М
и х а й л о (кидається, обійма). Голубчику!.. Як же ти мене потішив
несподівано! То несподівано кинув було утеком, а то... (Знов обніма).
Спасибі, серце! Я такий радий тебе бачити; далебі, занудився. Ну, ходімо
ж мерщі до нас...
П а в л о (перебива). Ні, до вас я не маю часу. Сідаймо тут та побалакаємо...
М и х а й л о. Невже до нас і не зайдеш?
П
а в л о. Кажу ж - і хвилини нема... До вельми тяжкого слабого
хапаюсь... (Кладе руку Михайлові на плече). Ну, як же ти ся маєш? Що
наробив? Розцвівся, пишаєш красою, як майський крин душистий,
прекрасний?
М и х а й л о. Бачу, що й ти скучив за пасиком, на якому язика гостриш. (Цілує Павла).
П
а в л о. Ні, без жартів; на тебе глянути, то й всяк постереже, що у
твоїх очіх і ласощі, й радощі аж грають, - певно, їх повно на серці?
М и х а й л о (трохи соромлячись). Журби не маю... тобі зрадів.
П а в л о. Справді? Чи не занадто уже буде для мене одного, признайся?
М и х а й л о. Чому? (Потупив очі і почав крутити цигарку).
П
а в л о (б'є його ласкаво по коліні). Ну, ну, нехай і так! Гаразд
поки!.. Кланявся тобі дуже дядько твій, пан Олександер; ремствує, що ти
не хочеш до його і в хату плюнути!
М и х а й л о. Я сам би радніший; та, знаєш, рід у сварці, то й мені вихоплюватись раз по раз якось ніяково...
П а в л о. Так і у такій пустій справі рід твій стоїть на перепоні?
М
и х а й л о. Не то, що мені можуть заборонити з дядьком бачитися, - та я
й не послухаюсь; а то, що якби наші бували, то малося б більше
оказії...
П а в л о. Славний він, брате, чолов'яга; поневірявся
на віку, бився з родом, з панами, а таки переміг, не дав чужої душі на
поталу і спорудив своє чесне гніздо!
М и х а й л о. Я дуже люблю і поважаю дядька.
П
а в л о. І він тебе любить, та жалкує, що ти з твоїм чесним напрямком і
таланом по багнищах валасаєшся... * (*Валасатися - блукати,
волочитися.) (Дивиться пильно йому у вічі). Слухай, я до тебе забіг по
важному ділу, - скажеш правду? Не збрешеш?
М и х а й л о (змішавшись). Що це за допит? Я - не брехун.
П а в л о. Не те... можна іноді в таке влізти... Скажи мені щиро, чи ти уже зайшов за край з Катрею?
М и х а й л о (спалахнув). Відкіля ти взяв?
П а в л о. Чутка пройшла; та іначе й бути не могло: певні скутки!* (*Скутки - наслідки (з польськ.).)
М и х а й л о. Якісь падлюки плетуть, а ти за ними!
П а в л о. Ну, глянь у вічі, скажи щиро!
М и х а й л о. Є такі речі, до котрих з голими руками не доторкуються...
П а в л о. Щоб не вразити дворянської совісті?
М
и х а й л о. Павло, лайся за все, за що хочеш; корени мене за
ледарство, за панські звички; але не чіпай моєї честі, бо я за неї сам
себе перерву, а глузувати не дам!
П а в л о. Я не чіпаю твоєї честі, а волаю до неї.
М и х а й л о. У кожного є у серці своя святиня, у якій він не дасть другому полоскатись!
П
а в л о. Бач, як ти бережеш свою святиню власну, а про чужу - байдуже? У
Катрі хіба, по-твоєму, нема своєї святині? А в їй уже полощеться ціле
село!
М и х а й л о. Не може бути, щоб хто смів! Це вигадки!
П а в л о. Та бачиш же, що аж до мене дійшло.
М и х а й л о. Я заціплю їм писка усім, уріжу кожному язика!
П а в л о. Єсть на те один тільки спосіб.
М и х а й л о. Знаю і повінчаюсь. А ти про мене думав як? Щоб я мою Катрусю дав жироїдам на посміх? Не буде цього!
П
а в л о. Як я про тебе думаю? Поки не зовсім іще погано, бо прийшов
перебалакати; але все ж... ти закінчив... по-панськи... а як змагався й
бундючився! Ет! Одним ви миром мазані: обтешетесь зверху тієї культурою,
приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь; а дмухни тільки на
вас, продряпай трішки, - то такі ж жироїди у грунті!
М и х а й л
о. Павло! Ти не маєш жодного права так ображать мене: я тобі не дав на
те приводу. Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, і кохаю на
ціле життя, чесно! Я не побоюся перед цілим світом сказати про кохання,
назвати її моїм подружжям, - і назову, і повінчаюсь!
П а в л о. Гаразд. А коли це буде?
М
и х а й л о. Коли? Та незабаром... Треба уладнати діла, я з тобою хотів
порадитись... Тільки ти був завжди проти шлюбів формальних?
П а в
л о. Гай-гай! Куди стріляєш! Якраз до ладу приміряти сюди теорію
рівноправних станів! А які ж тут права у цієї бідарки-рабині? Приймати
од кожного, хто не схоче, - і регіт, і глум, і зневагу, і бійку навіть, -
так, бійку, бо по закону і в волості можуть одпарити! Дочекатись, щоб
на смітнику косу обрізали та дьогтем голову вимазали! Піти попідтинню на
знущання за куском хліба? Втопити з одчаю свою власну дитину та й
зогнити в тюрязі? Ні, паничу, тут не до теорії, бо тут ставиться на
пробу цілком людина, все життя її: тут виходить - "котові смішки, а
мишці слізки", та ще які? - не елегічні, а мужичі, криваві, після яких
одна дорога - в ополонку!
М и х а й л о. Правда, конечне тра повінчатись; та у мене і в думці другого не було!
П
а в л о. Іначе - було б шельмовство! І без того у нашої селянської
дівчини не густо тих прав, а зачепи її, то й остатні однімеш! Тоді її
вся ота темна сила просто-таки задавить, - я вже й не кажу про власні
муки розбитого серця! А може, ти думаєш, що у їх отого серця чортмає?
М
и х а й л о. За що ти печеш мене? За віщо картаєш? Я до тебе за
порадою, а ти що не слово, то й наміряєш шпигнути. Стидно, брате!
П
а в л о. Вибачай! Ти знаєш, як гірко у мене на душі, то й на язиці
перга!* (*Перга - квітковий гіркий пил, що його бджоли переносять разом з
медом.) Ну, поговоримо ж любенько: треба повінчатись і найхутче, - це
раз...
М и х а й л о. Та як же його зразу укоськати моїх батьків? Трудна річ, тут треба поволі.
П а в л о. Що? Ти сподіваєшся ще на згоду з своїми?
М и х а й л о. Атож!
П а в л о. Ха-ха-ха! От ушкварив! Та швидче в мене на долоні волосся виросте, ніж це станеться; і в думку собі не клади!
М и х а й л о. Чого ти так думаєш? Тепер не ті часи, щоб вони мою волю захотіли в'язати, та й люблять, - не чужий же я?
П а в л о. Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для них "бесчестие званню".
Ми х а й л о. А як я не схочу їхнього рятунку?
П а в л о. Проклянуть. Тут уже так і клади: прийдеться з родом поламати навіки!
М и х а й л о. А далі що?
П а в л о. Жити своїми руками і завойовувати невпинною працею собі щастя.
М и х а й л о. Трудне щастя...
П а в л о. Звісно, шлях терновий; треба з певними силами рушати в дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вір!
М и х а й л о. Знаєш, і піп не повінча без согласія батьків...
П а в л о. Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком твоїм; він домовить і попа!
М и х а й л о. Правда, правда; тут єдиний дядько поможе. Тільки почекай!
П а в л о. Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош і придоб?* (*Придоба - зручність.)
М
и х а й л о. Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду, кидатись у
воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю їх
і випрошу згоду? Батько мій чоловік простий і не надто уже лихий; мати
драматургію нехай і зробить, але...
П а в л о. Тож-то, що але:
одкриєш таїну та гвалту наробиш! Слухай мене: кинь оті проби, їдьмо
мерщі з Катрею: адже над нею висить тяжкий меч!
М и х а й л о. Як
же його так зразу? Та от візьми, щоб поїхати повінчатись, упорядитись
як-небудь треба грошей; то як же я обійдусь без батька?
П а в л
о. Так-так, правда... дарма! У мене оце умерла тітка і по духовній
одписала тисячу карбованців; вони там мені й прислані опекою. Візьми їх,
серце!
М и х а й л о. Спасибі, друже! Але остатніх твоїх грошей не візьму: коли я і чим їх віддам?
П
а в л о. Не плети абичого, тут діло іде про чоловічу жизнь, а ти будеш у
якісь гонори грати! Хіба лишень для того, аби крутить!
М и х а й
л о (чуло). Друже мій, Павле! Невже ти мене важиш за паршиве ледащо?
Невже я буду здатен усе, що придбав найкращого у своїй душі, закинути
ласощі ради? Невже ти мені більше не ймеш віри? Чи ж я упав так низько,
чи безповоротну підлость вчинив? Чого ти мене кривдиш - що я один раз
хочу побалакати з батьком за неї?.. Таж я серце своє готовий оддати за
Катрю...
П а в л о. Угамуйся, друже! Вибач мені: може, справді у
мою голову одне погане лізе? (Пригорта його). Тільки слухай, коли уже
наважився з старими побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже,
дійде чутка до двору, то сяк чи так, - а замордують твою милу.
М и х а й л о. Я сьогодні конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я мерщі - до вас.
П
а в л о. Ну, як знаєш; тільки поводься, як твоє серце прокаже, та не
бари діла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька. У його й гроші
твої лежатимуть.
М и х а й л о. Не вимагай мене, серце, за гроші: вони тобі знадобляться на чорний день.
П
а в л о (устає). Ти знов своє? Твоє діло та Катрине і є той чорний
день: мені ваше діло дороге; то не смій мені й писнути, бо, їй-богу, ще
поб'ю!
Михайло, усміхаючись, обніма Павла.
А
мені на чорта вони, оті гроші! Поки оці мозольні руки не одсохли, -
працюватимуть; та чи багато мені й треба!.. На діло - друга річ, а для
мене самого...
М и х а й л о. Поки самого, а - усміхнеться доля, то й власного щастя заманеться...
П
а в л о. Кому, нам? Гай-гай! Не на те пішли! Нам, лихом битим боякам,
не про своє щастя дбати! Наша доля, Михайло, може, десь у тумані
гойдається на гілці... Ну, прощай! Не дбай же тільки про себе самого, а
пам'ятай, що в твоїх руках чужа жизнь! (Хутко обніма і виходить).
Михайло проводжа.
В И Х І Д ІІІ
Михайло сам; вертається з рушницею.
М
и х а й л о. От тобі і щастя! Швидко минув чарівний сон: розбуркав
Павло грубо, жорстоко, - і сувора доля, з турботами, з нуждою та
скрутою, грізно стала перед очима... (Бере рушницю, опирається на неї).
Але Павло правду казав: страшно за мою зірочку! Треба рішатись батьку
сказати. Тільки як його підійти? Язик не повернеться. Коли б як
наздогад; або призвичаїти потроху до цієї думки... А може, матері перше
сказати, попросити? Просто голова туманіє... А треба, треба!
(Замислившись, іде).
Декорація хутко міняється.
Картина 2
Дворище
Дзвонарихи. Направо хата, збоку сінешні двері; за хатою садок. Ліворуч -
тин і причілок другої хати, Дмитра Ковбаня. Просто - повітка й ворота;
за ними йде вулиця. По той бік мріють городи, а над заленочком садків
здаля сяє хрест і баня церковна. Вечір. Спочатку ясно, а під кінець
сонце заходить і сутеніє потроху.
В И Х І Д І
Дзвонариха стара і Катря.
Д
з в о н а р и х а (виходить, обпершись на Катрю, і сіда на призьбі).
Ху-ху! (Оддихує). Хвалити милосердного бога, і не гадала, і не
сподівалася уже більше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь і
привів.
К а т р я. Я така рада, така рада!
Д з в о н а р и
х а.І я рада, доню: раз за тебе, а друге, що мені дано ще пільги
спокутувати гріхи мої. (Позирає кругом). Як же славно тут дихати свіжим
повітрям; дух який іде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне... Дихала
б і не надихалась!..
К а т р я. Дасть бог, мамо, швидко одужаєте
тепер: я вже так молилась, на часточку подавала. Сьогодні і паніматка в
церкві питались про вас і проскурку ото дали.
Д з в о н а р и х
а. Спасибі їй, що згадала; як одужаю, то й я одслужу їй чим-небудь. А
от, доню, чим оддячимо лікареві та паничеві, отим спасенним душам?!
К а т р я. Молитвою хіба однією.
Д
з в о н а р и х а. Без їхньої добрості пропала б я... А що з тобою,
сиротою, було б, - то й подумати страшно! Що вже лікар добрий, а що
панич Михайло, - то такого й не бачила: щодня навідував. Тебе от читати
довчив. Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хіба в дядька?
К а т р я. У якого, мамо?
Д
з в о н а р и х а. У пана Олександра, брата нашого пана. Наші пани з
ним у сварці з того часу ще, як він оженився з простою дівчиною,
кріпачкою.
К а т р я. Як? З простою?
Д з в о н а р и х а. Еге, з Мотрею Пальоною.
К а т р я. Хіба бува, що пани беруть селянок?
Д з в о на р и х а. Рідко, але трапляється.
К а т р я. Ну, а покійні старі пани? Дозволили?
Д
з в о н а р и х а. Прокляли були. Стара пані трохи не вмерла; по
лікарів аж до Києва посилали... Уже перед смертію тільки помирилися, та й
то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на
брата, приску* (*Приск - жар.) підсипав, і до сього часу зашморгом
дивиться, а надто наша пані: не дозволю, каже, мужичці переступити
порога свого!
К а т р я. Так наші пани такі немилосердні? Господи!
Д з в о н а р и х а. А ти ж думала?
К а т р я. Лихо тяжке!
Д з в о н а р и х а. А тобі що?
К а т р я. Так... (Зітхає). А як же пан Олександер живе?
Д з в о н а р и х а. Нічого... Чула, - гаразд! Тільки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись...
К
а т р я. Так-так, - одцураються... всі одцураються... що мужичку ввів
до панського роду!.. Бідний він! (Зітха і сидить мовчкщ перебираючи
кісниками).
Д з в о н а р и х а (оглядає дворище кругом). А в
тебе порядок у дворі, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цілує її). От
якби покійний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не
привів господь, а любив він тебе страх як! Ти пам'ятаєш батька?
К
а т р я. Пам'ятаю: вуса були сиві, довгі; співали в церкві, мене з
собою брали. Навіть на одчитування до мерців ходила була з татом.
Спочатку боялася покійників, а далі привикла... Я й тепера їх не боюсь!
Д
з в о н а р и х а. Живі, доню, страшніші! Тепер у мене тільки й думки,
тільки й молитви, щоб тебе оддати до рук щирої, чесної людини, одружити!
Привів би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на неї, то
тоді й очі закрити безпешно.
К а т р я. Мамо, годі про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!
Д з в о н а р и х а. То вже божа воля.
К а т р я. Ні, я не про смерть кажу, одведи господи...
Д з в о н а р й х а. А про що ж?
К а тр я. Так, про всякі пригоди.
Д
з в о н а р и х а (цілує її). Сумна ти чогось: все зі мною та зі мною,
то й занудилась; не знать що в голову лізе. Ти б пішла до подружок
абощо... а то подивись, як ти змарніла, мов зів'яла...
К а т р я (з сльозами прилада до матері). Зів'яла, мамо!
Д з в о н а р и х а. Дитино моя люба! Що з тобою?
К а т р я (утира хутко сльози). Нічого, мамо... вас шкода!
Д з в о н а р и х а. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побиваєшся? Час і про себе думати...
К а т р я. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде!
Д з в о н а р и х а. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду і до нас, сиріт, лине, бо й сам сирота...
В И Х І Д ІІ
Ті ж і Дмитро.
Д м и т р о. Здорові були, мамо, з неділею! Уже й з хати вийшли? Здрастуй, Катре!
К а т р я. Здрастуй!
Д з в о н а р и х а. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час і за діло братися.
Катря одходить і почина дещо прибирати; здійма глечики з тину і зносить до хати тощо.
Д м и т р о. Де ж вам трудити себе? Спочивайте!
Д
з в о н а р и х а. І то вже належалася; заїла багато чужої праці. От і
ти, - не знаю, чим уже й одслужу, - оплів, охаїв наш дворик і всім нам,
сиротам, допомагаєш.
Д м и т р о. Яка там поміч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час, а руки не куповані.
Д з в о н а р и х а. Хоч і не куповані, так здалися б на своє діло, а не на чуже.
Д
м и т р о. Не яке воно й чуже! Мені, може, ваша сорочка ближче до тіла,
ніж своя. Що я? Один собі, як палець, - бурлака, та й годі! Багато мені
треба? Заробив що чи де заробив - не велика журба. А от вам - друге
діло: ви слабі, а Катря молода; і коло вас, і коло господарства сама
побивається... Як же не пособити? Такій молодій дівчині і надірватися
можна! Я ж не скотина яка нечувственна!
Д з в о н а р и х а. Нехай уже тобі за твою добрість господь оддячить!
Д
м и т р о. Мені, може, - коли ви оце слабі були, - серце шарпалось, як
гляну було на Катрю, що вона як тінь яка ходить! Я б, може, радніший був
свої руки підложити, а не те що зробити яку мализну...
Д з в о н ар й х а. Та бачу, бачу, козаче, що тобі дочки жалкіше, ніж старої...
Д
м и т р о. Ні, крий боже! І вас я вважаю за матір: рідних пак не згадаю
ні батька, ні матері. Чоловік ваш покійний, царство йому небесне,
виховав мене, зберіг сироті і батьківщину, і хату, наставив мене самого
добрим хазяїном, до пуття довів, - так як же мені не любити вас? З
Катрею зросли ми укупі...
К а т р я (надходить). Я, мамо, розпалю у комині, кулешика вам зварю на вечерю.
Д з в о н а р и х а. Не треба, доню. (Гладить по голові її). Славна у мене, Дмитре, дочка: і хороша, і моторна, і упадлива.
Д м и т р о. Що й казати? Нема, може, в світі за Катрю!
К а т р я (гірко). Не хваліть, мамо!
Д з в о н а р и х а. Запишаєшся? А тебе таки справді, кралечко, гедзь з одного боку напав.
К
а т р я (перебиваючи). Он дивіться, як сонце сідає червоно; певно,
вітер буде на завтра. Треба буде однести до млина мірочки зо дві
пшениці, бо в нас уже борошна обмаль.
Д м и т р о. Я завтра зайду й однесу.
Д з в о н а р и х а. Та то борошно борошном, а ти таки...
К а т р я (хутко). Мамо, цитьте! (Прислухається). Хтось іде до нас; може, лікар? (Біжить з тривогою; дивиться за ворота).
Д з в о н а р и х а. Може, справді. Він того тижня заїздив, то обіцявся, що ще заверне.
Д м и т р о. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б і ходити йому чи паничеві?
Д з в о н а р и х а. Та лікаря уже більш місяця і в селі нема.
Д м и т р о. А паничеві б чого? Хіба й він лікар?
Д з в о н а р и х а. Не знаю; тільки така вже добряча душа, що й господи! Що божого дня трудився!
Д м и т р о. Себто вас жалував так?
Д з в о н а р и х а. Господь його святий зна, - чи у його вже таке серце, чи ми заслужили ласки у бога?
Д м и т р о (зітхнувши). Може.
К а т р я (вертаючись). Ні, то не він; хтось у хустці. Позношу лишень я на ніч полотна в комору.
Д м и т р о (ідучи за Катрею). Я тобі поможу.
К а т р я. Та я й сама зберу - не важкі. (Іде до тину і збира полотно, що на йому розвішане).
Д м и т р о (підходячи до тину). Катрусю! Я хотів би з тобою побалакати...
К а т р я. Об чім? (Потупилась).
Д м и т р о (мне шапку). Сама знаєш, об чім... тільки й думки, тільки й гадки!
Д
з в о н а р и х а. Піду вже я: і пізно, та й молодята нехай собі
поговорять! (Вголос). Дмитре, синку! Проведи вже мене до хати:
нагулялася.
Д м и т р о. Зараз, мамо!
Пішли.
В И Х І Д ІІІ
Катря сама.
К
а т р я. Боже мій! У які тенета я вплуталась - і думок не зберу. Чого
ти раділо, дурне серце? Не бути сьому, не допустять пани! І Михайла уже
третій день немає; то було й вечора не пропустить, а на цім тижні тільки
раз ускочив на час, та й на досі... Може, не вільно... Тільки як же
мені нудно без тебе, як нудно! А тут ще Дмитро! Пристає з словом, що я
йому перше дала... любить... а я... Ну, що йому казати? Водити парубка,
та ще такого, - гріх! Правду сказати? Та чи язик же у мене повернеться?
До матері ще дійде... хоч би од цього хранив господь!
С т е п а н и д а (за ворітьми). На! З'їж!
К а т р я (здригнувшись). Хто це? Степанида?
В И Х І Д IV
Степанида і Катря.
С
т е п а н и д а (ввіходить п'яненька). Що ж, що я була панською
полюбовницею? Не по своїй волі, дрантя, чуєш? Не по своїй волі!.. А ти -
по своїй, повіє!.. Дівуєш? І я навчуся по сьомій дитині так дівувати!
Чия б казала, а твоя б мовчала! Яка я п'яниця? Випила, ну - випила на
свої, а не на крадені, злодюго, чуєш?
К а т р я. Тітко, кого це ви так лаєте?
С
т е п а н и д а. А ту шелихвістку бісову, покоївку панину, Аннушку.
Вродила мама, що не прийме й яма! Розпустить плахіття, бендерська чума,
та й зачіпа! Я тебе зачеплю! Я тебе як візьму на зуби, то ти й носа до
нашого кутка не покажеш!
К а т р я. Охота вам, тітко.
С т е
п а н и д а. Така, серце, охота, що як нема з ким полаятись, то й їсти
не буду. Оце я її, шльондру, аж до самісінького двору проводжала;
шпетила вже, шпетила на всю губу! Почухаються і батько її, і дядько, і
тітка, і дядина! Е! Мене не чіпай: я й сама зачеплю! Уже так налаялась,
так налаялась всмак, що аж на серці полегшало; зайшла до шинку та й
випила...
К а т р я. Та бачу, бачу.
С т е п а н и д а. Що ж, Катре? На свої, на зароблені...
К а т р я. Та й на свої не гаразд пити.
С т е п а н и д а. Розкажи своєму батькові, голубко моя... Тільки тепер і мого! (Співа й пританцьовує).
Коли б мені, господи,
Неділі діждати!
Сюди, туди, он куди -
Неділі діждати!
То й пішла б я
До роду гуляти!
Сюди, туди он куди -
До роду гуляти!
Там мене будуть
Часто частувати!
Сюди, туди, он куди -
Часто частувати!
К а т р я. Та вже ж, хвалити бога, неділі діждались, начастувалися..
С т е п а н и д а. О?! Уже?! Моя перепілочко! (Приспівує).
А в перепілки та головка болить;
Тут була, тут, перепілочка,
Тут була, тут, сизопірочкаї!
Я тебе дуже, Катрусю, люблю... така ти в мене хороша... дай поцілую... от шкода тільки, що горілки не п'єш!
К а т р я. Недоставало!
С т е п а н и д а. Дай поцілую... а та, панська помийниця, каже, що я Катрю з паничем звела... похваляється покрити...
К а т р я. Що ви кажете?
С
т е п а н и д а. Похваляйся, похваляйся, повіє! Думаєш, що так на твоїх
панів і поласились?.. А, нехай вони тобі виздихають!.. Та в нас і кращі
є!!
К а т р я. Господи! За що вона обносить мене?
С т е п
а н и д а (недочува). Та у нас така парочка! Ось ми спаруємо... і мати
казала, що весілля швидко... Ух, коли б швидче! От уджигну вже та брязну
підківками!.. (Пританцьовує).
Унадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель:
Таки, таки дибле,
Конопельки щипле!
А я ж тому журавлю, журавлю...
Ходім-бо, Катрусю, до шинку!
К а т р я (недочува, стоїть мов кам'яна). Обносять... наступає вже...
С
т е п а н и д а (весело). Коли не хочеш, то я й сама піду.
Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!! (Іде за ворота, хитається;
трохи не впала).
К
а т р я (ламаючи руки). Ну, дівко! Надівувалася? Наступає вже кара
людська, невпросима, невмолима... От і заховалась! Не приспало, моє
кохання, ти лиха: підкралося воно, та аж серце, мов на ножі, кипить!
Михайло! Голубе мій! Скруто моя! За тебе мені і страждати не тяжко...
все оддала, то що мені люде? От матір тільки... Ох, і не знаю, що з
мамою буде, як дійде... а неминуче дійде: вже коли Степанида на губу
взяла, - все село знатиме! (Зложивши руки, стоїть замислена).
В И Х І Д VI
Катря і Дмитро.
Д м и т р о (підходить тихо; Катря не чує). Катре!
К а т р я (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав.
Д м и т р о. Коли ж сватів присилати до матері?
К а т р я (сплеснула руками). Уже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене?
Д м и т р о. Як на тебе? Хіба ж ти не подала мені слова?
К
а т р я. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то
пошануй: бачиш, яка я? Мені не шлюб у голові... заміж я не піду.
Д м и т р о. Що з тобою? Скажи мені щиро!
К а т р я. Не знаю... Ти б посватав краще Пашку; вона тобі такою вірною дружиною буде, так тебе любить!
Д
м и т р о. Чужого віку заїдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти
тепер мене, - от що! То було стрінеш, аж у очіх сонечко; щебечеш не
нащебечешся, воркочеш не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся,
ухиляєшся зо мною і словом одним на самоті перекинутись... Запропастила
ти мою голову!
К а т р я. Дмитре! Пожальсь наді мною! Я тебе, як брата, люблю; мені так тебе шкода... Тільки я не знаю, що зі мною сталось?
Д м и т р о. А я знаю! Кажи прямо, бий одразу - легше буде!
К а т р я. Не муч мене!
Д м и т р о. Знаю я, хто розлучник мій, хто наступив мені ногою на горло! Ти в панича закохалась; він тебе звів!
К а т р я. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!
Д м и т р о. Він, він - і не кажи! Не обманюй мене!!
К а т р я. У мене сили нема тебе обманювати... Що ж? Я люблю Михайла... тільки не він... сама винна...
Д м и т р о (ухопившись за серце), 0-о! Спасибі хоч за правду... і хотілось її, і надія якась ще тліла... а тепер уже край!
К а т р я. Дмитре, прости мене! Не моя сила... так судилося!
