» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4017

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » 2011 » Декабрь » 29 »
19:43


Остап Вишня

З грудня, 51. От ходжу я по Києву і дивлюся на наш чудесний город.

Біжать хлопчаки, біжать дівчатка: чорняві, русяві, біленькі. Вони колись будуватимуть наше майбутнє. І який перед ними шир! Які простори! Перед ними все!

Бігає перед моїми очима маленький Павлушка, щасливий, веселий, і не знає, що для того, щоб він отак бігав, - жив на світі Ленін.

Він собі підстрибує: скік-скік! Він собі підтопує: топ-топ! А Трумен для нього, для мого Павлушки, атомну бомбу готує! Що це робиться?!

Ви тільки подумайте! Я одного хочу, щоб він, отой маленький, біленький Павлушка, виріс великий і задавив Трумена! Щоб усі Павлушки повиростали і задавили Трумена! І все!

З грудня, 51. Слава Гоголю, Ніколаю Васильовичу!

Працюю над «Ревізором»…

Як це трудно! Тру-у-у-дно!

Я ж буду злочинцем, коли зроблю з Гоголя Вишню! А хіба я зможу підпаскудитися, щоб із Вишні зробити Гоголя?!

От і борюкаємося!

А хочеться, щоб Гоголь зазвучав нашою мовою так, як він має право звучати…

Одна українська поетеса в розмові зо мною (ми говорили про переклад Гоголевих творів) здивовано запитала:

- А зачєм?

Те, що українська поетеса сказала мені:

«А зачєм?» - я не здивувався. Іменно - «зачєм»? Бо вона, на жаль, і досі не розуміє, що є на світі народна, рідна народові, мова.

…Так от Гоголь! Ніколай Васильович! Як його зробити так, щоб по всіх селах любили його?

Як? Навчіть!

Ота поетична індичка може сказати: «Зачєм?»

Що їй болить?

Їй заплатять за два ямбо-брахії по 10 крб. за рядок, - і вона задоволена. Вона пшеницю від верби не відрізняє: і те шумить, і те шумить, - надрукують!

От вона й говоригь: «Зачєм?»

А я з М. В. Гоголем мучусь!

Визнаю: радісна мука, приємна мука, та проте - мука!

5 грудня, 51. «Умирающий капитализм, - пишет он, - в борьбе за сохранение своего существования угрожает всем человеческим ценностям, и нам необходимо защитить их. Защита философии и прогресса философии есть защита философии социализма, то есть диалектического материализма, точно так же, как зашита человеческой культуры есть защита социалистической культуры…»

Це - виписка з «Правды».

Хіба слово «комунізм» чи «соціалізм», саме оце слово, страшне Черчіллеві чи Труменові? Воно страшне їм через те, що воно відбере у них маєтки та банки!

23 грудня, 51. Були на полюванні.

І не вбили, не застрілили нічого.

Для мене це - типове явище.

Коли я приходжу (як завжди) додому «попом», без нічого, - всі спокійні. Всі: жона, донька, зять, і навіть онучок, Павлушка, зовсім байдуже заявляє:

- Ді (дід)! Зайць (заєць) ма, (нема!)!

Зайця, як завжди, нема.

І от одного разу я приношу з а я ц я. Факт!

Ціла трагедія…

Як? Дід убив зайця? Не може бути!

І пішло!

Дружина з кимось говорить по телефону:

- А ви знаєте, - у нас заєць!

- Ну?

- Факт! Павло Михайлович приніс. (Приніс!). І от я мучусь уже тиждень: хто вбив того зайця? Чую крик:

- Та ні! Та не може він убити зайця! Я двадцять літ із ним живу, і ніколи такого не було, щоб він убив зайця! Що робить! Кажуть, що гомеопати помагають.

- А що з ним?

- Та нічого! Ніби зовсім нормальний, а каже, що зайця вбив. Температура нормальна!… Собачка в нас, спанієль, сьогодні на мене гавкнула, - думаю колоться!

- А хіба у вас собачка є?

- Єсть! Чистокровна, з родоводом. Вчора індичку з'їла.

- А як же Павло Михайлович?

- Нормальний, - тільки зайця приніс! А так усе нічого!

- Ні, цього не можна так пропускати: хай подивиться Маньковський.

- Хіба це серйозно?

- А не смикав лівою бровою?

- Ні!

- А ви придивіться! В одного мого знайомого після охоти почало ліву брову смикати! Боже мій! Як пішло! Я навіть отої чорнобурки не купила! Ну, зовсім! Що робити? Що сказати!

26 грудня, 51. Два дні був на з'їзді мисливців і рибалок.

А яких же прекрасних людей я там бачив!

Нічого їм не треба, ніяких «отоварювань», а вони отакі…

І старі, і молоді… а як вони боліють за наше охотницьке господарство!

Як у цьому відчувається - народ, хазяїн усього!

І як почувається, коли йому, народові, - дано все… Як він обережно, скрупульозно чесно до всього ставиться!

Лисичка… Зайчик…

Ота лисичка, отой зайчик навіть не уявляє (та й уявити собі не може), яке ласкаве око стежить за ним…, Радянське, хазяйське око!

