Д
м и т р о (виходить тихо і озира дівчат, шукаючи когось). Нема. І
сьогодні не вийшла, а обіцялась: все коло матері. Сам то з хурою, то
коло буряків, мов у каторзі; прийдеш додому, ждеш тії хвилини, як сонця
божого, щоб перекинутись тихим, люб'язним словом, а тут у хаті чужі -
лікар, а надто панич той... Така досада! Чорзна-які думки у голову
лізуть!.. Дати їм волю - то й... Краще зараз оцю голову розбити!
(Зуздрівши Пашку). Здрастуй, Параско!
П а ш к а (вітається). Здрастуй!
Д м и т р о. Не приходив сюди ще лікар?
П а ш к а. Ні, не було. А що?
Д м и т р о. Та то він обіцявся до людей вийти, порадити, як боронитись од пана, бо поїдем їсть... та щось і нема.
П а ш к а. Може, хто задержав; коли обіцяв, то вийде.
Д м и т р о. А не бачила ти оце увечері Катрі?
П а ш к а. Бачила.
Д м и т р о. Не казала вона, чи вийде, чи ні?
П а ш к а. Казала, може, й вийде.
Д м й т р о. А не було ще?
П а ш к а. Ні.
Д м и т р о. Чого б же вона зосталася, не знаєш ти?
П а ш к а. Може, коло матері...
Д м и т р о. Хіба погіршало?
П а ш к а. Боронь боже!
Д
м и т р о. Так чого ж? Мати ж і встають уже, та й Степанида коло їх
ночує; Катрі б слід і розважитись чим-небудь: аж змарніла...
П а ш к а. А тобі дуже шкода Катрі?
Д м и т р о. Атож!
П а ш к а. Так що, якби, крий боже, вона вмерла...
Д м и т р о. Господи! Хіба Катря слаба? Може, лікар казав? Не затаюй, Христа ради!
П а ш к а. Як ти її любиш!
Д м и т р о. Довго ти будеш з мене жили тягти? Кажи все! Вкинула вогню, так печи разом!
П а ш к а. Заспокойся! Катря нічим не слаба, - здорова; то я так хотіла тільки спитати, чи ти б її ніколи не забув?
Д м и т р о. Бога ти не боїшся жартувать таким словом; та ти все їдно, що ножа мені у серце встромила та й повернула ще тричі!
1-а д і в ч и н а (до Євстрата). Як побивається за Катрею!
Є в с т р а т. А Катрі про його, може, й думки нема.
1-а д і в ч и н а. Тут оце розказували... (Щось шепоче).
Є в с т р а т (засміявся). Унадився, значить, журавель...
Д м и т р о (прислухався, завважив). Хто ще там шипить? Хто згадує Катрю?
Є в с т р а т. А хоч би й я! Хіба вона преподобилась уже, що не можна?
Д м и т р о. Дивись, часом, щоб я твого паршивого язика з пельки не витяг!
Є в с т р а т. Чого ти сікаєшся, чого лаєшся?
П а н а с. Що ж це, не можна про Катрю й пожартувати? Хіба вона заручена з тобою?
Д
м и т р о. Хоч і не заручена - дарма! Вона - сестра мені, і рідніша за
всіх вас укупі! Мене як хоч вилай, а за неї я перерву горлянку кожному!
Гріха не побоюсь! (Пішов).
Є в с т р а т. Чи він не сказився?
П а н а с. Цур йому! Не чіпай! (Зирнувши на гай), Гля! Чи то не пані у білому маячить? Ходімо далі!
Ідуть назад.
П а ш к а (стояла замислена). Як він її любить! (Теж, зітхнувши, пішла).
В И Х І Д ІV
Ті ж та Аннушка й пані.
А
н н а П е т р і в н а. Какая тут глушь! Я ни разу, кажется, еще не была
в этой части парка? Что это за развалина? (Сіда на колоді).
А н н
у ш к а. Не знаю, што воно білб. Там под низом льох, такой довгой,
просто вужасть! Я раз туда хотела полєзти, да так спужалась..,
А н н а П е т р і в н а. Тут и девки гуляют?
А н н у ш к а. Да, девушки з кавалерами, з вечора натірально.
А н н а П е т р і в н а. Ты говорила, что сюда и Павел Платонович ходит?
А н н у ш к а. Да, я їх видєла здєсьдечки нєсколько разов.
А н н а П е т р і в н а. А взгляни, не идет ли? Смотри не пропусти; да посторожи там...
