V

На стільці коло самого ліжка блимав каганець, але читати при ньому було не можна. Кость Горобенко незадоволено пустив долу газету й протер кулаком натомлені від напруження, почервонілі очі. В усій кімнаті сиротливо ясніла тільки невеличка смужка вогню — нужденне полум'ячко від каганця, а навколо немов побралась за безліч чорних рук і щільно згрудилась навкруги полум'я густа, волохата тиша. Десь тільки вгорі, на потемнілій закуреній стелі, повисла незграбна тінь від стільця і тьмяно поблискували двері.
Горобенко повернувся на ліжку до каганця й поправив під головою замусолену подушку. Каганець тихо горів. Іноді його вогник несподівано вихилявся набік, нервувався, починав тупцювати і знову заспокоювався. Горобенко дивився на нього, а маленький вогник розтоплював йому вироблену вже в партії прихованість і сторожкість, навіював несподівані думки, зазирав у саму душу і викликав на щирість.
За стіною раптом зарепетувала Параска Федотівна й розлягся хрипкий, п'яний голос її Митька.
— Чорт, дьявол, комуніст, анархіст, всьо равно! Закрутілі: ревком, продком, совєт, а жисті — нєт! Понімаєш: била Росія во-о какая, во! А тяпєр, махонькая-махонькая. А я спрашиваю почему? Ти мнє говорі — почему?!
Параска Федотівна вилаялась і, протяжно завиваючи, заплакала. Потім заторохкотів дзиглик, певно, Митька хотів устати, і з тріском задережчало на підлозі розбите шкло. З кімнати долетіло шамотіння й осатанілі крики Параски Федотівни.
Але Горобенко звик уже за кілька місяців до тих сцен. Стуки й крики перелітали через стіну, доскакували до його вух, але далі не потрапляли. Каганець згустив Горобенкову самотність у кімнаті і засвітив затаєний куточок у безкінечних коридорах душі. І ось виплили останні дні, і та позавчорашня авдієнція в парткомі і саркастична, зла усмішка Попельначенка. Горобенко ворухнувся, наче хтось доторкнувся холодним до голого тіла, і в грудях защеміло обурення. Стало більше, навіть ніж тоді, кривдно. Треба конче зробити щось. Треба рішуче покласти цьому край. Допускати, щоб якийсь Попельначенко, хлопчисько, власне, міг дозволити собі такі жарти, як тоді! Просто знущатися! Ну, що ж з того, що він був у «Просвіті» і ці всякі Ковганюки та Педашенки добирають легального способу животіти? Плювать би він хотів на них!..
Горобенко повернувся горілиць і поклав під потилицю руки. І в цю мить виринув зрадливий спогад. Цей же Ковганюк переховував його, ризикуючи, в своїй хаті, коли Горобенка шукали денікінці. А з Педашенком вони разом утворили філію Національного союзу й заарештували повітового гетьманського старосту. А з Придорожнім...
Ці навісні згадки, як краплі живого срібла, чіплялись одна одної й виростали у велику кулю, що підступала ближче й ближче, одсовувала сьогоднішнє, розмальовувала у якісь занадто фантастичні і, признатись, гарні, приємні, близькі картини, позаторішнє — і знову муляло всередині.
— Сумління?.. Га?
Горобенко одкинув ковдру й спустив із ліжка на долівку ноги. Він із хвилину слухав гомін унутрішніх голосів, придивлявся до їхньої боротьби і... — аж здивувався.
Тихенько, манівцями, із закамарків підсвідомості вилізла ця знайома, здається, давним-давно вже думка. Ну, так, це давно вже він вирішив, тільки чомусь не міг досі голосно сказати:
— Треба вбити... Мушу, власне, не вбити, а розстріляти. І тоді, коли перед очима з'явиться їхня кров, коли ця кров розстріляних повстанців, куркульні, спекулянтів, заручників і безлічі усяких категорій, що зведені до одного знаменника — контрреволюція, хоч раз, єдиний тільки раз впаде, як то кажуть, на мою голову, заляпає руки, тоді — всьому цьому кінець. Тоді Рубікон буде перейдено. Тоді я буду цілком вільний. Тоді сміливо й одверто, без жодних вагань і сумнівів можна буде сказати самому собі: я — більшовик...
Горобенко тремтячими руками скрутив похапливо цигарку і пройшовся по кімнаті. На стіні з'явилась крива, величезна тінь, і перед босими кроками поступилась тиша й морок. Горобенко пожадливо втягнув перший струмінь диму і зненацька здалось, що в кімнаті пояснішало. Вогник несамовито підстрибував на каганці, й ось-ось ніби перетнеться його жовтенький мотузок, але думка міцно держиться голови і, як кріт, углиблюється далі.
Так, так — треба кількох крапель крові на землі. Це вона тільки змиє все. Тоді все буде можна і на все тоді плювать. Тільки — раз! Там, на селі, серед тихих традиційних садочків і білих хат, отих усяких «квітоньок», у спеці й поті з пилом, уболоченими руками — розстріляти... Важно — хоч раз. І нікого іншого (це найголовніше) — як повстанця. Так. Отого самого впертого селюка, що в сутінках полтавської діброви вимріяв «самостійну» і почепив на розкуйовджене, брудне волосся червоного шлика!
Горобенко давно вже ходив по кімнаті з кутка в куток. Все, що було досі нерозгаданою перешкодою, тепер стало цілком ясне, майже розплановане. Тепер було зрозуміло, що раніш завсіди заважало. Тепер не буде вже жодних хитань. Тепер треба просто йти до того. Треба здійснити те, що народилось зараз, що невпинно росте й вимагає виходу. Горобенко зупинився на середині кімнати. Було душно. Він підійшов відчинити вікно й побачив, що надворі вже благословлялось на світ. Крізь спокійне гілля дерев видно було сіру покрівлю неба. Горобенко лунко одчинив вікно, і в кімнату влетіло перше, непевне ще щебетання якоїсь птиці. У кутку, коло ліжка, догорав чужий, непотрібний уже каганець. Горобенко сильно дмухнув на нього і, заспокоєний, ліг спати.

VI

Цілий тиждень Кость Горобенко реквізовував. Майже щоранку він забігав до наросвіти по ордера, перебігав через вулицю до відділу праці брати мобілізованого биндюжника й кількох вантажників, а потім починалась сама операція. Величезний, незграбний віз, що допіру возив борошно, зупинявся несподівано перед парадним ходом. Білі від борошна й крейди вантажники помалу злазили з воза й розташовувались на парадних східцях покурити, а Горобенко підходив до дверей і енергійно тричі стукав.
За хвилину-дві двері обережно одчиняла стурбована хазяйська рука, а Горобенко рішуче переступав порога й подавав ордера.
— Я маю у вас реквізувати піаніно. Прошу провести мене...
Хазяйські руки нерішуче брали ордера і, не читаючи його, тупо дивились на розляпану печать, несміливо перебігали на Горобенкове обличчя й вагались ступити крока.
Горобенко, міцно стиснувши рота, який час дивився пильно в хазяйські очі, а потім переступав з ноги на ногу й холодно вимовляв:
— Мені ніколи. Люди надворі ждуть. Прошу, будь ласка, не затримуйте нас...
Він повертав голову до вулиці й голосно гукав:
— Ану, товариші, готовсь.
Вантажники, перевалюючись по-качиному на дужих ногах, флегматичне, мов до комори, заходили до кімнат, і з ними разом кімнати сповнювались незвичайним шумом. Горобенко, не чекаючи хазяйської відповіді, простував сам поперед вантажників до покоїв і, шукаючи піаніно, нишпорив очима по кімнатах.
Тоді хазяйська постать оговтувалась, їй трохи ніби повертало дар голосу, й вона, заїкаючись, перелякано починала звичайну словесну тяганину:
— Власне, це піаніно... Воно, бачите, в нас не для розваг... Донька вчиться грати, прекрасний слух... Я сам працюю в статбюро... Я просив би, товаришу, чи не можна якось би це...
Ці вічні драматичні прелюдії страшенно дратували Горобенка. Він спішно перебивав хазяйські слова:
— Ордера читали? Кінчено. Про що тут говорити! Він перший кидався до піаніно, розчищаючи собі дорогу від стільців, столиків та кріселок, приймав із піаніно, як У себе в господі, якісь портрети, кілька книжок і одсував піаніно з насадженого місця, де воно покоїлось протягом довгих спокійних років.
Кімнату наповнювали перелякані, розпучливі обличчя членів хазяйської родини, але Горобенко намагався на них не дивитись.
— Ану, товаришу, підсобіть... з правого боку заходьте...
Ну, разом! Ще раз... Тихше, тихше! Обережно...
Горобенко чув, як хрущали заломлені в безвихідній тузі чиїсь дівочі пальці, відчував, що хазяйські вуста намагаються й ніяк не відважаться ще щось сказати, але він зосередковано й старанно допомагав вантажникам витягати з кімнати піаніно, немов, крім них, тут не було більше нікого. Піаніно неохоче подавалось від свого рідного місця, воно сердито гуло, чіплялось за кріселка, двірок, наче благало їх утримати його, не пустити з дому, і за його глухим, похоронним гулом позаду розтиналися невільні розкоти жіночого плачу, безпорадні благання й приглушені прокльони.
Хазяйська постать, запобігливо одсуваючи перед вантажниками меблі, бігла одчинити широко зовнішні двері, щоб якось, бува, не стукнути піаніно, й на ходу щось просила в Горобенка. Ці криві хазяйські ноги й зігнута спина не хотіли вірити, що піаніно так-таки серйозно вивозять назовсім, вони намагались себе переконати, що це тільки для чогось пересувають його з місця на місце, що треба лише сказати якесь слово і все можна буде полагодити, все буде, як і було. Але цього слова хазяйські вуста ніяк не могли добрати. Воно, грубезне, перетворилось десь у голові, але прибрати конкретної форми не могло. Через те тремтячі губи мимрили якусь недоладну нісенітницю, а руки шугали в повітрі, щоб у разі потреби зразу ж допомогти цим брудним, вайлуватим гостям.
Коли піаніно вмощували вже на возі й зашморгували мотузами, Горобенко звичайно обертався до парадних дверей і мовби безкровним голосом кидав, не дивлячись у лице:
— Якщо є якісь там скарги й узагалі невдоволення, — можете звертатись до наросвіти або РКІ... Потім він голосно казав до биндюжника:
— Рушай! Легше тільки там на каменях, — і йшов. Він повертався певною, твердою ходою до своєї постійної праці в радпрофі, але дорогою йому ввижались йолопська, спантеличена фізіономія хазяїна, червоне, мокре від сліз, заплакане обличчя доньки, пащекування гладкої мамаші...
Він намагався уявити собі до деталей атмосферу осиротілого після піаніно дому, малював собі розпуку й горе допіру покинутих міщан — і це давало йому якусь злісну втіху. Він пригадував ті знайомі родини, де ще не знати як уціліли піаніно та роялі, й розплановував дальніші реквізиції. Він не тільки користувався з ордерів наросвіти, але сам штовхав наросвіту на нові реквізиції. Він якимось способом діставав адреси реєстрованих і нереєстрованих піаніно, збудив питання реквізувати приватні колекції книжок, і цілий тиждень рипіли по центру міста навантажені вози. Прекрасні дубові столи для письма, книги в дорогих палітурках, шафи, чорні жалобні піаніно — все це вивозилось із поважних кабінетів, затишних віталень і торохкотіло по зіпсованому бруку до якогось будинку з голими, поколупаними стінами, серед яких незримий павук сотав брудну сітку глухої пустки.
Піаніно одразу перевозили за призначенням — до клубу, дитячих будинків, шкіл, навіть один концертовий рояль для чогось потрапив до бібліотеки. Столи до письма й шафи теж находили собі притулок по різних канцеляріях, відділах та секціях. Але з книгами було далеко гірше, їх безсистемне кидали на підлогу одної з порожніх кімнат Нардому і тут, на запльованих дошках, безліч назв з різних полюсів знання, науки й мистецтва находили собі дрвгий спочинок. Вони грубими покладами розлізались завширшки й завдовжки всієї кімнати, нижні шари вкривались тлінним порохом, а над ними росли вгору нові й нові.
І отак день при дні кімната все більше й більше скидалась на незариту братську могилу.
В чотирьох стінах з великими брудними плямами від вогкості потонула разом із книжками вигнана з життя тиша. Притаманний окремим родинам і людям запах, одноманітність і безтурботність повітових домів, де читали щодня коло самовару «Южный Край», передплачували «Ниву» й шанували Пушкіна з Гоголем, засушені, як гербарій, думки статечних кабінетів, Мопассанові ласощі колишніх гімназисток — все це знесене повінню, коли горобиної ночі прорвало греблі й загати — все це прибилось сюди.
Здавалось, що в книжках усі зневірились. Ні з партійних, ні з обивателів ніхто не приходив сюди, ніхто не перегортав книжки. Їх вільно було б розкрасти мало не половину, тягати додому цілими купами, але охочих на це не було.
Навіть бібліотечні службовці, незважаючи на наказ, тільки один раз прийшли й про око захопили до книгозбірень кілька книжок.
Один тільки Кость Горобенко заходив до цієї кімнати і, як трунар, просиджував серед паперових трупів цілими годинами.
Ці книги, наче фамільний маєток — колишнього пана, вабили Горобенка до себе. Коли він заходив сюди, він перше сторожко прислухався коло дверей, чи не йде хто назирці, потім помалу зачиняв двері, замикав на гачок і тоді вже зашивався в саму книжкову гущу. Він брав у руки окремі томи, грубезні збірники журналів і перегортав сторінки. Інколи він зупинявся на якомусь випадковому місці, що раптом з незнаних причин привернуло його увагу, й починав читати. Читав він довго, немов за інерцією, його очі перебігали сторінку за сторінкою, аж поки не густішав у кімнаті присмерк і не стомлювались очі. Тоді він одсував прочитане й роздивлявся ілюстрації журналів.
З-під старих, пожовклих, де-не-де заляпаних кавою сторінок, таких знайомих із далекого дитинства — «Родины», «Вокруг света», «Нивы», випливали спогади. Вони асоціювали з безліччю днів, таких затишних і запашних. Ці журнали немов щоденник. Наївні, трохи дурнуваті, але такі прості, такі близькі, такі свої, як те все, що було, що вже ніколи, ніколи не вернеться. На такі ж самі малюнки дивився покійний батько, дивилась мати, що невідомо де тепер, як і чому живе ще й досі, дивився, нарешті, він сам. Дивився тоді, коли амплітуда життя вимірювалась гімназіяльним табелем, коли життя бігло певно, безтурботно й весело, як санки після пороші...
Горобенко допізна роздивлявся журнали, і серед пороху книжок тихо, без каяття, без самосуду ятрились його дитячі спогади.
Одного вечора, покидаючи кімнату, він з острахом згадав, що все ж таки рано чи пізно, а книжок тут не стане. Прийде час, і їх розтягнуть по бібліотеках, рознесуть по школах, розкрадуть — хіба може що вціліти від цієї «загальної руїни», від того велетенського незримого плуга, що вперто оре останні облоги минулого!..
І стало боляче за книжки. Це ж вони — останнє «речове», що трісками перелетіло через піну, уступи й хвилі порогів революції. Це ж вони тільки можуть потаєнці, в чотирьох стінах похмурої, вогкої кімнати розповісти так багато, багато! Тільки вони...
Горобенкові несвідомо хотілося якомога довшє вдержати книжки в Нардомі. Він не нагадував про них нікому, а тільки старанно привозив до цього капища все нові й нові.
Позавчора він повісив на дверях власного замка, а сьогодні, крім того, підпер двері лавою.

VII

Уже сутеніло, коли Горобенко повернувся додому. Він хутко роззувся, швиргонув у куток брудні чоботи і тільки-но хотів розтягнутись на ліжку, як у двері постукали.
— Увійдіть. Хто там?
Двері тихенько одчинила Параска Федотівна, а за нею з вечірнього присмерку виглянула чиясь сива голова.
— Іздєся до вас прийшли, — вона знову зникла за дверима, щоб дати пройти до кімнати сивій голові. — Пожалуйте, вони вдома січас...
Кость Горобенко накинув френча й ступив до дверей.
— Можна? Спасибі, спасибі... Дозвольте, Костянтине Петровичу, до вас з проханням... Впізнали мене? Я, бачите, до вас у одній справі...
Кость не впізнав його одразу. В сивому, розкучманому волоссі, в перев'язаній носовою хусткою щоці і, нарешті, в похиленій наперед, якійсь занадто нужденній, мало не жебрачій, постаті — його годі було впізнати.
Кость присунув йому дзиглика й хватькома глянув у лице.
— Прошу сідати.
— Спасибі, спасибі... — Його спина зігнулась ще більше, здавалось, від неї ось-ось одваляться руки, покотиться геть собі голова, і його ноги полохливо затупцяли на одному місці, коли він грузько сів, підмощуючи під себе старе пальто. — Захворів, знаєте: зуби й печінка... Ви мені вибачте, що я вас, Костянтине Петровичу...
Горобенко підозріло нашорошився. Чого прийшов цей колишній купець, брат того вихреста-купця, що держав його рідну тітку? Він так само вихрест і, очевидно, така ж наволоч, як і той.
— Так тут, Костянтине Петровичу, одне діло, але... Горобенка неприємно вразило це величання по батькові. Раніш, коли він зустрічався з ним ще гімназистом раз на рік у тітки на іменинах, цей купець кидав йому з милості два-три слова, називаючи тільки Костиком. Підлабузнюється тепер чогось... І Горобенко нашорошився ще більше. Він з прихованою огидою подивився на дране, зовсім непотрібне вліті пальто його, тремтячі скарлючені пальці й сухо промовив:
— Я вас слухаю, прошу.
— А ви все ще й досі — по-українському... Пам'ятаю, як ви колись у Варвари Миколаївни декламували Шевченка... «Б'ють пороги» чи як воно?.. хе-хе... — Старий запобігливо засміявся штучним дрібненьким смішком, і це вже зовсім розсердило Горобенка. Цю родичівську фамільярність і всякі там спогади треба вивести. Він різко перетнув його смішок:
— Це ви облиште. І Варвара Миколаївна зовсім ні до чого. Що, власне, вам від мене треба?
Горобенко запустив розчепірені пальці в чуба й рішуче подивився старому в вічі. Але старий зволікав. Він усіма способами хотів відтягнути те найголовніше, по що він прийшов сюди, до цього проклятого усіма порядними людьми міста, більшовика, який колись був звичайним, тихим гімназистиком.
Старому хотілось зробити якусь словесну підготовку, розм'якшити шкіряне серце комуніста, показати йому всі дірки свого убозтва, довести йому, що він тепер уже не купець, а такий самий пролетарій, як і всі, спробувати ще бренькнути на родичівській струні — допомагають же інші комісари своїм родичам від усяких реквізицій та вселень. Старий злякано проковтнув останню трель смішка й засіпався на стільці. Потім винувато й принизливо, як собака перед ударом хазяйського нагая, розтягнув на зморщеному лиці лагідну усмішку:
— Вибачте, вибачте, Костянтине Петровичу... Це так якось к слову прийшло, минулі часи, знаєте, згадалось... Все воно ще, здається, так недавно було... і тьотя ваша, батько...
Від столу, що біля вікна, зачувся грубий нетерплячий Горобенків голос:
— Я не маю часу вас довго слухати, кажіть про діло.
Старий зовсім розгубився й з одчаю раптом просто, без манівців і натяків перейшов до самої суті.
Горобенко, схилившись головою до столу, нетерпляче дивився з-під краю долоні на перев'язану щоку. А старий уже жестикулював руками і верз таку знайому вже й остогидлу мороку про піаніно.
Ага, в нього реквізувала наросвіта піаніно? Прекрасно. Так і треба. Він, розуміється, хоче, щоб піаніно повернули назад. Його Оля в консерваторію хотіла колись поступити. Звісно, звісно... Він просить, щоб Кость, власне, оцей солодкий на його вустах — «Костянтин Петрович», поклопотався за нього в наросвіті... Він же комуніст і дарма що далекий, а все ж таки й родич йому. Так, так. Він благає пожаліти його: це ж піаніно — остання втіха. Дещо з речей забрали в них, дещо довелось попродати, щоб якось жити далі, а піаніно — Олечка ж так чудово грає... Голос старого тремтів і зворушливо хрипів; коли б не присмерк, що майже зовсім заволік усю кімнату, то, певно, на його очах можна було б побачити сльози.
На мить щось схоже на жалість заворушилось Горобенкові в грудях, але зараз же це згасло й перейшло на ще більше обурення. Він устав, поклав долоню на стіл і категорично промовив:
— Ви надаремно все це мені кажете. Піаніно одібрано у вас правильно. Інакше й не могло бути. Я так само зробив би на місці наросвіти.
Старий тріпонувся на стільці й похапцем, оскільки це дозволяли йому кволі, скарлючені ноги, встав і собі.
— Костянтине Петровичу! Я вас прошу! Будьте ласкаві!.. Простіть...
Від цього останнього «простіть» Кость зашарівся. «Простіть»? За що? За те, що сволочі наживались раніш. По Нижніх Новгородах, Казанях та Харковах вештались з ярмарку на ярмарок, щоб зайвого карбованця вилупити! Може, «простіть» — за гордовиту тітку, що воло одростила на вихрестових баришах? Або за приниженого плазуна батька, що нишком мріяв, мабуть, зрівнятись із сестрою в достатках? За це — «простіть»?
Горобенко засунув у кишені штанів руки й широко розставив босі ноги.
— Невже, громадянине Полтавський, — він умисно уникнув імені та по батькові і «громадянине» сказав поволі, з притиском — невже ви справді гадаєте, що я буду боронити буржуазію, хоч би навіть і родичів мого батька?
— Ну, яка там «буржуазія»! Ви ж самі бачите, як нам тепер приходиться... — Старий похопився й знову пустив у голосі сльозу: — Костянтине Петровичу, ви вже допоможіть нам...
— Кажу вам рішуче, що цього ніколи не може бути. Розумієте? Я — комуніст! Невже ви цього не знали?..
Старий подався наперед, і простер до Горобенка руки.
— Я розумію, звичайно... Ви переконані... За ідею свою, так би мовити... Але...
Старий запнувся, сьорбнув носом повітря й прудко поліз до кишені, намацуючи по шву пальта своїми тремтячими пальцями туди дорогу. Горобенко здригнув і від несподіванки аж ступив назад. «Хоче дати гроші?! Хабара?..»
Він майже крикнув:
— Слухайте, вийдіть, будь ласка, з моєї квартири. І взагалі раз і назавжди прошу вас припинити ці візити. Для розмов є установа...
Старий видобув із кишені брудну, засякану носову хусточку й витер нею заплакані очі. Потім мовчки, лунко стукаючи своїми шкарбунами по підлозі, він вийшов, зігнутий, із кімнати.
Перше ніж він доплентався до порога, в коридорі за дверима щось рипнуло й зашурхотіло. То поспішала до себе Параска Федотівна, що пожадливо, затаївши дихання, підслуховувала коло дверей їхню розмову.

VIII

Секретар наросіти занадто ввічливо схилився до завідувачевого крісла й поклав на стіл протоколи. Він зробив це так тихенько й обережно, ніби боявся, що протоколи можуть розсипатись, як той цяцьковий, картковий будинок.
— Прошу, Іване Йосиповичу... Це все засідання педради.. Ви, пробачте, — вони ще російською мовою, але, знаєте...
Голос у секретаря набрав тону інтимності і сходив до нашіптування: «Цей наш педтехнікум — взагалі того... Його доведеться підтягнути. Старий елемент усе залишився, специ...» — Секретар на виправдання педтехнікуму розвів долонями і скорчив гримасу.
Іван Радченко неохайно почав листати протоколи, не помічаючи секретаревого старання. Він хутко бігав по рядках своїми прищуленими короткозорими очима, і за кожною сторінкою з його великого рота вилітали гомінкі зауваження.
— ...Буза!... Яке може бути «матеріальне становище педагогів» на засіданні педради?!. І знов ось наливають... А це що?.. Що за є-р-р-р-унда?!
Радченків голос неприємно тріщав у вухах і заповнював усю кімнату, ніби в приміщенні хтось роздирав надвоє сухі соснові плахи.
Радченко швиргонув набік останній протокол і взяв олівця; потім раптом стукнув кулаком по столу і, не обертаючись до секретаря, запитав:
— Да... чуть не забув. А якою мовою викладають в технікумі?
Секретар переступив з ноги на ногу й побожно взяв у руки останній протокол.
— Це в них, бачите, Іване Йосиповичу, взагалі не унормовано ще. Немає певної установки. Я ще товаришеві Кудрявцеву, як він завідував у нас, казав, що Ханова треба убрати... Він узагалі зовсім не на місці, а до того ж...
Радченко грубо перебив:
— Я питаю — якою мовою викладають? — і здивовано глянув на секретаря сірими, водявими очима.
Секретар зупинився на півслові, але зараз же опам'ятався й притихлим голосом відповів:
— Дехто з педагогів — українською, а інші ще й досі — російською.
Радченко схопив телефонну рурку й кинув секретареві:
— Напишіть наказа: з нового академічного року до обіду всім педагогам викладати лекції по-українському, а після обіду — по-російському... Ясно? Кінчено!.. Товаришко! 1-15... Орінстр? Слушай, Семьонов, у тебя, кажется, єсть...
Секретар зібрав протоколи й запитав несміливо в Радченка:
— Може, краще написати, щоб усі по-українському? Їх узагалі треба нажать...
Радченко сердито подивився на секретаря, але нічого не відповів і бурмотів собі в рурку далі. Секретар під тим поглядом зів'яв і навшпиньки вийшов із кабінету.
Горобенко уважно вивчав Радченкове обличчя. Це обличчя жваво мінилось — брови, очі, рот, підборіддя й навіть волосся з вухами ввесь час рухались, і через це здавалось, що перед Радченком — не телефонна рурка, а тут збоку з ним сперечається жива людина, або в іншому разі — це говорить сам із собою небезпечний божевільний.
Це не подобалось Горобенкові, але він ще пильніше почав удивлятись у Радченкове обличчя: «Що за один цей Радченко?»
Це питання виринуло зовсім нелогічно, бо Горобенко з чуток уже знав дещо про нього.
Його прислано сюди з губернії, де він мав, здається, якісь зв'язки, приятелів і друзів. Радченко — з колишніх боротьбистів, і очевидно, що після ліквідації боротьбизму для нього зникли всякі національні упередження. Він має свою притаманну рису — скрізь і завжди зчиняти галас. Ще що? Його звичка без церемоній нишпорити в чужих паперах і занадто голосно говорити видає його за людину незалежну і таки досить нахабну. Чого саме він опинився в повітовій глушині — того ніхто не знає. Партійний середняк поставився до нього запобігливо, але обережно.
Радченком перестали безпосередньо цікавитись, його втягнули в колегію місцевих «Известий — Вістей Уездного Парткома, Исполкома й Профсовета», призначили на завнаросвіти, призвичаїлись не зважати на рипи й тріск його голосу, і тільки на партзборах, коли Радченко виступав із словом, до президії йшли записки — додержуватись регламенту. Радченко ще тільки тиждень в організації, але він став уже «свій» зо всіма його хибами, негативами й позитивами.
А проте це все, власне кажучи, не так важливо. Є друге щось. Горобенко підпер пальцями скроню, прищулив очі й зрозумів: Радченко має стати за рефлектора, що освітлюватиме його, Костеву, національну сторону. Це кумедно, дивно й смішно, але це — так. Поки Горобенко був тут один «за українця», ця сторона не випиналась назовні, її можна було цькувати й нищити в самому собі. Але тепер, коли явився цей Радченко, що має здібність одразу у всіх стати «своїм» — усе піде по-іншому. Радченкове перебування в організації буде екраном кожного Горобенкового руху.
Кость Горобенко тужно подумав: «Як би було добре, коли б Радченка тут не було... — Він глянув на його вишкірені міцні, великі зуби й у думці додав: — ...коли б його не було взагалі, не існувало б зовсім...»
Радченко з виляском поклав на апарат рурку й присунувся до столу.
— Да... так ось, товаришу Горобенко... візьміться читати на учительських курсах укрмову.
Горобенко потер чоло і стомлено сказав:
— Я не почуваю себе фахівцем, не можна ж виступати дилетантом.
— Що значить «дилетантом»? — Радченко підвів здивовано густі брови. — Нам треба сюди послати хоч одного свого. На курсах немає жодного комуніста.
Горобенко хотів був іще заперечити, але Радченко стукнув, як звичайно, долонею по столу й не дав йому казати.
— Не посилати ж туди петлюрівця! Ясно? Кінчено. Договоріться про години з Хановим.
Радченко нагинав на американський темп і боровся за швидкість.
Він хотів уже кудись бігти, але задерчав телефон і в кімнаті затріщало Радченкове «Ал-льо!». Рурка тріскотіла, але нічого не казала. Радченко гидко вилаявся і кинув рурку на стіл. Потім схопив портфель та кепку й метнувся до загальної канцелярії. Коло дверей він круто обернувся й наспіх кинув Горобенкові:
— Да! Нам ще треба договоритись із вами про політосвіту на околицях... Чорт знає що таке — нічого не робиться!.. — І, лаючись до себе далі, Радченко вискочив за двері. Горобенко вийшов на вулицю. Опівденне сонце розлило на вулиці задуху й лінощі, але Горобенко йшов задоволений, що навколо, з кінцем, стало тихо й не рипить в усі Радченків голос. А втім, зморена думка ще не могла одчепитись від Радченка й волочилась за ним. Ось стоїть цей Радченко на куцих ногах і вилупив баньки, готовий вилаятись... Кого це нагадує Радченко?.. Ага, дитяча казка про пригоди крокодила й хороброго гімназиста Ваню:

По улицам ходил
Большой крокодил.
Он ходил,
По-турецки говорил,
А по-турецки говорить
Здесь воспрещается.

Справді, Радченко своїм довгим ротом, лупатими сірими очима з гостренькими чоловічками й непропорційним тулубом скидається на крокодила. Певно, його в школі так і дрочили. Власне — в семінарії. Радченко ж попович. Та він навіть і не Радченко, а; як дізналась відкілясь Славіна, — Вознесенський. Радченко — це тільки псевдонім. І то недарма. Це від «Рада». Розуміється — робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.
На розі вулиці Горобенко зупинився і глянув на годинника. Було вже на п'яту. Він звернув ліворуч у бокову вулицю й пішов гнилим дощаним пішоходом.
Перед ним несподівано виринув повітпродкомісар Дробот.
— Здоров, сучий син!
Дробот навзмах ляснув своєю лопатою-долонею об суху Горобенкову руку, і з його одкритого рота пахнуло самогоном.
Горобенко в першу мить не збагнув причини Дроботової фамільярності і навіть зупинився. Дроботова долоня ляскала його по плечу, і Дробот ні з того ні з сього запитав:
— Чапаєш? Горобенко посміхнувся.
— Валяй зі мною до Чернишоваї
Дробот узяв Горобенка за лікоть і потягнув уперед. Його п'яне дихання трохи неприємно лоскотало Горобенкові праву щоку, але йому раптом захотілось піти до Чернишова, і він навіть прискорив кроки.
У Чернишова вже гуло. Коли вони з'явились на порозі оповитої густим тютюновим димом кімнати, присутні заворушились. Миша Чернишов застиг у неприродній позі, ховаючи за заляпану скатертину кудись глибоко під стіл свою ліву руку, і полохливо дивився на двері. Упевнившись, що, крім Горобенка й Дробота, більше нікого немає, він миттю змінився. Голосно зареготав і тріумфально витягнув з-під столу за шийки дві напіввипиті пляшки.
— Ну й гади! Ну й гади ползучі! Отак паніку нагнать!
Нестеренко швиргонув чоботом набік зім'яту доріжку на підлозі й зачепив виделкою хвоста від оселедця.
— Да, це дійствительно: походка в Дробота — чисто Кричеєв іде.
— Ну, а як Кричеєв, то що? — Горобенко почув голос Дружиніна і здивувався. Кого-кого, а Дружиніна він не сподівався тут бачити. Дружинін скрутив «козину лапку» й закурив. Його піднесений трохи голос був незвичайно гострий: він був п'яний; Дружинін — п'яний? Але Дружикін наче догадувався про Горобенкові думки, хоч і не дивився на нього. Він сказав до Нестеренка:
— Що, мені Кричеєв — настоятель, а я монах, чи що? Да, люблю випити, і пішли б вони всі...
— В програмі нашої партії немає, що самогон не можна пити! — захихотів Миша Чернишов, але Дружинін Перебив його:
— Не в тім річ. Я тільки ось про що: не бреши. П'єш — говори, що п'ю! А не ховайся, сволоч, із пляшкою під столом! Від того, що ти випив своє — шкоди не буде. Але шануйся, потому інакше ти...
Миша Чернишов радісно вставив:
— Інакше ти — гад ползучий!
— Соловья баснями не кормят, — загудів густим басом Дробот і налив собі півшклянки. — Я, брат, сьогодні перші триста пудів розвьорстки з Михайлівської волості вижав.
Дробот перехилив шклянку й не моргнувши випив. Потім обтер підстрижені біляві вуса і сказав чергового продкомівського дотепа:
— Із пальца хлєба не висосеш — викачай єго із кулака! Дробот поклав на коліна свого товстого, набитого паперами портфеля й заходився рвати руками оселедця.
Нестеренко підсунувся до Чернишова й повернувся до перерваної розмови:
— Дак, я все ж не понімаю: як це Маркс може наскочити на Землю? Такого ж, скольки Земля сушествует, зроду не було.
Миша Чернишов умисне виправив:
— Не «Маркс», а «Марс», Нестеренко, — планета така. Розумієш? •
— Ну да, я понімаю, що планета, тольхи для чого ж їй на Землю летіти?
Горобенко сам до себе засміявся. Але зараз же похопився й посерйознішав: «Це страшенне міщанство — сміятись із неписьменності людини».
Нестеренка щось турбувало з Марсом, і він далі допитувався в Чернишова:
— І що ж це — впаде і може зничтожить усе? Миша Чернишов ще з тих часів, коли він був за учня в друкарні Повзера, мав загострений потяг до всього надзвичайного і неприродного. Його вабили людські й тваринячі потвори з багатьма ногами, двома головами, одним оком або й зовсім без очей, сіамські близнята, жінка з бородою. Миша Чернишов страшенно цікавився колись, чому комета Галлея так і не стукнулась, кінець кінцем, із Землею, як це припускалося. Власне, комета Галлея і розчарувала його. Через це Чернишов не вірив тепер у Марса, одначе перед Нестеренком він розводив найсумніші перспективи.
— Да, брат, Марс це тобі не фунт ізюму. Ти тільки подумай, Нестеренко: летить тобі, скажемо, ота штука, разів у тисячу більша від Землі, раптом — бац! І нікакіх іспанцеві
Чернишов пояснив це, стукнувши себе по лобі, і додав:
— О! І ні чорта тоді не залишиться... Нестеренко перепитав:
— Не залишиться? Чернишов ображено відповів:
— А ти ж думав: спробуй лишень стукнути так! Нестеренко схилив на руку голову і журно замислився.
Дробот обвів очима кімнату, немов шукав когось, і вередливо сказав:
— А чому це я Попинаки не бачу? Миша Чернишов завовтузився на канапі.
— Чорт же його знає, цього Попинаку... Він і хлопець, сказать би, бойовий і з парткомівськими в той же час крутиться...
— Єрунда, — авторитетно заявив Дробот. — Попинаку треба було притягнути.
Нестеренко задзвенів під столом острогами і вирішив уставити до розмови і своє:
— Я бачив Попинаку сьогодні вранці з отим Радченком — їхали комхозівською бричкою. Миша Чернишов раптом стрепенувся:
— От Радченка, товариші, треба було...
— Не люблю його — хлюст, — безапеляційно відповів Дробот, намазуючи шматок житнього хліба густим липовим медом.
Чернишов завзято виступив проти:
— Абсурд! Нічого подібного... Це дока-парень. До нього треба тільки підійти. Але ось що цікаве... — У Чернишова знову прокинувся його нахил до всього неприродного, і він захоплено, трохи навіть таємниче вхопився за свого об'єкта:
— Хлопець як хлопець, ну, тільки нещасливу руку на баб має. Подумати тільки — трьох баб перевів...
Нестеренка це заінтригувало, він підсунув до Чернишова стільця і, витягнувши з коміра наперед невелику з чорним чубом і маленькими зеленими очима голову, запитав:
— То єсть як трьох баб? Чернишов радісно пояснив:
— Структура в нього особлива. Поки ще вагітна його жінка — нічого, а як тільки нащот пологів починається, так і точка... У Харкові навесні третя жінка в лікарні померла. Щипцями дитину мертву витягнули.
Нестеренко знову задзвенів острогами і, вражений, промовив:
— Он воно як!..
Дробот їв, смакуючи, хліб з медом. Він старанно жував міцними щелепами і злизував краєчки, з яких поволі сповзали долу великі медові краплі. Одначе кілька крапель вислизнуло з-під язика, впало на коліна і тихо ляпнуло об портфель. За хвилину це повторилось удруге. Горобенко помітив ці густі блискучі плями на тьмяній шкірі товстого портфеля й згадав про перші триста пудів розкладки з Михайлівської волості. Він зненацька подумав: «А цікаво, чи й мед беруть із пасічників у розкладку...»
Миша Чернишов пригадав Дроботову характеристику Радченкові і жваво закінчив:
— Ні! Хлопець, можна сказати, «на ять». Кругом шістнадцять. Хіба що на «мові» іноді балакає. — Чернишов, усміхаючись, подивився на Горобенка, і за ним, немов з команди, всі повернули туди свої голови.
Горобенко зніяковів і не знайшов одразу що б відповісти. Дробот утер скатертиною липкі руки і, пустивши до свого баса трохи інтимності, важко підійшов до Горобенка.
— Скажи, Горобенку, це правда, що ти в дев'ятсот вісімнадцятому розстрілював у Києві матросів?
Горобенко штучно посміхнувся, але твердо відповів:
— Ні.
Проте, піймавши скісний, суворий Нестеренків погляд, він, безсилий затамувати внутрішнє хвилювання, звернувся до Дробота:
— Я не розумію тільки, що це за запитання? Дробот засунув глибоко в кишені руки й широко розкарячив ноги. На його масних устах грала лукава усмішка.
— Признайся — було ж це?
Горобенко незручно задер до Дробота голову:
— Що за дурниці? Чому це раптом... Дробот розсердився:
— А тому, що ти сучий син!..
Горобенко густо зашарівся і підвівся на ноги.
— Що це значить, товаришу?
Миша Чернишов став серйозно побоюватись сварки й через те поспішив устати з канапи й підійти до них.
— Що за волинка, не розумію! Ша! Ти, гаде ползучий, сядь, — він жартома штовхнув Дробота, і той зарипів на стільці.
Миша Чернишов обернувся до Горобенка:
— Жени їх, гадів, у шию!.. Ну, був колись за «самостійну», так що ж!
З кутка несподівано заговорив мовчазний і похмурий Дружити. Через те, що він довго перед цим не озивався жодним словом, усі тепер уважно повернулись до його голосу.
— Що там розбирати — був, не був! Ну, а хоч би й був, то що краще: чи те, що він наш товариш тепер, чи щоб він і досі залишався шовіністичним самостійником? Білісіньких або зовсім чорних людей нема, брат; люди, як приглянутись, — побільше будуть сірі...
Ніхто не відповідав на Дружинінові слова, але напружена атмосфера в кімнаті одразу розрядилась і зникла.
Горобенкові хотілось щиро потиснути Дружинінові руку.

