» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4090

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » 2011 » Апрель » 25

                                                                                        ЛЮБА-ЗГУБА



                                                                                                                                    Повість

Нічо так чоловікові віку вже не укоротає, як та люба. Хто не вірить, най лиш слухає, що розказуватиму...

У нашім селі, знаєте, чинять два храми в рік — один на зимні Николи, а другий на весні.

Зимні Николи, як здорові знаєте, припадають серед Пилипівки: скрипку не можна навіть зачепити, а за танець і не говорім таки нічо; бо якби панотець узнали, то би й до церкви не пустили, не то що.

А парубкам та дівкам що за храм без музики? — Але нащо вам казати, коли самі здорові знаєте. От тому ж тото сидять собі наші леґіні та дівки на зимні Николи красненько дома та дозирають хати, а стариня сама собі здоровенька храмує. Як же зато дасть Бог дочекати весних Николів, то вже стариня сидить дома, а молодіж пускають у храм. От тому ж тото назвали у нас зимній храм чесний, а весняний красний. Та й недурно його так і прозвали, — хто хоче видіти охоту та красу, то най лиш приходить до нас у красний храм. Скучно йому чей не буде, бо цілі молоді гори тут вам зляжуть, як би їх вітер змів. Але що вам казати, коли навіть і з лядського боку леґіні приходять. А хороші тоті галицькі леґіні, хороші! — лиш стань та дивися.

Від нас знов ходжують аж до шістьох сіл на храми — ходять до Сергіїв, у Плоску, до Тораків, до Киселиців, у Дестинець і у Довгополе, — ба декотрі ходять аж у Шипіт або тир аж у Молдовицю. Та й ніщо уже й казати, скрізь нас так красно та чесно приймають, що дай Боже лиш усім добрим людям так! Ми знов за тото стараємось, аби й їх так повеличати, як вони до нас прийдуть, або ще й ліпше; бо Сторонець, знаєте, перше село на всі буковинські гуцули, та ми не хотіли б сорому набратися, а ми — парубки — вже й тілько ні.

Тому тото мій брат, бувало, — він був старшим парубком у селі, — скоро прийде неділя перед красним храмом, скличе з церкви всіх леґіні в до себе та дає їм порядок: ти, Федоре, каже, підеш з тими против довгопільців, а ти, Андрію, знов з тими підеш мені встріть дехтинецьким, і так далі, — так вам уже розпаює красно, що другий і з письма так не удав би, поки світа. А сам уже старається про базар: базарисько в нас страх велике, то він як накаже підпарубочні, так його й обтичуть молодими смерічками та всіляким броетом, що аж любо дивитись, а стежечки вам починять, стежечки! — хоть най царівна проходжаеться, не сором. Жидів з оковитими горівками позаповідає вам аж з Вижниці, а музику заповість вам місяцем уже наперед аж зо самої Глиниці або тяр аж із Сочави, що як вам потягнуть смиками, то серденько лиш як на ниточці дриґає.

От дасть Бог діждати й храму. Парубки вже знають свою службу: ще до опівночі повстають, повибричуються, поприбираються, як лицарі, плоски в дзьобні, колачі в бесаги, посідають собі на гарні сідлані коники та гайда зустрічати сторонське парубоцтво, як уже там від брата розказ мали.

А брат вам убереться в кармазин, кресаню з полами насуне на чоло, порошниці, удвоє через плечі, так і сіяють: а пістолет аж четверо засадить аа ремінь та й стане собі кінець суток, як навертається д церкві, аби тут сторонських парубків ще раз та ще краще привітати. Коло брата стоять чотири післанці для його нотріби, два знов післанці стоять кіньми з сього і з того боку села, аби дати знати, як буде надходити славне парубоцтво, а два післанці стоять на цвинтарних дверях з мальованими фляшками, аби частувати кождого та кождого парубка, котрий ступить через поріг. Така вже, бачите, у нас установа. А ще вам скажу, що тоті чотири післанці, що стоять з братом, називаються стрільці; бо вони мають таку службу, що скоро яка сторонська дівка надійде, так вони їй зараз на віват мають стріляти, відтак відводять її два аж у цвинтар, а тут чекає вже моя старша сестра та веде у церкву святу, де знов середуща сестра жде, аби її красно де постановити.

Кінець села, чути, стріляють; се вже йдуть парубки. Музика там стоїть з одним післанцем, а друга з другим, — бо ми, бувало, усігди по дві музиці кличемо, — зачинають відгравати на пригіст; а жид, що стоїть з двома непочатими барилками при братові, то лиш усміхається, клятий, бо знає, що так і з порожніми бербеницями верне домів!

Приїдуть парубки. Брат їм клониться, вітає мальованими порційками та Й провадить у Божий дім. Тут аж чи не сім попів а восьмий диякон соборну службу правлять. Господи! — а дяків таки й не рахуй, такого понасходилося, та як вам разом усіма заспівають, то аж якось страх слухати.

Церква в нас красна дуже та убрана: образи святі всі під золотом та під сріблом, лиш затілько хіба, що тісно, — таки тісно, що в храму лиш стариня та дівчата входяться всередину, а парубки хіба що світло постановлять та служби віддадуть, відтак мусять виходити надвір та чекати водосвятія; але леґіні, коби здорові, не конче й журяться про се, — де б вже мав правду дівати! — вони зроблять вам дорогу від церкви аж на гостинець та чатують, як яка дівка приходить. Господи! — то ж то вже єї обзирають з усіх боків! — от так лиш нас тут єнорал на муйштрунку обзирає.

Приїхали парубки перед церкву. Зараз скочили підпарубочі, що вже напоготові так і стояли, та повідбирали парубкам коні; бо у нас, знаєте, така вже поведінка, що в яку-небудь оруду — най буде храм, най буде старощення, най буде весілля, най буде таки і простий танець, — так мусять підпарубочі ватажним парубкам коней пазити. Якби який флекев сього не пантрував, то й приймили б його парубки ніколи в парубки. Чи скажете, може, що се діло не добре? Ой ні, се таки так має бути!

Віддавши парубки коні та скінчивши діло в церкві, стали собі по цвинтарі проходжатись, а цвинтар у нас великий! — вітаються одні з одними, пізнаються, сміються, жартують, розказують одні другим, як там в них діється, що там чувати, хто до кого залишив ходити, хто посватався, хто побрав, — от звичайно, як бурлакам заряд; чим би й журилися, а чоловік, кажуть, мусить чимось журитися на сім світі — от так і наші парубки. А й я журився страх: одно — що вус той дідьчий не хотів рости, а друге — Корочукова Аксенія казала, що прийде на храм, та й не прийшла. І брат мій не був конче при волі, — знати, що також очікував когось, та нема. Аж тут, дивлюся, їдуть сутками два парубки, один рижим, а другий карим, а самі по-убирані, що краще й не може бути на світі, — пави, та й тілько.

— Бадіко, — кажу я та й справляю на гостинець, — адіть!

— Гей! — крикнув мій брат та аж стрепенувся. — Де ж, варе, так приварилися? — А сам кинувся до свого коня, що з другими кіньми парубоцькими стояв у пастівниці сідланий готовий. Другі парубки то ж само собі до коней, але вони ще й не посідали, а брат уже летить узаводи тих двох гостей зустрічати.

Позлітали з коней, як соколи, поцілувалися коли не більше як десять раз, пообзиралися, сплакнули трохи, — якби мій фудульний брат знав, що я вам отеє оповідаю, то, бігме, ще б в лице мені дав, — а віддавши колачі, ведуться поза шию до церкви; а тим часом поприлітали й другі леґіні, що з братом у ватазі були, і поклонилися гостям, віддавши колачі. Але доки що куди, доки підпарубочі знов коні повідбирали, минуло вже й водосвятіє, а люди зачали помалу з церкви виходити.

Парубки зараз і цуп! — зробили дорогу, куда будуть дівки йти, а самі так і тішаться, що собі з ними поморгають, — що тото, бачите, парубоцький накоренок може!

Брат посадився з тим парубком, що його так щиро дожидав, коло самих дверей: аби вже вам ні однісіньку не перепустити, але обіздрівши єї з усіх боків, і спереду, і ззаду, — Боже мене прости. А Ілаш (так звався братів товариш) уже такий рад! — а я вже таки аж не можу устояти, так мене, бачите, кортить на дівочі жарти надивитись.

Вийшла одна — не ступає вам здрібна, ні! — хтось гадав би, що не знати що; вийшла друга — так вам і надюндюжилася, ніби хтось такого діла уже не видів; вийшла третя — упхала лице в рукав, ніби вона соромиться, а тут так нищечком і дивиться на нас; вийшла четверта — та вам на парубків моргає, аж таки проситься, — що тут мати-збоку її товкмачить, щоби сором у лиці мала, — але де ж там! За нею вийшла п'ята: як зарегочеться! — а тітка йде ззаду та як її упече палицею по спині! Парубки в сміх-такого реготу наробили, що аж панотець петропопа мусили з вівтаря крізь віконце пальцем намаху-вати, щоби ми тихо були, — а нам і ні в тот бік. Лиш Ілаш не любив ніколи з дівок сміятися. Скоро ми в регіт, а він до брата: — А то, — каже, — не йдемо, Іванчику?

Лишень що брат кинув на його, аби мовчав, аж тут виходить із церкви — дівка? — ні, не дівка, але хтось гадав би, що се якась царівочка до нас на храм прийшла, така собі пишна та убрана: чоботи червоні, сорочка рантухова, опинка волочкова на ній, пояси крамські, а коралів та монества на шиї! — може, на яких кількасот левів срібних. Але все тото фрашки, — подивіться-ко ви їй лиш у лице; най і Добошева Дзвінка сховається, а більше не маю вам що й казати.

Скоро ступила через поріг, глипнула ніби трошки, гей зненароку, по парубках, а відтак чим борше обернулася до дверей та й махнула ручкою: — Ходіть-бо, ходіть же! — а рученька в її, мов лелієиька. Ілашко аж нестямився.

— А чия се? — питає.

— Та се моя нерва сестра, — каже брат, се моєї яблонецької тітки донька.

Заки йому се брат розказував, вийшли сестри з церкви, узяли свою Калину (так вона звалася) попід руки і повели на базар, а брат моргнув на парубків, та ну ж усіма й собі на базар за дівками.

Най вони там здоровенькі розшабашовуються, а я вам тим часом розкажу про Ілаша. Був се старший парубок довгопільський, син старої Хороцованихи, шо за еї казали, що вона свої сороківці ділеткою міряє. Чи се правда, чи неправда, не знаю вам уповісти, бо вона мені своїми сороківцями не хвалилася, але тілько знаю, що понад неї не знайшлося багача на всі наші гори, — а мала вона двох синів: одного Ілаша, що ми за него говоримо, а другого Василя, що з ним прийшов. Батько їх давно помер, а кажуть, що ходжував з Добошем, зрештою, чи ходив, чи не ходив, а сини славні раз мав — один кращий та гарніший від другого.

Ми змаленьку зналися, бо нені ваші щось були собі таки не чужі та й дуже обі навиділися, але ніхто вже так не любився, як мій брат з Ілашем, а я знов з Василем, — люди нам, бувало, дивуються. Але ж бо й не було щирої душі понад мого Васильчика. Ні він без мене, покойний, бувало, нічо не орудує, ні я без його; ми навіть і одної днини у парубки уписалися, так того ми собі добре жили.

Ми з Василем були собі ровесники, а наші брати то само, лиш що наші брати були чи не шістьма годами старші від нас, от тому й не випадало нам межи старші парубки пхатися; за тото стали ми собі оба, май, упосліди та дивимося, як виходять дівки, ніби тото й ми вже страх як розуміємо, що по чому, а вус ледве що гаразд і засіявся, — але де б, як тот каже, біда ділася? Лишень, бачите, шо ми гаразд розморгалися до дівчат, аж тут виходить Калина. Господи, як мій Василь не почервоніє, як мене не вхватить за руку, а відтак як не задрожить! — аж я переполошився.

— А се що тобі, Василю, такого? — питаю.

— Та нічо, — каже, — тихо! — А сам як видивиться на неї! — таки би єї очима їв.

— А що, може, не красну маю сестру? — запитав я його жартуючи.

Він мені на се ані слова, але потяг боржій на базар.

На базарі — от звичайно на базарі. Одна музика грає по однім кінці, а друга по другім, шинкарі позасідали собі у два ряди з повними терхами та з усіляким судником; дівки поставали громадками та свої речі правлять, хто їх там зна що; — от звичайно дівки, а парубки поставали та лагодяться на танець.

Танець завів Ілаш з Калиною, а парубки кождий собі по дівці та гай за Ілашем, так і розносяться! А топірці не літають, ні! — аж за очі ловлять, так блищаться в сонці, а днинку дав Бог таку ясну та веселу, що люди аж помолоділи. А дівочки вам не розпусні, ні! — навіть і ні в той бік, що мами ззаду дивляться та лиш собі на носі карбують, кілько би тото донечці кулаків дома усипати, або таки ще дорогою, вертаючи з храму, — а храм у нас ведеться через цілих три дні, то назбирається кулаків тих май-май! Але дівочки не журяться, — добре, що матірки тут нічо не кажуть, а дома — хто там видітиме, як та й що.

Так собі дівочки. А брат з ватажними парубками так звиваються, та частують, та припліскують, та додають охоти, звичайно, як гостям. А Ілашко Калину таки й не пускає з рук, в одно гуля та гуля, а топірчик і не дотикається його, в одно понад головою шумить, аж старі люди дивуються, а Калина вам — справді калина; лиш що калина в гаю цвіте та не говорить, а наша Калина і цвіте, і сміється, і говорить, і моргаеться подеколи з Ілашком, часом і засоромиться трошки, бо леґінь не знає вже годі та часом щось і скаже, що й сам не знає, що він казав, — ну, пропав, та й доста того, — се вже й сліпий далі уздрів би, не так ми.

Лиш Василь сьогодні ні сміється, ні гуляє, — він і так не конче був до того гуляння, а сьогодні йому і не наводи таки нічо, бо можеш ще й в лице дістати. Дивиться на Калину та й мовчить.

— Та йди-бо та гуляй, — кажу я, — чогось осторопів? Ади, онде стоїть Маріка (моя середуща сестра), — ану, йди та вже вимахай нею, аби знала, з ким раз гуляла, — вона через цілий тиждень так і радується, що з тобою гулятиме.

— Е, що мені там до твоєї сестри, — воркнув Василь. — Най собі гуляє, про мене, з ким хоче, зо мною, певне, що не буде.

— Ото ж бо й ти файно наговорив! — чекай, сказку я Марії, не бійся.

Василь лиш кинув головою, ніби тото отак: та кажи, мені байдуже.

— Юрію, а ходи-но сюда! — закликав мій брат, стоячи та чудуючися, що за танці Ілаш з Калиною виводять, — таки аж землі не досягають. Доста того, що глиницькі цигани самі вже казали: «Ми вже, — кажуть, — по весіллях та по храмах свій вік збули, але такої гульні ми ще, бігме, що не виділи». А Ілашко ще дужче, гей несамовитий! А не веселий, ні! — гей ніби вже знав, що він оце востаннє у нас на краснім храму гуляє. Най мені ще хто скаже, що душа не віщує горе!.. Та що з того, що душа віщує, коли серце годі навчити! Люба-згуба, шепче душечка, а Калинка слухає та от що; прилипла, як мід, до леґіня, а тут не знаю, чи коли дотепер і бачилися гаразд, бо Яблониця далеко, а Калина як ще була маленькою у нас на храму, так і не була ще дотепер, а коли б знала, яке ще має діятися, то була б і не приходила. Але то, — чоловік не годен своїй долі так утечи, як земля від сонця не годна відступитися. Та вже най би, зрештою, і так було, лиш коли б тота доля, май, по правді робила, а то дасть одному забагато, а другому таки нічого, Бог би її побив...

