» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4090

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » 2011 » Апрель » 5 »
11:19
3
В культурі елліністичного періоду, що сягає приблизно від 323 р. (рік смерті Александра Македонського) до 30 р. до н. е. (коли остання з елліністичних монархій, Єгипет, відійшла під владу римлян), насамперед треба відзначити дві риси.

Це, по-перше, зміна республіканського ладу монархією. Після того як влада зосередилась в руках однієї особи, що править державою з допомогою призначених нею чиновників, громадяни, усунені від участі в політичному житті, замкнулися в колі вузькоособистих інтересів. Уже в умовах міста-держави, що розпадається, особистість усяким способом силкувалась звільнитися від зв'язку з колективом. Про це свідчить уже багато трагедій Евріпіда. Для художника полісів понад усе стояло його рідне місто, слава його богів і героїв. На себе самого він дивився як на скромного учасника в спільній патріотичній справі й задовольнявся оливковим вінком як найвищою нагородою. Художник елліністичної епохи перестає почувати цей зв'язок. Він від нього звільнився... для того, щоб попасти на службу царям і царедворцям. Появляються двірські художники й поети. Виробляється вперше в античності тип поета-професіонала, що живе літературною працею.

Друга риса, зв'язана з першою,- це зміна національної відокремленості широкими зв'язками. У нових центрах економічного й культурного життя (царство Птоломеїв у Єгипті, Селевкідів у Сірії та ін.) уродженці Афін стикалися з представниками інших грецьких племен, греки - з негреками, «варварами», і старе розмежування греків і варварів втрачало своє значення, зароджувалась думка про єдність усіх племен і народів. Зате колишня єдність, заснована на зв'язку особи з колективом, розпалась.

Одним з результатів цього розпаду було відокремлення освіченої меншості з невченої «юрби». Аттіцькому поетові V віку сама ідея «юрби» була чужа. Аттіцька поезія V віку була народною; елліністична поезія - поезією для знавців з двірського середовища, з кола побратимів за професією. Мистецтво, що втрачає зв'язок з народом, стає перед небезпекою втрати змісту, перетворення на суто формальну вправу, на «мистецтво для мистецтва». Цієї небезпеки елліністична поезія, в особі більшості своїх представників, і не уникла. [28]

Літературні жанри, що самою своєю природою призначені для масового споживача - як-от, приміром, драма,- в таких умовах неминуче повинні були трансформуватись або зачахнути. Це сталось, хоч і не зразу. В Аттіці, що втратила своє політичне значення, ще досить довго за традицією держались театральні вистави. Але й там вони повинні були змінити свій характер. Політична комедія давно відійшла в минуле. Зате розвинулась і в руках талановитих представників розквітла новоаттіцька комедія, що прославлена іменем Менандра і являє собою, по суті, побутову «міщанську» драму,- уже без хору, без пісень і танців, із звичайними людьми як дійовими особами, із складною фабулою, вигадуваною самим поетом і побудованою на випадковості,- яка відіграє таку велику роль в діяльності купця-підприємця. Увага авторів звернена тут на старанне викінчування діалога й характерів, подаваних у стилі схематизуючого реалізму - з висуванням і пильним аналізом однієї якої-небудь переважної риси - на взір того, що ми маємо, приміром, у Мольєра в його комедії «Скупий». Новоаттіцька комедія важлива своїм тривалим впливом на літератури Європи; її наслідували й переробляли в Римі, а в літературах нової Європи її потомство, починаючи з кінця середніх віків аж до XIX віку, незліченне.

Уже в III віці Аттіка - тільки «периферія» елліністичного світу. В нових культурних центрах, як-от Александрія, столиця Птоломеєвого царства, література не почуває себе зв'язаною традиціями культури полісів. Через ім'я цього центру всю поезію даної епохи називають «александрійською», поєднуючи з цим терміном ряд певних уявлень. Александрія славилась своїм [29] «музеєм»*, що поєднував у собі славетну бібліотеку, науково-дослідні заклади і вишу школу. Діячі цього музею і були головними представниками александрійської літератури - літератури вченої, книжної, відірваної від дійсності і через те формалістичної. Громадські теми чужі цій поезії; якщо вона бере епіко-міфологічні сюжети, вона трактує їх як абстрактно-поетичні теми, незважаючи на те, що вкладала в них традиція. Приміром, найпрославденіший поет епохи К а л л і м а х (IV-III вв.), що один час був директором Александрійської бібліотеки, удавшись до міфічних переказів про Тесея, вибирає з них один епізод - бій Тесея з марафонським биком - і обробляє його в формі невеликої епічної поеми, де неймовірний герой зійшов на звичайні людські розміри і показаний в обстанові, яка створює нарочитий контраст його чудесній долі і богатирським діянням. Поема «Гекала» Каллімаха розповідає про те, як перед боєм із скаженим биком Тесей зупиняється ночувати в селянки - старої Гекали, що дала притулок і приголубила його, як сина, як він за вечерею розказує їй про себе, як непокоїться стара, коли герой рушає на свою сміливу справу, як, вертаючись з перемоги, Тесей узнає про те, що Гекала вмерла. Героїчна сага перетворилась у рамках епілліона (малої епічної поеми) на повість про непомітну героїню, контрастну славетному витязеві. Цим досягнута трудно досяжна для елліністичного поета ціль - оригінальність твору. По-іншому підходить до завдання епічної поеми літературний антагоніст Каллімаха - поет Аполлоній Родоський (III вік). Він вибирає сюжет про похід аргонавтів у Колхіду. Але, на його думку, поетові слід не вигадувати, а вибирати: вибирати з книг, бо читання - найкраща пожива для поетичного слова. Виходить поема, що являє собою заразом і героїчну епопею, і любовний роман, і міфологічний трактат, і підручник з географії. Вдаліше за інше розроблена драматична тема Медеї; але психологічний аналіз тоне в безлічі описових деталей, затемнюється вишуканістю виразу. Аполлонія сучасники високо ставили, поема його знаходила цінителів і наслідувачів у римській літературі, і проте вона - типовий зразок «штучної», александрійської поезії.

* Музей, по-грецькому мусейон,- заклад, присвячений музам, а не «музей» у пізнішому розумінні слова.