Д
м и т р о. Не твоя, нещасна, - так! Але на кого ти мене проміняла? Чи
буде ж він тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед
тобою стежку промітати? Навіщо ти йому, отому паничеві, здалася? На
ласощі, на жарт, а потім на покидьку!
К а т р я. Цить! Цього не буде: не звір же він?!
Д
м и т р о. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такі! Увесь світ би
зажерли, - та й то не вдовольнять своїх тельбухів! Мало їм, розбещеним,
тієї втіхи на світі, ще зазіхають і на нас, старців, однімають остатню
радість, остатнє щастя!
К а т р я (з криком). Не добивай мене! Я й
так уже підбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на
світі, щоб завдав такі муки! Адже краще задавити власними руками!! За
віщо ж би так насміятись?
Д м и т р о (обніма Катрю). Дитино моя,
надіє моя! Рад би я тебе розважити, та... язик не повертається! Чи тебе
чарами приворожено, чи тобі пиття дадено? Задля чого, задля кого ти
мене сиротою кидаєш? Тільки ж і жив тобою змалку, тільки ж і бився з
злиднями, аби загорювати того щастя, і от тепер, допливши берега, мушу
топитись...
К а т р я (ридаючи, обніма Дмитра). Що ж мені робити? Збожеволіла я!
Д м и т р о (боязко). Катре!.. Може б, забула ти... перемогла себе... може б, вернулося...
К а т р я. Ні, Дмитре! Несила моя...
Д
м и т р о. Значить, годі! Ну, що ж - радощів не зазнали, з лихом -
приятелі... горювати - не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була
щасливою!
К а т р я. Де вже? Кругом таке лихо... Хоч би ти зненавидів мене - легше було б!
Д м й т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!
К а т р я. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!
Д
м и т р о. І, вже! Дай боже... щоб хоч тобі щастя, то хай уже тішиться
ворог мій... а мені (махнув рукою) - утоплю десь своє горе!.. Але ж як
він насміеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу,
на горе, - то не сховається він від мене ніде: на краю світа знайду
його, зо дна моря винесу, з-під землі викопаю... І тоді вже з паничем
побалакаю!
К а т р я (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!
Д
м й т р о. Не бійся... поки не кине... Ну, прощай! Напився вже я
радощів! (Обніма Катрю). Прощай! А!! Не мені, злиденному, - щастя!
(Утира сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Іде).
К а т р я. Дмитре! Не побивайся!!
Д м и т р о. Пропадай усе!! (Іде хутко).
Катря, ламаючи руки, біжить до воріт і схиляється до них, від несили.
В И Х І Д VII
Катря і Михайло.
М и х а й л о (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре!
К а т р я (уздрівши його, несамовито кинулась на груди). Ай!!
М и х а й л о (обніма). Не кричи, серце, так, бо почують!
К а т р я. Зраділа!.. Боже як! Третій вечір не бачила.
М и х а й л о. Ну, все ж обачніше треба.
К а т р я. Не буду, не буду, любий мій, хороший; тільки не сердься!
М и х а й л о. На тебе трудно й сердитись. (Цілує).
К а т р я (обніма). Господи, як я рада! Нічого й не тямлю... Чого ти вчора й позавчора не був?
М
и х а й л о. Не можна ж мені щодня ходити, щоб не завважили... Я все,
знаєш, вибираю годину, щоб з моїми батьками про тебе побалакати...
К а т р я. Господи, що то буде?
М и х а й л о. Й сам не знаю... трудно то, трудно; якось усе це випада...
К а т р я (зітха). Ох! Не випада... і не випаде!
М
и х а й л о. Не сумуй, зірко: ми таки свого діждемось... Зразу,
звичайно, ніяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути... Я, може,
через маму...
К а т р я. Ой ні, ні! Пані такі страшні, сердиті... вони з'їдять мене!
М и х а й л о. От, вигадай! Чого ти всього боїшся?
К а т р я. Боюсь, голубе, і душі у мене нема!
М
и х а й л о (пригорта і лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж
своїх брівочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обійми
палко, та пригорнися шпарко!
Катря через силу усміхнулась і поцілувала.
М и х а й л о. Не так, не так, а отак! (Обніма). Ходім звідси, щоб хто не здибав.
К а р т я (журно), І-і, вже! Нема чого й критись..,
М и х а й л о (звонтпивши). Як нема чого?
К
а т р я. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть... Степанида
оце була, каже - Аннушка похваляється... плеще на мене...
М и х а й л о. От каторжна! Я їй утну язика!
К а т р я. Не втнеш, ще більше здратуєш! Де вже там те шило в мішку утаїти! Пізно.
М и х а й л о. Ти жалкуєш?
К
а т р я. Борони боже! Своєю волею покохала, - аж згоріла у тім коханні!
Все без жалю віддала тобі; за тебе і муки прийму... Не зраджуй тільки
мене, соколе мій, доле моя! (Припада до Михайла).
М и х а й л о (цілує). Що тобі завжди в голову лізе, моя дурнесенька ?
К а т р я. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тільки лякав Дмитро? Правда? (При-пада до Михайла).
М и х а й л о. Як Дмитро! І він сюди лізе?
К а т р я. Він нещасний, бідний... я його скривдила... сватався... так його шкода: занапастила!..
М
и х а й л о. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я більше не чув про
Дмитра! Не поминай мені про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати
душею, упитись коханням, - а ти мені вкинеш приску за пазуху.
К а т р я. Що ж я зробила, що сказала? У самої пекло... Тільки що був... трохи на себе рук не зняв... похвалявся на тебе...
М и х а й л о. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна буде...
К а т р я. Ні, ні, то він з одчаю! Він не зачепить...
М и х а й л о. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати!
К а т р я. Він і без того більше не прийде: я йому призналась.
М и х а й л о. Розумна! Сама пускаєш славу?
К
а т р я. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що мені до слави, аби ти при
мені... От тільки за матір боюсь, як дійде - не переживуть вони!
М и х а й л о. Правда, за матір - погано.
К а т р я. Що мені робити, порадь, мій соболю?
М и х а й л о. Хіба, може б, тебе одвезти до дядька на хутір?
К а т р я. Як, щоб я маму кинула?
М и х а й л о. Ну, то вдвох?
К а т р я. Ні, ні! Як таке їй і сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, ніж пішла б на публіку!* (*Публіка - сором, ганьба.)
М
и х а й л о. Слухай, серце! Я поговорю з твоєю матір'ю, присягнусь їй
за тебе, - то вона й заспокоїться; лучче ж од нас правду почути, ніж од
других...
К а т р я (сумне і чуло). І не знаю вже й як... аж
серце окипа крів'ю, як подумаю! Любила ж мене, цілий вік поневірялась за
мене...
М и х а й л о. Та угамуйся, не забігай лиха! От, може, і
в мене з старими швидко владнається справа, то тоді безпешно! Прийде
день - потурбуємось, а нічка - наша!
К а т р я (ламаючи руки). Коли б мені мами не вбити! Царице небесна, зглянься хоч ти!
М и х а й л о. Годі-бо, Катре! Ходім у садок: час гине...
Катря безнадійно сплеснула руками.
Завіса тихо спада
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Широкий
рундук з ганком у панськім будинку. Навкруг квітки, клумби, луговина;
далі - розкішний садок. Вікна деякі одчинені на рундук; на рундуці -
стіл, самовар з причандалами, кріселка. Вечір.
В И Х І Д І
Харлампій, а далі Аннушка.
Х
а р л а м п і й (ставить на стіл чайні причандали; потім підміта). Ач,
знов накидали цигарок! Що я їх ненавиджу! Нема, хвалити бога, отого
кудлая, - так жиди; а ти за ними прибирай! Тьху! Чистоє наказаніє! Хіба
це моя обов'язаность підмітати, примірно сказать, всяку погань? Це
козачків діло, чи там служок яких, а не моє; моє діло за ними доглядать
та давать запотилишників... А от, Харлампіє Григоровичу, довелося і вам
щітку до рук узяти та підмітати собственно підлоги! Ох-ох-ох!
(Спирається на щітку). Не ті теперечки часи, доложу вам, - сумнительні!
Гай-гай! Де те вельможне панство дівалося? І знаку нема, мов корова
язиком злизала! Тепер, приміром кажучи, мужику волю дали, ну й посіда,
або ще - жидова та! Ну, які вони пани? Харкнув та ногою розтер, та й
уже. Сказано - одно боже попущеніє, скусительство! Наші теж, дивись,
незабаром у пазурах того Шльоми опиняться... А через кого все прахом
іде? Через нашу паню: як прибилася сюди, зараз завела нові моди, -
покойовок, лакеїв... Ми вже, значить, стали невгодні, неодуковані! А
сама повіялась по Києвах та по Варшавах; понавозила губарнорів отих - по
дві пари держала... їй-богу! Ну і додержалась! (Підходить до столу,
поправля масло, сметану, сухарі й цукерки). Такі завели заведенія за
приводом отого кудлая, що, на моє мнительство, - кінець світа: з ким
тільки кумпанію водять? Тьпху! - та й годі! Тепер, приміром кажучи, наш
панич, дворянин, з мужвою воловодиться, на вулицю ходить... Страмовище
одно! Не зна того, як в старовину... От хоч би, значить, нащот женського
полу - як було благородно, прекрасно! Звеліли кого привели... та й
кінець... І делікатно, і поштительно! А тепер?.. Ех, гріхи наші, гріхи!
Отаким шелихвісткам, як ота Аннушка, припоручають тепер до рук панське
добро! Господиня, значиться! Так би й зацідив! (Дивиться у кухлик). А
сметанка яка? Хіба така при покойному панові була? Хоч ножа стромляй! А
то! (Нахильцем п'є).
А н н у ш к а (зазира в одчинене вікно). Чаго ви до сьох пор самовара не даєтьо? Бариня сердяться!
Х а р л а м п і й. Ти ще мені, смердюча, приказувати будеш? Геть, поки ціла!
А н н у ш к а. Што ви себе воображеніє взяли! Скажите, пожалуйста! А зливки для чого випили?
Х а р л а м п їй. Хто випив?
А н н у ш к а. Нехто!
Х а р л а м п і й. Хто випив? (Наступає).
А н н у ш к а. Хтокало!
Х а р л а м п і й (яро). Бачила?
А н н у ш к а. От тілько троньте, я такого шкандаля зделаю!
Х а р л а м п і й. Так ти бачила?
А н н у ш к а. Аж вуси все у зливках; гляньте! (Одступає до дверей).
Х а р л а м п і й (змішавшись, утира рукавом). У-у! Смалена! Киш мені звідціля! (Іде в двері).
А
н н у ш к а (тіка на рундук). Ругателі!! Будете знать! Постойте, я вас
всєх на чистую воду! - І ви, паничу Михайло Іванович, почешетесь! У мене
письмо од дядиньки: я його викрала... Будет і бариня знати! Проміняли
меня на ту шльондру, - і я ж потешусь! Попануєш! Попануєш! Ух, печуть
меня всі, та й я ж попеку!! (Побачивши паню з Михайлом, іде далі).
В И Х І Д ІІ
Анна Петрівна і Михайло.
Анна Петрівна виходить разом з Михайлом з парку, у неї в руках картонка.
А
н н а П е т р і в н а. И не думай отнекиваться. В сенате серьезное
дело; все наше состояние на волоске. Коли батько говорит, что нужно
ехатіь, ,то уж верно нужно.
М и х а й л о. Та я в ділах не знаюся!
А
н н а П е т р і в н а. Ну, ну, не рисуйся! Сам дядя приглашает, -
научит!.. А кузину разве можно упустить: красавица, chic supreme, bon
genre!* (*Найвищий шик, гарний тон (франц.).) Потом дядя: шансы-то
какие! Ведь зто черт знает где можно очутиться! Я бы тогда переехала к
вам в Петербург, освежилась бы хоть немного...
М и х а й л о (з
досадою). Що вам за охота, мамо, зараз мене сватать? Та ще й вибираєте
таких, що тільки плечима здвигнеш! Я з вами хотів би побалакати...
А н н а П е т р і в н а. Оставь, во-первых, свою хохлащину! Надоела...
М и х а й л о. Дуже швидко.
А н н а П е т р і в н а. Зто уж мое дело... Ты пойми, что дядя сам намекает в письме...
М и х а й л о. Та яке ж мені діло до його превосходительства...
А н н а П е т р і в н а. Что?.. От такой блестящей карьеры отказываешься? Да ты в уме ли?
М и х а й л о. Мамо, я хотів би побалакати...
А
н н а П е т р і в н а. Отстань с твоим балаканням! Вы меня уморить
хотите? Воспитывала, нежила, холила, чтоб хоть иметь утешение, видеть
сина в блеске, гордиться им... и вот благодарность родителям - за их
любовь, за то, что не жалели для вас ни здоровья, ни средств,
потворствовали даже всяким прихотям хохлацким! Вот и утешение!
М и х а й л о. Мама! Да выслушайте же меня!
А
н н а П е т р і в н а. Оставь!! Твои вечные противоречия положат меня в
могилу... Я женщина слабонервная, чувствительная; у меня уже начинается
тик... Я знаю, откуда вся порча: ты заразился идеями зтого пария!*
(*Парія - безправний, зневажений.)
М и х а й л о. Не браните же мне хоть в глаза человека, который мне дорог!
А
н н а П е т р і в н а. Дорог? Для вас всякая дрянь дороже матери!! Вы
свою мать родную готовы променять на всякую сволочь! Молчите!.. Уж скоро
добьете! (Іде хутко на рундук).
В И Х І Д ІІІ
Михайло сам.
М
и х а й л о. Ну й добалакався! Два місяці чекав случаю, годив, думав
натрапити на щасливу хвилину, коли матір весела, - от тобі й натрапив! З
нею, значить, - годі: цей проклятий дядьків лист усе попсував... Хіба
до батька удатись? Просто і думок не зберу... у такі нетрі та болота
зайшов, що з кожним кроком тільки грузнеш більше та глибше.
В И Х І Д IV
Михайло і Пашка.
П а шк а (тихо підкрадаючись). То ви, Михайло Івановичу?
М и х а й л о. Пашка! Чого ти?
П а ш к а. Вийдіть зараз до млина: там Катря дожидається.
М и х а й л о. А що там?
П
а ш к а. Як що? Цілий тиждень не бачили її, та й жалощів нема? Ви ж би
подивились, що там у неї дома коїться. Мати знов занедужала; та то ще й
слава богу: хоч не чує, що по селу дзвонять! І без того догадується вже,
картає...
М и х а й л о. А мені хіба легче? Он зараз з матір'ю мав яку бучу!
П а ш к а. Хіба довідались?
М
и х а й л о. Та ще ні... я ж оце збирався поговорити з мамою,
попрохати... а тут до Петербурга притьмом кажуть їхати: пильне діло.
П а ш к а. Нещасна Катря! Невже ви її так кинете?
М и х а й л о. Хто ж тобі каже, що кину? Я ж за неї і розпинаюсь тут!
П
а ш к а. Хоч би ж навідували її, а то все рідче та рідче почали ходити,
мов цураєтесь! Вона ж такі за вас муки прийма - господи! Мов з хреста
знята!
М и х а й л о. А ти думаєш, мені легко? Тут і дома не
знаєш на яку й ступить, - і так і сяк підходиш, щоб прихилити своїх... і
такі й сякі думки не дають спокою; а там прибіжиш до неї, щоб одвести
хоч трохи душу, а вона зітхає, часом плаче... Така нудьга візьме, що й
на світ би не дивився!
П а ш к а. Диво, що плаче! Вона більше й побивається, помічаючи, що ви не такі вже стали...
М и х а й л о. Я такий самий, а радощі-то не такі, яких чекалось.
П а ш к а. Чим же Катря винна? Хіба ж не бачите, що вона божеволіє, гине за вами?
М и х а й л о. А в мене, Парасю, хіба не плаче все у нутрі? Тим-то і тяжко йти на ті сльози...
П
а ш к а. І як-таки вам рівняти себе до неї? У вас - і достатки, і
розкоші, а у неї, бідної, часу нема і на своє горе: роби і на себе, і на
свою матір слабу... А тут ще Дмитро скаженіє, всякі похвалки чинить! А
ви хочете, щоб вона була весела.
М и х а й л о. Мало ще скрути -
Дмитра на! Стережись, щоб з-за кутка не торохнув! Просто хоч пропадай!
Адже я її хотів поки що одвезти до дядька чи саму, чи з матір'ю, - не
хоче; хотів і її матір заспокоїти - боїться; що ж я маю чинити?
П а ш к а. Ну, а що ж і їй робить? Ідіть, голубчику, зараз, прошу вас, бо дівка просто не при собі...
М
и х а й л о. Та ходім! (Подумавши). Треба конешне написати до дядька,
послати мерщі... Так затяглеся вузлом, що й не розв'яжеш. (До Пашки).
Почекай мене за хвірткою у садку, я тільки листа напишу та зараз і
вийду! (Іде направо).
П а ш к а (проводжаючи його очима). Паничу! Здається, ти дбаєш тільки про свою шкуру! (Пішла).
В И Х І Д V
Зізі і Харлампій.
З і з і (вбіга і бере до кишені цукор; потім дзвонить). Харлампий! Харлампий! И где зта скотина шляется?
Харлампій показується в саду.
Харлампий! Давай самовар да подмети балкон, - мама велела, тут мы играть будем... Да иди же скорей;
только даром кормят!
Х ар л а м п і й. Ще в вас, панно, молоко на губах не обсохло, щоб на мене лаять.
З і з і. Поговори! Вот я маме скажу, так й выгонят вон! (Іде).
Х
а р л а м п і й (прибира). Тьпхуі Прости господи! Од такого блазня
терпіти! Що ще, звиняйте, блоха, а й та кашля! Взяв би я тебе, та задрав
би плахіття, та випарив би лозою по місцю, звідкіля ноги ростуть, щоб
ані сіла, ані почесала!
Х а р л а м п і й. О, вже пустила лотоки! Реве, аки лев рикающий! (Іде).
В И Х І Д VI
Анна Петрівна і Аннушка, потім Іван Андрійович.
А н н а П е т р і в н а. (бліда, плаче; Аннушка піддержує). Ах! Ах!! Они меня дорежут! Воды! Дай скорее: душит! (Дзвонить).
А н н у ш к а. Не беспокойтесь, бариня. (Подає воду).
А
н н а П е т р і в н а. Ах! Зту мерзавку чтоб сейчас... раскатать!..
Чтоб духу ее не было! Где пан? (Дзвонить). Дурно, ах! Капель скорей!
Виски три!
Аннушка біжить до дверей, стикається з Харлампієм, що несе свічку; вирива у його свічку.
А н н у ш к а. Бариня казала, чтоб барина звали, бо у барині до барина очинно... у барині голова...
Х а р л а м п і й. Тьпху! (Пішов).
А н н а П е т р і в н а. Спирту! Спирту! Виски три! Дурно!..
А н н у ш к а. Ах, боже мой! Хоч би барин!
І в а н А н д р і й о в и ч (підтюпцем). Що там таке?
А н н а П е т р і в н а (зуздрівши). Ах! Умираю! (Зомліла).
І в а н А н д р і й о в и ч. Анюточко! Анюточко! Що з нею?
А н н у ш к а. Потрьовожились од сюприманду.
І
в а н А н д р і й о в й ч. Анюточко! Зомліла? Ох, господи! (Біга, хапа
крило, що з столу підмітати, смалить на свічці й тика під носа пани).
А н н а П е т р і в н а. Ай! Что зто? (Схоплюється). фу!! Мужик!
І в а н А н д р і й о в и ч. Нічого, нічого! Смалятиною найлучче! Постой, ще! (Смалить крило і хоче знов під носа).
А н н а П е т р і в н а. Ай!.. Оставьте!.. Изверг!
І в а н А н д р і й о в и ч. Що з вами?
А н н а П е т р і в н а. Ах, виски... тик, тик! Полюбуйтесь вашим сынком!
І в а н А н д р і й о в и ч. Що там? Не натягуйте-бо тетиви!
А н н а П е т р і в н а. Зарезал... Женится на простой девке, на твари женится, ваш братец - подлец - устраивает свадьбу!
І в а н А н д р і й о в и ч. Чи ви в умі, що ви мелете?
А
н н а П е т р і в н а (кида зім'ятого листа). Прочитайте, что братец
пишет! У них уже все улажено... Ох, уморят, уморят; я слабонервная,
чувствительная! Вот й разгадка, почему в Петербург не хочется ехать!
Выкормили сокровище... утешайтесь! Ох, виски! виски! виски!
Аннушка тре виски, Іван Андрійович пробіга листа.
З і з і (вбіга і кидається до матері). Маman, неужели Місhel с простой дрянью повенчался?
А н н а П е т р і в н а. Отстань! Убирайся! Уведите ее!!
Аннушка бере за руку; Зізі б'в її по руці.
З і з і. Не тронь, сволочь!!
Виходять.
А н н а П е т р і в н а. Ах! Он погибнет, погибнет?!
І
в а н А н д р і й о в и ч. Господи! От горе! Може, ще пособити можна?
Та не лементуйтесь, не ділайте бешкету! Це не іграшки! Начхав я на все
інче, а за сина - ні! Не перебивайте... слухайте: прикажіть, щоб там ні
Аннушка і ніхто - ані писнули, що ми знаємо, бо я кишки випущу!
А н н а П е т р і в н а. Ах, боже мой! За что я страдаю, за что?
І
в а н А н д р і й о в и ч. Анно Петрівно! Не натягуйте, кажу, тетиви,
даби не лопнула! Треба спасать сина, а не телесуваться* (*Телесуватися -
кидатися в усі боки.).
А н н а П е т р і в н а. Кто ж спасет? Он погибнет, погибнет; зто все братец!
І в а н А н д р і й о в и ч. Конешно, подлець; но не ділайте публіки, прошу вас.
А н н а П е т р і в н а. Хоть зтой шлюхе задам! 0-ох!
І
в а н А н д р і й о в и ч. Не про неї річ. Коли буде тихо і Михайло
нічого не провіда, то я одведу йому очі і мерщі виряджу до Петербурга;
хоч і ви його проводіть... А там уже ту спровадимо: окручу з першим
парубком, дам придане та й витурю...
А н н а П е т р і в н а. Да денег же нет?
І в а н А н д р і й о в и ч. Дістану у Шльоми: ми тут гешефта зробили.
А н н а П е т р і в н а. Неужели? Ах, матерь божия, сжалься!
І
в а н А н д р і й о в и ч. Коли кажу, то вірно. Тільки ж слухайте, щоб
ніхто мені нічичирк, та й ви знаку не покажіть Михайлові!
А н н а П е т р і в н а (веселіше). Хорошо, хорошо! Зто ты отлично придумал: именно только Петербург нас спасет!
В И Х І Д VII
Ті ж і Харлампій.
Х а р л а м п і й. Миколай Степанович Бєлохвостов зволили приїхать.
І в а н А н д р і й о в и ч. Слава богу: от хто нам поможе укоськати Михайла.
А
н н а П е т р і в н а. Как я рада! Соusin такой умница; он наверно
подействует... даже голова отошла. (До Харлампія). Ступай, проси барина в
мою гостиную.
Харлампій пішов.
І в а н А н д р і й о в и ч. Тільки ж я вас прошу, пожалуста, не лопотіть язиком багато, бо спортите діло.
А
н н а П е т р і в н а. Ах, мой создатель, да говори сам; лишь бы только
поскорее выехать из этого болота! Я пойду гардеробом распорядиться.,.
Х а р л а м п і й (знову ввіходить). Зволили піти.
Анна Петрівна і Іван Андрійович виходять.
В И Х І Д VIII
Харлампій і Пашка.
П а ш к а (ввіходить хутко, збентежена). Харлампіє Григоровичу!
Х а р л а м п і й. Га? А тобі що?
П а ш к а. Не бачили панича Михайла Йвановича? Може, в горницях?
Х а р л а м п і й. А тобі нащо?
П а ш к а. Пильно треба.
Х а р л а м п і й. Нащо, кажу? Глуха!
П а ш к а. Щоб зараз ішли! Нагло треба!
Х а р л а м п і й. Куди?
П а ш к а. Вони знають!
Х а р л а м п і й. Що це ви, шелихвістки, собі в моду взяли? Так і преться, каторжна! Я тобі дам панича!!
П а ш к а. Чого ж ви лаєтесь?
Х а р л а м п і й. Брись мені зараз!
Пашка тіка.
Розпустились, бач, до чого? Так прямо і кличе, - без сорому казка! Тьпху! (Іде).
В И Х І Д IX
Михайло сам.
М
и х а й л о (виходить з садка, замислений, читаючи свій лист). Треба,
треба уже це покінчити! Пишу до дядька, щоб приїхав сюди мені раду
дати... або я до його; тільки спробую ще раз перебалакати з батьком та й
поїду. Так оце й Катрі скажу. Далі тягти - уже несила! Не знаю вже, чи й
є з цього провалля стежка? Батьків кинути, розплюватись - безчоловічно:
вигодували ж, випестили! Та й куди без них удатись! Легко сказать
тільки - порви! Але й Катрю кинути на поталу, на горе - теж
безчоловічно, подло! Що ж його чинити?(Шарпа руками волосся). Та
виміркуй же, хоч що-небудь, мозку безсилий, ледачий!! О, будь ти
проклята та година, що завела мене у кохання! Як здавалось, що тому
раєві кінця не буде, а от тобі й кінець, та ще який гидкий, пекучий!..
Павло правий був, ох правий; болізно щемить у моєму серці його гірке
слово: "Не вистачить у тебе сили на боротьбу, а на гірше що -
вистачить!" Так, вистачило! Павло уже два місяці й не пише,
розплювався... і всі плюнуть... чесне товариство одвернеться... навіть
святі думки і заміри, що освітили мою душу новою вірою, стануть передо
мною грізними суддями... і я сам розплююсь з собою! {Безсило опуска
голову й руки).
І в а н А н д р і й о в и ч (з-за дверей). Вірно, в саду. Ти ж, гляди, прикинься, ніби од Олександра. (Зачиня двері).
Б
є л о х в о с т о в. Понимаю, понимаю, дядюшка! Разыграем в первом
сорте. Ба! Да он здесь! (До Михайла). Здравствуй, Миша! О чем зто
призадумался?
М и х а й л о. Здрастуй! (Сходе на рундук і обнімається).
Б є л о х в о с т о в. Что ты, в самом деле, похудел? Болен?
М и х а й л о. Ні, так собі.
Б є л о х в о с т о в. На тебе лица нет. Что за причина? Мне тебя жаль, Миша.
М и х а й л о. Спасибі.
Б є л о х в о с т о в. Ведь я тебя люблю; не веришь?
М и х а й л о. Чому ні? Вірю.
Б
є л о х в о с т о в. Послушай, у тебя на душе завелось какое-то горе.
Поделись со мною; ведь мы товарищи, des garcons?* (*Хлопці (франц.).
М и х а й л о. Так, значить, при сій вірній оказії, вийми душу та й поклади!
Б є л о х в о с т о в. Бог з тобою, коли не нуждаешься.
М и х а й л о. Та в чім же?
