Романтичний образ-характер патріота, борця «за темнії люди» створив
Шевченко в поемі «Єретик» (1845), написаній на сюжет із
національно-визвольної боротьби Чехії XV ст. Його Гус, зберігаючи риси
історичного Яна Гуса, є водночас образом ідеального героя, яким його
уявляє народ (непохитність переконань, самопожертва, справедливість). На
відміну від ліричної манери більшості ліро-епічних поем Шевченка, тут
автор майже не вдається до ліричного коментування подій (крім вступу,
присвяченого П.-Й. Шафарикові та кінцівки-епілогу). Авторська позиція
виявляється у зіткненні героїчної й сатиричної тем, контрасті образних
характеристик, ідентифікації героя з саможертовним Христом. Завдяки
численним алюзіям боротьба Гуса проти Ватикану асоціювалася в свідомості
тогочасного читача з боротьбою сучасних йому «єретиків»—борців проти
існуючого ладу. Велике значення мали й заклики поета до єднання
слов'янських народів та опору німецькій експансії. Поема з її посвятою
стала найповнішим виявом поглядів Шевченка на слов'янство як сім'ю
рівноправних народів, «дітей старих слов'ян», які мають усвідомити цю
єдність і вкупі вести боротьбу проти колоніальної залежності від різних
«господарів» за своє національне, політичне, соціальне,
релігійно-духовне відродження (подібні погляди поет висловив ще в 1841
р. у «Гайдамаках»).
Риси ідеальності мають і позитивні
образи-характери соціально-побутових поем з життя українського села —
«Наймичка», «Сова»— та історично-побутової' поеми «Невольник». В образах
Ганни («Наймичка»), удови («Сова»), Степана, Ярини та її батька
(«Невольник») поет утілив свій (власне народний) ідеал життя «по
правді». Його образам селян властиві органічна моральність,
самопожертва, доброта й непоказний, «тихий» героїзм — не раптового
душевного спалаху, а всього життя. І водночас його позитивні герої — не
плід ідеалізації народу.
Поет реалістично типізував у образах своїх «праведниць» (Ганни,
удовиці) найкращі реальні риси народного характеру. Свій етичний ідеал
він знайшов саме в народному середовищі.
У романтичній
фольклорно-пісенній поемі «Сова» (1844) Шевченко змалював і осудив одне з
найстрашніших лих тогочасного народного життя — солдатчину,
запроваджену Катериною II. Героїня поеми — стара наймичка-вдова — жертва
не тільки безжалісної машини самодержавства, а й заможних селян, які
віддали в рекрути замість своїх дітей її єдиного сина. У творі своєрідно
поєднується реалістично зображене соціальне тло з сентиментально
окресленим та романтично ідеалізованим образом героїні, смисл існування
якої сконцентрований на синові. Розв'язка твору — типово романтична.
Образ удови — це образ людини глибокого почуття, усе життя якої —
материнський подвиг. Ще глибшої психологічної індивідуалізації досягає
поет в образі Ганни («Наймичка», 1845). «Змалювання такої постаті з
такою вірністю і правдою, з такою чарівною простотою і натуральністю,
без ходульності і фальшивого пафосу ... як се зробив Шевченко, належить
до найбільших тріумфів правдивої штуки і мусить уважатися за найкращий
доказ геніальності Шевченка»,— писав І. Франко [29, 469]. Ганна
(наймичка в родині хуторян, де виховується її позашлюбний син Марко)
заради щастя сина приховує, що вона його мати. Така неординарна
психологічна ситуація дала можливість поетові якнайповніше розкрити
образ своєї героїні — й глибину трагізму її життя, й духовну велич її
натури.
«Наймичка» — етапний твір у розвитку Шевченкового психологічного
реалізму. Поглибленню психологізації характерів сприяє широко
застосовуваний поетом і особливо ясно виявлений у побутових поемах
спосіб розповіді, зітканої з «голосів»", позицій, «чужої мови»
персонажів; «чиста» розповідь від «автора» займає дуже мало місця.
Погляд на події, їх оцінка, формально належні оповідачеві, насправді
природно й непомітно передаються від одного персонажа до іншого, взаємно
висвічуючись, творячи реалістичну глибину психологічної перспективи.
Шевченкові високою мірою властива лірична манера викладу (взірцем якої
були байронічні поеми Пушкіна, повісті Г. Квітки-Основ'яненка) з її
емфатичною насиченістю, ліричними відступами, окликами, звертаннями (до
героїв та до читача), тобто з усіма можливими виявами авторської
співучасті й співпереживання. Один із небагатьох винятків — саме поема
«Наймичка», манера викладу якої, на перший погляд, об'єктивна,
позбавлена ліричних вигуків, звертань, відступів тощо. Однак завдяки
багатоголоссю, зміні точок зору, внутрішній психологічній позиції
стосовно героїв, пестливій мові героїні, переданій у згоді з авторською
оцінкою зображеного,— позиція автора й тут дуже виразна. Змальовуючи
образи позитивних героїв з народу, він не просто протиставив свій
етичний ідеал антилюдяному світові «темного царства», ай розкрив
трагедію цього ідеалу, його несумісність із тодішніми умовами життя.
Період «трьох літ» — роки формування художньої системи зрілого
Шевченка, яку характеризує органічне поєднання реалістичного й
романтичного начал, причому домінуючою тенденцією стає прагнення
об'єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей. У
ці й наступні роки поет пише твори, в яких реалістичне начало по-різному
поєднується з романтичним («Сова», «Наймичка», «І мертвим, і живим...»,
«Сон», «Єретик»), і твори суто романтичні («Великий льох», «Розрита
могила», історичні поезії періоду заслання), і повісті російською мовою,
де переважає просвітительський реалізм, нерідко забарвлений нотками
сентиментального замилування.
Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого
Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу. Цей метод —
цілісний і водночас «відкритий», тобто це свідоме звертання поета до
різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів
відповідно до тих завдань, які розв'язував. Так, у поемі «Сон»
реалістично-тверезий і конкретно-історичний аналіз соціально-політичного
буття миколаївської Росії реалізується переважно в образах
умовно-гротескового, фантастичного плану, пов'язаних із романтичною
традицією й зумовлених саме художнім завданням поета створити гранично
узагальнений, «панорамний» образ «темного царства». Усі ці форми
художнього узагальнення дістали згодом місце в зрілому реалізмі XIX ст.
(Салтиков-Щедрін та ін.). Однак літературно-генетично вони пов'язані з
романтизмом. Типологічно поеми «Сон» та «Великий* льох» близькі до
європейської романтично-сатиричної поеми першої половини XIX ст.
(Міцкевич, Гейне, Петефі). Романтичний струмінь, наявний у творчості
Шевченка до кінця його життя, своєрідно поєднувався з реалізмом, вводячи
в нього ідеальне начало, збагачуючи його виражальні можливості,
поглиблюючи психологізм інтроспекції.
8 червня 1847 р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської
фортеці, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці
принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф.
Лазаревським і С. Левиць-ким, які стали його друзями й допомагали йому
на засланні, а в Орській фортеці — з польськими політичними засланцями
І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. В Орську він порушив
царську заборону писати: свої нові твори потай записував до саморобних
«захалявних» зшитків. Наприкінці 1849— на початку 1850 р. він переписав
ці «невільницькі» поезії в саморобні книжечки, які, згодом, зшиті й
переплетені, дістали назву «Малої книжки». В Орській фортеці поет
написав 21 твір.