А н н у ш к а (обходячи, набік). Сторожи! Вона тут рандєвою заніматиметься, а ти на часах стой... Ех, життьо! (Іде далі).
А
н н а П е т р і в н а. Как эта таинственность, неразгаданность
отношений обновляет силы! Ах, сколькс их прожито! Какая вереница
воспоминаний! И вот закопаться в зтой глуши, где ни души не отыщешь?..
Павел меня очень волнует: такая нетронутая, сильная натура.
П а р у б к и і д і в ч а т а (стиха співають).
Ой місяцю, місяченьку, зайди за комору:
Нехай з своїм милесеньким трошки поговорю!
Ой місяцю, місяченьку, і ти, зоре ясна.
Та світи там по подвір'ю, де дівчина красна!
А н н а П е т р і в н а. Поют? Где зто? (Встає і прислухає).
Д і в ч а т а. Гляньте, чи не пані йде?
П а р у б к и. Мабуть. Рушаймо!
Розходяться парами, обнявшись, співаючи.
Ой зацвіла маківочка, зачала бриніти;
Іде козак від дівчини, - починає дніти!
А
н н а П е т р і в н а. Песни, объятия, свобода наслаждений... Ах, как
зто вновь меня наркотизирует! Дрожу, как девчонка; так жарко в груди, -
кровь даже бросилась в лицо... До сих пор я не могу привыкнуть к минуте
ожидания, быть хладнокровной... Что ато? Жизненность сил или жгучесть
темперамента, порода?
А н н у ш к а (вернувшись). Как будьто што-то пройшло, та завернуло направо - может, і воні.
А н н а П е т р і в н а. Пойдем навстречу.
Ідуть направо.
В И Х І Д V
Катря і Пашка.
П а ш к а. Тут Дмитро за тебе було таку бучу збив, що трохи нещастя не було!
К а т р я. Ох мені лихо, чого?
П а ш к а. Та так абичого... більш розсердився, що тебе не було.
К а т р я. Що мені в світі робити? І Дмитра шкода, і не знаю, що йому й казати!
П а ш к а. Хіба з Дмитром у тебе що вийшло?
К а т р я. Боронь боже! Тільки він за мною душі не чує, а мене... в черниці тягне.
П а ш к а. Та що це з тобою сталося?
К
а т р я. Хто його зна: чи мені наврочено, чи у мій слід хто вступив?
Все одно та одно на думці... не дає мені ні робити, ні спати!
П а ш к а. Що ж то, Катрусю?
К а т р я. Так... нічого... нудьга тільки... Тут нема нікого на вулиці, не приходив ніхто?
П а ш к а. Про кого ти питаєш? (Дивиться їй пильно у вічі).
К а т р я (похнюпилась). Так собі... про всіх, що були.
П а ш к а. Брешеш! Про панича Михайла. Ой дивись, чи ти не закохалась?
К а т р я. Що ти? Що ти? І не говори мені про це!
П
а ш к а. Чому ні? Хіба гріх? Нам, сестро, не заказано ще любити, кого
серце схоче: не запродані ще нікому! Та й, правду кажучи, хіба Михайло
не красень? А як стане коло тебе, то хто його зна, де й знайти таку
другу пару!
К а т р я. Цить!.. Бога ради!.. Занапастила ти мене!
П а ш к а. Я? Чим?
К
а т р я. Як я просилася в тебе, як молилася, щоб не йти на вулицю
дивитись на паничів: прочувало серце погибель мою... А ти таки пристала
та й пристала.
П а ш к а. Ну?
К а т р я. Я ж і
послухалась, пішла... та од тієї ночі сама себе не спочуваю: мов отрути
напилася! То була я собі пташкою вільною, - співала, щебетала, сміялася;
на всіх мені весело було дивитися, світом божим радіти; а теперечки
потемрів світ мені, якась гадина вп'ялась в моє серце, сушить його, п'є
кров мою! Навіть матері в очі важко глянути: вони так люблять мене, так
побиваються, - а у мене в серці - тільки ворог мій, а у мене в думках -
одно та одно: тільки б його побачити, тільки б його послухати... Як же
ти не загубила мене, як не загубила?
П а ш к а. Чого ж ти
побиваєшся? Чого гризеш себе? Коли б ти закохалася, та твоє кохання
зневажили, - то було б горе... Таке горе!.. Ох, і не вимовиш!.. Глянь на
мене, яка я стала? А ти щаслива: тебе панич коха, душі не чує. Може,
ні, скажеш?
