Хоча Закомарик ледве діставав носом до столу, але був надзвичайно хоробрий та відважний. Якось він дуже наївся каші, набрався сили і вирішив зробитися приборкувачем диких звірів.
— Подамся в мандри, ловитиму різних звірів та приборкуватиму їх, — сказав хлопчик і клацнув язиком.
Він дуже ловко клацав. Так: клац-клац!
Лови біля копанки
Негайно Закомарик помандрував на леваду. Там, під старими вербами, була копанка, вкрита ряскою і лататтям. Хлопчик підійшов до копанки й побачив, як з води виплигнув зелений звір і сховався у траві. Страшний звір впіймав павучка і проковтнув.
Закомарик зняв шапку, обережно підповз до того звіра і сміливо кинувся на нього. Накрив звіра шапкою та й закричав: «Ура!»
Потім засунув руку під шапку й витяг відтіля здобич. То була зелена жабка. Хлопчик одніс звіра додому, посадовив у велику коробку та поставив йому бляшанку з водою.
Увечері Закомарик заквакав, мов справжня жаба: «Ква-ква, ква-ква!» Зелена жабка відповіла йому: «Кква-кква-кква!» Вона трішки гаркавила.
Страховище в коморі
У коморі жило страховище. Ночами воно шаруділо і всіх лякало, бо продирало мішки й торбинки, нищило крупу, борошно, гризло цукор. Удень страховище десь ховалося. Закомарик поставив у коморі пастку, повісив на гачок принаду, а сам, прислухаючись, сів за дверима. Довго і терпляче чекав. Коли чує: раз — грюкнула пастка. То впіймалося страховище.
Закомарик швидко одчинив двері, схопив пастку, виніс її і побачив, як там метушилася сіра мишка.
Хлопчик сховався за канапу і запищав, немов миша. Сіра мишка почула і відповіла йому.
Так Закомарик почав вивчати мову звірів.
Горобець-молодець
Закомарик навчився вдавати голоси всіх звірів та пташок: то цвірінчав, мов справжній горобець, то гудів, мов бджола, то цвірчав, як коник, а хрюкав не гірше кожного поросяти.
Хлопчик помітив, що в повітку серед двору залітають горобці. Він помандрував туди. Сів у повітці, накрився рядном і почав цвірінчати. Скоро почув, що якийсь горобчик йому відповідає. Закомарик скочив на ноги й ураз причинив двері. Горобчик пурхнув навтіки, але запізнився і вилетіти з повітки не зміг. Закомарик швидко впіймав горобця-молодця й посадовив у клітку.
Артисти
Закінчивши лови диких звірів, Закомарик почав привчати їх до себе. Годував і напував їх з власних рук. Вони швидко звикли до Закомарика і стали йому кращими друзями. Потім хлопчик узявся вчити горобчика співати, мишку й жабку танцювати, а сам грав на сопілці. Тепер Закомарик та його друзі зробилися артистами. Тільки-но хлопчик заграє, горобчик ту ж мить починає співати, а мишка, ухопивши під боки жабку, рушає в танок. Якось Закомарик зробив язиком «клац-клац!» і сказав:
— Тепер я мандруватиму разом зі своїм театром.
Корабель на річці
Ранком Закомарик вийшов з дому.
У лівій руці він тримав сачок, що ним ловлять метеликів, а правою волік саночки. За спиною висів згорнутий трубкою аркуш паперу.
Звірі теж були з ним. Мишка сиділа на плечі, жабка сховалася в кишеню, а горобчик летів слідом. Підійшовши до річки, хлопчик клацнув язиком і сказав:
— Тепер пустимо наш корабель, — штовхнув санчата на воду і плигнув на них. Санчата попливли за водою.
Закомарик діставав патиком сачка дно, відштовхувався і прискорював хід корабля. Незабаром показався липовий гай, що ріс над річкою.
— Приїхали, — сказав хлопчик і пристав до берега.
У липовім гаю
Наш герой розгорнув свій папір і повісив на найбільшому дереві. То була афіша. На ній красувалося таке оголошення: «Сьогодні вистава! Виступає славетний приборкувач диких звірів Закомарик та його троє звірів-страховищ!»
У гаю гуляло багато людей.
Там було дуже хороше: цвіли липи, і над деревами гуділи бджоли.
Численні глядачі обступили Закомарика.
— Який маленький! — чулися голоси.
— Хлопчику, де твої страховища? — допитувалися дівчата.
В цей час з кишені Закомарика вискочила сіра мишка.
Жабка й мишка закружляли в танку: танцювали краков'як і венгерку. Танцюристи ловко підскакували, а в повітрі кружляв горобчик і все співав: «Цінь-цірінь! Цінь-цірінь!» Глядачі захоплено плескали в долоні.
Після того Закомарик пов'язав мишку хустинкою, наче дівчину, а жабці надів козацьку шапку і заграв гопака. Жабка пішла навприсядки, а Мишка закружляла навколо. Тим часом ніхто не бачив; як у коло глядачів забрів рудий кіт і проліз аж вперед. Угледівши мишку, кіт присів, очі йому засвітилися, і він обережно поплазував до неї.
Напад
Рудого напасника помітили. Ту ж мить кіт ринувся на мишку. Маленьке звірятко ледве встигло одскочити. Мишка кинулась навтіки. Та де їй втекти од розбишаки, що мчав, мов тигр!
Глядачі з жаху йойкнули, чекаючи, як ось-ось рудий вхопить мишку.
Раптом люто загавкав пес: «Гав, гав, гав!»— ніби він помітив кота і кинувся навздогін за ним. Рудий кіт ураз припинив гонитву, наїжив вуса, високо вигнув спину і задер хвоста.
«Г-рр!» — загарчав пес, немов наблизився до кота. Рудий дре-менув на дерево, обдираючи пазурами кору. Опинившись угорі, він злісно зашипів, шукаючи очима свого ворога. Але пса не було. То гавкав Закомарик, щоб перелякати кота і врятувати мишку.