IX

Лекція на вчительських курсах мала початись о десятій, а зараз була тільки дев'ята. Це, власне, по-урядовому — дев'ята, а насправді, за сонячним рухом, — на шосту.
Щомісяця перекручували стрілки на годиннику, й годинник поволі втрачав свою силу колишнього адміністраційного глагола. Люди одходили в далечінь віків і орієнтувались на сонце. На його чудовий, веселий схід і сумний, але не менше прекрасний захід.
Пожовклі й на лиці, й на душах своїх, висохлі, як старий архівний папір, колишні урядовці, теперішні радслужбовці установ, уперше побачили сонце у всій його величній краси
Їм бракувало хліба, пшона, олії, зуживалось останнє дрантя одягу, гомінкий, порожній, як виточене барило, шлунок глушив їм думку, вони поволі втрачали все аж до останньої надії на якусь зміну, але сонця їм не бракувало. Сонця було повно скрізь. Здавалось, нова влада збільшила'якимось способом день, стягнувши до мінімуму ніч.
І Кость Горобенко радів із цього. Він умисно йшов сонячною перією й по-дитячому виставляв під сонце непокриту голову. Сонце голубило чоло, волосся, ніжно пестило тендітними пальцями незримої руки шию за розстебнутим коміром, і під його промінням танули і сумніви, і муки, і печаль.
Тоді думка й тіло зливались в одне гармонійне ціле, і знайомі остогидлі доми повітового міста, і люди, і ввесь неосяжний невідомий світ видавались кращими. І не було в Горобенка на душі ні злості, ні заздрощів, ні підозри, у грудях несвідомо й непомітно виростало і заповнювало всі кутки його одне прекрасне сонячне слово — любов.
Він його ніколи б тепер не вимовив, але він відчував його. Він відчував його вічну красу й невмирущість, і це давало йому радість. Є вічні, прекрасні речі, перед якими, кінець кінцем, схилялися на довгому шляху історії незліченні народи і схилятимуться аж доти, доки люди є людьми і земля землею.
Є масові злидні, зубожіння, руїна, насувається ось голод... Є свої власні, заховані болі, неприємності, невдачі...
Це є сьогодні, зараз. Але минуть роки, віки, тисячоліття — і їх не буде... Це зрозуміло — вкриються новими будівлями руїни, людство не раз переживатиме ще і злидні, і голод, і між ними загубляться такі маленькі й мізерні проти земної кулі, проти всього світу особисті болі і образи... Настане час — і не буде України, не буде, може, націй узагалі, але сонце й любов будуть.
Це сонце! Це ранкове, вічно молоде, завжди бадьоре сонце!.. Чому, коли воно сяє так, як зараз, коли воно пестить одімкнену душу й розхристані груди, — так раптом, так несподівано пригадується... Надя!
Ось його промінню чогось заманулось зупинитись на опуклому м'ячі, що на шиї. Воно його гріє найбільше. Мовби стискує навігь.
Пригадав: цей м'яз колись любила Надя. Її рука, ця люба рука, що вже ніколи не підведеться з домовини, не раз, гладячи його шию, зупинялась отут, на цьому м'язі. І тоді великі чорні очі, пройняті, як і у всіх полудневих людей, прозорою тінню лагідної жури, зупинялись на його профілі. І тихо, мовчазно дивились пильно-пильно. Наче хотіли щось розгадати і, не розгадавши, пішли в могилу... Надя вмерла.
І Горобенко знову подумав, що це дуже добре. Навіть не тому, що вона була б чужою, безпартійною. Ні. Це на другому місці.
Ось що головне: жорна часу перемололи б те свіже зерно почуття, що виросло колись у них обох, і тепер їхнє спільне життя було б уже не п'яне вино, а сипке борошно, грузьке тісто, і — хтозна — може, й полова... Тепер же Надя залишиться назавжди такою, як була тоді, в ті далекі, неповоротні дні. Надя вмерла, але вона житиме як хороша згадка про першу дівчину, як чиста пам'ять про першу жінку, що він її пізнав.
Ця пам'ять житиме. Вона мусить жити, бо це — єдине в нього, що лишилось від минулого.
І це не обітниця його чоловічої незайманості, це не сантиментальне «до гробовой доски» — це звичайне людяне й цілком реальне, але це все ж таки щось більше за них. Бо, певно, не можна забути першої пізнаної жінки, що перед тобою була дівчина, а Надя ж, Надя...
Горобенко лячно подумав: «Ну, що робив би я з нею тут, тепер, де ніби скасовано кохання і де ліжко заступає найкращі відносини статей...»
І так само, як на сонце відкілясь налізла незграбна біляста хмаринка, перед Горобенком раптом устала вчорашня, позавчорашня, тоготижнева реальна дійсність і реальні, такі, як вони є, люди.
Він запитав самого себе: «До чого воно йде?» Сонце розтопило хмаринку, й вона легким, розвіяним димком подалась у безкінечні небесні мандри, а на Костеній шиї знову заграло з подвійною силою тепле проміння.
Тоді без міркування з'явилась, здається, давно вже готова, але забута відповідь: ці люди, оці твої офіційні товариші, — кращі, ніж ти думав.
Партія — це не арсенал святих. Але в тому й ефект, у тому її своєрідне месіянство, що із звичайнісіньких людей, тих людей, яким властиве і добре й лихе, вона творить нове, цілком відмінне плем'я. Більшовицьку расу...
Хто й коли міг одкрити широкому загалові Дружиніна? Цього простого, а разом і милого в своїй простоті Дружиніна? Як просто, по-людському просто, він розв'язав тоді в Чернишова проклятий моток підозр і недовір'я, що потай кублились над його, Костевою, головою.
І хіба Дружинін один? Ні. Він — символ тих потенціальних Дружиніних, що десь іще ідуть, але колись таки прийдуть.
І потім Миша Чернишов. Він, звісно, «верхогляд», п'яничка, і всі смертні гріхи над ним, без сумніву, тяжать, але він...
Це теж незрозуміле. Чернишов знає не тільки за «Просвіту» й філію Національного союзу. Більше. Цей же Чернишов, працюючи колись за учня в друкарні Повдера, складав візитні картки його батькові. Навіть було раз... це, здається, в шостім класі гімназії — сам Кость здуру замовив у Повзера й собі візитні картки.
Горобенкові до болю стало неприємно від цієї згадки. Хотілось навіть застогнати, витравити якось із пам'яті ті наївні гімназіяльні візитні картки, що випікали тепер на живому.
Теоретично — Чернишов мусив би принаймні в пам'яті заховати до нього ворожнечу, класову ненависть. Адже фактично він був тоді пролетар, а Кость хоч і несвідомий, але визискувач.
Але цього нема. Чернишов тепер його товариш. В нього навіть якась ніжність до Костя є. Що за «всепрощеніє»?
Перед Горобенком знову випливло це магічне слово: партія. І чи не вперше він свідомо й конкретно почув себе членом її величезного, незвичайного колективу...
Горобенко все ж таки зарано прийшов на курси. Коридорами вже ходили парами, трійками й поодинці Молоді вчительки, обережно й принишкло снували нужденні фігури старих, колись статечних педагогів, але від цього не було в приміщенні шуму. Ці вчителі, що протягом довгих літ — хто вперто, а хто неврастенічне — боролись у класі з природним дитячим сміхом, криками й гамором, самі не вміли вже шуміти, вони тільки шаруділи. І Горобенкові було чудно проходити через цей тихий, мов скутий, натовп.
Цей коридор знав інші часи. Це ж будинок педтехнікуму,
будинок колишньої його гімназії.
За якоюсь невідомою традицією лектори вчительських курсів і тепер перед початком лекції сходяться в учительській. Це переважно — старі гімназіяльні вчителі. Ось сидить пошарпаний трохи колишній лев міських панночок — учитель географії, красень Борисенко, Кость кілька разів колись дістав від нього «пару». Вчитель історії «Макарон», що питав був гімназистів, «скелько лет продолжалась тридцатилетняя война», «Гусак» — Приходько, педель з російської мови. Всі вони, як нужденні музейні пам'ятки якоїсь забутої епохи, залишились в учительській.
Ханов, як голова курсів, чемно ступив Горобенкові назустріч і, потираючи перед ручканням кулаки, повідомив:
— Ваша лекція, Костянтине Петровичу, — за десять хвилин, але тим часом у нас невеличка, так би мовити, сімейна нарада.
Ханов — колишній директор з іншої гімназії. Горобенко його не знає. Ханов запобігливо ставиться до Горобенка — він комуніст, так би мовити, цап у овечій кошарі. Але з ним треба якось ладнати. Власне, його треба притягнути на свій бік. Це може бути навіть корисно: чому, скажімо, вчителям не видають білого борошна, а в продкомі службовці одержали аж по два пуди!..
Ханов посмикав свою зеленувату, цвілу борідку й поправив окуляри в золотій оправі.
— ...Тут, бачите, як пайку, ми одержали чотири аршини мануфактури... Що з ними робити — на всіх не поділиш?..
— Розіграти в лотерею, — сердито буркнув з кутка Гусак. Цибатий Макарон засунув за борт заляпаної борщем і воском куртки жилаву суху долоню й скептично спитав:
— А что за мануфактура — гадость, наверное?.. Костеві вчителі не ховались перед ним. Вони за старою звичкою почували свою перевагу над молодим лектором української мови, над цим колишнім їхнім учнем.
Борисенко розвалився в кріслі й казав Макаронові далі:
— Так вы представьте себе, Никанор Иванович, дает мне секретарь наробраза анкету: «Заполните». Великолепно! Читаю: в какой партии состоите? Я отвечаю: извините, я зто место пропущу... Не понимаю их. При чем тут тпартия? Ну, что за глупые вопросы! Да я считаю себя выше всяких партии!
Ханов сторожко скоса, понад окулярами глянув на Горобенка. Борисенко піймав цей погляд і безтурботно усміхнувся Ханову гарними сірими очима. Ханов заклопотано заходився коло паперів, а Борисенко обурювався далі:
— Удивительные предрассудки!.. «Хами! Інтелігентні хами!» — вирвалось усередині в Горобенка, але він промовчав, тільки злегка почервонів. З-за шафи озвався ще якийсь лектор:
— Поляки, говорят, Киев уже взяли... Макарон, не звертаючи на Горобенка жодної уваги, немов його й не було в кімнаті, єхидно промимрив:
— «Товариш» Буденный на виручку спешит. Он пока-жет! Борисенко спробував сказати дотепа:
— Что-то наш Буденный уж слишком будничный. Дотеп вийшов досить незграбний, і засміявся тільки сам Борисенко, а решта осміхнулись.
Але Горобенкові було цього досить. Це недбайливе ігнорування його присутності, їхнє байдуже ставлення до того, що тут сидить комуніст, — дратувало його вкрай. О, ці педелі знають міру його предмету! Лекції української мови на вчительських курсах для них така ж сміховина, як і оті чотири аршини мануфактури на сім душ, і нові освітні заходи влади, і сама влада, і ввесь цей час...
І відкіля ця певність у них, що він покриватиме їхнє сичання, мовчатиме в партії? Відкіля?.. От піду і скажу про все!
Вони чи з чемності своєї, чи з жалю ще тільки не глузують з нього, саморобленого професора... Ще б чого бракувало, сто чортів!..
Костеві кортіло гримнути на них, вилаятись найбруднішою лайкою.
Він з викликом подивився в холодні Макаронові очі й побіжно помітив, що Макарон у тій самій куртці, що колись був ходив у гімназії.
Щось загнуздало Горобенків гнів і роздратування. Він підійшов до Ханова й холодно сказав:
— Лекції моєї сьогодні не буде. Я пригадав, що в мене зараз невідкладні партійні справи.
— Прошу, прошу, — Ханов запобігливо підвівся й поспішив всунути Горобенкові в долоню свою руку на прощання.
— Прошу, прошу, Костянтине Петровичу... А на коли призначити далі?
— Повідомлю.
Педагоги замовкли й непорозуміло дивились на Горобенка. «Партійні справи» неприємно залоскотали їм вуха і навіть засмутили їх. В учительській стало раптом надто тихо, і поспішні Горобенкові кроки залунали вороже і якось занадто по-чужому.
Один тільки Макарон спокійно попросив у Ханова дати йому все ж таки подивитись на одержану мануфактуру.

Х

Кость піймав Радченка, коли той вискочив із соцвиху й летів оглядати будинок старого театру для реорганізації мистецької справи в місті.
Радченкові не хотілось зупинятись, він на ходу привітався очима й легким помахом долоні, але Горобенко офіційно і навіть гостро сказав:
— Почекайте бігти, товаришу. Я зараз із курсів. Там — суцільна прихована контрреволюція. Особливо цей Борисенко... Туди конче треба політкома.
— Ах, сволочі!.. Що ж вони там казали?
Горобенко уривчасто вилупив на нього водяві очі й кілька разів гидко вилаявся.
— Чудесно. Я приборкаю це барахло!.. — кинув він наостаннє і помчав уздовж улиці, розмахуючи вільною від портфеля рукою.
Горобенко з хвилину подивився йому вслід, потім глянув байдуже на високу дзвіницю, що встала недоречно перед очима і раптом почув у собі порожнечу.
Те, що одлягло від серця після розмови з Радченком, потягнуло за собою й решту думок. Ці думки переплутались і, як дрантя, звисали долу. Залишилась якась гуща невдоволення й досади.
Горобенко пішов вулицею навмання. Він хотів трохи розважитись.
Проте ця гуща з душі не сходила. Навпаки. Зо всього її бруду раптом висунулось і прибрало окресленої форми:
— Донос?
Стало неприємно і навіть соромно за самого себе.
Так низько впасти... Піти до Радченка й виказати... Міг же там, в учительській, встати й одверто сказати, навіть просто заборонити їм паплюжити... Це був би скандал, було б дуже неприємно, але принаймні було б чесно... «Чесно»?
Горобенко зупинився на цьому слові й сам до себе посміхнувся: які теревені!.. Хто розмежує тепер, де чесно, де підло?
На думку Борисенка, вже саме перебування в партії — не чесно, а на мою — підло канючити у влади пайку, а потім нишком глузувати з неї!.. З цією публікою ніякого спільного шляху не може бути. Вони — той мотлох, що лежить під ногами й заважає йти вперед.
Щось усередині тихенько підказало Горобенкові: «їх треба знищити...»
Горобенко повернувся до наросвіти, взяв ордера і пішов до свого гімназіяльного фізика реквізувати для вечірньої робітничої школи мікроскоп.
Фізик жив неподалеку в маленькому власному флігелі, що заховався за кущі бузку. Горобенко хутко перейшов двір і ступив до покоїв.
Старий лисий фізик у потертій чесучевій сорочці, підперезаний якимось мотузком, вийшов Горобенкові назустріч.
Він хотів запросити його сісти і похопився взяти стільця, але Горобенко приголомшив фізика сухим, офіційним голосом:
— Я прийшов реквізувати у вас мікроскоп. — ї він простягнув фізикові ордера. Лагідне фізикове лице з приємним яблуневим рум'янцем розтягнулось і на хвилину застигло непорушне. Він наче скам'янів. Якась сила штовхала Горобенка ще раз глянути на фізика. Його добрі прищулені очі і посічене зморшками лице, обарвлене попелястою бородою, вабили до себе. Можна було дивитися на це лице й почувати, як на ньому відпочиває твій зір і думка. Горобенко піддався і глянув. Перед ним було повне болю, образи й здивування фізикове обличчя. Дивитись фізикові в вічі не можна було. Горобенко прикусив губу й одвернувся.
Хоч би фізик вилаявся, закричав, затупав ногами, сперечався — тоді б одразу полегшало. Але лагідний фізик не робив цього колись у гімназії, не зробив він цього і тепер.
Фізик мовчки важкими, розхитаними кроками вийшов і за хвилину повернувся з мікроскопом.
Він подивився на чисті блискучі мікроскопні рурки, зітхнув і мовчки віддав його Горобенкові. Горобенко хотів дати ордера, але фізик уже зник за портьєрою.
Горобенко кинув оком по кімнаті й поклав ордера на першого стільця. Потім похапцем, немов боявся, що фізик позаду біжить навздоганяти, вискочив з мікроскопом надвір.
Вилинялий, старий, як і сам фізик. Каштан, знайомий Горобенкові ще, з гімназії, виліз із своєї халабуди погрітись на сонці. Він помітив Горобенка і, виляючи хвостом, підбіг до ганку. Бідний старий собака! Йому й на думку не спадало, яку шкоду вчинено зараз його господареві. Каштан, привітно загрібаючи задньою лапою, почав як умів лащитись до Горобенка. Він лизнув йому долоню й тер мордою об штани.
Горобенко мимоволі зупинився і погладив пса. Він хотів схопити обома руками його кудлату морду коло вух і струснути, як колись. Але зробити це заважав мікроскоп у лівій руці. Горобенкові стало ніяково і боляче. Він засоромився пса, який щиро віддавав йому свої собачі пестощі, не почуваючи в ньому ворога. Ці пестощі крадені, і Горобенко мерщій подався до хвіртки.
Було шкода наївного Каштана, і бідаку фізика, і себе.
— Це все паліативи. Нужденні паліативи!.. Ти б'єш не по конях, а по спорохнявілих, нікчемних голоблях.
Якийсь голос сміявся всередині, знущався над Горобенком — одняв у нещасного дідка його останню втіху і хочеш довести, що ти більшовик! Ха-ха-ха!.. Кому цим доведеш? Може, самому собі? Дурниця! Ти ж знаєш прекрасно, що суть не в цьому. Що важить для революції якийсь мікроскоп! Дрібненька, егоїстична душа! Мізерною шкодою ти хочеш купити собі нове сумління? Дешево! Занадто дешево... Це купується тільки — пам'ятаєш ту безсонну ніч? — купується кровь'ю! Смертю!
Горобенко поспішно йшов край пішоходу, неприродно виставивши наперед руку з мікроскопом. Цей мікроскоп стирчав перед очима як проклятий і пік долоню. Але його нікуди сховати. Горобенко намагався обминати поодиноких перехожих, але це не вдавалось. Вони все ж таки проходили повз нього, і їхні погляди падали на мікроскоп. Горобенко не обертався, але йому здавалось, що всі стрічні спиняються й перешіптуються:
— Мікроскоп поніс! Мікроскоп... Он де він!..
Горобенко прискорив ходу.
Це все були нікудишні паліативи. І ті реквізовані піаніно, і шафи, і книжки, і цей мікроскоп! Треба — іншого. От прийти б до парткому і — баста! Дайте командировку в чека, я не можу так більше... Це ж, зважаючи на мою «інтелігентність», вони призначили мене до культвідділу радпрофу. Сказати б Кричеєву все по щирості... Але чи зміг би я працювати в чека?
Горобенко одразу відповів на це: для того, щоб працювати в чека, треба однаково — розстріляти. Треба раніш кількох крапель крові на землі, інакше буде облуда, інакше однаково все буде брехня...
Горобенко ступив на благенький дерев'яний місток через гнилу, вузеньку річку, що протікала через місто. Містком пройшов якийсь чоловік і зник за вербами. Горобенко раптом спинився. Він передихнув і озирнувся. Довкола було порожньо. Внизу, вибиваючись із ряски, лисніло на сонці брудне плесо. Десь каркала гава. Горобенко нишком озирнувся ще раз і щосили, мов крадене, закинув мікроскоп у річку.
Десь неподалік плюснула вода, й знову все стихло. Горобенко вибіг із мосту й попростував до культвідділу радпрофу.

XI

Дядько поправив пужалном отосу, що зсунулась на голоблі, скрутив із газетного паперу товстелезну цигарку й весело стьобнув шкапу.
— Но-о, сіра!..
Шкапина тріпонула вбік хвостом, унизаним реп'яхами, і кілька кроків пробігла, а потім знову мляво подалась на горбок.
Славіна на хвилину тільки замовкла; вона клопітливо підослала під себе жмут сіна й підібгала до самісіньких грудей свої тоненькі, худі ноги. Від цього коліна під спідницею загострились, і, здавалось, що об них можна було б уколотись. Горобенко перевів очі на діряві, уболочені Дружинінові чоботи, що звисали з полудрабка, і, щоб перебити безнастанне торохкотіння Славіної, спитав дядька:
— Це вже й Хведорівка ото?
— Да, пісочком ще трохи, а там проминемо камінь і хведорівські вітряки.
Одначе Славша й на думці не мала покидати свою тему. Вона, навпаки, вважала за свій обов'язок і далі переконувати дядька на атеїста. Її немилосердно трясло на возі, від незвички вона корчилась і кривилась на кожній вибоїні, їй давно вже здавалось, ніби всередині переплутались у якийсь страшний хаос усі її тельбухи, одначе присутність двох партійців гальванізувала її. Славіна хотіла їм мовчки довести, що вона зовсім не « з білого тіста» і драбинчастий селянський віз, і оцей шлях проклятими, безкінечними манівцями, щоб тільки обминути бандитські хащі на прямій дорозі, — їй зовсім ні по чому. Через те Славіна перемогла себе і отак, без усяких передмов і зачіпок, з півгодини вже розводила перед дядьком антирелігійну мороку. Дядько трапився м'який і незлобливий. Він цілком несподівано для Горобенка охоче пристав до розмови, але сперечався із Славіною легенько, уникаючи рішучих відповідей. Він більше натякав та жартував, аніж сперечався.
— Воно конєшно. Сказано: аби люди, а піп буде; ну, тільки ж усе ж таки, як подумати, то... Славіна перебила його:
— Подождите, товарищ. Прежде всего остановимся над самим вопросом о религии. Карл Маркс, например, сказал: религия — зто опиум для народа.
Дядько чи не добрав останніх слів, чи, може, просто не дочув, йому раптом заманулось підтакнути Славіній, і він, сіпонувши віжки, жваво проказав:
— Та воно так: тепер усе для народа.
Дружинін голосно зареготав, а Горобенко посміхнувся й приязніше глянув на Славіну. Славіна зніяковіла й зашарілась. Їй стало кривдно й досадно через нерозторопу-мужика й кортіло виправити своє власне заміщання. Вона завовтузилась на сидінні й розгублено намагалась пояснити дядькові:
— Религия, зто, понимаєте, товарищ, прежде всего... ну, как бьі вам зто пояснить?.. Это — иллюзия... Вы представляєте себе человека, который...
Дядько якось по-своєму зрозумів Дружинінів сміх. Він глибоко зітхнув і обернувся до СлавіноЇ:
— Не скажу вже, чи люзія, чи ні, ну тільки і я, їй-бо, не ходив би до церкви, якби ж то знаття... — Дядько блиснув тихими сіренькими очима з-під насуплених брів і присунувся до Славіної: — Воно-то все так, що ви говорите, конєшно... Ну, тільки ж добре, як там (дядько мотнув віжкою вгору, показуючи на небо) нічого нема! Ну, а як є?.. — Дядько присунувся до Славіної ще ближче і пильно уставився в її лице. — Ну, а що як умреш, а там воно все є?!
Славіна не знайшла одразу відповіді, а дядько розвів безпорадно руками з віжками і знову посунувся наперед до шаньки з вівсом.
— Ану, сіра! Волочишся там! Но-о-о... — Дядько хльоснув батіжком у повітрі і зниженим уже тоном, але твердо поклав:
— Ні, що б там не було, а краще, ма'ть, ходити до церкви. Спокійніше воно все ж таки...
Дядьків висновок знову засвітив на Горобенковому обличчі усмішку. Але усмішка розбавилась іронією, а за нею гостро взяла нетерплячка — коли нарешті буде край цій безглуздій розмові! Його дратувала і незрозуміла дядькові мова Славіної, і її штучність у словах, і невміння звичайно, по-простому підійти до дядька. Він навіть радів, що все це кінчилось у Славіної анекдотичне, але разом із тим боявся, що Славіна знову заходиться переконувати дядька. Хвилинами в нього прокидався жаль до Славіної. Сидить ця зовсім непотрібна тут, негарна з себе жінка з гострими колінами і виставляє себе на посміх. Мимрить недоладні слова, а дядько собі в душі глузує з неї. О, це хитрий дядько! Кость уявляє його добре. Ці анемічні слова Славіної — для нього як об стінку горохом. Він же у своєму селянському інтелектуальному масштабі на цілу голову вищий від Славіної.
Кость прекрасно бачить, як дядько розповідатиме на селі про стрижену, пришелепувату «комуністку» і сміятиметься з неї. Ба сміятиметься з них усіх. Вони ж — товариші їй. Стало знову шкода Славіної і обурювала залатана дядькова спина: засмієшся, чорте, на кутні!..
Горобенко подивився на пишну пшеницю, і це, як і завжди, дало йому заспокоєння. Невтомний пустун-вітер гнав по ній хвилю за хвилею. Хвилі бігли навперейми, аж поки не обривались на свіжій стерні, але вітрові було до того байдуже: він перебігав обніжками назад до краю поля й знову гнав нові й нові. Заходили жнива, й перші копи вже кинули легеньку тінь на літо. І вічно від цих кіп і голої стерні стає сумно. Росте в грудях жаль, і невимовне чогось шкода. Чи літа, чи тепла, чи днів своїх? Хтозна. Ці копи породять незрозумілу тугу, а пізніше, коли затріпотить на даху вечірній осінній дощ, ця туга буде старечою рукою підбивати невеселі осінні підсумки...
Горобенко перекусив суху стеблину й замислився. Край дороги полуднували женці. Порівнявшись із ними, дядько звернув ліворуч, щоб обминути їхнього порожнього воза й розпряжені драбчасті конячки. На звороті, вилазячи з глибокої колії, вони трохи затримались. Женці питливо дивились на них. Коли віз порівнявся з ними, крайній підморгнув до дядька-візниці.
— Ярмаркуєш, Даниле?
Але візниця утримався від жартів. Він для чогось спинив свою шкапу й привітався:
— Драстуйте, боже поможи...
Славіній надав чорт знову встряти до розмови:
— Здравствуйте, товарищи! — Вона глянула на свіжі снопи покошеної пшениці й поблажливо сказала: — Харошая у вас рожь в зтом году.
Женці зареготали, а візниця, мов засоромившись за своїх їздців, досадливе буркнув:
— Та що ви! Це ж пшениця! Славіна винувато прошепотіла до себе:
— Разве?.. Как же это я ошиблась?..
— Та вже ж «ошиблась», як зроду, мабуть, не сіяла! недобре посміхаючись, сказав хтось позаду, а крайній, сміючись, підійшов до воза і, витираючи піт з чола, промовив до візниці:
— Це, Даниле, як той товариш, що навесні балакав у сполкомі: «Сійте, каже, товарищі крестяне, «пашано», од нього прибилі багато буде...»
Женці знову одностайно зареготали.
Горобенка давно вже пік сором за Славіну, і сміхи та дотепи женців нервували його. Він торкнув візницю за плече:
— Поганяйте. Нам треба, щоб завидна приїхати. Дядько сіпонув віжки, і віз рушив далі під глузливими поглядами женців.
Коли вже од'їхали, Дружинін обернувся назад до снопів і, подумавши трохи, сказав Славіній:
— Да, подлинно была пшеница, а не рожь. Зто у вас, товарищ Славина, неудачно вышло. Нужно легче...
Славіна нічого не відповіла й зручніше вмостилась на своєму сидінні. Її опанували досада й одчай.
«З славіними далеко на селі не поїдеш!» — подумав Горобенко і сердито виплюнув з рота стеблину.
Уже смеркалось, коли приїхали до села.
Попереду, збиваючи з дороги вечірній пил, поверталась додому череда. Корови флегматичне сунули до своїх дворів, зупинялись коло воріт і монотонне мукали. Деякі з них ліньки повертали назад голови і безглуздо дивились на вулицю.
В їх поглядах була безкрая нудьга і вічне здивування:
«Ні чорта не розумію — до чого воно все це».
Проте корови й не намагались збагнути що воно й до чого. Вони задовольнялись з того, що констатували приїзд якихось трьох нових людей на село і по-філософському, одвернувшись від суєти, знову мукали.
Їхнє мукання наганяло Горобенкові тепла і своєрідного затишку. Було приємно дивитись, як розходяться корови й пастушки в уболочених штанях, з великими торбами підганяють хлудинами решту череди.
Кучугури білих хат і зелена вовна осокорів, яворів та верб наганяли спокою та сумирності.
Хотілось без думки дивитись перед себе і стежити, як усе твоє нутро сповнюється тишею і миром.
Горобенко навіть повеселішав. Це дуже правдиво в Шевченка: «Село — і серце одпочине...» Тільки не те вже село розляглось перед очима і не спочинок чекає на Костя Горобенка, а іспит. Одни із численних іспитів на «більшовика», іспит на життя.
Горобенко спустив за полудрабок потерплі ноги і питливо вдивлявся в косу, сіру від вечірнього присмерку, сільську перію.
Десь глибоко, отам у запічках, під повітками, на левадах, зашилась разом із іржавими одрізами сільська душа. Насторожлива, підозріла і жорстока. А назовні — стоять лагідні мовчазні хати й кублиться з коминів де-не-де дим. Так само стояли ці хати за царату, може, і за кріпацтва або й навіть за козаччини... Хтозна.
Горобенко внутрішньо сказав собі: «Я зовсім тебе ще не знаю, село. Ти така сама загадка, як і вся химерна нація. Ти чуже мені, село, — чуже, далеке і незрозуміле. Щодо цього, то я не далеко відійшов від Славіної...
Це, певно, гадаючи, що кожний українець так чи так — селянин, Кричеєв послав мене сюди за голову перевиборчої трійки. Не Дружиніна, а — мене. Це зрозуміло. А втім, — Горобенко посміхнувся до себе, — я все ж таки не селянин і від села в мене немає анічогісінько. Щоправда, це трохи незвичайно для українця, одначе, знай, село, — мене й не вабить, власне, тебе пізнавати. Я зовсім не вклоняюсь перед твоїми опоетизованими хатами, садочками, звичайнісіньким «місяченьком» та іншими твоїми неодмінними аксесуарами. Мені байдужісінько до них зараз, а іноді... іноді я розтрощив би це все к чорту... Але я таки загнуздаю тебе, село!»
Зачувши кінець дороги, конячка раптом стрепенулась і хутенько побігла. Віз лунко заторохкотів по твердому грунті, й від цього вулиця ожила. За ворота повибігала дітвора й, цікаво дивлячись на воза, несміливо тулилась до старих колод. Через тини і з вікон виглядали полохливо літні жінки, і тільки інколи коло фіртки похмуро дивилось чиєсь чоловіче бородате лице. Ці похмурі погляди з-під насуплених брів важко впадали в очі і таврувались у пам'яті.
Ці бородаті лиця не віщували нічого доброго. Їхні очі бачили на кожному возі, що приїздив із міста, тільки ворогів. Відтіля приїздили до сумирних хат із розкладками, контрибуціями, арештами й розстрілами. Село прокляло їх і зарилось у свої нори.
Горобенко раптом подумав: «Ой, мабуть, люта смерть під такими поглядами!..»
Горобенко, не стримуючись, пильно вбирав їх у себе, хотів затримати їх найдовше, спинити на собі.
Вулиця несподівано обірвалась, і віз витрусився на майдан. Ліворуч вилізла незграбна велика мурована колишня волость — теперішній хведорівський волвиконком. Віз круто завернув до старих східців і почорнілих від довгих літ колонок на ганку.
— Оце вже і сполком буде, тпрр-у-у... — не обертаючись, промовив візниця й потягнув до себе віжки.
Дружинін сплигнув із воза й почав розтирати ноги. Славша старанно струшувала з одежі порох і незадоволено щось бурмотіла.
— Перевиборча трійка будете, товариші?
Голова волвиконкому Гарасименко, в плюшевому кашкеті і з наганом на поясі, тихо підійшов до воза й поклав на полудрабок дебелу порепану долоню.
Славіна обережно звісила з воза свої ноги, набралась духу і плигнула. Якби Дружинін не підтримав її за руку, вона, мабуть, потрапила б кудись за колесо, але скінчилось щасливо, і Славіна, дістаючи з-під сіна свого портфеля, сказала сердито Гарасименкові:
— Ну й дороги у вас, товариш! Просто — кошмар... Гарасименко хазяйновито постукав пальцями по полудрабку, але на виправдання доріг він слова не знайшов і через те промовчав. Коли вже всі розібрали з воза свої речі, він переклав долоню на пояс і спитав:
— В ісполком підете? Зараз і люди саме сходяться на засіданіє.
Горобенкові подобалась тиха і спокійна Гарасименкова мова і його рівне поводження. В ньому вчувалась унутрішня сталість і певність, а заразом і поважна хазяйновитість дбайливого начальника.
Ступаючи східцями поруч із Гарасименком, Горобенко раптом подумав: «Як усе ж таки змінила людей революція! Це вже не старшина колишній або писар. На цього можна покластися...»
Гарасименко пропустив усіх у темний коридор, а потім зовсім непомітно опинився попереду й поважно увійшов у «предсідательську».
Глибока сутінь снувала в кімнаті чорну запаску. З темних похнюплених кутків линули під високу стелю зашкарублі слова й шамотіння.
— Треба світло засвітити, — кинув кудись до вікна Гарасимепко. В кімнаті все затихло й нашорошилось. Виконкомівський секретар проворно дістав із шафи якусь нужденну лампу й старанно заходився її засвічувати. Лампа довго упиралась, блимала, гасла, але врешті засвітилась тоскним, синюватим вогником. Кімната, мов із прірви, поволі заповнювалась поважними бородами, обличчями й селянськими свитами.
Дружинін сів на дзигликові і стомлено обперся спиною об стіл.
Славіна сіла було коло стіни на лаві, але від неї одразу ж — наче її тоненька постать потребувала місця аж на трьох — поспішно одсунулись літні селяни, замітаючи після себе місце полами свит. Славіна зніяковіла і поспішно пересіла до Дружиніна. Вмостившись коло нього, вона полегшено зітхнула й заспокоїлась.
У кімнаті знову стало незграбно-тихо, і ніхто не наважувався першим порушити цю тишу.
Горобенко пройшовся по кімнаті. Коло стін сиділи дядьки й питливо-гостро дивились на приїжджих. Горобенка неприємно лоскотали ті погляди по скроні й правій руці, але він не обертався на них. Він пішов до протилежного боку і вмисно став до них спиною. На стіні статечно висів Маркс і пильно розглядав селянські свити, а під ним хтось приліпив глевким хлібом старе «Письмо В. Й. Ленина к украинским крестьянам». Ці зовнішні ознаки нового часу серед мовчазних дядьків під стінами не надавали ще приміщенню радянського вигляду: там же надворі, в темряві, за дві версти — Ворскла, а за нею старі полтавські ліси, лісовики, повстання, смерть. Хто може ручитись, що буде тут за годину, дві, три? Горобенко повернувся до світла й пробіг очима по дядьках. Вони сиділи в тих самих позах, але на їхніх обличчях, здавалось, було тепер: моя хата скраю, ми нетутешні.
Це, мабуть, ще найліпше, що від них можна сподіватися під лиху годину, подумав Горобенко, а проте, може, вони і...
Дядьки сиділи і тепер мовчки, і тільки чути було їхнє важке сопуче дихання. Ця мовчанка ставала Горобенкові нестерпною, але як підійти до них, як одімкнути їхні замкнені душі, примусити їх говорити, говорити одверто і щиро, як із своїм, він не знав. Через те брала досада і дядьківські постаті просто дратували його. Він підійшов до Гарасименка і голосно запитав:
— А як тут у вас продрозкладка йде?! Свитки під стінами жадібно подались наперед і завмерли.
— Що ви спрашуєте? — не зрозумів одразу Гарасименко. — Розвьорстка як?
— Так, так — розвьорстка, — нетерпляче пояснив Горобенко і зашарівся під Дружиніновим поглядом.
— Іде потроху, ну только що тут у нас ще контрреволюція сичить... Саботажники єсть такі, сказать би, перебаранчають дуже... Кулаків багато позоставалось. Із ними біда. Вроді як би серед шляху живеш — ком'ячейки ніяк не дають добре організувати. Тут записались були три нових, ну як тільки обче собраніє — не йдуть: бояться. З кулаками тут треба того... — Гарасименко важким рухом підвів до грудей долоню й міцно стиснув пальці. Дядьки коло стіни уважно, не мигаючи, дивились на його руку. Гарасименко опустив долоню на стіл.
— Миром із ними не можна, потому нікакого поніманія власті не признають...
Гарасименко з великими потугами добирав потрібних слів, але їх неставало йому, через те говорив із паузами і на чолі під репаним дашком плюшевого кашкета виступили крапельки поту. Але Горобенкові подобалось, як він говорив. Він дивився на його кремезні, мужні рамена, і вони видавались йому за місток між ними й селянськими свитами під стіною. Адже цих Гарасименків ще тільки одиниці, але які вони міцні! Ну, що б робила Радянська влада на селі, коли б не було цих Гарасименків? Село обернулося б у суцільні непролазні нетрі. Поки є хоч один Гарасименко на все село, можна не турбуватись: він не зрадить, він не скаже:
«Я нетутешній», він нікуди не піде з села. Нові, незрозумілі слова скаламутили йому мозок, запалили душу, і він ітиме з ними у важких чоботях своєю сільською дорогою, не збиваючись на манівці. Як багато важать для нас ці Гарасименки!..
Дивлячись на Гарасименка і слухаючи його кострубаті слова, ставало легше, спокійніше. Горобенко добув із кишені кисета й простягнув до Гарасименка:
— Закуримо городського махряка. Гарасименко ворухнув пальцями і, ніби перепрошуючи, тихо відповів:
— Я так що некурящий... не потребляю... — Потім задер бородату голову понад столом до темного кутка і по-начальственому сказав до секретаря волвиконкому:
— Виборчі списки там назавтра — щоб були. Славіна застебнула гудзики на своєму зібганому жакетику і нахилилась до Дружиніна:
— Хорошо бьмо бм на ночь поесть где-нибудь у кулака...