К а т р я. По чому ти знаєш, по чому?
П а ш к
а. Шила в мішку не втаїш. Хіба ти сама не бачиш? Та й по очіх пізнати
можна зараз: як гляне на тебе, то аж на виду міниться!
К а т р я.
Ні, як йому любити мене, коли я нерівня? Він добрий, шанує нас,
помагає... а мені тим ще гірше завдає жалю. То було поки не ходив він до
матері, то я ще сяк-так з своїм серцем вагалася; а як став ходжати до
нас, став зі мною балакати, учити мене, то своїм тихим голосом та словом
ласкавим витяг усю мою душу, вийняв цілком моє серце...
П а ш к а. Чудна ти якась: другі ждуть того кохання, як щастя, а вона руки лама.
К а т р я. Що ж з того кохання? Мука одна!
П а ш к а. Вільному воля: і собі пригадувати муки, і коханому серце в'ялити.
К а т р я. Що ж би ти зробила? Що?
П
а ш к а. Я? Кохала б, жила, землі під собою не чула! Пригортала б
миленького свого, милувала б, цілувала б його - до загину, до пропаду...
К а т р я. Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик повернувся на такі речі? Подумай тільки, де сумління твоє!
П а ш к а. Ет!
К а т р я. А мати? А батько? А люде?
П
а ш к а. Що мені до батька, до матері, як оддала я своє серце дружині, а
вони стоять на дорозі! А люде?.. Ні, не така я! Не двічі жити, а раз!..
Ух, натішилася б вільною волею, а там... а там, хоч і поневірятися вік
цілий, - принаймні знала б хоч за що?!
К а т р я. На людей би
махнула? Слави не побоялася б?! Може... не знаю... А як же б ти
наплювала на матір, що й душі у тобі не чує? Як би ти приспала в своїм
сумлінні її сльози? Ох, і подумати страшно!
П а ш к а. Не ронив
ніхто по мені сліз, не зазнала я ласки, то й не зумію сказати, чи тяжко
йти проти них, чи ні? А от як картають та волю над тобою показують, - то
я добре знаю!
К а т р я. Та ти слухай, яка мені скрута: мати
ледве одужали, слабі, безпомошні; тільки й думки у них, щоб мене швидче
заміж оддати за Дмитра. Я було йому й слово дала... а тепер мені його
тільки жалко... я мов кам'яна чи глуха яка зробилася: мати говорять,
Дмитро закида, а мені немов хто за муром гомонить і не про мене. Я й
ходжу, і роблю, та мов не своїми руками: усе мені здається, що я уже -
не я, що я і не дома, а десь в іншому хорошому місці; тепло там, гарко,
люб'язно - тільки от через річку перебрести... хтось кличе мене таким
чулим голосом, ласкаві речі шепоче, - і такий на мене страх нападе, що
оце зараз мене хтось дома прив'яже, каменем надавить, що аж затремчу...
Я, певно, швидко умру!
П а ш к а. Крий боже, що вигадала!
К
а т р я. Хоч би довідатись, дознатись, чи він... Господи, яка я дурна,
божевільна! Чи впада ж нещасній синиці думати про ясного сокола? Що я
йому?.. Та й на який кінець оце мені лихо? Нудьга тільки точить моє
серце, мов...
П а ш к а. Господь з тобою! Слухай, Катре: коли ти
така, то тобі треба залишити це діло. Ти переможи себе, здави серце; не
бачся з паничем, забудь його...
К а т р я. Як же його забути, коли несила моя! От третій день не бачила і не знаю, що заподію з собою!
П
а ш к а. Ти не зоставайся сама собі на самоті з такими думками; більше в
гурті бувай! От ходім зараз за млин, на Деркачівку, - там тепер вулиця:
може, хоч трохи розважиш своє серце.
К а т р я. В гурті ще гірше.
П а ш к а. Та ходім, ходім! Вдармо лихом об землю!
Виходять.
В И Х І Д VI
Павло, пані, а далі Аннушка. Павло виходить з панією з гущавини.
П а н і. Невже ви думаєте, що я не понімаю нових ідей? Не... не... сочувствую им? Ужасно трудно.
П а в л о. Та ви не трудіться, пані, кажіть по-своєму: гражданку ми вчили.
П а н і. Не кепкуйте! Я хочу пересилити себе, хочу вивчитись... своїй мові...