Тим часом мишка, пов'язана хустинкою, майнула між глядачів і зникла в лісі.
Мілина
Мишка зникла, і засмучений Закомарик закінчив виставу. Сховав жабку в кишеню, свиснув горобчикові і пішов до корабля.
— До побачення, Закомарику! Щасливої дороги! — гукали йому.
Він пустив жабку в річку і наказав пливти за ним.
Коли повіяв вітер, хлопчик поставив сачок, наче щоглу. Ворочок нап'явся, мов вітрило, і корабель помчав угору по річці.
Горобчик сів на щоглу і заспівав: «Цінь-цірінь! Цінь-цірінь!» Тут Закомарик озирнувся, шукаючи жабку, і не побачив її. Вона відстала від корабля.
Ту ж мить він відчув поштовх, корабель зупинився, і щось лопнуло, ніби хтось роздер папір. То сани налетіли на мілину під берегом, а вітер роздер ворочок-вітрило. Горобчик злякався і полетів геть. Закомарик стояв по коліна у воді, клацав язиком і сумно згадував звірів, що покинули його.
Крилатий кінь
Хлопчик надумав вирушити на розшуки своїх друзів — мишки, жабки і горобчика.
Був у нього чубатий гусак, що звався Гегекало Моркотійович. Сильний гусак. Чи не більший, ніж Закомарик. Як закричить, бувало: «Ге-ге-ге!», так на всю вулицю чути.
Запріг Закомарик Гегекала Моркотійовича у візок і виїхав з двору. Гусак напружив свою сильну шию, розкрив дзьоб, зашипів і пішов поволі, перевалюючись з лапи на лапу. Потім розгорнув могутні крила і вже не побіг, а полетів над шляхом, тягнучи візок.
Пригода на шляху
З розгону візок зачепився за камінь і перевернувся. Закомарик злетів на дорогу і покотився в канаву. Гегекало Моркотійович того не помітив і ще швидше помчав, тягнучи за собою візок.
Хлопчик, поки падав, угледів, що по канаві метнулася мишка, пов'язана хустинкою. Вона вмить зникла, заховалась у нірку під будяком. Закомарик витяг із кишені сопілку, запищав по-мишачому, а потім заграв на сопілці. Наче на заклик, з нірки вискочила мишка і, пританцьовуючи, наблизилася до хлопчика. Він радо схопив ЇЇ і побіг на шлях гукати Гегекала Моркотійовича.
Трясовина
— Ге-ге-ге-ге! — почувся здалеку голос гусака. Він повертався назад, тягнучи за собою візок на одному коліщаті. Друге лежало біля каменя, де перевернувся візок.
Хлопчик вичитав Гегекалові Моркотійовичу за неуважність, приладнав колесо, сів на візок, посадив поруч мишку і рушив берегом річки.
Незабаром виїхали на луку, вкриту осокою, і колеса загрузли в болоті.
Тут починалася трясовина.
В цій трясовині Закомарик сподівався знайти жабку.
Хлопчик заграв на сопілці, викликаючи квакушку.
Потім заквакав: «кква-кква-ква».
Із ближчої калабаньки вискочила його приятелька — зелена жабка.
Буль-Буль
Над трясовиною з'явився горобчик. Він закружляв у повітрі, жалісно цвірінькаючи, наче закликаючи на допомогу. Закомарикові горобчик здався знайомим. Так, це його друг — співак. Він прислухався і розібрав:
Закомарик залишив на візку мишку й жабку і побіг, пробиваючись крізь очерет та грузнучи в багнюці, до того місця, де літав горобчик.
Ось він уже там і бачить довговухого віслюка, що загруз у трясовині по коліна.
Закомарик кинувся до віслюка і потяг його за вуха, але тварина не хотіла йти вперед, а посувалася назад і грузла ще більше. Закомарик нічого не міг вдіяти з упертим віслюком.
В цей час почулося хлюпання і з'явився чоловік на довжелезних ногах.
— Ось де мій Буль-Буль, — промовив той чоловік, наближаючись до віслюка.
Завждишукай
— Дядьку! — закричав Закомарик, — побачивши того чоловіка.
Справді, то був рідний дядько Закомарика, відомий артист Завждишукай. Він був такий високий, що в найвищих кімнатах діставав головою до стелі.
— А, племінничку, — зрадів Завждишукай, — я шукаю свого віслюка, а ту» і тебе знайшов.
— Дядьку, ваш віслюк утопиться в болоті. Я тягну вперед, а він пнеться назад.
— Мій милий Буль-Буль дуже впертий, — сказав артист, — і ти з ним поводишся не так, як слід.
Завждишукай підійшов до віслюка і потяг його за хвіст. Тоді Буль-Буль рвонувся з усієї сили вперед, вилазячи з багнюки. Горобчик радісно зацвірінчав і злетів на плече Закомарикові.
Табір серед лісу
На галявині, серед високих дубів, заночували четверо артистів-мандрівників.
Біля невеличкого намету хропів довгоногий Завждишукай. У наметі спали товстуха Усезагуби та маленька Закомашка. Приборкувач диких звірів, хлопчик Закомарик, умостився із жабкою й мишкою під візком, а горобчик влаштувався на гілці найближчого кущика. Не спав лише віслюк Буль-Буль. Він доїдав траву, що йому звечора поклав Завждишукай. Ледве дрімав гусак Гегекало Моркотійович.
Тихо-тихо вночі в лісі. Лише коли-не-коли чути, як закричить сич, і знов панує тиша. Раптом гусак почув якийсь шум, враз прокинувся, розплющив очі і роззявив дзьоба, щоб галасувати.
Вовк і заєць
У лісі вештався вовк і набрів на зайця. Сірий розбишака зрадів і клацнув зубами. Але заєць, помітивши хижака, кинувся навтіки. Вони спинилися перед табором артистів. Переляканий заєць влетів у намет, а вовк, під голосний крик Гегекала Моркотійови-ча, з розгону зупинився поруч стривоженого віслюка.
