ОСТАП ВИШНЯ
«Думи мої, думи мої…»
26 грудня, 48. Отак сидиш і думаєш… Гумор… Сатира… Наш замічательний народ. Од його ми народ дотепний. Веселий. Мудрий. Я бачу свій народ, як він, ухмиляючись в уса, дивиться на тебе лукавими своїми очима і «зничтожає» тебе.
…Як я люблю цей народ, коли він мене «зничтожає» своєю мудрістю, своїм дотепом, своїм неперевершеним «своїм»…
І я його розумію, і він мене розуміє, і він знає… що люблю ж я його, як сонце, як повітря, а він, народ, стоїть, підморгує, усміхається…
Та будь же ти тричі щасливий!
Яке щастя дивитись одкрито в очі свого народу!
Тільки він, тільки народ!…
Згадайте всю трагедію нашого (а може, хоч трішки, - й мого!) народу, - тільки правда, тільки правда, тільки правда! - на чолі нашого народу.
І він, великомилостивий, завжди творив свою історію тільки по правді.
Хмельницький?
Ай, мамо моя! Та народ привів Богдана до того, що він булавою вказав на Москву!
Тільки - народ!
Слава Богданові, що він зрозумів волю народу…
А скільки єсть дурників, що цього не розуміють.
Думаєш і думаєш…
Спідниці, безрукавки, кереї, сині штани (не сині, а взагалі широкі!) - хіба я їх не люблю?
Люблю і любитиму!
Хоча б за те, що вони, оті широ-о-о-окі штани, викликали в мене широ-о-о-окий сміх!
Ой широкі штани!
Діти мої! Та зрозумійте, що зняти ті штани ніжно, хороше, не ображаючи хазяїна тих штанів, - це мистецтво.
Заставте його самого посміхнутися з тих штанів, - не здирайте грубо їх, як це роблять декотрі із тих, которі «знають» український народ.
Народ уже вискочив із широких штанів, сам вискочив, сів на трактора, на комбайна, сів біля домен, мартенів і т. ін.
А NN страшно здивовані! Ах! Ах! І описують те, що народ уже усвоїв, що для нього це будні… Як жнива, як косовиця, як молотьба!
А ми - ах! ах!
Ах! Ах! - це для нас, а не для народу.
І стріха, і «ставок, і млинок, і вишневенький садок» - все це відійшло, все це - колись, та - трясця його матері! - не тикайте цим народові у вічі, він сам знає, куди йому цей садок, цю стріху притулити!
Коли різні NN будуть командувати народними стріхами, сама стріха повстане й скаже: «Одійди, - не було б стріхи, не було б тебе! Ти з мене, із стріхи, мене заперечуючи, гроші заробляєш…»
Народ знає партію… А партія знає, коли стріху замінити на щось інше… Але партія ніколи із стріхи не кепкувала…
27 грудня. А дехто ходить у славі, вскочив у ту славу, як сірко в дерть, - вона вже сама з його осипається, а він хапає її й тулить до себе, проріхи затуляє… Обсиплеться… Нічого не зробиш!
Нічого!
Був у Полтаві. Святкували 150-ліття «Енеїди». Як полтавчани люблять Котляревського, як пишаються з того, що він їхній, полтавський!
Дивна річ - безсмертя! Не знаю, чим пояснити молодість творчості Котляревського! Яка ясність! Така вже прозорість, що аж ахаєш! Було багато «Енеїд» - і в руській, і в німецькій, і у французькій літературі. І всі померли! А «Енеїда» Котляревського живе, квітне і 150 літ дає свіжий аромат! В чім річ?
І як приємно, коли полтавський «лорд-мер» квітне.
Розпочинає мітинг, і я бачу, як він радіє, що йому припало щастя - одкрити мітинг 150-ліття «Енеїди». Я не знаю, хто він, робітник чи селянин, - я бачу в його очах радість. А він же ж, він же ж народ! Цього ви від нього не одберете! Ні! Він хоче, щоб усі радувались, як радується він! Котляревський - наш, полтавчанин! А я - голова міста Полтави! Все було в Полтаві: і Петро І, і Котляревський, і Короленко, - і от він, він наслідник, спадкоємець всієї слави полтавської, всієї історії (аж страшно!) - і він бере це все «как должноє», бо він - народ! Він - молодий, веселий, «искрящийся», бо він - народ! Слава народові, що так уміє оберігати славу, традиції, все!
Яке благородство!
Дивився я, стара вже людина, і думав: та хіба ж можна вмерти? Ніколи!
Я не знаю, чи в нас, у письменників, обраних, вибраних, інженерів людських душ, - невже серед нас можуть бути люди, байдужі до таких явищ?
Заприсягаюсь, що вони не письменники! Вони можуть писати книги, видавати романи, але… це не те!
Треба любити, треба підтримувати їх, треба знаходити їх.
І любити!
Любити, між іншим, - це дуже тяжка робота!
Дай боже, щоб ніколи не вгасала в мені любов до них, до народу!
Буде любов - буду я! Не буде любові - на смітник!
