Л
у ч и ц ь к а (одімкнула, розгляда речі). Ось браслет з дорогими
самоцвітами: це мені, няню, перший подарунок піднесли... Скільки було
щастя, землі під собою не чула!.. (Зітха). А ці сережки брильянтові мені
піднесли в столиці. Як я боялась там виступати! Все їдно як на
катування йшла: як глянула я на обширу ту залу, а там аж чорно од голів,
- так у мене руки і ноги подубли... голос тремтить. Як я почала - не
тямлю, а потім розійшлась... І-і, господи! Який же гвалт знявся, а в
мене од захвату так серце здавило, мало не впала... І цей вінок там же
від молоді... (Зітха). А ось дукач і ці перли од його, од мого сокола...
Який він тоді був захвачений, сп'янілий, аж божеволів! (Притиска до
серця й цілує).
П а л а ж к а (бурчить). Всі вони, пси, - поки оженяться.
Л
у ч и ц ь к а. То-то! А! (Провела по волоссі рукою і стряхнула
головкою, мов бажаючи викинуть думки). А ось іще... ще... багато,
багато... Мало чи не з кожного города пам'ятка...
П а л а ж к а. А там іще в тій скрині скільки всякої срібної посудини і вінків.
Л
у ч и ц ь к а. Бачите, моя ріднесенька, ми не злидні, і у нас є своє,
надбане чесно, - так ви отій причепенді і одкажіть, що я не з нужди на
їх гіркий хліб перейшла.
П а л а ж к а. Ох, якби було знаття, що так станеться, краще б було на своїм хлібі.
Л у ч и ц ь к а. А ви ж, бабусю, казали, що гріх.
П а л а ж к а. Отож тільки й горе! (Відійшла).
Л
у ч и ц ь к а (уложивши речі, вийняла засушені листки із тетраді). Ох,
оця квіточка! Скільки було щастя... а тепер зав'яла... А цей листик
зелений... Першу роль з ним учила!.. Ах, минуло, минуло!.. А ви, мої
ріднесенькі, почеркані, пописані... (Розбира аркушики, цілує). Ось
Катря! Як я тоді над її долею плакала, як за нею боліла душею... І не
сподівалась тоді, що й сама стану Катрею, сама буду переживати її
нестерпні муки... Ох! (Замислюється і тихо неспогадано спїва, немов з
ролі).
Тяжко-важко, а хто кого любить,
А ще тяжче, хто з ким розстається...
В И Х І Д V
Лучицька і Олена Миколаївна.
О
л е н а М и к о л а ї в н а (зупиняється, слухаючи спів, і тихо
підходить). У тебя, невестушка, прекрасний голос... Только все грустишь,
все тоскуешь, словно несчастлива!
Л у ч и ц ь к а (заметушившись і закриваючи листки). Ах, маменька... Зто вы? Я и не заметала... Садитесь! (Підкочує їй крісло).
О л е н а М и к о л а ї в н а. Стой, милая! Что зто, старые или новые письма перечитываешь? Любопытно.
Л у ч и ц ь к а (змішавшись). Нет, маменька; зто я так себе, от нечего делать... тетрадки старые пересматривала...
О л е н а М и к о л а ї в н а. Какие такие тетрадки?
Л у ч и ц ь к а. Пустяки... роли прежние... (Подає).
О
л е н а М и к о л а ї в н а (поглянувши). А! Хе-хе-хе! Вот оно что
удостоилось лобзаний! (Презирливо віддає). А ну, не правду ли я
говорила: тянет прежнее-то, тянет! Уж не маши головкой, не поверю:
тянет, тянет!
Л у ч и ц ь к а. Нет, это хоть и близко сердцу, а заброшено мною навеки!
О л е н а М и к о л а ї в н а. Не поверю, не поверю! (Мотає головою). Ты сама себя, бедная, обманываешь: тоскуешь недаром...
Л у ч и ц ь к а. Да с чего же мне, маменька, тосковать? Всего вдоволь, муж меня любит, вы жалеете...
О л е н а М и к о л а ї в н а. Видно, мало зтого, видно, есть за чем тосковать...
Л у ч и ц ь к а. Что вы, маменька?
Олена
М и к о л а ї в н а. Не тревожься, милая, я любя говорю... Я понимаю,
какую ты жертву принесла: и славу, и карьеру бросила для моего сына, а
только впрок ли? (Гладить її по голівці). Таешь ты здесь, горемычная, и
за своим-то прежним развеселым житьем, и за всем.
Л у ч и ц ь к а (глибоко зітхнувши, боязливо здригнулася). Мне все ничего, лишь бы Антось...
О л е н а М и к о л а ї в н а. Антуан.
Л у ч и ц ь к а. Лишь бы Антуан... Люблю я его, маменька, больше всего на свете, вот хоть сейчас в могилу лечь...
О л е н а М и к о л а ї в н а (поморщившись). Верю... А все же и муж тоскует, одичал совсем...
Л у ч и ц ь к а. Чем же он одичал? Неужели я зверь дикий?
О
л е н а М и к о л а ї в н а. Одичал, бирюком стал, нигде не бывает...
Да и трудно: от нас все отшатнулись... Хозяйство тоже его не занимает,
все норовит как бы из дому сбежать...
Л у ч и ц ь к а (ламаючи руки). Маменька! Мне... страшно!
О
л е н а М и к о л а ї в н а. Мой-то, может, и полюбил тебя за талант,
что вот-де все перед ней ничком падают, а я подхвачу! И такая это
запальчивость его взяла, что и на мать плюнул... Ну, а как пришлось-то
без сцены с молодой женой время коротать, так и вышло, что с зайцами
веселее...