Переполох
Заєць стрибнув на голову Усезагуби. Артистка підхопилася із страшним криком:
— Розбійники! Рятуйте! Завждишукай гукав:
— Не бійтесь! Не бійтесь! Я зараз пошукаю свою рушницю! Він так кричав, бо думав, що справді напали розбійники, і хотів їх злякати. Рушниці ж у нього не було.
Переполоханий заєць ринув далі й попав до рук Закомарика, що прокинувся од того крику.
Артистка, гадаючи, що напали розбійники, вибігла до віслюка, щоб швидше тікати. Замість віслюка вона в темряві скочила на вовка, що теж злякався того гармидеру.
Переляканий, він рвонув з місця у ліс з артисткою на спині.
Важкий вершник
Тільки-но вовк зник із галявини і пробіг кроків з десять, як відчув, що далі бігти не може. Він був певен, що на ньому сидить принаймні ведмідь. Тим часом товстуха, вважаючи, що вона їде віслюком, гукала:
— Швидше, швидше!
Коли її «кінь» зупинився, артистка з усієї сили вдарила його кулаком. У вовка потемніло в очах, і він упав.
У цей час місяць зазирнув крізь листя, і Усезагуби побачила, що то не віслюк, а вовк. З переляку вона зомліла.
Тим часом Завждишукай розшукував Усезагуби. Незабаром знайшов непритомних Усезагуби і вовка.
Він зв'язав вовка, а потім дав обом понюхати нашатирного спирту.
Артистка чхнула, опритомніла й витерла з очей сльози.
Вовк теж опритомнів і сердито клацнув зубами.
Репетиція
Ранком, щойно сонечко привітало ліс і посміхнувся кожен листочок, Завждишукай оголосив репетицію. Закомарик встиг приборкати вовка і зайця. Він грав на сопілці, і звірі слухняно виконували його накази.
Між двома дубами натягли канат. Закомашка походжала по тому канату, а над нею літав горобчик. Дівчинка пробігла по канату. Вона підстрибувала і танцювала. Унизу грав Закомарик, а навколо танцювали мишка з жабкою та вовк із зайцем. Біля них ходив Завждишукай, тримаючи на витягнутій руці Усезагуби.
Гусак, наче глядач, витягав довгу шию і гучно лопотів крилами.
Тільки Буль-Буль байдуже доїдав траву, яку не встиг поїсти вночі.
Після репетиції Завждишукай сказав:
— Поїдемо далі. Тепер у нас трупа в повному складі, і ми влаштовуватимемо чудесні вистави.
Вовка запрягли у візок разом з гусаком, і артисти продовжували свою подорож.
Обвал
Четверо артистів сходили на гору крутою стежкою. Попереду йшов довгий Завждишукай. За ним на віслюку Буль-Буль їхала товстуха Усезагуби, а на вовкові — маленька Закомашка. Завершував цей похід Закомарик із своїми звірами.
Навколо височіли білі снігові шпилі і чорні стрімкі скелі. Стежка вужчала і вигиналася між урвищами та камінцями. Незабаром мандрівники перейшли маленьким містком через глибоку прірву. Раптом почувся страшенний гуркіт, під ногами захиталася земля, і з гори покотилися скелі, посипалось каміння. То стався обвал. Одна скеля зачепила місток і розламала його. Друга загородила шлях артистам. Здивовано і злякано дивилися мандрівники. Ніяк було йти ані вперед, ані назад.
На скелю
— Не бійтесь, товариші! — сказав Завждишукай. — Зараз я пошукаю, як нам вибратись. Я знаю, що робити.
Завждишукай обмотав Закомашці навколо пояса мотузок. Потім узяв її і підніс високо на руках. Дівчинка вхопилася за виступ скелі і, мов мавпочка, полізла вгору. Вправно і сміливо підіймалася вона, поки не вилізла аж на верх. Там прикріпила один кінець мотузка, а другий кинула вниз. Закомарик схопився руками за мотузок і шугнув по ньому вгору. За ним піднявся Завждишукай. Під скелею залишилася Усезагуби. Сама вона не могла піднятися по мотузку. Троє артистів, що вже стояли нагорі, спробували витягти її, але вона останнім часом ще потовстішала і стала така велика, що в них не вистачало сили.
— Спочатку витягнемо звірів, — сказав Завждишукай, — а потім з їх допомогою потягнемо Усезагуби.
Важка робота
Нелегко було витягти на скелю віслюка і вовка. Та незабаром усі звір; опинилися нагорі.
Завждишукай загукав, щоб Усезагуби обв'язалася мотузком.
Артистка швидко обв'язалася. За другий кінець мотузка ухопилися Завждишукай, Закомарик, Закомашка, віслюк, вовк, заєць, гусак, мишка, жабка й горобчик.
— Важка робота, — промовив Завждишукай. У нього від напруження піт виступив на обличчі.
— Десятеро тягнуть одного, — сказав Закомарик.
— Разом! — скомандував Завждишукай, і вони рвонули за мотузок з усієї сили.
В ту ж мить усі попадали, а внизу заверещала Усезагуби. Мотузок на краю скелі перетерся і, не витримавши ваги артистки, обірвався.
Мотузок
— Що робити? — сказав Завждишукай. — У нас більше
немає мотузка. Усезагуби так і залишиться під цією скелею?
— Я придумав, що робити, — промовив Закомарик. Він дістав з кишені хустинку і сказав:
— Дайте мені ваші хустинки.
Йому дали. Він зв'язав три пояси та прив'язав їх до хустинок.
— Дайте мені ваші краватки, дайте мені ваші сорочки, дайте мені шнурки од ваших черевиків, дайте ваші панчохи.
Закомарик усе це зв'язав, і в нього вийшов довгий мотузок.