Б є л о х в о с т о в. Так не в чем?
М и х а й л о. Авжеж.
Б є л о х в о с т о в. Vous mentez, mon cher cousin*. (*Ви брешете, мій любий кузене (франц.).)
М и х а й л о. С'еst trop rude!* (*Це занадто! (Франц.).)
Б
є л о х в о с т о в. Раrdon!* (*Вибач (франц.).) Послушай, чего же ты
скрываешь? Ведь я должен быть твоим соnfident*. (*Вірником (франц.).)
М и х а й л о. Яким соnfident?
Б
є л о х в о с т о в. Да ведь пойми ты, голова, что я все знаю и послан к
тебе тайным послом! Аs tu compis* (*Ти зрозумів? (Франц.).).
М и х а й л о. Від кого послан?
Б є л о х в о с т о в. От дяди, Александра Андреевича.
М и х а й л о (збентежено). Слухай! Ти не брешеш? Говори правду!
Б є л о х в о с т о в. Чтобы тебя заверить, я сообщу и по какому вопросу приехал (озираeться): устроить твой брак с КатреюІ
М и х а й л о. Тсс! Бога ради! Невже ти за мене руку тягнеш?
Б
є л о х в о с т о в. За кого ж ты меня принимал? Неужели ты думаешь,
что если мы с тобою тогда поспорили, так ты мне и не дорог? Ошибаешься!
Убеждений твоих я могу и не понимать, а сердечные дела - понимаю: с'еst
une musique a bruler le cerveau...* (*рід такої музики памороки заб'є
(франц.).).
М и х а й л о (кидається і обніма). Спасибі тобі щире; ти для мене, як зірка, блиснув серед темряви.
Б є л о х в о с т о в. Слушай, друг мой Миша! Брось ты зтот натянутый диалект, да поговорим по душе: ведь дело серьезное! .
М и х а й л о. Ну, ну!
Б е л о х в о с т о в. Как ты решил, поедешь ли завтра со мною?
М
и х а й л о. Видишь ли, какого рода обстоятельство... я просто с ума
схожу, - посоветуй, голубчик! Батько требует, чтобы я послезавтра в
Петербург ехал.
Б е л о х в о с т о в. Почему? Узнал разве?
М и х а й л о. Нет, дело в сенате: говорят - все состояние на карте.
Б е л о х в о с т о в. А, помню, с Александровичами!.. Серьезнейшее дело.
М и х а й л о. Ну, что мне, по-твоєму, ехать?
Б є л о х в о с т о в. Ехать, конечно.
М и х а й л о. А Катря как?
Б
є л о х в о с т о в. Надеюсь, что ты в Петербурге век не останешься, не
изменишь своей chere Katerine! (*Любій Катрі (франц.).)
М и х а й л о. Об этом й речи нет; я Катрю страшно люблю!
Б є л о х в о с т о в. Ну, через месяц воротишься, - и я к твоим услугам всегда.
М и х а й л о. Но как же Катря останется?
Б є л о х в о с т о в. Да ведь ты, верно, ее материально устроил, обеспечил существование?
М и х а й л о (змішавшись). Как же я мог? Ты знаешь - у меня пишних средств нет; просить у отца на сей предмет невозможно...
Б
є л о х в о с т о в. Та-та-та! Это серьезный вопрос. Тут не бог знает
какая и сумма нужна, - четыре, пять радужных* (*25-карбованцева
асигнація.) могут озолотить их жизнь...
М и х а й л о. Да она бы денег не взяла: это бы оскорбило смертельно ее чувство; она им не торговала за деньги!
Б
є л о х в о с т о в. Какое сентиментальничанье! Зто зависит от формы
предложения. Ты ломаешься над решением тонких вопросов, - шокирует ли
предложение материальных средств чувства милой? А самую милую
заставляешь терпеть...
М и х а й л о. Да, это меня постоянно
мучило... вот что она на работах й что этот грубый труд убивает,
понимаешь, красоту... Да я не находил пока выхода; но согласись с тем,
что обеспечивать окончательно может лишь брак...
Б є л о х в о с т
о в. Это еще вопрос, что важнее - реальное ли довольство, или
формальное, условное право? Возьмем, например, твоє положение. Не
задумывай ты брака, а взгляни на дело практически, соmme tout le monde*,
(* Як усі (франц.).) - тебе бы не только не помешал батько, да не
пожалел бы денег отлично устроить судьбу твоей милой, - клянусь тебе! - и
она бы зажила счастливо, припеваючи, услаждая свободные твои часы
пасторальной идиллией; а вот задуманный тобою брак сразу тебя самого
лишит средств, оторвет от родных, и ты пойдешь скитаться по свету,
проклиная свою судьбу й заедая чужой век.
М и х а й л о. Можно й трудом зарабатывать. Я хотел поступить сельским учителем... слиться с народом, послужить ему...
Б
є л о х в о с т о в. То есть нищенствовать, зависеть от пьяного писаря,
старшины, дьячка... Хорошо народное служение! Разменяться на жалкое
ничтожество! Да ты если народовец, то во имя своих же дорогих идей
добивайся карьеры, чтобы приобресть силу влиять на народ... участвовать,
так сказать, в том горниле, где куется его судьба!
М и х а й л о. Можно и в маленькой норке приносить пользу.
Б
є л о х в о с т о в. Да какая это польза? Посмешищем стать у самого
народа! Да наконец главное, ей-то, коханке, какую ты готовишь участь?
М и х а й л о. Но и то, что ты предлагаешь, - тоже позор, только для другого лица; ведь ты ей даешь роль содержанки?
Б
є л о х в о с т о в. Да не в словах, mon cher* (*Мій дорогий
(франц.).), смысл жизни, не в этом пустом звуке! Оставь метафизику, а
взгляни на дело серьезнее и увидишь, что я прав. Какое главное твое
стремление? Доставить дорогому тебе существу счастье, покой, свободу, -
не так ли?
М и х а й л о. Конечно.
Б є л о х в о с т о в.
Ну-с, так вот, при браке ты лишаешь себя всяких средств кидаешься, не
закалившись сызмала в отчаянную борьбу с чудовищными социальными
врагами; на тебя восстанут все, понимаешь - все... и ты, после первой
схватки, если не угодишь к Макару, то сделаешься Дон-Кихотом. Обаяние
героизма и страсти пройдет, и останется на душе разочарование, злоба... и
за все зто ответит твоя милая: начнутся, с одной стороны, упреки,
укоры; с другой - безответные слезы, дети, голод... Да вы исстрадаетесь,
тут и до преступления недалеко.
М и х а й л о. Миколо, как я
несчастлив, как меня все зто терзает! Ведь я люблю ее, страшно люблю, а
мне самому больно, что и теперь уже вместо радостей дарят меня или немым
страданием, или слезами.
Б є л о х в о с т о в. Понятно,
совершенно понятно; нужда, мать, рискованное положение, постоянный
страх... все зто гнетет. Ты идешь за поэтическими мгновениями, а ее
изломало всю на поле, а дома изгрызло горе... Воображаю, какие у вас
любовные tete-a-tete* (*Побачення (франц.).).
М и х а й л о. Да, тяжело. Но что же делать?
Б
є л о х в о с т о в. Взглянуть на вещи просто и вместо ада устроить
маленький рай. Послушай меня, -я тебе говорю искренно: не делай
необдуманного скачка, который бы сломал вам шеи! Первое дело, помни,
что, женившись на ней, ты ее же сделаешь несчастною...
М и х а й л о. Но, понимаешь, я ее люблю и должен венчаться...
Б є л о х в о с т о в. Это все пустое.
М и х а й л о. Как пустое? Разбить чужое сердце?
Б
є л о х в о с т о в. И сердца не разобьешь! Да давай пари, что если ее
хорошо обеспечить, то она с большею радостью выйдет замуж за какого-либо
парубка.
М и х а й л о (гаряче). Никогда, никогда в свете! Она меня страшно любит! Ты не знаешь ее - это поэтическая, глубокая натура!
Б є л о х в о с т о в. Не горячись; я огорчать тебя не желаю, а клянусь все-таки, что я прав.
М и х а й л о. Как? Чтоб она променяла меня сразу на парубка?
Б
є л о х в о с т о в. Так-таки променяет. И понятно - с ним она будет
гораздо счастливее: и по развитию, и по всему сойдется... А прошлый
роман с паничом, если он принес материальное довольство, не возму-тит их
покоя, а будет служить лишь приятным воспоминанием. На селе тоже такой
закон: заброшенная, нищая панская любовница - позор и мишень для
всевозможных оскорблений, а обеспеченная, покровительствуемая любовница -
сила, которой все кланяются!
М и х а й л о. Не может быть! Чтобы она меня променяла? Чтобы успокоилась только приданым! Это ложь! Это было бы чудовищно!
Б
є л о х в о с т о в. Тебя не переспоришь; но так или иначе, а все же
мое предложение в обоих случаях полезно. Ты поезжай в Петербург; за
Катрю я похлопочу сейчас у твоего батька, и даю слово, что он без
пререканий обеспечит ее и мать отлично и даже возьмет под свое
покровительство. А потом уже как знаешь...
М и х а й л о. Неужели ты уломаешь батька, и он все даст, согласится без скандала? И ее тут никто не обидит без меня?
Б
є л о х в о с т о в. Ручаюсь. Parole d'honneur* (*Слово честі
(франц.).), что сию минуту улажу! Только матери - ни гугу; ведь женщина
все испортит... нерви, понимаешь...
М и х а й л о. А я матери хотел было признаться, а батьку и язык не поворачивался...
Б є л о х в о с т о в. Хорош бы ты был! Только скандал бы устроил! Нет, от матери - строжайший секрет.
М и х а й л о. Так ты уладишь все?
Б є л о х в о с т о в. Да улажу же, верь!
М и х а й л о (кидається на шию). Голубчик, друг мой! Как я тебе благодарен! Ты меня просто воскресил.
Б
є л о х в о с т о в. Ну, рад, рад! (Обніма). А чтобы доказать не на
словах, а на деле мою дружбу, - сейчас же устремлюсь к родителю твоему и
прямо врасплох на абордаж! Ну, adieu* (*Прощай! (Франц.)). (Жме руку й
виходить).
В И Х І Д XI
Михайло сам.
М
и х а й л о (ходить по рундуці стривожений). Який Микола щирий та
добрий; я й не вважав його за такого, та то більше проти його Павло
настроював!.. Павло уже надто гострий, а Микола практичним своїм розумом
ясно, логічно дивиться на все... Правда-таки, щоб послужити народові,
треба собі здобути сили... От про Катрю тільки, щоб вона мене проміняла,
- бреше, не повірю!.. А проте, може, вона зі мною й не буде щасливою?
Коли б хоч на світ мене вивів! Коли б тільки у батька вдалась справа!
Серце тріпочеться так, що аж у висках стука... Страшно чогось... А як
вихлопоче і уладнає все? Господи, і не знаю я, на якому вже небі й
опинюся!.. Зараз побіжу порадувати Катрусю. Миколо, брате мій, якщо
вирятуєш мене із виру, де я потопаю, то станеш мені за батька!.. Поможи,
господи, мати божа! (Ходить по кону і часами, стуля руки). Коли б же
тільки мати не провідала! Борони боже, як треба таїтись!.. Коли б хто не
наплів, храни господи! (Ходить з тривогою і прислухається до дверей).
В И Х І Д ХП
Михайло і Катря.
Катря йде з садка, нап'ята платком, бліда, стривожена.
М
и х а й л о (зуздрівши Катрю, аж затрусився). Катря? Тут? Пропав я!
(Збіга хутко по сходах з рундука і мерщі до Котрі; одводить її на
передкін). Катре! Бога ради, чого ти сюди прийшла?
К а т р я (припада). Скучила, занудилась, Михайло!
М и х а й л о. Що ти здумала?
К а т р я. Ох, несила моя... нудьга мене точить... тебе не бачила... мати картають...
М и х а й л о. Христа ради! Іди звідси!
К а т р я. Постой! Я щось мала тобі сказати...
М и х а й л о. Що там? Кажи швидче!
К а т р я. Ох, не згадаю, - памороки забило.
М й х а й л о. А! Боже мій!! Їди-бо, Катрусю, мерщі:
застукають, - то ми пропали! (Відводить за рукав).
К а т р я. Не жени мене, не випихай мене! Дай хоч гляну на тебе, - вимучилась, так вимучилась!..
М и х а й л о. Зарізать мене хочеш? Тікай-бо, серце, кажу, - я мерщі вибіжу за садок!
К
а т р я. А! Згадала! Не йди, борони боже, не йди! Дмитро чатує тебе
коло садка, коло будинку, - хоче вбити! (Хапає руками Михайла і не
пуска). Не йди! Я за тим і прибігла! Він уб'є... страшний такий, очі
горять...
М и х а й л о. Що ж ти зі мною робиш? Мало мені й без
того напасті, що й очей не знаю куди дівати, батька і матері цураюсь, а
тут іще розбишака? В Сибір його!
К а т р я. Він не винен: така вже йому кара... Любить без душі, серця свого не переробе, божеволіє...
М
и х а й л о, 0-ох! Побий мене лиха та нещаслива година, що я й
зв'язався з божевільними! Спокою ні вдень ні вночі - і все через тебе...
К
а т р я. Михайло! Ти мені дорікаєш? О, краще б ножем ти мене вдарив у
груди, ніж почуть оте слово! Мати божа, чим же я винна? (Плаче). Що ж я
учинила? Душу і тіло оддала... (Рида).
М и х а й л о. Коли оддала
по любові, то чого ж по них тужиш? Та перестань, будь ласка, - мені
твої сльози в печінках уже сидять!
К а т р я. В печінках? Більше
не будуть: це вже остатні, - мабуть, з крів'ю ринули! Ї де вже вони
взялися?.. Здається, лились, лились, як той дощ осінній, - і по матері, і
по долі своїй щербатій, і по віку своєму молодому... та ще ось кілька
крапель видавилось... Більше вже нема: там, мабуть, усе перетліло!
А н н у ш к а (одчиня вікно і придивляється). З кєм то панич? З Катрею? Єй-богу, Катря Дзвонарівна!
М
и х а й л о. Катре! Заспокойся, серце! Ходім звідси: у мене душі нема,
щоб хто не здибав... Я тобі розкажу: все уладнається, - тільки ходім!
К а т р я. Боїтесь? Як побачать - сорому завдам!
М й х а й л о. Я не за себе боюсь, а за тебе...
А н н у ш к а. Побіжу сю минуту, одлепортую барині, - пущай полюбуються на рандеву!
К
а т р я. Мені тепер однаково... Я як прочула, що Дмитро наміряється, то
й не стямилась, кинулась мерщі... У саме б пекло кинулась, ніякі б муки
не спинили мене!
М и х а й л о (лама руки). Боже мій! Час біжить... кожна хвилина мордує... от-от застукають...
К
а т р я. Прощайте, більше не буду стояти... достоялась уже, доходилась
до краю! В печінках не буду! Гріх тільки вам, Михайло, за мене, ох, який
гріх!
В И Х І Д ХПГ
Ті ж і Анна Петрівна.
А н н а П е т р і в н а (бліда, злютована, прожогом біжить до Катрі). Как? Сюда осмелилась прийти? Где эга шлюха?
М и х а й л о (з розпуки). Мама! Пропало все!!
Катря, як скам'яніла, дивиться на паню.
А
н н а П е т р і в н а. А!! Мерзавкаї Потаскуха! Ты, подлая дрянь,
посягнула на сына? Я тебя собственными руками разорву! (Сікається до
Катрі).
К а т р я (закрива руками голову). Ой!! Не бийте мене! Не бийте!!
М и х а й л о (кидається до матері). Мамо! Не троньте ее, бога ради! Не оскорбляйте!
А н н а П е т р і в н а. Вон!! Раскатать ее!.. Эй, люди!! Кто там?
М и х а й л о (хапа матір за руки). Мамо! Ради бога, не делайте скандала! Ради всего святого, пощадите меня!
А н н а П е т р і в н а. Нет!.. Нет! Такая дерзость... Я зту подлячку проучу!
Михайло хапає матір за руки і не допуска до Катрі.
К а т р я (тільки несамовито тремтить і шепоче). Не бийте мене! Не бийте!!
В И Х І Д XIV
Ті ж та Іван Андрійович, Бєлохвостов, Харлампій, Аннушка і дворові.
Б
є л о х в о с т о в (показується на рундуці; за ним Іван Андрійович).
Боже мой, ma cousine* (*Моя кузина (франц.)) все дело испортит! Накрыла
их... Скандал!!
І в а н А н д р і й о в и ч. Я ж просив, я ж молив її не мішаться! Ї хто ту впустив?
Обидва хутко збігають до Анни Петрівни.
А н н а П е т р і в н а. Эй, люди!
І в а н А н д р і й о в и ч. Нюточко! Перестань бога ради! Їди звідціль!
Б є л о х в о с т о в. Кузина, ради бога, уйдите! Пожалейте Мишеля... Все дело погубите!
А н н а П е т р і в н а. Не могу!.. Убили!! Эй, люди!
М и х а й л о. Что же зто? Насилие!
К а т р я (несамовито). Михайло! Рятуйте!!
М
и х а й л о (кидається, ламаючи руки, то до Бєло-хвостова, то до
матері, то до батька). Миколо, спаси! Мамо... тату!.. Не руште її... Я
не знаю, що з собою зроблю! Не оскорбляйте ее - я все сделаю, что вы
хотите! Пальцем ніхто не коснись!! Я все зроблю... Простите ее!
А н н а П е т р і в н а. За нее заступаешься! За мерзавку?
Б є л о х в о с т о в. Что вы? Ради бога, уйдите!
А
н н а П е т р і в н а (скажено). Отстаньте! Затронули чувство матери, и
я, как тигрица, ее растерзаю! Позовите ее мать сюда, зту старую сводню!
Тащите ее сюда за косы!! Пусть полюбуется!
Зам'ятня. Надбіга Харлампій, Аннушка, ще кілька дворових.
К
а т р я (несамовито). Матір кличуть? Ї її катуватимуть? Зводниця,
кажуть?! (Скида платок і, мов не при собі, виступа наперед). За що
знущаєтесь? Що я вам учинила? Кого я занапастила? Мене оганьбили, мене
обікрали, а тепер привселюдно топчете у болото, як остатню падлюку!
Топчіть! Регочіть з дурної!! Плюйте! Кличте всіх!! Мамо!! Йди сюди!
Дивись, любуй, на яку публіку поставили твою дочку єдину!!
М и х а й л о (кидається до Катрі). Господи! Пощадите же! До исступления доведете меня!
А н н а П е т р і в н а. Какая смелость! Позор, по-зор!! Уведите ее! Завтра едем отсюда!
Бєлохвостов
і Іван Андрійович улещують пані, що ледве на ногах стоїть; Харлампій і
Аннушка пориваються взяти Катрю, але через Михайла не насмілюються.
Б є л о х в о с т о в (набік). Mais elle est charmante!* (*Але вона чудова! (Франц.).).
Х а р л а м п і й. Що з нею возжатись? Косу одрізати, та й годі!
К
а т р я (божевільне обводить очима всіх, кинулась од Харлампія до
Михайла). Ріжте косу! (Рве кісники і розпущена коса хвилями спадає на
плечі). Тобі її різати, Михайло! Ріж!! Чого ж зупинились? Катуйте!
Розшарпали серце - добивайте! Христа ради, добивайте, не пускайте живою!
Топчіть ногами; давіть і дитину від вашого сина!
А н н а П е т р і в н а. Ай!! (Зомліла).
Михайла як громом ударило. Всі скам'яніли.
Завіса
ДІЯ П'ЯТА
Хата
Дзвонарихи зсередини. Праворуч - піч і проміж неї вихід у ванькир*
(*Ванькир - бокова кімната.); наліво - вікна, лави. На переднім кону
стіл і інше. Бідні обставини. Ніч. На комині горить каганець.
В И Х І Д І
Катря сама.
К
а т р я (схилилась на стіл і довго сидить нерухомо; далі підводить
голову, ніби памороки забиті). Ох, як голова болить... мов лещатами за
виски здавлено... Ну, Катре, тепер що? Насміялась доля? О, як
насміялась! І сліз нема; тільки очі горять... Ох! Важко й голову
підняти, мов не моя... Пожила-таки я, зазнала щастя... ну й буде!
Чути з кімнати стогін.
Матір
бідна, непритомна... положила дочка... Може, й очі закриє навіки? Так у
мене все в голові крутиться, що й не пригадаю... хто мене вів?..
Упхнули в хату... накинулись... Ох! А Михайло ж де дівся? Забула...
Чогось мені тільки так шкода, так жаль... аж коло серця пече!
П а ш к а (ввіходить хутко). Що там, Катре, таке скоїлось? У дворі гвалт якийсь стоїть... Чого то?
К а т р я. Весілля справили...
П а ш к а. Яке весілля? Що ти кажеш?
К
а т р я. Так-таки: весілля... бучне, панське... Пан і пані
поблагословили мене; Михайло привселюдно признав мене своєю... коханою
молодою... Ну, й пані теж була дуже рада, так вітала щиро... Вся дворня
на радощі збіглася... бенкет такий був!.. Мене напоїли... бач, аж голови
не зведу з хмелю!
П а ш к а. Боже мій! Певно, лихо збилось? Ти мов з хреста знята!
К
а т р я. Що ж? Так і треба... На таку стежку ступила, йшла на муки, ну й
треба вже йти до кінця, спокутовать... Ох, тільки які ж муки! Кісточки
на мені живої нема... Господи, хоч би душу мою швидче прийняв!..
П а ш к а. Схаменися, Катре! Не рви себе!
К
а т р я. Ох, Парасю! Де вже мені себе рвати? Порвали вже, пошарпали
мене другі!.. Як мені тяжко!.. Дай свою руку, притули до чола мені: там
мов свинцю налито, мов топлять його!
Пашка піддержує їй голову.
П а ш к а. Бога ради, заспокойся! Ти вся тремтиш!
К а т р я. Холодно... у-ух!! Нівечили мене, Парасю... Мати моя били... А Михайло... ох-ох! (Ламаючи руки, принада до Пашки).
П а ш к а. Невже Михайло?
К а т р я. Ні... він... зас-ту-пав-ся... (Давиться словами і усміхається).
П а ш к а. Не побивайся-бо, голубко моя! Та коли він - звірюка такий, то я б йому очі видерла з лоба!
К
а т р я. Та він і невинуватий... іначе, певно, не можна... Тільки
навіщо було мене, дурну, дурманити? Віщувало серце мені, що не може того
статися ніколи... і хотілося вірити, і не тулилося це у моїй голові...
Виплакала вже я давно свої очі; уже давно по своїй надії і по собі
справляю похорон... Тільки не сподівалася, щоб так немилосердно.
П
а ш к а (обніма Катрю). Сестричко моя, лебедочко! Як мені тебе жалко!
Бідна ти, безталанниця моя!.. Як я тебе просила востаннє - забути
панича! Не здолала подужати серця! (Плаче).
К а т р я (дивиться на Пашку гостро). Тобі шкода мене? Плачеш? Правда, шкода?
П а ш к а. Душу б я свою вийняла за тебе!
К а т р я. Ну, а там не пожалували, ніхто!.. Дай мені, серце, водиці! Пече мене всередині, в роті пересохло.
П а ш к а (подає воду і піддержує голову Котрі). Гаряча, як вогонь, - аж пашить!
К а т р я. Спасибі! Ти, кажеш, була коло двору... Що там чути?
П а ш к а. Пакуються всі; вибираються звідціль кудись далеко: либонь, удосвіта й вирушать.
К а т р я. Удосвіта? А Михайло теж їде?
П а ш к а. Та їде ж: його ж то, либонь, і везуть...
К а т р я. Ох! (Хапається за серце).
П а ш к а. Та забудь його, проклятого!
К
а т р я (хапа за руки Пашку). Парасю, голубочко! Коли ти мене хоч
крапелиночку жалієш, побіжи у двір, запроси до мене Михайла, хоч на
хвилиночку, - попрощатись тільки... попрощатись тільки... попрощатись!..
П а ш к а. Для чого він? Плюнь на його! І так слаба! Та до двору й доступитись трудно...
К
а т р я (несамовито). Лебедочко, не одмовляй! Зглянься наді мною! Не
муч хоч ти мене! Пожалій! Поклич його, на одну хвилиночку... подивитись
хоч... глянуть, та й попрощатись навіки! Скажи йому, що я на його не
серджусь... Бог з ним!.. Нехай живе, щасливий... я йому стежки не
переступлю! Побіжи-бо, голубочко! (Цілує руки їй).
П а цї к а. Що ти, Катре? Опам'ятайся!!
К а т р я. Ноги цілуватиму, тільки попроси! (Хоче нагнутись до ніг).
Пашка не допускає.
П а ш к а. Чи ти при собі? Приляж краще, голубко, отут на лаві! Я піду, побіжу, попрошу пана Павла, - може, він викличе.
К а т р я. Хіба Павло тут?
П а ш к а. А тут, приїхав оце... я його бачила.
К
а т р я (сплеснула руками). Воже мій! Може, ти його мені посилаєш ца
поміч, на пораду! Попроси і його, попроси, попроси! Розкажи йому...
може, він моєму горю...
П а ш к а. Та заспокойся ж, я його покличу...
К а тр я. І Михайла, і Михайла!..
П а ш к а. Та й Михайла ж! Приляж же, заспокойся: я - зараз!
В И Х І Д ІІІ
Катря сама.
К
а т р я. І чого те серце ще тріпочеться? Живуче якесь! Краяли його
тупицею, давили кліщами, та ще не роздавили, - ворушиться... допевнитись
хоче, чи зникла надія, чи ще за хмарами мріє? Дурне, дурне! Мало тебе
вчора нівечили, в багні топтали? А ти знов-таки щемиш і допитуєшся
чогось? Годі вже, - над силу муки!.. Треба тебе заспокоїти... Матері
шкода, та їм легше буде, як я умру, о, легше! Сира земля і гріх, і сором
покриє; а так щодня - публіка, глум, зневага... краще, краще умерти...
Осьде мій рятунок! (Бере пузирьок). Тут якісь краплі. Лікар давав матері
закроплювать у вічі, то казав, що страшенна трутизна, - зразу може
покласти... І нічого не болітиме, жалю не буде; душа пташкою полине...
Полечу я зозулею до його, до мого милого, край віконечка сяду:
закую-застогну, тугою обійму його серце, нехай згадає воно, як колись
любилися, як з кохання того захмелилися... Побачити б тільки ще раз його
на прощання та й випити... (Дума). А гріх? Свою душу самій загубити?
Проклята я, проклята! Наїдуть станові, потрошитимуть мене привселюдно...
Як собаку в землю закинуть... Без хреста, без панахиди... Могили навіть
не насиплять... Ох, як мені тяжко!.. Несила ж мені і мук таких терпіти,
несила!! Ой!! (Встає і, хитаючись, знову пада). Гуде як! Чи буря
надворі? Чи у мене в голові? Хтось іде... іде!.. (Прислухається). Він,
певно, він! Я зараз. (Знов устає, пада на лаву, ухопившись за голову).