Л у ч и ц ь к а. Боже мой! Да коли это так - умереть легче. (Плаче).
О
л е н а М и к о л а ї в н а. Перестань, моя сиротка! (Цілує). Ну, как
же мне тебя не любить? Несмотря на то, что ты сломала ему и жизнь, и
карьеру, а сердце поневоле к тебе.
Л у ч и ц ь к а (скрикнула). Так я Антосю сламала жизнь?
О
л е н а М и к о л а ї в н а. Успокойся, моя несчастная! Не ты... Но
всех людей не переделаешь... С нами ведь знались все люди именитые, ну, а
теперь и оскорбились на Антуана, что унизил себя перед ними; у всякого
ведь семья есть - у кого жена, у кого сестра, у кого дочь... ну, а тут
такое! Еще и по земским прокатят...
Л у ч и ц ь к а. Так зто через меня он все терпит? Господи! Какая ж я несчастная! Яка я безталанна! (Вибігає ридаючи).
О л е н а М и к о л а ї в н а (вслід). Доняла... Ты еще у меня подожди, актриска поганая!
В И Х І Д VI
Олена Миколаївна,Палажка, потім Квітка.
О л е н а М и к о л а ї в н а (до Палажки, що проходить). Снеси-ка своей барыне воды.
П а л а ж к а. Що таке? (Біжить). Матінко! Дитино моя!
О л е н а М и к о л а ї в н а (побачивши сина). Антуан! Куда зто?
К в і т к а. В порубь... А вы к нам?
О
л е н а М и к о л а ї в н а. Была уже. Полюбилась мне твоя женушка. Вот
как сначала была против нее, а теперь полюбила, - славная она...
К в і т к а (цілуючи їй руку). Благодарю, maman! Она - ангел, это - беззаветная любовь и преданность...
О
л е н а М и к о л а ї в н а. Беззаветная? Вот зто мне немного
сомнительно... Она все у тебя печальная: она о чем-то горюет, - ее,
видимо, гложет тоска...
К в і т к а. О чем же ей тосковать? Она так счастлива, так меня любит...
О
л е н а М и к о л а ї в н а. Ah, que tu est simple*! (*Ой, який ти
простодушний! (Франц.)) Всему веришь! Вот дитятко! В глаза-то она
смеется, прикидывается, а за глаза плачет.
К в і т к а. Да о чем же, maman?
О л е н а М и к о л а ї в н а. А может, и о ком...
К в і т к а. Мaman!!
О
л е н а М и к о л а ї в н а. Почем я знаю! Что по театру, по цыганской
жизни тоскует, так и неудивительно: уж кто раз попробовал этого яду, тот
безнадежен; с омутом сжился, ну, омут й тянет...
К в і т к а. Она и забыла про все это; она сейчас мне говорила...
О
л е н а М и к о л а ї в н а. Ха-ха-ха!! Да ты просто смешон! Что она,
дура такая, что ли? Станет она муженьку высказывать, что ей с ним
скучно, что ее тянет в богему? Да ведь она актриса, да еще, ты говорить,
порядочная...
К в і т к а. Обворожительная!
О л е н а М и
к о л а ї в н а. Ну так что ж? Не сумеет она перед тобой сыграть роли?
Чужими ролями заставляла, небось, плакать, так своею-то собственною уж и
как проведет! Разве мне бы хотелось, чтобы она тебя обманывала? Она и
славная, и умница, да вот беда, - думаю... даже уверена, что не из любви
она тебя околпачила, а из расчета, да-с!
К в і т к а. Maman, что вы? Это невозможно: вы взгляните ей в глаза, ведь сама правда светится в них!
О
л е н а М и к о л а ї в н а. Нет, раrdon, ты просто imbeccile*
(*Недоумкуватий (франц,).) Да какой же была бы она актрисой, если бы не
умела глазами владеть? Я скажу больше, она изнывает по старой зазнобе.
К в і т к а. Что-о! Этому не поверю!
О
л е н а М и к о л а ї в н а. Да мне няня сама говорила, что у нее до
тебя был какой-то актеришка, с которым ты чуть не подрался...
К в і т к а. Это друг ее.
О л е н а М и к о л а ї в н а. А! Am de la maison!... (*Друг дому (франц,).) У них, кажется, все эти... называются друзьями?..
К в і т к а (спахнувши). Мaman! Зто бесчеловечно... в невинную бросать грязью! У вас, кроме каких-то подозрений, ничего нет...
О
л е н а М и к о л а ї в н а. Стой, не горячись: ты всю жизнь поступал
на оснований минутных раздражений. Мне ведь самой хочется увериться в
чистоте ее душевных стремлений, потому что, повторяю, она мне
полюбилась; но я не ослеплена, как ты, а оттого и способна для
наблюдений... Я боюсь, чтобы она не сбежала напросто...
К в і т к а. Что-о?!
О л е н а М и к о л а ї в н а. Ведь она переписывается с кем-то.
К в і т к а (вражений). Она не переписывается ни с кем!
О л е н а М и к о л а ї в н а. Ха-ха! Ты уверен? Это даже трогательно...
К в і т к а (кидається до флігеля). Я сейчас у нее спрошу...
О
л е н а М и к о л а ї в н а. Стой! Ты только напортишь! Я тебе покажу
отрывок... остальное выследим... Только немного нужно хитрости и un tour
petit de prudence*. (*Зовсім трошки розсудливості (франц.))
К в і
т к а (розгублений). У меня голова кружится.., Чтобы этакая гнусность?