Одсвяткували «Енеїду». І залишилась вона, як і була, молода, весела, хороша…
І житиме вона ще віки і віки…
Судилось бути мені спадкоємцем Котляревського. Остап Вишня… Одного хочу: щоб, не дай бог, не принизити своєю роботою Котляревського. Не можу, ясна річ, аналізувати свою роботу! Це хтось ізробить. Скажу тільки - працював чесно!
Полтаву зруйновано страшенно!
Одбудують, розуміється, та, на жаль, уже такої Полтави не буде.
Новий народ - нова Полтава.
А народ - новий!
І слава новому народові!
Т. Г. Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілий народ, цілу націю. Що це - бідність?! Ні, це якраз велике багатство нашого народу, коли одна людина підставляє свої могутні плечі за цілий народ! Який же він могутній - народ наш! Умирав уже, царі його додавлювали, а він узяв та й дав Шевченка! І ожив народ, і розцвів народ! Бо - він народ!
І став народ поруч свого великого брата, народу руського. Як рівний!
Коли входиш у літературу, чисть черевики!
Не забувай, що там був Пушкін, був Гоголь, був Шевченко!
Обітри черевики!
Одного хочеться - не принизити Шевченка, не принизити Пушкіна, не принизити Котляревського, і Горького, і Коцюбинського, і Грабовського, і всіх… всіх…
Полтава. «Наталка Полтавка» в Полтавському театрі. За своє життя я багато бачив «Наталок». Я бачив Заньковецьку, Садовського, Саксаганського, Затиркевичку, Борисоглібську, Ліницьку, Загорського, Мар'яненка, Чичорського, Юру, Романицького, Крушельницького, Гірняка, Бучму… Я, мабуть, усіх бачив.
А от такого возного, як у Полтаві Золотаренко, я не бачив. Скільки благородства, скільки любові до возного.
Я ж бачив Саксаганського!
В чім річ?
Такий великий (а який же ж він великий!), як Саксаганський, він (ой, як це сказати?!), він «снисходил» до возного! Може, він на це мав право? Його страшний талант, може, й дозволяв йому робити це! Але це була, по-моєму, його помилка!
А от такий собі, - може, великий, може, невеликий, - артист, як Золотаренко, він грав з пошаною до великого твору Котляревського. І виграв! І переміг Саксаганського! Переміг, може, не талантом, а любов'ю! Не свідомо, думаєте? Ні, свідомо! Я дивився в очі возному - Золотаренкові, і я бачив, він розуміє те, що робить. І я радів. Я радів тому, що я вбачав у Золотаренкові велику душу нашого народу! Скільки ж їх іще єсть, отаких Золотаренків, у нашого народу! Які ж ми багаті!
Була Наталка (Онипко), був Петро (Осадченко) Виборний (Моровщик), Терпелиха (Хмельницька), Микола (Онипко С. І.).
Спасибі їм! За віщо, спитаєте? За майстерство? Ні! Поки що нема, на жаль, Заньковецької, Садовського, Саксаганського! Спасибі їм, полтавчанам, за любов до «Наталки», за молодість спасибі їм! А раз є молодість, тоді єсть усе!
Російська література.
Пушкін, Гоголь, Лермонтов, Толстой, Достоєвський, Чехов, Остро'вський, Горький.
Преклоняюсь…
А преклоняючись, хочу, щоб їх - усіх!!! - знав народ руський.
Може, я помиляюсь, але чогось думається, що маса народу руського не знає їх, своїх дивних письменників!
Не знають їх, на жаль, так, як знають нашого Шевченка!
А їх же треба знати!
Можна, звичайно, сидіти й пишатися, маючи Пушкіна, Гоголя і інших (у шафах), великий труд берегти їх, їхні традиції, - та треба ж уже вперед! Інакше вони образяться!
Люблю я Твардовського, люблю ленінградського Сашу Прокоф'єва.
Що зробив, по-моєму, Твардовський?
Він узяв свого Васю Тьоркіна за руку і пішов із ним вихилясом по всій Росії! Нате! Ось який він! А це ж ви - народ! Отакий хороший народ! А ви цього й не знаєте! Читайте!
Може, якраз Вася Тьоркін примусить любити літературу!
У мене навіть завірально-страшні думки з цього приводу.
Ви припускаєте таку картину: Вася Тьоркін бере за руку Олександра Сергійовича Пушкіна, веде його до селянської хати, ніжно, штовхає в хату і хитромудро говорить:
- Познайомтесь! Олександр Сергійович Пушкін! Прошу любить і жалувать!
От хто, по-моєму, Твардовський!
Іще одно: а Саша Прокоф'єв сидить у Ленінграді і карбує поетичні червінці.
- На! На! На!
Добре йому, маючи Пушкіна, Гоголя і всіх за спиною, робити це!
А хай би сам спробував. А я його, Сашу Прокоф'єва, ладозького мужика, люблю за талант, за чесність… Те, що він сидить і карбує, хай карбує! Народ позбирає його червінці.
