» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4016

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » 2011 » Апрель » 5 »
11:20
Олександр Іванович Білецький

Античні літератури

(1934)

1
Античними літературами ми звемо сукупність літературних творів старогрецькою і латинською мовами, складених приблизно від VIII віку до нової ери і до V віку нової ери.

Літературні пам'ятки народів Європи до VIII віку до н. е. нам взагалі невідомі. Твори, писані грецькою мовою після V віку н. е., належать до візантійської, а з другої половини XV віку - до новогрецької літератури. Старогрецька літературна мова в цей час давно вже була «мертвою».

Латинська мова, як мова літератури, була довговічніша. Аж до XVIII віку, змінившись, вона все ж зоставалась міжнародною мовою науки. Твори найвідоміших філософів нової Європи (Бекона, Спінози, Гоббса та ін.), славетних утопістів (Кампанелли, Т. Мора), лікарів, астрономів, біологів (анатома Везалія, астронома Коперніка, ботаніка Ліннея та ін.) написані латиною. Елементи латинської мови й досі входять до наукового вжитку медицини і правових дисциплін. Та латинська література раннього середньовіччя, Відродження і наступних століть не являє собою продовження старо-римської літератури, завмерлої разом з кінцем Західної Римської імперії. Історія античних літератур - це, таким чином, історія літератур античного суспільства, починаючи з епохи розкладу в ньому громадсько-родової власності, охоплюючи далі епоху переходу до рабської праці, розквіту рабської праці і кінчаючи часом розкладу рабської системи господарювання і переходом до феодалізму. Час, до якого належать пам'ятки античних літератур, обіймає період приблизно в 1200 років.

Загальна кількість творів, написаних у цей період, була дуже велика. 3а відомостями, що збереглися, первісний склад найбільшого з античних книгосховищ - александрійської бібліотеки (IV вік до н. е.) - дорівнював п'яти сотням тисяч томів, розміщених у багатьох залах. Кількість цих томів треба ще збільшити творами, написаними по-грецькому після IV віку до н. е., і творами римських письменників. Самий тільки перелік відомих нам імен античних авторів із заголовками їх творів становив би окрему, немалу розмірами книгу.

З цього багатства вціліло дуже небагато. Стихійні нещастя, війни, зовнішні й внутрішні, прояви релігійного християнського фанатизму і інші подібні до цього причини скоротили літературну спадщину античності до порівняно мізерних розмірів. Античні «книги» писано на сувоях папірусу* - матеріалу неміцного, - і тільки з IV віку до н. е. як матеріал для писання стали вряди-годи вживати пергамент. І самий матеріал, і спосіб виготовлення книги не забезпечували ні тривкості, ні великої кількості екземплярів.

Через те античних «книг» до нас дійшло надзвичайно мало. От повний текст гомерівської «Іліади», приміром, дійшов до нас тільки в списку X віку н. е., хоч уривки є в списках давніших, проте таких, що раніше І віку до н.- є. не сягають. Правда, збирати й науково вивчати твори античних літератур в новій Європі по-справжньому почали тільки з XIV-XV віків, із славнозвісної епохи Відродження, коли, як каже Енгельс, «у врятованих при падінні Візантії рукописах, у виритих з руїн Рима античних статуях перед здивованим Заходом представ новий світ - грецька стародавність», і «перед її світлими образами зникли привиди середньовіччя»**.

* Папірус виготовлявся із стеблин рослини з родини осокових, схожої на очерет і поширеної в давньому Єгипті.

** Ф. Енгельс, Діалектика природи, Держполітвидав УРСР, К., 1953, стор. 5.

Праця, пророблена коло збирання, видання й пояснення текстів античних письменників ученими нової Європи до кінця XIX - початку XX віку, колосальна. Ще на грані нашого віку зроблений був ряд надзвичайно важливих відкриттів. 1889 р. знайдений був, приміром, в Єгипті папірус з вісьмома діалогічними побутовими сценками у віршах поета Герода (IV вік до н. е.), талановитого представника реалістичного напряму в грецькій літературі елліністичної епохи. 1905 р. французький учений Лефевр відкрив там же, в пісках Єгипту, рештки папірусного сувою з уривками з п'яти комедій славетного грецького драматурга Менандра (IV вік до н. е.), про якого до того часу історики літератури судили, головно, з похвальних оцінок античних письменників. Тепер ми знаємо вже близько 4000 автентичних віршів з комедій Менандра. Так само археологічні відкриття XIX-XX віків поповнили наші знання старогрецької лірики, драми, наукової літератури, пізнього грецького роману. Можливість нових відкриттів зостається й на майбутнє.

Таким чином, про історію античних літератур нам доводиться судити на підставі лише частини того, що колись існувало. І проте навіть ці скудні рештки являють величезний інтерес і самі собою, і через ту роль, яку вони відігравали у формуванні літератур нової Європи. Важко показати серед літературної спадщини, зоставленої нам старим світом, хоч одного значного письменника, творчість якого не була б так чи так зв'язана з античною поезією. Одні користувались її образами, розвиваючи їх і збагачуючи їх новим змістом, другі переймали в спадщину її форми, треті учились в античних письменників пошани до людини і людського розуму, уміння вивчати й художньо узагальнювати дійсність. І для нас, що живемо в соціалістичному суспільстві, такому не схожому не тільки на античність, а й на навколишній капіталістичний світ, зберігають цілком значення відомі слова К. Маркса про те, що грецьке мистецтво й епос «все ще дають нам художню насолоду і в певному розумінні є нормою і недосяжним зразком»*.

* К. Маркс і Ф. Енгельс, Твори т. 12, Держполітвидав УРСР, К., 1963, стор. 693.

Тим часом як в агонізуючому капіталістичному суспільстві античні автори становлять надбання вузького кола аматорів і спеціалістів, у нас, в перекладах на національні мови народів нашого Союзу, їх читають і обговорюють в широкому колі масових читачів. Тим часом як здичавілий фашизм або відкидає античність в ім'я повороту до середньовічного варварства, або намагається прикрити античною традицією, перекручуючи її, власну імперіалістичну зажерливість і ідейне убозтво, у нас великі витвори античного генія служать справі творення нового, розумного, вільного й щасливого життя трудящих.

У нас відомий і в пошані, наприклад, славетний, створений старогрецьким драматургом Есхілом образ прикутого титана Прометея, що став символом усього передового людства, яке бореться проти капіталістичного пригнічення, за свободу своєї думки й волі. Недурно цей образ К. Маркс згадував у передмові до своєї ранньої філософської дисертації, порівнюючи боротьбу Прометея проти богів з боротьбою матеріалістичної філософії проти релігійних і взагалі ідеалістичних пут людської думки.