Найхарактерніший жанр цієї поезії являє собою, проте, не епічна поема, а елегія. Ми бачили, який різноманітний зміст могла в себе вбирати форма елегії в найдавнішу епоху грецької літератури. Александрійська елегія насамперед елегія любовна. Проте це не стільки ліричний, скільки ліро-епічний твір. Любовна тема не стільки навіяна особистими переживаннями, скільки задана поетом самому собі. Поет видумує об'єкт свого закохання і, заговоривши про нього, вичерпує всю свою ерудицію в царині міфології, історії й історії літератури. Зберігся уривок з елегії славетного в свій час поета Гермесіанакта (IV вік), що повідомляє в порядку хронологічної послідовності про всіх закоханих поетів, в число яких потрапляє і Гесіод, і Гомер, неначебто закоханий в Пенелопу. Розробка любовної тематики підготовлена для александрійських поетів творами Евріпіда і Менандра. Але й самі александрійці, незважаючи на всю книжність свого натхнення, на вишуканість мови, недостатню реальність осіб, підготовляють своїми любовними елегіями ґрунт, на якому розвинеться згодом новий жанр античної літератури - любовний роман. В цьому напрямі йде й робота в галузі епіграми, що набуває в александрійців різноманітного і, головне, любовного змісту. Любовні епіграми александрійської пори - це ліричні вірші, що вже мають увесь словник мови [30] любовних виразів європейських поетів XVI-XVII віків. Тут і «пломінь жаги», і любовне «сп'яніння», і «стріли», і «рани» і т. п. Міфологічний елемент за-црвнює іноді цілком любовну елегію, але міфологічна елегія існує і як самостійний жанр. Одним з найвідоміших творів Каллімаха була його поема елегійними віршами «Причини» (на 4 книги) - прототип і зразок «Фастів» (а почасти й «Метаморфоз») Овідія й учено-археологічних елегій іншого римського поета - Проперція. У «Причинах» поет у сні зноситься в товариство муз.і запитує їх про імена богів, про виникнення свят, походження громадських ігор тощо і дістає докладні роз'яснення. Твір цей до нас не дійшов, але про його ймовірний характер можна судити з переказаної римським поетом Катуллом іншої елегії Каллімаха про коси Береніки. Аматори астрономії ясної ночі можуть розшукати на небі сузір'я, що й тепер зветься Коси Береніки. В елегії єгипетська цариця Береніка присвячує богам свої розкішні коси, молячись за воєнну удачу своєї дружини (царя Птоломея III), яка рушила походом на Сірію. Але відрізані коси цариці зникають з вівтаря, бо, зачаровані їхньою красою, боги перетворили їх на сузір'я. Так поєднується в Каллімаха «наука», поезія і лестощі «божественному» монархові.

Якщо в мистецтві і літературі Александрійської епохи царі й вельможі нерідко набирають образу богів, то, з другого боку, олімпійські боги знижуються в них до рівня смертних. Каллімах пише гімни богам, але під зовнішністю цих богів ясно прозирають риси володарів Єгипту. У пластичних мистецтвах Афродіта - вже не богиня «чистої краси», а жінка привабливої зовнішності; Аполлон - юнак, що дратує ящірку; Ерот - дурисвіт-дитина з пухленькими щічками. Рамки старої грецької релігії розсунулись: вона ще більше вбирає в себе східні культи: поруч з колишніми богами появились фрігійські божества - «мати богів» Кібела і її коханий Аттіс (ще одна відміна умираючого і воскресаючого бога), єгипетські боги Ізіда і Сарапіс та ін. Число богів розрослось, але разом з цим виріс і скептицизм до релігії. Популярні поміж освіченою верхівкою філософські системи до традиційної релігії ставляться негативно. Світогляд, заснований на міфології, розхитано розвитком позитивних і точних наук, що являє собою велике культурне досягнення епохи. На її початку стояв Арістотель (384-322 рр. до н. е.) - «найвидатніший мислитель давнини», «велетень думки», за не раз повтореними відзивами К. Маркса; а за Арістотелем ішов ряд не таких різносторонніх, як він, але не менш великих у своїх спеціальностях учених, з яких досить назвати, наприклад, Евкліда (геометрія), Архімеда (фізика й механіка), Ератосфена (математична географія), а в царині філології - Зенодота, Арістофана Візантійського, Арістарха Самоського, засновників наукової критики й інтерпретації тексту.

Ще до них Арістотель в «Поетиці» і «Риториці» дав основи теорії літератури. Каллімах своїми бібліографічними «Таблицями»* заклав перший камінь до фундаменту майбутньої історії літератури. Так намітився шлях пізнішому літературознавству в усіх його головних галузях.

* «Таблиці» - величезний твір Каллімаха на 120 книг («Таблиці славетних письменників і їх творів») - біобібліографічний покажчик творів, зібраних в Александрійській бібліотеці, розподілених за авторами й жанрами в хронологічному порядку з історико-критичними анотаціями. З цього твору дійшли до нас тільки уривки; про зміст цілого судимо із згадок у інших старогрецьких письменників.

Цей інтерес до наукового пізнання природи і людської діяльності, до людської особи в її інтимному бутті не дав заглушитись реалізмові, хоч для широкого реалістичного узагальнення в літературі, призначеній для вузького [31] кола споживачів, звичайно, не було місця. Щасливий випадок, як було сказано раніше, зберіг для нас вісім «міміямбів» Герода - побутових сценок, писаних ямбами і жанром належних до мімів (побутові комічні сценки в прозі), уперше художньо оброблених у Софрона З Сіракуз (V вік до н. е.). Зміст сценок немудрований. Перед читачем проходить ряд побутових фігур із заможного міського міщанства. Ось зводниця марно намагається звести молоду жінку; мати приводить неслухняного сина до сердитого шкільного вчителя; пані зчиняє дику сцену ревнощів своєму коханцеві-рабові; дві приятельки зайшли до крамнички спритного шевця тощо. Малюнки свідчать про добру спостережливість автора, про його мистецтво передавати живу мову - та й тільки. Значніший дар іншого поета, сучасника римського поета Каллімаха, Теокріта, (його наслідував Публій Вергілій в «Еклогах»), впливового і в новій Європі, автора сценок і поем із сільського й міського життя, відомих під ім'ям ідилій. Але за безперечним реалізмом Теокріта почувається й сентиментальний потяг стомленого метушнею й умовностями життя великого міста до природи, до простого і безпосереднього життя сіцілійських пастухів. Цей сентименталізм іще помітніший у послідовників Теокріта - Біона і Мосха. А поруч З цим потягом до села в літературі знаходять собі вираз і пориви в «синю даль», у більш-менш фантастичні далекі країни. Широка експансія елліністичної торгівлі, що розсунула межі колишнього світу, цим мріям сприяла Вони знайшли собі вираз, між іншим, у романах-утопіях («Священний запис» Евгемера, «Держава сонця» Ямбула та ін.), що цікаві для історика соціалістичної мислі, але, на жаль, дійшли до нас тільки в пізніших переказах і цитатах.

Наведеними іменами й творами далеко не вичерпано багатства й різноманітності елліністичної літератури. Та під зовнішністю «ренесансу» проступають риси занепаду. Безліч тих, хто пише,- і мало великих письменників; багато книг - і мало справді визначних творів. Усе це результат вичерпування [32] життєвих сил античного грецького світу. Але цей «схил античності» затягся на кілька століть через те, що в хиріюче тіло влилася нова, свіжа «кров,- через залучення до елліністичної культури завойовника всіх елліністичних монархій - Риму.