Нічого не пам'ятаю! Га? Хто мене кличе?
В И Х І Д IV
Катря і Харлампій.
Х а р л а м п і й (увіходить і стоїть у шапці коло дверей, оглядаючи хату). А що? Хто тут живий?
К а т р я (підвівшись трохи). Хто це? Гука щось...
Х а р л а м п і й (увійшовши). А! Це ти, тут преподобнице? Чого ж мовчиш? Позакладало?
К а т р я (труситься, спершись обома руками на стіл). Дядьку...
Х а р л а м п і й. Дядьку, та вже ж, розуміється, не батьку... Де стара?
К а т р я (не розбираючи добре). Не знаю...
Х а р л а м п і й. Не знаю! А з паничем... знаєш?
К а т р я (якось не при собі). Панич! А!!
Х
а р л а м п і й. Свята та божа! Ну, скоїла гріх там, прогрішилась,
значить, то й крилася б уже, сиділа б, слідственно, собі, в рот води
набравши: з паничем невелика й біда; пани б пошти не зобідили, дали б
там що; знайшовся б, може, й попихач, приміром, за яким би голову собі
окрила, - а то ще й приндиться! Куди маха? Що собі в думку забрала?
Тьху!
Катря широко дивиться йому в вічі, мов божевільна.
Чого ти на мене вирячилась? Чим ви панича обкурювали та обпоювали? Признавайсь!
К а т р я. Добре...
Х
а р л а м п і й. Бач? Добре! Еге-да! Взяв би я вас, приміром, обох з
матір'ю-чаклункою, та провчив би в волості поштительно, щоб знали, як
господ, панів, значиться, чарувати та зводити.
Г о р п и н а (з-за ванькира). 0-ох! 0-ох!!
Х а р л а м п і й. Стогне! Постогнала б ти у мене не так! І не знаю, чого ще пани такі добрі, піклуються?
К а т р я (шепоче). Добре...
Х
а р л а м п і й. Добре... (Набік). Тут якось ніяково й стояти, доложу
вам... (До Котрі). Не дивись, кажу, на мене! Пан оце послав мене тобі
сказати, що як ти схаменешся, значить, і зараз, слідственно, без всякого
бешкету, вийдеш заміж...
К а т р я (шепоче). Добре...
Х а
р л а м п і й. Не перебивай! Як вийдеш заміж зараз же за кого-небудь
там, приміром, то вони простять тобі, ще й придане добре дадуть, - пару
волів, корову, овечат там і грошей на весілля, щоб, значиться, гріх твій
покрити; тільки щоб після шлюбу і не смерділи тут, щоб і духу вашого не
було!
К а т р я. Щоб духу...
Х а р л а м п і й. Еге-да! А
якщо ти згедзкаєшся, то буде тобі і матері таке сумнительство, що і
згинете у тюрязі або й у Сиберію улучите! Ну? Чого ж мовчиш?
К а т р я. Га!
Х а р л а м п і й. Що га?
К а т р я. Добре...
Х а р л а м п і й. Значить, слідственно, безпремінно вийдеш?
К а т р я. Добре...
Х
а р л а м п і й. Ну, гляди ж! (Набік). А ловко я обділав цю справу!
Триста карбованців, що пан дав, значиться, благодареніє богу, у кишені
зостануться. Ловко, Харлампію Григоровичу, спроворили: що значить,
приміром, як голова не порожня, натоптана! Я знав, що вона согласиться, а
тільки все думав, що побрикається, приміром, а воно вийшло - дешево;
зараз і доложу. (Зиркнув на Катрю, що вона, хитаючись, почала
наближатись до його, пильно дивлячись). Свят! Свят! Чистая відьма! Тут,
не при хаті згадуючи, страшно й зоставатися з ними! (Іде хутко до дверей
і, зачиняючи, гука). Дивися ж мені! Цур тобі й пек!
В И Х І Д V
Катря сама.
К
а т р я (хитаючись і обпираючись рукою то об стіну, то об лаву, іде до
дверей). Стійте!.. Чогось приходили... лають, що не йду... кличуть
кудись... мене і матір... Не можу ж я йти! Хата крутиться... червона
така! Дайте-бо руку, голову мені піддержте... то я й піду... Добре...
піду!
В И Х І Д VI
Катря, Аннушка, Дзвонариха і дехто з дворні.
А
н н у ш к а (скажено вбіга). А де тут та бариня, судариня? Осьдечки
вони прогулюються! Що! Думала помєщицею бути? В чепчику ходить? А не
діждеш! На смітнику повінчають!
К а т р я (трохи опам'ятавшись). Хто прийшов по мою душу? Аннушка! Ай!! Одступись!
А н н у ш к а. Думала - любить? Йому тільки одного треба було... А він сміється, зі мною сміється над тобою, потаскухою!
К а т р я (спалахнувши, кидається). Брешеш! Брешеш!.. Ти кров мою прийшла пить!.. Одступись!
А н н у ш к а. Не одступлюсь! Натішуся над ворогом! Ей, хлопці, сюди! Давайте мазницю, - двері і вікна дьогтем вимазати!
Х л о п ц і (з реготом вриваються в хату; у одного мазниця і квач). Давай, давай! Та разом їй і голову квачем.
К
а т р я (несамовито кидається то до одного, то до другого). Ой!..
Змилуйтесь!.. Хто в бога вірує! Не наді мною, над матір'ю: вона
неповинна... умре... Ой простіть мене!
А н н у ш к а (хапа Катрю за руки; та пручається несамовито). Не слухайте її! Мажте зараз дьогтем!
Дзвонариха вибіга, хитаючись, з ванькира; скажені очі, бліда, простоволоса. Хлопці і Аннушка з жаху одступаються до дверей.
Д з в о н а р и х а (до Катрі). А! До чого довела! Будь же ти проклята! проклята! проклята!
К а т р я (кидається матері в ноги). Мамо! Не проклинайте мене!
Д з в о н а р и х а (одпиха). Щоб ти своїх дітей не діждала бачити! Щоб вони насміялися над тобою, заплювали тебе! Щоб ти не знала ні щастя, ні радості! Щоб моя смерть на твою голову впала!
А н н у ш к а. Так її! Так її!
К а т р я (плазує за матір'ю, хапа за ноги). Мамо! Мамо! Не проклинайте!
Д з в о н а р и х а (скажено). Щоб ти умерла без покаянія! Щоб тебе, як собаку, закинули!! (Пха Катрю ногою).
Та з криком "Ай!" пада на спину, зомліла.
В И Х І Д VII
Ті ж і Дмитро.
Д м и т р о (трохи п'яненький, вліта в хату на те саме, коли матір, проклинаючи, пхнула Катрю). Геть звідціль! Іроди! Дияволи! (Кидається до Катрі і підніма її). Убили-таки! (Кладе на лаву). Ти матір'ю зовешся? Над твоєю дитиною безневинно знущаються ідоли, а ти ще проклинати її! Будь ти сама проклята, каторжна!
Д з в о н а р и х а (навіжено). Ха-ха-ха! Весілля!! Ха-ха-ха-ха!! Мати в шапці! Піду приданок скликать... Ха-ха-ха-ха!! (Вибіга).
Д м и т р о (до Аннушки). Це ти, гадюко, привела? Пропадай же!
А н н у ш к а. Ой! Рятуйте! В'яжіть його!
Дмитро кидається на Аннушку, давить за горло; та критхить: "Калавур!" Кілька хлопців сунулись оборонять; беруть ззаду Дмитра за руки. Той як струснувся - хлопці одскочили.
Д м и т р о (кидається на того, що з мазницею). Тебе мені треба було, щеня! (Кида об землю).
А н н у ш к а. Калавур! (Вибіга).
Х л о п ц і (разом кидаються на Дмитра, щоб зв'язать). Крутіть його!
Д м и т р о (борюкається). Роздавлю, пси смердючі! (Далі, вислобонивши праву руку, вийма з-за халяви ножа). Ей! Зараз падлом запахне!
Х л о п ц і (побачивши ніж - врозтіч). Не руште його! Ніж! (Вибігають).
В И Х І Д VII
Дмитро і Катря.
Д м и т р о (озирається). Втекли, дияволи! Щастя ваше! Попадетесь ще! (Підходить хутко , до Катрі). Боже мій! Нежива? Катрусю, Катрусю! (Хова за халяву ножа; сіпа за руку, ворушить голову). Не ворушиться... бліда, як з воску білого вилита! Катрусю! (Нахиляється). Диха ще... (Більше сіпа; рукою тримає за чоло). Диха... бліда, а тіло, як вогонь... Господи! Чим би рятувать її! (Кидається по хаті, бере кухоль води і приска або примочує голову; сливе кричить). Катре! Катре! Прочунься, прокинься, на бога!
К а т р я (тихо одкрива очі, підвівши голову, непритомно обводить ними хату, а далі стиха.) Не безчестьте мене!! Не проклинайте!! Змилосердуйтесь!! (Хоче на коліна падати. Далі всю сцену веде безсилим шепотом).
Д м и т р о (придержує її). Господь з тобою, Катре! Опам'ятайся! Ніхто тебе не проклина, нікого і в хаті нема!
К а т р я. Нема?
Д м и т р о. Нікогісінько; тільки я.
К а т р я (кладе йому безсило руки на плечі і пильно дивиться в вічі). Хто ти?
Д м и т р о. Дмитро.
К а т р я. Дмитро? Який Дмитро?
Д м и т р о. Дмитро, Катруню! Невже не пізнаєш мене?
К а т р я (проводить рукою по чолі). А!! Дмитро? Дмитро... згадала!
Д м и т р о. Що з тобою, зоре моя?
К а т р я (очунюється). Дмитре, ти?.. Ох, як мені тяжко! Пече мене... дай хоч краплину води!
Дмитро піддержує Катрю і напува водою.
Не можу думок зібрати... тут страшне щось скоїлось... банітували* (*Банітувати - лаяти останніми словами, мучити.), проклинали мене?!
Д м и т р о. Заспокойся! Не згадуй!! Не варт вони всі і мізинця твого!
К а т р я (ламаючи руки). Дмитре! Брате мій! Що вони зі мною зробили?..
Д м и т р о. Тебе ж окривдили та ще й банітують!! Дитино моя, нещасная моя!
К а т р я. Де ж правда?
Д м и т р о. Де хотіла ти правди, моя безталаннице? У кого ти шукала її? Споконвіку неправдою живуть! Насміятись, натішити свою пельку неситу - то так! А жалощів - у їх печінках не було звіку!
К а т р я. Що вони зі мною зробили? Оплювали, як послідню!
Д м и т р о. Горлице моя підбита! Нащо так сталося? (Обніма Катрю і страшно рида).
К а т р я. Прости мене, Дмитре! Занапастила я тебе! Бачиш, як караюся...
Д м и т р о (палко). Забудь його! Забудь оте все!! Вийди за мене! Хай мені мозок усохне, коли я згадаю що! Хай мені рот заціпить, коли я й словом одним попрікну! А всякому, хто тільки писне про тебе, - я вирву падлючого язика!
К а т р я. Ох! Тобі треба дівки чесної.
Д м и т р о. Хто каже, що ти нечесна? Хто сміє? Ти нещасна, мучениця!
К а т р я. Так, мучениця... уже все перемучене...
Д м и т р о. Ти молодесенька, - ще все перемелеться... Коли несила, то й не люби мене; я тільки доглядатиму тебе, як свою рідну дитину, дивитимусь на тебе, горе ділитиму!
К а т р я. Як мені тебе шкода, Дмитре! Не судилось!! Глянь на мене - я труп... мені... о-ох! (Хапаючись, звисає на стіл, а потім на лаву).
Д м и т р о. Порвалася... остатня порвалася! Де ж ворог мій? Де катюга неситий той, проклятий? Ще досі його носить земля! Іще не шматують чортяки його смердючого серця? Ні, годі! Досить тобі жирувати! Знайду тебе! Зубами перерву твоє горло... ногами розтопчу, як гадину! (Скажено вибіга).
К а т р я. Не бий... Не бий!! (Сунулась бігти і упала на лаву). Ой!! Обороніть! Обо-о-ро-ніть!.. Про-бі!..
За вікном чути гомін. Катря не може крикнути, а тільки стука в вікно.
Г о л о с М и х а й л а. Та чого ж їй?
К а т р я. Він... він... прийшов! (Підводиться).
Г о л о с М и х а й л а (під вікном). Адже заміж іде!
К а т р я (дочувши). А! Й ти знущаєшся? Годі ж! (Хапа несамовито пляшечку і всю випива).,
В И Х І Д IX
Михайло і Катря.
Катря, спотикаючись, кидається до Михайла. Спочатку веде розмову, рвучи слова, а далі, під впливом атропіну, розпалюється і навіть підживляється на силах, поки трутизна не підрізує їх в корені. Михайло, увійшовши, стоїть яку хвилину коло дверей.
К а т р я. Михайло!.. Світе мій!.. Доле моя!.. Ой піддерж, бо впаду...
М и х а й л о. Що з тобою? (Трошки чуло бере її за руку).
К а т р я. Прийшов-таки... пожалував...
М и х а й л о. Ти слаба? На тобі лиця нема!
К а т р я. Ні, ні! У мене уже нічого не болить... я така рада, така рада, що тебе бачу... Господи, яка я щаслива, як серце мало з грудей не вискочить!
М и х а й л о. Та як же? А Харлампію що ти казала?.
К а т р я. Харлампію? Зараз, зараз... тільки постой... я Харлампія не бачила...
М и х а й л о. Як не бачила? Так це він брехав, - що ти заміж ідеш і за мною не жалієш ні крапельки?
К а т р я (пригадує). Не бачила... не бачила... Мене щось лаяло... Господи, усе забула!.. Тебе? Ні, ні!.. Тебе не забула... не забуду, - мій ти, мій! (Хоче обняти і, похитнувшись, трохи не впала).
М и х а й л о. Що з тобою, Катре?
К а т р я. Нічого, нічого... то у мене щось у очах потемріло. Доведи мене до скамейки... Мені так весело, що ти зі мною!
М и х а й л о. Так ти мене любиш, Катрусю?.. Так то набрехав ірод той? (Веде її, обнявши, до скамейки, що коло столу).
К а т р я. Чи люблю тебе?.. Аж зотліла!.. Не бійся, не бійся! Плакати більше не буду... не засмучу тебе сльозою! Я така щаслива, така щаслива, що ти коло мене... у мене все аж кипить у грудях од... щастя... Сідай тут, до мене ближче, близесенько!
М и х а й л о (зрушений, обніма). Голубко моя, серденько! Ти вся тремтиш! Рученятка у тебе холодні як лід, а з лиця аж пашить...
К а т р я. Ні, ні! Я здорова... (Дивиться ни його пильно). Який ти гарний, соколе мій! Світе мій, який гарний!
М и х а й л о. Зіронько моя! (Хоче обняти).
К а т р я (бере за руку). Постой, постой! Дай я на тебе надивлюсь, дай надивлюсь... щоб ніколи не забути... Брівоньки мої шовковії! Очі мої ясні та прекрасні! Вустоньки мої любі та милі! (Цілує і в очі і в уста і припада до Михайла). Не забуду вас!
М и х а й л о (палко пригорта Її). Доле моя! Щастя моє! Я тебе кохаю так, як ніколи в світі! Всі вони брешуть! Не хочу я знати - ні батька, ні матері! З твоєї хати не вийду! Ніхто не розлучить уже нас!
Вікна у хаті починають з ції години світитись червоним вогнем, котрий ік кінцю дії розжеврюється більше.
К а т р я (якось непевно). Любиш? Ой!.. Кольнуло щось під серце!.. Дай мені до твоєї щоки притулитись...
М и х а й л о (з страшною тривогою). Катре! Ти слаба! У тебе гарячка? (Цілує її руки і гріє їх духом).
К а т р я. Ні, ні! Не рушся... мені одлягло. Господи, як хороше, яке щастя!! Я не переживу його... (Важко диха). Тепер уже не... одірве... ніхто мене... до самої смерті. Діждалась-таки й я долі!
М и х а й л о (з жахом). Ти слаба! У тебе губи посиніли... Я побіжу за лікарем...
К а т р я. Ні, ні! Не пущу тебе! (Пригортається). Раю мій! Осьде ти!.. (Яку хвилину сидить у щасливім забутті, а далі раптом зривається з місця). Ой смерть моя! Да-вить мене під серце!
М и х а й л о (піддержує її). Господи! Що з нею?
К а т р я (ламаючи руки). Ой!.. Давить, давить!.. Дух забива... Рятуйте мене!!
М и х а й л о (хапа кухоль води). Напийся води... Тітко Горпино! Хто там?!
К а т р я (упуска кухоль; виривається, кидається на авансцену). Рятуйте!!! Михайло... я випила трутизну оту в шкляночці... серце... ох!..
М и х а й л о. Атропін? Пропав я!!. (Рве на собі волосся і кричить несамовито). Хто там? Гей! Сюди!! Рятуйте!! Отруїлась!!
К а т р я (учепилась за Михайла, не пуска його). Не тікай! Не тікай! Христа ради!! (З криком). Я не хочу вмирати!.. не хочу! (Непритомно рида). Таке щастя!.. Не однімайте од мене!! Я жити хочу! Михайло, рятуй мене!
М и х а й л о (примочує їй водою голову, приска). Катре моя! Що ти наробила?! Через мене, проклятого!.. Гей!! Сюди!! (Держить Катрю, що б'ється в його руках, і стука в вікно, аж вибива шибку). Хто в бога вірує!
В И Х І Д Х
Ті ж іПашка.
П а ш к а (вбіга). Що тут таке?
М и х а й л о. Катря отруїлась..
П а ш к а (сплеснувши руками). Лишенько моє! Там Дмитра ловлять... Панський двір горить... Мати її божевільна біга!
М и х а й л о. Біжи зараз! Клич лікаря, фельдшера..., Кожна хвилина дорога... Рятуйте!
П а ш к а. Я за Павлом... він тут.
М и х а й л о. Клич його, Христа ради, зараз!
Пашка вибіга.
К а т р я. О!! Дай мені чим дихати... вогнем пече мене... каменюкою давить... Смерть? Уже смерть? (Тиснеться до Михайла і божеволіє). Гуде! Ух, гуде як!!. То виють уже... по мою душу летять... Не дай мене, Михайло! Нічого не бачу!! Де ти? Де ти? Ой страшно!
М и х а й л о (рида). Я тут, Катрусю! Боже мій, зглянься!!
К а т р я (опускаючись на руках), 0-ох! Як же тяжко!! Ой!! Несила... не можу вже більше... одпустіть мене!.. Смерть... смерть... (Несамовито кидається на коліна). Мати божа!.. Прости мені... не дай моєї душі! (Хитається).
М и х а й л о (кидається, піддержує). Катрусю! Життя моє!! Опам'ятайсь!.. Павло прибіжить зараз! Вирятує!!
К а т р я (б'ється на руках у Михайла). Холод під серце підступа... туман застила очі... Михайло! Де ти? Не зникай! Ой!! (Витягується на руках у Михайла)..
Тим часом чути за вікном голоси і тупотню.
М и х а й л о (спуска її на долівку). Катре! Катре! (Припада до серця). Не б'ється? Умерла!! (Одскакує в непритомнім жаху на авансцену направо і стоїть каменем).
В И Х І Д XI
Ті ж, Дмитро, соцькі і люде.
Д м и т р о (вбіга на остатнім слові). Умерла? Добив-таки! (На хвилину остовпів над трупом).
Тим часом соцькі і люде вриваються в хату.
Д м и т р о (вихоплює ножа й кидається на Михайла). Здихай же, кате!!
С о ц ь к і і л ю д е (кидаються на Дмитра і крутять йому руки). В'яжіть його!!
Д м и т р о (борсаючись). А! Іроди! Не діждете! (Б'є себе ножем; але як руки йому не вільні, то тільки ранить).
С о ц ь к і. Однімайте ножа!
Сцена така: направо - Михайло, скам'янілий; наліво - група з окровавленим Дмитром; посередині - труп Катрі.
В И Х І Д XII
Ті ж і Павло.
П а в л о (одчиня раптом двері, з жахом зиркнувши округ). Так така, паничу, ваша поезія?!
Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі. Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. (Т. ШЕВЧЕНКО. До Основ'яненка)
1827
року по весні схотілось мені подивиться на Ненаситинський поріг, а
звідтіля водою по Дніпру спуститься до слобід Капулівки та Покровськоі і
оглядіть ті міста, де колись були запорозькі коші. З Катеринослава
поїхав я на село Михайлівку, щоб запастись там бувалим чоловічком,
котрий би тямив, де провести, а де часом і розказать про те, що хоч і
давно минулось, та не загинуло дощенту, бо живуть ще старі діди і до
якого часу заборонили од вікової пожоги ту святу старовину. У
Михайлівку приїхав я ще заздалегідь. Була неділя, а чимало людей гуляло
біля шинку, музика гуділа, дівчата і парубки вибивали тропака, а деякі
постарше сиділи на призьбі І кругляли горілку. Тільки спитав я, де б
мені заночувать, як всі загомоніли: - їдьте,- кажуть,- до Микити Леонтійовича, у його ночують всі проїжджі пани. - А хто се Микита Леонтійович? - питаюсь. - Се наш старенький дід, Корж,- забубоніло весело товариство,- той, що колись був січовиком. - Ото ж і його садок,- озвались Інші, показуючи на лісок понад річкою,- тамечки його й дворище.
1
Багато дечого розказував мені старий Корж, але у сім оповіданні тільки
те заявляю, що записано преосвященним Гавриїлом (приміт. авт.).
Од'їхавши
од шинку гонів зо два, з гори побачив я леваду Коржа. Просторий двір
був застроєний хатами, коморами І повітками, і вся та будова, облитая
ясним промінням сонця, виринала Із-за темного лісу, оперезаного наоколо
світлою, мов кришталь, річкою. Мій машталір, в'їхавши на двір, поминув
мазанку І зупинив коней біля рубленої хати старосвітської будови, що вже
літа гаразд-таки осадили її в землю. Тільки що я виліз з брички, як і
Корж вийшов з хати мені назустріч. Біле, як молоко, волосся прикривало
його високе чоло, з-під насуплених брів гостро поглядували карі очі,
вуси були підстриженії Вид старого з первого погляду здавався похмурим І
неволив до поваги: не дуже ще й погнули його десять десятків літ.
Одягнутий він був у китайчатий синій жупанок, пістрьових штанях і обутий
в габелкових черевиках. - Здоров був, Микито Леонтійовичу! - почав я, вклонившись дідові.- Не сердься, що непрошений за їхав: всі, кого не питав, де б мені переночувать, знай до тебе направляють. - Так, так,- одказав Корж усміхаючись,- всі пани, спасибі їм, їдучи через наше село, не минають мене. А куди, паничу, бог несе? - До Ненаситця, а далі в Капулівку І Покровське, подивиться на те місце, де були колись запорозькі коші. - Ненаситець теперечки гарно грає, води чимало, є на що глянуть; а от де були коші і не розбереш, де що й було; забудовалось, вали поосідали і зрівнялись Із землею. - А все ж таки, дідусю, хоч глянути на те місце, де не один вік чесне товариство, лицарі, боронили святу віру і хрещений народ од бусурмана і захистили сі степи, де, спасибі їм, і ми теперечки живемо. - Так, так; правда твоя, паничу! Хоч і ні на що по дивиться, так є що згадать; частенько і сам туди їжджу; як глянеш та згадаєш, то неначе помолодшаєш. Сідай же, паничу, отутечки на ослоні: теперечки лучче надворі, ніж у хаті. А ти,- додав дід, глянувши на мого машталі- ра, - їдь до стайні, відпрягай коней, там тобі дадуть сіна і вівса. Сівши,
став я розглядувать стародавню хату; такої будови не доводилось мені
бачить в наших степах. Вся хата була зложена з липових квадрових брусів,
гладко витесаних, а навіконники і наличники на дверях з вирізками і
зарубками,- неначе мережки на рушнику. - А давно вже,-спитав я,-збудована ця хата? -
Та таки подавно,- одказав старий,- сто літ, коли ще й не більш. Будував
її мій хрещений батько. Яків Омелянович Качалка, що був у Січі
військовим старшиною-осавулом. Це ж його і зимовик; він мені достався в
спадку після покійника, бо я був у його за рідного сина; він мене по
сьомому році і в Січ до себе взяв, я йому і очі закрив. - Звідкіля ж він тебе взяв? - З Нових Кодаків; туди ще мій прадід Василь Жа- дан виселивсь з Гетьманщини, аж з Кобеляк. У його був син Тарас Жадан. Діда я добре пам'ятаю, бо як він на старості літ осліп, то я був у нього поводарем. І батько мій, по прізвищу вже не Жадан, а Таран, так, бачите, прозвали його запорожці, дуже здоровий був, там же в Нових Кодаках жив і маявся на світі сто і п'ятна дцять літ. - Чим же вони промишляли? - Пахарством, скотиною, бджолою, рибальством і звіриними шкурами. Тоді, та ще й за моєї пам'яті, на обох сторонах Дніпра була страшенна гущина, нетрі, в котрих кишіло звіру. - А скільки тобі літ? - Народився я в 1730 році, мая 30, так оце через кілька днів без чотирьох буде сто літ. Довгенько-таки бог держить на світі! Вже буде літ трохи не сорок, як і жінка моя Параска вмерла, пошли їй господи царство небесне!
- Велика в тебе сем'я? - Слава богу, чимала-таки. Було в мене сім синів і чотири дочки, деякі повмирали, а теперечки з онуками і правнуками - душ їх з двадцятеро буде. Теперечки во ни в мене і хазяїнують, і клопочуться; я знаю тільки мою пасіку,
та й того добре не догляну: старий, нездужаювже, преклоняюся к землі,
од нея же взят бих, і явє уже єсть, яко скоро в ню подобаєт мі
возвратиться...