XII

Сонце било в маленьке віконце і ніяк не могло вдертись зовсім до хати. Воно позначило здобуте на долівці місце золотим снопом, але в запічку, на брудному, вкритому чорним мотлохом полу, і в кутку, де суворо дивиться кілька позолочених богів — засіла уперта. сутінь. Горобенко протер очі й сів. Обабіч спали ще Дружинін і Славіна. Дружинін широко розкинувся на сіні, зібгавши під собою рядно, а права нога, простромлена на великому пальці промінням, видерлась аж на долівку. На самому краєчку рядна скулилась у старечий кулачок Славіна і нечутно дихала. Горобенко глянув на її маленький клубок, і йому знову чогось стало її жаль.
Звичайно на кораблях під час аварії перше місце на рятувальних човнах дають жінкам і дітям. Якого ж чорта Кричеєв затуляє дірку в нашому ковчезі такими нужденними безпорадними жінками?.. Це в ліпшому разі безглуздо, а то й просто жорстоко...
Хазяїнів у хаті не було, тільки з печі, затаївши дихання, цікаво дивилась долу кудлата білява голівка й чорненькі очі під двома кісками — мишачими хвостиками. Побачивши, що Горобенко встав, вони боялися й поворухнутись.
У хаті важко пахло потом, печеним хлібом і ще чимось незнайомим, що від нього сморід аж повис у повітрі й тисне на груди.
Горобенко поспішив одягнутись і вийшов на подвір'я.
Довкола мляво, не поспішаючись, без пристрасті й гарячковості точилось щоденне селянське життя.
Горобенко сполохав кури й пішов до воріт. Через вулицю до нього важкою ходою простував Гарасименко з білявим повновидим чоловіком у потертому, заношеному піджаці.
— Драстуйте... А це наш учитель... Може, поки там зберуться, подивитесь школу й читальню. Це недалеко зцюдова.
Чоловік у піджаці з-під лоба пильно пробіг сіренькими очима по Горобенковому обличчі й нерішуче простягнув руку:
— Микола Батюк.
— Добре, я з охотою піду. Куди це?
Батюк знову пильно пробіг по обличчі й кашлянув.
— Прошу. Я вам покажу.
— Ну, то ви йдіть собі, а я в ісполкомі накручу. — Гарасименко повернув назад і, трохи загрібаючи правою ногою, подався до майдану. На зеленому тлі дерев великим будяком палахкотів під сонцем його бордовий плюшевий кашкет.
Батюк якийсь час ішов мовчки, добираючи слів для початку. Він іноді одходив трохи осторонь і тоді скоса, винюхуючи, оглядав Горобенків профіль.
Йому було ніяково мовчати, хотілось багато сказати хоч і комуністові, але ж усе-таки українцеві, але, як зайти, він не знав.
Вихід знайшовся раптом.
Горобенка почало неприємно смоктати в животі, витягувати від горла, й він, забувшись, прошепотів до себе:
— Ах, чорт його знає, хліба забув узяти. Батюк радісно стрепенувся.
— Ви ще не снідали? Так ходімте, будь ласка... Ось моя хата...
Його молоде, прищувате обличчя стало одразу наївно-щирим, немов ще більше помолодшало. Він уже не дивився з-під лоба. Його трохи лукаві очі дивились просто й кутиками посміхались.
— З'їмо нашого кандьору...
У хаті за столом Батюк зовсім позбувся соромливості, й за кандьором полились безкінечні скарги.
— ...Тут взагалі дуже тяжко. В ячейці — росіяни, а коли і є хто з наших, вроді Гарасименка, так усе’дно — русифікатори.
Горобенко мимоволі посміхнувся: Гарасименко — «русифікатор»! Це справді — смішно. Який з нього «русифікатор», як він двох слів по-російському не зв'яже. Його просто не обходить та чи та мова. Він увесь — коло соціальних проблем.
Але Батюк ніяк не хотів із цим погодитись:
— Та це-то правда: він такий же репаний, як і всі ми, ну тільки його політика буває часом гірша від запеклого русака. Візьміть таке: в читальні була брошура Шарлеманя «Охороняйте рідну природу»... Між іншим, цей Гарасименко, треба сказати, передивляється сам усі нові книжки. Так ви знаєте що? Гарасименко цю брошуру конфіскував.
Горобенко поклав на миску ложку й здивовано уставився на Батюка.
— Да, да, конфіскував! Каже: що це за «рідна» природа? Природа скрізь інтернаціональна. Це самостійницька книжка. Її «ніззя» пускать.
Горобенко засміявся на всю хату. Батюкові цей сміх не подобався. Його прихована, полохлива ворожнеча випирала тепер назовні.
— Воно-то смішки, смішки, але як доводиться щодня працювати серед таких «діячів», то й плакати часом хочеться. Я не розумію: є ж усе-таки в партії українці — чому вони нічого не роблять?
Горобенко подивився пильно Батюкові у вічі, і його погляд прохромив наскрізь опецькувату постать в піджаці.
Батюк розперезувався все далі й далі, він уже не тільки скарживсь, він обвинувачував, закидав і глузував.
Горобенко покинув їсти, схрестив на грудях руки й мовчки слухав.
Оця вся балаканина для нього, власне, не новина. Хіба він не чув цього від Педашенка, Ковганюка і всіх тих сектантів, що складають у сумі нещасну жменьку «свідомих українців» у повітовому місті! Тих опереткових людей з сантиментально-романтичною душею і журливо-саркастичними очима, що в розквіті свого піднесення й пафосу створили тільки «Просвіту», цей новий храм на руїнах українського Єрусалима?.. Це все не новина. Вони вміють тільки скаржитись і зітхати: «На нашій, не своїй землі...»
Ну так же. І цей Батюк знову, як і сотні їх, цитує це зараз. Батюк не виняток. Це — один із багатьох. Це пересічний тип української інтелігенції. Щоправда — сільської, але яка ж іще є? Більше й нема. Оті, що верховодили в гайдамацьких загонах, заповнювали департаменти уенерівських міністерств, їздили в дипломатичних місіях репрезентували Україну — то інші. То екстракт. Такий самий, як і ті, що з обрізом сидять у лісі.
Батюки не такого гатунку. Єдине, що вони можуть, — це тільки скаржитись. Ще, може, нишком, у закутках сичати на Гарасименків. На Шевченкові роковини вони в школі казатимуть, що Шевченко революціонер, що він боровся проти московських (на цьому вони зроблять наголос) панів, що він любив Україну... І в цих зануджених словах вони контрабандою потягнуть замаскований націоналізм і будуть задоволені, що це в них вийшло і червоно, і національне...
Це вічні служники богові й мамоні.
Сльозливі, примітивні Батюкові слова, його червоне від натуги й прищів лице і замусолена вишивана сорочка з синім гудзиком під піджаком дратували Горобенка. Яке в них нахабство!.. І оці прищаві народні вчителі, що не годні на жодну акцію, хіба що тільки на роль попихача, ці маленькі люди, що в крові своїй носять від віків анемію і зраду, і це вони ще гадали створити державу! Не маючи за собою, крім сантиментальної туги та спорохнявілих «національних святощів» анічогісінько, вони ще можуть скаржитись! Вони ще хочуть, щоб до них прислухалась влада? Влада тих, які кров'ю і муками розтерзаних на численних фронтах купили собі право на існування? Ні, це принаймні наївно! .
Горобенко почував, як у ньому прокидається і росте огида. Він трохи одсунувся від столу і намагався не дивитися на Батюка. От бандит... То інша річ. Він озвірілий, запеклий ворог. Але він активний. З ним треба нещадно боротись, але його ще можна зрозуміти. А ці... Вони вічні вороги. Це, може, буде парадоксально, але це правда: дика активність, темперамент, лють, мабуть, усе ж таки ближчі за цей індиферентний холодець. Цих Батюків, навіть з суто національних інтересів, треба б перестріляти, бо молода нація не може бути сантиментально-гнилою, прищуватою!.. Вона мусить бути залізна.
І знову Горобенкові спав на думку парадокс:
— Нова, молода Україна складатиметься з інших. Не цих. А з Гарасименків. З отих самих Гарасименків, що оце тепер викидають українську книжку за слово «рідна», що ламають собі мову, аби тільки добрати нових, невідомих слів для тих думок, які шкереберть перекинули їхнє життя і штовхнули їх з битого прадідівського шляху. Так — нова українська нація складатиметься з Гарасименків. І це навіть не парадокс, коли тільки справді національне чуття є не вигадка, не ілюзії, а цілком реальна річ. Коли воно є щось від біологічного. Власне біологічного чи економічного тільки?.. Батюк не дав Горобенкові закінчити думку. Він утер рушником підборіддя й губи і відтак зітхнув:
— Це така історична доля наша: нас ошукують, а ми навіть і не помічаємо цього.
Горобенко на цей раз подивився неприховано-вороже Батюкові у вічі.
З рота поривалось крикнути: «Ви запеклий жовтоблакитник! Я вас арештую!..»
Але він не крикнув так. Він сухо сказав:
— Ви не розумієте історичного процесу соціальної боротьби. Проведіть мене до читальні. Де вона у вас?
Ішли свіжою ранковою вулицею поспішно й мовчки. Батюк трохи одставав. Він похнюплено дивився на порох, що збивали його ноги, і, видимо, мучився. Отам, у його кімнаті, коло миски з кандьором залишилась обірвана одвертість і полохлива тінь їхньої інтимності. І тут, коли треба щось сказати цьому відлюдному вже, нерозгаданому «своєму» комуністові, слів не було. Батюк колупав думку, але всі слова, що набігали були, зовсім не ті, що треба. І все ж він з кожним кроком, який віддаляв їх від його хати, розумів, що конче мусить щось сказати. Треба ж, врешті-решт, розв'язати оте «Ви не розумієте процесу соціальної боротьби».
Вже видно було і читальню, і від школи до них поспішала Славіна з Дружиніним, коли Батюк таки наважився. Він зупинився й розгублено, з острахом кліпаючи очима, тихо промимрив:
— Ви мені вибачте... Я, звісно, не хотів вас, товаришу, ображати. Я сказав вам по щирості як українцеві... Горобенко відповів далеким і холодним голосом:
— Я, товаришу, — комуніст.
До них підтюпцем наближалась Славіна, кокетливо погрожуючи рукою:
— Это же что такое? Пошли себе, и никаких! Насилу вас поймали... Вы в читальню? Идемте.
На ганку їх чекав Дружинін.
Читальня вражала порядком і чепурністю. Оповіщення, афіші, портрети Шевченка, Франка, Драгоманова — все це було старанно прибите, уквітчане рушниками й клечанням.
Посередині на червоному полотнищі одразу вбирало очі великими літерами: «Через національне до інтернаціонального!»
В шафі охайно складено пошарпані книжки і якісь папери.
Батюк стояв понуро коло одвірка. Його фігура була така безпорадна і нужденна, ніби це не до читальні прийшли поцікавитись три комуністи, а до куркульської хати вдерлись реквізувати літами надбані скрині та трусити засіки, а він же у ній господарем. Батюк скоса поглядав на Горобенка і Славіну, і її похвали наче зовсім не долітали до його ушей.
А Славіна куркою бігала по читальні і сунула всюди своє личко, мов дзьобала зернята:
— Хорошо портретики приукрасил! А Ильича почему же нет? Я вам непременно пришлю из города...
Дружинін довго затримався в дальньому кутку, щось розглядаючи на стіні. Нарешті він одвернувся і мляво запитав Горобенка:
— Разве Мазепа тоже был революционер? Горобенка щось штовхнуло всередині. Він збентежився й підійшов до Дружиніна.
— Ні, розуміється. А що таке? Дружинін спокійно повернувся до стіни:
— Да вот — висит. Мне было невдомек. Думаю: ведь гетманы — это вроде как у нас цари.
На стіні, справді, з дубової рами, в гаптованому золотом жупані виглядало молоде, величаве Мазепине обличчя.
Горобенко ні з того ні з сього зашарівся. Цього Мазепу наче не Батюк, а він сам повісив отут, у читальні. І ось його спіймано на слизькому. Він для чогось заклопотано прочитав на портреті написа, потім різко повернувся до Батюка й підвищеним, начальницьким тоном роздратовано кинув до одвірка:
— Я гадаю, товаришу вчителю, що справді можна було пошукати відповідніших портретів, а не вішати тут всяке петлюрівське барахло!..
Славіна прикипіла до місця й перелякано роззявила рота. Знадвору рипіли східці під важкими Гарасименковими чобітьми.

XIII

Переповнена школа ще до початку зборів упріла й важко дихала. Чорна маса бородатого людського м'яса з трьох боків обложила стіл президії і своїм нечесаним, уболоченим громадищем пригнітала Горобенка. Від неї нікуди подітись оку. Хіба що глянути тільки на стелю, але й там у махорчаному диму й випарах б'ється в конвульсіях на почорнілій крейді її п'яний, сопучий дух.
Це сіре місиво селянського лахміття залило великий клас й погрозливо хлюпотить коло самісіньких ніг. Ось ударить дев'ятий вал його й розтрощить столи, лави, одним помахом розчавить нещасну перевиборчу трійку з ком'ячейкою і затопить повстанським чадом села, шляхи, ліси...
Ще тільки-но мав розпочатись з'їзд Рад, але по класу з кутка в куток гадючкою шмигав ворожий настрій і зловіще сичав там десь за спинами, де обличчя зливались у одну суцільну зморщену пляму.
Гарасименко стояв край столу урочистий і строгий. Він пильно вдивлявся в довгі, поплутані людські ряди, і на його чоло лягала тінь.
Він, не повертаючись, стиха, мов до себе, сказав Горобекові:
— Да-а, з багачами буде біда. Під'юджують уже.
Коло столу сиділи спокійний Дружиніп і мовчазна, принишкла Славіна. Її нервували й сердили безцеремонні, питливі й помітно глузливі погляди дядьків. Багато широко одкритих очей вчепірились у неї, розглядаючи кожну цятку на ній, мов якесь чудисько.
Дружинін тягнув «козину лапку» й стомлено дивився в натовп. Гарасименко задріботів маленьким шкільним дзвіночком, але його дзвін жалібно в розпуці розбивався коло перших же рядів, а далі тонув у розгойданому галасі. На задніх дзвіночок не справив враження.
Гарасименко з відчаєм розмахував дзвоником над головою і щось кричав. Певно, від помахів його руки натовп поволі заспокоївся і замовк. Середні й крайні ряди нашорошились. Горобенко встав з-за столу, і в класі раптом стало занадто тихо.
Було навіть трохи моторошно від тої сторожкої, густої тиші, і здавався таким маленьким і безпорадним серйозний, урочистий Гарасименко.
Горобенко настроївся вже був до людського гомону, і через те його голос тепер залунав непотрібно високо й пронизливо:
— Іменем перевиборчої трійки вважаю хведорівський волосний з'їзд Рад за відкритий...
Товариші селяни! Сьогодні ви зібрались тут як хазяїни своєї волості розв'язувати пекучі справи вашого життя. Наш з'їзд відбувається за надзвичайних обставин. Наша славетна Червона Армія перекинула за Дніпро польську шляхту, і непереможна кіннота Будьонного вже мчить до варшавських палаців...
Славіна, як це водиться в таких випадках у місті, старанно заплескала в долоні. Натовп перевів на неї з Горобенка здивовані очі, і президія спантеличилась. Славіна почервоніла від ніяковості, але ще завзятіше заходилась плескати. Її підтримав Дружинін, а скраю загуххав у дебелі долоні Гарасименко. В першому ряду, з тих, що сиділи ближче до столу, розгублено, нерішуче поплескали нечутно й собі, а потім знову голосно говорив Горобенко.
Його слова були звичайною промовою з чужими для зашкарублої селянської голови патетичними висловами, але це тільки початок. Це тільки фундамент, що має пробити до твердого грунту пісок, щоб потім на ньому виводити мур.
Перед Горобенком сотні уважних очей, що ловлять кожне його слово, кожний рух. Здається, справді, вони слухають не вухами, а очима. Кожне його слово коливає терези їх настрою. Від його промови залежить усе дальше. Адже це бородате тіло, що залило клас й стиснуло повітря, може не випустити їх відціля. Горобенко не може їх зловити очима — вони зливаються в риски, коми, розляпані контури, але він чує інтуїтивно ці ворожі погляди, що звідусіль пронизують його лице. Горобенко серцем розуміє, що ця маса — це той самий натовп, який пройшов усю людську історію з криком: «Розіпни його!»
У Горобенка напружуються нерви, як чутлива тятивка луку і росте воля перебороти натовп, подолати його. Попри все — подолати! Він одлітає від намозолених, зім'ятих офіційних слів і б'є в натовп своїми, тими, що линуть невідомо відкіля з середини, від серця, від нервів.
Натовп мертво мовчить. Не чути навіть сопіння й рипу взуття. Горобенко відчуває тільки, як сотні голів витягнулись до нього й ловлять, всмоктують його слова.
Свій чи чужий цей натовп? Це неважливо. Найголовніше те, що він уже оступився, він одімкнув Горобенковим словам важкі засуви свого нутра, і акція, ініціатива тепер у Горобенка, а не в нього.
— Живи ж, Радянська владо, владо робітників і селян, у всьому світі!..
Горобенко, виснажений, залитий потом, з легким тремтінням на скроні сідає на стільця, а ряди заворушились і захлюпотіли оплесками.
— Предлагаю проспівать «Інтернаціонала». Це встав Гарасименко, а за ним затріщали з усіх боків лави, і кілька голосів непевно, по-молитовному, затягнули непризвичаєним до цеї мелодії хриплим голосом: «У став-а-ай проклятим закліймо-оний...»
Коли долинуло до одкритих вікон і розтануло десь на вулиці останнє: «Воспрянет род людськой», а за ним утворилася, як це звичайно буває, незручна пауза, відкілясь ізсередини вискочило лукаве, підстаркувате:
— А подозвольте, товариші, ваш вопрос?.. Всі голови обернулись назад, і за ними, як у коридорі, стало видно десь накінці пронизливі очі з ріденькою борідкою клоччям. Цю борідку смикала, мов перебирала волосинки, кістлява, пазураста рука.
— Так ось, як товариш з города говорив нам цічас, що ми тут хазяїни, так воно, конешно, що діствительно ето да, ну тільки нам жалательно...
Гарасименко збентежено підвівся й гостро глянув на борідку. Його кулаки стиснулись і тихенько вибивали на столі дріб. Він ніби поривався щось сказати, а борідка під його поглядом трохи скулилась, одначе й далі вела своє:
— Щоб, значить, наше діло, вроді як би по-хазяйському було, так нам желательно «Отче наш» проспівати... — Борідка жваво обернулась назад і загребнула в повітрі рукою з картузом: — Правильно говорю чи ні? Я скончив...
Позаду хвилею розляглось: «Правильно! «Отче наш»! Просимо!..»
Славіна істерично хіхікнула, але її смішок розчавив рев, що вилетів десь від дальної стіни й заливав уже середні ряди.
Гарасименко стукнув по столу й на хвилину перекричав усіх:
— Ніяких отченашів! Куркульня строїть провокацію... Але його останні слова потонули в новому, дикому, дужчому галасі: «Отче наш»!..»
— ...Чортячий «націонал» так можна, а молитву — ні!..
— ...Скрипниченко, починай...
— Та з вікна їх, сучих синів!..
Натовп сатанів. В Горобенкових очах мигтіли руки, скривлені уста, чиїсь випнуті груди. Скраю навіть зачулося вже похапливе:
— Отче наш, іже си на небесех, да... Горобенко різко встав і високо здійняв угору руку. Натовп одразу замовк, і спів обірвався.
Ліворуч сіпав Горобенка за рукав Дружинін:
— Дайте я им скажу... Они поймут... Горобенко різко крикнув:
— Слово має робітник (він виразно підкреслив це) товариш Дружинін.
По натовпу пробігло шарудіння й змовкло. Дружинін спокійно, не поспішаючись, виліз із свого місця і вийшов наперед столу.
— Товарищи радяне!.. — Горобенка здивувало спочатку це звертання, а потім він збагнув: Дружинін захотів пристосуватись у мові до специфічних умов села і ці «радяне» була в нього якась комбінація між кількома відомими йому українськими словами — «Рада» й «громадяни».
— Не в том дело, радяне, што — «отче наш». Разве кто запрещает? Пожалуйста! Но ведь для этого есть церковь...
Худе жовте робітниче обличчя Дружиніна вплинуло на масу. Його урівноваженість і спокій передались натовпу. Натовп прохолонув і замовк. Вже ніхто не перечив, і Горобенко запропонував обрати президію з'їзду.
— Як будемо вибирати, товариші, списками чи персонально?
І знову від стіни, що десь за натовпом, настирливо і вперто закричало:
— Парсонально! Парсонально!.. Вдруге зчинився галас, і в приміщенні, по всій школі прокотилось:
— Парсонально!
— Не треба списків!
— Тут не понімають, що воно за «Парсонально».
— Без списків! Не треба...
Десь збоку коло столу зачулось: «Просимо списками! Ком'ячейка предлагає такий список...» і захлинулось. Гарасименко похмурився і зблід.
— Я ж говорив, що з багачами буде біда. Підмовили вже... Горобенко підвів руку, і так само, як і перше, галас одразу перетнувся.
— Добре. Будемо вибирати персонально. Прошу називати кандидатури.
Знову рвонула хвиля, знову баский кінь натовпу зірвався з уздечки:
— Покотила! Покотила!... Сидоренка... Павлія... Покотила. Просимо!..
Вирвався чийсь дужий голос:
— Учителя Батюка Миколая Хведоровича!
І натовп, мов змигнувшись, у один голос заревів:
— Учителя! Учителя!.. Миколая Хведоровича просимо-о! Збоку, коло дверей, стояв Батюк і посміхався. Ця усмішка впала Горобенкові в вічі дрібненьким потолоченим шклом і задряпала по грудях. Ага-а, он воно що! Єдиним фронтом, голубчики? Цього й треба було сп одіватись. Але ж ні, до ста чортів? Цього не буде! Ні!
Проте віжки зборів вирвались уже з Горобенкових рук. Батюк вийшов до столу і, не просячи слова, поза президією просто звернувся до з'їзду:
— Шановна громадо! Я дякую за шану, але не можу пристати на це. В мене школа, читальня, сім'я... Від натовпу ще дужче, ніж раніш, бурхнуло:
— Про-осимо! Просимо! Миколая Хведоровича!..
Горобенко прудко вискочив з-за столу й щосили крикнув:
— Ніяких слів, громадянине Батюк! На місце! Натовп від того крику в передніх рядах принишк, замовкли й задні. Батюк перелякано оступився набік, але зараз же знову посміхнувся. Горобенко глибоко вдихнув зім'ятого брудного повітря і різко вдався до натовпу:
— Як голова перевиборчої трійки я не дозволяю кандидатури вчителя Батюка. Тут не місце прихованій петлюрівщині!..
По цих словах віжки зборів остаточно випорснули в Горобенка. Приміщення захлинулось від ярого лементу.
Тепер годі було добрати, хто кричав і що. Як на те, з вулиці, від краю села тріснуло кілька сухих пострілів і під школою затупотіли коні.
Шалений шарварок розпирав клас. І в тому пеклі Горобенко самим життям своїм нараз відчув пристрасну і гарячу смерть. Вона жаром дмухнула від скручених упрілих тіл і вже простерла до президії руку. Ось вона сама візьме собі зараз останнє слово, і тоді зчиниться щось страшне.
Гарасименко поспішно витягнув з кобури наган і виставив перед себе. Славіна писнула й зашилась у куток. Її очі застигли в жасі на Гарасименковому пістолі.
Але сталось дивне: натовп одразу замовк, знітився і зів'яв. Серед нього рівно постелилась жива стежка, і нею швидкими кроками пройшов до столу озброєний Попельначенко з Дроботом і три червоноармійці.
Попельначенко стиснув ремінь рушниці і пошепки на вухо промовив до Горобенка:
— Ушивайся з нами мерщій. Банда входить в село. Знадвору, вже недалеко, розломилось знову кілька пострілів.
Попельначенко круто повернувся до зборів:
— З'їзд закривається. Тут буде призначено ревком. Але пам'ятайте — хто з вас хоч чим-небудь банді...
Він не скінчив. Рясна стрілянина знялась зовсім близько. Весело дзенькнула шибка, і забряжчало на лутці розбите шкло.
Натовп сахнувся від вікон і буруном одхлинув до дверей.
— Стій! В бога мать!..
Дробот вискочив на лаву й підвів угору руку з австрійською шишкуватою бомбою.
— Не з місця! мать! мать!
Натовп прикипів до місця. Червоноармійці цокнули затворами. Попельначенко ступив крок наперед і спокійно скомандував:
— Комуністи, за мною!
Надворі під самою вже школою гарячкове тріпотіла стрілянина.

XIV

— Я гадаю, ми вже можемо розпочати засідання! Ханов, як святий на іконі, поклав перед себе долоні на столі і оглянув присутніх.
Макарон на знак згоди хитнув головою і флегматичне дивився на каламаря. Гусак нервово крутився на стільці, витягував угору шию, мов йому муляв там комір, і крадькома зиркав на Горобенка. Борисенко поринув у фотелі насуплений і на диво мовчазний.
В учительській було занадто неспокійно. Щось вадило педагогам, як звичайно, без пристрасті почати жувати розм'яклі слова, мляво тягнути на налигачі нецікаві й досить-таки феєричні розмови про стан освітньої справи на учительських курсах. Кожний із них окремо прекрасно собі уявляв безглуздя й марність говорити тепер на голодний шлунок про якісь там нові освітні плани, дошукуватись нових методів, коли немає чого їсти, нема підручників, нема зшитків і бракує навіть пер. Кожний із них розцінював свою участь у засіданнях і нарадах як гру в дурня, одначе, зібравшись докупи, вони удавали, ніби працюють, обмірковують і шукають. Це не виходило в них, бо хотілось дізнатись про пайку, про останні свіжі чутки й мерщій податись на свій город посапати огірки та картоплю. Через це педагоги не затримувались на засіданнях.
Одначе сьогодні засідання не йшло їм у душу. Ханов підпер пальцями скроні, вивалив понад окуляри очі і знову вдався до колег.
— Так, може, вже почнім?
Борисенко прудко, мов підколотий, устав і нервовою ходою зміряв учительську.
— Я, власне кажучи, хотів спочатку запитати... — Борисенко зупинився і глянув Горобенкові в вічі. — Да... так я хотів запитати, чи вважають шановні колеги за... — Борисенко запнувся, погладив борідку «рішельє» і з притиском сказав: — за нормальне, що лектор української мови, товариш Горобенко, дозволяє собі передавати на стороні все те, що ми тут говоримо?..
Горобенко штучно посміхнувся, але нараз почув, як йому зашарілись щоки і стало душно.
Гусак єхидно процідив серед тиші:
— Да-а...
— Вікторе Семеновичу, може, ви це відкладете?.. У нас зараз є важливі справи, — спробував був розвіяти інцидент, що грізно навис в учительській, збентежений Ханов, але Гусак рішуче заперечив:
— Нет, как же? Так нельзя... Это касается нас всех, мы не можем...
Макарон холодними, слюдистими очима байдуже глянув на Горобенка і мовчки пожував слину.
Горобекко закинув за коліно ногу й намагався витримати Борисенків погляд. Він навіть глухо мугикнув:
— Ну, ну... прошу...
Це обурило Борисенка. Він одвернувся до педагогів і мелодраматично проспівав млосним баритоном:
— Я питаю, чи можемо ми погодитись, щоб за нами шпіонили, щоб ябедничали на нас?! Гусак заскреготів стільцем:
— Это просто возмутительно!..
Горобенко підвівся й простягнув до Ханова руку:
— Я прошу слова.
Борисенко сів і зневажливо задер голову:
— Вот именно. Пожалуйста уж объясните нам это, товарищ Горобенко!
Гусак накивував Макаронові бровою:
— Интересно, право...
Ханов знову тривожно засіпався на стільці й не знав куди подіти очі; «Может быть, мы это, товарищи, как-нибудь...»
Але Горобенко вже одійшов од свого стільця й стиснув його спинку руками.
— Так ось, прошу. Я не гадаю тут, розуміється, виправдуватись, я тільки хочу сказати...
Гусак стрепенувся й поспішно перебив:
— Мне кажется — это несколько неудобно, что лектор украинского языка говорит здесь по-украински... Ведь мы не понимаем...
Ханов підвівся й нетерпляче застукотів пальцями по столу:
— Извините, Николай Иванович, в нашей республике каждый гражданин может говорить на своем наречии. Кроме того, ведь мы живем на Украине...
Горобенко здригнувся і щільно стулив губи, Ханов із жахом чекав на його слова. Горобенко перечекав хвилину, потер долонею щоку і важко, мов уперше потрапив сюди, провів очима по кімнаті.
— Та-а-ак... Це дуже добре, що ми договорились... Тепер усе ясно.
Учительська потонула в напруженій тиші. І тоді з небувалою силою вибухнуло в Горобенка й ударило по учительській:
— Тут сидить справжня контрреволюція! Педагоги стрепенулись і застигли. Горобенко рубонув ще раз:
— Я вживу заходів розігнати цю лавочку... Досить! Ханов скочив із місця і, благаючи, простер до Горобенка руки:
— Виноват! Константан Петрович! Зачем же так? Голубчик, ведь здесь явное недоразумение...
Зблідлий Гусак сквапно задріботів куценькими, кривими ногами до Горобенка:
— Нет, товарищ Горобенко... разрешите мне... вы совсем не поняли... я совершенно не хотел...
Горобенко закинув на потилицю чуба, а потім протяжно й урочисто сказав:
— Я скінчив. Мені нема чого більше говорити з вами Тут є робота тільки для чека...
Горобенко круто повернувся й вийшов з кімнати. Учительська завмерла в останній сцені гегелівського «Ревізора».
Востаннє Горобенко штовхнув парадні двері з пружиною колишньої своєї гімназії, і вони лунко і непривітно за ним позаду грюкнули.
«Так! Тут кінчено. Тут середини нема і не може бути! Ввечері напишу відповідний звіт і передам Зіверту для чека...»
Горобенко швидко йшов опівденними спорожнілими вулицями, але в грудях ще пекло й підганяло мерщій одійти від педтехнікуму.
«Так, так... Хороші екземпляри! Нема чого казати! Нарешті договорились. І яке зухвальство! Яка певність, чорт би їх забрав!.. Ах, це ж так ясно: Горобенко хоч і комуніст, але він усе ж таки інтелігент. Ну, де ж ви бачили, щоб інтелігент пішов виказувати! До нього ставились, як до члена своєї корпорації, як до «порядної людини»! Ах, сволочі! «Порядна людина»? — я покажу вам «порядну»! Так, так — сьогодні ж напишу до чека, іменно — до чека!»
Попельначенко мав рацію, казавши «треба Горобенка послати розправитись разів зо три з куркульнею, отоді а ньому витруситься інтелігент».
«Тільки ти, Попинака, помилився — досить і одного разу було...
Досить було і тої командировки на перевибори, щоб мене розлило від них. Хіба то не символічно було, що Попельначенко тоді врятував мене від банди й очманілих дядьків? А ця ж банда, і ті дядьки, і Батюк — вони «свої», українці! Вони — «за Україну». І ці чортові педелі — вони теж по той бік, але то вороги інші, то вороги і Україні, і революції... Ах, чому Попинака, і Кричеєв, і всі вони не можуть збагнути, що національна справа так тісно, так невідлучно зв'язана на Україні з соціяльною!.. Чому вони не хочуть зрозуміти, що це національне українське питання — це цілком реальне, життєве, а не фантазії?.. А втім — ні, прийде час, і вони зрозуміють. Так мусить бути. Не може ж бути інакше.
Це все йде до кращого. І ота парткомівська характеристика в анкеті, і їхня підозра до мене — це все важило на краще. Ти, Горобенку, вже не той. Ні, ні, не той. Рубікон перейдено. І повороту ніякого. Є тільки крайні лінії. Середніх нема. Там чи там. Не тікай від того, що болить тобі, що складне й незрозуміле. Це інтелігентщина. Бери його за коріння й рубай. Спрощуй до аксіоми, до 2 х 2 = 4 всі ті «кляті питання». Розстріляй кулеметним сміхом в самому собі всі інтелігентські упередження, що виплекав був колись. Вони тільки заважають. К чорту цей камінь із шиї, що тягне тебе на дно контрреволюції. Так, Горобенку, — контрреволюції! Бо є тепер або революція, або контр... Без інтелігентської середини. Так вирви ж цей непотріб і кинь на смітник разом з батюками, гусаками і борисенками».
Ці думки з відбіжною силою мчали в голові, п'янили мозок, хмільно туманили перспективу. І раптом у самому центрі їх устало вихлясте, наївне, майже дитяче запитання:
«Це ти, Костику? Невже це ти?..»
І Кость Горобенко весело, як пришелепуватому, давно знайомому дурникові, відповів тому внутрішньому голосу:
«Так, так, не дивуйся, друже мій, — це я. Власне, не я, а те, що було колись мною. Костик умер чи, правду кажучи, вмирав поволі, і те, що не встигло вмерти, в кожнім разі, ось умре. А втім, що таке смерть? Я не філософ, але це й без філософії ясно, навіть не думаючи довго: смерть одного в той же час народження другого. Отже, смерть не годна перетнути вічного калейдоскопа життя!.. Ти розумієш що-небудь у цьому, друже мій? Це ж так просто і ясно. Зрозумій же, що Костика вже нема, як нема Наді, немає батька і його двох будинків, як нема того всього, що було тоді, але тепер є зате товариш Горобенко. Більшовик. Збагни ж, яке прекрасне це життя, чорт би його забрав!.. Яке ж воно прекрасне!.. Це життя. І я дякую революції, дякую партії, що вони навчили мене так сильно його любити».