Побувавши на з'їзді охотників, відчуваю (ще раз!), який же наш народ хороший!

26 грудня, 51. От у мене під руками онук, Павлушка, тільки-но починає говорити. Я йому:

- Це твій тато! А він:

- Папа!

І все-таки він кричить:

- Тато! Тато! І знову ви:

- Національна обмеженість!

Нічого подібного! Хай каже:

- Тато!

Бо мій тато г… їв коров'яче, щоб з голоду не здохнути!

Хай каже:

- Тато!

Бо мій тато ручку барині, бодай би вона сказилася, цілував!

Хай живе мій онук і хай він ніколи не бачить барині!

Хай!

Мені шістдесят три роки, а в мене й досі поза шкірою мороз од барині.

І досі сплющуєшся, ніби тебе бариня по голові трахне.

Ніколи не забуду, коли мій батько, Михайло Кіндратович, старий, сивий, розумний, дотепний, співак чудесний (баритон у нього був), схиляється, було, до барининої ручки.

Цілує…

А тепер бігає мій онучок Павлушка веселий, хороший, а я, дід, знаю, що виросте він чудесним хлопцем і комунізм будуватиме.

1 січня, 52. Не можу не сказати теплого слова про М. Т. Рильського за статтю в новорічному номері «Радянська Україна».

Стаття зветься «Зорі Кремля».

Так писати може тільки великий письменник! Не в словах, а в кожній літері, в кожній комі - любов до народу!

Цілую Максима Тадейовича!

І радуюсь, що він живе серед нас!

23 січня, 52. їздили полювати. Це не вперше і не востаннє. Нічого!

І як радісно, що я нічого не вбив!

І як радісно, що я ще поїду (обов'язково!), щоб щось убити!

І як радісно буде, що я нічого не вб'ю.

Одне тільки: Павлушка, онук, чекає від діда зайця. А дід - без зайця та й без зайця! Перед онуком незручно!

25 січня, 52. Інтересне явище. Пригородні селяни, оті, що до Києва щодня з молоком, з яйцями, з городиною, - це все спекулятивний елемент. Неприємна публіка! І як тяжко колгоспним керівникам із ними! Розбещене, розхристане, не колгоспне, а спекулятивне!

Щодня вранці в двері: стук! стук!

- Що?

- М'яса? Свининки? Молочка? Яєчок?!

Противне таке, не колгоспне, а якесь куркульське!…

Хіба можна собі уявити справжніх колгоспниць, настоящих майстрів наших урожаїв, щоб вони стукали в двері:

- Молочка?! Яєчок?!

Вони - Хобта, Савченко, Лисенко - думають про лани, про врожай, а ці - перекупки:

- Молочка?! М'ясця?…

Стук! Стук!

Коли вже вони переведуться?

5 лютого, 52. Тимошенко й Березін.

Естрада. Здібні дуже хлопці. Та де здібні - талановиті.

Це все так!

Скільки я їх бачиа у своєму житті - естрадних артистів!…

Сидить перед тобою - «тьо-о-омная ночь!», і чого йому від тебе треба - невідомо.

- Напишіть!

- Що?

- Та, знаєте, так ото напишіть, щоб… той… оте… так, знаєте, здорово напишіть, щоб уся зала аж… той… розлягалася… про колгоспника… Знаєте, щоб усі сміялися… От як «Зенітку» ви написали! От і тепер…От… значить, чоловік… Ну, одне слово, щоб смішно було! Щоб усі сміялися… Та ви знаєте…

- Ну, а все ж таки про що?

- Та той… отой…

І потім цілком серйозно:

- Ви знаєте, тов. Вишня, наш народ так хоче сміятися… Він так хоче сміятися, що аж дуже хоче сміятися… Ну, а письменники, ви мене пробачте, вони якось обминають естраду, вони якось… той… оте… А народ наш дуже хоче сміятися! А ми, естрадники, для того ж і живемо, щоб… той… оте… того… Так напишете?

…І от Тимошенко…

Він не тойкає, не отойкає, не тогокає… Він упивається у вас, він ніби помпу своїх очей встромляє у вашу думку… Що? Як? Одне слово! Одну мисль!…

І ви знаєте, - він вас заражає на творчість, на дерзання, на роботу!

Для такої людини хочеться щось ізробити, бо це людина творча.

Творець!

Багато ще в нього є недосконалого, невдалого, наївного, почасти дрібного, але не в цім річ: на добірному зерні пшениці полова навіть обов'язкова.

Але це творчість…

А творчість, справжня творчість, вона не тільки радує, вона запліднює…

От вам і Тарапунька!

8 лютого, 52.

Що таке талант?

Горький правильно сказав: «Талант - це робота».

Таланти різні бувають:

1) Талант для таланту.

2) Талант для себе.

3) Талант для народу.

Я - за третій талант.

Для таланту? Чепуха… Масло для масла…

Для себе? Сам себе по череву гладить?! Нецікаво!

Для народу?

Інтересно, корисно, але ж і трудно!

Чому?

Бо в таланті твоєму бере участь народ!