Але доки долі буде, а я обірву від брата якийсь кулак, бо він мене відколи кликав, а я тут зачав вам рацію про любу та про долю, ніби ви сього діла і без мене не знаєте. Господи! — от біжу ліпше д братові.

— Що казатимете, бадічко?

— Іди, — шепнув мені брат в ухо, — та проси неню, аби борше стіл лагодили, бо вже далі пора.

— Зараз, — кажу та й скочив домів, — наша хата, знаєте, зараз таки коло церкви.

— Нене, — кажу, — бадіка просили, щоби стіл лагодили.

— Та стіл уже, синку, відколи готовий! Хоть зараз най просить.

Я взаводи до брата:

— Стіл уже давно готовий, бадічко, — чи скажете казати музикам, аби стали?

— Кажи, — але кажи їм так, що як будемо йти ід хаті, то иай же мені грають, не жартують; а при столі аби мені хіба лиш до отченашу утихли.

— Гай, гай! — кажу та й махнув, аби робити, як мені казано, бо я, знаєте, свого брата дома гірше боявся, як тепер не знати якого єнорала, — та й таки так і має бути, щоби молодший брат старшого боявся, — а може ні? Може, де й ні, але в нас межи гуцулами уже раз така установа, та й ніхто єї не переіначить, бо у нас, знаєте, старі руські обичаї ще чисто утрималися, — коли не ліпше, як на самій Україні, бо Україною, бачите, орудував хто хотів, та все їй своє набивав, але до гуцулів. Богу дякувати, не конче ляшків, та недоляшків, та переляшків, та як погана віра, май, зветься, — і кортіло. У нас справа швидка: з креса та в груди — за димом не видко, за громом не вчуєш.

Тото лиш тепер перейшли гуцули на біду, але з-за мого верем'я ще інак було. Ох, ох, милий Боже! — ти високо, цар далеко, а песі віри роблять що хотять. Але чей колись і на наші ворота сонце засвітить!

У нас на храмах обирають старосту, як би й на весіллі. У нас тогді був один чоловік, Ферик називався, за храмського старосту. От і прийшов та й став просити до столу, — а тото вже таки гаразд пізно було. Так собі парубоцтво здорове погуляло — і ні в той бік, що сонечко вже потало у Чорногору, аби там нашому панові Добошеві поклонитися та його у красний храм до нас запросити. Чогось бариться ще любчик наш, — але прийде він колись, хіба би тоту Чорногору вітер уже роздув. А доки він прийде — то ми хіба ходім з Богом, та просимо й вас, пани мої чесні, будьте ласкаві на хліб, на сіль та на що Бог дав та добрі люде прилагодили. Не гордуйте, прошу; хоть у нас великі приправи не найдете, то найдете чисте серце та щиру думку, — а хоть тота думка трохи бистра, як ті вітрове в наших горах, то нічо тото не шкодить; ліпше так — міркую, — як би ми ходили замлілі та бездушні, як ті ваші міщани, що щиру думку та ніт вісті, май, що малпують, а тут би раді чоловіка в ложці води утопити; ми не так: ми вас хіба у мідку солоденькім утопимо, а бити вас, бігме, не мемо, — най вас Господь б'є ласкою своєю та усім добром, а ви знов будьте добрі на нас, та не цурайтеся нас, простих гуцулів, ані нашого столу. Просимо, будьте ласкаві!

Музики пішли уперед, за ними повели мої сестри та дівки з сестриної ватаги сторонських дівок. Відтак пішли другі музики, а за ними рушили парубки, — насамперед мій брат вів Ілаша, і так далі провадив кождий парубок з братової ватаги усе по два сторонські парубки, як тото вже у нас установа. А я свого Василька ледве відшукав по базарі, — стояв собі, сердешний, під явором та мнув ширинку у руках, аж тут я зирк на його — а він плаче!

— А се, Василю, якої? — писнув я. — А чи тобі лиш хто що не казав?

— Не казав, — каже, а сам ще дужче.

— Я це не розумію, — кажу. — Може, я тобі чим прогрішив, та тобі так банно? Коли що було, братчику, то вибачай, я це, бігме, не хотячи, — цить же, не плач!

Він лиш на мене подивився, а далі промовив:

— Ти мені, Юрійку, нічо не винен.

— Так чого ж плачеш? Гей, якби Марічка виділа, що такий леґінь, мосьпане, плаче, тото ж би сміялася, — а хто ж бо таке видів?

Трафив я на лік: як опарений, кинувся мій Василько, обтерся боржій та й ухватив мене за руку.

— Ходім! — каже.

— Отак, то що інше, — кажу я, — так, але ходім. Та й пішли, т— Лиш не сади мене коло...

— Коло кого? — питаю.

— Та коло — Калини, чи як її там звете.

— Та хоть би й рад посадити, то не посаджу, — кажу, — бо коло

неї Ілаш сидітиме.

— Ілаш? — заскреготав мій товариш зубами та й більше нічого не говорив через цілий вечір: ти б казав, що хтось його замовив.

В хаті, звичайно, — як у храму. Стіни оббиті коверцями, світло горить; куда обернешся — столи аж вгинаються; по тім боці за столом сидять дівки, як ті квіти у грядочці, а по сім боці коло столу сидить знов славне парубоцтво та щебече собі, як дрозди. На стільці против столів сидять музики та заводять, як то звичайно перед вечерею, якоїсь волоської туги, що аж серденько топиться, а коло печі пораються неня аж з трьома кухарками та ладять страву.

Ілаш сидить против Калини, я свого Василя посадив против Марії, а сам пішов братові помагати; бо брат, знаєте, не мав при столі сидіти, але за гості старатися, — така вже в нас, бачите, поведінка.

Помирилися, помолилися щиро Богу небесному, староста поклав на стіл аж шість мисок великих грітої з медом горілки та став частувати, я знов з братом крою колачі, неня подали страву на стіл, парубки чаркують порційками — аж любо, а дівок силою засипають, котра не хоче випити. Бесіда мила, козацька; брат та ватажні парубки гостеньків усе демаають, усе просять, ненька такі раді, що аж Богу святому моляться, а Ілаш топиться таки, дивлячись на свою Калину, а вона знов гине, дивлячись на його. Лиш Василь як сидить, так сидить собі невеселий. Що сестра його займає, що другі дівчата зачіпають, — бо понад Василя, знаєте, не було кращого парубка на цілу Буковину, — що таки неня, та брат, та я приговорюємо, — годі! — та й роби з ним що хоч. Але — дивлюся я — сестра лиш ув'яла. Я кинувся до неї:

— Сестро, а вам що?..

Прибігли і неня.

— Я бо тобі не казала, Маріє, аби ти тілько не гуляла? Боже мій! — з тими дівками; як вони не хочуть мене слухати!

— Та Марія, — кажу, — і кроку вам сьогодня не зробила в танці. Чого-бо й ви ще від неї хочете? А дайте ж покій дівчині.

Неня аж зажурилися.

— Так чого ж? — кажуть. — Чи не з очей лишень? Одокіє! А заведи-ко сестру до комори та постели, най трошки ляже, може, їй легше буде.

Одокія (старша) узяла сестру попідсилу та веде в кліть, а я кинувся вперед, аби боржій кліть відомкнути та постелити.

От лишень що Одокія положила сестру на підклад та накрила, аж тут кричить мій брат а хорім:

— Юрію, а де ти?

— Осьде, бадічко! — відзиваюся я та й біжу в хороми.

— А подивись-ко, де Василь дівся, — каже брат, — я й ні в тот бік, як він вийшов з хати.

Я кинувся на двір — нема, у пасіку — нема: аж дивлюся у пастівник — а він коня собі лагодить.

— А це якої знов, Василю?

— Та от такої, що хочу їхати домів.

— Коли б хоть горілки був пив, то ще не дивувався б тоді, а то й горілки не кушав, а таке зводить, що сміх і людям уповідати. А неня та брат що казали б, якби се ти зробив?

— От скажеш їм, що я заслаб чогось та й поїхав додому.

— Але ж бо так! Та брат мені кулаків надавав би, що й до других Николів чув би, якби я йому сказав, що ти занедужав, а я тебе додому пустив, та ще й самого. Не пускаю! — кажу.

А сам трутив його від коня, здоймив сідло та поніс у кліть, аби замкнути.

В мене діло бувало, горить: загадав — та й зробив. Виходжу на двір, а Василь ще в пастівниці — як стояв, так і стоїть.

— Ходи в хату, Васильку, — яв я його по-добру голубити, бо знав, що фрикою з ним і тілько не вдію. — Ану ж, ходім, — кажу. — Мене так кортить з тобою горілки випити, аж страх! Я еї сьогодня і не коштував. Ану, брате, та вип'ємо і собі по чарці, ворогам на збитки!

— Чекай, — каже, — зараз піду, най лиш трошки прохолоджуся, бо мені душно.

— Так же ходімо у сад, — кажу я йому, — там так красно; там я тебе проведу, а відтак підемо оба в хату.

— Ходім! — каже, та й пішли.

Під садом наша пасіка, на всі боки обцаркована, а мали ми тогді більше як двіста маток бджіл. Під пасікою була лавочка.

— Отут, — каже Василь, — сядьмо собі.

— Добре, — кажу, та й посідали.

Гості одні в хаті бавляться (бо вже було по вечері), одні гуляють надворі, а декотрі співають собі за музиками, навіть і неня, що до співанок не конче ласі були, заспівали собі з добрими людьми, — не так уже про свою волю, бо вони дуже вам зроду журливі були, але аби гостям охоти додати. А музика так красно і потягає за співанками — Боже любий! Шкода, що до нас не конче добре було чутися, бо пасіка гей далічко від хати. За тото ж бо місяць так нам красненько і світить! А Василь мій так-таки вам затужив, що аж не можу вам сказати.

— Та й не уповіш мені, товаришу, що тобі є такого? — питаю я почасові.

— А цить же, — каже він та й слухає; аж чуємо: двері рип! до пасіки.

— Братчику, любчику, голубчику! — став хтось усередині казати. — Дай мені яку пораду, бо гину.

— Та годі ж бо, Ілашу, годі! — обізвався мій брат. — Порада тобі готова: ти любиш Калину, а Калина любить тебе; віно — хоть би в моїх сестер таке! А дівка — як сам знаєш; та до того тобі така госпо-дарна, що пари їй нема. Стара знов жона чесна та ані раз не фудульна.

От шли в неділю по рушники, та й годі. Твоя неня, знаю, що відразу пристануть, а я з Калиною самий поговорю скоро по храму, та й все буде добре, так маю в Бога надію.

Ілаш аж підскочив та братові поза шию:

— Ей, світе ти мій, братчику ти мій щирий та любий! Більше не міг і промовити з радощів.

— Та годі бо, годі! — каже брат, — бо ще мене задушиш.

— Та коли ж бо не маю брата понад тебе, — каже Ілаш, — та й не зможу тобі віддячитися. Чому мені Бог не дав сестру, щоби був її за тебе віддав?

— За тото, — перебив його брат, — дам я свою одну сестру за Василя; знаєш, от, може, таки Марію, бо вона на його щось дуже приязно сьогодня дивилася.

— Але що даш?! — питає Ілаш весело.

— Чому ні? — каже брат.

— Дай руку!

— Осьде й рука, й слово, що дам.

— Ходім же пити слово! — каже Ілаш.

— Ходім.

Та й пішли. А Василь як вам засміється! — Ще й сьогодня мені страшно від його такого сміху.

— А чув? — питає мене.

— Чув,

— Так ходім і ми в хату, щоби виділи, як буде твій брат з моїм братом слово пити.

— Добре, — кажу, — ходім! — взялися та й пішли.

* * *

Категория: 36 | Просмотров: 823 | Добавил: admin | Дата: 25.04.2011



Минув і храм. Гості роз'їхалися кождий у своє. Брат випроводжав тітку аж против Устірік, та також вернувся, діставши від Калини вже красну та красну шовкову хустку на шию (ще й сьогодня її має), а мені знов дала премудру дзьоблинку міцкову та й запрядач делікатний. Брат їй знов віддарувався крамськими чобітьми жовтими, а я дуже мудрою політикою багровою на п'ядь. У нас-бо, бачите, уже така установа, що родина, як іде в гості, то дарується. Чому того так, то не знаю, але як люди роблять, так і ми.

Храм був у понедівнок; а на другу неділю, прийшовши з церкви та пообідавши, неня собі лягли на постіль припочивати, бо з великої оруди та гей трудині були, а брат узяв чудотворник у руки та читає коло стола наголос, бо неня дуже любили слухати, як він читає, часом так і задрімають солодко — от як і тепер. Сестри знов сидять собі надворі, на призбі, та — от як тото вже дівкам заряд — регочуться, та судять других дівок, що в храму були: ба ся мала згрібну сорочку, ба ся мала подерті чоботи, ба ти не знала гуляти, а на тій урвали хлопці морщиння, ба друга знов випила порцію горілки відразу (ніби вони не п'ють, лиш аби ніхто не видів!), ба ся знов сяк, ба та знов так, — от що й робили би більше? До того ще посходилися від сусід дівки — ярмарок, та й годі! Аж брат мусив вийти та їх в сад нагнати, бо були б не дали нені і відпочити. Лише сестричка Марічка не була межи ними: лежала вона собі, сердешна, в пасіці та так і плаче тихесенько, ніхто не знає чого, а приповістися і мені навіть не хотіла, не так аби кому другому сказала.

— Що вам, сестричко? — питаюся її, увійшовши до пасіки (бо в нас, знаєте, кажеться старшим браттям та сестрам «ви»)- — Ви щось від того храму як не свої стали, — чи вам лиш хто що не казав? Таже маєте нащось братів претці, Господи! Скажіть лиш баді-ці або мені, та ми його в капусту посічемо.

— Нічо, братчику, — сказала сестра, та лиш ручкою махнула. А далі й каже: — От сьогодня однако неділя, поїхав би у Довгополе відвідати... Василя... — а се доказала вам уже насилу, та й сховала головку в джергу.

Мене неня в голову не била: знав і я, куда що і почому світі.

— Іду, — кажу, — коби лиш бадіка хотіли пустити. А ви нічо,

сестричко, не переказуєте в Довгополе?

Сестра лиш на мене подивилася-. Боже милий, Боже! Сестричко моя люба, тепер уже на мене не подивишся ніколи сивесенькими твоїми очима... Сльози мені закрутилися, — вийшов з пасіки, не допитуючися далі.

Увійшов я в хату. Брат усе читав, як читав коло стола; неня дрімали, а я став коло неї та й чекаю, як брат стане. — Може, тобі чого треба, Юрію? — запитав по часі.

— Чи не пустили би ви мене, бадічко, у Довгополе? Кортить мене відознати за Василя.

— Про мене — каже брат, погадавши часок. — Аз чим ж ти підеш коли й колачі минулися, і горілки дасть Біг?..

— Горілка буде, — кажу, — коби гроші, а колачів я маю пару своїх.

Брат посяг у ремінь та й виймив мені сороківця.

— На, — каже, — та возьмеш по дорозі око горілки; а тепер

уберися мені пишно та прийди сюда, щоби тебе обіздрів.

Я впідскоки в кліть. От уже й убрався та уходжу.

Брат подивився по мені, та й не мав що й казати, бо до уборів не взяв мене кат. Як вам, бувало, порошниці утру та топорчик, то не дбаю, аби й до самого цісаря у старости.

— Іди ж, хлопче, та не барися мені туда, — наповідас брат. — Ходом та й назад!

Я пасунув брови: «Що мене, — гадаю собі, — миють бадіка хлопцем звати, коли я вже, Богу дякувати, парубок, а вус уже таки сіється, — гм!»