4

Ще в кінці VI віку до н. е. Рим являв собою невеличке селище пастухів і хліборобів в середній Італії, в Лаціумі. V-IV століття в історії Риму зайняті боротьбою незначної військово-аристократичної республіки з сусідніми тубільними племенами Італії. В кінці III століття майже вся Італія вже об'єднана під владою Риму. Економічне зростання Римської держави призводить її потім до тривалої боротьби з величезною торговельно-рабовласницькою державою на півночі Африки - Карфагеном: виникають відомі Пунічні війни, що 146 р. до н. е. закінчились знищенням Карфагена. Того ж року завершується воєнна експансія і в східній частині Середземного моря. Римське панування сягає на цілий середземноморський басейн.

Паралельно з цим у самій Римській республіці йдуть невпинні класові бої. Військово-землевласницька знать (патриції), виділившись з родової громади, організувала республіку, зразу зіткнувшись з плебеями - дрібними земельними власниками, що домагались політичних прав, збільшення земельних наділів і економічної незалежності- В міру зростання торгівлі, захоплення завойовуванням нових ринків на Заході і Сході, пограбування провінцій у Рим пливли багатства з усіх кінців світу, і поруч з родовою землевласницькою аристократією висунулась друга суспільна сила - плутократія з купців-мореходців, всесвітніх лихварів і експлуататорів. Стара сенатсько-аристократична республіка перетворювалась на величезну торговельно-рабовласницьку державу, що розмірами не поступалась перед елліністичними монархіями Сходу. Невідповідність старого ладу новому типові держави призвела дотривалого періоду громадянських воєн, що зайняли майже два століття.

Що ж являла собою римська література в цей період поступового перетворення Риму на світову державу (з VI до II віку до н. е. включно)?

Звичайно історію римської літератури намагаються починати з перших моментів історичного життя Римської республіки. Проте до кінця III віку ми тільки здогадно можемо говорити про існування римської поезії - У вигляді усної творчості. Є відомості про староримську хліборобську пісню-танець-гру, цілком природну в суспільстві, де основною формою виробництва було хліборобство. В одному із своїх творів Горацій розповідає про сільські свята після жнив і фесценінські жарти, якими супроводжувались ці свята. Судячи З його опису, фесценіни - насмішкувато-викривні пісні, що, може, були зародками народної комедії; розвиток їх був, проте, припинений законодавчими заходами: в епоху панування аристократії таким «вольностям» народної маси і не могло бути місця. Цікавий ще інший почин народної комедії - так звані ателлани (назва від містечка Ателли в Кампанії), щось подібне до скоморошського фарса з імпровізованим текстом і постійними акторськими масками, як в італійській комедії масок (комедіа дель арте, XVI-XVIII віків). Пізніше п Римі була зроблена спроба літературної обробки цих ателлан; але про неї ми знаємо тільки по заголовках п'єс і скудних уривках двох авторів першої третини І віку до н. е. Широкого розвитку форми первісної усної творчості в Римі не здобули. Не мав Рим і такої багатої й різноманітної міфології, яка була в греків. Обрядова частина римської релігії відсунула на задній план і релігійну філософію, і міфологію. Можлива річ, що ті легенди про заснування [33] Рима, про давніх римських царів, які ми читаємо в історії Тіта Лівія, що писав За імператора Августа (І вік до н. е.), являють собою відгомін давніх героїчних пісень і саг; та якщо це й так, то первісна форма цих пісень для нас безповоротно втрачена.

Література у власному розумінні слова виникає в Римі пізно і під зовнішнім впливом - від грецької літератури. Першим відомим на ймення римським письменником був грек, Лівій Андронік (III в. до н. е.), перекладач «Одіссеї» і грецьких драм на латинську мову. Перші відомі нам письменники-римляни пересаджують на римський ґрунт форми грецької новоаттіцької комедії. Римську «відсталість» в царині мистецтва усвідомлювали самі римські письменники, не раз намагаючись пояснити і по змозі виправдати її тим, що головні сили римського народу (тобто панівного класу) були спрямовані на організацію держави та її зміцнення. З особливою виразністю сформульовано ці думки в «Енеїді» Вергілія (пісня VI):

Інші майстерніш, ніж ти, виливатимуть статуї з міді,

З мармуру теж, я гадаю, різьбитимуть лиця живії,

Краще в судах промовлятимуть, краще далеко від тебе

Викреслять сферу небесну і зір кругове обертання;

Ти ж пам'ятай, громадянине римський, як правити світом;

Будуть мистецтва твої - у мирі держати народи,

Милувать щирих підданців і вкрай довойовувать гордих.

Було б безглуздо, проте, робити з цих віршів висновок про нездатність римлян до художньої творчості - так само, як з наведених раніше даних,- висновок про цілковиту залежність римської літератури від грецької. Ми можемо тільки сказати, що римська аристократія часів республіки справді не виявляла помітного нахилу до поезії. З-поміж аристократії і в пізніші часи Риму поети виходили рідко. Але так само і в грецькому світі військово-аристократична Спарта дала цілковиту зверхність над собою в царині поезії Афінам. Щодо неоригінальності римської літератури, то, по-перше, її не слід перебільшувати, а по-друге, у скільки-небудь значних римських поетів наслідування греків ніколи не бувало механічним. Перейняті з Греції форми перероблювались, набираючи місцевих і тогочасних римських рис. Горацій бачив свою заслугу в тому, що «на італійські лади переклав еолійську* пісню», тобто використав форми грецької лірики VI віку для виразу почуттів і думок своєї сучасності, Для зображення римської дійсності кінця І віку до н. е. А ця римська дійсність відзначалась вельми своєрідними рисами, що не дозволяли ніяк бачити в ній повторення попередніх історичних явищ. Навпаки, це був новий варіант античної культури, варіант, що виростав на ширшій виробничій базі.

* Еолійський - назва однієї з племінних груп, на які ділились давні греки: еоляни, що проживали в Фессалії, згодом розселились в Малій Азії і по прилеглих до неї островах.

Факт звернення Риму до грецької культури - факт цілком природний, що доводить тільки сприйнятливість римського народу. Надаючи занадто великого значення літературним джерелам і впливам, чи багато взагалі ми знайдемо оригінальних творів у світовій літературі? Загальновідома річ, що з часів Ренесансу літератури Європи незмінно звертались до античної поезії як до зразка. Література французького класицизму XVII віку, наприклад, наслідування древнім підносить до художнього принципу: Буало наслідує поетику Горація, Расін - трагедії Сенеки (й Евріпіда), Мольєр - комедії Плавта [34] й Теренція. Безперечний, наприклад, вплив елегіків августівської епохи на «Римські елегії» Гете і творів Марціала на його ж «Венеціанські епіграми». Це не перешкоджає і творчості французьких класиків XVII віку, і названим творам Гете зоставатися цілком оригінальними. «Відродження античності» в Європі XIV-XVI віків було спершу відродженням саме римської античності; через римське посередництво прилучались до давнини й пізніші покоління; тільки з XVIII віку Греція починає заслоняти Рим, та й то не зразу. Цього тривалого й широкого впливу, розуміється, не було б, якби римські письменники були тільки епігонами грецьких.