Хочеш бути талановитим - учись у народу!

Вивчився? Визнали?

Кланяйся народові!

А коли тебе вже визнали таким уже талантом, що талановитішого й у світі не було, - гордись, пишайся, задавайся, хукай, мукай, подивись у дзеркало, а потім ще раз запишайся і…

Вчись у народу!

Позадавайся, позадавайся та й… поклонись народові!

8 лютого, 52. Якби я, Остап Вишня, щось використав із попереднього… Що б мені сказали?!

Та мене б убили! Та знищили б!

Вишня - украв! Ой-ой-ой!

Так я вам скажу по секрету. Все своє життя літературне я стежив, щоб - не дай бог! - не вкрасти чогось у іншого. Чи пощастило мені це зробити, чи ні - я не знаю… Я не хотів бути похожим на інших…

Признаюсь. На зорі моєї літературної роботи я (страшенний курій), я не курив, я нічого, доки я не сів до столу, я нічого не читав, - ні газет, ні журналів, - щоб голова моя була свіжа! Ні за що не зачіпалась! Я не знаю, чи правий я був, чи треба це було робити, але я це робив…

Наслідував я когось?

Свідомо - ні!

Може, ще хтось так робив, як я, - я не знаю…

Але - їй-богу, я говорю правду! - я кожного ранку підходив до чистого аркуша паперу, як до незайманої дівчини… Щоб ніхто, і навіть я сам, не міг того аркуша порушити…

І от тепер, коли сивина, коли вже серце з камфорою, я згадую ті часи, коли вночі я схоплювався й записував окремі слова, фрази, думки…

А вранці… записував уже все як слід…

Майте на увазі - не брешу!

На схилі літ я можу сказати чесно:

- Ой, як я любив літературу!

- А вона мене?

- І я її!

І я щасливий, що доля моя дала мені змогу любити літературу! Спасибі долі!

12 лютого, 52. Переклав отож я «Ревізора» Гоголя.

Дуже (спасибі йому!) допоміг мені М. Т. Рильський.

Досконала робота?

Розуміється, ні!

Над творами Гоголя взагалі, а зосібна над «Ревізором» (перекладами) слід працювати, може, ціле життя, щоб наблизити їх до оригіналу.

Ну, а ми ж як?

Давай, давай, давай…

Ну, й дали…

Актори театру ім. Франка, що ставить «Ревізора» в моєму перекладі, переклад визнали за задовільний.

Були (та й не можуть не бути) зауваження, дуже слушні, дуже розумні, з якими не можна не погодитися, бо актор підходить до ролі з свого боку, - йому така фраза кращає, коли так сказати, а не так. Актор втілює образ, живе ним, - отже, та сама фраза в його інтерпретації оживає, динамічнішає… Як же з цим не погодитися?

А от Комітет в справах мистецтв дав мій переклад на рецензію якомусь N. Цей «рецензент» написав зауважень на цілих шістдесят, а то й більше, сторінок. Він вимагає дослівного, буквального перекладу!

Із його зауважень видно, що він, N. знає українські слова, та не знає мови.

Це якийсь шашіль у мові.

А він, кажуть, член-кореспондент Академії нашої…

І от - що виходить?…

Нашу з Рильським роботу перевіряє чиновник, причім нечесний чиновник, заробітчанин…

І хотять, щоб я наслідував його, вірив і признавав його зауваження.

Так чому ж не дати йому перекласти Гоголя?

Забуває Комітет мудрі слова В. І. Леніна:

«Один дурень може такого наробити, що потім десять (здається, так. - О. В.) не розплутають…»

14 лютого, 52. Які люди повиростали! Які люди… Колись фельдшерував я разом із Михайлом Сидоровичем Коломійченком. Розумний, чудесний, чарівний був хлопчик із синіми лукавими очима. Дотепний, веселий і серйозний.

Жінки за ним… та, боже мій, якби я був жінкою - не втримався б!

А тепер я бачу його професором, замічательним хірургом, державного розуму людиною.

Ну, як же не радуватися?!

І це не з професорів, що до них у чергу записуються, про яких говорять:

- Ви билі у професора? А какой номер? А сколько заплатілі?!

Це - наш, народний, хороший лікар, людина, що ніколи не зрадить, не продасть свого народу!

Як радісно бачити таку людину!

А Іван Іванович Кальченко!

А брат Михайла Сидоровича - Олексій Сидорович, професор-отіатр!

Дивишся на них - і душа твоя танцює: яких хороших людей дала Жовтнева революція!

А якби її, Жовтневої революції, не було?

Ну що ж?

Ну, й були б ми всі прихвоснями панськими, поневірялися - та й вже!

А тепер ходить Михайло Сидорович по землі, по своїй, по радянській, кріпко ходить, розумно ходить і говорить (мені говорить, бо мені можна - стара дружба це дозволяє), а говорить на моє: «Як, Миша?»

- Все опанував! Все роблю. Штучні піщеводи роблю! І черепну хірургію знаю!