Брат усміхнувся та, аби мене потішити, й каже:

— А котрим ти конем їдеш, хло'?

— А котрим же їхав би? Рижим!

— Дай рижому покій, — каже брат, — він недавно з дороги, бери мого.

Не треба мені се було двічі казати, — як скочу! На мліг ока був рижий розсідланий, а вороний осідланий. Ей, то ж був-бо раз і коник уже! Хоть під якого отамана.

Увійшов я в хату.

— Я вже готовий, бадічко, — чи кажете йти?

— Іди, йди! — каже брат. Та поклонися там Ілашеві, щоби здоров був; скажеш йому, що на Петра будемо бачитися, або, може, й борше.

— Гай, гай! — кажу я. — Оставайте, бадічко, здорові.

Але лишень що я на поріг, а молодша сестра з криком встріть мене:

— Ілаш з Василем, бадічко!

— Де!? — крикнув брат та кинув книжку на стіл, а сам вибіг з хати.

— Адіть, бадівко, адіть — онде, право Кодоманки. Та й у кучмах — не видите? Адіть!

Брат аж плеснув у долоні:

— Квапився, нема що й казати!.. Біжи винеси мені кресаню, най

іду пана-молодого зустрічати. — А самий такий рад!

Сестра побігла за кресанею, а я уже не сердитий, ні! Та й чи ж і нема чого сердитися? Уряди-годи придалося мені на братовім коні їхати, та й з того нема нічо; то ж то би вже довгопільці дивилися, а Корочукова Аксенія! Аж трохи що не заплакав. Але ніколи було, бо брат кинув, та побігли ми боржій встріть пана-молодого.

— Слихом слихати,

Видом видати, —

А пана-молодого вітати

Щастєм, здоровлєм,

Розумом добрим,

Ласкою господньою.

Дружиною надобною!

Най тобі, брате, чи, — хочу казати, пане-молодий, Бог дає

І з роси,

І з води,

І а усеї лободи!

А пречиста діва

За столом сіла,

А за нею добрі люди —

Тобі доленьку судять;

Як золото, ясна,

Як весна, красна,

Як хліб, добра,

Усему світові подобна.

Скоро се брат проказав, так і зняв кресаню та й уклонився аж тричі.

Ілаш нічого не відповів, але як скочить з коня, як обійме бадіку, як стане цілувати! Аж мало що не перевернулися.

— Дякувать тобі, братчику! — тілько й бесіди з його.

— Та годі вже, брате, годі! — стали бадіка казати. — Уповідай, як там було, як тебе стара приймила, що Калина казала, що твоя неня казали, що довгопільські дівчата говорили, що ти на стороні посватав, — що?

— Ей... Та бо ти такого насипав, що я вже нічого не знаю, — каже Ілаш. — А мені й так лиш одно в голові: моя Калинка. Ех, тото вже нажиюся та нажию, бо є з ким! Чим же я тобі віддячуся, братчику мій єдиний?! — та й знов братові поза шию.

— От і не говорив би таке, — каже брат, — та ще й против ночі; ніби тото я в тім що свідім? От любить, та й пов'язала, — ходім д хаті!

Коли се браття говорили, стояв Василь збоку та лиш усміхався, а сам такий марний, марний! Гірш моєї сестрички. Ніхто в світі не сказав би, що се він, тот Василь, що за ним дівки гибли: аж очі йому потали в голову.

— Як же, пане піддружбо? — жартую я до його. — Я тобі вклонився, а ти мені ані слова, — що се такого має значити? Зараз мені встати з коня та красно мене привітати! Чуєш? Або хоч, щоби я сів он на карого та поїхав пріч, аби тебе й не видіти? Видиш, онде кінь уже стоїть таки сідланий, готовий — я лишень що хотів до тебе на Довгополе їхати.

— Чого? — перетяв Василь.

— От так!.. Чого? Аби відознати, що ти дієш, бо я боявся, що ти, може, розболівся. Та й так. Чого ти такий страшний став, Василю?

— Я, страшний? Та хоть би й так — що кому до того? А ти не кажи мені більше таке, бо...

— Бо що? — став я питати. — Може, мені в лице далі?

— Щоби знав, що таки дам. Що кому до того, який я в лиці?

— Так?

— Так!

— Ну, добре, що знаю, — кажу я. — Більше ти на мене токма за се не будеш гніватися. — А сам умовк. Більше я до його не промовив сього вечора ані слова, такий мені жаль був великий. А я вже таку натуру маю зроду, що дуже багато треба, аби мене розсердити, але як мене вже хто уразить до живого, так моє серце вже не обернеться, поки світа. Але не, аби я, може, на його ворогував, — крий Господи! І сприяти йому буду, і в огонь за його піду, а говорити вже не буду, хіба він сам мене на бесіду зачепив би, — та й то відповім йому на його запитання, — розговорюватися вже не буду ані йому моє добре серце не покажу. Не красно се так — знаю дуже добре, але що ж буду вже робити, коли натура така лукава. Повходили в хату.

Неня як учули, що Ілаш уже посватаний, та й з ким, та й як, — такі уже раді, що аж Богу моляться та в долошки плещуть, бо вони, знаєте, Ілаша дуже навиділи зроду. Позасідали поза стіл; одна сестра кинулася до печі, друга до циган по скрипника; наймиття розіслав брат по парубках спрощувати, мене знов по горілку до жида, а сам такий охочий, аж гуляє, — не тому, може, що Ілаш його запросив у старші дружби. Але він тому такий рад, що його Ілашко з радіщ аж не знає, що собі робити.

От і моя лиха воля минула помалу. Против коршми стрітив Лейбину Анницю; став, поговорив трошки, пожартував, ущипнув зо двічі, — от і попустило трохи з серця. У пропінації приповів старому Дувидові за того жида, що не хотів устати. А се так було.

Одному чоловікові злягла вночі жінка, так він, сердешний, не знав з радіщ, що робити, але вхопив барилку та побіг у коршму:

— Абрамку, а спите ви?

— Гм?

— Чи спите ви? — кажу.

— Сплю.

— Встаньте та дайте горілки.

— А багато?

— Піввідра.

— А нащо тобі аж піввідра?

— Мені жінка злягла та мені треба.

— І моє жінки лягло, нівроке, та їй не треба горілки, а тобі треба; не встану.

— Але встаньте, коли я вас прошу.

— Я тобі казало, що я не встану; ну, іди собі. Може, ти хочеш що украсти або зрабувати... Іди собі, ну, іди!

— Ей, Господи, бо'з вами!

— Що, Господи? Що? Ніби мене твій Господь здойме! Іди собі, кажу, до дідке, бо буду ґвалт кричати! От таки зараз кричу, — ну!

— Ей, бо й ви, Абрамку! От таки дасть Бог, що ви встанете.

— Що хлоп св... — рохкає! Що, Бог дасть — то я встану? А Бог таки дасть, та я не встану.

Аж Дувид самий засміявся, а товста Дувидиха аж за черево береться:

— Дувид-лебен, гіб же ім а гіт бромфен! 1

Хоч я тоді ще по-німецьки не розумів, то я претці знав, що до чого йде.

— Дайте, Дувидку, — кажу, — дайте, та вам колись ще якоїсь

приповім.

Дувид і уточив мені з-під самого чопа, аж вам цяти б'ють. А мені стало зараз ще легше на серці, як від Лейбинової Анниці. Боже милий, — нема тото, як молоді літа!

Дома застав уже повно леґінів, а Ілаш мені зараз і поклонився та й став просити:

— Клонюся вперед Богу святому, а відтак вам, чесний брате та й товаришу, щоби були ласкаві на сесь колач (а тут мені вже такі великі два колачі плетені міські і подає!) та й до мене на весілля у післанці.

Я приймаю колачі та й дивлюся на брата:

— Як ви кажете, бадічко?

— І овшем, — каже брат, — позволю, — чому ні!

От лиха воля минула й до решти; та коли б то — але ще й тої утіхи тілько відкись узялось, що вже аж забагато було, а тут ні з ким навіть і своє серце поділити (бо до Василя уже сам нічичирк). От підійшов я до Ілаша та й кажу:

— А чи бачили ви тоті пістолета, що мені бадіка оногди з-за гори винесли?

— Пістолета? — крикнув Василь, схопившися з місця, — ану покажи!

— Ану-ко, покажи! — повторив і Ілаш.

Я побіг у кліть та й виношу пістолета, а тут такий рад, що на моїм таки стало; бо я знав, що Василь зроду за зброєю таки аж гине.

— АдиІ — кажу до Василя.

— А набиті? — питає.

— Не набиті, — кажу, — або чому?

— Так нащо ж мені їх показуєш? — рік Василь, сівши собі знов, як сидів. — Спряч їх собі!

«Зійшов з розуму, та й годі!» — гадаю я собі, а сам іду до Ілаша, щоби хоть йому похвалитися.

— Адіть, — кажу, — що за мудрота! Лиш ножів ще не маю.

- Я тобі подарую свої ножі, — обізвався Василь, — мені їх однако не треба. От будеш мати по мені чи там від мене пам'ятку.

— А ти нащо ножів збавлявсь би? — обізвався мій брат до Василя. А відтак каже до мене: — Я тобі самий справлю ножі. От і

завтра можеш піти в Плоску та сказати собі робити пару ножів та й вилки, які сам злюбиш.

— Та вже коли кажете ножі робити, бадіко, то кажіть ретязі нові робити, бо в моїх геть низки рвуться — так зглодалися.

— Ну, про мене! — каже брат. — Але дивися, щоби мені за тото й покосив гарно сього літа.

— Бігме, бадічко, цілий згарець вам скошу, — кажу я. А самий такий утішний, гейби мене хто на сто коней посадив був.

— Ну, ну! — каже брат. — Мемо видіти. А тепер іди та розсідлай онде вороного, що аж по копита в землю вбився, а все через тебе, господарю, бо ти не міг його розсідлати, нім був за горілкою, — де би!?

— Ей! Та-бо ви, бадічко, все лиш сварите та сварите, а мені ніхто б і пальцем крові не дорізався.

Всі в сміх. А я й кажу:

— Не журіться, бадічко, про тото, що ваш вороний трошки собі попостояв, зато він собі від сьогодні за дві неділі й на весіллі погуляє та мідку вип'є.

— Може, й пива? — накинув Василь.

— Пива? — кажу я. — А хто ж бояре пивом частує?

— Не знаю, — утяв Василь та й вийшов десь надвір, а я знов пішов коня розсідлувати.

Як там того вечора в нас далі діялося, не маю що розказувати, бо самі здорові знаєте, як на запросинах діється: п'ють, гуляють, говорять, жартують, фіглі роблять — що більше й робили б? Лиш Василь не гуляв, бо сидів собі смутний та невеселий кінці стола. А сестричка собі також не гуляла, бо лежала в пасіці та тужила. Але я собі байдуже: мені лиш мої ножі та ретязі в голові. Гай, гай! Милий Боже!

* * *

В кого нема увесну роботи? Хіба, кажім, в того, що не хоче робити. Правда, що у нас у горах навесні нема вже тілько кутання, як у поля-ниць чи, як то в нас кажуть, гречкосіїв, але робота все-таки є: ба плоти закладати, ба пересипати, ба одно, ба друге. От так і зійшли нам тоті дві неділі до весілля, як пальцем махнув.

В четвер увечір кажуть неня до нас:

— Ну, синку, колачі вам готові, та й горілка вже в ладу. Коли ж люди вас за люди мають, то підіть, а ще токма такому любому товаришу послужити.

— Або ви не їдете, ненько? — питає брат.

— Поїхала би, синку, з радної душі, — кажуть мама, — але гей небізую, їдьте ж тепер самі та веселіться, здорові, доки ще молоді, бо старість, сивку, не радість. Ох,- ні-ні, любчику, ні!

Я встав, ще далеко було до днини, нагодував коні, вичесав, як дзеркало, що хоть голися, осідлав братова вороного, а собі рижого. Вимився, вичесався, убрався, як лицар який, оперезав свої нові ретязі, засадив пістолета та ножі за ремінь, а сам аж не можу діждати, доки сестри бадіку уберуть та налагодять, щоби боржій їхати. Так тото квапно мені діялося, а про ніщо так, як про свою Аксенію, що її у весіллі певно вже побачу. Лиш один тягар маю на серці: той собачий вус як не хоче, так і не хоче рости, — ти б казав, наукірки.

— А готовий ти, Юрію? — питає брат з хати.

— Готовий, — кажу та й вийшов з кліті, навіть і не замикаючи, так мені, бачите, пильно діялося тоді.

— А пороху узяв? — питає брат.

— Узяв, сто набоїв. Доста буде?

— Доста, — каже брат. — Але флейтухи мені не забудь, господарю, щоби не так, як оногди!

— О, вже не забуду! — кажу. — Мене, знай, ще й сьогодня в'язи болять, як тоді накрутили.

— Гайда; гай! Іди лиш та лагодь коні.

— Та коні вже відколи готові! Лиш сідати. Підійшли ми д нені:

— Благословіте, ненько, на дорогу та й на весілля.

— Най вас Бог благословить та й веселить! — кажуть неня, перехрестивши нас. — Лиш дивіться, синку, щоби там якої колотні не було, бо мені сеї ночі таких ягід уже снилось! А ягоди — кажуть, що то кров.

— Ет, сон — мара! — каже брат, поцілувавши неню в руки, а я за ним. Та й вийшли з хати. Але лишень що виїхали на гостинець, аж біжить старша сестра та й кричить за нами:

— А ждіть же, — каже, — таже ви колачі забули взяти!

Брат на мене викрикнув:

— Уже до чого твоя голова, — каже, — служить, то, бігме, не знаю.

Я вернувся конем узяти бесаги з колачами, а сестра й шепче мені:

— Іам найдеш, — каже, — у папері завиту ширинку. Ту ширинку далі Василеві та й скажеш, що від Марії. Але щоби Іван не знав. Міркуй же!

— Гай, гай! — кажу та й поїхав.

Як ми пригостили до Ілаша, як він нас там красно приймав, як ми рушили в Яблоницю на старощення — не буду уповідати, бо багато розказувати б, а мало що слухати, а я й так багато дечого понаплітав, без чого могло б було ретельно обійтися. Але даруйте, панове! Ви не знаєте, як тото мило чоловікові згадати про давні свої гаразди, а я їх зазнав-зазнав, панове та й браття мої любі! Що я тут пишу, то я не пишу небилиці, але кавалок мого життя, мого так красного та любого тривку, що годі його буде й до гробної дошки забути. Ні! Зелена моя Буковино, сині мої гори, холодні мої ізвори! Хіба мене рука моя забула б, щоби я вас забув! Тото лиш ви мене забули серед світа, але я вас про тото не забуду.

Ідучи в Ябловицю, відкликав я Василя набік та й кажу йому:

— Осьде прислала тобі Марія ширинку.

Він лиш усміхнувся та й заток її собі за ремінь. «Се щось дуже дешевий дякувать», — гадаю я собі та й від'їхав. Доста я від оногда до його серце стратив, а тепер щоби його таки й не видів. Але його, може, й тякло, що в мені кипіло. От приостав трохи конем та й кличе мене:

— Юрію, а ходи-ко сюда, я щось маю з тобою говорити.

— Кажи! — кажу.

— Не гнівайся, брате, — зачав він мені казати, — що я дарунок від твоєї сестри не можу радніше приймити, але Бог сам видить, що серце годі навчити. Хіба от тілько: поклонися від мене Марії та й проси її, най на мене не банує та най таки й в тугу не вдається. Вона ще молода; а коли б знала, як я страждаю, то й простила б мене.

Красний сесь світ, братчику, красний! — А подумавши годинку, каже: — Ти гніваєшся, брате? Нема за що. Про мене, гнівайся — не гнівайся, як собі вже там любиш; але коли хочеш, щоби я мав по чім згадувати на те давнє товариство, то витешеш мені красний хрест з тої самої ялиці, що у нас...