І Крім того, в римській літературі є жанри або не збережені літературними пам'ятками, що дійшли до нас з Греції, або зовсім не відомі грецькій літературі. Така, наприклад, римська сатира - вірш, написаний гексаметром і прилеглий змістом до дидактичної лірики; ряд роздумувань автора на моральні теми з ілюстраціями-малюнками побутових типів і жанрових сценок, то більш, то менш узагальнених. Сама назва жанру «сатира» (правдивіше «сатура») нічого не має спільного з грецькими сатирами й сатирськими драмами і спершу, очевидно, прикладалась до творів мішаного змісту (сатурою начебто Звалось блюдо, наповнене всякими первородними плодами, присвяченими богам). В середині II віку до н. е. появився поет Луцілій, що вперше зробив сатиру самостійним літературним жанром. Але ще до нього римська література мала ряд діячів, твори яких дійшли до нас в більш-менш цілому вигляди

В історії римської літератури часів республіки ми можемо розрізняти два періоди.

Перший період починається діяльністю згаданого раніше Лівія Андроніка і являє собою час організації літературних форм на грецькі зразки і спроб у різних галузях поезії, невідомих усній творчості найдавнішої пори, а почасти і прози. Треба було пристосувати мову до виразу нових думок і почуттів, що виникали в міру ускладнення життя в результаті територіальних розширень і дедалі гострішої класової боротьби. Треба було освоїти суспільство з літературою, зміцнити в ньому свідомість доконечності й корисності літературного мистецтва. Історично цей період збігається з епохою Пунічних воєн, починаючись у III віці до н. е. й закінчуючись приблизно в першій половиш II віку.

Перша характерна риса літератури даного періоду - розвиток в ньому драматичної поезії. З двох основних драматичних жанрів, створених Грецією VI-V віків до н. е., особливої популярності в Римі набула комедія, що йшла за зразками вже відомої нам новоаттіцької комедії (Менандра і його сучасників). До нас не дійшли зразки комедій, написаних на теми з римського побуту; збереглись самі зразки «палліати» - комедії плаща, що звалась так через грецький костюм, у якому виступали в ній актори, і які належать Плавтові і Теренціеві. Комедії Плавта, очевидно, оригінальніші і разом З тим більш народні. Плавт вільно обходиться з обраними ним для переробки грецькими оригіналами: з двох грецьких п'єс створює одну, вводить ліричні монологи, призначені для співів, висуває на перше місце в галереї традиційних типів пронозливого раба, будуючи на ньому інтригу, усуваючи риси чужого побуту і замінюючи їх, по можливості, римськими, пересипаючи діалог грубуватими часом, а часом і по-народному влучними дотепами. Комедії Плавта розраховані на глядачів з плебейської маси. Навпаки, його молодший сучасник, П. Теренцій Афер, з відпущених на волю рабів, у шести комедіях, що збереглись до нашого часу («Дівчина з Андроса», «Свекруха», «Самомучитель», «Євнух», «Форміон», «Брати»), звертається до цінителів з по-грекофільському [35] настроєної знаті. Він намагається впливати на них не комізмом становищ і персонажів, а мистецтвом діа-лога, умінням характеризувати особи відданням відтінків їхньої мови. Римські знавці високо ставили Теренція; в середньовічній Європі його комедії були єдиним відомим взірцем античної драми; пізніше їх вплив очевидний і в класичних комедіях XVII віку, і в буржуазній драмі XVIII віку, якій вони рідні своєю приналежністю до царини «серйозного жанру»*.

В царині епічної поезії талановитим послідовником греків був Квінт Енній (239- 169 рр. до н. е.), плодовитий автор у стилі гомерівських епопей, що гексаметром оспівував події римської історії від легендарного засновника Римської республіки троянця Енея до свого часу. З 18 книг «Аннал»** Еннія збереглись самі уривки-трохи більше 600 віршів, які при всій своїй архаїчності (порівняно з пізнішими римськими епічними поемами) свідчать про великий формальний талант автора. Таке ж архаїчне враження справляв уже в І віці до н. е. Луцілій (близько 180-102 рр. до н. е.), засновник римської літературної сатири, про якого судити ми можемо теж із самих уривків та з характеристики його в пізніших письменників***. Луцілій викриває сучасний йому занепад звичаїв з погляду «доброго старого часу» - «славних» традицій старої військово-землевласницької аристократії, епоха якої, відсуваючись в минуле, уже повивається романтичною ідеалізацією. Ця ідеалізація стане згодом загальним місцем у пізніших сатириків. Прихильникам старовини здавались загрозою для римських звичаїв як грецький вплив, так і розкоші в суспільстві, що дедалі більшали, й гонитва за багатством. [36]

* «Серйозний жанр» - буржуазна драма («слізна комедія», «міщанська трагедія»), представлена у французькій літературі XVIII в. п'єсами Дідро, Бомарше, Мерсье та ін.

** «Аннали» - літопис.

*** Деякі уривки з сатир Луцілія в українському віршованому перекладі подав Т. Франко в своєму «Нарисі історії римської літератури» (Львів, 1921, стор. 45-46).

Таким же старовіром в літературі був і перший великий римський прозаїк Марк Порцій Катон (234-149 рр. до н. е.), відомий державний діяч, поборник непримиренної політики до завойованих країн. Своїм твором «Початки» він поклав основу римської історіографії. Збереглась цілком тільки його книга «Про хліборобство», але, як каже Ціцерон, «не було в нашій державі того часу нічого з того, що могло бути пізнаване й виучуване, чого б не дослідив і не знав і про віщо потім не написав Катон».

Такі найважливіші автори першого періоду. Другий період охоплює час соціальної кризи Римської республіки, що поклала край її існуванню (з 30-х рр. до н. е.). Це другий і перший віки (до н. е.), коли антагонізм між рабами і рабовласниками спричиняється до ряду повстань, що обертаються в 73-71 рр. на грандіозний рух рабів під проводом Спартака; коли інші суперечності римського суспільства - між аристократією і плутократією, між римськими «громадянами» і римськими підданими, що не мають звання римських громадян*,- призводять до тривалих громадянських воєн, які закінчились переходом до військової диктатури. В цій бурній обстанові створення нової державної форми римська література переживає нове піднесення, що виявилось, по-перше, в удосконаленні і зведенні на небувалу доти висоту ділової прози в усіх її'видах.

* Звання римського громадянина, зв'язане з правами голосування, правами громадської служби тощо, до початку III віку н. е. мали не всі піддані Римської Держави.

Поміж прозаїків даної епохи перше місце належить Маркові Туллієві Ціцеронові (103-43 рр. до н. е.), славетному адвокатові й політичному діячеві опортуністичного типу, що прославився насамперед своїми промовами (збереглось 57 промов). Між двома типами красномовства, що панували ще в Греції,- «азіанським» з квітчастістю стилю, що переходить у пишномовність, і «аттіцьким», вишукано простим і діловитим,- ораторська проза Ціцерона займає середнє місце: вона поєднує відносну простість з майстерним використанням риторичних ефектів - періодизацією, ритмічністю, різноманітністю і багатством виразних засобів мови. Ті самі властивості мають і інші твори Ціцерона - з теорії ораторського мистецтва, з питань політики, з філософії (особливо відома збірка діалогів «Тускуланські розмови») і широке листування, важливе джерело для історії епохи. «Ціцеронівська латинь» увійшла в прислів'я; як видатний стиліст Ціцерон мав величезний вплив у новій Європі від італійських гуманістів (палким прихильником його був Петрарка, проза «Декамерона» Боккаччо відбиває вплив Ціцерона) до ораторів французької буржуазної революції XVIII віку (від Мірабо до Робесп'єра).