От воно що! - Так ти, діду, все знаєш, що тут діялось, як і край цей заселився? - Як не знать! Все діялось на моїх очах: і кіш зруйнували, і Катеринослав будували, як і цариця шествувала по нашій Україні, як і Михайлівка населилась; бо я був тутечка осадчим і повіреним од громади за землі. -
Будь ласкав, діду, розкажи що-небудь, адже ж як твої уста склепляться
навіки, то твоє слово ще житиме на світі: на старості і я буду
розказувать, що од тебе чув, згадаємо старовину та й тебе з нею. - Добре, паничу, розкажу,- сказав Корж вставаю- чи,- а теперечки вечір теплий, проходимось трохи, я то бі покажу мій садок і пасіку. II Сад
Коржів розрісся по луговині, неначе ліс. Не було в йому розчищених
доріжок, тільки вподовж до самої річки проміж високих лип, і ясенів, і
густого чагарнику протоптана була стежка. Де на яких деревах неслись
чорногузи. Пройшовши з гони, побачив я в стороні невеличке кладовище: на
двох могилках стояли високі хрести, а на других - трохи менші. - Хто тут спочиває? - спитав я. - Моя мати, жінка, діти і онуки,- одказав Корж, схилившись до могилок. Од кладовища повернули в праву руку і, продравшись крізь гущину, несподівано опинились біля високої огорожі. - Це моя пасіка,- обізвався Корж,- одчиняючи хвірточку,- з одного рійка розроїлось їх більш, як сто колодок. Пасіка
була захищена і споряджена, як стародавні запорозькі: по плоту загорожа
закутана була очеретом, посередині стояла капличка з образами святих
Зосима і Саватія, а навкруги її витикались на тичках з трави рядками
вулики, і де-не-де на світло-зеленій прогалині росли яблуні, груші і
черешні, вкритії пахучим цвітом. Вечір був теплий, тихий: роботяща
бджола ще гуділа між віттями в цвіту; соловейко висвистував, і здалека
долітали веснянки слобожанських дівчат. Гарне було місце, дуже мені
подобався цей затишок, і тепер, згадуючи його під хмурим північним
небом, прояснились мої думи і заграло українське серце. - Се моя пустинь,- сказав Корж,- тутечки я собі сиджу та згадую, що минуло та не вернеться; од того, чи воно лихо, чи добро, а здається однаковим. - Чи давно уже, діду,- спитав я,- ти став хазяйну вать на сій леваді? - Спитай у оцих дерев, вони тобі скажуть, бач, які товсті та високі; се ж я їх садив власними моїми рука- ми; бо як достався мені цей зимовик, то, опріч тернів, нічогісінько тутечки не росло. - А МихайлІвка коли населилась? - Після смерті вже Качалки; деякі переселились з Гетьманщини
та й з наших-таки слобід чимало. Тоді звали ці новоселиці великими
вольними хуторами, поки не послідував указ, щоб поруйнувать всі хутори, а
хуторян повиводить на великі шляхи і там їх осадить, і щоб, крий боже,
вольними хуторами не звать, а слободами і селами. Як почули хуторяни про
сю чутку, от і прийшли до мене за порадою. "Що нам,- кажуть,- робити?
Адже ж ми тутечки,- кажуть,- і обгніздились, і колодязі покопали, і
обсіялись; як стануть нас на шляхи переганять, то пропали й ми, загине й
худобина наша!" - А що ж,- кажу їм,- через наші ж хутори іде не абиякий шлях, та й землі ще чимало - є де селиться, так подамо
прошеніє, щоб наші хутори перейменувалися в село або в слободу.- От і
дали мені довіреність од обчества трьох сіл: Нових КодакІв, Дійовки І
Сухачівки, бо найбільш виселилось з сих сіл. Так ото І подавав я в
катеринославську казенну палату прошеніє, а палата і прислала до нас
асесора Мартина Коваленка огледіть наші хутори; і як він зробив
доношеніє, що місце сподобно для селенія, то палата утвердила і
предписала указом Дійовському волосному правлінню "о безпрепятствінном
населенії слобожан понад річкою Сухою Сурою". Після цього, як
намножилось у нас переселенців, я знов подавав прошеніє і "о
наіменованІЇ наших хуторів селомчи слободою". Так казенна палата вдруге
прислала того ж Мартина Коваленка. Приїхав він до мене і зібрав громаду.
"А що, хлопці,- пита,- як будемо звать ваші хутори?" Одні кажуть:
"Нехай буде Качалівка, по прізвищу осадчого Качалки". А другі: "Нехай
Коржівка, по прізвищу нашого повіреного: він, кажуть, нас первий і до
себе поприймав". Так я вже не схотів, кажу: "Не хочу я марної світової
слави ні собі, ні моєму хрещеному батькові, вигадуйте яке-небудь інак
прізвище". От Мартин Коваленко бачить, що між нами така незгода, і каже: "Слухайте,
панове громадо, нехай ваші хутори йме нуються слободою Михаилівкою во
Ім'я народившогося великого князя Михайла Павловича!" Громада на це
згодилась, а палата паки предписала указом: "Опубліковать всім волостям о
названії наших вольних хуторів слободою Михаилівкою". Скінчивши, старий спитав мене, чи не хочу я вернуться до хати. - Ні,- одказав я,- тут так гарно, так легенько ди хать, посидьмо ще трохи. - Ну, сількісь, - пробубонів дід, - я тобі ще розка жу, яке нас лихо спіткало з сими панами, бодай їх!.. От ми й посідали на ослоні біля каплички, і старий так почав: -
Хвалити господа, все було так гарно, спокійно, як от... нечиста мати
понаносила до нас тих панів, та й стали вони захоплювати наші землі.
Петро Петрович Панчинський, секретар Кременчуцького губернського
правлення, самоправно одмежував собі три тисячі десятин нашої землі І
населив собі аж дві слободи; а Олексій Іванович Верминка - тисячу
п'ятсот. Один захопив Сухую Суру, а другий - Мокру, та так приперли нас,
михайлівців, кодачан і дійовців, що не було у нас ні водопою, ні паші
для скотини; а мене - так і з хати вигнали: в моєму дворі вісім семей
панських хрестян поселили. Не повіриш, паничу, яке лихо припало! Тоді ще
вмерла у мене жінка, так мені довелось з сиротами блукать по чужих кутках. Що тут на світі було робить? От ми і зібрали з трьох сіл одну громаду, поміркувались та й надумали - ви брать
повіреного і доходить вже правди по судах. Бодай вже не довелось
судиться ні одному доброму чоловікові. На сій раді в один голос, як вже я
не одмовлявся, вибрали мене повіреним, не тільки за землі, а й за всі
діла, які б там не трапились. Отож, як дали мені ту довіреність, я й
почав клопотаться, од нижчих судів аж до вищих. Чого вже я не робив, як
не побивався, скільки й кошту стратив, а все-таки нічого не вдіяв. Ну,
вже й суди тоді були! Не знаю, чи вони і теперечки такі, нехай їм абищо!.. Та вже,
на наше щастя, государ Павло і прислав в Катеринослав ревізорів
Кушелева і ОлексІєва,- так я до них: от вони, спасибі їм, зараз і
предписали губернському правленні дать нам пораду на основанії законів.
Отаким-то побитом ми й оборонились од Панчинського: зараз-таки і зігнали
дві його слободи з наших земель; а з Вермин-кою нічого не вдіяли, бо
він на те рішення губернського правлення "апелював в сенат". Так от за
сю Верминчину землю і за Кодацьку, що під город забрали, та й по
пи-тейному одкупу посилав я до царя два прошенія. Два роки ждали указу,
та й не діждались! Нічого робить, треба було самому їхать у Москву та
Петербург. Важко фукать ту правду по цих великих городах і вам - панам.
Натерпишся-і наплачешся, поки її знайдеш, коли-то ще й Знайдеш,- а то ж
мені, простому чоловікові, не дуже ще й письменному, гірко доводилось! Та вже милосердний бог не покинув нас і там... Приїхавши
у Москву, зараз подав я прошеніє в 1 департамент сенату. Заглянули у
моє прошеніє І звеліли мені, щоб я через тиждень навідався. Прийшов я
через тиждень, от знов велено прийти через тиждень,- та так ї почали
тижнівками годувать; воно б, мовляв, і добре, бо прохарчивсь - нічого
вже й їсти, так цими ж московськими тижнями і мухи не нагодуєш. Та вже
що помогло, ніяк, паничу, і не вгадаєш: сміх, та й тільки!.. З нудьги
було вештався я по місту: до Кремля піду, розглядую ті ворота, що
неначе церкви побудовано, дивлюсь на ті дива, на цар-колокол, що як
улізеш у його, то неначе в клуні опинишся, на царицю, чи пак на
царя-пушку, що витріщилась на тебе, мов те жлукто. Правдиві дива!
Скільки на них кошту стратили, а дзвін не дзвонить і пушка не стріля!..
Однак думаю собі: як вернусь додому та стану своїм розказувать про сі
дива, то щоб ще не завдали мені брехні, візьму, думаю, мотузок та й
виміряю і дзвін, І гармату. Тільки розгріб сніг біля гармати та став
мірять, аж дивлюсь - біжать до мене з абахти два москалі. "А що ти
робиш?" - питають. "Хіба не бачите,- кажу,- гармату вимірюю".-o "Как ти
смів, сякий-такий,- гукнули на мене по-московськи,- казенну пушку
вимірювать!" - "Вона ж,- кажу,- од цього не поменшає!" - "Брешеш,-
закричали,- ти што-то хатєл з царською пушкою сдєлать, ступай на
абахту!" Вхопили мене під руки та й повели. "Не турбуйтесь,- кажу, -
люди добрі, мене вести: невеликий я пан - і сам піду!" Привели до
вартового офіцера, а він і пита: "Що ти з пушкой дєлал?" - "Міряв",-
кажу.- "На что?" - пита. Розказав йому нащо; не йме віри. "Врьош,-
каже,- ти што-небудь недоброє замишлял, признавайся!" - "Нічого,- кажу,-
ні признаваться, ні вигадувать, з такою махиною нічого не вдієш, хіба
тільки зміряєш". Так що вже йому не казав, все своє товче: "Врьош" та й
"врьош". Обридло мені з ним балакать, от я йому й кажу: "Коли ви такі
розумні, що вас ніяк не обдуриш, то нічого робить, треба вже признаться:
"Хотів,- кажу,- вкрасти вашу пушку, так вимірював, чи влізе вона мені в
кишеню". Де- які москалі, слухаючи, стиха усміхнулись, а офіцер
розсердився, аж зашарівся з досади - облизня, бачиш, піймав. Далі
насупився та й каже: "Ну, галубчик, не прогнєвайсь, я тебе не одпущу з
абахти, поки не прийде діжурний".- "Спасибі вам,- кажу,- за вашу ласку;
тутечки тепло і весело: багацько людей, а я січовик, звик з людьми
жить". Увечері прийшов діжурний, ще молодий, а вже пре-м'єр-майор,
щось таке - чи грап чи князь; зараз став мене розпитувать. Бачу, що цей
розумніший од вартового. Зараз спитав: відкіля, за чим, чи є в мене
бумаги? Показав йому мої бумаги - "довіреность, свідетельство" - та й
розказав, як важко мені шукать тутечка тієї правди і яке моє гірке життя
в Москві. От він вийняв з кишені записну книжку, записав моє прізвище,
по якому ділу приїхав та й каже: "Мій дядїнька сенатором, так я його
попрошу об твоєму ділі".- "Будьте ласкаві,- бог вас за це не оставить!"
Звелів мене випустить. Подякував я його, та, правду казати, і в голові
собі не клав, щоб з цих обіцянок вийшло що путяще. На четвертий день
після сього навідався я в сенат; тільки що вгляділи мене писарчуки, так і
загомоніли: "Прийшов той запорожець, що намірявсь цар-пушку вкрасти і в
кишеню сховать!" Вхопили мене за руки та й ввели в просторий покій, де
пишуть; далі один постарше і гука: "Ведіть його в присутствіє!" Бачу,
такий вже приказ їм був. Ввійшов я в те присутствіє, дивлюсь - самі
генерали, в кавалеріях, в хрестах, в звіздах... Як побачили мене, так
всі і зареготали. "Маладєц казак,- кажуть,- хатєл цар-пушку вкрасті; в
карман спрятать!" - "Так не дали ж москалі,- кажу,- кріпко пильнують,
бодай їх!" Багато дечого вигадував їм; шуткували, сміялись; далі один
підступив до мене та й каже: "Племенник мій говорив мені про твоє діло,
так я розсматривав оноє, воно справедливе і не сьогодні так завтра буде
рішено в твою пользу".- "Пошли вам, господи, за те щастя і здоров'я,-
кажу,- та спасибі і цар-пушці, нехай вона царствує; без неї тутечки в
Москві, може б, мене І лунь вхопив". Отсією ж то цар-пушкою встрелили і
Верминку: сенат звелів одібрать І од його загарбану од нас землю. Після
сього поїхав я в Петербург клопотаться за Ко-дацьку землю і за винний
одкуп. Приїхавши, пішов я до царського докладчика Муравйова; от він,
спасибі йому, звелів познаходить мої прошенія, що я ще позаторік поіав
на височаише імя, доложив государеві, а государ Лв сенатові рішить наше
діло не в очередь. От сенат присудив кодачанам жить на городській землі з
тими ЇИВІЛЄЯМИ, які має земство; об чім предписано воєнно-.губернатор о
в і, дюкові Рішельєві, а мені видали до рук копію, щоб з нею явився я
до катеринославського губернатора Герта. І винний одкуп не вдержався 6,
так опізнились - поробили вже контракти з одкупщиками. Отак-то при
помощі божій повершив я громадську управу і повернувся додому со славою
велією. І досі цінують мені слобожани, а може, і після моєї смерті, коли
- то ще не забудуть, згадають мене добрим словом. III Зовсім
смерклось, як ми вернулись з саду. Біля дверей Коржевої хати вийшла до
нас назустріч дівчина-під-літок з каганцем, щоб посвітить і провести
через темні сіни. - Се ти, ЗІнько? - спитав старий. - Я, діду,- одказала дівчинка. - Се моя правнука,- сказав Корж, повертаючись до мене,- гарна вона у мене дитина, так, на лихо собі, за кохалась у рудого москаля! Зінька надула губки і пробелькотіла: - От вже і почали!.. - Чорти принесли москаля з коробкою,- не спиняю чись казав Корж,- а в тій пузатій коробці чого не було: і стьожки, і сережки, і хрестики... - Та й ідіть вже,- пробубоніла Зінька, почервонів ши і нахмурившись,- не обридне вам усе одно вигаду вать? А старий своє: - Так отой москаль, кажу, й подарував моїй Зіньці перстеньок, а вона і взяла. Ну, скажи, паничу, чи взяла 6 таки вона той перстеньок, коли б не закохалась в того москаля!.. - Я вже І перстеньок той закинула,- одказала Зінь ка крізь сльози,- а вони все згадують про того москаля, цур йому, пек йому! - А не брешеш? - Єй же богу, закинула! - Ну світи ж, світи, коли закинула,- бубонів старий, переступаючи
поріг. Здавалось, ніби й жартував Корж, однак видко було, що тим сміхом
корив він Зіньку за те, що вона прийняла подарунок од чужого чоловіка.
Такий, бачите, звичай на Україні; насміхаючись, направляють на все добре
чоло віка, щоб вийшло по приказці: "З посміхів люди бу вають". . Весело
стало на душі, як, ввійшовши в хату, глянув я на старосвітський
захисток; так в ньому було хороше, чисто, і гарно, і до ладу прибрано.
Стіни вимиті, виша-рувані, неначе сього року збудовані, а стеля вибілена
крейдою з чорними мережками по краях. Од кахляної грубки до другої
стіни йшла з вирізками і горорізьбою перегородка і одгороджувала хату од
кімнати. В кутньому вуглі стояв кіот з образами в срібних позолочених
шатах; перед кіотом висіли лампадки, писанки і з крашеної бумаги
пороблені голубці; а із-за кіоту виглядували чорнобривчики, васильки і
канупер. Опріч образів висіли ще на стінах деякі куншти: два козаки
тягаються за чуби, а внизу підписано: "Два дурні б'ються, а третій
дивиться". Запорожець, підгорнувши ноги, виграє на бандурі, а біля його
стоїть, насторочивши вуха, прив'язаний до дуба кінь, ніби слуха ту
музику; під кунштиком виписана знакомита пісня: Коли не сплю, то воші б'ю, А все не гуляю. Лави
і над ними стіни були вкриті коцом, стіл засланий тонкою скатертю, а в
другім кутку стояла постеля - наготові для проїжджих панів. З хати повів
мене старий в кімнату, де була у його опочивальня. Тут понад ліжком на
стіні висіли шаблі, ятагани, кинджали, рушниці, гвинтівки і набористе
сідло, оковане сріблом, з вицвяхованою бляшками уздечкою. - Тутечки найбільш зброя мого хрещеного батька,- сказав Корж,- це його й сідло, а моєї небагацько. По кійник був дуже великий охотник до броні. Повернувшись
в хату і оглядуючи, що в неї було, я; примітива біля кіоту висіла в
рамці якась грамота. Підійшовши, я прочитав: це був патент на чин
премг1єр-майорові Качалову. - Хто це такий Качалое? - спитав я. - Це ж мій хрещений батько Качалка,- одказав Корж, засміявшись.- Так, бачиш, перехрестили його москалі.
Старий, було шуткуючи, звав сам себе: "Примір ьяр Відієрв" \ Це вже в
його трете прізвище, не знаю, було перше, а в коші прозвали його
Качалкою. - За що ж прозвали його Качалкою? - Бачиш, пом'ялись у хрещеного батька жупани, так він, щоб розгладжувать їх, і зробив качалку, а козаки і
підгледіли та й самого прозвали Качалкою. Наші запорожці були народ
веселий, сказано - вольний: любили і жарти, і сміхи; ледве, було,
підстережуть щб-небудь особливе в чоловіку або що-небудь таке зробить не
до шпе-? ти, то зараз йому і прізвище приложать. Спалить курінь, от він
вже і палій; не проворний - черепаха; малого на сміх прозвуть - махина,
а здоровенного - малюта. І мене прозвали Коржем от з чого: раз
повертався з товаришами з Нових КодакІв у кіш; проїжджаючи біля могили
Чортомлик, недалечко од коша, де теперечки ПокрІвська слобода, схотілось
нам з неї гляг нуть на кіш. От ми й зійшли по протоптаній стежці на
самий верх, а могила була дуже висока і крута. На-глядівшись, стали
сходить по стежці, а я змолоду був дуже швидкий - і метнувся
навпростець; як посковзнувсь, - трава, бач, присхла, так слизька, - та
так як прослався, зверху аж до самого низу скотився боком, мов той корж:
от мене товариші і прозвали Коржем, Приїхавши, розказали козакам і
хрещеному батькові, так він і каже: "Та нехай буде і Корж; що ти будеш,
сину, робить, коли тут така поведенція; терпи, хлопче - будеш козаком, а
з козака зробишся і отаманом: з посміху люди бувають!" o - Де віку доживав твій хрещений батько, як зруйну вали кіш? - У сім же зимовику, тут він і вмер. Вже старим сюди приїхав, більш як шістдесят літ був січовиком; літ вже йрму вісімдесят було, коли не більш, а сяде,6уло,на коня, то земля під ним горить. Жив він сто і один рік, і після смерті ніхто не згадав його недобрим словом; добрий був чоловік, нехай над ним пером земля лежить І Він мене і на розум наводив, І оженив, і худобою на ділив... - Де його поховали? 1 Українці мають звичай москалів "вати відіерв, од того що прізвища (фамилії) у них найбільш кінчаються на "в" (приміт. авт.). - В Нових Кодаках на цвинтарі. - Звідкіля він був родом? - Бог його зна; ніколи нікому не казав, та й не любив, щоб про те розпитували. Так, було, чуємо, деколи розказував
про Почаїв, Камінець, Київ; мабуть, і сам був з того краю. А прийшов
він в кіш після шведської невзгоди, був в Алешках і вештався по
Туреччині, бо тоді протурили запорожців Ік кам'яному базару. Отак
розмовляли, поки не прийшла Зінька, а з нею і її мати, І не принесли нам
вечерять. Старий тільки вгледів ЗІньку, зараз і почав її корить тим
москалем, так що бідна дівчинка од тих смішок аж заплакала. - Годі вже, діду,- озвався я,- не займай її, вона ж закинула той перстеньок! -
Так сердиться ж, матері її ковінька! - одказавКорж.- У нас в Січі такий
був звичай: дратують чоловіка, поки сам з себе не стане кепкувать, от
тоді вже і розумний. Це вже така у нас, запорожців, натура, не кепкувать
з чоловіка, а тільки дратувать його. Було,як Іде січовик через
слободу, то вже здалека його чутно. Штурха палицею попід тином, а собаки
на його, як на вовка, і брешуть, і скиглять; углядів - хлоп'я що-небудь
їсть, от він у його і одійме, то воно і заголосить; стрінеться з
чоловіком, коли добре убраний, у новому, то шпурля в його або тванюкою,
або сміттям, та й заведуться. Не займе тільки молодиці або дівчини.
Доставалось і мені, грішному, і мене доволі дратували, поки не
вимуштрували, був і на послушанії в коші і при курені, і в сьому курені,
і в сьому зимовику. - Яке ж це послушаніє було? - Таке: що
скажуть, те й роби, в огонь, у воду лізь, коли звелять; дадуть тобі
шматок хліба та заборонять їсти, то з голоду опухни, а хліба того й не
покуштуй. І таке ще було, се і мій хрещений батько робив зо мною, як я
ще був пахолком. Було, порозсипає дукати, таляри, буцімто погубив, а я
стану підмітать курінь, позбираю та й оддам йому, то він і перелічить,
бачить, що всі, не хапнув ні одного, от він і погладить мене по голівці
та й скаже: "Микитасю, буде з тебе чесна людина!.." Як вже я виріс, то
хрещений батько всю свою худобу на мої руки здав, було, й каже: "Бери
собі, Микитасю, скільки хочеш.
Так прозивалась Кам'янка, бо в сім поселку запорожці торгували з татарами і ногайцями (приміт. авт.).
Ці грошей, на біса вони мені!" А я І копійкою не покори-І?туюсь: і одягнутий, обутий, не голодний - на біса і ме-і ті гроші! Після
вечері я спитав старого, де 6 мені знайти такого |>чоловІка, щоб
провів мене до Ненаситця і в Капулівку. .Корж помізкував трохи та й
каже: - Не треба шукать, паничу, я з тобою поїду. Тутечки ,8
Михайлівці нема такого чоловіка, щоб так тебе провів "І "се б тобі до
ладу розказав, як я. Та воно і для мене І. .добре. Трошки провітрюсь та й
до Нікопольського попа заїду, є в мене до його діло. Я подякував старого за його ласку і, пожегнавши один одного на добраніч, полягали спати. IV
X Од села Чумаків аж до Михайлівки
розказував мені Корж, як у запорожців судились, позивались, як і карали
за кражу, грабунки і смертоубийства. - На всіх вольностях
запорозьких,- почав старий, по значних селеніях і містечках були
паланки; ніби повіти або земські суди, і в кожній паланці постановлено
по вибору троє старшин: полковник, осавул і писар. До помочі додавалось
їм ще з Січі три підпанки, з козаків же. Ця старшина обиралась тільки на
три роки і судила всіх козаків, що жили по селах і зимовиках. Було, як
поб'ються між собою козаки, або один другому по сусідству яку кривду
зробить, спаш чи хліб витолочить, та самі не помиряться, то обидва,
купивши на базарі по буханцю, і йдуть у паланку позиваться. Прийдуть,
було, до старшини, вклоняться, положать на сйфно буханці та й кажуть: - Кланяємся, панове, хлібом і сіллю! - А яке ваше діло, пани-молодці? - спитають судді. - От яке наше діло,- почина обижений.- Оцей ме не скривдив, от наскільки мені шкоди причинив,- роз каже, яка там шкода і чого вона варта,- і не хоче мене удовольнить, так, будьте ласкаві, розсудіть нас. - Ну, братчику,- спитають судді у обидчика,- чи справді воно так, як каже твій сусід? - Що ж, панове,- одказує обидчик, - хоч воно і правда, так нема ж на стільки шкоди, скільки він з мене править. Тоді
старшина посила підпанків з другими козаками, себто понятими, огледіть
ту шкоду, і як вони освідітель-ствують і зроблять доношеніє, на скільки
тієї шкоди, то судді і скажуть обидчикові своє рішеніє: - Ну, братчику, от скільки повинен ти заплатить су сідові: согласен чи ні? - Заплатив би, панове,- одказує обидчик,- так ко ли ж лишнє з мене править; у вашої волі - не заплачу. Тоді
судді уговорюють, улещають його помириться і не докучать вищій
старшині. Коли він згодиться, то діло кінчиться у паланці, коли ж ні, то
паланка посила їх у кіш; - вони радяться, у чий курінь попереду їм іти,
коли вони різних куренів; як згодяться, от і прийдуть до отамана,
вклоняться йому та й кажуть: - Здоров був, батьку! - Здорові були, пани-молодцІ! - одказує отаман.- Просимо сідати. - Та ні, батьку,- кажуть,- ніколи сідати; ми при йшли до тебе за порадою. - Кажіть,- пита,- якої вам од мене поради треба? Тоді
обижений і розкаже, яку шкоду йому зробив сусід і як розсудила їх у
паланці старшина. Отаман розпитає обидчика, чийого він куреня, і посила
хлопця запросить до себе отамана того куреня. Прийде курінний, спита: - Чого се, пане-брате, ти мене звав? - От чого,- та й покаже на обидчика.- Чи це ва шого куреня козак?