— А тобі хіба хреста?.. Схаменися!

— Або я за хрест говорю?.. Отож і я наговорив! Я тобі мав щось інше казати...

— Кажи, — кажу.

— Чи Калина любить діправди мого брата?

— Отож-бо Й ти наговорив! Старост пов'язала, а його не любила б?

— А ти гадаєш, що нема так, що дівку силою віддають?

— І так може бути, — кажу, — чому ні? Але ти не видів, як вони в нас на храму прилипали? Ну, то вже не інак, але мусив ти бути п'яний.

— Твоя правда, брате! Видів я дуже добре, а я тебе ще питаю. Я знаю, що вона його любить.

— Не любить, але таки в нім топиться, — потакую я. Де я тоді розум мав? Також не знаю.

— Топить, топить, — повторив мій товариш кілька раз та й лиш на кульбаку повалився.

— Що тобі, Василю? — став я питати. — Чи тобі що не лихо?

— А чого ж би мені лихо, — мені добре, дуже добре.

— Так чого-сь так почорнів відразу?

— От не видиш; вечір, а тобі здається, що я почорнів. — А і так знов каже: — Ні за чим мені вже так не банно, як за комо кресанею.

— Або з твоєю кресанею що? — питаю я. — Чи не потер лиш де когути?

У нас, знаєте, носять на кресанях дорогі угорські когути, та тому я його й питав.

— Ні! — каже, а сам так красно, трошки гей крізь плач, говорить.

— А покажи-ко мені твою кресаню, — став він мені по часові казати, — най виджу, чи ми однакі голови маємо.

Я йому й подав.

— Однакі, — каже, потрібувавши зо два рази, та й віддав мені її назад. — Якби я загиб, то не відказав би свою кресаню нікому, як лиш тобі.

— А ніби й я так не зробив би? — кажу.

Коли б я міг був розуміти, проти чого він тото говорив! Хто був би навіть і на гадку собі наволік?

— А чули, — став Василь на парубків покликати, що в боярах були, — чули, як ми з Юрієм помінялися?

— Як там, як? — стали гуртом питати.

— От так, — каже Василь, — що якби я борше вмер, то лишиться моя кресаня йому, а якби він, то його мені. Чули?

— Хіба що так! — стали другі парубки сміятися.

— На старощення їдуть, а за відумерщину говорять.

— Ближче д хресту, як д Різдву, — каже Василь, та й мало що й говорив сього вечора більше. От їхав собі латир мене та сумував. Хіба тільки, як я хотів під'їхати ід другим парубкам, щоби з ними балакати, так він мене й кличе:

— їдь зо мною, бо мені скучно без тебе.

От так переїхали ми майже цілу дорогу.

Стали ми нарешті і в Яблониці. Тітка приймала нас так, — дай Боже, аби усіх добрих людей так приймали! Та й було чим приймати: стара собі була багачка на все село, а мала лиш одну доньку та одного сина — тільки в неї і дітей.

Горілка стоїть перебоями — куди повернешся, в хаті світло на всі боки, а по дворові горять величезні смоляниці так, що аж небо почервоніло. А гостей, гостей! І в хаті, і в хоромах, і на дворі, і в сутках, навіть і на гостинці стояли деякі, що не мали де поміститися на обійстю, — бо кождого, знаєте, кортіло подивитися, яке старощення справить стара Слижиха своїй дочці.

За столом сидить Калина зо своїми дружечками. Молодого посадили з братом та боярами коло неї; музики грають — було щось аж шість скрипників та два цимбалісти, усе вижницькі. Дружечки співають, а я стою з Василем серед двора перед вікнами та тримаємо коні: він тримає коня пана-молодого, а я старшого дружби (ніби братового), бо в нас, знаєте, така вже установа, — але коні не ржуть вам, ні! Аж страшно якось слухати. Але не конче їх було й чути, бо парубки, що були в старощенні, не гримають вам з пістолет, ні! Одні з хати крізь вікна, а ми знов відси, знадвір'я, — аж гори відзиваються, таке гримаємо! А музика в хаті не тужить, ні! — аж мороз іде тілом. А Василь позирає лиш крізь вікно на Калину та ані словечка аби вам до кого заговорив, а сам то почервоніє, то побіліє, то аж почорніє.

Прийшли й панотець, сиві-сиві як молоко, а борода понижче пояса.

— Веселитеся, діточки, — питають, ідучи попри нас, — веселите?

— Благословіть, отче! — каже Василь, знявши кучму (бо в нас, знаєте, ходять молодий і дружби в кучмах, не в кресаках), а сам так і сплакав.

— А чого ж бо ти, серце? — стали панотець голубити, а нарешті додали жартом: — З веселими веселися — не журися! Господь наш Ісус Христос сам так робив, так і ви, діточки: веселіться, доки ще весело. Господь Бог недурно дав і весну, і молодість, і утіху, і скрипки, і пістолета нарешті — все то Бог дав людям, не хто.

— Правда, панотче, що Бог! — утяв Василь, а сам так і повеселів. — Він дав чоловікові для його заходу і веселість, і скрипку, і пістоля, лиш аби знав він, коли чим орудувати.

Може б, панотець були дечого, май, сказали, бо вони дуже любили з парубками бесідувати та їх правди Божої учити, але ніяк було, бо повибігали всі з хати, вхопили панотця нашого любого на руки та понесли за стіл, — такий се панотець в нас були. Тут приймилися зараз за діло: помолилися Богу, прочитали, що вже там треба було, заручили молодих, та й не цуралися з ними повечеряти; такі се в нас панотчик не горделиві були — не так, як тоті нові панотці, що лишень що зо семінарії повилазять, а тут уже й Бога не хотять знати, не так, аби вони з нами, простими мужиками, жили.

Гості вечеряють, музики пригравають, дружечки приспівують, стара Слижиха не пам'ятає з радіщ, що вже робить; ми надворі в одно й одно так і гримаємо з пістолет, що аж шиби в вікнах на дрібні кавалочки потріскали — так і дзвонять, сиплючись по камінню, — а Василь каже до мене:

— Тепер же, братчику мій сердешний, будуть зараз молодих виводити надвір гуляти. Скоро вийдуть — стрільмо ж два набої нараз, нехай буде братчикові мому да на славу!

— Та чого ж бо ти плачеш, Василю, уже сього вечора другий раз?

— З радіщ, Юрійку! Ти не знаєш, як я свого брата кохаю.

— Та чого тобі плакати?

Але говори я, та не ладуй! А тут староста, чути, вже й просить з-за стола.

Ладує Василь, ладую й я, як мали бесіду, але Василь, бачу, інак собі тоді ладував. От слухайте лиш.

Ступає молодий через поріг, а тут їм таку вже дорогу підклали й устелили... Грим!! — раз і другий, Ілаш лиш повалився Калині у ноги, а Василь — мені: ні пари з уст, а кров так косицями і грає — геть мені мою рантухову сорочку оббризкала.

Молода зомліла. Брат імив Ілаша на руки, та лиш вдарився у стіну головою; а я знов пустив боржій коня — та до Василя: ні рушиться — куля пішла право крізь серце.

Я витяг йому боржій хустку з-за ременя, що йому сестра передала, та й заткав боржій рану. Чи віщувала, варе, моя сестричка, як сю ширинку коциками угорськими та леліточками дорогими вишивала, до чого вона придасться? Не знаю. Я й раз питався, але вона мовчала та... в'яла. Як та квіточка без сонічка, в'яла любка моя, душечка моя, аж доки не зов'яла.

Калину понесли більше умерлу як живу в кліть. Дівки повтікали куди котра; панотець розважали тітку, кілько могли; а парубки зробили ноші з зеленої смеречини, зложили на ній обох братів та понесли в Довгополе.

Брат мій ішов цілу дорогу при ношах, а самий такий блідий, аж чорний. Я знов вів за ними коні — пана-молодого та братового, бо моїм та Василевим побігли два парубки наперед давати знати. Фай-ну потіху принесуть старій-старесенькій Хороцованисі! Лиш двох їх мала, як дві оці в голові. Налагодила посаг, та тепер най лагодить на лаві.

Не рано вже було, як ми стали у Довгімполі. Ждав на нас уже увесь рід Ілашів; і мале, і велике, ба таки ціле Довгополе злягло, скоро почули, що сталося. А не плачів там, ні! Не голосіння, ні! Хіба каміння-не плакало, а решта всі.

Нарядив я з братом обох на лаві, головами докупи.

— Ото я тебе оженив, братчику мій, соколе мій! — аж крикнув брат, а сам як заплаче, як упаде на Ілаша, як його обійме, як стане цілувати! А він, сердешний, лежить собі, фудульний, як бувало, ані ворухнеться. І я заплакав. Або, може, не плакати, мавши одним одного щирого товариша та й того скласти яа лаві!? Не смійтеся, пани мої: наші прості груди жаль дужче дотикає, як ваші — панські. Ми серце ще не запечатали в калитці, ані віддали до шпаркаси: як в його є, так і говоримо. Коли се не до ладу, то красно дуже вас прошу, не гнівайтеся...

На другий день приїхали комісари пороти. Господи, як кинеться стара мати!

— А неволя ж би вас утяла та укрила, солона та тяжка! Чи того я вам під ніж синів своїх годувала? Вон з хати, біси, або в вас сокирою загачу, як у псів, та й сама страчуся!

А на се як зарує, як припаде до своїх синів, як стане цілувати! Господи милий, Господи праведний! Відки тото в матері тілько елі;» тих береться, та тілько люби, та тілько жалю!?

Німці пошваркотіли, почичиркали та й потеклися.

— Течіться, як та вода по камінню течетьсяі"— клене стара. -А над моїми синами не діждете збиткуватися.

Се діялося в суботу. А в неділеньку зранку й поховали: їла ша — коло церкви, а мого Василька — за цвинтарем у куті. Що вже стара напросилася та намолила панотця, аби й його з братом укупі ховали, — не помагало.

— Най ваш син, — кажуть панотець, — уже на сім світі покуту приймає, — може, Господь його за тото на тім світі простить.

А знай, що Господь милосердний простив, бо така вже вам красна та ясна днинка була, як їх ховали! Тото лиш люди лихі, а Господь милосердний добрий: вій нам усім батько — погрозиться, а відтак обернеться і вже добрий.

Цілий тиждень стара Хороцованиха нас не пускала від себе.

— Най, — каже, — мені видиться, що мої сини при мені. — А сама як заголосить, як ударить сивою головою у стіну, то стіни аж заплачуть! Але третьої неділі треба нам було конче їхати домів, бо неня вже щось три опади переказували. От попрощалися та й доїхали, обдаровані усею зброєю товаришів наших нещасливих. Брат дістав з Ілаша, а я з Василя усе, усе до цятки. Та не до того нам було.

Категория: 36 | Просмотров: 735 | Добавил: admin | Дата: 25.04.2011

КОТИГОРОШОК



І.
ЯК ОЛЕНКА СУСОВА ПРОПАЛА

Не було на всьому Опіллі кращої сторононьки за оту долину над річкою, що вся поросла очеретом. А по горбах обабіч річки праліс шумить.
Там дуби тисячолітні, там граби, там буки, що кронами, здається, хмар досягають – стрункі такі та високі. Ярами збігають струмочки прозорої джерельної води й вливаються до річки, що в'ється долиною.
Біля річки на пагорбі стояла садиба. Жив у ній Семен Сус із своєю сім'єю. Невеличка вона була у нього. Старий, столітний дід Артем, жінка Ярина, два сини – Хведірко та Іванко, й дочка Оленка.
Семен був трудящий і діти вдалися не ледащі... Вся сім'я мала в що одягнутися в будень і в свято. Комора була не порожня й у хаті всякого добра повно та й чистенько скрізь. А як у святки посходяться, бувало, гості, то господарі приймали їх як ніхто.
А ще була одна причина, чому Сусам так добре жилося. В їх хаті панувала згода й слухняність порадам старого діда, який, не зважаючи на похилий вік, своєю силою та розумом не одного молодого міг засоромити.
Що дід, бувало, скаже, – то святе! Щоправда, він ніколи не наказував, чи сяк, мовляв, чи так мусить бути, а тільки наче б радив, що так би воно було добре. Але всі слухали цих порад, мов наказу. – У старого досвід є! – говорив, бувало, Семен людям, – то й слухати його слід.
І слухали; та й добре їм велося. Жили щасливо, задоволені. Аж ось, немов грім з ясного неба, впало на них нещастя.
Одного дня каже батько синам:
– Підете сьогодні на Заліс орати.
– Добре, тату! – кажуть сини.
Пішли.
Під полуднє мати зварила полуденок і сказала Оленці:
– Оленко, понесеш Хведіркові та Іванкові полуденок на Заліс.
Оленка пішла. Дорогу вона знала добре, чого ж їй боятися? Спершу полем, далі лісом, за лісом сіножаті, а там і їх поле – Заліс...
Іде, іде, зайшла в ліс...
Ігій! А це що! Та ж не раз вона ходила сюди! Звідки тут взялося роздоріжжя? Ніколи його не бачила. Хіба це хтось нову дорогу прорубав? Чи може полуда на очах? І ніяк не розбере, якою дорогою іти їй...
– Га, що ж діяти! Піду навгад праворуч. Туди, здається, найпевніше. А може ні? Може ліворуч іти?...
Аж чує над собою голос:
– Чого ти так задумалась, Оленко?
Оленка оглянулася аж – зирк – на дубі, на вершку сидить чудовисько: кудлате з ніг до голови, вуха й ніс у нього величезні, очі маленькі та меткі, а борода довга, довга – вп'ятеро така, як чудовисько...
Оленка не дуже злякалася, але все ж таки несподівана зустріч збентежила дівчину.
Та по хвилині вона подумала собі:
– Тю, чого я збентежилася? – Це, мабуть, Див! А Див не робить людям шкоди, він добрий, хоч і негарний...
І відповіла:
– Несу братам у поле їсти, та блуд мене вчепився і я збилась зі шляху...
А по хвилині спитала:
– А звідки ви знаєте, що я Оленка?
– Ха, ха, ха! – засміялося чудовисько аж луна пішла лісом, – я не знав би тебе, я ж усіх людей знаю. Не бійся нічого! Це Помана водить тебе, адже я сильніший за неї! Вона мусить мене слухати! Я проведу тебе в Заліс до братів! Сміло за мною!
Оленка, як ми вже сказали, не була боягузом...
– Дуже вам буду вдячна! – відповіла чемно й пішла за чудовиськом, що не йшло дорогою, тільки обік, перестрибуючи з дерева на дерево, мов білка.
Ішли вони довго, довго...
Оленка стала вже нетерпеливитися:
– Щось ви мене задовго ведете! – каже. – Мабуть, і ви не знаєте шляху?
– Я не знаю шляху! Я всі шляхи знаю, як свої зуби. Тобі так здається, що це довго...
– Та бо вже вечоріє! – зауважила Оленка...
– Це не вечоріє, тільки сонце міниться і тому так стемніло.
Ідуть, ідуть знов, аж бачить Оленка – стоїть замок. Такий пишний та великий, що чудо! Оленка ще ніколи такого замку не бачила! Із цікавості вона забула про все: і про братів, і про полуденок, що для них несла...
Увійшли у ворота, а вони за ними враз і зачинилися...
Чудовисько свиснуло в пальці. Вмить вибігли слуги...
– Одведіть Оленку в кімнату на горі в башті, що я вже раніше призначив для неї.
Слуги схопили Оленку і таки на руках понесли її. Вона й не відчула як опинилась на горі у кімнаті: ні драбиною, ні сходами не йшли ні вона, ні слуги! Кімнатка була гарна, хоч і маленька...
А чудовисько каже до неї:
– Тут тобі, Оленко, жити й вікувати! Не бачити вже тобі ні батька, ні неньки, ні братів твоїх. Ти моя бранка! Будь слухняна, то й добре тобі буде...
Тільки тепер Оленка не витримала і заплакала:
– Добродію ласкавий, навіщо вам мене бідної! Пустіть мене до братів, вони ж голодні...
– Не журися – не голодні! Я вже послав їм сніданок...
– То відпустіть мене додому до батенька та ненечки, щоб не тужили за мною...
– Не журися, вони не будуть тужити за тобою. У них замість тебе буде син, якого твої родичі за всіх вас полюблять...
Сказало це чудовисько та й зникло за дверима, які самі зачинилися на сім замків, на сім печаток запечаталися...
Оленка впала на постіль і залилась гіркими сльозами:
– Ненечко, батечку, братчики мої, ой, не побачити вже вас мені нещасній!...
Плакала Оленка, а далі й сліз не стало...
Тілько й відради, що ластівка! Вона над її віконцем гніздечко виліпила собі й часто щебетала Оленці:
– Не журися, Оленочко, не ридай! Прийде час, прийде хвилина, горю край, знайде тебе родина. Прийде лицар молодий та й звільнить з неволі всіх дітей твоїх батьків. Тільки надії ти не втрачай, жди і вір у нову силу, що дасть волі благодать, темним духам дасть могилу...
Не багато розуміла Оленка з цього щебету ластівки, та все ж таки щебет птички заспокоював дівчину й будив у її серці надію, що прийде її неволі кінець...
– Ждатиму, – сказала собі, – плачем не накличу собі долі...
І вона ждала...
 