Нет! Зто было бы чудовищно. Я бы ей и себе пустил пулю в лоб! Ведь я
люблю ее, поймите!
О л е н а М и к о л а ї в н а (здвигнувши плечима). Сумасшедший!
В И Х І Д VII
Ті ж і лакей.
Л а к е й (входячи з алеї). Господин Орлов изволили приехать!
О л е н а М и к о л а ї в н а. А! Вот узнаєм, как твоя участь решилась! Йди же, будь благоразумен.
Уходят.
В И Х І Д VIII
Лемішка, Гаша, Палажк а, а потім Лучицька.
Г а ш а. Сюди, сюди, вон у том хлигелі.
Л е м і ш к а. Ага, ага! Я й ходить тут боюсь... так пишно...
Г а ш а. А хто там? До вас прієхав чи прийшол хтось! (Сама виходить і за дверима ховається).
П а л а ж к а (виходить на рундук). Хто, хто? (За-криває очі рукою). І недобачаю... Стій! Батько Маринчин?
Л е м і ш к а. Він самий.
П а л а ж к а (сходить). От несподівано! Голубе мій! (Обніма). Як же я рада... як рідному!.. Мов помолодшав?
Л е м і ш к а. А помолодшав: дочку видаю заміж.
П а л а ж к а (в кімнати). Марусю! Марусю! Іди сюди, кинь лихом їй в вічі: то все вона бреше... А ось глянь, хто приїхав!
Л у ч и ц ь к а (на рундуці). Хто? Хто б міг? (Сходить, утира очі). Роман Михайлович?! Татко? (Кидається, обніма).
Л е м і ш к а (все ловить і цілує їй руки). Благодійко! Янголе божий! Сонечко наше! Як же ми там за вами нудимось, як тужимо!..
Л у ч и ц ь к а. Не забули ще?
Л
е м і ш к а (плаче). Не забули, повік не забудемо... І вороги
схаменулись... А маненькі аж плачуть. Бідний хазяїн наш Безродний
прогорів, помічником у Котенка служить, а той ніби "сосьєте", тільки сам
усім крутить.
Л у ч и ц ь к а. Безродний помічником? Себто
сценаріусом? Господи, за віщо ж йому така покута? Ця новина кригою
обсипа серце... Такий багатий був, пановитий... і все своє добро на
химеру спустив.
Л е м і ш к а. Так, так!.. Ось листа вам пересила Марко Карпович, - бере мою дочку...
Л
у ч и ц ь к а. Маринку? Мою любу, мою горличку? Це ж мені така
радість... а я й не спитала! Давайте, давайте листа!.. (Бере, розрива).
Як же вона? Що? От спасибі Марку!
Л е м і ш к а. Здорова... за вами все плаче... Вам до ніжок кланяється, благословенія просить...
Лучицька жадно чита, а Лемішка кива головою няні.
Ой змарніла наша матусенька!
П
а л а ж к а. Хоч у труну ложи! Та як же й не змарніти, коли в таке
пекло попала? Як приїхали сюди, так спочатку Марусю не пустила й на очі;
син хотів був тікати... так вона ніби помирилась з невісткою, стала
кликать до себе... Ну, моя зірочка й проясніла - і я рада... Та
ненадовго: стала я помічати, що й Маруся почала нишком плакать, і він,
Антось отой, більше та більше хмуритись...
Л у ч и ц ь к а (цілує
листа й хова за ліф). Друже мій! Єдиний мій! От уже хто не зрадить, так
не зрадить, а душу за друга положить!.. Так рада моя Маринка?
Л е
м і ш к а. Там уже така щаслива, так кохаються... Коли б тільки їй ще
ви - то й раю не треба... Та і публіка кричить притьмом за вами, і
Котенко...
Л у ч и ц ь к а. Не знаю, не знаю... Ех, я уже мертва!
Нема мені світу... (Переміня тон). Та то я жартую... а мені така
радість, так весело, так весело, як давно не було! Мов теплим вітром на
мене повіяло з рідного краю. А як же ви сюди попали?
Л е м і ш к а. Мені в сусіднім городі дісталась по спадку хатка, дак я одпросився продати її та справити посаг Маринці.
Л у ч и ц ь к а. А, от і чудесно; і од мене теж передасте...
Л
е м і ш к а. Я ще на повороті заїду, а тепер хапаюсь: боюсь спізнитись
на потяг... хмара насува... Ну, храни вас господь! (Цілує руки). А
назад...
Л у ч и ц ь к а. Конечне заверніть! Я така рада, мій старенький...
П
а л а ж к а. Ну, прощавайте та йдіть мерщій... а то онде вже
збігаються! Я проведу вас. (Веде в хвіртку, гаряче жестикуліруючи).
Л
у ч и ц ь к а. Ах, як боляче! От тепер-то почулось, що згаряча я
порвала! Зрадила діло велике ради свого власного серця, і мені моя зрада
зрадою ж і б'є!
В И Х І Д IX
Лучицька і Квітка.
Грім. З цього часу блискавка блиска. К кінцю дії буря і дощ.
Л у ч и ц ь к а. Ай (Закрила очі).
К в і т к а (підходить). Марусе!
Л у ч и ц ь к а. Ай! Ти? Ах, як мене грім налякав!
К
в і т к а. Чистим душам грому не страшно... Об'ясни мені, бога ради,
щиро. (Голос дрижить). Од кого цей лист? Тут написано: "Прости, я
розлюбив тебе, а покохав другу... ти собі знайдеш..." І так далі...
грубо, цинічно...