Дорогий Олександре Андрійовичу Прокоф'єв! Не думайте, що я допускаю, ніби Ви не любите Пушкіна. Не було б Пушкіна, не було б Вас. І Ви це знаєте, і я це знаю. Але люблю я Вас за те, що, карбуючи Ваші червінці поетичні, Ви, благословляючи Пушкіна, ні-ні, та й підморгнете своєю ладозькою безконечно благородною мужицькою мор-р-рдою (цілую її). Ти - барин, а я - мужик…
Не думайте, що я забуваю Чернишевського, Бєлінського, Добролюбова. Я їх не забуваю! Просто, може, мені боляче, що їх у нас нема?… Ні… Треба дожити до тої думки, що коли вони єсть, значить - вони мої… Не руські, не українські, не німецькі, а мої, народні!…
Слава богу, що я дожив до такої думки!
З січня, 49. Я такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, швиряв картоплю, драв горобців (а правильно - горобці!), била мене мати віником і навіть горнятками череп'яними кидала в голову. Спасибі матері!
Потім - освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван Максимович Мовчан, старий дід - і він бив нас лінійкою по руках, а я б тепер, коли б мав змогу знайти ту лінійку, я б її поцілував!).
Потім з Павлушки вийшов Остап Вишня. Письменник. Так як же ж я не буду вдячним за віник і за горнятко матері, за лінійку - вчителеві І. М. Мовчанові?
І я - вдячний.
30 січня, 49. Іван Сидорович Їжакевич! Вісімдесят п'ять літ!
Сьогодні (вісімдесят п'ять літ йому) - свіжий, ясний, творчий!
Що, дорогі тт. художники?!
Богомаз?! Іконописець?! Не наш?!
Хлопчики ви мої! Якби у вас було стільки майстерства, сили, уміння, як у Їжакевича, - як би ми з вами продвинули вперед наше мистецтво! Їжакевич… От уже в кому втілилося горьківське: «Талант - робота!»
Яку гору труда перевернув І. С. Їжакевич! Міліарди труда!
І став, зробився національним художником! Може, навіть несвідомо.
Чую галас: «Націоналізм!» Це - на мою адресу!
Ех, дітки мої! Навіть формально це до мене не чіпляється!
Оті дурні, що кричать «націоналіст!», не розуміють і ніколи не зрозуміють, що я зумів об'єднати любов до мого народу з любов'ю до всіх народів світу!
Я, між іншим, боявся цього. Я думав, що сива шапка зневажливо дивитиметься до тюбетейки!
І який же я був радий, коли відчув, що тюбетейка така ж мені рідна, як сива шапка.
А я - я говорю чесно! - на це не сподівався! Говорю одверто.
І от нате вам: і шапка, і тюбетейка рідні…
15 лютого, 49. Виявилося, що для того, щоб письменник виявив свої глибокі, оригінальні й дотепні думки на папері, треба:
а) по-перше - папір,
б) по-друге - думки.
Як нам переказували, - папір у нас єсть. І багато. Сподіваються, що ось-ось у письменників, котрі хотять бути талановитими і справжніми письменниками, будуть і думки…
Як же ж тоді збагатиться наша література! Це вже потім: переказують, що думки для письменників експортуються з Донбасу, Кузбасу, Сибіру, Ленінграда і т. ін.
Ох і запишемо ж!!!
7 березня, 49. Леся Українка і багато інших - поети не тільки свого народу, а вони поети всіх народів, всього людства, бо вони, крім своєї геніальності, ще й кришталево чесні.
Зло - найбільше - космополітизму в тому, що вони молодим не давали ходу.
Вони, захопивши всі провідні посади в літературі, позбивали на протязі кількох десятків років усі молоді паростки літературні!
Ось у чім найбільше зло!
Те, що вони нас «ущемляли», - то ще не так страшно!
Ну, не видали, зарізали одну-дві книжки Остапа Вишні - ну що ж? Остап Вишня - є Остапом Вишнею…
А от коли молодий приходив до цих спекулянтів і вони його своїм «авторитетним» окриком приголомшували, - оце страшно!
А скільки таких було!
9 березня, 49. Може, я не такий, може, я, ну, як вам сказати, чи недотепний, чи некультурний, але я це мушу сказати. Я був у кіно на «Павлові».
А колись я був на «Мічуріні».
У мене принаймні таке враження: «Павлов» - чудесно, але це фотографія в дії.
«Мічурін» - це справжнє кіномистецтво.
Мені було дуже боляче, що майстри не донесли Павлова на (як його сказати?!) п'єдестал мистецтва. У чім же ж річ?! Очевидно, не… (перебили думку мою…). Очевидно, Павлов, його інтелект, його робота, його енергія подавили майстрів кіно. По-моєму, Павлова треба подавати народові як ідею, а не як оператора (дуже талановитого!) собак. Отак, як подав Довженко Мічуріна. Фільм як фільм, дуже цікавий, потрібний і т. ін., але нам, що цінять мистецтво як (отут уже трудно!) чинник, що веде нас до комунізму, того, що зробили у «Павлові», замало.