Передо мною Михайло Сидорович не вихваляється, ні, він просто мені говорить, чого він «достиг» (не придумаю зараз іншого слова), - він, пам'ятаючи колишню нашу дружбу, ніби передо мною звітує про те, що зробив він…

А мені так хотілося кинутися на нього, обняти, стиснути його, поцілувати…

Було незручно це зробити при людях: він-бо професор, головний хірург Міністерства охорони здоров'я і т. ін.

А мені гопки хотілося!

Щоб знав старий Коломійченко, робітник залізничний, які в нього сини!

Щоб і на тім світі гордо кістки його лежали…

23 лютого, 52. Кажуть, що переклад «Ревізора» - хороший.

Пишуть так!

Мені сором! Над перекладом Гоголя можна працювати цілий свій вік!

Тільки без словників!

Без отих рецензентів!

Як би можна було нашою, українською, мовою подати Миколу Васильовича!

Тільки б попрацювати!

Не можна так, як це було зо мною: «Дай! Дай! Давай! Давай!»

Спасибі Рильському, а то б ми «надавали»!

ЗО квітня, 52. Завтра 1 Травня!

Веселий май! Народний май!

Яка честь належати народові!

Яка радість, коли згадає тебе теплим словом народ!

Для цього слід жити і слід працювати…

Їй-богу, не гонорар! Їй-богу, не гонорар! Їй-богу не гонорар!

Щоб народ усміхнувся!

І тільки!

Віддам усі гонорари - тільки скажіть мені, що треба для того, щоб народ (народ!) усміхнувся!

25 травня, 52. Як багато погано, коли всього багато.

У мене, приміром, єсть «Побєда».

Я їду, і мені дуже гірко, коли путями-шляхами чимчикують подорожні.

Чому саме я їду? А вони йдуть?

Таж моя мати отак колись, згорблена, ходила… Для кого моя мати ходила? Для мене…

А я от їду барином - і страшенно задоволений… Радий…

Не думайте, що я ото «нігіль-мігіль»…

Але… єсть межа, грань…

І єсть іще час… Час!!!

Не можна, по-моєму, тикатися із своїми особистими котеджами-дачами туди, де ще корівників, свинарників, птахарень колгоспники не побудували.

Чого ти туди лізеш?

Хочеш, щоб усі говорили: оце дача Вишні, он яка, он бачиш!'

Єсть - грань! Межа!

Оцієї межі не можна переступати!

І все!

Ніколи нетреба забувати, що ти від народу і що твоя робота - для народу! А не для дачі!

26 травня, 52. Побудували будинок для письменників!

Хороший будинок, в поганому (для письменників!) районі - на розі Червоноармійської і б. Шевченка.

Розподіл квартир. Ажіотаж! Крики! Скандал! Кому? що значить - «кому»?

Чому крики? Чому ґвалт?

Ну чому?

Невже не ясно: тому, кому треба, тому, хто своєю роботою заслужив, тому, хто для роботи заслуговує, потребує кращих квартирних умов!

Іменно - потребує!

А що робиться?!

Скільки галасу, шуму, гармидеру?!

А скільки в тому галасі справжнього бажання допомогти розвиткові літератури?!

Чи можемо ми уявити такий, приміром, випадок: от Спілка письменників бачить, що талановитому, скромному, тихому письменникові потрібна квартира…

Чи зможе Спілка (колектив!) прийти до того письменника та й сказати йому (знавши, що він своїм характером не проситиме):

- Товаришу! От вам квартира! Вам для вашої роботи вона потрібна! Живіть і працюйте!

Такого, на жаль, не помічаємо. А що бачимо?

- Діти! Жінки! От я! От я!

Крики, шум!

Та хіба хтось проти дітей? Проти жінок? Проти бабушок?

Всіх я їх, дітей, бабущок і т. д., люблю, але це, проте, не література!

І не тикайся в літературу з своїми двома, трьома чи чотирма жінками, а тикайся романами, поемами баладами…

…Скільки ще в нас, серед нас, людців, що для них важить найбільше не те, що він для літератури зробив, а те, що він член Спілки РП.

Виявляється, що це - член СП - не так просто.

Член Спілки - він уже узаконений громадянин він має право ніде не працювати, він - писатель. Все! Що він робить, де він працює, ніхто цим не цікавиться… Він - писатель. Він або його кревні можуть торгувати на базарі кроликами чи ґудзиками, - але він писатель.

11 червня, 52. Не завжди все те записується, про що думається!

Сьогодні йшов вулицею і думав: «Чи може, приміром, засміятися людина, коли я хочу, щоб вона засміялася?»;

Кіоск… Книжковий…

Прошу свої книжки… Одне слово про автора. Яке? Та, може, це й не слово, а жест, рух, міміка?

Сміється, уявіть собі! Стара жінка - сміється!

Ларьок… Підійшов, спитав цигарок, «Казбеку»…

Кілька питань (Яких? Хіба я пам'ятаю?) - людина сміється! Та як!

Який же, спасибі йому, у нас веселий народ!…

27 червня, 52. Треба лаятись, а лаятись не хочеться!

От і давайте: пройшов дощ, повезли Павлушку (онука) в Чигирин!