к.А курінний, глянувши на його, і спита Ти, братчику, нашого куреня? Вашого, батьку! одказує обидчик, вклонившись. Далі розкаже отаман тяжбу козаків та й пита курінного Що маємо, пане-товаришу, з ними чинить7 А той і каже Так вас, братчики, вже й паланка судила? Судила, батьку' одказують. Чого ж вам ще треба? - озвуться отамани. Помиріться, братчики, і подовольствуйте один одного! Так іцо ж, батьки, одкаже обидчик, коли він лишнє з мене править! Тут вже отамани бачать, ш,о в його усе стрижено, і запитають в останній раз. Так ти, братчику, не хочеш ласкою удовольству вать за шкоду? НІ, батьки, одкаже обидчик, у волі вашої, я не согласен' Як не согласен, кажуть отамани, так ходімо ж до військового судді, побачимо, ш,о він и;е скаже Добре, кажуть козаки. Постривайте ж, батьки, збігаєм на базар за буханцями. Як куплять, усі і йдуть до військового судді отамани попереду Ввійшовши, вклоняться і кажуть Здорові були, пане добродію! назвуть по іменню. Здоров'ї, пани отамани,- одказує суддя. Проси мо сідати. Козаки
тим часом кладуть на сирно буханці І кажуть Кланяємся вам, добродію,
хлібом І сіллю1 Спасибі за хліб, за сіль, одвітує суддя і пита ота
манів- - Що це. за козаки і яке діло мають? Курінні отамани і
розкажуть про їхнє діло і як їх розсудили у паланці. От суддя і спита у
обидчика: Чом же ти, братчику, не вдовольниш сусіда за шкоду, коли вже вас паланка судила, отаман і я присуждаю? А той своє товче. Що ж, добродію, коли він лишнє з мене править, у волі вашої, не согласен! Коли
не согласен,- каже суддя,- так ведіть їх пани отамани, до кошового, там
вже буде їм конечний суд і рішеніє, нехай вони і буханці свої
забирають1 Та ми, добродію,- кажуть козаки,- купимо собі інших. Забирайте,
забирайте! - гримне на них суддя. І не задержуйте отаманів - у їх не
одио ваше діло. Од судді ідуть вони вже до кошового; привітають його і
кладуть на сирно буханці, а кошовий і. пита: - Що це у вас, пани отамани, за козаки? Отамани знов розкажуть про їхнє діло, а кошовий, ви слухавши, і спита обидчика. - Ну, як же ти думаєш, братчику? Вас розсудила па- ланка, рішили отамани і військовий суддя, І я признаю, що старшина порішила ваше діло по правді, а того ра ди і утверждаю те рішеніє; так теперечки що ти мені скажеш, чи согласен сусіда твого подовольствувать, чи ні? - Ні, вельможний пане, за волі вашої не согласен,- одріже обидчик, - лишнє з мене править! - Так ти й теперечки не согласен! - гримне на його кошовий розсердившись,- Тривай же! Та й гукне на сторожів: - Давай лишень, хлопці, київ! Як принесуть київ, от кошовий і каже - Ну, лягай, братчику, ось ми тебе навчим, як прав ду соблюдати і старшину поважати! - Помилуй, вельможний пане! - заголосить обидчик не своїм голосом. - Ні, братчику,- одкаже кошовий,- не помилую, коли ти такий упрямий; ануте, хлопці, на руки і ноги йому сідайте і каптани його на плечі накидайте! Добре бийте сучого сина, щоб знав, по чім ківш лиха. Як
всиплять йому з п'ятдесят і більш київ, кошовий і крикне: "Годі!" От
хлопці, піднявши киї на плечі, і стоять, неначе солдати з рушницями; а
ті, що на руках і ногах, усе-таки сидять, дожидаються приказу. - Ну, братчику,- спита кошовий,- чи согласен удо вольнить сусіда, як паланка рішила? - Согласен, вельможний пане! - репетує обидчик. Согласен, усе зроблю, що прикажеш! - Зноси ж здоров, що тебе вибили! Не будеш вдруге дуже мудрувать. Ну, хлопці,- гукне кошовий на коза ків,- вставайте' Коли
у обидчика є гроші, то він зараз і вдовольняє, скільки там присуджено;
як же нема, то кошовий призива отамана того куреня, до якого належить
обидчик, і зве
лить йому удовольнить обиженого, а з того опісля цупить. Отакечки
кінчались у нас у Січі усякі діла, без того мерзького писання і
хабарів. Хоч би на тисячу і на десять тисяч рублів була тяжба, то за
кілька днів рішать і, як кажуть, під червоне сукно не сховають. Цим же
розпорядком і тяжкі преступленІя рішались, як-то: кража, грабунок і
смертоубийство. Треба тобі, паничу, розказать, що найбільша половина
козаків в Січі були нежонаті, от того і сіромами їх прозивали; то як не
було війни, то вони промишляли рибальством, звіриною ловлею, а ті, що
сиділи по зимовиках, орали, сіяли І промишляли скотиною і бджолою. СІ ж
козаки, що сиділи зимовиками, в свою чергу одбували повинності кошеві і
своєму куреневі, як-то: калавури, кардони, а до чого припаде, то йшли й
на війну. Так з цих, кажу, жонатих, що сиділи по зи-мовниках мало було
преступників, а найбільш з нежонатих, з сіроми, бо що в лямі по
рибальнях чи на звіриній ловлі заторгують, то все проп'ють і
прогайнують; а далі бачать, що нічим похмелиться і нівідкіль поживиться:
заробітків нема, а грошики пропили, чортма, от вони, нічого робить, і
схиляються на усяке самовольне розпутство. А та воля і одвага по
приказці: "Або мед п'є, або кайдани тре!" - У ті часи татарва трошки
вгамувалась, ні з ким було і воювать, а тут ще з України понаходило у
Січ чимало ледачих людей, так, крий боже, що виробляли! Грабували
чумаків, обдирали і до смерті забивали купців по великих шляхах,
немилосердно драли І палили ляхів і жидів, так що ляхи, покидавши свої
майонтки, утікали до лісу, аж за Варшаву, а жидова і духу запорозького
боялась. Кожний з сих гайдамацьких загонів мав свого ватажка чи отамана,
прозивались вони ще й характерниками, бо замовляли од кулі, а як, було,
деруть ляхів по великих і багатих палацах, то яка б там сила у ляхів не
була і як би не пильнували, то ватажок таку ману на них напустить, що
ніхто не почує і не побачить, як вони їх накриють та й забирають, що
схочуть, а, вернувшись у СІч, дуваняться вже тим добром: одну третину на
ватажка, другу - козакам, а третю - на курінь. Так, бачиш, паничу, що й
курінні отамани вадили їм, бо ватажок, зібравши ватагу, ішов за добичею
не тайно, а найбільш за відому куреня, і як, було, йде, то й просить у
отамана до помочі козаків; а той йому і каже: - Гляди ж мені, братчику, коли ти якого козака стратиш, то тоді вже й до куреня не вертайсь! Сиріч: крадь та кінці ховай. А ватажок, здавшись на своє характерство, І одказує: Не бійсь, батьку, всі будуть цілі, більше копи лиха не буде! Так
отож, кажу, наші сіроми, опріч розбоїв і грабунків, такі ще пакості
чинили, що нехай йому абищо, страшно І згадувать! Про їхнє поспульство
доходили жалоби не тільки до нашої старшини - і до столиці; через той
гармидер І кіш наш зруйновано. Та вже ж, ловить вовк, так І вовка
піймають!.. Було,як деякий харцизяка попаде в руки, то суд йому короткий
був. За кражу платив той курінь, до якого належав злодій, а за грабунок
і смертоубийство карали смертю. Казней було чотири: перша - шибениця;
стояли ті шибениці у кожній паланцІ, на перехрестках і по великих
шляхах. Осу дженого, було, підвезуть верхи під шибеницю, накинуть йому
на шию сільце та й шмагонуть коня нагайкою, то він вискочить, а
осуджений і повисне '. Вішали і догори ногами і за ребро крюком, то він
так і мотається на шибениці, поки кістки його не порозсипаються в примір
і на страх другим; і вже ніхто трупа його зняти не посміє, бо за це теж
повинен смертної кари. - Друга казнь - гостра паля, дерев'яний стовп зав вишки дві саженІ, а наверх того стовпа залізний спис в два аршини завдовжки, то осудженого на той спис на стромлять так, що він віткнеться йому аж у потилицю, на піваршина вище голови; і сидить той труп на списі поти, поки викорениться, як та в'ялена риба, так що як повіє вітер, то кістки крутяться і торохтять, неначе той млинок, поки не попадають на землю. - Третя казнь - киї запорозькі, паліччя не дуже довгі, неначе бичі у ціпів, з дубини або з другого твер- 1
Од присужденної кари осужденному можна було збавиться одним тільки
побитом, коли яка-небудь дівчина заявить, що нона хоче з ним одружитись.
З сього-то звичаю раз в Самарській паланці скоїлась така штукарня. Вели
осужденного на лобне місце; пуць назустріч дівчина, прикрита густим
серпанком, і заявила, іі(о вона йде за осужденного заміж. Народ
припинився, примовк, а осужденний каже: "Здійми лишень серпанок, нехай я
подивлюсь, яке подружжя мені посила доля". Зняла дівчина серпанок.
Глянув козак на неї та й каже: "Як на такій одружитись, то лучче
пропасти, ведіть мене, люде добрі, на шибеницю!" (Приміт авт.) дого
дерева. Осудженого прикують до стовпа на майдані, наставлять біля його в
кінвах усяких потрав, трунків: горілки, меду, пива, браги, і принесуть
кілька оберемків київ і положать біля стовпа. Нагодують і почастують
осудженого, а там дадуть покоштувать і київ; хто не йде, вип'є корячок
горілки або пива, вчистить осудженого києм та й приговорює: "От тобі,
сучому синові, щоб знав, як красти і розбивать, бо ми всі куренем за
тебе, злодія, платим!" Отак він і лежить, прикутий до стовпа, поки його
до смерті не заб'ють. - Четверта кара - зсилка в Сибір, як і теперечки в Московщині і у нас. От цими ж то карами за кошового Кальниша трохи-таки угамували харцизів, так не помог- лось, не вдержався-таки наш кіш: зруйнували!.. А як зруйнували, я тобі, паничу, завтра про це розкажу. Доїжджаючи
до села Привольного, зовсім смерклось, небо замазалось хмарами і так
посутеніло, хоч в око стрель. До Михайлівки зосталось верстов з три
сквер-ної дороги, і ще треба було переїздить у брод Мокрую і Сухую Суру.
Машталір мій загубив дорогу і попускав віжки; не знаю вже, куди б ми
заїхали, коли б Корж не виліз з брички І не знайшов дороги. Я дивувався,
як старий добре бачив поночі. Нагнеться, гляне округи себе і гукне
машталірові: "Повертай сюди, або туди!" І так бережно провів проміж
рівчаків і бескидів, що й удень лучче б не проїхали. - Ти, бачиш, діду, поночі,- озвався я,- неначе та кішка? - Е, паничу,- одказав Корж,- се в мене зосталась ще січова кісточка! У нас на Запорожжі той було і не козак, хто не втрапить поночі. Дуже поважали тих коза ків, котрі добре знали степи і шляхи, тих тільки і на стар шину обирали, котрі вміли провести і вивести військо. Кілька гонів од Коржевого дворища ушкварив дрібний дощ з блискавкою і громом. - От за се хвалити господа,- озвався Корж, знявши шапку,- іди, голубчику, поливай, теперечки нам байду же: приїхали... О, да який же дрібний,- озивався ста рий, гладячи себе по мокрій голові,- сей, як бачу, доб ре чує, а бувають і глухі дощі - такі, що не дочу вають... - Як не дочувають? - спитав я. - А так,- одказав дід засміявшись,-- бог йому ка же. "Іди, де чорно", а він І піде, де вчора; бог йому: "Іди, де просять", а він і потяг, де косять; бог йому: "Та йди у Михайлівну", а він махнув у Минайлівку!1 Приїхавши додому, Корж довго ще балакав і шутку-вав, якось і втома його не приборкала. -
Велике діло, паничу, власна хата,- казав він, походжаючи по світлиці.-
Як би не втомився, а тільки вернешся додому, то так тобі полегшає,
неначе вже й одпочив!
XI На другий день ми прокинулись не дуже
рано: пізно лягли і, натомившись, трохи заспались. Напившись чаю, Корж
заходився з своєю бджолою, і ми не гаявшись пішли у пасіку. Гарно було у
садку після дощу: пташечки щебетали, дерево порозправляло свої віти,
краплі роси, як розсипані перли, скрізь по траві і на листах блищали і
висвічувались; так було легенько дихать тим пахучим холодком! У пасіці
усе було благополучно; і старий, огледівши деякі вулІЇ, сів і мене
попросив сісти біля тії каплички, де ми з ним позавчора розмовляли. - Бач, паничу,- сказав він, огледюючи дерева,- які високі та товсті повиростали; садив я їх саме у той рік, як зруйнували наш кіш, більш буде, як п'ятдесят літ 2. Я нагадав старому, що він мені обіцяв розказать про ту невзгоду, і Корж так почав: - Саме на зелені святки прийшов до нас великим військом генерал-поручник Текелій І, ставши обозом верстов з дві од окопів, всі свої гармати, які там в його не були, витріщив проти нашого коша. Однак не почи нав стрілять, а теж січовики нічого не робили, а чекали, що дальш буде. Через суток двоє примчали гінці звіст ку, нам і Текелієві, що московське військо позахоп лювало вже всі наші паланки і слободи по всіх воль- ностях запорозьких, а на третій день Текелій прислав до нас посланця і запрошував військову старшину до себе в гості. Кошовий Калниш, одібравши таку звістку, зараз зібрав всіх козаків на раду і спитав: - А що, теперечки, панове старшина і отамани, будемо робить? Москаль в гості нас до себе заклика; чи підемо, чи не підемо? 1 Корж любив розказувать сю приказочку, хто його хоч трохи знав, то вже певно про неї од його чув (приміт аат ) 2 Кош зруйновано у 1775 році (приміт авт.)
'?*?
Як се почули отамани, деякі ватажки і характерники, так І
заворушились,і загомоніли. Декотрі покорствува-Ай б, так другі ж,
здавшись на свою силу і характерство, на ввесь кіш гомін підняли. - Нехай Текелій,- гримнули,- хоч ще стільки вій ська московського приведе, скільки теперечки його привів, то ми усіх, як мух, передавим! Чи ж то можна, щоб Січ і славне Запорозьке військо за спасибі моска леві віддать?.. Поки світ-сонця, сього ніколи вони не діждуться! Се
все казала сірома і бурлацтво, нежонаті голодранці, у котрих не було ні
оселі, ні худоби; а друга половина - отамани і заможні козаки, що
сиділи зимовиками і мали достаток, таку одповідь дали: - Хоч ми,- кажуть,- московське військо і до ноги вилущим, так те ж військо, що захопило наші паланки і слободи, спалить всі наші оселі І замордує наших жінок і дітей, так ми на таку раду сіроми і бурлацтва не здаємся! А
тут ще й архімандрит, що жив у Січі, почувши такі заміри сіроми і
бурлацтва, вийшов з церкви в обла-ченії, з хрестом, і почав уговорювать
завзятих: - Убойтеся,- каже,- бога!.. Що ви замишляєте, діт ки? Ви - християни і піднімаєте руку на християн, і наміряєтесь пролить кров єдиноутробную? Покорій- тесь же волі господа, така вже, бачите, нещаслива наша доля, і з покірністю мусимо прийнять од бога достой ная по нашим ділам! От вам хрест і розп'ятий на нім; коли ви його не послухаєте, то всі загинете необачно! Здається,
хто б не почув панотця, як він нас уговорював, хоч би у його було
кам'яне серце, то і в того б видавив сльозу з ока. Всі, скільки нас не
було, сіроми і старшина, всі захлипали і тут же так одказали: - Ну, спасибі тобі, панотченьку, нехай буде по-тво єму: знав, що нам казать, і ми теперечки готові не тільки тебе послухать, а й голови наші за тебе зло жить! Січовики
дуже поважали свого архімандрита, бо щонеділі і по празниках після
одправи поучав він народ поважним словом, не з книжки, а напам'ять, і ще
нашою мовою, так що й мала дитина зрозуміла б те святе казання. Після
сього панотцевого совіту військо ще трохи поміркувало, порадилось та й
заявило кошовому: - Ну, батьку, вельможний пане, теперечки як зав годно, так і роби з сими гостями, а ми всі готові тебе слухать, чи йти, то йти? - Треба йти, пани-товариші, - одказав кошовий, - бо се дурниця; самі бачите, що москаль нас кругом об ступив і гармати горлом у вічі поставив. Се вже такі гості, що, пішовши до їх, не вгадаєш, чи Й вернешся назад. Та вже коли бути тому, то нічого довго й думать, господи поможи! Дай, боже, час добрий! Ходімо, стар- ши іо і пани отамани! Що буде, те й буде, а більш буде так як бог дасть! Т
і, узявши хліб-сіль, пішли до Текелія, Текелій ласкаво їх прийняв і
став розпитувать, хто в них кошовий, і старшина, і як вони прозиваються.
От кошовий заявив себе, суддю Касана і писаря Глобу. "А се,- каже,
показуючи на курінних отаманів,- теж військова старшина". От Текелій і
попросив всіх сідати, а далі, розпитавши, що було йому треба, і пішов з
ними у кіш; однак не один, а узяв з собою кілька офіцерів і охранного
війська. Як побачив Текелій, що запорожці здаються йому ласкою, то зараз
звелів одсторонить гармати. Прийшовши у кіш, спитав він кошового, до
кого йому йти у гості; кошовий вклонився і запросив його і всіх офіцерів
у свій курінь, та й угощав, чим бог послав, по нашому звичаю: у
дерев'яних тарілках і дерев'яними ложками. Наївшись, Текелій подякував
кошовому за обід і дуже дивувався, що такі смачні потрави їдять з
дерев'яної посудини. Далі й спитав; - Хто це у вас так смачно готує? - Є у нас,- одвітив кошовий,- такі скусні кухарі. От Текелій став прохать кошового, щоб він прислав йому
одного кухаря, і обіщав кошовому подарувать два кам'яні блюда, а
старшині і отаманові - по одному. "Щоб,- каже,- такі смачні потрави не
їли з корит, а з блюд". Почувши се, один з курінних отаманів, по прізвищу Строць,1 обізвався до Текелія: - Хоч з корита, добродію, та досита, а хоч з блюда, так дохуда. - По-яківському се він розмовляє? - спитав Теке лій.- Нічогісінько я не розчовпу, що він розказує. Так Строць і розтолкував цю приказку. 1 Роман Строць був отаманом Канівського куріня (приміт. авт.)
добродію,-
каже,- їсте з блюда та худі ', а з корита досита - подивіться, які ми
гладкі. обід Текелій довго ще вештався по кошу, огля-ав курені,
пушкарню, козацькі пожитки, а там по-і пішов до себе і стояв ще біля
коша обозом тижня. Поки стояли, кажу, обозом, офіцери і Скалі частенько
приходили до нас у кіш, а ми ходили Й1'ких, братались і гуляли
по-козацькій. Тим часом келій призвав до себе кошового, суддю, писаря і
?6читав' їм ім'яний височайший указ; щоб вони їхали Петербург. Так ото
поїхали тільки кошовий і писар, суддя Касан занедужав і вмер, тут його у
Січі послід-ого і поховали. Випровадивши старшину у Петербург, екелій
вже став сам орудувать Січчю: привів козаків о присяги і трошки
заспокоївсь, але-довгенько ще стояв Обозом, перейшовши на друге місце.
Зоставшись січовики без старшини, почали потроху ворушиться, бо московкі
звичаї були їм не по нутру; от стали козаки думать та І*ть, як би
москаля в шори убрать 3, а самим десь помандрувать. Зібрали чоловіка з
п'ятдесят ко-і послали їх до Текелія з хлібом, з сіллю. А що ви мені
скажете, запорожчики? - спитав Текелій От що, добродію,- кажуть січовики,- ми чули, мам без письменного виду і білетів не можна з Січі йти? - Так, запорожчики, так,- одказує Текелій,- ніку- че відлучайтесь без мого відома. Так оце ж, для сього відома,- загомоніли коза- ки,-
і прийшли ми, добродію: напишіть нам, будьте ла-іскаві, хоч один білет
на всіх, бо ми будемо держаться купи І врозтіч не розпливемось. - Добре, запорожчики, добре,- каже Текелій. Та який же перше був у вас звичай? Та
у нас, добродію,- загомоніли козаки,- про сі білети ні за наших батьків
ні за дідів і чутки не було: хто куди схотів, той туди і мандрував. Куди ж оце ви,- спитав Текелій,- наміряєтесь Йти з сими білетами і за чим? 1 Текелій був родом сербин і, як усі серби, високий І худорлявий (приміт. авт,) У шори убрать, себто обдурить, обманить (приміт. алт.) До
Тилигула ', добродію, кажуть січовики,- до лями на заробітки, бо у нас
нема ні сорочки, мі штанів, як бачиш, гола сірома; а ще ж, може, треба
буде і подушне платить та й панам трохи уділить? - Добре, запорожчики, добре,- одказує Текелій, зареготавшись.- Ідіть з богом, заробляйте та і в казну збирайте. Чуємо, добродію, чуємо, - загомоніли козаки, вклонившись, та й пішли в канцелярію. Призвав
Текелій свого ад'ютанта і звелів йому написать один білет на п'ятдесят
чоловіка і видать їм до рук. Як добули січовики той білет, і стали
лагодиться в дорогу, зібрали увесь свій військовий риштунок, харчові
клунки, знарядили кілька чайок та, сівши собі уночі, не тільки ті, що з
білетами, а скІлько їх улізло, може, чоловіка з тисячу, І гайда собі
униз до Тилигула. Через кілька днів прийшло до Текелія з хлібом, з сіллю
ще чоловіка з п'ятдесят за тими ж білетами та, добувши і собі, п'ятами
закивали з товариством. Далі, як побачили січовики, що їм не боронять
тих білетів, прийшли й треті, і четверті та, добувши сим побитом собі
білети на всі сорок куренів, і помандрували під турка. Як побачило
офіцерство, що в коші зостались тільки старі, сліпі та каліки, І зробили
доношеніє Те-келієві. Схаменувся Текелій, та у свиний голос - нічого
вже, бач, робить, як кажуть, не продереш очей, продереш калитку! - Куди ж вони позаходили,- питавсь Текелій.- Адже ж вони, сякі-такі, просили у мене білета до Тили гула на заробітки? Дуже
розсердився І зажурився Текелій, довго сумував, кілька днів і носа,
сердешний, не виткнув з своєї палатки - так його роздратувало те
ошуканство простої сіроми. А тут як на те ще лізуть і останні січовики,
які позоставались, з хлібом-сіллю; а та вже хліб-сіль в душі у Текелія
сидить. - Повели і нам, вельможний пане,- просять,- на писать білети на заробітки. - Та куди ж вам,- крикнув Текелій,- злющі запо рожці, оці білети? 1
Тилигул-річка вливається великим озером у Чорне морс. Сей лиман
прозивався по-турецькій Дели-Гиль, по-нашому Скажене плесо. Сюди-то
ходили запорожці на заробітки до лями (тягнуть неводи) (приміт авт.)
На Тилигул, добродію,- одказують.- На Тили-р&'л, До лями, на заробітки. -Все
в Тилигул та в Тилигул,- гримнув Текелій, ітупотівши ногами,- сякі-такі
і розтакі!.. А город зоавйли пустим? Не дам вам білетів, ідіть собі к
бі-уі..- та й потурив їх від себе. .- Так не помоглося ж, бо сірома,
подякувавши Текелія хліб і сіль, і без білетів по протоптаній дорожці
дропака. Побачив Текелій, що якось приходиться до чмйги: що тут на світі
робить? От він І призвав себе всіх курінних отаманів. Так і отаманів
неба-^|"іїько прийшло - десятка не налічив би. р)р і - Чом же ви не всі
прийшли? - спитав Текелій. ? Як нам, добродію, усім прийти,- одказали
отама-ї^коли нікогісінько, опріч нас, не зосталось по ку- 1 Куди ж вони позаходили, що їх нема? - знов іитав Текелій. -
Курінні отамани роз'їхались по своїх зимовиках, :;одказують,- а сірома
невідь-куди поділась, так ми І са-" і думаємо до домівки; що нам тутечка
робить, коли Нікогісінько не зосталось; старшину запроторили у столицю
чи там куди ', а війська козацького нема - порозходилось!.. Куди ж вони порозходились? - гримнув Теке-\Ій, де ваші січовики? Як, де? - обізвались отамани.- Адже ж ви, до-.бродію, не спитавши нас, подавали їм білети на заробітки,(до Тилигула, чи що? Побачив
тоді Текелій, що сірома гаразд-таки убрала , його в шори; дуже
розсердився І вигнав з палатки отаманів. Після сього недовго він
зостався в Січі і того ж літа поїхав у столицю, а московське військо сім
літ ще стояло на запорозьких землях, поки не запровадили московських
звичаїв. - Так'чотаким-то побитом, паничу, преславуту коза- 1 Що
сталось з войськовою старшиною, невідомо, бо ні в яких гїстеричних
рукописах об їх нема поминку. Була тільки чутка, що кошового Калниша
заслали на Дон, бо в одній пісні така наміка. Ой полети та полети, чорная галко, та на Дон рибу їсти! Ой принеси та принеси, чорная галко,
.ОД КОШОВОГО ВІСТИ (приміт авт) цьку
Січ зруйнували і хвацьке Запорозьке військо ви коренили. Ті ж
запорожці, ц;о повтікали, піддались під турка, прийняв їх султан ласкаво
під свою державу І звелів опоселить їх біля устя Дунаю в Бабадазі,
понад Чорним морем, на землях, здатних до пахарства і ба гатих
риболовством і звіриною ловлею, де вони і тепе речка живуть ', хліб
жують і постолом добро возять' От тобі, паничу, і кінець1
XII
Се
було останнє оповідання Коржеве. Після сії роз мови частенько
доводилось мені вештаться по Задні пров'ю, а в турецьку війну - в
Бабадазі, де осадились запорожці; не раз доводилось і розмовлять з
старими дідами, бувалими козаками про Січ, і те саме, без одмі ни,
розказували І вони, що оповідав мені старий Корж. В 1832 році на
іванІвський ярмарок в Кременчуці, на майдані, збилось чимало народу біля
кобзаря. Я підійшов і став прислухуваться. Сліпенький співав про
зруйнування коша, і так подібно д іповідання, що я, давши кобзареві
карбованця, зазвав його до себе на кватиру і списав ті вірші. От вони. Гей,
із-за зеленого гаю . Червоне сонечко зійшло. Гей, з московського краю
Велике військо прийшло. Червоне сонечко Високо вже стоїть, Дивиться
батько в оконечко Та й каже- "Дітки, що будемо робить? Ось перед нами
Царицине військо стоїть. Чи не за нами. Щоб йшли татар к чортам
гонить?" "Ой батьку, щ,ось воно не тс! ' Чого сі гармати горлом в вічі
стоять? Треба, батьку, спитати. Чого вони од нас хотять?о Ой просідали
запорожці. Що Нечоса Тскслю послав Щоб нас з старшиною І всю славну Січ
зруйнував 1830 року після турецької войни найбільша половина козаків
передалась Росії і вийшла з Бабадага з кошовим Осипом Михайло внчем
Гладким зноа у Росію. Теперечки сі запорожці осадились побіля Азовського
моря і прозиваються азовськими козаками (приміт аат.) 262
Був же той день Великі зелені свята, О, бодай же твоя, Нечосо, З того часу душа проклята! "Гей, діти, запорожці, Що будемо чинити? Москаль кличе в гості, Будемо чи ні йому голову хилити? Як будемо Його зустрічати: Чи з хлібом-солею, Чи війну об'являти, Чи йти до його доброю волею?" Одні кажуть: "Мир лучче всього". А сі: "Нехай нам випалять очі, То й пропадемо аж до одного". - "Ніколи сього не буде, Щоб ми оддали Січ-мати, Поки що світ-сонця Будем Січ нашу рятувати!" "Бога бійтеся, діти! - Каже панотець архімандрит,- Що ви хочете робити? Прокляті будете із роду в рід. Ви, діти - християни, І підіймаєте руки на братів? Не робіть в своєму серцю рани. Щоб милосердний бог вас простив, От вам хрест божий. На його ви положіться, І совіт мій вам гожий, Ні в чім, діти, не журіться". "Ну, панотче, по-твоєму нехай,- Послухають тебе запорожці; Бери, Петре, хліб та сіль Та й ходім до Текеля в гості. Ну, батьку, господи поможи, Пошли нам добрий час! Хліб, батьку, положи, Та й говори за нас. Бо війною, батьку, нічого не вчиним, Треба доброю волею робити; Ходім вже, поклон вхилим Та й почнем про діло говорити". Хліб-сіль Текеля прийняв І почав нас угощати. А як добре підгуляв, То став і нас до себе прохати. Л в нас Петро кошовий Має звичай свій: Пішов генерала зазивати До себе обіда козацького вживати. їв Текеля обід бурлацький Та все смакував, А опісля по-козацьки Вином та медом запивав. Ой пішов Текеля в свою палатку І - Та й став міркувать. Що йому робить спочатку ] як нашу Січ зруйнувать. Уже всі каші паланки В Текелійових руках, Уже всі його палатки По наших січових кутках. Ой прочитав Текеля папір Кошовому, писареві од цариці, Треба нам їхати у двір Аж у дві столиці. Ой зібрав наш Калниш Храбрую дружину, Сердешний брався аж за ніж Та проклинав лиху годину. Сірома Калниш захлипав гірко. З кожним козаком обіймався, Сказав: "Прощай, славне, храбре військо!" Та вже більш І не вертався! ' "Гей, батьки-отамани, Кажіть, де поділи старшину?" Бере нас жаль за серце, Як згадаєм славну старовииу! Ой почали січовики думать, гадать, Як би москаля в шори убрать. А далі до Текелія пристали, Щоб дав білети - роботи нам шукать. Ой рушили запорожці До лями на заробітки.