П а в л о. Навіщо вона вам? Адже з мужиками знакомства водить не будете?
П
а н і. А ви б уже хотіли, щоб я з простим, грубим мужиком рассуждала,
одкривала ему душу свою? Не доставало! Та... що він і пойме!
П а в л о. Нічогісінько. Куди йому? Нечувственний, правда-таки: з голоду пухне, та й то не чувствує!
П а н і. Ну, це вже брехня, наговори: швкдче нас ограбили.
П а в л о (набік). От тобі й зачепив! (До неї). Та цур йому! Ще набалакаємось вдруге: тепер спати пора.
П
а н і. Ні, тривайте! То вам оддалеки здається - і село, і мужики...
ідеальними, а сядьте на... собственнім хозяйстві, - не те заспіваєте!
П а в л о. Хранив господь: батько крав, та хоч дітям не лишив краденого.
П
а н і. Ви дуже... упрямі: я це по ваших чорних очах бачу... і ще...
озлоблені; я понімаю вас... я вас довго із... із... ах!.. наблюдала. І
знаєте, чому ви такі чорстві?
П а в л о. Цікаво?
П а н і. От сядьмо тут на траві.
П а в л о. Та я й постою. (Набік). От, не здихаюсь!
П а н і. Ні, сідайте тут та пильно слухайте; я вам, як си... як другу казатиму.
П а в л о (набік). Ну, нав'язалась потороча! (Сіда й запалює цигарку).
П а н і. Ви тим так, так... мрачно на все дивитесь, що ваше серце не гріли, певно, ласкою, любовію?
П а в л о. Байдуже паски, аби порося!
П а н і. Признайтесь, вас ніхто ще не кохав гаряче.. страстно? Щоб аж дух захвативало?
П а в л о (набік). Куди це вона гне? (До неї). А вам навіщо?
П
а н і. Навіщо? Ах, коли б ви знали! (Схиляється потроху до його на
плече). Моя душа теж одинока; так прожила вік, щастя не знаючи. Оддали
мене заміж молоденькою за этого старого... Що я понімала? Я так боялась
перед вінчанням, а прийшлось... разочаруватись! Ви не можете повірить,
яка у мене палка натура; а тут літа свої трать... в томлении...
П а в л о (набік). Розманіжилась баба! (До неї). Так ви, значить, томитесь через гарячу натуру: яка ж тут рада?
П а н і (зляга більш на Павла). Яка? (Бере злегка за чуба). Плут этакой!!.
П а в л о. Ох! Не злягайте так: бо ви, нівроку, аж плеча не чую.
П
а н і. Який ви грубий з женщинами! Як відром холодної води обіллє!
(Дивиться у вічі).. Впрочем, мені й самій обридли лебезіння та
делікатності: навіщо китайські церемонії? Нащо розвитим людям іти проти
природи?
П а в л о. Правда... Тільки, далебі, рука отерпла, (Випручує).
П
а н і (розпаляючись). Я давно шукала случая... щиро, откровенно
поговорить... розкрить душу... Ви, віроятно, догадались, що я...
П а в л о. Ні, не догадався.
П
а н і (набік). Какой медведь! Что, впрочем, с ним церемониться? (До
його). Ви заставляєте мене красніть... (Закривається рукавом). Ну, на
чистоту, так на чистоту! Павло, разве ты не видишь - я люблю тебя!
П а в л о. Що-о?
П а н і. Люблю страстно, безумно!
П а в л о (піднімається). Анна Петрівна, чи ви не здуріли?
П а н і (обніма його). Я вся твоя!
П
а в л о (одхиля її і встає). Годі! Пора закінчити цю гидку сцену! Мені
не пристало Іосифом бути, та й вам до Пентехріїхи далеко: не всі зуби в
роті!
П а н і (скочивши). Ах, невежа! Мужик! Ха-ха-ха!!
Вообразил, дурак, что на него обратили внимание! Только потешилась!
Ха-ха-ха!! Нашла халуя! Ха-ха-ха-ха!!
П а в л о. Не регочіться дуже, бо щикотурка з лиця обсиплеться.
П а н і. Аннушка! Аннушка!! Аннушка!!!
Аннушка вбіга.
Проводи меня! Грубиян!! (До Павла). Надеюсь, что вы избавите меня от удовольствия и минуту вас видеть в своем доме!
П а в л о. Дуже радий.
А н н у ш к а (проводить паню; набік). Ну й репрьоманд!