А я люблю Павлушку, онука.

І як собі хочете - люблю його, отого маленького, біленького, що щебече:

- Зім, діду, зім! Зім! Зім!

Мабуть, нам треба бути - як наші онуки, як Павлушка!

Якби ми були такими чистими, світлими, радісними, як Павлушка, - яка б у нас була література!

Хай живе література!

Хай живе слово!

А слово в Павлушки таке:

- Девело!

Не дерево, а «девело»…

Скаже й засміється, та як засміється, розлягається й сміється:

- Девело!

А «девело» росте, квітне, розлягається, цвіте…

Бо Павлушка мій під отим «девелом» підскакує…

Хай живе Павлушка!

Хай живе «девело»!

28 червня, 52. Помер Стражеско. Ціла епоха відійшла у вічність!

І яка епоха! Краса медицини! Розумної, гуманної, чесної медицини! Медицини, що любила народ!

Образцов… Стражеско!

А я мав щастя і Образцова бачити… Говорити з ним…

І досі в моїх очах стоїть благородна, велична постать професора Образцова, учителя Стражеска… Учителя, батька…

Наслідник Образцова…

Честь, славу і гордість України, гордість Києва пронесли вони, славні мужі наші - Образцов і Стражеско!

Хай вічно живе пам'ять про славних, про мудрих, про великих…

Про Стражеска й Образцова!…

28 червня, 52. Умер Стражеско!

От людина, яка своєю особою прикрашала Київ.

Скільки благородства, скільки розуму, скільки серця було в цієї людини!

Скільки ця людина знала!

Скільки ця людина навчила!

Хай же ніколи не заросте стежка до його могили!

Скільки ж наш народ дав видатних людей! Я згадую тут тільки медицину:

В. П. Воробйов!

В. П. Образцов!

М. Д. Стражеско!

Я. І. Пивовонський!

Гіршман (Харків)!

Шатилов (Харків)!

Я згадую їх з почуттям найсердечнішої подяки.

І гордості!

І щастя, що я жив із ними, бачив їх, великих, мудрих!…

Я ніколи не забуду величної постаті В. П. Образцова!

«Величественный» старик (я іншого слова не підберу!), високий, з ясними (як зірки!) очима…

Одна сама тільки усмішка чого варта була в нього!

Я - невеличкий тоді хлопчак (пацан) (1915 р.), - я розгубився перед його статурою, перед його фігурою (ой, нехороше слово!).

І досі на моїй лисині тремтить тепло його великої руки (він погладив мене по голові!)…

І тепле, ласкаве слово:

- Колега!

Я - фельдшером був!

І от пішли, одійшли…

Але як красиво прожили ці люди!

Хай благословенне буде ім'я їхнє!

28 червня, 52. Не люблю я писати мемуарів.

По-моєму, мемуари - некролог…

Але треба, по-моєму, все-таки записати деякі факти.

І

Повернувся з-за кордону М. К. Садовський. У Харків. Якраз був у Харкові П. К. Саксаганський.

Франківці (і я з ними) зустрічали Садовського. Зустрічав і Панас Карпович.

Пам'ятаю:

Виходить із вагона Садовський, весь у сльозах, сльози течуть по лицю, капають з усів…

Обнімає його Саксаганський (а вони були в сварці все життя).

Я прислухаюсь.

Що скаже великий брат своєму великому братові?

Що він сказав?

Панас щиро обняв Миколу, притис до своїх грудей і сказав:

- Миколо! Держи хвоста бубликом!

І все!

ІІ

Л. В. Собінов був у Харкові на гастролях. Співав Ленського по-українському.

Я зайшов до нього за куліси привітати його… Він мені сказав:

- Мне по-украински гораздо легче петь, чем по-русски! И по-итальянски труднее!

Це було, мабуть, в 1915 - 1916 році… Він уже був старенький, але співав - як бог! Подарував він мені тоді ноти арії Ленського з написом і (здається, не запевняю!) написав присвяту по-українському.

Все пропало! Все війна клята знищила!

III

Був колись (1926 р.) на гастролях у Харкові грузинський театр Коте Марджанішвілі.

Чудесний театр.

І був у тому театрі замічательний артист Чхеїдзе.

Харків'яни дуже полюбили театр, а ми, письменники, буквально не вилазили з нього.

Щодня, після вистави, вечеряли з артистами в «Красній»…

Не пам'ятаю, в якій п'єсі Чхеїдзе по ходу п'єси говорить шепотом…

Але цей шепіт буквально розлягався в залі громом.

Вечерявши, я запитав Марджанішвілі:

- Як ви так могли зробити, що шепіт - грім?

Поруч сидить Чхеїдзе… Красавець мужчина і лагідний, скромний, тихий…

Що сказав Марджанішвілі?

- Пускай не сделает! Убью! І поцілував Чхеїдзе…

IV

Це, мабуть, 1908 - 1909 рік.

Театр Соловцова…

Була така актриса Янова…

Ми були хлопчаками, завжди голодними, але театр ми любили до безтями (чи є таке слово?).

І от, пам'ятаю, бенефіс Янової…

Все було спродано, все було загнано, щоб купити букета квітів для Янової…

Купили.