Закивали п'ятами, сіроми,
Тільки товаришам дали звістки.
Текелій хоч після й оглядівся,
А запорожців - поминай як звали!
Ой бідний зажурився,
Що в шори його убрали.
Ох життя наше минулось,
Життя бурлацьке!
Коли б воно вернулось,
Славне життя козацьке!
Гей, братці, озьміть у руку
Пісочку та й посійте
Ой тоді воно вернеться,
Як той пісочок зійде! '
Корж
помер в октябрі 1835 року на 104 році довгого свого життя. Змалку і до
смерті жив він і працював задля людей і, може б, ще промаявся на світі,
коли 6, збираючи подаяніє на погорілу в МихайлівцІ церкву, не застудив
себе, переїжджаючи восени через Мокрую Суру. Царство тобі небесне,
добрий чоловіче, вічна тобі пам'ять.
1 Ся сама пісня, з деякими одмїнами, надрукована і в "Истории Новой Сечи" Скальковського (приміт. авт.).
Того села, тієї країни,
тієї епохи, про які я пишу, вже давно нема на землі. Нема вже й людей,
серед яких жила, а тепер вони живуть у мені, ув’язнені моєю пам’яттю і
моєю мрією усім розповісти про них, таких, якими вони були. Бо навіть
оті, котрі й сьогодні, дай їм Боже віку, живуть на тому місці і в селі з
такою гордою і рідною мені назвою – Орлівка, стали зовсім іншими людьми
– іншої країни й епохи. Та й мене вже давно немає ніде – тої, котра
колись тоді, там і серед тих людей жила. Бо ж я ТА – теж уже ТАМ, в
іншому вимірі, за гранню реального життя, кожна мить якого, прожита з
такою часом нелюдською мукою, шаленством, радістю чи відчаєм,
перетворилася давно на спогад, в якому вже нічого не можна змінити, на
сон, що тільки тобі одній наснився...
У кожного – свої спогади і свої сни. Візії і міражі. Могили і руїни.
Свої закопані скарби і затонулі Атлантиди. Але у всіх – однаково
трагічне відчуття непоправних втрат і жалю, що у те, проминуле життя, як
в одну й ту ж річку, не можна ввійти двічі. І від іспиту минулого не
рятує навіть перспектива майбутнього, що теж перетвориться хвилина по
хвилині на минуле, на прах, хоч і діамантовий, та все-таки пил. І від
цієї безповоротності, марноти марнот можна було б збожеволіти, якби не
Слово, здатне оживити і прах, і тлін, продовжити життя на землі навіть
тих, хто вже стали пам’яттю мертвих. А може, Слово просто відчиняє
невидимі двері у світ прожитого і пережитого, де вже немає місця жодній
людській ілюзії, окрім спомину...
· – Ой, як хочеться хоч на минутку назад, на те Різдво, де ще є тато
з мамою, Тьома молодший і Тьома старший... І обидві Ксені... І ми з
Верою – молоді, і ви – малі... – якось на Різдво, тоді, коли,
відспівавши, відлетить у вирій ключ за ключем, увесь наш рід, скажуть,
як схлипнуть, мої тітка Марія, нагадавши мені мій обов’язок...
РІЗДВО
У ті часи і в тому селі, де ти
росла, річний цикл починався і завершувався Різдвом. Різдво було
найбільшим врочистим святом, знаковою подією, з якої починався відлік
часу, відлік життя: усе, що в селі відбувалося, відбувалося до або після
Різдва. Різдва чекали. Різдво любили. Різдво святкували – розгонисто,
буйно, весело і довго, насолоджуючись, втішаючись, що того гуляння не
може перервати ні колгоспна, ні домашня робота, ані окрик голови
колгоспу, чи загадування на роботу бригадира, бо всі роботи на полях на
той час були перероблені, зоставалося тільки святкувати.
А от Новий рік – не святкували. Чи то пак, точніше буде сказати:
люди відзначали старий Новий рік, 14 січня, а новий Новий рік святкували
тільки школярі. 31 грудня у клубі ставили велику ялинку, прикрашали
витинанками, золотими горішками, скляним різнобарвним намистом,
цукерками, бувало, що й райськими яблучками. Діти давали концерт, водили
хороводи, а батьки – дивилися, сидячи на фанерних стільцях з відкидними
сидіннями. Заходив привітати і Дід Мороз із мішком і Снігурочкою, але
подарунки (цукерки горошок і подушечки в кульках із газети) роздавали
після свята, на виході, тітка Ганя і тітка Зіня – сільський женсовєт. Те
стовпотворіння вавилонське у дверях сільбуду запам’яталося найбільше...
...Щорічні свята зустрічі Нового року нічим особливим не
відрізнялися, а тому злилися у твоїй пам’яті в одне звичайне шкільне
свято. Як зараз бачиш (з порогу) сцену з оркестровою ямою, куди ти
завжди боялася впасти, коли стішки читала, а зі сцени – бачиш залу,
заповнену людьми, і ялинку під кінобудкою з віконечком. Темні фіранки на
вікнах, щоб кіно було краще видно... Рідна твоя стихія! У цьому залі,
на цій сцені, за її лаштунками, заставленими реквізитом і
транспарантами, серед дивовижної казки-забавки, в яку гралися дорослі і
яка називалася теж красиво і загадково – ТЕАТР, ти росла і навіть була
артисткою: танцювала, співаючи ще з двома такими, як сама: "Светит
месяц, светит ясный, светит желтая луна, Дарья, Марья, Акулина танцевать
пришли сюда”. Ти була Акуліною, по-нашому – Килиною, як пояснив тато...
І ще багато чого показувала, навіть акробатичні етюди...
Але це буде потім, коли підеш до школи, а поки що найбільше твоє свято – Різдво.
Ще
живі діди й баби, і у вашій родині заведено на другий день Різдва
сходитись усім до вас у гості. А на перший – мама варила кутю у гарному
полив’яному горщику, ставила його у гніздечко із сіна на покуті, тато
вносив знадвору околіт, розстилав на долівці і сідав терти мак. Ти
тулилася поряд і чекала, коли він дасть тобі лизнути солодкий макогін.
– Не лижи макогін, бо чоловік буде лисий! – застерігали з печі баба Тетяна.
– Ет! То така правда! – озивалась мама від печі, з кухні. – Кажіть просто, що не гарно дівці лизати макогони.
Доки
мама варила капусняк, вареники з капустою та звар (узвар) із сушених
груш і яблук – найголовніші страви на Святвечорі, тато робив коливо:
розводив літеплом у макітрі мак із цукром, сипав туди кутю, горіхові
кашки і всю ту смакоту, перемішавши, ставив на стіл. До першої зірочки.
Тобі ж здавалося, що та звізда віфлеємська ніколи не зійде у темному
небі над хатою баби Онисі.
А потім мама діставала із скрині своє придане – святочні, виткані
моїм дідом Кирилом, скатерку, налавники, рядно, застилала стіл,
лави-ослони і бабин піл. Тато виходив на двір, знаходив на небі зорю
віфлеємську, і лиш тоді заходив у вашу хату Святий вечір. Із усіх
дванадцяти страв, які мама за традицією готувала, тобі найбільше
смакували кутя, вареники з капустою і груші з узвару. А ще
запам’яталося, як усі хатні разом, ставши круг столу, читали "Отче наш”.
А по вечері, із твердим від куті животом, лягала спати, бо завтра
зранку тебе чекало те, чого ти сама перед тим з нетерпінням ждала цілий
рік – завтра ти вперше сама, без тата, понесеш вечерю до родичів,
запрошуючи їх прийти до вас на вечерю і коляду.
Ах, що то були за різдвяні ранки! Що то за сніги були первозданні!
Такі високі, що тато мусив ще вдосвіта прокопувати у них стежку до
вулиці, по якій колгоспний тракторець уже проклав дві колії, щоб ти не
втопилася у білих заметах, як будеш вечерю носити. Ах, такі
сніжно-сліпучі і ніжно-співучі сніги тоді були, що й досі очі сліпнуть, а
у вухах озивається розкішним крещендо: скрип-рип, скрип-рип,
скрип-скрип-скрип-скрип... Це ти вже вискочила-випурхнула з хати і
біжиш-летиш щодуху татовою стежкою, а далі колією – найперше,
по-старшинству, до других твоїх діда й баби – Кирила й Наталки. У правій
руці – вечеря: вузлик із хустки-лляннички, жовтої з дрібненьким
хмеликом-узором, а у вузлику – калачик запашний, позавчора мамою
спечений. А колія глибока-висока! Видно тільки небо срібно-голубе та
вершечки дерев і верхи хат із коминами. По тих димарях ти й орієнтуєшся.
О! А от і бабин Наталчин бовдур: наче маленька хатка з дашком! Але
стежка до бабиної хати не протоптана. Сплять! Або забули, що сьогодні
малі діти зранку самісінького вечерю носять! Доведеться самій пробивати
собі дорогу, бо кричати – не докричишся, та й стидно в такий день,
думаєш собі і... Ух! Пі-і-і-ірнаєш із головою у сипучі-колючі сніги і
гребеш-пливеш щосили до берега – бабиних дверей.
– Ой ґвалт! Хто це до нас добирається? Ой рятуйте, бо втопиться! –
чуєш у небі над собою веселий лемент своїх іще незаміжніх тіток Верусі й
Марусі.
Тітки виловлюють тебе, витягують за комір із снігів, струшують, обмітають віником і ведуть до хати.
– Добрий день! Будьте з святами здорові! Просили тато й мама на вечерю, і я прошу.
·
– Спасибі! І вас просимо, – відказують урочисто дід Кирило з бабою
Наталкою, а тітки кладуть у вузлик гостинці: два карбованці по
карбованцю – від діда з бабою – і цукерки власного виробництва,
божественний смак яких не можеш забути досі.
· – Спасибі! Зоставайтесь здорові! А я побігла, бо ще треба – до
тітки Гані, а тоді до дядька Тьоми на Ґонти, а тоді аж до дядька Олекси.
· – Ой ґвалт! Як же ж ти такими снігами доберешся? – журяться всі хором.
· Якось доберусь, – відказуєш безжурно.
· – Щоб хоч собаки не
покусали... Дайте їй якусь палицю, – тривожаться баба Наталка,
очевидно, забувши, що ти собак не боїшся, а вони тебе не кусають. Самі ж
розказували, як ти малою, ще ходити не вміла, залізла до Сірка в буду і
там коло нього заснула. Тато з мамою і всі родичі, ледь не полопали,
шукали, навіть баграми в криниці – думали, втопилася. Сіли й плачуть: де
дитина? А ти вилазиш, виспавшись, із буди Сіркової. Хотіли Сірка бити,
що не сказав, але натомість подякували, що не роздер.
· І ти вибігаєш, і вже прокладеною власним тілом стежкою ускакуєш у
колію, і мчиш до тітки Гані, що живуть на горі над ставком. Туди колії
нема, але доки ти у діда з бабою барилася, люди – а може, й така, як ти,
малеча з вечерею – вже стежки протоптали. Та все одно важко
брьохкатися... Зате – весело. Стільки цікавого по дорозі трапляється,
лише встигай головою крутити на всі боки. Ти взимку так далеко з дому не
вибираєшся, тому тобі усе довкола здається зовсім іншим, як влітку.
Навіть пес діда Місяченка виріс уже на здоровенного псяюру. Ти
зупиняєшся, щоб перепочити, а заразом і привітатися з Бровком, якого
знаєш ще з цуценяти, бо сама подарувала його дідові, щоб тітка Фотина не
втопила... О-о-ой, в тебе є такий забо-от... Тітчина Фотинина Жучка
наведе цуценят, а ти – рятуй їх, щоб тітка не потопили... Бровко,
погарчавши, впізнає тебе і починає здалеку лащитись. Але тобі ніколи.
Тобі треба ще півсела оббігати з вечерею. І ти бредеш снігами далі, аж
пара з тебе йде... ху-у-у, як жарко! Як у жнива, хоч і мороз тріщить, і
хустка – дівоцька, вся у квітах, біля бороди обмерзла.
·
· А от, нарешті, і тітчина Ганина хата на прогоні. Звісно
ж, тебе тут чекають. Тітка Ганя, твоя хрещена мама, відколи Василь
їхній вчиться на зоотехніка в Теплику, не можуть ранку дочекатися, щоб
до вас іти. Часом приходять із кужелем, а частіше якусь робота їм мама
дає, щоб не сиділи дурно, а за балачками зі своїми мамою, а твоїми бабою
Тетяною лущили квасолю чи кукурудзу теребили. Тітка Ганя – вдова, тому
обдаровують тебе, чим багаті, а багаті вони солодкими, як мед,
вистояними в соломі на горищі, зимовими яблуками, найдорожчим серед зими
гостинцем!
· Прощаючись, запрошуєш:
· – Вже йдіть! Мама казали, що з обіду вже можна приходити! І Василя беріть!
·
І біжиш на Ґонти до свого хрещеного тата дядька Тьоми. Дорога далека.
Через усе село. Але, слава Богу, протоптана двома коліями, так що,
потрапивши в одну з них, можна собі бігти – не журитися і думати, як це
воно так виходить, що Василь і Віра, дядькова Тьомова дочка, твої
двоюрідні брат і сестра, а молодша за них тітка Маруся – твоя тітка.
Отож, ти першим тикаєш, а тітці Марусі – викаєш. А от тітчин Ганин
Василь дядині Ксені, мачусі Віри, тикає, бо дядина йому по лінії дядька
Тьоми – дядина, а по своїй лінії – сестра троюрідна. А разом:
сестра-дядина. Отож виходить, що дядина Ксеня тобі – тітка-дядина, бо по
маминій лінії вони тобі ще й тітка. А баба Лукія, нагадуєш, минаючи
ворота своїх родичів Плясунів, аж за троє – баба-тітка-дядина. Але ти до
них вечері не несеш, бо вони, каже мама, нам дальші родичі.
· Розібравшись у заплутаних-переплутаних родинних зв’язках, ти, мов
на крилах, пролітаєш греблю вздовж Громадського ставка, шкодуючи, що по
той бік ставка, за пожухлим очеретом, нема у вас ближчих родичів, а то б
ти в мент скотилася з берега і тільки: шуг-шуг-жжждзінь-дзінь – по
льоду, що аж виспівує на морозі!.. Але вже під гору коло клубу, починаєш
хекати та перекладати з руки в руку вузлик з вечерею, відчуваючи, як
ураз він поважчав, та й пальтечко, мамою пошите до Різдва ( з
перелицьованої татової старої "москвички”, у підкладці – вати на п’ядь,
щоб не мерзла) додолу тягне, та й сніг під гору сипкіший і дорога
слизькіша. Зате згори – чудеса! Можна й на гепі з’їхати (що ти й робиш):
жжжух-геп-геп – і вже на містку, а там рукою подати, правда, через три
гори, до дядька Тьоми.
· Встаєш, обтрушуєшся, обзираєшся, чи люди не сміються. Ні, не
сміються, бо їх просто в таку рань – де-не-де. Люди на Різдво починають
по гостях ходити після обіду, а ввечері, ой, а увечері що-о-о
ро-о-обиться! Висипають на вулицю, як горох, від старого до малого –
колядувати.
· На цьому кутку ти рідко буваєш, тому все тут тобі здається
незнайомим і цікавим, ніби йдеш чужим селом. Та й люди тебе не
впізнають. Прокидаючи стежки від воріт, питають:
· – Чия ти і куди йдеш?
· І ти чемно, як тебе вчили, відказуєш:
· – Я – Тьоми і Ксені Тарасюків і йду до Тьоми і Ксені Тарасюків. А ви зі святами будьте здорові.
· – А! – кажуть люди! – Ясно... Йди здорова!
·
Хоч людям ясно, але тобі не зовсім, як це так вийшло, що у вас в родині
вийшло дві Ксені і два Тьоми? Однак розплутувати цей клубок під три
гори важко, тому ти відкладаєш це на завтра, коли мама чи баба будуть
мати час тобі розтовкмачити – як, що й до чого.
· Нарешті ти долаєш крутосхили, вибираєшся на Ґонтову гору і бачиш
із трьох сторін... О-о-ой – по-о-оле... Біле, сліпуче, з переливами
самоцві-і-ітними... Як у казці! А над ним – таке ж сліпуче, сяюче
не-е-ебо... Оце-то краса! І дядько Тьома на воротах стоять, стрункі та
високі – на красу любуються. І тебе чекають із вечерею та запрошенням до
вас на вечерю, вже й стежку прокидали. Дядька Тьому ти любиш, бо є за
що: дядько найкращі і найдобріші з усіх родичів. Вони ніколи ні з ким не
сваряться і всіх мирять, а як вип’ють, то жартома приспівують,
пританцьовуючи та руками махаючи, мов чорногуз: "Я – вель-вель,
журавель!” За що твій тато їх так і прозвав – Вель-вель-журавель.
· А от і дядина Ксеня – з ґанку сміються. Дядина, дорідні, ставні і
теж добрі, завжди сміються, повільно, статечно: ха-ха-ха, і ніби
колишуть сміхом свою пишну, квітчасту пазуху.
· – Ой, хто ж це до нас іде! – тішаться обоє, ніби й справді бозна-хто йде.
· Тебе вітають, як найдорожчого гостя, двері перед тобою відчиняють,
до хати припрошають, за стіл до холодців-голубців саджають... Дядина
дарують червону лєнту (на бантики), велику на ті сутужні часи розкіш, а
дядько – добру пригорщу горіхів. Вони просять тебе зачекати, щоб разом
іти до вас у гості, але ти не можеш гаяти часу, бо тебе ще чекають із
вечерею дядько Олекса, дядина Ликера, їхні смачнючі пиріжки з маком, а
також їхні хлопці, твої двоюрідні брати Петя й Коля – щоб разом нести
вечерю до діда Омелька з бабою Тетяною.
·
Отож, врешті, з усім тим добром, із гордим відчуттям
виконаної місії, ти повертаєшся додому такими самоцвітними у промінні
вже полуденного зимового сонця снігами, яких ніколи більше не буде у
твоєму житті, бо вони, як і всі дива й чудеса, можливі тільки в ранньому
дитинстві.
Дорогою, коло Черців, до тебе, певно зачувши духмяний калачик або
горіхи, що тихенько туркочуть у вузлику, чіпляється стара ворона. Крокує
статечно поряд, похитуючи головою, як татів кум Федула, та позиркуючи
гострим розумним оком то на тебе, то, з натяком, на вузлик з гостинцями.
Ти хочеш ущипнути їй калачика, але передумуєш, бо як же ж це з
надщипаним калачем до дядька Олекси в хату заходити, тому кидаєш перед
вороною горіх і дивишся, як вона ловко хапає його дзьобом, і – щоб ти
бува не передумала – кидається навтьоки, а потім, змахнувши крильми,
здіймається в повітря і летить попереду, важко, низько над снігами. Над
білими різдвяними снігами – чорна ворона... Ка-а-ар-ка-а-ар! – кричить
ворона... на очах виростаючи на великого чорного ворона... Чорний
ворон... Він такий чорний, що чорніють білі сніги, чорніє білий світ, і
ти вся чорнієш від чорного спогаду-страху...
Ти згадуєш торішнє чорне Різдво – без коляди, без Святого вечора,
без тата й мами... Без колядників... Ніхто навіть у вікно не постукав...
Приходили дядьки-дядини-тітки, як на похорон, сідали печально на лаву і
мовчали. Навіть твої баба Тетяна мовчали, чорні та темні від горя. Бо
що було говорити, коли перед самим Різдвом твого тата забрав чорний
ворон, а маму відвезли в роділку. Дядьки-тітки-дядини мовчки гладили
тебе по голові, сипали тобі в пелену горіхи, цукерки, і, посидівши,
йшли, чорні та темні...
– Дитино, – питає хтось із чорного неба, з почорнілих від чорного
вороняччя снігів, – чого ти сидиш посеред дороги? Замерзнеш... Або
машина переїде... Ти що, плачеш? Тебе хтось обидив? Ворона? Яка ворона?
Ота, що з горіхом полетіла? Вона в тебе горіх вкрала?
– Вона в мене тата була вкрала... – хочеш сказати, але за сльозами
вимовити не годна. Тим часом чиїсь добрі руки підіймають тебе, струшують
від чорних снігів, розгонять з неба вороняччя, дивуючись:
– Невже якась мала ворона може обидити таку велику дівку? Іди здорова додому і не бійся ніяких ворон. Киш на них – поганих!
– То я сама тій вороні горіх дала, – кажеш, втираючи сльози, але
вони течуть і течуть, замерзаючи на щоках, на хустці під бородою – на
тоненький льодок. – Нехай і вороні буде сьогодні Різдво.
– Чия ти така мудра? – сміється хтось із прояснілого враз неба.
– А! Тоді ясно... – чомусь невесело озивається хтось із зовсім уже сонячного неба.
Тобі
ж, хоч у грудях іще схлипуєш, знову розвидняється, стає легко й
різдвяно на душі, і ти біжиш з підскоком далі, весело кикишкаючи на
стару, зовсім не страшну ворону, що крильми скородить попереду тебе
дорогу.
"Видно, важкий горіх... горіх, як важкий гріх...” – думаєш, не
відаючи, що уже за тобою назирці шурхотить у снігах невидимий змій
лукавий, спокушаючи першим неусвідомленим гріхом...
Перед самою
хатою змій перепиняє тебе, хапає за ноги, нашіптує на вушко щось таке...
незвичне, від чого ти вже не біжиш радісно, з підскоком, а йдеш поволі,
як стара, замислившись, та все тихше й тихше сніжком порипуючи, та все
зупиняючись та зазираючи у свій вузлик, як та стара ворона чи сорока в
кістку, ніби хочеш натішитися вволю своїм скарбом, набутися зі своїм
багатством, яким – ще крок, ще два – і змушена будеш... о-о-х-хо-хох...
по-братськи ділитися з братом Іваном, молодшим за тебе на ціле життя, а
тому ще малим, щоб самостійно носити вечерю і заробляти собі чесно
гостинці. Тому ти, забувши про дядька Олексу, де чекають – не
дочекаються тебе, з переживань топчеш сніг коло своєї хвіртки, виписуєш
кренделі по ньому, ніби хочеш витрусити із себе і затоптати у сніг білий
гидку, бридку гадючку, що стискає твоє серце, зв’язує руки скупістю,
зміючку, ріднішу тобі за рідного брата Івана, з яким тобі, ой Бо-о-оже,
не хочеться, ой, як не хочеться, ділитися своїм багатством. Але водночас
тобі страшно, бо здається, щойно відчиниш двері в хату, як мама,
глянувши на тебе, побачить ту гидку змію, що обплуталася коло твого
серця, сховалася десь у твоєму животі, в жолудку, і скаже з досадою:
· – Таке скупе росте… І в кого воно вдалося, таке неподільчиве? Наче серед нас таких нема…
А ворона круг тебе летає-скаче, дражниться: "Гріх – горіх! Ага, нема! Є ще гірші – грішні... горішні”.
А
змій нашіптує: "А пам’ятаєш?.. Торік, восени, пізнього вечора, коли
сонце вже сіло, а зорі ще не зійшли, тому в сутінках здавалося, що на
лавочці коло криниці розмовляють не тато з дідьком Олексою, а дві білі
сорочки…”
Ще б не пам’ятати! Тоді ти загралася допізна з Марікою і Настаською і
згадала, що пора додому, лиш почувши тихі голоси на лавочці під вашою
хатою. Одна сорочка сказала татовим голосом:
· – Ти знаєш, який я
маю гріх за собою не спокутний? Я вже Гані, сестрі, розказував. Не йде
мені з голови голодовка. Чогось усе згадую, як десь весною тридцять
третього, коли Гопсасмик із трійкою вимели й витрусили з горшків усе, що
могли, і почався уже справді страшний голод, мама наші напекли пляцків
зі струпішалої бараболі й лободи, зав’язали у вузлик і послали мене
занести бабі Марті обід. Іду я долинами, і голод іде слідом і
скімлить... Так їсти хочу, що світа не бачу. Вщипну травичку якусь,
хапну листячок, кину в шлунок, а голод уже там, проковтнув і знов
скімлить... А пляцки ж ті – так пахнуть, так пахнуть... Не витримав я,
з’їв. І до баби не пішов, пересидів у лозах, а мамі сказав, що відніс
бабі... А через три дні бабу Марту знайшли мертвою на стежці, видно, до
нас добивалися...
· – Отакий маю гріх... Виходить так, наче баба вмерли через мене...
Бо якби я не з’їв ті глевтяки... – тато так тяжко зітхнув, аж тобі стало
тяжко. – І думаю собі, а його, того ірода Сталіна, не мучить совість у
пеклі, що стількох людей голодом зморив, на той світ відправив, ще й
мене, невинну дитину, убивцем зробив! А скільки у війну людей вибив...
· – Да, – зітхнула дядьковим голосом друга сорочка, і запала сумна
тиша, але тільки на мить, бо через мить та ж сорочка стріпнулася,
надулася і вибухнула страшним дядьковим голосом:
· – Ти Сталіна не трож! Сталін війну виграв! Європу освободив! Росію спас!
· – А Україну вгробив, катюга... – ще тихіше і ще твердіше каже
татів голос, на що дядькова сорочка підскакує, як ужалена, розмахує
рукавами, розпанахуючи фіалкову тишу страшною лайкою:
·
Сорочки розскакувались у різні боки. Тато, клянучи себе, тікав від
гріха подалі в долину, дядько – гупотіли чоботищами на своє обійстя,
вар’ювали там і затихали лиш тоді, коли їм проходила політика.
· – Ой Боже, – побивалися мама з дядиною, – ой доведе їх ця
політика, не доведи Господи, до тюрми... Ой, доведе, не приведи
Господи...
І накаркали, що й справді перед самим торішнім Різдвом
прилетів чорний ворон – за твоїм татом. А дядько Олекса плакали і
нарікали на свій дурний розум...
І тут ти згадуєш, що проминула дядькову хату, де тебе
чекають дядина з пиріжками і дядькові хлопці, щоб разом до діда Омелька й
баби Тетяни вечерю нести. Це теж звичай: хоч ти й живеш з дідом і з
бабою в одній хаті, але маєш, як усі решта внуків, до них окремо нести
вечерю, як до найстарших.