У 1848 р. на клопотання Шевченкових друзів його ввели як художника
до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З
жовтня 1848 р. до початку січня 1849 р. експедиція зимувала на острові
Косарал, а з кінця січня до останнього тижня квітня 1850 р.— в
укріпленні Раїм, розташованому поблизу гирла Сирдар'ї. Під час зимівлі
Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція
продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня
повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. На прохання Бутакова
Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він
написав 12 поезій. Там потоваришував із польськими засланцями (зокрема,
з Бр. Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка
про наступний обшук і допоміг зберегти «Малу книжку».
23 квітня 1850 р. Шевченка заарештували за порушення царської
заборони писати й малювати. Після слідства його перевели до
Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у
середині жовтня 1850 р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для
поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був
припинити писати вірші й відновив поетичну діяльність тільки незадовго
до звільнення. Проте в ті роки він малював, ліпив з глини та алебастру,
написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. У
Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію
викривальних малюнків «Притча про блудного сина», яка є одним із
найвищих здобутків в світовому мистецтві середини XIX ст. Загалом же
всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу
безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і
начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім
років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчі у житті
поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення
А. Маєвський та його наступник І. Усков дещо полегшувало становище
безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855 р.)
друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення.
Та тільки 1 травня 1857 р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка
з військової служби зі встановленням за ним нагляду й забороною жити в
столицях. 2 серпня 1857 р. Шевченко виїхав із Новопетровського
укріплення, маючи намір оселитися в Петербурзі.
Поезії, написані на засланні, становлять новий етап творчого
розвитку Шевченка. Його творчість цих років має характерні особливості,
зумовлені новим життєвим досвідом. Наявна вже в період «трьох літ»
загальна творча еволюція Шевченка до простоти й природності поетичного
образу, до поглибленого психологізму повно й яскраво виявилась у його
поезіях цих літ. Вражає й інтенсивність творчого процесу
Шевченка-засланця. З десяти років заслання на активну поетичну
діяльність припадають тільки перші три. Та за ці три роки він написав
більше поезій, ніж за всі інші періоди своєї творчості. На відміну від
періоду «трьох літ» Шевченко зі зрозумілої обережності тепер майже не
пише відверто політичних творів. Помітно збільшується кількість поезій
на теми життя кріпацького села. В умовах кріпосницької Росії
соціально-побутова тема, якій поет надавав виразно викривального
спрямування, набувала політичного значення. Трагізм людської долі в
«темному царстві» самодержавно-кріпосницького ладу й водночас здатність
людини протистояти нелюдським суспільним обставинам — домінуюча тема
«невільницької» поезії Шевченка, яка з «суто» соціальної
переакцентується на морально-етичну.
У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних
жанрах. Він пише соціально-побутові та побутово-етологічні поеми
(«Княжна», «Марина», «Москалева криниця», «Якби тобі довелося...»,
«Петрусь» та ін.), історичні поеми й вірші («Чернець»; «Іржавець»,
«Заступила чорна хмара», «У неділеньку у святую» та ін.), вірші й поеми
сатиричного змісту («П. С», «Царі»). Та головний набуток його творчості
1847—1850 pp. — лірика. Лірика й особистого плану, й рольова, в якій
чільне місце належить віршам у народнопісенному дусі; це — етап не
тільки в його творчому розвитку, айв українській поезії взагалі.
Реалістичним психологізмом, природністю поетичного вислову вона
випереджала літературну добу й створювала ґрунт для дальшого піднесення
української поезії наприкінці XIX ст. (І. Франко, Леся Українка).
У ліриці, яку поет започаткував циклом «В казематі», з трагічними
мотивами мук самотності, нудьги, ностальгії органічно поєднується
героїчний мотив нескореності, духовного опору царизму. Рядок із вірша
«N., N» («О думи мої! о славо злая!») «Караюсь, мучуся, але не каюсь»
можна поставити епіграфом до всієї «невільницької» лірики поета.
Незламність, твердість переконань Шевченко засвідчував уже самим фактом
творчості всупереч царській забороні. «Та вже ж нехай хоч розіпнуть, А я
без вірші не улежу»,— писав він у поезії «Неначе степом чумаки» і майже
тими ж словами: «...Хоч доведеться розп'ястись! А я таки мережать буду
Тихенько білії листи» — у вірші «Лічу в неволі дні і ночі». Ліричний
герой поета є, власне, його автопортретом, змальованим у всій
конкретності індивідуальних рис, переживань і реальних життєвих
обставин. Це реалістичний образ-характер. І водночас він є чимось
більшим, ніж автопортрет,— типом нової людини, що вийшла з народу й
присвятила життя служінню йому, типом, який тоді тільки народжувався. І
Шевченко, що сам був одним із тих нових людей, уперше в українській
літературі художньо зафіксував у своїй ліриці його появу.
Психологізм наявний уже в ранніх романтичних творах поета (образи
Ґонти в «Гайдамаках», «Причинна», «Утоплена», «Мар'яна-черниця» та ін.).
У роки заслання остаточно утверджується й поглиблюється реалістичний
психологізм Шевченка. «Дальше поглиблення реалізму в Шевченковій ліриці
виявляється передусім у всебічній художній конкретизації та
індивідуалізації поетичного переживання і всієї системи образів»,—
зазначає Л. Новиченко. «Індивідуальність, природність, «моментальність» і
«вибуховість» ліричного переживання, не сковані жодною композиційною чи
стилістичною умовністю...» 10 — так характеризує дослідник
«невільницьку» лірику. Знаходимо в ній гранично щире й правдиве
відтворення внутрішнього світу людини, її думок і переживань у всій
конкретності «моменту», що викликав відповідний «образ-настрій», якого
ще не знала українська лірика. Поет не просто фіксує кінцевий результат
думки-переживання, а відображає її живу динаміку, найтонші порухи душі.
Його ліриці притаманні багатство асоціацій і нюансів, наявність різних
«голосів», «позицій», словесних «партій», тез і антитез. Він мислить
віршем. Психологічний реалізм поета визначив образну структуру його
ліричних віршів (зокрема, «невимушеність» їхньої композиції, яка
відображає розвиток думки-переживання).
Поряд із віршами, викликаними переживаннями арешту й заслання («Мені
однаково, чи буду», «Самому чудно. А де ж дітись?», «Мов за подушне,
оступили», «І знов мені не привезла» та ін.), велике місце в ліриці
цього періоду займають автобіографічні поезії, навіяні спогадами про
минуле («Якби ви знали, паничі», «Мені тринадцятий минало», «Г. 3.»,
«Якби зострілися ми знову», почасти «А. О. Козачковському» та ін.).
Засуджений на німоту, на мовчання, поет мучиться жахом лишитися не
почутим, усвідомленням відокремленості від свого читача, до якого не
докричатися, вічним питанням «для кого я пишу, для чого?», ностальгією,
привидом самотньої смерті на чужині («Хіба самому написать...», «Заросли
шляхи тернами», «Сон» («Гори мої високії...»), «А нумо знову
віршувать...», «Не гріє сонце на чужині», «Мов за подушне, оступили...»,
«Не для людей, тієї слави...»).