Л у ч и ц ь к а. Що-о? Я не розумію нічого... А дай!
К в і т к а (показує уривок). Читай - я не прибавив.
Л у ч и ц ь к а (придивляється і сміється). Це ж не до мене лист!
К в і т к а. У тебе знайшли... Тут нема сміху... Тут жах!
Л
у ч и ц ь к а. Ні, голубе мій, - один тільки сміх. Знаєш, що се таке?
Це моя роль із "Глитая": се той лист, що Глитай підробив і приніс Олені.
К в і т к а. Роль? Невже?
Л у ч и ц ь к а. Роль, роль... хіба не пам'ятаєш? Та я тобі й покажу...
К
в і т к а. Може... Однако все-таки... странно... Я хороше не помню...
Какое ужасное недоразумение... Я не могу придти в себя...
Л у ч и ц ь к а. Ти мені не ймеш віри? Невже ти зміг про мене так чорно помислити? Антосю, що ж се?
К
в і т к а. Прости! У меня расшатаны нерви... какая-то тупая боль... Да,
все одно к одному... кругом разочарования, неудачи, неприятности.
Л у ч и ц ь к а. Ти мене лякаєш... Що ж скоїлось?
К в і т к а. В земство нема чого й думати: остатня стежка закопана!
Л у ч и ц ь к а. Чого ж то? З якої причини?
К в і т к а. Одна причина, одна!
Л у ч и ц ь к а. Все я?
К
в і т к а. Що ж ти з ними вдієш! І кланяться перестали... Нема
просвітку: руки складай та й лежи нікчемною колодою, поки згниєш.
Л у ч и ц ь к а. Я? Я тобі світ заступила?
К в і т к а. Не ти, а панські привереди... А! (Йорза волосся).
В И Х І Д Х
Ті ж і Гаша.
Г а ш а (вибіга). Бариня на минутку зовуть вас... сюда...
К в і т к а. Сейчас! (Іде за нею).
При світі блискавки видко в гущавині бариню і Квітку.
Л у ч и ц ь к а. А коли я поміха, коли я всім тут каменем на шиї - так ясно що: зайву личину тра набік!
К
в і т к а (хутко, скажено). А! Наконец-то комедии разоблачу! (Бере
Лучицьку за руку). С кем это вы изволите любовные переписки вести?
(Лучицька дрижить. Пауза). От кого - не роли, а любовные письма
получаете?
Л у ч и ц ь к а (змертвілим голосом). Антось! Не оскорбляй меня!
К в і т к а (напряженнее). С кем обниматься изволили?
Л у ч и ц ь к а. Не оскорбляй! Что зто? Гвалт?!
К в і т к а (несамовито). С кем об-ни-ма-лась?
Л у ч и ц ь к а. З Лемішкою... отцом Маринки,.. Спроси няню...
К в і т к а. Одна шайка! Где бы он взялся здесь?!
Л у ч и ц ь к а. Проездом... Клянусь богом... Опомнись!
К в і т к а. Где письмо? Отдайте мне его!
Л у ч и ц ь к а. Вот оно. (Дістає).
К в і т к а (вирвав). От какого-нибудь поганого актеришки - и у сердца храните... А! знаю, от какого мерзавца зто письмо!
Л
у ч и ц ь к а (пошатнулась і ухопилась за спинку стула; коси від руху
впали). Не от мерзавца, Антон Павлович, а от честнейшего и преданнейшего
мне человека...
К в і т к а (скажено). От преданнейшего? Так у вас там, между зтой... зтой... преданнейшие люди?
Л у ч и ц ь к а (ніби одгонячи образу рукою, а другою за голову). Остановитесь!.. Не оскорбляйте!.. Пощадите!
К
в і т к а (ловить слова у листі). А-а! Вот оно: "богорівна",
"неспогадана", "верніть мирові дар божий"! Так вот в чем дело? Так зто
все была жалкая комедия... водевиль с переодеаанием?.. Вы разыгрывали
угнетенную невинность, я получил роль простака, дурачка-буффа, а
настоящий герой был за кулисами...
Л у ч и ц ь к а (задихаючись). Остановитесь!..
К
в і т к а. Туда вас тянет, туда манит цыганская жизнь, а здесь - тоска,
разойтись негде... Обманулись в расчетах... Что ж? Вы здесь не
пленница... насиловать воли не будем! (Виходить, кричить вбік). Коня
мне!
Л у ч и ц ь к а. Ай!! Бесчеловечно! Безбожно! За что же? За что? (Рида).
В И Х І Д XI
Лучицька і Палажка.
П а л а ж к а (підбіга). Що знов? Що?
Л
у ч и ц ь к а (кидається до неї з риданням). Вигнав!.. Дочекалась! І за
що? Обридла... світ заступила... в тім і вина! (Лама руки). А! Дайте ж
мені чого... щоб я... навіки забулась... Тільки далі од цього місця,
далі!
П а л а ж к а. Заспокойся, ріднесенька! Будь вони прокляті, іроди!
Л
у ч и ц ь к а (збентежено). Тікати, тікати звідсіль! Няню! Беріть...
тільки мою шкатулку... а їхнього - ні рубця... Підводу найміть...
П а л а ж к а. Та хай їм все завалиться! Я зараз... Тільки надворі горобина ніч.
Л
у ч и ц ь к а. Пішки піду! Туча, няню, не така жорстока, як люде: буря
порве все, та хоч серця не займе. Грім одразу уб'є, та катувати не
буде... А тут катують і не докатовують... Ходім!
Няня її піддержує.