II.
БРАТИ ШУКАЮТЬ ОЛЕНКУ

Пізно увечері повернулися брати з поля.
– А де ж Оленка? – спитала мати.
– Оленка!? Її нема? Вона ж і не була в нас, – сказав Хведірко.
– Ой, горенько моє, – зойкнула мати в тривозі. – Якесь лихо сталося. Напевно заблудилася, коли досі немає...
Батько заспокоював матір:
– Може злякалася десь там у лісі та й заночувала в лісника. Побачимо завтра, коли не вернеться, значить, щось лихе сталося з дівчиною й доведеться шукати її.
Так радив і дідусь...
Невесела була ніч. Ніхто в хаті не спав... Рано, скоро світ, схопилися всі та чекали нетерпляче Оленки... А Оленки як нема, так нема!
Батько вибрався до лісника, що жив ген під Залісом.
– Чи не ночувала у вас Оленка? – питає.
– Ні, – каже лісник, – зовсім я не бачив її.
– Ой, горенько, пропала дівчина! – вдарився батько об поли. Сумний він повернувся до хати. Стали в хаті раду радити, що робити?
А дідусь каже:
– Нема іншої ради, тільки комусь із нас треба піти шукати її.
– Ясно, що тільки так, – притакнув батько, – та кому ж іти? Ви найскоріш дали б раду собі, дідусю, але це вже не на ваші ноги та й не на ваші сили. Випадало б мені йти.
– Ні, тату! Годі, щоб господарство без вас залишилося! Піду я, – каже на це Хведірко.
– Він добре говорить, – похвалив дідусь, – нехай іде він! Хлопець молодий, дужий, і не дурний, дасть собі раду.
На цьому стало.
Тільки мати була не рада цьому:
– Моє материнське серце чує, що і йому грозить лихо, – мовила вона.
Але Хведірко наважився. Мати все приготувала йому в дорогу й він, попрощавшись з усіма, пішов.
Іде, іде, аж зирк – ластівочка біля нього. Так і щебече:
– Як прийдеш на роздоріжжя, не дивись на дерево й не слухай Лихого. Іди ліворуч!
– Щось воно вже є, – подумав Хведірко.
І пішов дальше. Іде, іде – аж ось і роздоріжжя...
– Туди, ліворуч, – каже до себе. – Ластівка говорила йти ліворуч.
І вже хотів іти далі, коли чує:
– Це ти, Хведірку, йдеш Оленки шукати?
Хведірко оглянувся навколо себе – нема нікого. Зирк на дерево, аж там чудовисько! Кудлате з ніг до голови, вуха й ніс величезні, очі маленькі та меткі, а борода довга, довга – вп'ятеро така, як чудовисько.
Хведірко пригадав собі, що ластівка щебетала, щоб вгору не дивитися, та вже запізно було...
Він сміливо каже до Лихого:
– Еге, сестри я шукаю. А ти звідки знаєш Оленку?
– Знаю, бо вона в мене! – каже Лихий.
– У тебе? – здивувався Хведірко.
– У мене, що ж тут дивного! Сподобалась мені, так я і взяв її.
– Ти мені віддай сестру, а ні, то не вийдеш живий з моїх рук! – скричав люто Хведірко.
– Ха, ха, ха! А диви! Жаба до коня пнеться! Та знаєш, Хведірку, мені сподобалась твоя відвага й завзяття! Ходім до мене, будемо битися! Коли побореш мене, візьмеш сестру, а коли ні, то я тебе візьму в неволю.
– Згода! – відповів Хведірко, – нехай буде потвоєму.
Пішли.
– Де ж моя сестра? – спитав Хведірко, коли прийшли до замку.
– Ось там, у башті. Але ти зразу до неї не підеш, раніш ми поборемось. Побореш мене, тоді забереш собі сестру. Але я не хочу твоєї кривди. Передусім ти наберися сили. А щоб її мати, ти наїсися кремінного хліба та залізного бобу.
І свиснув на слуг.
Ці миттю принесли на золотих мисках хліб і біб.
– Ну, сідаймо, Хведірку, і будемо їсти, – каже Лихий.
– Дивний у тебе хліб і біб! – каже Хведірко.
– Твердий трохи, – відповів Лихий, – зате він сил додає.
Узяв Хведірко хліб і пробує кусати. Де тобі! Скоріше всі зуби виламаєш, ніж укусиш! Пробує бобу, ще гірше.
– Ні, – каже Лихому, – це не на мої зуби.
– Не будеш їсти, то й сил не здобудеш! Тоді не нарікай, коли я тебе переможу. А може зречешся Оленки й не будеш боротися?
– Зректися Оленки!? Ніколи! Яка б то честь у мене була! Ні, нехай і загину, а боротися таки буду! Загину, то загину з честю, а коли повернуся без боротьби, то не зможу нікому в очі глянути. Ходім боротися!
– Стривай, – каже Лихий, заїдаючи біб. Хліб уже весь він з'їв. – Стривай, нехай під'їм собі, сил наберу.
Коли з'їв увесь біб, підвівся та й каже:
– Тепер ходім боротися на мідяний тік.
– Що ж, ходімо, – каже Хведірко.
Пішли. Як доходили до току, поперед Хведірка стала кружити ластівочка, й щебетала:
– Лови Лихого за бороду, лови Лихого за бороду...
Лихий не розумів ластівки, бо ж лихі не розуміли мови звірят, ані птиць. Тільки для добрих мова звірят зрозуміла.
Стали один проти одного.
Хведірко зразу думав спіймати чудовисько за бороду, але вмить подумав собі:
– Це був би підступ, а я хочу чесно боротися...
Довго Хведірко не давався, та вкінці таки не витримав. Лихий був сильніший за нього. Він поборов Хведірка і як не гупне ним до току! Бідний Хведірко тільки зойкнув і без пам'яті впав.
А нещасна Оленка й не знала, що з її братиком трапилось.
Вона тужила за домом і ждала рятунку. Але звідки цей рятунок мав прийти, вона ніяк не знала...
Чекала й вірила...
А ластівочкащебетушка полинула аж ген під вікно Сусів і під стріхою їх хати гніздечко собі виліпила.
Як тільки побачила Іванка, й защебетала:
– Ти в дорогу вибирайся, рятуй сестру і брата, ні хвилиночки не гайся, бо пропаде рід і хата.
Слухав Іванко цього щебету день у день і така туга оповила його душу, що він ніде спокою не міг знайти. Чах у всіх навиду...
Зажурилися батько і мати: одна дитина в хаті, та й вона чахне, в'яне...
І питають у сина батько і мати:
– Що з тобою, Іванку? Ти ж зовсім змарнів, нездужаєш?
А він:
– Ні, ненечко! Ні, батечку! Я здоровесенький...
Батько й ненька журилися і не знали причини.
Тільки старий дід угадав:
– Ти, Іванчику, тужиш за братом та сестрою?
– Так, дідусю! – відповів він і оповів дідусеві про те, що ластівка день у день щебече йому послухати її та піти шукати брата.
– Ластівка – добрий посол. Тобі, Іванчику, треба послухати її та і йти шукати сестру і брата.
Зрадів Іванчик, мов знов на світ народився.
– Я, дідусю, давно пішов би уже. Але не маю відваги сказати батькам цього. Боюся, що відмовлять мені, не дозволять піти шукати брата й Оленку. Може б ви, дідусю, заступились за мене, сказали своє слово... Батько та ненька вже послухають вас.
– Добре, Іванку, скажу.
Став старий Артем умовляти сина й невістку:
– Коли хочете, щоб ваш син був здоров і щасливий, відпустіть його шукати Оленку і Хведірка. Не відпустите, він з туги пропаде.
Батько й мати зразу й слухати не хотіли. Найдовше опиралася мати...
– Один він зостався у нас і цей пропаде... – говорила вона.
– Сяк чи так пропаде, – відповідав дідусь твердо. – Коли піде, то все ж може ще повернутися, брата й сестру привести. Ніхто не знає, що кому доля судила. Ластівочка – добрий посол, неправди вона не щебече...
– Може й ваша правда, батьку, – сказала нарешті невістка. – Нехай уже буде повашому, хай іде...
І вже не затримала сина у хаті.
Пішов Іванчик. І така сама доля зустріла його. Упав він без пам'яті на мідяному тоці. Там і залишило його чудовисько біля Хведірка... – "Лежіть тут обидва до судувіку", – сказало воно з презирством. І пішло у свій замок над Оленкою знущатися.
Сумує Оленка, тужить та віри не втрачає... Тільки й відради, що ластівочка прилетить і щебече... За її щебетом дівчина, мов забуває на хвилину своє горе. Терпить і вірить...

IIІ.
НАРОДЖЕННЯ КОТИГОРОШКА

Журився батько, плакала мати по втраті всіх дітей. Сумно стало у хаті Сусів. Тільки дід Артем не втрачав віри. Все, бувало, він потішає сина й невістку:
– Не плачте, не журіться, бог дасть, повернуться наші діти.
То Семен і Ярина зразу дідові нічого не відповідали, а потім, коли дід не кидав потішати їх, сказав Семен:
– Ех, тату, дали б ви спокій із своїми надіями! А то може б я і Ярина й забули вже про дітей та й легше стало б, а ви все пригадуєте нам їх, що вже ніколи не повернуться – пропали...
Тоді старий докоряв синові і невістці:
– Я знаю, ви раді б забути дітей, щоб спокійно жити. Але я, старий, ваше сумління, не даю вам забути про це...
Забагато цього було вже Семенові й він обурювався на старого батька:
– Що ви, тату, хіба ми винні, що наші діти пропали, хіба ми їх посилали на загибель?
Тут вмішалася і Ярина:
– Коли хто винен, то хіба ви, татуню, бо через вас пішов і Хведірко, й Іванко. Ви ж намовляли їх, щоб ішли шукати Оленку.
Боляче було від таких докорів старому Артемові, але він не гнівався на невістку. Знав, що вона говорить це не зі злоби, а з жалю за дітьми...
І відповідав дід:
– А я таки певний, що діти повернуться живі та здорові.
Син і невістка, зрештою, вже й перестали слухати такого базікання.
– Здитинів уже старий і теревені плете! Шкода й слухати, – говорить, бувало, на це все Ярина.
Аж раз якось, було це в самісінькі жнива, Ярина жала пшеницю. Жала й поклала серп та й пішла до джерела води напитися.
Зачерпнула вона жменями води, аж зирк, а в долоні зернятко гороху. Ярина випила воду, а горошинку кинула на землю. Коли дивиться, а горошок поперед неї скаче, котиться...
Це здивувало її. Але вона не дуже звертала на це увагу і знов взялася до роботи, жала серпом пшеницю...
Коли вже скінчили жати, сплели вінок із колосків пшениці і з співом повертались додому... Аж дивиться Ярина, а той самісінький горошок усе котиться поперед неї... А понад нею півкругами ластівочка в'ється й щебече раз у раз:
– З'їж горошинку, з'їж горошинку!
Ярина без надуми схопила горошинку і проковтнула.
А вночі мала сон. З'явилися їй усі трійко дітей: і Оленка, й Хведірко, й Іванко. Оленка десь, ніби, каже до неї:
– Мамо, не забороняйте Котигорошкові визволяти нас із неволі.
Вранці тільки прокинулась Ярина, розповіла дідові Артемові все: і про горошок, що котився, й про ластівку, що щебетала, й про сон свій дивний. А дід Артем вислухав усе й каже: "Я так думаю, що в тебе народиться син, якому доля судила визволити твоїх старших дітей".
Слова діда Артема збулися. В Ярини згодом народився син. За порадою діда, назвали його Котигорошком. Гарний удався хлопець! Зразу можна було пізнати, що виросте з нього здоровий, ставний та дужий юнак. Ізмалечку вже любив він пробувати силу. Ще малим був, а вже підносив такі тягарі, що й дорослому були не під силу. Підняти величезні колодище для нього було ніщо. Так само перекинути повний віз снопів було для нього іграшкою.
А ріс, мов на дріжджах... Ще йому й десяти років не минуло, як він уже всіх парубків перегнав ростом... І боялися його вже тоді. Раділи батьки сином і на думку їм не спадало, що доведеться і з цим сином попрощатися.
Мати наче забула про свій сон, а батькові за роботою ніколи було думати про це. Не забув тільки старий Артем! Він часто оповідав Котигорошкові про його сестру та братів, що пропали, про його дивне народження й про те, що снилося матері після того, коли вона проковтнула горошок.
– Я мушу, я мушу визволити їх!
В діда горіли очі жаром гордості.
– Буде з нього лицар над лицарі, – думав старий.
Категория: 35 | Просмотров: 699 | Добавил: admin | Дата: 25.04.2011

ІV.
КОТИГОРОШОК ВИБИРАЄТЬСЯ ШУКАТИ СЕСТРУ ТА БРАТІВ

Аж прийшов і його час.
Котигорошок поклонився батькові в ноги і каже:
– Батечку, підіть до коваля, нехай викує мені сильну залізну булаву.
– А нащо тобі, сину, такої булави? – питає батько.
– Дивно, що ви, батьку, не здогадуєтесь. Прийшов мій час і я мушу йти визволяти Оленку, Хведірка та Іванка. А без зброї хіба хто йде на бої? Ця булава буде моєю зброєю.
Послухав батько сина, пішов до коваля. Коваль викував булаву: важку та міцну. Звичайно, як залізна булава. А Котигорошкові чогось не дуже припала вона до вподоби. Узяв він булаву й вийшов на чисте поле, розмахнувся і як кине булавою вгору. Тільки зашуміло. Аж понад хмари полетіла вона. Полетіла й нема. Котигорошок ходить по полі й чекає, щоб булава впала йому назад у руки. Чекав, чекав він так не годину, не дві, а цілого пів дня. Нарешті почув шум. Булава почала повільно падати. А Котигорошок підставив мізинця. Булава впала на палець і – всі аж ахнули з дива: булава переломилася на пальці на двоє. Віддав Котигорошок переламану булаву батькові й каже: 41
– Поверніть її ковалеві! Скажіть, що ні до чого вона! На мойому мізинцю зламалася. Нехай викує сталеву...
Приніс батько сталеву. Як пустить її Котигорошок, то полетіла вгору генген понад хмари. Пустив він її раннім ранком, а щойно під вечір впала вона назад. Котигорошок знов підставив мізинця й булава впала. І не зламалася вже, тільки зігнулася. Тоді вже Котигорошок сам пішов до коваля й каже:
– Непридатна мені й ваша сталева булава. Викуйте мені мосяжну.
Три дні кував коваль і викував булаву на славу. Блискучу та важку. Але Котигорошкові вона була легка, мов пір'їнка. Кинув він її вгору зранку та й не чекав. Пішов батькові допомагати в роботі. Пішов спокійно і ввечері спати. Аж на другий день під полудне почули всі страшенний шум. Наче б ціла зграя орлів летіла. Щойно тоді вийшов Котигорошок, підставив мізинця і жде. Ще довгенько чекав, поки булава гупнула на його палець. І знов ахнули всі з дива. Булава вже не зігнулася.
– Добра буде, – сказав Котигорошок. – Тепер можна йти в світ.
Радий та веселий узяв він булаву й пішов до хати.
– Батьку, ненько! Благословіть мене в дорогу.
Мати в плач, а батько голову звісив.
– Ти вже, сину, четвертий із наших дітей ідеш у світ, коли пропадеш, то з тобою пропаде вже остання наша надія.
– Батьку, нене! Я мушу йти! Мене кличе внутрішній голос, сумління моє! А це важніше за все. Я йду!
Тут вмішався й дід Артем:
– Не спиняйте Котигорошка! Чи ви думаєте, що коли його не пустите, то збережете для себе? Ніколи. Із туги він зів'яне вам, мов та квітка без роси...
А Котигорошок: "Не журіться, батьку, мати, я певний, що визволю й сестру, і братів. Те, що моїм братам не вдалося, мені напевно вдасться. У братів була добра воля, та не було ні віри, ні витримки. А без цього ніщо не вдається".
Що ж було робити батькові та матері? Пустили сина. Мати поклала синові харчів у торбину й він попрощався.
– Нехай тобі щастить у всьому! – виряджали його батько та мати. – А скоро повертайся додому!
– Повернеться, повернеться! – запевняв твердо дід Артем.
 