Це не єдиний випадок, коли художня спадщина античності допомагала вождям революційного пролетаріату зробити наочною свою думку, надати гостроти її виразові, хоча сюжети і герої стародавньої поезії здебільшого міфологічні.

У міфології, як каже Маркс, відбито «природу і самі суспільні форми, вже перероблені несвідомо-художнім способом народною фантазією». «Грецька міфологія становила не тільки арсенал грецького мистецтва, а і його ґрунт»*. Міфологія давніх греків - це, таким чином, народна творчість, старогрецький фольклор, що передував літературі, разом з нею розвивався і весь час її живив.

* К. Маркс і Ф. Енгельс, Твори, т. 12, Держполітвидав УРСР, К., 1963, стор. 693.

Міфологічні перекази є в усіх народів. Але в античній Греції вони, по-перше, відзначаються особливим багатством, а по-друге, через антропоморфічний характер античної релігії ці міфи більше могли живити мистецтво - поетів і художників, ніж міфи інших народів. Крім того, в давній Елладі (Греції) жрецтво ніколи не було єдиним володарем і охоронцем міфів. «Церква» і «богослов'я» ніколи не діставали в Елладі того панування, яке вони мали, приміром, у давньому Єгипті або в Індії. Міфологічний переказ не був канонізований, не перетворювався на «святе письмо». Про ту саму подію з життя богів і шанованих героїв існували часто різноманітні оповідання, якими поети користувалися на свій розсуд, іноді безборонно змінюючи їх.

В тісному зв'язку з міфологією - джерело сили й краси античної поезії. Але в цьому-таки, як побачимо далі, і її обмеженість. Міфологічний фольклор, Зв'язаний з певною, первісною, стадією суспільного розвитку, не мав перспектив росту. Мертвів «ґрунт», починала мертвіти в одноманітності застиглих форм і література, що на ньому виростала.



2

Вивчення античних літератур потребує насамперед обізнаності з античною міфологією. В своїй первісній формі міфічні перекази до нас не дійшли; ми обізнаємося з ними в художній обробці пізніших поетів. У грецькій літературі першу спробу систематизації переказів про богів зробив Гесіод [14] (VIII вік до н. е.) в поемі «Теогонія» («Походження богів»), що дійшла до нас у неповному вигляді. В кінці І віку до н. е. римський поет Овідій спробував на підставі, головно, грецьких джерел дати поетичний виклад усієї маси античних міфічних переказів у поемі «Метаморфози» («Перетворення»), - уривки з якої дано в нашій книзі. Римляни засвоїли старогрецьку міфологію і ототожнювали своїх богів із грецькими, тільки змінивши по-своєму деякі імена олімпійців і доповнивши її небагатьма переказами про своїх місцевих богів; через це поема Овідія може правити за джерело, щоб обізнатися з античною міфологією, хоч усього багатства міфів римський поет не вичерпав, а первісний релігійний характер їх в обробці Овідія, двірського поета епохи імператора Августа, утратився. Релігійна легенда стала в Овідія найчастіше просто казкою чи новелою З цікавим сюжетом і доладною формою.

З погляду стародавніх греків, світ не був витвором єдиного божества і постав не «за шість» днів, як розповідає староєврейська легенда, а шляхом тривалого розвитку, в результаті упертої боротьби молодшого покоління богів з древніми, що уособлювали хаотичні сили природи. Напочатку_ був хаос, який Овідій визначає як безладну масу безконечно одноманітного вигляду. З хаосу виникли Гея (земля), Уран (небо) і підземний світ (Тартар). Від Урана й Геї пішли титани - велетні чоловічої й жіночої статі (серед чоловіків - Океан, Іапет, батько Прометея, Кронос та ін.; серед жінок - Рея, Феміда й Фетіда). Від союзу Геї і Тартара пішли гіганти, тіло яких закінчувалось зміястими хвостами замість ніг. Побоюючись за свою владу, Уран спробував усунути своїх потомків. Але Кронос скинув Урана і посів його місце. Скинений Уран, проклявши Кроноса, пообіцяв йому таку саму загибель від його власних нащадків. Щоб уникнути цього, Кронос поглинав усіх своїх дітей; тільки найменшого - Зевса - його мати, Рея, успіла врятувати хитрістю. Вирісши, Зевс переміг Кроноса, але сам змушений був видержати боротьбу з повсталими проти нього титанами. Подолавши їх, він розділив владу над світом на три частини: собі взяв небо й землю, владу над морем віддав Посейдонові, а над підземним світом - Гадесові (Аїдові, Плутонові). Сім'я богів поступово розросталась. Але верховним главою зостався Зевс (римський Юпітер). Разом із своєю божественною дружиною Герою і десятьма іншими головними богами (найважніші з них: Афіна-Паллада - богиня оборонної війни й винахідниця всяких мистецтв; Арес (римський Марс) - бог війни нападної; Афродіта (Венера) - богиня кохання й плодючості; Аполлон - бог сонця, заступник поетів і музикантів; Артеміда - сестра його, богиня дівства, заступниця полювання та ін.). Зевс живе у хмарах на одній з найвищих гір Греції - Олімпі - і звідтіль править світом. А поруч з цими головними божествами існує ще безліч другорядних: ними кишить небо, земля, вода, повітря - вся природа уявлялась свідомості первісного грека населеною живими істотами. Такий світогляд, властивий взагалі первісним людям, зветься, як відомо, анімізмом. Як і інші народи, греки знали такі примітивні форми релігійного культу, як фетишизм, почитання рослин і тварин, почитання предків, і всі ці вірування прибирали вони в поетичну форму міфічних образів.

Зміст цих переказів розгадати неважко. У фантастичній формі міфи відбили процеси і соціально-культурного розвитку: спостереження людиною природи і боротьбу з нею, виникнення сім'ї, приватної власності, держави, торгівлі, ремесла тощо: Розвиваючи твердження Маркса, Ф. Енгельс намічав дві основні стадії розвитку релігійно-міфічного мислення: «...всяка релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей [15] тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті, - відображенням, в якому земні сили набирають форми неземних. На початку історії об'єктами цього відображення є насамперед сили природи, які при дальшій еволюції проходять у різних народів через найрізноманітніші і найстрокатіші уособлення... Але незабаром, поряд з силами природи, виступають також і суспільні сили, - сили, які протистоять людині і так само чужі і спочатку так само непояснимі для неї, як і сили природи, і подібно до останніх панують над нею з тією ж позірною природною необхідністю. Фантастичні образи, в яких спершу відображались тільки таємничі сили природи, набувають тепер також і суспільних атрибутів і стають представниками історичних сил»*. Саме так було і в Греції. В усіх олімпійцях, яких античні поети й скульптори зображали людьми довершеної краси, неважко побачити риси, належні первісній епосі й ускладнені потім епохами історичного життя. В міру розвитку виробничих відносин і відносин соціальних сім'я богів поповнювалась новими членами; старі боги - уособлення сил природи - брали на себе нові функції. Поруч з древньою богинею, заступницею хліборобства, «матір'ю» Деметрою з'явився захожий бог, ініціатор і заступник винарства Вакх-Діоніс, з яким ми ще зустрінемось. Давній бог вогню - Гефест - став богом-заступником ремісників; вісник богів і оповісник їх волі людям - Гермес - дістав функції бога-заступника торгівлі, а тим що і греки, очевидно, не дуже звірялися на чесність купців, згодом до Гермеса як до свого бога стали волати, вирушаючи на свій темний «промисел», злодії й дурисвіти. В образній юрмі міфологія передає нам всю «праісторію» грецької культури.