(Вона сливе пада). Боже! (Сповза з рук няні на коліна). Скінчи мої муки!.. Над силу кара, над силу!
Грім, дощ, буря.
Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Картина 1
Велика
на першім плані кімната, зовсім проста. Двері одні посередині, а другі,
маленькі, зліва. Шкапи з книгами, нотами і дорогими костюмами. Зліва -
писарський стіл; на ньому афіші, тетраді; обік його крісло і стул.
Справа навпроти - столик і дзеркало з причандалами для гримировки; при
ньому стул, лампи і свічі.
В И Х І Д І
Котенко, парикмахер і потім Безродний.
К о т е н к о. Що се? Новий парик? Нові втрати?
П а р и к м а х е р. У нас же не було на Богдана.
К о т е н к о. А на сотника, на Карася?
П а р и к м а х е р. Степан Іванович казали, що не підходять.
К
о т е н к о. Що ти мені з своїм Степаном Івановичем? Щоб, як і він,
процвиндритись! Минуло панування : я тут хазяїн, а він у мене слуга...
П а р и к м а х е р. Та я, як прикажете...
Б е з р о д н и й (входить). Чи не подивишся, Юрій Савич, на кін? Чи так обставив?
К
о т е н к о. Прийду! А ти огляди мені добре хористок та й других, щоб
не вибігали з підкрученими чолками або в туфлях... От там май око, а за
моєю фризурою уже я буду сам доглядать.
Б е з р о д н и й. Що таке? До чого се - не розумію...
К
о т е н к о. Так, наздогад буряків, щоб дали капусти. Будь ласка, щоб
мені зміни в картинах хутко; забіжи ще в суфлерську, - першу сцену
викидаю, та не прогав і капельмейстеру про це сказати... Та повертайся
моторніше: тра забувати колишнє, а коли робити, дак робити...
Б е з р о д н и й. Хіба я чим схибив? Хіба нехтую обов'язками?
К о т е н к о. Та ні, ні! Я так... Тут нема часу на бесіду: хутше, хутше!
Безродний, знизавши плечима, виходить.
Ну, годі! До пані Лучицької!
Парикмахер виходить.
В И Х І Д ІІ
Котенко і Квятковська.
К
в я т к о в с ь к а (вліта шалено). Чого се ви і сьогоднішню, і
завтрішню мою роль, мою власну роль, передали Лучицькій? Яке мали право?
Нехтувати, топтати мене хочете, га?
К о т е н к о. Уже знов? Яка
ти чудна та нерозсудлива! Що ж я маю чинити, коли публіка кричить:
"Подавай Лучицьку!" Мені її власною шкурою не учити: вона нам грошики
дає, вона нас годує, значить, повинні ми її слухатись...
К в я т к
о в с ь к а (вередливо). Ви перше не те кричали: ви не вважали на неї,
не вважали на збори, а мені давали ролі, не спиняли мого розвитку.
К о т е н к о. Дурна ж ти: хіба тоді мені що боліло? Чужими боками можна боротись, а своїми дошкуля...
К
в я т к о в с ь к а. Поки чужі боки були, так і дихати було вільно, а
як прибрав до рук, так тільки про одного себе й дбаєш, зажера ненатлий!
К о т е н к о. Та не кричи, - от наказаніє! Ти б то уже грошей не любиш? Чим більше в касі, тим краще й тобі.
К в я т к о в с ь к а. Не хочу я грошей; я тобі ними в вічі жбурну.
К о т е н к о. А я підберу й заховаю.
К в я т к о в с ь к а. У, огидливий хапуга! За що я загубила свій вік молодий? (Плаче). Нащо віддала скарб свій дівочий?
К о т е н к о. Недержаний трохи...
К в я т к о в с ь к а. Що-о? Що? Та я тобі очі видеру!
К о т е н к.о (одступа). Но-но! Стій-бо! То я про себе...
К в я т к о в с ь к а. Про себе? Ну-ну, пожди! Ти щось починаєш знов подлювати? Поки оте кошеня не прибилося, поти й життя було!
К о т е н к о. Впроголодь...
К в я т к о в с ь к а. Не тобі тільки, кабанюці! А хористки? Не порався хіба з них талани робить? Га?
К о т е н к о. Ну, вже завела! Пішла згадувать... От напасть! От влопався!
К
в я т к о в с ь к а. Не бійсь, так од мене не одчепишся! Може, я й сама
тобі плюну межи очі, а доти не подарую свого! Знаю, знаю, певно, уже
закортіло панії, яку за патли вигнали з двору? Заманулося сухотньої
повії? Закохався у дохлу Лучицьку?
К о т е н к о. Та схаменись!.. (Одступа).
К
в я т к о в с ь к а (напором). Мовчи! Бачу, бачу! Од того ти їй і
потураєш! Перше, як гнав її, - то й незугарна, і неталановита, і приндя,
а тепер уже й талан розшукав богорівний?
К о т е н к о. От злигався!.. Та що ти собі...
К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитуєш? Начитуєш, як мені, поки не стала полюбовницею твоєю?
К о т е н к о. Та одсахнись! (Тіка).
К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитуєш? У, як піймаю, - начитаю і я!
К о т е н к о. Та... що ти... (Тіка далі).
К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитаю!
К о т е н к о (у дверях). Тпху! Сатано! Тікати, чисто тікати!
В И Х І Д ІІІ
Квятковська і Юркович.
Ю
р к о в и ч (вбіга з галасом). Квіточко пишна! (Цілує руки). Уф, яка
прелість! Як розцвіли, як розвернулись! Красуня, богиня! А очі, очі!