Дуже багато треба мені писати, щоб довести те, що є в моїх думках, у моїх мислях, - треба було б написати цілий науковий трактат, наукову роботу… Ви уявляєте собі, який би цей «трактат» був (не можу писати цього, бо це буде непристойно!), - а трактат би був справді не… той… не… - ну як би вам сказать? - неприлишний (у слові «неприлишний» обов'язково треба писати не «ч», а «ш»).
Оце я про «Павлова».
І в «Павлові», і в інших фільмах, на жаль, більше випирає не «Павлов», а «Я» (режисер). Це, як казала моя баба, нехорошкувато!
17 березня, 49. Три чи чотири дні тому був у мене старий учитель Федосій Іванович Рвач. Провчителював він п'ятдесят з гаком років. Йому сімдесят п'ять літ. Влаштувався він сторожем у трамвайно-тролейбусному тресті. Дали йому там хибарку при гуртожитку.
І от тепер, щоб когось уселити в тій хибарці, старого вчителя викидають з посади, з кімнати і т. д.
Його, розуміється, не викинуть, не образять…
Для чого це я пишу?
У нас, видимо, ще єсть «бездушне», холодне таке ставлення до людей…
Що це?! Типове це для нас, для нашого часу?!
Ні!
Якийсь там ізнайшовся зам директора тресту N, що в його піднеслася рука на старого вчителя…
Бувають такі…
Я написав лисга директорові тресту і подзвонив зам міністра комунальних справ.
У відповіді я зразу відчув, що N - це «ісключеніє»…
Для чого я це занотовую?
«Горе» старого вчителя Федосія Івановича Рвача принесло мені велику радість.
Я не знаю, яким чином дізналися його учні про те, що я включився «в боротьбу» за Федосія Івановича, - та зразу ж до мене дзвінки по телефону:
- Спасибі! Спасибі, що заступилися за Федосія Івановича! За нашого вчителя!
І яка ж у мене була радість, що люди не забувають своїх учителів…
21 березня, 49. Найвища насолода читати Пушкіна й Шевченка!…
Найвища!
Робіть так: сьогодні Пушкіна, а взавтра Шевченка.
Або навпаки!
Яка насолода!!!
8 квітня, 49. Давно вже не писав.
Новина: Ю. І. Яновський дістав премію.
Я дуже радий, що робота Ю. І. Японського перемогла.
Ю. І. Яновський справжній письменник! Справжній! Талановитий! Культурний!
Що б хотілося від Ю. І. Яновського?
Радості в творчості!
А то якось так виходить, що він (а разом із ним і література) «вистраждовує» перемогу.
Я, грішний чоловік, думаю, що література - радість!
9 квітня, 49. Між іншим: Марк Твен!
Говорять мені: «От Марк Твен! Якби Ви були такі, як Марк Твен!»
Марк Твен - геніальний гуморист! Преклоняюсь! Я ніколи, мабуть, не дійду до таких висот у гумористиці, як Марк Твен!
Хвала йому!
Одного не знаю: чи усміхнувся коли-небудь негр, коли він прочитав Марка Твена?
Не знаю!
Коли усміхнувся негр, коли в нього з'явилася посмішка, така, знаєте, безпосередня, справжня, коли Марк Твен викликав радість у негра, - цілую стопи Марка Твена!
18 квітня, 49. Мені дуже страшно дожити до того моменту (чи часу), коли дзвінкосерйозний Малишко, або людодотепний Воскрекасенко, чи несміливо-сміливий Смілянський, чи колючий Маківчук, чи їйбогужялюб-люприроду (а любить він таки її по-справжньому) Новиченко, чи авиколинебудьтягли Гончаренко, чи недайбогхтонебудьдізнаєтьсящояспінінгіст Вільховий, чи їйбогутоваришіяобов'язковопоїдуаякжеж Копиленко, чи татамдвіщучкийодинокуньчик Дорошко, чи поїхалибачилине стрілялиякстрілялиневлучили М. Т. Рильський, чи можеайбожеіябпоїхавтаквоноякстріляєтакбахкаєаптичкажвонахочежити П. Г. Тичина, чи івменебуласучечкаойсучечкачорнахорошаіяїйбогумисливець О. Є. Корнійчук, айщовименіговоритеябільшефутболіст Ю. К. Смолич, чи ойохотавонаменепродменамочить Ю. І. Яновський, чи словочестіубившістсотнайшоводну Богдан Чалий, чи івменепесгавкаєаяжодинавменехазяїни Семен Скляренко, чи нащоменімисливськарушницяколиятойщогреблірвав Платон Воронько, чи аможежмисливствонедужеідеологічновитримане Микола Руденко, чи австалинградемынеохотились Борис Палійчук, чи актоегознаетстреляетнестреляет М. М. Ушаков, чи Ярославмудрийтежходивналови І. А. Кочерга, - от коли ці всі коли-небудь де-небудь скажуть: «Остап Вишня - старий!» - І, збираючись на полювання, додадуть: «Не турбуйте його!» - я того ж часу - візьму й помру!