Те ж саме треба було б сказати про міфічні перекази, де дійові особи не боги, а герої, тобто люди походженням (іноді, проте, діти від союзу богів із смертними жінками або чоловіка з богинею), обдаровані виключною силою, хоробрістю або мудрістю. їх почитають або за їх вояцькі подвиги, або як родоначальників племен, осадчих міст, гаданих ініціаторів якої-небудь галузі виробництва. Кожна область і місто мають і почитають якого-небудь свого героя: Фіви (Беотія) пам'ятають свого осадчого Кадма, Аргос - Персея, Аттіка - Тесея і т. д. Ці місцеві і племінні перекази й собі багато чого відкривають для нас в історії античної культури. Фіванський переказ про нещасного Едіпа, що, сам того не сподіваючись, став убивцею свого батька і чоловіком своєї матері, - образна фіксація того моменту, коли невпорядкованим статевим зносинам у первісному суспільстві настав край і кровозмішення було визнано як найбільший злочин**. Аргоський переказ про Ореста, що вбив свою матір Клітемнестру, помщаючись за смерть убитого нею батька - Агамемнона, дає нам картину боротьби між древнім материнським правом і батьківським, що змінило його***. Переказ про вірну жінку Одіссея Пенелопу (відомий нам з гомерівської поеми), яку сватають за відсутності чоловіка женихи, відбиває реальну долю вдови в родовому суспільстві, вдови, рукою якої розпоряджаються рід, родичі, брати і яка не має права власного вибору. Ще ширше значення тих переказів про героїв, які, склавшись напочатку в межах одного племені або краю, зробились згодом загальногрецькими. Такі, приміром, перекази про Геракла, цього «героя труда», за виразом О. М. Горького: цей [16] богатир, поневолений царем Еврісфеєм, здійснюючи на службі в нього подвиги нечуваної сили й доблесті, близький був трудовим масам грецького народу як рідний і легко зрозумілий символ. Інші перекази ставали загальногрецькими, бо розповідали про спільні діяння героїв різних племен і місцевостей. Такий, приміром, переказ про аргонавтів, що рушили в Колхіду (Кавказ) за «золотим руном»; серед них і Геракл, і Тесей, і Амфіарай - віщун з Аргосу, і Ясон з Фессалії, і Орфей - співець З Фракії, і інші - разом близько п'ятдесяти душ. Такі й перекази про Троянську війну, про похід вождів усіх грецьких племен на Трою, про облогу, здобуття й розгром цього міста і про поворот переможців додому. Ці перекази особливо визначні тим, що лягли в основу двох славнозвісних епічних поем - «Іліади» й «Одіссеї», які починають історію грецької літератури.

* Фрідріх Енгельс, Анти-Дюрінг, Держполітвидав УРСР, К., 1953, стор. 269-270.

** Див. Ф. Енгельс, Походження сім'ї, приватно! власності і держави, Держполітвидав УРСР, К., 1951, стор. 41-42.

*** Там же, стор. 8-9

В тому вигляді, в якому дійшли до нас ці поеми, їх, видима річ, не можна вважати за найдавніші словесні твори, складені на території Греції. Дослідження показують, що основне ядро так званого «гомерівського епосу» належить, справді, до XII-XI віків до н.«., що розробка й перетворення цього ядра на великі, з багатьох частин складені поеми було справою X-IX віків, що тільки у VIII віці форма поеми більш-менш стабілізувалась, хоч додатки і вставки могли робитись і пізніше, аж до VI віку*. Таким чином, складання поем було процесом тривалим.

* Цю теорію виникнення гомерівської поеми з основного ядра і складових частин заперечують так звані «унітарії», що уявляють собі створення її за єдиним поетичним задумом на грунті народних героїчних пісень, міфів і казань.

Але із самої «Іліади» ми довідуємось, що поряд з епічними піснями про героїв у Греції, яка переживала епоху розкладу пізньородового суспільства, були й інші форми поезії. Колискою мистецтва є трудовий процес, через це і в греків, як і в інших народів, розвиток поезії почався з трудової пісні, тобто пісні, виконуваної безпосередньо в процесі праці, щоб полегшити й упорядкувати цей процес його ритмізацією. В «Іліаді» є тільки згадки про існування таких пісень (див. далі уривок з пісні XVIII, опис зображень на щиті Ахілла), виконуваних хором і супроводжуваних музикою й танцем. Це вже не первісна трудова пісня, а пісня, що має в певній мірі магічний характер, тобто заснована на вірі в можливість впливати на навколишній світ різними обрядами й діями. Така пісня-танець, виконувана виноградарями після збирання винограду:

...Ішли юнаки і дівчата юрбою.

В кошиках жваво несли, наче мед, виногроно солодке.

Стиха дитина між них награє на чутливій сопілці [17]

Сумно співаючи всім тих пісень про прегарного Ліна

Голосом ніжним. І всі, одностайно вдаряючи в землю,

Співом своїм вторували і рухали швидко ногами.

Така пісня-танець виконується хором і пристосовується вже не тільки до трудових процесів, а й до таких важливих моментів у житті роду-племені, як весілля і похорон. Для вияснення питання про розвиток епічної поезії особливе значення має похоронна обрядовість. Вона складається, по-перше, з ряду мімічних дій (і танців), по-друге, з ряду хорових і сольних пісень. Є в ній і театрально-драматичні елементи (наочне зображення діянь умерлого, особливо, якщо він був воїном, племінним вождем), і елементи майбутньої лірики (голосіння - вираз почуття скорботи, любові до вмерлого тощо). Такі от похоронні обрядові дійства почасти описано і в «Іліаді» - в розповіді про похорон Патрокла і Гектора.