V.
ЗУСТРІЧ І ДВОБІЙ КОТИГОРОШКА З ЛИХИМ

Іде, іде Котигорошок, аж і ліс перед ним. А на першій деревині на гілці ластівочка сидить. Як побачила вона Котигорошка, миттю злетіла, стала кружляти над ним і щебетати:
– Хватай Лихого, хватай Лихого за бороду!
– Ага, – думає собі Котигорошок, – значить, сестра і брати у якогось Лихого в неволі.
А вголос каже до неї:
– Ластівочко, добра пташко, покажи мені дорогу, щоб знайти братів, сестричку та й проклятого Лихого.
Ластівочка стрілою понеслася попереду Котигорошка. А він за нею та за нею...
Так зайшов аж на роздоріжжя в лісі. Тут ластівочка десь зникла. Станув Котигорошок і задумався.
– Куди мені тепер іти?...
Аж чує, з дерева щось наче озивається до нього, питає щось... Глядить Котигорошок угору, а там на дереві чудовисько: кудлате з ніг до голови, вуха й ніс величезні, очі маленькі та меткі, а борода, довга, довга – вп'ятеро така, як чудовисько.
Чудовисько вчепилося хвостякою за гілляку й так зависло в повітрі. Гойдається на гілляці й питає в Котигорошка:
– А ти куди, небоже? Чи не шукаєш ти когось?
– Я тобі не небіж! – відповів юнак. – Я – Котигорошок, а ти – Лихий.
– Он, а звідки ти мене знаєш? – здивувався Лихий. Ще більше здивувала його відвага юнака. – А ти звідки такий відважний узявся? – не витримав Лихий.
– Звідки я взявся, не твоє діло, досить що до тебе. Веди мене до своїх палаців та віддай сестру і братів.
– Ов, бачу я, ти в гарячій купелі купаний, та воно так скоро не піде. Це, небоже, не тако: віддай та й уже. Коли хочеш мати назад Оленку, Хведірка та Іванка, треба тобі виконати раніш умови, які я поставлю тобі.
– Які ж твої умови? – спитав Котигорошок.
Такі самі, які я твоїм братам поставив: мусиш зі мною битися! Побореш мене, візьмеш сестру й братів, а коли ні, буде з тобою те саме, що й з ними сталося. Ти згоден?
– Авжеж, що згоден, – відповів Котигорошок, – ходімо боротися.
– Стривай, – каже Лихий, – раніш нам треба набрати сили. А щоб її набрати, з'їж кремінного хліба та залізного бобу.
– Як їсти, то їсти! Давай! – каже Котигорошок.
Лихий свиснув на слуг. Слуги миттю внесли на золотих мисках хліб і біб.
– Ну, сідаймо, Котигорошку, та й їжмо, – каже Лихий.
– Як їсти, то їсти! – каже Котигорошок знову. Бере і їсть, аж хата ходить! З'їв увесь хліб і біб, а Лихий ще й половини не з'їв.
– Давай ще, коли маєш! – каже Лихому.
А цей очам своїм не вірить, шкіра вже на ньому тремтить. – Ов, з цим видно, не легка буде справа, – думає і їсть далі.
З'їв і він.
– Ну, тепер ходім боротися! – каже Лихий, але вже не такий певний та гордий був його голос як тоді, коли говорив те саме до Котигорошкових братів.
– Що ж, ходім! – каже Котигорошок. Він поправив ремінь на собі, взяв булаву й пішов за Лихим. Прийшли на тік, а там два юнаки лежать неживі.
– Хто це? – питає Котигорошок.
– Це твої брати, я вже убив їх, – каже Лихий. – І тебе таке саме чекає.
– Це ще вилами по воді писане, – відповів Котигорошок. – Я думаю, що переможу тебе.
– Ха, ха, ха! – засміявся Лихий. – Ти, мене? Мене, якого досі ще ніхто не переміг? Ти знаєш? Зі мною на поєдинок ставали лицарі такі, що їм рівні не було в світі, а я дав їм раду. І ти думаєш перемогти мене?
– Авжеж! Та що ми будемо даремно базікати! Я на слова не міцний, а на силу! Ходім боротися, а тоді побачиш.
Почався двобій. Котигорошок схопив Лихого попід пахи, а Лихий його, й почали вони боротися. Лихий пробував кинути ним об землю, як це зробив із Хведірком та Іванком. Але де там! Котигорошок наче вріс у землю ногами. Не зрушити його, не те, що кинути. А жилаві руки Котигорошка стискають його мов кліщами. Лихий вився, як вуж, щоб вислизнути з рук силача, але все було марно.
Довго вони так боролися, аж нарешті зовсім знемігся Лихий. Став він просити Котигорошка:
– Пусти мене, пусти! Я віддам тобі сестру і зроблю все, що ти хочеш!
Котигорошок на хвилину завагався:
– Дійсно, що мені з його смерті? – Може дійсно пустити, коли обіцяє сестру?
Аж тут де не взялася ластівочка, сіла на заґратованому віконці й щебече:
– Не вір йому, не вір йому! Він обдурить тебе! Тепер у біді він проситься, золоті гори обіцяє, а коли ти змилосердишся й пустиш, він не дотримає слова.
Це спам'ятало Котигорошка: "Правду каже ластівочка, він у біді проситься, а коли вийде з неї, буде знов мені шкодити".
А Лихий проситься далі:
– Пусти, пусти! Усе тобі зроблю, що хочеш!
– Не хочу я нічого від тебе! Не мав ти милосердя для моїх братів, не маю і я для тебе! – Підніс Лихого вгору, мов грудку, і як гупне ним до току! Чудовисько тільки раз крикнуло та й по ньому. Став Котигорошок над ним і думає:
– Погано я зробив, що вбив цю потвору. Нехай би був раніш дав мені Оленку! – Враз пригадав собі ластівочку:
– Вона проведе мене до сестри.
І став він просити ластівочку:
– Ластівочкощебетушко, заведи мене до сестрички!
І вона злинула з заґратованого вікна і простісінько полетіла до башти.
Котигорошок за нею. Уже він під дверима! Дивиться, а двері на сім замків замкнені, сімома печатками запечатані.
Але сказав собі Котигорошок:
– Коли хтось чогось твердо запрагне, те мусить досягнути. І як не гупне булавою в двері. Раз!!! Повідлітали всі печатки. Два!!! Пустили всі замки. Увійшов Котигорошок у кімнату.
– Здорова була, сестричко Оленко!
А Оленка глянула на нього й каже:
– Хто ти, лицарю, що зовеш мене сестричкою? Я тебе не знаю! Ти не Хведірко, не Іванко! А я більше братів не мала...
Тоді Котигорошок оповів Оленці все, як воно було. Коли Оленка почула, що Хведірко та Іванко не живуть, вона так почала ридати та заводити, що Котигорошок ніяк не міг її заспокоїти.
Враз прилетіла ластівочка до Оленчиного віконця і стала щебетати: "У гаю там кущ калини, під калиною криниця, а з криниці пливе й пливе всеживучая водиця. Зачерпніть води живої, покропіть братів водою, оживуть брати від неї і віднайдуть силу свою".
Як почули се Котигорошок із Оленкою, не гаялись ні хвилиночки, побігли в недалекий гай. Не довго вони шукали живущої води, бо добра ластівочка летіла попереду них і завела їх до самого джерела. Оленка набрала води й обоє вони повернули на тік, де лежали Хведірко та Іванко, чи то тільки їх тіла.
Оленка бризнула водою на одного й другого брата. І вмить бліді їх лиця зарум'янилися, потім брати почали поволі ворушитися, а там і очі розплющили. І стали роздивлятися, немов після довгого важкого сну. Довго вони не могли вгадати, де вони й що з ними діється.
Нарешті Хведірко перший підвівся. Міцніший був. Підвівся, сів, протер очі та й каже, немов до себе:
– Але ж важкий, важкий сон мав я!
– Ой, братіку Хведірку! Це не сон був, це була смерть. Тебе вбив був Лихий.
Аж тепер пригадав Хведірко все, що з ним було.
– Ах, це я боровся з Лихим за тебе, Оленко, й він переміг мене.
– Еге, раніш тебе, а потім Іванка.
– Й Іванка? І він боровся з Лихим?
– Ходив, ходив, – сказав Іванко, що також уже зовсім прийшов до себе.
Тоді Хведірко:
– Але ж як це сталося, Оленочко, що ми знов живі?
– Подякуйте за се братові Котигорошкові, – сказала Оленка.
– Котигорошкові? Ми такого брата не мали, в нас же не було більше братів, крім нас двох,
– Не було, а тепер є! Котигорошок народився вже потім, коли вас Лихий повбивав.
І розповіла братам усе, що їй оповідав Котигорошок. Зраділи брати і почали розпитувати Котигорошка, як там дома живуть батько, мати й дідусь. А Котигорошок каже:
– Годі гаяти час на балачки, ходім додому, самі побачите все.
– Добре кажеш! – сказали брати.
– А що зробити з тілом Лихого? – спитала Оленка.
– Треба спалити, – каже Котигорошок, – бо може яканебудь мара оживити його живучою водою.
Вони назносили дров, запалили багаття й кинули в нього тіло Лихого. Воно згоріло, а вітер розсіяв попіл по всьому світу.
Гей, як зраділи родичі, коли побачили своїх дітей! А дід Артем аж у долоні плескав на радощах та все приговорював:
– Я ж казав, що вони вернуться, я ж казав таке!
 
VI.
КОТИГОРОШОК ПОКИДАЄ РІДНУ ХАТУ Й ІДЕ В ШИРОКИЙ СВІТ

От одного разу, вже пізно восени, сказав батько до синів:
– Запрягли б ви, хлопці, волів та поїхали в ліс по дрова, бо зима йде.
– Гаразд, тату, – каже Хведірко, – поїдемо.
Запрягли всі три сини волів і поїхали туди, де найкраща грабина та бучина, трьома возами. Рубали, рубали сини дрова до пізнього вечора і, поки навантажили всі три вози, надворі стемніло.
Очевидно, що найбільше рубав Котигорошок: величезні буки клав він на віз, мов тонке пруття... Обом братам аж заздрісно стало. А вже найбільше Хведіркові. Він не витримав і, коли Котигорошок відійшов був далі в ліс, сказав до Іванка:
– Цей Котигорошок цілком непотрібно прикотився в нашу сім'ю. Краще було б, щоб був не родився. Бачиш, який він силач? Він, хоч і наймолодший, напевно візьме по батьковій смерті верх над нами й буде нам наказувати. 53
Іванко не відповів нічого. Та по виду його впізнав Хведірко, що й він думає те саме. Коли вже всі вози були завантажені, каже Хведірко:
– Годі нам під ніч повертатись додому. Ми втомилися, їхати уночі важко, треба заночувати денебудь.
– Добре, – каже Котигорошок, – ночуймо в лісі.
А недалеко була широка поляна. На поляні ріс віковий дуб. Брати поставили вози так, що вони творили неначе табор. Із цього боку, де табор був відкритий, розвели багаття. Волів пустили на пашу, а самі лягли спати в середині табору. Котигорошок ліг під самим дубом. Вмить і заснув здоровим сном. Хведірко довго не спав, думав щось. Нарешті він спитав тихо Іванка, що лежав біля нього:
– Ти спиш, Іванку?
– Ні, чогось не можу заснути.
– І я не можу. Цей Котигорошок не сходить мені з думки. Все здається мені, що він захоче верховодити над нами тому, що дужчий від нас.
– Знаєш, поки ти мені цього не сказав, я й не думав про таке. А тепер це вже і мені не дає спокою...
– Як думаєш, чи не безпечніше було б, коли б ми скористалися міцним сном Котигорошка і позбулись його?..
– Ти думаєш убити його?
– Ні, та де ж я забруднив би руки кров'ю рідного брата! – сказав Хведірко. – Признаюся тобі, що я вже дома думав над цим і дав ковалеві викувати міцний ланцюг. Я маю його тут, на возі. Ми прикуємо Котигорошка так, як він спить і поїдемо. Віз із його дровами візьмемо в середину, воли самі підуть.
– А з ним, що буде?
– З Котигорошком? Сюди люди дуже рідко заходять. Буде так прикований лежати, поки аж не вмре з голоду.
– Гаразд, нехай буде потвойому, ти старший.
– Отже, згода! Та ще мусиш присягнути мені, що ти нікому й ніде не зрадиш нашої тайни. Присягнеш?
– Присягаю! – відповів Іванко.
І тоді, як він поклявся, зашумів раптом весь ліс і наче щось дико зареготалося. Але брати не звернули на це уваги.
Вони мерщій взялися до роботи. Прикували Котигорошка міцно до дуба. Ланцюг так міцно обвив Котигорошка, що він не міг і ворухнутися. Коли брати скінчили свою погану справу, вони запрягли волів і поїхали. Коли вже приїхали додому, батько і мати зараз спитали про Котигорошка.
А брати відповіли:
– Ми не знаємо, що з ним сталося. Він пішов десь глибоко в ліс і казав, що йде кращої бучини шукати. Ми гукали його і шукали півдня, але все даремно. Він не обзивався. Що ж було робити? Взяли ми його віз в середину та й приїхали...
– Ой, падоньку наш, – зажурилася мати, – може якесь лихо приключилось йому?
Та дід Артем заспокоїв її:
– Не бійся, не з тих наш Котигорошок, щоб не дав собі ради й у лихові. Побачиш, завтра вранці він буде тут.
На дідові слова брати лише завісили голови вниз. Дід завважив це, але не сказав нічого. Його слова заспокоїли Ярину. Тільки Оленка, коли вже була сама з дідусем в хаті, сказала до нього:
– Дідусику! Мені здається, що Хведірко та Іванко щось недобре заподіяли Котигорошкові. Я вичитала це з їх очей.
– І я думаю, Оленочко, – відповів старий Артем. – Але не бійся за Котигорошка, не з тих він, щоб хтось міг зашкодити йому.
– Що ж вони зробили йому? – питала Оленка.
– Не знаю, голубко, завтра довідаємось.
Хведірко й Іванко не могли цієї ночі заснути. Вони тільки повертались з боку на бік. Одне, що затривожили їх слова діда про те, що Котигорошок повернеться. Ану ж, дійсно повернеться, що тоді буде? А друге: сумління відганяло від них сон.
Зате Котигорошок проспав смачно в лісі всю ніч. Він чув усю розмову братів і не спав, коли вони приковували його до дуба. Тільки прикинувся, буцімто спить. Як брати від'їхали, він розірвав ланцюг, вирвав вікового дуба з корінням і пішов до лісника ніч досипляти. Саме тоді лісник повертався з лісу й дуже дивувався, що Котигорошок такого дуба несе.
– Це ж найстарший дуб тут у лісі! – сказав він.
Раннім ранком Котигорошок попрощався з лісником, закинув собі дуба на плечі й пішов додому. Коли він кинув дуба на подвір'ї, то аж хата стряслася.
Всі виглянули у вікно, а Оленка вибігла з хати на двір:
– Тату, мамо, діду! Котигорошок прийшов! – скрикнула вона радісно.
А Котигорошок уже й у хаті.
– Тату, мамо, – каже, – й ви, діду, побажайте мені щастя в мандрівку. Я мушу йти в світ, бо так мені суджено...
Мати аж руки заломила:
– Сину, чого ж ти хочеш покинути нас?
А Котигорошок:
– Мамо, не плачте, так доля хоче, я мушу йти. Я не родився для того, щоб орати і сіяти, тільки щоб добро людям робити на світі.
Скільки не вговорювали батько та мати, ніщо не помогло! Котигорошок вів усе своєї:
– Мушу та й мушу йти!
І побажали йому щастя батько, мати та й дід Артем.
Потім каже Котигорошок Хведіркові та Іванкові:
– Ходіть, допоможете мені занести дуб під клуню. Брати вийшли, а він до них:
– Ось вам ланцюг! Він дуже міцно зроблений, але на мене заслабий. Ви даремно боялись, що я над вами захочу верховодити. Я бажав і бажаю вам добра. Бувайте здорові!
Та й пішов у світ заочі.
 