Поруч з ним треба відзначити мемуарно-історичну прозу Г. Юлія Цезаря (100-44 рр. до н. е.), автора «Записок про Гальську війну» і «Записок про громадянську війну», що стали згодом класичним зразком латинської прози, зручним для шкільних цілей. Як письменник Цезар приєднується До «аттіцького» типу прози суто ділового характеру; навпаки, К. Саллюстій Крісп (86-35 рр. до н. е.), автор книг «Про змову Катіліни», «Про Югуртинську війну» і «Історії», що дійшла у невеликих уривках, славився вже в сучасників як майстер історичного оповідання, дещо архаїзованого й стилізованого під Фукідіда, якого він узяв собі за зразок. Від найплодовитішого прозаїка даної пори, що писав книги з лінгвістики, агрономії, археології, права, опріч творів сатиричного характеру (наслідуючи грецького письменника Меніппа, ця сатира зветься «меніпповою» і написана прозою, [37] яка чергується з віршами), М. Варрона Реатінського (116-27 рр. до н. е.), збереглись тільки заголовки й уривки, що свідчать про його діяльність як про енциклопедичний підсумок попереднього розвитку без перспектив на майбутнє.

У царині поезії триває процес еллінізації, що почався в попередній період, так удало схарактеризований згодом Горацієм: «Узята в полон Греція полонила дикого переможця і внесла в суворий Лаціум мистецтва». Новою рисою в поезії є її свідомий відхід від громадськості в галузь особистих переживань і «прекрасних вигадок» давнини. Виникають гуртки поетів («неотериків»- «молодих»), яким у грецькій літературі, як легко сподіватись, найближча александрійська поезія. Прихильники Каллімаха й Евфоріона*, ці поети культивують малі форми епосу і «легку» ліричну поезію (поезію малих форм) З темами кохання і дружби. Найзначнішим поміж цими молодими поетами був Катулл, що живою безпосередністю й пристрастю почуття не має рівних у римській літературі. Особливе місце належить не зв'язаному з даною течією Лукрецієві, авторові геніального філософського епосу, найвищого досягнення дидактичної поезії в античних літературах, визначної пам'ятки в історії матеріалізму.

У такому стані застав літературу переворот, що поставні; на чолі держави принцепса** Октавіана, який прийняв титул Августа*** й зосередив у своїх руках всі основні республіканські посади. З формального погляду перевороту начебто й не було: монархія появилась у шатах старої республік», а фактично сенатсько-аристократична республіка впала і на руїнах її треба було будувати нове суспільство. Епоху безупинних воєн - то громадянських, то зовнішніх - змінила офіціально проголошена епоха «Августового миру». Епоха, коли політика була обов'язком кожного громадянина, закінчилась; політика віднині зосереджена в мислі й волі однієї особи - принцепса.

* Евфоріон (кінець III в.) - грецький учений, поет і письменник, що напрямом своїм приєднувався до александрійців, помер бібліотекарем сірійського царя Антіоха Великого.

** Принцепс - перший, старший (у сенаті).

*** Август - буквально великий, високий, священний.

Ці зміни не могли не позначитись і на літературі. Час правління Августа (30 р. до н. е.- 14 р. н. е.) звуть «золотим віком» римської літератури. Справді, ще ніколи література не мала такої уваги влади, не викликала такого інтересу в суспільстві. Крім самого принцепса, поетам протегували його друзі й сподвижники: в Мецената - друга й радника Августа - був літературний гурток; у Валерія Мессали Корвіна (що командував флотом в бою при Акціумі, який закінчився перемогою Октавіана над Антонієм) - другий; третій вельможа, Азіній Полліон, відійшовши від справ, присвятив своє дозвілля організації публічних бібліотек і публічних виступів поетів з читанням власних творів. Але захоплення віршами перейшло в ширше коло. «Легке безумство» (як говорить Горацій) охопило всіх - і вчених, і невчених. «Змінив легковажний народ свої настрої й палає однією пристрастю - пристрастю до віршів: і діти, і поважні батьки, уквітчавши голови вінками, бенкетують і диктують вірші»*. До нас дійшли в більш-менш повному вигляді твори п'яти поетів даного періоду: Вергілія, Горація, Тібулла, Проперція й Овідія. Але сучасники називають багато десятків імен, що уславились у них. Тут і автори віршованих трагедій, і поем - і дидактичних, і героїчних (на теми з римської історії), і героїко-міфологічних,- сатир, ідилій, любовних елегій в александрійському [38] стилі. А біля поетів більш-менш визнаних рояться зграї любителів, наслідувачів. «Золотим віком» звуть літературу часів Августа, маючи на увазі, проте, не так цю загальну пристрасть до поезії - форму відходу від громадських інтересів, як високі формальні вартості творів епохи, що збереглися до нашого часу. Ці вартості мови, вірша, композиції забезпечили Вергілієві, Горацієві і почасти Овідієві широке поширення в школі (в школах різних країн світу їх вивчають і досі) і великий вплив на європейських поетів нового часу. Проте, вивчаючи історично поезію «золотого віку», треба мати на увазі деякі її специфічні особливості, що відрізняють її від шедеврів пізнішої європейської літератури. У поетів августівського часу, за небагатьма винятками, ми не знайдемо, наприклад, тієї безпосередності почуття, що впадає в око, коли читаєш короткі ліричні п'єси, приміром, Катулла. Розрахованість і обдуманість художнього ефекту характерні для творів Вергілія, Горація й Овідія. Це почасти наслідок школи, пройденої ними. Бути освіченою людиною в Римі означало пройти виучку риторичну й побувати в науці у філософів.

* Див. перше послання другої книги «Послань» Горація (в. 109-110).

З переходом до принципату політична красномовність завмерла. Але риторика як предмет загальної освіти зосталась. В риторичній школі навчали мистецтва виразного слова. Щоб красно говорити, треба навчитись інвенції- уміння знаходити матеріал, диспозиції - уміння розміщувати його, елокуції - уміння прибирати його в форму прикрашеного і виразного слова. Треба набути звички до «описів», «доведень», до підшукування «прикладів»; треба мати в пам'яті запас загальних місць - сентенцій. Основні типи риторичних вправ - промови умовлювальні (суасорії) і змагальні (контроверсії) - засвоювались учнями не на життєвому, а на вигаданому або взятому з міфології чи історії матеріалі. У творах більшості римських поетів, починаючи з даної епохи, вплив риторичної школи очевидний. Риторика здержувала їх у прагненні до живого відтворення дійсності, вкладала безпосереднє переживання в рамки шаблону, перетворювала іноді ліричну річ на ораторський виступ, прибраний у віршовану форму (див. особливо Овідія і Ювенала).