Вождя поховали, та пам'ять про нього, тісно зв'язана з культом упокоєних предків, не повинна зникнути. Предка треба періодично славити, як у пізніших релігійних культах «поминати»: бо земне життя уявляється багатьма сторонами дуже залежним від того, хто пішов у землю. Це поминання в піснях стане справою найближчої рідні померлого. Ці пісні вже не супроводяться драматичною грою: ці пісні ліро-епічні, тобто такі, в основі яких лежить оповідання (епос), подаване, проте, в емоційному, ліричному освітленні. Можлива річ, що спеціальними виконавцями таких пісень були жінки-поминальниці (як на похороні Гектора); можлива річ, між іншим, що спогади про цих поминальниць збереглися в образі старогрецьких муз, богинь пісні, матір'ю яких недурно була, згідно із старогрецьким переказом, Мнемосіна, богиня пам'яті.

Минає час, число потомків «героя» виросте так, що серед них не зостанеться вже нікого, хто б знав свого предка особисто. Та спогад про предка зостається цінним і для потомків, і для роду, над яким вони, почасти силою авторитету цього предка, панують. Пісні про вождя зберігаються, хоч елемент лірики (вияв безпосереднього почуття) слабшає і завмирає. Пісня набирає характеру оповідання про славне минуле і про його героїв. її співають на «бенкетах» і на всяких урочистих зборах фахівці-співці типу того Демодока, про якого розповідає «Одіссея» (див. далі уривок з VIII пісні «Одіссеї»). Але З ліро-епічної пісня вже стала епічною. Такий один з можливих шляхів до постання епосу, само собою зрозуміло, не єдиний.

В розпорядженні співця і старожитні міфи про богів, і місцеві перекази (саги) про героїв, і ті мандрівні оповідання, анекдоти і казки, які він міг Зібрати від захожих людей і в своїх особистих мандрівках. Але головний зміст для його пісні дають історичні події. Подія могла бути підхоплена по свіжих слідах, але могла вже відбитись у переказі або ліро-епічній пісні. Ці перекази й пісні відомі співцеві, і він користується ними як матеріалом. Розрізнені теми він зводить в суцільне оповідання, доповнюючи одну одною. Він знає, що слухачі не будуть до нього надто суворі, якщо він на героя свого оповідання перенесе риси відваги й сили, властиві не йому, а яким-небудь іншим героям, або коли пісенний матеріал, що стосується різних подій і осіб, він згуртує навколо однієї особи або події. В переказі співця розміри геройських вчинків гіперболізуються, вага події виростає значенням і кількістю; сутички невеликих загонів перетворяться на кровопролитні баталії армій; боротьба двох племен - на війни, від кінця яких залежить доля цілих народів, а може, і всього роду людського. Реальна послідовність подій, свідомо чи несвідомо, ради художнього ефекту, заміниться на порядок висхідної або спадної градації (східчаcтості). [18]

В усьому оповіданні появляться нові риси драматизму, що розгортаються в розмовах і сперечаннях дійових осіб. Нарешті, вся подія може бути відсунена в далеке минуле для того, щоб надати їй цим характеру особливої „ величності і щоб цим вона дужче впливала на слухачів.

Так циклізацією пісень, концентрацією оповідання навколо однієї події або героя, підпорядкуванням викладу єдиному стилеві співці (аеди) підготовили появу у VIII віці до н. е. епопей типу «Іліади» й «Одіссеї». Ці епопеї - не механічна спайка окремих пісень, як думав ряд учених ще в XIX віці. Єдність композиції «Іліади» ясно говорить про творчість одного поета. Греки звали його Гомером, приписуючи йому також авторство складеної, безперечно, пізніше «Одіссеї». Єдність композиції (наявність у ній зав'язки - сварка царів, гнів Ахілла; кульмінаційного пункту - смерть Патрокла; розв'язки - загибель Гектора) - доказ великої висоти, досягненої вже в цей час художньою творчістю. Єдність стилю доводить тривалу й міцну епічну традицію, що передувала створенню поем. Говорячи про цей стиль, ми повинні мати на увазі не тільки славетні своєю влучністю гомерівські епітети й порівняння, а й загальний напрям гомерівського мистецтва, яке ми можемо визначити як примітивний реалізм. Цей реалізм обмежений: основна художня проблема, що стоїть перед автором,- це проблема зображення людської дії, і їй підпорядкована й проблема характерів, проблеми психологічні, проблеми зображення навколишнього світу тощо. Виключна увага до проблеми дії надає оповіданню великої динамічності. Ще Лессінг зазначав, що в гомерівському епосі опис предмета завжди замінюється оповіданням про його виникнення (див. уривок З пісні XVIII); опис зовнішності - розповіддю про враження, справлюване цією зовнішністю (див. уривок з пісні III). Людські дії в гомерівському епосі не просто згадуються, а розчленяються на ряд послідовних моментів, причому художник прагне кожний момент зафіксувати якнайнаочніше. Від цього вузьке порівняно коло життєвих явищ, відомих йому, набуває в його зображенні характеру дивовижної конкретності і життєвості; перед нами вся Греція найдавнішої пори з її війнами, картинами мирного побуту, першими сміливими спробами розширити рамки вузького географічного світу. Цей світ зображується по-своєму гармонійним і довершеним; але особливо цінне для автора те, що вносить у нього своєю діяльністю і розумом людина. Все, що робить людина, проста, як природа, і ще покірлива природі, набуває в поемах характеру особливої значності і краси. «Іліада» зображує героїчну, «Одіссея» - частіше повсякденну сторону життя людини; але й те й те по-авторовому однаково цінне, бо вищої цінності, як земне життя, ні він, ні його герої не знають. В цьому та «неповторна краса» гомерівського епосу, про яку говорить Маркс. Гомерівські поеми створені ще на початку класового суспільства; поема Гесіода «Роботи і дні», твір консервативного землероба, що вже зазнає при пануванні натурального господарства гніту грошових відносин, які дедалі розвиваються, доводить, що класове розшарування вже існувало. Своїм стилем поема Гесіода в певній мірі продовжує гомерівську традицію; вона написана тим самим віршовим розміром - гексаметром, в її описах ми можемо відзначити риси того самого примітивного реалізму, що в Гомера. Але Гесіод - на відміну від Гомера - уже певна особистість, що, з одного боку, виходить З рамок общинно-родового укладу, а з другого - із страхом спостерігає розпад цього укладу і сприймає сучасну йому дійсність як «залізний вік». Буденне життя, скромна щоденна праця землероба в Гесіода вперше стала матеріалом поезії. А поруч з цим у формі серії сентенцій, підпорядкованих ритмові і загострених влучністю виразу, представлено підсумки житейської [19] мудрості поета. Так увійшов у літературу новий жанр - дидактичного епосу, що був дуже поширений не тільки в давнині (див. поему Вергілія «Георгіки» та ін.), а й у новій Європі аж до XIX століття. Проза ще не завоювала собі місця в літературі. Через те до поетичної форми вдаються й піонери філософської мислі (за уривками, що збереглись, ми знаємо про існування філософського епосу - Ксенофана Колофонського - VI вік до н. е., Парменіда й Емпедокла - V вік до н. е.), і представники жрецтва (воно групувалось у Дельфах), які претендували у VIII-VI віках на керівництво релігійним, а разом з тим і політичним життям Еллади. Прозаїчна форма поки що не виходить за межі усно передаваної казки або притчі. З казок про тварин, мабуть, у дуже давній час відокремилась як літературний рід байка, постання якої легенда зв'язує з іменем Е с о п а, що зробився широко відомий і пізнішій літературі.