Що загубила Усезагуби
Все ж цей мотузок ледь-ледь не діставав до артистки. Тоді Закомарик вирвав з хвоста Гегекала Моркотійовича найдовше перо і прив'язав на кінець мотузка. Тепер товстуха дістала до нього руками. Спільними силами артистку витягли на скелю.
Вона була бліда і, коли опинилася серед друзів, одразу заплакала. Всі кинулись втішати її, але артистка, схлипуючи, казала:
— Я... я... за... за... загубила...
— Що ти загубила?! — скрикнув Завждишукай.
— Сво... сво... своє ім'я-я-я... Вона з переляку забула, як її звуть.
— Зараз я його пошукаю, — сказав Завждишукай.
— Тебе звуть Усезагуби, — крикнули разом Закомарик і Закомашка.
Усезагуби зраділа, що їй допомогли згадати ім'я, і перестала плакати.
Під землею
Робітники з соляної копальні запросили до себе під землю артистів. На копальню, де добувають кам'яну сіль, приїхали височезний Завждишукай, грубезна Усезагуби, маленька Закомашка і відважний Закомарик із своїми звірами: віслюком, вовком, зайцем, гусаком, мишкою, жабкою та горобчиком.
Щоб спуститися в копальню, артисти увійшли в кліть підіймальної машини.
Прокалатав дзвін, і кліть рушила вниз, немов провалюючись під землю. Одразу потемніло, і стривожені звірі повитягали шиї.
У копальні
Глибоко під землею зупинилась кліть. Артисти і звірі опинилися у височезній блискучій залі. Стеля, підлога і стіни іскрилися, ніби коштовне каміння.
Довгі коридори, одні темні, другі освітлені, вели у ще більші зали.
Це був підземний соляний палац. Робітники повели їх далі.
Йдучи коридором, віслюк лизнув стіну, і йому сподобався її смак.
Голодний гусак знайшов маленький соляний камінець і проковтнув його.
Скоро усі звірі облизували стіни соляного палацу та ковтали маленькі соляні камінці.
Гризла їх мишка, ковтав їх горобчик, куштувала їх жабка.
Концерт
У великій залі зібралася публіка. Артисти зійшли на високу сцену і почали лаштуватися до вистави. В цей час віслюк страшенно захотів пити. Він витяг шию і голосно закричав по-віслючому, просячи води. Всі звірі теж відчули спрагу і почали кожен по-своєму кричати. Гусак гелготів, вовк вив, заєць кричав тоненьким дискантом, миша несамовито пищала, жабка з усієї сили квакала, горобчик цвірінькав. Ніхто, крім Закомарика, не розумів звірячої мови, і всі думали, що це почалася вистава.
— От концерт! Вони чудово співають! — казали слухачі.
Але ось віслюк відчув, що з одного коридора віє вогкістю, і кинувся туди, все перекидаючи на своєму шляху. За віслюком, мов ураган, ринули інші звірі. їх доганяв Закомарик. Він хотів їх зупинити, але ледве встигав за ними.
Зникнення річки
Під землею текла річка.
Вода в ній була прозора й холодна. Звірі підбігли до води й почали її пити. За ними прибіг Закомарик. Він глянув на річку і враз помітив, що вода в ній швидко спадає. Річка пересихала на очах. Незабаром замість річки залишився сухий рівчак. То звірі випили всю воду і страшенно роздулися. Віслюк став подібний до слона, жаба виглядала як бочка, а горобчик перетворився на справжнє страховище.
Тут прийшов директор копальні і закричав на Закомарика:
— Забирайте звідси своїх звірів! Вони випили цілу річку! Вони лякають усіх! Вони ще й мене проковтнуть!
Довелося Закомарикові вести своїх друзів до кліті, щоб піднятися нагору.
Повідь
Але тепер звірі-велетні не могли вміститися в кліті. Тим часом треба було швидко вибиратися з копальні. Що робити?
У Завждишукая був чхальний порошок. Закомарик попросив у нього того порошку і дав понюхати звірам. Як чхнув віслюк, задрижала копальня. Від того чхання у віслюка вода з рота забила фонтаном. А за віслюком чхнув вовк, а за вовком заєць, а там гусак, мишка, жабка й горобчик.
Одразу один за одним ударили сім фонтанів. Вода заливала копальню. Почалася повідь. Робітники мерщій почали робити плоти.
Віслюк, вовк, заєць, гусак, мишка, жабка та горобчик стали звичайними, і всі вмістилися в кліті. Задзеленчав дзвінок. Кліть рушила, і скоро вони опинились на поверхні.
Якось ми зупинились біля берегів Африки. До нас на човні підплив негр. Він продав морякам двох мавпочок.
Руденькі мавпочки були завбільшки як кішки. їх узяли на мотузочки й потягли на пароплав. Звірята впирались, вищали, мотали головами, дриґали лапками, мотали хвостами — не хотіли залишати негра. Тоді сивий боцман схопив їх руками і забрав на палубу.
Пароплав рушив у дальшу путь.
Мавпочки швидко звикли до нового місця. Незабаром вони стали улюбленцями команди. Моряки назвали їх Яшкою і Машкою.
Яшка любив чіплятись хвостом за перекладини і, звисаючи головою вниз, розгойдувався, ніби справжній фізкультурник.
Машка раз у раз під час сніданку плигала на стіл, хапала грудку цукру й миттю зникала.
Шоколад боцмана
Наш боцман сховав у шухляді стола дві коробки шоколаду. Якось, виходячи з каюти, він не причинив дверей. Зацікавлена Машка всунула мордочку в щілину. Потім ускочила в каюту й почала господарювати там. Вона плигала по ліжку й зазирала до шухляд у шафочці і в столі.
Коли боцман повернувся, перед самісіньким його носом на палубу виплигнула Машка. В зубах вона тримала коробку шоколаду.