Спогадами про Україну, тугою за рідним краєм навіяні Шевченкові
вірші в народнопісенному дусі (пісні або ліричні мініатюри), більшість
яких написано на Косаралі. Здебільшого це жіночі монологи, кожен з яких —
психологічний шкіц народного жіночого характеру («І багата я»,
«Породила мене мати», «Не вернувся із походу», «Ой люлі, люлі, моя
дитино», «Ой я свого чоловіка», «Якби мені, мамо, намисто» та ін.). Цим
творам властива глибина відтворення психологічного стану ліричного
персонажа при граничному лаконізмі розповіді. В ліричних монологах своїх
знедолених героїнь поет своєрідно об'єктував власний душевний стан. У
цих піснях і мініатюрах Шевченко черпав мотиви й образність із
фольклорних джерел, підпорядковуючи запозичене своїй могутній творчій
індивідуальності.
Хоч у роки заслання Шевченко пише значно менше творів одверто
політичного змісту (як «Сон» і «Кавказ»), уся його поезія (і лірика, й
поеми) наснажена духом заперечення існуючого ладу. Такі ліричні вірші,
як «Не спалося,— а ніч, як море», «Якби ви знали, паничі», «П. С», «І
виріс я на чужині», соціально-побутові поеми «Княжна», «Марина», «Якби
тобі довелося» та багато інших малюють картини воістину Дантового пекла
життя селян у кріпацькому суспільстві. Висновок про те, що саме
самодержавство є опорою й захисником кріпосників, цілком логічно
випливає з творів поета. Водночас у творах переважно «жіночої» лірики
(«По улиці вітер віє», «Закувала зозуленька» та ін.) поет розкриває
соціальну нерівність у селянському середовищі.
Однак «образ світу» Шевченка не обмежений селянською тематикою, він
надзвичайно широкий. До шедеврів соціально-філософської лірики належать
вірші «Пророк» (варіація теми, до якої зверталися Пушкін і Лермонтов),
«Один у другого питаєм» (роздум про призначення людини), «Ми восени такі
похожі», «Дурні та гордії ми люди» та ін.), «О думи мої! О славо злая!»
(роздуми про славу), «Мені здається, я не знаю» (поєднання медитації
про славу з інвективою проти можновладців), «Полякам» (роздум про
історичні взаємини Польщі та України і водночас заклик до дружби двох
слов'янських народів) тощо. «Героєм» таких віршів є думка поета, а
ліричним їх сюжетом — усвідомлення й переживання певної істини, що її
осягає й здобуває поет у вірші. У цьому розумінні Шевченка можна назвати
родоначальником інтелектуальної поезії в новій українській літературі.
Художня система зрілого Шевченка була відкритою й багатоваріантною, у
ній синтезувалися романтизм і реалізм, елементи просвітительського
класицизму й сентименталізму. Про плідність дальшого переосмислення
романтичної традиції свідчать й історичні поезії періоду заслання —
«Чернець», «Іржавець», «У неділеньку у святую», «Заступила чорна хмара»,
«Хустина», «Швачка», «Буває, в неволі іноді згадаю» та ін. Романтичне
світовідчуття, органічно поєднуючись із реалістично-тверезим,
аналітичним ставленням до дійсності, було взагалі властиве його творчій
натурі. Звернення Шевченка-засланця до тем минулого України й романтичне
їх трактування зумовлені і ностальгією поета, і його роздумами про долю
батьківщини, й особливо тим, що він тоді гостро відчував потребу
внесення активного, героїчного начала в літературу. І змістом, і
функціонально — прагненням пробуджувати соціальну й національну
самосвідомість народу — майже всі ці твори належать до громадянської
поезії. Наскрізна ідея історичних поезій Шевченка — ідея патріотизму,
жертовного служіння батьківщині, боротьби за волю, народоправства. В
умовах миколаївської Росії рядки поеми «Чернець» (про С. Палія)
«Братерськая наша воля Без холопа і без пана» сприймалися не стільки як
оцінка козацької демократії, скільки як заклик до сучасників утвердити
новий, вільний лад «без холопа і без пана».
Усіх героїв цих творів по-романтичному характеризує одна провідна
риса, здебільшого у граничному ступені її виявлення (найчастіше — це
жертовна любов до батьківщини). За характером романтичного
образотворення герої поезій «У неділеньку у святую», «Хустина»,
«Швачка», «У тієї Катерини», «Буває, в неволі іноді згадаю» нагадують
героїв гоголівського «Тараса Бульби». У цих творах поет прагне не до
відтворення певної події, а до історіософського осмислення історичної
долі України, тобто продовжує будувати національний міф. Способів його
творення декілька: це панорамний огляд та оцінка зламних моментів
національної історії через спогади-роздуми учасника цих подій — Палія
(«Чернець»), старого козаки («Сон — Гори мої високії...»), або через
розповідь піднятого з братської могили іншого старого козака про
трагічний епізод з часів визвольної війни із польською шляхтою («Буває, в
неволі іноді згадаю...»), або через авторську історіософську медитацію
(«Заступила чорна хмара...», «Швачка», «Сон — Гори мої високії...»).
Поет усе життя залишався палким апологетом героїзму
національно-визвольної боротьби українського народу та її провідників —
гетьманів і старшин, які поклали за неї життя (С. Наливайко, Т.
Федорович, П. Дорошенко, І. Мазепа, С Палій, М. Залізняк, І. Гонта та
ін.), розвінчуючи й дегероїзуючи (уже з 1845 р.) відступників, зрадників
і перевертнів — хоч би якими б «ясновельможними» вони були (І.
Самойлович, Г. Галаган, Кочубеї-Ногаї та ін.); неоднозначне ставлення до
Б. Хмельницького теж залежить від цього критерію). І образ самого поета
вписано в історичну панораму завдяки автобіографічній паралелі з
образом старого козака, а також через ліричні монологи у вступі й
кінцівці твору.
Шевченко творить національний міф і малюючи козацькі звичаї, способи
організації — військової та громадської — життя народу (подібно до
ранніх поезій «Іван Підкова» та «Гамалія») — у поезіях в стилі народної
думи «У неділеньку у святую» (вибори гетьмана) та «Хустина» (епізод
козацького воєнного походу), баладі «У тієї Катерини» (вага козацької
честі та звичаю побратимства). Окреме місце серед історичних поезій
Шевченка займає поема-цикл «Царі» («Старенька сестро Аполлона»). Сюжети
біблійної і давньоруської історії поет використав як матеріал для
сатиричної дискредитації ідеологічних підвалин сучасного йому ладу —
царизму й церкви. Історичний предмет зображення включений тут у такі
змістові контексти, які надали твору багатозначної інакомовності, що дає
підстави говорити про параболічний характер його художньої структури.
Тяжіння до параболічних, притчеподібних структур найвиразніше виявилося
згодом у Шевченкових поезіях останніх років його життя на біблійні й
античні теми («Неофіти», «Саул», «Во Іудеї во дні они» та ін.).
На засланні Шевченко написав дев'ять побутових поем на сюжети з
життя українського села. П'ять з них — «Княжна», «Варнак», «Меж скалами,
неначе злодій», «Марина» («Неначе цвяшок, в серце вбитий»), «Якби тобі
довелося» — одверто антикріпосницькі. Кожна з цих поем — розповідь про
те, як кріпосницький лад ламає й калічить людські долі. Сюжетні колізії
цих антикріпосницьких поем досить схожі: майже всі вони варіюють мотив
збезчещення паном селянки (варіації того самого мотиву, як зазначалося,—
характерна риса художньої індивідуальності поета). Такий аспект
викриття кріпосництва через побут (зображення морального звиродніння
панів, яке призводить до життєвої трагедії цілковито залежних від них і
безправних кріпаків) не новий у поезії Шевченка («Слепая», «Відьма»). Та
в побутових поемах років заслання з'являється й новий мотив — мотив
стихійного опору скривджених панській сваволі («Варнак», «Марина», «Якби
тобі довелося»).