Отже, незважаючи на те, що грецька література здавна знала лірику в формі хорової і сольної пісні, знала й початки драми в складі трудо-магічної пісні-танцю-гри, все ж панівним жанром аж до VI віку зостався епос. За героїчним епосом Гомера йшли численні (вони не дійшли до нас) поеми його продовжувачів і наслідувачів; поруч з троянським циклом виникали цикл фіванський, цикли пісень про Геракла, про аргонавтів тощо. Наслідувачі Гомера не створили, проте, нічого рівного його поемам: шаблонізація епічної творчості викликала пародії, з яких до нас збереглась одна - «Війна жаб і мишей» («Батрахоміомахія»). В міру зростання класової диференціації народний героїчний епос завмирав. Старі пісні ще виконувались співцями-рапсодами, що декламували їх під акомпанемент немудрованого чотириструнного музичного інструмента (формінги), але народна єдність зруйнувалась у класовій боротьбі, що дедалі загострювалась, спалахнувши насамперед у приморських торговельних містах Іонії, де протягом VII-VI віків відбувається безнастанна боротьба військово-землевласницької знаті з демократією. За цих умов постає в Греції літературна лірика.

Ця лірика, зв'язана вже з іменами певних поетів, має, проте, свої відміни від пізнішої ліричної поезії. Вона виконується усно і тільки згодом записується, її не декламують, а співають під акомпанемент музичних інструментів - кіфари (її спрощена форма - ліра, що дала назву всьому видові поезії) і флейти. Крім того, вона тісніше зв'язана з народною ліричною піснею, ніж лірика пізніша. На жаль, ні один з грецьких ліриків VI віку не дійшов до нас повністю. Найближче до форми епосу стоїть елегія. У давніх греків так звались твори, написані елегійними двовіршами - сполученням гексаметра з пентаметром. Своїми темами елегія VI віку дуже різноманітна: тільки рідко коли вона являє собою вираз інтимного почуття, і серед імен, що збереглися до нас, лише Мімнерм з Колофона дає зразки любовної елегії, якій потім судилась широка популярність в елліністичну й римську епоху. Елегії Тіртея. Солона - це зразки агітаційної поезії, так само як і елегії Теогніда, позначені яскравим класовим почуттям переможеного в боротьбі ненависника демократії. Все це далеке від елегії пізніших часів, яку заведено визначати як ліричний твір, що виражає сумні почуття й настрої (див., приміром, елегії Пушкіна).

Так само далеко від пізнішого змісту стояла первісна епіграма, близька до елегії формою вірша (дистиха - двовірша з гексаметра з пентаметром). Грецьке слово «епіграма» означає напис, і епіграма при своєму зародженні справді була коротким віршованим написом, приміром, на надгробній плиті, покладеній на братській могилі полеглих у бою з персами в Фермоігільській [20] ущелині (480 р. до н. е.) спартанців. Тільки поступово епіграма набула в античності звичного для нас значення уїдливої насмішки, прибраної у віршовану форму.

В поезії VI віку формою виразу насмішки, яка переходить часом на злобу й обурення, був ямб, що відокремився в самостійний жанр з глузливих пісень, якими перекидались учасники обрядового дійства на честь хліборобської богині Деметри, мабуть, подібно до того, як на Україні перекидались такими пісеньками під час купайлових свят. Ямбом зветься, як ми знаємо, і віршовий розмір, що звичайно вживався в цьому жанрі, прославленому в давніх греків іменем Архілоха, твори якого збереглись, проте, в мізерних уривках так само, як твори його послідовників Сімоніда Старшого і Гіп-понакта.

Лірика* у власному розумінні слова розвивається в VI віці по двох основних лініях: лірики хорової і лірики монодичної. Перша ще тісно зв'язана з обрядовою піснею-танцем-грою і, отже, з культом богів і героїв (гімни) - героїв не тільки вмерлих, а й живих, що прославились, наприклад, перемогами на всегрецьких змаганнях в Олімпії або на Істмі (біля Корінфа). Поступово виробився ряд відокремлених жанрів такої лірики (найпоширеніший тип її - енкомії, близькі до типу пізнішої хвалебної оди, що поділяються на епінікії - пісні на честь переможців - і трени - траурні пісні про небіжчиків). В композиції хоричних пісень строфа (певне ритмічне ціле) чергується з антистрофою, складеною тим самим розміром, змінюючись на епод (строфою іншого розміру) і повторюючись в такому чергуванні до кінця пісні. Ці назви спершу означали також певні пластичні рухи хору під час виконання пісні. Певною мірою відповідаючи формі, розміщувався й зміст, що складався з покликання до богів і вільного викладу міфа, повчання і виразу особистих почуттів поета, що являють собою в той же час почуття колективу, від імені якого він виступає. Цей колектив у VI віці - владуща верхівка, тобто військово-землевласницька знать і з'єднане з нею жрецтво. Проти епічної пісні хорова лірика - ступінь уперед, бо вона говорить не тільки про минуле, а й про теперішнє; але, з другого боку, вона поступається перед народною героїчною епопеєю в мистецтві композиції, в ясності викладу, в умінні зображувати людей. Така - збереглася вона краще від інших - лірика Піндара, найуславленішого серед групи хоричних поетів, до якої належали також Алкман, Стесіхор, Івік, Сімонід Молодший і Вакхілід. Твори Піндара згодом послужили одним із взірців урочистої класичної оди в Європі XVII - початку XVIII віку (ім'я Піндара згадується в Ломоносова і Державина); від Вакхіліда дійшли до нас зразки особливої форми хоричної лірики - дифірамба, з яким ми зустрінемось, говорячи про трагедію.

* По-грецькому частіше меліка.

Хорова лірика, як сказано, виражає колективні почуття і виконується солістом-корифеєм з неодмінною участю хору. Лірика монодична складається з творів, що виконуються одноособовим поетом і відкривають доступ виразові особистого, інтимного почуття. Індивідуалізація ця, звичайно, ще поставлена у вузькі рамки; проте, незважаючи навіть на те, що твори Алкея, Сапфо, Анакреонта дійшли до нас тільки в уривках, ми досить легко розрізняємо індивідуальності трьох названих поетів. їх основний жанр - пісня, що складається з ряду своєрідно побудованих строф (вони перейшли в пізнішу поезію з їх іменами - алкеєва строфа, сапфічна строфа; зустрічається [21] в римській поезії, наприклад у Горація), пристосованих до передачі будь-якого змісту.