Але тобі, коли щиро зізнатися, не дуже хочеться заходити до дядька
Олекси. Ти їх побоюєшся. Правда, дядину любиш, бо вони гладять тебе по
голові, приказуючи: Галочко-Галю-Галинко, а самі поглядають на карточку
гарненької городської лялі у рамочці над столом – їхньої єдиної дочечки,
що вмерла у війну... А от хлопців їхніх нема за що любити. Хоч Петя,
кажуть, назвав тебе, як ту дівчинку... Тебе збиралися назвати Параскою,
бо народилася перед Параскою, а він прийшов та й каже:
– Хай зветься Галя!
– Нехай! – втішилися, бо не дуже хотіли Параски...
Та
як би там колись не було, а любити Петра з Миколою нема за що. Враз
відберуть усі гостинці. Виманять, незчуєшся... А в хаті – малий Іван:
теж ручки тягне – "дай-дай!”, і теж треба ділитися. Ой, що за життя!..
Тому й тупаєш на одному місці у снігах по коліна, не знаючи, куди йти і
що діяти...
Ти зітхаєш: правду каже мама, усі біди в нас – через дурний розум...
Ну от, додумалась і дотупалась... Сінешні двері відчиняються, і верхи
на білій хмарці вилітає з хати бабин Тетянин командирський голос:
– Омельку, де це вас чорти носять чи ви оглухли? Дрова несіть!
А слідом – стривожене мамине сопрано:
– Господь з Вами, мамо, в такий день... такі слова... Я сама принесу! Тьома! Де ти ходиш! Неси дрова!
У
вашому роду по обох лініях свято чтили старшинство і соблюдали ранжир.
Що вже твої баба Тетяна, котрі рідко кого чтили, але й вони викали
дідові Омелькові, своєму чоловікові, а дід – їм.
– А чо’ баба з дідом викаються? – бувало питала маму.
– Так заведено, – відказувала мама.
– А чо’ тітки Веруся-Маруся вам викають, а ви – дядькам і дядинам?
– Бо так заведено – кумам, сватам і всім старшим братам, сестрам і братовим – викати.
– А чому ви, як баби наші нашим дідам, не викаєте татові?
– Бо відколи совецька власть, не заведено, щоб жінки чоловікам викали...
Отака
вона, совецька власть! – як каже тато. А ось і він: в одному піджаку
від дровітні йде, дрова в оберемку несе – казани з голубцями та капустою
розігрівати, бо скоро родичі, яких ти напросила, почнуть сходитися, та й
тобі вже час збиратися на колядки...
І забувши про ворону й про ворона, і всі свої переживання, і про
всяку політику, біжиш до дядькової хати, що поряд з вашою, просиш на
вечерю, хапаєш дядинині пиріжки з маком у руку і, втішившись, що хлопці
без тебе віднесли вам і дідові з бабою вечерю, вискакуєш із хати, доки
ті збитошники тебе не обдерли, як кози липку...
"Дай Боже, щоб тато з дядьком Олексою забули про ту політику бодай
сьогодні, коли всі зійдуться колядувати!”, – просиш Бога вже на
подвір’ї. Бо жаль псувати такий гарний звичай – збиратися на Різдво
разом усім ближнім, радіти та колядувати.
– М-да, – зітхаєш скрушно,
поволі обмітаючи з валянців сніги, – є ближні, від яких можна втекти і
не ділитися нічим таким, що ще ближче тобі, аніж вони. Але є ще
найближчі ближні, від яких ніде дітися, бо вони живуть в одній хаті з
тобою... Тому... охо-хох... доведеться ділитися... Нічого не поробиш...
Від усвідомлення цією безвиході тобі стає трохи легше на душі, і
світ веселішає, але теж – тільки трохи... Бо стільки всього в цьому
світі наплутано, і так усе непросто, що голова макітриться...
Та
все ж, що б ти не згадувала, як би себе не вмовляла, а ділитися тобі
гостинцями з Іваном не хочеться... Мама правду каже: ти вся вдалася у
свого тата, який хоч зараз і добрий, але малим теж був скупим – бо
голодним. Але ти ж – не голодна! Бо вже встигла в баби Наталки куті
сьорбнути, у дядька Тьоми – холодцю лизнути, дорогою – горіхів погризти і
дядининих Ликериних пиріжків з маком вкусити. Тож тобі нема як – на
голод спирати, тому конче мусиш прощатися з тим чимось гадючим,
скупеньким-хитреньким, що десь у животі причаїлося, бо хоч воно й береже
тебе від розтрати, але й робить тебе, старшу сестру, скупердяйкою... І
справді, в кого ти така вдалася, скупа, аж... синя, коли у вас в роду
всі подільчиві? Ой Боже-Боже, що за життя таке...
Внутрішній конфлікт із власною совістю розв’язаний, можна сміливо
заходити в хату й ділитися з братом багатством, нажитим тяжкою працею та
ще й на Різдво.
Твоя щедрість помічена Богом і віддячена
сторицею. Брат, ще беззубий до горіхів, яблук та пирогів, присвоює
тільки тітчині Верині цукерки, замотані в рожеву обкладинку від
учнівського зошита, та бинду червону атласну. Бинду ти забираєш без
докорів сумління, бо не козацьке це діло – стрічки на козацького чуба
чіпляти, а от цукерки їсти – козацьке. Та це Іван знає й без тебе, тож
напихає тою смакотою, як ховрашок, свій двозубий рот, а решту щедро
роздає ближнім – мамі, татові, бабі, дідові й тобі – липкими пухкенькими
ручками.
Отак щасливо завершується твій перший урок подільчивості. А
різдвяний день продовжується, і святковий настрій не згасає, бо скоро
почнуть сходитися до вашої хати родичі. І ти раз по раз будеш
вискакувати роздягнена з хати, не слухаючи маминого: "Вдягнись!
Застудишся!” – бігти до воріт і назад, радісно звістуючи:
· – Дядько Тьома з дядиною з долини вже йдуть!.. Тітки Веруся-Маруся
– коло Палажок! Тітка Ганя вже в дядька Олекси на подвір’ї! Дядько
Олекса з дядиною вже двері замикають! Брат Сака – на містку!
·
Родичі заходять – у клубах морозного свіжого повітря, роздягаються,
всідаються за столи, на яких уже сивіє на тарілках морозцем холодець,
парують у мисках голубці, бараболники з м’ясом, смажена капуста з
окостом, рум’яніють, пахтять гори пиріжків, біліє у мисках колотуха
(сметана із сиром)...
· Які злидні?! Де вони? Якби хтось чужий у цю хвилину нагодився до
вас у хату, в житті б не повірив, що круглий рік ця хата знає тільки
пісний борщ і кашу – і то не завжди з молоком, а лише того тижня, коли
приходить ваша черга корову тримати. Тоді без молока зостаються
напарники Майстренки, з якими ви навпіл свою Муру – корову тримаєте, бо
одним важко.
· Але й це не головне. Головне почнеться тоді, коли гості
заколядують. На чотири голоси. Та де?! На сім октав і на всі регістри! А
до того ти з дівчатами встигнеш заколядувати кожній хаті на кутку. І не
якоїсь "колядую-дую, бо ковбасу чую”, а найкращих колядок, яких вас,
малих, ще з осені вчили щовечора старші.
·
· Ой пишна-красна та Галя панна,
· Ой дай Боже...
·
· Або:
·
· Ой на річці на Гордані
· Там Пречиста ризи прала,
· Щедрий вечір, Святий вечір!
· Там Пречиста ризи прала
· Свого сина сповивала.
· Щедрий вечір, Святий вечір.
·
·
· І ХЕРУВИМИ СЛАВУ СПІВАЮТЬ
·
·
А от вже й вечір... А видно, як у день – знизу сніги світять, а з неба –
місяченько. А зірно як! І зорі – як горіхи волоські! Доки дорослі ще
розспівуються чи то розколядовуються по хатах, малі колядники зграйками
пурхають з обійстя на обійстя. Старші, школярі, з осторогою, обминаючи
ворота вчителів і партійних, а малечі – море по коліна, а сніги – по
плечі. Підбіжать під хату, стук-стук у шибку:
· – Дядьку, тітко, можна колядувати?
· А з хати:
· – Можна! Просимо! Бог у поміч!
·
· Ви й вріжете – хто в ліс, а хто по дрова:
·
· Чи вдома-вдома та й пан-господар?
· Ой дай боже!
· Чи вдома-вдома ясная жона?...
·
· Але вас однаково усі хвалять і пригощають цукерками, горіхами, пряниками, часом – копійками, дивуючись:
· – А хто ж це вас такої славної колядки навчив?
· Доколядувавши до ставка, чи то пак, до кінця своєї вулиці, ти
повертаєшся додому, бо ще шукати будуть. Ага, якраз! Шукати! Чи їм до
тебе? В хаті вашій аж вікна дзвенять від колядок.
·
· Вже херувими славу співають,
· Ангельські хори Спаса вітають...
·
· Лине в тихих
зірних небесах над твоєю хатою, і ти, з торбою наколядованих горіхів і
пряників, завмираєш коло хвіртки, шукаючи поміж зорями в небі невидимих
срібноголосих янголів і пресвітлих херувимів із серафимами.
·
· – Ото колядували – аж на хаті верх здіймали, –
згадуватимуть твої дядьки, тітки й дядини, зійшовшись до вашої хати уже
щедрувати. Від вас і Маланку поведуть селом. Бо ж як інакше, коли тато
водночас заводило й Маланка – в маминій вишитій сорочці, в намисті,
байдуже, що з вусами! А тітка Ганя – Василь, а дядько Тьома Старший –
циганка, а решта такі розмальовані, що й не впізнаєш – хто й що.
· А через деякий час мама, що через вас, малих, зостанеться вдома, як завше буває, скаже:
· – А ну-но, Галю, піди на причілок, послухай, де тато...
·
І ти біжиш на причілок хати, слухати, де ж тато, бо ти татків розкішний
тенор за сто верстов, з-поміж тисяч голосів упізнаєш. І взагалі,
розбиратися в голосах тебе тато навчив, от тільки не навчив ще на трубі
грати.
· – Нащо тобі та труба, вчися он кужіль прясти, рушники вишивати! Бо
он уже сватачі йдуть! – каже мама і йде шукати у скрині обичайку, а в
прискринку – муліне...
· Але сьогодні, слава Богу, свято велике,
нехай рушники спочивають, а сватачі – підростають... Тим часом ти
стрибатимеш туди-сюди через поріг, простоволоса, вслухатимешся у морозну
місячну і врочисту ніч, щоразу радісно сповіщаючи про пересування
Маланки по селу:
· – Почали від Кирила Петра Івасьового! Ой, уже коло кума Федули!..
Коло кума Тадея!.. На Ґонти подалися до дядька Тьоми!.. Коло друга
Плясуна!.. Біля клубу! На Громівку пішли! Либонь, до брата Саки!
· – Що вони там співають? – тривожилась мама.
· – Щедрують! Либонь-таки коло брата Саки.
· Братом Сакою
тато й дядьки називали приймака якоїсь далекої вашої родички,
привезеного нею із якоїсь Западної. Поїхала по хліб у сорок сьомому, а
привезла Саку. Дядьки з татом прийняли того Саку, єдиного чужака, у своє
братство тільки тому, що мав гарний задушевний голос і знав
силу-силенну западенських пісень. Далекої родички ти в очі ніколи не
бачила, зате брата Саку твоя мама вже бачити не могла через його пісні.
Тож коли брат Сака, прийшовши до вас на свято, зазвичай вставав на весь
свій невеличкий зріст і починав співати, як "на фурфурі стояв і фурфур
ладував” або "Повіяв вітер степовий”, мама виходила з-за столу, а коли
тато заспівував тихо "Ще не вмерла...”, а всі дружно підхоплювали, мама
виходила з хати. Ставала коло хвіртки і стежила, чи ніхто чужий не
підслуховує. Бо вже так було: хтось, кому треба, підслухав і, кому
треба, доніс і за татом приїхав чорний ворон... Серед ночі, коли ти
спала і нічого не чула. Тому торік і не було у вас Різдва... Мама ж
повернулася лиш на Водохреще і не сама, а з малим Іваном, де вона тільки
його взяла, такого гайдамаку...
·
· Мамина тривога через ті співи передавалася дядині
Ликері, які непомітно для інших (але не для тебе!) штурхали дядька
Олексу під бік і просили, лагідно, як лиш вони вміли:
· – Альошо, Альошо, давайте луче щедрувати.
· Тато обривав пісню, хмурнів-хмарнів та за мить безтурботно вигукував:
· – Не переживайте! Не ті вже часи! Сталін... здо… хо-хох…Ладно! Бог з ним! Справді, давайте луче щедрувати...
· Тато бадьорився-мужався, хоч бабі Тетяні, ти сама не раз чула, скаржився:
· – Часи помінялись, а страх хапає за плечі...
·
·
Певно, той страх не лишень твого тата хапав за плечі, бо захмеліле
застілля, раде, що обійшлось без політичних баталій, полегшено зітхало і
радісно зачинало:
·
· Небо і земля, небо і земля,
· Нині торжествують,
· Ангели й люди, ангели й люди,
· весело празнують,
· Христос родився, Бог воплотився,
· ангели співають, царії вітають...
· чудо, чудо прославляють...
·
А маму й на Різдво не покидала тривога. Гості – у двері, а мама до діда з бабою – з лементом.
–
Хоч ви б, мамо й тату, спиняли його! А то лиш: здох та здох! Хоч кілля
йому на голові теши! Один здох, чекай таких самих двох! Там, – кивала
головою кудись у бік, – лучих нема!
І як у воду дивилася! Бо скоро звідти, куди мама кивала, дочекався
тато замість Сталіна кукурудзяного царя Микитку... аби теж його шпетити.
Але поки що тато царя Микитку хвалить за якийсь культ, що той буцім
розвінчав...
Здається, ти й досі біжиш на причілок хати і ловиш гострим вухом
татів тенор, що уже веде колядників чи щедрівників із Громівки через
Кирилячу греблю до ваших родичів по тітці Ганні – Мосьондзів. Врешті,
набігавшись та втомившись, як той козак у дозорі, засинаєш. І вже крізь
сон просиш Бога, щоб ніколи більше до вашої хати не прилітав чорний
ворон...
ПЛАЧ САМАРЕТЯНКИ
Але назавтра, ні світ ні зоря, прилітають коршаками дядькові хлопці і кажуть:
– Ми прийшли тебе фотографувати.
Ти
ж бачиш, що це не правда, що вони бре... (за слово брешуть мама б’є по
губах) ...обманюють, що в них навіть фотоапарата нема, і – віриш! Хоча
насправді, не віриш, але хочеш вірити, що в них є фотоапарат і вони
прийшли тебе фотографувати, як дядько Іван Мосьондз – один на всеньке
село фотограф – часом приходить. А якщо вже зовсім по правді, то тобі
страше-е-нно хочеться гратися, і ти бігом злазиш із печі, шукаєш на
миснику гребінця, біжиш у холодну хату до дзеркала чепуритися. Із
дзеркального срібного марева у вишневій різьбленій рамі на тебе дивиться
заплетена тісно (аж очі вилазять) у чотири білявеньких кісочки щаслива
Гапка, яка, і ти це знаєш, знаєш наперед, дуже скоро вмиється гіркими
сльозами, бо хлопці свого не попустять і не пропустять, аби над тобою,
бідною, довірливою Гапкою, як кажуть твої баба Тетяна, та не
позбиткуватися...
Уже ж таке було! І не раз! Бувало, кличуть з Карнавкової межі,
зарослої кропив’яними, в ріст чоловіка, хащами, закиданої колючими
гілками акації:
– Хочеш побачити ойойкове гніздо? Іди сюди! Тут їх повно!
– Де? – біжиш. – Покажіть!
Та не встигаєш зазирнути в ріще, як уже кричиш звідти:
– Ойо-йо-йой! Поможіть!
– А що, побачила ойойкове гніздо?! – аж за животи беруться від сміху Петро з Миколою вже з долини баби Онисі.
І ти ридаючи, обдираючи на собі шкіру і плаття, вилазиш з того ріща,
і йдеш жалітися бабі Тетяні, бо тато з мамою – не хочуть мішатися до
дітей.
Переплакавши, зарікаєшся більше ніколи не слухати Петра з
Миколою, навіть не обзиватися до них, так наче їх нема. А вони, як на
зло – тут як тут, мов Пилип з конопель. І ще крикнути не встигнуть:
– Йди побачиш півників лопухових!
А ти вже біжиш, летиш і, роззявивши рота: – Де? Де? Де ті півники? – питаєш.
–
Щоб їх побачити, треба спочатку реп’яшком руку потерти, – дурять тебе
хлопці. Ти знаєш, що вони брешуть, та все ж наївно простягаєш руку і
тупо дивишся, як вони тобі зелененьким реп’яшком труть зап’ястя. За мить
на тому місці проступає подряпана рана. Вона пече таким пекельним
вогнем, що від болю й образи ти аж виєш, і готова вбити збиточників, але
за ними уже й слід прочах! Нема! Доти не з’являться, доки нових фокусів
над тобою не придумають. А придумають – тут як тут!
Ото ж і зараз: Петя дістає з кишені якесь пуделко, а Коля біжить до
печі, засовує руку в челюсті, тобто в комин над припічком, набирає на
палець сажі – щоб тобі славно брови підмалювати для фотографії, бо ти
руда-рижа, як Баранчиха.
– Я не руда, – ображаєшся, але вони не зважають і наводять тобі марафет. І ти, як дурне, покірне теля, слухаєшся!
– Але плати гроші наперед! – кажуть хлопці, розмалювавши тебе, як того, що в бовдурі сидить. – Бо не будемо фотографувати.
І ти, вчена, та не навчена, лізеш на піч, до тайничка за комином, де
ховаєш у сірникових коробочках увесь свій безцінний скарб: рябеньку
квасольку (гратися в череду), різнобарвні ковпачки (корки) від пляшечок
з-під одеколону "Бузок” і "Шипр” і ... звичайно,
наколядовані-нащедровані гроші... І не встигаєш зоглянутись, як нема ні
грошей, ні дядькових хлопців, тільки купка паперових квадратиків з
мармизами, намальованими фіолетовим хімічним олівцем, та ще ти сама,
розмальована, як дідько, липкою, масною сажею, яка ні-і-ічим не
змива-а-га-га-га-ється-я-я...
Звісно, ти плачеш, і ще живі твої баба Тетяна, розстроєні, що на
їхніх очах така несправедливість творилася, сваряться на дядькових
хлопців:
– От польська кістка! От пся крев! От же ж любить
збиткуватися та на дурничку паном бути! Отаке пшепрошам – на соломі
спить, зубами ськається, а паном величається...
Так ти мимоволі стаєш учасником задавненого, прихованого
міжетнічного конфлікту на родинному ґрунті. Здивовано дізнаєшся, що у
вас в роду одні – українці, а інші – поляки, кажуть, ніби й татари були,
добре, що від циган Бог милував, а то вже була б тобі, бідній, клямка й
гаплик! Обдерли б, як цап липку!
А татові – смішки!
– Чого бідне, бо дурне! А чого дурне, бо
бідне! – каже замість того, щоб відлупачити добряче дядькових хлопців. –
Оце тобі наука!
Але дядину Люсю, хоч вони й мама вредних
дядькових хлопців, і теж польська кістка, ти любиш, незважаючи ні нащо,
бо тільки дядина Люся твоє ім’я вимовляє не так, як усі: Галю! – а
лагідно, ніжно, наче по голівці гладить:
– Га-а-а-лю, Га-алочко... Галю-ю-юню...
ВЕЛИКДЕНЬ
Тато
повернувся з тюрми ранньої весни, якраз перед Великоднем. Але ти самого
тогорічного Великодня не пам’ятає. Інші – пам’ятаєш:
смарагдово-сонячні, якісь тривожно-трепетні. Оскільки в селі не було
церкви, то ви, як звичай велить, розговлялися, освяченими маминою
молитвою сирною паскою та писанками, які ви з бабою Тетяною розписували у
чистий четвер на припічку коло гарячої печі, щоб не застигав у мисочці
віск. А потім ти бігла в Яр, де вже діти з усього кутка котили
крашанками згори та цокались ними – хто кого поб’є.
А от Великодня того року, коли повернувся тато, не пам’ятаєш.
Повернення тата ніби заступило у твоїй пам’яті свято. Пам’ятаєш, що це
було перед Пасхою, ранньої весни. На ставку ще плавав лід, на городах
де-не-де білів сніг, але дороги в селі вже розгасали так, що ногу важко
було витягнути з болота. Мабуть, було по обіді, і, мабуть, в неділю, і,
здається, ти знову ж таки йшла від дядька Тьоми – то брьохкаючись у
болоті, то стрибаючи попідтинню по латочках ніздрюватого снігу. День був
сірий, холодний, сумний. Підбадьорював тільки веселий шурхіт горіхів у
вузлику.
На душі теж було сіро, холодно і сумно. Додому не хотілось
вертатися, бо й там сумно: кричить, як на пуп, малий Іван, сваряться
баба Тетяна, трясучи колискою з такою силою, наче хочуть витрусити з неї
малого засранця, ходить чорна та темна мама та все у вікно поглядає –
тата виглядає, якого перед Різдвом забрав чорний ворон у якусь
командіровку.
· – Туди, де командірами стають? – питала ти.
· – Туди... – зітхала мама у твій бік, а до баби:
· – Сталін помер... може, випустять?
·
– А щоб його, каїна окаянного, сира земля не прийняла, а щоб його,
людожера лютого, дикі звірі розірвали, чорні круки ізклювали... –
починали свої прокльони, розгойдуючись разом з колискою, твої баба
Тетяна.
· – Мамо! Господь з вами! Та ж скрізь – вуха! Чи ви хочете, щоб нас
із малими дітьми в Сибір погнали, чи в хаті спалили?! – тихо лементіла
від печі мама, а на її блідому лиці блукали тривожно-багряні відсвіти
вогню, лякаючи тебе спогадами про недавні пожежі.
· – Ву-у-ха... Ой, ву-у-уха! Щоб їх тому Савці розтрипроклятому та
киплячою смолою пекельною позаливало, та дратвою позашивало, та...
· Баба переставали клясти, зате починали з горя голосити, а мама,
впавши головою на припічок, беззвучно здригатися всім тілом, що було ще
страшніше... І від того жаху сердечко твоє тріпалось, як пташка в
кулаці, болісно потенькуючи: тень-тень, тень-тень...
А в хату, як на лихо, чортом диха, шасть – Текличка:
· – А чо’ ж це ви так зажурилися? – улесливо медом мастить.
· – За Сталіном плачемо, – огризалися люто мої баба Тетяна, а мама схоплювалась і тікала з хати, від гріха подалі.
Згадавши, що тебе вдома чекає, шкодуєш, що не зосталася
ночувати у дядька Тьоми. Спала б на перинах... Дядько з дядиною –
багачі. На ліжках – білі подушки, покривала з узорами, одіяла ватні у
квітчастих простирадлах. Не те що у вас: на полу сіно, вкрите старим
рядном, а на рядні баба Тетяна – під кухвайкою, співають, маму до сліз
доводячи політикою:
Сидить баба на рядні та й щитає трудодні,
Ціле літо проробила – кіло гречки заробила.
Тепер можу пишатися –
Є що їсти, в що вбратися!
Це
баба так розважають себе, щоб не повішатись. Бо насправді нічого вже у
вас нема. Усе віддали защітнікові. Зосталися голі й босі. Лишень малий
Іван у колисці репетує, та на печі, у просі, дід Омелько вигріваються,
бо слабі... І коло того всього – квокче мама, як із хреста знята... А
защітнікові все мало. Що Божого дня – в хату суне. З шанькою. Так твої
баба Тетяна називають його здоровенний, як мішок, із якого коней
годують, портфель. Баба Тетяна зціплюють зуби, щоб не лаяти й не
сваритися, а мама біжить до Пиндиків позичати сала і яєць для
ненаситного защітніка, щоб він твого тато захистив від того, хто його
так довго в командіровці тримає.
М-да, не подумала ти... А тепер уже й вертатись далеко... І споночіє скоро...
Стоїш
на греблі і міряєш, куди ближче: додому чи до дядька? І чи встигнеш
завидна? Наче однаково: що вперед, що назад. Але в дядька – затишно,
добре, дядько жартують, дядина жаліють, хоч про тата не згадують, наче
він помер. А може, й умер, бо чого б тоді мамі зітхати: сироти ви мої та
сироти ви мої... А як не вмер, то чого не вертається зі своєї
командірської діровки... Що то за діровка така вже татові дорога, що без
нього навіть Іван народився... На Івана Хрестителя... Тут таке горе,
тата чорний ворон забрав, злидні, а Йван взяв та й народився! А тепер
кричить, як на пуп, спати не дає! Баба вже заморилися колисати...
Кажуть, що якби Іван не вдався у якогось їхнього прадіда-гайдамаку, то
вони б його у сніги викинули.
– Галю! Чого ти стоїш, тут, дитино? Твій тато з тюрми вернувся!
·
– З тюрми? – дивуєшся. Ой Божечку ж мій Божечку, з якої тюрми? А хіба
він не в командіровці?.. Але про що ти думаєш? І чого стоїш? Біжи, бо ж
тато вернувся! Де б він не був, але – повернувся! Божечку ж мій Божечку,
тато живий, і він повернувся!
І, щоб скоротити шлях додому, ти кидаєшся стрімголов із греблі в
долини, ще вкриті плямами снігу і потрощеними дзеркальцями криги. І...
провалюєшся крізь крихке льодове скло по коліна у трясовину. А Божечку,
хоч би не втопитися! Бо ж тата не побачиш... Рачки видираєшся з калабані
на тверде і, вже обминаючи підступну кригу, біжиш по розмоклій стежці,
ковзаєшся, падаєш, встаєш і знову біжиш. Холодна брудна вода хлюпає
через халяви кирзових чобіток, заважає бігти. На бабиній Наталчиній
леваді зупиняєшся, виливаєш із кирзачків намул і біжиш далі... Як у
важкому сні, ніби на одному місці... Ніби сто років біжиш, нарешті, на
сто першому – ваш город, і садок, і межа, і ти стежкою по ній –
догори... А сердечко б’ється десь під горлом, готове вискочити,
випурхнути...
Ще трохи – і ваша хата. І двері... Заходиш – а там уже повно людей.
Хто плаче, хто сміється, і всі разом говорять... Тато знімає шапку,
хреститься на покуть, і... тобі перехоплює з дива подих... цілує маму! В
губи! При людях! Ти такого ще не бачила! Добре, що баба Наталка не
бачать... Але баба Наталка бачать! Сидять коло баби Тетяни на полу (таке
теж уперше бачиш) і... плачуть! Обидві. І ти собі, дивлячись на них і
на тата, змарнілого, худого, налисо стриженого, але живого свого тата,
заходишся щасливим ревом.