XV

Дружинін грузько сів на стільця перед столом Кричеєва і стукнув по папці пресом.
— Та ніякі марксизми, товаришу Кричеєв, не можуть виправдати звичайнісінької людської глупоти! Що ви мені там розказуєте!..
Кричеєв злегка посміхнувся й покрутив пальцями олівця. Дружинін ображено одвернувся від Кричеєва й удався до Попельначенка:
— Це добре діло! Іду, понімаєш, сьогодні вранці повз театр наш, коли стоп, чую — нагорі, по даху, стукають. Що таке? Невже, думаю, Радченко добрав способу одремонтувати театр? Глянь,, а вони залізо зривають, сучі сини. «Що ви робите, братця?» — питаю. «Театр розбираємо». — «Як — театр?»
— Так ти понімаєш, Попинака, що-небудь? Попельначенко посміхнувся й кашлянув:
— Ні, поки що ні чорта не понімаю.
— Так пойми ж, брат, що це воно саме, значить, і є наше строітельство. Це його Радченко навертає. Він, ідіот, наказав розбирати театр, щоб з його цегли й заліза будки кінематографічні на околицях поставити! От, брат, голова!
Попельначенко підсунувся до Дружиніна й ляснув його по коліну:
— Не волинь, Дружинін. Тут щось не так. Ти мені краще скажи...
Дружинін обурився:
— Як це «не так»? Я сам пішов був до Радченка поспитати.
— Ну, і що?
— От тобі «і що»! Каже — а як же інакше. Театр у центрі — він завжди буде на послугах буржуазії, треба мистецтво — в маси. Ленін сказав: кіно — це найкращий спосіб виховання пролетаріату, ну так, значить, — дайош цеглу з театру на будки. О, брат, куди загнув!
Кричеєв був здивований і не хотів йняти віри:
— Ну, це вже перебільшено, так не могло бути.
— Факт! Уже віз заліза на Свинарку повезли... А я ще питаю його: «Ну, а коли б я, товаришу Радченко або хто-небудь з наших захотів, скажім, піти з дружиною та малечею до театру — так це теж «театр на послугах буржуазії»?»
Дружинін сплюнув і захитав головою:
— Нє-є, товариші мої любі, так бриться нельзя!..
Навколо стояли парткомівські й посміхались. Ніхто серйозно не вірив, що цей чудернацький план химерної перебудови міг справді спасти Радченкові на думку. Через те вони не могли збагнути, чому це Дружинін так учепився за цей театр. Їм видавалось усе це скорше від анекдоту, аніж від дійсного, і їхні сміхи та жарти потроху з суті самої події переходили на Дружинінову особу, на його запальність і жестикуляцію.
Але Дружинін не міг заспокоїтись. Йому боліло, й він гаряче боронив старий задрипаний будинок міського театру, що захряс над гнилою річкою під вербами, немов тут ішлося про руїну його власної, дідівської хати.
— ...Ленін сказав, що кіно хороша штука, — правильно! Але ж ти, йолопе, зрозумій що воно й до чого. Тобі, дурневі, дано владу, так ти ж шануйся, а не фортелі викидай...
Горобенко слухав віддалік Дружиніна й мимоволі замилувався з нього. Йому подобалось і щире Дружинінове обурення, і його проста одвертість, і те, що це скеровано проти Радченка (значить, нарешті, Радченка розшифрують!).
Дружинін — це маленький сьогоднішній шкіц майбутнього пролетаріату. Таким колись буде ввесь пролетаріат. Ось став же Дружинін на оборону далекого й зовсім чужого йому театру. Що він мав від нього? Колишні «малоросійські» вистави, просвітянські концерти й «Баядерку». Одначе Дружинін хоче театру, він намагається його врятувати від Радченкових експериментів. Значить, і мистецтво, мистецтво абстрактне щодо завтрашнього і гниле сьогодні, йому зовсім не чуже. Ех ти, милий, хороший Дружинін!..
Кричеєв нарешті поклав розмові край:
— Я це розслідую, товаришу Дружинін. Товаришу Біринберг, викличте завтра Радченка на четверту годину. А тепер... — Кричеєв зручніше вмостився в своєму кріслі, — розпочнім нараду. Маємо сьогодні доповідь завідувача філії Держвидаву. Товаришу Мілютін, ваше слово.
Партійці неохоче одійшли від Дружиніна й розповзлись по кімнаті.
Кругленький Мілютін монотонне і зануджено тягнув безкінечні цифри одержаних із центру книжок та газет і знову витягував нові цифрові бинди розповсюдження літератури на периферії. Здається, кожний із присутніх думав про щось своє і Мілютіна ніхто не слухав. Тільки Попельначенко, обіпершись ліктями об коліна, з-під лоба дивився на Мілютінові сіренькі розплескані оченята, та Кричеєв часом записував у блокнот нотатки.
Коли Мілютін нарешті скінчив, Попельначенко перший попросив слово для запитання:
— Я хотів би знати, для чого філія Держвидаву розповсюджує портрети Драгоманова і де вона їх узяла? Мілютін винувато забігав оченятами:
— Це, власне, не філія... Товариш Горобенко приніс нам із колишньої «Просвіти», здається, чи що, а ми...
Попельначенко саркастично скривив уста й посміхнувся. Присутні здивовано перевели на Горобенка стомлені погляди. Горобенко знову почув, як тривожно закалатало серце й рум'яняться здуру щоки. Він простягнув до Кричеєва руку:
— Прошу слова... Так, це я передав до Держвидаву портрети Драгоманова. Драгоманов, як вам відомо, давній український революціонер. Я не бачу в цьому нічого злочинного...
Горобенко хотів на відповідь Попельначенкові так само іронічно посміхнутись, але посмішка вийшла занадто убога. Попереду, коло Кричеєва, басом запитав когось повітпродкомісар Дробот:
— А хто це Драгоманов? Я щось не пригадую... Попельначенко підвівся й знову недобре посміхнувся.
Потім лице його стало серйозне, і жовта безкровна шкіра напнулась на вилицях, аж вилискувала.
— Товариші! Я заявляю — Драгоманов це відомий український націоналіст. Ці портрети треба вилучити з читалень та шкіл. А Горобенка — добре взяти за хобота...
Нарада мовчки, мов на засудженого, дивилась на Горобенка. Горобенко поспішно підійшов до Кричеєва.
— Я протестую проти такого перекручування. Кінець кінцем, про це можна спитати в центрі, коли товариш Попельначенко сам не знає.
Попельначенко знову твердо сказав:
— Я пропоную ці портрети вилучити. Кричеєв зупинив його.
— Попельначенко, ти не гарячись. Ми зараз не будемо це розв'язувати. Я сам ще поміркую. Товариші, які ще є запитання до доповіді?
Горобенко не пішов сьогодні до ком'їдальні обідати, а просто подався завулками додому й зашився в ліжку.
І знову краяло всередині, і маленька кімната самотньо притулилась десь аж на споді життя.
Горобенко уткнувся лицем у подушку й накинув на голову піджака. Він заплющив щільно очі, стис між зібганими колінами гарячі долоні, але то дарма: перед очима все ж стоїть скривлений Попинака і в ушах дзвонить — це відомий український націоналіст...
Той спокій, що надійшов був після відрядження на село й сцени з педагогами, — пропав. Його розтрощено вшент і не вернути його більше.
Значить, ніщо не змінилось у їхніх поглядах на мене. Вони так само не довіряють, для них я такий же націоналіст, як і уявлюваний Драгоманов.
І знозу глибоко свердлило серце і не можна було лежати, не рухаючись, на одному місці. Горобенко перевернувся на другий бік і розпучливо подумав: «Ну, добре, коли вони вважають, що я український націоналіст, то чому ж вони не викинуть мене з партії? Це ж так логічно було б...»
Горобенко одкинув з голови піджака, і на тьмяній бруднуватій стіні встало запитання: а що б ти робив поза партією?..
Дурний! Про що ти питаєш? Кораблі вже давно спалено, і поза партією тобі немає чого робити. Розумієш — немає чого робити. Для тебе там, поза нею, — пустеля.
То байдуже, як вони думають про тебе. Важливіше те, як ти сам думаєш. Чи ти вже знаєш себе? Ти ж, Горобенку, вже не той, що був. Ні, ні — зовсім не той. Ти вже вкусив від дерева добра і зла. Ти знаєш вагу речам. Але хто ж ти такий? Скажи, поміркуй добре спочатку, чи витравив ти в собі геть усе те, що не тичеться комунізму, що маталається в тобі від минулого? Ну, на чорта тобі було Драгоманова, хай, навіть українського революціонера, але все ж таки українського. І що важить українство Драгоманова у всесвітніх пожежах людства, у тому великому вогні, що очистить світ для нового життя! Ну, що, Горобенку? Скажи!..
Ага, Горобенку, ти тепер пригадуєш? Отож воно й є!
Центральна рада. Учителі, солдати-«козаки», якісь іще партійні інтелігенти... І раптом одного дня приїхав до білих мурів Педагогічного музею якийсь архієрей, що зголосився українцем. Він сказав ламаною мовою кілька слів і поблагословив. І що ж? Наївні хохлики раділи до безтями: «У нас теж є архієреї! Ми справжня нація, а не самі селяни та вчителі!..»
Отак і ти, Горобенку, — тільки що з іншого бігуна: у нас, українців, теж були революціонери! Ось вам Драгоманов. Хіба це в корені, в суті, не ембріон націоналізму? Тобі ж усе-таки хочеться підкреслити, що Драгоманов — українець? Ну, признайся ж — хочеться? Так. А хіба для комуніста не однаково, якої національності Драгоманов, Желябов, Халтурін? Для справжнього комуніста — однаково, Костику. І Попельначенко тричі правий, що і сьогодні спіймав тебе. Хай він помилився в оцінці Драгоманова, хай умисно перекрутив, але, кінець кінцем, Драгоманов був революціонер, може, навіть космополіт (ти ж і Драгоманова, Костику, — не тобі кажучи, — добре не знаєш!), а ти, Горобенку, хоч-не-хоч, а на чверть, може, на одну восьму, на десяту, на соту, але все ж таки ти — український націоналіст. Ти ще не вирвав це. Ти, крім того, ще й інтелігентик. Ось воно що. Ось що кілочком сидить у тобі і заважає. Вони щодо тебе цілком праві.
Горобенко засунув під голову руку й спробував заперечити: але ж ні! Хіба ж вони не пишаються з того, що Ленін — росіянин, що Москва стала серцем світової революції?! Хіба в них цього немає?
І знову на давно не біленій, похмурій стіні встало запитання: хто це «вони»? Адже Попельначенко з походження українець, Нестеренко теж, Гарасименко теж, Дробот — сам не знає, хто він...
Двері тлхенько одчинила Параска Федотовна, глипнула по кімнаті швиденьким оком і, переконавшись, що, крім Горобенка, тут більше нікого немає, плавно ввійшла.
— Я до вас. Не зволітє пиріжечків свіженьких покуштувати? Пожалуйста. Сама только што спекла...
Параска Федотівна поставила на стіл тарілку з пиріжками й сіла на краєчку стільця.
— Ну й пече сьогодні ж! На грозу йде. Запримітьте: це повсіда так — раз удень парить, значить, вечерком гроза буде...
Горобенко сів на ліжку, спустив долу ноги й насупив брови.
— Що кажете?.. Пиріжки?.. Ага — пиріжки, добре. Параска Федотівна піднесла до нього тарілку.
— Требуйте, пожалуйста.
Горобенко мляво взяв пиріжка, одкусив теплий шматочок його з м'ясом і нараз почув, як він страшенно зголоднів. Він пожадливо, не помічаючи, спорожнив усю тарілку. Параска Федотівна приязно посміхалась йому.
— Ну як — смачні?
І Кость, відповідаючи усмішкою, по-дитячому відповів;
— Смачні. Дуже смачні...
Він устав з ліжка, випростався на ввесь зріст і мимоволі побачив за блузкою Параски Федотівни її трохи звислі, але дебелі ще груди. Параска Федотівна склала на колінах руки й весело, задерикувато лоскотала Горобенка безсоромним, плотським поглядом.
Горобенко пройшовся по кімнаті, але вже не міг не повернутись назад, туди, де сиділа повновида, опасиста жінка з дебелими, м'якими грудьми. Він поволі повернувся і тоді ще виразніше почув, як ця кучугура тряського м'яса, від якого пахтить кухонним жаром і цибулею, нестримано вабить його. Параска Федотівна злегка підморгнула лівим оком і млосно проказала:
— Скучно вам, навєрно, одному?.. І як це ви так, що один?..
Горобенко заклав у кишені руки й розмашисте підійшов до Параски Федотівни. Його голос захрип і трохи тремтів:
— Скучно, скучно, Параско Федотівно! — Він мимоволі поклав долоню на її широке плече, і Параска Федотівно ніжно притулила до його живота розпатлану голову.
Горобенко дико дивився на її голе плече й несвідомо шепотів:
— Скучно, скучно, чорт би його забрав!.. Параска Федотівна погладила рукою його стегно й пристрасно хіхікнула:
— Ух ти, віхрастий мой! Комуністок махонький...
Як це сталось — Горобенко не розумів. На його ліжку лежала простоволоса, розпарена Параска Федотівна й солодко потягувалась.
— У-ух, віхрастий какой!.. Бабу замучив...
Горобенко з огидою дивився на її товстющі заголені коліна й не міг одірватись. Той бурун пристрасті одлетів зливою, і тепер було слизько і брудно.
«Чого ж вона не йде?» — роздратовано подумав Горобенко.
А Параска Федотівна, не поспішаючись, обтерлась подолом замусоленої спідниці і поволі встала.
— Ну, тепер треба підсвинка піти нагодувати... Ху-у, заморилась я...
Параска Федотівна закрутила собі з волосся карлючку на потилиці й підшшвла до Горобенка. Вона зупинилась на хвилину перед ним, схилила набік голову, милуючись, і раптом навзмах обійняла його й смачно пльоснула губами по щоці.
— Комуністок мой хорошенький!..
Це було так несподівано, що Горобенко навіть одступився назад, до стінки. Він дивився поширеними, зляканими очима в те місце, де стояла допіру Параска Федотівна, а крізь двері, з коридора лунко долинало тьопання її капців.
Коло стіни розкинулась зібгана, розтерзана постіль.
І знову якийсь пестливий, ласкавий голос промовив Горобенкові всередині. Не докірливо, а журно: «Це ти, Кос-тику?..» І коло вікна живе погруддя Надине і на щоці дві великі прозорі сльози. Тільки дві. їх більше ніколи не було. Це вперше і востаннє Кость побачив їх на Надиному лиці, коли з теплого, вечірнього присмерку Надиної кімнати він поспішав на двір, на мороз, у поле, в невідомі сумні мандри. Того вечора відходили з міста загони Директорії, того вечора він востаннє в житті бачив живу Надю. Востаннє...
Дві сльози. Дві чисті, прозорі сльози...
І раптом бридким, вульгарним дисонансом увірвався в пам'ять допірішній сороміцький смішок Параски Федотівни і її пристрасне, проткнуте кухнею: «Комуністах мой віхрастий!..»
Горобенко стиснув рукою щелепи, наче там заболів зненацька зуб, і безвладно поточився в куток.
І останнім докором глибоко лягло на груди і не розтануло одразу: леле! Найкращі теорії так просто і так легко можуть уживатися з найбруднішою практикою...
Як це все ж таки гидко в житті!..

XVI

Що він бачив перед цим — Кость забув. То все поринуло раптом у непам'ять, як нудна частина нецікавого беззмістовного фільму. Натомість із темряви виплив коротенький, але напрочуд виразний, разючий фрагмент.
Перше, що зафіксувалось, це — ритмічні цоки військових чобіт по бруку.
Р-аз! Раз-два, раз-два...
То ступала якась військова частина. Може, рота, може, батальйон або й цілий полк. Тільки це не червоноармійці. Ні. Вони так не можуть. В цих кроках видати кожну бездоганно приладнану гаєчку до віками плеканого механізму.
Тут ніщо не зірветься, тільки — Цок! Цок! Раз-два, раз-два.
Певно, на закаблуках цих чобіт прибито залізні підківки і самі чоботи трошки заважкі — через те воно й виходить так.
Але для чого ж вони в безкозирках? Це незрозуміле. Безкозирки давно вже одійшли в минуле, а проте — де я бачив цю картину?
Грубо поголені голови, молодцювате вивалені очі і застиглі, кам'яні лікті рук, що підтримують рушниці на плечах.
Ах, що я? Ну, які ж це червоноармійці!
Кость придивляється і з жахом бачить на безкозирках білі кокарди і передній ланцюжок червоних погонів.
— Смирна-а! Равнение направа... Гаспада афицеры... Кость вдивляється і бачить, що цоки по бруку — то тільки згусток, а насправді — просто на нього суне бучно вбрана, святкова юрба. Хто там? Ні, не розбереш. Біла сукня з букетом білих троянд. Навіщо така чудна гармонія — біла сукня й великі білі троянди? І взагалі — навіщо троянди?.. Попівські золоті ряси, срібна портупея в пристава. Хто це такий, пристав? Ага — Слатін! Той самий Слатін, відомий ще з гімназії. А ось золоті гудзики на синьому мундирі й червоні стрічки орденів. Це, здається, Ханов? Що там кричить колишня тітка, що була за вихрестом-купцем? Для чого вона тут?
— Спаси, Го-о-осподи, лю-уди твоя-а-а й благослови достоя-ание твое-е, побе-дьі благоверному...
Кадильний спів з колишніх молебнів затоплює вулицю, пішоходи, доми, натовп. Людей уже немає. Вони злились у несамовитий рев, серед якого ледве можна відрізнити ухові неприємний, порепаний козлетон соборного регента Супруненка:
— ... на сопротивньїя да-аруя-а-а-а...
Той проклятий, знайомий до зануди спів суне ближче й ближче. Кость оступається назад і бачить, що між ними і натовпом зовсім порожнє віддалення. Воно кожної миті меншає.
Де це? Денікінці вступають до Києва, чи що?.. Тоді — відкіля його колишня тітка, що за вихрестом, і пристав Слатін? І чому тоді такі низенькі будинки, і що це за старий дерев'яний міст під вербами?.. Ах, ні. Це — не Київ, це — його повітове місто і ось праворуч унизу гнила річка, куди він викинув фізикового мікроскопа.
Кость задкує назад, назад, він ступив уже, не обертаючись, на спорохнявілі дошки на мосту, а віддаль між ним і натовпом усе меншає, катастрофічне меншає. Зірватись би й бігти. Бігти не оглядаючись. Навмання. Світ за очі. Аби тільки не чути молитовного реву й не бачити натовпу. Але бігти несила. Навіть обернутись не можна. Натовп вчепірив у нього тисячеський погляд і приковує до себе, паралізує Костя. Кость уже на кінці мосту, а попереду до мосту присунув натовп. Вони зненацька обидва стали.
Нараз по натовпу пробігає якась похаплива хвиля, видати непевний різкий рух, а відтак — через міст, понад верби до церковної бані: «Бей жидов й комиссаров! Жидов!..»
Невже це крикнув Гусак?! Невже вони так. низько могли... і коло Слатіна іде з налигачем у руці зігнутий флегматичний Макарон...
Кость стрепенувся. Він увесь напружився і — так: зараз він не задкуватиме, а піде просто проти натовпу! Він підійде під самий його потворний писок і, як зловлений, запеклий конокрад на сільському самосуді, плюне натовпові межиочі:
— Н-на! Бий!..
Кость уже заносить наперед ногу, щоб твердо ступити перший крок, але несподівано між собою і натовпом бачить: праворуч на мостових поренчатах спокійнісінько сидить собі єврейський хлопчик і безтурботно теліпає ніжками. В руці йому стирчить маленький червоний прапорець, і хлопчик весело махає ним кудись угору до гав, чи зеленого верховіття дерев, чи сонця.
— Дурне жиденя! — мимоволі зривається з Костевих уст. Цей. хлопчик зовсім не помічає натовпу і радісно посміхається. Кость хоче крикнути йому: «Тікай!» Але Костеві стулило шелепи, і він не може вимовити слова.
Це нещасне хлоп'я загине. Його розчавить озвірілий натовп або воно сторчака перекинеться через поренчата в річку. Його залишити ніяк не можна. Він і його манюсінький прапорець — це все, що залишилося від «того», це він останній залишився напризволяще між Костем і натовпом.
Врятувати! Врятувати його!
Кость напружує всі сили й зривається до хлопчика, і тієї ж миті з протилежного краю мосту різко задріботіли копита... вороні коні... безкозирка... короткий поблиск шаблі...
Кость розплющив очі, підвівся і здивовано оглянув свою кімнату. З ліжка звисала зім'ята подушка, і лежала на підлозі ковдра.
На стіні легко одбились передранкові обриси дерев. Кость сів на ліжку і все ще не міг очутитись.
— Який виразний занадто і дивний сон!.. У вікні сірів блідий світанок.

XVII

— Ти, Горобенку, почекай хвилину — я зараз. Миша Чернишов одсунув набік свого портфеля, стоси «діл» і поринув у протоколи. Він стиснув на скронях долоні, і від того його біляве волосся наїжачилось угорі, і сам Миша Чернишов скидався на безпорадного бідолаху учня, що не впорається з задачею. Це все трикляті юрвіддільські справи. Вони незримими саботажними руками снують без угаву складне мереживо юридичних дефініцій, і з них годі вибитись. Миша Чернишов пробував був їх рвати, але нічого не вийшло. Тут дуже багато плутаного, але його ще більше заплутує адвокат Терлецький. Миша Чернишов іноді думає: чому це так, що коло нього конче мусить стирчати адвокат Терлецький і бузить? На чорта Терлецький з його римським правом і старими законами? У Терлецького поросячі губи і білясе, безброве лице. Іноді Миша Чернишов гляне на Терлецького, і тоді йому нараз спаде: ану, коли б узяти як-небудь цю свинячу морду з гладкою шиєю, на якій брижами збігається сало, вставити червону крашанку в рота і під хріном — на вітрину в ковбасню!..
Тоді Миша Чернишов прощає Терлецькому його дрібнобуржуазне походження, нудні цифри артикулів із безкінечними протоколами, і весело дивиться йому в рота. Терлецький оповідає не моргнувши оком анекдоти й пригоди з судейської практики, а Миша Чернишов слухає його дотепи й думає: «Сволочь, конечно, а все-таки — человек...»
Проте Чернишов прекрасно розуміє: Терлецький — страшенний зух, він, безперечно, дурить у чомусь невидимому його разом з усім юрвідділом і, правду кажучи, Терлецького давно б уже слід «розміняти».
Але в цьому й трагедія: Терлецький — саботажник, контрреволюціонер, може бути, що він і хабарі від куркулів бере, але без нього не обійтись. І коли Миші Чернишову видається якась «справа» досить простою, що можна, не задумуючись, субчика за жабри й на вітер, Терлецький спокійно і безапеляційно наводить артикули всяких кодексів, покликається на постанови ВУЦВИКу, розпорядження Наркомюсту, і Миша Чернишов кінець кінцем мусить поступатись перед його неосяжним чорнокнижжям.
Через Терлецького', хоч-не-хоч, доводиться зайвий раз переглядати кодекси, поринати в інструкції, постанови і, не помічаючи, самому опускатись у канцелярські куширі. Це зовсім непотрібний клопіт, і бере злість, що фактично Терлецький, не диктуючи, диктує і самою тільки своєю присутністю спонукає його, Чернишова, завюрвідділу, до огидної тяганини й паперів.
— Я зараз... тут тільки трохи ще... — поспішно сказав знову до Горобенка Чернишов і застукотів нетерпляче коліньми, силкуючись влізти в саму суть протоколу.
Рипнули двері, і з-за них до половини висунулась крихкотіла кур'єрова постать, а в коридорному присмеркові далі — безброве чоло Терлецького і чиїсь іще запитливі, несміливі очі.
Кур'єрів дискант тоненько задріботів у кабінеті:
— Тут товариш Терлецький проситься увійти. Можна?.. Потім ще з Куприянівки...
Миша Чернишов, не одриваючись від протокола, на цей раз сердито крикнув:
— Гоните их всех в шею!..
Кур'єр, не поспішаючись, зачинив щільно двері, а Чернишов ображено пробурмотів:
— Ніколи не дадуть, гади, прочитати до кінця!.. Чернишов хотів закінчити протокола, але його перебили, і розірвані думки не збігались уже водне, плутались на дрібничках, Чернишов одкинув протокола й махнув рукою:
— А чорт з ними! Увечері сяду!
Він підвівся з-за столу й підійшов до бюрка. Двічі крутнув ключа коло шухлядки з написом «секретні справи» і, як дитина до материної груді, прилип до шийки зеленуватої пляшки. Весело забулькотіли спраглі ковтки, і Миша Чернишов задоволене крякнув.
— Слухай, Чернишов, навіщо це! — докірливо і тихо сказав Горобенко.
— Не можу, брат, інакше. Замотають гади.
— Ти ж підриваєш свій авторитет...
— Ну, брось! Тоже професор найшовся лекції читати!.. — скрисився Чернишов, замикаючи бюрко.
— Вони ж усе'дно (Горобенко показав очима на двері) рано чи пізно дізнаються про це...
— Що?! — Миша Чернишов різко обернувся до Горобенка: — Я їм, гадам, покажу «дізнаватися»! У мене, положім, того!..
Чернишов зробив помахами руки якусь складну петлю і знову опустився в крісло.
— Ну їх к чорту! — І Чернишов одразу ж забув про них. — Тут, Горобенко, от що є. Я чув — ти там художню майстерню організував?
— Є така.
— У мене, понімаєш, браток є. Малює сукин син так, що аж-аж! Я хотів його — до тебе, хай підучиться. Як там твоя майстерня?
— Це можна. Майстерня?.. Слабувато ще. Коштів бракує.
Миша Чернишов серйозно й зацікавлено поспитав:
— Учитель є?
— Керівник є. Художник якийсь задрипаний. З натурою тільки кепсько. Нема.
Миша Чернишов задумався. Він насупився трохи, примружив очі і раптом знову пояснів:
— Знаєш, Горобенко, я придумав... я тобі допоможу. У мене, брат, в допрі — із чека на принудительних — паряться дві офіцерші. Ні до чого вони не здатні (аристократки) — от їх би до тебе за натурниць!..
Миша Чернишов зайнявся рум'янцем і радів із своєї вигадки. Його очі світились ласкавими наївними вогниками. Але Горобенко насупився. Він, ніби не збагнувши, перепитав:
— ...За натурниць?
Чернишов захоплено подався наперед, до Горобенка.
— Ну да! Це, понімаєш, краса! Одна — Шигорина, жінка ротмістра... а друга... та куди там! Таких натурниць зроду ще не малювали!
Горобенко понуро слухав. Піднесені Мишині слова кажанами кружляли в Горобенковій голові і не могли спинитись: дві офіцерші за натурниць... Шигорина, жінка ротмістра... «паряться» в допрі... Голі жіночі груди... Майстерня...
Горобенко пересунувся на стільці і, запинаючись, спитав:
— Але ж, може, їм це... того... важко буде?..
Миша Чернишов здивувався, а відтак замахав долонею:
— Що значить «важко»? Навпаки. Так, крім того ж, вони «на принудительних», які ж можуть бути розмови!.. Але, знаєш, Шигорина ще не так, а ось Кононова — так прямо... (Чернишов зупинився, щоб підшукати порівняння)... ну чие-то тобі з картинки зійшла! Таких, брат, баб я сам зроду-віку не бачив...
Очі Горобенкові стали великими і перелякано дивились на Чернишова.
В голові кублились думки, але оформити їх Горобенко не міг.
...Взяти двох жінок і, не питаючись їх згоди, тільки через те, що вони полонянки, примусити голими позувати перед його робітничо-червоноармійською авдиторією... Це занадто жорстоко. Це просто навіть дико!
Ех ти, Миша Чернишов! Наївне, симпатичне хлоп'я, що, бавлячись, ріже хворому котові тупим ножем хвоста!..
І раптом Костеві подумалось: «А що, коли б Надю — Чернишов отак... за натурницю?..»
За плечима по спині блискавкою шмигнув холод, але Горобенко стрепенувся, рвучко встав і твердо промовив:
— Добре. Пришли цих офіцерш. Вони здадуться... Ну, ходім. Ми, здається, вже спізнилися на збори.
Горобенко круто повернувся до дверей, а Миша Черни-шов поспішно набивав паперами свій портфель.

XVIII

Було накурено й душно. Махорочний дим синім серпанком оповив велику залу, і від нього тоскно болить голова. Щось зіпсувалось у проводах, і електрики нема. Горять свічі. Горять урочисто, таємничо і ніби пересторожливо. Крізь одчинені вікна з правого боку пробивається несміливо місячне проміння і губиться в кімнаті. Свічі освітлюють кілька облич, викарбовують на них глибокі зморшки, утрирують вирази, і тому, наче надолужуючи це, темнішими обрисовуються потилиці й випливають із темряви волохаті силуети багатьох людей. Свічі тихо мигтять, і їхнє мигтіння так само тихо позначається на обличчях. І обличчя світлішають і темнішають. Хтось говорить. Так, говорить голова повітового політбюро (власне, і так краще: не було плутанини — повітової чека) Зіверт. Але тиша від свіч така велика, така тріумфальна, що, здається — Зіверт зовсім не говорить. І ніхто не говорить. Відбувається якась велика, масова пантоміма. І різкі риси освітлених свічками облич сповнені вщерть звуками, і одкриті, рухливі уста — тишею. Через це загальні збори парторганізації видаються змовницькими, й слова Зівертові, що, як далекий відгомін, вибухають десь попід стелею, під вікнами, лунають покликом, лунають майже пророче.
— ...Будуть жертви, будуть тяжкі втрати. Ми мусимо до цього приготуватись. Банди стали занадто зухвалі. Вони загрожують тепер навіть місту. Не далі як позавчора, вони розтерзали продробітників — комуніста Кірпічнікова і комсомольця Фейгіна. Ми мусили в Журавному розстріляти половину заручників, але треба буде ще і ще. Міндальничати нема чого, товариші. Розпеченим залізом витравити бандитизм!..
Худе, з випнутими вилицями й запалими щоками, Зівертове лице губилось, зникало під його великими, блискучими очима. Очі ковтали лице. Блідість цього лиця була ніби тільки для того, щоб обрамити легкою журою те зречення від усього стороннього і тверду непохитність, що горіли огнями в його очах. Зівертової постаті за чужими потилицями Горобенкові не видно було, тільки тулуб у френчі, і помахи рук злились у нестримний вольовий рух, у якусь справді крицеву динаміку.
Збори тривали вже четверту годину, але стоми не почувалось. Яка стома? Де вона? Зникли склоки, зникли дріб'язкові рахунки, що шаруділи в буднях організації, їх наче ніколи й не було. А натомість росло щось одностайне, щось велике і незвичайне. Може, героїчне? Може, просто неминуче? Залізно неминуче? Це не важливо. Головне те, що воно росте, чути фізично, як воно сповнює тебе всього, наливає мозок, наливає жили, пружинить м'язи. І не відрізнити, де це воно кінчається в тебе, де в твого сусіди, в Кричеєва, Дружиніна, Попельначенка. Воно спільне, і кожний у ньому мала, але конче потрібна частка. І це зрозуміло: насуваються чорними валами грозові хмари. Ще тільки чути віддалений гуркіт грому, але тиша довколо густішає і ось-ось її розітне вогнева стріла. Хто зна, що діється зараз, у цю хвилину, там, де серед золотих нив і зелених гаїв згрудились табунцями села? Чи ще живий Гарасименко і ще багато їх, наших, розкиданих поза містом, наших, розпорошених у хаосі безладдя, повстання і руїни? Де ви, що з вами, наші далекі сільські товариші?..
І ставала ще густішою тиша в кімнаті, і таємничіше мигтіли свічки. А Зівертів голос — не декламаційно і навіть без пафосу, а діловито, обмірковано і обчислено — далі:
— ...Але насамперед треба вирвати в бандитизму жало, вирвати йому язика. Треба помацати добре цих усяких просвітян, цих колишніх членів українського національного союзу... Треба, нарешті, витягнути на денне світло цих фабрикантів лісової ідеології!..
По цих словах знову щось мимоволі тьохнуло Горобенкові і забилось у грудях, але він зараз же розчавив його в собі. Він навіть трохи посунувся наперед і зкову пожадливо слухав Зіверта. І гартовані Зівертові слова вабили його, примушували слухати. Він схоплював його слова живими, поки вони ще не встигли закореніти в його пам'яті трафаретом, як усякі слова з безлічі усяких промов, але настирливо хотілося Горобенкові збагнути: хто він? Ні, ні — не те що, чи він латиш, чи поляк, чи єврей. (Це таки справді якась інша раса!) Ні, зовсім не те. А ось що. Відкіля це? Відкіля ця динамічна постать, палючий пломінь очей і гартовані, блискучі, як лезо кинджала, слова? З катакомб? З римської таверни, де сходяться на нараду гладіатори, чи з трибуналу інквізиції, чи з вогнищ таборитів, або, може, з підпілля «Народної волі»?..
І зовсім не те. Які можуть бути порівняння! Абсурді Реально і просто: Зіверт — це згущене втілення всієї цієї кімнати, взагалі — тисяч кімнат з електрикою або з свічами, з каганцями або без них, тих кімнат, що раптом молодими бруньками взялися на засохлому дереві старого життя. Це той нерв, що найбільше реагує, коли збурено інстинкт партійної самоохорони.
Горобенко напружено вдивлявся в рухливі, гострі, великі очі, а думки снували йому далі образ Зіверта.
...Зіверт — з тих небагатьох, що вже цілком перейшли межу вчорашнього. І ти, і Чернишов, і Дробот — всі ви ще тільки чвалаєте своїми стежками, а він уже далеко по той бік. Через те в Зіверта (без пози, а цілком натурально) сидить і поет, і рахівник, і ніжна ліра (так, так — від кого це я чув? — Зіверт прекрасно грає на скрипці, він просто віртуоз) , і скривавлений меч. І це, врешті, зрозуміло, чому в Зіверта сплелися в одне неподільне темперамент дикуна і вища математика.
Це люди, що наперекір усьому дотеперішньому, усталили звичку доводити діло до кінця. Вони мусять довести його або вмерти. Власне, не вмерти. В тому-то й річ, що вони ніколи не вмруть. Що б там не сталось, а вони житимуть у людській уяві, в легенді, як титани, як сміливі, залізні кон-квістадори, що насмілились першими ступити на невідомі береги соціальної правди.
По їхніх слідах, облитих своєю і чужою кров'ю, виростуть хризантеми поем, романів, казки.
В спогадах дальніх поколінь ці маленькі Зіверти встануть в один шерег з Маратами, Робесп'єрами, Домбровськими, Делаклюзами, Гонтою і Залізняком. Ось у чому сила і краса Зіверта, а з ним і всієї цієї колотнечі, всіх цих тривожних, мобілізованих до останньої секунди нинішніх днів!..
Зіверт підніс до рота маленькою рукою шклянку води й енергійно ковтнув кілька разів. Потім лице напружилось, усі зморшки потягнулись до очей, наче намірились і ось зараз рвучко стрибнуть уперед.
— ...Треба розчавити бандита, інакше бандит розчавить нас! Мусимо негайно ж послати на села наших найкращих товаришів. Треба напружити ввесь партійний організм і тримати на суворому обліку кожного його члена.
Різкі Зівертові жести пахтіли зарядом величезної енергії і настирливої упертості. Було якось чудно дивитись на його маленьку, непоказну фігурку, і ставало просто незрозумілим, як могла вміщатись у ній така міцна кована воля і невичерпна енергія. І здавалось, що ця фігурка зовсім тут випадкова, вона ніби пришита через якесь непорозуміння до Зівертових очей, і було досадно на це миршаве тіло, що не могло увібрати в себе всієї Зівертової потуги, і на великий, не про зріст френч, що теліпався, мов опудало на великому вітрі...
Коло столу блиснули мініатюрними автоліхтариками шкельця від пенсне, і Кричеєв помалу встав.
— Отже, дозвольте, товариші, оголосити список мобілізованих на продроботу товаришів.
Горобенко зупинив дихання й увесь полинув у слух. Кожне прізвище лунко падало краплею і зникало.
... Завадський, Хоменко, Чернишов, Киціс, Дружинін...
«Чернишов, Дружинін, добре, а де ж я?»
Краплі падали далі. Розмірене, чітко, лунко: ... Фролов, Потрясов, Худолій...
І знову повторились Горобенкові Зівертові слова — «мусимо послати наших найкращих товаришів».
Горобенко перепитав себе: «Найкращих? Ну так — Дружинін, Хоменко, хто ще там?»
Знову блиснули шкельця Кричеєва:
— Всі названі товариші мають завтра ж прийти до парткому по мандати і зброю. Збори закінчено...
Горобенко все ще не міг збагнути, що і список уже закінчено. Навколо нього розсувались лави й стільці, вставали потомлені люди, десь перелякано застрибало полум'я свічок.
І тільки коли вся кімната до самої стелі, аж через одкриті вікна на вулицю, заповнилась «Інтернаціоналом» і в тому співі багатьох людей дихнула на всі груди уперта воля боротись і перемогти, тоді Горобенко зрозумів, що список мобілізованих вичерпано і в тому списку Костя Горобенка нема...
Не хотілось іти цодому. Повний, виточений по краях місяць спокійно котився вгорі над майданом до своєї одвічної безцільної мети, і від цієї безцільності й вічності ставало на душі легше і спокійніше.
В сріблясто-зеленому потоці, що мертво, без угаву лився навскіс згори, потонув майдан, повітові доми, липи, і місто видавалось трошки фантастичним, зажуреним і кращим. Кость проминув гіллясті липи, що оточили соборний цвинтар, і навмання пішов Старо-Київською вулицею.
Була пізня година. Вулиця розляглась перед очима порожня, мертва, і тільки десь удалині, де місячне проміння сплело з дерев вибагливе феєричне склепіння, глухо і ледаче гавкав чийсь собака.
Воєнне становище, і обивателі — хто з острахом, хто безбентежно — давно вже сплять. І це дуже добре. Кость не заважатиме їм, і вони не заважатимуть Костеві.
Спіть собі мирним солодким сном, обивателі! Вам, певно, і не сниться, яка то, по суті, хороша річ — спокійний, безтурботний сон!.. Але Кость Горобенко цієї ночі не засне. І не треба спати. Хай куняють будинки і гавкає з нудьги собака. Кость хоче спокою. Місяць ллятиме й далі срібну, нечутну зливу, а знайома, мовчазна, порожня вулиця розкаже Костеві багато-багато. Кость радо слухатиме її простеньке, невибагливе, провінціальне оповідання. Це — збоку глянути — смішно, мабуть, але, кінець кінцем, кожній людині вільно на самоті робити собі те, що дає їй втіху і радість.
Кость тихо йшов замислений краєм пішоходу, а за ним силкувався вибитись з-за дерев місяць, щоб котитись собі далі в невідомі небесні вири — без командировки, без клопоту і без думок.