Боцман погнався за мавпою. Звіреня легко, мов пташка, метнулось по пароплаву. Матроси з голосним сміхом і свистом поспішили боцману на допомогу. Проворна Машка не давалась до рук. Вона плигала, ховалась, стрибала. Галас і метушня знялись на палубі. Розохочені несподіваною розвагою матроси не шкодували ніг.
— Половину шоколаду тому, хто відбере коробку! — крикнув боцман, наздоганяючи хвостатого злочинця.
Та ось мавпа випустила коробку, а сама метнулась на щоглу. Радісно боцман схопив коробку й одкрив ЇЇ. Матроси заглянули туди й зареготали. Коробка була порожня. Машка ж сиділа на щоглі, доїдала шоколад і вищала від задоволення.
Омар
Матроси купили великого омара. Це — великий морський рак. У нього довжелезні й тонкі, мов соломинки, вуса.
Яшка підбіг до омара й зупинився. Подивився і од цікавості почав чухатись. Потім насупився і ляснув рака лапкою. Омар стиснув клешнями його лапку. Мавпа зойкнула, заверещала. На той вереск прибіг боцман і розняв ракові клешні. З криком Яшка побіг геть.
Від спеки омар загинув. Мертвого омара поклали сохнути на сонці. Гарний рак, мов розмальований синьою, червоною, зеленою фарбами, з широко розставленими вусами, лежав під тропічним сонцем.
Випадково під час роботи боцман опинився біля омара. Він застав там Яшку. Мавпа обламувала омарові вуса. Вона шматувала їх, ніби дражнячись, і викидала геть. Але клешнів не зачіпала. Мавпа їх боялася.
— Опікшись на молоці, води боїшся,— сказав, усміхаючись, боцман.
Нічна тривога
Біля корабельного дзвона боцман поставив високу скриню. Матроси скаржились, що та скриня заважає їм вибивати склянки. Вибивати склянки — значить видзвонювати в корабельний дзвін години. Одну годину б'ють так: бам-бам; коли дві — бам-бам, бам-бам; коли чотири — бам-бам, бам-бам, бам-бам, бам-бам! Більше чотирьох годин не б'ють. Через кожні чотири години знов починають так само.
Коли на пароплаві трапляється пожежа, тоді б'ють у дзвін швидко й довго: бам! бам! бам! бам! бам!..
Боцман обіцяв забрати скриню. Але не встиг він виконати свою обіцянку, як сталась незвичайна подія. Уночі всіх розбудили швидкі удари дзвона: бам! бам! бам! бам! бам!..
Дзвін сповіщав про пожежу.
Хто спав, хто не спав, — усі вибігли на палубу, готові рятувати пароплав од вогню.
Дзвін замовк. Ніде не видно полум'я. Хтось пустував.
Моряки, обурені з такого жарту, розійшлися спати.
Через двадцять п'ять хвилин знов почулось гасло пожежної тривоги. Бам! бам! бам! бам! бам!.. — кликав дзвін усіх нагору. І знов на палубі ні вогню, ні того, хто зняв тривогу, не застали.
Минуло півгодини, і втретє повторилось те саме.
Під кінець ночі боцман заховався поблизу дзвона, щоб зловити негідного жартівника.
Незабаром він побачив у напівтемряві, як до дзвона тихенько підійшла Машка, скочила на скриню, вхопила мотузок і почала дзвонити.
Мавпа часто спостерігала, як матроси б'ють у дзвін. їй хотілось теж покалатати, але вона не могла дістати, поки там не поставили скриню.
Пустуни рятують боцмана
Опівдні сонце стояло просто над головою. Спека надзвичайна. На одкритому місці палуби — жодної людини. Всі ховались у затінках. Боцман вийшов, щоб полити розпечену палубу морською водою. В руках у нього мідна труба насоса, з якої ллється вода.
Боцман вийшов без бриля. Волосся у нього коротко обстрижене. Сонце напекло голову, боцман зомлів і впав.
Ніхто, крім мавпочок, цього не бачив. Вони підскочили до боцмана і, схопивши трубку насоса, почали бавитись. Пустуючи, бризнули на лежачого моряка водою, і розохотившись, облили його з голови до ніг.
Від води боцман опритомнів.
Ловля летючих риб
Боцман захотів помити брудний мішок. Він прив'язав його мотузкою і викинув через кругле віконце своєї каюти в море. Од швидкого руху пароплава мішок полоскався у морській воді.
Залишивши мішок купатись, боцман вийшов з каюти, зачинив двері на ключ і піднявся на верхню палубу.
Погладивши вуса, глянув на море. Серед дрібної хвилі показалась величезна акула. Моряк розгледів її коротке тупе рило та чорно-синювату спину.
З води почали вискакувати летючі риби. Мабуть, їх сполохала акула. Окремі рибки перелітали через пароплав і поринали у воду.
Обидві мавпочки почали підплигувати, намагаючись впіймати рибок. Вони кидались на всі боки. Але риби летіли швидко, і мавпи жодної не впіймали.
Та ось Яшка і Машка разом підскочили над бортом і вдарились одне об одного. В ту ж мить повітря розітнув жахливий зойк. Мавпи зникли з палуби й шубовснули у воду.
Людина в морі
Враз пролунало:
— Людина за бортом!
То боцман, схопивши рятувальний круг, стрибнув у море.
Коли повернули назад пароплав, людина в морі здавалась ледве помітною цяткою.
Моряки побачили, як акула теж повернула і попливла туди, де видно було боцмана.
Всі захвилювалися. Пароплав поспішав повним ходом і безперервно гудів. Так хотіли відігнати морського хижака.
Акула зникла під водою. Та ось її плавники мигнули поблизу боцмана.
У кожного, хто стояв на палубі, тривожно стиснулося серце: чи вдасться врятувати боцмана?
Скоро наблизились до нього. Спустили шлюпку. З води витягли боцмана і Яшку. Всі зрозуміли, що Машка потонула. В ту ж хвилину поблизу показались могутні плавники акули.