Другий період історії грецької літератури (його звуть також аттіцьким V-IV віки до н. е. - через місце зосередження цієї літератури в Аттіці) збігається з періодом найвищого розквіту грецького рабовласницького суспільства, яке знайшло собі уже в VI віці політичну форму у вигляді міст-держав (полісів); з-поміж них у V віці на перше місце висунулись після греко-перських воєн Афіни. Передумовою цього розквіту була перемога в більшості міст-держав демократії, що відкрила для мистецтва змогу стати якщо не «всенародним» (при наявності рабства це виключалось), то в усякому разі, народним більшою мірою, ніж у який-небудь з наступних періодів античної історії. Найбільшим художнім досягненням V віку був розвиток театру і драматичної літератури, досвідом яких протягом довгих віків живився потім театр усієї нової Європи. Грецьку драму виводять з культових обрядів релігії землеробських богів - Деметри й Діоніса. Втілення життєвої сили, Діоніс, страждаючий, умираючий і воскресаючий бог, появився на грецькому Олімпі порівняно пізно і не зразу ввійшов у число богів державної релігії. Проте в міру того, як у містах-державах перемагала демократія, релігія Діоніса, демократичніша, ніж релігії Зевса й Аполлона, ставала важливою складовою частиною офіціального культу. На честь Діоніса складали й виконували хорові пісні, згадані раніше дифірамби, з яких, як зазначає Арістотель, і розвинулась трагедія. Дифірамб своєю формою являє собою діалог між заспівувачем-корифеєм і хором. Хор, що співає пісні на честь Діоніса, зображує супутників бога - козлоногих сатирів (звідси міг піти й термін «трагедія» з його буквальним значенням «пісня козлів»). За переказом, поет Аріон (VI вік) перший завів у виконання дифірамбів момент перебирання хористів сатирами, бувши одним з піонерів майбутньої драми. Проте грецькі трагедії, що дійшли до нас (за винятком однієї - «Вакханок» Евріпіда), сюжетами своїми не зв'язані З міфами про Діоніса і хору, який складається з сатирів, не мають. Такий хор зостався неодмінною приналежністю сатирської драми - особливого, не перейнятого в спадщину пізнішими літературами* жанру буфонади на міфологічний сюжет, що ставилась у грецькому театрі після виконання трагедії. Єдиним, що дійшов до нас цілком, взірцем грецької сатирської драми є «Кіклоп» Евріпіда (сюжетом якого стали пригоди Одіссея в країні кіклопів, див. IX пісню «Одіссеї»). [22]

* Є, проте, окремі спроби стилізації під старогрецьку сатирську драму: така, приміром, п'єса бельгійського символіста Шар ля Ван-Лерберга «Пан» (1906) або французького поета П. Клоделя «Протей».

Дифірамб не був єдиним джерелом грецької трагедії, хоч грецький театр довго зберігав зв'язок з культом Діоніса і театральні вистави в Аттіці пристосовувались до щорічних свят на честь цього бога, До одного з цих свят - весняних Антестерій («свято квіток») - пристосовані були також державні поминки народних героїв; ці поминки являли собою, очевидно, щось подібне до тієї похоронної пісні-танцю-гри, про яку йшлося раніше у зв'язку з питанням про походження епосу; хорова пісня (тренос), що виконувалась на поминках, так само, як і дифірамб, могла бути джерелом драми і, зокрема, трагедії. Одна з найдавніших (вона не дійшла до нас) трагедій - «Здобуття Мілета» Фрівіха (близько 494 р. до н. е.) - була, очевидно, хоровим плачем за жертвами невдалого повстання іонійського* міста Мілета проти перського панування. Під час вистави цієї трагедії, розповідає історик Геродот, театр сповнився риданням глядачів; поет був оштрафований за надто живе зображення народного лиха, і сама п'єса була знята.

У своїй первісній формі грецька трагедія являє собою, отже, кантату**, що складається з діалога соліста з хором. Формальний розвиток трагедії йшов по лінії зростання діалогічних частин, які поступово відсували хорові партії на другий план. Есхіл увів другого актора, Софокл - третього. Далі цього трагедія не пішла, але три актори могли виконати кожен кілька ролей в одній п'єсі. Проте хор зостався неодмінним елементом грецької трагедії і пізніше. Це - і своєрідний посередник між акторами і глядачами, що коментує дію п'єси, формулює в своїх піснях враження від дії (з цього погляду він був ніби «ідеальним глядачем»), і, крім того, нерідко - і самостійна колективна дійова особа в п'єсі.

* Іонійські колонії були розташовані на західному березі Малої Азії й сусідніх островах.

** Кантата - музичний твір для співу урочисто-ліричного характеру, що складається з партій соліста - одного або кількох - і хорових частин.

Важливе значення хору позначилось і на самій будові грецького театру. Його основна частина - орхестра - круглий майданчик, на якому співав і танцював хор. Цей майданчик з трьох боків оперезано місцями для глядачів, розташованими амфітеатром. За орхестрою, проти глядачів, є Приміщення, спершу дерев'яне, що виходить на орхестру стіною з трьома дверима. Це приміщення і, зокрема, його стіна, видима глядачам, зветься скене (звідси наше слово «сцена»). В ньому актори й хористи одягаються, готуючись до виходу. По обидва боки цієї скене є виходи для хору.

Розподілом хорових партій визначається, в певній мірі, і зовнішня будова трагедії. Вона починається прологом, виконуваним акторами без участі хору; пролог звичайно дає експозицію дії п'єси. За прологом іде парод - урочистий вихід хору на орхестру. За пародом ідуть діалоги акторів, що розгортають сюжет, - епейсодіони (епізоди), чергуючись з піснями хору - стасимами (пісні, що хор виконує, стоячи на місці). Пролог і па-род, три епейсодіони і три стасими загалом відповідають ніби чотирьом актам пізніших європейських драм. їх замикає є к с од (відхід), що відповідає останньому - п'ятому - актові. Трагедія виконується без перерв, займаючи порівняно недовгий час; через те можна виконувати заразом три трагедії, зв'язані або не зв'язані одна з одною сюжетами (трилогія). «Орестея» Есхіла являє собою єдиний, що дійшов до нас, зразок складної трагічної трилогії.