Шевченкові побутові поеми — ліро-епічні. Це, за визначенням самого
поета, «бувальщини», розповіді про «случаї» («бог зна колишнії случаї В
душі своїй перебираю Та списую...»), в яких, проте, наявний міцний
ліричний струмінь (різного типу ліричні «втручання» поета в розповідь,
суб'єктивно забарвлені оціночні епітети тощо). З прагненням поета
піднести й возвеличити позитивного героя з народу пов'язаний і
романтичний елемент, помітний у деяких побутових поемах («Марина»,
«Варнак»).
І. Франко звернув увагу на те, що Шевченко зображував у побутових
поемах не так «пересічний, та зате ненастанний нагніт», як «випадки
виїмкові», а панів «в найогиднішій постаті», хоч і «небагато пересадив,
малюючи їх такими барвами» [26, 144]. Та якщо фабула деяких побутових
поем, написаних на засланні й до заслання, справді побудована на
виняткових випадках (мотив кровозмісного гріха пана з власною дочкою — в
поемах «Слепая», «Відьма», «Княжна»), то самі явища, які викривав
поет,— панська розпуста, знущання над кріпаками тощо — були типовими і
змальовувалися на тлі типових суспільних обставин. У зображених
по-плакатному постатях своїх «антигероїв» — поміщиків поет немов
концентрував усе найогидніше, що породжувала кріпосницька система,
досягаючи при цьому виняткової пристрасності викриття.
Однак це лише зовнішній пласт проблематики цих творів; поета цікавить моральне обличчя кріпосників та їхніх жертв.
Конфлікт
має соціальне підґрунтя, але його суть — у сфері морально-етичній,
загальнолюдській: герой завжди поставлений в ситуацію морального вибору —
між добром і злом («Княжна», «Варнак», «Титарівна», «Марина», «Сотник»,
«Якби тобі довелося...», «Петрусь», «Москалева криниця», «Не спалося, а
ніч, як море...», «У Вільні, городі преславнім...», «У тієї Катерини»,
«Ой, крикнули сірі гуси...»). Персонажі творів перебувають в
екзистенційній, пограничній ситуації на межі життя й смерті — їм
доводиться вибирати між власним природним правом на існування і
самопожертвою, помстою і прощенням. Соціальне художнє дослідження
проростає в загальнолюдський морально-етичний вимір, у філософію
людського буття. Новим і незвичним для тодішнього читача було те, що
цього найвищого духовного виміру сягали герої з простолюду, гноблені й
упосліджені, нерідко — взагалі маргінальні, але в чиїх душах ховались і
найвищі чесноти, й темне зло.
Максим з «Москалевої криниці», Петрусь із однойменної поеми,
безіменна героїня поеми «Якби тобі довелося...» не вагаються перед
самопожертвою як християнським моральним імперативом відплати за добро і
навіть добром за зло,— останнє обрали Максим і герой поеми «Меж
скалами, неначе злодій...»
Звернувшись до мотиву розбійництва, поширеному в західноєвропейській
романтичній літературі, а ще більшою мірою — до фольклорного мотиву
розкаяного розбійника, поет прагне зрозуміти, яким чином звичайна людина
потрапляє на цей слизький від крові шлях, який означає моральну
катастрофу; каяття героя свідчить про те, що в душі ніби вже й зовсім
пропащої людини ще жевріє іскра сумління, яка спалахує очисним полум'ям
під впливом або християнських релігійних цінностей (Варнак в однойменній
поемі), або позитивного прикладу християнського життя по правді (Варнак
у другій редакції «Москалевої криниці»).
Дещо осібно стоїть поема «Титарівна», в якій недавній
сирота-безбатченко зображений аморальним, навіть демонічним. Незвичний
для Шевченка містицизм служить, очевидно, знаком нелюдськості «борця
Микити», вбивці Титарівни та їх спільної дитини, позбавленого самим
Богом права на каяття і прощення.
Саме жанр поеми давав можливість Шевченкові змальовувати широку
панораму тогочасного життя в його найсуттєвіших виявах. Можна сказати,
що в добу, коли українська проза після смерті Квітки-Основ'яненка ледве
животіла Шевченкова соціально-побутова поема перебрала на себе ролі
масштабного епічного зображення й готувала ґрунт для майбутнього її
піднесення. Наприклад, родовід прози Марка Вовчка в
історико-літературному й типологічному планах пов'язаний як з
українською прозою першої половини XIX ст., так і з Шевченковою
побутовою поемою.
У поезії періоду заслання простежується дальша еволюція Шевченкової
образності, зокрема його тропа, в напрямі індивідуалізації й
реалістичної психологізації (навіть у віршах у народнопісенному дусі
зменшується кількість традиційних фольклорних кліше). Найчастіше
оригінальні, воістину новаторські Шевченкові тропи побудовано на
народнопобутових асоціаціях, що надає їм життєвої конкретності,
зображальності й своєрідної «прозаїчності» («Мов за подушне, оступили
Оце мене на чужині Нудьга і осінь», «Неначе степом чумаки Уосени верству
проходять, Так і мене минають годи», «А воля в гостях упилась Та до
Миколи заблудила»), У таких тропах бачимо не тільки давню здатність
поета «унаочнювати» в художньому образі абстрактну думку, а й уміння
психологізувати троп, передати ним найскладніший психологічний стан.
Психологізований, одушевлений троп домінує в тогочасній поезії
Шевченка. Коли поет порівнює хатину на дніпровій кручі з сиротою, що
прийшла топитися («Сон — Гори мої високії»), хатки Трахтемирова з
торбинками, що їх розкидав п'яний старець (там же), роки з чумаками,
що восени проходять степом («Неначе степом чумаки»), він тим самим не
тільки створює зоровий образ предмета чи «унаочнює» поняття, а й
відтворює власний психічний стан, своє ставлення до зображуваного.
Психологізований характер мають такі новаторські, неповторно Шевченкові
епітети, як «небо невмите», «заспані хвилі», «п'яний очерет», «нікчемне
море», метафори «моє свято чорнобриве» та порівняння — «верба нагнулася,
як та журба». У тропах цього типу поет досягає надзвичайної свіжості Й
експресивності образу, сміливо поєднуючи різні семантичні шари.
У цей час дещо меншає кількість метафоричних образів
гротесково-фантастичного й символічного планів, характерних для
політичної поезії періоду «трьох літ». Проте символіка та гротескова
фантастика наявні в таких віршах, як «Косар», «Чума», «Пророк», «У бога
за дверима лежала сокира», «Мені здається, я не знаю», «Буває, в неволі
іноді згадаю».
Водночас у поезіях періоду арешту й заслання помітно зростає
кількість автологічних (безтропних) віршів і віршових фрагментів у
окремих творах — тенденція, яка відповідала загальній еволюції Шевченка
до дедалі більшої натуральності художнього образу, своєрідної
«прозаїзації» («Садок вишневий коло хати», «І досі сниться: під горою»,
«У Вільні, городі преславнім», «Утоптала стежечку» тощо).