— Ти думав про неї? — спитали боцмана, показуючи на акулу.
— Це велетенська малозуба акула, — відповів старий моряк, — вона ніколи не нападає на людей.
Друга коробка шоколаду
Попискуючи, Яшка тулився до боцмана. Матросам здавалось, що у мавпочки на очах сльози. Всім стало сумно. Всіх пройняв жаль за Машкою.
Шлюпку підняли на пароплав.
Боцман, весь мокрий, мовчки пішов у свою каюту.
Він відчинив двері і побачив... Машку, що сиділа на столику і гризла шоколад з другої коробки.
Моряк остовпів. Машка, схопивши недогризок шоколаду, метнулась крізь вікно у море.
Боцман підбіг до столу й насилу просунув голову у віконце. Він побачив мавпочку, що трималась на мотузку, яким він прив'язав мішок.
Моряк догадався, що, коли мавпи падали з палуби, Машка схопилась за цей мотузок і врятувалась.
Вони познайомилися, коли одному було три роки, а другому три місяці.
Три роки було маленькому Тико.
Він жив із своєю мамою і старшим братом на березі холодного моря.
Маму його звали Панай, а брата — Умк.
Навколо їхньої хатини розляглася тундра. В тундрі не ростуть дерева. Там лише мох, болото та каміння. В тундрі дуже мало людей.
Одного дня до берега підійшов пароплав. Люди з пароплава привезли на берег великі бочки, залишили їх тут і повернулись назад. Пароплав рушив далі і зник вдалині.
Маленький Тико прийшов подивитись на ті бочки. Ніхто не бачив, як він туди пішов.
Умк саме тоді лагодив сани.
Коли чує Умк — хтось дзявкає біля нього: дзяв-дзяв! дзяв-дзяв! Дивиться — аж то маленьке цуценя, якому було не більше як три місяці.
— Цюця... — каже Умк. — Волохатий який, — гладить його.
Досі він цього цуценяти не бачив. Мабуть, люди з пароплава привезли його на берег і забули.
Поведінка цуценяти була чудна. Воно то ухопить Умка за ногу, то потягне, відбіжить, загавкає і замотає головою, наче запрошує кудись. Умк зрозумів, — цуценя кличе його за собою. Він пішов за ним. Цуценя біжить, а Умк за ним. Побігло цуценя на берег. Прибіг туди й Умк. Дивиться цуценя на бочку, гавкає, а бочка догори дном стоїть. Прислухається Умк — у бочці щось гуде. Підняв він ту бочку, а з-під неї Тико заплаканий визирає. Хлопчик підліз під ту бочку, а вона його й накрила. Налякався бідолашний. Міг би загинути. Цуценя його врятувало.
Того песика дуже полюбив Тико. Песик теж полюбив хлопчика. Песик був волохатий, і прозвали його Волохан.
Хвиля-напасниця
Минув рік, як вони познайомилися та потоваришували. Ніколи Тико не ходив гуляти без Волохана.
Волохан ріс швидко, і тепер це був молодий дужий собака.
Якось Тико разом з Умком пішли до моря. Волохан біг попереду.
Вітру на морі не було, проте клекотів сильний прибій. Висока хвиля підіймалася на поверхні моря, котилась до берега, тут розсипалась і далеко заливала узбережжя. Хвиля котила багато камінців і піску. Вона то викидала їх на берег, то тягла знов у море.
Умк і Тико кидали камінці — пробували, хто далі кине. Дорослий Умк, звичайно, кидав далі.
Тико забруднив руки і хотів їх помити, присівши біля води. В цей час набігла хвиля. Від удару Тико впав, хвиля відкотилася від берега і забрала хлопця з собою. Умк не бачив цього, бо стояв спиною до моря. Повернувшись на голосне гавкання Волохана, він побачив спочатку Тико, якого хвилею несло від берега, а далі й Волохана, що кинувсь услід за ним у море. Хлопчик незабаром зник під водою. Волохан теж.
Умк кинувся, щоб рятувати брата, але не встиг добігти до берега, як побачив Волохана, що випірнув з-під води. В зубах він держав Тико. Перемагаючи прибійну хвилю, собака наближався до берега. Хвиля кидала його разом із Тико на пісок, а потім хапала і несла назад у море. Умк поспішив їм на допомогу і витягнув обох на берег. З радісним гавканням плигав. Волохан навколо нерухомого Тико.
Волохан сміливий і прудкий
Літо минуло. Випав сніг, пухкий і білий. Почалась холодна зима. А зима в тім краю, де жив Тико, тягнеться довше, ніж весна, літо та осінь разом. То холодний край.
Як почалась зима, Умк зробив меншому братові малі нарти. Це такі саночки, що в них запрягають собак. Собаки возять на тих нартах людей і всякий вантаж.
Тико запряг Волохана в свої нарти. Волохан швидко побіг, тягнучи за собою нарти.
На нартах сидів Тико. Приємно й хороше було кататись. Кілька разів Волохан оббіг кругом хати.
Тико захотілось поїхати далі, і він закричав:
— Волохане! Волохане! Біжи в тундру!
Волохан повернув від хати. Скоро він вивіз Тико на високий горбок у тундру.
А з другого боку горба лежав на снігу білий ведмідь. Побачивши хлопця і собаку, він схопився на ноги і кинувся до них.
— Волохане! — загукав Тико. — Тікай! Ай-ай!
Мов вихор, зірвався Волохан. Нарти помчали назад. Швидко біг ведмідь, та не догнати йому Волохана. Раптом нарти набігли на камінь і так підскочили, що Тико не втримався і впав на сніг. Широкими стрибками ведмідь наближався до хлопчика. Волохан, помітивши, що його Тико зостався в снігу, круто завернув назад. Відважний собака кинувся на ведмедя ззаду і схопив його за задні ноги. Ведмідь гаркнув і повернувся до нього. Волохан відскочив і теж люто загавкав. Так він робив кілька разів: плигне, вхопить ведмедя за хвіст і знов відскакує. Даремно розлючений звір намагався схопити собаку.