Політичні події кінця VI і V віків до н. е. активізували діяльність усіх вільних громадян, сприяючи виробленню сильних характерів, вимагаючи від [23] кожного особистої енергії й участі в житті полісу. Матеріальні достатки громадян давали змогу витрачати на театральні вистави значні кошти. Уже близько 500 р. до н. е. в Афінах був кам'яний театр. Розвиток ораторського мистецтва, розвиток раціоналістичної філософії і собі впливали на драматургічну творчість. В результаті драма відтиснула в V віці на другий план інші види поезії. До нас дійшли твори тільки трьох грецьких трагіків - Есхіла, Софокла і Евріпіда - цілком (33 трагедії); але протягом 240 років - від VI до IV віку - в Афінах, мабуть, було поставлено не менше як 1500-1600 трагедій. Тільки почасти ми можемо судити про все це багатство на підставі, по-перше, уривків з трагедій, що не дійшли до нас, і вказівок на них у пізніших грецьких письменників, по-друге,- даних образотворчого мистецтва - малюнків на вазах, які зображають сцени й мотиви з популярних трагедій, і по-третє,- уривка (з 26 розділів), що дійшов до нас, з лекцій філософа Арістотеля «Про поетичне мистецтво», в якому містяться відомості про трагедію й комедію і теоретичне обґрунтування цих жанрів.

Про еволюцію театральних жанрів в період їх процвітання (протягом V віку) доводиться судити із сукупності всіх цих даних. У міру розвитку [24] трагедії все більше висувається в ній, на шкоду ліричному елементові, елемент власне драматичний: безпосереднє зображення самої дії, аналіз її внутрішньої історії, характеристика участі осіб у дії. В центрі уваги ставиться, таким чином, психологічна проблематика, давньому епосові ще не відома. Сюжети трагедій звичайно брались готові з міфології. Але в рамках обраного сюжету поет давав собі волю зображення й мотивування. Інтерес глядача зосереджувався не стільки на зовнішніх ситуаціях (вони, по-перше, не були новиною, а по-друге, їх частіше передавали розповіддю, ніж показували на сцені), скільки на дійових особах, їх характерах, їх психології, їх трагічній боротьбі. У найстарішого з відомих нам поетів, Есхіла, в характерах висунуто героїчну основу; у Софокла - ідеально-людську; в Евріпіда - типово-людську. Так з героїчного «дійства» трагедія поступово перетворювалась на драму з життя звичайних людей.

Обираючи сюжет, поет міг з кількох версій міфологічного переказу спинитись на тій, що найбільш відповідала його концепції дійових осіб. Він міг також комбінувати по-своєму різні версії переказу (так робить уже Есхіл, наприклад, у «Прометеї закутому»; ще більше волі щодо традиції дає собі Евріпід). Нарешті, поет по-своєму усвідомлює міф, насичуючи його новим ідейним змістом. В трагедіях Есхіла і Софокла цей зміст являє собою звичайно яка-небудь соціально-етична проблема. Евріпід переносить центр ваги у сферу особистої етики. Цим уже звужується, звичайно, соціальне значення жанру.

Основна ідейна проблема, що стоїть перед трагічними поетами V віку,- питання про взаємини між державою і громадянином, між особистим і спільним, між громадським і власним.

Зрозуміла через те важлива роль, яку грали вистави трагедії в Афінському місті-державі V віку. Театр тут був школою соціального виховання громадян. І не тільки школою. При відносній свободі літературної творчості в демократичній державі трагедія давала змогу поетові під покровом міфологічного сюжету, під машкарою міфічних персонажів ставити і розв'язувати в художній формі питання, що хвилюють його співгромадян, пронизувати свою трагедію натяками на злобу дня. Театр ставав ареною боротьби політичних партій, ареною класової боротьби.

Ще наочніше цей характер театру виступає в старогрецькій комедії.

Про походження комедії нам може дати уявлення композиція найдавніших, що дійшли до нас, грецьких її зразків - комедій Арістофана. Вони починаються звичайно прологом, де в діалогічній формі виясняється в загальних рисах зміст п'єси, дається експозиція і зав'язка дії. 3а ним йде виступ хору - парод, причому хор звичайно ділиться на дві частини, що сперечаються одна з одною (змагання - аг он). У цьому змаганні беруть участь і персонажі комедії. Після того як суперечку закінчено, йде пара-база (буквально «поворот» хору, що до того стояв до глядачів спиною, обличчям до публіки) - звертання хору до глядачів, яке починається з викладу літературно-суспільної програми автора і закінчується прославлянням богів рідної землі, осудом хиб громадського життя і викриванням політичних ворогів автора. Далі розгортається в ряді коротких, жвавих і різноманітних сцен, перериваних піснями хору, сюжет п'єси; після цього ексод (відхід хору із співами і танцем) замикає дію.

Нетрудно бачити, що основу композиції становлять комічні побутові сценки і викривальні пісні хору. Це і є джерела комедії: хор, неодмінна складова частина весняного сільського свята на славу бога родючості Діоніса, [25] і побутова сценка, яку виконували народні потішники типу пізніших скоморохів. Про існування їх ми знаємо вже з «Іліади» (пісня XVIII, вірші 603- 606). Поєдналися такі сценки (вони, між іншим, мали назву мімів, що в давньому світі означала і самих виконавців, і виконувану ними п'єску) з карнавальною веселою піснею (слово «комедія» буквально означає «пісня по-святковому веселої юрби»), як думають, уже тоді, коли грецьке селянство в союзі З міською демократією остаточно звільнилось від влади земельної аристократії й узяло участь в організації міст-держав, тобто в кінці VI віку. В Арістофана, очевидно, було немало попередників, але від них збереглись самі імена і незначні уривки. Він зостається єдиним відомим нам своїми творами автором староаттіцької комедії (V вік), для якої характерна гостра політична сатира; вона завмирає перед початком IV віку, перша половина якого дає середньоаттіцьку комедію, уже без хорів, з побутовим змістом; З кінця IV і початку III віку і вона змінюється новоаттіцькою комедією, найславетнішим представником якої був Менандр, що належить, проте, уже до нового - третього - періоду грецької літератури.

Якщо в трагедії соціально-політична агітація ведеться через посередництво міфологічних тем і образів, то в арістофанівській комедії вона ведеться відверто. Своїми сюжетами ця комедія не зв'язана з міфом: сюжети являють собою або гротескне переломлення дійсності, або їх узято з казки. Рядом комічних ситуацій і прямими висловлюваннями хору Арістофан різко критикує проводирів радикальної рабовласницької демократії часів Пелопоннеської війни, агітує за мир із Спартою, зображує розпад, що саме починається, громадської моралі, глумиться з своїх літературних противників. Ця комедія, де хор виступає то в образі ос, то жаб, то навіть хмар, де грубий натуралізм, що доходить до цинізму, змикається з найніжнішим ліризмом, де комедійність ситуацій доведена до самої невпинної буфонади,- проте реалістична в своїй основі і, безперечно, зв'язана з почуттями й настроями афінського селянства, що колись заклало підвалини всього комедійного жанру. В пізнішій європейській комедії твори Арістофана, як відомо, не мають собі ніяких аналогій. У пізніших комедіях сам Арістофан, відмовляючись від сміливої політичної сатири, звертається до соціально-побутової тематики, намічаючи, таким чином, перехід до нової стадії розвитку комедійного жанру.