XIX

Чого він прийшов сьогодні до малярської студії — Кость Горобенко і сам не знав. Розуміється ж, не того, що сьогодні вперше студія матиме живу «натуру» і ця натура — голі білогвардійки. Яке Костеві до них діло? Хіба не однаково, як використовують цей білий труд? Чи ці жінки миють по установах підлоги, чи чистять картоплю, чи позуватимуть? Далебі, Костя це зовсім не обходить. Та до того ж це справа юрвідділу, політбюро чи ще кого там. Костеві — однаково. Він просто прийшов перевірити працю студії. Адже ж після її відкриття, після мітингу на відкритті, він ще ні разу не був тут.
Студійці вже посходились. Це переважно червоноармійці місцевої карроти, кілька молодих комсомольських облич і два літніх робітники. Вони розсілись на незручних низеньких шкільних партах, що їх привезли сюди з якоїсь школи, і почали стругати олівці, витягати гумки. Молодцюватий кирпатенький комендант студії Колька Носов, мов школярам, пороздавав студійцям папір, і студія вже налагодилась працювати.
Важкуватий у рухах, давно не голений, брезклий на виду, керівник студії Фіцхелауров зважив за потрібне попередити свою авдиторію.
— Сегодня, товарищи, ми будем рисовать двух женщин. Я попрошу вас работать спокойно (він хотів сказати: «Без всяких там шуток й насмешек», але подивився вбік на Горобенка і, подумавши, виправився), также буду просить не мешать товаришам женщинам нам позировать. Итак, приготовьтесь... Товарищ Носов, пригласите... — звернувся він до коменданта.
Це попередження і якийсь відтінок урочистості в словах Фіцхелаурова не подобались Горобенкові. Робив би вже просто, одразу!
Фіцхелауров пройшовся важкою слоновою ходою перед партами і знову скоса глянув на Горобенка. Він дивився не по-звичайному: спочатку коло кутків очей збігались зморшки (очевидно, під шкірою жваво працювали маленькі м'язи), потім уже автоматично піднімались повіки і з-під них виглядали дві солоденькі родзинки-зіньки. Цей погляд Горобенкові не подобався ще більше. Він подумав: якийсь непевний дуже тип... Відкіля він узявся в цьому місті?
За дверима в сусідній кімнаті метушився, щось комусь пояснюючи, комендант студії Колька Носов. Він приладнав збоку коло тих дверей ширму і, коли за ширмою почулося шарудіння жіночої сукні, легенький тріск кнопок і гапликів, аудиторія нашорошилась і посерйознішала. Лиця всім звузились і навіть трохи зблідли.
І ось з-за ширми в сірому купальному халаті тихо вийшла на поміст жінка. Не зводячи з підлоги очей, бліда, вона ступила кілька кроків і стала. Великий, незграбїшй халат висів на ній, як на хворій. Жінка хвилювалась.
Фіцхелауров поспішно підійшов до неї і чемно подав дзиглика.
— Пажал-ста. Разрешите снять? — Фіцхелауров, не дожидаючи відповіді, приторкнувся до плечей халату, і халат, оголяючи білість грудей, стегон і ніг, упав на підлогу. Жінка здригнула і мимохіть соромливо затулила руками рожеві пуп'янки грудей. Вона боязко глянула на аудиторію, і її щоки зайнялись огнем.
Фіцхелауров занадто чемно, але в тон же час хазяйновито порався коло неї.
— Ваша фамилия — разрешите? Аудиторія прикипіла до парт і не дихала. Жінка ще більше зашарілась і ледве чутно прошепотіла:
— Шигорина...
— Пажал-ста, товарищ Шигорина... Будьте ласковн — голову немножко левее й назад... нет, нет, только немножечко назад. Разрешите я вам поправлю.
Фіцхелауров, як хірург, цупко взявся за жіночі скроні й покрутив. Жінка слухняно вертіла головою.
— Больше подайте грудь... Вот так. Прекрасно. Прекрасно. Будьте любезны — в такой позе.
Фіцхелауров пильно оглянув жіночу позу ще раз і тоді обернувся до парт:
— Начинаем, товарищи! Пажал-ста...
Студійці нерішуче почали малювати. Їхні руки непевно виводили контури гарних плечей, волосся, а жінка вже заспокоїлась і поволі призвичаїлась до своєї пози. Її чорне розпущене волосся, перев'язане позаду стрічкою, важко падало за спину, але одне пасмо одірвалось і лягло на грудях. Жінці це, очевидно, подобалось. Вона крадькома глянула на нього, неначе перевіряла, яке це може справити на глядачів враження, і тоді цікавим, досвідченим оком прожогом пробігла по студійцях.
Фіцхелауров знову підійшов до неї.
— Сколько времени вы сможете так выдержать? Жінка зніяковіла й поспішно відповіла:
— Нет, нет, пожалуйста... Я папрашу атдахнуть, кагда устану.
Фіцхелауров почвалав до парт виправляти студійські вправи. Горобенко присів на стільці під стіною коло плакату. Жінка спинила на ньому чорні цікаві очі, й Горобенкові здалося, ніби вона, злегка кокетуючи, мотнула плечем.
Їх погляди раптом близько зустрілись, і жінка мов опеклась, не витримала, перевела очі на поміст.
Але тепер Горобенко знав уже, чого він прийшов сюди. Сюди треба було прийти. Треба було глянути в ці чорні очі, в саму їх порожню глибінь, щоб зненавидіти. Так — зненавидіти! Тобі, як інтелігентові, Костику, бракувало саме ненависті, тої святої ненависті, без якої нема великої любові. Але тепер вона буде в тебе. Буде! Ось перед тобою ніжна пелюстка реакційної лілеї. Ти пригадуєш її? Вона теж маленький, але виразний, як самоцвіт, уламок з твого минулого. Пам'ятаєш: гусарський полк у цьому ж місті, паради, хвацькі офіцери, бали на Новий рік та Великдень і маскарад на водохреща. Ти того не бачив. Тільки знав про те. Чув. А ось — повітове кіно, де щотри дні буває зміна картин.
«Видовая, драма, комическая».
Де вся зміна в тому, що — або «прекрасная видовая», або «жуткая драма», або «сильно комическая». І так кожні три дні. І знову, і знову. Пригадав, Костику? Це твої гімназіальні роки. Тоді ще ти не знав Наді.
І ось ти, маленький, соромливий гімназистик, з кутка фойє коло дверей до третіх місць віддалік вдивлявся в чорні каракулі й широкі криси під страусовим пером. Ти міг дивитись тільки на криси, бо ті чорні очі ніколи не дивились на тебе. Коло них тихенько дзвонили остроги, поблискували гусарські погони, і то для них були погляди і усмішка чорних очей.
І одного разу, саме в цьому ж кіно, коли виходили з сеансу, пані в каракулях впустила редикюля. Ти прожогом метнувся долу, схопив тремтячими дитячими пальцями редикюля й подав. Тоді єдиний раз чорні очі на хвилину подивились на тебе і ласкаво посміхнулись, мов кинули тобі «на чай». То тільки єдиний раз...
І ось зараз ці очі вдруге подивились на тебе. Але ти бачиш добре й сам: то не є недосяжна царівна чорної мрії, як видавалось тоді в кіно. Це офіцерша. Це власниця дорогоцінного краму — прекрасного тіла й чорних очей. Поза цим у неї нема нічого. Коли хтось націоналізує цю її останню власність, вона буде дуже відразною жебрачкою. Просто шльондрою. Миша Чернишов, далебі, мав рацію не турбуватись за їхнє самопочуття в позі натурниць. І ця гарненька дика кицька в наших свійських радянських умовах прекрасно знає, як котирується на життєвій біржі ціна її краму. Так, так. Ось.
Жінка справді вже цілком оговталась і вже без усякого сорому й ніяковості позувала. Іноді вона мимоволі за звичкою поправляла на скронях своє пишне чорне волосся, і тоді легко здіймались угору рівні виточені руки, випинався гарний лікоть і ледве помітно чорніли темні плямки під пахвами. Це впливало на авдиторію. Вона почала сопти, тихенько, крадькома перешіптувалась, але зрештою малювала вже жваво і старанно. Дехто підпускав навіть дотепи.
Жінка з робленою стомою, млосно одкидала голову, тоді хвилювались трохи її груди, і після цього, вже переможно, з ледь помітною усмішкою, вона гуляла очима по студії, поки не натрапляла на Горобенка або Фіцхелаурова. Тоді вона знову удавала, ніби ніяковіла й соромилась. Горобенко з огидою подивився ще раз на її лице й подумав: «Через три сеанси вона почуватиме тут себе, як удома. Вона почне фліртувати з ким-небудь або навіть зв'яжеться з Фіцхелауровим. Коли не фактично, то принаймні в психіці, в потенції — це, по суті, справжня повія».
Горобенко злостиво посміхнувся: «Ось вона, ця «блакитна кров»!»
Фіцхелауров поміг жінці накинути халата.
— Спасибо. На перами раз достаточно... Вы устали?.. Пожал-ста...
Він подав їй руку зійти з помосту, й жінка граціозно віддалилась за ширму.
Коло дверей кімнати крикнув комендант Колька Носов:
— Аглая Кононова! Ваша черга. Виходьте.
Знову за ширмою зашаруділа сукня, похапливо затріщали кнопки і далеко раніш, ніж на це сподівалась авдиторія, з-за ширми вийшла друга жінка. Вона ступила крок до помосту, але раптом, ніби опам'ятавшись, розмашисте, як чорні крила, одкинула халата і гола гордовито вийшла на середину помосту.
Ця не ніяковіла й не соромилась. Вона закинула назад голову і зухвало, з викликом дивилась уперед, кудись крізь стіну, понад головами студійців. Каштанове волосся хвилясто бігло її тендітною спиною і лисніло, посріблене, проти вікна. Її довгі вії трохи ховали блакитні великі очі, але з тої вогкуватої сутіні горіло стільку гніву, стільки ненависті й зневаги, що навіть Фіцхелауров трохи спантеличився. Він стояв між нею і партами і розгублено тер свої пухкі, як із тіста виліплені, долоні. Студійці простодушно пороззявляли роти й, вражені, дивились на натурницю.
Жінка злегка мотнула головою і її маленькі, мов різьблені, вуста незадоволено ворухнулись кутиками.
— Я гатова! Что прикажете?
Це збудило фіцхелаурова й повернуло його до звичайного стану. Він моторно закрутився коло помосту, ставлячи дзиглика, одніс для чогось свої папери з помосту на лутку, наче вони могли затулити жінку перед студійцями, і заходився її садовити.
Горобенко не чув уже його постійних професійних фраз. Ця струнка жінка своєю справді надзвичайною оголеною красою майже сліпила очі. На її голу прекрасну постать важко було дивитись і в той же час страшенно тягнуло дивитись. Було щось сильне в цій красі. Сильне й жорстоке.
Фіцхелауров, як і до першої, простягнув до її лиця руки:
— Немножко левее... разрешите, я поправлю... Жінка легким рухом долоні спинила його.
— Нет. Я сама...
Жінка сказала це просто, але так твердо, що руки Фіцхелаурова одразу ж упали долу, мов по них хтось зненацька різонув стеком.
Фіцхелауров зійшов з помосту і впалим, глухим голосом запобігливо промовив:
— Кагда устанете, будьте любезньї, скажите...
— Пажалуйста.
Жінка, мов прип'ята, застигла на дзиглику в указаній позі. Її руки міцно держались за край дзиглика, пружні, майже дівочі груди випнулись наперед до студійців, і очі лягли десь угорі на карнизі. Жінка сиділа цілком спокійно, вона навіть ніби сумлінно виконувала вказівки Фіцхелаурова, але в усій її позі, в тому кинутому далеко понад людей, що її оточували, погляді було стільки незалежності і зневаги, що здавалось, то сидить не ув'язнена звичайна офіцерша, а то — якась королева із тьми середньовіччя, що зараз наказуватиме своїм джурам і челяді.
Воно, проте, так і було. Ця жінка, прикута до своєї пози на дзиглику, скоро вона з'явилась, одразу ж опанувала авдиторію. Вона схопила її тонкими мармуровими пальцями з перламутром маленьких нігтів і боляче притиснула до дзиглика... Ніхто з студійців не малював. Тільки два літніх робітники почали мляво зарисовувати її чоло, але з того нічого путнього не виходило. На чоло впав од вікна відблиск, але ввижалось, ніби то горить зоря і жінка зовсім не гола, а вбрана в тонку коштовну туніку. Ніхто не помічав її наготи.
Студійці з побожністю дивились на її лице, і очі їм туманились, пойнялись сумом, заволіклись безвихідною тугою. Багато з них бачило гарних і поганих жінок. Вони голубили тих жінок, цілували і брали. У вічному потоці днів ті жінки загубились, стерлись, як стара чорнильна пляма. Але такої жінки ніхто з них не бачив. Ця жінка вимотувала з самого споду їх зім'ятих в ешелонах революції душ забуті казки давно померлих бабусь про королівен, тридев'яті царства, жар-птицю...
Ця жінка справді — з казки. Вона сидить перед ними зовсім гола, але ніколи-ніколи це чарівне тіло не належатиме жодному з них, навіть усмішки, навіть лагідного погляду не вирвати з її міцно стулених уст і одкритого, готового змагатись білого чола.
Цю жінку можна роздягнути, але зігнути, кинути долу — ніколи.
Вона прийшла для них із казки, з небуття і піде туди ж.
Ця краса, це найкраще з усіх минулих розтрощених літ, належить не їм. Це тіло віддавало свої божевільні пестощі тому, кого вони, сміючись і не помічаючи, розтоптали. Хто ж знайдеться, звитяжець дужий, що приборкає цю жінку? Хто підійме і покладе до кишені, як своє, цей безцінний діамант, що лежить, дратуючи, перед голодною юрбою!
Було тужно дивитись на цю гордовиту, незламну красу. І було кривдно і боляче...
Фіцхелауров не важився порушати цієї набряклої тиші. Він навшпиньки ходив помалу перед партами і не вдавався до студійців. Тільки на зворотах він нишком, як кишеньковий злодій, глипав на натурницю й думав: «Вот бы с кого рисовать боярыню Морозову. Потрясительно редкостньїй зкземпляр!»
Горобенко почував себе зле. З його місця добре було видно її анфас і тверді, трохи вогкі очі. Ще коли вона ступила на поміст, він подумав: вона йде, як на ешафот. Так ішли, мабуть, за французької революції найкращі останні згустки прогнилої аристократичної крові під гільйотину. Це запеклий ворог. Завтра, коли б повернулись їхні, ця тендітна рука з прозорими блакитними жилками владно показала б цим студійцям дорогу до шибениці; ці ніжні пальці стискали б парасольку, виколупуючи очі полоненого. І ці великі глибокі очі тоді б уже напевно засміялись. О, вони засміялись би! Але якби ж то!..
Горобенко зловтішне дивився на натурницю, але було разом із тим неприємно, щось гризло в грудях, щось заважало Горобенкові.
Він глянув на крайнього студійця, що в забутті тримав над папером олівця, поринувши очима на поміст, і одвернувся.
Треба було б нарешті припинити цю комедію з натурницею і насамперед змістити к чорту Фіцхелаурова. Він зовсім непридатний. Але як вийти з цього одубіння — Горобенко не міг добрати способу. Він сам став якийсь малий, низенький і зовсім не адміністраційний.
Жінка стомилась сидіти в одній позі і ворухнулась. Горобенко почув, як авдиторія ту ж мить стрепенулась і знову завмерла. Фіцхелауров спинився край парт і щипав собі волосинки на підборідді.
І раптом гучно грюкнув пюпітр.
Жінка сиділа спокійно в тій самій позі.
Лунко застукотіли важкі каблуки по підлозі і зарипіли набучавілі солдатські чоботи. Худий, трихи схвильований червоно армієць човгав до Горобенка. Він поволі, мнучись, перетягав від кроку до кроку свої ноги, ніби умисно хотів розтягнути час, заки він дійде до Горобенка. Нарешті підійшов, винувато забігав очима, почухав за потилицею.
— Товарищ заведующий... — Червоноармієць нахилив до Горобенка покошлану голову і півголосом: — Как-то неспособно с знтими рисовать... гляньте, — він показав головою, — человек, понимаете, не в себе сидит... Да й нам тоже как-то... Все ж человек, дышит, вишь...
Горобенко вороже глянув червоноармійцеві в вічі і грубо спитав:
— В чому річ? Що, власне, ви хочете?.. Червоноармієць знову почухав за потилицею:
— Как-нибудь бы нам других прислали... Попроще, што ли...
Мов хто вдарив Горобенка. Він прикусив губу, звівся на ноги й майже крикнув:
— Не ваше діло!.. Не подобається — не йдіть! Ніхто вас сюди не тягне...
Червоноармієць одвів набік голову і соромливо переступав з ноги на ногу:
— Да я тольки так... не серчайте... До них поспішно йшов Фіцхелауров дізнатись, що трапилось.

XX

Розмірене і тихо коливались попереду дві труни. Нахиляться трохи ліворуч, а потім перехиляться на другий бік. Потім ще раз ліворуч і знову — назад.
Чорні й червоні прапори, як зморене в боях отамання, тихо сунули за трунами. І під їхнім наметом ніби легше й затишніше було пливти двом небіжчикам в свою останню подорож.
Попереду довгий ряд вінків. Простих, благеньких вінків. З ялинки і польових квітів, перев'язаних червоними биндами. Ті бинди журно спадали долу, мов лишали за собою червону доріжку.
А зараз за трунами — верескливе голосіння запнутої в чорний шарф Фролової і тихенькі, ніби боязкі, схлипування згорбленої і якоїсь напрочуд маленької старої матусі Чернишова.
Понуро й мовчки йшли партійці за трунами. Йшли не рядами, а поплутаним, збитим натовпом.
І не було їм на вустах слів, не було пісень, не було монотонного скавуління похоронного церковного дзвону.
Важко й тихо тупали ноги в поросі і тільки оркестр за прапорами сумними, опалими акордами тужив у жалобному марші. І в тих акордах, як струмки у великій ріці, злилися думки, слова і співи окремих партійців. Злилися й несли свої каламутні, журні води кудись далеко, далеко за сині обрії буття... І було дивно бачити себе натовпом серед чужих і байдужих старосвітських домів повітових, і були нестерпучі нахабно-цікаві погляди обивателів.
Горобенко бачив це все не одразу. Воно спочатку проходило зором крізь очі, шпорталось у мозку і вже потім лягало липкуватою, тепленькою парою. І тоді було видно: стоять коло воріт ці обивателі і вивалили очі на процесію. Вони не від того щоб послухати духову музику, і їм хочеться добре роздивитись, як ховають по-комуністичному двох забитих.
Їх багато, і натовп партійців серед них — як жменька Колумбових морців на американському суходолі серед тичб дикунів.
І ще видно:
Дехто з них не покидає процесію і вистрибом забігає наперед, щоб побачити комуністичну матір і дружину. Їх дивує маленька, зсохла, як сухе бадилля, матуся Чернишова. Їх, певно, вона навіть розчаровує: адже це звичайна стара мати, як і мільйони інших матерів, що тихо й покірно побиваються за своїми дітьми. Вони незадоволені, і ось двоє якихось уже зовсім близько підійшли до трун і стають навшпиньки, щоб подивитись в обличчя мерців.
Горобенкові видавалось це за образу небіжчиків. Гримнути б щодуху на них, цікавих, розігнати б по їхніх мишачих норах!
Там же попереду, в тих двох трунах, лежать перші жертви останньої сутички партії з ними. Там — Миша Чернишов і Фролов... Це ті найкращі, як казав Зіверт, що їх послала партія на село. Трупи покрито червоною китайкою, і лиць обивателям, на щастя, не видно. Але Горобенко знає, — він бачив ці закривавлені трупи на возах, коли їх привезли до військкомату, — в Чернишова одірване праве вухо й синьо-бордовий басаман через чоло, у Фролова — в одному оці кривава яма, а в другому — жах. Те око востаннє бачило навколо себе тільки ворогів. Запеклих, хижих, розлютованих. На ті лиця неприємно було дивитись, і разом із тим вони вбирали в себе живі очі.
Але ті тортури, ті жахливі муки тіла минули вже, і трупи спокійно лежать у трунах, мов спочивають після важкої праці. І хочеться, щоб не Чернишов лежав тепер там, а ти, і хай плачуть так само сурми і стиха поміж себе перешіптуються прапори... І хай не буде нікого стороннього, нікого чужого. Навіть цих червоноармійців з карроти, що йдуть позаду, — не треба. Хай на цю таємну, величну раду життя і смерті прийдуть тільки свої, тільки ті, що їх злютувала в живий крицевий ланцюг гаряча, молода кров...
Коли процесія наблизилась до кладовищенської брами, підсліпуватий ветхий сторож за звичкою поспішив на дзвіницю привітати мерців дзвонами. Глухо, по-замогильному, на низенькій дерев'яній дзвіниці вдарив дзвін і розтанув між соснами. Потім — другий, тоненький, третій ще тонший, четвертий — дискантова струна і знову — глуха, тягуча октава... Бом... Бем... бім... ді-інь... бо-ом...
Справжні куранти смерті.
Хтось вихопився з натовпу і прожогом побіг зупинити дзвонаря. Мерщій би припинити цей глум над трупами товаришів!
І тоді знову заридали сурми.
Незвичайно і дивно було старому кладовищу прийняти раптом цей великий натовп комуністів з прапорами. І старі, з облізлою фарбою, хрести знітились і ніби ось зараз же пошкандибають геть по своїх чорних закутках. І стрункі молоді сосни застигли здивовані, мов налагодились слухати промови.
Знайоме старе кладовище.
Ті ж самі стежки поміж могилками, тільки тепер вони заросли моріжком і де-не-де — безсмертники.
Безсмертники на кладовищі! Це цікаво збіглося: льох кісток і тіла, що гниє, а над ним — безсмертні квіти!..
Але революція зачепила й кладовище. Розгнузданим мустангом вона пролетіла понад безсмертниками, і ось лежать долі перекинуті хрести, побито кам'яні надгробки і з овалів тих надгробків видерто фотографії їхніх небіжчиків.
Руїна. Прах.
І це добре. Зруйнувати б усі кладовища, щоб ні одне з них не нагадувало минулого! Бо кладовище — не тільки тут. Хіба оте повітове місто, що розляглось ліньки позаду, не кладовище теж? Там же кожний куток увібрав у себе минуле і стирчить перед очима — чи свідком, чи німим докором... І цей надгробок, що край дороги, він теж відтіля — з того, що поховано в місті. На цьому надгробку напис — Кость його пам'ятає:
Но одна лишь тебя
Не забудет душа —
Твоя мать.
Никогда, никогда.
Горобенко умисне підійшов до надгробка.
Так, слова ці є ще й досі, тільки вони почорніли й запорошились.
Так само вп'ялась у далеке небо своєю верхівкою сосна, і блакитне небо крізь гілля дивиться лагідними очима, наче посміхається, заплакане. А фігура надхненної дівчини, що вічно шепоче коло надгробка молитву, тепер забруднена, і її білі мармурові уста хтось старанно розмазав червоним олівцем.
Розмальовуйте ж ці пам'ятники людського лицемір'я і брехні, ви, юні, зухвалі, невідомі руки! Трощіть ці нікчемні старі хрести і розтоптуйте могилки! Не треба кладовищ. Хай залишиться тільки зелений спокій сосон. А більше — нічого...
Ями викопано осторонь від могилок, там, де вільно ростуть молоді сосни, де трунарі не копали ще землі. Коли наблизилась сюди процесія і вже видно було свіжі ями, всі якось чудно заворушились. По натовпу промайнув ледве чутний шелест, натовп збився купою, але то на хвилину. Відтак повільно живим товстим обручем оточили ями...
Перший промовляв Кричеєв. Казав голосно, не запинаючись, не шукаючи слів, але було щось у його словах офіційне, сухе, ніби за тезами. А вкриті червоною китайкою труни стояли тут ось, край ям. І тепер виразніше почувалось, що в цих трунах лежать Миша Чернишов і Фролов. І було неймовірно, що вже нема Чернишова, що вже не засміється він, не скаже своє «гади повзучі», не загоряться дитячими вогниками його очі. Там, у труні, під китайкою лежить тепер спотворене чуже лице. Ті два трупи — страшні і в той же час занадто близькі. То були трупи не Фролова з міщанськими звичками і не п'янички легковажного Миші Чернишова, ні — то лежать жертви за одне спільне діло. Може, тіло не витримало і були передсмертні благання, каяття і стогони, а може, їх і зовсім не було... Смерть викреслила їхні хиби, і організація ховає двох рідних, любих товаришів. Через це тісніше туляться одне до одного плечі і натовп комуністів дивиться на трупи одним спільним печальним оком.
Із гущі людського одягу просунувся наперед Зіверт.
Іще більше нашорошились сосни, коли залунав його чіткий, грудний голос.
— ...Ми були, товариші, занадто м'які, занадто гуманні. Тепер нам дорого доводиться платити за нашу м'якосердність. Тут — наші товариші. Ще так недавно ми бачили їх між себе; тут ті, що їх ми першими послали на наші форпости. Що з ними зроблено!.. Гляньте!..
Зіверт простер наперед руку й нахилився до трун. Одна мить — і здавалось, що Зіверт зірве китайку й покаже жахливі потемнілі лиця. Стало зимно й хотілось зупинити Зівертову руку: не требаї..
Але Зіверт знову випростався і тоді кинув до натовпу:
— Боротьба не скінчена! Боротьба триває далі. За одного — десять їхніх, за смерть — смерть!..
І мимоволі повторив до себе Горобенко: за смерть — смерть!
Повторив і замислився.
Останнім вийшов до трун Дружинін. Хотілося йому сказати про забитих товаришів, сказати, що вони виконали свій обов'язок, що їхнім шляхом підуть тисячі комунарів, але слова стали важкими і не підняти їх, не подужати горлові. Дружинін м'яв пальцями свій замусолений кашкет, і з уст упали зовсім не ті слова:
— Товарищи!.. братщд дорогие... прощайте, товарищи... І раптом збоку тихенько заплакала стара Чернишова:
— Миша... Мишенька мой... Смночек ненаглядный...
Дружинін притиснув до грудей кашкета, махнув рукою і зник у натовпі.
Але сліз не було. Вони поллялись десь усередині, із серця.
Підняли труни й тихо спустили в ями. Тоді несамовито закричала Фролова і шарпонулась за труною. Над головами рвонув салют. Ще раз... І коли впав на трупи перший налопатник землі, тоді, одмахнувши стару кладовищенську церкву, похилі хрести й сосни, з сурм бадьоро і переможно вдарили розкоти «Інтернаціоналу», і полетіли вони через лани до далеких мовчазних сіл, як пісня перемоги, як гімн вічного, невмирущого життя...
І вдруге з'явилось Горобенкові те, що колись уже спало раз на думку: смерть не годна перетнути вічного калейдоскопа життя!..
Треба тільки намацати в собі той архімедів важіль, той стрижень себе самого й цупко держати його в руках. Тоді буде інше, прекрасне життя і проста, логічна смерть. Проста, як у того японського солдата, що на розстрілі, посміхаючись, віддає рукою шану своїй власній смерті. Але: за кров — кров, за смерть — смерть! І це сказав не Зіверт отут, а я.
В ями важко падали свіжі брили землі, а навколо, вгору, до неба, звелись на струнких стовбурах кладовищенські сосни. Зелені, молоді.

XXI

З обивательських поглядів — сторонніх, безпартійних, усмішливих у кулачок, з шепотінням на вухо сусідові, і з того, як поспішно розходився й порожнів базар, і, нарешті, з того, як верхи на коні промчав до парткому повітпродкомісар Дробот — з того всього Горобенко збагнув, що щось трапилось.
Він вийшов з культвідділу радпрофу й налагодився був простувати до ком'їдальні, але розпечене липневим опівденним сонцем повітря було неспокійне. В ньому причаїлось . і важко дихає спітніле — щось вороже, щось єхидне й пристрасне. Горобенко повернув ліворуч і пішов до парткому. Він хутко перейшов зарослу шпоришем площу коло собору, де стирчать сухі деревця майбутнього соціалістичного парку і стоїть незакінчений п'єдестал пам'ятника жертвам перших жовтневих боїв, коли до нього збоку надбіг Радченко,
— Ви до парткому? Оголошено казармений стан... Радченко розхристав до волосатих грудей сорочку, з його поголеної голови текли цюрки поту, він утирався рукавом і відсапував ядуху.
Горобенко зупинився, щоб дати Радченкові передихнути, й спитав:
— Що, власне, трапилось? Радченко здивовано глянув на нього:
— Хіба ви ще не знаєте?
— Нічогісінько.
— У Козіївці — банда. Шість верст від міста... Забито трьох і Гарасименка з Хведорівки на дорозі... В лісі знайдено його одрубану голову...
У парткомівському дворі вже було людно. Стояло багато озброєних, промайнула і зникла в дверях зашнурована ремінцями постать Нестеренка. Щось наказував комусь Дробот. Ходила між групами й мовчки прислухалась до розмов стурбована Славіна. На східцях сидів з рушницею Дружинін і стомлено покурював «козину лапку». З вулиці надходили нові партійці.
Не треба було й розпитувати. З уривків розмов, із окремих слів, із внутрішньої серйозності всіх, що її не міг розбити чийсь сміх, Горобенкові стало одразу все відомо.
Міська організація переходить на казармений стан. Всі партійці мобілізовані. Банда може відважитись наскочити навіть на місто. Але треба вирвати в. неї ініціативу. Каррота й частина партійців складають загін, що вночі має захопите Козіївку. Решта охороняють місто.
Горобенко зійшов на другий поверх до кабінету Кричеєва.
Кричеєв радився про щось із заворгінстром і Нестеренком. Збоку стояв з наганом на поясі і карабіном за плечима Попельначенко. Він уважно слухав.
Горобенко підійшов до Кричеєва.
— Я маю до вас, товаришу Кричеєв, пару слів. Кричеєв незадоволено одірвався від розмови й повернув до нього шкельця пенсне.
— Що таке?
— Я хотів би вам особисто це...
Попельначенко здивовано глянув на Горобенка.
У Кричеєва на чолі збіглись дві глибокі зморшки.
Він устав з-за столу і заклопотано пішов з Горобенком до вікна.
— У чому річ? Я слухаю...
Горобенко пильно подивився Кричеєву крізь його пенсне в вічі, помовчав хвилину, а тоді твердо сказав:
— Я прийшов вас просити, власне, не просити, а вимагати — пошліть мене з загоном у Козіївку...
Кричеєв високо підвів брови, а потім підозріло прищулив очі:
— Чому ви так — я не розумію — ставите питання? Люди потрібні й тут. Місту теж загрожує небезпека. Горобенко настирливо повторив:
— Пошліть мене в Козіївку. Ну, це так треба!.. Мені треба. Розумієте?
Кричеєв потер рукою щоку і, наче побачив у Горобенкові щось нове і незнайоме, уважно подивився на його лице.
— Я, розуміється, нічого не маю проти. Коли ви хочете — прошу, я скажу Нестеренкові записати вас. Горобенко з притиском промовив:
— Так, я хочу!
Кричеєв повернувся до столу, а Горобенко пішов до дверей. Він чув, як позаду всі зрушили з місця й шепотіли до Кричеєва. Горобенкові муляв спину допитливий і гострий погляд Попельначенка. Хотілось обернутись на той погляд, але Горобенко стримався й вийшов у двір.
Коло Дружиніна крутилась Славіна. Вона казала йому пошепки:
— Я не понимаю, ну зачем же й женщин на казарменный? Не будем же мы, действительно, стрелять бандитов!.. Дружинін знехотя відповів їй:
— Это же для вас лучше. Ведь если мм все вместе, то все-таки как-то вернее, да и вообще...
У двір в'їхав з двома возами Завальний. Він привіз яловичину на харч партійцям і тютюн.
На поріг вийшов зашнурований Нестеренко. На голові низенька кубанка, коло ніг зліва — козацька шабля, справа — одрізай. Він увесь виструнчився, ніби підріс трохи. Лице серйозне, голос різкий, командувальний.
— Хто ще не получив винтовки — взяти в оргістрі. Славіна несміливо запитала:
— Й женщинам тоже?
Нестеренко, не дивлячись на неї, сердито відповів:
— Да, да! Сказано — усєм.
Нестеренко по-військовому повернувся на каблуці й зник у дверях.
Рушниці роздавав Гольцев. Після тої анкети з парткомівською характеристикою до губернії, Горобенко не помічав якось Гольцева. Він ніби зник із міста. Гольцев ретельно перераховував набої, обережно брав із кутка рушницю, з хвилину оглядав її всю від ложа до мушки, мов милувався з неї, і тоді вже віддавав партійцеві.
— Прошу. Вона не заряджена.
Гольцев одразу, тільки-но Горобенко увійшов, помітив його, мов спеціально чекав на нього. Він радісно скинув чомусь кепку, поспішно накинув на обличчя свою машкару усмішки й привітався, як із давнім знайомим.
— А-а!.. Товариш Горобенко! Прошу, прошу... Горобенко стримано відповів на привітання. Гольцев вибрав чепурненьку кавалерійську рушницю й подав Горобенкові.
— Оця буде добра для вас. Вона легенька. А підсумок є у вас?.. Почекайте. Я зараз пошукаю. Тут я приховав один для вас.
Гольцев підставив стільця й поліз нишпорити на шафі під паперами, а Горобенкові знову неясно було: «Чого він до мене так липне?..»
Гольцев старанно повкладав у підсумок обойми набоїв, зав'язав мотузки й передав Горобенкові:
— Тепер усе. Прошу.
Він прищулив око й шепотом поспитав:
— А вас куди — в Козіївку чи тут залишитесь? Горобенко холодно сказав:
— Не знаю.
Гольцев нахилився до Горобенкового вуха і, бризкаючи слиною, зашушукав:
— Я побалакаю з Попинакою, щоб вас тут залишили... Горобенко стрепенувся, гостро глянув Гольцеву в вічі (Гольцев знову накинув на обличчя машкару) і грубо одбив кожне слово:
— Я вас зовсім не уповноважую просити за мене і, взагалі, прошу вас дати мені спокій!
Гольцев винувато посміхнувся й задріботів пальцями в повітрі.
— Ну, навіщо ж ви так, їй-богу!.. Я ж зовсім не для того...
Горобенко вже не чув його. Він перекинув за плече рушницю й ступив східцями на двір.
Коло мурованої дровітні стояв у гурті партійців Дробот і розповідав якогось сороміцького анекдота. Він масно посміхався своїми великими товстими губами. Хтось заливчасто реготав. Трохи осторонь стояв Нестеренко й мовчки уважно слухав.
Десь за парканом пустували вуличні хлопчаки. Вони перекривляли когось і викрикували несамовито «Інтернаціонал»; раптом з-за паркану визирнула якась білява, кудлата, як у збоїнах, голова, хитрі сіренькі очі лукаво прошмигнули по двору, зупинилися на Нестеренкові, і тоненький дитячий голосок залився вихлястим дискантом:

Сидить Троцький на лугу
Гризьот конськую ногу.
— Што за гадина
Совєцькая говядина!

Нестеренко миттю повернувся по паркану. Кудлата голова зникла. Несторенко плюнув і вилаявся. Дробот замовк і задер до паркану голову. За парканом знову той же дитячий голосок дражливо затанцював:

Ех, да яблучко малосольноє!
А совєцькая вдасть малахольная...

Нестеренко гнівно крикнув до когось:
— Споймать пацана і вуші видрать! Від ганку озвався Дружинін:
— Зачем же так, товарищ Нестеренко. Пацана нужно учить, а не драть.
За парканом стало тихо.
У двір привезли кулемета й поставили коло ганку. Кулемет, мов не розуміючи, кого саме йому треба заплювати, незграбно розкарячив ноги й безглуздо дивився на старий флюгер, що на дровітні. Коло воріт заспівала група комсомольців.

Ой у полі жито
Копитами збито...

Сумний, тягучий мотив зненацька перетнувся й застрибав уже веселим приспівом:

Під білою березою
Козаченька вбито...