У 1852—1857 pp. у Новопетровському укріпленні Шевченко написав
російською мовою ряд повістей, з яких збереглося дев'ять — «Наймичка»,
«Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы»,
«Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали». Втрачено текст
«Повести о безродном Петрусе». За словами Шевченка, він написав їх
близько двадцяти. Жодної з повістей не пощастило надрукувати, хоча такі
спроби він робив ще на засланні. Опубліковано їх тільки у 80-х роках XIX
ст. Перші три з них були прозовою розробкою сюжетів поем («Наймичка»,
«Варнак», «Княжна»). Більшість із них написана на українському матеріалі
(«Наймичка», «Княгиня», «Музыкант», «Капитанша», «Прогулка с
удовольствием и не без морали») або з додатком вражень заслання
(«Близнецы», «Варнак», «Несчастный»); виняток — повість «Художник» з
часу навчання Шевченка в Академії мистецтв у Петербурзі.
Деякі повісті (особливо «Художник») містять надзвичайно важливий
художньо трансформований автобіографічний матеріал про суспільні й
естетичні погляди поета, про його дитинство, перший петербурзький період
життя, заслання. Водночас пізнавальне й художнє значення повістей
виходить за межі автобіографії. Зміст більшості з них пов'язаний з
найпекучішим питанням тогочасного суспільного життя — кріпосництвом, що
його письменник викривав як найбільше народне лихо («Княгиня», «Варнак»,
«Музыкант», «Несчастный», «Прогулка с удовольствием и не без морали»).
Деякі його повісті є художнім дослідженням впливу середовища на
становлення особистості («Близнецы», «Несчастный»).
Повісті багаті на людські типи, в них живуть і вирують різні світи;
вододіл проходить передусім через морально-етичний вимір: люди різних
станів оцінюються автором насамперед з погляду їх гуманізму; а їхній
добробут і багатство служать або джерелом добрих справ, допомоги
нужденним, або джерелом кривди, несправедливості, якщо стають метою
існування. Шевченків ідеал людини, втілений у повістях, поєднує риси
класичного й просвітительського ідеалу природної людини (Ж. Ж. Руссо),
не зіпсутої фальшивими «цінностями» цивілізації для вибраних, а також
доброго християнина, та риси викоханого авторською уявою національного
інтелігента-трудівника, спадкоємця як класичної (і сковородинської теж),
так і козацької традиції. Варіант останнього — зукраїнізований німець.
Малює Шевченко й ряд образів прекрасних селян — Олени та її
брата-матроса («Прогулка...»), Лукії-наймички, солдата-вістового Омелька
Тумана («Княгиня»). Осібна група героїв — люди мистецтва з їхньою
трагедією — кріпацтвом.
Про значення теми трагічної долі кріпосного інтелігента свідчить той
факт, що до Шевченка її розробляли в російській літературі М. Павлов
(«Іменини», 1835), О. Герцен («Сорока-злодійка», 1848). Свого роду
дзеркальні пари утворені образами Саватія і Зосими Сокир («Близнецы»),
Наташі й Лізи — дочок поміщиці Софії Самійлівни («Музыкант»).
Антагоністична група персонажів — розпусники-кріпосники, егоїстичні
красуні, розбещені паничі й офіцери тощо. Найвиразнішим персонажем
повістей виступає сам розповідач — мандрівний художник, «антикварій» —
шукач старожитностей і всього прекрасного,— образ цілковито
автобіографічний. Відкритий радощам, щедрий на захоплення й похвалу,
розповідач-автор здебільшого заміняє пряму інвективу (найвищою мірою
властиву його поезії) гіркоіронічним чи й саркастичним коментарем. Така
авторська позиція спричинена не лише підцензурним характером повістей,
які призначалися до друку, але й почуттям міри стосовно емфатичної
насиченості розповідної манери прозового твору. Сам Шевченко — головний
герой цих повістей.
Повістям властивий «стримано сатиричний побутопис» (О. Білецький),
що подекуди переростає в пристрасні публіцистичні інвективи і поєднаний з
проникливим ліризмом. У жанрово-стильовому плані повісті пов'язані з
традиціями сентиментальних українських та етологічних російських
повістей Г. Квітки-Основ'яненка, В. Наріжного, особливо ж — гоголівської
прози, а також із західноєвропейським романом виховання (Жан Поль,
Гете, Філдінг, Стерн, В. Скотт, Діккенс, Руссо, Вольтер та ін.).
Можна погодитися з думкою сучасних дослідників 11 про переважно
просвітительський тип реалізму Шевченкових повістей, яким властиві
соціально-виховна дидактична настанова, певна «прикладність»,
«доказовість» і заданість сюжетів і персонажів («Близнецы»,
«Несчастный», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та ін.). Не
суперечить просвітительському типу реалізму й наявний у повістях
виразний викривальний струмінь. Ці повісті є явищем українського
літературного процесу, і не тільки тому, що їх автор — Шевченко, а й
тому, що головний предмет художнього відображення в них — життя й побут
українського суспільства першої половини XIX ст., зображені відчутно
зукраїнізованою російською мовою за законами національного способу
світовідчуття й висловлювання. У повістях домінує український тип
художнього мислення, образотворення, національно-естетичний образ світу.
12 червня 1857 р., за півтора місяця до звільнення із заслання,
Шевченко почав писати щоденник («Журнал», як він його найчастіше називає
у записах). Писав його російською мовою майже рік (останній запис — 13
липня 1858 р.), не призначаючи для друку, а для себе самого й для
«люблячого друга», перед яким йому ні з чим було критися,— такого, як М.
Лазаревський, А. Козачковський, Бр. Залеський, Я. Кухаренко та ін.
Щоденник — безцінне джерело відомостей про життя й оточення поета, про
його суспільно-політичні, філософські та художні погляди, про його
ставлення до людей, з якими спілкувався, до значного кола явищ
літератури, мистецтва, історії, суспільного життя тощо. Захоплює
сміливість і щирість висловлювань, пристрасне зацікавлення усім
помітним, що відбувається навколо, невситима жага пізнання й
спілкування, нових мистецьких вражень, постатей, голосів, думок,
публікацій. Це — найвидатніший твір Шевченкової мемуарної прози,
«надзвичайно влучний автопортрет поета і людини», «не тільки одне з
найцінніших до його життєпису джерел, а разом і ключ до його творчості,
до того дивного секрету скоряти людські серця, викликати відповідні
настрої, що високою мірою посідав наш поет» 12. Йому властиві
надзвичайна щирість саморозкриття, глибина самоаналізу, влучність
характеристик (часто сатиричних), реалістична повнокровність побутових
зарисовок. Із щоденника постає образ воістину великої людини-митця й
мислителя, людини чистої душі, по-дитячому відкритої, доброї,
довірливої, безпосередньої в емоційних порухах людини, за буденністю
якої, небагатою на зовнішні події, криється надзвичайно інтенсивне життя
духу й вирування переживань.
У запису від 20 червня 1857 р. Шевченко наче підбив підсумок тяжким
рокам свого заслання: «Все это неисповедимое горе, все роды унижения и
поругания прошли, как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили
по себе. Опыт, говорят, есть лучший наш учитель. Но горький опыт прошел
мимо меня невидимкою. Мне кажется, что я точно тот же, что был десять
лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо
ли это? Хорошо».
Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через
Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант
Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав,
що в'їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому
Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки
віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його
проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми
«Неофіти», «Юродивий» (незакінчена), ліричний триптих «Доля», «Муза»,
«Слава» та доопрацював свої «невільницькі» поезії, які переписав до
«Більшої книжки».