Найкращі зірки з неба украли... І вас бог не кара?
К в я т к о в с ь к а (важко дише, хоче затаїть гнів). Кара, іменно кара, і кара жорстока.
Ю р к о в и ч. Я помолюся за вас... може, умилосердю небо...
К
в я т к о в с ь к а. Ще більш розгніваєте: отакий грішник і буде
молитись? Грішника візьми за адвоката, то й сама вскочиш у гріх, а я
дитинка манесенька...
Ю р к о в и ч. Манесенька та гарнесенька!
Ще ручку, ще й другу! (Цілує). Антик! Я страшенно вам рад, страшенно... І
вся публіка... Я тепер уже рецензентом став...
К в я т к о в с ь к а. О?! Цяця! (Опанувавши себе).
Ю р к о в и ч. І Лучицька з вами?
К в я т к о в с ь к а. Та з нами ж... А вам уже тьохнуло серце?
Ю р к о в и ч. Байдуже! Вона актриса - правда; але я сподіваюсь вами тепер тішитись... Гомін дійшов і до нас.
К в я т к о в с ь к а. Не знаю, чи й побачите навіть мене: я тепер більше гуляю... От і сьогодні вільна.
Ю р к о в и ч. Яким робом? Перли не ховають, а показують...
К в я т к о в с ь к а. У нас тепер мода на Лучицьку, і мода найбільше у режисера.
Ю р к о в и ч. Що-о? Не розумію... Хіба єсть чого такого?
К в я т к о в с ь к а. Либонь... Бачите, я помарніла, стала незграбною, худесенькою, манесенькою... Он які руки стали тонюні!
Ю
р к о в и ч (цілує вище ліктя). Уф, рученята у вас - аж пече, як
торкнешся, як самий кращий єдваб! А самі... Та хай його маму мордує,
отут зараз умру - і вас заарештують за душогубство.
К в я т к о в с ь к а. Бідненький Абрамочка! А заступатися за манюню будете?
Ю р к о в и ч. Дайте ножа... Ні, краще - серце, а я й сам візьму ножа і піду всіх різати!
К в я т к о в с ь к а (кокетує). А все-таки Лучицька...
Ю
р к о в и ч. Але! Яким побитом вона знов у вас опинилась? Вона ж тоді,
по сезоні, зараз повінчалась і поїхала, кинула трупу; ми і в газеті
оповістили, і трошки сліз зронили... Я навіть за ті сльози взяв двадцять
три карбованці...
К в я т к о в с ь к а. Ну, так ото...
побрались і згинули з ока, а ми й забули: граємо собі... Я широко
ступила... драматичні ролі взяла і жодної не впустила... Публіка мене
прийма - страх, преса озивалась з захватом... А що то ви заспіваєте?
Ю р к о в и ч (наспівує). Кохаю, кохаю і буду кохати...
К
в я т к о в с ь к а (заграє). Побачимо!.. Так ото ми й граємо спокійно;
коли - геп! - на голову вигнана пані! Тут знайшлись приятелі, підняли
на руки і понесли, як дурень торбу. Ну й пішла знов у моду...
Ю р к о в и ч. Цікаві новини! Так вигнав... Од чого? А я сьогодні, зараз, бачив самого Квітку...
К в я т к о в с ь к а (схопилась). Невже? Ви не жартуєте?
Ю
р к о в и ч. Бачив, бачив! Спочатку навіть не пізнав його: худий,
блідий став, низько пострижений... очі якісь гострі, нехороші... Каже,
гарячку виніс...
К в я т к о в с ь к а. Бідний, нещасний!.. Він
писав мені... Він мене вважа за найщиршого друга... Ми з ним в останні
часи листувалися... Слухайте, приведіть мені його сюди зараз, хоч на
хвилину... через бокові двері...
Ю р к о в и ч. Приведу, приведу. Тільки трошки...
К в я т к о в с ь к а (тупа ногою). Зараз, кажу; в ту ж мить! Ви мене не хочете слухатись?
Ю
р к о в и ч. Біжу! Лечу! Слова моєї диви - закон! (Виходить в бокові
двері і знову вертається). Уфі Яка цяцяна! Уф, яка жижа! (Здаля
поцілунок). Сказюсь!
Квятковська тупає ногою; він зника.
К
в я т к о в с ь к а (закрива двері). А! Приїхав! Не витерпів? Чи її
тільки побачити, чи мене? В листах і до мене промовляв ласкаво і
тепло... Побачимо! Ех, якби!.. Ласий шматочок! (Сіда перед дзеркалом).
Треба, одначе, причепуритись... Бліда, здається? Проте нічого: від
нудьги... Ще підпудритись! (Пудриться). От під очима легесенько
підсинити! (Шука). В цього ідола і фарбів нема, тільки руда та сурик.
(Підводить карандашем очі).
Г о л о с и (в середні двері). Можна?
К в я т к о в с ь к а (оправившись). Хто там?
Г о л о с и. Раби ваші.
К в я т к о в с ь к а. Які? Вірні чи невірні?
Г о л о с и. Вірні, незрадливі!
К в я т к о в с ь к а. Так увійдіть!
В И Х І Д IV
Квятковська і молодь.
"Сомнительна" молодь - юнаки перший, другий, третій та інші входять. Деякі убрані бідно, а інші в пенсне і в моноклях.
М о л о д ь. Вітаємо наше нове сонечко!
Ш и к а р н и й ю н а к. Привет тебе, приют желанный!
К
в я т к о в с ь к а. Здрастуйте, здрастуйте! Ах, які молодці!