Категория: 35 | Просмотров: 797 | Добавил: admin | Дата: 25.04.2011

VII.
КОТИГОРОШОК ЗНАХОДИТЬ СОБІ ДРУЗІВ

Іде Котигорошок полями, лісами. Так пусто в нього і на душі, і на серці, мов на тих полях, що тільки стернею жовтіють. Тепер він самсамісінький на світі широкому, не має нікого, нікого... Іде лісом, в'яле листя шелестить під ногами. Воно ще недавно на дереві пишалося, зеленіло – а тепер буйний вітер носить, кидає ним куди захоче. Отак і ним тепер доля кидатиме... Вийшов він на узлісся. А там посеред кущів ліщини дуб корінчастий та розлогий стоїть... Зірвався страшний вихор і з диким ревом кинувся на дуба, наче з коріння вирвати його хоче. Та дарма! Дужий, могутній дуб відбиває всі напади й шумить собі, мов насміхається з даремних зусиль бурі.
І ось зразу прояснилося в голові Котигорошка, мов новий ясний світ відкрився перед ним. Хлопець випрямився, розправив дужі плечі й сказав собі:
– І чого я розкис, мов стара баба! Я, що дуби вириваю з корінням! У кого сила, здоров'я і розум ясний, тому світ широким стоїть отвором: "Здобувай мене!" – каже. Жалко батька, матері, а вже найбільше дідуся жалко, коли подумаю, що вони тужитимуть за мною. Але ж є з ними сини й дочка, і згодом забудуть мене. Я ж не для того, щоб гречку сіяти та спокійно хліб їсти. Пригод моя душа бажає, і на добро світу використати свою силу.
І вже веселий, задоволений іде далі. Вже й веселої пісні затягнув. Іде, іде, аж гляне: напроти нього йде чоловік. Привітали вони один одного, а там і розговорилися. І довідався Котигорошок, що цей чоловік такий самий бурлака, як він.
– Не можу я дома сидіти, тягне мене в світ широкий. Чого ж марнувати силу на місці, коли вона в світі потрібна? Я, чоловіче добрий, таку маю силу, що як подую на воду, то найглибше озеро, ба, навіть море, продую до дна. Від того звуть мене Продуйвода.
– Знаєш що, Продуйводо, будьмо друзями й ходім разом у світ. Я, бачиш, силач, дуби вириваю з корінням. Один одному придамося в мандрівці.
– Згода, будьмо друзями, а там і побратимами, може, станемо.
І пішли разом. Котигорошок розповів йому про своє життя, а Продуйвода про своє.
– Я, – каже Продуйвода, – жив над великим морем.
... Раз поїхав я так, продув воду посеред найглибшого моря, аж дивлюся, – під кораловим кущем спить якась чарівна дівчина. Я приглядаюся до неї, приглядаюся – очей не відірву! Вона розплющує очі, дивиться на мене довгодовго, а далі й питає:
– Хто ти такий?
– Я – Продуйвода! – кажу.
– Продуйвода? – каже дівчина. – То ти тут відчинив море, чи що?
– Еге, я! – кажу.
Дівчина знов дивиться, дивиться на мене, а зрештою й каже:
– Ти сподобався мені. Хочеш з нами жити? Тобі добре буде тут.
Я погодився. Вона провела мене в свої кришталеві тереми. Тут я довідався, що вона княгиня мелюзин, тобто княгиня морських русалок. Але була там одна бідна дівчина, до якої я ставився прихильно. Але княгиня скоро запримітила цю мою прихильність і почала мелюзину бити, знущатися над нею так, що бідне дівча мало очей не виплакало, а далі не стерпіло й поскаржилось морському цареві Чорноморові. Цар Чорномор довідався, то такий лихий став, що світе мій! Таку вчинив бурю на морі, що відколи світ світом, такої бурі не було. Які де кораблі були на морі, всі вони пішли на дно. Мелюзина злякалася й каже:
– Тікай, тікай, бо буде лихо й тобі і мені!
– Я миттю продув воду знизу вгору і виплив човном наверх. Буря кинула мій човен біля самого берега. Я скористав з цього і стрибнув на берег. І так я врятувався.
– І вже ти більше не бачив княгині? – спитав Котигорошок.
– Ні, – відповів Продуйвода, – бачив тільки одну мелюзину з її почоту. Вона раз оповіла мені, що цар Чорномор дуже був лютий, погрожував, що знайде мене, де б я не сховався, й мусить помститися за зневагу морського царства. А княгиню мелюзин зачинив у теремі й звелів китам берегти її, щоб нікуди не виходила.
– То ти, друже Продуйводо, куди більше пережив за мене. Я також хотів би зазнати таких пригод.
– Молодий ти та дужий, Котигорошку, отже можеш і не таких ще пригод зазнати, – відповів Продуйвода.
Пішли далі, аж напроти них іде чолов'яга, також неабиякий силач.
– Здорові були, друзі! – каже він їм ще здалека.
– Дай боже здоров'я й тобі! – відповів Котигорошок. – Чого це ти звеш нас друзями, які ми тобі друзі?
– Бо ви йдете шукати пригод і я також.
– Так? – каже Котигорошок. – Ну, то ходім, втрійку безпечніше і веселіше нам буде.
– Гаразд! – сказав чоловік.
– Скажи ще нам, – каже Котигорошок, – як тебе звати й по чому ти ось впізнав, що ми йдемо шукати пригод.
– Зовуть мене Перевернигора, бо в мене така сила, що можу й гору перевернути. А пізнав я, що ви пригод шукаєте по безжурності у ваших очах.
Пішли. Котигорошок просив Перевернигору, щоб оповів їм про себе.
– Як оповідати, то оповідати, – каже Перевернигора. – Я, бачите, вже в своєму житті бачив чимало й доброго і лихого. Проходив я різні царства, різні государства. Аж нарешті зайшов за сім гір і за сім рік. Там, над морем, було князівство Івана Безрадного. Приходжу я в столицю, а тут вам такий сум! Усі жінки одягнені в чорне, наче хтось дуже знатний помер, а люди ходять похнюплені, понурі. Питаю я людей: – Чого це у вас такий сум? Чи князь ваш, чи княгиня померла, чи що таке? 63
– Ні, кажуть, не помер ні князь, ані княгиня, тільки князівну мають віддати змієві на їжу.
– Князівну змієві на їжу? – здивувався я. – А це як, навіщо, і якому змієві?
– Ти не знаєш, добрий чоловіче, в нас у скелі за містом дванадцятиголовий змій має свою печеру. Щоб він не нападав і не нищив людей, ми зобов'язалися давати йому щодня одну дівчину на обід. Сьогодні впав жереб на князівну й тому такий сум.
– І ви добровільно згодилися на таку страшну данину? Чи немає у вас ні одного лицаря, що вбив би змія?
– В нас усі бояться змія.
– Тоді скажіть вашому князеві, нехай не дає князівни змієві. Я уб'ю змія, – сказав я.
Люди вмить побігли до князя, а той покликав мене до себе. Дав мені оцей меч, що й досі у мене, та й каже:
– Коли ти уб'єш змія, я до кінця свого віку буду твоїм боржником.
– Уб'ю! – відповів я.
Дав мені князь до товариства найхоробріших воїнів і пішли. Прийшли ми перед печеру, де сидів змій. Гукнув я до нього полицарському звичаю:
– Я прийшов битися з тобою, виходь!
А він клятий ані чичирк. Це мене розлютило. Я схопив гору за вершок та й перекинув її. Змій зашипів, а я як не махну мечем, – усі його дванадцять голів так і покотилися долі. Гей, як тоді раділи усі! Повернулися ми у столицю, усі так і вітають нас. Така радість, така радість! А князь кинувся обнімати мене, як рідного. Говорить: "Чого ти хочеш, лицарю? Я все зроблю!" – А я кажу: – Нічого не хочу, дайте лише мені цей меч на пам'ятку.
Князь подарував мені меч, і я пішов далі.
Каже Котигорошок:
– Гарна твоя пригода, бо ти добро зробив людям. Ми все повинні тільки добро їм робити!
– Ну, – каже Продуйвода, – ми вже розповіли тобі свої пригоди. Черга за тобою, Котигорошку.
І Котигорошок розповів їм усе про себе аж до того, коли він кинув рідну хату.
– Бачиш, – каже Продуйвода, – як твої рідні брати погано повелися з тобою.
– А, нехай їх! – сказав Котигорошок. – Я на них не гніваюся. Коли б не вони, я не пішов би був у світ і вас, друзів, не зустрів би.
– Воно правда, – мовить Продуйвода, – що нема в світі горя без радості.
Так розмовляючи, друзі ішли все далі і далі. Аж ось і ніч захопила їх. Але вони не журилися. Денебудь заночують. Хоч би й у лісі під деревом. Їм все одно!
Аж глянуть, у лісі біліє хатинка чепурна.
– Ось, і буде де переночувати! – каже Продуйвода.
– І вечерю зваримо! – додав Перевернигора.
– В мене є ще трохи запасів.
В хаті не було нікого. Вони запорались, як дома. Назбирали хворосту, розвели вогонь у печі, а Перевернигора став варити вечерю. Зварив, посідали, попоїли та й пішли спати, позачинявши ворота і всі двері як слід.
Спали вони міцно, як сплять звичайно мандрівники.
 
VIII.
ПРОДУЙВОДА І ПЕРЕВЕРНИГОРА КУХОВАРЯТЬ

Вранці повставали всі й почали раду радити, що їм робити далі.
І врадили таке, що два підуть на лови, а один зостанеться обід варити.
Зостався в хаті Продуйвода, а Котигорошок та Перевернигора пішли в ліс на лови. Продуйвода запорався. Приніс дров, приніс води і почав обід варити. Ще гетьгеть було до полудня, як він був готовий. Сів собі Продуйвода і чекає своїх товаришів. Аж хтось і стукає в двері.
Продуйвода виглянув, аж там, перед хатою, таке чудовисько, що й глянути страшно: кудлате з ніг до голови, вуха й ніс величезні, очі маленькі та меткі, а борода довга – вп'ятеро така, як саме чудовисько.
Став Продуйвода і дивиться на чудовисько. А воно верещить:
– Зараз пересади мене через поріг, я тут господар!
Коли господар, то господар! Взяв Продуйвода чудовисько на руки й пересадив поріг.
А воно: "Посади мене за стіл і давай їсти!"
Посадив Продуйвода чудовисько за стіл і поставив перед ним миску зі стравою. Чудовисько вмить з'їло все до чиста і знов кричить:
– Їсти давай!
– Та вже нема що!
Тоді як не кинеться чудовисько до печі! Вибрало все, що там було й виїло, навіть ложки в горшку не залишило. Після цього як схопить кийок, що стояв у кутку, як почне бити нещасного Продуйводу. Набило, набило і, не встиг ще Продуйвода спам'ятатися, як воно зникло.
Збитий, мов квасне яблуко, Продуйвода, взявся вдруге варити обід. Ледве скінчив, як Котигорошок та Перевернигора повернулися з ловів. Полювання вдалося їм напрочуд гарне. Буде завтра гарний обід!
Пообідали всі смачно, відпочивають.
На другий день зранку на полювання пішли Котигорошок і Продуйвода, а Перевернигора залишився варити обід.
І Перевернигора впорався та чекав приходу товаришів. Аж чує, стукає щось у двері.
Виходить, відчиняє сінешні двері і з дива аж ахнув. Перед ним чудовисько: кудлате з ніг до голови, вуха й ніс величезні, очі маленькі та меткі, а борода довга, довга – вп'ятеро така, як саме чудовисько.
Перевернигора аж очі вирячив, так дивиться.
– Чого ти тут хочеш? – питає.
– Чого я хочу? – заверещало чудовисько. – Я тут господар! Пересади мене через поріг!
Перевернигора пересадив.
– Давай їсти! – кричить.
Перевернигора поставив перед нього страву, – чудовисько змело все дочиста і знов кричить: "Давай ще!"
Дав Перевернигора ще. А чудовисько з'їло й це, й своєї: "Давай, давай ще!"
Думає Перевернигора: – Біда буде, як ця прожора все виїсть і не залишить нічого товаришам.
І став просити:
– Будьте ласкаві, зачекайте хвилинку, нехай зварю щось, бо вже не маю нічого готового.
Але кудлате стрибнуло, мов білка, з лави до печі. Виїло, виїло все, що там було, а потім за кийок і ну ж бити ним Перевернигору. І поки Перевернигора спам'ятався, воно зникло, тільки вітер загув за чудовиськом.
Болить спина в Перевернигори, болять кістки, але ж ніколи йому стогнати, треба про новий обід думати. Ледве він упорався, коли Котигорошок і ІІродуйвода повернулися. Полювання було ще краще ніж учора.
Каже Перевернигора:
– Ну, Котигорошку, завтра твоя черга варити обід! – і усміхається.
– Авжеж, – каже Котигорошок, – ви побачите, який з мене славний кухар. Але чого ти усміхаєшся, друже?
– Так собі! – відповів Перевернигора.
Поки вони обчистили впольовану звірину, на дворі й стемніло. Всі три взялися разом варити вечерю. Повече ряли і вмить полягали спати, бо ж вранці треба Продуйводі й Перевернигорі іти на полювання... Котигорошок зараз і заснув. А Продуйвода й Перевернигора довго ще не могли спати; в обох боліла спина від бійки чудовиська. Говорить Продуйвода Перевернигорі: 71
– Чого це ти сміявся, коли говорив Котигорошкові, що завтра його черга варити обід?
– От, так собі!
– Е, не так собі! Скажи правду, в тебе не був якийсь гість до обіду?
Глянув Перевернигора на Продуйводу і впізнав з очей, що він уже все знає.
– А в тебе був? – питає цей Продуйводу.
– А, був! – відповів Продуйвода. – Був, щоб він пропав! – І розповів всю пригоду з чудовиськом.
– Такісенько було й зі мною, – сказав Перевернигора.
– Цікаво, як воно буде з нашим Котигорошком? – мовить Продуйвода.
– Ой, скоштує і він, мабуть, буків.
 