До впливу риторики приєднувався вплив філософії, головно, моральної філософії - етики. Два напрями етики були поширеними за часів імперії: стоїцизм і епікуреїзм. Стоїцизм змальовував ідеал мудреця, байдужого до [39] зовнішніх злигоднів світу й гордого свідомістю своєї внутрішньої свободи. Епікуреїзм навчав, що мета життя - в рівному, спокійному настрої і в інтелектуальних утіхах. Два напрями не перечили один одному. Сліди їх ми також знайдемо в поетів, починаючи з Августівської епохи. Згодом стоїцизм знайшов собі пропагандистів у Римі, наприклад, в особі філософа й поета Сенеки, сатирика часів Нерона - Персія та ін.

Обидва погляди мають на собі печать певного індивідуалізму. Але розвиткові особистості і в умовах принципату, і взагалі в умовах імперії були поставлені межі. Особливо різко окреслила їх епоха Августа. Література була залучена на службу політиці принцепса. Ця політика поставила за мету відновити розхитані роками громадянської війни давні римські чесноти - римську мужність, благочестя, серйозність, скромність, зміцнити сім'ю, приохотити суспільство до давньої строгості й простоти звичаїв. Зрозуміло, що в цьому багато було офіційного ханжества, характерного для режиму абсолютних монархій з їх реставраторськими тенденціями. Август відновлював старовинні храми, забуті обряди й культи. Треба було довести, що існування принципату освячено небом, що він являє собою висновок з усієї попередньої римської історії. При дворі шанують археологів і знавців римської старовини.

Одні поети, прийнявши цю програму, прагнули щиро виправляти її своєю поетичною практикою. Інші, йдучи за нею, все ж намагались зберегти в певних межах свою незалежність. Але перед усіма постало завдання - усвідомити переворот, що стався, і примиритися з ним. «Енеїда» Вергілія найповніше відповідала на офіційну програму. Чужий їй внутрішньо, Овідій, переламуючи себе, заглиблювався в римську старовину, створюючи науково-поетичний коментарій до римського календаря (поема «Фасти»), наслідуючи Каллімаха. Проперцій від любовних елегій переходив до елегій учено-антикварного змісту, але смерть перервала його роботу.

Поети «Августового віку», відомі нам, розуміється, зовні далекі від хоч би якої опозиційності новому режимові. Вони розсипають похвали «божественній» особі цезаря; вони не стомлюються повторювати слова про «золотий вік», що начебто оселився на землі. Зауважимо, проте, що, за небагатьма винятками, ці поети ще не впадають в раболіпство, характерне для пізніших поетів імперії. І проте їх захоплення - іноді погано прихована депресія думок і почуттів. 3а закликом Горація «ловити день», утішатись життям (в межах ідеала «золотої середини») чується непевність у завтрашньому дні, бажання забути про те, що є майбутнє, приспати в собі страх перед неминучою смертю. Ідеал життя поетів - у відході від міста, від політики, від війни, від громадськості в сільську самоту, під захист сільських пенатів*. У подібнім потязі до села** такий самий прихований, пасивний протест, як у інших поетів у відмові від «високої» (хвалебної й героїчної) поезії ради любовної елегії, що явно перечила своїм змістом урядовій пропаганді родинних основ і добрих Звичаїв.

* пенати - домашні боги в давніх римлян.

** Сказане не стосується таких творів, як «Георгіки» Вергілія (див. вступну замітку до цього автора).

Такі основні риси поезії «золотого віку». Відзначений раніше вплив риторики позначився і на прозаїчній літературі, у творчості найзначнішого з прозаїків епохи історика Тіта Лівія (59 р. до н. е.- 17 р. н. е.), що у величезному творі (142 книги, з яких дійшло 35) розповів політичну історію Римської держави від легендарної епохи царів до часів Августа. Лівій -

[40] великий майстер історичного оповідання. Історичним діячам він вкладає в уста довгі, майстерно складені ним самим промови, пройняті високим пафосом героїзму,- так само, як і дії цих осіб, доблесних патріотів, що стійко зневажають особисті злигодні. Твір Лівія загалом ішов назустріч реставраторським прагненням Августа, але разом з тим таїв у собі небезпеку для нового режиму «романтичною» ідеалізацією республіканської старовини. Цей пафос і ця ідеалізація зробили Тіта Лівія згодом улюбленим автором буржуазії, що боролася за свої права з феодалізмом, особливо в епоху французької буржуазної революції.



5

У процесі перетворення Римської держави на абсолютну монархію за наступників Августа найнікчемніші спроби опору придушувались з усією можливою лютістю. Республіканські установи, що представляли інтереси старої аристократії, поступово міняли свій особовий склад і скорочували свою діяльність. Понад століття Римська імперія твердо держалась, незважаючи на двірцеві перевороти, розширюючи територію, більш-менш успішно справляючись з повстаннями, що іноді спалахували в далеких провінціях, і відбиваючи напади «варварів» на північних кордонах. Проте життєва енергія в ній через причини, про які говоритимемо далі, поступово вичерпувалась. Це вичерпання легко помітити і в ділянці літератури.

Нагромадження величезних багатств у Римі, утворення групи грошовитих тузів-рабовласників призводило літераторів до потреби шукати заступництва в цієї нової «аристократії», влаштовуючись біля неї дармоїдами й нахлібниками. Римська поезія імператорської епохи втрачає зв'язки з народом, стає прикрасою життя привілейованого класу, розвагою пересичених багачів, на яких багатотисячні юрби рабів ще працюють на плантаціях і в майстернях. Народ - тобто міський пролетаріат*, напіврозорене селянство, дрібні ремісники [41] й крамарі - дає перевагу над літературою боям гладіаторів, цирковим пантомімам і цькуванню звірів. Тільки декламації риторів і публічні виступи поетів ще збирають деяку публіку. Але відірване від політики ораторське мистецтво, так само, як відірвана від великих питань громадськості література, опиняється в глухому куті без виходу. Марні спроби деяких авторів, як-от поета неронівських часів Лукава (39-67 рр. н. е.), відродити епопею («Фарсалія» на 10 книг, яка зображує міжусобну війну між Цезарем і Помпеєм), ожививши її духом аристократичної опозиційності, відкинувши неминучий у старому епосі міфологічний елемент і пронизавши поему пафосом, що іноді прориває оповідання ліричними відступами. Поема вийшла дещо пишномовна, не була закінчена і не могла мати послідовників. А в цілому література «срібного віку» (від смерті Августа до смерті Траяна в 117 р.) являє собою то зміну, то очевидну боротьбу двох течій. З одного боку, це формалістична, нерідко архаїзована поезія епічних поем на міфологічні теми, віршованих панегіриків, прикрашених всіма барвами риторики, віршів «на випадок», навіть трагедій - правда, призначених не для театру, а для виразного читання в школах. Такі, наприклад, трагедії Л. Аннея Сенеки (4-65 рр.), відомого філософа-стоїка, що був у той же час великим землевласником-лихварем і придворним імператора Нерона. Написані на теми, не раз розроблювані грецькими трагіками й оформлені в модному риторичному стилі, вони ставлять своїм завданням «зворушувати» і «жахати» читача - правда, більше епічною своєю стороною, ніж суто драматичною. Поміж ними містять звичайно й «Октаві ю» - єдиний, що дійшов до нас, зразок трагедії на сюжет з римської історії, але «Октавія», очевидно, не належить Сенеці. Такі ж твори двох поетів епохи імператора Доміціана - «Пуніка» (на 17 книг - опис Другої пунічної війни) Сілія Італіка (25-68 рр. н. е.), посереднього наслідувача Вергілія й Тіта Лівія, і плодовитого П. Папінія Стація (близько 45-96 рр. н. е.), імператорського вільновідпущеника й лестивця, автора «Тебаїди» (на 12 книг - з циклу фіванських переказів про ворожнечу синів Едіпа) і незакінченої «Ахіллеїди». Стацій - найтиповіший представник поетів даної групи: імпровізатор, що легко володіє мовою й віршем, він великий майстер складати вірші на весілля, народження, похорони, па смерть папуги - улюблениці вельможі - або прирученого імператорського лева тощо. Ці вірші зібрані в 5 книгах «Лісів» (назва збірника), що правили . за зразок для віршотворців середніх віків і епохи Відродження.