21 квітня, 49. Про фізкультуру. Ми в дитинстві не фізкультурили: ну, «у м'яча», ну, «наввипередки»… Да, у «городки» (кеглі в нас звалися), та ще у «покотьола», та ще «на ковзанах»… Ну, верхня «наввипередки», на «ковзанках» (ковзани - коньки, а «ковзанки» - інше), «нагинати дерева» - вилізеш на вершину й нагинаєш…
Ну, що ж іще? Наше, хлоп'яче? Може, я щось і забув (і напевно!), але народ сам, самотужки не міг не розвивати своєї сили, спритності…
Тепер…
Тепер - спорт всенародне явище, організоване, обгрунтоване.
Це - ясно: народна влада, Радянська влада…
Але нам, старим, що робити?
А ви знаєте, я, що ніколи не фізкультурив, я цілком серйозно тепер жалкую…
І коли повз мене біжать (крос), коли я дивлюсь на футбол, на легкоатлетів, - я захоплююсь!
Я б і сам побіг!
І я б зробив це ще… краще!
4 травня, 49. Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати «Реве та стогне» та садити гопака, і не того, в кого прізвище на «ко», - а того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному й духовному розвиткові.
Хай його прізвище на «ов» чи на «ий», хай він співає «Во саду ли, в огороде», чи «Будьте здорови, жявіце багато», або танцює камаринського чи лявониху, - я з ними і танцюватиму, й співатиму з особливим захватом. Бо ото й є справжні українці.
6 травня, 49. Говорять про моє 60-ліття.
Про його святкування і т. ін.
Я говорю: «Не треба!», «Навіщо?!»
І бачу, що кожний, кому я це говорю, думає:
«Так, так! «Скромничає»… Молода піч колупає…» А мені так не хочеться, от їй-богу, не хочеться ніякого з приводу мого 60-ліття «буму». Не в моїм це характері! Не вірите? А я прошу вас: повірте!
Коли іноді Вишня «окрисювався», вимагав до себе уваги і т. ін., - то це було тільки тоді, коли Вишня був представником радянської літератури. Для літератури і в ім'я літератури. А шістдесят літ - це моє, особисте. Не треба!
15 травня, 49. Який би я був щасливий, якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку, у радянського народу!
Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся!
Але як це трудно!
Для літератури, по-моєму, треба перш за все - чесність.
Потім уже геній, талант, здібність і інші атрибути літератури.
Тоді буде література!
12 грудня, 49. Сьогодні дістав листа з Москви. Якась там затримка з виданням моєї збірки в «Крокодилі».
Невже ніхто не розуміє, що мене аж ніяк ця справа не турбує? Видадуть - видадуть! Не видадуть - не видадуть!
Спасибі вам усім, мої дорогі рецензенти, за вашу думку про мою роботу! Пишіть, що хочете; говоріть, як знаєте!
Мою роботу рецензував народ!
Говорю це не хвастаючись, говорю це як факт, - схиливши свою сиву голову перед народом
Чи зрозумієте ви, рецензенти мої, що, взявшись за літературну роботу, я ніколи не думав про гонорар, про свою славу і про всяке таке. Я почав робити те, що, на мою думку, могло дати користь народові.
Народ - оцінив. Спасибі йому. Значить, жив я не паразитом.
Помилявся? Так! Помилявся, і дуже помилявся. Але з чистою совістю можу сказати, що ніколи не хотів пошкодити народові.
І все!
Зрозумійте (мабуть, не зрозумієте!), що, коли на виступах мене вітають слухачі, народ, я приходжу додому і падаю, знесилений, терзаючись (так, терзаючись!).
За що?! За що люблять? Я ж нічого, достойного великого радянського народу, не зробив!
Всі оплески, всі виклики я розумію як вимогу:
«Зроби!»
А де сили?
Як виріс наш народ, як змужнів, як звеселів, - та в кого ж знайдуться сили, хист, талант, щоб задовольнити потребу нашого замічательного народу на культуру, на художнє слово?
А який же народ наш добрий, який увічливий, який делікатний!
Скільки ж у нього добра до всіх тих, хто хоч трішечки дає йому незвичайного, небуденного, до роздуму придатного…
І коли мені доля дала змогу хоч трішечки, хоч отакунічки дати народові посміхнутися, - киньте всі гонорари, добра, багатства, - все киньте!
Найвищого гонорару, як веселий блиск в очах народу, - нема.
18 грудня, 49. Ну, чому я мушу чукикати літературу? Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу? Офіціально? Ні!
А серцем, душею, болем моїм?
Чому? Чому такий біль у мене не тільки за «провалля» в літературі, а за особу талановиту, за її поведінку навіть в особистому житті?…
Для літератури мало кришталевої чистоти, література - це перл у кришталях і чистота в найчистішому.
Який жах (а може, й не так уже страшно), що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури.
Я їх бачив, з ними говорив, за одним з ними столом сидів, пив, їв, розмовляв, сміявся, жартував…
А потім читав.
19 грудня, 49. А ви коли-небудь бачили прикажчика в літературі? Такий собі:
- Чево ізволіте? Ямб? На скільки порцій?!
І такі єсть! Ну, бог з ними.