І мені (який же я був з того гордий!) доручили того букета піднести…

Ніколи не забуду…

Отой «привратник» провів мене до убиральні:

- Здесь вас какой-то мальчик спрашивает!

- Войдите!

І я не ввійшов, а буквально впав в убиральню і ткнув того букета…

В убиральні було багацько «панів», пам'ятаю, дуже гостро пахло…

Вона, оте саме божество, навіть не обернулася до мене…

А хлопці ж чекають:

- Ну як?

Я не знаю, що я сказав на оте «Ну як?», - мені було так боляче, так мене пекло, що на найкращі мої (наші) почуття - навіть не обернулися!

V

От тепер гастролюють у Києві заньківчани. Хороший театр.

А я, грішний, не хвастаюсь, - я колись на зорі його роботи, ще з Корольчуком, за столом у «Краснім ресторані» в Харкові, бідкалися, що зробити, як зробити, щоб театр не вмер, не загинув…

Я не знаю, що саме, але щось було зроблено (чи я зробив, чи хтось ізробив), що театр залишився, виріс і прославив нашу культуру.

І зробив це Б. В. Романицький.

І В. С. Яременко!

І тільки роботою, і тільки трудом, і тільки чесністю!

Скільки ж треба було сили, снаги, любові до театру (а значить, і до народу!), щоб винести це все на своїх плечах, на своїй голові!

А голова (скажемо це щиро) - клалася!

По-настоящому - клалася!

І от дивлюся я на них, на Романицького, на Яременка, - такі ж чисті, такі ж свіжі, такі ж мудрі, як і колись були, за нашої молодості!

І згадую чесний, прямий, трудний і чудесний шлях театру ім. М. К. Заньковецької!

От уже не заплямували імені Марії Костянтинівни.

От уже достойні достойної!

І як радісно тепер, сивою головою киваючи, згадати про прекрасний шлях театру, про його великий труд, і основне (я це підкреслюю!) - про його чесність!

Слава Вам, мої друзі! Слава Вам, мої поплічники!

І який я щасливий, який я гордий, що мав щастя бути з Вами, бачити Вас, працювати з Вами!

Спасибі Вам за роботу, за щастя, за радість!

1 липня, 52. Мене вважали, а може; й досі хтось уважає, за націоналіста.

Чому?

Не розумію!

Ну, чому я повинен не любити руський народ?

Чому?

Царя не любив, царату не любив, - ненавидів, - це правда!

Але… народу?!

Я мало в своєму житті зробив для народу. Це правда!

Але зрозумійте одне: тридцять два роки пішло в мене на те, щоб бути грамотною людиною.

Коли ж було робити?

Я не виправдуюсь, - я говорю те, що було.

Чому б (ще раз говорю) я не любив руського народу?

Хіба не давав мені насолоди геній Пушкіна, Гоголя, Л. М. Толстого?

Хіба я не розумію, що без допомоги руського народу я був би батраком у польського або німецького пана?

А може б, де-небудь конав на турецькім (я забув, як вони звуться) човні? Каторжнім?

2 серпня, 52. Помер Михайло Харлампович Пилипенко, заслужений артист УРСР…

Це - офіціально.

Для нас, для моєї родини, - це Миша Пилипенко замічательний артист, чесний, скромний, хороший, лагідний Пилипенко, що приніс себе в театр, свою до театру любов, душу й серце.

Селянин, - в кращому розумінні цього слова, - він прийшов у наше мистецтво сам, як стій, як він є…

І яскравий йому бог дав талант! Отакий, як народ, - як сонце, як вітер, як тіні від верб, як шарудіння очерету від вітру…

І з сонця, і з вітру, і з очерету завжди витикалося усміхнене обличчя Михайла Пилипенка…

І завжди ми сміялися, і завжди ми радувалися…

І, може, іноді стискувалося наше серце, що талант Пилипенків, яскравий і самобутній, ніби іноді застигав тупцювався на місці…

Але не він в цьому винний.

Скромний, лагідний, сумирний і тихий, він робив те, що від нього вимагалося.

А вимоги були половинчасті, а використати його, як на те він мав усі дані, не спромоглися…

А якого було у Миші Пилипенка сміху - здорового, веселого, забористого і задеричастого…

Вічна йому пам'ять.

Мене особисто опечалила смерть Миші (а він для мене - Миша!) через те, що своїм талантом він дуже був споріднений з моїми роботами, з моїми спробами звеселити людину…

Він багацько читав те, що я понаписував…

Спасибі йому за це!

М. X. Пилипенко - багата була натура, творча була натура, невсипуща й невгомонна!

Приклади?

Якось прийшов він до мене, подивився і сказав-«Добре!»

За кілька день, бачу, перед моїм балконом посаджено три дерева: два каштани й явір…

М. X. Пилипенко, виявляється, рано-вранці прийшов, сам викопав три ями і сам посадив три дерева. Причім він сам, на своїх плечах приніс ті дерева й посадив…

І досі ті дерева ростуть.