Повиростали; вусики позначилися; очі зайнялися... З вами тепер страшно й
шутковати...
П е р ш и й ю н а к. То на вас страшно й глянути - так погарнішали!
Д р у г и й ю н а к. Якою квіткою пишною стали!
Ш и к а р н и й ю н а к. Заманчивой грезою!
В с і. Вітаємо!
К
в я т к о в с ь к а. Спасибі, друзі! Ви мене засоромили. Хвала од таких
щирих юнацьких душ... збурює кров... Спасибі! Тільки навряд чи
прийдеться покористуватись піддержкою такої славної, щирої молоді: мене
чи й випустять? Лучицька все гра...
В с і. А ми будемо голосно правити пані Квятковську!
П е р ш и й ю н а к (тихо Квятковській). Аби контрамарки!
К
в я т к о в с ь к а (йому тихо). Будуть! (Всім). Вас не послухають:
Лучицька над режисером панує, - вона тут сила... А нас, бідних,
затерли...
В с і. Ми за вас заступимось...
К в я т к о в с ь к а. Побачимо... І за слово спасибі! А Лучицька... бог з нею! (Зітха). І мене заїда та й других...
Д р у г и й ю н а к. Ми і Лучицьку осадимо.
Ш и к а р н и й ю н а к. Мы и сегодня ей подчеркнем!
В сі. Ще й як!
К
в я т к о в с ь к а. Побачимо, які ви вірні раби! (Учувши легкий стук в
бокові двері, здригнула і встала). А тепер гайда! Ані пари з вуст!
В с і. Щасливо! Головами наложимо! (Вийшли).
В И Х І Д V
Квятковська і Квітка, згодом Маринка.
К в і т к а (входить і кладе на стіл бінокль і рукавичку). Здрастуйте! Вона тут?
К в я т к о в с ь к а. Тут, тут... Як я рада вас бачити! Дайте надивитись на вас: так занудилась, так занудилась!
Квітка мовчки тисне їй руку.
Та хіба друзі так вітаються? Гай-гай! Ось як! (Обніма і цілує).
К в і т к а. Ой, ви не вкусите?
К в я т к о в с ь к а. Що ви?
К
в і т к а. Тепер страшно... страшно... страшно! Тепер горлиці
перевертаються в гадюк, тепер правда - мавпа, намазана мавпа з червоною
покрасою... Ха-ха-ха! Бридота! Гидота! Ми її зараз побачимо! Ха-ха-ха!
Весело! (Тре руки). Тільки треба, знаєте... (Переміняє тон). Тут стеля
не впаде? Ні?
К в я т к о в с ь к а (збентежено). Ні, з якої б речі? Он які мури!
К
в і т к а. І мурам не вірте!.. Славна у вас ця сукня... А що, як
порветься і спаде? От будемо сміятись, а ви плакати... Правда, і я
смішний, правда?
К в я т к о в с ь к а. О ні, ви славнесенький, а не смішний, - цяцяний!
К в і т к а. На афіші нема одміни? Я страшенно злякався...
К в я т к о в с ь к а. Чого? Що сталося?
К в і т к а. Могли спізнитись... Ох, борони боже! Не спізнились?
К в я т к о в с ь к а. Ні, ні... Як тільки ви, друже мій, змінились! Голубчику, як я вам рада, як рада! Слабі були?
К
в і т к а. Кажуть... голова боліла... я й постригся... І знаєте, для
чого? (На вухо). Щоб не брехали, що у мене ріжки. Брехня, брехня! У мене
тут чисто, а там (на серце) порожньо! (Оглядається). Вам можна хоч
трішечки вірити?
К в я т к о в с ь к а. Можна, можна! Я вас
так... З вашими листами і спала, їх до серця пригортала, колисала, як
дитину, - замість вас, мого голуба...
К в і т к а. Не голуба, ні!
Яструба, кондора, грифа! Я голубів ненавиджу: дурна птиця, навіки
дурна! Голубка по чужих кублах літа, а він тільки крутиться та гуде...
Тпху, противний!
К в я т к о в с ь к а. Не всі голубки похожі на
вашу: єсть такі, мій соколе, що за милого самі себе вбивають... Тільки
на таких не вважа сокіл... Ох, я б моє серце покраяла для пана!
К в і т к а. Для мене? Для мене тільки самого? Не вірю!
К в я т к о в с ь к а. Присягаюсь, мій ріднесенький!
К в і т к а. Не вірю, не вірю! Знов ошукання, знов зрада! А перші де? їх багато, багато?
К в я т к о в с ь к а. Нікого не було; я ще... манесенька...
К в і т к а. Одна тільки вірна була... на цілім світі... та й та... Ми її побачимо?
К
в я т к о в с ь к а. Побачимо... Та цур її й згадувати: таке золоте
серце занехаяла! Я б із пам'яті її викинула, коли втекла і проміняла на
не знать кого...
К в і т к а (хапа її за руку). Проміняла? Таки
проміняла, то правда? Ух, як весело, як весело! Слухайте, як серце
б'ється. А знаєте чого?
К в я т к о в с ь к а. Не знаю, мій друже!
К в і т к а. Помсти жде; радіє помсті! О, нема нічого солодшого в світі за помсту... Такої втіхи ніхто й ворогу не придумає...
К в я т к о в с ь к а. А я б залишила... погребала б і помстою!.. Чи ви її, може, ще кохаєте?
К
в і т к а (спалахнув). Ненавиджу, ненавиджу! От би як її пошматував на
кавалки! (Рве рукавичку). Тільки в мене од того голова ще болить і
серце... Серце - воно теж дурне: все болить і ниє по тій. А, коли б її
побачити! (Дико). З ним побачити! (Б'є кулаком об стіл).