19 грудня, 49. Розписався…
Ну, добре - Вишня вже єсть. Так сталося…
Життя міняється, люди інші, змінилися… «Ми вже не такі, як були…» і т. д. Все це так. Все це вірно. А література? Я ж розумію, що ми пишемо не те і не так, як колись…
А чи шукав хтось із нас нові слова (так, так - слова!)? Нові літературні ситуації, нові прийоми, нові навіть зап'яті?…
Ви розумієте, про що я хочу сказати!
Я вже старий, працюю в літературі тридцять літ! - але я прагну, хочу, - до болю хочу! - сказати якесь таке слово і в якійсь такій новій ситуації, щоб і ми, письменники, не пасли задніх у нашому житті…
От! Перетворення природи… Не буде пустель, пісків, чорних бур! Ліси… Дерева… Ставки…
А в літературі? Хіба в літературі нема пустель, нема байраків, чорних бур, суховію?
А чому ж ми не беремося (рішуче!) за насадження нових дубів у літературі?
Не думайте, що я не бачу різниці між лісом і літературою! Бачу!
Але для того, щоб щось посадити чи посіяти, треба бур'яни виполоти… Полоти треба!
А ми хіба за це взялися?
От сидить у літературі якийсь будяк N. приміром.
Він розрісся, вкоренився, такий собі аж ніби хороший, - а по-справжньому: росте, висмоктує з літератури соки, а для літератури ніякої з нього користі.
Та хіба таких мало?
Скільки ж їх, що притулилися, присмокталися літератури?!
А соки для них давай! Щоб вони жили!
25 грудня, 49. Шістдесят літ! І мені здається, що хтось, десь прожив оті шістдесят літ, а не я! Невже я вже такий старий?
Який тягар - шістдесят літ!
Іноді мені так хочеться «підскочити», «перевернутись», пограти в покотьола… А подумаєш: шістдесят літ! І… зупиняєшся.
Скажуть же: старий збожеволів!
А я ніяк не збожеволів, - мені не хочеться бути старим, і я ним ніколи не буду!
7 червня, 50. Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!
20 жовтня, 50.
Я - письменник.
Прожив я шістдесят уже з гаком літ.
Трудне моє було життя.
Підходжу до фінішу.
Хто ж я, зрештою, такий?
Я - Остап Вишня. Народ мене знає, народ мене любить.
Не для хвастощів і не для самозаспокоєння це я говорю…
Колись, - я говорю правду, - в години роздум'я я вирішив: житиму так, щоб нікому не зробити зла, прикрості.
Толстовське «непротивление»?
Ні! Просто не любив я печальних лиць, бо любив -сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося.
І от - кінець уже життя!
Хто ж я такий? Для народу?
Я - народний слуга!
Лакей? Ні! Не пресмикався!
Вождь? Та боже борони!
Слуга я народний, що все моє життя хотів, щоб зробити народові щось хороше*
А що я міг таке зробити, щоб народові було приємно?
Я - маленький чоловічок, мурашка, комашинка в народній величі!
І коли я вже волею судеб зробився письменником і визначилася моя робота, я свідомо (підкреслюю це!) думав про одне:
«Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, - тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, - щоб народ усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, - щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, - щоб вони хоч отакуньким шматочком радості засвітилися».
І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, - ніякого більше гонорару мені не треба.
Я - слуга народний!
І я з того гордий, я з того щасливий!»
7 листопада, 50. Література… Ой, як це страшно і як привабливо! Що таке, по-моєму, література?
1) Образи? - Народ!
2) Сюжети? - Народ!
3) Тема? - Народ!
Література - народ!
А що ж, зрештою, таке талант?
Талант?
Це - крила Шевченка! Це - ніжність Лесі Українки! Це - мудрість Івана Франка! Це… і т. д.
А взагалі талант - це народ!!
По-моєму, все!
А решта?
Ну, як собі хочете: хочете - співайте, хочете - декламуйте, хочете - описуйте, хочете - віршуйте…
Це - справа ваша!
26 листопада, 50. Не подумайте, що я не визнаю N за мовознавця!
Визнаю!
Але - щоб мене тут грім убив! - не знає N духу української мови, її аромату, її душевно ніжного-ніжного трембітотону, її колискової душі, чебрецевих її пахощів, її тремтіння, її шелестіння, її бриніння… Отого, що мати над колискою:
Люлі-люлі, люлечки,
Шовковії вервечки…
Не з написаної вдома з фольклорних матеріалів лекції, що перед студентами басом:
Мальовані бильця
Пішли до Кирильця…
А з материних уст… Коли мати, над колискою схилившись, сумними очима на майбутнього академіка, стомлена, дивиться та:
Ой ну, котку, котів два
Сірі, білі обидва…
Отакий академік знатиме аромат рідної мови…
19 січня, 51. Був оце в театрі. Танцювала актриса. А я собі сиджу та думаю:
«Ми дивимося, милуємося, ляскаємо, а хто ж із нас подумав, хто подбав про те, чи їла вона сьогодні, чи спала вона сьогодні, чи відпочивала перед тим, як оце перед нами вона танцює, милує нас, веселить нас?!
І хто ж із нас прийде, скаже їй спасибі, сердечне, хороше?
Ніхто!