У кінці березня 1858 р. Шевченко приїхав до Петербурга.
Літературно-мистецька громадськість столиці палко зустріла поета. В
останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті,
виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного
фонду, допомагає недільним школам в Україні (складає й видає для них
«Буквар южнорусский»), зближується з мистецькою інтелігенцією столиці
імперії — І. Тургенєвим, М. Лєсковим, М. Щербиною, Я. Полонським,
братами Курочкіними, М. Чернишевським, А. Майковим та ін., з діячами
польського визвольного руху — З. Сераковським, Е. Желіговським, Я.
Станевичем, Й. Огризком та ін., товаришує з родиною Толстих, художником
Л. Жемчужниковим, скульптором М. Микешиним. У ці ж роки постійно
зустрічається і співпрацює з українськими літераторами Петербурга — М.
Костомаровим, П. Кулішем, Д. Каменецьким, В. Білозерським, Д. Мордовцем
та ін., бере участь у виданні альманаху «Хата» й підготовці до видання
журналу «Основа». Справжня дружба встановилася між Шевченком і Марком
Вовчком, якій він присвятив вірш «Марку Вовчку».
Влітку 1859 р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з
братами й сестрою. Мав намір оселитися в Україні. Шукав клапоть ґрунту
(але обов'язково щоб Дніпро був коло порога)— збудувати хату. Та 13
липня біля с. Прохорівка його заарештували за наклепницьким, мстивим
доносом, що звинувачував поета у богохульстві. Звільнили тільки через
місяць і запропонували негайно виїхати назад до Петербурга.
У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком
присвятивши себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його
художньо-технічні засоби (1860 р. Рада Академії мистецтв надала йому
звання академіка гравірування). До активної поетичної творчості Шевченко
повернувся не відразу: 1858 р. у Петербурзі написав лише два вірші,
1859 р.—11 і велику поему «Марія», а 1860 р.—32. Ще 1858 р. почав
клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення з заслання
окремі його поезії з'являються в російських журналах, переважно без
підпису автора). Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де
останній включив би твори, написані після арешту 1847 p., однак домігся
дозволу цензури лише на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860 р.
під назвою «Кобзар» вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до
заслання поезій (з тих тільки цикл «Давидові псалми» повністю
опубліковано вперше). Того ж року вийшов «Кобзарь» Тараса Шевченка в
переводе русских поэтов», упорядкований російським перекладачем М.
Гербелем. А 1859 р. у Лейпцігу І. Головіним видано (без участі поета)
збірку «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», де вперше надруковано
шість нелегальних творів Шевченка, зокрема «Кавказ» і «Заповіт». Видання
«Кобзаря» 1860 р. було сприйнято передовою громадськістю як визначна
літературно-суспільна подія (рецензії М. Добролюбова, М. Костомарова, М.
Михайлова, Д. Мордовцева та ін.).
Надзвичайне творче й духовне піднесення, яке Шевченко пережив в
останні роки, зумовлене насамперед загальною суспільно-політичною й
психологічною атмосферою в країні напередодні важливих соціальних
реформ, полегшення цензурних утисків, демократизації преси. Після
заслання Шевченко писав й інтимну лірику, і вірші за народнопісенними
мотивами, та основним напрямом його творчості, як і в період «трьох
літ», стає політична поезія. Уже перші його твори, написані по дорозі із
заслання,— поеми «Неофіти» і «Юродивий», присвячені російській
дійсності доби Миколи І.
В образах мучеників-християн поет утілив риси тих, хто ніс слово
правди, протистояв насильництву, — тисяч борців і мучеників, а в
сатиричному образі кесаря Нерона — реальні риси Миколи І (водночас це
узагальнений образ будь-якого деспота). Поемі властиві езопівська
інакомовність (поет сподівався коли-небудь її надрукувати), насиченість
політичними алюзіями, параболічність. Функціонально вона близька до
соціально повчальної притчі (у присвяті Шевченко писав, що його поема
«притчею стане Розпинателям народним, Грядущим тиранам»). Новим
розумінням людського призначення була й ідея саможертовного служіння
загальнолюдським ідеалам християнства, ідеалам добра й справедливості,
втілена в образах Алкіда та його матері; поема уславлювала мучеників,
які поклали життя за торжество «правди й любові». Незакінчена поема
«Юродивий» (що виникла із задуму епопеї «Сатрап и Дервиш») —
лірико-сатиричний монолог, не розрахований на цензурний друк і
спрямований проти «царя-фельдфебеля» Миколи І, його сатрапів в Україні,
українського панства й покірливого загалу. Викривальна тема поеми
поєднується з позитивною — уславленням декабристів і відчайдушного,
саможертовного опору одинаків.
Обидві поеми — своєрідний «порахунок» поета з ненависною йому добою
«миколаївщини». Усі наступні його громадянські поезії (за винятком поеми
«Марія»)— це лірика, навіяна політичною реальністю передреформених
років. Пануючий настрій політичної лірики Шевченка 1858—1861 pp.—
пристрасне жадання, коли «Минуть... Дні беззаконія і зла» («Подражаніє
Ієзекіїлю. Глава 19»), коли «слово нове» розуму і правди «люд окрадений
спасе Од ласки царської» («Осія. Глава XIV»), а «на оновленій землі
Врага не буде, супостата» («І Архімед, і Галілей»). Поезія цих років
пройнята історичним оптимізмом, вірою в майбутню перемогу суспільної
справедливості й водночас болісними переживаннями, викликаними
пасивністю народних мас («І день іде, і ніч іде», «О люди! люди
небораки!»).
Конкретний зміст революційних поезій Шевченка останніх років життя
визначала насамперед боротьба прогресивних суспільних сил за розв'язання
селянського питання в інтересах народу. Головною темою його політичної
лірики стає критика царистських ілюзій («Я не нездужаю, нівроку...»,
«Колись-то ще, во время оно», в поезіях «Во Іудеї во дні они», «Осія.
Глава XIV»). В останній поет знайшов найнещадніші слова для осуду
сервілістського українського панства як головної причини історичних
бідувань України. Тут, як і у вірші «Бували войни й військовії свари»,
Шевченко пророчить загибель не тільки царю, а й панівному класові
України, що пов'язав свою долю з царизмом.
Провіщання торжества правди, антисамодержавні й антикріпосницькі
інвективи — наскрізні мотиви Шевченкової поезії останніх років, мотиви,
безперечно, навіяні розгортанням визвольного руху в країні («Подражаніє
Ієзекіїлю. Глава 19», «І Архімед, і Галілей», «Світе ясний! Світе
тихий!..», «І тут, і всюди — скрізь погано...», «Хоча лежачого й не
б'ють...» та ін.). У вірші «Ісаія. Глава 35» поет у формі біблійного
пророцтва висловлює заповітні думки про вільне, щасливе життя народу
після перемоги над сучасними «владиками». Картає поет і церковну облуду,
всіляке мракобісся й святенницьку мораль служителів офіційної церкви
(«Світе ясний! Світе тихий!..», «Гімн черничий», «Умре муж велій в
власяниці»).
У ці ж роки Шевченко пише вірші інтимного змісту, навіяні мріями про
особисте щастя, спогляданням жіночої краси. Та характерно, що і в
інтимній ліриці він лишається поетом-громадянином: особиста тема у нього
раз у раз переростає в громадянську («Така, як ти, колись лілея»,
«Ликері»). Спершу з Харитиною Довгополенко, потім — з Ликерою Полусмак
пов'язував Шевченко заповітну мрію про створення родинного гнізда в
Україні, в хатині над Дніпром. Руйнація цих надій, занепад здоров'я вели
до усвідомлення безвиході, жахали перспективою самотньої старості.