Тим часом Тико, скільки мав сили в ноженятах, мчав додому. Задихався, упрів, а таки втік від ведмедя. Прибіг додому й розказав про все Умкові. Умк схопив рушницю і побіг туди, де ведмідь ганявся зі Волоханом. Умк застрілив ведмедя.
Волохан сповіщає мисливців
Літом на берег, де жив Тико, приїхала бригада мисливців. То були Умкові товариші. Разом із Умком вони взялися полювати на білух.
Білуха — це великий звір, що живе в морі. Вона схожа на кита, тільки менша. Важить білуха дуже багато — стільки, скільки слон. Жир білухи дуже цінний.
Мисливці вирішили поставити сітку у великій бухті. Коли табун білух іде коло берега, то неодмінно заходить у кожну бухту. Зустрівши сітку, білухи легко могли б її розірвати, але не догадуються цього зробити. Вони починають шукати іншого виходу, і тоді мисливці їх стріляють.
Товариші Умка по черзі вартували біля сітки. Але якось трапилось так, що ніхто не залишився на морі. Усі були в хаті: Панай спекла дуже смачну печеню з ведмежого м'яса, і мисливці охоче ласували.
Раптом чують — надворі голосно загавкав Волохан, немов викликає їх з приміщення.
Вискочив Тико, а за ним Умк. Бачать, Волохан аж заливається і все поривається до бухти.
— Там звір якийсь, — каже Умк.
Мисливці схопили рушниці й побігли до бухти.
Підбігають, а бухта наче пінястими хвилями збілена. Та то не хвилі.
Великі білі звірі раз у раз з води вискакують. Табун білух зайшов у бухту.
Затріщали постріли. Мисливці стріляли білух.
А вздовж берега сюди й туди бігав Волохан і вищав з задоволення.
Волохан не любить лихих людей.
Махаючи довгим хореєм, мисливець Ган гнав оленів. Хорей — це така довга палиця, що нею поганяють оленів.
Ган їхав до Умка, щоб забрати шкури білух. Ган був лиха людина. Він не жалів своїх оленів. Він їх нещадно бив. Надто сердитий він був на одного оленя. Той олень посковзнувся, розбив собі ногу і тепер не міг добре бігти.
Це дратувало Гана. Він вважав, що олень це зробив умисне, щоб гірше його везти. Зупинившись біля Панаєвої хати, Ган порозпрягав оленів, пустив їх пастись, а оленеві з розбитою ногою попутав ноги, щоб він не міг бігти. Після цього взяв хорей і почав його сильно бити. Бідна тварина аж стогнала, і сльози котилися їй з очей. Та Ган на це не зважав. Він бив і бив оленя. Двадцять разів ударив він і замахнувся двадцять перший раз, та не вдарив. Не вдарив, бо сам упав на землю: Волохан плигнув на нього і звалив його. Очі у Волохана налились лютим вогнем.
— Ах, ти жі — крикнув Ган і хотів підвестись, щоб ударити хореєм собаку.
Та Волохан лише грізно загарчав і клацнув зубами. Ган злякався і почав кричати:
— Рятуйте! Рятуйте!
Прибігли Тико, Умк і Панай.
Вони побачили, як Волохан узяв у зуби хорей і подався геть. Відніс хорей і кинув. А тоді повернувся назад. Ган уже скочив на ноги і крикнув Умкові:
— У вас звірі, а не собаки!
Волохан підійшов до Гана і грізно загарчав. Той враз стих і сховався за Панай. Пес підійшов до побитого оленя і ніжно його лизнув.
Водій
Минуло кілька років. Тико став міцним хлопцем. На підборідді в Умка виросла борода. Ще більше постаріла Панай. Тепер Тико мав своїх сім собак і допомагав Умкові полювати.
Серед тих собак вирізнявся своїм зростом великий Волохан. У запряжці він вів за собою інших собак, бо був найсильніший і краще за інших умів вибирати шлях через тундру.
Стояв ясний морозний ранок. Зорі поблідли. Умк, Панай і Тико сподівались побачити сонце над обрієм. Вже давно вони його не бачили, бо в тій місцевості, де вони жили, сонце взимку ховалося на цілий місяць.
— Тико, — сказав Умк, — запряжи собак та поїдь оглянь пастки на лисиць, а я загляну до Кам'яного горба.
— Добре, — відповів Тико.
Він запріг собак і поїхав.
Ті пастки Умк порозставляв уздовж берега далеко одну від одної. Кожні три-чотири дні хтось із братів їздив оглядати їх.
Цього разу Тико у першій же пастці знайшов лиса. Це був білий полярний лис. Звуть його песцем. Хутро його дуже легке, м'яке і тепле. З того хутра шиють коміри, шапки, шуби.
Песець був уже мертвий. Тико кинув його на нарти і поїхав далі до інших пасток.
Пурга
З моря подув вітер. У тундрі закуріло сніжком.
Вітер був не сильний, і Тико не турбувався.
«Поїду, — думав він, — ще до Кам'яних горбів. Там зустріну Умка. А вже потім разом повернемо додому». В його нартах лежали дві білі лисиці. Він гукнув на собак і наказав Воло-ханові повертати до Кам'яних горбів.
Кам'яні горби були далеко від моря. Там громадилися величезні скелі, серед яких любили ховатись лисиці. В тих скелях і поставив свої пастки Умк.
Тико був уже на півдорозі до Кам'яних горбів, коли раптом вітер подужчав, піднявши сніговий туман.
Він збив з шляху собак.
«Пурга», — з тривогою подумав Тико.
Навколо потемнішало.
Собаки пішли повільніше.
Було чути лише виття вітру. Хуртовина сліпила очі.