Горобенко прислухався до пісні. Вона була незвичайна для парткомівського подвір'я. Та наче хтось умисно заніс її сюди з колишньої «Просвіти» чи теперішньої сільської школи.
З парткому вийшов, упоравшись з харчами, Завальний. Він почув із ганку пісню й підтягнув розстроєним, як клубне піаніно, басом:

— Ой, убито, вбито,
Затягнуто в жито...

І пісня знову зраділа чомусь, засміялась недоречно:

Червоною китайкою
Личенько покрито...

«Чудна наша пісня, — подумав Горобенко і закурив цигарку. — Вона і тужить, і сміється разом. Чудна, як і вся наша химерна історія, що почала Хмельниччиною, а кінчила «отечеством» та «Енеїдою» Котляревського, прокинулась у дев'ятсот сімнадцятому — і пафос свого відродження обернула у вишиваний фарс... Чудернацька наша історія...»
— Комунари, стройся! — то скомандував серед двору Нестеренко.
Безладно шикувались партійці, збиваючись, двоїлись ряди. Горобенко поправив на плечі ремінь від рушниці й задоволене потяг продкомівського тютюну.
Нестеренко по-командирському пройшов очима по рядах, але, дійшовши до Горобенка, його очі спинились і недобре блиснули.
— Ти што ж? Горобенко не зрозумів:
— Що таке, товаришу? Нестеренко ступив до нього крок.
— Папиросу — вон! Раз скомандувано «смирно», значить, никакіх папирос. В строю стоїш!.. — Сердито й ображено кинув він до Горобенка й одійшов.
Горобенко, як невинно покараний хлопчик, не змігнувся нічого відповісти. Він несвідомо викинув зараз же цигарку, мов вона опекла його, і стояв червоний аж до вух. І тільки коли Нестеренко почав читати на правому крилі наказа, Горобенкові приском ляпнуло в мозку: «Фельдфебель! Справжній фельдфебель! — І тоді запекло в грудях і хотіло вирватись на вуста: — Чому ж я йому нічого не відповів! Треба ж було одразу...»
З правого крила читав далі Нестеренко:
— ...Соловйов, Букрабо, Панасюк, Горобенко, Колот — ці товарищі одправляються з карротою в Козіївку. Два шага впірьод!
Горобенко ступив з іншими на два кроки і раптом почув на собі збоку чийсь пильний погляд. Він повернувся ліворуч і глянув. На ганку, обіпершись на одвірок, стояв Попельначенко.

XXII

Виступили об 11-й уночі. Попереду загін комунарів, позаду два вози з кулеметами, далі — каррота.
Ніч темна і сторожка тиша тримають повітове місто в чорних лапах. Місто спить, і не шелесне на дереві жодний листок, не гримне жодна хвіртка. Тільки над головами вгорі, на темно-зеленому небесному безкраї, точиться своє невідоме, холодне життя. Там, на безкінечному Чумацькому Шляху, зриваються зоряні метелиці, мчать шалено небесними просторами, потім гаснуть, розсипаються на дрібні золоті сніжинки і тоді вже спокійно виблискують на поламаному Волосожарі або на Возі, що повис серед неба закинутою каструлею.
І дивно бачити на холодному небі ті завірюхи, коли навколо ще серпнева ніч.
Йшли мовчки знайомими повітовими вулицями. Твердо одбивали кроки, як старі муштровані солдати. Важко відрізнити окремих людей. Вони всі зараз однакові. І Завальний, що йде поруч, і Дробот у передньому ряду справа, і ця жінка, що ліворуч штучно збільшує свої маленькі кроки, щоб не відставати від чоловіків. Хто вона така?.. Це ж завжінвідділу, Леонтьєва. У неї при боці кобура з бравнінгом, а за плечима маленький австрійський карабін. Кепка з стриженою головою нахилилась трохи долу: вона стежить, щоб іти в ногу з товаришами.
І знову незрозуміле було Горобенкові: відкіля в них ця воєнщина? Леонтьєва — недавня робітниця з тютюнової фабрики великого міста. Для неї воєнщина мусила б бути огидною. І поруч із тим — Леонтьєва умисно вигинає всередину спину, випростовує груди, наче це їй здавна вже притаманна військова виправка.
«Я все ж таки їх зовсім ще не знаю... — подумав Горобенко. — Може, кінець кінцем у цій воєнщині, в Несторенкових ремінцях, у Несторенковій, кажучи просто, фельдфебельщині і є свій незрозумілий сенс... Може, це тільки мої інтелігентські упередження не дають мені змоги перетравити це все як цілком звичайне, потрібне й неминуче... Хто зна, може...»
Збоку, осторонь від загону, на сірій дебелій кобилі їхав Нестеренко. Він грузько сидів на кобилі, мов вріс у неї. Ніч накинула на них темне напинало, і через те Нестеренко і його кобила видаються здалека як велетенський силует чорного центавра.
Горобенко напружував зір, щоб краще роздивитись їхні обриси. Було своє особливе відразне задоволення вдивлятись у ту Несторенкову постать, уявляти собі деталі його темного лиця з тонкими порепаними губами й маленькі зеленуваті очі під навислим чубом. Тільки ніяк не давалось утямки — як цей тугий вузол фізичної сили може так сильно впливати на дорослих, розвинених людей і мовчки, мов на налигачі, вести їх, слухняних, туди, де треба тільки самої цієї фізичної сили? Що б там не було, а й ти, Костю, скорився цій силі, вона зламала тебе ще там, у парткомі, з цигаркою, і поведе тебе туди куди схоче.
Проходили повз останні хати передмістя. Тут повітове місто скидало вже з себе панське убрання й поволі розсупонювало селянського очкура. Неподалеку на пагорбі розчепірив довгі руки мовчазний, насуплений вітряк, немов шикав комусь позаду заховатись у полі. Позаду на вибоїнах рипіли два вози з кулеметами.
Нестеренко спинив кобилу, щоб почекати карроту. Зовсім близько коло нього пройшов Горобенко. Здавалося, що він навіть роздивився Нестеренкові очі — вони холодні, як оливо вночі, але різкі, з хижим відблиском. Хотілось глибше глянути Нестеренкові в вічі, щоб збагнути їх силу і вирватись з-під неї. Горобенко подумки промовив до себе, упевняючи: «І зовсім не те, що «він веде», а насамперед я сам іду туди. Я сам вибрав собі це і йтиму до кінця. І я прекрасно розумію, куди йду. Я йду ліквідувати банду. Я йду разом з Попельначенком, Дроботом, Леонтьєвою стріляти або навіть і розстрілювати тих осатанілих селюків, що в ім'я свого засіка й химерної «неньки» нищать нас. Це те, чого, власне, я давно вже сам хотів, і Нестеренко тут — тільки збіг подій».
Ішли дорогою край стерні. З-за далеких хуторських хат виліз великий червонуватий місяць. Його зморщене, натрудоватіле коло, як вид рахітичного немовляти, що допіру побачило світ, плаксиво скривилось і не хотіло світити. Десь на стерні кричав перепел.
Загін комунарів ішов уже вільно, не додержуючись рядів. Тільки Нестеренко їхав збоку на своїй кобилі у тій самій позі — чорний і насуплений. Холодними краплинками падала на цівки рушниць роса, м'яко шелестів під ногами втоптаний дорожній пил.
Нестеренко знову зупинив кобилу й обернувся на сідлі. Оглянув загін і напівголоса хрипко скомандував:
— Не курить більше! Командир карроти, Гвоздьов! Вишли сторожевоє охраненіє. З северо-южной сторони може буть удар...
«Дурень! — сказав до себе Горобенко: — 3 «северо-западной». Не може відрізнити сторони. Теж «командир»!..»
Але востаннє зловив себе Горобенко і знову почав картати: «Це, Костю, теж інтелігентщина! Гнила і нікчемна. Не в тому ж, кінець кінцем, річ, що він не може відрізнити сторони, а ти можеш... А в тому, що... В чому саме?» — нетерпляче запитав себе Горобенко.
Здаля перед чорною стіною лісу парувала туманами Ворскла. Місяць заспокоївся, виліз вище і випустив долу своє кволе проміння. Злегка посріблились потилиці й поблискували цівки рушниць.
«В тому річ, Костю, що ти йдеш проти села. Українського села. Того єдиного певного національного водозбору, що ради нього засновував колись «Просвіти», був за інструктора Центральної ради, тікав з директоріївським військом. Ти мусиш бити разом з цими незрозумілими людьми саме в ту мішень, яку недавно будував своїми власними руками, як певний щит. Ти мусиш розтрощити цю мішень на тріски, спалити ті тріски, щоб не лишилось і сліду. Ти мусиш, Костю, стріляти в позавчорашнього самого себе! Ось у чому річ...»
Збоку тихо перешіптувались два комунари. Стукнулись цівками чиїсь рушниці.
«Чи ж вони розуміють це?.. — затаєно подумав Горобенко. — Але що це — сумнів? Відкіля він? Дурниці! Його вже нема більше й не буде. Ти сам його склав собі із старого мотлоху. Зведи ж це ще раз собі на очі і розбий назавжди. Будь щирий, Костю. З собою можна бути щирим. В тобі (саме чогось у тобі) збіглися ці дві сили і стали віч-на-віч. Від тих і від тих. Ти прагнеш рівноваги, але це вигадки! Хіба їх можна урівноважити? Адже за цими Попельначенками, Кричеєвими і Дружиніними позаду стоїть Спартак, Мюнстер, Сибір, каторга, страйки і Жовтень, а попереду — майбутнє і цикли світових хуртовин. А за тобою з учорашнім національним союзом і «Просвітою» — поплутані мотузи зради, лакейства і бутафорія побутового театру. Хіба ж можна зрівняти безмежні простори майбутнього соціалізму з чотирма стінами своєї хати, де «своя правда, і сила, і воля»!.. Твердо ступай тепер, Костю, вперед і бий без промаху. Далебі, життя збудовано далеко простіш, ніж це морочить собі й іншим голову маніжна інтелігенція. Бий просто й рішуче, як Нестеренко!..»
— На мєстє... сто-ой!
Загін зупинився на середині узлісся. Ладнались ряди. Коли вже стали, Горобенко нараз почув, як неприємний пронизливий нічний холодок проходить крізь тоненьку сорочку й щипає спину. Було б френча захопити, подумав Горобенко й злегка затупцював на місці. Від того холоду наїжачились щоки і трохи тремтять щелепи: «Ну, що було б захопити френча!»
І раптом хтось позаду накинув Горобенкові на плечі шкуратянку. Він обернувся й від несподіванки навіть подався назад. Перед ним стояв Попельначенко й посміхався. Попельначенко сказав як близький товариш:
— Змерз, Горобенко? Це тужурка — тобі. В мене шинеля є.
Горобенко зняв з плечей шкуратянку.
— Ні, для чого ж це? Мені — нічого...
Але Попельначенко вже нахилився набік і просував пальці в шинельні рукави. Буркнув сердито, навіть роздратовано:
— Брось! Строїть там із себе ще... Одягай, і нікакіх гвоз-дєй!
Позаду задзвенів командир карроти Гвоздьов:
— Полрота, напра-а-во! Шагом марші Збоку захрипів Несторенко:
— Комзвод, цеп'ю к лісу вперьод!
Різко заклацали затвори рушниць, і поспішно затупали ноги.
Було ніколи одмовлятись від Попельначенкової тужурки. Горобенко застебнув на комірі гаплика й зрівнявся з лавою.
Хрускало під ногами ломаччя, назустріч сунули кущі й дряпали руки. Кавалерійська рушниця легко лежить у Горобенкових кулаках і коле темряву.
Просто перед лавою, як мур ворожої фортеці, — густий, похмурий гай. Він нащулився й мовчить. Ніби хоче ближче підпустити лаву, щоб потім одною чергою скосити враз. Ще крок наперед. Два кроки. Три. Густішають чагарі. Ось зараз бризне гай огнем. Цю мить... Ось...
Переступили зрубаний стовбур. Ось перший височезний дуб. Він заплутався гіллям між зорями, і чорний панцир стовбура зеленувате вилискує під місяцем. Дуб погрозливо мовчить, мов вартовий на чатах. «Ах, чого він мовчить!.. Швидше б уже».
Густо посунули назустріч дерева. Лава вступила до лісу й прискорювала ходу, майже бігла. Ліс стрепенувся й ожив. Пронизливо тріщав, ламався під ногами хмиз, і боляче хльоскали по обличчю галузки. Темрява оповила гай, і не видати лави. Але Горобенко відчуває її всю, кожний її нерівний крок. Вона, як і Горобенко, хоче, щоб якось розрядилась ця неможлива гнітюча тиша, але гай мовчить.
Горобенко спіткнувся об якусь карлючку й мимоволі підскочив. Він звернув трохи вбік, ступив два кроки й... прикипів до місця. Перед ним долі жевріли вугольки... Хтось наспіх присипав багаття землею, але не встиг загасити. Трохи осторонь тьмяно вбирав у себе кволі вогники військовий казанок, а коло нього — зібгана солдатська шинеля.
Горобенко глухо сказав до лави:
— Тут огнище і шинеля...
В лаві зашепотіли й спинились.
Тріск на хвилину замовк.
Горобенко гаряче дивився на вугілля, що сумно вкривалось перед очима попелом і поволі загасало. Кортіло помацати шинелю. Тут допіру були вон й... Горобенко ступив на шинелю й штовхнув ногою казанка. Казанок слухняно перекинувся, і з нього на чобіт Горобенкові полилась вода.
Ззаду поспішно й заклопотано підійшов спішений Нестеренко. Він пожадливо уп'явся очима в багаття, і в очах на відповідь вуглинам заграла гостра посмішка.
— Бандочка була...
Нестеренко перекинув передком шинелю, потупсав коло багаття, мацаючи по землі підошвами, і склав дашком коло рота долоні:
— Комзвод! Цеп'ю вперьод...
Нестеренко побіг назад за стовбури.
Тепер, після багаття й покинутої шинелі, стало легше. Міцно стискали руки рушницю, й ноги твердо поспішали вперед. Десь неподалеку дорогою загупотіли коні. Відтіля; долетів Нестеренків голос і пропав між гіллям:
— Гвоздьов! З лєвого флангу…
Дерева порідшали. Засіріло передранкове небо. Знову виступили кущі і заважають іти.
Раптом на правому крилі бахнув постріл. За ним — другий. Ще раз.
— Бєгом, вперьод!!.
На правому крилі знову пачка пострілів. І стихло. Лава вибігла з гаю на стерню й відсапувала. Стало вже зовсім видно. Світало. Відкілясь узявся незадоволений Дробот. Хтось запитав його. Дробот махнув рукою і вилаявся.
— ...Втекли.
Сизий обрій даленів за могилою. Передранковий холодок дряпався за рукави й лоскатав спину.
З поля риссю під'їхав Нестеренко з Гвоздьовим. Нестеренко одсунув на потилицю кубанку й одкинув з чола чуб».
— Втекли, так-перетак!.. Тольки б ще три кавалеристи мені і — спіймав би гадів! На хутори, мабуть, подались. Нестеренко круто повернув кобилу і скомандував:
— Комзвод, стройся!
Оддалік на ріллі знову задзвенів тенором Гвоздьов. Хутко вишикувався загін і рушив до шляху. Вдалині під лісом парувала Ворскла й бовваніли за вітряками козіївські верби.

XXIII

Їх було шість. Шість найзаможніших козіївських багатіїв. Але віїдавались воші звичайними селянськими дядьками. Стомлені від роботи, посічені зморшками лиця, скуйовджені бороди й навіть замурзані сорочки. Були флегматичні в рухах і ніби цілком байдужі. Горобенко ніколи б не відрізнив їх серед бідняцької сіроми. Але Нестеренко вибирав їх старанно і заклопотано, мов шукав серед них племінних жеребців на парування. Він довго дивився в сільраді якісь списки, запитував принишклого писаря й мовчазного, приголомшеного голову, а потім з трьома партійцями ходив по хатах.
Каррота з Гвоздьовим пішла на хутори, і Нестеренко квапився покінчити з Козіївкою. Він швидко приводив до сільради заручника і поспішно вертався по інших. Уже п'ять заручнчків стояло коло ганку серед загону комунарів. Стояли вони насуплені й мовчазні. Ні одним словом не озвався ніхто з них до партійців, і в їхніх бородатих лицях годі було прочитати жах, здивування чи розпач. Стояли, не ворушачись, не переступаючи з ноги на ногу, мов дожидали начальства, що розпікатиме їх за неплачені податки, за свавільні поруби в державному лісі, за випас на панському полі. Горобенко намагався не дивитись на них. Він розлігся на шпоришу в затінку під стіною сільради, поклав поруч себе кавалерійську рушницю й заходився крутити цигарку. Але тремтіли пальці, висипався на шкуратянку тютюн, і тоненький цигарковий папір корчився під пучками, не хотів скручуватись у дудочку. У грудях росло невпокоєння, тиснуло на серце й муляло в животі.
«Що за чорт! Я хвилююсь більше, аніж ці заручники», — подумав Горобенко і тоді вже не міг подолати себе.
"Майдан перед сільрадою й вулиці спорожніли. Тільки віддалік коло тину в остраху застигла бліда молодиця. Вона пригорнула скарлюченими руками до своєї спідниці двох заплаканих дітей, мов боялась, що їх однімуть у неї, і вперлась у тин. Десь на дальній вулиці несамовито кричала якась жінка. Той крик був такий розпачливий, а очі в цієї молодиці такі налякані, що здавалось, ніби то кричить і дивиться жахливими очима одна ця молодиця з дітьми, а той крик — то страшна луна, що б'ється об стінку на дальній вулиці й крає Горобенкові серце. Ах, цей крик, від якого тремтять руки й перевертається колесо в грудях! Ну, хай би ці дядьки теж кричали! Хай би дряпались, кусались, бились, тікали! Тоді б усе якось розв'язалось само собою. І цей ще Нестеренко, як навмисне, зволікає з тим шостим... Хоч би вже швидше!
Горобенко безнастанно затягувався цигаркою, а непокоєння в грудях росло, підпирало під саме горло. Одної цигарки було мало. Горобенко скрутив зараз же другу. Сонце мирно кидало на майдан перед сільрадою жмути світла й тепла. Немов нічого особливого не трапилось і нічого надзвичайного не буде. Пріло чоло й шия, на губи стікали солонуваті краплини брудного поту. А заручники з непокритими головами стояли під самим сонцем і не затулялись від нього. І від цієї зовнішньої мирності й звичайності ставало Горобенкові моторошно. Він тоскно подумав: «Так, це не стрілянина з бандою в лісі. Це не війна зо всіма її відразами. Це... — І раптом пригадалось давнє Попельначенкове слово — «розправитись». Саме це воно. Наближається те, чого ждав, до чого мусив прийти, але яке ж воно страшне! — Їх розстріляють... — Горобенко боязко запитав себе: — Хто?..» — Але відповіді не треба. Це ж ясно — хто має розстрілювати...
На майдан вийшов із волосної пошти миловидий, з чорними довгими вусами поштовик. Він заклав за шнурований пасок руки й спокійно поглядав по сторонах. Йому набридли поштові справи з неможливими серпневими мухами в маленькій кімнаті пошти, і він вийшов передихнути.
Горобенко дивився на його біленьку охайну сорочку, велике чоло без зморщок під чорним зачесаним набік волоссям, і нараз спало на думку: «Щасливий! Йому не треба нікого вести, нікого вартувати... — Горобенко закрив на мить очі й зморщив до брів чоло. — Міняються влади, приходять денікінці, приходять червоні, потім банди, потім знову червоні, але то не обходить його. Він штемпелює листи, продає марки, записує зрідка перекази, видає решту, а надвечір іде купатись до Ворскли. Його ніяка влада не чіпає, і він збоку спостерігає собі події, наче читає в столичних газетах відділ кримінальної хроніки. І його життя — то тиха затока серед шторму революції. Щасливий поштовик!» — І, як хлопчикові, нишком захотілось Горобенкові піти з поштовиком до його хати, випити з ним шклянку чаю з малиною...
...З малиною? Може, ще, Костю, послухати, як він на гітарі грає?..
Ні. Те, що має статись, те мусить статись. Життя, нове життя, Костю, купується кров'ю, добувається смертю. Це новий, негласний суворий закон, якого не обійти. Ти ж сам знаєш це. К чорту ж усякі нерви й легкодухість!
З вулиці, збиваючи куряву, поспішно привели шостого. З-за пазухи розхристаної полотняної сорочки блищав на грудях маленький мідний хрестик. В густій, чорно-рудуватій, як мох, бороді заплуталась соломинка, маленькі гострі зіньки під скісними повіками полохливо бігали по партійцях, як зацьковані миші. Але, коли став він поруч інших заручників, одразу ж заспокоївся й зів'яв, мов повернувся додому після халепи.
Нестеренко видимо квапився. Він наспіх перебалакав із Попельначенком, забіг до сільради й за хвилину збіг назад спорохнявілими східцями. Розділив на дві частини загін комунарів, востаннє ще раз промовив щось до Попельначенка і тоді звернувся до заручників:
— Ну, двигайся!
Дядьки, як автомати, покірно рушили.
Це все промайнуло надзвичайно швидко, і, як він опинився в тому відділі комунарів, що вів за село заручників і чому саме він ішов поруч того шостого з мідним хрестом, Горобенко не пам'ятав і не здавав собі справи. Він тримав на ремені рушницю й намагався йти в одну ногу з переднім. Раптом знову уколов у груди й боляче закопирсав той самий божевільний жіночий крик:
— Ой, рятуйте!.. Матінко моя!.. Семене, та куди ж тебе?! Ой, боже ж мій!..
Вулицею бігла простоволоса жінка й розмахувала над головою руками. Дико й розпачливо клацала худими пальцями, мов, тонучи, ловила в повітрі незримі нитки. Її лемент дряпав уже і по конвою. Передній перед Горобенком переклав на друге плече рушницю, мотнув шиєю й прискорив ходу. Але заручники були спокійні, немов і не чули тих зойків. А жінка вже наздоганяла загін. Рвала на собі волосся й голосила, як над покійником.
— Ой, що ж мені робити!.. Ой, голівонько ж моя пропаща!..
Шостий заручник нарешті обернувся до неї. Промовив хрипко, але цілком спокійно:
— Іди, Катерино, додому... Жеребця того не продавай, а візьми в Карпа десять пудів пшениці, що перед Великоднем позичав...
Чи довго, чи недовго йшли — Горобенко не знав. Було узлісся невеликого гаю. Їх порозставляв сам Нестеренко. Уважно, щоб не помилитись. На два кроки один від одного. Потім одійшов назад, одсунув далеко на потилицю кубанку я вийняв із кишені великого годинника-цибулю.
— П'ятнадцять минут даю вам ще сроку... Можете молитись, співати, прощатись — як там кому... — Нестеренко недобре посміхнувся і пройшов уздовж заручників.
Горобенко не дивився на них. Він утопив у землю очі й скулився.
Щось важке навалилось на повіки, і страшенно свербить тім'я.
Зняти б кашкета й почухати. Ой, як свербить тім'я!.. Але Горобенко не рухався. Стояв застиглий і безвладний, буцімто не заручників мають зараз розстрілювати, а його.
Нестеренко поволі, великими кроками ходив перед мовчазним рядом дядьків і тримав на витягнутій долоні годинника.
— Десять минут осталось жити... Через десять минут коцну.
Не молились і не прощались заручники. Стояли, мов зачаровані, мовчки й непорушне. І від їхньої мовчанки ставало навкруги занадто тихо, аж жаско.
Нестеренко зупинився й помалу подивився на годинника.
— Восім минут іще...
Зненацька до Нестеренка підбіг відкілясь схвильований Дробот і зашепотів на вухо. Від хвилювання голос йому був різкий, і було чути його шепіт:
— Через брод банда переправляется. Вон там видать ее... Відділ стенувся і обернувся до річки. Нестеренко вихопив нагана й крикнув на ходу:
— За мною!..
Пробігли небагато — до піщаних кучугур за лозами. Комунари збились докупи й пильно вдивлялись уперед. В долині, вигинаючись на всі боки, полізла за далекі ліси Ворскла. Через брід справді переходило, не поспішаючи, якесь стовпище.
Нестеренко підкинув до чола «цейса».
— Корови переходять, і більше нічого?.. Тоже ще — паніку піднімать!.. — кинув роздратовано Дроботові і рвучко метнувся до узлісся.
— За мною!
Горобенко вискочив з іншими за лози. Він глянув тремтяче на узлісся і став. Там, під гаєм, стояли засуджені заручники на тих самих місцях, у тих самих позах... Там, під гаєм, нерухомо стояло шість засуджених, як шість живих смертей.
Тепер не ладнались комунари в шерег. Бігли щодуху навпростець, наче боялись, що заручники зараз зірвуться з місця й безповоротно втечуть. Хтось, не добігаючи, вистрілив, і ту ж мить за ним безладно запахкали постріли. Тоді Горобенко побачив, як крайній у сірому піджаці дико заревів, стрибнув у бік і розляпано побіг до гаю... Хтось упав там. Закричали ще два. І ось один розпатланий з розчепіреними руками біжить просто на партійців. Горобенко висадив усю обойму. Він прожогом цокнув ще раз затвором. Вистрибнула бляшанка. Магазинна коробка порожня... І тоді нараз він ясно побачив перед себе:
...Великі, роздерті жахом очі. На сорочці від бігу теліпається мідний хрестик. Зведена над головою рука. Зарикав...
Горобенко спинився, вхопився за цівку — мушка обдерла пальця — розмахнувся щосили і щільно заплющив очі...
Тоненько хруснуло попереду і захарчало. Щось мокре ляпнуло Горобенкові по руці. Він випустив цівку з рук і глянув. Перед ним тулуб з розтрощеним черепом, як опудало, лунко гупнув на землю...
З боків пахкали постріли.
Горобенко помалу обернувся, перевів дихання й подався навмання.
Він не чув уже позаду ні криків, ні стогонів, ні Несторенкової команди. Стало одразу порожньо всередині і навіть по-особливому легко.
Тільки сонце пече в потилицю і свербить тім'я. Він кинув на пісок кашкета й тільки-но хотів застромити в чуба пальці, як очі впали на червону плямочку.
— Кров!..
Рука затремтіла, й вишнева краплинка блиснула на сонці. Посміхнулась сонцеві.
І тоді зненацька сильно-сильно в пам'яті промайнуло занадто виразне, мов зараз усе те сталось:
...Скривавлена сорочка Надина і на простирадлі іржава краплинка... Надина кров! Непорочна, чиста дівоча кров... Було тужно за тим, що не стало чогось без вороття, що набезвік розірвано вінок, і було до сліз радісно, що народилось щось нове, щось дуже інтимне, щось нерозлучне, рідне...
Горобенко сквапно витер об тужурку ту краплину крові, утер з лиця рукавом піт і закинув догори голову.
А вгорі, високо над землею пливли кудись у безкінечну далечінь блакитні тераси спокійного, безхмарного українського неба.
Київ, травень 1926 — березень 1927