Тільки якийсь рецензент, заробляючи свій гонорар, кине:
«Носок вона не так поставила!» Рецензент… Я сам рецензент… Якось так виходить (із старих часів, традиція!), що рецензент повинен «крить»! Вони, рецензенти, завжди шукали негативне, - це ж легше, - от вилає хтось когось, і вже! Похвалити - трудніше, треба довести плюси… А мінуси - легше! Крий! І все!
А я, грішний, завжди хочу бачити в людському труді (гра акторська - це великий труд) тільки хороше!
Їду в таксі. Дивлюся на водія… І знову думка: скільки в нього дітей? Чи обідав він сьогодні? І як? Чи образив його хтось? І як би мені хотілося, щоб він був усім задоволений! Щоб співав, їдучи в таксі!
Як би мені хотілося, щоб усі люди, щоб увесь народ співав! Голосно! Щиро! На весь голос!…
20 січня, 51. Були на перегляді опери «Богдан Хмельницький».
Опера! Справжня!
Гадаю (боюся!), перша опера справжня - радянська.
Трудно мені відразу розібратися, як і що, - це справа серйозна!
Але мушу посвідчити, що це явище на нашому, радянському культурному фронті! Як би хто не дивився на самий факт об'єднання України з Росією.
Будьте чесні: свідомо чи несвідомо діяв Богдан, але це ж зародок дружби народів.
Дружба!
І коли в якогось сукиного сина ще залишилося оте мерзенне: я - українець, а ти - кацап! - хай він буде трижди проклят, бо (подумай!) у стократ приємніше мені цілувати рязанського мужика, ніж бити його по голові.
До чого просто це все!
Так от, щоб дійти до цієї простоти, - скільки крові, мук, страждань!
А як приємно мені тепер, коли я обнімаю щиро, любовно, кріпко Сашу Прокоф'єва, Твардовського, Тихонова, Грибачова!
Як я радуюсь (а я таки радуюсь, отут, за оцим моїм столом), як я радуюсь, коли Ніколай Грибачов, коли Саша Прокоф'єв, Твардовський, Фадєєв, Тихонов, Луконін і всі-всі, - коли вони напишуть щось хороше… Щось для народу. Для нас.
А тепер по секрету: я гордий, я задаюсь, що я переміг, переборов у собі і заздрощі, і націоналістичну коросту, і все-все…
І я тепер, чистий у мислях, чистий у почуттях своїх, можу прийти до О. О. Фадєєва і сказати просто, чисто, хороше:
- Вітаю! Люблю!
Тридцять п'ять літ я в літературі!
Я дожив до того часу, коли я ходжу вулицями в Києві - радісний, веселий, легкий…
І я гадаю, що всіма моїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками я маю право сказати всім моїм читачам, всім моїм товаришам по роботі:
- Я люблю вас!
А народові?
Я не маю права сказати народові:
- Я люблю тебе!
Я тільки можу стати на коліна перед народом, уклонитися йому земно та й проказати:
- Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім'я?
23 лютого, 51. Оце я собі думаю: що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися, із своєї, рідної людини? Не з ворога. Ворога треба бити і вбивати…
А от своя, рідна людина, як з неї можна посміятися, щоб її не образити (убити - можна, але ображати… це не однаково)…
Так от: що треба, щоб посміятися не з ворога,,, а з друга?
Треба - любити людину. Більше, ніж самого себе.
Тоді тільки ти маєш право сміятися. І тоді людина разом з тобою буде сміятися… із себе, із своїх якихось хиб, недоліків, недочотів і т. д. І буде такий дружній, такий хороший сміх…
Той сміх, що не ображає, а виліковує, виховує людину, підвищує…
Коли ми виховаємо людину до того рівня, що вона любитиме сміх, як воду, як повітря, як своє, як рідне, без чого сумно жити, - отоді тільки зрозуміють NN. що не можна наслідувати Руданського, бо наш народ хоче сміху не часів Руданського, а нашого хорошого, радянського часу.
Треба підтягати народ до розуміння сміху, хорошого, світлого, того сміху, що ним у комунізмі ми сміятимемося…
25 лютого, 51. Дивне діло: десь отам, на Полтавщині, син лебединського сапожника Михайло Кіндратович Губенко, солдат, що приїхав у Грунь, до поміщиці фон Рот, був у неї за прикажчика (я барині ручку цілував. Факт!), оженився в Груні з молодою дівчиною Параскою Олександрівною (Балаш - її прізвище). М. К. Губенкові було вже 33 - 34 роки. Народили вони за двадцять п'ять років (батько вмер 1909 року) сімнадцять дітей. Двічі близнята! Батько вмер, коли наймолодшому, Костеві, був один тільки рік! Подумайте - за двадцять п'ять років життя з матір'ю - сімнадцятеро дітей! Злидні злиденні! Коли батько помер, - господи! - та їсти не було чого! Ото мене й старшого брата, Василя (потім він Чечвянський), батько одвіз у Київську воєнно-фельдшерську школу. І ми 18 - 19-річними хлопцями пішли… Куди? У світ!
Так от… про минуле, про родину… Десь у Груні, перед степом, дві могили: мій батько і моя мати… Хто їх знає? Ніхто!