* Римський «пролетаріат» складався з безземельного селянства, вибитого з трудової колії, і з міської бідноти, що не мала власності на засоби і знаряддя виробництва і не виконувала ніякої громадської роботи; з нашого погляду - це «люмпен-пролетаріат».

Вдаванням до матеріалу вже мертвої міфології, віртуозною риторикою, що прикривала нікчемність змісту, не можна було, звісно, оживити літературу. Незрівнянно більший інтерес являє друга - реалістична - течія, яка за часів Нерона створила сатиричний роман Петронія і сатири Персія (34-62 рр. н. е.), що пройняті філософією стоїцизму, але переходять у моральний трактат, а за часів Доміціана - сатири Ювенала й епіграми Марціала. Тим часом як представники першої течії або відходять від життя в галузь минулого, або перетворюють сучасність на якийсь міфологічний міраж, де тупий і жорстокий деспот, що сидить на імператорськім троні, набирає рис осяйного божества (панегірик Доміціанові в Стація), представники реалізму ведуть читачів на вулиці й торжища Рима, сходять на соціальне «дно», домагаються, щоб, як каже Марціал, кожна сторінка в них «пахла людиною». Але в цього реалізму нема перспектив розвитку: в одних випадках (як у Петронія) - це спотворене прагнення пересиченого багача-аристократа до спрощення - на зразок того, що примушувало деяких переодягнених імператорів та імператриць прямувати ночами в брудні квартали й злодійські [42] кубла Рима за враженнями; в інших - це ряд влучних малюнків окремих випадків, кумедних побутових потворностей і нісенітниць без будь-якого соціального усвідомлення. Якщо ж таке усвідомлення дається (у Ювенала), воно знов-таки полягає в покликанні до невиразного «доброго старого часу», в можливість повороту якого не може повірити ні сам поет, ані його читачі. З цього погляду ширший горизонт найвидатнішого з прозаїків «срібного віку» історика Корнелія Таціта (близько 55-120 рр. н. е.). З прози даного періоду до нас дійшло немало творів: можна було б назвати філософські писання згаданого раніше Сенеки, великий порадник з ораторського мистецтва Квінтіліана, широку компіляцію природничо-історичного змісту Плінія Старшого, старанно оброблені листи його племінника Плінія Молодшого та ін. Проти Таціта значення їх другорядне. Найбільшу працю Таціта являють собою його «Аннали» - огляд подій двірської й воєнної історії від смерті Августа до смерті Нерона (16 книг, з яких до нас дійшли цілком 1-4, 12-15 й уривки з 5, 6, 11 й 16) -й «Історії» - продовження попередньої до смерті Доміціана (дійшла тільки частина з 14 написаних книг). «Без гніву й небезсторонності», але з погляду сенатсько-республіканської партії (що фактично вже не існувала) Таціт описує в «Анналах» деспотизм підозріливого Тіберія, близьку до божевілля сваволю Нерона, виродження представників імператорської влади і її розпад. Психологічний аналіз і драматизм викладу наближають його стиль часом до художньої прози: недурно прихильники Таціта не раз називають його найтрагічнішим письменником, якого створила римська література. Мова Таціта стислістю й енергією не має рівної в античних [43] літературах і майже не віддавана перекладом. З-поміж інших творів Таціта особливо цікава його невелика книга «Германія» і як єдине в своєму роді джерело відомостей про германські племена в минулому і в епоху сутички З Римом, і як своєрідна спроба протиставлення життю занепадницького римського суспільства ще не зачепленого цивілізацією життя первісного народу. Імперія зберігала ще свій зовнішній блиск до кінця II віку. Все побережжя Середземного моря густо заселене, укрите квітучими містами з препишними храмами, театрами, громадськими будинками й розкішними палацами багачів, кишіло різноплемінним народом, об'єднаним під римською владою. Ще красувалась як величезний музей архітектури, скульптури і живопису давня Греція, що славилась учителями красномовства й диспутами філософів. А над усім цим строкатим і гомінким світом царювало «вічне місто», Рим, центр тодішнього всесвіту - місто з півторамільйонним населенням, незліченними пам'ятниками й статуями із золота, бронзи, мармуру, пишними фонтанами, розкішними банями (термами), кількома десятками бібліотек і театрів, грандіозним цирком, що вміщав 385 000 глядачів.

Але цій блискучій декорації вже давно не відповідав моральний стан суспільства. Який загалом був цей стан, можна судити з влучної характеристики, яку дає йому Енгельс у своїй статті «Бруно Бауер і первісне християнство»: «Матеріальною опорою уряду було військо, яке значно більше було схоже вже на армію ландскнехтів, ніж на старе римське селянське військо, а моральною опорою - загальне переконання, що з цього становища нема виходу, що коли не той чи інший імператор, то основана на військовому пануванні імператорська влада є неминучою необхідністю... Загальному безправ'ю і втраті надії на можливість кращих порядків відповідала загальна апатія і деморалізація. Небагато з тих староримлян патриціанського напряму і способу мислення, які ще залишались, були усунуті або вимирали... Всі інші були раді, якщо могли триматися зовсім осторонь від громадського життя. їх існування заповнювали здирство і втішання багатством, обивательські плітки й інтриги»*.

* К. Маркс і Ф. Енгельс, Твори, т. 19, Держполітвидав УРСР, К., 1964, стор. 299.