Щоправда, міськрада випрохала в мене один каштан (чудесний каштан!) і пересадила його кудись (для ансамблю), а натомість посадила мені «дорослу» липу…

І тепер перед моїм балконом ростуть три дерева, що їх посадив Михайло Харлампович Пилипенко.

Вони ростимуть довго! Але пам'ять про М. X. Пилипенка, про замічательного артиста, про к р е п к у людину, чесну людину, переросте ці дерева…

Пам'ять йому буде вічна!

Що ще хочеться сказати?

М. X. Пилипенко за все своє життя не випив, мабуть, і отакунької чарки горілки, не викурив жодної цигарки, - і ви дивіться: інфаркт! Серце! І людини нема! Фізично він був як дуб! Та він же сам, своїми руками повикопував ями біля театру ім. Франка, посадив дерева, - сам, самотужки, тягав воду, поливав ті дерева і т. ін.

Здавалося, що здоров'ю цього здоров'яка кінця не буде.

І от вам: інфаркт - і людини нема.

Хай же буде йому земля така легка, така весела, як він був сам!

24 серпня, 52. Я прочитав у «Вітчизні» статтю «Радянський патріотизм».

Ой, неправильно. Обвинувачувати Ол. Прокоф'єва в непатріотизмі?

Цього ладозького бідняка, комбєда, мужика, безконечно залюбленого в Росію, в Батьківщину…

Я не знаю - треба або нічого не розуміти, або… краще не говорити…

А Маяковський?

Я не знаю, чи буде в мене час, щоб написати про В. В. Маяковського так, як я його знаю.

Здохну, може, - і не напишу!

Повинен поки що сказати, що Маяковський був в е л и к и й чоловік, з отакенним серцем.

Благородства надзвичайного.

Мені пощастило знати Маяковського так, як, може, ніхто його не знав.

Грудень, 1954. Якби я мав такий талант, щоб описати, щоб змалювати всю чарівність, всю її лукаву посмішку, всю її, - а де слів ізнайти?! - щоб познайомити Вас з її тільки непомітними рухами, її хитрими оченятами, її закопиленими губенятами.

Ось вона біжить до мене:

- Дзід! Дзєд! (Це значить: «Діду! Діду!»)

Їй півтора року…

У діда на столику лежать цукерки…

Скільки хитрощів у Мар'янки (її звуть Мар'янка), щоб отой цукерок до неї потрапив.

Вона (їй півтора року) - хитрує. Вона діда гладить, вона до діда посміхається, вона діда забавляє, щоб дід не помітив, як вона простягає рученятко і бере цукерка.

А ви бачили, як у дитини засвічуються огні-оченята? І які в неї робляться щічки? І як губенята розтягаються в лукаву посмішку?

Яким треба бути письменником, щоб змалювати це все!

З чим порівняєш посмішку дитини?

Я дивлюсь, дивлюсь на оте мале, що стоїть передо мною, і не знаю, як передати моїм читачам все те хороше, що дитячі очі випромінюють.

І я знаю, що коли б мені пощастило висловити всю ту любов, усю ту безконечну мою приязнь (та що приязнь! Не знайду слова!) до народу, - який би я був щасливий!

От тепер - старий я! - дивлюсь я на дітей - і вірю, що буде їм краще!

17 грудня, 54. Сиджу й слухаю радіо.

Говорять бригадири, ланкові.

Говорять вони про те, скільки вони вносять удобрень, угноєнь, як вони закривають вологу, як вони б'ються за врожай!

Який народ! Який народ!

А я сиджу й плачу! їй-богу, плачу! Якби ми, письменники, вносили стільки «удобрень» у свою ниву, якби ми так добросовісно працювали! Який би був урожай'

18 грудня, 54. От я перекладаю оповідання Юрія Яновського… Перекладаю з російської мови на українську. Ми знаємо Юрія Яновського як прекрасного знавця української мови. Чому він написав свої оповідання по-російськи? Що це? Підлабузництво? Нічого подібного! Якби я, Остап Вишня, міг написати мої думки по-англійськи, по-французьки, по якому хочете, - невже це принизить мене як українського письменника?

А як би мені хотілося зрозуміти слово товариша з Нігерії, зрозуміти й поцілувати уста, що це слово вимовили…

Але, на жаль, на превеликий мій жаль, я не доживу до того часу, коли чорна людина з Нігерії поцілує мою сестру, доньку, онуку, щоб у мене в домі бігали, може, чорняві, може, коричневі мої онучата… Такі, як Мар'янка… До цього я не доживу.

19 грудня, 54. 2-й з'їзд письменників СРСР. Я не на з'їзді. Здоров'я не дозволило. Хай знає мій стіл про те, як капали мої сльози, не капали, а лилися…

Хороша доповідь Симонова на з'їзді Як не вітати такі слова (перепишу їх по-руському):

«…Партия всегда указывала нам на воспитательную задачу, стоящую перед всей литературой, подчеркивая при этом, что воспитывать людей можно правдой и только правдой».

Правда… Тільки вона, правда, була поводирем у моєму житті.

Я ніколи не зрадив правди…

19 грудня, 54. Бігають круг мене мої онучата: Павлушка та Мар'янка.