А вони народили мене, Остапа Вишню, хіба вони знали, що отой хлопчисько, що його мати била віником, а батько гладив по голівці, буде Остапом Вишнею?
Кланяюсь могилам батька та й матері! Ніколи не був у літературі спекулянтом! Ніколи! І не буду!
Не довелося доказати, що я не той, «що греблю рве», не довелося!
…Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде! А я чесно дивлюся у вікно, І мені так хороше, що я не націоналіст! Ні!
От лежу я, хворий, на канапі і читаю; читаю хворий, умираючий:
На мосту, на переходе,
Светлых улиц поперек,
Мимо девушек проходят -
Только тронут козырек…
Я, Вишня Остап, умираю, а біля мене збоку Саша Прокоф'єв!
Дорогой Александр Андреевич Прокофьев! Прошу тебя! Приди на мою могилу и спой одну русскую песню! Пусть прозвучит русская песня над могилой украинского «националиста»… Того «националиста», который так любил русский народ, его песню, его слово!
10 березня, 51. Умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу!
У моєму сміхові завжди бачив народ: хорошого чоловіка, привітну жінку, дівчину веселооку, дитину, бабу з дідом… І так мені хотілося, щоб посміхнулися вони, щоб веселі вони були, радісні, хороші…
Заявляю урочисто!
Клянусь торжественно!
Ніколи, ніяк, нічого проти народу, а значить, і проти Радянської влади, не зробив злочинного.
Помилявся! Так! Але приходив до народу свого із усіма своїми помилками. Такий, як я єсть. Отакий!
Усім своїм єством хотілося бути корисним народові. Не поневірятися, не лакействувать перед народом, а служити йому, народові, чудесному нашому народові, милуватися з нього і радуватися з того, що я маю честь, велику, чудесну, незрівнянну і неповторну честь належати до свого народу.
Ніколи я не зрадив інтересів свого народу! Ніколи!
Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити?
Одне можу сказати: ходив по своїй землі, дихав своїм повітрям так, щоб нікому не заважати, щоб нікому не псувати його дихання!
І все!
5 листопада, 51. Треба перекласти «Ревізора» Гоголя українською мовою. І все. Ніколи я не відчував себе таким безсилим, таким нікчемним, як перед «подвигом» - перекласти «Ревізора». Тільки з М. Т. Рильським як редактором я можу ризикнути взятися за цю роботу. Бог єсть? Чи нема? Поможи мені, господи, зробити цю роботу! Так зробити, щоб народ наш відчув, полюбив цю безсмертну комедію, яка така близька, така рідна, така для мене пахуча, як троянда в моєму творчому садку, як калина на моєму огороді, як очі в мого онука, Павлушки, голубі та чисті.
А як же це зробити?
«Адекватно!» - чую я голоси, будь вони трижди прокляті!
Ніхто так не благородить людини, як її труд!
І дружба народів!
Що єсть благороднішого на світі, як дружба народів?
Ну, чому, справді, я був би сичав на казаха, на грузина, на турка?
Ну, чого?
А чому я не можу його обняти, приголубити, поцілувати?
Ну, чому?
28 листопада, 51. Пора сказати, що вірність своєму народові не залежить од прізвища! Можна любити один одного незалежно від прізвищ і походжень.
Що для цього треба?
Чесність! Тільки!
Та я б одірвав собі голову, коли б вона могла подумати про те, що Леонідзе не брат мені, що Тамара Ханум не сестра мені!
Яка радість у мене на душі, коли я читаю Руставелі, коли я знаю, що кожний «дзе», кожний «швілі» (а я це знаю, я вірю в це!) обніме мене при зустрічі й приголубить!
І я його!
29 листопада, 51. Був цього літа (осені) на Донбасі. В Кадіївці. Ой, які хороші люди! Чудесні! А як їх написати? Не так, як N, а по-справжньому? Не знаю! Ще раз: не знаю! Було б непогано написати щось «вишневе» про Донбас. Хай би посміялися! Тільки не думайте, що я, Вишня, гадаю, що Донбас без мене не вміє сміятися! Ха-ха! І вміє сміятися, і знає, як сміятися, - ще краще від нас із вами.
А от - у літературі? Як? Анекдотиками? Не вийде! Вони, донбасівці, такі мудрі, такі чудесні, що нас із вами розсмішать… Ох і кріпкий орішок! Може, я й не розкушу, та знайдуться люди, що після мене так засміються, так загогочуть, що тільки квакнеш. Скільки єсть там людей, скільки єсть там явищ - чудесних, неповторних…
А як?! Поки що я не втнув…
А можна… Ой як можна…
А головне - треба!
Щоб розлігся шахтарський сміх, радісний, веселий. а головне - творчість!
Він буде! Вірю!
З грудня, 51. Покидаючи Вас усіх, мої дорогі, кланяюся Вам земно за те, що бачив Вас, за те, що жив із Вами.
Хай буде Вам добре!
Ви бачитимете народ наш у всій його величі, в розквіті його таланту!
Дозвольте ж і мені бути присутнім на його торжестві!
|