Хлопець не знав, що робити. Він не взяв з собою ні харчів, ні хутряного мішка, в якому можна переждати пургу, що могла затягтися на кілька день. Про те, щоб дістатися додому, не можна було й думати.
Вітер бив йому снігом у очі так, що не видно було навіть собак.
— Що ж робити? — спитав себе Тико і відповіді не знаходив.
А вітер скаженів, кружляв сніжними вихорами, засипав тундру...
Все повільніше йшли собаки... Нарти стали.
Де Умк?
Собаки далі не йшли. Стривожений Тико зліз із нарт. Підійшов до собак. В коліна йому ткнув морду Волохан.
— Волохане, рушай! Гайда! Гайда! А то снігом замете!
Волохан струснув кілька ледачих собак, що вже встигли лягти на сніг. Вони підвелись, і тоді всі собаки рушили туди, куди повів їх Волохан.
Тико ліг на нарти. Він поклався на собак. Хто знає, куди вони його завезуть. Може, зайдуть далеко в тундру, і тоді довго доведеться шукати, а може, вийдуть на закрижаніле море. Вітер зламає кригу і понесе Тико в незнану далечінь. А може, довго кружлятимуть на одному місці, поки не пристануть... Тоді ляжуть у сніг і лежатимуть нерухомо, і вітер заноситиме їх снігом. Так можна й замерзнути.
Сніг танув на обличчі. Обмерзали брови. Собаки йшли і йшли.
Тико дрімав, лежачи на нартах.
Під ним лежали мертві лисиці, м'яким хутром гріючи йому руки.
Вітер не вщухав ані на хвилину. Собаки йшли поволі. Нарешті стали.
— Що таке?
Тико зліз із нарт.
Кілька собак лягло в сніг. Волохан радо скавучав.
Нарти стояли перед якоюсь стіною. Тико глянув уважніше. Це була їхня хата.
Його зустріла старенька мати — Панай.
Він був удома. Він грівся біля вогню, і мати давала йому їсти.
Але Умк того дня не повернувся додому з Кам'яного горба. Тривожна думка непокоїла Тико і Панай.
— Де ж він? І що з ним?
Умкова рукавиця
Другу добу лютує хуртовина. Як і раніше, з моря дме ураганний вітер. Собаки поховались у сніг.
Другу добу не знають спокою стурбовані відсутністю Умка його мати і брат.
Може, вітер ще багато днів местиме снігом по тундрі? Може, Умк заблудився? Може, з ним сталося яке нещастя? Непокоїться мати. Неспокійний і Тико. Під таку хуртовину він не знає, куди їхати шукати брата. Проте він часто виходить з хати, дивиться, чи не під'їздить Умк. Оббіжить кругом хати і повернеться назад. Обличчя в нього червоне, пашить вогнем: так насічуть його вітер і сніг.
Навідується Тико й до своїх собак. Кине їм по шматку м'яса або сухої риби, щоб їли й не дуже мерзли.
Найближче до порога лежить його друг Волохан. Неспокій Тико передається Волоханові.
— Немає Умка, моя собачко, — скаржиться Тико своєму чотириногому другові.
Тихо скавулить Волохан.
Якось вийшов Тико з хати. Дивиться — немає Волохана. Гукнув — ніхто не озивається. Волохан десь зник.
Обійшов Тико навколо хати. Ніде немає Волохана. Скликав усіх собак. Повилазили вони з-під снігу. Є всі, крім їхнього водія.
Минув деякий час. Чує Панай: хтось торсає двері.
«Може, Умк?» — подумала вона і кинулась з хати. Відчиняє двері: на порозі Волохан, в зубах щось держить. Придивився Тико, а то Умкова рукавиця.
— Волохан знайшов Умка.
Ще більше занепокоїлась Панай.
Вирішила вона разом із Тико розшукувати Умка.
— Коли один раз Волохан зміг, незважаючи на пургу, пройти до нього й повернутись, то і вдруге зробить це. Він проведе нас, — сказав Тико.
Волохан веде
Панай розвела великий вогонь.
Щоб чути було дим Волоханові, — сказала вона синові. — Йому легше буде повертатись назад...
Тико запріг у нарти собак.
Поїхали. Незважаючи на хуртовину, собаки йшли швидко. їх тягнув за собою Волохан.
Ні Тико, ні Панай у сніговій хуртовині нічого не бачили.
Може, годину, а може, й більше йшли собаки. Та ось нарти виповзли на якийсь горб. Волохан пішов дуже обережно. Потім він загарчав на інших собак, і вони пішли обережніше...
Тико догадався, що вони в'їхали на Кам'яні горби.
Нарешті Волохан зупинився.
Зійшовши з нарт, Тико і Панай за кілька кроків від себе побачили глибоке провалля між скелями. Волохан дивився в глибину ущелини й тихо скавучав.
— Тут має бути Умк! — радісно загукав Тико.
З провалля долетів якийсь кволий голос.
То обізвався Умк. Він сюди провалився з своїми собаками й нартами. І хоч провалля було не таке вже й глибоке, але вилізти звідти він не міг, бо стіни ущелини були слизькі і стрімкі.
Тико спустив у провалля кінець мотузка, якого прихопив з собою. Тим кінцем Умк обв'язав свої нарти, а другий кінець Тико прив'язав до своїх нарт. Потім Тико гукнув на собак і став їм допомагати витягати Умкові нарти. Витягли нарти. Потім витягли одну за одною Умкових собак. Нарешті витягли й самого Умка.
— Як же ти потрапив туди? — спитав Тико.
— Як почалась пурга, мене з нартами й собаками несподівано кинув туди вітер. Багато часу минуло, аж поки я побачив над собою голову якоїсь звірини. Спочатку я думав, що то ведмідь, аж виявилось, що то Волохан. Упізнавши, я кинув йому рукавицю.
Нарти побігли по тундрі. Троє людей повертались додому. Крізь хуртовину їх вів Волохан.