Категория: 35 | Просмотров: 739 | Добавил: admin | Дата: 25.04.2011

IX.
КОТИГОРОШОК ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ ЗНОВ З ЛИХИМ

Раннім ранком схопилися всі, повмивалися, поснідали та й Продуйвода й Перевернигора пішли в ліс на полювання, а Котигорошок залишився в хаті куховарити. Варить він, пече, смажить. Такі линуть запахи по хаті, що аж любо... А Котигорошок порається біля печі й підспівує собі. Тільки сонце стало вже на півдні, як застукало щось у двері.
– Еге, рано чогось повертаються з ловів мої товариші, – подумав Котигорошок, ідучи відчиняти двері. Відчинив, – аж це не товариші, а чудовисько, кудлате з ніг до голови, вуха й ніс величезні, очі маленькі та меткі, а борода довга, довга – вп'ятеро така, як чудовисько!
– Ось тобі й гість! – здивувався Котигорошок. – А ти, Лихий, звідки тут узявся?
Чудовисько забурмотіло:
– А ти думав, Котигорошку, що вже мене не буде? Дужий ти, дужий! Ти думав, що коли спалиш мене, то я вже й пропав. А я, бачиш, ось перед тобою! Ха, ха, ха! Пересади мене через поріг, це моя хата!
– Була твоя, тепер моя! – відповів Котигорошок. – Лізеш незапрошений в гості, то сам перелазь.
Лихий перескочив поріг, викарабкався на лаву і до Котигорошка:
– Давай їсти!
– Я ще для тебе не варив, – відповів Котигорошок. – Постривай, зварю якоїсь юшки і нажерешся.
– Давай їсти, давай їсти! – кричить Лихий.
Цього було вже забагато Котигорошкові:
– Ех, зараз я почастую тебе, падлюко! – сказав він, та як візьме свою булаву, як почне бити! Лихе такий вереск підняло, аж вуха в'янули... Бив Котигорошок, бив, аж Лихий простягнув лапи без духу.
Тоді він виніс чудовисько за хату й забив його лапи й бороду в дубовий пень...
– Покажу друзям, якого я звіра вполював. Вони вже певно не вполюють такого.
І пішов до хати та й чекає товаришів.
Довго не приходили вони. Нарешті прийшли. Лови не дуже їм вдалися.
Дивляться, а Котигорошок такий веселий та радий. Друзі просто дивом дивуються. А Продуйвода не витримав і спитав таки:
– Чи не мав ти сьогодні гостей, Котигорошку?
– Чому ні! Був мій давній знайомий. – Ну, і що?
– Нічого. Поводиться цей гість погано, і тому я так його сперищив, аж дух вигнав з нього. Ходіть, покажу вам покійника.
Пішли. Аж дивиться Котигорошок, а там, де був пень, тільки яма – нема ні пня, ні Лихого.
– Віджила проклята біда! – каже Котигорошок.
Від ями ішов слід, куди Лихий волік цей пень. Друзі пішли слідом і зайшли під величезну гору. Слід губився в малесенькій норі так, що одні тільки миші могли б туди пролізти.
– Стривайте, тут я пораджу, – сказав Перевернигора. І вмить він перевернув гору. Дивляться всі, а на місці, де була гора, чимале озеро.
– Тепер моя робота! – каже Продуйвода! І як подув, так зразу вода розступилась аж до дна. Дивляться, а на дні озера прекрасний палац з кришталю. Але до палацу немає стежки. Навколо стрімкі, спадисті стіни.
– Стрівайте, щось ми порадимо, – каже Котигорошок. Добув він з торби довгу линву й мовить:
– Ви держіть линву, а я спущуся по ній вниз. Коли знайду в палаці цінні речі, прив'яжу їх до линви й смикну раз. Тоді тягніть скарби. Коли ж я смикну тричі, то це буде знак, що немає нічого, тягніть тоді мене.
Друзі згодилися й спустили Котигорошка на дно.
 
X.
КОТИГОРОШОК У ПРІРВІ

Коли вже спустили Котигорошка на дно озера, він підв'язався й пішов простісенько до палацу. Увійшов туди, дивиться, аж там у кімнатці сидять три дівчини та мережать рушники золотими та срібними узорами. А Лихий спить біля них таки з колодою.
– Хто ви такі? – питає дівчат Котигорошок.
– Ми в неволі у цього Лихого.
– Це його палац?
– Його. Він забрав нас від батьків наших і тримає тут як невільниць.
– Коли допоможете мені, то я вас визволю, – каже Котигорошок.
– Нас не можна визволити інакше, хіба ти його вб'єш, – сказала одна з дівчат.
– Е, вбити його не можна, – каже Котигорошок, – я вже двічі затовк його до смерті, а він усе віджив.
– Можна, – каже друга дівчина. – Раз, коли він прийшов дуже побитий, я його запитала, чи він може вмерти.
А він сказав, що треба його вбити й жовч вийняти – тоді він загине. Вбити його можна тільки мосяжною булавою.
Коли почув це Котигорошок, як не гупне Лихого по голові! Голова розлетілась на кусні. Тоді він добув зза пояса ніж і вирізав з Лихого жовч. Тіло закопав глибоко в яму й покрив важким камінням, а жовч злив у плящину, заткав її міцно і взяв у кишеню.
Дівчата сказали, що одну з них зовуть Люба, другу – Слава, а третю – Олеся.
Ця третя йому найбільше припала до вподоби. Була вона тиха, не пишалася так, як Люба та Слава.
– Ну, дівчата, – сказав Котигорошок, – тепер ми вийдемо на світ. Але шкода, щоб стільки скарбів туту марнувалося. Кожна хай візьме собі, скільки зможе золота й самоцвітів, а мої друзі, що ждуть там на мене, витягнуть вас на верх.
Дівчата метнулися за золотом і самоцвітами й незабаром були готові. Котигорошок прив'язав насамперед Любу й смикнув раз линву. Вона пішла вгору і потім знов спустилася. Тепер пішла вгору Слава, а за нею – Олеся.
Линва знов спустилася. А Котигорошок думає собі:
– Гроші й самоцвіти – ласа річ, не раз вони вводять у спокусу людей. Хто знає, чи й мої друзі не захочуть позбутися мене, щоб не ділитися грішми. Треба їх випробувати.
Прив'язав колоду до линви та смикнув тричі...
Линва пішла вгору, але раптом колода так і гепнулася на дно.
– Ось тобі й друзі! – подумав Котигорошок.
Та ще мало цього. Дивиться він, раптом над ним неначе срібна стеля стала. Це Продуйвода пустив назад озеро. А потім раптом стемніло.
– А це Перевернигора поставив гору на старе місце. Тепер звідси мені виходу не буде, – зажурився Котигорошок.
Але згодом сказав:
– І чого мені зараз в зневіру падати! Якийсь вихід мусить знайтися. Пошукаю і знайду. Передусім треба щось з'їсти і відпочити.
Знайшовши в коморі харчі, він зварив обід, попоїв і повеселішав: "Тепер будемо шукати виходу". Він набрав у торбину харчів і пішов шукати виходу. Не довго шукаючи, знайшов вузький отвір у землі, так, що тільки пролізти можна. Став він повзти цим отвором. Довгий був отвір, і нарешті Котигорошок пробрався на світло. Побачив над собою синє небо й легше на серці стало. Розглянувся навкруги! Еге, над головою воно синє небо, але ж вийти звідси годі, – прірва глибоченна.
І знов зажурився. Правда, голодом не журився: росли на дні прірви кущі малини та ожини, дрібна риба була в потічку, що плив серединою прірви. І не вікувати ж йому в оцій прірві! Однак, що тут робити, яку раду знайти? Не один день, не одну годину передумав він, але ні до чого не додумався. Шукав виходу, нема! Хоч вертайся у підземний палац.
Трохи не рік просидів він у цій прірві. Всяко там було! Була й гарна погода, була й сльота. Котигорошок тинявся по прірві, ану ж знайде вихід. Не втрачав віри. А хто не зневірюється, той витримає і найтяжчі удари долі.
Раз вийшов він так собі. Тиняється, тиняється по прірві, тут як спуститься злива. Котигорошок побіг чимскоріш, щоб сховатися під кущі малиннику. Аж дивиться, на скелі орлине гніздо. А в ньому орленята без матері. Так пищать, пищать! Змокли зовсім. Жалко стало Котигорошкові орленят, і він зняв сірячину та накрив їх, а сам сховався від дощу під малинником.
У повітрі зашуміло. Дивиться Котигорошок, летить орлиця до гнізда.
А злива вже вщухла. Бачить орлиця, що орленята накриті, й питає, хто це їм таке добро зробив.
– Отой чоловік, що під малинником, – відповіли орленята матері.
Орлиця підійшла тоді до Котигорошка:
– Дякую тобі, добрий чоловіче, – каже, – за твоє добро; я спізнилася, шукаючи харчів для дітей, а вони тим часом були б у зливі й загинули. Ти вирятував мені дітей від смерті. Чи можу я тобі стати чимнебудь у пригоді?
Дивиться Котигорошок на орлицю, дужа вона міцна, могла б його понести. І каже: "Чи не могла б ти винести мене на світ із цієї прірви?"
– Це можна, – каже орлиця. – Тільки налови на дорогу багато риби, щоб я не втратила сил. Коли я під час льоту поверну до тебе голову, завжди кидай мені в дзьоб одну рибу.

– Гаразд, – каже Котигорошок.

Наловив він риби й питає орлиці, чи вистачить.
– Мабуть, вистачить! – відповіла вона. – Сідай на мене! Та вважай, кожний раз, коли я поверну голову, кинь мені в дзьоб рибу, а то я втрачу сили й ти розіб'єшся об скелі.
Котигорошок набрав у кіш риби й сів на орлицю.
Вона розправила крила й злетіла в гору. Летить й щохвилини повертає голову до Котигорошка, а він їй у рот одну рибу кидає.
Довго, довго летіла вона. От, от уже долетить до краю прірви, ще кілька хвилин і вже стане на тверду землю. Серце в Котигорошка б'ється на радощах щораз жвавіше. Воля, воля!
Раптом орлиця знов повертає до нього голову. Котигорошок сягнув рукою в кіш, але він якось перехилився і вся риба так і посипалась у прірву. І бачить Котигорошок, орлиця вибивається з сил. Що тут робити? Гинути перед тим, коли осьось усміхнеться визволення?.. Ні, і він без вагання вхопив ніж, відрізав собі кусень литки й кинув орлиці. Вона проковтнула й дужим розмахом крил піднялася вгору й сіла на тверду землю.
І каже орлиця:
– Ти – розумний чоловік, і в небезпеці не розгублюєшся. Такі люди потрібні на світі: розумні, кмітливі і добрі. А ти такий є! Ось тобі знов твоя литка.
І приклала орлиця литку до Котигорошкової ноги. Після цього потерла дзьобом, і литка знов приросла.
Орлиця полетіла в прірву до дітей, Котигорошок пішов шукати своїх зрадливих друзів.

XI.
КОТИГОРОШОК КАРАЄ ЗА ЗРАДУ

Іде він, іде не день, не два, аж приходить на одну гору. А там пастухи овець пасуть. Питає Котигорошок пастухів, чиї це вівці?
– Панські, – відповідають пастухи.
– А хто ж ваші пани?
– Вони торік прийшли сюди, побудувалися й господарюють.
– Багато мають землі?
– Землі? Гого, стільки, що й не зміряти.
– І самі вони все обробляють?
– Та де, самі! Вони нічого не роблять, люди для них працюють. Тут був торік голод, то вони давали людям хліб, а тепер люди мусять їм відробляти.
– Значить, пани добрі, коли рятували людей від голоду.
– Еге, добрі! Вони за пуд хліба велять ціле літо робити. Та й гайдуків мають багато, а ті знущаються з людей гірше, ніж пани, – скаржились пастухи.
– А вам добре платять?
– Та де, тільки що харчі.
– А як звуть ваших панів?
– А лихо їх знає! – кажуть пастухи. – Ось їх двори! Там і довідаєтесь, що треба.
Пішов Котигорошок. Увійшов у ворота, дивиться, а там Олеся цеберку таскає, свиням їсти несе. Така обірвана, аж страх.
– Здорова була, Олесю, – каже Котигорошок, – а ти чого така нещасна?
Олеся аж цеберку кинула на землю.
– Ах, це ви, Котигорошку? Яка я щаслива!
Почав Котигорошок розпитувати її про все. І довідався, що Продуйвода й Перевернигора вважали, що Котигорошок вбився там, падаючи. Потім прийшли сюди. В околиці був голод. Вони в іншій землі, де не було, голоду, накупили хліба й давали людям на відробіток. І з того забагатіли. Потім ще роздобули якісь там панські грамоти, буцім вся земля їхня та що селяни повинні їм робити панщину. Ось так вони й багатіють. А як знущаються з людей! Поженилися: Продуйвода з Любою, а Перевернигора із Славою. Жінки не кращі за своїх чоловіків.
В грудях Котигорошка кипіло. Він попрощався з Олесею й пішов насамперед у двір Продуйводи. Прагнув його покарати як слід. Але не довелося. Вгледівши Котигорошка, Продуйвода так перелякався, що впав неживий.
Тоді Котигорошок пішов до Перевернигори. А цей був у стайні, де гайдуки били різками селянина за те, що не хотів робити панщини.
Били до крови... І ось надійшов Котигорошок.
– Перевернигоро, що ти робиш? – гукнув він.
Впізнавши Котигорошка, Перевернигора як гукне на гайдуків:
– Киньте селянина, ловіть та бийте цього драбугу! Він – бунтар, і всіх людей тут збунтує.
– Не я збунтую, а ти сам збунтував уже всіх проти себе.
– Ловіть його, ловіть! – кричав Перевернигора.
– Стривай, ось тобі кара за зраду товариша! Буде вона також помстою за всі кривди над людьми! – І вдарив Перевернигору своєю мосяжною булавою так, що той зразу впав неживий.
Котигорошок велів слугам скликати людей. Він оголосив їм, що жодної панщини вже немає, й звелів із усіх комор Продуйводи і Перевернигори роздати хліб селянам на прожиток та на засів. Потім поховав обох зрадників в одній могилі, прогнав геть Любу і Славу, будинки передав на школу, лікарню для селян, і разом з Олесею пішли в рідне село. Батько і мати Котигорошка уже померли. Дідусь ще жив, але вже сліпий був. Все ж таки він дуже радів, що чув голос Котигорошка й говорив на радощах:
– Я завжди говорив, що ти повернешся до нас!
Котигорошок одружився з Олесею, прибрав землі стільки, скільки сам міг засіяти, і жив щасливо довгі літа.
Найсумніша хвилина була для нього тоді, коли довелось ховати діда Артема.
Давно це було. А люди й досі оповідають про Котигорошка, його пригоди й добрі діла.
Категория: 35 | Просмотров: 668 | Добавил: admin | Дата: 25.04.2011

» Поиск

» Календарь
«  Апрель 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2024
    Сделать бесплатный сайт с uCoz