Маша - не моя дочка, не від мене вона народилася. Живе Маша зо мною вже тридцять літ, - півтора їй року було, як я її побачив, - і я вам скажу, що навряд чи можна більше й дужче любити свою дитину, як я люблю свою Машу. Не в крові, не в гормонах, виходить, справа. Я не уявляю себе, не уявляю свого життя без Маші.

А тепер, коли біля мене стрибають онуки, Машині дітки, я не уявляю свого життя без цих онуків, без Павлушки й Мар'янки. Я не знаю, чи мої онучата виростуть хорошими, справжніми людьми, - гадаю, що буде так, бо всі ми робимо все для того, щоб саме так сталося, - але я знаю, що і Павлушка, і Мар'янка прийдуть колись на дідову могилу. І прийдуть - я в це вірю! - не для того, щоб плюнути на могилу…

От вам і «чужі» діти.

Це - в хаті… А хіба є, хіба можуть бути для мене, для письменника, десь чужі діти? Нема! І діти Нігерії, і чорні, і червоні, і жовті, і білі - всі вони діти, і всі м о ї діти, і моє горе, велике горе, в тому, що я, маючи у себе в хаті хліб, не маю змоги дати шматок хліба голодній чорній, жовтій, червоній і всякій іншій дитині, не можу викликати у неї веселої посмішки, не можу вгамувати її сльозу…

У мене є зять, батько моїх онуків. Чужий він. мені? Ні! Не чужий! Він - мій син! Він навіть більше, як син. Він - батько моїх чудесних онучат! І велике йому спасибі за те, що в моїй тепер хаті лунає чудесний дитячий сміх, лунають дитячі голоси.

Січень, 1955 р. Як би я виступив на 2-му з'їзді письменників СРСР?

1. Я б перш за все привітав справедливий виступ М. О. Шолохова.

Благородний біль за судьби літератури був у його виступі.

Біль за літературу, а не за літераторів.

Що б я сказав на 2-му з'їзді письменників?

2. Я б сказав так: Москва - наша мати. Ми її любимо. У чім ця наша любов має вилитися? В тому, що ми, так звані периферійні письменники, приїхавши до Москви, станемо навколішки? Цілуватимемо брук Красної площі і т. д., і т. ін.?

Ні! Любов до Москви, по-моєму, полягає в тому, що, приміром, один письменник, приїхавши до Москви, говорить, має право сказати:

- Москва моя! Люблю тебе! І як любов до тебе, привіз от я «Тихий Дон». Дивись, який я у тебе «Тихий Дон» єсть… А от твоя «Піднята цілина». Дивись!

Візьми!

Підходять до Москви ще письменники…Дивись, які чудесні пісні, які прекрасні в тебе люди біля Ладоги! І як вони віршують! (О. Прокоф'єв)…Слухай, Москва, як у нас «Реве та стогне Дніпр широкий»…

…Дивись, як танцюють лявониху.

…Любуйся, як «Алитет уходит в горн».

…Москва… Радуйся, як воював «Вася Тьоркін».

…А які «Витязі в тигровій шкурі»…А як ріс «Абай»!

…Дивись, Москва, як ми тебе любимо…

…Навіть «Последний из удэге» у тебе перший…

…Как близко к тебе «Далеко от Москви»…

Отак би я говорив на з'їзді…

Січень, 1955 р. Що таке творчість?

Творчість - це народ! Тільки!

От я, письменник, творю… Думаю… Видумую… Записую…

І коли я чесно аналізуватиму всю мою творчість, - усі її етапи, перипетії, - завжди я наткнуся на спогади, на оте, на оте… Отак я чув, а це я бачив, а це хтось розповідав… Пейзаж? Природа? Вони перед тобою… Від тебе залежить одмітити і переказати те, що ти бачив… Природа, фарби, звуки, шарудіння, мелодії, все, все, все… Все це єсть. Умій схопити й розповісти…

Творчість - народ!

Моя задача - показати, підкреслити, пофарбувати (не у вульгарному смислі) те, що я бачив…

Сміх?

Сидить жінка… Годує немовля. Під цицькою… Серйозна… Глибока… Задумлива… І, може, навіть печальна… І от я, дивлячись на все це, сповнений ущерть повагою до цієї матері, хочу її розвеселити. Я в цім процесі годування дитини можу - і маю змогу! - підмітити якусь риску, - дитина плямкає губами, - а ви візьміть і, наслідуючи дитину, плямкніть так само. Прихильно плямкніть… Що вийде? Сміх! Чому? Контраст: дитина плямкає і дорослий. Який сміх виникне? Прихильний! Чому? Мати усміхнеться, бо ви звернули увагу на її дитину.

І так всюди і завжди…

Злий сміх? Сатира?

Ловіть, спостерігайте контрасти - і буде сміх!
Категория: 56 | Просмотров: 340 | Добавил: aleg | Теги: «Думи мої, думи мої…» ОСТАП ВИШНЯ
» Поиск

» Календарь
«  Декабрь 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2017
    Сделать бесплатный сайт с uCoz