К в я т к о в с ь к а (злякано). Що ви? Заспокойтесь! Почують!.. Ходім краще у ложу зі мною; ходім, будемо дивитись...
К в і т к а. Ходім, ходім! А, моя єдина! Друже мій, який я нещасний! (Стоїть нерухомо, болісно).
К в я т к о в с ь к а. Ходім, ходім, серце! Ви й шляпу забули... (Подає йому). Ходім, там хоч трохи розважитесь! (Уводить).
В И Х І Д VІ
Маринка і Жалівницький.
М а р и н к а (веде за руку Жалівницького). Серденько, я зараз підслухала, що клакери змовлялись шикать Марусі.
Ж а л і в н и ц ь к и й. Невже? Така підлість? І це Квятковська! І знайшлись такі гаспиди, щоб їй підслужитись!
М а р и н к а. Що тут робить? Борони боже, як Маруся почує: це ж уб'є її, - вона й без того слаба!
Ж
а л і в н и ц ь к и й. Уб'є, уб'є!.. Сказать зараз Безродному: у його є
багато прихильників з чесної молоді, вони спинять... Послать деяких
наших... Я біжу!.. (Побіг).
М а р и н к а. У мене душі нема... Одведи, мати божа!
В И Х І Д VII
Маринка і Лучицька.
Л у ч и ц ь к а (входить). Тут Котенка нема?
М а р и н к а. Ні, тільки я! Сідайте тут, одпочиньте: ви сьогодні надто бліді...
Л
у ч и ц ь к а (сідає тяжко коло столу). Неможеться щось, моя квіточко;
сили щодня никнуть та никнуть... Чую, що берега вже пустилась...
М
а р и н к а. Ріднесенька! Голубонька! Полічіться, одпочиньте! Ви ж не
шануєте здоров'я свого: так грати, як ви, рвучи серце, точачи кров,
надриваючи жили, і без відпочинку... Для чого ж то? Так же вас ненадовго
стане!
Л у ч и ц ь к а. Просять, молять. Так лучше ж останні
сили оддати другим на користь, ніж не знать нащо їх берегти. Мені ж
самій, чим швидше їх витрачу, тим більше утіхи.
М а р и н к а. А для нас бідних, що готові життя своє за вас положити, невже і для нас не захочете поберегти свої сили?
Л
у ч и ц ь к а. Ви - мої друзі. А хіба друг захоче нав'язать другу
життя, коли воно дає йому одні муки? А я, Маринко, несу такі катування,
такі... ах! І нема їм просвітку, нема забуття од них на хвилину... І
така нудьга, така туга, надто сьогодні, що валить мене з ніг і хита, мов
билину...
М а р и н к а. Чим же ви тужите, моя зіронько? По чім? Чи по кім?
Л
у ч и ц ь к а (пригортається). Ох, дитино моя, кохана моя, тобі тільки
правду скажу: по ньому, все по ньому! Люблю я його, кохаю... І те
кохання отрутою ввійшло в мою кров, і палить серце, і точить силу... І
нема способу збутись тієї отрути! І знаєш, я й не хотіла б навіть її
збутись: така мука і боліч - єдина мені на світі втіха й розвага... Не
знаю, чи я вже такою рабою вродилась, чи я, як собака та, звикла до
бійки, а й за батогом мені скучно... І чим більше отут наболить, тим
більше дарую і готова сама у його опрощення просити! Ах, яка я сама собі
низька і яка я нещасна!
М а р и н к а. Господи! Та як же жаліти, кохати того, хто вигнав, хто таку публіку зробив?
Л
у ч и ц ь к а. Бачиш, що можна: сили нема розлюбити! Він мене страшенно
образив, приревнував, але хто ревнує, той кохає... Я нічого не відаю,
що з ним сталося, де він? Мучусь, катуюсь і чую, що й в моїм серці росте
та сама рвія, за яку я його осудила... Це вкінець мене сушить... Я
навіть хотіла сьогодні одпроситись: у мене передчуття якесь... Цілий
день отут болить... (Показує на груди).
М а р и н к а. Так не надривайте себе, - хай Квятковська гра. Я покличу Юрія Савича чи Степана Івановича...
Л
у ч и ц ь к а. Ні, ні не можна: перший спектакль. (Налива стакан води і
бачить на столі бінокль. Бере, розгляда). Чий це? Стій! Це знайомий
бінокль!
М а р и н к а. Може, Квятковської: вона тут була...
Л у ч и ц ь к а. Вона? А ще хто був?
М а р и н к а. Не бачила; її бачила, та й годі!
Л
у ч и ц ь к а. Це не її бінокль, це мужеський... Стій, стій! Це бінокль
мого Антося... його, його! Ось і ямочка... Я раз упустила... А!
(Хапається за голову). Яким робом?! Се щось страшне!.. Ох, як мене
кольнуло! (Хапається за груди).
М а р и н к а. Заспокойтесь, ріднесенька! Боже мій! Що з вами? Випийте води! (Подає), Бога ради! Не тривожтесь... Як зблідли!
Л у ч и ц ь к а. Він тут, тут! Ой!.. (Ламає руки). Маринко, рятуй мене! Він її коха! (Істерично рида).
М а р и н к а. Марусю! Господи! Що ж мені робити? Хто там?
Л у ч и ц ь к а. Не треба!.. Не клич!.. Нащо їм? Все їдно... Хоч би разом... Він тут!