Епоха розвитку драматичного жанру - V вік - була й епохою розквіту грецької прози. її історія тільки частково входить в історію художньої літератури, бо різкої межі між науковою прозою і «белетристикою» ще нема. Епоха найвищого зростання «афінської демократії» спричинила розквіт красномовності, зажадала повних підсумків історичного минулого. Таким чином виникла перша відома нам спроба історичної праці, що належить Геродотові (484-425 рр. до н. е.), авторові «Історії» з 9 книг, названих іменами 9 муз. В них розповідається переважно про епоху греко-перських воєн, результатом яких було піднесення афінської могутності. Майстер літературного оповідання, Геродот до своєї історії заводить усе, що здається йому цікавим; через це його твір являє собою дорогоцінне джерело і для обізнання з історією грецької новели, казки й інших видів фольклорної творчості (див. далі уривок з його історії - казку про «Рампсінітову скарбницю»). Навпаки, молодший сучасник Геродота, Фукідід (приблизно 460-390 рр. до н. е.), автор незакінченої історії Пелопоннеської війни на 8 книг, уже зазнав впливу загальної кризи афінської демократії в кінці V віку. Сучасник Евріпіда і філософів-раціоналістів, він далекий від наївності Геродота; ворог анекдота і зовнішньої цікавості, він критично ставиться до джерел і старається знайти й пояснити причини подій, [26] уникаючи ідеї безпосереднього втручання богів і надприродного елемента. Аристократ симпатіями, він розцінює події з погляду прогресивно настроєної землевласницької й торговельної знаті, стараючись у той же час надати своєму оповіданню якнайбільшого спокою й об'єктивності. Незважаючи на стислість викладу, що доводить іноді його стиль до неясності, Фукідід часом досягає великої виразності оповідання, наприклад, передаючи промову Перікла над гробом полеглих воїнів, що містить прославляння суспільного ладу Афін, або змальовуючи епідемію чуми в Афінах під час війни тощо. Безпосереднім продовжувачем Фукідіда був Ксенофонт (430-355 рр. до н. е.), автор «Історії Греції» на 7 книг і багатьох інших творів (всього їх дійшло до нас 37) різноманітного змісту: між ними й спомини про філософа Сократа, що був його вчителем, і твір, який має характер воєнних мемуарів - «Анабасис» (записки про похід і відступ грецького полку, що був на службі в перського царя під керівництвом автора), і ряд дрібних творів на політичні, історичні й економічні теми (серед них невеликий трактат «Про прибутки», діалог «Про господарство» - щось на взір старогрецького «Домостроя» та ін.). Ксенофонт - відвертий прихильник спартанського аристократичного ладу і навіть освіченої монархії, ідеал якої він вивів у своєму історико-політичному романі «Виховання Кіра» (далі наводиться уривок з нього, цікавий як зародок старогрецького любовного роману). Від наївного літопису Геродота до спроби науково-критичної історії Фукідіда і далі до тенденційно-партійних мемуарів і публіцистики Ксенофонта - ось шлях, за недовгий час пройдений афінською історичною прозою. Вона була представлена далеко багатше, але від решти істориків V-IV віків ми маємо самі імена й уривки.

Фукідід у своїй історії значне місце приділяє промовам історичних осіб, які являють собою звичайно його власні композиції. Ксенофонт намагається наслідувати його з цього погляду. Ці факти свідчать про ту культуру усного виразного слова, що характерна для життя афінського суспільства* V-IV віків. Промови філософів і політичних діячів записувались: поруч із згаданими раніше істориками вельми важливу частину грецької прози V-IV віків становлять твори ораторів: Лісія (459-379 рр. до н. е.), Ісократа (436-338 рр. до н. е.), що вславився, між іншим, урочистою промовою на честь Афін з прикінцевим закликом еллінських держав до згоди й єднання (назва цієї промови панегірик, тобто промова, виголошена на святкових зборах, зробилась загальним словом), Есхіна (389-314 рр. до н. е.) і, особливо, Демосфена (384- 322 рр. до н. е.), останнього борця за афінську самостійність проти загрози македонського поневолення (промови його, направлені проти македонського царя Філіппа, стали зразком сильного викривного слова; ще в старовину їх називали загальним ім'ям - «філіппіки»). Під вплив цього ж культу живого слова потрапляє і філософія. Філософські діалоги Платона (420-348 рр. до н. е.) цікаві не тільки як виклад системи ідеалістичної філософії, а й як зразки літературного діалога, який став надалі особливим літературним жанром, що культивувався як в античності (після Платона в грецькій літературі - Плутарх, Лукіан та ін.; у римській літературі - Ціцерон), так і в новій Європі - у гуманістів епохи Відродження (Петрарка, Лоренцо Валла, Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен), у французів епохи класицизму й освіти (Паскаль, Фенелон, Фонтенель та ін.), у поетів XIX віку (від Леопарді до Оскара Уайльда та ін.). Рядом коротких запитань перед співбесідником виявляються висновки, що випливають з твердження, яке здавалось йому непохитним доти, поки він не примушений був сам визнати його безглуздя (процес іронії); або переривчастою серією запитань з думок противника [27] здобувається висновок, дивний для нього самого несподіваністю («родопомічний» процес). Така звичайна композиція «сократичних» діалогів Платона... Це «мистецтво думки», що стоїть на межі «поезії» і «прози».

Протягом другої половини IV віку виразними стали прикмети близького краху афінської держави, що був разом з тим і крахом всієї політичної системи міст-держав. В міжусобній Пелопоннеській війні Афін із Спартою (431- 404 рр. до н. е.) вичерпались грошові запаси Афін, скоротилась торгівля, розорилось селянство, розрісся люмпен-пролетаріат, досягли крайнього загострення протиріччя між рабами і рабовласниками, між бідними і багатими, чия індивідуальна власність збільшувалась коштом колективної. Але тим часом як мі-ста-держави агонізували, завоювання Александра Македонського відкрили перед народами Еллади нові торговельно-колонізаційні шляхи на Схід, нові ринки, знищили ізольованість полісів і в результаті дали нові стимули грецькій торгівлі й заснованій на рабській праці мануфактурній промисловості. Наступники Александра поділили широку й різноплемінну завойовану ним територію на ряд великих держав - абсолютних монархій із складним і розвиненим бюрократичним апаратом. В античній історії, а разом з тим і в історії грецької літератури почався новий період - епоха так званого еллінізму.
Категория: 1 | Просмотров: 350 | Добавил: drakor
» Поиск

» Календарь
«  Апрель 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2017
    Сделать бесплатный сайт с uCoz