Це оповідання я почув від одного пенсіонера. Як і я, він зайшов ненадовго до нашого спільного знайомого, начальника цеху великого київського заводу, де вони вдвох попрацювали десь близько тридцяти років. Зацікавившись темою нащої розмови, він затримався. Ми говорили про стиляг, про бешкетників, про тих молодиків, у яких через надмірне захоплення футболом голова часом відстає в своєму розвитку від ніг. Господиня, подаючи нам склянки з чаєм, вставила і своє слово, скаржачись, що нашим дітям часто бракує належної пошани до батьків, що вони не слухаються і слово матері вже мають за ніщо. Тут господиня скоса глянула на своїх принишклих синів, старшого Юрка і першокласника Михайлика, які готували за окремим столом уроки. Видимо, перед цим у неї була з ними крута розмова, бо хлопці, хоч і удавали, що ретельно читають підручники, проте в той же час уважно прислухалися до розмови дорослих.
Новий гість довго сидів мовчки й лиш слухав інших, але, коли господиня сказала про слово матері, його очі дивно заграли, і він повернувся до вікна, за яким уже густішав присмерк раннього осіннього вечора й журно тріпотіло на деревах останнє листя. Якийсь час він сидів замислений, ніби вдивляючись у невидиму іншим далечінь, що простягалась десь за деревами й будівлями, потім тихо застукотів пучками по скатерці і підпер рукою насуплене, мов обважніле від думок чоло.
- Так-так... слово матері...- тихо промовив він сам до себе. Потім одхилився на спинку стільця і повагом почав оповідати.
Мій батько був простий сільський коваль. Він був малописьменний, його шкарубка від молота й усякого заліза рука могла написати, та й то з великим напруженням, тільки своє ім'я і прізвище, але друковане він читав непогано. І це, мабуть, тому, що читав він тільки одну книгу, яка була в нас у хаті і яку він знав майже всю напам'ять. То був "Кобзар" Тараса Шевченка. Чи батькові не доводилось читати нічого іншого, чи, може, Шевченкова поезія, тяжке життя і сама непокірна постать бунтівничого Тараса справили на нього таке велике враження, але "Кобзар" був для батька все. Він заступав йому і ті божественні книжки - всякі біблії та "житія", які ніколи не водилися в нашій хаті, і історію, і енциклопедію. Чи йому тяжко стане на душі, чи невдача яка, чи просто в неділю на дозвіллі - розгорне він, бувало, свого "Кобзаря" і завжди знайде там і розвагу, і раду, і підтримку. Батько запевняв, що, коли б усі люди прочитали та вдумались у "Кобзаря", тоді на світі настав би той благословенний час, про який сказав Шевченко:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
Люди! А не пани, підпанки та всякі посіпаки, яких батько і за людей не вважав. Він так і казав, бувало: "Ну й багато ж людей на ярмарок з'їхалось, а панів так, що й не видати ні одного".
Батько був роботящий, любив і шанував працю, добре знався на своєму ковальському ділі, а як треба, то міг і за слюсаря впоратись. Любив він усякі нескладні механізми і сам своїм розумом доходив, що в них і до чого. Нашому сільському вчителеві він розібрав і склав зіпсованого стінного годинника, і той знову почав махати маятником і видзвонювати час; паничеві з поміщицького маєтку, чи, пак, економії, як тоді звали, склепав поламаного велосипеда. Одне слово, про батькову кузню йшла гучна слава на всю округу, і якби не сумління та гордість, що ними визначався батько, він міг би збити грошенят і жити в достатку. Та батько на зайвину не ласився. З людей у кузні брав поцінно, "по-божому", як казали тоді, а якщо кого нужда допече й злидні обсядуть, то й так, за спасибі, зробить. Перед паном, попом і урядником шапки не ламав, поводився незалежно, бо знав собі ціну.
Такою ж була і моя мати, яку батько взяв із бідного, але гордого роду. В усьому вона була до пари, не дорікала, коли випадали нестатки, і не пишалася, коли в хаті заводилась яка зайва копійчина. Була розсудлива, не по літах поважна і статечна. От тільки щодо церкви вони не зійшлись трохи: батькові було байдуже - чи є та церква, чи нема, а мати не пропускала жодної неділі, щоб не піти на службу божу. Навертала вона до церкви й мене, і я часто бачив, як зворушували її в церкві малозрозумілі божественні слова з "святого письма". Слухаючи їх, вона тяжко зітхала і не раз витирала мережаним рукавом свої очі. Точнісінько так само її розчулювала й доля Шевчснкової Катерини, яку батько не раз читав їй з "Кобзаря".
Але одного разу вона дуже посварилася з батьком. Сталось це через мене. Я саме закінчив нашу церковно-парафіяльну школу, і треба було думати, куди мене далі поставити - чи в кузню до ковальства привчатись, чи в пастушки овець або телят пасти. І заманулось батькові повезти мене до міста, віддати в гімназію. Щоправда, гімназія була не про нас, "репаних", там учились діти чистішої породи, як ми, селюки, але чому не спробувати. Читав я вже прудко, а ще краще вмів лічити і літери гарно виводив.
Не думаю, щоб татові закортіло ото зненацька перед панами заноситись своїм ученим сином. Не інакше, як і це підказав йому Шевченків "Кобзар", бо не раз батько спиняв мою увагу, многозначно наголошуючи на словах:
Не дуріте самі себе,
Учіться, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь...
Я був тоді в батьків одинак, то чи ж дивно, що матері на саму думку про розлуку зі мною серце розривалося. Та тут долучалося ще й інше. Мати була старосвітська жінка, міцно держалась старовини й боялась усякої новизни, а надто всього "городського". Город, де повнісінько панства й усяких пройдисвітів та злодіїв, видавався їй проклятим місцем, де, куди не ступиш, скрізь або спокуса, або розпуста на тебе чигає. Ну, як то віддати єдину любу дитину в такий Вавілон, та ще в науку, де самі паничі вчаться!
Ніколи вона ні в чому не перечила батькові, а тут назвала його Іродом, що сказився і до рідної дитини жалю не має. Але батько затявся і стояв на своєму - світ синові розкрити, вивчити на механіка, а то й на інженера.
Набідкалась, наплакалась мати, та хоч як їй гірко було, а мусила скоритись: батько - голова сім'ї, споконвіку так заведено.
Батько й сам би хотів переїхати до міста. Там би він із своїми вмілими руками не пропав, а до городської механіки, де є залізниця, паровий млин і всякі майстерні, не рівнятись сільській кузні. Як на те в нього сталася прикра сутичка з нашим поміщиком. Панок це був задрипаний - в боргах, як у реп'яхах, але пихатий, шкідливий і мстивий.
Навесні в батьковій кузні й так завізно, а тут ще чорт пана приніс з поламаною бричкою. Батько був заклопотаний, на пана й не глянув. А той розприндився, кричить, щоб йому негайно бричку одремонтувати. Та не на того наскочив! Батько не любив, щоб на нього нукали, отож, поки не вдовольнив селян, він до панської брички й не підійшов.
З'їв пан від батька облизни, мусив чекати своєї черги, але й батькові це так не минулося.
Почав ображений панок нашіптувати становому на батька всячину. І бунтівник, мовляв, коваль, і мужиків проти поміщиків та начальства підбурює, і нелегальщину передержує. .Так нацькував станового, що той сам з двома урядниками йалетів незабаром до нас. Трусили вони в кузні, і в материній скрині, навіть на горище лазили. Нічого вони, звісно, не знайшли в нас, тільки "Кобзаря" забрали. Нагримали, налякали та й поїхали з двору. Проте, якщо такі гості завітали раз до хати, добра не жди - можуть унадитись. Якби не мати, то батько того ж літа спродався б і переїхав до міста, бо вже йому не світило тепер на селі. Але мати - нізащо. Щоб ото продати дідову хату, покинути своє село й пуститись світ за очі в той осоружний город? Та краще під тином умерти, аби серед своїх людей!.. І тут уже батько мусив піддатись і поступитись перед волею матері.
Але мене до міста таки повіз. Вступні іспити я склав краще за паничів, і мене, на диво батькові й самому мені, прийняли до гімназії. Купив мені батько синього гімназичного кашкета, набрав сукна, яке подешевше, і замовив кравцеві формені костюм і шинелю до п'ят - "на виріст". Улаштував мене на квартирі в одного ремісника, погладив мозолястою, загрубілою долонею по моїй стриженій голові і сказав на прощання:
- Ну, ти ж тут, Іване, гляди, не балуйся...
З тим і поїхав назад.
Дико й сумно здалося мені попервах без батьків у місті, серед чужих людей, а надто в тій гімназії. Сміялися з мене учні за моє прізвище - Сметана й продражнили "Сметана без сиру", кепкували й учителі з моєї української вимови. Але вчився я добре і, якби не те моє гекання, окання та м'яка вимова, був би я першим учнем у класі.
По десять разів поспіль загадував мені вчитель російської мови голосно на весь клас повторювати, як скоромовку: "гетман, а не гетьман", "вада, а не вода", поки я якось наломався. До другого класу я перейшов з похвальним листом і сам на підводі з базару приїхав до батьків на літні канікули.
Батько був у кузні, а мати поралась біля печі. Коли я одчинив двері й переступив поріг, мати саме засувала рогачем чавуна в піч. Чи то, щоб похвалитись матері своєю вченістю, чи з пустощів дитячих я привітав її "по-городському":
- Бонжур, мамаша! Как поживаєте? Что нового й все такое прочее?
Матері аж рогач випав з рук. Вона схопилась рукою за щоку й широко розкритими, переляканими очима дивилась на мене. Наче перед нею стояв не я, а якийсь ошуканець, що спритно начепив на гімназичну форму дорогий дитячий образ її сина.
- Зто я, маменька... Не смущайтесь...- промовив я, починаючи сам ніяковіти під тим, сповненим докору, образи й болю, материним поглядом.
- Та як же мені, сину, не смутитися,- не второпала мати моєї вченої мови,- коли тебе в городі он уже як образували!..
Мати скрушно похитала головою і з таким жалем подивилася, наче мене тяжко покалічили на все життя. Бачу, тут уже не до жартів. Виходить, я передав, як то кажуть, куті меду. Глипнув я спідлоба на матір, а їй з очей - кап сльоза, кап друга, а далі як заплаче, як застогне моя матгнка, наче ховає мене... Тут уже я не витримав, кинувся до неї, схилив низько голову і, не сміючи підвести очей, прошепотів:
- Простіть мені, мамо, я більше так ніколи не буду... Відколи на міському базарі якийсь нетруджений чорт поцупив у моєї матері півмішка яблук, а другого разу крамар обмахлював її аж на вісімдесят копійок, вона не терпіла міста, де кожний чоловік видавався їй якщо не паном, то злодієм. Не любила вона й коли хто перед паном чи урядником у мові на "городські слова" ламався.
Проте, коли одного разу під жнива переходили через наше село кудись у Таврію заробітчани, мати охоче пустила їх до хати ночувати. Були вони всі в лаптях та сермягах, говорили подібно до городської мови, цебто по-російському, та мати їх добре пригостила вечерею, а рано-вранці спекла їм на дорогу хліб і, прощаючись, одрізала чималий шматок сала. Довго дивилась вона на шлях услід їм і співчутливо хитала головою. То були подорожні, прості, як і ми, люди, бідаки-селяни з дальньої російської сторони.
Мати простила. І я справді ніколи вже так не викаблучу-вався ні перед односельцями, ні перед батьком, ні, поготів, перед нею. Але тих моїх привітальних слів, що вразили її тоді в саме серце, вона не забула до смерті. Проте і вмерла вона невдовзі після того.
На зимові канікули я знову приїхав додому. Та цього разу я не впізнав нашої хати. Заходило різдво, всі люди в себе по хатах сидять, готуються до свят, тільки в нашій хаті куди не глянь - рейвах страшенний і чужі жінки, як у заїзді, товчуться та зітхають. Лежить моя мати на полу простоволоса, без очіпка, і мечеться, бліда як крейда. Батька нема. Як потім уже я довідався, він позичив у сусіди коні і зрання чимдуж погнав до фельдшера у волосне село. Збентежений і вражений, оглянувся я довкола і побачив колиску, прив'язану до сволока, якої в нашій хаті досі не було. Я здивовано зазирнув у неї здаля, коли це раптом там щось чмихнуло й заверещало. Це була моя сестричка, яку мати породила вчора, після чого й занедужала так. Колись, як був я ще зовсім малий, мені так хотілося, щоб у хаті до пари мені був братик або сестричка, але тепер -мені було не до неї. Матері ставало дедалі гірше. На крик немовляти мати немовби прокинулась від бентежного сну. Вона підвелася на ліктях, розплющила змучені очі і - побачила мене.
- А я все кличу тебе, Івасику... Де ти був? - прошепотіла вона засмаглими вустами, видимо, ще марячи.- Підійди ближче, сину...
Потерпаючи від незрозумілого мені страху, що нараз пойняв мене всього, я тихо підійшов. Мати поклала мені на голову гарячу, аж пашіло від неї, руку і уривчасто дихала. їй, мабуть, було дуже тяжко. Вона хвилину помовчала, збираючи останні сили, і спрагло, як риба на березі, ковтаючи розкритим ротом повітря, строго проказала:
- З панами, сину, не водись, з багатими не знайся, горнись не до тих, що...- мати не доказала, але я збагнув, про кого вона хотіла сказати.- Горнись, дитино моя, до простих, до роботящих людей...
Мати здригнулась і замовкла. Рука її безсило скотилась з моєї голови і важко впала на постіль.
- Оце моє тобі останнє слово...
Мати тихо застогнала і важко зітхнула.
В хаті заворушилися жінки, мене завели до сусідів, і більше я вже не чув своєї матері.
Коли пізно ввечері батько привів мене додому, мати лежала в труні на столі, обряджена на смерть. Була вона зачесана, в очіпку, в чорній керсетці, в якій завжди ходила до церкви, і в білій мережаній сорочці. Лежала вона спокійно, схрестивши руки на грудях, мов спочивала по важкій роботі, а над нею сільський дяк гугняво читав псалтиря. Та це вже була не моя лагідна і строга, як треба, матуся, а щось інше, нетутешнє, до чого вже не можна було підійти приголубитись, з чим навіть боязко було б лишитися самому в хаті.
Це я надто гостро відчув третього дня, коли перед тим, як накриють труну віком, батько відвів мене востаннє попрощатися з матір'ю. Я з острахом поцілував тверду й холодну, як кригу, материну руку і жахнувся. Ні, це була не матуся, така тепла, ніжна й чула! Щось розмежувало й відгородило мене з батьком від тої нашої матусі - чи піп у чорних ризах та дяк з півчими, чи сама невблаганна смерть, що послала їх забрати від нас матусю.
Дивно і страшно було дивитись на горбик чорної перекопаної землі, що скоро піднісся над білою пеленою снігу на кладовищі... І тоді раптом пригадались мені останні материні слова, ніби це з своєї свіжої могили вона ще раз прошепотіла їх мені:
- З панами не водись, з багатими не знайся, горнись, сину, до простих, до роботящих людей...
Та все на світі минає, все помалу забувається, забув згодом і я про свою страшну втрату, стерлись у пам'яті й ті материні слова...
Батько ближчої ж весни переїхав до міста, де я вчився, і стали ми жити тепер сиротами втрьох; батько я і маленька сестричка Настя, що лишилась після смерті матері, як жива згадка про нашу незагоєну рану.
Хоч як журився батько по матері, хоч як шанував її пам'ять, та мусив оженитися вдруге. Треба ж комусь лад у квартирі дати, коли він на роботі, треба Настю доглядати та й мене нагодувати і обшити. Взяв батько городську, бо, як виїхав із села, так і слід за ним туди запався.
Мачуха була з простих, видати, незлостива, сумирна жінка, сама вже вдова. Дітей у неї не було, тим-то ми з Настею не мали причини ремствувати, що вона, обділяючи, кривдить нас. Та й батько, якби дізнався, не потерпів би того. Як і мати колись, вона пильнувала, щоб на мені була чиста та ціла одежа, щоб не був голодний, не скажу, щоб і сварила коли вона мене, хоч і бувало за що. Та все ж заступити мені рідної матері вона не могла.
Настя не пам'ятала, як підросла, нашої матусі, і їй було байдуже, хто в хаті порядкує. Я ж з першого дня дивився на мачуху вовкувате й через неї не держався дому. Я не міг їй простити, що вона посіла в нашій сім'ї те святе місце, яке могло належати тільки матусі.
Надвечір, вивчивши уроки, - а влітку цілий день - я гасав з хлопчаками по вулицях, ходив на річку, в ліс, знав усі околиці нашого міста, не минав жодної пожежі, хоч би де вона трапилась. Вчився, як і раніш, добре, переходив з класу в клас з похвальними листами, через те, мабуть, і батько спустив мене з ока і не звертав особливої уваги.
Навіть з вимовою в гімназії тепер у мене було гаразд. Хіба що тільки й досі не привчив себе казати "вада" або "дарога", бо мені все здавалось, що люди, які "акають" там, де на письмі стоїть "о", навмисне штучно кривляються. Був я в сьомому класі і вже вчив літературу, чи "словесність", як вона в гімназії звалася. Я вже не бігав по вулицях, а зачитувався вдома Гоголем і Тургенєвим, Сенкевичем і Дюма, навіть роман Шпільгагена "Один у полі не воїн" я десь підхопив і одним духом прочитав.
Я почав жити нереальним, вимріяним життям своїх улюблених героїв. Я був спочатку д'Артаньяном, одним із мушкетерів Дюма, далі месником - графом Монте-Крісто, перекинувся в нігіліста Базарова і остаточно спинився на Інсарові, головному персонажі роману Тургенєва "Напередодні", що справив на мене велике враження.
Але мої думки почали крутитись і коло подруг моїх героїв, і я став замислюватись, намагаючись уявити собі, котра ж із них усміхнеться мені в житті. Чи буде вона поміщицею Одинцовою, яку покохав Базаров, чи самовідданою Єленою, що поїхала з Інсаровим навіть на війну - визволяти Болгарію, чи лермонтовською княжною Мері? Всі вони належали до того світу, в якому я ніколи не бував та й навряд чи міг коли доступитись туди. Зо всіх відомих мені досі літературних жіночих постатей єдина Шевченкова Катерина становила виняток, але вона була занадто проста, щоб увійти в складну гру моїх перших юнацьких марень. Та й Шевченків "Кобзар" мені давно вже заступили інші книжки.
І раптом переді мною несподівано прочинилися двері в цей вищий світ, про який не могли й мріяти ні мій батько, колишній сільський коваль, а тепер простий слюсар невеличкої майстерні, ні покійна мати, що так страхалась панів і всього панського.
До нашого міста приїхав з Орловської губернії новий земський начальник. За тих часів це було неабияке цабе - дворянин, поміщик, один із перших на весь повіт аристократів. Посередині навчального року в сьомому класі до мене на парту посадили його сина, Анемподиста Кузьміна-Караваєва.
Я б не сказав, що цей юнак був зарозумілий чванько, як то часто бувало між людьми його породи, та й гнути кирпу йому не було чого. До науки він був не дуже кмітливий, а тут переїзд на нове місце, нова гімназія, нові вимоги, багато пропущено часу. Одне слово, він дуже відставав від нас і, щоб не лишитись на другий рік у класі, йому треба було багато надолужувати. Самі обставини звели його зі мною. 1 він раз у раз звертався до мене по допомогу. Йому слід би бути навіть не в гімназії, а десь у кадетському корпусі, де вчились самі дворяни, та його батько вважав себе за ліберала і не віддав туди сина, хоч за кадетський корпус була Анемподистова мати, пишна, гордовита пані, та й сам Анемподист. Він мріяв після гімназії одразу податись до кавалерійського училища, щоб стати коли не лейб-гусаром, то кавалергардом. Він мало цікавився літературою, з якої йому імпонував тільки лермонтовський Печорін, погано знав історію, з якої любив тільки походи Наполеона й перемоги Єрмолова на Кавказі, але зате йому були відомі назви й мундири всіх полків гвардії, знався на породистих конях і мисливських собаках, добре танцював навіть мазурку й умів грати в преферанс.
Він був убраний у формений, але дорогого сукна костюм з крохмальним білим комірцем під сірою блузою і носив добре пошиту касторову, як у офіцерів, шинелю. Мов Базаров з Інсаровим наганяли на нього нудьгу, але самим мною він зацікавився не тільки тому, щб в мене можна було списати домашнє завдання з алгебри чи геометрії, дістати характеристику героїв з "словесності", але я міг бути й добрим провідником по недалеких річках та озерах, знав, де водяться дикі качки або де можна ловити щук на блешню.
Мене теж не могли не зацікавити акваріум, краєвиди Карлсбада й Баден-Бадена, де Анемподист устиг уже побувати з батьками та сестрами на курортах, а головне - справжня мисливська рушниця-двостволка з усім мисливським риштунком.
Наступного літа ми поїдемо вдвох на полювання за місто. Я показуватиму, де качки та бекаси водяться, Анемподист стрілятиме. Ну, звісно, він дасть постріляти й мені. А тепер ми б могли повправлятись, стріляючи в що-небудь з маленької рушнички "монте-крісто", яка теж у нього є.
Все це була велика спокуса, але я не зважувався скористатись з неодноразових запрошень Анемподиста і прийти самому до його великопанських покоїв. Я все ж успадкував од батька його гордість, і мене стримувала думка про те, яким приниженим і нужденним виглядатиму я серед багатої обстановки Кузьміних-Караваєвих у своєму потертому, старому костюмчику, в залатаних ботинках.
Та одної травневої суботи, коли ми з Анемподистом вийшли з гімназії після останнього уроку, по вулиці проїхав і спинився неподалеку нас розкішний фаетон, запряжений парою рисаків, і хтось зсередини фаетона крикнув:
- Анемподисте, сідай!
В гімназії багато говорили - хто підлесливо, хто заздро - про Анемподистового батька Миколу Миколайовича Кузьміна-Караваєва, який мав у місті великий вплив, але я його досі не бачив. Зараз я збагнув, що це був він. Анемподист підбіг до фаетона, сказав щось батькові, і той одразу ж, широко загрібаючи в повітрі рукою, запросив мене:
- Прошу ласкаво, молодий чоловіче!
Я зніяковів, але відступати було соромно. На розраду собі я тут же подумав: "Хай позаздрять тепер ті мої однокласники, що вважали мене нишком'за мужлана, а зараз бачать, 'як мене посаджено поруч самого Кузьміна-Караваєва, тоді як Анемподист легко вмостився на передньому ослінчику насупроти нас.
Рисаки рушили, і фаетон помчав.
- Так ось він який - Ваня Сметанов! - сказав поблажливо Анемподистів батько, випадково чи свідомо перекручуючи моє прізвище. З чемності я його не виправив, сам собі думаючи, що так моє прізвище звучить навіть краще, стаючи подібним до Базарова або гончаровського Марка Волохова. А тим часом Кузьмін-Караваєв, злегка, киваючи мені головою, казав далі в тоні тої ж приязної зверхності:
- Чув, чув, молодий чоловіче, про вас багато похвального! Про ваші успіхи, бездоганну поведінку, мн-да...
Не знаючи, як підтримати розмову, я не зовсім до ладу промовив:
- Дякую, стараюсь, скільки можу...
На що почув одразу ж схвальний відгук:
- Це зо всього видно... Хвалю!
Я густо почервонів, але тут у розмову вступив Анемподист, повідомляючи батька, що до міста приїхали на гастролі цирк Панкратова і малоросійська трупа Саксаганського.
- Чув, чув. Що ж - завтра подивимось цирк,- відповів Кузьмін-Караваєв, склавши витягнуті руки на чудернацькому набалдашнику свого ціпка.- Кажуть, там є чудова наїзниця і навдивовижу спритні жонглери.
Я утримався щось висловити, бо мене це мало обходило:
в моїй кишені не було грошей ні на цирк, ні на театр, а просити їх у батька на розваги я вважав за неможливе. Фаетон круто завернув у широко розчинену велику залізну браму і в'їхав на чисте, просторе подвір'я.
З перших же кроків у цьому домі мене причмелило багатство, вигадливість й незвичайність обстанови. Мені боязко було йти по лискучій паркетній підлозі, я не знав, чи можна ступати своїми нечищеними ботинками по дорогих килимах на підлозі, і напружено остерігався, щоб не зачепити та не розбити який-небудь дріб'язок невідомого мені призначення, що - то в бронзі, то в мармурі, то в порцеляні-підступно попадався скрізь під мої руки. Мабуть, через це вся дальша сцена мого першого знайомства з родиною Анемподиста пройшла передо мною, як у тумані. Нашвидку замаскувавши своє обличчя безглуздо-чемною усмішкою, я незграбно човгав правою ногою, віддаючи поклони, і невправно тискав за кінці пальців простягнуті мені руки. Тут я одразу ж двічі сплохував. Перший раз тим, що не поцілував, як годилося, білої пещеної руки в перснях, яку велично подала мені Анемподистова мати. Далі, привітавшись з двома панянками, очевидно, сестрами Анемподиста, простягнув руку ще й якійсь гарненькій дівчині, що саме проходила збоку, несучи порожню карафку. Дівчина хихикнула й, не відповідаючи мені на привітання, шмигнула кудись. Це була покоївка Зіна, яка знала більше за мене правила панського етикету: за ними не годилось ручкатись з прислугою...
Я відчував, що на сестер, а надто на матір Анемподиста я справив неприємне враження. Видно було, що мене терплять тут тільки через те, що я здібний, перший учень у класі, але то багато важило тільки за партою в гімназії, а не в цих покоях, де насамперед цінували походження, титули й звання.
Мені хотілось мерщій вискочити з цього дому, де мене могла чекати тільки зневага, але моя воля була паралізована. З цього йолопського становища мене вивела старша Анемподистова сестра Мері, що вчилась у шостому класі дівочої гімназії.
- Ви в лаун-теніс граєте? Де там грати, коли я і назви ще не чув такої панської забавки!
- Ну, тоді в крокет зіграємо,- запропонувала Мері і владно гукнула: - Кіті, Аня - в крокет!
Кіті була меншою сестрою, другокласницею, Анею ж, виявилось, був Анемподист - так зменшено звали його в сім'ї.
Був початок травня, і на посиланому піском плацику перед верандою в саду було сухо.
Хоч у крокет я ніколи ще не грав, однак швидко опанував його нехитрі правила і під керівництвом Мері, яка великодушно запропонувала бути моїм партнером, одразу почав робити успіхи. Ми стали обігрувати байдужого до такої дитячої гри Анемподиста і азартну маленьку Кіті, що ревниво стежила за нашою перевагою.
Ганяючи дерев'яним молотком на довгому держаку жовті поліровані кулі з червоними смугами, я потроху оговтався і почав нишком розглядати панянок. Маленька гладка Кіті з пухкими губками, які вона раз у раз вередливо закопилювала, мені не подобалась: "Мабуть, злючка й вереда",- подумав я і більше не звертав на неї уваги. Зате від старшої, Мері, я не міг одірвати своїх очей, які самі, поза моєю волею, тяглись до її стрункої статури, ясного високого чола, великих зеленавих очей і двох русявих кіс. Вони лежали їй на спині, але часто заважали грати, бо, коли Мері нахилялась, щоб стукнути молотком кулю, коси спадали їй наперед і, розплітаючись, затуляли золотим серпанком її скроні. Одного разу, відкидаючи за плече неслухняну косу, Мері випадково зачепила кінчиком її мою щоку.
- Пардон! - перепросила вона мене по-французьки,
'.як то водилось у їхній сім'ї, і винувато глянула на мене. Та, видимо, почуття блаженства, що пройняло мене всього від того легкого дотику до моєї щоки м'якого дівочого волосся, розлилось на моєму обличчі. Мері здивовано розплющила свої і без того великі очі, пильно вдивляючись у мене. Потім, ледве помітно усміхнувшись, різким рухом низько нахилилась над кулею. Цієї маленької сцени не помітив ні Анемподист, що безжурно наспівував собі якийсь бравурний військовий марш, ні Кіті, боячись програти, стежила тільки за кулями. Але мене ця сцена перевернула всього.
Перший раз за все своє навчання в гімназії я не вивчив того вечора уроків і, якби наступного дня мене спитали з будь-якого предмета, я дістав би, на подив учителям і учням, одиницю. Через кілька днів з фізики мені поставлено не п'ять, як завжди, а чотири, а ще через день здивований латиніст, докірливо хитаючи головою, вліпив мені трійку, хоч мої відповіді не варті були й того. Я ступив на похилу площину й почав котитись додолу, та це мене мало турбувало. Всі мої думки крутились коло Мері, яку мені весь час хотілось бачити і разом із тим жаско було глянути в її гарні зелені очі. За своєю новою учнівською звичкою я пробував укласти Мері в один із моїх улюблених жіночих образів, але цього разу в мене щось нічого не виходило. Хто вона, ця дівчина, що, як сказала б моя покійна мати, "зав'язала мені світ?" Лермонтовська княжна Мері? Хоч тут і збігалось її перероблене з Марії, як і в Кіті - з Катерини, ім'я, та мені було ясно, що на княжну Мері вона подібна не більше, як я на Печоріна. В ній не було нічого спільного ні з пушкінською Тетяною, ні з тургенєвською Єленою, ні з гончаровською Вірою. Єдиний літературний образ напрошувався мені в порівняння: сцена з "Тараса Бульби", де Андрій, бувши ще київським бурсаком, продерся в покої панночки-шляхтянки. Та що могло нагадувати в Мері ту польську панночку? Нічого, її можна було прийняти скорше вже за шведку, норвежку, тільки не за польку. Говорила вона півучою мовою центральних російських губерній. І в її устах "мая дарога", "хачу халодной вадьі" мені не здавалось кривлянням, як у інших. Зате я в її присутності, як дві краплі води, скидався на Андрія Бульбенка, а головне, я почував, що можу піти й далі Андрієвою стежкою, аби хоч трохи пасувати до чарівної володарки моїх марень. Я почав соромитись свого убогого вигляду, свого дому, мені страшно було й подумати - що сталось би, коли б Мері раптом спитала мене про моїх батьків. Старші Кузьміни-Караваєви, мабуть, уявляли собі в загальних рисах моє походження і мій домашній побут, але з делікатності чи не бажаючи зачепити моєї амбіції ніколи не заводили мову на цю дражливу тему. Я був уже близький до того, щоб нишком почати тягти з дому гроші: ану ж я зустріну зненацька Мері і їй забажається з'їсти морозива або купити квітів. Але мачуха була добра господиня і ховала гроші далеко... А скільки часу я змарнував, тиняючись коло дівочої гімназії та суміжними вулицями - з кволою надією хоч здалека побачити увіч свою мрію!.. Мені й на думку тепер не спадало наслідувати мого улюбленого Інсарова, що вмів стояти на сторожі своєї ідеї і цим зачарував Єлену. Де там! По-перше, в мене не було тоді ні сталих поглядів, ні глибоких переконань. Хоч я вже й намацував ідеї з прочитаних книжок, та все те ще колобродило в страшній плутанині й хаосі, й жодна з ідей ще не встигла осісти в моїй нерозважливій голові. По-друге, ті великі зелені очі й довгі русяві коси так засліпили мене, що я сам ладен був тричі перевернути всього себе навиворіт, аби хоч трохи відповідати Мері й її оточенню. Під різними вигаданими приводами я добирав способу хоч ненадовго зайти в дім Кузьміних-Караваєвих і, сам не помічаючи того, унадився туди. Щоб не бути смішним хохою, я попросив Анемподиста навчити мене грати в лаун-теніс, а далі у преферанс, що той охоче і з великим знанням діла виконав. Червоніючи за своє невігластво, я розпитував його, як годиться поводитись за столом, у вітальні, про що можна починати розмову, а де краще промовчати. І тут вказівки Анемподиста дуже допомогли мені. Я знав уже, що розрізати під час обіду котлети або рибу ножем - розцінюється у "вищому світі" майже як злочин; простягти, вітаючись з жінками, самому руку, а не чекати, поки її тобі подадуть,- ганьба, а цокаючись чарками з вином, не можна тримати свою чарку вище від жіночої, бо то майже образа: паням треба конче цілувати руку, але, боронь боже, поцілувати руку якійсь, хоч би й літній уже, панні - страшний скандал! І я тепер шанобливо цілував Анемподистовій матері, Кале-рії Олександрівні, її напахчену руку і не помічав, як не помічають повітря в кімнаті, покоївки Зіни, коли вона мелькала перед моїми очима.
Одне слово, я швидко й успішно засвоював від Анемподиста ту "світську" премудрість, без якої не обійтись у товаристві порядному джиґунові. Зате як мало міг тепер засвоїти від мене мій новий, безжурний вчитель Анемподист!.. Я стояв уже на межі двійок і одиниць, без опору поступившись іншим своїм недавнім становищем першого учня. Мені навіть знизили оцінку за поведінку, бо я почав курити тютюн і одного разу необережно попався на вулиці гімназичному наглядачеві, тримаючи в зубах запалену цигарку.
За столом у Кузьміних-Караваєвих я почав розбиратись у винах, відрізняючи якості мадери від, скажімо, токайського. Загалом мені непогано повелося в цьому аристократичному домі; от тільки трохи муляло іноді те, що я їм з чужого столу, користуючись чужим, а не купленим за власні гроші. Та я ладен був змушувати себе не зважати й на це, аби лиш бути близько коло неможливої Мері.
А вона таки справді була неможлива. Ніхто в домі Кузьміних-Караваєвих, навіть Анемподист, і гадки не мав, який гармидер вчинила в моїй душі Мері. До мене тут призвичаїлись уже, і я не справляв більше сенсації своєю появою. Анемподист прив'язався до мене, наперед смакуючи літні мисливські втіхи вдвох зі мною. Він по секрету сказав мені, що просив у батька гроші купити й для мене рушницю і батько погодився дати, в разі Анемподист перелізе у восьмий клас. Калерія Олександрівна примирилась зі мною, як із черговою примхою свого ненаглядного первістка. Сам Кузьмін-Караваєв, хоч і далі тримався свого зверхньо-поблажливого тону до мене, та був не від того, щоб іноді забавити себе і моєю фігурою. Він любив пореготати, і, певно, то для того він привіз сюди з свого маєтку на Орловщині дивака Афоньку і допустив до покоїв нашу сільську дівчину Зіну. Проте ця Зіна, що вже дрбре наламалася в панських покоях, чула своїм нутром моє мужицьке походження і не поспішала, як іншим, прислужувати мені за столом. Вона охоче обминула мене і якою-небудь доброю стравою, та за цим пильнував Анемподист. Маленька Кіті не звертала, на мене уваги - вона не мала ще в родині голосу, та й для неї я був старший і тому не цікавий. Інша річ - Мері.
Вона, безперечно, догадувалась, чого я червонію при ній, замовкаю, стаю як поплутаний. Це її цікавило і, певно, в якійсь мірі тішило дівоче самолюбство. Мені ніколи не випадало лишатися з нею наодинці, та я був щасливий і з того, що бачу її близько. Шельмівська панна навмисне упиналася в мене своїми зеленими очима, розважаючись з того, що я млію під її поглядом, а піймавши раптом на собі мої тужні закохані погляди, здивовано підводила брову, немовби запитуючи мене, і ледве помітно загадково усміхалась.

...Олександр Іванович одійшов від трюмо й подався до другої кімнати. Ця кімната в їхній невеликій квартирі правила йому за кабінет і водночас за спальню матері. Власне, не спальню, а місце спання, бо мати заходила туди, тільки коли лягала спати та ще хіба коли хвороба підтинала їй кволі ноги. Звичайно ж вона воліла тихенько сидіти в кухні чи у дворі, аби лиш не зрушити чогось у кімнатах, де жили її Сашко та невістка.
Праворуч коло сіни стояло за ширмою її ліжко. Це благеньке дерев'яне ліжко-розкладачка з довгим полотняним лантухом-матрацом, у якому давно вже перетерлась на порохню солома, було застелене залатаним у кількох місцях простирадлом і старим домотканим укривалом. Усе це мати прихопила з далекого Переяслава, коли остаточно зважилась переїхати на життя до свого, єдиного тепер, сина. Ніна Олександрівна й досі не може без сміху дивитись на ту нужденну неоковирну ширму із старої плахти, напнутої на почорнілі від часу патички, що тільки чудом тримались одне одного на заіржавілих петлях, намагаючись затулити в кімнаті убогу материну постіль. Цей незграбний витвір містечкового партача разом з усім материним добром не вартий був і десятої частки тих грошей за перевіз через тисячі кілометрів до Узбекистану, але мати, як колись дівка - посагу, міцно держалась того всього. А надто тої чудернацької ширми, яку вона по-стародавньому називала - параван. Ніна Олександрівна, чи то не зрозумівши, чи то навмисне, щоб поглузувати з неуцтва свекрухи, не раз, було, казала, сміючись: "Який там "караван"! Це - ширма. Розумієте, Одарко Пилипівно, - ширма! Маєте сина лікаря, а говорите, як якась колгоспниця".
На думку Ніни Олександрівни (і з цим погоджувався й Олександр Іванович), цю ширму давно б уже слід викинути, бо вона своїм занадто старосвітським виглядом тільки компрометує їх, але місцева кустарна промисловість ще не почала виробляти чогось хоч трохи пристойного, та й Олександрові Івановичу в глибині душі все ж було жаль старої матері з її дивацтвом, і ширма залишалася... Одначе, коли приходили прошені гості, ширму з ліжком заздалегідь виносили надвір, і, поки гості не розходились, матері не було де спати, бо заснути надворі не давали москіти, та й не годилось старій де-будь розлягатися.
Коли Олександр Іванович увійшов до кімнати, за ширмою було тихо. Мабуть, виснажена вночі пропасницею, мати спала. Олександр Іванович причинив за собою двері і навшпиньки, щоб не збудити старої, пройшов до письмового столу й сів у крісло. За ширмою зарипіло ліжко.
- Ти ще не їв, Сашку? Там, на нижній полиці в шафі, є сир і вчорашнього молока трохи, якщо не скисло...
- Певно, гузапая одсиріла або примус коверзує, -- сказав Олександр Іванович, не слухаючи останніх материних слів. Він знав, що в травні, коли тут остаточно припиняються весняні дощі, тонке стебло торішньої гузапаї не може одсиріти, та й примус нещодавно лагодили, але треба ж щось сказати матері на виправдання справді дивного зволікання дружини. Годинник на столі показував уже двадцять на дев'яту. Олександр Іванович присунув до столу крісло й розгорнув "Драму на полюванні".
- Сир - у кутку, накритий блюдцем...- знову почувся за ширмою тихий материн голос.
Олександр Іванович насупився. Материні слова немовби натякали на недбайливість і невміння господарювати його Ніни.
- Будь ласка, мамо, не турбуйся!.. Захворіла - треба лежати; без тебе все зробиться,- буркнув він, не криючи свого невдоволення.
- Так ти ж знову підеш голодний...-- ніби виправдовуючись, промовила мати й важко зітхнула.
Це зітхання зовсім уже роздратувало Олександра Івановича. Він хотів сказати матері, що просить и не втручатися, куди не слід, що він і дружина обійдуться без неї, але в цю мить здалека, десь із кухні, почувся дитячий вереск і швидко покотився до кімнати. Коло дверей він стих, потім двері враз розчахнулися обома половинками, і до кімнати вбіг трирічний син Олександра Івановича Вася. Простягаючи перед себе руку з розчепіреними дрібненькими пальцями, малий .захлинався від плачу й задріботів ніжками просто до баби за ширму.
- Бабо, бабо - буба!..
- Не плач, Васильку, не плач, голуб'ятко...
- Мама Васі - бубу...-- скаржився далі малий.
- Де буба? На руці? Ану, давай її сюди...
Олександр Іванович не бачив через ширму, але до дрібниць уявляв усю дальшу сцену. Колись давно-давно так потішала мати і його, і це так само враз заспокоювало Олександра Івановича, як тепер його Васю. Мати помалу загинає до крихітної рожевої долоньки малюсінькі пальчики, починаючи з мізинця, і над кожним пестливо примовляє:
- Горосю, бобосю, пшеничка, тичка...-Дійшовши до великого пальця, мати раптом надає своєму голосові штучно-сварливого тону й, злегка витягаючи онуків пальчик, каже: - А старий бобище...- Тут заходить коротенька пауза, коли баба ніби міркує, що ж учинити з "старим бобищем", а малий роззявив рота й заціпенів у захваті, дарма що чує це який там уже раз.
- А старий бобище - фу-у-урр за плотище!
І баба відкидає далеко набік свою жовту худеньку руку.
Від цього "фу-у-урр" малий регоче, аж заходиться. На щоках ще блищать невисохлі сльози, а він просить бабу повторити ще раз усе спочатку й настирливо суне до неї другу ручку.
Перед Олександром Івановичем лежала розгорнута книга, але думки його були - за ширмою. І якесь дивне мішане почуття - чи то заздрощів до щирої, безпосередньої радості малого, чи то ревнощів, що син у своїй біді побіг не до нього, а до баби, чи жалю за чимось неповторним, втраченим не знати де й коли,- поволі опанувало його. А за ширмою знову лагідно примовляла мати: - Горосю, бобосю, пшеничка...
Олександр Іванович не чув навіть, як до кімнати широкими, поквапними кроками ввійшла Ніна Олександрівна. Метнувши повний гніву погляд на ширму, вона обурено повернула голову до Олександра Івановича.
- Треба, нарешті, покласти цьому край! Я так не можу!.. Дитина завинила, я покарала її, а Одарка Пилипівна - прошу: "Єросю, барбосю"!.. Що за виховання? І потім - навіщо вчити дитину всяких дурниць?
Олександр Іванович розумів, що дружина навмисно перекручує слова материної приповідки, знав, що й Васю вона карає часто без усякої потреби, і взагалі ляпаси й потиличники - не метод виховання, але він промовчав. Сказати це зараз - значить зчинити в домі бучу, а треба ж працювати. Для всякої праці, а то більше для лікарської - передусім спокій, рівновага. Він узяв зі столу записника, стетоскоп і тихо підвівся з крісла, уникаючи зустрічатись очима з дружиною.
- Чудово! Чудово! Одарка Пилипівна розбещує дитину, батько ' дивиться на це крізь пальці, а мені - хоч розірвись!..
Ніні Олександрівні дуже кортіло зчепитись з старою, сказати їй, нарешті, що годі клеїти дурня, прикидаючись хворою, бо якщо цього не розуміє чомусь її син-лікар, то добре розуміє вона. Де там та малярія? Це - хитрощй! Це все витівки, щоб звалити на плечі Ніни Олександрівни ще й прокляту кухню. Ні, тут не акрихіну треба, а...
Гнів Ніни Олександрівни клекотів у грудях, але за ширмою було тихо. Не чути навіть малого, що, певно, прикипів там, переляканий, до баби, і це зв'язало Ніну Олександрівну. Не зганяти ж стару силоміць з ліжка, хоч вона, безперечно, й варта того!..
Прикусивши губу, Ніна Олександрівна рішуче підійшла до ширми.
Щоб не торкатись рукою до тої свекрушиної гидоти, вона бридливо відсунула черевиком стулку ширми й, не заглядаючи всередину, швидко намацала рукою Васю та рвучко висмикнула його геть.
- Щоб ти мені більше не смів туди ходити!
Малий заверещав, запручався, простягав до баби вільну руку, але Ніна Олександрівна владно потягла його до дверей.
Уже за порогом вона обернулась до Олександра Івановича.
- Чого ж ти не йдеш снідати? Яєчня на столі, чай холоне...
За ширмою знову тихо зітхнула мати, і Олександр Іванович, якому теж хотілося зітхнути, затримав дихання. Ліжко за ширмою зарипіло, й по підлозі зачовгали капці. Мабуть, мати підвелась і починає вбиратися. Олександр Іванович сумно глянув на годинника. За десять дев'ята. Він зітхнув і вийшов.
У другій кімнаті Ніна Олександрівна муштрувала Васю. Затиснувши малого між своїми колінами, вона відкинулась на спинку стільця й, відбиваючи черевиком такт, проказувала:
Гуси, гуси, ось вода!
Прошу пити! - Га-га-га!..
Хлопчик тоскно дивився у вікно й мовчав. Олександр Іванович, не затримуючись у кімнаті, швидко подався до амбулаторії...
(...)

IV
Вечірній прийом закінчився, й Олександр Іванович вийшов на ґанок амбулаторії.
Сутеніло. За деревами кишлаку сквапно сідало на заході сонце, й у повітрі вже чути було перших москітів.
Цілий день сьогодні Олександр Іванович був серед людей, і зараз йому хотілося лишитися трохи на самоті, зібратись з розпорошеними за всяким клопотом думками, і він пройшовся лікарняним двором.
Три роки тому, коли молодий лікар Постоловський приїхав сюди працювати, цей двір являв собою сумну, зарослу бур'янами пустку. Колись, ще до колективізації, двір і будівлі теперішньої докторхони належали заможному баєві. Два білі будинки з вікнами в двір і глухими стінами на вулицю,- щоб стороннє око не могло глянути на баєвих жінок,- були покоями бая, третій, що витягнувся вздовж двору й тільки одною бічною стіною впирався у вулицю, правив за приміщення для челяді й комору. Міцна брама з маленькою хвірткою й добрими засувами, вбудована в зовнішню стіну, і високий сірий дувал, що відмежовував двір від сусідів, надавали володінням бая вигляду чи то маленької фортеці, чи в'язниці. Сюди, на цей великий двір, звозили колись зібрану бавовну, пшеницю й рис, до бая приходили російські крамарі й урядовці, і у дворі було завізно від гарб, навантажених ослів і людей. Посеред двору височіла широка шопа, і в затінку її, рятуючись від спеки, спочивали байські коні, а коли не було близько господаря, й - наймити. Це розповів лікареві старий сторож Ісмаїл, що задержався тут, як самовидець тих далеких часів, із колишньої байської челяді.
У Намангані заступник завідувача обласного відділу охорони здоров'я, підписуючи Олександрові Івановичу призначення сюди, сказав, важко зітхаючи:
- Наш Узбекистан не зазнав страхіть війни, але під воєнний час безгосподарні, а часом і хижі руки тут подекуди завдали медичним закладам руйнації чи не меншої, як на заході бомби... З приміщенням вам буде важкувато попервах...
(...)