Вірші останніх місяців життя поета вражають трагізмом, безнадією,—
почуттями, яким раніше душа поета чинила опір («Якби з ким сісти хліба
з'їсти...», «Не нарікаю я на Бога...»).
Шевченкова поезія після заслання — новий етап його ідейно-творчого
розвитку. Змінився вже самий «образ світу». Як і в поезії попередніх
років, це той самий ворожий народові антагоністичний світ «темного
царства». Та якщо в поезіях періоду «трьох літ» і заслання наявне
передчуття майбутньої кризи самодержавно-кріпосницького ладу, то в
поезіях після заслання з'являється усвідомлення настання цієї кризи,
того, що «Уже встає святая зоря» («Неофіти»), що «Уже потроху і минають
Дні беззаконія і зла» («Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19»). Якщо в поезіях
періоду заслання переважали теми й образи соціально-побутового плану,
то тепер вони кількісно значно поступаються темам і образам, зміст яких —
безпосередня політична боротьба.
Саме звернення до політичної поезії зумовило й специфіку
образотворення, і характер Шевченкового вірша останніх років життя —
тяжіння до сатиричної образності, широке використання політичних метафор
і символів, настанова на викривальний, ораторський вірш (у якому
домінує чотиристопний ямб). У цьому розумінні Шевченкова творчість після
заслання за спрямуванням і характером образотворення — ніби повернення
до творчих засад поезії «трьох літ», але повернення на вищому ідейному
етапі. У більшості політичних поезій Шевченка так чи інакше присутня
сатира. Це переважно лірична сатира — пристрасні монологи-інвективи. Але
іноді поет удається й до фабульної сатири («Колись-то ще, во время
оно»), до сатиричних куплетів («Гімн черничий») і саркастичних «плачів»
(«Умре муж велій в власяниці»). У галереї сатиричних образів Шевченка
тих років є й реальні історичні діячі — Микола І, Олександр II, цариця
Олександра Федорівна, Д. Бібіков, М. Долгоруков, В. Аскоченський, О.
Хомяков, і збірні образи «царів», «царят», «панства».
Одна з найхарактерніших особливостей Шевченкового образотворення
цього періоду — широке використання в політичній поезії біблійних і
античних образів та мотивів («Неофіти», «Ісаія. Глава 35», «Подражаніє
11 псалму», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осія. Глава XIV», «N. N.—
Така, як ти, колись лілея...», «Во Іудеї во дні они», «Марія», «Саул»,
«Колись-то ще, во время оно»), хоча він спорадично звертався до них і
раніше («Давидові псалми», «Царі»). Посилення його інтересу до цього
джерела пов'язане насамперед із тим, що форма біблійних пророцтв про
загибель «нечестивих», у яких інвектива поєднувалася з вірою в неминучу
перемогу правди, відповідала власним шуканням Шевченка — політичного
лірика. Сповнена обурення поетична мова біблійних пророків виявилася
співзвучною викривальній патетиці автора «Осії». За словами О.
Білецького, «біблійні книги допомагали Шевченкові знайти вираз для тієї
стихії, яка дедалі виразніше опановувала його творчість: для стихії
громадянського пафосу» 13. Біблія давала Шевченкові авторитетні з
погляду християнської моралі та загальнолюдських цінностей мотиви й
образи для створення поезій активного громадянського звучання. У цьому
поет спирався на сталу традицію світової громадянської поезії (Дж.-Г.
Байрон, Р. Берне, Г. Гейне, А. Міцкевич, Ю. Словацький, Ю.-Б. Залеський,
О. Пушкін, М. Язиков, поети-декабристи та ін.). Переосмислюючи біблійні
образи й стильові формули, поет звеличував сучасну йому визвольну
боротьбу. Та поряд із пафосними «подражаніями» — інвективами й
пророцтвами — він писав твори, для яких характерне сатиричне
бурлескно-пародійне використання біблійних і античних мотивів («Саул»,
«Во Іудеї во дні они...», «Колись-то ще, во время оно...»).
Біблійні та античні сюжети й образи у Шевченка здебільшого мають
характер своєрідних політичних метафор, символів і образних алюзій. Це
стосується й цілих творів, і окремих образів. Тут біблійний сюжет і
поетика стають художнім засобом образного узагальнення найзлободеннішого
політичного змісту. Так, «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19» — це
розгорнута політична метафора майбутньої розправи з сучасними поетові
царями. Такою ж розгорнутою політичною метафорою є «Подражаніє 11
псалму», де за біблійною атрибутикою легко прочитується актуальний зміст
— заклик до визволення «людей закованих», «рабів німих». Пройнята
визвольним пафосом поема «Марія» — не просто нове прочитання
євангельського сюжету й нова варіація «вічних образів» Христа й Марії, а
твір, у якому поет в узагальнених до символу образах возвеличив саму
ідею боротьби за волю, добро і правду. В цій поемі Шевченко свідомо
«українізував» побут стародавньої Іудеї, щоб допомогти читачеві
асоціювати героїв твору з сучасними борцями «за воленьку, святую волю».
В поезіях на біблійні мотиви поет тяжіє до гранично узагальненого
образу притчевого або символічного характеру, до персоніфікації ідей.
Так, Марія, Христос («Марія»), Алкід («Неофіти»)— це не стільки
індивідуалізовані характери, скільки персоніфікації ідеї самопожертви.
«Саул» — своєрідна антицаристська притча про те, як колись вільні іудеї
виблагали у бога собі на горе царя. Як і в період «трьох літ», Шевченко
широко використовує постійні тропи метафорично-символічного характеру,
образи-знаки: «воля», «правда», «хата», «кайдани», «раби», «шляхи»,
«німі», «сліпі», «святі», які за всієї своєї емблематичної
абстрактності мали хоч і неоднозначний, але досить конкретний
соціально-політичний та етичний зміст (наприклад, «правда» — це
образ-знак тієї правди, що її несли народові його визволителі, правди
справедливого суспільного ладу, правди «роботящих умів» і «роботящих
рук»).
Звернення до античної та біблійної традицій, яке особливо виявилося
вже в пізніх російських повістях 1855—1858 pp., пов'язане також із
збагаченням його світоглядних обширів, тривалими роздумами над
кардинальними проблемами буття суспільства, людини в ньому, себе як
поета між людьми. Виробивши ще за часів «трьох літ» сталу історіософію
України, Шевченко прагнув збагнути ті ідеї та ідеали, до яких треба
прагнути людству, щоб стати вільним і щасливим. І давно знайдені
християнські — а водночас і загальнолюдські — ідеали любові, рівності,
братерства, а також і необхідності самопожертви заради їх торжества,—
постали перед ним як абсолютна й безальтернативна цінність. «Неофіти» й
«Марія» — саме про це.