Зрозумілий, з огляду на це, факт завмирання римської літератури і, зокрема, поезії. За весь довгий період від смерті Траяна (117 р. н. е.) до початку IV віку ми можемо назвати тільки один визначний художній твір латинською мовою, та й то написаний прозою, не поетом, а ритором і до того неримлянином з роду. Це заснований на грецьких джерелах роман Апулея, правда, надзвичайно важливий для історії античної народної казки й новели. Але слабнуща культурна гегемонія «Міста» (тобто Рима У позначається на грецькій літературі, що з И віку переживає смугу короткого «відродження». Причина - у відносному спокої грецької провінції, якої не обходили ні терористичний режим наступників Августа, ні солдатські заколоти, що йшли за зміною римських династій, і відносному матеріальному добробуті грецьких учених і літераторів, яким протегували імператори від Нерона до Адріана, демонструючи свою повагу до еллінської культури. «Відродження», видима річ, було ефемерним і не мало коріння в народному ґрунті. Відроджувались системи ідеалістичної філософії й риторика, прибрана в покрив так званої «другої софістики». Проте з-поміж великого числа авторів, що прославилися в ту пору в царині красномовності, філософії й історії, треба виділити двох письменників, які надовго пережили свою епоху. Перший з них - плодовитий Плутарх (близько 50-125 рр. до н. е.), серед численних творів [44]

якого тривалу славу в потомстві здобули «Паралельні біографії» знаменитих людей Греції й Риму. Багато разів потім до цієї книги вдавались по сюжети європейські драматурги, зокрема Шекспір; в епоху французької «освіти» й революції Плутарх, як вірно зауважує Плеханов, «зробився настільною книгою молодої буржуазії». Плутарх, сказати б, купається в сяйві минулої слави Греції й Риму. Другий значний письменник епохи Лукіан, навпаки, викриває всю нікчемність сучасності: мертвий догматизм сучасної йому філософії, мізерію риторики, що перетворилась на мистецтво базікання, графоманський формалізм літератури, безглуздя релігії. Але в Лукіана нема ніякої ідеалізації минулого. Це могильник світу, що відходить, що зриває останні покриви, якими той хоче прикрити своє загнивання.

Уже в другій половині III віку це загнивання вийшло наверх. Фінансова криза, скорочення ремесла й торгівлі, дорожнеча, що дедалі зростала, нестерпний гніт податків і оплаток, поступове закріпачення в зв'язку з кризою рабської праці колишніх вільних виробників - усе це особливо важко переживалось народними масами і спричинило, нарешті, вибух стихійного протесту, що перетворився на тривалу бурю, в якій ледве не загинула імперія*. У вогні пожеж, у руїнах міст загинуло немало культурних скарбів минулого; мало що збереглось і з літературних пам'яток, зв'язаних з епохою римського «заколоту». У 285 р. імперія була «відновлена» Діоклетіаном; але це відновлення було остаточним перетворенням Риму на абсолютну монархію східного типу, уже без ніяких пережитків старої республіки. За наступників Діоклетіана рядом урядових заходів почато було й знищення решток античної культури. За це діло взялись поборники нового релігійного культу. У 390 р. християнами був розгромлений славнозвісний александрійський храм Сарапіса, а разом З ним і залишки колись славетної бібліотеки; 415 року в тій-таки Александрії. Знаменита жінка-філософ Іпатія була розшматована юрбою через направу єпіскопа Кирила; 529 року імператор (уже «візантійський») Юстініан закрив філософську вищу школу в Афінах - останній притулок античної науки.

* Про цю епоху читаємо у Ф. Енгельса: «Загальне зубожіння, скорочення торговельних зносин, занепад ремесла, мистецтва, зменшення населення, занепад міст, повернення землеробства до нижчого рівня - такий був кінцевий результат римського світового панування... То був безвихідний тупик, в якому опинився римський світ: рабство стало економічно неможливим, праця вільних морально зневажалася. Перше вже не могло, друга ще не могла зробитися основною формою суспільного виробництва. Вивести з цього становища могла тільки докорінна революція» («Походження сім'ї, приватної власності і держави», Держполітвидав УРСР, 1961, стор. 138-139).

Античні літератури не загинули при цьому остаточно: вони повільно завмирали разом із завмиранням всієї античної культури, що втрачала свою базу - виробництво, засноване на рабській праці. Процес цей був тривалий; тривале було й завмирання античної «поганської» літератури. Римська поезія навіть в IV віці ще знала не позбавлених дару поетів, як-от Авсоній або Клавдіан (IV-V віків),- останніх язичників, з яких перший, формально принаймні, вважався християнином; ще на початку V віку романізований галл Клавдій Рутілій Намаціан прощається, їдучи на батьківщину, З Римом зворушливими віршами, пройнятий вірою у відродження славного міста. Само собою зрозуміло, що в нашому огляді ми випустили безліч імен різноманітних компіляторів, упорядників хрестоматій, коментарів, словників тощо, якими рябіє історія античних літератур від II до IV віку. Але на схилі античних літератур у Греції дістає розвиток ще один поетичний жанр, що до того часу не висувався на перше місце, хоч про його зародки в любовній [45] елегії александрійської епохи в нас уже йшла мова: любовний роман, ми могли б його назвати, хоч терміна «роман» античність не знала. Але ми маємо право віднести до галузі любовного роману оповідання, що написані риторичною прозою й зображують звичайно історію двох закоханих, які через ряд нещасливих обставин - напад розбійників, корабельну аварію, війну тощо - розлучаються, нудьгують і страждають у розлуці, незважаючи на всі злигодні, непохитно зберігають обопільну вірність і після багатьох пригод з'єднуються. Схема нагадує почасти схему новоаттіцької комедії IV віку до н. е.: як там, так і тут дія проходить під знаком Долі-Випадковості («тюхе» по-грецькому), але мистецтво характеристики явно пішло на спад, увага зосереджена тільки на зображенні любовного почуття, вкладеного в повторювані шаблони. Пам'ятки грецького роману, що дійшли до нас, ідуть з кінця І віку; до II-III віків належать такі типові зразки жанру, як «Ефіопіка» Геліодора й «Дафніс і Хлоя» Лонга, що зробили немалий вплив на романи й пасторалі* нової Європи. Порохнявіючи, античний світ дитинів і починав тішитись чутливими історіями, в яких нема вже нічого від минулого героїзму і нема ніякої претензії на правдоподібність.

1 «Пастораль» - загальна назва для творів епічної, драматичної й ліричної поезії XVI-XVIII віків, що зображує умовне життя закоханих пастухів і пастушок. Тут маємо на увазі насамперед пасторальний роман і таку ж поему.

Революція рабів поклала край рабовласницькій формації. Античний світ закінчився; античне суспільство в усій своїй історичній своєрідності зосталось неповторним. Неповторними зостаються й античні літератури; та живущі сили, що таяться в них, не вмерли; вони допомагають нам і тепер у великій справі побудови соціалістичної культури.
Категория: 1 | Просмотров: 848 | Добавил: drakor
» Поиск

» Календарь
«  Апрель 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2024
    Сделать бесплатный сайт с uCoz