VIII
Рак!
Підступна, зловісна хвороба...
Тихо, часто без болю, без помітних зовнішніх ознак попервах, вона міцно хапає своїми цупкими пазурами якийсь орган людини й без жалю руйнує його. Та цього їй мало. Її спрага нищити - невситима! І вона по лімфатичних путях розпросторюється далі, засилає в ближчі й дальні органи свої нищівні, диверсійні десанти - метастази.
І ось дужий досі організм, іноді саме в розквіті сил, раптом, мов підтята в корінні рослина,- підтята нишком, крадькома, десь у глибині ґрунту,- починає занепадати, в'янути, всихати. Хвору людину охоплює загальна кволість, утома, недокрів'я, людина марніє, обличчя її набирає неприємного землистого кольору, сохне шкіра... А там, у тканинах ураженого органа, невпинно точиться страшна робота руйнації. Ракова пухлина росте, збільшується,- її клітини, ці мікровелетні-напасники, бурхливо множаться й ширяться. Мов хижаки, вони вдираються в суміжні міжтканеві щілини, руйнують здорову тканину і вкорінюються; і нема їм спину, і нема пощади ні життєво важливим органам людини, ні самому людському життю.
Та ось пухлина розпадається, розкриваються зруйновані кровоносні судини,- і нараз починається тяжка ракова кровотеча. І людське життя стає під страшну загрозу: кровотеча може перетнути його...
Хворій людині, знесиленій від великої крововтрати, може навіть на якийсь час полегшати, їй раптом починає здаватись, ніби хвороба вичерпала саму себе і ось уже кінець їй, за яким почнеться одужання...
Нужденна омана!
Леле, це не кінець хвороби, не поразка її, навіть не тимчасовий, змушений відступ, це - її перша велика перемога! Її нездоланний дух нищення й загибелі вже прорвався далі по організму, розсипався загонами смерті, і хто зна, може, вже не в одному, а в кількох місцях росте нова злоякісна пухлина, вдирається в нові тканини й нищить, нищить...
І отак до нового розпаду пухлини, до нової кровотечі, до тої останньої поразки, коли, нарешті, сили життя капітулюють перед силою смерті...
Олександр Іванович давно вже закінчив приймати хворих в амбулаторії, а думки про рак усе ще не покидали його. Він нашвидку пообідав і, щоб мати ввечері вільний час складати місячний звіт про роботу своєї дільниці, одразу ж, не чекаючи, поки спаде спека, пішов на виклик до хворого. Від хворого він подався за кишлак глянути, чи є ще гамбузії в ближчих ариках, і задля цього, сам того не помічаючи, пройшов досить далеко вздовж широких плантацій бавовнику і тільки там, де починались залиті нафтою рисові поля, повернув назад.
Усе було гаразд. І у хворого був лише звичайний рецидивний напад давньої малярії, з яким могла б упоратись сама Таскіра без лікаря, і дрібненькі гамбузії щокроку виблискували в неглибокій воді ариків синювато-сріблястими блищиками, а коли, вертаючись додому вже іншою дорогою, Олександр Іванович зайшов до контори колгоспу імені Ахунбабаєва,- зайшов, між іншим, на всякий випадок, зовсім не сподіваючись кого-небудь побачити там у цю пору, він несподівано нахопився на засідання колгоспного правління. З його приходу всі, видамо, зраділи, і до Олександра Івановича звідусіль простягалися засмаглі руки, які всі треба було неодмінно потиснути. Лиш голова колгоспу Рахімбеков підозріло насторожився, але коли всунув у лікареву долоню свої короткі, як цурупалки, пальці, він з чемності мусив привітно усміхнутися також.
- Алейкум селям, доктор!..
(...)

XXI
Вже смеркалося, і на безхмарному темно-синьому небі повагом викочувався вгору місяць уповні. Коли Олександр Іванович зайшов до покоїв, там була вже нічна тиша. Вася й мати спали, тільки Ніна Олександрівна з нудьги перегортала давні номери "Крокодила". Почувши, що рипнули двері, вона відсунула від себе журнал і пильно подивилась на чоловіка. За цю добу він якось зів'яв і помітно спав на виду. "Можливо,- подумала вона,- я дещо й передозувала вчора..."
Говорячи з чоловіком, вона звикла - вдало чи невдало - вживати медичних термінів, і в неї давно вже піодермія заступила звичайні прищі, нежить і кашель зникли в грипозному стані, дурень став у неї дебілом, а глупота обернулась на олігофренію; і тепер, коли вона думала про чоловіка, ці терміни лізли їй у голову: "Реакція наявна",- констатувала сама собі Ніна Олександрівна, спіймавши спустошений погляд Олександра Івановича, що на мить затримався на її чолі. І, міркуючи, яку найкраще застосувати тепер тактику до чоловіка, вона вирішила, що поцілунки й обійми, які допомагали в таких випадках раніше,- зараз небезпечні. Краще побільше валеріанових крапель у слова і чогось такого, що нейтралізувало б терпкий присмак їхньої нічної розмови.
- І, мабуть же, марно проїздився? Нічого особливого й не було? - спитала вона, вдало додаючи до свого голосу інтонації жалю і співчуття.
- Ні, тяжкі пологи. Поперечне становище...- тихо відповів Олександр Іванович, шукаючи на вішалці вільного гачка повісити кепку.
- В узбеків усе - "не слава Богу"! То ноги на рівному місці поламають, то дитина чогось у них упоперек родиться... Народ! - і Ніна Олександрівна зітхнула.- Одначе соловей піснями не буде ситий,- похопилась вона і встала з стільця.
- Та я, власне, вечеряв уже... Олександр Іванович стомлено потер долонею чоло.
- Чим же тебе годували? Пловом, звичайно, якого ти не їси. Дурниці! - І вона швидко пішла на кухню.
Олександр Іванович оглянувся по кімнаті. Все було звичайне, як і завжди: трюмо, двоспальне ліжко, шафа, мольберт, малюнки дружини на стіні... І все ж він не міг позбутись дивного враження,- ніби не до своєї квартири, а до чужих людей зненацька зайшов він такої пізньої пори. І тепер, коли вийшла господиня, треба було поміркувати, як повести себе далі...
В кутку коло стіни засміявся уві сні Вася і замовк. Олександр Іванович тихенько підійшов до дитячого ліжка і крізь напнуту на бильцях марлю глянув на свого хлопчика. Малий вивернувся, відкинувши далеко набік руку, і роззявленим ротиком усміхався. Може, вві сні бачив свого татка? Або вчулося йому бабусине "горосю-бобосю..."? І ясний, безтурботний сон його сина нарешті повернув Олександрові Івановичу давнє відчуття свого дому.
Коли Ніна Олександрівна принесла з кухні накриту тарілкою сковороду й забряжчала в шафі, виймаючи виделку й ножа, він почував уже себе цілком удома, в своїй сім'ї.
- Ми з Одаркою Пилипівною приготували для тебе сьогодні фаршировані помідори,- сказала Ніна Олександрівна, знаючи, що байдужий до кулінарних витворів своєї матері чоловік усе ж віддає перевагу цій страві.
Рівна поведінка дружини, позбавлена розпаленої штучно пристрасті, як того з досвіду боязко чекав Олександр Іванович, заспокійливо впливала на нього. Йому й справді почало здаватись, що не було ні прикрої сцени вчора, ні тяжких думок сьогодні. І, на подив самому собі, він охоче почав їсти политі сметаною печені помідори.
Олександр Іванович поволі розговорився, сказав, що днями сподіваються приїзду нового завідувача облздороввідділу, який, мабуть, завітає і до них. Ніна Олександрівна сіла колінами на стільця і, спираючись ліктями на стіл, уважно слухала.
- А він росіянин чи узбек? - поцікавилась вона.
- З прізвища видати - узбек: Ходжаєв.
- Ну, значить, такий же дебіл, як і Ахметджанов!
- Навпаки. Ахметджанов - тільки фельдшер, а це - хірург. І, кажуть, хороший. Навіть, ставши завом, не кидає практики. В обласній лікарні він і тепер часто робить складні порожнинні операції.
- Чого-чого, а узбека-лікаря, та ще хірурга або гінеколога, я собі не уявляю!
- Ну чому ж? - заперечив Олександр Іванович.- Є в узбеків і хороші лікарі, є інженери, агрономи...
- Знаєш, кожному народові дано щось своє: китайці розводять чай, цигани ворожать, євреї торгують...
- Що ти, що ти! - перебив її Олександр Іванович, силкуючись не втратити такту.- Ти мислиш,- м'яко сказав він,- як один автор старої книжки для дітей (здається, в Горького я читав колись про це). Так ось цей автор писав: "У Китаї вся людність - китайці, і навіть імператор - теж китаєць!" Бачиш, Ніно, тобі треба...
- Треба реально, а не з книг і газет дивитись на речі! - перебила із захватом Ніна Олександрівна.- Я припускаю ще з узбека вчителя, артиста, навіть поета (хоч, кажуть, вони нудно пишуть), але лікаря, інженера, художника - ніколи! Щоб я довірила узбекові своє здоров'я? Та ні в якому разі!.. Це просто не личить їм.
"Безглуздя!" - хотів сказати Олександр Іванович, бачачи, що дедалі в ліс, тим більше дров, але йому стало шкода тої химерної злагоди й родинного затишку, що їх так важко повернув він собі сьогодні, тому стримався й тихо сказав:
- Це, Ніно, наївно.
Ніна Олександрівна встала з стільця, щоб було зручніше сперечатися, і тільки-но хотіла розкрити рота, як з двору крізь одчинене вікно, запнуте марлею проти москітів і комарів, почулося собаче виття.
- Бр-р, як неприємно виє! - мерзлякувато, мов від холоду, здригнула плечима Ніна Олександрівна.- Аж моторошно якось... І навіщо тримають у дворі цю потвору!
Олександр Іванович встав з-за столу й підійшов до вікна. Крізь марлю було тьмяно видно посередині двору Жучку, що витягала до місяця морду й вила. Ніна Олександрівна тривожно подивилась на Олександра Івановича і, прислухаючись до виття, пошепки промовила:
- Це, здається, щось недобре віщує...
- Пусте! - сказав Олександр Іванович, якому, проте, ставало теж недобре на душі від того розпачливого собачого плачу, і, щоб розвіяти це гнітюче враження, неначе справді передчуття чогось лихого, що чимраз дужче заповнювало кімнату, він удавано засміявся.
- На приїзд Ходжаєва виє. Влетить мені від нього за якусь дурницю по саму зав'язку!
Та це не заспокоїло Ніни Олександрівни. Вона сумнівно похитала головою і голосно спитала до другої кімнати, де спала свекруха:
- Що це означає, Одарко Пилипівно, коли собака так виє?
Стара таки не спала. Видимо, й вона прислухалась до того виття, бо одразу ж відповіла:
- Це на нещастя - пожар або смерть чиюсь...
- От бачиш! - сказала, повернувшись до чоловіка, Ніна Олександрівна, цілком погоджуючись цього разу з свекрухою.
- Мені страшно, Сашуню...- прошепотіла вона, боязко тулячись до чоловіка.
- Дурні забобони! - навмисне голосно сказав Олександр Іванович, щоб порушити густу тишу, серед якої особливо виразно чулося сповнене безвихідної туги собаче виття й шкребло по душі.
- Я прожену її зараз! - і він широкими кроками вийшов з кімнати.
Серед двору, жалібно підібгавши хвоста й уся скулившись, немовби її трясла трясця, стояла боком до Олександра Івановича Жучка й вила на місяць.
- Їди геть, Жучко! Я т-тобі!..
Олександр Іванович нахилився до землі, мов беручи ломаку, але Жучка не рушила. Вона лише перестала вити й повернула до Олександра Івановича морду. В місячному світлі Олександр Іванович добре бачив усю її скорботну зігнуту статуру, і йому здалося, що в єдиному оці собаки ятриться така глибока, майже людська печаль, що йому аж защеміло серце і холодок пробіг поза спиною.
Жучка спроквола повела головою то в один, то в другий бік, немов без надії хотіла ще раз спробувати знайти в свіжому, нічному повітрі щось назавжди втрачене, потім одвернулась і тихо подалась геть.
За хвилину вона завила в дальньому кутку двору, і Олександр Іванович знову побачив її задерту вгору морду, немов Жучка ревно плакала й скаржилась до неба на якесь своє невтішне собаче горе...

XXII
Якби це була не його мати, а хтось інший, йому як лікареві було б досадно, що хворобу діагностував не він, а другий лікар; йому було б неприємно й соромно перед завоблздороввідділу, що він прогледів у хворої рак, тоді як симптоми були такі виразні, що випадок можна було б назвати "студентським раком", який легко може розпізнати й недосвідчений студент-медик. Але це була його мати, мати, що жила з ним поруч, яку він бачив щодня, мати, яка перед його очима марніла, сохла, згасала, а він нічого того не помічав! Не помічав - і як лікар, і як син... Як це могло статися?..
Не як лікар, а як людина, мати якої небезпечно хвора, він уже не сумнівався в слушності страшного діагнозу.
В пам'яті виринуло, як нещодавно мати відмовилась від ковбаси, а потім узяла шматочок, і їй стало зле, виринало ще багато-багато дрібниць, які він механічно зафіксовував у пам'яті раніш, не надаючи їм ніякої ваги, а тепер вони з невблаганною об'єктивністю стверджували діагноз. Він пригадував їх поза своєю волею одну за одною і все питав себе: "Як же, як же могло статись, що я нічого того не помічав?.."
Усе, що відбувалось тепер навколо, було ніби завішане густою марлевою сіткою. Він чув, як Ходжаєв казав йому, що треба якнайшвидше зробити рентгенографію огруддя, як він радив йому негайно взяти відпустку; Олександр Іванович зрозумів, що про хворобу матері знають уже й інші, бо Пісочкіна умовляла стару завтра ж їхати до району й обіцяла прислати по неї з тропстанції підводу; чув навіть, як дружина пошепки питала Пісочкіну: "Це не заразне?" Та все це він сприймав уже здалека, ніби воно відбувалося десь на сцені в якійсь важкій драмі, де він уже зіграв свою роль, тоді як інші ще грали далі...
Мозок йому тільки приймав слова, не розбираючи їх значення, і недбало відкладав їх кудись набік, а просто перед ним стояло оголене, болючо-реальне, страшне в своїй правді: мати хвора на рак, рак стравоходу - одну з найтяжчих і безнадійних, надто при задавненому стані, форм рака...
І знову, і знову перед ним виникало питання, на яке він не міг знайти собі відповіді: як це могло статися?..

XXVI
Трохи пізніше Жучку побачив ще один чоловік, який примчав до станції в маленькому газику і, поквапно вийшовши на перон, похмуро подивився на спорожнілі колії, на далеку смужку диму від поїздів і, нарешті, спинив невдоволений погляд на скоцюрбленому тулубі суки, що жалібно скавулила віддалік перону. Ходжаєв, розуміється, не впізнав у цій упослідженій, бездомній тварині годованки хворої матері лікаря Постоловського, хоч з раннього ранку він тільки й думав, що про цю матір та її сина-лікаря, трагедію якого Ходжаєв близько взяв до серця.
Він затримався вчора в Кара-Дар'їнській лікарні, де недостатня профілактична робота й великий процент захворювань на малярію вимагали глибшого обслідування і його особистого втручання. Та незважаючи на заклопотаність, Ходжаєв ще вчора, після довгих марних спроб додзвонитися до Хакул-Абадэ, нарешті зв'язався телефоном з Ахметджановим і зобов'язав того під особисту відповідальність забезпечити автотранспортом перевіз до залізничної станції хворої матері лікаря Постоловського.
Сьогодні ранком Ходжаєв знову зателефонував до Ах-метджанова, але дізнавшись, що хвору досі не одвезено, бо машину швидкої допомоги спіткав непередбачений ремонт, який ось-ось має закінчитись, спалахнув таким гнівом і так нагримав на отетерілого заврайздороввідділу, що той затремтів перед телефонним апаратом, як перед розлюченою живою істотою, підскочив з стільця й став заникуватись.
- Фельдшер Ахметджанов! - сказав уже спокійним голосом, одійшовши трохи й опанувавши себе, Ходжаєв, але саме те, що він назвав його не на ім'я та по батькові чи за посадою, як то звичайно називав своїх підлеглих, нагнало на Ахметджанова ще більшого страху, аж йому перехопило дух.
- Йдеться про хвору людину, та ще й до того - матір вашого лікаря. Де хочете - в райвиконкомі, в райкомі чи де там - візьміть машину і негайно вишліть. Максимум за годину я буду у вас. Щоб на той час був готовий наказ про місячну відпустку лікареві Постоловському, зарплата за останній місяць і відпусткові. Я сам передам йому це. Дійте, не спіть! Я жартувати не люблю. Особливо коли йдеться про хворих.
Ходжаєв, обурюючись знову, так сердито накинув на телефонний апарат трубку, що там аж дзенькнуло щось; наспіх потиснув руку причмеленому завідувачеві Кара-Дар'їнської лікарні і метнувся в машину до кабіни шофера.
Через двадцять п'ять хвилин його газик спинився проти високої сумної лікарняної брами, через яку Ходжаєв легко проскочив і, не глянувши навіть на амбулаторію, кинувся до квартири лікаря Постоловського.
Він застав у домі тільки розпатлану, в розтріпаному капоті Ніну Олександрівну, яка, побачивши несподівано оригінального завоблвідділу, пройнялась жахом за свою непричепурену зовнішність і стала без кінця перепрошувати за "домашній" вигляд. Та він не звернув на неї ніякої уваги, гарячкове нишпорячи очима по приміщенню, де, видимо, нікого більше й не було. Дізнавшись, що матір Постоловського вже повезено на станцію кіньми, він звів на переніссі густі чорні брови й, не стримавшись, роздратовано прошепотів до себе:
- Вахлай! Ох який же вахлай!..
Навіть не попрощавшись з розгубленою Ніною Олександрівною, Ходжаєв зник з лікарняного подвір'я і за двадцять хвилин був уже коло райздороввідділу. Там давно вже все прийшло в такий шалений рух, що тільки-но газик Ходжаєва загальмував перед ґанком, як до нього вже біг східцями Ахметджанов, а за ним поспішала з пачкою паперових грошей, відомістю й ручкою-самопискою секретарка Гордієнко.
Ахметджанов скоромовкою повідомив, що машину швидкої допомоги вже послано, а ще раніш з тропстанції - коні, але Ходжаєв тільки коротко метнув на нього гнівними іскрами темних очей і, кинувши: "Про цей випадок будемо говорити окремо",- нашвидку розписався у відомості, взяв, не рахуючи, пачку грошей і кивнув шоферові.
Озирнувшись по спустілому перону, з якого вже завертали назад до широко розчинених дверей начальник станції з касиром, Ходжаєв швидко підійшов до них.
- Не скажете випадково, чи сів у поїзд один лікар з Хакул-Абадського району з хворою матір'ю?
- Лікар Постоловський? Як же, як же! Знаю,- відповів охоче начальник станції, до голосу якого одразу прилучився й запобігливий голосок старого касира в окулярах, що враз відчув досвідченим нюхом у незнайомому узбецькому обличчі якогось начальника:
- Два квитки до Ташкента видав з плацкартами! Вагон номер три.
- Коли прибуває поїзд в Андижан і скільки стоїть там? - спитав, морщачись, Ходжаєв, який при всій зовнішній суворості не терпів від будь-кого солодкавого тону підлеглості й самоприниження.
Не дослухавши до кінця відповіді начальника станції й касира, які один перед одним старалися догодити хоч і невідомому, та все ж таки начальству, Ходжаєв побіг до автомашини, чим вкрай здивував і розчарував начальника станції й касира (начальству не годиться бігати - несолідно!), і кинув на ходу шоферові:
- В Андижан, на вокзал! Встигнемо. Тільки швидше, будь ласка!
Машина круто завернула від станції, і за хвилину на Андижанському шляху по ній лишилась тільки довгаста хмаринка куряви, що звільна танула в мареві гарячого дня.
На розпеченому пероні вокзалу в Андижані Ходжаєв устиг-таки вскочити в передостанній вагон, коли ташкентський поїзд уже рушив, і провідники в дверях виставили жовті прапорці. Переходячи з вагона у вагон, він, нарешті, знайшов лікаря Постоловського і його хвору матір.
На привітання Ходжаєва мати кволо заворушила губами, силкуючись і собі сказати доброму чоловікові щось приязне, та з її уст прошелестів лише невиразний шепіт, який не розчули ні син, ні поготів Ходжаєв. Тільки з того, як вона двічі поволі склепила очі й ледь усміхнулася, було видно, що їй приємно бачити на своїй останній дорозі ще й хорошого Сашкового начальника.
Відколи провідниця вагона й син застелили на лаві постіль і мати простягла на ній важкі, як не свої, ноги, їй стало раптом гірше. Наче всі свої слабкі, надуживані протягом останнього часу сили вона до краю вичерпала, поки їхала до залізниці й пройшла до поїзда. Вона востаннє напружилась, щоб кинути через вікно Жучці їсти, та то були вже рештки її сил. Коли поїзд рушив і зникла з очей Жучка, а за нею станція і районне місто вдалині, мати збагнула, що це загорнулася не тільки остання сторінка її перебування в Узбеччині, а ось-ось вийде кінець і всій довгій книзі її буття... І тоді вона відчула, що сил у неї нема та більше вже й не буде. Душа ще якось держалася тіла, але і їй ставало чужим те немічне, важке тіло. Коли треба було перейти на постіль з синової лави, на яку мати була хряпнулась, одступивши від вікна, вона вже не могла встояти і повисла на руках сина. Поява Ходжаєва тільки на якусь хвилину повернула її до перейденої дійсності, а далі мати знову притихла, прислухаючись, чи не почала вже її душа звільнятись від непотрібного тепер тіла...
- А я теж до Ташкента - деякі справи набігли. Цю полицю ніхто ще не зайняв? - спитав Ходжаєв Олександра Івановича і, вдивляючись у бліде, безкровне обличчя старої, ніби ненароком додав: - До речі, я прихопив у райздороввідділі для вас плату й відпусткові гроші.
Прихід Ходжаєва був для Олександра Івановича несподіваний і небажаний. Йому хотілося бути самому з матір'ю, і він був вдячний провідниці, коли та влаштувала їх у відділку, де нікого більше не було. Присутність сторонньої людини, навіть такої, як Ходжаєв, була зараз тяжка. Але Олександр Іванович одразу догадався, що не випадково і не заради службових чи особистих справ сів похмурий завоблвідділу саме в цей поїзд, а щоб допомогти йому і його матері в такій скруті. І Олександрові Івановичу вперше за сьогоднішній страшний день трохи полегшало на душі.
- Здається, заснула... Ходімо покуримо в тамбурі,- пошепки промовив Ходжаєв, злегка нахиляючись до голови матері, що лежала, склепивши повіки. Олександрові Івановичу здалось, ніби Ходжаєв хоче сказати йому щось не при матері, і він тихо підвівся за ним.
- Тяжко? - спитав Ходжаєв, коли вони стали в порожньому тамбурі, і його чорні брови, насупившись, зійшлися на переніссі.- Розумію, колего, розумію вас. Але кріпіться!..
Він помовчав і дістав з кишені пачку цигарок. Олександр Іванович, який після народження дитини кинув був курити, зараз машинально взяв із простягнутої пачки цигарку й, припаливши від сірника, який Ходжаєв підніс йому, став жадібно затягатись тютюновим димом.
- В нашу епоху від кожного з нас вимагається стільки, як ніколи ще не вимагалося від людини за всю історію людства. На нашу долю випало переробляти не тільки нашу дійсність, а й нас самих,- сказав замислено Ходжаєв, спираючись плечем об стінку тамбура.- "Мы рождены, чтоб сказку сделать былью", а в нашій дійсності, надто в нашій узбецькій дійсності, ми часом натрапляємо на такі пережитки минулого, на такі потаємні "заказники феодалізму", що аж дивом дивуєшся, як вони могли заціліти до наших днів!..
Олександр Іванович розумів, що Ходжаєв хоче одвернути його думки від того неминучого, що нависло над матір'ю і про що було боляче думати. Це для того він і почав розмову про такі речі, які не могли захопити Олександра Івановича в його теперішньому стані. Проте, думаючи весь час про матір, він усе ж чув, що каже Ходжаєв, тільки не міг підтримувати розмови і розсіяно дивився крізь вікно на дальні гори, за якими починалась Киргизія. А Ходжаєв розповідав далі:
- Обслідував я вчора Кара-Дар'їнську лікарню. Заходжу в процедурний кабінет, а в ньому мух - як коло базарної ятки. В чому річ? Заглянув випадково за ширму, а там на тумбочці - черствий хліб і недоїдки сніданку, а на цвяшку коло тумбочки висить брудний халат з кров'яними плямами. В процедурному кабінеті! А зовні все гаразд - і квіти на вікнах, і завісочки білі, і ширма чиста... А сам "доктор" Ікрамов чого вартий! Проглянув я його діагнози - і сміх і гріх: "Роздратування, нетерпіння" (це читай - неврастенія) або - "Через незадовільний шлунок (очевидно, якийсь гастрит) працювати в колгоспі може тільки обмежено..." Не дивно, що Ікрамов не помічає мух, йего не турбує високий процент захворювань на малярію, в нього фактично нема ніякої профілактичної роботи. Але зате є своя ширма, навіть дві ширми: диплом Самаркандського медінституту й, на жаль, ще... партквиток. І ось порівняйте: наші вередові узбецькі вчені, наші прекрасні інженери, агрономи, самовіддані трудівники-бавовнярі і - десь отакий лікар Ікрамов, що був би саме на місці в ролі лейб-медика при дворі еміра бухарського... Така наша дійсність, такий наш сьогоднішній Узбекистан, де багато чого ще ховається за різними ширмами...
Ходжаєв замовк і закурив нову цигарку. Все, що він оповідав досі, проходило через свідомість Олександра Івановича, не осідаючи в ній. Тільки слово "ширма" зачепилось там, а коли Ходжаєв повторив його вдруге, Олександр Іванович насторожився і став уважно слухати. При останній фразі він скулився і рвучко повернув голову до Ходжаєва, немов чекав від нього прямого удару в лице. Йому раптом уявилася та стара ширма матері, яку виніс сьогодні ранком через непотрібність із своєї кімнати назавжди, і, може, через це йому зненацька здалося, ніби саме до цієї алегоричної ширми веде свою мову Ходжаєв. Але той мовчав і в задумі дивився у вікно, де аж до самих гір стелилися бавовникові плантації. Олександр Іванович стрепенувся, як від кошмару, попросив вибачити йому і мерщій пішов у вагон до матері.
Мати, як і раніш, лежала горілиць із заплющеними очима. Лице її було спокійне, тільки серпанок смутку й глибокої втоми пойняв такі знайомі Олександрові Івановичу і в той же час чимось уже не такі, як перше, риси материного обличчя. Здавалось, аж ось тепер тільки мати, нарешті, спочила по тяжкій безнастанній роботі.
"Бідна! - гірко подумав Олександр Іванович, марно силкуючись відтворити в пам'яті з цього зморшкуватого, знекровленого й журного обличчя той лагідний, не затьмарений ніякими нестатками й клопотом образ матері, який він знав колись у далекому дитинстві.- Працювала все своє життя, щоб спочити по-справжньому тільки в цьому вагоні серед випадкових, чужих людей... А її поневіряння вже тут, в Узбекистані, в моїй недоладній сім'ї, де вона відбувалась за всіх, а жила -- за ширмою!.."
І знову Олександрові Івановичу пролунали дальнім відгомоном слова Ходжаєва про ширму в Кара-Дар'їнській лікарні й ширми взагалі в житті. Якби він почув про це раніше, до того як у матері виявлено рак, він поблажливо посміявся б з дивака Ікрамова. Але зараз Олександра Івановича охопила така розпука, що він лиш важко позаздрив лікареві Ікрамову. Щасливий! У нього не вмирає зараз мати від задавненого рака, він тільки необачно забув заглянути перед приїздом завоблздороввідділу за кляту ширму в процедурній кімнаті, а в Олександра Івановича за ширмою гибіло й ниділо життя його хворої матері, і він за два роки ні разу не подивився, що ж діялось у його власній кімнаті за тою ширмою!..
Коли Ходжаєв повернувся з тамбура, Олександр Іванович сидів, спершись ліктями на коліна й закривши долонями низько схилене обличчя.
Ходжаєв тихо присів край лави й мовчки дивився, як похитується голова старої в такт руху поїзда, колеса якого перескакували на розгалуженнях колій перед якоюсь великою станцією.

XXVII
Ходжаєв просив Олександра Івановича збудити його о другій ночі - хай, заступаючи один одного, вони почергують так до ранку. Аби тільки перебути якось ніч, а ранком вони вже будуть у Ташкенті. Та Олександр Іванович не збудив його ні о другій, ні о третій, ні навіть о четвертій, коли у вагоні порідшала пітьма і в сірому світлі передрання речі помалу стали набувати свого звичайного вигляду.
Стомлений цілоденною шарпаниною, Ходжаєв міцно спав на горішній полиці, а Олександр Іванович сидів, спершись на маленький столик, що відділяв його від приголов'я матері, і думав: як прикро, як образливо прикро вмерти на світанку! Не ввечері, не вночі, а на світанку, на порозі нового дня, коли все оживає, прокидається, воскресає... І що більше він про це думав, то виразніше й переконливіше передчував, що саме десь на світанку і прийде це страшне розв'язання... І тому він боявся заснути... пошепки питав:
- Може, води, мамо? Може, ще щось треба?
Мати не відповідала.
Він не чув її дихання, не турбував її марним мацанням пульсу, проте через якесь особливе відчуття, властиве не стільки лікареві, Скільки синові, він непохибно знав, що мати ще жива.
Перед ранком він незчувся, як очі йому самі склепилися, і на якийсь час він перестав відчувати і матір, і самого себе... Коли ж раптом стенувся, мов хтось покликав його,- у вагоні вже розвиднілося і де-не-де почали прокидатися пасажири. Плакала спросонку за стіною дитина, хтось пройшов у кінець з рушником і зубною щіткою, пробігла через вагон провідниця, та не це збудило його, а - материн погляд. Голова матері була тепер повернута набік, і очі дивились на нього. Це через те, мабуть, і здалося, що хтось покликав його. Він притьмом устав і кинувся до матері.
- Що тобі, мамо? - тремтячим голосом спитав він, чуючи, що зараз саме і надходить те, чого він сподівався всю ніч і чого так не хотілося йому дочекатись.
Посинілі вуста матері заворушились і двічі трохи розтулилися. Чи то йому почулося, чи справді мати хотіла щось сказати, але не могла вже вимовити,- напружений слух Олександра Івановича вхопив тільки частину слова - якесь "пере..."
- Перевернути? - спитав він і нахилив до материних уст вухо. Та на відповідь почувся лише протяжний звук:
- С-с-с...
- Перестелити? - спитав, повернувшись до лиця матері, і йому привидівся в напівзаплющених материних очах вираз досади й туги.
- Переяслав? - майже кричма спитав він, і повіки матері тихо склепилися.
"Вона марить тим Переяславом..." - подумав Олександр Іванович і поквапливо, щоб мати встигла ще почути, голосно сказав: - Я одвезу, мамо.
Але мати більше вже не відгукнулась.
Вгорі прокинувся і одразу ж зіскочив додолу Ходжаєв.
- Уже ранок? - здивувався він, глянувши у вікно, де ось-ось мало блиснути сонячне проміння.- Ну чого ж ви не збудили мене? - сердито насупився на Олександра Івановича Ходжаєв.- Вам треба було самому поспати, набратися сил, а ви...- Він глянув через плече Олександра Івановича, який мовчки стояв до нього спиною, затуляючи собою обличчя матері, і притишено спитав: - Як там?..
Та коли побачив нерухомі сині губи й восково-сіру руку, що безвладно звисла з простирадла, він зрозумів, що питати, мабуть, уже не варто було. Однак він підняв цю руку і не одразу все ж намацав ще тонкий, як ниточка, ледве відчутний пульс.
"Агонія",- сам собі констатував у думці Ходжаєв і обережно поклав кощаву руку на постіль.
Та перед самим Ташкентом у матері ще раз розплющилися очі. Все, що було в ній ще живого, напружилось, груди й рот конвульсійне здригнулись, і очі широко розкрилися. Чужі й холодні, вони не помічали вже ні сина, ні синового начальника, а віддалено втокмились у якусь цятку коло вентилятора на стелі і там спинились враженим поглядом. Наче мати побачила й зрозуміла там щось таке, чого не могли бачити й розуміти інші живі люди...
...Те, що внесли на ношах санітари в залізничний медпункт у Ташкенті, було щось інше, а не мати, і Олександр Іванович одвів від нього червоні від нічниць очі. Він тоскно дивився крізь широке вікно на спорожнілий, сумний тепер поїзд, яким він їхав до Ташкента з матір'ю, і йому шкода стало, коли поїзд помалу посунув назад у парк...
Хто зна, скільки ще стояв би так і дивився у вікно Олександр Іванович, нічого не бачачи, та ззаду підійшов Ходжаєв і тихо спитав:
- Де ви хочете поховати?
Олександр Іванович здивовано обернувся, не зовсім розуміючи запитання:
- Як - де? В Переяславі.- Він знизав плечима і безпорадно розвів руками.- Де ж іще? Тільки в Переяславі...
Ходжаєв уважно подивився на змарніле, постаріле за одну ніч на кілька років обличчя, і йому було невтямки, чи каже лікар Постоловський про якийсь Переяслав свідомо, чи він стерявся з горя. Проте, коли трохи згодом Ходжаєв навмисне спитав, яка це буде кінцева станція і до якої залізниці вона належить, Олександр Іванович цілком розсудливо відповів:
- Станція зветься так само - Переяслав, Південної залізниці, але до міста треба ще кілометрів двадцять п'ять - автотранспортом.
Тоді Ходжаєв узяв його за лікоть, злегка потиснув і тихо, але твердо пообіцяв:
- Я все зроблю. Не турбуйтесь.
(...)

І він зробив усе. В другій половиш наступного дня приніс до готелю, де вони переночували, квитка на поїзд і багажну квитанцію на оцинковану труну з тілом матері. Передаючи Олександрові Івановичу зарплату та відпусткові, Ходжаєв запропонував позичити ще й від себе кількасот карбованців на всякий випадок. Олександр Іванович байдуже поклав гроші в бічну кишеню піджака й відмовився від позички. Забувши навіть подякувати Ходжаєву, він опустив застиглий погляд на багажну квитанцію і довго тримав її в руках, не знаючи, що з нею робити.
- Покладіть її краще в паспорт,- порадив Ходжаєв, і Олександр Іванович мовчки скорився. Але довго після цього він час від часу торкався пальцями того місця піджака, де лежав паспорт з квитанцією, наче перевіряв, чи не загубив їх, бо його щось муляло там.
Ходжаєв одвіз Олександра Івановича на вокзал, посадив у вагон поїзда на Москву і за кілька хвилин до відходу промовив на прощання:
- Я розумію вашу втрату: вона безмірно тяжка. Що скажеш! Людському розумові важко погодитись із безглуздям смерті. Але будьте мужні. Такі, як ви, потрібні багатьом людям...
Чи від цих простих, теплих слів, чи тому, що виходили останні хвилини перебування з такою прекрасною, чуйною людиною, яка стільки зробила для нього в ці скорботні дні,- щось важке зсунулось у грудях Олександра Івановича і з болем вихопилось мало не криком:
- Якби ви знали, як я заборгував їй!.. І як сплатити це все, коли...- Він не зміг доказати: "...коли матері вже нема тепер".
Ходжаєв нахилився до голови Олександра Івановича і пошепки проказав:
- Ми всі в боргу перед нашими батьками й нашою Батьківщиною. Тільки народ може поквитати наші борги. Йому й сплачуймо - він безсмертний!..
Ходжаєв швидко підвівся, бо з репродуктора на пероні голосно повідомляли про відхід поїзда. Взяв безвільну руку Олександра Івановича, журно подивився на змучене обличчя, і нараз обійняв дужими руками за плечі, й міцно пригорнув його до своїх грудей. Потім відхилився, глянув ще раз і зник у коридорі.

XXVIII
На Хуторі Михайлівському Олександр Іванович уперше після пересадки в Москві вийшов з вагона подихати свіжим повітрям. Хоч будинок станції, здається, нічим не відрізнявсь від попередніх станцій, а неподалік, за пристанційним висілком, було видно сосновий бір - такий же, який він бачив у вікно під Брянськом, але це була вже Україна. Він відчув її і в самій назві "Хутір", що над головним входом була написана великими літерами російською і українською мовами, і в різноголосому гомоні на пероні. Особливо привертав його увагу лагідний голос літньої жінки, яка десь кричала на всі сторони:
- Огірочки свіжі! Кому треба огірочків?
Він прислухався до давно не чутої м'якої вимови українських жінок і думав: "Як би зраділа зараз мати, коли б могла почути ці голоси, такі ж, як і в любому їй Переяславі, побачити цю жінку в старих кирзових чоботях, що пропонує всім свої "огірочки"!..."
Він пройшов до голови поїзда, де відсапував, готовий мчати далі, паровоз, і йому дивно стало, що він уже на Україні, але без матері, сам. Матері немає вже, лиш у багажному вагоні стоїть десь оцинкована труна з її тілом...
Олександр Іванович підійшов до широко відчинених дверей багажного вагона, де вивантажували якісь рогожані тюки й хтось кричав комусь навздогін: "Візьміть накладну", обережно обійшов тюки з чорними розляпистими написами адрес і, спинивши дихання, здаля глянув усередину. Там у кутку ліворуч, між кравецькою машиною і дитячим велосипедом, тьмяно поблискував цинковий бік труни. І важко було повірити, що то лежить тільки тіло матері, а її самої вже нема і ніколи не буде. Ніколи!..
Він одвернувся й перевів очі вдалину, куди простягалися безконечні рейки на південь, куди весь час линула думка зажуреної матері, до того далекого Переяслава, і твердо проказав сам собі: - Я все сплачу, мамо. Все!
І вперше за весь цей неможливий час на-очах йому - чи то від теплого лагідного вітерця, що повівав з півдня й легенько пестив йому лице, чи так від чогось на очах виступили сльози й нараз стало легше на душі. Так, немовби він з чимось чи з кимось замирився, немовби і йому простилося все, що лишилося там, позаду. Тільки шкода, що нема поруч переяславської Марусі, а їй би саме й зустріти його з тілом матері отут, на першій станції української землі...

Історія української літератури XIX століття


(1814—1861)