«Марія» є вершиною розвитку антропософії поета, найвищим утіленням
його філософії людини в обох іпостасях — жіночій і чоловічій. Герой
поета розвивався від образу безталанного сироти — шукача долі, через
образи борців із неправдою, месників за кривди (Ярема, Варнак) аж до
образів праведників, які втілювали християнську любов до правди,
справедливості, братерські почуття до всіх людей, незламність перед
насильством, тобто мучеництво (Ян Гус, Максим, Відьма, Алкід); і як
завершення — образ Христа-людини в «Марії». Образи героїнь — це самотні
дівчата, що прагнуть кохання, і — найбільший його біль — образи
покриток: від Катерини до Марії. Йшлося про порушення природного закону
роду, який оберігав родину як основу суспільства, основу нації, запоруку
її існування. Шевченко, розуміючи це й підносячи материнство й родину
як найвище благо людського буття, глибоко співчував і тяжко переживав
трагедію покритки та її дитини-байстряти. Проблема полягала в тому, як
усіма зневаженій жінці повернутися в громаду 14; і поет шукав ці шляхи.
Його Катерина ще не знає їх і власним життям спокутує провину. Наймичка
спокутує провину перед сином тим, що відмовляється від права назватися
матір'ю і виховує свою дитину формально як наймичка, а посутньо — як
найвідданіша мати. Відьма спокутує свою провину божевіллям, а тоді
підноситься над прагненням помсти, прощає кривдникові й безкорисливо
служить громаді. Це, власне, на думку Л. Плюща 15,— перший образ
жінки-праведниці у Шевченка. Найвище підносить поет саможертовних
матерів — чи то шлюбну жінку (матір Алкіда в «Неофітах»), чи покритку
Марію. Позбавивши євангельську історію будь-якої містики, поет не
принизив Марію; навпаки, умістив її як найбільший скарб «в душі
невольничій, малій, В душі скорбящей і убогій», творячи апофеоз родини —
матері й сина, що віддали себе громадському служінню заради високих
ідеалів правди, справедливості, «всетворящої» любові, братерства.
Шевченкові традиції постановки животрепетних проблем буття в творах
на античні і біблійні сюжети і параболічного типу художнього
узагальнення плідно розвинули згодом І. Франко і Леся Українка (поема
«Мойсей» Франка, драматичні етюди Лесі Українки «Вавилонський полон», «В
катакомбах», драматична поема «Кассандра»).
Тенденція до «абстрагованої» образності, до образів-сим-волів і
персоніфікацій, до притчеподібних (параболічних) наскрізних структур,
побудованих на асоціаціях біблійного й античного змісту, посилюється в
тогочасній Шевченковій ліриці тенденцією до зображення конкретного
життєвого випадку у формах самого життя. Причому такий випадок («момент
життя», «картинка з натури») підноситься до глибокого
соціально-художнього узагальнення й стає подекуди відправним пунктом
політичних медитацій поета. Приклад подібних ліричних «картинок» з
натури — вірші «Дівча любе, чорнобриве...», «О люди! люди небораки!..»,
«Якось-то йдучи уночі...». У цих віршах поет змальовує конкретний
життєвий випадок з усіма його побутовими подробицями, не вдаючись до
будь-яких образних умовностей. Безпосереднє життєве спостереження
невіддільне тут від образу думки-переживання поета і переростає в
ліричний роздум.
Шевченкова політична лірика — це власне лірика, а не віршова
публіцистика. І саме в цьому — один із секретів її емоційного впливу на
читача. їй властиві концентрація думки, драматизм ліричного переживання,
експресивність стилю, гранична щирість і простота поетичного вислову.
Ось характерна для Шевченка медитація, якою завершується вірш «О люди! люди небораки!..»:
Чи буде суд!
Чи буде кара!
Царям, царятам на землі?
Чи буде правда між людьми?
Повинна буть, бо сонце стане
І осквернену землю спалить.
Ці рядки характерні для Шевченка
експресивним стилем, «вибуховістю» переживання ліричного «моменту»,
драматизмом поетичної думки, породженої спостереженням і осмисленням
суперечностей буття тогочасного суспільства.
Шевченкова поезія — це справді поезія мислі, яка стоїть на рівні
передової соціально-політичної думки своєї доби. Значення Шевченка в
історії українського художнього слова зокрема в тому, що він надзвичайно
розширив тематично-змістові обрії української літератури, зробив її
найважливішим чинником розвитку суспільної свідомості й визвольного руху
в Україні та Росії, більше, ніж будь-хто з українських письменників,
наблизив літературу до народу, який визнав його своїм поетом і речником.
Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861 р. він тяжко
захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш —
«Чи не покинуть нам, небого...» Проводжав в останню путь поета чи не
весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М. Костомаров, П. Куліш,
М. Некрасов, М. Михайлов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М.
Лесков, В. Білозерський, Г. Честахівський). Похований був на
Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі
перевезли його тіло в Україну й поховали на Чернечій (тепер Тарасова)
горі поблизу Канева.
Смерть Шевченка була величезною втратою не тільки для української
літератури, а й для всього письменства. Та його поезія жила, діяла,
поширювалася в списках, а також у російських та закордонних виданнях
(празьке видання «Кобзаря» 1876 р. вмістило більшість позацензурних
творів поета). З 60-х років XIX ст. з'являються перші закордонні праці
про його життя і творчість та переклади творів різними мовами світу.
Шевченкова поезія й по смерті поета залишається могутнім чинником
українського літературного процесу. Його творчість стала новим етапом у
розвитку естетичного мислення українського народу. Вона визначила на
десятиліття вперед дальший поступ української літератури (не тільки
поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний
процес. Шевченко, ім'я якого стоїть в одному ряду з іменами Гейне,
Петефі, Міцкевича, Пушкіна, Лермонтова, підніс українську літературу до
рівня найрозвиненіших літератур світу. Є певна типологічна подібність
між творчістю Шевченка й творчістю європейських поетів його доби,
пов'язаних із визвольними рухами,— Міцкевича, Петефі, Беранже, Барб'є,
Гейне. Та, як писав О. Білецький: «В історії світової літератури першої
половини XIX ст. Шевченко, мабуть, єдиний поет, який цілком
зосередився на ідеї визволення трудящих і висловив цю ідею з
незрівнянною силою поетичного слова» 16. Цим насамперед і пояснюється
великий вплив Шевченка на літератури слов'янських народів (болгарського,
чеського, польського та ін.), виразно помітний уже в другій половині
XIX ст.
Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної
мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його
попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та
ін.), здійснивши її синтез із живою народною мовою і збагативши
виражальні можливості українського художнього слова.
Глибинний ідейно-естетичний вплив Шевченка, що виходить далеко за
рамки вузькоформального впливу, позначився на творчості чи не всіх
українських письменників.
Вихований в силовому полі романтичної
європейської культури, імпульсивний романтик і лірик навіть за вдачею,
він приніс у світову літературу свій індивідуальний тип романтичної
творчої системи, позначений синкретизмом стилів, природною
реалістичністю світосприйняття. З творів Шевченка перед європейським
читачем поставав неповторний, яскраво національний образ України й образ
великого поета, що став символічним уособленням українця та його світу.
«Давши людству краще з українського, він в той же час дав українському
краще з вселюдського — в самому рівні і якості своєї думки, свого слова»
17.
Поезія Шевченка і його постать ніколи не були для українців
обмеженими тільки рамками літератури чи й навіть культури,— Шевченко є
явищем української духовності, могутнім джерелом національної
самосвідомості, учасником історичного життя народу, порадником, Батьком,
навіть пророком майбутнього та апостолом правди, символом України.
Україна була для нього всім, і він є нині всім для українців. Жоден з
поетів нового часу не здатний дорівнятись у цьому до Шевченка, чий
заповіт завжди єднатиме людей у служінні Україні: