Як прислів’я чудове, йде від роду до роду, що народ - зодчий мови, мова – зодчий народу.
ВОГНИЩЕ РОДИННЕ
На світі білому єдине, як і дніпрова течія, домашнє вогнище родинне, оселя наша і сім'я.
Ми відтоді початки лічим, як муж з камінням і паліччям за звіром кидався вдогонь, а жінка берегла вогонь,
вогонь, що предки розкладали, здобутий ними від тертя; пожитки різні, причандали, що перейшли з первобуття.
Й слова житейські необхідні, що проростали, як зерня, вогнем освячені і рідні: горнутись, горниця, горня.
Хоч їх походження і різне — немає в цьому дивини. Та дух вітчизни, материзни несуть і досі нам вони.
Слова, що доти їх не знали, первісні трепетні слова, що зігрівали і єднали, — і мова врунилась жива.
В щасливі і в тяжкі години — куди б нам не стелився шлях не гасне вогнище родинне, в людських запалене серцях.
З ОДНОГО ДЖЕРЕЛА
Де вам, друзі, траплялось, щоб од міста, села три ріки розливалось з одного джерела?
Що не річка, то мова прагне, рине у світ од безсмертного Слова, що про княжий похід.
Що не річка, то мова з-понад волзьких степів: це російська чудова — гусел радісний спів.
Що не річка, то мова з-над Славути-Дніпра: українська чудова — кобзи сонячна гра.
Що не річка, то мова, де шипшини корал: білоруська чудова — ніжний видзвін цимбал.
Від Русі розливалось три могутніх ріки. І тепер побратались на віки, на віки.
НАЙДОРОЖЧЕ
Синів і дочок багатьох народів я зустрічав, які перетинали гірські й морські кордони і на подив багато бачили, багато знали.
Я їх питав із щирою душею: — Яку ви любите найбільше мову? — І всі відповідали: — Ту, що нею співала рідна мати колискову.
А ВІДГАДАЙТЕ-НО: ЩО Я ТАКЕ?
Загадка
А відгадайте-но: що я таке? Всі хочуть, як народиться дитина, щоб я було красиве і дзвінке, бо носить все життя мене людина.
(Ім’я)
ВІЧНО ЖИВА
А мова не корилася царю — ані царю, ані його сатрапам, з орлом двоглавим стаючи на прю, що брав її у пазуристі лапи.
Несла устами відданих синів мужицьку правду, ту, що є колюча, сміялася з ненависних панів, що їхня правда на всі боки гнуча.
Плюндрованій, не надавали прав, немов на звіра, об'являли лови. Орел впивався в душу, тіло рвав — він був безмозкий, хоч і двоголовий.
Заборонити дереву рости, ширяти вольній птиці у блакиті, живій ріці між берегів плисти," ходити сонцю по своїй орбіті?
Заборонить дощеві поливать гінке стебло, щоб не зросло колосся, поетові — писать і малювать, щоб приректи народ на безголосся?
О як хотіла, прагла воля зла, щоб ти була лиш суржик мішанина: щоб вічно недорікою була на втіху скалозуба-міщанина!
Хай давню жуйку міщанин жує,-- воскрели, піднеслися духом люди. Бо є в народу Жовтень, Ленін є, і рідна мова є і вічно буде!
ВЕСЕЛКОВИЙ РОЗМАЙ
Порипують роменським шляхом гарби, Сулою тихо хлюпають човни. І плине люд з своїм нехитрим скарбом на ярмарок у наші Курмани.
Вози на вигоні. Стирчать голоблі. Корови й коні поблизу осель. Горшки і хомути. Мішки картоплі. І крутиться весела карусель.
А нам, малим, усе цікаве вдвічі: хто звідкіля прибув до Курманів. Вусатий дядько — з Ракової Січі, той — з Білої Берези, той — з Тернів.
Хтось приміряє теплі рукавиці, когось приваблює садовина. — А ви звідкіль? — З Погожої Криниці, ті — з Білопілля, ті — з Лебедина.
І назви в юнім серці зазвучали, як щось казкове, дивне, чарівне, немов далекі зоряні причали, кудись манили, кликали мене...
Хто так назвав ті селища навколо? Хто оспівав діброви і лани? У небі місяць — як млинове коло, а на землі — Климентові Млини...
Красо моя ти, Сумщино, Сумщино, куди не кинь — барвистих слів розмай: Ромен, Боромля, Липова Долина, Березів Яр, Лука, Зелений Гай...
Так зберігає мова калинова на гронах дивних свіжості росу, щоб у майбутнє музикою слова нести душі народної красу.
З ОДНІЄЇ МИ РОДИНИ
Загадка
З однієї ми родини від Андрія до Ярини. Як по одному, самі, ми буваємо німі, хоч і маєм різні назви й добре знаєте всіх нас ви. Певним станемо рядком – заговоримо ладком. Ми – писемності основа. А без нас ніхто ні слова!
Що це таке?
(Літери абетки)
ДУХМЯНИЙ ДИВОСВІТ
У спеку й дощ – без паніки – і ясним гожим днем з учителем ботаніки ми влітку в мандри йдем.
Гудінням бджіл озвучений духмяний дивосвіт: і паничі тут кручені, і королевий цвіт.
А хто розбризкав схилами під гомінке цвірінь цю жовту цвіть на килими, цю золоту яскрінь?
Лист голий із росинками, холодний, а на споді – покритий волосинками і теплий. То в народі
і стали мати-й-мачуха ці квіти називати: холодний верх – то ”мачуха”, а теплий спід – то "мати”.
Спочинемо у тіні ми: ось прямо біля ніг із вузликами синіми стоїть петрів батіг.
Та зовсім то не вузлики, не плетив торочки, — то неба сині кусники, блакитні квіточки.
Всі назви ми записуєм (а дощик — мов крізь сито). Залитий парк мелісою — немов меди розлито.
Уже до дому близько ми, все рідне навкруги. А нас дощу і блискавки періщать батоги.
У спеку й дощ — без паніки і ясним гожим днем з учителем ботаніки ми з подорожі йдем.
З КОСИ БУЗЬКО ЛЕТІВ НА БАЛКУ
Каламбур
З коси бузько летів на балку (косар косу там брав на брус), і сів бузько в дворі на балку, на довгий дерев'яний брус.
РІДНЕ СЛОВО
Ти постаєш в ясній обнові, як пісня, линеш, рідне слово. Ти наше диво калинове, кохана материнська мово!
Несеш барвінь гарячу, яру в небесну синь пташиним граєм і, спивши там від сонця жару, зеленим дихаєш розмаєм.
Плекаймо в серці кожне гроно, прозоре диво калинове. Хай квітне, пломенить червоно в сім'ї великій, вольній, новій.
КЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК
Тарасик набігавсь, примчав із двора. Уже й за уроки сідати пора.
Ось віршика вивчив, задачі зробив. В щоденник заглянув тривогу забив.
Гласить неодмінний шкільний записник: «Принести до школи клумачний словник».
Завдання у класі він сам записав. А що за словник то — і досі не взнав.
Прибіг до бабусі, що прала рушник: — А що таке, — каже, клумачний словник?
— Клумачний? — бабуся на те хлопчаку. — Та, мабуть, що носять його в клумаку!
Сестричка сміється, швидка на язик: — Сам, — каже, — доклумай, який це словник!
Та це вам не шахи, це вам не лото: кого не спитає — не знає ніхто.
Спитав у сусіда — вже дещо нове: — В нас, — каже, — в будинку письменник живе.
По радіо мову веде про слова. Слова — це перлини, це дивні дива!
Піди ти до нього — у нього книжки. Він знає й розкаже про всі словники.
Ну що ж, як розради немає ніде, в квартиру поета Тарасик іде.
Поет усміхнувся: — Ти просиш дарма: клумачного, — каже, в природі нема.
Клумачний... То, мабуть, почулось... Пробач, бо той, хто тлумачить, той зветься — тлумач.
Буває, що слово відоме давно, а знає не кожен, що значить воно.
І тут у пригоді стає визначник скарбів наших мовних — тлумачний словник.
Тарасику, світла твоя голова, Ану, зустрічав ти, наприклад, слова:
красуля, красоля? Словник розгорни — і зразу побачиш, що значать вони:
красуля —красуня, красоля — цвіток. І тут же: краснуха — хвороба діток.
Оце ж і тлумачний словник! Зрозумів? А є словники ще — походження слів.
Любити життя — звідси йде життєлюб. А шлюб — від слюбитися слюб — отже й шлюб!
Вивчатимеш мову: слова — в голові, любов до них — в серці, в самому єстві.
— Слова в голові? — розсміявся хлопчак. — То, значить, для слів не потрібний клумак!
Радіє письменник з тямкого дружка: — Як любиш, наука тобі не важка.
Ціннюща в людини до знань ненасить. І їх за плечима, тих знань, не носить.
— Спасибі! — Тарасик додому побіг. І ледве, зраділий, ступив за поріг:
— Доклумав! — гукає сестричці своїй. А потім біжить до бабусі мерщій.
Примчавши на кухню, червоний, як мак: — Бабусю, — кричить, — не підходить клумак!
Ціннюща в людини до знань ненасить. І знань за плечима, — гука, — не носить!
І ТАК І НАВПАКИ
Загадка
У нім — три літери, та ба — іде на ньому молотьба. А прочитай з кінця — і вмить почне тобі мишей ловить.
(Тік і кіт)
ІЗ ПРАДАВНЬОГО КОРІННЯ
Що не мова — чудо, диво. Чув, наприклад, ти оці назви — як звучать красиво білоруські місяці?
Перший — cтyдзень, другий — люты, третій місяць — сакавік, а четвертий — красавік... Скільки ніжності в них чути!
Місяці в болгар і нині всі зовуться по-латині: януарі, февруарі, март, апріл, але другарі
назви знають ще й народні, що живуть і по сьогодні.
Січень в них — великий Січко, лютий — менший Січка брат, і тому малий він Січко, хоч зима й не йде на спад.
Березіль же — баба Марта... І живий тут кожен місяць: той ріку скував не жартом, той чобітьми глину місить.
Все підмітили народи, — календар життя, природи! Дивовижно йдуть у парі і январь і януарі!
Все красиве, все погідне у сплетінні запозичень, і близьке всім нам, і рідне — січень — студжень, Січко — січень.
Чуєш? Наче нив подзвіння, щойно вистигне колосся... Із прадавнього коріння проросло, переплелося...
ДОРОФЕЙ
Де я вперше чув російську мову? На Роменщині, в глухім селі. В пам'яті моїй зринає знову спогад про дитинство на Сулі.
З тих років двадцятих бачу й досі: коли голод гнав до нас людей, жив у тітки нашої Ходосі хлопець з Волги, звався Дорофей.
В латаній до нас приходив свиті, грався з нами, за м'ячем гасав. В нього очі — як волошки в житі,- мов про нього Головко писав.
В хаті нас не двійко і не трійко, не як з рукавички — як з мішка. В тітки ж за Сулою Дорофійко ріс коло ще меншого Мишка.
Якось він зайшов до нас у хату (а було тоді йому літ шість), до макітерки метнулась мати, пиріжка дає, а він не їсть, —
взяв за пазуху, картуз на брови: — Это я Мишутке понесу... — Так спізнав я і чарівність мови, і російської душі красу.
ЧИ ТО ЗЛІВА, ЧИ ТО СПРАВА
Загадка
Є слова — ну й цікаво! Є слова — просто диво! Прочитаймо їх з вами: чи то зліва направо, чи то справа наліво — означають те саме. Ось дивіться: корок, біб, око, Кирик, зараз, піп... Є ще й інші на умі, та назвіть ви їх самі.
ГОВОРИ, ЯШКО, ІЩЕ РОЗКАЗУЙ!
Як була після війни розруха, дядько Білик взяв торбину: що ж, поки що прощай, ріка Ревуха! — та й подався із синком за Сож.
Взяв він хліба й солі на дорогу (бо дорога довга і важка). Добре, що з собою на підмогу підхопив кмітливого Яшка.
Тесля там робив хліви, сараї, поправляв на зиму реманент. А Яшко, як це в майстрів буває, щось тесав та подавав струмент.
Од хлоп'ят почув він про героїв, про відвагу їхню на війні. І незчувся, як слова засвоїв, білоруську мову і пісні.
І за кілька місяців по тому (непомітно літній час зрина) повернулися вони додому, заробили бульби і зерна.
І Яшко став дітям говорити все, що чув за Сожем від хлоп'ят. Обступають хлопця наші діти, розглядають з голови до п'ят.
Полонить Яшко, чарує навіть дзвінко-ніжним білоруським «дзє». Оголошує, чита напам'ять — Янка Купала: «А хто там ідзє?»
Білоруська мова — наче казка, — вперше чують Таня, Коля, Гриць: — Говори, Яшко! — Ды калі ласка, буду і чытаць і гаварыць...
І вони ізнов то біля хати, то біля Ревухи бережка сходяться гуртом, щоб розпитати, щоб послухать Білика Яшка.
Де Яшко з'являється — одразу неодмінний хвостик дітвори: — Говори, Яшко, іще розказуй! — Говори, будь ласка, говори!
НА КОЖНІМ КРОЦІ
В житті робив ти свій перший крок, сьогодні в школу йдеш на урок.
А що ідеш ти, то робиш кроки, — отак і вийдеш у світ широкий.
І раптом думка поміж думок: а що за слово цей самий крок?
Тут щось цікаве таїтись може, бо й слово кроква на нього схоже!
Та слово, друже, знань вимага, в болгарській мові є крак [1] — нога.
А в білоруській є слово крочыць, [2] — уже й не треба мізки морочить.
А як відкрились нам крок і крок, — тоді звідкіль же російське шаг?
Згадай тут відстань, ту, на яку ти ногою можеш вперед сягнути —
один раз ступиш — один і сяг, а сяг прадавнє дало нам — шаг.
Отож і справді кінець мороці. А що потрібно на кожнім кроці?
На кожнім кроці — знання, знання, інакше йтимеш ти навмання.
СОБІНОВ СПІВАЄ
Собінов приїхав на гастролі. Золотий сезон. Найкращі ролі. Собінов співає на Вкраїні ув «Онєгіні» і в «Лоенгріні». Собінов співає в «Майській ночі». Тисячі послухати охочі.
Наша опера заледве набирає сили, й раптом — світове імення в ній оголосили.
Жовтню — перший лиш десяток. Ще зіяють рани, ті, що нашому народу завдали тирани,
як була на рідну мову люта заборона, як жорстоко її царська тиснула корона.
А сьогодні море звуків плещеться безкрає: в українському театрі Собінов співає.
Але що це? Ярославець, корінний волжанин, українською співає. Знак любові й шани.
Для волжанина, напевне, нелегка то праця — кожне виплекати слово, знати, не збиваться!
Сотні слухать Лоенгріна, й Ленського охочі, і Левка у «Майській ночі» слухать до півночі...
Грім овацій. Свіжі квіти. Захват по виставі. Коло нього і артисти, й глядачі цікаві.
— Ви пробачте нам, — аж сяють молоді дівчата, — а по-українськи важко ролі вам вивчати?
Він, симпатію відчувши в їхньому нестримі, лиш очима усміхнувся, ще в костюмі й гримі:
— Може, декому і важко, та признатись мушу, легко все мені красиве западає в душу.
У Москві я Заньковецьку бачив на гастролях, українських корифеїв у найкращих ролях.
В юні роки з ними навіть виступав укупі, у Сад омського Миколи в українській трупі...
В нашім мовнім багатоголоссі Собінов хвилює нас і досі. Золота сторінка не зів'яне. То хіба ж могли тоді кияни, як і харків'яни, й одесити, на руках артиста не носити!
КЛАСНА ЗАГАДКА
Іще одна загадочка для вас: прикметник означа найвищий клас, споріднений з іменником співзвучним. Лиш Й на К в кінці змініть — і враз ви познайомитесь з маленьким учнем, який не ходить ще і в другий клас... Як почнете цей вірш читать спочатку, то знайдете ви натяк на відгадку.
Який прикметник і який іменник?
(Першокласний і першокласник)
ЗАГАДКА ДИТИНСТВА
Враження дитинства – ясновесні! Слів краса! Звідкіль іде вона? Наче загадки якісь чудесні: рідна мова – дивна дивина!
Вперше у житті штанці крамні хлопцеві придбали у Ромні. Лиш надів – усі йому: -- Митянчик, ти – як янчик!
-- Що за янчик? – хтось спитав. І сивий батько наш поважно відповів: -- Так говорять, коли хтось красивий, так ми чули од своїх батьків...
я цікавивсь цього слова змістом, в словниках шукав його стократ... Та в Чехословаччині туристом побував і розказав мій брат:
— Знаєш, хто наш Янчик благородний? Як не здогадались ми? Це ж той люблений словак, герой народний, справді красень, Яношик-герой!
Я зрадів: усе — в єдинім слові, все в іменні! Отже сумнів пріч. Яношик! Але в розмовній мові — Яншик, Янчик — ось у чому річ!
Слово пломенить червоним маком (над легендою не владний час!). Як його передали словаки? Як воно долинуло до нас?
СЛОВО ЦЕ – СТАРОВИННА БУДОВА
Загадка
Слово це — старовинна будова з гостряками мурованих веж. Щойно зміниш ти наголос слова цим одразу будову замкнеш.
Що це за слово?
(замок, замок)
ГУСИ
Професора Баженова [3] уроки усе життя я буду пам'ятать. Байки Крилова повторяли, поки не навчимося правильно читать.
Професор нас вимовою чіткою подивувать нагоди не минав: — Читайте так: «Лозиною гнучкою на продаж селянин гусей до міста гнав». Читаючи, ви уявіть картину: гусей, і селянина, і лозину.
І я згадав, як дядько Єлисей наймав підпасичів гонить гусей: ледь світ в Ромен погнать і дотемна за двадцять верст вернутися з Ромна. За те, що віджене гусей Марійка, дивися, й набіжить якась копійка. Але «гел-гел» для старшої сестрички не раз слізьми кінчалося з незвички.
Згадав я на занятті той маршрут і вже забув, чого сиджу я тут. Професор бачить: — Митю Білоусе, куди твої помандрували гуси? — Певніше я спираюся на парту від теплого професорського жарту. А він киває — повторять за ним: «Таж наші предки врятували Рим!»
Проказую рядок, але на думці ізнов сестра, окраєць хліба в сумці... І вже через гусей тих на траві Ромен і Рим змішались в голові... Не знаю я, чи справді від навали спасли ті гуси Стародавній Рим, а нас від злиднів трохи рятували, коли я був малим...
ЧУДЕСНІ БАРВИ
Які чудесні барви у нашій рідній мові, які відтінки різні від Сейму аж по Сян! У Києві говорять інакше, ніж у Львові, — і чорногуз, і бусол, лелека і боцян...
Так наче називаєш різновиди лелек ти, а це лиш різні назви, синонімічний ряд. А є ще риси мови, що звуться діалекти: це говори місцеві на дещо інший лад.
На Київщині (в Літках) взуття зовуть обувка, а огірок звичайний в Чернігові — гурок, а кошик на Поліссі (в Іванкові) — кошувка, і назви, і вимова різняться що не крок.
Раз якось на базарі професор із столиці заговорив із дідом, що ягоди привіз: — То, значить, на Поліссі вродили полуниці? Я бачу, ви з-над Снові, із хутора Рогіз.
Дід витріщає очі — і як це може бути? — То ви з Рогозу родом? Мо, інженер? Поет? — Та ні, я просто знаю, як де говорять люди: прислухуюсь до мови — і в цьому весь секрет.
СЛОВО ЦЕ ПРОСТЕ -- НЕ ДИВОВИНА
Загадка
Слово це просте — не дивовина (зустрічаєм мало не щодня), організму складова частина і періодичне видання.
В цьому слові тільки й заковики: другий склад наголоси – і вмент означать почне воно великий клавішний музичний інструмент.
Що це за слово?
(Орган, орган)
МИХАЙЛО СВЄТЛОВ ЧИТАЄ РУДАНСЬКОГО
Ні, їй-право, дивне сяйво є навколо слова! Українську мову в Ялті чув я від Светлова: про Руданського Степана принагідне мовив, і полинув на Вкраїну вітру ніжний повів.
Ми з будинку йшли до моря смуглі, загорілі — Луговськой, Светлов і тут же — Вікстрем, Нонешвілі. Говорили, що Руданський лікував тут хворих і ходив по цих завулках і по цих ось горах.
— Да, — сказав Светлов, — Руданский — и поэт и личность. — I додав по-українськи:— Співомовки — вічність! Як там здорово у нього, — осміхнувсь грайливо, — про торговців співомовка... я зіб'юсь, можливо:
«Зайшов мужик до крамниці, а пани сміються: — Тут не дьоготь, тільки дурні одні продаються.
А мужик їм: — Тож нівроку добре торгувалось, щойно два вас таких гарних на продаж зосталось...»
Бистрі скутери по морю мчали повним ходом, а Светлов стояв високий, схожий з Дон Кіхотом. Повідав нам співомовки з сатиричним вістрям, всі сміялись, особливо Нонешвілі й Вікстрем.
НЕВМИРУЩИЙ РУШНИЧОК
На декаду в Ташкент з України прилетіли і старші майстри, і з молодшої їхньої зміни два поети: обидва — Дмитри.
Заповняють картки в готелі, аж підходить дівча:— Я — Зухра, — усміхаються очі веселі до гостей з-над Славути-Дніпра.
У руках записна в неї книжка: — Хочу, — каже, — в концерті для вас заспівати «Рушник» Малишка, — підкажіть українські слова.
Переглянулись два поети (щойно в світ «Рушничок» злетів): сяк-так знають перші куплети, а з останнього — кілька слів.
Та не знати свого — це ж сором, і не скажеш про це Зухрі. Що ж, згадаєм, мовляв, відтворим, як звучить у нас на Дніпрі.
А воно, знайоме до болю, в голові не все ожива. Що робить? Дали собі волю — повставляли свої слова.
І чудово Зухра проспівала, заворожена зала була: «Рідна мати моя, ти ночей не доспала і водила мене у поля край села...»
Прозвучав «Рушничок», нівроку! «Біс! — кричать узбеки. — Ура!» Але якось через півроку прибула на Вкраїну Зухра.
Виступає вона з концертом, пісню в нашій столиці співа. Із узбецьким легким акцентом вимовля українські слова.
Та цікаво, що буде далі: тут найвищі ноти бери, бо Малишко сидить у залі, — це помітили два Дмитри.
Пісня стелиться, пісня лине, та чи автору це не в гнів: слів Малишкових — дві третини, а третина — слова Дмитрів.
— Видно, сплутали щось узбеки? — настороживсь поет. — Що таке? — Щось незвичне, немов далеке, але серцеві все ж близьке!
А Дмитри підвелися знишка (поряд ложа їх — бенуар), поглядають в партер на Малишка, — аплодує Зухрі пісняр.
Та кому на серце не ляже? І Малишко просяяв:— Біс! Я не знав, що «Рушник» мій, —каже, - варіантами вже обріс!
ЗЛИТКИ ЗОЛОТІ
Чи ти задумувавсь, відкіль оті у нашій мові злитки золоті? Як намистини, диво калинове — частини мови!
Який співець, поет, який письменник уперше слово вигадав — іменник? Іменник! Він узяв собі на плечі велике діло — визначати речі, — ім'я, найменування і наймення: робота. Біль. І радість. І натхнення.
Ну а візьмімо назву — дієслово, само підказує, що діє слово! Ще й прикладу на нього не навів, а вже до півдесятка дієслів!
Прикметник дасть іменнику — предмету якусь його ознаку чи прикмету.
Числівник може визначить тобі число речей, порядок при лічбі.
А поспитай звичайного займенника, за кого він у мові? За іменника!
(Хоч може цей наш скромний посередник замінювать числівник і прикметник.)
Прислівник звик, незмінюваний в мові, ознаки різні виражать при слові.
Сполучник каже: скромну роль я маю, але слова я в мові сполучаю.
І частка мовить: слово я службове, але людині чесно я служу. І, будьте певні, в інтересах мови і так і ні де треба я скажу.
А вигук може пролунать, як дзвін, у мові, мабуть, найщиріший він!
«Ура! — гукнеш ти друзям неодмінно. — Сьогодні з мови я дістав «відмінно»!»
Частини мови! Назви наче й звичні, полюбиш їх — красиві, поетичні!
«Відмінно» заслужив ти. Знав — чудово. Це за любов найвища з нагород.
Хто ж так назвав оці частини мови? Назвали вчені. Й підхопив народ!
ПРО ДАВНІЙ ПРЕДМЕТ
Загадка
Цей іменник означа предмет для зрізання злаків і трави. Прочитаєш ззаду наперед — будь-що тисни ним чи сік дави. Який це іменник?
(Серп, прес)
ЛІНИВОМУ НЕ РОЗГАДАТЬ НІКОЛИ
Загадка
Лінивому не розгадать ніколи, кмітливому на відповідь — хвилина. А буде наша загадка така: три букви, означають те, що й поле. Додай знак м'якшення — і вже тварина з родини оленів, струнка й прудка.
Що це таке?
(Лан і лань)
ЦЕ Ж ЯК ВІРШ!
Є ще люди сонні, наче сови, а глухі до слова — це найгірш. Ти до рідної прислухайсь мови, прокажи відмінки — це ж як вірш!
Називний питає: хто ти? що ти? Хоче він про наслідки роботи і про тебе чути лиш похвали, щоб тебе як приклад називали.
Родовий доскіпує свого — хоче знати він: кого? чого? І про тебе знать, якого роду, що немає роду переводу.
Все давальний дасть — не жаль йому, але хоче знать: кому? чому? Знать про тебе, гожого на вроду, що даєш і ти свому народу?
У знахідного свої потреби: він — кого? і що? — питає в тебе. І кого всі ми за друзів маєм, і що друзі роблять нам навзаєм?
А орудний хоче знать: ким? Чим? У труді орудуй разом з ним. Хоче знать: що здатний ти утнути? Чим ти сильний? Ким ти хочеш бути?
А місцевий — де? В якому місці? Хоче знати — у селі чи в місті? Кличний закликає всіх навколо: гей, Іване, Петре чи Миколо, ви не будьте сонні та байдужі — у житті нема нічого згірш.
Рідна мова! В ній слова — як ружі, а самі відмінки — наче вірш.
НА УРОЦІ МАТЕМАТИКИ
Він до класу зайшов неквапливо, крейду взяв і, немов чарівник, вивів числа на дошці красиво: — Ось вам ділене, частка, дільник.
Заспівало нам слово доданок, мов дударик заграв на дуду; а дільник — як щільник із дуплянок, що дідусь нам зібрав у саду.
Частка, множник, добуток, остача — квітів жмутик, і бджілка гуде; оживають слова — і задача веселіше до розв'язку йде.
Зачаровані мовним розмаєм, що росою спадає з розгіль, ми в учителя щиро питаєм: — А від кіль це буяння? Відкіль?
— Від землі слова рідного соки, — усміхнувсь він, скінчивши урок, — Це — поезії небо високе, що людину зове до зірок.
ВІН ПІСЛЯ РЕЧЕННЯ, ЦИТАТИ
Загадка
Він після речення, цитати вмостився, схожий на гачок. Всіх нас примушує питати, а сам ні пари з уст — мовчок.
Що це таке?
(Знак запитання)
МУДРИЙ ПОРАДНИК
Загадка
Завжди можу стати в пригоді, моїх вам порад не злічить. І кажуть про мене в народі: «Мовчить, а сто дурнів навчить».
Що це таке?
(Книга)
ДІЄ СЛОВО!
Бистрі очі, вмілі руки, рухи точні, як слова. Вияв радості і муки — слова, мови плоть жива.
Де леміш і чересло — розрослось колосся, сиве жито поросло — слово розцвілося!
Де сокири звуки чисті, пилки виспіви прості, тирси розсипи злотисті, мови злитки золоті.
Де позначило тесло біг коліс, полоззя, де цвілося ремесло — слово розцвілося!
Стружок кучері русяві, сиві вуса конопель, на Дніпрі, Сулі, Росаві - не за тридев'ять земель.
Де загонило весло в сіть йорша, лосося, змислі слово проросло – слово розцвілося!
Далі – лопать замість весел і машина замість рук, від старих простих ремесел – в царство мудрості наук.
Щоб ракету понесло в зоряне міжгроззя. Де безмежне зір число – слово розцвілося!
— Любі діти, хто з вас тему візьме, — каже вчитель, — тема не важка: розказати про неологізми на занятті мовного гуртка.
І знічев'я глянув на Марійку (знали всі відмінниці ім'я). Але Людочка, що мала з мови трійку, руку підняла: — Давайте я...
Як це сталось — досі невідомо: доказать запраглося в ту мить. Та злякалась, розгубилась дома: «Вийду... що я буду говорить?»
У дворі Тарасика зустріла: — Що робити? — А Тарасик їй: — Дам посібник. З мовознавства. Діло? — Шмиг додому — і несе мерщій.
Люда дома книжку розгорнула — ой, якраз цікава є стаття: різних слів сучасне і минуле, як слова народжує життя.
Низку слів докинула їй мама, що з'явилися не так давно: холодильник, кінопанорама, телевізор, стереокіно...
І коли гурток зібрався знову — інша справа! — Люда на гуртку повела свою нехитру мову, що й малим і старшим до смаку:
— Я читала, — повідає Люда стишеній цікавій дітворі, — що слова так само, як і люди, молоді бувають і старі.
Кожен з нас неологізми знає: це нові слова. Вони кругом. А в старих їх словниках немає, мотобол, фломастер, космодром.
А якісь слова обов'язково тільки змінює життя живе. То й буває, що відоме слово, але значення його — нове.
В нашем побуті така новинка для старих людей звучить невклад: каблуки – шпильки, вид мебли – стінка, а портфель квадратний – дипломат.
і якби моя бабуся встали, здивувались теж би, що двірник – не людина, як вони вважали, а на склі машини очисник!
Учні тепло, дружно засміялись і незчулись, як настав кінець. Люда щиро: -- Ой, я так боялась! – А Марійка: -- Що ти? Молодець!
Вчитель каже: -- Клас тебе заслухавсь, -- Кращого й чекати я не міг. – Люда ж знов: -- Це не моя заслуга, -- це мени Тарасик допоміг!
ПЕРШЕ – СНІП ПО ОБМОЛОТІ
Шарада
Перше — сніп по обмолоті на покрівлю хати, друге — жінка, ще точніше - материна мати.
А коли в одному слові поєднаєш те і те — буде квітка, що весною жовтим цвітом зацвіте.
Що це таке?
(Кульбаба)
ЯК ЦАР ПОВЕЛІВ
Доводилось чути мені: «Навіщо ті коми дурні? — Казав п'ятикласник-хлопчак. — Зі слів зрозуміло і так!» На це я казав у одвіт: є притча старезна, як світ, переказ про вирок царя, коли привели бунтаря., Слузі він диктує в ту мить: «Карати не можна простить». Той пише, як цар повелів, а коми не ставить між слів. І ось на майдані для страт — бунтар у кайданах. І кат, що мав за царя відомстить. «Карати, не можна простить»,- слуга об'явля рішенець. Аж руку підносить мудрець (усі шанували його): — Не так прочитав ти, слуго. - Бо встиг зазирнуть тайкомл, що коми у тексті нема. Взяв вирок, поправив умить: «Карати не можна, простить». Побачив, що кома змогла? Така колись притча була!
МОЖЛИВОСТІ ПРЕФІКСА
Загадка
Префікса можливості безмежні. Пари слів, що змістом протилежні, префікс може в значеннях зрівняти. Але що там довго мізкувати? Префікса до слів додаймо з вами — різні стануть означать те саме;
Добре слово настрій, дух підносить; забувати, друже мій, не варто, що для настрою і жарту досить просто теплого людського жарту.
Як народ веселе слово творить? Ось по кризі йде дідок бровастий, зустрічає дядька і говорить: — Де б оце його отут упасти?
Дядько теж боїться посковзнутись, але йти йому уже певніше. Не минув нагоди усміхнутись: — Та вже падайте, де вам зручніше...
І обидва розсміялись гучно: ковзанку пройшли благополучно.
Ось улітку (квіти на газонах), сміючись, біжать дівчата юні, будівельниці в комбінезонах, крейдою оббризкані красуні.
І за мить уже шпаркі дівчата вносять козли крізь скляні дверини. Й тут же Мотря, дівчина завзята, блиснула очима в бік Марини:
— Як би це розбити шибок зо три? Ти заходь, Марино, звідсіля ось... — А Марина їй: — Та бачиш, Мотре, я ж оце й сама вже націляюсь.
І обидві розсміялись гучно: козли пронесли благополучно...
Ти звертав увагу, друже милий, що таке в житті веселе слово? Гумор надає людині сили, коли в серці сяє веселкове.
СКОРО ВЖЕ КАНІКУЛИ
Нам гулять, звичайно, ніколи, в школі все для нас цікаве. Але скоро вже канікули — нас нові чекають справи.
Жовтень каже: — Дощ я висію й чисте небо вам готове! Ми ж на свята у Киргизію і — в похід на Алатоо...
Землю білою нам дратвою Дід Мороз прошив на славу. В ці ж канікули ми в Латвію гайнемо на Даугаву!
Травень каже: — Повзеленюю буйним зіллям кожну хату. Ми ж на свята — у Вірменію, до підніжжя Арарату!
По дощах земля стужавіє — здійсним літні мри давні: в червні їдемо в Молдавію, до Дністра, в зелені плавні!
А з Молдавії у Грузію нам дорога недалека. З усіма своїми друзями ми знайомі ще з Артека.
Про кіно, було, там споримо чи про книжку, що читаєм. Вам цікаво, як говоримо, коли мов усіх не знаєм?
Хто грузинською, марійською... Коли ж разом братнім клубом всі говоримо російською, бо її, як рідну, любим.
Нам гулять, звичайно, ніколи, в школі все для нас цікаве. Але скоро вже канікули — нас нові чекають справи.
ДВІ КРАЇНИ
Шарада
До умови шаради простої тут ми Африку мусимо вставити; в ній до назви країни жаркої Бо попереду мусим добавити — й принесуть нам у кліматі зміну дивовижні словесні химери ці, і потрапим ми в іншу країну, що вже буде в Південній Америці.
Які це країни?
(Лівія й Болівія)
ПРИЧАРОВАНА
Раїсі Карагезян [4]
Сквером жінка миловидна йде зі школи з дітками: східний тип (з обличчя видно), порівнялись швидко ми.
Усміхається: — Так пряжить тижнями останніми, що мої малята кажуть — наче в Єревані ми!
Взагалі ми з Зангезура свій вірменський рід ведем. В нас, як каже ваш Сосюра, щастя зоряний едем.
Що не слово, то такою мовою співучою! Ідемо попід густою липою квітучою.
— Як, — питаю, — ви, вірменка, нашу мову вивчили? — А читаючи Шевченка! Мабуть, це пришвидшило!
«Кобзаря» читала в вузі, час у ночі крадучи. «Стажувалася» в бабусі у селі Безрадичі.
Як співали молодички «Продай, милий, сиві бички», часом підпрягалася, — від душі сміялася...
— Що ж найперше стало вабить? б ж якась основина? — Українська пісня, мабуть, — нею причарована!
АББАС І МИКОЛА [5]
Два гарні поети відомі у нас — киянин Микола й бакинець Аббас.
Як з'їдуться разом ці двоє братів, подовгу смакують красу рідних слів.
Миколу хвилює розмова жива, Аббаса питає про їхні слова:
— Чечек у вас — квітка, як чічка у нас. — І кюль у нас — квітка, — говорить Аббас.
— То й наша кульбаба іде звідсіля? — Так, — каже Аббас, — луки й вам звеселя.
Микола русалок згадав на Дніпрі. — Цікаво: русалка у вас — су пері!
— Тут, бачиш, два слова, бо су — це. вода, а з неї русалка — пері — вигляда.
Жартує Аббас, бо русалок не раз стрічав у Шевченкових творах Аббас.
Смакують, до суті доходять самі. Микола напам'ять чита Насімі.
Рядків переклали не сотню, не дві, — це чічки духмяні, це квіти живі!
Киянин Микола й бакинець Аббас прозорістю слів милувались не раз:
— Ах, чудо-слова: чи Десна, чи Басань! — А ваші дива: Сумгаїт, Ленкорань!
Аббасові сниться безмежжя Дніпра, Миколі завжди — білопінна Кура.
Тому про них друзі говорять у нас: бакинець Микола-й киянин Аббас.
СТАЮТЬ У ПРИГОДІ
Загадка
Коли твір якийсь готую, різні речення пишу, щось, буває, я цитую, мову вводячи чужу. Але, любий мій читачу, як для вас її позначу? Тут уже не допоможуть ані коми, ні крапки, у пригоді стати можуть — здогадались ви?
(Лапки)
МАЛЕНЬКІ ПОСЕСТРИ
Оляночка після школи гостює в Литві у Агне. І радісно, як ніколи, зелена їм рута пахне.
Ось Агне біжить на ґанок стрічати погожий ранок, а там застає Олянку і каже: — Доброго ранку!
— Лабас рітас! — Олянка їй. Давай умиватись мерщій. Воркують собі дівчатка, завжди нерозлучні, в парі.
У Агне — сині очатка, в Олянки — очиці карі. Беруть газету в кіоску (на вулиці повно люду):
— Я буду вивчать литовську! — А я — українську буду! Злетів шпачок на полянку, примчав на траву, на попас.
— Он шпак! — зраділа Олянка. І Агне зраділа: — Шпокас!
А ген ріка недалеко. І Агне: — Он гандрас бродить! Олянка: — А в нас — лелека! Не схожі слова, виходить.
Олянка хотіла б нині буть з Агне в Києві в парі. У Агне — очата сині, в Олянки — очиці карі.
Вже й вечір. А рута пахне. Та ніч насуває з-над плес. — Добраніч! — говорить Агне. Олянка: — Лабос нактьєс!
ПІДПРИЄМСТВО І ЗАТОКА
Загадка
Двоскладове наше слово — підприємство промислове, а знак м'якшення додай — буде вже частина річки чи затока невеличка.
Що за слово? Відгадай.
Власне, два тут слова (з різним наголосом навіть). Хочеш — підкажу тобі я:
це -
(завод і заводь)
СІМ'Я
Ти чув таке: сім'я — держави ланка? Я розкажу, яка в нас є сім'я: Дід — українець, баба — росіянка, онук — туркмен. (І їхній родич — я.)
Ніде не приймуть хлопця за чужого; куди не киньте — скрізь його рідня. І Київ свій для нього, і Чарджоу [6], і він про всіх турбується щодня.
Чорнявий хлопчик: в маму а чи в тата? Батьки ж бо — українка і туркмен. Яка ця хата мовами багата, ще й славна розмаїтістю імен.
Олекса — діда звали. Баба — Люся. Батьки — Рахман і Ольга, син — Мурад. І мови — тата, мами і бабусі — звучать, як спів, і їм хлопчина рад.
А якщо мама хоче супу з гречки, бабуся — щі, а татко любить плов?
Тоді пораду проти суперечки дає їм Котляревський знов і знов:
«Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона...»
Тоді всміхаються батьки і діти, як всі щасливі люди на землі.
В оселі їх витають заповіти Шевченка, Пушкіна й Махтумкулі.
СЛОВЕЧКО ПІДВЕЛО
Яка чудесна кожна мова! Але слова мотай на вус. Як не уважний ти до слова, то може трапитись конфуз.
Бо є омоніми міжмовні, відомі вченим з давнини: слова однакові назовні, та різні значенням вони.
І дуже легко помилиться — суцільні рифи навкруги: болгарське булка — молодиця, вонявка в Чехії — духи, а білоруське бульба — й зроду картопля... Он які діла!
Та розкажу я вам пригоду, яка в Молдавії була.
До піонерського будинку край мальовничого села у табір праці й відпочинку юнь з України прибула.
Знайомляться загони, класи: гука вожатий і своїм, і гостям теж: — Интр-ац-ла-каса! що значить: «Просим вас у дім!»
Наш хлопець, до дурнички ласий, Не знав, що каса в них — це дім. — Ще й не робив, а вже до каси! — гукнув, пожвавившись: — Ходім!
Нічого дивного немає, що збоку смішно всім було. Подумати — і то ж буває: отак словечко підвело!
ДО ПОЕЗІЇ ЛЮБОВ
Є на київській околиці восьмирічка в Крюківщйні. Знаєш, чим відома школа ця всій великій Батьківщині?
Слідопитами завзятими (йдуть на пошук знов і знов). Їхні будні робить святами до поезії любов.
А музей! Хлоп'я з указкою вірш читає... Ряд портретів... Гомонить живою казкою біля школи Сад поетів.
Почуття ж бо стільки теплого в них до воїна-співця! В пам'ять кожного полеглого посадили деревця.
У поезію закохана дітвора розкаже радо про Герасименка й Когана, Чумаченка і Отраду.
Ось рядочки безіменнії — ким написані? Коли? Щоб узнать — в Москві, в Вірменії слідопити побули.
Що читаємо, що бачимо, затамовуючи подих, — все зусиллями дитячими в літніх зібрано походах.
Кожне з них душею чулою як перлин, тих слів шука до обірваного кулею поетичного рядка.
Рюкзачок — їх амуніція, більш нічого в них немає. Але кажуть, що й міліція на шляхах їм козиряє.
МАЛЕНЬКА, МЕНША ВІД МАЧИНИ
Загадка
Маленька, менша від мачини, ні з ким не стану на борню. А при читанні, коли треба, й людини мову зупиню.
Що це таке?
(Крапка)
ВОНИ ДЛЯ РЕЧЕННЯ БАГАТО ВАЖАТЬ
Загадка
Вони для речення багато важать: турботливо обнімуть, як дружки, і вставлені слова й цитату вкажуть, Давайте ж назовем їх. Це —
(Дужки)
ЧИ ВАЖКО РОЗГАДАТЬ?
Як розгадать, звідкіль походить слово, що дивиться на тебе загадково?
Таких птахів стрічали-бо не раз ви, що зробули звукоподібні назви:
у росіян кукушка, знана птиця в болгар її сестриця – кукувіца.
А півень – кокот у слов’ян справіку (бо й ко-ко-ко, -- не тільки ку-ку-рі-ку!)
В прадавній Індії: куккутас – когут, а схоже у Литві: кукутіс – одуд!
А одуд у болгар за збігом дивним зоветься жартома… циганським півнем…
А якщо назви не звукоподібні? Зусилля додаткові тут потрібні.
Буває слово: вдаєтесь до нього — не промовляє спершу вам нічого.
А назва не звичайна, не безлика, — у ній прихована краса велика, —
над назви островів, архіпелагів, — як місто-сад Алма-Ата в казахів.
Для них не тільки милі звуки в слові, а Батько Яблук це в казахській мові.
А чом болгарське місто зветься Враца? До нього вхід — між скель ворітця — вратца.
А в нас село — чом зветься Ніжиловичі? Колись жили мисливці — мужі ловчі!
Та щоб збагнути слова суть чудесну, теж треба вергати руду словесну.
Як роблять це невтомні і натхненні талановиті мовознавці-вчені.
ЗЛИТА Х ХВОСТКОМ ЦЯ КРАПКА
Загадка
Злита з хвостиком ця крапка, невелика, власне, лапка. Робить паузу, всім знайома. Як вона зоветься?
(Кома)
ШЕНІ ЧІРИМЕ [7]
Р. Чілачаві
Слів грузинських, де я виріс, не учили ми. Але чув я чудо-вираз — шені чіриме.
Чий високий дух, як гори, — тим відмірено брать чуже на себе горе — шені чіриме.
Лихо в друга чи в сусіди висне гирями: — «Най мені твої всі біди — шені чіриме».
Чий широкий дух, як море, — тим відмірено брать чуже на себе горе — шені чіриме.
Біль словами гасять люди щемно-щирими. Хай наш вік щасливим буде — шені чіриме!
А ХТО Я?
Загадка
Я такий же, як знак розділовий, і відомий шкільній дітворі. Та в словах української мови я пишусь не внизу, а вгорі. Спробуй лиш написати ім'я — зразу стану потрібним і я.
(Апостроф)
ВИПАДКОВА НАЗВА
— Ти знаєш, друже, що може слово з напів'ясного нам джерела предмету назву дать випадково, і назва влипне, як там була!
Тарасик слухав мене, завмерши, уже до бесід зі мною звик. — Коли англійці ступили вперше до австралійців на материк і там уздріли якусь тварину — сумчасте диво на двох ногах — подивувались якусь хвилину, аж гульк — тубілець іде на шлях.
Англієць якось йому зненацька: — Що за тварина ця чудернацька? — Та слів англійських не чувши й близько, знизав плечима той: — Кенгуру! (що означає по-австралійськи «не розумію», «не розберу»).
Отак і стало це кенгурисько відоме в світі як кенгуру. Все, бачиш, сталось тут випадково, а не зітреш ти його нічим: для австралійців і рідне слово, але як назва — немов вітчим.
ПРО ПІВНЯ
Чом півень, як співа, очей не одкриває? Тому, що він по пам'яті співає!
(Французький жарт)
— Але ж удень співає рать співоча, а півень і вночі — як потороча!
(Репліки цікавого хлопця)
Красень півень по подвір'ю ходить. А про нього ви хіба не вчили, що з тропічних джунглів він походить, де курей уперше приручили?
Любленець індійського народу, знаний там цей красень гребенястий, як провісник сонячного сходу, вічний символ радості і щастя.
Де індійська голуба Малакка чи південний інший осередок — правив за будильник цей співака, красеня сьогоднішнього предок.
А для нас диковина велика: спить собі співун під дахом дому й раптом — леле — як закукуріка! А секрет, мій друже, ось у чому:
екваторіальні дні і ночі в різні пори дивовижно рівні: в час той самий — хочеш чи не хочеш засинали й прокидались півні.
Сонця схід завжди о шостій ранку, захід же — увечері о шостій. У години ці й вели співанку когутові предки пишнохвості.
Тож кричать півні вночі й понині без ніяких примх і забаганок, бо в цей час на їхній батьківщині саме починається світанок.
ТРІШЕЧКИ НАПРУГИ
Загадка
Нумо трішечки напруги, ось вам і подробиці: перше тут — предмет, а друге що з предметом робиться.
Як би речення словами не були заклечані, досить легко ми їх з вами визначимо в реченні.
Хто вони?
(Підмет і присудок)
ЩЕ ПРО СПІВУНА
— Це ви так розповіли про півня, — чи не він — улюблений ваш птах? Бляшані його фігурки дивні і мені стрічались на дахах!
(З розмови з Тарасиком)
Справді, півень — птиця, що єдина має від годинника ключі, що й спросоння нам, котра година, сповіщає завжди уночі.
Взять індика, що в дворі калдика, павича красуня-хвастуна, — не замінять белькотом і криком нам нічного часу вістуна...
Предок нашого словечка голос — слово gal, а вже від нього шлях і до півня — по-латині gallus, — адже й справді голосистий птах!
ЖАХЛИВА ПЛУТАНИЦЯ
Тарасик, як метелик, пропурхав до півдня. Оце б дивитись «телик», та є ще завдання.
І все це вчити мусим... Нащо воно мені? — Повів тут батько вусом: — Ні, — каже, — синку, ні.
До назв усі ми звикли, дорослі і малі. А уяви, що зникли всі назви на землі.
Задумали ми нині у Харків чи Москву, чи на своїй машині в мандрівку світову.
Мчимо в шаленім леті, а вздовж усіх шляхів ні назв на всій планеті, ані вказівників.
Машини, мотоцикли, автобуси довкіл. А власні назви зникли — країн, і міст, і сіл.
Кругом шляхи безмежні, по рейках мчить експрес. Летять швидкі й пожежні куди? Нема адрес.
З-за рубежу прибулець шука Алма-Ати — ні назви міст, ні вулиць — куди йому іти?
Летить туристська група, у неї повно скарг: не зна, де Гваделупа, а де Мадагаскар.
Жахлива плутаниця. А бач, до цього зла така собі дрібниця, як назва, довела!
НАЗВА РІКИ
Загадка
До країни знань ішов мандрівник і зустрів цікаві складники: поєднались префікс і числівник і зробились назвою ріки.
Яка це назва?
(Прип’ять)
МАМУТ
Іще в добу льодовикову людина зустрічалась з ним. Коли ж із ним спіткалась знову, він був лиш рештком викопним.
Не взнаєш, хоч кричи ти пробі, як звавсь цей велет за життя, бо назва мамут у Європі — пізніших років набуття.
Та що за слово? Ні в німецькій, ані в французькій, ані в грецькій, ані в слов'янських основних немає з ним зв'язків прямих.
І їдуть вчені поліглоти в Сибір, у царство холодів — - у краї вічної мерзлоти шукати мамута слідів.
Дерзай, хапайсь за кожну вістку, збирай по капельці, питай: це ж з мамута слонову кістку відсіль вивозили в Китай.
Це ж тут легенд про нього повно з льодовикової пори — про зріст його, про довгу вовну й загнуті бивні догори.
Що ходить він попід землею, такий великий, як гора. Надміру ж вирине із глею — ковтне повітря й помира.
Тож уявлявся він народам, що з Півночі вели свій рід, як велетенський від природи невиданий підземний кріт.
Підземний кріт? Шукавши ниті (як знаємо з книжок тепер), про це в минулому столітті дізнавсь російський вчений Бер [8].
Хоча радіти годі, мабуть, але задуматися слід: є у естонців слово maamutt, що й означа — підземний кріт!
Естонія й Сибір... Можливо, це дивно вам: де Крим, де Рим? Та все сприймається, як диво, з прадавнім звірем викопним!
ДІЄСЛОВО, НЕ В'ЯЖЕТЬСЯ З РУХОМ
Загадка
Дієслово, не в'яжеться з рухом. Його змісту не знать просто сором: як без префікса — сприйметься слухом, а як з префіксом — сприйметься зором.
Яке це дієслово?
(Казати, показати)
ТЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК
Я радий, що ти, Тарасику, так підріс і так зміцнів, що читаєш нашу класику і сьогоднішніх співців.
Мов стрибком ловця обачного ти за роги взяв бика. А давно питав «клумачного» у бабусі словника?
Нині клунком не врятуєшся, бо словник важенний — страх! той, що ним ти користуєшся — в одинадцяти томах.
Букви золотом відтиснено: кожне слово — золотник. Між братів-народів визнано український наш словник.
Мово, ти — відкрита часові, мужня, ніжна і дзвінка; муки, помисли Тарасові, серце Лесі і Франка.
Скільки сонця полудневого у Тичининській добі! Скільки сяєва Вишневого, співу Рильського в тобі!
Я радий, що ти, Тарасику, так підріс і так зміцнів, що читаєш братню класику і сьогоднішніх співців.
Бо гордиться Батьківщиною кожен сущий в ній язик. Дух братерства, дружбу щирую прославляє наш словник.
Не пусті красиві видива, не словес примхлива гра. В ньому сталь аустенітова [9], поклик Тронки Гончара.
Нe реклам вогні неонові — спів у серці й на устах. А рядки — як шви Патонові в наших зоряних мостах!
ЩО ЗА ЗНАК - СТРУНКИЙ, МОВ СПИС?
Загадка
Що за знак — стрункий, мов спис, він над крапкою завис, спонука до поклику.
Хто ж бо він?
(Знак оклику)
ЩОБ ДУЖЧЕ СВІТОМ ДОРОЖИТЬ
В. Пепі
Путі-дороги перехресні верстали прадіди й діди і назви нам земні й небесні лишили в мові назавжди.
Ті — крем'яні лани орали, ті — полювали дичину, а ті — по сіль дорогу знали у Крим або в Галичину.
Ось відкіля з земними збіги в космічних назвах без кінця; сузір'я там — Граблі, Чепіги, Візничого, Орла й Стрільця!
Котрийсь поет із предків наших, що гречку сіяли в полях і їздили по сіль на мажах, у небі взнав Чумацький Шлях.
О ця туманна світла смуга в безмісячну прозору ніч! І щем, і радість в ній, і туга, і вічна загадка сторіч…
А ген – накат в имлистих бликах – мов припорошений узвіз. – І сім отих зірок великих в народі звуть – Великий Віз.
Сіяє в будні він і в свята й несе цю назву недарма: чотири зірки – коліщата, три – війя – дишло до ярма.
А що за зірочка-мигачка біля середньої блищить? Маленька зірка – то Собачка за возом назирці біжить.
Женеться, злюще, дзявулисте, біжить притьмом, не попуска – сирицю хоче перегризти, що кріпить дишель до візка.
Спинити дума колісницю завзятий цуцик-бігунець: коли перегризе сирицю — настане світові кінець...
Та ми говоримо усюди, що треба вічно в мирі жить. А цю легенду склали люди, щоб дужче світом дорожить!
ЗАГАДКА З РОЗГАДКОЮ
Акростих
Розтина блакить, гостроголова, Аж до зір готова досягти; Космонавтики вона основа, Екіпаж споряджено — лети!.. Тут, у вірші, й відповідь готова, А тобі — лишається знайти.
ПЛАСКІ, ЛЕДЬ ВИГНУТІ ПРЕДМЕТИ
Загадка-жарт
Пласкі, ледь вигнуті предмети стоять укупі кружкома. Про них стосовно до кебети говорять люди жартома.
Коли це тара, то нічого: уставиш, як відсутні й дві. Але сміються з тих, у кого нема одної в голові.
Що це таке?
(Клепки)
ЩО ЗНАЧИТЬ СЛОВО «ЗНАЧИТЬ»?
Федько, розумна голова, а робить все недбало. Крізь зуби цідить він слова, говорить як попало.
Як тільки двоє-троє слів — одразу: значить, значить. І вже не раз таке він плів, що важко розтлумачить.
Вже стільки з ним було розмов старання друзів марні. Федько вживає знов і знов слова паразитарні.
Раз на запитання просте — що значить слово «значить»? — сказав: це, значить, значить те, що слово «значить» значить!
Потішив він своїх дружків (ой Федя бідолашний!). Сміявся з ними й брат федьків, армієць учорашній.
Хоч трохи й сором за Федька, та як з халепи вийти? Заводить мову здалека: — І хлопець не дурний ти.
Та ба! вчепивсь в одне слівце не контролюєш мови. А що по суті значить це? Лінивство розумове!
ЯКИЙ ЦЕ СПОСІБ І ЯКИЙ НАРОД?
Загадка
Подумай, не ломися без пуття в незамкнуті самими нами двері. Звичайне слово — спосіб відбиття малюнків, літер, знаків на папері. Читатимеш назад — скажу зарані — уже постане представник народу, який живе в Туреччині, в Ірані, на території Близького Сходу (подекуди і в нас на Закавказзі).
Відгадуй. Не здавайсь ні в якім разі.
(Друк і курд)
ХЛІБ І СЛОВО
У стінах храмів і колиб сіяє нам святково, як сонце, випечений хліб і виплекане слово.
І люблять люди з давнини, як сонце незагасне, і свій духмяний хліб ясний, і рідне слово красне.
Бо як запахне людям хліб, їм тихо дзвонить колос, і золотом сіяє сніп під жайворона голос.
І, мабуть, тому кожну мить бешкетнику-харцизі їх слово батьківське звучить як заповідь у книзі,
цей сплав чудесний, золотий з ядристих зерен літер: «Не кидай хліба, він — святий, не кидай слів на вітер!»
НА ПРОСТОРІ
Загадка
Як станеш на просторі ти, скажи, що це за диво: і видно край, але дійти до нього неможливо.
(Обрій)
КРУГЛА КУЛЯ
Загадка
Кругла куля непроста, голуба, велика: без будинків там міста, без води там ріки; без людей і без землі і шляхи, і гори, і моря, і взагалі всі земні простори.
Що це таке?
(Глобус)
КОЛИ ЗАБУВ ТИ РІДНУ МОВУ
Коли забув ти рідну мову — яка б та мова не була — ти втратив корінь і основу, ти обчухрав себе дотла.
Коли в дорогу ти збирався, казала мати, як прощавсь, щоб і чужого научався,, й свого ніколи не цуравсь.
Ти ж повернувсь душею бідний, не просто розгубив слова, немов якийсь Іван безрідний, Іван, непомнящий родства.
Не раді родичі обновам. Чи ти об'ївся блекоти, що не своїм, не рідним словом із матір'ю говориш ти?
Ти втратив корінь і основу, ти обчухрав себе дотла, бо ти зневажив рідну мову, ту, що земля тобі дала,
ту, що не вбили царські трони, ту, що пройшла крізь бурі всі, крізь глузи й дикі заборони й постала нам у всій красі.
Сяйних перлин тобі не шкода, адже, набувши вищих прав, те, що дала сама природа, ти добровільно занедбав.
В пальті строкатім, як афіша, крикливі модні кеди взув. А мати? Де ще є рідніша за рідну, котру ти забув?
Для тебе й Київ — напіврідний, і Мінськ піврідний, і Москва... Бо хто ти є? Іван безрідний, Іван, не помнящий родства!
ВІДГАДАЙ ОБОВ'ЯЗКОВО
Загадка
Відгадай обов'язково назву цього міста: невелике буде слово випечене з тіста.
Яке це місто?
(Калач)
ДИВНЕ РОЗМАЇТТЯ
Друже милий, ти помітив до краси людську любов? Скільки є на світі квітів — стільки є на світі мов.
Холоди чи хмари грізні — розцвіли в погожі дні квіти різні, ранні й пізні, восени і навесні —
і червоні, як троянди, і рожеві, як піон, і зелені, як лаванди, і фіалкові, як сон.
Так і мови: ті, мов квіти, що буяють між осель, інші — ті, що рвуть граніти ломикаменем між скель.
На душі в людини свято: як чудово, що вони різні всі, що їх багато, квітів сонця і весни.
У барвистім розмаїтті мови — дивна дивина. Порожніш було б на світі - зникла б навіть хоч одна.
Дуже сильна — ти помітив? до краси людська любов. Скільки є на світі квітів — стільки є на світі мов.
ПРО ВІЩО МОВА?
Загадка
До мене можна з річки доплисти, мене дівчина може заплести, дід як знаряддя — на плечі нести.
"К” спереду відкинеш — полечу, почуєш тільки як я задзижчу.
Що за слово?
(Коса, оса)
І СТАЛА... ЦИФРОЮ
Загадка
Летіла птиця на морозі, над хатами зимовим днем; згубила літеру в дорозі і стала... цифрою з нулем.
Що це таке?
(Сорока, 40)
ЯК ОДНА СІМ'Я
Брат з кордону прибув! І на цілих п'ять днів! Як Тарасик почув — за Митька порадів:
стереже рубежі! І питає Тарас: — Як же там, розкажи, на заставі у вас?
— В нас кордон на замку, щоб ніхто не проліз. А бійцю впам'ятку прикордонний девіз:
прикордонник ніде не попустить. Не жди! Там, де олень пройде, й він повинен пройти.
Якщо тільки гряде небезпека якась — прикордонник пройде там, де й оленю зась.
Щирий голос Митька повен палу, вогню: — А вже дружба яка — видно навіть з меню!
Сибіряк подає то пельмені, то щі. А полтавець своє — українські борщі.
А грузин підоспів — шашлики йому всмак! Син казахських степів подає беш-бармак.
Ми — зіркі сторожі. Ми — пильнуєм довкруж. Не порушить межі ані миша, ні вуж.
Перебіжчиків там ми ловили не раз: І Петро, і Рустам, І Расул, і Реваз,
І Грицько, й Ованес, І Хамід, і Ахмад. І лазутчик, як пес — власній шкурі не рад!
Глядь — уже й повели (знов ворожий провал!): «Ну не хлопці — орли!— каже наш генерал. —
Насторожі весь час: не з якихсь там роззяв. Глянеш — кожного з вас у сини б собі взяв!»
НА ГОРІ ТАРАСОВІЙ
На гілках зелені брості, в небі хмари бязеві. Біля пам'ятника гості на горі Тарасовій.
А гостей же так багато в цій порі весновій: всенародне світле свято «В сім'ї вольній, новій».
Не Дніпра рокочуть хвилі - сплески океанові: то співають на могилі «Заповіт» у Каневі.
То не грім хмарину вразив зблисками грозовими — «Заповіт» гримить Тарасів всього світу мовами.
Росіянин: как бушует старый Днепр под кручей... білорус: каб было чутна як грыміць грымучы...
А високий італієць тягне басовито:
che si оda il muggito del fiume stizzito. [10]
А болгарин з чистим серцем слов'янина-брата:
да се виждат, да се чува, как реве реката...
Ти, індійцю із Калькутти, їхав так далеко ти. І твоєї мови чути переливні клекоти.
Вслухайсь, друже із Тулузи, у слова пророка ти... І звучать в словах француза переливні рокоти.
В морі музики – по вінця – щемні підголоски там тануть в серці українця невимовним лоскотом.
Бо зринає в тім хоралі сиротя невкутане і кобзар на Кос-Аралі, муштра і шпіцрутени.
Наче грім хмарину вразив зблисками грозовими – "Заповіт” гримить Тарасів всього світу мовами:
"Поховайте та всавайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте”…
Грім травневою порою – то слова Боянові над Чернечою горою в предковічнім Каневі.
ПРО ЧОЛОВІКА Й ДІЖКУ
Загадка
Словечко це – не загадка-підніжка, а не вгадаєте, мабуть, повік: читаєш наперед – велика діжка, назад читаєш – бідний чоловік.
Що це таке?
(Кадіб і бідак)
ДИВО КАЛИНОВЕ
Солов'ї на калині, на ялині зозуля. Через гори й долини лине пісня з Посулля.
Мова в ній калинова, древа сонячна гілка, серця тиха розмова, калинова сопілка.
І мости калинові до братів до народів, в сім'ї вольній і новій всьому світу на подив.
І на кручах дніпрових травня повінь зелена. На мостах калинових калинові знамена.
Не кидають народи порожніх слів на вітер. Слова Павла Тичини ввічу мені стоять: «О скільки у природи немудро-мудрих літер, о скільки у людини невміння прочитать!»
БАРВІНКОВИЙ ЦВІТ
Барвінку, зимолюбку, всезелен, з-під снігу соки п'єш земні жаждиво. Ти на землі цвітеш, як гобелен, як наша мова — незбагненне диво.
Зазеленів і цвітом засинів на рідних долах матері Вкраїни, як доля її дочок і синів, що в ній, як і в тобі, є щось нетлінне.
Під сонцем ти являєш торжество й під снігом, видиво вічнозелене, як мови української єство — є в ній, як і в тобі, щось незнищенне.
З калиною твій переплівся шлях, з калиною твій цвіт блакитний виник: немов калина — дівчина в піснях, і хлопець у піснях — немов барвінок.
На рідну землю дивним сплетом ліг, барвінку наш, барвіночку хрещатий. Ти сплетом ліг, як плетиво доріг, єдиний, як Дніпро і як Хрещатик.
СВІТЛИЙ ХРАМ
Акростих-загадка
Шумливий плац, майдан а чи глухий провулок, Коли стоїть вона, рідніші нам; Освячена трудом, завжди кипить, як вулик, — Ласкавий і суворий світлий храм: Адже писались тут і перша буква й нулик!
Хто вона?
Не відгадав? Притих? Відгадка майже поруч: підкаже акростих - у загадці ліворуч!
ЧАРІВНИЙ РОЗМАЙ
Загадка
Не бачили, щоб жовкнув він, зелений і взимі, улітку рясно стелеться низенько по землі; цупкі зелені хрещики на кінчику стебла, і синій цвіт, і цілий світ, і океан тепла.
Хто він?
(Барвінок)
НЕЗЛИМ ТИХИМ СЛОВОМ
Я.Г.
Портрет Шевченка в затишній залі На рушничкові — калини цвіт. Старий учитель гуртківцям юним розповідає про «Заповіт»:
Але чом казав Шевченко, нерозлучний з лихом, щоб його згадали словом і незлим, і тихим?..
— Незлим, — каже вчитель сивий, — це в нас від природи, це від совісті людської, від людської вроди.
Бо народ наш український звіку незлобивий: завжди хоче, щоб при ньому й інший був щасливий.
Таж і в пісні: «Ой гай, мати, ой гай зелененький, десь поїхав з України козак молоденький.
Од'їжджавши, шапку знявши, низенько вклонився: «Ой прощайте, слобожани, може, з ким сварився!»
Завмерли учні й дзвінка не чули, мов заніміли в затишній залі. Тарас дивився на них з портрета, а вчитель сивий провадив далі:
— А чом Шевченко, що знався з лихом, просив згадати ще й словом тихим? Тому що тихо росте калина, тому що тихо росте дитина, радіє мати над нею тихо і тихо плаче, як прийде лихо.
І тихе, й світле людське бажання: в похід виходить — щоб до світання; іти в дорогу в час миру й згоди на ясні зорі, на тихі води.
БАРВІНКОВЕ МІСТО
Чому зовуть Барвінкове це слобожанське місто, що на ріці Сухий Торець збудоване воно? Цю назву міста інколи пояснюють двоїсто, хоч справжня назва, істинна, цікавить нас давно.
На місці Слободи воно — Барвінкової Стінки, й хоч заснував колись його козак на ім'я Шпак, та, кажуть, що навколо там росли рясні барвінки, то й місто це барвінкове назвали саме так.
А є ще друга версія — цікава теж сторінка; леліє також нам вона барвінком у росі, — що козаки отамана славетного Барвінка побудували місто це у всій його красі.
ПРОТИ РОЖНА ПЕРТИ, ЛІЗТИ НА РОЖЕН
«Проти рожна перти, проти хвиль плисти»...
А скажи одверто, розумієш ти ці Франкові мислі, знані нам здавен, і народний вислів лізти па рожен?
Кожен мовний чинник завдає турбот: як і звідки виник дивний цей зворот?
Від мужів мисливих ці слова ідуть; у анналах сивих знайдеш ти їх суть.
Я скажу при слові сам рожен відкіль: так в праруській мові звався гострий кіл.
На ведмедя ловчі, йшовши напролом, захищались ловко гострим цим колом.
Ошалілий, лютий, пер несамохіть і, рожном зітнутий, загибав ведмідь...
Зрозумів тепер ти знане нам здавен проти рожна, перти, лізти па рожен?
НАВМИСНА МОРОКА
Загадка
Я вам нею натякаю, нею думать спонукаю, щоб кмітливий врахував, що я нею приховав, вас морочачи навмисне, і тоді відгадка зблисне.
Що це таке?
(Загадка)
ЩО ПІДКАЗУЄ ЛТАВА
Де прадід коней вів на попас, бо там росла хрумка отава, старий засвідчує літопис поселення, що зветься Лтава.
Була тут, кажуть, неглибока у степовому кураї у Ворскли річечка-притока, що звали Лтавою її.
Тепер калюжка лиш в канаві, але історія цікава, бо від поселення «по Лтаві» і місто назване — Полтава.
У ДВОХ РОЛЯХ
Загадка
Звичайна, друзі, загадка для вас; вгадайте, про яке словечко мова: простий числівник це і водночас це — наказовий спосіб дієслова.
То яке ж це слово?
(Три)
ЧАРИ БАРВІНКОВІ
Умові — чари барвінкові, аж сяють барви веселкові — разки, вінки словосполучень, прислів'їв, висловів і фраз — і знаєш їх, вживав не раз, але береш, як вічний учень, і слухаєш рядки пісенні, а бачиш все, немов на сцені:
«Несе Галя воду, коромисло гнеться. За нею Іванко, як барвінок в'ється».
Умові — чари барвінкові: печаль і радість в ріднім слові. Із ним і в пеклі ти і в раї. І просто серце завмирає.
ТИ - ФІЛОЛОГ
Чи знаєш ти, що ти — філолог, дитя кмітливе і шпарке? Сюди до рими слово полог. Ану скажи, що це таке?
А в тебе вже очиці грають, ти кажеш: — Полог — те, що ним завішують чи покривають (шовковим, плисовим, лляним).
То, певно, ти таки філолог, дитя цікаве і шпарке. Сюди до рими слово Молох. Ану скажи, що це таке?
Ти кажеш: — Молох — річ не мила, бо нам нагадує про смерть; це — символ, це жорстока сила, що вимага багато жертв.
То, бачу, ти таки філолог, дитя допитливе, шпарке. Сюди до рими слово сполох. Ану скажи, що це таке?
Ти мовиш гідно, як колега: — А сполох — це переполох, тривога, переляк, бентега, що охопила багатьох.
Що ж, молодець! Ти любиш слово і щиро прагнеш знань дійти. І слово квітне барвінкове, коли любов'ю сяєш ти.
Тлумачиш назви свого краю, гір і долин, річок і нив. Яке я слово не спитаю, а ти його вже й пояснив.
Філолог ти. Це кожен бачить, і кожен скаже без вагань. Бо філологія — це й значить любов до слова і до знань!
Я ТВОРЮ НОВІ СЛОВА
Загадка
В слові знаєш де я є? Після кореня. А призначення моє — словотворення.
Я творю нові слова або форми слова, щоб красива і жива розквітала мова…
Хто я?
(Суфікс)
ГЕОМЕТРИЧНО-БОТАНІЧНА ЗАГАДКА
Цей термін з геометрії ми знаєм: на коло схожа замкнута крива. А справа лиш наліво прочитаєм - стан яблука, коли ласун зрива.
Що це таке?
(Еліпс - спіле)
КОЖНУ ЛІТЕРУ ЦІНИ
Кожну літеру ціни, бо немає їй ціни.
Ось відома в давнину дудочка — сопілка: виймеш літеру одну — і вже буде спілка...
Сварка йде така, що ну! - перепалка (бійка): зміниш літеру одну — мирна перепілка.
Зміниш літеру одну у словечку бійка - і вже — леле — на сосну мчить звірятко білка.
Більше прикладів не дам, помізкуй — придумай сам.
ЗАЙМЕННИКИ – ПСУВАЧІ
Загадка - жарт
Якщо до жарту ви готові, назвіть, кмітливі дітлахи, ті два займенники у мові, що можуть зіпсувать шляхи.
Які це займенники?
(Я - ми)
РИБАЛЬСЬКА СІТКА
Шарада
Із двох складів я даю іменник (в твоїй правиці розгадки нитка): склад перший — частка, другий — прийменник, а разом буде рибальська сітка.
Який це іменник?
(Не - від)
НІ ПУХУ НІ ПЕРА
Коли ви на екзамен виходите з двора — вам зичить голос мамин: «Ні пуху ні пера!»
І все оте — і усміх, і мамині слова — надією на успіх у серці ожива.
Та зичення все ж дивне: хто так бажав? Кому? Не ствердне, позитивне, а навпаки. Чому?
Ловець колись на звіра а чи на птаха йшов, близькі ж боялись щиро зурочити улов.
Тож зичучи ловцеві удачі і добра, казали молодцеві: «Ні пуху ні пера!»
Та цей дотепний вислів ще й досі не відмер і не лише мисливців стосується тепер.
Отож у цьому сенсі, бажаючи добра, я всім кажу від серця: ні пуху ні пера!
ЛЕГКО ЧИ ВАЖКО?
Загадка
З землі й дитя мене підніме, хоч я не палиця й не м'яч, але — о диво — через хату не перекине і силач.
Вгадай: легке я чи важке? І взагалі — що я таке?
(Пташине перо)
ПРО ДЯДЬКА І БУЗИНУ
Хоч роботи завжди тьму- тьмущу мав наш тато, та встигав на всі «чому» нам відповідати.
А вже вмів тлумачить нам швидко все на подив: чи вигадував те сам, чи з книжок виводив?
Як не міг щось пояснить чи було не варто, то задумувавсь на мить і вдававсь до жарту.
Раз питає менший брат: — Що таке платформа? — Це великий, — каже, — плат і вели-и-ка форма!
Ще про дядька й бузину якось ми спитали. — О, про це в старовину, — каже, — повідали.
Хлопець був такий, Лаврін, з'їздить в город мріяв. З'їздив раз до дядька він з матір'ю у Київ.
Як жили в селі вони, то, було, не зрідка пирогами з бузини пригощала тітка.
Цього ж разу, як на гріх, рідна тьотя мила бузиняниками їх і не пригостила.
А Лаврусь їх полюбляв, то й питає в мами, чом це обійшла, мовляв, тітка пирогами.
Мати каже: — То не зле, й сподіватись годі: дядько в городі, але бузина в городі!
І від цього Лавруся і від його мами Україна знає вся, й знаємо ми з вами —
як від чого часом щось надто вже далеко, хтось чогось не дотогось, що й збагнуть нелегко,
кажуть: от так дивина, ну вже й невпопадько: на городі бузина, а в Києві дядько!
ЩО ЗА ДІД У БАБИНІЙ СПІДНИЦІ
Загадка
Хоч росте вона і на городі, є про неї загадка в народі: «Стоїть дід над водою із чорною бородою». Хоч не він це, а вона і зоветься
(Бузина)
ЛІТАЄ ПОПІД НЕБЕСАМИ
Загадка
Хто літає попід небесами, що відомий він людині кожній? Названий точнісінько так само, як і ваш звичайний подорожній.
Хто він?
(Супутник)
СЕ ЛЕВ, А НЕ СОБАКА
Ой як було нам ловко подовгу слухать тата, про приказки, примовки, і в будні і на свята!
Питаємо: — А звідки: «Се лев, а не собака?" — Це, — каже, — з оповідки про 'дного неборака.
Намалював нівроку. О, звірина страшлива! А хтось поглянув збоку: «Та в нього ж кінська грива!»
Переробив — та наче потрібна знову правка: у морді щось собаче — ось візьме і загавка.
Пащеку він поправив, так хвіст — немов ломака. То підпис і поставив: «Се лев, а не собака».
Й тепер як щось не схоже хтось виставить публічно, всі бачать, що негоже, — сприймають іронічно.
Мовляв, щоб розпізнати, що втнув якийсь чудака, слід, кажуть, підписати: «Се лев, а не собака»!
КАМПАНІЯ І КОМПАНІЯ
Запитала Надя на уроці мови: — Юрію Петровичу, чом це так бува: як пишу кампанія — правите на о ви, а пишу компанія - правите на а?
Осміхнувсь учитель і сказав Надії: — Придивись, подумай, — різні це слова: мовиться про заходи чи воєнні дії — пишеться кампанія — з літерою а.
А коли це група, де зібрались люди на пікнік, на гулі чи на торжество — написання слова зовсім інше буде — пишеться компанія — з літерою о.
Аж Данило раптом піднімає руку, мав завжди за муку цю складну науку: — А якби полегшить, — пропонує Даня, — та ввести єдине слів цих написання?
— Ні, це неможливо, — вчитель відповів. — Ці слова від різних, від латинських слів.
Перше з них кампанія — не збагнеш ніколи - йде від слова campus, по-латині поле, тобто битва в полі, де ведуть вогонь, — це й було первісне значення його.
Друге з них — компанія — теж цікаве слово. І його стлумачимо не бездоказово. І воно з латині, зазирнімо вглиб: corn — прийменник разом, ну, a panis — хліб.
Звичні словотвори, все у тому ж дусі, бо в розмовній мові виникли з потреби. Первісне компанія означало: друзі, що хліб-сіль звичайно ділять поміж себе.
Всім це зрозуміло? — Всім, — гукають діти. — Що ж, — радіє вчитель, — це великий плюс. І Надія каже: — Як не зрозуміти? Ну, принаймні, — каже, — більш не помилюсь.
БЕЗ'ЯЗИКИЙ БУХКАЛО
Загадка
Що воно — хто запита: всередині — пустота. Без'язикий і без вух, тільки й чути бух та бух!
Що це таке?
(Бубон)
І ЗНАЙДЕТЕ ОБОВ'ЯЗКОВО
Коли спонукає нас мовник досліджувать слово живе, то ніби розвідницький човник по мовному морю пливе.
— Ось, — каже, — новеньке вам слово, шукайте коріння, зерно — і знайдете обов'язково, від чого походить воно.
Словечко це — панірувати: семантику [1] має яку? А Людочка: — Це коли мати обвалює рибу в муку.
— І рибу, й битки, — каже Даня. А вчитель: — Близькі до мети. Але тут конкретне завдання — походження слова знайти.
— Я думаю, — каже Надія, — що панірували пани. А що була панська це дія, то й слово лишили вони.
— Шукайте подібних утворень, — учитель втручається знов. — Згадайте, де ще такий корінь, знайомі перегуки мов.
А Надя: — Та як не згадати? Ми знаєм подібні склади: ком-пані-я, пані-рувати, — так ось веде нитка куди!
— Та це ж від латинського panis! аж скрикнув Вакуленко Гліб. — Це справді знайома нам даність, бо panis — ми знаєм — це хліб!
В ЗЕМЛЮ ЗАКИДАЛОСЯ, ПІД СОНЦЕМ ГОЙДАЛОСЯ,
Загадка
В землю закидалося, під сонцем гойдалося, в печі гартувалося, запашним виймалося, нам з вами дісталося.
Що це таке?
(Хліб)
БРАТИ НОГИ НА ПЛЕЧІ
В літню пору медову у шкільному саду я розмову про мову з дітворою веду.
«От, — кажу я малеча — мовний вираз візьміть — брати ноги на плечі, як його розуміть?»
Стихли всі з настороги, і хитринки в очах: «Як це можна, щоб ноги та були на плечах?»
Оля згадує вечір: «В нас гімнастка одна брала ноги на плечі — майстер спорту вона!»
«Добре, приклад чудовий, — я втручаюсь на мить, — вислів нашої мови тут буквально звучить.
А стосовно до втечі? Всі ж ви чули, мабуть: кажуть — ноги на плечі — споминай, як зовуть!»
Гриць задумався трохи: «Е-е, немає дурних: то на плечі не ноги, а взуття, що на них!»
Бачив діда він змалку: у путі припече — черевики на палку — і завдасть на плече.
Коментуємо жваво цей дотепний зворот. Прислухайтесь: цікаво, як говорить народ!
ПІДКЛАСТИ СВИНЮ
Я вашу увагу на хвильку спиню: хто знає, озвіться, будь ласка, де вислів узявся підкласти свиню?
— Скажу, — лине голос Тараска. — Я чув, що немовби за давніх часів справляли якісь іменини й такому, що тільки телятину їв, підклали в тарілку свинини...
— Ти, бачу, Тараску, на здогад мастак, фантазія — річ непогана, Та, кажуть, пригощений був неборак із почту татарського хана.
То ж вірні Коранові люди були, твердим своїм східним канонам. І їсти свинини вони не могли — не велено їхнім законом.
А вже як посунув на нас бусурман — ми знали його всі слабини: якщо був загарбник із магометан — вояки не їли свинини.
Тож східне своє диктували меню, але наш народ не корився. Щоб їм насолить — підкладали свиню, — так, певно, й зворот утворився.
НЕ НА ТЕ РЯТУВАЛИ ДІДИ
Спонукав нас імперський Прокруст [2] до невірності рідному слову. В українця зринає із уст: «Я, ты знаешь, забыл свою мову!»
Як цього зрозуміть молодця, що не здатен свого розкумекать, коли навіть заблудла вівця не забуде по-своєму мекать?
Нашу мову в час горя-біди, не одної тяжкої навали, не на те рятували діди, щоб онуки її забували.
ЗАЛЕЖНО ВІД НАГОЛОСУ
Загадка
Вгадайте словечко — ми будемо раді: два склади (подумайте, майте терпіння). Як наголос зробим на першому складі, то буде синонім до слова насіння.
Умова не стане для вас на заваді, бо в значенні зміна можлива єдина: як наголос зробим на другому складі, то буде синонім до слова родина.
Яке ж це слово?
(Сім'я)
КАЛЕНДАРНЕ СЛОВО
Загадка
Слово є календарне в мові, є три звуки у цьому слові.
Варто перший лиш звук змінити — вже напій ми зможемо пити.
Зміним другий — покаже клешні й поповзе у води тутешні
Зміним третій звук для забави — буде вже синонім канави.
Не потрапте туди в пітьмі… Дальші зміни робіть самі
Назвіть основне слово І похідні від нього.
(Рік, сік,рак,рів)
ПОДУМАЙ ТРІШКИ
Загадка
Це слово — упряж для тварини (впрягай і мчи навперегони). Заміниш звук — і вже знаряддя для нападу чи оборони.
З заміною і без заміни це слово знали й наші предки. Його початок нам підкаже десята літера абетки.
Яке це слово?
(Збруя, зброя)
СМІЯТИСЯ НА КУТНІ
— Ану, — питає вчитель, — дослідники майбутні! Що означає вираз — сміятися на кутні!
Гриць каже: — Кутня — цвинтар (це скрізь — місця покутні). Сміятись там — і значить сміятися на кутні.
А Федь: — Про смерть говорить цей вираз, досить грубий, бо в черепі, звичайно, видніють кутні зуби.
— Ану, — питає вчитель, — хто ще як розуміє?— Засумнівались учні, ніхто сказать не сміє.
— Тут, — каже вчитель, — треба різницю в лицях бачить, коли сміються люди і коли люди плачуть.
По-різному в людини видніються крізь губи при сміхові — передні, при плачі — кутні зуби.
Самі ж гримаси схожі, нема чого й балакать. Сміятися на кутні — це й означає плакать.
ПОВТОРИ РАЗІВ ТРИ
Скоромовка-жарт
Повтори разів три: Памір, Армавір, Гібралтар, Гвадалквівір… Чи досягнеш ти Ла-Маншу, язика не поламавши?
НЕМА КОЛИ
Підслухана розмова
З Козина веде козу Стара бабця у Плюти. — Сідай, бабо, підвезу! — Нема часу. Треба йти.
НАЗВ У НЬОГО Є АЖ ДВІ
Загадка-головоломка
Назв у нього є аж дві — є на -ок і -ях. Ходить він на голові й разом — на ногах.
Знайте ще, якщо у вас вгадувать є потяг: голий він та водночас також і в чоботях.
Хто він?
(Гвіздок, він же цвях у чоботі)
ЗАГАДКА З ПІДКАЗКОЮ
Додумайсь, хто вона, й простеж — у неї особливість є: що більше з неї ти береш, то більшою вона стає.
А підказати можу я: шукай слівце на букву я.
То хто ж вона?
(Яма) ХОДИКИ
(З мого дитинства)
Ні книг, ні періодики. Одноманітні дні І тільки вірні ходики працюють на стіні
Ох, працьовиті ходики — як вічні ходаки! Хто стука в хату: «Хто та-кий? питають.— Хто-та-кий?»
Ланцюг тоненький з гиркою. «Цок-цок... а цить-а-цить!» Підтягнеш гирку — тиркає і маятник не спить.
Загашуємо ґнотика в мигтливім сліпуні Лягаєм спать, а ходики працюють на стіні
Ідуть ледь-ледь попереду, і я в досвітній змрок спішу погнати череду під їхні цок та цок.
ВИДНО ПАНА ПО ХАЛЯВАХ
Безліч висловів цікавих чуємо ми всюди. Видко папа по халявах — дотепують люди.
Я з дитинства чув цей вираз. Де набрав він сили? Та дізнався, коли виріс, що колись носили
різні чоботи — біднота й ті, що при мамоні: бідні — чорні, а панота — жовті та червоні...
І доношують пістряве (бачать всі сторонні): пришви чорні, а халяви жовті та червоні
При смішному перекрої взуванки тієї «висвічалися» герої — служки та лакеї.
У недоносках пістрявих козиряли всюди. «Видно пана по халявах!» — говорили люди.
ПРОҐАВИШ — HE НАДОЛУЖИШ
Загадка
Усі ми рівні перед ним — і світлі, й темні, й русі Коли й на місці на однім, то все одно ми в русі
А він спішить, а він летить, бо вічності він служить. Якщо проґавити хоч мить, то вже не надолужить.
Хто він?
(Час)
СИДІР
Колись єгипетська богиня Ісіда вздріла дітлахів, що пасли скот на луговині і вже не їли кілька днів.
Вона ж — богиня материнства, із серцем, повним доброти; отож в пориві доброчинства взялася їм допомогти.
І в той же самий літній ранок послала з неба, із-за хмар, голодним пастушкам сніданок, свій ісідор — Ісіди дар.
Через Ісідин цей дарунок, який одержали малі, вже сидором пастушній клунок назвали люди взагалі.
Ісідин дар розвіяв вітер — по всьому світу прогуло; і слово Ісідор, Ісідор і на людину перейшло.
І другові чи однодворцю сказати можем ти і я: «Сидорку, Сидоре, Сидорцю!» — назвати звично на ім'я.
Та можемо про дар Ісіди почуть і в іншому ряду, коли знайомі чи сусіди женуть на пашу череду.
Й тепер: із двору вирушає пастух, а мати: — Сину мій, а сидора ти взяв? — гукає (про торбу і про їжу в ній).
ПІД СТОЛОМ І ПІД ЛІЖКОМ
Загадка
Ану, хто вони? Поодинці й гуртом і з цим поквитайтесь «горішком»: як їсти сідаю — вони під столом, а сплю — спочивають під ліжком.
(Черевики, чоботи, сандалі і т.п.)
СОБАКУ НА ЦЬОМУ З'ЇВ
Спритний парубійко в поле йшов косити, біг за ним собака. Раптом чоловік їде з поля возом: — Парубче, куди ти? — Йду косити жито: день годує рік.
Тут же виявляє вдачу парубочу: — Прийми воза, дядьку, а то перескочу.
— А що то у тебе, парубче, в торбині? — Пироги. — А чом їх так багато там? Жартувати й далі до смаку хлопчині: — Як не з'їм — собаці решту я віддам...
Добре наробившись, в пору вечорову, йде хлопчина з поля, косу — на плече. Раптом зустрічає чоловіка знову, що сидить край двору й мотуза суче.
— Звідки йдеш? — гукає дядько парубчині. Той скривився, наче з кислого щавлю. — З косовиці, — каже (жарти інші нині), — прийми, дядьку, мотуз: не переступлю... — Що, вдалося, може, хоч півниви втнути? — Цілу ниву, дядьку! — Та не може бути!
— А де пироги ті? — Геть усі поїв. — А собака де твій? — І собаку з'їв…
Отже, справа, друзі, у сумлінні й силі Ось чому нам кажуть про майстрів-трудяк: він, мовляв, «собаку з'їв у цьому ділі», тобто має досвід, знає, що і як!
НЕ МИНАЙТЕ АНІ ТИТЛИ
Лине дзвоном величаво Шевченкова мова: прочитайте тую славу од слова до слова. Не минайте ані титли, ніже тії коми...
А що значить слово титла, з «Кобзаря» знайоме?
В давніх мовах над словами стяжечка умовна (це тоді, як не дається їхня форма повна).
Не прості перлини мовні позначала титла, — ні, слова значущі, повні святості і світла.
Тож Тарас і вчив нас мати вдачу нелукаву, як святе письмо, читати нашу давню славу.
ГОЛОДНИЙ І СИТИЙ
Загадка
Тобі відгадку підкажу, як долю визначиш мою: коли голодний, то лежу, коли ж наїмся, то стою.
Хто ж я?
(Мішок)
ЛЕСЯ
Слово, чому ти не твердая криця… Леся Українка
Я бачу: кущисті ласкавці, і Леся, гортензії садячи, на хвильку присіла на лавці — їй пишеться в рідному Гадячі
О слово із сяйвом лелітки, помножуйся в силі сторицею: ти стало пелюсткою квітки, а треба — незламною крицею...
Подумав про неї, тендітну: з якою зрівнять поетесою, щоб лагідно й ніжно, як рідну, народ називав просто Лесею?
Палала прозірлива жінка, і сяяли барви палітри, щоб слово дзвінке Українка писалось з великої літери.
ЯКИЙ КОШИК У КУЩІ?
Загадка
На цей раз буде загадка простою: берем звичайне слово з двох складів — зелений кущ, який цвіте весною, назад читаєм — кошик для грибів.
Що це за слово?
(Бузок, козуб)
ЗАЙМЕННИКИ — ЧИСТУНИ
Загадка-жарт
А хто з вас, діти, відгадає, як будь-хто, перш ніж їстиме, трьома займенниками має зробити руки чистими?
(Має ви-ми-ти)
НІ КОЛА НІ ДВОРА
— А чому, — Тарасик запитав, — про людей говорять інші люди: той кілком поперек горла став; той кілком стирчить, мовляв, усюди.
Тим хоч кіл на голові теши, впертості й колом із них не вибить... — А подумай, друже, й сам скажи... — Хтозна, — побоявсь Тарасик схибить.
— Розумієш, в нашім словнику ці звороти, мабуть, найдавніші: хтось там як сорока на кілку, той кілком поперек горла й інші
Мова нам підказує сама: вдумайся, чому говорять зроду — ні кола ані двора нема? Відповідь — у побуті народу.
Лиш господар діставав наділ, ще не маючи ніяких статків, зразу забивав у землю кіл, той кілок — початок всіх початків.
Стали тим колом і взагалі звати поселенці учорашні кожну смужку орної землі, кіллями розмічену в два сажні...
І тепер нам ясно все цілком. Отже, друже, пошуки не марні Бачимо, чом вирази з кілком в нашій мові й досі популярні
КРАЇНА І … ТВАРИНА
Загадка
В країни букву Я з боків відкину, — й помітить зміну враз дитина кожна: країна перетвориться в тварину, що нам на ній і покататись можна.
Що це таке?
(Я – поні - я)
ВІН Є У КОЖНОГО
Загадка
У всіх він є, ось подивись— старе, мале чи юне. Та кепсько, коли хтось кудись його без діла суне.
Що це таке?
(Ніс)
ЗАРУБАЙ НА НОСІ
Гриць катався на льоду, не спитавшись мами, та й потрапив у біду: шурхнув з ковзанами.
Мамин гнів хлоп'я мале пам'ятає й досі: «Бить не битиму, але зарубай на носі!»
Дивно це було сприймать хлопцеві малому: «Як? На носі зарубать? Ще й собі самому?»
Може, нині смішно вам в теплім дружнім колі Гриць тепер сміється й сам, — Гриць давно вже в школі
В літгурток він став ходить і знайшов розгадку: ніс походить від носить в даному випадку!
Бо носили в правіки за собою всюди палички і дощечки неписьменні люди.
І як ми в записники все заносим з вами, так вони — на дощечки, звані в них носами.
Отже вираз виник там, а зберігся й досі Це, читачу, й ти затям, зарубай на носі!
СЕСТРИВЕЧІР, ДОБРИЧКИ!
(З пастуших жартів)
На вигинах Сули, де більше паші, розкошували наші корівки; березняківські череди і наші розходились по березі ріки.
До нас підходять їхні пастушки, а ми їм жарту кидаєм пучок: — Сестривечір, добрички, чи не телячили ви наших бачичок?
— Телячили, — всміхаються, — телячили: задрали лози та побігли в хвіст! — Від старших знали, що ці жарти значили, і розуміли їх нехитрий зміст...
ДУРНЕ, ЯК…
Загадка
Маленьким тішило мене: на вигоні собі ґуля. А то, бувало, як чкурне, що ждати хтозна й відкіля... На несвідомого: дурне, — говорять люди, — як
(Теля)
ЗЕЛЕНА ВУЛИЦЯ
Кажу: зелена вулиця. Ну й що ж? Усі ми добре знаєм, що це значить. Але колись ішла по тілу дрож, як хто «зелену вулицю» побачить.
Зелена вулиця сто літ назад, коли ще час і смутен був, і скрутен, це — дві стіни муштрованих солдат, де в кожного зелений був шпіцрутен.
Між двох рядів по «вулиці» такій здіймалися шпіцрутени-лозини: засуджені проходили по ній, тяжкі удари падали на спини.
І не один солдат від них помер, і не один страждав і тяжко хворів. А от зелена вулиця тепер — в путі ланцюг зелених світлофорів.
Зелена вулиця! Як підоспів — будь ласка, їдь, дається повна змога; у переноснім значенні цих слів — широка, вільна і пряма дорога.
СВІТ БАБУСИНИХ КАЗОК
На Сулі прозорі хвилі, як бурштинові Панський сад росте на схилі в Костянтинові.
А в саду тім, кажуть, вітка на ялиці є, там на вітці висить клітка із жар-птицею.
Краде білка там горіхи з саду панського. А для хлопця стільки втіхи для селянського!
А горіхи, цю привабу, кращу жемчуга, й нам, було, приносить баба Тимошенчиха.
А казкам які ми раді тим, бабусиним, що від них і взимку в хаті як у вусі нам,
як веде про Йвана мову про царевича, про Телесика чи Бову Королевича.
Наче мишки, тихо-тихо всі сиділи ми; як добро змагало лихо — так раділи ми.
За вікном плелася сітка сніговицею. Цілу ніч нам сниться клітка із жар-птицею...
ЄДИНЕ СЛОВО
Загадка
Хто захоче відгадати — хай не дуже поспіша: в мові це єдине слово, де апостроф після Ш. Коли, друже, ти одразу розгадать не знаєш як, зосередься — розгадаєш: слово це просте
(Миш'як)
СТАНЕ ВІН ПРИВАБЛИВОЮ РІЧЧЮ
Загадка
Вказівний простий займенник цей повтори в жіночім роді двічі — й стане він привабливою річчю, забавкою для малих дітей.
Що це?
(Цяця)
ЩО ЗА СПЛЮХА?
Загадка
Не з заліза, не з дерева ця пухкенька сплюха: є у неї два черева і чотири вуха.
Що це таке?
(Подушка)
КОЛЯДНИК
Є колядочка у Гриця: «Коляд-коляд-колядиця!»
Мати хусткою зав'яже — тільки носик вигляда. Хоч мороз «Дошкулю» каже, так на те ж і коляда!
Гриць завбільшечки з мізинець, але справжній колядинець.
Колядує, як годиться: «Коляд-коляд-колядиця!
Дайте, дядьку, пиріг, покладу собі у міх!
А не дасте пирога, візьму бика за рога
та виведу на поріг та викручу правий ріг!»
Ось до іншого йде двору, напуска ману сувору: «Дядьку, дайте ковбасу, а то хату рознесу!»
А дорослі тьоті й дяді цим колядкам дуже раді.
І дають то те, то се, і в торбинці Гриць несе,
мов господар із базару, сливи, груші для узвару
й гарбузці аж золотисті, й трохи кроликам вівса, й пироги пухкі, пашисті, й над усім цим — ковбаса!
Сам завбільшечки з мізинець, коляд-коляд-колядинець.
МЕРТВА ХВАТКА
Цей зворот, як довели мовники-дбайливці, свого часу занесли в лексику мисливці
Бо порода є собак: іклами своїми жертву вхопить — і ніяк пащі не розніме.
Не одному вже ловцю пси в пригоді стали, і мисливці хватку цю мертвою назвали.
А від того й повелось (тут і слів розгадка): чіпко взявся ти за щось — кажуть: мертва хватка!
МОГИЛИ СИВІ ПОВІДАЮТЬ
Як ти густо, краю милий, полином віків пропах. і які лиш не бродили племена по цих степах.
Волелюбні осередки осідали вздовж Сули, де за волю славні предки в славних битвах полягли.
Хвиля часу — неугавна. Що ж нам каже сивий міф? В наших землях з пра-прадавна кімерієць жив і скіф.
Скіф потиснув кімерійця, скіфа витіснив сармат. Ще в віках пильніш порийся — гот сармата тис назад.
Готу гун завдав удару, гуна витіснив авар, печеніг потис авара, — безліч сутичок і чвар.
Гримнув половець з літами — відступив і печеніг. Січі знов гримлять степами, за набігом знов набіг.
Між світань і перехмарин, вздовж степів, доріг курних сунув турок і татарин, і козак ставав на них.
Так сіклись на смерть затято, що мішались кров і пил. Тому й досі так багато по степах стоїть могил.
Але наш ти, краю милий, мріє наш чумацький шлях, наші предківські могили на безмежних цих степах.
БАТУРИН
Ви бували в Батурин!, у містечку славнім, відомому з гетьманщини походженням давнім?
На берегах на Сеймових гетьмани гриміли. Ржали коні козацькії і шаблі дзвеніли.
Яке ж його походження? Подекуди йдеться, ніби місто засноване як польська фортеця.
А потім хтось додумався (хитрий і не дурень), ніби йменням Баторія [3] названо Батурин.
Та раніш він заснований, ніж Стефан Баторій мав будь-яке відношення до цих територій.
Грала наша тут музика, і кобза, й бандура. А назва йде від давнього словечка батура.
А батура в цім випадку означа: фортеця. Ось відкіля походження ниточка снується!
ЯК РОЗКЛАСТИ ГОРІХИ?
Головоломка
Ой, допоможи мені, Насте, сорок п'ять горіхів розкласти, що доспіли в цей понеділок, розкладать на дев'ять тарілок. І ніяких в обліку збігів: в кожній — різна кількість горіхів!
Як воно виходить?
(1,2,3,4,5,6,7,8,9)
Я – ПОНЯТТЯ, З ЧОТИРЬОХ ЛІТЕР
Загадка
Я — поняття. З чотирьох я літер. Кожен мене знає. Писне миша чи застогне вітер — вже мене й немає.
Хто я?
(Тиша)
СВЯТІ ГОРИ
О.Гончару
Як Дінцеві личать ці зелені брами, що людину кличуть у священні храми!
Святогірськ: раїни чи сокори тут? Диво України цей донецький кут!
Рай земний та й годі. Врода неймовірна. Тут сама природа — проповідь Нагірна.
Місць таких пригожих не буває двох. В час навал ворожих уберіг сам Бог.
Звідає той муку, звідає той горе, хто підніме руку на Святії Гори.
ЩО ЗНАЧИТЬ "КОНИКА ПАСТИ"?
Я люблю задушевні молодих матерів перемови, вболівання їх кревні, їх заледве надломлені брови, як почнуть розмовлять — все про діток, про своїх немовлят, малоліток:
— Моя Лідка, Уляно, почала дибулять так рано...
— А Миколка мій, Насте, почав уже коника пасти...
Кожен знає, яке маля, коли вперше ніжками дибуля. А що значить коника пасти! Як? До чого його прикласти?
«Та це ж просто, — матуся каже, усміхнувшись очима ясними, — як дитя на животик ляже і голівку підніме».
Піднімали так само голови пастушки, лежачи на осонні, щоб видно було навколо, де пасуться їх коні
Ось відкіль цей походить вираз! Бо хотілось, щоб хлопчик виріс, бо хотіла в нім бачити ненька чумаченька чи козаченька.
Не кидають народи порожніх слів на вітер. Слова Павла Тичини ввічу мені стоять: «О скільки у природи немудро-мудрих літер, о скільки у людини невміння прочитать!»
БАРВІНКОВИЙ ЦВІТ
Барвінку, зимолюбку, всезелен, з-під снігу соки п'єш земні жаждиво. Ти на землі цвітеш, як гобелен, як наша мова — незбагненне диво.
Зазеленів і цвітом засинів на рідних долах матері Вкраїни, як доля її дочок і синів, що в ній, як і в тобі, є щось нетлінне.
Під сонцем ти являєш торжество й під снігом, видиво вічнозелене, як мови української єство — є в ній, як і в тобі, щось незнищенне.
З калиною твій переплівся шлях, з калиною твій цвіт блакитний виник: немов калина — дівчина в піснях, і хлопець у піснях — немов барвінок.
На рідну землю дивним сплетом ліг, барвінку наш, барвіночку хрещатий. Ти сплетом ліг, як плетиво доріг, єдиний, як Дніпро і як Хрещатик.
СВІТЛИЙ ХРАМ
Акростих-загадка
Шумливий плац, майдан а чи глухий провулок, Коли стоїть вона, рідніші нам; Освячена трудом, завжди кипить, як вулик, — Ласкавий і суворий світлий храм: Адже писались тут і перша буква й нулик!
Хто вона?
Не відгадав? Притих? Відгадка майже поруч: підкаже акростих - у загадці ліворуч!
ЧАРІВНИЙ РОЗМАЙ
Загадка
Не бачили, щоб жовкнув він, зелений і взимі, улітку рясно стелеться низенько по землі; цупкі зелені хрещики на кінчику стебла, і синій цвіт, і цілий світ, і океан тепла.
Хто він?
(Барвінок)
НЕЗЛИМ ТИХИМ СЛОВОМ
Я.Г.
Портрет Шевченка в затишній залі На рушничкові — калини цвіт. Старий учитель гуртківцям юним розповідає про «Заповіт»:
Але чом казав Шевченко, нерозлучний з лихом, щоб його згадали словом і незлим, і тихим?..
— Незлим, — каже вчитель сивий, — це в нас від природи, це від совісті людської, від людської вроди.
Бо народ наш український звіку незлобивий: завжди хоче, щоб при ньому й інший був щасливий.
Таж і в пісні: «Ой гай, мати, ой гай зелененький, десь поїхав з України козак молоденький.
Од'їжджавши, шапку знявши, низенько вклонився: «Ой прощайте, слобожани, може, з ким сварився!»
Завмерли учні й дзвінка не чули, мов заніміли в затишній залі. Тарас дивився на них з портрета, а вчитель сивий провадив далі:
— А чом Шевченко, що знався з лихом, просив згадати ще й словом тихим? Тому що тихо росте калина, тому що тихо росте дитина, радіє мати над нею тихо і тихо плаче, як прийде лихо.
І тихе, й світле людське бажання: в похід виходить — щоб до світання; іти в дорогу в час миру й згоди на ясні зорі, на тихі води.
БАРВІНКОВЕ МІСТО
Чому зовуть Барвінкове це слобожанське місто, що на ріці Сухий Торець збудоване воно? Цю назву міста інколи пояснюють двоїсто, хоч справжня назва, істинна, цікавить нас давно.
На місці Слободи воно — Барвінкової Стінки, й хоч заснував колись його козак на ім'я Шпак, та, кажуть, що навколо там росли рясні барвінки, то й місто це барвінкове назвали саме так.
А є ще друга версія — цікава теж сторінка; леліє також нам вона барвінком у росі, — що козаки отамана славетного Барвінка побудували місто це у всій його красі.
ПРОТИ РОЖНА ПЕРТИ, ЛІЗТИ НА РОЖЕН
«Проти рожна перти, проти хвиль плисти»...
А скажи одверто, розумієш ти ці Франкові мислі, знані нам здавен, і народний вислів лізти па рожен?
Кожен мовний чинник завдає турбот: як і звідки виник дивний цей зворот?
Від мужів мисливих ці слова ідуть; у анналах сивих знайдеш ти їх суть.
Я скажу при слові сам рожен відкіль: так в праруській мові звався гострий кіл.
На ведмедя ловчі, йшовши напролом, захищались ловко гострим цим колом.
Ошалілий, лютий, пер несамохіть і, рожном зітнутий, загибав ведмідь...
Зрозумів тепер ти знане нам здавен проти рожна, перти, лізти па рожен?
НАВМИСНА МОРОКА
Загадка
Я вам нею натякаю, нею думать спонукаю, щоб кмітливий врахував, що я нею приховав, вас морочачи навмисне, і тоді відгадка зблисне.
Що це таке?
(Загадка)
ЩО ПІДКАЗУЄ ЛТАВА
Де прадід коней вів на попас, бо там росла хрумка отава, старий засвідчує літопис поселення, що зветься Лтава.
Була тут, кажуть, неглибока у степовому кураї у Ворскли річечка-притока, що звали Лтавою її.
Тепер калюжка лиш в канаві, але історія цікава, бо від поселення «по Лтаві» і місто назване — Полтава.
У ДВОХ РОЛЯХ
Загадка
Звичайна, друзі, загадка для вас; вгадайте, про яке словечко мова: простий числівник це і водночас це — наказовий спосіб дієслова.
То яке ж це слово?
(Три)
ЧАРИ БАРВІНКОВІ
Умові — чари барвінкові, аж сяють барви веселкові — разки, вінки словосполучень, прислів'їв, висловів і фраз — і знаєш їх, вживав не раз, але береш, як вічний учень, і слухаєш рядки пісенні, а бачиш все, немов на сцені:
«Несе Галя воду, коромисло гнеться. За нею Іванко, як барвінок в'ється».
Умові — чари барвінкові: печаль і радість в ріднім слові. Із ним і в пеклі ти і в раї. І просто серце завмирає.
ТИ - ФІЛОЛОГ
Чи знаєш ти, що ти — філолог, дитя кмітливе і шпарке? Сюди до рими слово полог. Ану скажи, що це таке?
А в тебе вже очиці грають, ти кажеш: — Полог — те, що ним завішують чи покривають (шовковим, плисовим, лляним).
То, певно, ти таки філолог, дитя цікаве і шпарке. Сюди до рими слово Молох. Ану скажи, що це таке?
Ти кажеш: — Молох — річ не мила, бо нам нагадує про смерть; це — символ, це жорстока сила, що вимага багато жертв.
То, бачу, ти таки філолог, дитя допитливе, шпарке. Сюди до рими слово сполох. Ану скажи, що це таке?
Ти мовиш гідно, як колега: — А сполох — це переполох, тривога, переляк, бентега, що охопила багатьох.
Що ж, молодець! Ти любиш слово і щиро прагнеш знань дійти. І слово квітне барвінкове, коли любов'ю сяєш ти.
Тлумачиш назви свого краю, гір і долин, річок і нив. Яке я слово не спитаю, а ти його вже й пояснив.
Філолог ти. Це кожен бачить, і кожен скаже без вагань. Бо філологія — це й значить любов до слова і до знань!
Я ТВОРЮ НОВІ СЛОВА
Загадка
В слові знаєш де я є? Після кореня. А призначення моє — словотворення.
Я творю нові слова або форми слова, щоб красива і жива розквітала мова…
Хто я?
(Суфікс)
ГЕОМЕТРИЧНО-БОТАНІЧНА ЗАГАДКА
Цей термін з геометрії ми знаєм: на коло схожа замкнута крива. А справа лиш наліво прочитаєм - стан яблука, коли ласун зрива.
Що це таке?
(Еліпс - спіле)
КОЖНУ ЛІТЕРУ ЦІНИ
Кожну літеру ціни, бо немає їй ціни.
Ось відома в давнину дудочка — сопілка: виймеш літеру одну — і вже буде спілка...
Сварка йде така, що ну! - перепалка (бійка): зміниш літеру одну — мирна перепілка.
Зміниш літеру одну у словечку бійка - і вже — леле — на сосну мчить звірятко білка.
Більше прикладів не дам, помізкуй — придумай сам.
ЗАЙМЕННИКИ – ПСУВАЧІ
Загадка - жарт
Якщо до жарту ви готові, назвіть, кмітливі дітлахи, ті два займенники у мові, що можуть зіпсувать шляхи.
Які це займенники?
(Я - ми)
РИБАЛЬСЬКА СІТКА
Шарада
Із двох складів я даю іменник (в твоїй правиці розгадки нитка): склад перший — частка, другий — прийменник, а разом буде рибальська сітка.
Який це іменник?
(Не - від)
НІ ПУХУ НІ ПЕРА
Коли ви на екзамен виходите з двора — вам зичить голос мамин: «Ні пуху ні пера!»
І все оте — і усміх, і мамині слова — надією на успіх у серці ожива.
Та зичення все ж дивне: хто так бажав? Кому? Не ствердне, позитивне, а навпаки. Чому?
Ловець колись на звіра а чи на птаха йшов, близькі ж боялись щиро зурочити улов.
Тож зичучи ловцеві удачі і добра, казали молодцеві: «Ні пуху ні пера!»
Та цей дотепний вислів ще й досі не відмер і не лише мисливців стосується тепер.
Отож у цьому сенсі, бажаючи добра, я всім кажу від серця: ні пуху ні пера!
ЛЕГКО ЧИ ВАЖКО?
Загадка
З землі й дитя мене підніме, хоч я не палиця й не м'яч, але — о диво — через хату не перекине і силач.
Вгадай: легке я чи важке? І взагалі — що я таке?
(Пташине перо)
ПРО ДЯДЬКА І БУЗИНУ
Хоч роботи завжди тьму- тьмущу мав наш тато, та встигав на всі «чому» нам відповідати.
А вже вмів тлумачить нам швидко все на подив: чи вигадував те сам, чи з книжок виводив?
Як не міг щось пояснить чи було не варто, то задумувавсь на мить і вдававсь до жарту.
Раз питає менший брат: — Що таке платформа? — Це великий, — каже, — плат і вели-и-ка форма!
Ще про дядька й бузину якось ми спитали. — О, про це в старовину, — каже, — повідали.
Хлопець був такий, Лаврін, з'їздить в город мріяв. З'їздив раз до дядька він з матір'ю у Київ.
Як жили в селі вони, то, було, не зрідка пирогами з бузини пригощала тітка.
Цього ж разу, як на гріх, рідна тьотя мила бузиняниками їх і не пригостила.
А Лаврусь їх полюбляв, то й питає в мами, чом це обійшла, мовляв, тітка пирогами.
Мати каже: — То не зле, й сподіватись годі: дядько в городі, але бузина в городі!
І від цього Лавруся і від його мами Україна знає вся, й знаємо ми з вами —
як від чого часом щось надто вже далеко, хтось чогось не дотогось, що й збагнуть нелегко,
кажуть: от так дивина, ну вже й невпопадько: на городі бузина, а в Києві дядько!
ЩО ЗА ДІД У БАБИНІЙ СПІДНИЦІ
Загадка
Хоч росте вона і на городі, є про неї загадка в народі: «Стоїть дід над водою із чорною бородою». Хоч не він це, а вона і зоветься
(Бузина)
ЛІТАЄ ПОПІД НЕБЕСАМИ
Загадка
Хто літає попід небесами, що відомий він людині кожній? Названий точнісінько так само, як і ваш звичайний подорожній.
Хто він?
(Супутник)
СЕ ЛЕВ, А НЕ СОБАКА
Ой як було нам ловко подовгу слухать тата, про приказки, примовки, і в будні і на свята!
Питаємо: — А звідки: «Се лев, а не собака?" — Це, — каже, — з оповідки про 'дного неборака.
Намалював нівроку. О, звірина страшлива! А хтось поглянув збоку: «Та в нього ж кінська грива!»
Переробив — та наче потрібна знову правка: у морді щось собаче — ось візьме і загавка.
Пащеку він поправив, так хвіст — немов ломака. То підпис і поставив: «Се лев, а не собака».
Й тепер як щось не схоже хтось виставить публічно, всі бачать, що негоже, — сприймають іронічно.
Мовляв, щоб розпізнати, що втнув якийсь чудака, слід, кажуть, підписати: «Се лев, а не собака»!
КАМПАНІЯ І КОМПАНІЯ
Запитала Надя на уроці мови: — Юрію Петровичу, чом це так бува: як пишу кампанія — правите на о ви, а пишу компанія - правите на а?
Осміхнувсь учитель і сказав Надії: — Придивись, подумай, — різні це слова: мовиться про заходи чи воєнні дії — пишеться кампанія — з літерою а.
А коли це група, де зібрались люди на пікнік, на гулі чи на торжество — написання слова зовсім інше буде — пишеться компанія — з літерою о.
Аж Данило раптом піднімає руку, мав завжди за муку цю складну науку: — А якби полегшить, — пропонує Даня, — та ввести єдине слів цих написання?
— Ні, це неможливо, — вчитель відповів. — Ці слова від різних, від латинських слів.
Перше з них кампанія — не збагнеш ніколи - йде від слова campus, по-латині поле, тобто битва в полі, де ведуть вогонь, — це й було первісне значення його.
Друге з них — компанія — теж цікаве слово. І його стлумачимо не бездоказово. І воно з латині, зазирнімо вглиб: corn — прийменник разом, ну, a panis — хліб.
Звичні словотвори, все у тому ж дусі, бо в розмовній мові виникли з потреби. Первісне компанія означало: друзі, що хліб-сіль звичайно ділять поміж себе.
Всім це зрозуміло? — Всім, — гукають діти. — Що ж, — радіє вчитель, — це великий плюс. І Надія каже: — Як не зрозуміти? Ну, принаймні, — каже, — більш не помилюсь.
БЕЗ'ЯЗИКИЙ БУХКАЛО
Загадка
Що воно — хто запита: всередині — пустота. Без'язикий і без вух, тільки й чути бух та бух!
Що це таке?
(Бубон)
І ЗНАЙДЕТЕ ОБОВ'ЯЗКОВО
Коли спонукає нас мовник досліджувать слово живе, то ніби розвідницький човник по мовному морю пливе.
— Ось, — каже, — новеньке вам слово, шукайте коріння, зерно — і знайдете обов'язково, від чого походить воно.
Словечко це — панірувати: семантику [1] має яку? А Людочка: — Це коли мати обвалює рибу в муку.
— І рибу, й битки, — каже Даня. А вчитель: — Близькі до мети. Але тут конкретне завдання — походження слова знайти.
— Я думаю, — каже Надія, — що панірували пани. А що була панська це дія, то й слово лишили вони.
— Шукайте подібних утворень, — учитель втручається знов. — Згадайте, де ще такий корінь, знайомі перегуки мов.
А Надя: — Та як не згадати? Ми знаєм подібні склади: ком-пані-я, пані-рувати, — так ось веде нитка куди!
— Та це ж від латинського panis! аж скрикнув Вакуленко Гліб. — Це справді знайома нам даність, бо panis — ми знаєм — це хліб!
В ЗЕМЛЮ ЗАКИДАЛОСЯ, ПІД СОНЦЕМ ГОЙДАЛОСЯ,
Загадка
В землю закидалося, під сонцем гойдалося, в печі гартувалося, запашним виймалося, нам з вами дісталося.
Що це таке?
(Хліб)
БРАТИ НОГИ НА ПЛЕЧІ
В літню пору медову у шкільному саду я розмову про мову з дітворою веду.
«От, — кажу я малеча — мовний вираз візьміть — брати ноги на плечі, як його розуміть?»
Стихли всі з настороги, і хитринки в очах: «Як це можна, щоб ноги та були на плечах?»
Оля згадує вечір: «В нас гімнастка одна брала ноги на плечі — майстер спорту вона!»
«Добре, приклад чудовий, — я втручаюсь на мить, — вислів нашої мови тут буквально звучить.
А стосовно до втечі? Всі ж ви чули, мабуть: кажуть — ноги на плечі — споминай, як зовуть!»
Гриць задумався трохи: «Е-е, немає дурних: то на плечі не ноги, а взуття, що на них!»
Бачив діда він змалку: у путі припече — черевики на палку — і завдасть на плече.
Коментуємо жваво цей дотепний зворот. Прислухайтесь: цікаво, як говорить народ!
ПІДКЛАСТИ СВИНЮ
Я вашу увагу на хвильку спиню: хто знає, озвіться, будь ласка, де вислів узявся підкласти свиню?
— Скажу, — лине голос Тараска. — Я чув, що немовби за давніх часів справляли якісь іменини й такому, що тільки телятину їв, підклали в тарілку свинини...
— Ти, бачу, Тараску, на здогад мастак, фантазія — річ непогана, Та, кажуть, пригощений був неборак із почту татарського хана.
То ж вірні Коранові люди були, твердим своїм східним канонам. І їсти свинини вони не могли — не велено їхнім законом.
А вже як посунув на нас бусурман — ми знали його всі слабини: якщо був загарбник із магометан — вояки не їли свинини.
Тож східне своє диктували меню, але наш народ не корився. Щоб їм насолить — підкладали свиню, — так, певно, й зворот утворився.
НЕ НА ТЕ РЯТУВАЛИ ДІДИ
Спонукав нас імперський Прокруст [2] до невірності рідному слову. В українця зринає із уст: «Я, ты знаешь, забыл свою мову!»
Як цього зрозуміть молодця, що не здатен свого розкумекать, коли навіть заблудла вівця не забуде по-своєму мекать?
Нашу мову в час горя-біди, не одної тяжкої навали, не на те рятували діди, щоб онуки її забували.
ЗАЛЕЖНО ВІД НАГОЛОСУ
Загадка
Вгадайте словечко — ми будемо раді: два склади (подумайте, майте терпіння). Як наголос зробим на першому складі, то буде синонім до слова насіння.
Умова не стане для вас на заваді, бо в значенні зміна можлива єдина: як наголос зробим на другому складі, то буде синонім до слова родина.
Яке ж це слово?
(Сім'я)
КАЛЕНДАРНЕ СЛОВО
Загадка
Слово є календарне в мові, є три звуки у цьому слові.
Варто перший лиш звук змінити — вже напій ми зможемо пити.
Зміним другий — покаже клешні й поповзе у води тутешні
Зміним третій звук для забави — буде вже синонім канави.
Не потрапте туди в пітьмі… Дальші зміни робіть самі
Назвіть основне слово І похідні від нього.
(Рік, сік,рак,рів)
ПОДУМАЙ ТРІШКИ
Загадка
Це слово — упряж для тварини (впрягай і мчи навперегони). Заміниш звук — і вже знаряддя для нападу чи оборони.
З заміною і без заміни це слово знали й наші предки. Його початок нам підкаже десята літера абетки.
Яке це слово?
(Збруя, зброя)
СМІЯТИСЯ НА КУТНІ
— Ану, — питає вчитель, — дослідники майбутні! Що означає вираз — сміятися на кутні!
Гриць каже: — Кутня — цвинтар (це скрізь — місця покутні). Сміятись там — і значить сміятися на кутні.
А Федь: — Про смерть говорить цей вираз, досить грубий, бо в черепі, звичайно, видніють кутні зуби.
— Ану, — питає вчитель, — хто ще як розуміє?— Засумнівались учні, ніхто сказать не сміє.
— Тут, — каже вчитель, — треба різницю в лицях бачить, коли сміються люди і коли люди плачуть.
По-різному в людини видніються крізь губи при сміхові — передні, при плачі — кутні зуби.
Самі ж гримаси схожі, нема чого й балакать. Сміятися на кутні — це й означає плакать.
ПОВТОРИ РАЗІВ ТРИ
Скоромовка-жарт
Повтори разів три: Памір, Армавір, Гібралтар, Гвадалквівір… Чи досягнеш ти Ла-Маншу, язика не поламавши?
НЕМА КОЛИ
Підслухана розмова
З Козина веде козу Стара бабця у Плюти. — Сідай, бабо, підвезу! — Нема часу. Треба йти.
НАЗВ У НЬОГО Є АЖ ДВІ
Загадка-головоломка
Назв у нього є аж дві — є на -ок і -ях. Ходить він на голові й разом — на ногах.
Знайте ще, якщо у вас вгадувать є потяг: голий він та водночас також і в чоботях.
Хто він?
(Гвіздок, він же цвях у чоботі)
ЗАГАДКА З ПІДКАЗКОЮ
Додумайсь, хто вона, й простеж — у неї особливість є: що більше з неї ти береш, то більшою вона стає.
А підказати можу я: шукай слівце на букву я.
То хто ж вона?
(Яма) ХОДИКИ
(З мого дитинства)
Ні книг, ні періодики. Одноманітні дні І тільки вірні ходики працюють на стіні
Ох, працьовиті ходики — як вічні ходаки! Хто стука в хату: «Хто та-кий? питають.— Хто-та-кий?»
Ланцюг тоненький з гиркою. «Цок-цок... а цить-а-цить!» Підтягнеш гирку — тиркає і маятник не спить.
Загашуємо ґнотика в мигтливім сліпуні Лягаєм спать, а ходики працюють на стіні
Ідуть ледь-ледь попереду, і я в досвітній змрок спішу погнати череду під їхні цок та цок.
ВИДНО ПАНА ПО ХАЛЯВАХ
Безліч висловів цікавих чуємо ми всюди. Видко папа по халявах — дотепують люди.
Я з дитинства чув цей вираз. Де набрав він сили? Та дізнався, коли виріс, що колись носили
різні чоботи — біднота й ті, що при мамоні: бідні — чорні, а панота — жовті та червоні...
І доношують пістряве (бачать всі сторонні): пришви чорні, а халяви жовті та червоні
При смішному перекрої взуванки тієї «висвічалися» герої — служки та лакеї.
У недоносках пістрявих козиряли всюди. «Видно пана по халявах!» — говорили люди.
ПРОҐАВИШ — HE НАДОЛУЖИШ
Загадка
Усі ми рівні перед ним — і світлі, й темні, й русі Коли й на місці на однім, то все одно ми в русі
А він спішить, а він летить, бо вічності він служить. Якщо проґавити хоч мить, то вже не надолужить.
Хто він?
(Час)
СИДІР
Колись єгипетська богиня Ісіда вздріла дітлахів, що пасли скот на луговині і вже не їли кілька днів.
Вона ж — богиня материнства, із серцем, повним доброти; отож в пориві доброчинства взялася їм допомогти.
І в той же самий літній ранок послала з неба, із-за хмар, голодним пастушкам сніданок, свій ісідор — Ісіди дар.
Через Ісідин цей дарунок, який одержали малі, вже сидором пастушній клунок назвали люди взагалі.
Ісідин дар розвіяв вітер — по всьому світу прогуло; і слово Ісідор, Ісідор і на людину перейшло.
І другові чи однодворцю сказати можем ти і я: «Сидорку, Сидоре, Сидорцю!» — назвати звично на ім'я.
Та можемо про дар Ісіди почуть і в іншому ряду, коли знайомі чи сусіди женуть на пашу череду.
Й тепер: із двору вирушає пастух, а мати: — Сину мій, а сидора ти взяв? — гукає (про торбу і про їжу в ній).
ПІД СТОЛОМ І ПІД ЛІЖКОМ
Загадка
Ану, хто вони? Поодинці й гуртом і з цим поквитайтесь «горішком»: як їсти сідаю — вони під столом, а сплю — спочивають під ліжком.
(Черевики, чоботи, сандалі і т.п.)
СОБАКУ НА ЦЬОМУ З'ЇВ
Спритний парубійко в поле йшов косити, біг за ним собака. Раптом чоловік їде з поля возом: — Парубче, куди ти? — Йду косити жито: день годує рік.
Тут же виявляє вдачу парубочу: — Прийми воза, дядьку, а то перескочу.
— А що то у тебе, парубче, в торбині? — Пироги. — А чом їх так багато там? Жартувати й далі до смаку хлопчині: — Як не з'їм — собаці решту я віддам...
Добре наробившись, в пору вечорову, йде хлопчина з поля, косу — на плече. Раптом зустрічає чоловіка знову, що сидить край двору й мотуза суче.
— Звідки йдеш? — гукає дядько парубчині. Той скривився, наче з кислого щавлю. — З косовиці, — каже (жарти інші нині), — прийми, дядьку, мотуз: не переступлю... — Що, вдалося, може, хоч півниви втнути? — Цілу ниву, дядьку! — Та не може бути!
— А де пироги ті? — Геть усі поїв. — А собака де твій? — І собаку з'їв…
Отже, справа, друзі, у сумлінні й силі Ось чому нам кажуть про майстрів-трудяк: він, мовляв, «собаку з'їв у цьому ділі», тобто має досвід, знає, що і як!
НЕ МИНАЙТЕ АНІ ТИТЛИ
Лине дзвоном величаво Шевченкова мова: прочитайте тую славу од слова до слова. Не минайте ані титли, ніже тії коми...
А що значить слово титла, з «Кобзаря» знайоме?
В давніх мовах над словами стяжечка умовна (це тоді, як не дається їхня форма повна).
Не прості перлини мовні позначала титла, — ні, слова значущі, повні святості і світла.
Тож Тарас і вчив нас мати вдачу нелукаву, як святе письмо, читати нашу давню славу.
ГОЛОДНИЙ І СИТИЙ
Загадка
Тобі відгадку підкажу, як долю визначиш мою: коли голодний, то лежу, коли ж наїмся, то стою.
Хто ж я?
(Мішок)
ЛЕСЯ
Слово, чому ти не твердая криця… Леся Українка
Я бачу: кущисті ласкавці, і Леся, гортензії садячи, на хвильку присіла на лавці — їй пишеться в рідному Гадячі
О слово із сяйвом лелітки, помножуйся в силі сторицею: ти стало пелюсткою квітки, а треба — незламною крицею...
Подумав про неї, тендітну: з якою зрівнять поетесою, щоб лагідно й ніжно, як рідну, народ називав просто Лесею?
Палала прозірлива жінка, і сяяли барви палітри, щоб слово дзвінке Українка писалось з великої літери.
ЯКИЙ КОШИК У КУЩІ?
Загадка
На цей раз буде загадка простою: берем звичайне слово з двох складів — зелений кущ, який цвіте весною, назад читаєм — кошик для грибів.
Що це за слово?
(Бузок, козуб)
ЗАЙМЕННИКИ — ЧИСТУНИ
Загадка-жарт
А хто з вас, діти, відгадає, як будь-хто, перш ніж їстиме, трьома займенниками має зробити руки чистими?
(Має ви-ми-ти)
НІ КОЛА НІ ДВОРА
— А чому, — Тарасик запитав, — про людей говорять інші люди: той кілком поперек горла став; той кілком стирчить, мовляв, усюди.
Тим хоч кіл на голові теши, впертості й колом із них не вибить... — А подумай, друже, й сам скажи... — Хтозна, — побоявсь Тарасик схибить.
— Розумієш, в нашім словнику ці звороти, мабуть, найдавніші: хтось там як сорока на кілку, той кілком поперек горла й інші
Мова нам підказує сама: вдумайся, чому говорять зроду — ні кола ані двора нема? Відповідь — у побуті народу.
Лиш господар діставав наділ, ще не маючи ніяких статків, зразу забивав у землю кіл, той кілок — початок всіх початків.
Стали тим колом і взагалі звати поселенці учорашні кожну смужку орної землі, кіллями розмічену в два сажні...
І тепер нам ясно все цілком. Отже, друже, пошуки не марні Бачимо, чом вирази з кілком в нашій мові й досі популярні
КРАЇНА І … ТВАРИНА
Загадка
В країни букву Я з боків відкину, — й помітить зміну враз дитина кожна: країна перетвориться в тварину, що нам на ній і покататись можна.
Що це таке?
(Я – поні - я)
ВІН Є У КОЖНОГО
Загадка
У всіх він є, ось подивись— старе, мале чи юне. Та кепсько, коли хтось кудись його без діла суне.
Що це таке?
(Ніс)
ЗАРУБАЙ НА НОСІ
Гриць катався на льоду, не спитавшись мами, та й потрапив у біду: шурхнув з ковзанами.
Мамин гнів хлоп'я мале пам'ятає й досі: «Бить не битиму, але зарубай на носі!»
Дивно це було сприймать хлопцеві малому: «Як? На носі зарубать? Ще й собі самому?»
Може, нині смішно вам в теплім дружнім колі Гриць тепер сміється й сам, — Гриць давно вже в школі
В літгурток він став ходить і знайшов розгадку: ніс походить від носить в даному випадку!
Бо носили в правіки за собою всюди палички і дощечки неписьменні люди.
І як ми в записники все заносим з вами, так вони — на дощечки, звані в них носами.
Отже вираз виник там, а зберігся й досі Це, читачу, й ти затям, зарубай на носі!
СЕСТРИВЕЧІР, ДОБРИЧКИ!
(З пастуших жартів)
На вигинах Сули, де більше паші, розкошували наші корівки; березняківські череди і наші розходились по березі ріки.
До нас підходять їхні пастушки, а ми їм жарту кидаєм пучок: — Сестривечір, добрички, чи не телячили ви наших бачичок?
— Телячили, — всміхаються, — телячили: задрали лози та побігли в хвіст! — Від старших знали, що ці жарти значили, і розуміли їх нехитрий зміст...
ДУРНЕ, ЯК…
Загадка
Маленьким тішило мене: на вигоні собі ґуля. А то, бувало, як чкурне, що ждати хтозна й відкіля... На несвідомого: дурне, — говорять люди, — як
(Теля)
ЗЕЛЕНА ВУЛИЦЯ
Кажу: зелена вулиця. Ну й що ж? Усі ми добре знаєм, що це значить. Але колись ішла по тілу дрож, як хто «зелену вулицю» побачить.
Зелена вулиця сто літ назад, коли ще час і смутен був, і скрутен, це — дві стіни муштрованих солдат, де в кожного зелений був шпіцрутен.
Між двох рядів по «вулиці» такій здіймалися шпіцрутени-лозини: засуджені проходили по ній, тяжкі удари падали на спини.
І не один солдат від них помер, і не один страждав і тяжко хворів. А от зелена вулиця тепер — в путі ланцюг зелених світлофорів.
Зелена вулиця! Як підоспів — будь ласка, їдь, дається повна змога; у переноснім значенні цих слів — широка, вільна і пряма дорога.
СВІТ БАБУСИНИХ КАЗОК
На Сулі прозорі хвилі, як бурштинові Панський сад росте на схилі в Костянтинові.
А в саду тім, кажуть, вітка на ялиці є, там на вітці висить клітка із жар-птицею.
Краде білка там горіхи з саду панського. А для хлопця стільки втіхи для селянського!
А горіхи, цю привабу, кращу жемчуга, й нам, було, приносить баба Тимошенчиха.
А казкам які ми раді тим, бабусиним, що від них і взимку в хаті як у вусі нам,
як веде про Йвана мову про царевича, про Телесика чи Бову Королевича.
Наче мишки, тихо-тихо всі сиділи ми; як добро змагало лихо — так раділи ми.
За вікном плелася сітка сніговицею. Цілу ніч нам сниться клітка із жар-птицею...
ЄДИНЕ СЛОВО
Загадка
Хто захоче відгадати — хай не дуже поспіша: в мові це єдине слово, де апостроф після Ш. Коли, друже, ти одразу розгадать не знаєш як, зосередься — розгадаєш: слово це просте
(Миш'як)
СТАНЕ ВІН ПРИВАБЛИВОЮ РІЧЧЮ
Загадка
Вказівний простий займенник цей повтори в жіночім роді двічі — й стане він привабливою річчю, забавкою для малих дітей.
Що це?
(Цяця)
ЩО ЗА СПЛЮХА?
Загадка
Не з заліза, не з дерева ця пухкенька сплюха: є у неї два черева і чотири вуха.
Що це таке?
(Подушка)
КОЛЯДНИК
Є колядочка у Гриця: «Коляд-коляд-колядиця!»
Мати хусткою зав'яже — тільки носик вигляда. Хоч мороз «Дошкулю» каже, так на те ж і коляда!
Гриць завбільшечки з мізинець, але справжній колядинець.
Колядує, як годиться: «Коляд-коляд-колядиця!
Дайте, дядьку, пиріг, покладу собі у міх!
А не дасте пирога, візьму бика за рога
та виведу на поріг та викручу правий ріг!»
Ось до іншого йде двору, напуска ману сувору: «Дядьку, дайте ковбасу, а то хату рознесу!»
А дорослі тьоті й дяді цим колядкам дуже раді.
І дають то те, то се, і в торбинці Гриць несе,
мов господар із базару, сливи, груші для узвару
й гарбузці аж золотисті, й трохи кроликам вівса, й пироги пухкі, пашисті, й над усім цим — ковбаса!
Сам завбільшечки з мізинець, коляд-коляд-колядинець.
МЕРТВА ХВАТКА
Цей зворот, як довели мовники-дбайливці, свого часу занесли в лексику мисливці
Бо порода є собак: іклами своїми жертву вхопить — і ніяк пащі не розніме.
Не одному вже ловцю пси в пригоді стали, і мисливці хватку цю мертвою назвали.
А від того й повелось (тут і слів розгадка): чіпко взявся ти за щось — кажуть: мертва хватка!
МОГИЛИ СИВІ ПОВІДАЮТЬ
Як ти густо, краю милий, полином віків пропах. і які лиш не бродили племена по цих степах.
Волелюбні осередки осідали вздовж Сули, де за волю славні предки в славних битвах полягли.
Хвиля часу — неугавна. Що ж нам каже сивий міф? В наших землях з пра-прадавна кімерієць жив і скіф.
Скіф потиснув кімерійця, скіфа витіснив сармат. Ще в віках пильніш порийся — гот сармата тис назад.
Готу гун завдав удару, гуна витіснив авар, печеніг потис авара, — безліч сутичок і чвар.
Гримнув половець з літами — відступив і печеніг. Січі знов гримлять степами, за набігом знов набіг.
Між світань і перехмарин, вздовж степів, доріг курних сунув турок і татарин, і козак ставав на них.
Так сіклись на смерть затято, що мішались кров і пил. Тому й досі так багато по степах стоїть могил.
Але наш ти, краю милий, мріє наш чумацький шлях, наші предківські могили на безмежних цих степах.
БАТУРИН
Ви бували в Батурин!, у містечку славнім, відомому з гетьманщини походженням давнім?
На берегах на Сеймових гетьмани гриміли. Ржали коні козацькії і шаблі дзвеніли.
Яке ж його походження? Подекуди йдеться, ніби місто засноване як польська фортеця.
А потім хтось додумався (хитрий і не дурень), ніби йменням Баторія [3] названо Батурин.
Та раніш він заснований, ніж Стефан Баторій мав будь-яке відношення до цих територій.
Грала наша тут музика, і кобза, й бандура. А назва йде від давнього словечка батура.
А батура в цім випадку означа: фортеця. Ось відкіля походження ниточка снується!
ЯК РОЗКЛАСТИ ГОРІХИ?
Головоломка
Ой, допоможи мені, Насте, сорок п'ять горіхів розкласти, що доспіли в цей понеділок, розкладать на дев'ять тарілок. І ніяких в обліку збігів: в кожній — різна кількість горіхів!
Як воно виходить?
(1,2,3,4,5,6,7,8,9)
Я – ПОНЯТТЯ, З ЧОТИРЬОХ ЛІТЕР
Загадка
Я — поняття. З чотирьох я літер. Кожен мене знає. Писне миша чи застогне вітер — вже мене й немає.
Хто я?
(Тиша)
СВЯТІ ГОРИ
О.Гончару
Як Дінцеві личать ці зелені брами, що людину кличуть у священні храми!
Святогірськ: раїни чи сокори тут? Диво України цей донецький кут!
Рай земний та й годі. Врода неймовірна. Тут сама природа — проповідь Нагірна.
Місць таких пригожих не буває двох. В час навал ворожих уберіг сам Бог.
Звідає той муку, звідає той горе, хто підніме руку на Святії Гори.
ЩО ЗНАЧИТЬ "КОНИКА ПАСТИ"?
Я люблю задушевні молодих матерів перемови, вболівання їх кревні, їх заледве надломлені брови, як почнуть розмовлять — все про діток, про своїх немовлят, малоліток:
— Моя Лідка, Уляно, почала дибулять так рано...
— А Миколка мій, Насте, почав уже коника пасти...
Кожен знає, яке маля, коли вперше ніжками дибуля. А що значить коника пасти! Як? До чого його прикласти?
«Та це ж просто, — матуся каже, усміхнувшись очима ясними, — як дитя на животик ляже і голівку підніме».
Піднімали так само голови пастушки, лежачи на осонні, щоб видно було навколо, де пасуться їх коні
Ось відкіль цей походить вираз! Бо хотілось, щоб хлопчик виріс, бо хотіла в нім бачити ненька чумаченька чи козаченька.
Чи знаєм ми наші обряди і звичаї, чи їх не затьмили канони чужі? Пригадую: скільки краси таємничої у Щедрому вечорі — святі душі…
І скільки пориву в розміренім цокоті копит за вікном, у розгоні саней... А в хаті наш батько сідає на покуті, і ми за столом, ціла купа дітей.
Між батьком і нами — кутя і крученики, шкварки й холодці, — все аж очі вбира, яєчня, ковбаси, в макітрі — вареники, коржів, пирогів отакенна гора!
І як наша мати зуміла настачити? Ось батько з-за тих пирогів до рідні (навмисне пригнувшись): — Чи ви мене бачите? — А ми в один голос: — Не бачимо! Ні...
— Видать, — каже батько, — були не ледачими». Помолимо ж Бога та вдарим чолом, щоб ви мене, діти, й на той рік не бачили, як сядемо знов за святковим столом.
Вертаюсь до мови тії чарівничої і щиро бажаю, щоб вічно жили такі дорогі родові наші звичаї і гнулися в нас від достатку столи.
ПО САМУ ЗАВ'ЯЗКУ
Цікаві вирази народні Ось каже чоловік один: «В провулок напхано сьогодні по саму зав'язку машин».
А другий каже, що у нього по саму зав'язку турбот. Звідкіль тут зав'язка? У кого дізнатись учням про зворот?
— Так, певно, говорити стали, — сказав Олесеві дружок, — тому що зерно насипали по саму зав'язку в мішок.
Та ось питають на уроці — що скаже вчитель про слівце? — Е, народилося в сорочці, — всміхнувся він, — словечко це.
У давнину, коли в людини ще ґудзики не повелись, була в сорочці чи кофтині на шиї зав'язка колись.
Коли ж по горло хтось наївся — «по саму зав'язку», — казав. Отак цей вираз і прижився: народ сказав, як зав'язав.
СПОГАД
Мене спинила біла піна гречки, легка і запашна, неначе збита крильми веселих бджіл. А недалечке долина, вся духмяністю налита.
Де я читав таке? Та ще ж у школі! Це ж Коцюбинський! Літ спливло немало. Тепер іду: лунає пісня в полі, і все це наяву мені постало.
Це ж «Intermezzo»! Що той грім і туча? П'єш трунок цей — і серце знову юне. І арфа долами дзвенить співуча, і вітерець перебирає струни...
ШИРОКА НАТУРА
Варить юшку в казані дужий козарлюга. В ложку взяв: смачна чи ні із-під вусів дмуха.
Ось із вогнища дістав гілочку-кривульку, жар-вуглинку відламав, затоптав у люльку.
Ще в огонь хотів дровець підікласти трохи, та штанами — хай їм грець! зачепив триноги.
Леле! Вже обідать зась, вже не буде діла: добра юшка розлилась, тільки зашипіла.
Він обличчя поверта, в степ сердито кида: — От проклята тіснота — й повернутись ніде!
ВІН І ВОНА
Загадка
Ану відгадайте, друзі, що це значить: він завжди за нею в небесах простує. Його кожен чує, та ніхто не бачить, її кожен бачить, та ніхто не чує.
Що це таке?
(Грім і блискавка)
ПОГОВОРИЛИ
Жарт
— Здоров будь, весельчак, як живеться, мій друже?
— Та не так, щоб і так, і не дуже, щоб дуже.
— А що мозок сушить чи журиться та плакать?
— Е, та що говорить, як нема що й балакать!
УКРАЇНСЬКІ ПРИКМЕТИ
1 ПРОГНОЗУВАЛИ ДОСТЕМЕННО
Сьогодні добре знають люди, яка погода завтра буде, бо теле- й радіопрогноз підкаже — спека чи мороз.
В старі ж часи — і це знаменно діди й бабусі наперед прогнозували достеменно погоду з безлічі прикмет:
як місяць гострий — на негоду, як рівний — на ясну блакить, щербатий — то відомо зроду, що незабаром задощить.
Якщо дізнатися належить, така погода чи така — старе й мале уважно стежить за виглядом молодика:
якщо з рогами він крутими, то знай — невдовзі дощ ітиме; з положистими заяснів — чекати слід погожих днів.
Що це не примха, не зухвалість дізнався я ще в юні дні: ставалось, як прогнозувалось, на подив людям і мені
На колос, на рясні стеблини, на тиху нехворощ і хвощ сьогодні промінь сонця лине, а завтра йде краплистий дощ.
2. ДИВИСЯ, МИТЮ, ПРИМІЧАЙ
Мене у ліс водила мати: —Хіба не диво цей Шамрай? [4] В нім стільки можна прочитати — дивися, Митю, примічай.
— Рослини, — каже, — не прогледять ані жари, ні бур, ні гроз. І про погоду попередять — умій лише читать прогноз.
Он папороть побіля хмизу: а підійди поглянь лишень — як листя скручене донизу — на сонячний, погожий день.
А рівне, випростане листя — готуйся, друже, хоч-не-хоч — біжи вкривай сінце в обійсті, бо неодмінно буде дощ.
Як дурманять акацій квіти й над ними в'ються комарі — погожий день тобі не світить: то вже негода на порі...
Давно матусі вже немає. А я прибув. Стою в Шамраї, де папороть. Біля куща. Без парасоля, без плаща.
А листя випростане, рівне поміж зеленої трави. І з неба зирить око гнівне з-під хмари, наче з-під брови.
Висять прозорим малахітом гілки акації вгорі І над пахким жовтавим цвітом роями в'ються комарі
Шамрай. Дерев зелена брама. Біжу, бо про негоду в нім мене попереджає мама рослин барометром живим.
3. РОСЯНИСТИЙ ПЕРЕСПІВ
Старші люди мовили мені, що коли з листочка навесні можна спити росяні краплини, незабаром соловей прилине.
Я щодня шукав росу на листі, обдивлявся я квітки барвисті Як заграло сонце у росині, соловей озвався на калині.
І щодня між листом росянистим витинав колінця навесні, розсипались росяним намистом срібних звуків розсипи рясні
А ячмінь же колос викидає — соловейка голос покидає. Справді, ледь з'явивсь ячмінний колос — соловейка враз покинув голос.
ПЕРЕМОВИНИ ДЯДЬКІВ
Змалку я любив село, де дядьки на всьому знаються. І цікаво нам було, як вони перемовляються.
Хто яких вживає слів, як у речення їх зв'язує. Ось розмову двох дядьків третій дядько переказує:
Замість «каже» — просто «ка'»: Курманівська [5] мовна з'явинка - колоритна, слобідська, як у Квітки-Основ'яненка!
БІЛА ВОРОНА
Не в шовках-оксамиті в тридцять третьому році, - в білій маминій свиті я сидів на уроці
Відчували судому у нетопленій школі Якось біг я додому поміж верби й тополі
І почув тої миті з двору діда Софрона: «Не щастить цьому Миті: він — як біла ворона!»
Буду ту одежину, кляту«білу ворону», ідіому невинну пам'ятати до скону.
В пору ту світанкову не сягала уява, звідкіля в нашу мову залетіла та ґава.
Нині знаю я, звідки: між усякої тварі, хоч буває це зрідка, білі є екземпляри.
Білий крук чи лисиця — їм бракує пігментів. В світі їх — одиниці між усіх континентів.
Тому скрізь по країнах, без межі і кордону — скрізь на різко відмінних кажуть: біла ворона!
ЩО ЗА ПТАХ?
Загадка - жарт
Любі юнко і юначе, що за птах то пролетів, що про нього кажуть, наче важить сорок він пудів?
Що за птах?
(Сорокопуд)
ВАША СУПУТНИЦЯ
Загадка
Лечу від краю і до краю, чарую дивними словами. Я вас на крилах підіймаю або сумую разом з вами.
Хто я?
(Пісня)
Я АНІ СКРИПКА, АНІ БАС
Загадка
Я ані скрипка, ані бас, сама із деревини, та звеселю й спечалю вас, коли мій спів полине. З моїх складів неважко скласти словечка сопка й спілка. Отож назвіть мене, будь ласка.
Зовуся я
(Сопілка)
ПЕРЕТВОРЮЮСЬ НА ОЧАХ
Загадка
Я іменник і вживаюсь тільки в множині, - а закінчення ви, друзі, замініть мені — стану травкою, що сохла у погожі дні, і вживатимусь відтоді тільки в однині.
Який я іменник?
(Сіни, сіно)
РІДНЕ
Лелека щось вицокує, з'явившись на Сулі «Стоїть гора високая... — співають у селі —
Край берега, у затишку, прив'язані човни; а три верби схилилися, мов журяться вони...»
До сліз щемлива пісенька хвилює раз у раз: усе таке самісіньке край берега у нас.
Все, як у пісні Глібова, — гора, човни, гаї... Часом не на Сулі, бува, написано її?
Та хай не цьому лугові судився цей мотив, хай Глібов пісню Бугові чи Снову присвятив -
летять птахи із вирію, на крила налягли. А я пейзаж примірюю до рідної Сули.
ВДЯЧНІ СЛОВА
Дитячі роки. Перші кроки. Зелений вигін і Сула. І тільки сядеш за уроки, а тут матуся посила:
— Піди, спасибі тобі, Митю, води відерце принеси. — Я йшов. Але побіг би миттю ще до схід сонця, до роси.
Бо каже мама щонайм'якше (книжками ж, бачить, зайнятий). А коли вас так просять — як же вам після цього не піти?
Хоч був «і молоде, й зелене», а все як слід робить хотів. І вже тепер в душі у мене до мами стільки вдячних слів.
Бо лиш вона, лиш рідна мати могла не мати й крихти зла; уміла словом спонукати — й робота легшою була.
СЛОВА ПОКЛИЧНІ - ПРОСИ Й ВЕЛИЧНІ
В джерелах слова — душі криниця, а рідна мова — як чарівниця.
Звичайний приклад візьму навмисне, краса ж така в нім, що серце стисне.
Дивися — в кличнім простім відмінку: «Ой не стелися, зелен барвінку...»
Одвертий кличний — немов дитинний, музичний, зичний та ще й гостинний.
Вживеш ти усно чи на папері — мов у світлицю відчиниш двері.
І так сердечно, і так ласкаво — Наталю, Лесю а чи Любаво!
До зборів, сходки відкрито й радо — чи товариство а чи громадо!
А найсвятіше душа приємле — моя Вкраїно, кохана земле,
ти, сивий Дніпре, і ти, Дунаю, — миліших серцю звертань не знаю.
ЗАГАДКА З ГЕОГРАФІЇ
Жарт
Щоб Федя в географії кохався, пізнав у ній безмежжя чар і див і щоб у школі з ліньками не знався, Олесь йому загадку спорудив:
— Чи ти країну в Африці узнаєш, в якій ріка Оранжева тече? Назад країни назву прочитаєш — тебе за ліньки сором обпече...
Федько по карті йде, мов крізь болото, одразу видно: в джунглях новосел. Олесь йому: — Таж он вона — Лесото! Федько назад читає: — От — осел!
ЗВЕРТАННЯ
Скільки є в нас, любі друзі, для звертання ніжних слів — і до тата, й до матусі, до бабусь і дідусів!
І татусю, й мамцю, й нене, і дідусю, й бабцю теж, — миле, ніжне, сокровенне — як ще краще назовеш?
А Федько звертання творить так, що душу виверта: замість «мамо» — «ма» говорить, замість «тату» каже «та»!
В школі Беллу — «Бе» гукає, а Меланю кличе «Me»! Леле! Школу оглашае белькотіння лиш саме.
Учня він імення знає, та не встигне підійти, як за ґудзика хапає і вигукує: — Ей ти!
Дома: — Ба-а! — кричить бабусі. (Ліньки повністю назвать). Як ви думаєте, друзі, що йому на це сказать?
Мабуть, треба щось кумекать, бо інакше мимохіть будем тільки бекать-мекать там, де треба говорить!
НАЙДЕШЕВШЕ Й НАЙДОРОЖЧЕ
Загадка
Скажеш так чи надішлеш поштою — я від того нічим не змінюся. Я людині нічого не коштую, але високо нею цінюся.
Що це таке?
(Слово вдячності)
ВІДГАДАЙ ОБОВ'ЯЗКОВО, ЯК ЛІТЕРА МІНЯЄ СЛОВО
Метаграма
Всього чотири літери у слові, а зміст його міняють початкові: З ґ- буде чорна птиця дика, з п — інша, горда і велика, з к — вже напій пахучий буде, що для гостей готують люди; з л — виріб, дошка з стояками, де спочиваємо ми з вами, також вибій, на шахтах знаний, і вивержень потік вулканний. Коли ж там С поставлю я, то буде вже людське ім'я.
Які це слова?
(Ґава, пава, кава, лава, Сава)
ЯКІ МИ РОДИЧІ?
Каламбур
— Іване, кажуть, родичі ми з вами. Чи так? Скажи, будь ласка.
— Аякже! Ваша мама нашій мамі двоюрідна Параска.
ЦІКАВ Є СЛОВО
Загадка
Хто слово цікаве мені наведе? Нехай обізветься кмітлива душа. В цім слові — подвоєна літера Д і в ньому ж — подвоєна літера Ш.
(Піддашшя)
103
ПОКАТАВШИСЬ, ПОПОЇЖ
Загадка
Я частина колеса: можеш добре мчати лиш у воза запрягай коня. Переставиш наголос — буду означати споживання їжі серед дня.
Хто я?
(Обід)
ПОМІЖ ДОБРИХ ЛЮДЕЙ
Чи ви звертали увагу на це — на Україні то явище примітне: вітаються люди й сказать слівце прагнуть якесь привітне?
Мати каже сусідові на межі, щоб засвітився на добрім слові: — Здорові були та Боже вам поможи! — Спасибі Будьте і ви здорові!
А батько в чийсь двір заходить зі мною (сюдою з Загреблі пряма дорога), аж тут і господар трясе бородою, курей годує коло порога.
— Здрастуйте! — батько йому.— Як поживаєте? — Живемо, — каже дід, — біді наперекір. — А ви нам ноги не поперебиваєте, що ми йдемо оце через ваш двір?
Дід провів рукою по бороді рудій, відчувши якийсь приплив теплоти: — Та якщо й переб'єм, то хіба по одній, щоб і другий раз ви могли пройти.
І ми йдемо. І так світло на душі І щось лоскотливе напливає у груди. І так приємно, що ми тут не чужі, і що навколо хороші люди.
ЧИМ БАГАТІ, ТИМ І РАДІ.
Тітка Оришка жила в Курманах, щоліта білила убогу хатину. Вікна хатини дивились на шлях. Червоні ружі виглядали з-за тину, щоб і цвітно, і привітно.
Хто здалека їде повз них — біля колодязя спинить підводу. Брязне відрами й цепом візник — набирає студену воду.
Наче в казці, одчиниться хижка — й до журавля при колодязі вийде тітка Оришка в чепурненькому одязі.
Дядько — на воза, поправив мішок і на волів: соб, цабе! А Оришка: — Візьміть хоч пиріжок. — (Щоб не подумали, що село скупе).
Чим багаті, тим і раді...
Їде з Ромна бородань на Брід — біля колодязя спинить підводу. Брязне цепом і відрами дід — набирає студену воду.
Наче в казці, одчиниться хижка — й до журавля при колодязі вийде тітка Оришка в чепурненькому одязі
Дід сіда на віз, бере батіжок, шкапа останнє сінце скубе. А Оришка: — Візьміть хоч грушок. — (Щоб не подумали, що село скупе).
Чим багаті, тим і раді..
Щира й весела, докине слівця, щоб враження в кожного мандрівця від Курманів найкраще було, бо дуже любила рідне село.
НА БАЗАРІ
Йдемо з матусею на Спаса — гуде Коровинський базар… Мед, масло, гарбузи, меляса і яблука, немов янтар...
Ось дід Оверко, знайомий дід. І груш цеберко біля воріт.
І каже: — Ледве придибуляв, — за поперек схопившись, кривиться. Кива на груші мені: мовляв, бери, яка на тебе дивиться.
Ось дядько Федір, наш родич — сват (у нас був тиждень тому назад).
Стоїть, як завше, жує мундштук, грушки розклавши по десять штук.
Ціни ніколи не попустив би. Підходим, а він збентежено глядь. — Я, — каже, — вас би і пригостив би, та не хоцця десятка розбивать.
А тітка Настя торби збирає, струснула крихти для горобців. — Попродавала, нічо' й немає, візьми, Митюшко, хоч гарбузців...
— Спасибі, тьотю... Ой, не треба! Купили ми кавун — «як жар».— Світило ясне сонце з неба, стихав Коровинський базар.
ЛЮДСЬКА ВДАЧА
Загадка
Про яку, вгадайте, йдеться людську вдачу: зроду не збіднієш з нею, далебі. Бо за тую вдачу матимеш віддачу: що роздав ти людям — вернеться тобі.
Яка це риса вдачі?
(Щедрість)
БЕЗ ЗУБІВ ГРИЗЕ
Загадка
У тварин не буває, навіть і в шимпанзе. Хоч зубів і не має, а людину гризе.
Що це таке?
(Совість, сумління)
ОСОБЛИВА НІЧ
Загадка
Що за піч у Гаврила — і пахтіла, і курила, а нічого не зварила.
Що це таке?
(Кузня)
КУЗНЯ
Д. Молякевичу
Дмитро Панасович, поет, жартун непересічний, відкрив мені один секрет, секрет — філологічний.
Заговорив він про слова: — Є вчені, добре знані, а от слова й для них, бува, з походження — туманні
Ось слово «кузня». Фасмер, Даль [6], дають близьке — кузнець, коваль, кузенний, кузниця й т.д., а де вони взялися? Де?
Яке походження прапра — «кузенного» словечка? — Уважно слухаю Дмитра: куди веде вервечка?
Бесідник мій усе це враз спромігся пояснити: — Ви знаєте, в селі у нас словечко є кузити.
Коли пронизливо свистить поземка в сивий грудень чи в горно дмуть: «О, вже кузить! Кузить!» — говорять люди.
Для тих, хто знає цей вітрець, уже не таємниця, чом коваля зовуть кузнець, а горно звуть — кузниця.
У мовознавців ми й на мить не відбираєм кусня. Та справді: чи не від кузить походить слово кузил?
БІЛИМ ПОЛЕМ Я ІДУ
Загадка
Я тонкий, твердий, та знаний всюди, білим полем я охоче йду. Що ти думаєш — очима люди визначають по моїм сліду.
Хто я?
(Олівець)
ЯКА НАЗВА?
Загадка-жарт
Двічі повторив Панько Вареник український вказівний займенник і здивовано гукнув до друга: «Це ж так зветься африканська муха!»
Яка назва цієї мухи?
(Цеце)
МІСЦИНА НАД ЯРОМ
Загадка
Тож бувають у мові дива! Це слівце інтригує недаром: на шість літер — апострофів два, означає місцину над яром.
Яке це слово?
(Над'яр'я)
ЗАГАДКОВІ ІМЕНИНИ
Шість десятків років має чоловік, загадку маленьку загадав для нас: не проґавив жодних іменин за вік, та в житті їх справив лиш п'ятнадцять раз.
Може б, друзі, з вас хто потрудився та й сказав, коли він народився?
(29 лютого)
З ОДНИНИ У МНОЖИНУ
Загадка
Вживаюся я тільки в однині — коротке слово з невеселим змістом. Додайте літеру — і в множині одразу стану слобожанським містом.
Який я іменник?
(Сум, Суми)
СЛАВУТНІ МІСЦЯ
Над назвою задумавсь я, ще в юності почутою: звідкіль таке Дніпра ім'я? Чом зветься він Славутою?
Читаю, стежу, та, на жаль, все таїною вкутане. Аж натрапляю: пише Даль, що слово є славутина,
що значило в старі часи, в народнім давнім звичаї кут неповторної краси, природи мальовничої.
А хвилі сивий Дніпр несе, де зелень кучерявиться. Славутне справді тут усе, бо все красою славиться.
А де ще є гаї, луги, як на святій Хмельниччині? Горині тихі береги, яр-зіллям закосичені.
А це хіба не дивина, в зелений бір укутана:
Славута-місто вирина, що звалося Славутина.
Вбирай красу, твори добро, милуйся рястом, рутою — й збагнеш, чому зовуть Дніпро Славутичем, Славутою.
ЩЕ ПРО НАЗВИ
...Немає мудріших, ніж народ, учителів.
М. Рильський
Здавна, за царя Гороха, словом круглим, як горох, ув оселі край порога сипав жвавий скоморох:
— Чули? Обухів торбу набухав, а Київ — виїв...
А народ же як пристебне — слово влучне і шпарке вічно житиме, дотепне, чи солодке, чи гірке.
Мова дідова не змеркла, перейшла до внука: «Славен город Біла Церква, ще славніш Прилука...»
Одному Золотоноша на всі сто хороша. А для іншого Тараща у сто разів краща.
Я люблю цю перепалку — чув про неї змалку: «Ой хвалився Яготин — Ніжин мені побратим».
А до нього славний Ніжин: «Я красою не обижен. У степу стоїть Ромен, та й той мені не ровен».
Від Обухова до Ічні — жарти, дотепи зустрічні Від Красилова до Варви — все нові квітчасті барви:
мак, любисток і ласкавець — не будяк і не осот — бо найкращий мовознавець мудрий рідний наш народ.
Стала осінь луками ходити, наснувала з павутин антен... [7] Літо, літо бабине, куди ти захурчало в триста веретен?
Ох, бабусям, дідусям до серця ця теплінь (підмічено давно)! Чом же літо бабиним зоветься і чому не дідове воно?
Кажуть люди: то літає в ступі баба вітрогониста Яга: всі шляхи, усі стежини любі скоро біла замете юга.
Може, то на бабиних маршрутах прядива тонкого ниточки? Ні, летять на срібних парашутах на нові домівки павучки.
І Яга тут, мабуть, ні при чому, бо тоді від бабиного зла у ясному небі голубому павутина б чорною була…
Пригріває сонечко потрішки, і сьогодні здогадались ми: то бабусі Осені усмішки в передодень білої зими.
ВІД МАЛОГО ДО ВЕЛИКОГО
Загадка
Я суцвіття злаків, де плоди на мливо достигають жовті, наче віск. З наголосом іншим — велетенське диво, статуя, колона, обеліск.
Хто я?
(Колос)
ТІПУН ТОБІ НА ЯЗИК!
Дідусь вируша в кожусі, онук подає башлик: — Простудитесь ви, дідусю... —Тіпун тобі на язик!..
Недавно читав я нарис, дізнався наприкінці: тіпун — хрящуватий наріст у птаха на язиці
І на язиці в людини вискакує прищ — тіпун. Звичайно, не без причини, коли людина — брехун.
Поводься завжди зразково. Якщо ж, пустий балакун, сказав ти брехливе слово — то й сів на язик тіпун!..
Коли щось лихе віщуєш, галдикнеш, як той індик, — одразу ж на це почуєш: — Тіпун тобі на язик!
ЧОМУ ДЕСНА?
Люблю я завзятих хлоп'ят і дівчат за те, що до знань вони ласі; люблю завітати й розмову почать з кмітливими в класі:
— А що, коли, друзі, спитаю я вас: що значить, приміром, десниця — І весело й дружно гукає весь клас: — Правиця! Правиця!
—Десниця, — кажу, — знає й бабця стара, — є правою дійсно рукою. Чому ж тоді ліва притока Дніпра зоветься Десною!
— Колись я по радіо чула одне пояснення, — каже Марічка, — Десна — це від скіфських словечок спо, сне — вода, тобто річка.
— Чудово! Міркуйте, шпаркі, молодь… дітей заохочую знову. Принишкли, мовчать. І я далі тоді веду свою мову:
— Є ще одна версія, друзі мої, що теж нам цікавою буде: угору ішли по Дніпра течії селитися люди.
Дорога на північ була нелегка, немало зазнали клопоту. А назва Десна — бо була їм ріка праворуч по ходу.
НАВЧИЛА
Жарт
Ох ці шпаки-витівники! їм пишуть слово ворон, вони читають навпаки, виходить слово норов.
Сороко, ти не скрекоти даремно коло хати. У гай за вчительку лети, навчи шпаків читати.
Сорока вчить, усе як слід шпачки на вус мотають. Черкнула їм: потоп і дід, дід і потоп читають.
Дай ще урок шпачкам своїм, сороко-білобоко! Черкнула слово око їм, вони читають: око!
Про неї слава навсебіч — недарма скре-ке-чила. — О, — кажуть, — зовсім інша річ, як правильно навчила!
* * *
Читать слова звичайно і навспак цікаво так, що не списать пером. У нас це зветься літеральний рак, а греки називають паліндром.
ХТО Я?
Загадка
Річкою красивою я взяла розгін, раптом перша літера попливла в затоку, а коли поставили іншу навзамін — стала несподівано я… порою року.
Хто я?
(Десна, весна)
"КОЗАЦЬКІЇ КОНИ НЕ ТОПЧУТЬ БАРВІНКУ"
Т. Сергійчуку
Є речі на світі суціль загадкові: звідкіль срібні цоки в звичайній підкові?
Поляже козак, повний сили і моці, — звідкіль людські сльози в коневому оці?
Головоньку клонить... Жалобна година... Казав було батько: «Не кінь, а людина».
Недарма в народі говориться, синку: «Козацькії коні не топчуть барвінку...»
А я не спитав, хоч ішли тоді поряд: «Скажіть мені, тату, чому так говорять?»
МОРОЧИТЬ ГОЛОВУ
Не буду зайвого торочить, щоб не сказали: чув десь дзвін... Є вираз: голову морочить. Але звідкіль походить він?
На це знавець лінгвіст-історик відкаже (сумніву нема):
"Морочить — це від слова морок, а морок — це туман, пітьма».
Тоді й синоніми нам стануть ясніші — що вже говорить — такі слова, як затуманить, як спантеличить, одурить.
Отож коли підкреслить хочуть, що водить хтось когось за ніс — «От, — кажуть, — голову морочить, ошукує, як сущий біс!»
ДІСТАНЬ ІЗ ПІД ЗЕМЛІ
До мене запитання в листівках і листах. Питає Шендрик Таня, питає Ваня Стах:
«Відкіль походить вислів із-під землі дістать?» Подумав я, помислив — доводилось читать,
що в люду, хай і бідність, лиш дрантя та торби, — буває необхідність ховать якісь скарби.
Крадіжки. І стихії. Й навали ворогів. Які ж були надії не втратити скарбів?
Тоді ж не те, що нині, у наш новітній час — таж не було в помині ніяких ощадкас.
Був спосіб для людини свої скарби сховать надійний і єдиний — у землю закопать.
До слушного їх часу і клали всі туди, в підземну «ощадкасу», подалі від біди.
Пан накладав податки, а не внесеш — тюрма. Бідак стогнав: нестатки, бо грошей же нема,
А посіпака строго, здиравши з бідних дань: «Мені то що до того — хоч з-під землі дістань!»
В країні лад змінився, старе розтало в млі А вислів залишився: дістань хоч з-під землі!
ПОТРІЙНЕ ЗНАЧЕННЯ
Загадка
Ану прикиньте розумом: яке словечко воднораз республіка, і озеро, й задушливий отруйний газ?
(Чад)
Є ТАКА КРАЇНА В БІЛІМ СВІТІ
Шарада
Ось країни назва. В ній — п'ять літер; ви їх розділіть на три і дві — в листі зашумить одразу вітер, застрибають коники в траві, бо оті три літери одні — невеликий ліс у множині, другі дві — зазначу при нагоді — вказівний займенник з ними в згоді. Є така країна в білім світі й називається вона
(Гаї-ті))
ЩОБ УЗНАЛИ УКРАЇНКУ
Не було імення в пресі Білозерської Олесі, хоча твори з її рук вже давно ішли у друк.
В неї прізвище — озерне: в ньому — білки гострий зір, і пшениця білозерна, й тихий місяць-білозір.
Мала жінка свій ужинок, власним іменем красна. Чом же Ганною Барвінок нарекла себе вона?
Крига тиснула імперська, і прибрала Білозерська барвінковий псевдонім (скільки рідного у нім!).
Підказала ймення «Хата» [8] чи котрийсь порадив брат? [9] Там, де хата — рута-м'ята, барвінковий зелен-сад.
І взяла з того барвінку барви, віно і вінок, щоб узнали українку з-поміж тисячі жінок.
МОВЧАЗНІ НАВЧАТЕЛІ
Загадка
Хоч в усній мові нас немає, а на папері мовчимо, та все, що ти читаєш, друже, сприймати правильно вчимо.
Хто ми?
(Розділові знаки)
КРАЇНА Й… ГОЛОВНИЙ УБІР
Загадка
— Ой, цікаве слово! — каже Ніна. В словнику, як хочеш, перевір: напиши з великої — країна, а з малої — головний убір.
Що це за слово?
(Панама)
ІВAН НОСИТЬ ПЛАХТУ, А НАСТЯ—БУЛАВУ?
Ви чули примовку, і досі ще живу: Івaн носить плахту, а Настя булаву?
Так люди говорять (і правильно цілком) тоді, коли в Насті Іван під каблуком.
А факт історичний в основі тут лежить. Загляньмо в минуле — побачим вочевидь.
На Лівобережжі у той прадавній час Іван Скоропадський став гетьманом у нас.
Любив надмір жінку — отож не дивина, що правила Настя, вродливиця-жона.
Вона і в державні втручалася діла. Тож Настина влада безмежною була.
Й пішло поміж людом (бо видно ж наяву): lван носить плахту, а Настя булаву!
ТАЄМНИЦЯ ЗВИЧАЙНОГО СЛОВА
Я запитую учнів, чом рослина будяк, красень гордий колючий, називається так?
Запитально дивлюся, раптом чую:— Будяк? — обізвалась Ганнуся, — Бо росте він будь-як!
— Молодець ти, що маєш власну думку про це. Але зараз узнаєш, звідки дивне слівце.
У Франка є це слово в написанні бодяк. Може, це випадково? Ні, не просто це так!
В слові кожна карлючка мов підказка, мов код. Я згадав, що колючка по-болгарському — бод.
А рогами колоти — по-російськи — бодать (не лише поліглоти можуть щось розгадать!).
Мови дивний разочок нам підказує, як слів сукавсь мотузочок: бод, бодяк і - будяк!
ЯК ЗАЧЕПИТЕ — ПОКОЛЕ
Загадка
Свитка сива, аж біляста. На одній нозі стоїть. І, здається, ніби хваста, знаний протягом століть.
Малинова на все поле шапка сяє, мов корона. Як зачепите — поколе. Й це не напад — оборона!
Що це таке?
(Будяк)
ОТ ТАК ШТУКА!
Метаграма
Для всіх була я люба-мила вгорі всередині кімнати. Як першу літеру згубила — на лузі почала брикати. Ще згодом літеру згубила — зробилась іменем дівчати. Та — що за лихо? — ще згубила і стала нотою звучати. Передостання ж утекла — лишилось я.
Хто ж я була?
(Стеля, теля, Еля, ля, я)
БАРВІНОК НЕЗНИЩЕННИЙ
Скільки є на світі квітів, стільки є на світі мов. «Дивне розмаїття»
Скажіте, чому це повинно так бути, щоб стільки зела і барвистих суцвіть — і раптом не стало барвінка чи рути, — чому це повинно так бути, скажіть?
А скільки ж було ворогів знавіснілих, жорстоко топтали барвінковий цвіт; топтали на схилах, батьківських могилах, а він кучерявивсь, дивуючи світ.
Чи то закодовано, може, чи звикнув, але незнищенний таки, далебі Бо скільки не никнув, зі світу не зникнув, зоріють очиці його голубі
І хай там найтяжча біда а чи скрута, все рідне ми будем плекать і любить. Не зникне уже ні барвінок, ні рута, покіль є земля і небесна блакить.
ЯМ КРАЇНИ І СТОЛИЦІ?
Загадка
Ану, філологи натхненні, з допитливими лицями: які країни однойменні із їхніми столицями?
(Алжир, Туніс, Люксембург, Мехіко, Бразилія та ін.)
ПЕРЕКЛАДАЦЬКИЙ ГОРІШОК
В редакційній кімнатці видавництва «Дніпро» метикують завзятці, кожен гострить перо.
А поетом же хвацьким був із них не один. Та сидять над Словацьким кілька добрих годин.
Б'ються ентузіасти, спільний в них інтерес: як рядок перекласти — ці то пес, ці то бес?
Так на так — зникне рима: чи то пес, чи то біс — втрата неприпустима, — хто по дрова, хто в ліс.
Варіант: «нечистяка чи собака?» — не те. Де таланту ознака? Діло наче й просте?
Й мова наша спроможна відтворити вповні Чи по-польському можна, а по-нашому — ні?
Вже і сум, і зажура, й пошук знову і знов... Аж тут раптом Сосюра до кімнати зайшов.
Пера всі відіклали, гурт — до нього увесь. — Як би ви переклали — ці то пес, ці то бєс?
— Як? — І тут же розв'язка поетичний рекорд, — Дуже просто: будь ласка, чи то хорт, чи то чорт?
БІЛУГОЮ РЕВІТИ
Тепер, звичайно, весь народ — дорослі, навіть діти прекрасно знають цей зворот: білугою ревіти.
Та звідки помилка така в східнослов'янських мовах? Адже рибина це морська з родини осетрових!
Лінгвісти свідчать недарма, що тут у мові хиба: «В білуги голосу нема — вона німа... як риба!»
Ох, ці таїни, хай їм грець! Тут нашорошуй вуха: у морі є такий ссавець з дельфінових — білуха!
Він справді із морських глибин реве, немов корова. І дивно, як цих двох тварин змогла поплутать мова? .
Подібність винна звукова! Та знають навіть діти і розуміють ці слова — білугою ревіти!
ЩО МОЖЕ ЛІТЕРА
Загадка
Букву З поставим між складами — буде любий нам фольклорний твір, С поставим — матимемо з вами металевий головний убір.
Що це таке?
(Казка, каска)
БЕРЕЗОВА КАША
Син одбивається од рук. Ракетки. Самокати. Батьківським правом до наук почав я спонукати:
— Щось ти уроки занедбав, — все ігрища ті вражі Гляди, щоб ти не скуштував березової каші!
На це всміхається не зле синок довготелесий: — Я знаю, — каже, — сік, але щоб каша із берези?
А я йому: — Того, хто вчивсь, любили предки наші й несли за те, що не лінивсь, до школи горщик каші
Хто ж не обтяжувавсь нічим, суворі предки наші всипали добрих різок тим — березової «каші».
А знав би ти, які були з берези пруття голі, що ними дітвору сікли в старій церковній школі.
О, там старались що не крок «підвищувати» бали і за невивчений урок безжалісно стьобали.
Тож батько наш і нам казав за витребеньки наші: — Гляди, щоб ти не скуштував березової каші!
ЛОХВИЦЯ
Коли ми їдем Київ — Суми, побіля Лохвиці — місток. Обабіч — зарості. Внизу ми аж відчуваєм холодок.
Вже й Лохвиця. Чи не рослина дала їй назву отаку? Адже росли тут лох, лохина, що є в Грінченка в словнику.
Та головне, що річка в'ється повз давні насипи, вали. Сухою Лохвицею зветься і є притокою Сули.
Снігами живиться й дощами, й, буває, так пересиха, що, мов калюжка між кущами, стає воістину суха.
Та назва не дає спокою: що ж Лохвиця в собі таїть, що може бути і сухою — як тайну слова зрозуміть?
Щоб дивну назву розтлумачить, нас може виручить слівце — слов'янське локва. Що це значить? А означає слово це —
калюжа, рудочка, болітце (а зменшувальне — локвица). І докажіть ви, що не звідси походить назва Лохвиця!
ДУМАЙТЕ, ЧИТАЙТЕ
Слова рідні, питимії ще раз пригадайте: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте...»
А чи геній випадково в час важкої стуми повторяв пекуче слово: «Думи мої, думи»?..
«В Україну, — мовив сумно, — ідіть, думи-діти». Щоб розумно, не бездумно ми жили на світі
Тож не нидіть нам, не скніти — йти, не знавши втоми. Розуміть, чиї ми діти, пам'ятати, хто ми.
«ДІДУ МІЙ, ДУДАРИКУ»
У селі з давнім другом в тиху пору теплісіньку над Сулою, над лугом рідну слухаю пісеньку:
«Діду мій, дударику, ти ж, було, селом ходиш, ти ж, було, в дуду граєш, тепер тебе немає, дуда твоя гуляє...»
А Сашко мені: — Друже, в співах — рідні бувальщини. І пісні не байдужі до духовної спадщини:
Хай звучить і не модно сопілчина небіжчика, не для кого завгодно зоставалися пищики.
Як сказати Сашкові, чим я пісні завдячую? Полюбив її змалку я душею дитячою:
«Діду мій, дударику, ти ж, було, селом ходиш...»
Виклика кожним звуком почуття в нас незвідані, що дідами онукам з правіків заповідані…
ЗНАЧЕННЯ ПОБІЛЬШИТЬСЯ
Метаграма
Це слово часто стрінете: три літери у нім; та першу з них заміните в цім слові чарівнім —
і значення побільшиться одразу в сто разів. І будете ви тішиться з двох зовсім різних слів.
Які це слова?
(Рік, вік)
ЛИСИЙ І БОСИЙ
Загадка
Ану, хто з вас відгадає (може, хто й не вчеше): згори лисий поглядає, знизу — босий бреше.
Що це таке?
(Місяць і собака)
НЕ ЛИШЕ ЗАПЕРЕЧУВАЛЬНА
Загадка
А хто порадує мене — скажіть мені, будь ласка: в якому слові частка не — підсилювальна частка?
(Нехай)
І ТАКЕ БУВАЄ
Загадка
Хто жіноче ймення відгадає, дуже миле у своїй природності, що в пестливій формі означає представницю іншої народності?
(Марійка, марійка)
ПТИЦЯ Й ПАРАСОЛІ
Загадка
Летить птиця на роздоллі, випускає парасоль
Що це таке?
(Літак і парашути)
МЕТАЛЕВА ЖИРАФА
Загадка
Хоч не слон я і не робот, а жирафа металева, вантажі беру у хобот — цеглу, рейки і дерева...
Хто я?
(Підйомний кран)
158
ДИВЛЯТЬСЯ СЕСТРИЧКИ
Загадка
Дивляться сестрички так, немов живії: жовті в них очички, білі у них вії.
Хто вони?
(Ромашки)
ЖИТИ ПА ШИРОКУ НОГУ
Прислухаємось до слів потроху. Часом кажуть про якихсь друзяк: «Звикли жити па широку ногу, розкошує так тепер не всяк!»
Що то за нога така широка? Де у нашім вислові взялась? Дошукатись — немала морока, а бува, і встановити зась.
Треба знать середньовічну моду і тодішніх багачів буття: у Європі моді на догоду величезне шилося взуття.
Це взуття носили і слов'яни, козиряла в нім усяка знать: що ботинки довші — більше шани, можна багача по них пізнать.
Як, бувало, йде цабе велике — зразу видно, що воно «з панських»: ледве не з півметра черевики, широко ступати треба в них!
Щоб ходить зручніше — неодмінно мали щось робити мудраки: в носаках тримать набите сіно або ще загнути носаки.
У Парижі про панів великих і сьогодні можна ще почуть: «О, ці мають сіно в черевиках!», тобто добре, в розкоші живуть.
Тож і ми простежить маєм змогу і потвердити для читачів: вислів жити на широку ногу породила мода багачів.
Є вона й сьогодні, рать не боса, правда, вгору носака не пне. Але глянь: іде, задерши носа, або, ще як кажуть, кирпу гне.
ПИЛИП ІЗ КОНОПЕЛЬ
Перш ніж лізти, люди важать, на який ступить щабель. Щось невлад зморозиш, кажуть: як Пилип із конопель.
Хто такий Пилип той дивний і чого він там сидів? — Інтерес уже спортивний до таких крилатих слів.
Жив пан Філіп (з книг я знаю). Шляхтич, з польських був земель з Сандомирського десь краю, із містечка Конопель.
Якось він прибув на раду (сеймик саме скликав їх), щось там бевкнув не до ладу — у присутніх подив, сміх:
— Хто то? — всі питають.—Пробі! - Та на нього оком стрель. — То пан Філіп із Конопі! (пан Пилип із Конопель).
І піїпов Пилип у люди аж за тридев'ять земель. І пішов гулять усюди той Пилип із конопель.
А можливо, що й не в цьому слів крилатих справжня суть. Бо Пилипом, як відомо, у народі зайця звуть.
Може, істина так близько, не за тридев'ять земель: просто вискочив зайчисько із звичайних конопель.
Вам цікаво, — тема, звідки? Із Міцкевича узята. Придивіться до примітки — "Пан Тадеуш". Пісня п'ята.
РОБИ, ЩОБ НЕ ПЕРЕРОБЛЯТЬ
Казав татусь — робити треба, не виглядать, що зробить хтось. «Роби, та так, щоб після тебе перероблять не довелось».
Бо всі пра-пра і дід, і баба — в калюжу ще ніхто не сів. А виросте якась незграба, то підведе Білоусів.
Іще навчаючись у школі, запраг, щоб діло йшло на лад. Я колоски збирав у полі, я прислухався до порад.
А радили вставати зрання, порада ж ця — великий плюс. І я збагнув: секрет — старання, і нині з іншими ділюсь:
«Роби, і не зважай на втому, і не чекай, що зробить хтось. Коли ж зробив, то щоб нікому перероблять не довелось!»
І ЧОГО ВОНО ТАК?
Наяву чи вві сні десь верба чи смерека, чи з лататтям ставок чи болітце грузьке, але раптом побачиш — на хаті лелека — щось таке українське, щось рідне, близьке.
Наяву чи вві сні десь тополі над шляхом, чи село, повз яке проїжджав разів сто, — а приліплене десь у куточку під дахом так оселю теплить ластів'яче гніздо.
І чого воно так, що на рідній стежині чи на довгих шляхах неймовірно трудних, так бентежать серця нам ключі журавлині,- може, предківські душі вселилися в них?
МОЄ СЕЛО
Моє село — ні гір, ні круч, — рівнина, рівнина. Пусти — покотиться обруч до самого Ромна.
І від стрімких роменських круч дорога вздовж ланів: пусти — покотиться обруч до самих Курманів.
Чому обруч? Як атрибут він, може, й застарів. Та я — і це підкреслю тут — із роду бондарів.
— Ми не якісь, — казав мій дід, — заблуди-пришелепки. У тих, хто забува свій рід, не вистачає клепки.
СЛОВО НАШЕ РІДНИ
Акростих
Роде наш красний, роде наш прекрасний, Іншого в світі не шукаєм ми; Дух український, вольний, незагасний, Не подолати силам зла і тьми: Ери нової вже гримлять громи.
Слово погідне, слово наше рідне, Любим тебе ми, будем вік любить, Обрій відкрився, всім світам ти видне, Видне як сонце, як ясна блакить; О рідне слово, хай тобі щастить!
П’ятдесят
років творчої діяльності Максима Тадейовича Рильського — це достатнє
випробування часом, що його блискуче витримав поет, якого вже тепер ми з
цілковитою підставою можемо назвати класиком радянської — не тільки
української, а й всесоюзної — літератури. Класиками ми звемо
видатних письменників минулого. Але за сорок з лишком років наша
радянська література достатньою мірою уже сформувалась і виросла для
того, щоб заявити про своїх класиків, тобто письменників зразкових,
письменників, які, досконало володіючи технікою свого мистецтва,
висловлювали і висловлюють цим мистецтвом почуття й думки широких
народних мас в їх русі до висот комунізму. Цих наших класиків уже не
можна замовчувати; це розуміють не тільки наші зарубіжні друзі, а й ті,
хто схильний будь-що, заплющивши очі, заперечувати факт існування
радянської культури. Максим Рильський — поет, учений, громадський
діяч — один із невід'ємних елементів цієї культури. Радість творчої
праці, глибокий патріотизм, що поєднує палку любов до Батьківщини з
живим відчуттям дружби народів, інтернаціональної єдності трудящих
усього світу, ясне світосприймання, вільне від темних пережитків
психології, що виникла в умовах експлуатації людини людиною, — усі ці
риси нових людей, вихованих Великою Жовтневою соціалістичною революцією,
цілком притаманні поетові М. Рильському. Довгий час
літературно-критичні роботи про М. Рильського починалися заштампованими
словами на зразок таких: «Відомо, що М. Рильський не зразу, не без
труднощів досягнув такого високого і почесного місця одного з провідних
поетів Радянської України, яке він тепер по праву займає», або:
«Звичайно, М. Рильський таким, як зараз, був не завжди». Безперечна
істинність цих висловлювань тепер просто-таки зворушує. Цікаво було б
знати: а хто взагалі, проживши понад півсторіччя, лишився таким, яким
«був завжди»? І чи багато хто з українських радянських письменників
старшого покоління зразу, з перших років революції, і без труднощів
зайняв провідне місце в літературі? Шлях до висот ніколи не буває
простим і легким. Для тих, хто народився і почав творити ще до
найвеличнішого в історії людства перевороту, обов'язково потрібно було
перегоріти, переплавитися, переродитися — не «пристосуватися», а саме,
скинувши з своєї психіки «ветхого Адама», почати інакше, по-новому
сприймати життя і відбивати його у своїй, свідомості. Можливо, для одних
це було простіше, для інших — складніше. Але рух уперед завжди буває
суперечливим. Бувають випадки самовідданої любові з першого погляду, але
чи не найстійкішою і найміцнішою є та любов, що поступово, але глибоко
вростає в серце. Критикам наших днів навряд чи варто багато говорити про
те. Про що з нещадною щирістю сказав сам поет: Життєву путь свою Нерівно і хитаючись верстав я. Це самобичування властиве багатьом видатним поетам. Згадаймо жорстокі до самого себе слова Пушкіна: И с отвращением читая жизнь мою, Я трепещу, и проклинаю, И горько жалуюсь, и. горько слезы лью... М.
Рильський ще в 1929 році у поезії «Пам'ятник» — своєрідній антитезі
прославлених пушкінських рядків («Я памятник себе воздвиг
нерукотворный») — закінчував сумну самооцінку справедливим твердженням: Зате в житті ні разу Неправді не служиві Щирість
— це одна з найхарактерніших рис його поезії і всієї його діяльності
взагалі. Він міг помилятися: помилятися, як відомо, властиво людині, але
він ніколи не служив тому, що вважав неправдою. Так само, як один з
його великих учителів, Іван Франко, він — «semper tiro» («завжди
учень»), і ніхто не наважиться не повірити його автобіографічному
визнанню: «Розумна й строга школа життя і голоси великих учителів —
народу. Партії, Леніна — зробили з мене те, ким я є нині: літератора,
який вважає себе передусім слугою народу, людину, яка в дні великої,
священної боротьби з гітлерівськими звірами вступила до лав
Комуністичної партії, твердо пообіцявши звання комуніста своєю роботою
виправдати...».
Максим Тадейович Рильський народився 19
березня 1895 року в Києві, в дрібнопоміщицькій родині. Його батько,
відомий український етнограф, громадський діяч і публіцист, належав до
ліберально-народницької інтелігенції. Мати — селянка села Романівки,
колишньої Київської губернії Перші дитячі враження поета пов'язані з
Романівкою, з її природою і людьми, а життя в заможній сім ї до певної
міри сприяло ідилічному сприйманню навколишнього оточення. Однак усі ці
ідилії, як пізніше визнавав поет, не закривали від нього того, чим було
тодішнє село, а тяжкі злидні знайомих селян викликали далеко не ідилічні
думки і почуття, яким розвинутися дано було згодом. Про своє
дитинство та юність, про пору навчання в гімназії та університеті, про
зовнішні умови життя в перше десятиріччя Жовтня поет сам досить докладно
розповів у своїй ліриці, в поемі «Мандрівка в молодість», надрукованій у
1944 році і згодом докорінно переробленій, в прозовому етюді «Із
спогадів», і нам тут немає потреби переказувати своїми словами все, ним
повідане, наводити біо-бібліографічні дані, багато разів повторювані в
кожній статті про М. Рильського. Звернімося просто до його творчої
біографії, яка починається ще на порозі юності збіркою 1910 року «На
білих островах» і поки що доходить до книжок віршів, виданих у 1957 —
1959 роках. За підрахунком одного з критиків М. Рильського, у цілому це
складає більше 25 збірок оригінальних поезій і понад 250 тисяч рядків
поетичних перекладів, а до того слід додати ще численні статті і
дослідження з історії літератури, народної творчості, театру, багато
публіцистичних виступів. Початкове формування таланту М. Рильського припадає на роки 1907 — 1917. На
Україні в 1913 році не стало М. Коцюбинського і Лесі Українки. Останні
роки доживав титан українського слова і діла Іван Франко, зломлений
тяжкою недугою в 1916 році. В літературі дедалі відчутнішим стає засилля
буржуазних націоналістів, які прибрали до своїх рук періодичну пресу —
від «Літературно-наукового вістника», редагованого М. Грушевським, до
«Української хати» — органу українських «модерністів». Недавній «трибун»
революції 1905 року Олесь був охоплений занепадницькими настроями.
Колишній «революціонер» Винниченко, ставши улюбленцем буржуазної
інтелігенції, у романах і драмах проповідував «чесність з собою», тобто
цілковите право на всяку підлоту в ім'я вимог «сильної»
індивідуальності, що усвідомлює лише свободу, незалежність від будь-яких
суспільних норм. Критика журналу «Українська хата» одверто жадала
розриву з демократичними традиціями української літератури XIX століття і
відмови від її заповітів «служіння народові» — несвідомому і нездатному
творити історію «натовпові». Зрікаючися революції, впадаючи то в
містику, то в безвихідний песимізм, то в еротику на межі з порнографією,
то в так зване «чисте мистецтво», то в зоологічний націоналізм,
реакційна література потрапляла в глухий кут, правила сама над собою
панахиду, і понурий хор літераторів намагався заглушити голоси [..:]
представників демократичного табору — таких, як В. Стефаник, Ольга
Кобилянська, С. Васильченко, А. Тесленко, а з молодших — А. Шабленко.
Треба сказати, що передові ідеї, не заглушені і в ці тяжкі часи,
найменший вираз знаходили собі у ліричній поезії. Рильський згодом
не передруковував першої своєї книги цілком, хоч і не знищив її, як
Гоголь свою першу поетичну спробу (поему «Ганц Кюхельгартен»). А проте
ми тепер заводимо й цю Гоголеву поему, так само як «Мечты и звуки»
Некрасова, до збірок творів цих великих російських письменників. І про
молодечі поезії Рильського варт згадати не тільки заради
«бібліографічної повноти». Книга «На білих островах» цікава,
по-перше, як контраст більшій частині дальших книг поета. Для Рильського
доби творчої зрілості характерна викінченість форми, конкретність
словника, пластичність образів. Ранні поезії, навпаки, частіше схожі на
незавершену імпровізацію. Це лірика «настроїв». Ліричний герой книги —
мрійник, повсякчасно сумний, мучений, насамперед, коханням (звичайно,
неподіленим), як Гейне у «Книзі пісень». Його лякає життя, страхає ніч,
розчавлюють «грізні стіни», відокремлюючи його від людства. Його мучать
жахливі сновиддя, — якісь примари несуть у чорних трунах його дочасно
загиблі надії. Живих людей він бачить здалека; це — «безсилії раби»:
вони щось ненавидять, щось кохають, і гинуть, мов зірвані квітки. Поміж
них коли-не-коли промайне образ когось сильного, хто кликав народ до
боротьби. Самому поетові інколи хочеться вдарити в звучні струни,
розбудити сплячих і кликати їх — але куди? «У даль», поки що для самого
поета невиразну. На «білих островах» поет знаходить те заспокоєння,
якого не почуває на землі. «Білі острови» — це хмари на синьому морі
неба. Але й на них не лишає поета болісне самоспоглядання і самоаналіз.
Іноді автор сам дивується: «За що я мушу сумувать? Я молодий, я жить бажаю...» І тоді ми розуміємо, що, читаючи такі рядки п'ятнадцятилітнього поета, як: Годі! Скінчилася пісня моя, Годі! Розстроїлись струни, Привиди бачу кругом себе я, Бачу — несуть якісь труни, — можемо
не турбуватися про дальшу долю поета. Це не занепад, а запізнілий
«романтизм» — той самий, що про нього писав в «Євгенії Онєгіні» Пушкін,
малюючи образ Ленського. Ленський також у своїх елегіях Співав, що в'яне серця цвіт, Не мавши й вісімнадцять літ (Переклад М. Рильського). А
крім того, декілька поезій у книжечці давали підставу думати, що автор —
здібний поет з перспективами розвитку і що мотиви скорботи і
розчарування в нього — неорганічні, навіяні літературним оточенням,
вирватися з якого поки що не щастить юнакові, хоч поряд із цими впливами
він починає літературне життя під враженням від діяльності таких діячів
української демократичної культури, як Леся Українка і М. Коцюбинський,
як композитори М. Лисенко і Я. Степовий, артисти М. Заньковецька і П.
Саксаганський. їх приклад, їхні художні принципи, не кажучи вже про
вплив Шевченка, Міцкевича, Пушкіна і народної творчості, допомогли
поетові, хоч і не одразу, побороти впливи занепадницької літератури,
якою ще скута була його творча індивідуальність. У деяких віршах уже
починають бриніти мотиви почуття любові поета до трударів, які «хліба
не мають» і «волі на мент лиш єдиний бажають». У «Пісні», присвяченій М.
Лисенкові, поет звертається до жайворонка-співця із закликом: Подивись: женці схилились, Потомились, І від праці од тяжкої Потом вкрились... Найчуйніші
з старших і молодих читачів помітили це тоді ж. Є згадка, що Леся
Українка, ознайомившися з збіркою «На білих островах», сказала: «От хто
повинен був би написати «Ізольду Білоруку» (одну з поем самої Лесі
Українки). Юний тоді чернігівський семінарист, а нині також один із
найвидатніших поетів Радянської України, Павло Тичина в поезії 1940 року
згадував, як йому відчувся у тоненькій книжці молодого побратима
протест проти нудної і сірої дійсності, як, зачитавшись його віршами під
час лекції з богослов'я, він піднісся духом й пройнявся ясними, хоч і
невиразними сподіваннями на майбутнє. «Дитинство показує, яка буде
людина, так само, як ранок показує, який буде день», — говорив автор
«Загубленого раю» Мільтон. Але це вірно тільки почасти. Нерідко похмурий
сльотавий ранок стає початком пекучого сонячного дня. Так само сталося й
з Рильським: його дальший творчий шлях привів до світосприймання,
зовсім протилежного тому, яке панувало (не цілком) на зорі його
творчості. Між першою і другою книжками минуло вісім років. Поет
встиг закінчити середню школу і, вступивши до університету, змінити
медичний факультет на історико-філологічний. Протягом 1919 — 1929 років
він учителював, спочатку по селах, потім у залізничній школі в Києві і
викладав українську мову на робітфаці Київського університету. За цей
час вийшли його збірки «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь»
(1922), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1925), «Де
сходяться дороги» (1929) та «Гомін і відгомін» (1929). Усе це —
кроки на шляху зближення з життям, того зближення, для якого доводилося
перебороти владу літературних вражень, владу «книги», що її Анатоль
Франс називав «опіумом Заходу». І, звичайна річ, не тільки самого
Заходу. Серед радянських українських поетів Рильський і тепер
відзначається літературною ерудицією. Ерудиція — велика справа; але, як і
все інше, — вона діалектична: вона може животворити, та може й
заковувати натхнення, бо єдиним справжнім джерелом його є стикання з
живим життям. Але в збірці «Під осінніми зорями», як і у надрукованій
того ж, 1918 року «ідилії» «На узліссі», написаній класичними октавами,
поет все ще живе наче поза часом та епохою. Ліричний герой Рильського
(гадаємо, що його не слід, проте, ототожнювати з самим М. Т. Рильським)
відгородився від сучасності й життя книжковими полицями і, йдучи на
«безлюдні узлісся», намагається жити, милуючись чистим мистецтвом,
красою природи, романтикою минулого. Але твори великих письменників
минулого поки що становлять для нього не так засіб пізнання життя і
зброю в боротьбі за передові ідеали, як предмет пасивної естетичної
насолоди. Для нього однакову цінність мають усі майстри слова, хоч би
які ідеали вони проповідували, хоч би з якими класами вони себе не
пов'язували: Софокл і Гамсун, Едгар По і Гете, Толстой глибокий і Гюго буйний, Петрарчині шліфовані сонети І Достоєвський грішний і святий — Усі книжки, усі земні поети, Усі зрідні душі його живій... Поетові
ніби не спадає на думку, що такий «універсалізм» межує з чистісіньким
еклектизмом. «Усе зрозуміти і все пробачити» — ця думка здавна здавалася
високою, але на практиці вона може привести до індиферентизму в ділах
життя, як і в ділі народжуваного ним мистецтва, до великого обмеження
горизонтів власної творчості, до загибелі таланту, до обернення
письменника-творця на «читача, який взявся за перо», до найнуднішого
епігонства. «Мудрі книги» тимчасово навалилися всім тягарем на
поета, і ще рідко йому щастить визволитися з-під них і заговорити
власним голосом. Саму назву книги «Під осінніми зорями» взято, як вказує
поет у Кнута Гамсуна. З трагедії Гете виходять Фауст і Мефістофель і,
стоячи серед площі, знову дивляться на вікно Маргаритиного дому.
Заговоривши про те, що трагедія кохання — вічна, поет зараз же згадує
Лорелею з відомої поезії Гейне. Він порівнює себе з Одіссеєм, натомленим
блуканнями, але блукає він поки що тільки по світу, створеному з чужих
поетичних вигадок. Образи тропічних країн, піратських фрегатів,
коралових островів приходять до його віршів із згадок про романи Жюля
Верна або Луї Жаколіо. Задумавшись про Європу, він зараз же згадує
«співучий Лангедок» провансальського поета Містраля, Францію Рабле і
Рембо, Англію Шекспіра і Діккенса. Імена Гомера, Сафо, Пушкіна,
Лєрмонтова, Тютчева, Іннокентія Анненського досить часто зустрічаються в
його поезіях. Так писали в XIX столітті французькі «парнасці», в XX —
російські акмеїсти; після Жовтневої революції на Україні цієї давньої
традиції дотримувалась невеличка група поетів, що назвали себе
«неокласиками». Вони не змогли знайти широкого відгомону у нових,
радянських читачів, Яких дедалі більшало й більшало. А письменник без
читача — це птах без повітря. Ще «парнасці» у Франції другої
половини XIX століття створили образ «башти з слонової кості», де,
недосяжний для бур сучасності, повинен жити й творити поет. Але в «башті
з слонової кості» Рильський не всидів, та й, сидячи в ній, весь час
мучився. У збірках 1918 — 1926 років ліричні теми йдуть антитезами. З
одного боку, поет хоче запевнити себе і читачів, що в своїй естетській
келії він знайшов крижаний, бездонний спокій, піднісшись над земне
кохання і земні страждання. З другого боку, його глибоко мучить цей
добровільно накладений на себе тягар, і він гірко нарікає на самотність,
на внутрішню порожнечу — нарікає в іншій, досконалішій технічно формі,
аніж зойки його першої книжки. Він шукає виходу і знаходить його поки що
в природі. Уявну «довічність» прекрасних вигадок змінює справжня,
як йому здається, незмінність основ буття, що відкривається спогляданням
природи. У першій книзі поезій у нього ще не було своїх власних слів
для відтворення цього споглядання. І «білі острови», і квіти, і птахи
були там якимись абстрактними поняттями. Тепер вони стають конкретними:
замість квітів взагалі тепер з'являються біла гречка, покошені проса,
яблука; пейзажі, портрети, натюрморти стають речовими, конкретними. Наче
сонячне проміння, пройшовши по землі, примусило її вигравати
різноманітними барвами. Світ оживає, стає «веселим», і з вуст поета
злітають незвичайні раніше для нього слова: Клянусь тобі, веселий світе, Клянусь тобі, моє дитя, Що буду жити, поки жити Мені дозволить дух життя. Правда,
цей «дух життя» — поки що поняття хистке, невизначене. Одна з його
ознак — незмінність. Літо, гаряче, дрімає старий дім, замислений собака
вухом відганяє надокучних мух, а над усім цим ніби зупинився час;
зелений літній день розлігся на землі, наче на вічні віки, завше
бродитимуть у тіні дерев півсонні кури, завше тремтітиме в небі шуляк. Це
майже фетівське світовідчування у Рильського все-таки нестале. Та й чи
могло воно бути сталим у поета, вихованого на демократичних традиціях
селянчиного сина? Хоч би скільки він твердив про свій «крижаний спокій»,
до його спокійної споглядальності весь час вриваються дисонанси, що
наростають від книги до книги, хоч поет і намагається показати, нібито
його «солодкий світ» — непорушний і недоторканий. «Не хочу гніватись,
любити чи коритись», — запевняє він. Єдине нібито його бажання — У тиші над удками Своє життя непроданим донести. Завдання
мистецтва він хоче бачити у доброзичливому нейтралітеті, порівнюючи
поезію з просвітом блакитного неба у темних лісових хащах. Але
дедалі частіше книжний серпанок, що оповивав для нього живу дійсність,
розходиться, показуючи життя в усіх його змінах і суперечностях. І зараз
же змінюються самі принципи поезії, «законы, писателем над самим собой
признанные» (вислів Пушкіна). Перша ж поезія збірки «Крізь бурю й сніг» —
вже ніяк не програма «чистого мистецтва». Як мисливець, прислухаючись,
прилягає вухом до землі, Так і ти, поете, слухай Голоси життя людського, Нові ритми уловляй, І розбіжні, вільні хвилі, Хаос ліній, дим шукання В панцир мислі одягни. Так, як лікар мудру руку Покладе на пульс дитині І в бурханні хворих жил Бачить нам усім незримий Поєдинок невловимий Поміж смертю та життям, — Так і ти, поете, слухай, Голоси і лживі, й праві, Темний гріх і світлий сміх. І клади не як Феміда, А з розкритими очима На спокійні терези. Цікаво
відзначити, що В. Я. Брюсов, поет, якого уважно читав і перекладав
Рильський, у рядках, писаних, правда, до революції, інакше звертався до
поета: «Всего будь холодный свидетель, на все устремляя свой взор». У
Рильського не те: свідок, але не холодний. І не тільки свідок, а й
суддя, і судить він не як древня Феміда, богиня правосуддя — з мечем і
зав'язаними очима, а з очима розкритими, що вже починають бачити зміст і
сенс навколишнього життя. Світ розколовся на «біле» і «червоне», на так
і ні, і поет раптом виразно побачив і прокляв представників старого
світу — панів, які ще докурюють сигари, допивають каву, тоді як прийшла
година помсти і по сходах загули залізні кроки месників, від яких нікуди
не сховатися. Цікаво, що ще в 1927 році деякі українські критики
називали Рильського поетом статики, спокою, констатації. Але в
Рильського були самі тільки мріяння про спокій при безперервному
неспокої сумління, при безперервних муках від усвідомлення самотності,
при втомі від «екзотики, од хитро вигаданих слів», і ці муки переходили у
відчай, коли поетові здавалося, що його найглибше бажання — ...в безодні віщого розмаху Кинутись наосліп, без доріг І себе, розчавлену комаху, Не жаліти — о, коли б я міг! Знову згадуємо (не встановлюючи якийсь там «вплив»!) подібне бажання Брюсова: О, если б было вновь возможно На мир, каким он есть, взглянуть И безраздумно, бестревожно В мгновеньях жизни потонуть! І
знову треба підкреслити відміну. Те, про що говорить Рильський, —
трагічне. Це — саме усвідомлення неможливості жити далі в стані
безтривожному і безроздумному, неможливості не зійти з позицій
«парнасця», жерця «чистого мистецтва». Чи міг Рильський, природжений
демократ і реаліст, вихований «соками землі», лишатися «парнасцем», коли
він із жахом згадував зустрічі з голодним, завошивленим хлопчиком на
фастівському вокзалі або матір-селянку, яка вмирає в нетопленій хаті,
марно сподіваючись побачити сина, що пішов на війну; коли він розумів,
скільки червоточини було в старому світі, усвідомлював, що вже будується
мускулистими руками пролетаріату нове життя, новий дім, що дім цей —
«наш, не твій, не мій», і що він ...для нас росте, і спіє, І в вікнах золотом горить — З каміння, дерева та мрії Міцної, як співуча мідь. («Ганнуся») Отак
поступово, але невпинно поет визволяється з добровільного ув'язнення в
естетичній тюрмі, починає усвідомлювати свій зв'язок з масою («лише
гуртом і пущі, і пустині з піснями, з гуком можна перейти»), розуміє
велич своєї історичної епохи. Думаючи про майбутнє, він уже іронізує з
переляканих революцією інтелігентиків і чуттям митця стверджує красу
нового світу: Ні, ні! Прийдешнє — не казарма, Не цементовий коридорі Сіяє в небі нам недарма Золотоокий метеор. Уся
творчість Рильського двадцятих років — повчальний приклад
«перевиховування особи», поступового процесу засвоювання
матеріалістичного світогляду. Щиро бажаючи служити правді і народові,
поет побачив, що найвищий вияв гуманізму — у торжестві ленінських ідей,
що щастя мільйонів добувається лише в жорстокій класовій боротьбі. Засвоєння
цих істин поет іноді починає справді «із абетки». Він так і називає
одну із своїх поезій, стверджуючи в ній запроваджуваний у нашому
суспільстві справедливий принцип: «Хто робить, той і їсть». Можна —
каже поет — вільно обирати для естетичної насолоди будь-яку з минулих
епох (ми з цим не погоджуємося, як не погоджується тепер з цим і сам
М.Т. Рильський), а проте не можна ігнорувати свій час: Але любить чи не любити те, Що вколо нас і в нас самих росте, Що творить нас, що творимо самі ми, — Лише сліпець, що замість крові в нім Тече чорнило струмнем неживим, Тривожиться питаннями такими. Цими
видатними словами, що вийшли з глибини душі, визначено весь дальший
шлях Рильського. У збірках «Гомін і відгомін» (1929), «Де сходяться
дороги» (1929) здорові оптимістичні мотиви любові до життя, захоплення
творчою працею ми бачимо все частіше. «Яке це щастя — в радощах земних
трудів і днів спивати кубок повний», — говорить поет. Небагато хто з
поетів, які розпочали свою діяльність до Жовтня, одразу і без вагань
увійшли до лав письменників радянських не самою лише назвою, а суттю
своєї творчості. Для одних це було справою нескладною: «Моя революція», —
говорив Маяковський. Інші пройшли шлях перевиховування. Але в
результаті дороги перших і других зійшлися і не могли не зійтися тому,
що все талановите в нашій країні не могло не бути втягнуте в орбіту
великого Жовтня. У пору, коли з'являлися в світ вищеназвані збірки
Рильського, виходили такі основоположні книги українських радянських
поетів, як «Плуг» (1920) Павла Тичини, «Червона зима» (1922) Володимира
Сосюри, «17-й патруль» (1926) Миколи Бажана. Поряд із ними книги
Рильського двадцятих років можуть здатися не такими показовими і менш
«актуальними» для свого часу. Але це вірно лише почасти. Насправді ж
вони — цінні свідчення того, як вплив революції перетворював свідомість
тих талановитих людей, що намагалися стати осторонь від подій. Поворот
Рильського до живого життя був сповільненим, а проте неухильним. А
коли придивитися до його творчості 1918—1925 років на фоні усієї
української поезії тих часів, [...] позитивне значення його творчості
тієї пори стане особливо виразним. Тепер, здалека, після того, як
продукція двадцятих років просіялася крізь сито історії, ми
представниками того часу вважаємо названих вище видатних поетів. Але
поряд із ними — скільки інших проголошувало нове мистецтво як «синтез
деформованого мистецтва зі спортом», зрікалося, найкращих традицій
минулого, робило з деструкції принцип, видавало грубий натуралізм і
фізіологізм за риси світогляду, а анархізм — аж до межі, за якою
починалося звичайне хуліганство, — за революційність! По сторінках
журналів і збірок розсипалися «драбинкою» рядки без ритму і рими, а
часто й без глузду. Мистецтво справді деформувалось, перетворювалося на
блазенство, дуже близьке до того, яке в наші дні у капіталістичних
країнах видається за «творчі дерзання», за сміливе «новаторство». На
щастя для нашої літератури, здорові підвалини швидко взяли гору над цими
перекрученнями, і завдяки керівництву партії і уряду, завдяки впливові
живого життя цей накип на чистому джерелі радянської поезії було знято
весь. М. Рильський 1918 — 1925 років лишався осторонь від цих
деструктивних тенденцій, зберігаючи класичні традиції ставлення до
поетичного слова, художнього образу, майстерної композиції. І, звичайно,
це не означає, що він був консерватором у галузі мистецтва. Справжнє
новаторство ніколи не приголомшує, не впадає одразу у вічі.
Використовуючи успадковані від класики розміри і строфічні будови,
Рильський звертався до форм сонетів, октав, терцин тощо і в пору
панування сумнівного верлібру писав ямбами і хореями. Дивує не це, а те,
що навіть деякі висококваліфіковані критики іноді ставили йому в
провину це звертання до старих строфічних форм. Найкращою відповіддю цим
критикам є збірка «Троянди й виноград» (1957) не тільки з низкою
чудових сонетів, а й з дружньою реплікою талановитому побратимові поету
Андрію Малишку, який випадково кинув слова: «Сонети куці — ні к чому».
Рильський категорично заперечує, посилаючись на приклади Петрарки,
Міцкевича і Пушкіна: Сувора простота, Що слова зайвого в свої рядки не прийме, Струнка гармонія, що з думки вироста, Не псевдокласика, а класика — і їй ми Повинні вдячні буть. Не іграшка пуста Та форма, що віки розкрили їй обійми! Рильський
міг би посилатися в українській поезії на приклад Івана Франка, а із
сучасників — на одного з найидатніших поетів демократичної Німеччини
Иоганнеса Бехера... А проте навряд чи варто довго спинятися на речах,
очевидних і без історичних довідок та аргументів. Так поступово, від
збірки до збірки, в поезії Рильського зростала кількість життєво цінних
елементів, і нарешті, перехід їх у нову якість став неминучим.
Радянська дійсність допомогла Рильському вийти за межі свого «малого
світу» у великий світ боротьби за нове соціалістичне суспільство. Важливим
стимулом цього переходу була постанова ЦК ВКП(б) «Про перебудову
літературно-художніх організацій» від 23 квітня 1932 року. Про значення
цієї події сам поет незабаром писав: «23 квітня 1932 р. — історична
дата не тільки в літературі, а й у громадському житті. Не тільки в
громадському, а й в особистому житті кожного письменника, що заслуговує
на почесне ім'я радянського чи щиро прагне його заслужити. Лірично
кажучи, це один з тих моментів, що окриляють, що скеровують свідомість,
що примушують напружувати творчі мускули... ...Це він, той квітень
торішній, поміг мені восени здати збірку «Знак терезів», таку далеку від
збірок попередніх — і «по-хорошому», здається мені, далеку. Цей
бадьорий вітер навіяв мені гнівне закінчення «Марини», він стеле передо
мною дорогу, де на верстових стовпах написано: дорога в сонячну країну
комуністичного суспільства». «Декларація обов'язків поета й
громадянина», що відкриває збірку «Знак терезів» (1932), свідчила про
рішучий перелом, який відбувся в свідомості поета в роки першої
п'ятирічки, про рішуче його бажання бути активним будівником і співцем
безкласового соціалістичного суспільства. Декларація проголошує
розуміння мистецтва як зброї робітничого класу в його боротьбі за нове
життя: Мусиш ти знати, з ким Виступаєш у лаві, Мусиш віддати їм Образи й тони яскраві, Мусиш своє ім'я Там написати ясно, Де мільйонне сіяє: Клас. Дальший
творчий свій шлях Рильський пов'язує з долею народу, і саме цей зв'язок
дає його поезії нові сили, нові теми й образи, розкриває перед ним
широкі обрії майбутнього. Він вірить у перемогу нового світу над старим,
соціалізму над капіталізмом, світла над темрявою. Терези життя хиляться
на сторону робітника з важким молотом, що владно ставить його на шалю: Знак терезів — доби нової знак... Бійці, єднайтесь! Не дрімай, стороже! Безкрилу тьму навіки переможе Визвольник людства, вільний пролетар. («Знак терезів») Цикл
«На тому березі» показує капіталістичний Захід — світ визиску й гніту.
Пишне панство зібралося на бенкет, щоб у вині, танцях та розпусті
втопити свій божевільний жах перед неминучою загибеллю. Але грізний спів
«Інтернаціонала» нагадує йому про неминучість розплати («Бенкет»). У
збірці «Знак терезів» вміщено і цикл портретів «Постаті», які також є
свідченням творчої перебудови поета. Перед його духовним зором постають
Прометей, Бетховен, Ленін, Франко, Шевченко як борці за краще життя
людства. їх гуманність, а разом із тим непримиренність до ворогів
ставить М. Рильський за зразок для себе і своїх читачів. Поки що постать
Леніна він сприймає скоріше зовні, в плакатному зображенні: Всім злидарям він і гнаним Кинув потужне: боріться! Тим же й горить, як зоря, нам Жест огняної правиці. («Ленін») Поет
рішуче відмежовується від тих, хто досі не бачить нового в житті, хто
захоплюється абстрактною романтикою в дусі Уеллса і не бачить Дніпробуду
— цього справжнього чуда, створеного людьми країни соціалізму. Проти
ідеалізації минулого спрямовує він і поему «Марина», надруковану в 1933
році, прагнучи подати в ній правдиву картину життя народу за часів
кріпацтва. В обдаруванні М. Рильського в однаковій мірі виявляється і
ліричний, і епічний струмінь. До епічних творів у М. Рильського був
нахил віддавна. Вже в збірці «Крізь бурю й сніг» з'явилися поеми
«Чумаки» і «Крізь бурю й сніг», а в збірці «Де сходяться дороги» — поема
«Сашко». Новим кроком у розвитку епічного таланту Рильського була
поема «Марина», що писалась водночас із поезіями збірки «Знак терезів». Про ідею цього твору автор писав у передмові так: «Ідея
— фальшивість усякого «панського народолюбства», чи то
«балагульсько-романтичного», чи навіть забарвленого кольорами найлівіших
політичних течій, що на ті часи існували». У пролозі, звертаючись до
радянської жінки-трудівниці, поет говорить, що він написав цю поему «не
для плачу та ніжного ниття», а для того, щоб радянська жінка, востаннє
подивившись на «сон важкий», сміливо йшла в ясне майбутнє. Дійсно,
як важкий сон, постає перед нами з давнини життя Марини. Красуню
кріпачку розшукав панський попихач Кутернога і привів до пана
Пшемисловського в його «гарем». Марина ж любить машталіра Марка Небабу і
втікає з ним, але їх наздоганяють, і панич Генріх вбиває Марка. Знову
Марина у ненависному дворі Пшемисловського, але тепер вже нею
цікавляться не лише старий пан Людвіг, а й молодий Генріх і сусідський
панич Мар'ян. Мар'ян викрадає Марину, а коли вона перестає цікавити
його, програє в карти шляхтичеві Замітальському. Марина стає акторкою
кріпацького театру Замітальського. Почуття ненависті до панства все
більш зростає в її серці. Однієї ночі вона підпалює будинок
Замітальського, і в полум'ї пожежі, під караючою рукою селян, гинуть
Мар'ян Мединський і його дружина. Стоїть вона, заціпивши уста, Струнка, вродлива, та уже не та, Не злякана, заплакана дитина, — Грім! гнів! покара! — месниця Марина. Хоч
у центрі твору стоїть образ Марини, але поема охоплює значно ширше коло
постатей, дає яскраву картину життя польського панства у першій
половині XIX ст. Панночки зітхають та розчулюються від ніжної музики і
б’ють покоївок, паничі чемно вклоняються дамам і виголошують гучні фрази
про народолюбство, в той час як на конюшні за їх наказом шмагають
кріпаків, — і всі вони викликають гнів і огиду. Свої наступні збірки
поет присвячує оспівуванню ясного сучасного і майбутнього Радянської
Батьківщини. В творчості М. Рильського цих років особливо значне місце
займає тема дружби народів. Новими мотивами пройнята і вся його особиста
лірика. Збірки «Київ» (1935), «Літо» (1936), «Україна» (1938),
«Збір винограду» (1940) пройняті молодечим запалом, бадьорим
оптимістичним поглядом на світ, пристрасною любов'ю до нашого сучасного
життя, до нашого народу і його вождя — Комуністичної партії. Основний
настрій лірики М. Рильського тепер визначається почуттям радості, що
переповнює людину, юнацькою закоханістю в «нову весну людства», в якій
так високо піднесено ім'я людини, дано всі умови для розвитку її
здібностей. У збірці «Київ» вміщено вірші, присвячені столиці
квітучої України — Києву. Більшість віршів збірки написано октавами,
однією з найулюбленіших строф М. Рильського. Цей класичний розмір він
зумів наповнити новим актуальним змістом. Поет добре знає історію
Києва, і, може, через це йому особливо впадають в око ті зміни, які
сталися у місті за роки п'ятирічок. Поет розуміє, що «зелений Київ наш»
став таким тому, що «він червоний», що лише Радянська влада принесла на
київські пагорби справжню весну. М. Рильський малює Київ не тільки як
місто красивих будівель і парків, але як місто промислове, місто, в
якому буяє кипуче творче життя: І вже на березі Дніпра-ріки Не днів минулих туга і скорбота, Ні, — у прийдешнє золоті ворота! Хто ж це зробив? — Їх звуть більшовики. Збірка
«Київ» вперше в нашій поезії давала багатогранний образ столиці
Радянської України, міста, так невпізнанне перетвореного більшовиками.
Оспівуючи радісні будні соціалістичного Києва, його невпинне будування й
розширення, з любов'ю нотуючи в своєму вірші такі деталі, як
«чорно-сизий дим над весняним Подолом», «дух фарби свіжої», поет
пишається тим, що Київ — рідний брат Москви та інших радянських міст —
разом з ними будує новий радісний світ: Цей світ, обведений небесною стягою І переламаний крізь безліч людських призм, Приплив одним шляхом з Батумі і з Москвою В розлогий океан, що звуть соціалізм. («На березі») В
строфах, де відчутні інтонації пушкінського «Мідного вершника» («Люблю
тебя, Петра творенье»), поет висловлює любов до всього того, що приніс у
життя Києва радянський лад: Люблю мінливість рухів та облич, Люблю знайомих бачить в незнайомих, Люблю дитячу щебетливу річ, Сім'ю трудящих в ледарських хоромах. Електрикою перевиту ніч, Денну бадьорість по нічних утомах, І одностайних радощів зусиль, І в синьому димку автомобіль. («Октави») Збірка
«Літо» (1936) становить дальший крок у творчому зростанні М.
Рильського. Далеко раніше поет мріяв про «пишне творче літо», і сама
назва його нової книги тепер розкриває основну ідею її: це літо настало і
для всього народу, і для самого поета. Ніколи життя не було ще
таким прекрасним і багатим, ніколи ще не становила такої високої
цінності людина, ніколи не відкривалися перед нею такі широкі творчі
можливості, ніколи не бушувала ще і в людях, і в самому поеті така
жадоба творчості, така воля до активного втручання В життя своїм
художнім словом. Багаті і повнокровні поетичні враження від
радянської дійсності М. Рильський втілював у конкретні реалістичні
малюнки, серед яких особливо помітне місце займають портретні зарисовки
нових людей. Ось хлопчик-пастушок махає рукою поїздові, що проходить
мимо. Так бувало й раніше; повз багатьох таких селянських хлопчиків
мчали поїзди, лишаючи за собою хмари диму і невиразні мрії про якесь
інше, краще життя. Але тепер цей хлопчик, підрісши, має всі можливості
здійснити свої мрії — він сам водитиме поїзди або стане інженером, буде
прокладати нові шляхи. Ось на палубі пароплава старий винахідник, що
немало зазнавав колись глузувань із своїх винаходів, ділиться з поетом
своєю радістю: його вислухали, зрозуміли, йому вдається перевірити на
практиці свій винахід («Чотири поезії»). Ось прекрасна українська селянка: Глянула — аж засвітився сніг, І здалося — він розтане враз. Пластівень їй на плече приліг, І здалося, ніби то алмаз. Це
голова сільради. В пам'яті поета за контрастом постає знана з дитинства
мерзенна постать «волосного старшини» дореволюційного села з емблемою
влади — палицею — в руках. Нічого спільного не має з цією постаттю образ
жінки, представниці нової народної влади: Ти — ялина, сповнена жаги, Що росте на вітрі й сонці гінко... Гей, веселі наші береги, Горда, смілива радянська жінкої («Голова сільради») Все
це — окремі приклади перетворення країни, людей. Правдивий художник,
ім'я якого ВКП(б), творить такі чудеса щоденно. Незліченні перемоги
здобули наші люди. Вони завойовують Арктику, літають у стратосферу — і
все це тільки початок комуністичного перетворення світу, остаточної
перемоги над природою. Природа, як і раніш, близька і люба поетові.
Він уважно читає її книгу і знаходить на кожній її сторінці
образи-символи, що зміцнюють його віру в наше прекрасне сучасне, в якому
проростає вже зерно великого майбутнього. Ось картина весняного
перельоту журавлів, за якими поет стежить з однієї з київських вулиць. У
стрункому льоті журавлиного ключа він вбачає алегорію, що відбиває
творчі прагнення людей нашої Батьківщини: Міркую так: коли б мені схотілось Подати образ нашої доби У простій алегорії, — я взяв би Отой сталевий журавлиний ключ, Міцну напругу, силу непохитну, Його жадобу обріїв, його Непереможну волю, мудрий лад У побудові, де до того все Скероване, щоб легше розтинати Грудьми повітря, де в вершині кута Летить одважний, мудрий проводир, І всі рівняють літ свій по ньому, І знає всяк мету свою й дорогу. («Журавлі»)
Характерним прийомом М. Рильського як поета-реаліста в цьому вірші є те,
що він показує, з яких конкретних життєвих вражень виникла в нього
філософська думка, втілена в образі журавлиного ключа. Перша частина
вірша — це вихоплена з життя сценка: поет, його рідні та сусіди
повибігали з дому, щоб глянути на перших весняних журавлів. Поет веде
розповідь п'ятистопним неримованим ямбом з розмовною інтонацією, з
частими перенесеннями речення з одного рядка в наступний. Навмисне
усуваючи такі елементи вірша, як чіткий поділ на строфи і римування,
поет зосереджує сприймання читача на внутрішній динаміці — виникненні і
розвитку філософської думки, втіленої в образ. Ця форма, невимушена і
природна, чи не вперше з явившись у М. Рильського в цьому вірші, потім
не раз повториться в циклах, написаних також вільним п'ятистопним ямбом,
наприклад, у циклі «Ленінградські нариси», у вірші «Мости» та ін. Розвиток тем, мотивів і образів збірки «Літо» бачимо в наступній збірці лірики «Україна». Великий
вірш публіцистичного характеру — «Україна» — зображує нову,
соціалістичну дійсність нашої республіки. На широких просторах
української землі працюють щасливі люди; відійшли у безвість і ніколи не
повернуться жахливі картини минулого: Встає в селі, встав у місті Нова людина. Гордий вік Вінчає слово: більшовик. У
циклі «Чернігівські сонети» М. Рильський відтворює перед читачем образи
людей, які залишили свій слід, пам'ять про себе в цьому колись
спокійному стародавньому місті. Пушкін, Шевченко, Коцюбинський, Глібов —
всі вони боролися за світле майбутнє, і це майбутнє стало дійсністю в
оновленому Чернігові. Щирі рядки присвячено в сонетах славному сину
Чернігівщини Миколі Щopcy. У весняному цвітінні нового життя
особливо гостро і яскраво сприймає поет усі явища навколишньої
дійсності, її найдрібніші деталі. М. Рильський вміє з незначних,
звичайних фактів робити великі і значні висновки, пов'язувати мале з
великим, особисте із загальним. Вірші поета, присвячені Вітчизні,
сповнені палкої любові до її найкращих синів і дочок: Я казав синкові, що цвіте Вкраїна, Бо вона — країна у Країні Рад, — І пливла у далеч біла павутина, І сміялось небо, як блакитний сад. («Ми збирали з сином на землі каштани») Остання
передвоєнна збірка М. Рильського, «Збір винограду», вийшла у 1940 році.
У вірші «Народам світу» поет виступає проти тих, «чий бог — це торг,
чий храм — війна». Він закликає народи з'єднатися у велику єдину сім'ю і
покарати «тих, що роззявляють пащі, щоб світом володіти всім, що
розбрат сіють поміж націй, щоб легше їх держать в ярмі» («Народам
радянської землі»). Основний пафос збірки — заклик до оборони країни.
Жанри лірики М. Рильського цього періоду своєрідні і різноманітні.
Знайдемо у нього написані в класичній манері вірші широкого
публіцистичного плану, що нагадують подібні твори Пушкіна, Лермонтова
або Міцкевича. Як і раніше, він часто звертається до форми
«ліро-епічного портрета», в нових своїх книгах даючи нам образи Гоголя,
Шопена, Горького, славних чернігівців. Він створює низку пісень. Але,
мабуть, найчастіше у нього зустрічається жанр ліричної або ліро-епічної
медитації, тобто роздуму, часто глибоко інтимного, автобіографічного
характеру. «Особисте» і «громадське» у Рильського — неподільні, і його
«громадське» саме тому і впливає на читача, що воно в той самий час — і
цілком «особисте». Відомо, що в ранніх книжках М. Рильського тема
Батьківщини не займає помітного місця. Спостерігаючи зростання поезії М.
Рильського, можна сказати, що чим глибше входив поет у радянську
дійсність, чим більше він визначався як поет радянський, тим більше
зростав він і як поет український. Його радянський патріотизм підвищував
у ньому почуття національної гордості. Рильському, як і кожному
визначному поетові, ставало дедалі яснішим, що Жовтнева революція —
такий самий природний, виправданий всім ходом попередніх подій висновок
із історії України, як і з російської історії. Серед його творів
тридцятих років є великий епічний уривок — кілька розділів, написаних до
колективної поеми «Іван Голота». Іван Голота — синтетичний образ
українського народу в усі періоди його історичного життя. Тіснять його
зовнішні вороги — татари і турки, терпить він від панів, чужих і своїх,
б'ється у війську Богдана Хмельницького і в загоні Устима Кармелюка,
слухає гнівну промову поета-агітатора Шевченка, бачить підлу брехню
представників українського націоналізму і, пройшовши всі стадії
визвольної боротьби, доходить свідомості, що порятунок його народу —
тільки в спільній боротьбі братніх народів проти Спільного ворога. Так
виросла основна тема передвоєнного і воєнного періодів творчості М.
Рильського — тема дружби народів. Роки Великої Вітчизняної війни відкривають новий період і в творчості М. Рильського. Як
змінився, як безмежно виріс і змужнів поет! А він же на початку свого
творчого шляху гадав, що враження від життя можуть стати предметом
мистецтва тільки тоді, коли вони відстоялись у свідомості творця, стали
предметом ліричного «споглядання». В роки 1941 — 1944 поезія М.
Рильського йшла врівень з подіями, безпосередньо виростала З них, як
пісні всіх найкращих поетів нашої країни. Вона зміцнювала в нас любов до
Батьківщини, ненависть до лютого ворога, волю до перемоги. У далекому
тилу і в безпосередній близькості до фронту, на зборах Академії наук
Української РСР, евакуйованої до Уфи, на мітингу українського народу в
Саратові, на освітлених ракетами переможних салютів вулицях Москви, в
Харкові, тільки-но визволеному від німецьких загарбників, у Києві, що
зіяв ще руїнами Хрещатика, — скрізь звучав голос поета. Радянський
патріотизм об'єднує почуття любові до свого народу з ідеєю рівності і
братерства всіх народів — з «чуттям єдиної родини», як сказав інший
видатний поет Радянської України (Павло Тичина). У цьому — одне з джерел
тієї великої радості, якою, мов сонцем, пронизані були передвоєнні
вірші М. Рильського. Воєнні роки посилили у нього, як і в інших
радянських поетів, почуття любові до Вітчизни. До відчуття навислої над
нею загрози, до почуття гострого обурення з зухвалості ворога у поета
Радянської України прилучився ще й гострий біль розлуки. Чорна хмара
фашистської сарани спустилася на рідні поетові місця — на «Київ
злотолитий, Ірпінську тишу смолисту, рожеву Романівку», на українські
ясні зорі, тихі води, на все, створене народом, який за Радянської влади
вперше в багатовіковій історії зітхнув на повні груди. Українську
радянську землю топтав ворог. Охоплений лютою ненавистю до слов'янських
народів, він намагався поневолити український народ, винищити його. В
усіх творах М. Рильського цього часу чується один основний мотив: віра в
перемогу людяності над звірством. Запорука цієї перемоги — Радянська
Армія, велика Комуністична партія, дружна сім'я братніх народів Союзу,
братня сім'я слов'ян, нарешті, все прогресивне людство, що піднялося на
боротьбу «з нелюдами». Україна не може загинути, не може бути стертий з
лиця землі народ, що створив велику культуру, що висунув Шевченка,
Франка, чудових музикантів, артистів: Хіба умерти можна їй, В гарячій захлинутись крові, Коли на справедливий бій Зовуть і дерева в діброві, Коли живе вона в міцній Сім'ї великій, вольній, новій? («Слово про рідну матір») У
цій сім'ї — братній російський народ, з яким долю України з'єднала
мудра далекоглядність Богдана Хмельницького, тут і інші народи Союзу,
незліченна «промениста рать», що вийшла назустріч темній силі і її
посіпакам. У страшні роки, коли гітлерівські підніжки,
українсько-німецькі націоналісти, намагалися продати український народ у
фашистське рабство, М. Рильський стверджував спільність інтересів свого
народу з інтересами прогресивного людства, невіддільність України від
інших радянських республік і таврував ворогів-запроданців
вогненно-гнівними словами: Я — син Країни Рад. Ви чуєте, іуди, Ви всі, що Каїна горить на вас печать? Отчизни іншої нема в нас і не буде, Ми кров'ю матері не вмієм торгувать! Не тільки знесена на камінь п'єдестала, Квітками вінчана і кроплена вином, — Стократ милішою вона для серця стала, Грудьми стрічаючи руїну і погром. («Я — син Країни Рад») Поет
вірить, що, як повік не впасти Москві, «серцю народів, мозкові землі»,
так ніколи не покриє морок туманів улюбленої столиці України — Києва.
Він знає, що Настане день, настане час — І розіллється знов медами Земля, що освятив Тарас Своїми муками-ділами. («Слово про рідну матір») У
поезіях «Ленінград», «Москва», «Друзям по Союзу», «До Янки Купали» та
інших поет стверджує нерозривну, перевірену і загартовану у вогні
Вітчизняної війни дружбу і єдність українського народу з великим
російським та іншими народами соціалістичної вітчизни. Поезії М.
Рильського запалювали вогонь ентузіазму у тисяч воїнів на фронтах, тисяч
трудівників у тилу, закликаючи до патріотичних подвигів в ім'я перемоги
(«Бійцям Південного фронту»). У роки війни Рильський — не тільки
поет, а й публіцист і громадський діяч. Його статті і публічні виступи
мобілізовували на боротьбу, наближали нашу перемогу. Але і його поезії
цих років — не тільки художні твори, а й діяння громадянина-патріота
великої Радянської країни. Серед цих поезій є «Лист до українців в
Америці» (1941). Поет вірить, що його слово дійде до братів, які живуть
за океаном, наче райдуга, що велетенською своєю дугою єднає два
материки. Він говорить їм про мету нашої війни, про велич нашої
боротьби, про неминучість нашої перемоги. І слово його справді було
почуте: українці, які живуть у Канаді, відповіли листом на послання
знаного і любимого поета Радянської України. Це один з багатьох випадків
безпосереднього відгуку читачів на голос Рильського. Найвидатнішим із творів Рильського за роки війни є поема-видіння «Жага». У
творчості М. Рильського, кажучи взагалі, зрівноважені і жар натхнення, і
той «холод ума поверяющего», що його Баратинський вважав конче
потрібним для поета. Постійне звертання до класиків надало творам М.
Рильського ясності і простоти мови, чіткості архітектоніки. Недаремно ж
музика була, як ми знаємо, одним із найсильніших переживань дитинства і
юності поета. Досить часто його творча уява, відходячи від звичайного
«пластичного» ладу, переключається на музичний. «Жага» — один із
наочних прикладів такого переключення. З першого погляду — це кілька
ліричних і ліро-епічних картин, що не мають ніякого іншого зв'язку, крім
спільної ідеї — любові до Батьківщини і болю з приводу її страждань. Поема
починається і кінчається ліричними монологами-піснями: перший є
інтродукцією; «Тобі, тобі, моя Вітчизно, у серці дзвонять голоси», —
говориться в кінці її. Далі йдуть партії цих «голосів». Перший славить
«велику і чисту воду», другий — «святий хліб», третій — радість
весняного відродження людини та природи. Не можна жити без них, як не
можна жити без Вітчизни. Це символ безмежно інтимного, нерозривного
злиття з найсвященнішим — з рідною землею. Голоси змовкають,
відхиляється завіса минулого, і в тумані встають «силуети»: образи людей
із народу, що знемагають від голоду, рабства, непосильної праці. Скарги
їх змінюються наростаючим рокотанням революційної грози. Уривається
вона, і гуде голос казки про те, як прекрасна дівчина Україна зустрілася
з юнаком Жовтнем. Сон сторіч про краще життя збувся, хмари розвіялись,
відкрилась сяюча далечінь творчого життя. І раптом тон і стиль поеми
різко змінюються: від запального, від пісні й гімна — до спокійного
оповідання. Далекий весняний день в околицях Києва на Ірпені. Поет з
дружиною і сином пораються в своєму маленькому садку, а високо в небі
летять гуси, і в їх гоготанні чуються Добросусідські вигуки та сміх, Як тут, у нас.— О гуси, гусенята! Прилиньте нині взяти на крилята Земних дітей!.. Та ні! Дарма! Дарма! Мій сад — пустеля, і мій дім — тюрма! Різким
звуком уривається течія мирного речитативу, що повідав про недавній
спокій і радість життя. На зміну п'ятистопним ямбам ідуть вільні вірші:
вигуки обурення переходять у крики прокляття ворогові. Нове видіння:
образа скорбної матері, що скликає синів на боротьбу з ворогом. Фінал —
знову ліричний монолог, уболівання над стражданням Батьківщини, який
закінчується ствердженням віри в неминучість перемоги і відродження
змученої рідної землі. Безпосередністю почуття, силою пафосу, мовним
та ритмічним багатством, своєрідністю суто музичної будови «Жага»
становить значне явище в творчому розвитку поета. Критика, проте,
відзначала, що деякі вади поеми знижують її ідейно-виховну силу. До них
вона відносила звужене розуміння патріотизму, недостатнє розкриття
значення радянського періоду в історії України. Не погоджувались критики
і з образом України — розіп'ятої на хресті матері-мучениці, образом,
який не пов'язується з уявленням про нескорену Радянську Україну, що всю
війну продовжувала боротися. Немає нічого поганого в тому, що в
багатому стилістичному запасі поета, який у своїй творчості чергує
високий ораторський стиль з мелодично-пісенним і буденно-розмовним,
поруч з просторіччям, книжною мовою, неологізмами також широко
використовуються архаїзми (в українській класичній поезії ми знаходимо
аналогію у Шевченка), але, можливо, у даному разі, справді, наліт
архаїки в образній системі був зайвим. Ще суворішій критиці підпала
опублікована в 1944 році автобіографічна поема «Мандрівка в молодість». У
ній поетові, відірваному від України (поема писалася в роки евакуації в
Уфі), схотілося з усією щирістю розповісти про початок свого життєвого
шляху, про ту пору, коли він жив як «сучасності короткозорий син», коли,
за його визнанням, його світогляд був сумішшю ліберального демократизму
батьків з впливами занепадницьких гуртків «золотої молоді». Поет не
виправдовував цього, але й не осуджував. Про своє дитинство і юність він
розповів так, нібито прожиті роки не перетворили його самого на «нову
людину». Панівним у поемі стало почуття безмежної благодушності і
всепрощення. Але матеріалістичне розуміння дійсності вимагає партійності
в оцінках і виключає об'єктивістський підхід до життя. Поет сприйняв цю сувору, але справедливу критику і згодом докорінно переробив поему.
У книжці поезій «Мости», виданій у 1948 році, М. Рильський виступив як активний творець і співець комуністичного суспільства. Провідною
ідеєю книжки «Мости» є ідея торжества комунізму. Його переможний похід
бачить поет не тільки в радянській країні, а й за кордоном, в країнах
народної демократії. Це підіймає почуття радянської національної
гордості поета, бо він бачить, що наша Батьківщина стала прапороносцем
великих ідей комунізму, прикладом і зразком для всього трудящого
людства, що вона очолює сили демократії, миру і прогресу проти сил
імперіалістичної реакції, проти паліїв нової світової війни. В епіграфі до вірша «Дві сили» показано боротьбу сил демократичного та імперіалістичного табору: Одна — це гніт і кров, це визиск і неволя, Продажа й купля це, омана, смерть і тлін, А друга — чесний труд у дружбі світлочолій, Горіння сміливе і сяйво верховин Одна — це та, що світ ще вчора багрянила, Це — глум напасників, це — зрадницька війна, За вільність і за мир повстала друга сила, Хвилини кожної росте й росте вона. Поет
відчуває себе бійцем у рядах цієї другої сили — демократичного табору, —
на чолі якої стоять комуністичні партії всіх країн і миролюбний
Радянський Союз. Поетична форма, якою користується автор для
вираження думки про незбориму силу демократичного табору в боротьбі
проти паліїв війни, відповідає значимості теми. Інтонація вірша —
урочиста. Поет ніби виступає з міжнародної трибуни, кидаючи звинувачення
світові імперіалістичних хижаків. Протилежність двох світів
зображується в чотирьох строфах, чітко поділених на дві пари рядків. У
перших подається нищівна характеристика світу визиску, руїни, смерті, в
других — картини нашого радісного, творчого мирного світу. В двох
останніх строфах поет безпосередньо звертається до паліїв війни, голос
його сягає вищого напруження і сили: Ви грому хочете? На вас ударить грім! Зі спокійною певністю своєї сили — сили миру, правди комунізму — поет закінчує вірш рядками: Ми — світу молодість, ми — правота людини, Єдине серце в нас, і прапор наш єдиний, І слово Комунізм написано на нім! Урочисте
звучання вірша створюється і його композицією, побудованою на антитезі і
заключному звертанні, і розміреним ритмом шестистопного, чітко
цезурованого ямба, і лексикою, з застосуванням архаїзмів («олжа»,
«рать», «тлін», «зорить», «світлочолій»), і всією образною системою
твору. Тему протиставлення двох світів, викриття паліїв війни М.
Рильський розгортає і в інших поезіях збірки «Мости». При відмінності
окремих формальних моментів таких віршів, як «Океан», «Я голос подаю»,
деяких розділів циклу «Весняні води», уся збірка об'єднана спільністю
думки і стилю. Як і в вірші «Дві сили», поет гнівно картає «ворогів
неситих», «дурисвітів злостиву рать», славить «комунізму зорі» і
проголошує себе рядовим «в рядах борців, що оновлюють світ», у рядах
тих, хто йде під проводом великої Комуністичної партії. Ти, Партіє, вела і привела Крізь дим боїв народ до перемоги,— каже поет в одній із поезій циклу «Весняні води». Провідним
ідейним мотивом збірки «Мости» є показ благородної місії радянського
народу, який приніс визволення країнам, що стали тепер на шлях народної
демократії та будівництва соціалізму. Перебуваючи після війни у
дружніх слов'янських країнах, М. Рильський бачить у них паростки нового
життя, любов до країни соціалізму, Радянського Союзу, і втілює почуття
дружби та єдності народів в образі мостів. Ось у новій Чехословаччині
перекинуто моста через річку, і на ньому поет бачить напис: «Спорудили
міст з наказу Конєва бійці радянські». Ось він переїздить Віслу у
вільній демократичній Польщі мостом, який також побудовано руками
радянських саперів, синів багатонаціональної Країни Рад. Вони клали ці
мости не для магнатів і королів, а для простих людей, які будують тут
нове, вільне життя. Отак мости стають символом єднання братніх народів,
символом устремління в сонячне майбутнє. Це почуття сповнює серце поета
гордістю за наш народ, за нашу Батьківщину: І горда мисль пронизує мене; Так, ми мости будуємо у світі — Ми, днів нових бійці і теслярі, Каменярі грядущої комуни, — Щоб друзі тими їздили мостами, Щоб брат до брата броду-переходу У ріках бурноплинних не шукав, Щоб наша сила в єдності міцніла! («Мости») Але
горе тим, хто зазіхне на нашу єдність! Будівники знову стануть бійцями,
і хто з підступною метою зійде на наш вільний міст, той впаде у
безодню. Вірш «Мости», що дав назву цілій збірці, побудовано. на
образі великої узагальнюючої сили. Для втілення своїх думок широкого
політичного звучання поет знайшов тут своєрідну і просту форму, яка
дозволяє нам відчути, як саме зароджується поетичний образ «мостів між
народами» з безпосередніх життєвих спостережень поета над явищами
дійсності. Я бачив міст в землі Чехословацькій...— починає М.
Рильський свою спокійну, просту розповідь. У словесній тканині цього
твору ми не знайдемо ні умовно-урочистих епітетів, ні архаїчної
піднесеної лексики. Це ще раз свідчить про багатство і різноманітність
творчих засобів поета, про його уміння використовувати всі «роди зброї»
поетичного мистецтва. Зразком щирої, людяної і просто написаної поезії є також вірш «Записна книжка». Першу
частину цієї своєрідної невеликої поеми, присвяченої пам'яті героїв
Вітчизняної війни, написано неримованим віршем. Поет спочатку ніби
лишається в сфері окремих, незавершених вражень: гортаючи стару записну
книжку, він вдивляється в «записи короткі, що деякі, немов ієрогліфи»,
не зрозумілі тепер самому власникові записної книжки, натрапляє на
список телефонів і адрес, і тут «короткі, урвані слова» нагадують
авторові його друзів, полеглих на полі бою. Дівчина «ставна, весела, аж
химерна трохи» — героїня Ґуля Корольова; поет — «з якою пристрастю він
сперечався про діло кровне — про літературу» — Кость Герасименко;
«спокійний, простий, лагідний, твердий Десняк Олекса, більшовик
незламний...». І ось від спогадів про незабутніх друзів думка поетова лине до тих, за кого вони полягли, — до радянського народу. Підтриманий урочистим ритмом римованих ямбів, вступає мотив народної незборимої сили: Як дальній шум потоків весняних, Ще не ясний, але вже зрозумілий, Зростає серед записів сумних Висока пісня, повна віри й сили. Лети, радянська славо, у світи, Пливи в віки. Нема такої сили, Щоб нашу правоту перемогти, Щоб наш огонь згасить мільйоннокрилий! Вірш закінчується звертанням до народу: В війні за правду ти гримиш, як грім, В труді шумиш, як по узгір'ях води... Оце
порівняння — «в труді шумиш, як по узгір'ях води» — розгорнуто в циклі
віршів «Весняні води», об'єднаних думкою про те, що на нашій землі, де
радянський народ недавно героїчно бився проти «ворога неситого», тепер
буяє повінь весняних вод — людської праці. Перед нами проходять
образи рядових, героїчних радянських людей — тих, хто боровся з ворогом
(лікар Соснін, воїн Олекса) і тих, хто працює, оновляючи рідну визволену
землю (директор МТС, садовод-мічурінець). Поет уславляє трудовий
переклик Уралу і Донбасу, працю шахтаря і моряка: Немов на бій, у трудовій Ти устаєш напрузі... Нехай же буде голос мій, Як чересло у плузі. На
службу основній ідеї, яка проходить через усі вірші збірки «Мости», —
ідеї непереможної сили народу, керованого в боях і в труді Комуністичною
партією, — поет ставить свою високу поетичну майстерність. Засоби
образності, інструментовки й ритмомелодики М. Рильський підпорядковує
змістові, підкреслюючи думку звуковими повторами («братську Братиславу»,
«спочинку і спокою», «правди й прав» і т. ін.), лексикою, почерпнутою
зі скарбів народної поезії, («злотостеблі ниви», «у затишному
придолинку» та ін.). Загалом збірка «Мости» свідчить про значне
розширення обріїв поета, про зміцнення його на позиціях партійності, про
творче збагачення і зростання.
Особливої уваги заслуговує
діяльність М. Т. Рильського як поета-перекладача, її значення належною
мірою ще недостатньо оцінено. А проте це новий етап у розвитку
української мови і взагалі в розвитку української культури. У
Рильського як поета-перекладача були попередники. Після того, як спала
хвиля перекладів-переспівів, що ставили собі завдання «українізувати»
іншомовного автора (згадаймо «Гараськові оди» Гулака-Артемовського, що
недалеко відійшли від «Енеїди» Котляревського, пізніші перекладання
«Іліади» С. Руданського, «Антігони» Петра Байди-Ніщинського та ін.), над
перекладами чужоземних поетів (Шекспіра, Байрона, Гете, Шіллера та ін.)
працював Куліш, взявши за мету «європеїзувати українську поезію»,
примусити її кинути «рідну письменницьку фальш» і вирушити в широкий
океан світової культури. Та Кулішеві — при його
буржуазно-націоналістичних тенденціях — бракувало поетичного таланту,
щоб захопити своїми перекладами широкі читацькі кола. Величезну заслугу в
галузі поетичних перекладів мав Іван Франко. Але він брався за
переклади насамперед як просвітитель, прагнув найбільшої точності і не
надавав першорядного значення художньому шліфуванню своїх перекладацьких
праць. Це, звичайно, ніяк не зменшує їх значення для української
культури, хоч і особливостями мови, і за цензурними умовами переклади
Франка були мало доступні українським читачам, які жили в межах царської
Росії. Царська цензура, як відомо, майже до 1905 року категорично
забороняла перекладати художню літературу українською мовою. Та й серед
самих українських діячів було поширене переконання, що переклади —
взагалі зайва розкіш; ще майже наприкінці XIX століття М. Костомаров
радив М. Старицькому «дати Міцкевичам та Байронам спокій», бо вони
непотрібні літературі, котра існує, як тоді висловлювались, «для
хатнього вжитку». Ось чому з перекладу «Гамлета», зробленого М.
Старицьким, глузував навіть дехто з українців, вигадуючи на нього
пародії. Особливо скептично ставились і російські реакціонери, і
українські ліберали до перекладів на українську мову російських поетів:
навіщо це робити? Начебто українці не можуть читати їх у російському
оригіналі? М.Т. Рильському належить заслуга і теоретичного, і
практичного руйнування цих мало не вікових передсудів. Ще в 1938 році,
працюючи над власними перекладами Пушкіна і редагуючи переклади інших
авторів, він писав: «Українські переклади Пушкіна — конче потрібні.
Це, по-перше, спосіб наблизити пушкінську спадщину до широких мас нашого
народу, які думають і говорять українською мовою, отже, значить,
переклади є трамплін до дальшого ознайомлення з творчістю Пушкіна в
оригіналі; а, по-друге, який це прекрасний спосіб вигострити свою мовну
зброю, піднести українську мовну культуру на вищий щабель розвитку!
Переклади Пушкіна на українську мову збагачують, отже, українську мову,
українську поезію, літературу взагалі». [2] Звернімо увагу на
підкреслені слова. І. Франко колись писав, що переклади сприяють
зближенню і взаєморозумінню народів, перекидають «золотий міст» між
ними. Поряд із цим благородним завданням виховання почуття
інтернаціональної солідарності Рильський висуває ще інше: переклади
сприяють розвиткові української «мовної культури», отже, збагаченню
літератури. У доповіді на IV міжнародному з'їзді славістів, розвиваючи
ті самі думки, він від імені всіх радянських поетів-перекладачів
категорично заявляє: «Ми вважаємо, що переклад з будь-якої мови на
будь яку мову принципово можливий — незалежно від того, на якому щаблі
розвитку стоїть та чи інша мова. Звичайна річ, ідеться про творчий, а
значить, не тільки вмілий, а й сміливий переклад, про той тип
перекладача, який, маючи в тому чи іншому випадку обмежений словниковий
запас даної мови, рішуче розсуває його рамки, не відступаючи і перед
словотворенням на міцній підвалині законів і особливостей рідної мови,
вміло використовуючи інколи заведення до рідної мови іноземних слів і
виразів» [3]. Роботу над поетичними перекладами М. Рильський старить
не нижче від оригінальної творчості. Це не тільки змагання поета однієї
національності з поетом іншої, це також наполеглива боротьба з
матеріалом рідної мови, створення нових мовних, отже, і ідейних
цінностей. Саме ці риси і характеризують Рильського як перекладача
слов’янських поетів — Пушкіна, Міцкевича, Словацького, Некрасова,
геніальної поеми, створеної Київською Руссю, «Слово о полку Ігоревім» і
сербських епічних пісень, французьких поетів — Буало, Корнеля, Расіна,
Мольера, Вольтера, Гюго, Ростана та інших, як співавтора перекладачів
першої частини славетної поеми Данте і комедії Грибоєдова «Лихо з
розуму» та перекладача багатьох інших геніальних і талановитих творів
світової літератури. Нездійсненним здалось би поетам XIX століття
завдання поетичного перекладу французьких класиків XVII століття з їх
математично точною і сповненою абстрактних понять мовою, перифразами,
метоніміями, антитезами, пишномовністю. Але всі ці труднощі Рильський
поборов. Він уміє засобами рідної мови (як треба знати її в усьому її
невичерпному лексичному і стилістичному багатстві!) відтворювати цих
класиків, віддавати рідною мовою ущипливу іронію Вольтера («Орлеанська
діва»), прозору ясність пушкінського вірша, селянську говірку Некрасова,
романтичний пафос Ростана («Сірано де Бержерак»), різноманітну
мальовничість Міцкевича. Якого б поета Рильський не перекладав, він
завжди дає високопоетичний твір, збагачуючи скарбницю української
літератури. Іноді відмінність граматичного строю не дозволяє точно
віддати оригінал. Тоді поет майстерно змінює образ, не руйнуючи його, —
як він сам висловився у статті «Слово перекладача» (1937). Наприклад,
пушкінські рядки: Как величавая луна, Средь дев и жен блестит она... Рильський перекладає: Зорею ранньою вона Блищить серед зірок одна, бо українська мова не дозволяє порівнювати красуню з місяцем через незбіг граматичного роду. Керуючись
глибоким розумінням ідейного задуму, духу і стилю оригіналу, Рильський
широко використовує прийом творчої компенсації образу, коли образи або
характерні стилістичні звороти, випущені в одному місці перекладу,
переносяться у найближчі строфи чи рядки. Чимало прикладів Цього можна
знайти у видатних творчих досягненнях Рильського — перекладах «Євгенія
Онєгіна» та «Мідного вершника» Пушкіна і одного з найбільших творів
польської літератури, романа-епопеї Міцкевича «Пан Тадеуш». Працювати
над цим перекладом Рильський почав ще в двадцятих роках. Перше видання
перекладу з'явилось у 1927 році і дістало високу оцінку у радянській і
польській критиці. Проте поет не зупинився на цьому першому варіанті, ще
понад два десятиліття працював над ним і в 1948 році випустив новий
варіант, який без перебільшення можна визнати найкращим з усіх
перекладів цього твору на інослов'янські мови. Епічний спокій,
пильність зору, що помічає найдрібніші деталі побуту, м'який гумор,
багатство барв і звуків — усі ці риси поеми Міцкевича з надзвичайною
майстерністю відтворено в перекладі Рильського. Робота над
перекладом «Пана Тадеуша» була для Рильського прекрасною школою
поетичної майстерності, де йому доводилося бути і мовознавцем, і
істориком літератури. У численних статтях і передмовах до цього і до
інших перекладів з улюбленого польського поета Рильський підкреслював в
його творчості глибокий патріотизм, волелюбні устремління, мрії про
майбутнє братерство слов'ян, що споріднюють Міцкевича з Пушкіним і
Шевченком. Цими статтями і перекладами М. Рильський вийшов у перший ряд
знавців Міцкевича не тільки на Україні, а й у всьому Радянському Союзі. У
різних власних творах, особливо в поемі «Марина», Рильський творчо
продовжував благородні традиції не тільки Шевченка, а й великого
польського поета. Нелегко було знайти віршовий розмір, що якоюсь
мірою наближався б до силабічної системи польського оригіналу. Рильський
нарешті зупинився на «александрійському вірші» — шестистопному ямбі —
як на ритмі, найбільш відповідному широті епічного задуму Міцкевича. У
передачі «Епілога» перекладач зважив на зміну ритму і для цієї частини
використав п'ятистопний ямб. У прикінцевих рядках «Епілога» польський поет висловлював сподівання, що твір його стане народним здобутком: Коли б до тої я дожив потіхи, Щоб заблукали ці пісні під стріхи І щоб селянки, тихою порою Співаючи за пряжею тонкою... ...Щоб узяли до рук оце писання, Таке ж немудре, як і їх співання. Цій
вимозі народності твору цілком відповідає переклад М. Рильського,
написаний простою і легкою мовою, прозорими і мелодійними віршами, —
один із шедеврів Рильського як поета-перекладача. Нове видання
перекладу поеми Міцкевича (відзначене в 1950 році Державною премією)
вийшло у світ саме в той час, коли молода демократична Польща відзначала
150 років з дня народження свого великого поета. Своїм прекрасним
перекладом поет Радянської України гідно вшанував його пам'ять і створив
ще один видатний поетичний документ про міцну дружбу двох слов'янських
народів.
Діяльність Рильського в галузі художнього
перекладу (вона — ще багатша і різноманітніша, ніж показано тут) — не
епізод в його поетичній творчості, а великий подвиг поета і громадянина.
Щороку розширюється сфера об'єктів його поетичної діяльності: крім
класиків світової літератури, він перекладає твори поетів-сучасників із
братніх республік Союзу — М. Тихонова, М. Светлова, М. Ісаковського, Я.
Купали, Я. Коласа, М. Танка, Г. Табідзе, С. Чіковані, А. Ісаакяна, М.
Миколайтіса-Путінаса та багатьох інших. А водночас із цим він продовжує і
свою оригінальну творчість. Провідними мотивами книжок М.
Рильського «Братерство», «Наша сила», «Ранок нашої Вітчизни», виданих у
1950 — 1953 роках, є почуття патріотичної гордості за свою країну, яка
успішно будує комуністичне суспільство, роблячи справжнє чудо
перетворення людей і природи. Але найбільше чудо, говорить поет,
радянський народ створив із самим собою: Які ти викував серця, Які зростив ти волі! З якою гордістю лиця Ідеш в народів колі! Ти годен імені творця, Твої дороги без кінця Горять на видноколі! («Слово письменника») Чимало
віршів М. Рильський присвячує ідеї перетворення природи, в якій
особливо виразно втілюються зримі риси комунізму, здійснюються віковічні
мрії людства про прекрасне майбутнє. Ось чому поет так багато уваги
приділяє темі творчої праці, славлячи людей труда, науки і мистецтва: Усе ловив би і ловив З нестримною жагою Ці подвиги войовників На мирнім полі бою. («Слово письменника») Але
найголовнішою темою нових творів поета, який чуйно прислухається до
настроїв, дум і почуттів радянських людей, є тема боротьби за мир, що за
післявоєнні роки охопила всіх трудящих людей світу. Цілком закономірно
ця тема поєднується в поезії М. Рильського з мотивами братерства і
дружби народів: За мир у світі всьому — Це значить: проти тих, Хто в горі вселюдському Прибутків жде нових. За мир у світі всьому — Це за братерство клич, За те, щоб дню ясному Навік збороти ніч. («За мир») В
поезії «За мир» М. Рильський виявив себе майстром тієї мудрої простоти і
точності словесного виразу, яка наближає вірш до поетичної формули і
разом із тим ріднить його з піснею. Пісенна музикальність цього вірша
зумовлюється і легким ритмом тристопного ямба, і чітким збігом ритмічної
та синтаксично-семантичної будови (закінчену думку висловлено в одному
чи двох рядках), і синтаксичним паралелізмом у будові всіх строф («За
мир...— це значить...»). Простота виразу думки в цій поезії виключає
будь-яку пишномовність і ускладненість образної системи і лексики. Поет
дуже обережно і економне використовує епітети («руки працьовиті», «день
ясний»), не вдається до складних метафор. Про цей вірш можна сказати
словами самого поета, що він «правдою повитий», бо просто й мудро
висловлює заповітні думи всього трудящого людства про мир. У збірці
«Братерство» вміщено досить різноманітні за темами і художніми засобами
вірші: поезії широкого політичного звучання на сучасні теми («За мир»,
«Слово письменника», «Пісня про братерство», «Комсомол», «Радянській
Армії»), особиста лірика («Нащадок», «Не бійся смутку», «Незгасна
зоря»), поезії, присвячені образам великих митців — Шевченка, Пушкіна,
Котляревського, Заньковецької, — переклади з Тихонова, Леонідзе, з
лірики Гете і, нарешті, поема «Молодість». Про те, як глибоко й
художньо завершено вміє М. Рильський відтворити в поезії інтимне душевне
життя, заповітні думи и чуття радянської людини, свідчать ліричні вірші
збірки «Братерство». Поезії «Незгасна зоря», «Нащадок» — це уславлення радості людини, яка вміє відчувати голоси юності, голоси майбутнього: Радій же, серце! До останку пий Життя людського пінистий напій, Палай з людьми жагою однією. («Незгасна яоря») Сповненими
ніжності словами малює поет свого нащадка, майбутнього поета, що колись
заступить його місце. Тепер — це «хлопченя із чубчиком льняним»
«підбира, ласкаве і сердите, перші пари непокірних рим...», з
«невситимим серцем» прагнучи «все знати, обійняти»; та незабаром хлопчик
піде в широкий світ, побачить, «як людська робота сходить ще невиданим
зелом», — і з цього життєдайного джерела, з людської праці, народиться
нова пісня («Нащадок»). Таких філософських глибоких, ліричних і
життєво конкретних віршів чимало в збірці «Братерство». Вони свідчать
про невпинне творче зростання поета, про його чуйність до нового,
комуністичного в житті нашої країни, про щире, палке бажання уславити
своєю поезією тих, «що весь світ ведуть в нечувану поему» (епілог до
поеми «Молодість»).
Видатні художні досягнення має М.
Рильський за півсторіччя своєї поетичної діяльності. Але в зібранні його
творів із цілковитим правом два томи забирають статті про братерські
зв'язки українського і російського народів, про російських письменників —
Пушкіна, Лєрмонтова, Гоголя, про українських поетів — Шевченка, Франка,
Лесю Українку, про поетів західного і південного слов'янства —
Міцкевича, Яна Неруду, Христо Ботева, про російський і український
театр, про радянських поетів, про світове значення української
літератури. Багато з цих статей написано в зв'язку з ювілейними датами,
так би мовити, «принагідне», багато з них становлять просто записи
виступів на урочистих зборах. Від цих виступів ми, звичайно, не
сподіваємося на якесь нове слово: найчастіше вони висловлюють почуття не
тільки оратора, а й всієї аудиторії, що зібралася вшанувати пам'ять
видатної людини або велику історичну подію. А втім, визначна риса
здебільшого коротких виступів Рильського — це не тільки уміння красиво і
в той же час дохідливо-просто висловити ці спільні почуття, а й
чергувати в них таке висловлення з тонкими спостереженнями, думками, що
можуть дати поштовх широким науковим дослідженням. Скільки таких
видатних думок побіжно кинуто, наприклад, у статтях про Пушкіна, про
Шевченка, про поезію Івана Франка, не кажучи про інші! Рильського —
майстра поетичного слова — особливо цікавлять питання художньої
майстерності. Хто тільки зараз не говорить про потребу вивчати поетичну
майстерність? Але, мабуть, для того, щоб сказати справді вагоме слово в
цій справі, треба й самому бути хоч до певної міри майстром слова. А
тому висловлювання на дану тему Рильського набирають особливого
інтересу. Діло поета, кажуть нам, не так розповідати про поезію, як
давати зразки словесного мистецтва. Але Рильський — не тільки поет, а й
дослідник художнього слова, філолог у найвищому значенні цього поняття.
Літературознавці і лінгвісти завжди з користю для себе читатимуть статті
«Ясна зброя (Із думок про українську мову)», статті про теорію і
практику художнього перекладу, про народну творчість. Обранням М. Т.
Рильського на члена Академії наук УРСР, а в 1958 році і на академіка АН
СРСР, мабуть, малося на увазі вшанувати не тільки видатного поета, а й
глибокого знавця і мови, і того, що Франко звав «секретами поетичної
творчості».
В темах, ідеях своєї поезії останніх років, як
і передвоєнних, М. Рильський, природно, сходиться з іншими видатними
радянськими поетами. А проте його вірші не можна сплутати з віршами П.
Тичини, М. Бажана та інших відомих поетів-сучасників. Індивідуальність
поетичного стилю, поетичного обличчя Максима Рильського залишається
яскравою і зараз, коли він вступає в шостий десяток своєї творчості. В
чому вона? Чи не в тому, що в творчості Рильського гармонійно
поєднується вірність найкращим традиціям минулого з новаторством у
галузі тем, образів, мови, обумовленим повнотою почування нового життя —
того життя, що почалося для людства, а насамперед для братніх народів
нашого Союзу, після великого Жовтня? Так, і в цьому теж. А крім
цього, — наприклад, у своєрідній інтимності поетичних розмов Рильського з
читачами. Живий образ поета ввесь час стоїть перед нами. Ми знаємо, на
яких вулицях він жив у Києві, які почуття і думки викликає в нього той
чи інший будинок цього міста, яке так само не можна відокремити тепер
від Рильського, як не відокремити іншого міста — «Петра творенья» — від
його співця, Пушкіна. Ми бачимо М. Рильського в родинному чи дружньому
колі, любимо його рідну Романівку, спостерігаємо поета в поїзді, на
пароплаві, на полюванні, рибальстві, в школі, куди він привів свого
маленького сина, за письмовим столом, де він кінчає велику працю, а душа
жадає не відпочинку, а нової роботи, бо не слабне, а дедалі зростає
робоча енергія людей нашої країни. Разом із Рильським ми ніби стояли
перед стінами та баштами старого і вічно молодого Кремля, в «серці
народів» — Москві, переживаючи теплі і ніжні слова поета, сказані про
Москву, про великий братній народ російський. Слідом за поетом ми
подорожували до Львова, до Закарпаття, в країни народної демократії — до
Польщі, Чехословаччини, до болгарської столиці Софії, до далекої
заокеанської Бразілії... І, однак, всі ці конкретності, що так
зближують поета з читачами, — не тільки «автобіографічний елемент» в
творчості Рильського, а щось більше. За образом автора чи його
«ліричного героя» вимальовується образ особи епохи соціалізму, особи,
якою хотів би стати кожен із нас і яку хотіли б ми побачити в наших
дітях, у нашій молодій зміні. Особисті риси — тільки конкретизація
загальних рис радянської людини з її любов'ю до Вітчизни та її народу,
пошаною до справжніх цінностей минулого, вірою в майбутнє, любов'ю до
життя, що обновилось у нас аж до дрібниць побуту. При великому
вмінні передавати загальні ідеї Рильський — і в цьому його індивідуальна
особливість — цінить «очарування милих дрібниць» і вміє відтворювати
його. Це дано не кожному поетові. Це, мабуть, ознака душевної молодості.
Прожиті роки звичайно розвивають в людині автоматизм сприймання
життєвих явищ. Мало хто з літами не втрачає інтересу до того, що весь
час повторюється й стає звичним. А тим часом із цих деталей складається
велике «відчуття життя». Це відчування деталей і вміння робити їх
золотом поезії було, наприклад, у Пушкіна, якого, разом із Гоголем,
Бєлінський називав «поэтом жизни действительной». Хто вміє так
відчувати світ, тому вже не потрібні «бригантини», «коралові рифи»
(дивись ранні поезії Рильського), бо цибуля, сіль, півхліба, три тарані
ранком над водою, коли на блідій грані небес тріпоче перший вогненний
промінь сонця, стають прекрасними, такими ж прекрасними, як прозорі
бабки, що весною вилізають на поверхню води, тільки-но вилупившись із
лялечок, як весняний метелик, який пролетів, наче сухий листочок, щоб
сумно сісти на недавно посаджену яблуньку, але потім злякався собачки
Бульки, що у весняному собачому захопленні ладна гавкати на цілий світ.
Ніяких прихованих думок нема в цих образах Рильського. Це не символи, а
тим часом вони збагачують наше світосприймання, примушують повніше й
ширше дивитися на дійсність. Людина минулого, спостерігаючи швидку
зміну хвилин, хотіла, як Фауст Гете, зупинити ту з них, яка їй здавалася
особливо прекрасною. Як же мало змінитися життя для того, щоб людина
могла «зупинити» кожну мить і побачити її прекрасною! «О, кожна
відпечаталась хвилина в душі, так щиро відданій теплу»,— говорить
Рильський в одній із своїх поезій («Останній день»), і хіба це не ознака
його незламної молодості, хіба не ознака психології радянських людей,
новонароджених у новонародженому світі? Незламна молодість — це
суттєва риса поезії Рильського, молодість — це головна риса
світосприймання радянських людей, що виявляється в їх оптимістичному
світогляді, невсипущій творчій енергії, світлій вірі в майбутнє
торжество правди, в перемогу комунізму. Про самого себе Рильський в 1943
році писав: Скоро край і п'ятому десятку, І юнацький пал не до лиця... Але так хотілось би — спочатку І — признаться щиро — без кінця!
На
одній із київських околиць, недалеко від оспіваного Рильським
Голосіївського лісу, стоїть загородній будинок-дача поета, оточена
невеличким садом, де влітку завжди цвітуть квіти, а біля огорожі розлога
верба, наче шатро, вабить у свій затінок. Тут проводить своє творче
дозвілля М. Т. Рильський у ті години, коли не мусить їхати до інституту
мистецтвознавства, фольклору і етнографії АН УРСР (директором якого він
працює багато років), виступати на зборах письменників і громадських
організацій Києва, виїжджати до Москви як депутат Верховної Ради СРСР
або робити поїздки за кордон — до Польщі, Чехословаччини, Австрії,
Франції, і далі через океан — до Бразілії, а в місяці відпочинку
відвідувати радянські республіки від Білорусії до Кавказу. Багато земель
побачив Рильський за п'ять десятиріч своєї поетичної, наукової і
громадської діяльності. Багатьох друзів і однодумців знайшов він по
далеких країнах, переконуючись, що дружба трудящих усіх країн — явище
природне і що наближається година, коли «народы, распри позабыв, в
великую семью соединятся». Дивує незвичайна сприйнятливість поета до
життьових вражень і неослабна сила його творчої енергії. Ось його
кабінет із письмовим столом, заваленим паперами і книжками. Хочеться
думати, що за цим столом створювались його останні з виданих поки що
поетичних книг: «Троянди й виноград» — книга про природу, про простих
людей, про героїв труда і культури — одна з найумиротворенніших і в той
же час найсвітліших і найрадісніших книг про нашу сучасність; а далі
книги — «Далекі небосхили», «Голосіївська осінь»... До речі, дві з цих
останніх збірок — «Троянди й виноград» і «Далекі небосхили» — відзначено
однією з найвищих нагород нашого часу — Ленінською премією. На
стінах — полиці з улюбленими книжками, а серед них на видноті стоять
словники, з яких безперервно здобуваються самоцвіти і золото народної
мови. У книзі «Троянди й виноград» є вірш-заповіт досвідченого майстра
молодим майстрам художнього слова: «Як парость виноградної лози,
плекайте мову. Пильно й ненастанно політь бур’ян. Чистіша від сльози
вона хай буде». Не можна втриматися, щоб не процитувати цей вірш далі: Прислухайтесь, як океан співає — Народ говорить. І любов, і гнів У тому гомоні морськім. Немає мудріших, ніж народ, учителів. У нього кожне слово — це перлина, Це праця, це натхнення, це людина. Не бійтесь заглядати у словник: Й е пишний яр, а не сумне провалля; Збирайте, як розумний садівник, Достиглий овоч у Грінченка й Даля. Не майте гніву до моїх порад І не лінуйтесь доглядать свій сад. Як
добре виявились у цих рядках характерні риси Рильського — поета і
людини! Після серйозного і глибокого образного визначення народної мови —
напівжартівливі рядки про словники, батьківська «порада» зазирати в них
і кінцівка, взята з Вольтерового «Кандіда»: «il faut cultiver notre
jardin («треба доглядати наш сад»). Прозорлива думка —і добродушний
жарт. Так і бачиш перед собою живе обличчя М.Т. Рильського — з сивим
волоссям, із раптовим спалахом молодих, незважаючи на літа, очей —
обличчя «розумного садівника» у вічно зеленому квітучому саду
української радянської поезії.
Мати наряджає доню й радіє. Але вдушу закрадається тривога — знову
навіщось повели чоловіка в сільраду. Чіпляються і гризуть: давай — як не
гроші, так хліб.
Сім'я зі страхом чекає батька — чи не станеться чогось жахливого.
Збираються йти до церкви. Оленка несміливо питає, чи, може, їй не йти, а
то з неї сміються, глузують вчителі й учні. Дарії Олександрівні прикро,
що її дитину даремно кривдять, але вона говорить дочці: «Терпи! Це
годиною краще, ніж цілий вік хвалять». А в самої «от—от схопиться гнів:
справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зникає в обширі серце,
де нема йому чим горіти».
Син—первісток підкорився страхові і промовив з чужого голосу:
«Навіщо пережиток?» Малі думають, що мама темніша тих, хто в школі
навчає, «бо ті ходять з новими книжками, а вона старі читала... Так там
була правда і серце, а що в теперішніх? Зла настирливість. Відчуває
мати, як день у день «вони» настроюють дітей проти її думки і волі. Діти
очужіли». А що робити? «Вони» сильніші.
Обличчя у матері видовжене, щоки запали, очі темно—сірі без
гострого блиску. Недавно Оленка одержала в школі з—за своїх пустощів та
недбальства кілька низьких оцінок. Мати, побоюючись насмішок: мовляв,
«дурна дитина у вас», грізно нагримала на доньку й мало не вдарила її.
Та сполотніла, ледь не знепритомніла, потім так заридала, що всі аж
злякалися й кинулися її втішати. Потім постаралася, стала краще вчитися і
раділа за маму, якій дуже хотілося бачити високі бали в її зошиті. Мати
потайки картала себе за той гнів. І згодом порадила своїй блідій, зі
світлими очима доньці: «Оленко, дражнитимуть, що в церкву пішла, то
промовч! їхнє зло щезне, а правда — ніколи». Правда буде з ними і на
небі, якщо будуть достойні, житимуть прощаючи і люблячи. Оленка взяла
свій зошит, тримає в руках, хоче, щоб мама подивилася і похвалила. Для
Дарії Олександрівни це свято — бачити доччині кривулі, але вона боїться
перехвалити дівчинку.
Зайшла сусідка Ганна, посумувала, що ведуть людей у сільраду
правити (збирати) останній хліб. Після цих слів у хату ніби тінь
заступила і біда заглянула у вікна. Зажурилися ще й через дітей, яким
наторочено, що «нові книжки церкву переросли. А ті книжки мертві!» Та й
що зараз за навчання! Раніше скільки напам'ять знали і пісень, і казок.
Тепер цього немає.
2
Хлібороби села Кленоточі, зібрані в сільраду недільного ранку,
слухають промовця. Мирон Данилович дивиться на виступаючого і думає, що
той через усіх і все переступить. Очі окунюваті, із скипілими затятими
та жорстокими поблисками. Доповідач починає здалеку, а закінчує
«корчуванням» несвідомих елементів і зметенням їх «з лиця землі».
Катранник з образою і жалем думає: «Так би зразу казав —давай весь хліб,
бо вб'ємо! — як здобичник. А то кружить змієм і мучить».
Григорій Отроходін карбував слова з почуттям власної правоти.
Постанова є — і виконай, чого б це не коштувало, хай навіть життя. Так і
його керівник сказав: «Взяти хліб з мертвих — весь!» Отроходін знає:
хоч і зневажливо слухають хлібороби, але налякані. «Подумаєш! — царі...
Жуки з поскорузлими мізками, а глядять, як шляхта: на кого? З
підвищення, ніби драматичного кону, видно їх обличчя; всюди вирази
гострої відрази, очі — з вогниками; тривога і похмурість віє по залі.
Дехто збайдужів. У погляді того, що біля вікна, вражає докір з
фосфоричною гіркотою свічення, від якого трудно відхилитись. Перевірити:
притаєний! — з «індусів» (одноосібників, тих, хто не хотів вступати в
колгосп); навколо таких, як правило, гніздиться опір».
Мирон Данилович стояв, якдо стовпа прикутий. З вигляду — середній
чоловік. І прізвище звичайне, сільське — Катранник. Очі сірі, аж сиві.
Вилиняла сатинова сорочка, сірий старий піджак. У вікно видно, як кінь,
прив'язаний між штакетин, намагається дотягтися до бадилини. «Вже ми —
як той кінь! — знов мучиться думкою Мирон Данилович.— Прикрутила
партлінія, бур'янця не вхопим».
Дядьки принишкли, як соняшники перед грозою, а Отроходін розмахує
руками і викрикує: «Зробимо, якз ворогами,— в разі невиконання!
Відповідатимуть і сім'ї...»
Мирон Данилович похилив голову, бо знав, що дійсно розправляться,
як це було в часи, коли заганяли в колгоспи. Хай він уже пропаде, а
сім'я чим винна? «І до кого вдатися? Чого з ненашої сторони лізуть,
сиділи б вдома... Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь
хліб дай, а сам згинь. Ми ж не ліземо до них. От пішли б по Москві і в
хату цього гризуна — теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди —
все, все. А тепер спухніть з голоду! Не йдем же. Коли б і могли, не
підем». З цікавістю і відразою роздивлявся селянин промовця, а сам
думав, що «хтось десь, боговорожий, схотів швидко нагребти гроші,— і
переллються сльози в золото, наситять жадобу». І справа ця показана на
місяці — як Каїн піднімає Авеля на вила.
Коли Отроходін закінчив, несподівано виштовхався наперед сухенький
хліборобик і спитав з відчаєм, хто ж дітей візьме, хто годуватиме, як їх
не стане, адже весь хліб забраний. Дядьки й собі загомоніли, але
Отроходін скипів, закричав, ще й пообіцяв арештувати тих, хто порушує
тишу.
3
Микола та Андрій сиділи на подвір'ї і спостерігали, як сусідські
хлопці намагалися залізти на повітку (сарай). Тоді Микола попросив брата
сходити до сільради й подивитися, як там тато. «Більший має право
посилати, і Андрійко слухається. Звик! Шанував брата: той боронив,
завжди добрий і справедливий, з тихою і світлою думністю в худорлявому
вигляді».
Але із сіней сільради вже виступили два сизомундирні міліціонери, а
назустріч прямували місцеві партійці. Микола злісно промовив:
«Хлібо-труси!» Андрій і собі: «Ами ні: михліботруди». Хлопці почали
придумувати різні прізвиська тим, хто одбирав у їхніх батьків хліб. Це
були хлібопроси і хлібовози, хлібокради, хлібобери та хлібохапи. Микола
попередив молодшого брата, щоб той ніде такого не говорив, бо через них
тата можуть замучити по арештах.
* * *
Вигляд промовця нагадав Мирону Даниловичу страшного звіра, який
часто марився ночами. Селянин думав: «Ну, ящір і є! Скоро — час
головного, який від прірви і мучитель...» Недавно навіть питав у
батюшки, від чого такі марення та думки і що його робити. Священик
сказав: «Стережіть серце і не впускайте оману, воюйте з нею! Верніться в
повну смиренність і живіть любов'ю, як світлом: до всіх, до Бога
найбільше. І моліться в кожну хвилину. Молитва — найдужча сила на
землі».
Ідучи по вулиці, Отроходін поглядає на двори і ображається, чому
тисячники (двадцятитисячники) звуть пункт призначення «Муходрянськ»?
Даремно, адже на селі не так уже і погано. У столиці влітку повно пилу й
диму, а тут зелень і росяні світанки. Ну, а взимку, звичайно ж, краще в
столиці. «Там народивсь і п'ястуком окріпнув: для неї ладен світ
перетрусити — в переміну або загибель».
«Меткі очі в Отроходіна! Тільки раз обтяжився помилкою, залюблений в
одну з колишніх технічних секретарок обкому. Про її зовсім легенький
нахил до бухаринської фракції взнав аж при розквіті в сердечній драмі.
Почав відступати і порвав відносини, але тінь пригоди простяглася на
життєпис. Приятелі, що коло оргбюро, зрештою «зам'яли дрібний прогріх.
Ретельність він виказав несамовиту!» І зрозумів одну дуже важливу для
себе істину: «Ти хоч би перепронакомуністичний і в програмі, і в лінії, і
в дисципліні, і катзна в чому, а тобі ціна в партії — копійка зелена,
якщо проморгав єство справи: чоломбитство «хазяїнові»!» Якдобратися до
самого «верху», Отроходін так для себе й не відкрив, бо шлях туди був
закритий численними неводами, «якими дрібна рибка партії відділена від
смачних місць, зайнятих рибищами». Тому вирішив спробувати «просунутися»
через низову мережу. Надіявся, що до «хазяїна» дійдуть чутки про його
ентузіазм. «Йому «вгорі» нададуть великориб'ячу луску: ордени,
«путьовки», абонементи на видовища, грошові конверти тощо... «Вгорі» —
означає в столиці, в апараті, там життя в дійсному сенсі: з багатством
змісту, а передусім без сонності «низу», де загрузли в побут, як
тварини! — сорокаградусна, котлети з мухами, сімейні зради, духовна
порожнеча і нудьга! Нудьга, хоч повісся».
Єдине, що гнівило Отроходіна, так це те, що дядьки « відмовилися мовчки відходити в землю».
4
Неділя випала найнещасливіша для Кленоточі й сусіднього села,
звідки приходили богомольці, втративши свій храм, який перетворили на
склад. Церква давня, біла, як празниковий хліб. Пережила і татар, і
пожежу. І ось повідомили, що сьогодні, після відправи, її «закривають».
Поприходило багато людей, дізнавшись, що служба остання. Батюшка сивий і
слабоголосий, говорить про терпіння, про те, що можуть знищити тіло
кожного, «а душу вбити безсилі, бо вічна».
Мати Катранника, Харитина Григорівна, слухає проповідь із
зворушенням і сльозами, серцем сприймаючи слова про те, що Бог любить
їх, що як покаються, то він простить і помилує. Священик докоряє
прихожанам, що багато з них забули про заповіді Божі. Хоч і стоять у
церкві, а в серці — злоба. «Гризня, огнем дихаєм чи байдужістю. Заздрим і
осміюєм, лаєм чорно і шкодим ближньому, як змії: без каяття, ніби так і
треба. Хочем упертістю пересилити Бога. Вийдем із церкви і знов живем,
як погани: в ненависті».
Бабуся страхається і думає, що справді так стало в селі: «розпились
і розсобачились. Непоштиві ми, насмішкуваті і злі, нещирі, пліткуєм, як
свині, про кожного — нечисто. Живем без страху Божого. В неділю бійка
на вулицях. Озвіріли! Хіба що кара справить». І похоплюється думкою —
інших засуджує, а сама за роботою забуває молитися.
Закінчилася проповідьзі словами примирення: «Забудьмо, хто кому
винен. Обмиймо душі від злоби і станьмо, як одна сім'я, в імені
Спасителя... Звернімо очі до Нього в день іспиту, бо вже приходить.
Будьмо тверді, як перші мученики перед звірами...» Люди плакали і
«бачили свою долю: обікрадені і загнані в осоружну гуртівню, де стали —
як жеброта, а хто не пішов, того зацьковано в дворищі з нуждою». Усі
повиходили з церкви і стали чекати комісію, яка описувала церковні
коштовності. Аж ось наближаються переписувачі і з ними комсомольці з
ломами, сокирами та пилками.
Раптом заспівав псалма сліпий лірник. Голова комісії став нервово
відмикати церкву, а до діда підскочив один: ти що тут, мовляв,
контрреволюцію розводиш! Натовп линув разом з комісією. Поки та не
отямилася, народ забирав церковне обладнання і ховав під поли, за
пазухи. Кадила, священичі одежі, таці, лампадки, корогви, книги — всі
речі, які можна врятувати від напасників, щезали негайно, як і самі
люди. Незабаром не стало ні прихожан, ні цінностей. Начальник забурчав,
мовляв, нічого, усе знайдемо, і звелів знімати дзвони. Люди мовчки
дивилися на це плюндрування. Було сумно, як після пожежі.
5
Підходячи до хвіртки, Дарія Олександрівна побачила, що йде чоловік
із синами, а за ними суне бригада з підводою. Жінка розуміє, що прийшли
за останнім, і скрикує, бо вже все забрано, як і землю. Розпорядчик
лютує, називає їх підкуркульниками, хоч вони бідні й не дотяглися навіть
до середняків. Він грозить, що покаже, як дійсно буває забрано. А в
сусіда школярі—піонери під орудою партійця скандують: «Куркуль!
Експлуататор! Віддай хліб!» Сусід спокійно відповідає, що він не
експлуататор, хай подивляться на його руки і ще на чиїсь. Діти зирнули
на білі, м'які руки директора—партійця, але той грізно звелів їм
«мітингувати» далі, погрожуючи хліборобові зробити з нього Свитченка
(незаможника, який часто прилягав на моріжку і хропів). Сусід відповів:
«Зробити з мене Свитченка легко; а от зробити з Свитченка мене — це
трудніше».
А на подвір'ї Катранників бригада вганяє в землю щупи, копає
лопатами, розхитує кожен стовпчик, дошукуючись захованого зерна чи
чогось їстівного. В хижі все перевернули, забрали навіть квасолю, що
була залишена на насіння, хліб зі столу, бурячки червоні з діжки.
«Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю, білий, стояв під
стіною проти вікна. Була мить — йому здавалося: вхопить сокиру з
підпіччя і розвалить голову розпорядникові, бо так ограбував хату, що
дітей нагодувати нічим...» Жінка метнулася відняти хлібину, але її
відштовхнули кулаками. Діти стояли притихлі, настрахані. Коли бабуся
зайшла до хати, то обмерла. Там було як після землетрусу. Забрано все
їстівне. Вона пішла вмовляти вартового залишити що—небудь, а той ніби й
не чує. Бо за ним Отроходін, який «проінструктував»: «Забрати до крихти»
А далі, вгорі — «вождь партії і держави».
Приголомшена сім'я розкладала речі на місця. Потім діти запросили
їсти. Мати викопала десь на грядці бурячків, зварила юшку, яку їли із
сухарями, що були розсипані по хижці. Бабуся й мати переглядали одежину,
бідкались, що за горе на них насунулося. Мирон Данилович сказав:
«Походом на нас рушено. То тільки видається, що їх прапори червоні, вони
темні». Дружина попросила його стримуватися, щоб «зберегти малих від
страху». Господар згадав Лук'яна, якому до вподоби були нові закони. Він
завжди перший за все голосує і зі всім згоджується — його влаштовує і
позика, і розкуркулення. Потім Мирон Данилович розказав новину.
Проїжджали через їх станцію Молотов і Каганович, наказували розбити
кутки в хатах і весь харч винести, а хлібозаготівлю виконати якісним
зерном. Секретаря, який із завданням не справився, арештували, і
невідомо де дівся. А ще люди кажуть, що для тих двох у вагоні було
всього повно, яку ресторані,— «і харчів, і напоїв, і м'яса, окороків,
ну, всього!.. Питва найкращі, котрі на експорт. Як люди взнали, аж
дивно?»
Мати попросила не говорити такого при дітях, щоб десь не вирвалося.
6
У повній темряві, пильно прислухаючись, господар відкопував запас,
для сім'ї найдорожчий, — пшоно в клунку. Відібрав трохи, решту закопав
знову. Йшов додому крадучись. Тихцем зварили кашу, збудили дітей до
пізньої вечері, їли і не наїдалися. З тієї ночі зайшла в хату невситима
жадоба до їжі.
Мирон Данилович із неспокою спав недовго. У сутінках прокрався
подивитися, чи не видно його сховку. Поглядав на обидва боки — що з
рослин годиться в горщик. Знічев'я пішов навідати Никифора Кайданця.
Атам сидять, чекають обшуку. Раптом гуркіт у ворота — кличуть
сільрадівці хазяїна, тичуть йому повістки. Коваль говорить, що він
працював у містечку, там і оплатив податок. Йому погрожують, що, мовляв,
раз не хоче вступати в колгосп, хай платить за всіма повістками. А не
захоче платити — значить ворог. Кайданець намагається розтлумачити
непроханим гостям, що платити йому нічим, бо не одержує заробітної плати
в державній кузні вже п'ятий місяць. Слухати його ніхто не хотів.
Приголомшені горем Кайданці зайшли до хати. Жінка, все—таки на щось
сподіваючись, промовляє: «Може, перебіжить пошесть?» Сусідський тесля,
що завітав до них, відповів: «Перебіжить, а нас не буде!» І згадав
знайомого математика з академії, якому стругав полиці для книжок. Той
старий сказав, що так постановлено: народові заплатити своїми шкірами,
як карбованцями великими. Бо «ми крайні, з кого дерти. Цінності церков
перепродані будуть. З'являться хитруни до півмертвого і покажуть
сухарик, промовляючи: віддай з грудей хрестик — сухарик дістанеш! І
віддасть, аби пожувати щось, поки сконає». Господиня заперечила — їй не
віриться, щоб з ними так. Сусід Стадничук загарячився:« Наслано
збісованих, і вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворі
Касяненка: там діти грудні, а ці прилізли, риються в колисках... дітей
викидають просто додолу і дошукуються під пелюшками, чи нема крупинок,
бережених на кашку; все чисто забирають! Ви собі мріть із немовлятами!..
Всі ж головні начальники обшуків і грабунків, хто? — саранча з
столиці». І сказав, що, мабуть, треба тікати на Кавказ, поки не пізно.
Кайданець пильно слухав, а потім запропонував жінці збиратися. Та
заплакала, бо як можна від рідних стін відірватися? Тоді господар
вирішив їхати сам на підробітки. Мирону Даниловичу ця думка теж запала в
серце.
7
Мирон Данилович наближався до колгоспу. Йому жаль стало тих людей,
яких заганяли в «турлучну вигадку». На подвір'ї метушня: поздихала
худоба, забрана у селян. Тепер шукають винних. В одному дворі стурбовані
господарі біля околілої корови. Тітки говорять між собою: «І таке
скрізь. Птиця пада мертва, без причини». Дід роздумує вголос: «Чи не
кінець світу це?»
Мирон Данилович проминув гай. Летіла галка і раптом впала мертва до ніг чоловіка, що той аж здригнувся.
Катранника гукнув Калинчак Петро, косар, теж «індус». Поговорили
про злі прикмети: мабуть, біда близько. Петро розповів про Зінчен-ка,
завідуючого курортом, що був неподалік. Той, хоч і партійний, але
допоміг йому, дав накосити сіна на своїй території, пожалів дітей.
Колись його батько був розстріляний через те, що не голосував за
розкур-кулення. Незабаром і Зінченка, і Калинчака викликали в міліцію,
але якось вдалося все влаштувати. Скоро завідуючого курортом перевели
кудись в інше місце.
Мирон Данилович йшов і похмуро думав, що лихо приходить, а помочі —
ні від кого. Він намагався відігнати від себе страшну примару, що весь
час вважалася йому у вигляді чи то ящура, чи то змія. Проходив мимо
будинку партосередку і зненацька почув постріл. Потім голос жінки, що
кликала на допомогу. Мирон Данилович підскочив до сходів, але звичний
страх перед будинком, «звідки завжди сунуло і загрожувало начальство,
приїждже — владичне, і тутешнє — дрібне, проводячи розор», зупинив його.
Потім нагодився рахівник сільради, і вони разом зайшли: на підлозі в
калюжі крові лежав секретар райкому. Подивилися боязно на папери, що
лежали на столі. А там — смертний вирок для села — наказ із Москви, щоб
здати дев'яносто процентів хліба державі. Нижче нерівними рядками
дописано рукою секретаря, що він не може цього зробити... Мирон
Данилович робить висновок, що самогубець був по-своєму чесний. А
рахівник відзначив, що інший би село задушив. І пішов дзвонити до
сільради, повідомляти про подію.
Прибули уповноважені, Отроходін, стали допитувати свідків. Очі
От-роходіна звузилися, коли він побачив Катранника. Раз незлюбивши і
запідозривши селянина, Отроходін, як і інші партійці, намагався зіпхнути
жертву з життєвої дороги будь—якими шляхами — правдою чи неправдою.
«Мирон Данилович відчув, як він опинився дичиною в міцніших, ніж залізо,
тенетахзапідозрення. І серце впало».
Свідків допитували з погрозами, наказали мовчати про трагічний
випадок. Мирон Данилович пішов, відчуваючи, що за цими подіями, можливо,
потягнуться інші, ще страшніші. Вдома розповів дещо, а про записку
секретаря мовчав, щоб не хвилювати рідних, не ятрити їхні поранені душі.
Надвечір до Катранників прибігла тітка Ганна і двоє дівчат. Вони
принесли коштовну церковну чашу і просили в Дарії Олександрівни поради,
куди її сховати. Чаша сяяла, як живий вогонь, як вранішня зоря. Жінки
зачаровано дивилися на святиню. Зробилося так гарно і спокійно на душі.
Але ж треба зберегти цю чашу, сховати десь надійніше, бо дівчата, що
вихопили її з—перед очей комісії у церкві, чекали вдома обшуку. Бабуся
порадила звернутися до
пічникової жінки, яка була дуже мовчазна і богобоязлива. Тим
більше, що чоловік її працює для колгоспу й обшукувати їх не будуть.
Послали по пічникову Мар'яну Андрійка, суворо наказавши нікому нічого не
говорити. А самі присіли на призьбі й зажурилися. Здається, тільки
сонце у світі чуло їхні жалі.
Пічники вечеряли картоплею і трохи з олією — без хліба. Мар'яна,
літня невисока жінка, з ознаками давньої краси, почала хутко збиратися,
почувши про справу, а малого гостя запросила до їжі. Андрійко спочатку
боявся пічника, але потім, коли той пригостив хлопця ще й грудочкою
цукру, посмілішав і став розпитувати, як той цукор роблять.
Коли біг додому, зустрів сусіда з їдким жовтим обличчям. Той кілька
днів постійно спостерігав за Катранниками. Через це батько не міг
навіть пробратися до свого сховку по пшоно. А голод усе сильніше починав
дошкуляти, і капустяні корінці зовсім не могли його вгамувати.
Ретельно прислухаючись, пічники вночі копали яму. Вони намагалися
зробити це тихіше, щоб не накликати біди. Чоловік викопав цілу шахту,
зробив із цегли та цементу сховок, поклав туди скриньку із чашею і став
загортати разом із жінкою яму. Зверху поклали скибки з травою. Працювали
до світанку і сумно думали, що роботи в колгоспі для них уже нема,
отже, треба виїжджати з села.
Максим розповідає жінці про зустріч з головою колгоспу Вартимцем.
Той ходить, як сновида. Худоба подохла й складено акта, що він у цьому
винен. Каже: «Вартимця нема того, що був. Знаєш, за годину деколи життя
перевернеться. Служив їм, як віл, собі рвав жили і всім — підганяв, бо
вірив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З
нами обходяться, як дурні хазяї з собаками. От і я: піду під суд,
можуть і в концлагер загнати, і на розстріл, значить, я їм ніщо. Віриш,
що є чорти?» І став розпитувати пічника про пекельний вогонь. Потім
порадив якнайшвидше їхати влаштовуватися на цегельний завод, поки там є
робота.
Пічник порадився з дружиною і вирішив скористатися порадою голови.
9
Тільки Катранники прибрали на столі після голодного снідання — як
комісія в двері. Важкий, як індик, обдутий уповноважений кидає
спересердя до Мирона Даниловича:
«— Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?» Вражений до
глибини серця, батько подумав: «Це мені смерті хочеш, присурганивши з
своєї Москви,— за віщо? Тобі ж не зичу гибелі!»
Раптом крик — знайшли закопані на попелищі бурячки. Тепер — кінець!
«Небагато буряків, а гамору навкруги — мов знайшли скарбницю царя.
Перебирають знахідку в мішечок і складають опис. Шікрятов радий! — і
лається...» Півдня пробули в смутку, ніби живцем поховані. Діти просили
їсти, а дорослі зацитькували: терпи, дитино!
Мирон Данилович вирішив навідатися до магазину, хоч знав, що харчі
там бувають не частіше, ніжу пустелі. Зустрів шкільного сторожа. Той
сказав, що дають борошно, але таке, що після нього животи скручує.
Мабуть, із собачих кісток зроблене. Та ще й дороге. Катранник добувся до
прилавку. В ніс ударила така їдуча гниль, що його ледь не знудило.
Вийшов надвір. Почув, що в хаті робітника олійного заводу продають
макуху. Хоч дорого, але добру. Мирон Данилович подався туди, виторгував
чотири кружки. Приніс додому, стали пробувати, радитися, що з нею можна
зробити, щоб була здатна до вживання. Прийшла хвора тітка Ганна і
попередила, щоб не брали в Йосипенків борошно. Вона з'їла лише шматок
коржа, а ось так отруїлася. Інші, хто купляв, теж покотом лежать,
мертві.
Пішла, ледве переставляючи ноги і несучи, ніби празниковий гостинець, кусник макухи.
Катранники кілька тижнів живилися макухою, але й вона закінчилася.
Діти так виголодніли, що не могли сидіти в школі. Тим більше, що там
холодно. Питає якось мати, чого сьогодні дітей вчили в школі. Ті
відповідають: «Вчитель казав, що наші батьки — саботажники... А ще про
партію, як гарно при ній...» Дарія Олександрівна подумала, що навчання
можна перервати: «Бо з якої речі? Змордовані діти від їхнього голоду
будуть душами калічитись, завчаючи злу неправду про батьків». Того дня
«наука» для дітей і скінчилась.
«Микола став аж землистий; запав очима і щоками, і всією душею.
Сорочка висіла на раменах, як на жердинці». Хлопець увесь час мовчав і
болісно думав. Потім озвався до батька: «Половину вчителів забрано, нема
нашої історії...»
«Менший зберіг живі поблиски в погляді, хоч зробився схожий на
старичка: голова велика, а шия тоненька, як стеблинка жита, і на ній
голова хитається: страшно постарів хлопчик і сміх стратив.
Тільки в Оленки трохи радості в очах, але вже, здається,
нетутешньої»,— стала доня схожа на воскову свічку: догоряти чистим
вогником...
...Харитина Григорівна враз ветха зробилась за осінь — тінь себе
самої; рука тремтить і зір погас: неспроможна нитку в голку всилити, а
недавно була видюща.
І видається, час летить, як буря непрозорима,— всіх разом із хатою
відносить, наче пором, відірваний від струни, до невідомого урвища і
водяного спаду, чорнішого, ніж ніч.
Дарія Олександрівна, хоч найменше їсть,— усе дітям віддає! — але тримається, мов чудом. А висохла... висохла хворісно.
Губи окреслилися в страдному і строгому виразі, а разом — з
почуттєвою тихістю... «Праведниця моя!» — відгукнувся враз всім серцем
до неї Мирон Данилович, але не проказав цих слів: боявся стратити їх
щирість, коли вимовить».
Діти сиділи в хаті, жуючи рештки від макухи, потім майнули разом із
батьком у пошуках їстівного. На глухих садибах знайшли кілька
картоплин, бурячків, капустяних качанів. Батько дивився на дітей і з
відчаєм думав: «Бідолашні, бавляться і не знають, яке нещастя буде!»
Адже зараз лише осінь, а скоро зима!
Світ для Мирона Даниловича перетворився з білого, світлого на чорний, у якому немає місця для душі.
Вирішив піти спробувати щастя біля млина — інколи люди дістають з
кілограм борошна. Якби поїсти справжнього хліба, можна віджити.
Рвала серце жорстока несправедливість. Через те був нервовий,
стривожений. Ледве дійшов до млина. І побачив там цілу кріпость.
Навкруги никали люди, сірі й дрібні проти такої споруди.
«— Он, залізним колесом наш хліб тягнуть: од твого рота і од мого:
прямісінько в Москву і там далі, далі, чортовому синові! — сказав
дядько». Купка дітей хотіла поза вагонами пробратися у двір млина, але
тут вискочили міліціонери — бистрі, мов з цепів спущені, стали розганяти
підлітків лозинами і ломаками, б'ючи по чому попало. Люди падали — хто
скалічений, а хто й зовсім мертвий.
«Гурти селян в розпачливій застиглості: худі, як обгорілі стовпці, в
лахмітинах замість одежі, приковані поглядом до брами. Там їхній хліб,
що здобули в кривавиці чола, там борошно! — можна спекти буханчик і
віджити, і врятуватись... бо хилить біда до землі, в чорноту, і нема
надії на підмогу і рятунок».
Завантажені поїзди ідуть один за одним, ледве відповзають.
Торохтить підвода, підбираючи мертвих. їх відвозять до ями, скидають і
ледь притрушують землю.
Мирон Данилович походив біля брами і побрів додому. По дорозі чув,
як люди говорили, що треба їхати на Воронежчину, там можна одяг поміняти
на хліб. Ці слова запали йому в душу. Вирішив їхати.
Вдома він попросив жінку відібрати речі, які можна поміняти.
Відпочивши трохи і пожувавши макухи, знову пішов на роздобутки — до
Зміїного яру. Виривав із струмка їстівні корінці, збирав листя і складав
у мішок. Приніс додому — на обід. Зварили юшку. Вона хоч і
підкріплювала трохи, але після неї так болісно нудило.
Діти німо мучилися, а дорослі дивувалися — звідки в них терпець? — як у старих.
Господар зібрався в дорогу і пішов, стривожено слухаючи тихий плач за собою.
10
До залізниці Мирон Данилович пробивався крізь завірюху. Зустрів
інших людей, які теж були вигнані з хат голодом і розбоєм уповноважених.
На вокзалі «скрізь під стінами, на камінні, люди: в лахмітті, знічені
від холоду; їм довго ждати, бо потяги дуже спізнюються». Катранник із
натугою проник через юрму до вагона, зайняв верхню полицю. Задрімав і
раптом відчув, що чиясь рука добирається до його кишені. Шарпонувся — і
злодій зник, як примара. Мирон Данилович довго не міг заспокоїтися.
Дорога була довгою, з пересадками, і селянин боявся проминути
Воронежчину. Зговорилися з дідком—сусідом. Той уже їздив міняти хліб і
все знав. Порадив триматися його. Підказав, що міняти треба не на
борошно, бо одберуть, а на щось інше, наприклад лузгу.
На станції, куди прибули, всюди облава. Міліція обшукувала всіх,
жадібними очима поглядаючи на клунки та мішки й одбираючи найцінніше.
Жінки в сльози, але на них не зважали, «штурханами і їдкою лайкою
відганяли геть, хто впрошував».
Поки йшли до села, дідок розпитував Мирона Даниловича, чи той
колгоспник. Катранник пояснив, що він «індус»: так дражнять
одноосібника. Бо колгосп — то татарщина. «Одкаснися своєї душі, стань
побігайлом. Об кусок рельси дзвякнуть, і ти потягнув ногу швиденько, як
собака, бо битимуть. Що заробив, не бачиш; ти жили собі рви, а другий
дурно рукою водить, міраж рівна: робочий день. Погана витівка — на
розор». Тоді дідок пояснив: «Не скажіть! Витівка хитра. Знаєте, за яку
ціну добро з колгоспів беруть? За десяту часть і ще меншу, супроти ціни в
магазині, де це спродується... люди, капіталізмові не снилося!»
— Хвалять, що то дорога в радість, а я думаю — в хлівець.
— Бо силувані. Якби своїм наміром, то з хлівця палац би втнули. А раз душа не прийма — пустяк діло!
— Хто не хоче, того чорнять: ворог і підкуркульник.
— Ворог? — сміється дідок.— Проворна вигадка. А скажіть, чого так
повно репету, галасу, ґвалту, мовляв, скрізь ворог і скрізь? — чого день
і ніч кричать, і ревуть, і надриваються, аж вуха всім глушать, кругом
повторюють без кінця і краю, і роздруковують без числа в газетах підряд,
аж очі сліплять,— тичуть в уха, в очі, в рот, вніс, що аж очуміли
люди,— чого так і навіщо?
— Хтозна. Цього повно, засипали зверх голови.
— Отож! Ярмаркові джмілятники кричать: «Держи!» — і показують на когось, хай народ туди глядить.
— Значить, вони... — почав Мирон Данилович.
— Це ж саме і значить! — перебив дідок.— Не вимовляйте, бо десь
вирветься само і тоді смерть. Кожного, хто знає, що то «значить»,
уб'ють, і його сім'ю теж. Бо відкривається, як пророцтво сповнено: про
сатану і звіра, йому службового, про виконавця і жовту одежу, в якій він
князює,— при кінці віків, що ось тепер приходить».
Мирон Данилович спитав, чи скоро ж це станеться, а дідок відповів, що зовсім скоро.
Скрізь по селу ходили люди, торгувалися з господарями. Дідок привів
Катранника до своїх знайомих. Привіталися, як годиться, і розпочали
торг.
Мирон Данилович наміняв два мішки лузги і клунок пшона. Хазяїни ще й нагодували подорожніх теплим борщем.
Ледве дотягли свої клунки до станції. Прилаштувалися біля стіни,
потім стали за квитками. Аж ось — облава. На щастя, лузги і пшона того
дня не одбирали. Голосно горювали ті, хто позбувся останнього борошна,
останньої надії. «Осторонь стояли головні обдирщики: два в формі
установи «круків» і два в штатському — теж гайворони, хоч в іншому
пір'ї, з парт-комів, «шишки» звідти. Вираз презирливої нудьги відтягав
їм нижні губи, коли перекурювали папіроси, відвертаючи обличчя набік.
Ніби їм навіки буйдужно, однак з найхижішою гостротою темних зіниць
стежили грабунок — чи відбувається «чисто», себто без пропусків».
Дідок сказав, що то через розпорядчиків виконується воля звіра.
«Виліз він з багна в образі компартії — зразу кинувся на сім'ї людські:
розриває їх, бо сказано — звір. І він не останній; будуть зліші. Потім
всіх придавить один. Поставить на всякому спокушенному знак: що думати і
що робити. Хто відступає — кара! Всіх супротивних йому, але вірних
Христу, викликатимуть і вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як
чужих птахів,— огнем, залізом, голодом; подібно тепер робиться. Погіршає
люто при останньому звірі... Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться
знак на лобі і на долоні, кладений від князя, що при дияволі ходить».
«Тільки вкріплені серцем до Церкви врятуються з прірви: однаково,
чи православні, чи з других приходів. Тут, між нами, Церкві дано силу —
зібрати всіх добрих в останні часи спасіння. Держіться твердо, бо
сказано: хто вірний до смерті, одержить вінець життя. В годину скорбі
смертної відновіть правду перед очима!»
II
Хуртовина замітала все навкруги. У хаті холодно і голодно. Кожен
терпить про себе і мовчки конає. Бабуся занедужала. Усі, забувши про
свою біду, припадають біля неї.
Дарія Олександрівна вкинула в горщик жменьку пшона із залишків, щоб
хоч посьорбати гарячої юшки. На розтопку знайшла трохи тонких пеньків,
соняшничину і стару солому. Потім згадала про невикопані біля струмка
бурячки, пішла з лопатою за ними. Вдома почала поратися з бурячками,
радіючи, що бабусі може полегшати від борщу. Раптом відчула, що в хаті
щось негаразд. Кинулася до Харитини Григорівни, а та вже й холодна.
Дарія Олександрівна скрикнула і гірко заплакала. «Була їм стара, як
великий янгол: тільки ними жила і для них була в неї вся думка і праця».
Спорядила бабусю на відхід, поставила свічечку, сказала дітям
молитися. Того дня в хаті було німо, як ніколи. Діти лиш припадали до
відра з водою, а мати остерігала їх, щоб стримувалися, бо від цього
пухнуть ноги.
Найстарший, Микола, висох і став білий, як крейда. Сумно сказав, що
й він уже лежить, як бабуся. Мати з жахом зрозуміла, що її первісток
«вже їй не належить і вже нікому».
Сама Дарія Олександрівна — найхудіша в хаті, але трималася, бо звикла терпіти ще з часів сирітського дитинства.
Рано постукав хтось у вікно. Дарія Олександрівна одразу
здогадалася, що то чоловік. Діти кинулися до батька, так і повисли на
ньому. А Мирон Данилович подумав: «Без кінця втішні діти йому і любі.
Ось, побувши далеко в ці дні, відчув, що і не жив без них, що вся душа
його — тут, і одному без них не варто на світі ходити». Потім враз усі
замовкли, згадавши про бабусю. Побачивши покійну, Мирон Данилович
застогнав від болю, як поранений. Підійшов, поцілував руку і тільки й
вимовив: «Простить, мамо!» Стали ладнати похорон. Мирон Данилович зробив
труну, вирив яму в садку коло вишень, які так любила мати. Сім'я стояла
тісним кільцем над могилою і не мала сил попрощатися навіки з дорогою
людиною.
12
Мирон Данилович і дружина беруться до лузги — товчуть її та
пересіюють, доки стало щось схоже до борошна. Спекли коржі і стали
пробувати. Зараз вирішиться, житимуть вони з лузги чи загинуть. їжа
виявилася гіркою, але голод перемагав, і діти їли швидко, один Микола не
міг те проковтнути. Батько сказав, що добре було б добути малясу
(відходи з виробництва цукру), можна пекти пряники. Рано—вранці господар
вирушив на цукроварню. Дорога здавалася безкінечною.
Ось нарешті й димне дворище з огнистими прямокутниками вікон.
Мирону Даниловичу налили тягучо—густої рідини, схожої на мед, тільки з
нудним запахом. Додому йшлося веселіше, хоч відро ломило плечі і гнуло
до дороги.
Спекли пряники, але ні гіркота лузги не втрачалася, ні нудота від
малясу. Запивали водою, тоді в шлунку починало пекти і боліти.
Наступного дня знову їли малясник, ледве перемагаючи відразу.
Раптом хтось зашкрябав у двері. Діти здогадалися, що це їхній
собака Зорик, який влітку пропав. Зараз він був худючий і здичавілий,
але кинутого шматка малясника не з'їв.
Не став їсти і Микола. Зробився жовтий і темний з лиця, як бабуся
перед смертю. Врятувати його міг лише справжній хліб, і батько вирішив
ще раз навідатися до млина. Атам — більше голодних, ніж було. І борошна
їм — ні порошинки. З воріт виходять Отроходін і Шікрятов з повними
мішками. Одяг припорошений борошном, і голодні не витримують, кидаються
відняти мішки. Але налітають міліціонери і розганяють натовп. Катранник,
який усе це спостерігав, подумав: «Наш хліб вирвали з рук, а ми могли б
відняти, для дітей! Хіба нема чоловіків певних? Однаково — загибель».
Ті, що впали в сніг, сконали, так і лежать. А службовцям немає до
того діла. Під'їхала підвода, і стали вантажити трупи, як дошки.
Мирон Данилович побачив, що сподіватися тут нічого. Пішов по
городах, копирсався палицею, шукаючи чогось їстівного. Знайшов кілька
поморожених бурячків і зрадів — усе ж якась переміна.
Жінка заходилася варити юшку. Діти охоче сьорбали, один Микола не може побороти слабості. Став, як восковий кістяк.
Андрійко прокинувся серед ночі, бо в хаті голосно розмовляли. Це
прийшов далекий родич Семенюта просити про допомогу. Треба було копати
могилу і когось ховати швидко й таємно. Батько пішов, а хлопець спав і
марив, тривожачись за нього. Та ось перед ранком Мирон Данилович
повернувся і тихо став розповідати дружині про подію.
Старого Ґонтаря забрали разом із синами. І ось він повертається —
поранений, обмерзлий. Цілий тиждень ішов, пройшов двісті верст. І
розповів, що привезли їх прямо в тюрму. Там багато людей розстрілюють.
Ждали й вони своєї черги. І ось прийшла пора — поставили до стінки,
стали стріляти прямо в обличчя. Дід пам'ятає зблиск і як тіло ніби
електрикою обпекло коло серця. Прокинувся від того, що щось давило на
груди. Став ворушитися — земля в рот потрапляє. Почав видиратися, як
черв'як із ями. Ледве зрозумів, де він і що. Затулив рану шматком
сорочки та й тікати подалі від цього жахливого місця — раптом убивці
повернуться. Але потім подумав: може, й сини ще живі, так вибираються,
як він. Стукав по землі, прислухався, але — нічого, мабуть, треба
прощатися навіки. Старий ішов лісом, степом, ховаючись. Заночував у
глухому сарайчику. Йшов далі й думав: «Я тепер незаконний чоловік на
світі, арештований і розстріляний, викреслений із живих списків; по
документах — мертвяк. Стану перед начальством, хай найдрібнішим, і не
можу сказати, хто я такий єсть! — гірко і страшно на душі... Виштовхнуто
мене з життя, без ніякої вини за мною, і що робити?»
В одному хуторі діда Ґонтаря прихистила якась бабуся — дозволила
переночувати, нагодувала. Йшов додому, ховаючись, як звір. І з жахом
думав, що тепер йому не місце на землі: дізнаються і заберуть знов на
смерть. Ця думка його тривожила постійно, а рана не гоїлася. Голод же
доконав остаточно.
Семенюта подякував Мирону Даниловичу і сказав, що старий перед
смертю згадував про торішні кагати біля цукроварні. То ж за послугу хай
він візьме собі один із них.
13
З лопаткою і мішком поспішав Мирон Данилович до кагатів, де торік
зберігалася картопля. Боявся, що вже інші знайшли це місце. Почалася
хуртовина, але так добре — менше бачитимуть.
Нарешті — кагат. Катранник відгріб сніг і став копати замерзлу
землю. Радів кожній картоплинці. Це ж — життя для дітей. Коли йшов
додому з клунком, усіх обминав, щоб не позаздрили і не відняли. Вдома
усі зраділи. Картопля — це велике свято.
«В селі Кленоточі люди вмирали, які скрізь на Україні,— їхній хліб і
всяку поживу забрано, а самих покинуто на неминучу гибель; бо держава,
використавши силу проти них, як смертельний противник, відняла, крім
харчів, також можливість заробити на прожиття. Стан — гірший, ніж підчас
чуми».
Картопля кінчалася в Катранників, і господар никав околицями: чи не
здобуде чого для сім'ї. Холодно і пустельно навкруги. Сум огортає душу.
Садиба косаря — суцільна руїна. Все дерев'яне з хати розібрали на
дрова. Хата Кайданця теж німа і порожня, мабуть, господар таки вибрався
на Кавказ. Біля рогу вулиці почув розмову партійців про те, що їм видали
крупи і яловичину.
На колгоспному дворищі в казані варилася страва. Довкруг зібралися
активісти з тугими пиками. Рядові колгоспники, впрягшись, як єгипетські
дармороби до каменя, відтягалидохлу коняку в степ. «Такі ж мерущі, як і
кожен одноосібник». Ось важко застукотіла підвода, навантажена мерцями,
їх скидали в яму і неглибоко загортали, так що з часом випиналися то
нога, то коліно, то вигнута спина чи голова.
Від дитячого притулку бачить Мирон Данилович процесію. Це діти
тягнуть на рядні трупик свого товариша. Стрепенулося серце в Катранника —
дитина Аддрійкових літ, ще й на нього трохи схожа. Взявся допомогти
дітям рити могилку, та чує, що несила. Вибачившись, пішов. А скрізь по
дворах мертві, покладені на сніг. Але комісія байдужа до них, перебігає
від порога до порога.
Мирон Данилович вирішив зайти до колгоспного городника Никифо-ра
Самохи, дізнатися, чи живий. А той заробив у радгоспі п'ять кілограмів
кукурудзяних качанів і тепер їх намагається подрібнити спочатку сокирою
та обухом, а потім на саморобних жорнах.
— Це б на всесвітню виставку в Париж, чи що,— сказав гість.— Нехай подивляться. Такої індустрії ще не бачили.
— Чому ж? Я дам і в Париж, хай тільки напис повісять: «Завершення
ленінізму в селі Кленоточі», і рік поставлять — «На переході зими з
тридцять другого в тридцять третій». Після виставки можна як подарунок
одвезти в Кремль і присусідити біля цар—пушки і цар—колокола. Буде третє
диво: цар—злидні».
Аж ось до хати — комісія. Обшукувачі нишпорять скрізь. Побачили
мельницю; допитуються — навіщо і конфісковують, як «незаконну
муко-мельну техніку в межах приватного мешкання». Начальник виписує ще й
шраф у сімдесят п'ять карбованців. І каже, щоб дякував, що не тюрма.
Самоха кричить, що у нього грошей нема. Йому відповідають, що це не їхня
справа, а не заплатить — місяць тюрми, щоб знав.
«— Ну, собацюги! Ну, скажені! — картає Самоха.—Дають качани,
за-місто платні, і їж цілими, хоч задавися... Держать на роботі, бо я
кожну корморізку полагоджу, як годиться, і всяку машину. Держать і
душать. Чортова сила...»
Гість підтримав — так і є. Саме про це він чув від старичка в
поїзді. Піп диявол з бісами князює між людьми. Це іспит всім за гріхи
їхні. «Хри-стос як господар бачить, і скоро сповниться час; хижаки
зловлені будуть і вбиті через огонь, а хто терпів і вірний зостався,
одержить білий вінець».
Господар згадав радгоспного старичка, ідо біля рахівниці сидить.
Так у нього друга думка: «...що вся причина — вусатий бузувір; завів
пекло».
Жінка Самохи запропонувала позичити в рахівника грошей на штраф, а
вона з'їздить у місто по хліб. Чоловік сумно відповів, що її туди ніхто
не пустить. Селян ловлять, як «зривщиків» і скидають на снігу яри або
завозять у степ — замерзати. Повернулися декотрі, ледь живі, то
розказували.
Мирону Даниловичу запала думка про хліб «добрий і чистий, живлющий,
як сонце в великій милості... Чи в світі немає скибки: йому, що весь
вік робив хліб? Гори його! — для всіх інших. Ну, хоч дітям, коли не
йому». Йшов від Самохи з подарунком — двома коржиками з качанизни.
Ось комісія під'їжджає до чергової хати. Виходить опухлий хазяїн з
дітьми, у яких пообдувалися животи. Жінка лежить мертва у сінях.
Обшукачі хотіли ввійти у хату, але, побачивши живі примари, відсахнулися
і вибігли з двору.
Вдома Мирон Данилович застав плач біля старшого сина — той помирав.
Не допоміг і кукурудзяний коржик. Тіло вкрилося ранами. Увечері заснув.
Потім підняв руку, зітхнув — і життя втекло від нього. Мати припала до
сина. Батько стояв, як тінь. Діти трусяться від тривоги. «Не стало в них
брата, що завжди був мирний, з теплим словом,— ніколи не крикне. Тільки
гляне тихими очима, підожде, думаючи щось, ніби зовсім стороннє і
гарне, тоді зробить,— про що вони просили. Світив добрістю братик їхній,
і навіки такого другого не буде». За вечір мати стала іншою — як
смертельно обпалений морозом вишневий цвіт.
Наступного дня Миколу поховали біля бабусі. Мати до самого смерку
лежала недужою, потім рішуче сказала, що їде з дітьми в місто по хліб —
бо всі поляжуть.
Зібралися в дорогу швидко. Дарія Олександрівна так поспішала, що
діти за нею ледве встигали. Прощалися болісно, як востаннє. Батько
відчув себе деревом, яке буря вириває з грунту.
Вранці, коли вийшов з дому, наздогнали його двоє, звеліли йти з
ними. Катранника привели в церкву. Там купами лежало зерно і підгнивало.
Картопля обмерзала в мішках. Допитувач і селянин схрестилися очима.
Отро-ходін за цей час помітно обрезк, а Катранник нагадував обтягнутий
шкірою кістяк. Очі висвічували невимовну душевну гіркоту.
Шікрятов обзиває Катранника злісним підкуркульником, який приховує
предмети церкви, що підлягають конфіскації. Про це стало відомо їм від
однієї комсомолки. Вона чула, як дівчина Катерина, що втекла, говорила
про Катранника і чашу, яку йому передала. Отроходін налетів на селянина з
погрозами і вимогою здати чашу. Той хитав головою німо, мовляв, не
брав, не знаю. Тоді «тисячник» вдарив Катранника по голові. «Допитуваний
скрутився: впав на підлогу. Його відлили брудною водою і поставили на
ноги. Отроходін зрадів, що вогник в очах Мирона Даниловича погас, і
почав допитувати його знову. Пообіцяв мішок пшениці, як скаже.
Селянин дивився на живе золото пшениці. «Ось хліб, через хвилину
можна взяти, тільки скажи, чаша де». Скоро ж смуток прийшов і обкинув
думки з гіркотою: «Щоб так, за це зерно — продати? А тоді куди? Від неба
кара буде, мені і дітям... І хто виживе в селі, проклене Катранників;
місця собі не знайду, краще вмерти».
Допитувачі поставили й другий мішок перед ним — з борошном. Не
витримав, простягнув руку, потім безсило обвис, як гілка, що надломилася
і зів'яла. Отроходін зрадів, що подіяло, і подумав: «З'явиться сам і
проситиме». Хлібороба підвели до дверей і викинули через східці на сніг.
Ледве прийшов до тями Мирон Данилович. Піднявся, як каліка, поволі
побрів. Раптом почув крик. Це голосила на вулиці жінка, благала людей
вбити її. Хтось пояснив, що сім'я цієї жінки отруєна макухою, до якої
вона добавляла бадилля, назбиране з осені. Між травою попалася блекота,
от всі і потруїлися.
Вирішили жінку одвести додому. А там по хаті скрізь кров, і на лаві
лежить зарізана дитина. Чоловік з безумними очима щось смажить на
сковорідці. Жінка впала йому до ніг і вмерла, а божевільний вискочив
надвір і помчав степом у заметіль. Чоловіки так і не змогли його
наздогнати.
Коли поверталися, їх зустрів якийсь селянин із сусіднього присілка і
спитав, чи не дають у млині борошна. Дядьки зло з нього посміялися, а
прибулець повідомив, що завтра до млина багато хто збирається. Треба
взяти хліб хоч силою. «Треба вранці йти війною на млин. Бо кволо сидіти —
могилки множити»,— подумав Мирон Данилович, дивлячись на горбки з
хрестами у своєму саду, де поховані найдорожчі йому люди.
15
Починало світати. Люди виходили з Кленоточі, і їх більше, ніж
сподівався Мирон Данилович. Йшли сніговим степом і говорили. Один
чоловік сказав: «А що коли б з дітьми опухлими поїхати і стати в сніг
під Москвою, не відходити, поки не оддадуть наш хліб, для маленьких! —
помо-жеться чи ні?»
Інший з гіркотою відповів: «Кому ж поможеться, коли звеліли наших
не пускати в Росію; завертають! Там серця нема — камінь під ребром. Сюди
прислали своїх цей страх робити».
Катранник ішов і думав, що коли б була дружина й діти вдома,
відмовили б його йти. Але йде він не стільки заради честі, а з
крайності. Що як його рідні приїдуть із міста без здобутку, голодні,
хворі? Як тоді вони виживуть? «Страшний край життя, мов прислон при
безодні, зовсім близько. Тут же, куди всі йдуть, є хліб — треба брати
його: сьогодні, негайно, і можна продержатись...» Мирон Данилович ледве
брів по снігових заметах. До млина, як струмки, звідусіль стікалися
люди.
Варта насторожилася, але не знала — то самовільний похідчи, може,
начальство переганяє кудись населення: «вона звиклася з неприродною і
неглуздою владущістю начальства».
Коли охоронці зрозуміли, що це напад, стали розстрілювати голодних з
близької відстані. Поранені і вбиті падали, а ззаду набігали нові,
відчайдушні у своїй безвиході. Хвиля селян грозила затопити вартових,
але начальник скомандував виставити кулемети і відкрити вогонь. Дядьки
падали, як скошене колосся, загрібаючи руками землю.
Мирону Даниловичу, який спостерігав розстріл беззбройних, усе
здавалося сном, маренням. Почалася безладна втеча. Селянам стріляли у
спини. Одна куля вдарила під плече і Катранника. Він затулив рану рукою і
побіг. Кров текла, а потім запеклася. Чоловік здогадався, що куля
прострелила його наскрізь і вилетіла, отже можна обійтися без лікаря.
Ледве добрів до хати. Упав і заснув, як убитий. Потім встав і обробив
рану йодом, якого випадково трохи лишилося у пляшечці. Увечері,
похитуючись, вийшов на околицю і побачив, що рідко хто хоронить мертвих —
неспроможні люди. При світлі зоряного неба чотири постаті поспішили в
степ — вести відправу без сторонніх.
16
Поїзд спішить мимо мертвих і мимо живих, більшістю теж приречених.
Приїхали вдосвіта. На вокзалі — цегла і залізо, брязкіт і галас,
натовпи спішать і ніхто ні на кого не гляне. Волочачи важкезні чемодани,
пріють командири і партійці в шкірянках. Часом натовп прорізає хтось
такий, що від нього всі сахаються, як окуні від щуки. Снують службовці в
недорогих, але страшенно вигладжених пальтах. Окремо робітники — худі, в
посмаль-цьованих ватниках і кепках. Селяни, обідрані і забруднені від
ночування в підворіттях, виглядають як вихідці із могил. їх напівживі
тіла скрізь навкруг вокзалу, під парканами. Тягнуться голодні до
магазинних вітрин і вмирають. Ніхто на них не звертає уваги.
«Партійщина високого рангу і звання, з яскравими зірками на
кашкетах і грудях, позиркує у виразі кислувато—погірдливої нудьги крізь
шибки легкових автомашин, що мчать пришвидшено: бо ніколи! — позиркує на
трупи, розсіяні по вулицях, і відвертається випасеними обличчями.
Страшенна зайнятість — треба спішити на хронічні засідання в хмарі
тютюнів і виголошувати без кінця промови про будівництво щастя. В
перервах, згромадившись коло буфетів, підряд перехиляти по стопочці і
заїдати корейкою і рибцем, і копченою, а «заправившись» до сопучої
одишки і відгику, знов промовляти про побудову безкласової мрії і кадити
вождеві, ніби божеству, що, мовляв, мудрістю привело до веселого життя —
народ, себто всіх, що конають за вікнами.
Ще ніколи в світі ніде під місяцем ніяка істота жива не купалася в
неправді, як червона партія: мов колосальна безрога в калабані;
впивалася і вимазувала боки і писок, ноги і вуха, обхлюпувалася і в
захлинному впоєнні на весь світ вивискувала свою насолоду.
Хто ж насмілився перечити або всовіщати,— вмить розриває іклами.
Мимо конаючих організатори їх смерті мчать автами, опустивши брезкливу губу».
Дарія Олександрівна довго водила дітей морозними вулицями,
придивлялася, куди прямують інші голодуючі. Але до заповітного прилавка
того дня їй дотовпитися так і не вдалося.
Тисячні черги стоять біля комерційних магазинів за хлібом. Жінки,
чекаючи, оповідали, як заводські комсомольці обшукували селянок, що
працювали в підсобному господарстві, зривали хрестики, топтали в грязь
ікони. Одна жінка згадала, як такий активіст зривав з неї хрестик і
кричав: «Я тебя задушу, гадюка, ти зачем етот дурман носіш!..»
Одного разу довго не було дощу, в полі чорно — нічого не сходило.
Комсомольці сказали, що їм Бога не треба, обійдуться без нього, зроблять
«іскуственний дождь». Та скільки не поливали, нічого не виходило. Дощ
пішов пізніше, щоб напоїти землю і присоромити заводських безбожників.
Дарія Олександрівна, нахилившись до Андрія, поцікавилася, чи він
чув про хрестики. Той відповів, що чув. Тоді мати спитала: «Не станеш
хрестики з людей зривати? Гляди ж: інша кривда забудеться, а така — ні.
Пам'ятай, що кажу!» І хлопчик пообіцяв пам'ятати.
Люди в черзі почали голосно нарікати, що стоять тут днями, а хліба
взяти не можуть і що немає вже сил. Потім стихали і розмовляли між
собою. Жінка в береті розповіла, що вона недавно з села, чоловік вивіз,
бо вже доходила: зіллям тільки й живилася. Двох дітей врятувала, а двоє
вмерли. Та й живі були — як трупики, опухли і з порепаної шкіри вода
стікала. Саме тоді приїхав чоловік — роботу знайшов і хліба трохи
роздобув. Сюди привіз і радився з лікарем, а той йому сказав, що треба
годувати потроху, бо як наїдяться одразу, помруть. Цілий місяць тримав
їх чоловік на дієті, не давав наїдатися, а жінка думала, що він це
робить із злим наміром. Тільки коли видужала, зрозуміла, що даремно його
звинувачувала.
Ще одна жінка розповіла про свою біду. Вона теж із села, працює тут
прибиральницею в школі. Чоловік помер. А був він із багатого роду. Але
зробився активістом у селі, «не з користі, а тому що повірив: так треба
для добра трудящих». Всіх обдирав і стягав останнє, думав, щоб для
колгоспу краще. Люди проклинали його. «Я тоді вірила з чоловіком, що так
і треба.
Коли хто заводив мову про мертвих від голоду, я їм відрізувала
в'їдливо: «Чесні тепер не вмирають, то тільки куркулі і ледарі. Мій
чоловік не впаде — він працює».
А видно, над усіма є суд якийсь, по великій правді, і для мене
гіркий. Хоч мав мій чоловік, що їсти в хаті, а таки і він упав і вмер. Я
виїхала в місто і тут врятувалася. Розказую всім, що було, і легше мені
стає». І додала, що це зробили ті, котрі були прислані в наші села. їм
треба розвалити. «Вони душу моєму чоловікові отруїли та багатьом, як
він. Його погубили і других — через нього».
Жінка в хустині, помітивши зграйку метких підлітків, поскаржилася:
«Тут крадуть гроші. І це привіялося від чужих." Злодійства в нас не
було, ніхто дверей не замикав; виходячи сім'єю в поле, поставлять
коромисло до дверей — і вже прохожий бачить: нікого нема дома...
Повернувсь і пішов геть. Думки тієї не було, щоб зайти і взяти щось. Як
хто вкраде курку, то десять літ згадують; кажуть: он пішли онуки того,
хто курку вкрав. Жили без злодіїв; аж тепер набігло їх звідкись, не
встережеш нічого! — все потягнуть, ледве одхилишся на хвилинку».
Піднялася заметіль. Опухлі люди відходили від черги і помирали під
парканами. Один із «шишок», проходячи мимо, вимовив крізь зуби:
«Працювати не хочуть. Лізуть по хліб». Гірко й боляче було слухати ці
слова Дарії Олександрівні.
Два чоловіки, на вигляд, як вчителі, курили і розмовляли між собою
про те, як розкошують вожді й ті, що біля них. Продукти їм постачають із
спеціальних господарств. «Літак возить свіжо зарізаних барашків для
шашлика, чого, звичайно, не передбачено в «Капіталі» Маркса».
Один пригадав вірш, у якому вповні висловлюється причина страждань трудящих:
И в желтых окнах засмеялись, Что этих бедных провели...
Дарія Олександрівна слухала гірку правду й сторожко поглядала, чи
не чекає ще яка біда. Раптом пригуркотіли вантажні авто, й міліціонери
почали вихоплювати з натовпу всіх, хто нагадував селян, — обшарпаних і з
торбами.
Жінка схопила дітей і потягла їх у дірку в паркані, перебігла садок
та двір, вискочивши на іншу вулицю. Позаду розлягалися людські крики.
Блукали до півночі, поки не натрапили на лісний склад. Там походжав
сторож. І коли він віддалився, втікачі проскочили у двір, знайшли між
дошками затишок і залишилися там до ранку, потерпаючи від голоду та
холоду.
Вранці знову пішли по чергах, але зрозуміли, що це марна справа.
Дарія Олександрівна вирішила повертатися додому. Але поїзда треба було
чекати цілу ніч. Вокзал же для селян зачинений. Довелося знову
повертатися на лісосклад. Замерзли і зголодніли так, що й світу білого
вже не бачили. Сторож, мабуть, бачив жінку з дітьми, але, добра душа,
мовчав.
На вокзал прийшли зарані. Людей — як у мурашнику. Раптом почався
якийсь рух. Пасажири потяглися до сарайчика — там повісився селянин.
Вокзальний черговий відповів на повідомлення мовчанкою. Таке трапляється
щодня... А ще й діти пропадали — десь є тут страшна м'ясо-рубня. Дарія
Олександрівна міцніше притисла дітей до себе і наказала не відходити від
неї ні на крок.
17
Катранник після нещасливого наступу на млин занедужав. Коли
вибрався до кагату по картоплю, піднялася заметіль. Ледве дійшов. Але
багато картоплі вже погнило. Набрав трохи — на тиждень вистачить юшку
зварити. Вернуться рідні — буде чим нагодувати. Тільки чого їх так довго
немає?
Село здалеку нагадувало погорілий острів — ні звуку, ні диму, ніби
замість хаток з'явився збір гробів. На своїй вулиці Мирон Данилович
побачив сани, що стояли якраз навпроти його хати. Він упізнав своїх злих
ворогів: Отроходіна і Шікрятова. Вони курили папіроси і з презирством
та радістю розглядали пустку — думали, що сім'я вже вимерла. Дійшовши до
оселі, Катранник одразу почав варити юшку. Голод його мучив, нестерпно
хотілося хліба. Тягнуло до млина, хоч рана ще не зажила — а раптом
все-таки будуть давати хліб. Аж ось кроки і гомін. На порозі — змарніла
дружина і діти. Плакала й казала, що хліба для них у місті немає, а тих,
хто дуже хотів щось купити,— відвозили в степ машинами на загибель.
Родина змучена лягла спати. А вранці Катранник знову пішов до
млина. Людей — як мурах. Підвода рухається посеред живого кладовища,
скидає мерців, як снопи, відвозить до ям. Там покійників пересипають
вапном. Мирон Данилович аж здригнувся — не хотілося б так закінчити
життя. Вартові байдуже позирають на людей. Виходять партійці з мішечками
і, сівши на воза, швидко зникають.
Раптом з'явився якийсь божевільний з ящиком, що нагадував труну.
Підійшов до вартових і почав співати. Коли ті зрозуміли зміст пісні, то
кинулися бити нещасного. А він відкрив цю труну і просив борошна для
діток. Його втягли у двір і вкинули в якийсь напівпідвал.
Катранник йшов додому, і тривога терзала його душу. Раптом побачив
обгризену кінську кістку і згадав про коня, якого закопали в мерзлоту.
Це міг бути або порятунок, або смерть. Заскочив додому, зібрався і
поспішив на те місце. Думав, що вже хтось знайшов, бо середина була
порожня, і сильно загорював. Потім усе ж докопався до передніх ніг і
задніх з окостом. Посік конину, кращі шматки забрав, решту приховав.
Додому повернувся веселий і сказав: «Конятина з закритого розподільника!
На білі карточки дають». Дружина глянула і сказала: «Це — на чорні
карточки».
Зварили суп. Були такі голодні, що їли, перемагаючи відразу. Це був рятунок.
Через день Катранник знову пішов по конину. Але там уже був якийсь
чоловік. Це виявився Пилип Гільчак, слабий і тихий чоловік. Він дуже
боявся, що сильніші його проженуть. Тоді всім їм смерть. А залишилось їх
зовсім мало: він зі старою та донечка. Шестеро дітей померли... Мирон
Данилович заспокоїв селянина, пообіцявши ділитися знахідкою. Кониною
прохарчувалися люту смугу зими. Рідко й виходили з хати знесилені. А на
душі ще важче.
Одного разу Катранник вийшов на вулицю. Двори пустельні. У багатьох
з них — непоховані мертві. Усі сарайчики, клуні розібрані, спалені. Ні
людського голосу, ні пташиного галасу, ні собачого гавкоту. Руїни, як
після чуми чи пожежі. Мирон Данилович зазирнув у одне вікно. А там —
самі мертві. А де ж люди, живі, знані? Селянин пішов до хати пічника.
Там усе, як і було. І там десь схована чаша — найдорожча коштовність у
світі.
Дійшов до середини села. Побачив активіста, члена партії Безрідного
й ображено подумав: «Що йому — їжа є, віднята від наших і сирітських
ротів». Але раптом активіст, здоровий і сильний з вигляду, впав
замертво. Дивується Мирон Данилович, чому це так. Мабуть, справді від
того, що кругом гинуть.
А від квартир партійців несло спокусливими димками від печей і їжі, що там готувалася.
Катранник занепокоєно подумав про свою сім'ю. Що ж вони робитимуть, коли закінчиться конина? Адже до нового врожаю ще далеко...
18
Проминув кінець зими. Сім'я Катранників з нетерпцем виглядає крізь
шибки. Мирон Данилович ледве ходить, і дружина схудла ще дужче, лице —
як попіл. Діти — як сонні тіні, нишком, мовчки терплять. Животики їм
роздулися. Гризуть усе — скалку від конячої кістки, папір від коробки з
ячмінної кави.
Батько, хоч ноги в нього спухли і вкрилися ранами, зібрався на
здобич. Думав, чи йти повз кладовище — короткою дорогою, чи ні. Потім
махнув рукою — ат, чи не однаково? Всі будемо там. Не хотів дивитися, а
очі самі зверталися туди. Ледь присипані землею, поховані тепер
виступали то однією, то іншою частиною тіла, і Катранникові аж млосно
зробилося від такої моторошної картини. Гірко подумав: «Чого хотять
руїнники, що вдерлися з назвою будівників світла?.. Самі ж — приблуди,
найняті мучити. І ти, хлібороб від старих предків, мусиш гинути з
родиною, бо кувачі гріха звеліли кожному виконавцеві своєму: «Вбий
душі!» А так мало ти хотів —- дрібного місця під небом; трудячись на
клинчику землі, кормити дітей і одягати».
Земля пробуджувалася, але чи прийде селянин до неї із засівом?
Коли повернувся додому, жінка поцікавилась у Мирона Даниловича, чи
хоч є ще там живі люди. Чоловік відповів, що круків більше. Сина
заполонила думка спіймати їх. Батьки були не проти, але їх бентежила
думка, що їх не їдять. А втім, треба спробувати. Мирон Данилович у
відчаї від безвиході. Кожна дрібничка ранить душу. Дивувався
витривалості й терплячості дружини, яка стійко зносила муки голоду. До
ранку пролежав у хворобливому сні—маренні, а потім все—таки вирішив
вийти разом із сином. Побачили землянку, з якої жахливо диміло. Поряд у
ямі — людські кістки. Пронизав страшний здогад — вбито когось і з'їдено.
Батько сказав синові, щоб він ніколи не підходив до такого місця...
Пройшло кілька днів. Конина кінчилась, і підступив давній страх.
Мирон Данилович пішов подивитися, що там на колгоспному робиться.
Здоровіші дядьки сіяли зерно і стиха набирали його в рот — пожувати.
Наглядач ходив між них і кричав, грозив судом. А Катранник подумав, що
як засіють колгоспники, то і їм, як і іншим селянам, кінець — не буде й
сирого зерна пожувати. Пересилюючи втому, селянин пішов далі, але скоро
знову ліг на землю — відпочити. Мимо проїжджав трактор. Тракторист
однією рукою кермував, а другою сипаву рот насіння і лускав. Пообіцяв
стиха, що насипе трохи й Катранникові, щоб уповноважений не бачив.
Згодом так і зробив. Мирон Данилович полущив трохи соняшника і
підкріпився. Решту зібрав, як скарб, для сім'ї. Раптом почувся крик.
Дозорець волік партійного колгоспника Гудину за те, що той сховав жменю
зерна в картузі. «Не було зловтіхи ніякої, тільки чудно, бо сільські
привладники йдуть під колесо, що самі розкрутили».
Сніг зійшов. Люди никають по степу в пошуках чогось їстівного, і
Мирон Данилович з Андрійком теж. Знаходять мишачі запаси зерна,
складають у торбинку. Побачили труп. Лежить мертва бабуся, а поруч кошик
з колосками. Шукачі постояли мовчки, знявши шапки. Вагалися — чи брати
колоски. Потім насмілились, бо все одно хтось забере, а їм треба для
тих, хто в хаті лишився — Оленки та матері.
Йшли поволі — мучила задишка, сукровиця точилася з ніг. Андрійко, побачивши горобців, запропонував спробувати їх наловити.
19
Увечері батько й син прийшли до покинутої садиби ловити горобців. І
їм вдалося спіймати кількох пташок. Оленка мало не зомліла від жалю за
бідними істотами. Суп вийшов панський. Із зерна і зілля вирішили пекти
маторженики, щоб протягти хоч тиждень. Смак тих коржів був тяжкий і
прикрий, але треба було щось їсти.
Знову батько пішов на роздобутки. Побачив, як підліток терпляче
заманював у будиночок—пастку шпака, вирішив спробувати й собі. Зробив
ловецький пристрій, пішов разом із сином до шкільного подвір'я, де
завжди було багато птахів. Птахолови прибили до шпаківні заслінку із
шворкою і стали довго ждати. Птахи були обережні і не залітали в
будиночок—пастку. Нарешті один зважився — заслінка закрилася. Батько
зрадів. Але коли
став перекладати зловленого птаха в торбу, той зібрався з силами і
випурхнув. Сумно побрели додому без здобичі. Вирішили спробувати пастку
на ховрахів. Це був страшний пристрій і Дарії Олександрівні нагадав, що і
їх отаку пастку з гостряком зловлено.
Через непогоду й недугу Катранники вийшли в степ аж на третій день.
Там таких мисливців набралося чимало. Довго сновигали батько і син,
поки знайшли підходящу нору. Заходилися носити воду з калюжі, заливати
звірка. Збилися вже з ліку, скільки відер принесли, а ховрах не
показується. Коли вже перестали пильнувати нори, звірок вискочив і
побіг. Довго за ним ганялися, поки таки не поцілили. Назавжди Мирон
Данилович запам'ятав погляд ховрашка, який з такою ненавистю востаннє
зирнув на людей.
Поки жінка варила юшку, чоловік приліг. Від болю в усьому тілі
хотілося стогнати. Прокинувся, бо син поклав йому лист на руки. Його
щойно принесли і кинули у двір просто на землю, як худобі. Писав косар
Калин-чак, як і обіцяв, що зупинився у радгоспі на північному Кавказі.
Там є робота і їжа, можна вижити.
Діти зраділи. Вони бажали змін на краще, і кудись їхати їх не треба
було умовляти. Мати сумно заперечила, згадавши свою недавню поїздку.
Мирон Данилович теж нічого не міг вирішити. Якось пішов з мішком за
село. Здибав кагат, де колись були білі буряки. Місце розкопане —
хтось, видно, брав і помер. Серце стислося. Знайшов кілька напівгнилих
бурячків і вкинув у мішок. А «земля, як жива, прокидається і ніби
заглядає в душу людини: чого ходиш без плуга? Вдягнена світлою вогкістю,
дихає м'яко і з ясним смутком, навіть з незвичайною зворушливістю,
обіцяючи врожай,— після злигоднів викинеться добрий колосок.
Хмарки переходили легко і так низько, як в хаті; віддавали перловою рожевістю і синню, забарвлюючи повітря відсвітами».
Селянин ступав помалу — беріг дихання, боявся, щоб не стало серце,
тоді кінець. Село, як після побоїща чи пожежі: все обідране і розорене.
Мертві лежать в хатах неприбрані. Раптом заторохтів віз. Два дядьки
(обидва ледве сунуть) виволікали з хат трупи гаками, потім, піддаючи
вилами, вантажили їх на воза. Побачивши таку страшну картину, Катранник
вирішив їхати на Кавказ. Заробить гроші, купить харчів і вишле.
Жінка відраджувала, але робити було нічого, надій на порятунок
ніяких. Сумно проводжала сім'я свого годувальника. Скрізь понад дорогою
лежали опухлі люди. На кладовищі якийсь чоловік рив яму з останніх сил.
Коли пішов за покійником, прийшли двоє дядьків і вкинули в ту яму свого
мертвого. Повернувся чоловік — вирита ним яма зайнята. Подумав—подумав і
став рити нову. Потім не вистачило сил. Селянин поліз у яму, посунув
чужого і поклав свого — помиряться там. Взявся засипати обох.
Катранник обходив хутір — розбитий, як старий горщик, зарослий
бур'яном. І згадував про хатки, що тут були — «світлі, мов скарбнички,
серед вишневого цвіту; з яскравими грядками чорнобривців і соняшниками
коло вікон». Те ж саме і з іншим селом, яке проходив. Тільки вози
гробокопів гуркотіли по вулицях, збираючи мертвих, а інколи й
напівмертвих. На станцію селянина не впустила бригада комсомольців.
Довелося йти в район пішки. Катранник ступав, зібравши сили в одне
прагнення: неодмінно дійти.
20
У районі хлібороба страшенно здивував напис на брамі величезного
подвір'я: «Союзхліб». «Чому союзний? Виходить, то хліб союзу з північчю,
звідки накази йдуть,— який союз, коли забрано хліб, а ти вмирай?»
«Поглядзосередився на пірамідах збіжжя: крізь дірявий брезент багато
зерна видно, промоклого в дощі і підіпрілого. Сам колір зерна
непереможно надив. Ось він — спасенний хліб. Перед очима. Чиста пшениця.
Всього мішечок би набрати — сім'я врятується! Однаково ж зерно згниє на
мокрому місці. З того, що просипається в грязь, можна тисячі торб
наповнити і спасти душі. Ні, і хліб, і люди гинуть. Хто наказав? Сильна
варта обступила пропадущі піраміди, вся з гвинтівками; по-чужому
говорить». Селяни, як приворожені, дивляться на хліб — їхніми руками
вирощений, від їхніх ротів забраний.
У місті теж багато померлих. Ніхто не прибирає. Службовці оминають огидливо і переступають померлих так, ніби це були дрова.
В одному магазині трапилося Катраннику купити кілограм капусти —
колись моченої, тепер сухої і несвіжої. Зрадів, що може ще й добереться
до Кавказу, маючи запас їжі на три дні. Ледве сів на поїзд. Одразу ліг, а
прокинувся в лихоманці — певно, застудився. Надвечір — вузлова станція.
Тут пересадка і знову безкінечне чекання. На площі — людський мурашник.
Партійні гидливо поглядають на «сірих» з населення, особливо селян, які
конають згідно з рішенням столичного партійного керівництва.
Мирон Данилович штовхався в черзі з однією думкою: «їсти! їсти!»
Сподівався хоч на шматок хліба. Сказали, що даватимуть кільку. Що ж,
можна і це їсти. Зморені люди незчулися, як набігли машини з облавою.
Селян хапали, як вовки овець, спроваджували на платформи. Швидко довезли
до станції, завантажили у товарні вагони. Двері замкнули наглухо і
помчали.
Раптом зупинилися. Почулися крики, звідкись повалив дим. Охоронники
почали виштовхувати людей у глибокий яр, а зверху — палаючі деревини.
Мирона Даниловича теж кинуто з дверей. Він летів, чіпляючись за щось,
боляче ударяючись і опікаючись. Докотився до струмка внизу і на
чотирьох, як звір, поповз подалі від загибелі. Лунали моторошні крики
скалічених людей, бухало огнище. «Багато селян згорало у велетенській
печі—прірві, над якою стовпи диму вставали, мов над фабриками. Потяг
підвозив туди нові натовпи; скидані вартою, падали вони і калічилися
раніш, ніж стати здобиччю огню від шпал і обаполів, облитих смолою».
Катранник продирався попід заваллям і втратив свідомість.
Опритомнів від того, що згори палило і душило димом, а знизу холодило
водою. Став пробиратися, як поранений вуж. Упав у глибшу яму, змок. Коли
повз далі, натрапив на щось, обгорнуте тканиною. На диво й на радість —
це був справжній хліб! Житній. Мирон Данилович відломив шматочок,
пожував, бережучи кожну крихту. Решту сховав у торбу.
Коли йшов, перечепився об мертвого обпаленого і скаліченого
чоловіка. Жахнувся, здогадавшись, що це його хліб. Потім подумав, що
тому вже нічого не потрібно, а от йому, живому, стане в нагоді. Так
селянин заспокоював себе, а все ж недобре почував: чужий хліб взяв, у
мертвого... І вирішив зробити послугу нещасному — поховати його в землю.
Мирон Данилович ішов і з острахом прислухався — чи не наздоженуть?
Потім присів відпочити і заснув. Прокинувся від тривоги — пожежа палала
на півнеба. Ще б згорів, коли б залишився там.
21
Катранник ішов до самого ранку, боячись натрапити на «їх». Дійшов
до дрібного полустанка. Робітники на платформах рівняли дошки. З одного
боку поламалися стовпчики і соснина осунулася на жужелицю. Укладали двоє
— залізничник і підліток, то ж роботи з них було небагато. Машиніст
клопотався біля паровоза. Тоді крикнув до селянина, щоб той допоміг, а
він його за це підвезе.
Катранник недуже повірив, а залізничник його заохотив, давай,
мовляв, правду тобі кажуть. Мирон Данилович взявся складати дошки.
Працювали кілька годин, чоловік так утомився, що аж хилився. Залізничник
назвав себе Петром і запросив підобідати з ним. Дістав пшоняний хліб,
цибулю, картоплю, трохи олії. А свої харчі порадив приберегти. І
запропонував їхати з ним на склад — там скаже начальникові, як Мирон
Данилович виручив, розвантажать — і на Кавказ. Катранник зрадів — це ж і
йому туди.
У дорозі розмовляли про владу, яка повсюди душить трудящу людину,
про несправедливість: «Вони лютують, бо народ розглядів їх, що то
мучителі з чужої служби. Тепер хотять затопити кров'ю людською очі.
Пробують на нас; а тоді світ душитимуть». Петро додав: «В них це готове:
і партмішок, і партзав'язка. Мандрувавши, надивився я. Нищать хліб
нарочито і розоряють до смерті. В начальство ставлять непридатних, щоб
більше біди було».
І розповів, як на одному зернопункті в поспіху зсипали усе зерно
разом: і жито, і ячмінь, і просо, і гречку. Хазяї! А в іншому місці
виставили охорону біля напівзогнилих буряків — щоб людям не дати. Гора
буряків зогнила, і купу голодних біля неї постріляно. «З того ж і видно:
ворожі виродки нагорі царюють».
На степовій станції від підводчиків довідався Катранник, що
недалеко в «совхозі» наймуть конюха. Вирішив зостатися. Подякував
сердечно дорожньому приятелеві і попрямував спробувати щастя. Там перш
за все спитали, чи добрий конюх. Мирон Данилович запевняв, що все життя
біля коней і знає, як їх треба доглядати. Робота непогана, правда,
платня невелика. Трохи грошей і трохи кукурудзяного борошна. Юшку
давали.
Перший спечений хліб їв, як торт. Але його було мало. По—тваринному
хотів їсти. Потім подумав про сім'ю і вирішив заощаджувати гроші і
борошно. Прожив деякий час, але, як і кожен у тому «совхозі», підупадав і
хирів. Вечорами люди бродили тінями, неспроможні втишити голод,
ховаючись, рилися на смітниках біля кухні.
В один із вечорів до Катранника зайшов «низовий»
партіецьДомборсь-кий. Подивився, як живе селянин, і сказав, що той так
довго не протягне. І запропонував загнати одне лоша на каміння. Воно
зламає ногу, тоді його можна дорізати. Так роблять усі, щоб врятуватися.
Лоша зламало ногу, зібрали інших партійців, щоб засвідчили нещасний
випадок. Одноголосно вирішили дорізати. Тоді наганячі вдвохдорізали
лоша і повезли закопувати. Але закопали лише рештки, м'ясо ж забрали
собі. Потихеньку смажили лошатину і набиралися сил.
Згодом Мирон Данилович послав додому трохи грошей, не знав, правда,
чи дійдуть. Але враз настигла біда: облік усіх, хто із
сільськогосподарських районів. Катранник не мав посвідки, тому його
звільнили.
Знову на поїзд, знову штовханина, гамір, черга. Хліба не дісталося,
на базарі натрапив на тюльку. А голод мучив усе більше. Базарна босячня
ув'язалася за чоловіком, бачачи, що той ледве тримається. Тоді Мирон
Данилович зауважив одного хлопця, якого всі слухали. Підійшов до нього,
запропонував закурити і попросив, щоб той дав команду своїм — хай
відстануть, коли ще не зовсім звірі. Він хоче ще хоч раз побачити своїх
дітей. Босяк крикнув своїм, щоб залишили селянина. Один вуркаган
ув'язався— таки за ним до самого вокзалу і намірився пограбувати.
Селянин тоді дістав ніж, яким хліб різав, замахнувся ним і закричав з
такою силою, що грабіжник, переляканий з несподіванки, втік.
На вокзалі сісти не було де. Мирон Данилович притулився під стіною.
Аж ось одна жінка посунулася і звільнила йому місце. Потім
розговорилися. Сусідка розповіла, що її разом з батьками забрали і
виселили в Архангельськ. Багато повмирало там, а вона втекла на Кубань
до родичів. А тоді вийшов наказ ловити дітей з висланих родин. її
впіймали і погнали в Сибір — пішки по снігу, в страшні морози. Начальник
вибирав собі найгарніших дівчат і ґвалтував. Потім передавав іншим.
Так, поки пройшли вісімсот кілометрів, жінки ставали проститутками. А
вона не піддавалася. Тоді її загнали в холодний льох, облили крижаною
водою в сорокаградусний мороз. Обмерзла, як льодовий стовп, а все—таки
не здалася. Дуже хворіла. На далекому лагпункті взяли на
роботу. Далі жінка сказала: «Побачила я, що виходу ніякого немає,
таки погублять мене москвичі і зроблять проституткою, зараженою і
пропащою, і стала я дружити з завхозом. Він був єврей. Врятував мене від
гіршого...»
Підчас цього оповідання нестерпний смуток і жаль пройняв селянина: «Скрізь горе! Скрізь наруга, пекельна наруга над душею».
У вагоні один товстун розкричався на людей, що, мовляв, напхалися у
вагон, пройти ніде, ледарі кляті, робити не хочуть і катаються поїздом,
нехай уже швидше помирають. Люди слухали—слухали, а тоді не стерпіли,
загомоніли, що вони із землі не вилазили, хліб роблячи, залізні мозолі
нажили, а тепер усе забрано. Товстунець підхопив свої великі валізи і
понісся в сусідній вагон. Катранник дивувався: «Чого йому треба?
Розтовстів на людській нужді, а самих нещасних поганить,— от чорна душа!
Змій».
22
Увесь берег річки поділений між хлопцями з села — вони вигрібають
грабельками черепашки. Здоровенний Гриць, де побачить, що пожива
знайшлася, відбирає її у хлопців. Прогнав і Андрія з його товаришем
Олексою. Діти розмовляють про те, хто з якого місяця голодує. Олекса
говорить, що тепер місяці по-іншому називаються: грудень — трупень,
січень — могилень, вересень — розбоєнь, жовтень — худень, листопад —
пухлень, лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень.
Андрійко приніс додому здобич. Мати зварила мушлі, син їв із
задоволенням, а Оленка, зовсім знесилена, ледве доторкнулася і не хотіла
більше, як її не вмовляли. Мати журилася, дивлячись на доньку, згадуючи
чоловіка, від якого довго немає ніяких звісток.
Наступного дня Андрій пішов ловити рибу з Олексою та його батьком.
Але нічого не впіймали. Коли підпливли до берега, старому стало погано.
Хлопці злякалися і побігли по матір Олекси. Поки та прийшла, чоловіка,
ще напівживого, забрала підвода гробокопів (щоб не вертатися потім ще
раз); кинули його в яму напівживого.
Ось сільрадівська варта веде дівчину зі скрученими руками — збожеволіла і зарубала матір.
Коли Андрійко повертався додому, побачив, що у двір забіг собака.
Вирішили приманити його і зловити — буде що їсти. Ледве заманили й
добили. До вечора мати патрала і перемивала та варила псятину, яка
виявилася бридко несмачною. Та голод став дужчий, ніж відраза до погані:
всі в хаті їли її.
Через два дні дізналися, що пропав їхній сусід—каліка. Звідкись люди здогадувалися, що його задушили родичі і з'їли.
Одного дня Андрійко намірився піти до лісу. Мати суворо наказувала
йому ні до кого не заходити, не піддаватися ні на чиї підманювання. Люди
нишпорили в пошуках їстівного. Хлопець зайшов далеко в хащі і здибав
там їжака. Навіть Оленка похвалила смачне м'ясо. У хаті замість людей
були тепер бліді і приречені привиди.
23
Коли поїзд став на глухій станції, пішла чутка: перевіряють
довідки. Почалася метушня, люди тікали. Мирон Данилович теж утік. Коли
повернувся назад, до вагонів нікого не пускали. Тільки надвечір вдалося
сісти на поїзд, але не в свій напрямок. Мусив пересідати. Відчував себе
зовсім хворим.
Ось уже і своя станція. Близько село, а йти не може! Ліг біля
дороги, їхала машина з партійцями. Зупинилася. Отроходін упізнав
Катранника. Йому хотілося, щоб Мирон Данилович виказав все—таки те
місце, де захована церковна чаша. З великим самовдоволенням він
спостерігав, як підходить кінець життя до людини. Партієць запропонував
за признання селянинові зерно і борошна, але Мирон Данилович тільки
рукою махнув. Мовляв, іди собі! Він лежав, поки нагодилися хлопці з
села, які їхали возами. Вони лагодили шляхи і діставали за це харчі.
Повернулися і підвезли недужого до села. Ледве добрів з поміччю сусідів
до двору.
Коли родина вийшла надвір, батько був уже неживий. Діти кричали й
билися в плачі. Мати ледве стримувалася від розпуки. Втягли чоловіка в
хату, сподіваючись, що ще відживе. Але марно. Застигли в горі. Дарія
Олександрівна спам'яталась, почала лагодити покійного в останню путь.
Здавалося, що чорна пустеля застилає їй очі. Немає вже її доброго
чоловіка, заступника й годувальника...
Діти прощалися з татом, молилися за його душу, як мама сказала.
Потім, безсилі, всі півдня копали могилу. Ледве витягли покійного. А
коли впали перші грудки землі, Оленка з Андрійком аж зайшлися плачем:
«Жаліли тата дуже: був світлий словом і серцем до них, як при небі, —
ніколи не чули окрику недоброго». Дарія Олександрівна зайшла до хати і
лягла безтямна. Коли схаменулася, побачила дітей, люто голодних. Пішла
до торби, що чоловік ніс, і знайшла там хліб кукурудзяний — для них ніс,
а сам з голоду загинув.
24
Ніч була темна й непроглядна. Мати збудилася рано і стала варити
незмінну юшку. Андрійко теж встав, одягнувся, пішов до води. Став
говорити з сестрою, а та не відповідала. Мати вся задрижала, хоче
підійти, а ноги не несуть. Ледве подужавши неміч, підійшла до Оленки, а
та вже й застигати почала.
Дарія Олександрівна взяла тоненькі руки дитини й обмила сльозами,
примовляючи: «Моє дитя — таке любе, ніколи не пам'ятало мені кривди
ніякої, і все мені прощало, і таке блаженненьке моє і чисте, як зірочка
мені: чого ж ти впала з неба, і вже не зійдеш мені...» Мати мов
закам'яніла.
І довго не могла погодитися з думкою, що треба виносити дитя в
садок і загортати в ґрунт. Але пересилила сама себе. Під голову Оленці
поклала маленький ранець, з яким вона любила ходити до школи. Один зошит
Дарія Олександрівна залишила собі.
Загорнула могилку і застигла, як камінь. Коли опритомніла, «враз,
як при блискавці, побачила, який світ став страшний!..» Дикий, мов
пустеля, де володарюють змії, живучи з горя людського....Безталанні! —
всіх оточено стінами — з наказу нічних каганів; щоб замучити несвітською
напастю і щоб ніде голосу про це ніхто не чув».
Минає день і другий; їсти вже нема чого. Мати вирішила, що чекати
нічого, треба брати ті гроші, що батько трохи заробив, та їхати до
міста. Замкнула хату, заховала ключ. Попросила сина пам'ятати про
схованку, бо в дорозі все може трапитись.
Переходили полем. Скрізь по канавах трупи і напівмертві люди. Було страшно.
На станції подорожніх мало, іДарія Олександрівна подумала: «Як
рідко людей зосталось! — і хто цю біду пекельну навів?.. Не було такого,
відколи сонце світить».
У місті — скрізь черги. Під парканами — мертві. У магазині
«Торгсін» (торгівля з іноземцями) всього повно. Тільки де ті іноземці?
Навкруги лише бідні своєземці пухнуть з голоду. Люди несли сюди свої
коштовності — у кого що збереглося — золоті серги, персні, царські
червінці, столові прибори зі срібла. У кого цього не було, того грубо й
швидко виштовхували, як тварину.
У Дарії Олександрівни була срібна застібка, материн подарунок.
Вирішила продати, щоб нагодувати сина. Видано їй папірець, а на нього —
трохи борошна. Катранники пішли швидко геть, бо несила було дивитися на
усі ті продукти, що виставлені на прилавках. Стояли в черзі за
комерційним хлібом, але, простоявши день і ніч, залишилися ні з чим.
Декого в тій черзі і затоптали. Вирішили їхати додому.
На вокзалі повно обшарпаних і виснажених селян: ніби цвинтар, який
ворушиться на сонці. Коли прийшов поїзд, зчинилася страшна колотнеча.
Кожен пробирався, продирався як міг, щоб не залишитися трупом посеред
площі. Вир затягнув Дарію Олександрівну з сином так, що тріщали ребра і
відлітали ґудзики. Раптом чує мати, що розділена з Андрійком. Закричала
до нього з відчаю, але голос потонув серед людського лемегіту. Пручалася
з усіх сил, та її штовхали торби і чемодани, лікті і плечі, збиваючи з
ніг. Потяг рушив, а вона зосталася! Натовп порідшав, а сина ніде не
було; його, певно, внесло зі старшими у двері і він поїхав. Дарія
Олександрівна застигла в розпачі. Потім утішила себе думкою, що хлопець
розпитає дорогу і таки потрапить додому. Отже, їй теж треба швидше
добиратися до села. Ледве діждалася поїзда і поїхала.
25
Люди у вагоні ділилися думками про життя, яке стало таким
нестерпним, наче перед «пожежою світу». Як гнали на будівництво
залізниць і заводів одних, заганяли на крижані болота, щоб помирали
швидше. Як катували жінку, що сховала мішечок зерна для дітей. Як
«двадцятитисячники» викидали людей — і старих, і малих — у грязюку, на
мороз із хати, а самі займали їхні оселі. Дітей—сиріт скидали у байраки,
де вони калічилися й мерзли. Одна жінка сказала:« Колись убивали тільки
вночі, а тепер і вдень; і людей до того призводять, таких, що вже не
тямлять себе». Друга розповіла, що в їхньому селі жінка збожеволіла від
голоду й зарубала хлопця—сироту, який звідкись приблудився, потім варила
з нього страву. Міліція забрала, але недовго та жінка сиділа у підвалі —
померла. Дарія Олександрівна, чуючи такі розмови, терпла від страху за
свою дитину. Скоріш би додому!
А пасажири розмовляли далі. Хтось говорив: «Хто зоставсь, того за
дрібничку судять і — в Сибір, в снігу домучити». Інший додає: «Бо це
домовлено: вигубити найбільше; дано такий розказ. Викидають людей з хат,
в ліси, щоб там мерли. Багато з нашого села там опинилось. Викопували
ямки під кущами і тулилися. Або зведуть верхи ліщини докупи і
позав'язують, як курінь, і так живуть. На полі вигрібають мерзлу
картоплю — торішню, і ще не вмирають. Тоді партійці, а з ними червоні
картузи, ловлять людей і приводятьу сільраду, допитуються: «Чому ти не
вмер?» Бо їм того треба, щоб люди пропадали: такий план їм дано через
Москву, і далі, з сірчаного гнізда, що не при сонці називається».
Дарія Олександрівна не пам'ятає, як доїхала до своєї станції. Шлях
до села здавався нескінченним. Ось і хата. Але сина тут немає і не було.
Знеможена мати впала і заснула сном гірким, як болість. Вранці прибрала
рідні могилки, спекла корж. Виглядала сина, а його все не було.
Лихоманка тривоги охопила жінку. Вона написала записку Андрієві, поклала
під подушку шматочок хліба, взяла Оленчин зошит і поїхала на розшуки.
Село — як вовчі нетрі — розруйноване, спустошене, заросле і мовчазне.
26
Хлопець розгубився, коли течія внесла його у вагон самого. Кликав
маму, але його голос губився, неможливо пробитися й до дверей. Коли
поїзд рушив, обдивився — матері не було. Поплакав у кутку, а потім
заснув. Прокинувся пізно і вискочив з вагона, знаючи, що уві сні
пропустив багато станцій. Причепився на товарний поїзд і зійшов на
станції, схожій на Кленоточівську. Пішов до села. Але село було мертве.
Здибав якогось діда. Той сказав хлопцеві, щоб не ходив тут: піймають і
зварять.
Андрійко побіг на станцію. Причепився на поїзд, що йшов на підйом.
На вузловій станції його зігнали. Тоді він, як і інші хлопці, почепився
«під
пасажирським вагоном за залізяччя і помандрував. їхав, поки
страшенно схотілося їсти. Встав у невеликому місті і пішов на розшуки.
Знайшов лушпайки з яблука, потім рештки печива в коробці і підкріпився.
Хотів їхати далі. Побачив товарні вагони, намірився вскочити в один,
коли сторожа відвернеться. Але з жахом побачив, що там повно мертвих. І
почув, як начальник розпорядився скинути все це в шурх, а зверху — нафту
і дрова, щоб усі згоріли й не залишилося слідів.
Андрій похолов — і він би згорів, коли б учепився. Хтось викинув із
вікна пасажирського поїзда пакунок з об'їдками. Хлопчик схопив усе це й
жадібно з'їв. Далі знову мандрував під вагоном. Прокинувся від гамору —
ганяли «зайців». Старші подорожні говорили, що тут кордон з Росією і
гірко зауважували: «То не чути було, коли наше добро через нього тягли, а
тепер об'явився». «Вартові загнали збір в товарові вагони і весь потяг,
складений з них, пішов назад від замкнутого кордону. Назустріч, до
кордону, вільно бігли з України без числа ешелони, навантажені збіжжям,
городиною, м'ясом і всім, всім, що дає на землі невсипуща праця людей.
Але їх самих, примерлих від голоднечі, після того, як виробили багатство
для сусіда, гнано з пекельною лайкою геть: пропадати в розграбованих
руїнах».
Біля Андрія сидів довговидий сивий чоловік зі смутними очима. Він
розпитав хлопця, хто той: куди їде. Порадив їхати з ним у Білорусь — там
люди значно добріші, і робота є, гілки тягати. Адже ж і дорогу вже
згубив, три дні блукає. Та й матері може підсобити, як заробить хліба.
Андрій дуже скучав за мамою, але мрія порадувати її заробленим хлібом
перемогла. Він обернувся в родича дроворуба Никифора Петровича. Дядько
дав хлопцеві поїсти і розповів про свою попередню подорож до столиці на
півночі, де повно всякого награбованого селянського добра. Потім сказав,
що тепер вони поїдуть у Білорусь: там хороші люди, зберегли правду і
по-сусідському помагають.
Коли дізнався, що малий з Кленоточі, зрадів. Йому треба було
передати в село вістку про пічників Бережанів — обоє померли. Жінка —
від хвороби, а чоловік — упав з висоти на роботі.
Андрієві було жалко добрих людей, од яких завжди віяло спокоєм.
Ось прибули до станції, оточеної лісками. Усіх взяли на роботу,
поселили в бараках. Підлітки тягали гілля від досвіту до смерку. Люди
голодні і втомлені. Платня за каторжну роботу мала, бо й тут верховодить
моско-вин. Якби не давали супу — не вижили б.
Коли дядько Никифор і Андрій поверталися з села, де купили поживи
до лісного супу, якийсь шофер підвіз їх. У селі гарно нагодували і
відмовилися брати гроші, а городину продали дуже дешево. Дядько сказав:
«Дивись, народ великий, коли в нього душа велика і серце добре».
Спочатку Андрієві в таборі було цікаво, а потім занудьгував, бо все
— мати перед очима. Може, вона там самітня помирає. І вирішив їхати
додому. Никифоров сумно сказав, що не хотів би хлопця відпускати, але
раз той так хоче...Дав гроші, торбинку з харчами і листок із накресленою
дорогою.
27
Зароблені і подаровані гроші Андрійко беріг для мами на комерційний
хліб, сам їхав «зайцем». На одному вокзалі, де поїзд став надовго,
хлопець пішов пошукати чогось їстівного. Побачив недалеко схили і нірки
ховрахів. Вирішив спробувати щастя. Довго робив приладдя, довго заливав
нірку водою з калюжі, поки нарешті не поцілив ломакою звірка, що
вискочив.
Долаючи огиду до самого себе, обробив ховрашка, став підсмажувати
його на багатті. Коли їв, відчув чийсь погляд. Якась жінка стояла і
просто дивилася, як він їв. Андрій забрав їжу і пішов. Потім йому
зробилося не по собі, він повернувся, відділив частину м'яса, віддав
жінці.
Дорогу додому за допомогою креслення знайшов легко. Але вдома мами
не було — лише записка. Хлопчик поклав хліб під мамину подушку і пішов
на подвір'я. Могилки і все скрізь заросло бур'яном. Людей майже немає.
Андрій пішов до сільради — може, зустріне когось із знайомих. Але всюди
пусто. Біля дитячого будинку — живі скелетики ступають. Виніс скибочку
хліба жінці, що їла кропиву з дитиною на вулиці, але та вже десь ділась.
Дарія Олександрівна вернулась на станцію, де загубила сина, і вже
не могла звідти відійти, все ждала. Потім подумала поїхати додому, але
злякалася думки, що розминеться з дитиною. її мучили то напади страху,
то коротке безпам'ятство. Розгублена думками, не встереглася: її
схоплено і вивезено в степ, добре, хоч недалеко, верст за двадцять.
Ледве—ледве добрела з іншими до станції, живлячись то корінцями, то
перемерзлими торішніми бурячками чи дрібними соняшниками. Вийняла
Оленчин зошит, облила слізьми і поспішила до поїзда.
Люди з вагонів бачили, як висока худа жінка йшла і раптом упала.
Пасажири підбігли, побризкали водою, хтось поклав скибочку хліба.
Знайшовся і лікар. Попробував пульс і сказав, що вона помирає від
надмірного виснаження. Всі постояли мовчки, знявши капелюхи. Тільки один
подорожній з викривленими і брезкливими губами сказав: «Чорт з нею,
такі, як вона, не хочуть робити!» На нього так похмуро подивилися, що
він відметнувся від натовпу, погано лаючись.
Звернули увагу, що в руці у жінки якийсь зошит, взяли, прочитали:
«Зошит учениці... Олени Катранник». Той чоловік, що дав хліб, сказав:
«Найдорожча річ була в матері від покійної доні, мабуть, остання, вся
оплакана: з нею і смерть...»
28
Повертаючись через бур'янисті садиби, Андрій збирав по садках кісточки, розбивав їх і живився зернятами.
Біля садиби помітив лист. Адреса, як у них, лише прізвище інше —
Кантарик. Це — старим коло перехрестя. Вирішив однести. По дорозі
побачив бородатого чоловіка з торбою, який ніяк не міг хвіртку відчинити
— руки не слухалися. Це був Петрун, батько покійного шкільного товариша
Дмитрика. Андрійко допоміг дядькові дійти до хати. Вийшла жінка,
зраділа, а чоловік каже, що охляв зовсім, пропадає без хліба. Дав гроші і
попросив дружину піти щось знайти їстівне. Та попросила хлопчика
посидіти поки що біля недужого. Жінки довго не було, потім повернулася,
але без хліба, а з пляшкою горілки — нічого іншоге купити немає. Петрун
став докоряти — йому не горілка потрібна, а хліб, бо помре. Тоді Андрій
вирішив принести голодному хліб. Коли дядько побачив його — аж
затрусився. Сказав, що це його врятує і що він колись віддячить
хлопцеві.
Андрій поніс листа Кантарикам, але ті тільки—но померли обоє.
Хлопець злякався і втік. З того часу боявся підходити до чужих дверей,
здичавів зовсім.
Ходив завжди насторожений. Випивав колосся, що вже почало
наливатися. Помічав кожну зернинку, кожну кісточку чи торішній бурячок.
Не хотів нікуди йти із села, чекав маму, а вона все не йшла.
Коли зерно почало дозрівати, шукачів ставало все більше, а напади
сторожі — все лютіші. Спійманим давали десять років таборів. Все частіше
хлопець бачить у полі покійників. Він уже змирився з пусткою. Одного
разу його побачила тітка Петруниха і покликала до себе. Андрійко дивився
недовірливо й розмовляти вже одвик. Жінка дала дитині маленький
хлібець. Андрій вимовив «спасибі» і побіг у найдальший закуток їсти.
Тепер він знав, що ще є у світі хтось, хто був би до нього добрий. Став
спостерігати за хатою Петрунів. Недужий господар ледве молотив снопи, що
були, як віник.
Урожай 1933 року видався невиданий: ніби казковий. Важкі колоски
ждали женців. Але їх не було, бо народ повимирав. Не допомогли і
прислані із заводів та фабрик. Так і догнивав урожай на пні аж до
Різдва. Ті хлібороби, що хотіли підживитися сирим зерном на полі,
помирали на місці у страшних муках — шлунки не витримували. Схована
трупарня ставала дедалі жахливішою; тліла з нестерпною сморідністю.
Коли розгорнулися жнива, то всіх, хто міг косити або в'язати,
наймали на роботу. Ходив і дядько Петрун. А для хлопця настала грізніша
пора, бо скрізь стояли наглядачі.
Якось вранці Андрій прокинувся від того, що хтось стукав у шибку.
Це тітка Петруниха кликала його йти на роботу — дістане хліба. Сусіди
запропонували хлопцеві перебратися жити до них. їхній син помер, і не
вистачає однієї душі в хаті. Андрій пообіцяв перейти, але спочатку поїде
шукати маму.
Першими днями немічні хлібороби ледве здужали працювати. Потім,
підгодовані юшкою і кашею, віджили. Хоч робота не пригнічувала тяжкістю,
так мучив жах. Скрізь лежали мертві, і на жниварці не можна було
працювати. Люди задихалися від смороду. Петрунова жінка порадила
розводити вогнища і палити сирий бур'як — тоді дим переб'є нудотний і
страшний повів від покійників, які лежали на полі.
Андрій звик до роботи, охоче виконував усі доручення — і воду
женцям носив, і вогнище доглядав, і снопи тягав. Тітка була до нього
дуже добра; завжди щось приберігала з'їсти, не кривдила і не кричала.
Але коли хлопець побачив, як одна мати припала до свого сина, коли той
порізався бур'яниною, відчув себе нещасним сиротою і так гірко заплакав,
як ніколи в житті.
Андрій вирішив негайно їхати на розшуки матері, хоч як його
відмовляли. Вночі, коли дядько Петрун і тітка заснули, тихо вийшов,
зайшов додому — нікого немає. Присів біля порогу і задрімав. Коли
прокинувся, стрепенувся, бо багато часу пройшло. Треба вибиратися з
села, щоб ніхто не бачив. Йшов безлюдними вулицями. Коли порівнявся із
садибою пічника, не втримався — пішов подивитися, чи не зрушено
заповідного місця, де закопана церковна чаша. Ні, все на місці. Хлопець
перебирає руками рослини, що тут виросли, вловлює тонкий запах м'яти, і
це нагадує йому материну хустку. «Тут, під зеленню і ґрунтом — святиня,
про огненну силу якої страшно помислити. І стояти тут треба з пошаною! —
як в церкві».
Андрійко поспішав нерівною дорогою. Коли оглянувся — над заповідним
місцем підводилося якесь полум'я. «Палахкотливий стовп, що розкидав
свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис,
подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили
її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому колі.
Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навіки принести порятунок».
Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум'ям і димом, потрясаючи ревом
пустелі і нетра, вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон.
Не з китайських казок чи тибетських храмів — він летів із дивної
пекельної країни людоловів. Гнав над безмежжям Уралу, через хащі Сибіру,
мимо понурого Байкалу, через дикі кряжі Забайкалля, Становий хребет...
Жоден народний чи небесний герой — ані Микита Кожум'яка, ані сам
Юрій Переможець не в силі б подолати цього страшного дракона. У нього
шістдесят коробок—вагонів — шістдесят суглобів. Попереду вогненноока
голова — надпотужний паровоз «Й. С.» (Йосиф Сталін), а позаду — такий же
«Ф. Д.» (Фелікс Дзержинський). Біля кожного вагона — щетина багнетів. І
кожен вагон — руда домовина, в якій повно поглинених жертв, повно живих
мертвяків. Крізь заґратовані віконця видно тисячі мерехтливих тоскних
очей, що дивляться на втрачений світ — осяяну сонцем країну, озвучену
сміхом дитинства і юності, де лишилися мати, родина, дружина.
У цілому ж — це етап, «ешелон смерті», етапний спецешелон органів ОГПУ—НКВД.
Мчить ешелон без зупинки, несучи в собі приречених, безнадійних,
змордованих, хоче замчати їх у безвість, щоб ніхто й сліду не знайшов.
Вогненне око прожектора нишпорить по шпалах і нетрях — чи не тікає хто?
Іноді бахкає постріл. То вартовому ввижається зрада чи втеча, а він
мусить бути пильний, «бдітєльний», бо це його «дєло честі, дєло слави,
доблесті і геройства».
Утікають сотні, тисячі кілометрів. А дракон усе летить. Він — один
із багатьох і підтримує собою страшну легенду — таємничу легенду про
зникнення душ.
На окремих пунктах ешелон зупиняється. Тоді вартові біжать по дахах
вагонів, перевіряючи, чи ніде не проломлено. Перестукують стіни: чи не
зрушена дошка десь?! Адже їм неодмінно треба «довезти етап до
призначення — до тієї прірви, що десь утворилася і що її від років уже
вигачують людськими кістками та душами і не можуть ніяк загатити».
На кожній зупинці пробігає вздовж ешелону начальник етапу, стурбовано озираючи вагони. Десь на середині зупиняється і кричить:
— Многогрішний!!!
Замість багатьох очей з'являється пара мерехтливих цяток, а голос, як із могили, понуро відповідає:
— Я!..
— Звать!?
— Григорій!
Начальник якусь мить вдивляється в ув'язненого, заспокоєно обертається і йде назад.
Арештант відходить від вікна і з пекельним гнівом цідить крізь зуби: «Бережеш, с—с—собака!» Інший насмішкувато каже:
«— Отак! Ти, браток, як генерал тепер! Сам великий начальник не їсть і не спить — все прибігає з поклоном».
Ешелон зривається і летить далі, а в грюкоті коліс зринає раптом
пісня — важка, бурлацька — «Та забіліли сніжки, забіліли білі...». І
скільки б вартові не стукали оскаженіло в стіну вагона, пісня не
вмовкала, билася, як птах, у домовині.
Начальник прибігав до Многогрішного на кожній черговій зупинці. І
після кожної нової перевірки дедалі більше заспокоювався, навіть додавав
насмішкувато: «Маладєц!» А в Григорія «все більше було тут і
безоглядної рішеності на щось надзвичайне... Клекіт зборканої, але не
зламаної і не упокореної волі, що проривався зі стиснених щелепів, не
віщував нічого доброго».
Ешелон пролітав мимо дивних, чудових країв. Раптом, на п'ятнадцяту добу шаленого гону, земля обірвалася. Далі був океан...
Поїзд зупинився і став витрушувати з себе вантаж. Дивно, як могло вміститися стільки люду в цих брудних рудих коробках!
«Тисячі! Тисячі обірваних, брудних, зарослих, як пращури, і худих,
як скелети, людей! І все старих, згорблених. І хоч серед них багатьом по
20— 25 років лише, але всі вони гейби діди. Тисячі завинених в дрантя і
коци і так — напівголих, викиненихз вітчизни, з родини, з спільноти,
погнобле-них, безправних, приречених... Так, приречених на загин, десь
там, куди, ще вони не дійшли...
...Вони купчились отарами, зігнані в великі купи, мов вівці, і
оточені шпалерами варти, тупо дивилися вперед — на сиву пустелю, в
заткане легким туманом безмежжя.
Туди стелився їм шлях — через те море Японське та й через той океан
Тихий безмежний. Етап іде на Магадан десь. Це ще тисячі кілометрів
водяною пустелею до понурої, невідомої Колими а чи й далі.
Та ніщо їх не зворушувало і ніщо їх не лякало. Вони були тупі й
байдужі, виснажені, дивились просто себе на воду... Кияни, полтавчани,
кубанці, херсонці...— діти іншої, сонячної землі й іншого, сонячного,
моря».
Вартові розігнали місцевих жителів, пильнували арештантів, піднявши рушниці й тримаючи псів—вовчурів напоготові.
І раптом зчинився переполох. Начальник ешелону побіг перевіряти, чи
є серед ув'язнених Многогрішний, а його не було. Всіх людей поклали на
землю, стали перераховувати. Одного не вистачало. Вартові скаженіли.
Перевірили вагон і виявили перерізані ножем дошки. Григорій вистрибнув
на ходу поїзда і навряд чи отой сміливець лишився живим, але арештанти
зраділи. У них аж дух піднявся, озвалася давно розчавлена людська
гідність. Пригадувалися слова втікача: «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити
гниючи!»
Людей повантажили на пароплав. Вони вже знали всі подробиці втечі
цього сміливого юнака, приреченого на двадцять п'ять років каторги.
«Прощались із землею, прощались із усім. А ввіччю, либонь, стояв
відтворений о'браз того, хто не здався, хто лишився таки там. Образ як
символ непокірної і гордої молодості, символ тієї волелюбної і
сплюндрованої за те Вітчизни...
Пароплав канув у сивім тумані. Аза ним поснувалась легенда про гордого сокола, про безумного сміливця...
Недоказана легенда про нікому не відомого гордого нащадка першого
каторжанина Сибіру, про правнука гетьмана Дем'яна Многогрішного».
Тим часом по всій Транссибірській магістралі і по всіх прикордонних
заставах було розіслано телеграми про втечу і розшук «страшного
державного злочинця». Особливі прикмети: юнак 25 літ, русявий, атлет,
авіатор.
Розділ другий Світ на колесах
«Поблискуючи нікельованими ручками м'яких купе, сяючи яскраво
освітленими вікнами, тим же маршрутом по Транссибірській магістралі йшов
інший експрес — «Тихоокеанський експрес нумер один».
М'яко погойдуючись, як у мрійному вальсі, пишаючись шовком фіранок
на вікнах, мерехтячи люстрами, котився він, ніби разок блискучих
коралів... Віз, заколисуючи, екзальтованих пасажирів десь у невідомий і
вимріяний, казковий край, в дивне золоте ельдорадо».
Це був найкращий і наймодерніший експрес у СРСР, розрахований на
десятиденну комфортабельну мандрівку — 12 тисяч кілометрів залізничної
колії.
«У м'яких купе мрійно і затишно. Заставлені квітами, набиті
валізами і патефонами, осяяні світлом різнокольорових абажурів, вони
були заселені експансивними і горластими мешканцями різного віку й
статі. Цілий експрес був набитий ними, творячи окремий світ — світ на
колесах і в той
же час відтворюючи копію тієї фантастичної «шостої частини світу» — копію в мініатюрі, лише трохи причепурену і розгальмовану.
...Інженери і авіатори, ударники і так літуни, партпрацівники і
туристи, колгоспні колективізатори і радгоспні бюрократи,
раціоналізатори й індустріальні авантюрники, прокурори і розтратники,
потенціальні злодії... Цивільні і військові... Працівники органів
«революційної законності» і контрабандисти... І літні «відповідальні»
пани, і ексцентричні, але так само «відповідальні» панни, чи то пак
«товаришки» пані і «товаришки» панни з коханцями й без коханців, з
портфелями і без, з партстажем і без... Закохані «кішечки» і ще більш
закохані «котики» ...Відповідальні відрядженці і безвідповідальні рвачі
та дезертири, з партквитками і без, з дисциплінарними стягненнями і
без...
...Словом — цвіт робітничо—селянської імперії у всій його величі і багатогранності».
Усе це мандрівники, шукачі щастя й пригод, а найбільше — кар'єри.
Поїзд живе «реальним і напівфантастичним, але безжурним, рожевим
життям... Як той метелик—одноденка». Тут немає начальників і черг,
традиційних зборів. «Світ ідеальної свободи і повної відсутності
диктатури».
Проблискують дні і ночі. Пролітають мимо ліси, пустелі, гори. А в
експресі панує володар дум і сердець — Арсеньєв з його «Дерсу Узала»,
уссурійською тайгою, женьшенем і тиграми.
Про тигрів розмов найбільше. Про них розказують страшні історії, сперечаються, через них навіть сваряться.
«Тигри. Страшне божество, смугасте шкірою, а ще смугастіше
репутацією. Всемогутній «Амба», славніший за самого Арсеньєва і
екзотичніший за все на світі.
...З тиграми міг змагатися хіба тільки женьшень — чудесний
корінець, могутній талісман, міфічний і одначе реальний плід
уссурійського ельдорадо... Навіть папороть, що цвіте в ніч проти Івана
Купала по цілій європейській літературі, з усіма скарбами, що вона їх
береже, з усім комплексом легенді казок, блідне перед тим магічним
женьшенем».
Чи думав Арсеньєв, що його твір підніме таку масу людей і пожене їх
у край, який дивно поєднав у собі субтропічний рай і сибірське пекло? У
країну, де письменник пообморожував ноги й легені та врешті й дочасно
помер у біді та злиднях.
Експрес летів собі далі. Мінялися краєвиди, мінялися й настрої
пасажирів. Усе вражало їх новиною, щораз то чудовішою. На станціях
купували вироби народної творчості — гармонії, сопілки, свистілки,
в'ятські іграшки, кошики, капці. Біля Іркутська співали давньої
каторжанської пісні. Біля Байкалу купували омулів, бо це не просто риба з
тієї «омулевої бочки», про яку співала ціла романівська імперія, згодом
— ціла «широка страна родная», а символ суворого байкальського краю.
Разом із змінами у зовнішнім світі пасажири відчувають зміни
внутрішні, пов'язані з різницею у часі. «Вдень хочеться спати, а вночі —
їсти. В обід нерви стають мляві, а вночі нападає ентузіазм». Створився
хаос. Деякі звели свої потреби до їсти і спати, інші не давали спокою
лікарям, які, втративши самі сон і спокій, «грали напропале в преферанс,
загубивши межу між ніччю і днем».
Коли поїзд їхав Забайкаллям, пасажирів став розважати якийсь
професор історії. Він розповідав їм про перших каторжників Сибіру,
перших політичних засланців — навіженого протопопа Аввакума та бунтаря й
«ізмєнніка» — «малоросійського» гетьмана Дем'яна Многогрішного.
«Це вони були відкривателями і зачинателями тієї жахливої сторінки,
першої сторінки в епопеї невимовних людських страждань на цій землі...
За ними пішли чередою безліч інших, відомих і безіменних каторжників... національних героїв цілої низки народів...»
І мов ілюстрація до професорової лекції обабіч колії, спершись на
кайла та лопати, по коліна в грязюці та воді, вишикувались цілі хмари
каторжників. Бамлагівці...
Всі кинулися до вікон. Ось вони, справжні, невигадані. Вимучені,
виснажені, в лахмітті. На них страшно було навіть дивитися. Стояли
нескінченними лавами, обтикані патрулями з рушницями і псами.
Вони прокладали нову магістраль, вимощуючи її своєю розпукою,
стражданнями, гатили собою прірви й провалля. Нащадки Многогрішного і
нащадки Аввакума.
З вікон експреса почали летіти речі — махорка, плитки шоколаду, хліб, черевики...
Бамлагівці кинулися до подарунків, топчучи один одного. Почалася стрілянина.
Дехто з пасажирів, не витримавши цього видовища, зайшовся буйним
плачем. А шеренгам каторжан не було краю, вони вставали, мов з—під
землі.
Та все те промайнуло, як марево, і лише на хвилинку затьмарило
настрій пасажирів експреса. Натомість прийшли нові враження, ще
екзотичніші.
* * *
У салон—вагоні затишно, крутяться вентилятори, пляшки з коньяком та
винами чекають, щоб їх відкоркували. Скляні вази запрошують покуштувати
тістечка та цукерки. Кельнери стоять напоготові, вгадуючи кожне бажання
клієнта.
Але відвідувачів стає дедалі менше — в декого спорожніли кишені,
інші захопилися преферансом до одурення, деякі накручують на патефоні
модну румбу.
Лише кілька людей у салон—вагоні. Один з них — майор, чорнобривий, з
м'ясистим носом, років за тридцять. Попиває червоне бордо і читає
«Правду». Студіює промову вождя на черговому з'їзді ВКП(б). Іноді виймає
олівець і щось підкреслює, захоплено посміхається.
«Майор виглядає — як саме втілення могутності, сили і гонору своєї
«пролетарської» держави. В цілім експресі не тримається ніхто так гідно,
так незалежно і гордовито, ба навіть трохи презирливо, з таємничою
міною і незрівнянним почуттям вищості».
Його не хвилюють ніякі ексцентричні історії, бо він знає і може ще й
не таке, він сам —легенда, від якої і в тигрів, мабуть би, шерсть стала
дибом.
Він їде на інше полювання, діставши нову високу посаду. Майор дисциплінований і точний, не схильний вдаватися у дрібниці.
У другім кінці салон—вагона сидить весела компанія з п'яти
гультяїв. Це, очевидно, ті, кого ніщо не втримує. Вони вічно літають з
місця на місце, добре заробляючи, а ще краще розтринькуючи гроші та
скалозублячи з усього. Ці молоді люди поводяться як мільйонери,
замовляють кав'яр (ікру), заставили два столи батареями пляшок та
наїдками. Потім, поглядаючи на майора, переводять розмову на
бамлагівців. Майор поблажливо посміхається: нехай, мовляв, скалозублять,
все одно це ті, що там побували або кандидати туди.
Один із гультяїв, якого його товариші жартома звали «професором»,
узявся розказувати про те, як Бог сотворив химерний край, куди вони
їхали.
Ішов, мовляв, Бог із заходу на схід, ніс у мішку всякої тварі та
всякого насіння багато і розтикав по землі, що де приходилось. А як
дійшов до хребта Сіхоте—Аліня, то побачив: земля вже скінчилась, а в
мішку ще всього багато. Він узяв та й висипав з мішка решту, аби не
вертатися назад. Відтоді й почалося — і поперло, і погнало! І таке
сотворилося, що люди ще довго ламатимуть голови, як то могло трапитись.
Тому краю могли дати раду лише турки або запорожці. Чому вони? А
тому, що так уже заведено на цій землі — як десь нема кому дати ради, то
посилають туди запорожців. На Кубань? — Запорожці. На Терек? —
Запорожці. Під Петроград? — Запорожці. І тут теж... Цар Микола, бач, не
був дурень, коли напосівся на тих дурних «хахлів».
Слухачі «професора» сміялися і запивали лекцію горілкою.
До салон—вагона зайшло двоє в гумових плащах, хромових чоботах і
модних узбецьких тюбетейках. Сіли за стіл, випили пива, ліниво обвели
всіх присутніх поглядом і підійшли до хлопця з компанії гультяїв у
френчі й галіфе кольору кави:
«— Слєдуйтє за мной!»
Юнак спочатку не зрозумів, здивувався, тоді гість у тюбетейці
грізно крикнув, що він заарештований. Хлопець зажадав побачити ордер на
арешт, але натомість йому піднесли до носа пістолет. Він вихопив свій —
зчинилися галас, лайка. Невдовзі юнака у френчі скрутили і роззброїли.
У цей час підвівся майор і, підійшовши ближче, запитав, у чому
справа. Йому на вухо щось сказали пошепки. Майор голосно вигукнув:
— Многогрішний?!
Він люто вилаявся, потім наказав звільнити юнака у френчі, якого
помилково прийняли за Многогрішного, перевірити документи і подати
рапорт начальству, бо Многогрішного він знає особисто.
«Тюбетейки» брутально лаялись, виправдуючись перед юнаком у френчі,
той обкладав їх понурою босяцькою лайкою. Йому повернули пістолет і
пояс. «Френч» ще раз вилаявся, обізвавши тиху «тюбетейках» йолопами, що
не вміють «чисто работать», і вийшов геть, не попрощавшись.
Товариство було приголомшене несподіванкою і зрозуміло, що й тут не можна безпечно гуляти та правити теревені.
У ресторані залишився сам майор. Він пив коньяк, проганяв і не міг
прогнати тривожних спогадів, зв'язаних з «тим проклятим іменем».
Два роки тому майор вів слідство над одним бортмеханіком та
авіаконструктором — «над тим зоологічним націоналістом, над тим дияволом
в образі людини». «Що він з ним не робив!.. Він йому виламував ребра в
скаженій люті. Він йому повивертав суглоби... Він уже домагався не
зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та
благати його, як то роблять всі... Авжеж! Дивиться виряченими очима — і
тільки. Як каменюка. Спершу зухвало і скажено відбивався, вибухав
прокльонами і сарказмом, плював в обличчя йому, слідчому, а потім лише
хекав крізь зуби і мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав
презирливо... Його вже носили на рядні, бо не годен був ходити...
Він уже конав — але ні пари з уст. А ті очі, очі!
Вони йому отруїли спокій і сон, вони йому отруїли, далебі, все життя».
Майор уже хотів повиштрикувати ті очі, але сам би не подужав, робити ж це при свідках не схотів.
Ще спочатку цей юнак сказав слідчому, що він і всі замордовані
переслідуватимуть того все життя — і коли він спатиме, і коли буде з
коханкою, і коли голубитиме дружину чи бавитиметься зі своєю дитиною —
вони кричатимуть і ревтимуть.
Той диявол і чаклун таки наврочив йому безсонні ночі та маячіння.
Слідчий боявся сам спати — і одружився. А одружившись, утікав геть на
люди, боявся ночувати вдома. Особливо після того, як той маніяк утік із
божевільні (а був він, виявляється, зовсім не божевільний).
Потім його спіймано. Слідчий — тепер уже майор — сам напросився
вести слідство, щоб довести справу до кінця, бо поки той живий, він не
матиме спокою.
І ось — маєш!.. Авіатор знову втік, і якраз у цих краях. Майор пив
коньяк, а здавалося йому, що то кров. Він вилив коньяк геть за вікно, і
тоді рюмка подивилася на нього кривавими очима, в яких палала
ненависть...
Розділ третій Навзаводи із смертю
Височенна чотириярусна тайга, буйна й непролазна, стояла навколо як зачарована. Ніщо ніде не шелесне, не ворухнеться.
Сорокаметрові руді кедри підпирали небо. За ними тяглися осики та
інші листяні дерева. Третій ярус утворювали ліщина та ялина, оповиті
диким виноградом.
Внизу, в четвертому ярусі,— суцільний хаос. Височенні трави,
повалені вздовж і впоперек дерева — потрухлі та ще не потрухлі. По землі
слався мох. Було напівтемно і вогко, лише де—не—де проривався сонячний
промінь.
Несходимі нетрі то спускалися схилом униз, то підіймалися вгору.
Смугастий бурундучок прислухався до лісових шумів. Здається, зараз
йому ніщо не загрожувало. Звірок став гратися із сонячними зайчиками.
Раптом завмер, потім миттю скочив на високий кедр. Він знав усіх своїх
друзів і всіх ворогів. Але такого ніколи ще не бачив.
Видряпавшись нарешті на гору, похитуючись і важко дихаючи, стежкою
йшла двонога істота — обірвана, худа, в лахмітті. Людина була молода і
зовсім—зовсім збезсиліла. Почорніле обличчя юнака заросло щетиною.
Щелепи міцно стиснуті. Він розмовляв сам із собою: «Пропаду, немає
сил... Ех, голова!.. Все витерпіла ти, все винесла, а от загибаєш...»
Він ішов п'ятий день. Не йшов, а гнав, як молодий гордий олень,
летів з пазурів смерті на волю. Ще трохи — і він врятований. Він чкурне
геть в Маньчжурію, Японію, Аляску, Китай, у нові, незнані краї. Він
об'їде навколо світу і повернеться додому, але вже як завойовник, як
месник.
Йому здавалося, що він летить. Насправді ж іти ставало дедалі важче, інколи доводилося просто повзти.
Стежечок уникав — боявся зустрічі з людьми. Вночі зупинявся і спав,
де довелося,— на колоді, в ямі, навіть випадково зігнав із лігва
якогось страшного звіра. Вранці прокидався мокрий від роси.
Його долала втома. Потім прийшов голод. Та нічого їстівного втікач
не знаходив. Не бачив і не чув ні звірів, ні птахів. Рвав і їв якісь
корінці, від яких шлунок болів ще більше.
Але відчай не брав його. «Дуже—бо багато він перетерпів, щоб ще
впадати в відчай. Він уже мав нагоду безліч разів умерти, і це велике
щастя, що він іде цим зеленим, безмежним океаном». Зціплював зуби і
йшов, і йшов. «Його гнала вперед надзвичайна впертість, сто раз
випробувана і загартована мужність. Вперед, наперекір всьому! А
спокійний його розум констатував, що все ж таки він гине, йде
тонюсінькою гривкою, як лезом меча, межи життям і небуттям. Один подув —
і він звалиться в чорну безодню. Ні!!!»
У голові паморочилось, очі заплющувалися. Коли розплющив їх —
здивувався. Навпроти нього сидів смугастий звірок, який теж витріщився
на гостя. Переконавшись, що дивна істота не рухається, бурундучок став
їсти горішок.
Мандрівник дивився жадібно і заздрісно. Потім потихеньку став
підкрадатися. Це ж його порятунок! Звірок ніби нічого не помічав, але
коли руки юнака наблизилися, миттю скочив на дерево. Втікач у розпачі
почав стукати потрухлявій колоді і раптом намацав горішки. Це була
бурундукова комора. Юнак сів і почав їсти горішки з блискавичною
швидкістю. Намацав біля себе якусь рослину, спробував — ніби часничина.
Це було чудово! Одурений голод поволі вщухав. Поверталися сила і спокій.
І не так від горіхів, як від надії на порятунок. Мандрівникові навіть
повернувся його добрий гумор, і він вибачився перед бурундучком за
грабунок. Виламав палицю і сказав собі: «Вперед, Робінзоне! Бог не без
милості, козак не без щастя».
Напився з підземного струмочка, і відчув себе значно сильнішим. У
тайзі ніби аж повиднішало. Юнак став помічати сліди звірів. Але де ж
вони? Перевтома і голод знову стали даватися взнаки, а він ішов далі
стежкою, що підіймалася вгору. Нарешті добрався до вершини перевалу. Але
й за ним простягався безмежний зелений океан, який йому, мабуть, ніколи
не перейти і не подужати. Краса неймовірна і... страшна.
У нього ж немає ані рушниці, ані сірників. Лихоманить, яку пропасниці...
Навколо гудуть бджоли. Мандрівникові здається, що він, маленький,
на пасіці в дідуся. Раптом схоплюється — тут десь недалеко є житло! Ось і
стежка до нього. Йти туди, це єдиний порятунок!
Втікач ішов до полудня, але не здибав навіть натяку на житло. Мабуть, цю стежку протоптали звірі за ціле тисячоліття.
Нарешті дійшов до бистрої гірської річки завширшки з Ворсклу.
Простяг ноги у воду, щоб втихомирити біль у м'язах та суглобах. Потім
занурив у воду голову і груди. Коли виліз із води, побачив старий
заіржавілий мисливський ніж і дуже зрадів. Став чистити його, натирати
та гострити. Ніж був добрий, загонистий. Отже, мав неабияку зброю.
Йшов далі і думав, де б той ніж застосувати. Вирішив поголитися.
Може, тоді життя покращає і доля його не цуратиметься. Коли умився і
глянув в озерце, стало шкода себе, молодого, безжурного, веселого
обличчя, що колись зводило з розуму дівчат. «Шкода молодості, шкода
втраченого безповоротно того, що вже ніколи, ніколи не повернеться. З
води дивилося суворе, металеве обличчя...»
Надвечір сили зовсім покинули втікача. Він ліг на землю. Сьогодні вже шостий день. Коняка й та б уже давно здохла...
Юнакові примарилося золоте його дитинство, Ворскла, Дніпро, пісня матері, яка крутить веретено.
Раптом чується постріл і жахливий крик людини, що її вхопила зубами смерть: «Грицьку!!!»
Хлопець схоплюється, плутаючись у бур'яні, біжить на крик. Вискакує
на галявину і бачить, що якась людина, забившись у розколину межи
камінням, відбивається прикладом рушниці від величезного чорного
ведмедя. Втікач намацав ніж і, гнаний п'яною жагою помсти, пішов на
звіра. Встромивши ніж прямо в горлянку хижака, сам упав непритомний.
* * *
По голому кряжу їхало троє вершників. Один із них когось віз
поперек сідла, як колись запорожець у сиву давнину, рятуючи товариша.
Розділ четвертий Родина тигроловів
Пісня виводила з небуття. А спочатку була темрява, липка й
волохата. Мрійний дівочий голос співав про трьох соколів. Втікачеві
здалося, що він удома і що співає його сестра Наталка.
Коли розплющив очі, то побачив дівчину, та це була не сестра. «Але
така ж хороша та бистроока, із стрічкою над чолом і юна, смаглява від
сонця».
Дівчина радісно скрикнула, сповіщаючи батька про те, що їхній гість живий, уже дивиться.
Григорієві здалося, що в нього галюцинації. Адже він лежить у хаті з
образами у кутку, прибраними королівськими рушниками. За іконою Миколи
Чудотворця висить кропило з васильків, на стелі, зовсім яку них вдома,
напалені чорні страстяні хрести. А жінка в очіпку та рясній стародавній
спідниці, як мати, несе тарілки. «З нею бистроока дівчина виступає, мов
горлиця... Біля вікна, тримаючи козацьке сідло й ушивальник, звівся і
стоїть густобровий, кремезний парубок...»
Літній чоловік, називаючи парубка Грицьком, наказує тому сідлати
коні — їхати до Києва. Втікач не розуміє, де він, і злякано кидається.
Його заспокоюють, кажучи, що, може, він тамтешній — то відвезуть. У
Григорія аж мороз поза шкірою пішов. Він згадав Лук'янівську в'язницю,
Київське ОГПУ — НКВД. Отак! Утікав, утікав і потрапив назад. Як же це?
Він зараз піде, тікатиме. Далі вдав із себе байдужого і запитав, чи
далеко до міста. Йому відповіли, що ні, верст із 400.1 спитали, звідки ж
він. Григорій, вагаючись, все ж таки відказав, що він теж із Київського
району, із села Трипілля.
Жінка аж руками сплеснула: це ж хлопець з України, із того ж села, що і її мати. Земляк!
У Григорія аж чорна гора з душі зсунулась. Стало легко і радісно.
Біля нього стояли рідні, близькі люди. Упадають коло нього, як мати, як
батько, як сестра і брат. А Київ, мабуть, тут є ще один. Хлопець
попросив дозволу називати жінку матір'ю, бо вона така ж, як його мати.
Юнака напоїли зіллям, «що й мертвих підіймає». Господар перед
від'їздом вирішив випити й собі за гостя, який врятував його дочку. Але
той
нічого такого не пам'ятав, він пригадував тільки пронизливий крик юнака, на якого напав ведмідь.
Батько сказав, що Григорій тепер вдома. На багато верст навколо
лише ліс і звірі, а людей нема. То ж хай він буде веселий і щасливий.
* * *
Сонце залило кімнату. На столі сиділо ведмежа і кумедно відганяло бджолу від свого носа, вмоченого у щось солодке.
Григорій прокинувся, і дивно йому стало. Він у білій мережаній
сорочці. На покуті вишивані рушники, яку його бабусі, різьблений мисник,
піч помальована квітами. Все, як удома, тільки підлога з дошок та на
стінах висить зброя — рушниці, карабіни.
У хату ввійшла дівчина, повісила на стіну рушницю. Спитала: «Ну як, козаче», а він відповів: «Гарна!»
«Дівчина насупилась, набурмосилась і від того ще покращала. Яка
вона хороша! Такої він, далебі, ще не бачив. Якесь дивне поєднання
надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка, як пантера, і така ж
метка, мабуть, а строга, як царівна. Він дивився на дівчину і почував
себе ніяково, як школяр, їй найбільше вісімнадцять років, а таке
сердите».
Григорій спитав, як звати дівчину, а вона перевела на жарт і стала
сама його розпитувати, говорячи, що знає — він з України і є в нього
дівчина—любка Наталка. Хлопець засміявся і пояснив їй: Наталка — не
дівчина його, а сестра. І спитав, звідки вона все знає. Дівчина
відповіла, що він п'ять днів марив таким страшним — карцерами,
трибуналами, розстрілами, що вони аж злякалися. Григорій сказав, що то
він начитався страшних книжок. Наталка, по очах видно, не вірила і
спитала насмішкувато — то він і в цей далекий край потрапив так, як це у
книжках написано, а не насправді?
Тоді Григорій серйозно і стурбовано проказав: «Я знаю, що ви всі
думаєте про мене хтозна й що. Але запевняю вас... Слухай, що я скажу: що
б ви не думали і як би не думали, я хочу лише сказати... що я чесна
людина. От. Потім сама побачиш».
Наталка зупинила його і передала слова свого батька: «Відколи ти в
цій хаті — вони відповідають за тебе... як за сина, от. І нічого не
хочуть знати».
Хлопець почав розпитувати, яке ж їхнє прізвище і кого це він тут урятував, чи не її, бува?
Наталка з гордістю сказала, що їхнє прізвище Сірко — з
діда—прадіда. А врятував він дійсно її. І раптом перевела розмову на
ведмежа, яке здирало зі стін фотографії. Дівчина схопила звіреня й
шпурнула його в куток, а воно заскімлило, як дитина.
Григорій запитав, що то за народ на фотографіях — їхній рід?
Наталка подала йому фотокартки. «Дівчата у вишиваних сорочках та в
намисті, у чоботях якихось чудних, хутрових. Ось дружки весільні... А
ось — ціла родина. Величезна родина! Діди, батьки, онуки й правнуки —
чоловік із сорок. Цілий рід! Дід з бабою посередині, решта, згідно з
родинним станом, розташувались обабіч і ззаду... І все це на тлі гір.
Українська степова родина на гірському тлі. Як десь на Закарпатті.
Чудне... Ось хлопці верхи — чоловік з дванадцять — цілий загін з
рушницями через плечі, в папахах, оточені зграєю здоровенних гостровухих
собак. Коли б не ці мисливські собаки, можна б подумати, що це
козацький загін. Атаки козацький, бо це ж уссурійські козаки».
Аж ось не зовсім звичайна фотографія. «У дерев'яній клітці
здоровенний тигр роззявив пашу, реве. Збоку стоять чотири мисливці,
спираючись на рушниці. Один старий і три молодих. Всі в чуднім одязі — у
шкіряних штанях химерних, у шкіряних піджаках, підперезані
набійницями». І один з них... Наталка! Тепер зрозуміло, на якого «юнака»
напав ведмідь і кого було врятовано.
Наталка посадила на ліжко ведмежа і сказала, що це Григоріїв дружок, він його посиротив, то хай забавляє. .
Хлопець, здивований, попросив її розповісти, як усе трапилось.
Дівчина сказала, що вони були на Зміїній паді, солили землю для
пантовки. Вона взяла дробовик із двома набоями і пішла підстрелити
тетерева чи рябчика на юшку. Зайшла далеко і натрапила на ведмежа. Взяла
його й забула, що десь поблизу має бути його мати. Аж ось з'явилась і
сама розлютована ведмедиця. Наталка покинула маля, вистрелила з
дробовика, але тільки роздратувала звіра. Кинулася в розколину між
скелями, а ведмедиця за нею, думаючи, що там її дитина. Наталка стала
звати брата на допомогу, та він був далеко.
Ось тут і прибіг хтось страшний, і на людину не схожий, встромив
ножа в горлянку звіра і впав під ним замертво. Забрали мисливці ведмежу
шкіру, ведмежатко та Наталчиного рятівника і поїхали рятувати його
самого.
Григорій став розпитувати дівчину про ту фотографію з тигром, а
вона відповідала недбало, так, ніби йшлося про звичайну справу. Дійсно,
вони ловлять тих «кішок» живцем і здають у Хабаровськ. За це їм платять
товаром, отак вони й живуть. Розказала про брата Миколу, який загинув на
небезпечному полюванні.
Тоді Григорій спитав, чи не краще було б сіяти хліб, вирощувати
свиней та курей. Але Наталка заперечила, що то не так цікаво, а смерті
боятися — сидіти на печі, та й там чи встережешся.
Тут мати запросила гостя обідати, поставила чарочку із зіллям. Ведмежа й собі ластилося до бабусі, просячи їсти.
* * *
Перед хатою цвітуть гвоздики і змагаються з пишними дикими
саранками. І скрізь по схилу річки квіти перегукуються різними
кольорами. Видніється невеликий город і пасіка. Двір без тину й без
воріт. Хата стара, але
дебела, рублена з дорогого дерева, з різьбленими ґанком та
віконницями. Праворуч — комора, повітка для коней, корівник, ще якісь
будівлі.
До найближчого селища, що складається з кількох хат і зветься
Копитонівка, 50 кілометрів. Отже, небезпека від людей була тут найменша,
а ці люди, в яких жив утікач, навіть охороняли його.
Дома були тільки Григорій, мати й Наталка. А батько з Грицьком як
поїхали, то ось уже два тижні їздять. Сьогодні вони мали повернутися до
дому. Чекаючи, хлопець хвилювався — як до нього поставляться, може, вже
не так, як коли він був хворий.
Наталка прала білизну на річці, хвацько вимахуючи праником. Луна
бігла нетрями і, здавалося, то б'є десь перепел у пшеницях на зорі.
Григорій тепер чомусь боявся Наталки, ніяковів при зустрічі з нею.
Вона навіть не розуміла, яка чарівна. Та схожа на дивну рослину, що має
гострі колючки. Дівчина—звіроловка, переможниця страхіть усяких!
З хати вийшла мати і стурбовано подивилась туди, за річку, за
зелене море, де простяглася стежка, на ліс — чи не їдуть чоловік із
сином? Спитала Наталку, що вона думає, а та безжурно відповіла, що
повернуться їхні незабаром, ніде не дінуться.
Матері років за п'ятдесят, а виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у
неї такий, яку дочки, тільки тепліший, ближчий. Але вимова не київська,
а полтавська, з м'яким «л».
Сіла мати на ґанку поряд з Григорієм і стала говорити, що Бог
нагородив її хорошими дітьми, з характерами, які саме підходять до
такого суворого краю. Пожурилася за сином Миколою, що загинув на
полюванні. Глянула на Григорія і сказала, щоб він вірив у своє щастя, бо
у сміливих воно завжди є.
Почала пригадувати, як ще 1887 року вони приїхали морем у цю
страшну й дику пущу, як потихеньку освоювали її, обживалися. Місцеві
люди сміялися, що переселенці з України намагалися зберегти свої звичаї
та побут. Навіть хати робили з глини і білили, хоча навколо були ліси.
«Колись, до революції, здорово жили тут наші люди. Довго борюкались із
злиднями, але ж потім і жили добре. Тут край працю любить та й
винагороджує ЇЇ щедро. Тут рай був, а не край як для робочого. І ліс, і
золото, і риба, і земля хліб родить, і ягода всяка, і все — бери тільки.
Лишень треба рук. А народ наш робочий. То ми й жили колись!»
І розповіла далі мати, що ця хата була лише для промислу, а жили
вони в іншій, великій. Сімейка понад п'ятдесят чоловік! Дід мав сім
синів, женив — не відділяв. Дочок заміж віддав — теж не відпускав, брав
зятів у прийми. Отак і жили. Сірків куток — то ціле село. Жилося весело.
Старий мав стільки худоби, що не знав їй ліку. Пасіка — вуликів з
двісті. Трудилися щиро, то й мали. І золото копали, і рибу та звіра
ловили, і ягоди та кедрові горіхи збирали. Рушниці собі добували добрі,
виготовлені за кордоном. Це була друга Україна, нова, щасливіша Україна.
Тому й назви селищам
давали: Київ, Чернігівка, Полтавка, Катеринослав, Переяславка.
«Прийшла совєтська власть і все перевернула. Перевелися люди, і життя
звелося нінащо...» Не стало Сіркової держави. А вони плюнули й
перебралися сюди, подалі від людей, щоб по—своєму віку доживати. Уже
років з десять тут живуть.
Григорію було приємно слухати цю жінку. Він дивувався її простій
мужності, волелюбній гордості. Спитав, чи не скучає за Україною. Та
відповіла, що мало її пам'ятає, але згадує, як тужила за рідним краєм її
мати.
Стискалося Григорієве серце, коли він згадав, що вже немає того
тихого сонячного краю, яким була Україна. «Що садки вишневі
повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне
людям потемніло... Але він мовчав. Нехай. Нехай любить її такою, якою
пам'ятає».
Втікача зворушувало, що ці люди, хоч і догадуються про щось, але з природної делікатності ні про що його не розпитують.
Раптом Наталка закричала: «Наші їдуть!» Мати здивувалася, а дочка
сказала, що почула гавкіт собак і години за дві батько з братом будуть
вдома. Мати заклопоталася з обідом, Григорія ж попросила допомогти
Наталці розвішати білизну. Парубок взявся за роботу, але дівчина весь
час кепкувала з нього, поки він спересердя не порвав товсту вірьовку.
Через деякий час загавкали собаки, радісно вітаючи молоду
господиню. А ось і дід. «Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий,
червоновидий, волохаті груди випинаються з білої пазухи». Позаду
Грицько. «Високий, як батько, дебелий красень. Молодий — років 25. На
ньому військовий старенький френч». З—під кепки кучерявиться чуб.
Побачили Григорія, радісно привітали. І подали гостинець — трилінійну гвинтівку, пообіцявши ще й коня.
Розділ п'ятий «П'ятнування»
Другого дня зранку чистили зброю. Лаштувалися, за наказом Сірка, в
далеку дорогу, на промисел. Кожен чистив свою. Григорій приглядався до
новенької гвинтівки, а Сірки — до нього. Дід розповів, що це не звичайна
зброя — її подарував сам Блюхер своєму давньому знайомому, тобто йому,
ветеранові революції Сіркові.
Рушниця була добра, старого випуску, але не пристріляна.
Коли всі почистили і зібрали зброю, перевірили набійниці, старий
Сірко послав сина намалювати на кедрах, що стояли за 600 метрів від
оселі, мішені для стрільби, «п'ятнування», бо стріляти треба буде в
«п'ятно».
І почалися змагання. Коли всі відстрілялися, побігли наввипередки
до мішеней, тільки старий поїхав на коні. Григорій хвилювався, хоч і був
не новачком у стрілецькім ділі, адже рушниця нова, та й змагався він із
не зовсім звичайними стрільцями.
Усі поцілили в свої мішені, тільки Григорієві кулі лягли хоч купно,
але трохи вище. Його похвалили і сказали, що треба буде лише поправку
робити на те, що рушниця забирає вгору.
Назад знову бігли наввипередки, і знову перемогла швидка, як коза, Наталка.
Потім були ще й інші стрілецькі розваги — стрільба в гільзу з 50
метрів, у лезо ножа, в монети. Це — щоб око було метке, а рука тверда і
рушниця вірна, адже їх чекали важкі випробування на промислі.
Розділ шостий В пралісах Сіхоте—Аліня
На марші
Лише день перепочили коні, і старий Сірко наказав збиратися в
дорогу. Мати з Наталкою наготували всього, чого треба було в дорогу, —
борошна, свічок, оселедців, хліба, цукру, чаю, олії, спирту, гасу, меду,
сокиру, пилку—ножівку і ще безліч усяких потрібних речей. Григорій тежз
радістю брав участь у цьому готуванні.
На світанку експедиція вирушила в дорогу. Перед цим добре
поснідали, як на Великдень, борщем, пирогами, м'ясом з картоплею, медом з
брусницею. Стара упадала коло них і журилася, що залишається сама.
Небо над вершинами Сіхоте—Аліня рожевіло. Вершники вдобрім
мисливськім одязі у супроводі мисливських собак їхали один за одним, а
їх супроводжувала якась мрійноголоса пташка.
Грицько став розповідати Григорієві про своїх собак, кажучи, що
таких немає у цілому краї. Вони чи не єдині не бояться тигрів. А розумні
та вірні які! Особливо Заливай, вірний друг Наталчин (колись вона
виходила його, тяжко пораненого вепрем).
Нетрі дедалі густішали. Поки видряпалися на перевал, стали мокрі як хлющ.
Сонце било в очі і розмальовувало всю панораму у різні кольори, мов геніальний художник.
Вирішили не зупинятися, щоб пройти якомога далі, поки не з'явився
паут (кусюча комаха, схожа на овода). Звернули на Голубу падь, бо там
найкращі солонці (солона земля, яку люблять їсти лосі та олені).
Григорій розпитував Грицька про ізюбрів, панти, гарі та марі. Той
недовірливо сміявся, не розуміючи, як про це хтось може не знати. Потім
став пояснювати, що ізюбри — вид оленів. Самці щороку міняють роги
(панти). Ці молоді роги високо цінують китайці, які платять за них
золотом, бо з пантів виготовляють ліки проти багатьох хвороб.
Вполювати ізюбра дуже важко. Найкраща пантовка (добування пантів)
буває на солонцях. Коли вони виснажуються, землю солять спеціально.
Неподалік роблять замасковану хатку і залишають її на рік—два, щоб
людський дух вивітрився — звір дуже чутливий та обережний. Згодом у цій
хатці ховаються мисливці і стріляють з неї в ізюбрів—самців.
Розповів Грицько і про гарі — великі, випалені пожежею ділянки
лісу, про марі — багнисті болота на вершечках сопок. Як такі болота
з'явилися нагорі, ніхто не може пояснити. Тоді Григорій, у свою чергу,
став пояснювати здивованому Грицькові про вічну мерзлоту та інші
природні явища, що спричиняють виникнення марей.
Хлопці йшли і весело та жваво розмовляли між собою. Подеколи пробігали неполохані людьми козулі та інші лісові мешканці.
У повітрі десь почало дзижчати, і налетіли сизі комахи, подібні до
ґедзів. Напали на худобу, на людей. Від них неможливо було нічим
врятуватися. Коні страшенно мучилися, аж поки їх не намазали дьогтем.
Стежка пішла вниз, мандрівники спустилися на дно глибокого розпадку
і стали на перепочинок. Наталка пішла настріляти рябчиків на юшку, а
хлопці за нею. Потім вирішили розійтися й позмагатися, хто з них кращий
мисливець.
Григорій ішов, не зустрічаючи дичини. Раптом щось хуркнуло — на
дерево сіла пара рябків. Він вистрелив і вбив одного, а другого поранив.
Поки шукав підранка, втратив орієнтири і вже не знав, куди йому
повертатися. Пішов праворуч — не туди, ліворуч — теж. Ліс і ліс. Тоді
вирішив намітити це місце і йти від нього по спіралі. Довго так ходив,
поки не побачив унизу, як біжить пес Заливай. Певно, це Наталка за ним
послала. Григорій вирішив схитрити, не покликав пса (йому було соромно
перед дівчиною) і пішов у напрямку, звідки біг собака. Незабаром почув
стурбовані голоси — старий та Наталка з Грицьком хвилювалися, чи не
заблудив він часом. Вийшов, ніби нічого не сталося. За кілька хвилин
прибіг Заливай із Григорієвою хусткою, яку той залишив на кущі. Наталка
зрозуміла, що її хитро обдурили.
Коли мисливці повечеряли, привели в порядок амуніцію і нагодували
коней, стали відпочивати і думати, як розрізняти по імені обох Грицьків.
Жартували, сміялися, так нічого і не придумавши. Вирішили «чужого»
називати Григорієм, а свого, як і раніше, Грицьком.
Надвечір вийшли на новий кряж і йшли довго ним на північ. Всі
потомилися — мучила спрага, надокучала мошка. У Григорія вже набігли
пухирі на обличчі та руках, але він «терпів героїчно».
Зустріч з Морозами
Сутінки спускалися швидко, і мандрівники не встигали завидна дійти
до води й до зручного для ночівлі місця. Раптом вони побачили, що
назустріч їм рухається якась група людей. Це була незвичайна подія —
зустрітися з кимось у лісовій безлюдній пустелі.
Попереду групи йшов дід з берданкою, далі нав'ючені коні, кілька
людей і кілька собак. На однім коні сиділа молодиця з немовлям. Межи
кіньми,
відганяючи мошкару, йшла босонога ставна дівчина з обличчям у
брудних патьоках поту. Позаду — цибатий чорновусий чолов'яга з
гвинтівкою.
Обидві групи зупинилися і радісно загукали. Зустрілися два древніх
роди — Сірків і Морозів. Гриць швидко пояснив Григорієві, що це їхні
куми йдрузі. Ота молодиця — Ганна, чорновусий — їїчоловік—приймак, ато —
Марійка, гостра, як швайка. Вже рік з ними не бачилися, як на весіллі у
Ганни гуляли, та й досі.
Лунали привітання, дзвінкі поцілунки, жарти, розпитування про життя—буття.
Морози їхали з Комсомольська додому (уже двадцятий день). Ганна
гостювала у брата (старшого Морозенка, що десь у лагері), там і дитя
породила. То ж їздили її забирати, а також і свої справи мисливські
залагоджували — договір має старий Мороз з управлінням лагерів на
доставку м'яса — мабуть, для всього того начальства.
Старий Мороз розповів про «місто арештантів» Комсомольськ і про всі страхіття тамтешні.
Обидві родини вирішили разом стати на ніч табором. Чоловіки пішли добувати воду, але її не було ніде. Не допомогли й копанки.
Усі страждали від спраги. Не хотілося ні вечеряти, ні розмовляти.
Тільки Гриць з Марійкою ще перекидалися між собою жартівливими словами:
Гриць сміявся з кирпатого Марійчиного носа, а вона — з його розпухлих
губів.
Нарешті Григорій не витримав, зібрав баклажки і пішов шукати воду.
Гриць, взявши собаку, теж вирушив, хоч і не дуже охоче, з ним.
Хлопці зникли в темряві — і як пропали. Уже перейшло, мабуть, за північ, а їх усе не було.
Зять Морозів не витримав і став розпитувати про Григорія — що за людина? Чи не зять? Видно, що не «тайожний».
Сірко помовчав, потів серйозно та безапеляційно сказав, що то кревняк один (родич по крові) з центру. Зять знову:
«— І партійний, може?»
Дід Сірко подумав хвилинку і сказав:
«— Ні... Бери вище! Інженер, о!»
Усі завмерли передчутим уже, але не зрозумілим до кінця грізним словом.
Раптом із темряви вийшов Григорій з гроном баклажок. Усі зраділи. Наталка взяла в нього воду, забувши на цей раз гордо пхикнути.
Нарешті з'явився Грицько, який посперечався з другом, що знає
коротший шлях до табору. Він розповів таке, що всі аж роти відкрили.
...Йшли вони вдвох, а темрява така, як у пеклі. Спіткаються,
падають через колоди і в розщелини, собака боїться, жметься до ніг.
Грицько думав, що Григорій запроситься назад, а той собі преться вперед,
як ведмідь. І так пройшли кілометрів із вісім, поки не спустилися зі
схилу й надибали на дні воду.
Поки Грицько розповідав, дівчата зготували вечерю. І ось на
розстеленім брезенті опівночі забенкетували Сірки з Морозами. За старими
звичаями пили за тих, хто з ними, і кого з ними немає, і за тих, хто
живий, і за тих, що померли. їли з вовчим апетитом. А Григорій,
дивлячись на гарну молодичку Ганну, так схожу на полтавських жінок,
пригадував, як «варили кашу» десь на Ворсклі чи на Пслі.
«Ні, це не в Слобожанському лузі! Це — зовсім на другім кінці
землі... а люди — ті самі. І не ті самі. Такі й не такі. Всім такі, лише
одним не такі — поглядом, життєвим тембром, іншою якістю. Ці — суворі і
загартовані. Безжалісні стрільці, веселі, безпощадні звіролови,
мускулясті диктатори в цій зеленій первісній державі, хижі і горді
завойовники цієї ще не загнузданої стихії. Життя геть випекло з них
сентиментальні риси і вайлувату, ліниву млявість, насталивши їх,
вигартувавши в безперервнім змаганні за своє існування...»
Після вечері молоді поснули, а діди все гомоніли. Старий Мороз
розповідав про Комсомольськ — «місто каторги, пекло новітніх канальських
робіт, вигачуване костями українськими». Напівголі люди працюють на 50—
градусному морозі. Це чесні полтавські, катеринославські та з інших
областей трударі, «куркулі», «державні злодії», засуджені «за колоски»,
та всякі «вороги» —: вчені, вчителі, селяни та робітники, бородаті діди й
такі ж бородаті юнаки. Скрізь чигає жорстока смерть «без похоронів, як
худоби,— смерть від знущання, голоду, пошестей і журби...», здичавілі
собаки тягають мерзлі людські голови й руки між бараками...
«Григорій слухав, зціпивши зуби понуро, і сон тікав від нього. Він
до болю чітко уявляв ті арештантські колони і цілу ту, колосальних
масштабів, арештантську трагедію, цілу ту пекельну епопею того
прославленого Комсомольська... А в уяві зринало пережите ним самим...
Брязки тюремних затворів... Зойки мордованих... Етапи...»
А дід усе розповідав. Те НКВД стало добиратися вже і в тайгу.
«Розкуркулюють» старовірів, арештовують підозрілих. Видано закон про
спеціальний дозвіл на зберігання й користування зброєю. «Пропав світ! Не
дадуть віку спокійно дожити...»
Морозів зять розповів про чотирьох братів Кирпиченків. їх
вистежували років п'ять, поки не вистежили та не оточили. Три дні
билися. Але не взяли жодного. Тоді брати з боєм перейшли в Китай...
У Григорія все переплуталося в голові. Його не покидало гостре
відчуття того, що доля не відстане від нього, женеться за ним і готує
всілякі несподіванки. У серці наче хтось знов роздмухував «пекельний,
всепожирающий вогонь — вогонь всесокрушающого, але... і безсилого
гніву».
***
Сонечко ще не позолотило верхи дерев, а Сірки вже розпрощалися з Морозами. Квапилися кожен у своїх справах.
Усі були бадьорі, але невиспані, мовчазні. Поспішали пройти
якнайбільше, поки не піднялися на крила «паутині армії». А виспатися
можна було і на привалі.
Перепочивши та поснідавши, йшли і йшли до тієї загадкової Паді
Голубої — з хребта — в темне провалля, із становика — в глибоку ущелину.
Кілька разів переходили обережно, слід в слід, марі, бо оступишся — не
встигнуть врятувати.
Нарешті третього дня вже майже дійшли до місця. Отаборились,
розіклали вогнище, але мошка не давала спокою. Люди сховалися в
накомарники, гомоніли та відпочивали.
Діалог під накомарниками
Ось тут і відбулося справжнє хрещення Григорія. Батько спитав у
Наталки, де вона поклала вухналі (цвяхи для підковування коней). Та
відповіла, що клав їх Грицько. Брат, тріумфуючи, сказав, що хай
угадають, котрий з них. Наталка сміючись відповіла: «Інженер же, чи
що»,— нагадуючи батькові, що той хвалився учора Морозам. Сірко хотів
нагримати на дочку, та Григорій засміявся, і коли його спитали, чому він
сміється, одказав: «А я таки справді інженер, авіаконструктор». Усі аж
замовкли від несподіванки. Дівчина не витримала й почала розпитувати, що
ж воно таке. Григорій пояснив, що він вигадує й будує літаки. І літати
може — бач, куди залетів (пожартував). З того часу домовилися Григорія
звати інженером. А той інженер лежав і посміхався, прислухаючись до
жартівливих, трохи розгублених ноток у Наталчиному голосі.
Падь Голуба
Другого дня до обіду, після безкінечних спусків та петлянь, нарешті
прийшли на Голубу. Під сопкою, над широченькою бистрою річечкою стояла
хата, вкрита берестою (березовою корою). «Двоє вікон дивились на широку
і, здавалось, безкраю, справді голубу улоговину, що йшла десь униз і ген
аж під синьо—фіалковим пасмом повертала вправо. І голубіла—голубіла...
мрійна і приваблива віддаля, як замріяна дівчина».
Мисливці розташувалися в хатині як удома. Швидко все вимили, прибрали, навіть прикрасили квітами.
Григорія здивувало, що Сірки залишали тут цінні інструме нти, речі,
і ніхто їх не забрав. Сірко пояснив: у тайзі існує неписаний закон — не
брати чужого. Колись і на Вкраїні таке було, сказав старий. І
поцікавився, як же тепер.
Григорій із сумом відповів, що зараз із шатром знесуть, з живого шапку знімуть, а то й з головою разом.
Старий Сірко заходився варити надворі обід, Наталка повела коні, а хлопці пішли купатися на плесі, під водоспадом.
Грицько розказав товаришеві легенду про походження назви цього
водоспаду — «Дівчина». Ніби красуня удегейка полюбила чужинця, але не
сказала нічого, а той пішов десь і не повернувся. Дівчина стала
плакати і благати свого Бога, щоб він завернув її милого. Та так і
лишилася чекати далі. А на цьому місці утворився водоспад. Григорієві
сподобалась прекрасна легенда, яка відповідала його настрою, чарівній
красі лісового краю. По обіді відпочивали до наступного дня.
Вдома старий, як жрець, заходився священнодіяти з пантами. їх треба було так обробити, щоб вони затверділи і не зіпсувалися.
Сірко звелів запалити піч. У нього був власний спосіб обробки рогів
— пекти їх, як хліб у печі. Панти старий обмотав марлею і «посадив» у
піч, а через деякий час вийняв. Роги потоншали, але стали тверді, як
кістка, і чистенькі, оксамитні зверху.
Наталка все допитувалась у батька, хто ж убив ізюбрів. Старий сказав, що то все Григорій — йому щастить.
Щастя, як трясця
«Щастя, як трясця, як нападе, не скоро покине,— казав Сірко.— Ось побачиш, діло піде. Це факт. Почався фарт — не зівай».
Вранці дід розбудив Григорія. Разом вони поїхали до другої засідки,
де чергували Наталка з Грицьком. У халупці вже було дві пари пантів, а в
траві — дві туші. Обох ізюбрів застрелила Наталка — вона перехитрила
брата.
Григорій дивувався: яка ця дівчина запальна, хижа, дика. І кров у неї бурхає, яку пантери, рисі чи тигра.
Золоті арабески
На солонцях уже нема чого робити, бо ніякий звір вже б туди не прийшов. Стали «лучити» рибу.
До байди (човна) прив'язали жаровню, розвели на ній вогнище і
поїхали вночі по річці. Наталка стояла з остю (списом) і пильно
вдивлялась у воду. Коли підпливала рибина, вона влучно її забивала,
нанизуючи на ость. Один за одним вкидала до човна то здоровенного
тайменя, то трохи меншого харюзя.
Ніхто не міг забрати у дівчини знаряддя лову. Григорій поступався
своєю чергою Наталці й радів, дивлячись на неї. «Гнучка, як вуж,
граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання
дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною».
Коли Наталка випадково зустрілася поглядом з Григорієм, вона
почервоніла, зламала брови і відвернулась. Дивовижна, химерна дівчина!
«То були дивні, чарівні ночі в казкових первісних пралісах, на бистрій, мерехтливій воді, на чорній воді з золотими арабесками».
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ сьомий
Над Голубою паддю, над ліловими горами і буйними нетрями стояв
сліпучий сонячний ранок, граючи всіма кольорами веселки. Мільярди
перлин—росинок мерехтіли на всьому навколо.
Наталка стояла на кладці з рушницею й напружено пильнувала
величезного тайменя, який жив тут між кам'яними брилами. Вполювати його
було дуже важко — такий хитрий та обережний.
«Наталка заповзялася на нього особливо — така вже вдача: як що
заволоділо її серцем, то вже вкрай. Тепер ось заволодів її серцем
таймень...
Стояла як статуя, як нежива, і дивилась, не моргаючи, в глибінь. По
обличчю, по очах її бігали сонячні зайчики, ніби намагаючись її
розсмішити або зіпсувати полювання,— сміхотливі зайчики, віддзеркалені
хвилями».
У такій же позі стояв і Гриць на скелі. А Григорій сидів серед
подвір'я, милувався чудовим ранком, а особливо Наталкою. Дівчина
нагадувала йому врубелівську Царівну—Лебідь. Хлопцем володіло дивне
почуття: він увесь ніби розчинився в природі, став часткою цього
«первісного, незайманого, напівказкового світу».
І раптом — страшенний гуркіт і свист над головою. «Потрясаючи
землю, потрясаючи нетрі, низько над кедрами заклекотали машини —
велетенські, чорні проти сонця, потворища». Вісім чотиримоторних літаків
летіли низько, похитуючи крилами, видно, щось шукали. Собаки
заскавуліли і розбіглись. І в Григорія серце стислося від тривожних
передчуттів. Він термосив чуба, хмурив брови і дивився в небо, мов
загіпнотизований. А Наталка дивилася на нього з великою тривогою.
Тунгус Пятро Дядоров
Того ж дня до табору завітав ще один несподіваний гість. Його
квадратне косооке обличчя розпливалося в широку радісну посмішку. Це був
добрий знайомий Сірка тунгус Пятро Дядоров, перший мисливець у краї.
Старий Сірко став розпитувати його про життя, спитав, чому це він
не пантує. Пятро зітхнув і сказав, що не може зараз займатися
мисливством, бо великий начальник, який «много і шибко кричав», примусив
усіх шукати аероплан, який десь упав у тайзі. За десять днів мисливець
пройшов уже сотні кілометрів, а нічого не знайшов. Пропали тепер його
панти. Тунгусові поспівчували, запросили пообідати, переночувати, але
він відмовився і пішов собі далі.
Сірко, зітхнувши, сказав, що не таланить цьому «золотому
чоловікові». Взяв собі за жінку красуню—росіянку із старовірів, що
звалася Фійоною. Богу на неї молився, а вона, поки чоловіка вдома не
було, розважалася з великими начальниками.
Григорій чекав ще якихось подій, але нічого не сталося. Врешті, й
те забулося. «Час собі йшов замріяною ходою по безбережному зеленому
океану, осяяний сонячним блиском, сповнений буйної, веселкової
молодості, озвучений гомоном птахів і звірят, і шумом кедрів вгорі, і
таємничим шепотом листу, заквітчаний—закосичений цвітом».
Історична довідка
Якось два дні підряд ішов дощ. Не дощ, а злива. Старий Сірко був у
доброму настрої: вода змиє сліди людей на солонцях, і можна буде
пантувати далі. А на річці вони тим часом зроблять гребельку і
поставлять «морду», або, як кажуть на Україні, вершу.
Дід передбачив цей дощ за кілька днів за особливими прикметами — і
не помилився. Тепер усі сиділи на ґанку в святковому настрої і
спостерігали, як важкі потоки з неба поливали дерева й кущі. Водоспад
«Дівчина» вже не плакав, а ридав, морем розливався.
Під акомпанемент дощу дід Сірко став розповідати «про дивну
мандрівку навколо світу, та про життя на Україні колись, та про дику
землю, де вони потім висіли, куди їх закинула доля». Історія заселення
переселенцями з України Уссурійського краю варта була цілої книги. Дід
говорив про те, як жили колись Сірки на Полтавщині, коло славного міста
Переяслава, а їхні діди й прадіди в Запорожжі козакували, в Крим і
Туреччину ходили, страху всім ворогам наганяли. А то й на галерах не раз
бували, та звідтіля утікали.
Потім Сіркам довелося кидати рідну землю, їхати світ за очі — у
навколосвітню морську подорож. Коло Індії їх дощі поливали—мочили, біля
Цейлону вітри пекли—сушили. У Бомбеї воду пили, в Сінгапурі та Китаї
сльози лили. «Та віри в щастя своє щербате і в силу свою двожильну не
теряли».
Коли приїхали на місце, з половину перемерли. А далі позвикали й зажили. Та ще й як зажили!
Співуни
Іноді на дозвіллі Грицько з сестрою співали пісень, лежачи горілиць
на березі. У Наталки був хороший, сильний голос. І співала вона пісню
про миленького, про двох соколів сміливо, щиро, як і все робила так.
Грицько вторив лагідним тенором. Старий Сірко, прислухаючись до їх
співу, і собі підтягувати починав.
А закінчували співці неодмінно місцевою піснею про мисливця, який
ходив—бродив по лісах та й побачив, як на траві спала красуня дивна. І
як він з нею повівся по-лицарському. Співали цю пісню молоді люди трохи
жартівливо. Наталка, як завжди, посміялася з того нещасливого молодця.
Заколот і капітуляція
«Григорій носив у серці ту хворобу, що його напала,— кохання до
химерної лісової дівчини Наталки — і боровся сам із собою. Кохав, але...
здається, безнадійно». Розум юнака боровся із серцем. Григорій тікав до
водоспаду і просиджував там годинами. Не знав, як бути. Іти звичайним
шляхом — залицятися, зваблювати, задурювати — він не міг і не смів. Це
не така дівчина. Йому здавалося, що Наталка й не здогадується про його
почуття. Окрім того, з його непевним становищем він не мав права
наражати на небезпеку ще й іншу людину. Отак він терпів і мучився. Але
піти звідси не мав сили. Бо він був щасливий біля цієї дівчини. Отак
його розум змушений був капітулювати перед коханням.
Мавка
Спостерігаючи зовнішній світ, Григорій намагався в нім забутися.
Він годинами, притаївшись межи колодами чи камінням, дивився, як
клопочеться горностай, йшов назирці за козулею з малим козенятком і
милувався ними. Ато натрапив на слід полоза. Вирішив пошукати його,
розсунув кущі і... побачив Наталку. Вона стояла на тім боці річки й
викручувала мокру косу. Як лісова мавка, вигиналась, сяяла блискучими
росинками на тілі в сонячній купелі.
Юнак круто повернув і швиденько, мов злодій, пішов від річки, лаючи себе,— а що як дівчина його помітила і розсердилася?
Довго блукав по околицях, поки його не почали гукати. За обідом
боявся глянути на Наталку, а коли випадково зустрівся поглядом, то
побачив чисті, задумливі й наче здивовані очі. Навіть батько помітив, що
з Григорієм щось негаразд, спитав, чи він не захворів.
Увечері Григорій розповідав про свій рідний край, про птахів та
звірів. Коли став показувати, як кує зозуля, то аж батько, здивований,
вийшов із хати.
Потім Грицько десь побіг, а Григорій залишився наодинці з дівчиною.
Зніяковів, серце застукало. Нарешті наважився запитати, чого Наталка
така сувора з ним, ніби сердиться. Дівчина зиркнула спідлоба, як
холодною водою облила. Тоді сказала, що нічого вона не сердиться,
відсмикнула руку й пішла собі геть.
В гирлі Мухені
Пантовий місяць кінчився. Пролетів як день. Сірко з Наталкою
поїхали відвозити панти, а хлопці зробили пліт, поставили на нього бочки
із засоленим м'ясом ізюбрів і попливли вниз річкою. Через три дні
дісталися до гирла, туди, де Мухень впадає в Амур. Там стояв
заготівельний пункт «Дальзаготхутро», і завідував ним давній Сірків
приятель Мокієнко. Зустрів він хлопців гостинно й привітно, з почуттям
власної гідності, охоче взявся виконати доручення — відправити м'ясо
пароплавом у Хабаровськ. Мисливці й заночували в завідувача заготпункту,
добре наговорившись з Мокієнчихою, привітною та веселою жінкою.
Вранці хлопці вирушили додому.
Розділ восьмий Осінь у тайзі
Коли достигає виноград
Непомітно минало літо. Наставала золота осінь, коли достигає винограду тайзі.
Після пантування хлопці побули вдома лише п'ять днів. Але йутідні
косили траву на пасіці. А потім Грицько з Григорієм вибули вдвох на
верхів'я річки Іман.
Старий з Наталкою качали мед. Дівчина стала сумною, а інколи на неї
таке находило, що вона «дуріла», пустувала із собакою, як мале дівча,
кричала в горах, викликаючи мавок. Ато зникала на півдня і поверталася
потім тиха, слухняна і лагідна, ластилася до матері. Мати запропонувала
їй поїхати до тітки, розважитися, але вона рішуче відмовилась. І
спитала, чого це її всі вважають сердитою та негарною.
Весела робінзонада
А хлопці собі їхали на південь схилами Сіхоте—Аліня. Через чотири
дні прибули на місце, оселилися в бараці на давній Сірковій заїмці. За
сто кілометрів не було жодного житла. Безлюддя.
Побратими пеклися на сонці, годували комарів та гнус, ловили рибу
та стріляли качок, косили сіно за батьковим наказом. Потім робили
пастки— самолови для дрібного цінного хутряного звіра, якого рушницею в
лісі не добудеш.
Робота була неважка, хлопці почували себе, як на відпочинку.
Об'їдалися виноградом. Швидко минув місяць, і надійшла справжня осінь із
ранковими приморозками.
Бог кохання
А в нетрях уже ревіли ізюбри. Надійшла золота пора — пора кохання.
Рев котився далеко — «десь з хряском билися вогненнозорі коханці і
дивилися на них граційні самиці, чекаючи, поки проллється кров і гордий,
нетерпеливий, шалений від пристрасті переможець підійде без
заперечень...»
Григорій слухав цей рев, і йому самому хотілося закричати,
викликаючи свою нещасливу долю до бою, і поламати їй ребра, потоптати
ногами. Треба було повертатися додому. Але трапилася прикра несподіванка
— Григорія вкусила гадюка, коли він босий згрібав сіно. Хлопець став
рятуватися усіма відомими способами — і перев'язував ногу вище укусу, і
припалював рану порохом, і ще щось робив. Та нічого не допомагало.
Грицько розгубився, пропонував їхати і до знахарки, і додому, і в Іман,
але його друг забороняв це робити. Нарешті через чотири дні організм сам
подужав отруту.
Коли вирує кров
Хлопці надумали вже збиратися додому, як тут прибіг Заливай, а
слідом за ним приїхала... Наталка. Кінь під нею був мокрий — видно,
їхала без перепочинку. А сама була... спокійна, навіть байдужа, бо
здалеку побачила, що хлопці живісінькі, і приховала свої справжні
почуття.
Коли їхали назад, зупинилися на річці Бікіні. Десь далеко сурмив ізюбр, і луна котилася нетрями.
«Григорій сидів поруч із Наталкою. У нім вибухнуло те, що він був
приспав уже. Вибухло з дикою силою, заболіло, застогнало, та він сидів і
мовчав. Слухав, яку скронях товчеться кров. А Наталка байдуже,
зосереджено, замріяно майструвала щось із кори».
Дівчина зробила сурму — річ з кори, почекала, коли обізветься
ізюбр, і засурмила й собі, як справжній звір. Ізюбр відгукнувся і став
наближатися, щораз відповідаючи гучним ревом на Наталчину артистичну
провокацію. Люди завмерли. Раптом на галявину вискочив один ізюбр, а з
другого боку — другий (він, очевидно, мовчки біг на виклик суперника).
«Два демони, дві сили — втілення цілого світу. Стали один проти
одного, витягли вниз шиї, нагнувши голови — ріг проти рога. Копають
землю, аж вона летить геть, водять боками. Чмихають. Раптом зводяться
цапки і б'ють один одного ногами з ляскотом, із стогоном... Одного
такого удару досить, щоб пробити людину наскрізь. Розходяться, копають
землю і знов... Упираються рогами один в одного, аж лускіт іде».
Григорій не витримав, вистрілив із рушниці. Мов ударені блискавкою, ізюбри кинулись врозтіч.
Мисливці погналися за звіром, який був поранений. І знайшли його
зав'язлим у болоті. Довелося застрелити ізюбра. Григорій із жалем
дивився на нього і думав, що він так само загнаний і зацькований, як ця
тварина.
Розділ дев'ятий Зима
Перед великим полюванням
Пішли сніги, вдарили морози, тайга вбралася в нові шати. Для
мисливців розпочалася гаряча пора «білків'я» — полювання на вивірок та
іншого хутряного звіра.
Григорій у мисливстві намагався забути про все — про свою дурну
долю, про невідоме майбутнє. Милувався природою, звірами і часто навіть
забував, що в них треба стріляти. Хлопці полювали на Бікіні. Незабаром
туди прийшли й Наталка з батьком, хоч і на Голубій паді справи
мисливські теж були непогані. Але дівчину тягло на Бікіні. На Голубій
паді мисливці трохи пополохали вепрів, закапканили три рисі, а одну
Наталка піймала живцем. Щоправда, коли рись спробувала вкусити дівчину,
пес Заливай налетів і задавив її «без ніякого попереднього слідства».
Наталка дуріла там, де треба серйозності, інколи навіть псувала
полювання, але нітрохи тим не журилася. Здається, вона не знала почуття
страху. Боялася одного Григорія. Проте він до цього звик і радів з того,
що дівчина поруч.
А одного разу трапився незвичайний випадок.
Ціною дружби. «Злодюжка»
Якось Григорій пішов білкувати з дубельтівкою (дробовиком). Зайшов
далеко. Задерши голову, спостерігав, як вивірка порається з кедровою
шишкою. Забув і про рушницю, згадавши пограбованого ним бурундучка.
Хотів іти додому, та раптом побачив, що на нього суне ціла череда
якихось тварин. Це були дикі свині — вепри на чолі з великим і страшним
вепром—сікачем. Хлопець миттю видряпався на вивернуте з корінням дерево.
Григорій був погано одягнений для довгого сидіння на дереві, а вепри не
поспішали, чавкотіли собі, знайшовши багато поживи.
Нарешті мисливець не витримав і вирішив вистрілити, щоб налякати
звірів. Сікач оскаженів і кинувся на виворотень, збираючись його
розтрощити. Та раптом сталося щось несподіване — весь табун кинувся
навтьоки і зник у лісі, наче і не було його.
Григорій подумав, що це може бути лише тигр, бо знав із оповідань
Грицька: цей звір «пасе» вепрів і з того живе. Хоч він і боїться людей,
першим їх ніколи не зачепить, але що, коли він голодний?
Проте й сидіти на дереві — не всидиш на морозі. Григорій наважився,
зліз із виворотня й пішов. Сніг, віхола — нічого не видно. Зрозумів, що
заблукав. Та ще й не мав при собі ані сірників, ані зброї путньої. Ішов
лише з упертості. Потім присів відпочити, пильнуючи, щоб не заснути.
І... задрімав. Розбудив його чийсь дотик. Перед ним стояв Заливай і
лизав у ніс.
А незабаром підійшла вся заліплена снігом Наталка і сказала ніби сердито: «Хто ж так ходить?!»
Стали йти разом — і заблукали зовсім. А сил далі йти в такій
круговерті вже зовсім не було. Знайшли якусь скелю в гущині та й
влаштувалися під нею в бур'яні та мохові. Притулилися спинами до пенька й
дрімали сидячи.
«Тільки тут, тільки в нетрях, у цих жорстоких умовах є та справжня
людська солідарність, що робить героїчні речі, як звичайні, як свій
обов'язок, і ніхто ніколи не здумає назвати їх героїчними...»
Дівчина у сні, не маючи сили тримати голову, мимоволі обіперлась на
Григорієві груди. І спала солодко, як дитя. А юнак сидів і боявся
поворухнутися, боявся розбудити її.
Наталка щось марила у сні, посміхалася. її уста були так близько, і
Григорієві хотілося поцілувати їх хоч нишком, хоч один раз. Дівчина й
не почує. І він, як злодій, дослухаючись до її дихання,
тихенько—тихесенько поцілував.
Наталка розплющила очі, здивувалася, потім злякалася і швидко
відхилилася від нього. А тоді спалахнула, схопилася й пішла, навіть свій
вінчестер забула.
Збентежений, спійманий на злочинстві, засоромлений Григорій кляв
себе. Вперше побачив, скільки лиха може накоїти один поцілунок. Як же
він нахабно й брутально повівся з цією гордою і чистою дівчиною!
Злодюжка!
Пішов до табору і кружляв навколо нього, поки не почув дзвінкий
Наталчин сміх, веселий, розкотистий. А вона дуріла, бавилася із
Заливаєм. Химерна, незрозуміла дівчина!
Різдво в пралісах
Йшли додому майже без зупинок день і ніч, щоб встигнути на Різдво. Адже такого не було, щоб Сірки не зустрічали свято вдома.
Як не рахували — не встигають. Біля річки побачили нові бараки,
здивувалися й збентежилися — аж куди посунули лісозаготівлі! Спинилися
спочити трохи і посушитися, бо потрапили в наледь і помочили унти.
У бараках повно людей — колгоспи відбували трудобов'язок на
лісорозробках. Через річку — інший барак, з репресованими. Чути, як
охоронці кричать і лають жінок, що пиляють дрова. Раптом жіночий голос
заспівав журливої української пісні про пропащу долю. Пісню обірвав
брутальний оклик вартового.
У Григорія аж серце зайшлося від гніву та жалю. Мисливці пішли
далі, а хлопця ще довго переслідували звук пилки та чайчине ячання
пісні.
Доганяли свят—вечір і таки наздогнали. Прийшли саме на кутю. І невідомо, хто ж таки помилився — Сірко чи стара Сірчиха.
Вдома на них чекала гаряча лазня «по—чорному». Нащо вже Григорій
був дебелий, але і він не міг витримати того, що виробляли старий Сірко
із Грицьком. Вони обливалися нестерпно гарячою водою, люто періщили один
одного березовими віниками, потім обливалися крижаною водою. Терли
шкіру мочалками, як наждаком, а тоді ще вибігали надвір і качалися в
снігу, грали в сніжки на 50—градусному морозі.
Різдво Сірки святкували так, як з діда—прадіда велося, додержуючи усіх одвічних зворушливих і поетичних народних обрядів.
Вдосвіта щось застукало у двері й попросилося колядувати.
Мати запросила до хати вирядженого віршовника. Той прочитав старовинний вірш—колядку, що Григорій ніколи такого не чув.
Колядував сам старий Сірко, бо більше ж нікому було це робити.
Потім поздоровляли один одного й сідали до столу — пили, гуляли... В
обід — знову. Увечері прийшли колядники — Наталка й Грицько в чудовому
старовинному вбранні. Григорій приєднався до них.
Свята почалися весело. Але раптом на Григорія напосілася така чорна
туга та безнадія, що він не знав, де себе подіти. Йому схотілося вийти
відчайдушно назустріч своєму темному, невідомому майбутньому й
позмагатися з долею.
Можливо, тому зрадів, коли Гриць почав збиратися до Хабаровська — взяла охота зробити зухвалий рейд, побавитися з небезпекою.
Розділ десятий Рейд на Хабаровськ
Третього дня після свят Гриць з Григорієм вирушили до Хабаровська —
поздавати хутро, поновити контракти, набрати боєприпасів та оформити
дозвіл на зброю.
Хлопці були вдягнені, як «два пишних королевичі»: у гаптованих
лапчатих унтах, що були своєрідним чудом мистецтва, в оздобленій
мисливській «уніформі», в оленячих дохах до п'ят; на головах — козулячі
папахи. «Бронзові обличчя, засмалені вітром, сліпучим сонцем і морозами,
були наче вирізьблені за ідеальною моделлю мужеської краси вправним
майстром з суворого металу — наснажені життям, силою. Один похмурий, а
один веселий,— але обидва красені, ніби від одної мами».
Скочили на коней — і гайда. До залізниці — станції Лазо — їхали верхи. Дорогою знічев'я настріляли тетеруків та фазанів.
Неподалік від станції хлопці заїхали на заїмку до доброго
батькового знайомого мандзи Кім—Гі—Суна і подарували йому всю свою
здобич. Там вони відпочили, залишили коней і зброю та зайві речі і
помандрували далі поїздом.
Експрес, «которий возіт дрова і лєс»
Гриць не вперше потрапив у цивілізований той світ, але почувався
трохи безпорадно. Все не так, як удома, в нетрях. Тому ініціативу взяв
на себе Григорій.
Пройшло кілька поїздів, але годі на них було сісти.
Нарешті надійшов знаменитий на весь Далекосхідний край «експрес».
Половина вагонів була товарних, половина — поштових, але всі вони
служили пасажирськими і були набиті «пасажиром до одказу». То ж
Григорієві з Грицем довелося брати вагон штурмом. Вдерлися в нього,
можна сказати, по головах. На цей поїзд ніхто не брав квитків. їхав хто
хотів і куди хотів. Але ж і «експрес ішов, як йому здумається: хотів —
їхав, хотів — стояв годинами чи то на станції, і чи то просто посеред
дороги, чи десь у тупику».
Жоден контролер не міг перевірити в такій тісняві квитків, тому ніхто про це й не турбувався.
Вагон говорив усіма діалектами рідної Григорієві української мови,
бо основний контингент його пасажирів — ота зірвана з місця й кидана по
всіх світах Україна.
Заробітчани! Вербовані, контрактовані, «планові». З дітками, з
жінками. Розповідають про роботу на Сахаліні, в Дальстрої і проклинають
її. Тижнями, місяцями отак мандрують у бруді, в холоді й голоді. Не
заробивши нічого, в розпуці повертаються назад, а їх місце у вагонах
займають нові шукачі щастя, примусові та «добровільні» ентузіасти.
Десь жалібно скиглило дитя. Хтось розповідав, як їх добре умовляли і
м'яко стелили, поки не підписали контракт. А потім тиждень довелося
валятися посеред Владивостока під снігом та дощем.
У другім кутку вагона залунала смутна дівоча пісня. Розповідали, що
селян тепер без паспорта не беруть на роботу. Подохли коні в колгоспі —
людину розстріляли, кажуть, «шкідник». А як вимерла ціла округа, то
«шкідників» ніхто й не шукав.
«Григорій слухав весь той гамір, зціпивши зуби, і йому паморочилась
голова. Те, що він почав був забувати,— ціла ота трагедія народу,—
навалилась на нього всім тягарем... уся його Вітчизна ось так — на
колесах поза геттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в
бруді... розпачі!., голодна!., безвихідна!., безперспективна!..»
На якійсь станції до вагона вдерлося двоє з ліхтариками — і всі
завмерли — НКВД! Світили в обличчя і ступали по людях, як по дровах.
Григорій чекав спокійно, готуючись до найгіршого. Майнула думка: який же
він дурень — виліз у світ без документів!
Посвітили на них, пильно подивилися на їхній поцяцькований одяг і
полізли далі. Мабуть, прийняли їх за екзотично вбраних представників
влади з місць, а то й із центру. Адже такий одяг не кожному по кишені.
Григорій засміявся про себе: «Пронесло!»
На станції «Красная Рєчка» «експрес» зупинився. А по обидва боки
стали етапи — ешелони з репресованими. В'язні з обох ешелонів через
«експрес» перегукувалися між собою, віталися до земляків, сміялися, бо
що їм ще лишилося, як не сміятися?!
«Хтось з'їхав з глузду в цій країні. З одного кінця землі гнав етап
в другий, а їм назустріч гнав такі ж етапи. І нема їм кінця—краю. А
межи ними котив цей плач на колесах, цей неетапний етап, цей
найдемократич-ніший «експрес», ні — «ковчег горя, проклять і сліз
материнських».
Вагон спав, не спав один Григорій, думаючи свою понуру думу.
Хабаровськ Смішні й печальні походеньки
Туман стояв від морозу. 50—градусний мороз біг по пішоходах, змушував їх хукати, тупотіти й пританцьовувати.
Хабаровськ — столиця всього Далекосхідного краю, цього химерного ельдорадо.
Хлопці вийшли на головну вулицю, що звалась Карла Маркса. По
тротуарах бігли, поховавши носи, службовці, робітники, військові — люди
різних національностей.
Гуділи авто, і тут же їхали нарти, запряжені північними оленями,
привертаючи увагу хабаровців. У перехожих, що десь поспішали, майже в
кожного папка і спеціально приладнаний бляшаний посудна обід.
Проте Григорієві це місто сподобалось — чимось нагадувало Київ. Від
Амуру починалася широка головна вулиця, по—європейському обставлена
модерними будинками. На руїнах колишньої церкви, біля самого Амуру,
стояли величезні брезентові намети, і в них у такий мороз жили люди.
Хлопці розглядали розкішні вітрини «Гастроному», спортивного
магазину. А в крамниці «Госспірту» був викладений із пляшок портрет
Леніна в одному вікні, а в другім — Карла Маркса. Григорій засміявся: «І
досі не знав, що то були такі пияки! Воістину, буйний є і творчий той
геній будівничих соціалізму, і не знає меж, і ні перед чим не
зупиняється!»
Хлопці оглядали місто, а юрба розглядала їх. Особливо вертіли
головами дівчата, деякі навіть зачіпляли хлопців. Якесь дівчисько
зупинилося навпроти юнаків і спитало, де б їй купити такі унти, щоб ноги
не мерзли. Гриць пожалкував, що у них немає з собою жіночого взуття,
запросив дівчину приїхати в гості.
Дівчина виявилася інженером—хіміком з Одеси і, почувши мову
Грицька, теж перейшла на українську. Розказала, як знайти те, що їм
потрібно.
У «Дальзаготхутрі» хлопці здали хутро, поновили контракти, одержали
багато грошей. Потім пішли виконувати головне завдання — знайти
старшого охотінспектора, доброго приятеля Сіркового, Васю Потаюка, щоб
зареєструвати зброю.
Цей Вася часто гостював у Сірків, ходив з ними на полювання, а коли
вони бували в місті, то завжди лагодив їм усі формальності в таких
делікатних справах, як дозвіл на пантовку, на ловлю єнотів, на зброю.
Знайшли інспекцію у центрі міста в найкращому будинку.
Потаюк — низенький енергійний хлопець — щиро привітав обох. Але був
чимось дуже засмучений. Розпитував про тайгові справи, а потім
нахилився й розгубленим тихим голосом сказав, що все начальство
позаареш-товували, та й взагалі...
Хлопці не знали, що на цім світі зайшла епідемія арештів. І не
тільки тут, у цім краї, а й по цілій «шостій частині світу». Шкода було
славного Потаюка.
Виклали свою справу. Але виявилося, що це тепер не так просто.
Зброю треба реєструвати через НКДД, і з'являтися туди необхідно
особисто.
Робити нічого, пішли до НКВД. Григорій ступав поруч із Грицем, зважившись на зухвалий вибрик — сміливий візит.
«У вестибюлі Гриць зупинився, взяв Григорія за петельки і притягдо
себе. Цей тайожник, цей примітивний і прямолінійний хлопчина був чуткий,
як вовк, як дикий, гордий, свободолюбивий горал. Подивився мерехтливими
очима у саму душу і — відштовхнув: «Іди геть! Чекай на вулиці».
І Григорій підкорився дружньому, але категоричному наказу. Довго
чекав на вулиці, аж почав хвилюватися, думав іти розшукувати. Але тут
вийшов Гриць, самими очима показав, щоб Григорій ішов слідом, як
незнайомий.
Через кілька кварталів, побачивши, що їм ніщо не загрожує, Гриць став розповідати про свої пригоди в НКВД.
Сказав, що начальства там — сила. Прийшов він до одного, а їх
посхо-дилось дивитися на знаменитого мисливця Сірченка чоловік із
десять. Розпитували, а Гриць удавав із себе дурненького — відповідав все
«так» чи «ні». Питали, чи не заходив до них хто. Навчали, щоб відразу
повідомив, коли що. Почастували горілкою, а зброю реєструвати
відмовилися. Але Гриця це не засмутило: «Та ми вік прожили тут — в них
дозволу не питали. То й питати не будемо. Або ми не хазяї...»
Хлопці вирішили десь добре пообідати. Зайшли до японської ресторації у передмісті Українська Слобода, замовили найкращі страви.
Але їм подали якусь юшку з макаронами і палички замість ложок.
Юнаки не знали, що робити з цими стравами, і стали спостерігати, як
їдять їхні сусіди—китайці. Але у них так не виходило. Вирішили
розрахуватися й піти десь у інше місце. Ці екзотичні «палички» коштували
їм по п'ятдесят карбованців — ціна доброго теляти.
В іншому «Буфеті» був один прокислий вінегрет та слизняві цукерки.
Потім друзі натрапили на «Гастроном», який бачили вранці, і набили
два рюкзаки вином, горілкою, кав'яром і шинкою, шоколадом і цукерками
для Наталки.
Побачили розкішний ресторан і вирішили зайти. Швейцар здався їм ледь не генералом, у всякому разі якимось «розцяцькованим».
«Все, що було в ресторані,— танцювало, пило, курило, грало,— все
обернулося. Веремія фокстроту на хвильку припинилася. На цьому тлі
станцьованих, засмоктаних, блідих облич і постатей два гості виглядали,
як люди з іншої планети, з якогось іншого, героїчного, а не такого
задимленого, смердючого світу. Так, ніби зійшли з екрана персонажі
якогось цікавого героїчного фільму. Два пірати чи два ковбої. А чи
посланці досі незнаного царя тих, оспіваних, але так і невідомих
уссурійських нетрів. Найбільше привертали увагу (попри все екзотичне
вбрання) обличчя, ніби викуті з червоної бронзи, а потім в них вставлено
очі, що вражали своїм блиском і зосередженою силою».
Хлопці, не звертаючи ні на кого уваги, вибрали порожній столик і
стали замовляти найдорожчі страви й напої. Офіціант ледве встигав
носити. Мисливці гуляли «на повну котушку», не реагуючи на залицяння
дівчат з ресторану. Хміль ударив у голову. А Григорій дедалі більше
хмурнів. Він дивився на всю ту ресторанну суєту, а бачив свою і не свою
горду і прекрасну королеву — Наталку.
Навпроти них сиділо двоє вродливих, але бідно одягнених, змарнілих
від втоми дівчат, що пили одну тільки каву. Ніхто не запрошував їх до
танцю. А коли Григорій почув, що дівчата розмовляють українською мовою,
то зрозумів — це ті самі «розкуркулені», що в будь—який спосіб прагнуть
вижити в цьому суворому краї. Його душу огорнули біль і гнів за
зневажений цвіт нації.
Григорій замовив офіціанту розкішну вечерю для дівчат і суворо, із
ледь прихованим жалем сказав їм: «Вечеряйте!» Одна з них не стрималась і
гірка заплакала.
Хлопці згадали, що їм треба на поїзд о першій годині ночі. Коли
виходили з ресторану, Григорій, що був напідпитку, зіткнувся в дверях з
кимось у формі, у синьоверхому кашкеті, зі «шпалами» на ковнірі. Його
взяла хмільна злість, і він відсунув того чоловіка, щоб не стояв на
дорозі.
Не ходи босий
Хлопці вже пройшли піввулиці, як Григорій відчув, що за ними хтось
іде, мабуть, щось негаразд. Згадав чоловіка, якого відштовхнув з дороги в
ресторані. Хміль відразу вивітрився.
Сказав Грицькові. Хлопці надали ходу, закрутили по вулицях і
майданах, намагаючись загубитися в натовпі, потім заскочили в якусь
відчинену браму. Повз них пробігла постать у собачій хутрянці і капелюсі
з розпущеними вухами, як у хорта.
Друзі перечекали деякий час, а потім заковулками стали добиратися
до вокзалу. Майже дійшли, як раптом перед Григорієм виросла в темряві
постать. Наставивши пістолет, невідомий скомандував: «Руки вгору!»
Григорій став повільно зводити руки, а ногою несподівано вибив у
нападника з рук зброю. У ту ж мить Грицько й собі зацідив незнайомця у
вухо, люто промовивши: «Не ходи босий!». Невдалий Пінкертон упав,
ударившись об паркан, а хлопці — мерщій до поїзда. Коли вже їхали,
роздумували, що б це могло значити. Зупинилися на тому, що їх хотіли
пограбувати, хоч Григорій підозрював інше.
Тільки в тайзі мисливці відчули себе вільно. Тут — вони вдома! О, тут вони господарі!
* * *
Вдома Гриць розповів Наталці про парубоцькі походеньки. Про
химерних розмальованих дівчат, про музику й дивацькі танки, про
грабіжника, що на них напав. Наталка дивувалася з тих подарунків, що їй
навезли — цукерок, шоколадок, «духів» і гребенців, назвала хлопців
дурнями і пожалкувала, що вони не відібрали у нападника і не подарували
їй пістолет.
Розділ одинадцятий
На «кішку»
Старий Сірко став радитися з домашніми, чи йти їм цього року
полювати тигрів. Наталка сказала, що їх знову четверо, а Григорій здатен
замінити Миколу.
Мати журилася і відмовляла мисливців, згадавши загиблого сина.
Цього разу тигролови споряджалися не так, як звичайно, — повдягали
ватяні штани й куцини. Із собою взяли міцний одяг з лосиної шкіри і
найнеобхідніші речі, аби не перевантажувати коней. їхали верхи, час від
часу ставали на лижі, бо мерзли ноги. Милувалися замерзлим
різнокольоровим водоспадом. Часто ночували просто в снігу, намостивши
гілок та розклавши багаття.
Аж раптом натрапили на лісову «газету». На снігу було написано:
«Фійона Медвину привіт передавала». Григорія аж струсонуло. Як? Невже
тут той самий слідчий, який його катував на допитах?
І згадав, що Фійона — дружина тунгуса Дядорова, яка приймала у себе різних начальників, поки її чоловік був на полюванні.
Григорій вірив і не вірив. Страшні спогади заполонили його. Він
пригадав розмови про те, що в тайзі збудовано силу військових об'єктів,
енкаве-дисти нишпорять скрізь, «очищаючи тил від ворогів народу». А
понад усім кордоном створено лінію укріплень, багато сопок перетворено
на потужні фортеці.
По довгих мандрах прийшли на Зміїну падь. Там залишили коней у
старого удегейця, що доживав віку в нетрях, дали йому чаю, тютюну.
Дідусь радів гостям і їхнім подарункам, як маля.
Тепер тигролови вже були близькі до своєї мети. Дорогою старий
Сірко вводив Григорія в курс справи, розповідав, як ловлять цих «кішок».
Спочатку їх заганяють собаками. Коли звірові вже несила втікати, він
забивається десь до скелі й обороняється від собак. Тоді один мисливець
простягає триметрову палицю, тигр її хапає, а в цей час інші мисливці
накидають йому на шию петлю, зв'язують лапи. Від швидкості та вправності
кожного залежить життя інших. При цьому треба щосили кричати — крик
паралізує «кішку».
Мисливці йшли, пильно оглядаючи всі хащі. Раптом вони натрапили на
сліди аж двох тигрів — старого й молодого. Собаки змінилися — шерсть на
них стала дуба, вони натягали повідки, але не гавкали вголос і не
рвалися шалено вперед, бо були добре вишколені.
І почалося полювання. Люди йшли по слідах звірів кілометр за
кілометром — по нетрях, падях та горах. В одному місці натрапили на
дорогого соболя, що потрапив у самоловну пастку, наставлену ними колись
на колонка. Вирішили взяти, хоч на цього звірка полювання було
заборонено. Але не кидати ж цінне хутро, раз дурний соболь «вліз в не
своє».
Старий Сірко читав по слідах, як по книзі. Ось тигри полювали на
вепрів, ось зупинялися, там лежали. Так було до смерку. Вночі ніхто не
полював, тому розбили табір і заночували.
Вранці знову вирушили ловити «кішку», покинувши всі речі в наметі.
Сліди петляли, водили їх, як і вчора. Раптом все пішло несподівано
швидко... В одному місці, перед густими заростями, майнуло щось
смугасте. Старий Сірко вистрілив, Григорій за ним, ззаду також пролунали
постріли. Велетенська «кішка» зробила скажений стрибок угору.
А мисливці, пронизливо лементуючи і стріляючи вгору, погналися за
другим тигром. Собаки гавкали десь спереду. Григорій дуже боявся
відстати і підвести старого.
«Пізніше він часто згадував і не міг відновити точно, як воно все було.
Він таки перший опинився біля батька. Він лише пам'ятає, як
закричала Наталка... блискавичний його стрибок... Вир... Несамовитий
галас — людський, собачий, тигрячий... Він затягнув петлю, як супоню, і
вмить опинився під сподом, вчепившись потворі в карк за шкіру... Все
качалось клубком, галасувало на нім... Здається, і він галасував... Сніг
набивався в очі і в рот... Це тривало десять секунд, але, здавалось,—
це тривало вічність... Потім в раптовій тишині — злякане Наталчине
обличчя і дихання над самим його лицем... Потім дружній регіт...»
Клубок розпався, і Григорія витягли з—під снігу. Обтрушувалися,
відсапувалися, збирали шапки, рушниці, сміялися й наново переживали
подію.
Для тигра зробили дерев'яну міцну клітку. Потім пішли шукати іншого
звіра — забитого. І знайшли здоровенну самицю — чудовий екземпляр
грізного старого уссурійського тигра, що лежала, задубівши на морозі.
Відпочивали до ранку, а потім вирушили до покинутого намету. На
чотири пари зв'язаних лиж, налаштованих, як сани, поставили клітку з
живим тигром. Мертвого ж тягли за собою самоходом.
В обідню пору добралися до намету. Але тут сталася дрібниця, яка переросла в катастрофу й поклала край усій мисливській епопеї.
У наметі хтось ночував, забрав соболя і спирт. Старий насупився:
тільки нетутешні могли порушити тайговий закон і взяти чуже. Всі пішли
на льод розглядати сліди — куди і коли рушили грабіжники. А Григорій
знайшов на снігу біля намету недопалок дорогої сигарети «Золота марка».
Його серце затіпалось. Такі цигарки завжди курила одна людина... Він
мовчки, поки інші були на льоду, став на лижі і помчав навскіс через
нетрі, зрізаючи величезну дугу, що її тут робила річка.
Гнав по прямій, як учора за тигром. Нарешті побачив кошівку (сани) і пішов назустріч, стискаючи гвинтівку.
Коні почули тигрячий дух (весь Григоріїв одяг ним просяк), мотнули
вбік. Сани перекинулись і з них вивалилися двоє людей — в будьонівці і в
єжовському кашкеті.
Григорій вп'явся в них очима. Серце закалатало безумно. Медвин! Той самий «таваріщ слєдоватєль».
«А Медвин — бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів — стояв і тіпався...»
Григорій вголос промовив:
«— Так... Ну, все, таваріщ слєдоватєль! Все! — І важко задихав.—
Кінчаю слідство...— І підніс голос, повільно, грізно: — Тут... я тобі...
й рев, тут я тобі й трибунал!» — Підкинув гвинтівку і вистрелив.
Другий кинувся тікати до лісу, потім обернувся і вистрілив із
пістолета. Довелося Григорієві його застрелити. Потім він написав на
снігу: «Судив і присуд виконав я — Григорій Многогрішний. Аза що — цей
пес сам знає». Зробив це, щоб нікому не довелося відповідати за вчинене
ним.
Куди ж тепер? Отак за одним разом відтяв і ворогів, і друзів, і спокій.
Повернувся йти — аж раптом... Наталка!
«— Що ти зробив?
Григорій сказав:
— Слухай, Наталко! Те, що я зробив,— те я мусив зробити. Розумієш? Я
вбив одного дракона... Ти цього не бачила. Розумієш? Не бачила! А вже
як я буду далеко звідси — тоді про все розкажеш своїм».
Дівчина здивовано й розгублено прошепотіла:
«— Куди ж ти? ...Ну, добре. Ти зробив, як вважав за потрібне, тобі видніше. Але куди ти?
Боже мій! Скільки сказано в одному тоні! Все, про що мовчала місяцями. Григорієві аж горло стисло».
Дівчина благала залишитися, бо в них же цілком безпечно... Можна ж іще далі зайти в нетрі...
Хлопець узяв Наталку за руку і стис. Вона не віднімала своєї руки.
«— Дурна ти, дівчино. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут
всі нетрі поставлять догори ногами — шукатимуть... Це великий собака.
Але Бог є на небі! Є! Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості,
розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так
довгих—довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І
все за те, що я любив свою батьківщину.
І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я
втік з божевільні... Потім мене знову впіймали і знову мучили такі, як
він, — його поплічники... А потім присудили до двадцяти п'яти років
каторги... І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і нарід...
Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.
І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на
повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік. Вистрибнув на ходу зі
скаженого поїзда,— стрибнув у ніч, у смерть, на щастя.
І я мав щастя... Я потрапив до вас, я мав щастя. Сміливі завжди
мають щастя, як казала твоя мати... Обійми її міцно за мене і поцілуй за
мене... сестро».
Наталка припала до нього і вибухнула буйним плачем. І поцілувала, вклавши в цей поцілунок усю душу.
Потім віддала свій вінчестер, набої, сказала, як іти на Уссурі й на Маньчжурію, і пішла, за слізьми нічого не бачила.
Бідолашна, горда, дика, наївна і надзвичайна Наталка...
Розділ дванадцятий
Навзаводи зі щастям
Григорій знав, що найкраще перейти кордон десь у Біробіджані, де найбільші нетрі, найвужчий Амур.
Але йти було несила, не побачивши батька Сірка, матір, Грицька, М попрощавшись з Наталкою.
Ішов, борючись сам із собою. Дійшов за заїмки, де залишили коней.
Постояв, погладив свого буланого. Взяв дещо з продуктів, спирт, сірники і
набої, а коня брати не зважився. Йдучи далі, провалився в наледь, мусив
сушитися всю ніч. Потім здалеку побачив, як їдуть мисливці-тигролови,
зрадів: «Наші!».
Дійшовши до Сіркової пасіки, він відчув, що йому вже несила іти
далі, бо це вже назавжди покинути останню рідну хату. Деякий час він ще
боровся сам з собою, вагався. «Піти чи не піти?.. Якже він піде звідси,
не попрощавшись з цими людьми?.. Але ж як стане перед нею і не пожаліє
її серця?..»
Довго ще думав Григорій і нарешті не витримав. Ставши на лижі, він швидко пішов у ніч.
* * *
Сірки, як завжди, повставали рано. Усі були сумні. Робота валилася з рук.
Треба було їхати до міста на базу — відвозити здобич. «Десь там
піймана «кішка» чекає у клітці, поклавши лапи і гордо піднісши голову,—
нерухомо та відчужено дивиться просто себе вогкими великими очима. Не
бере їжі. Третій день не бере... Та вона п'ять днів не братиме, але не
згине. То горда і живуча тварина... І старому думки химерно блукали межи
гордою твариною та...»
Раптом в сінях зашелестіло, рипнули двері і на порозі став Григорій. Блідий, схудлий, він ніяково посміхався.
Мати кинулась до нього зі сльозами. Григорій помалу стяг шапку і
став на коліна перед нею, як перед власною матір'ю. Старий Сірко кректав
вдоволено. Він знав, що його названий син обов'язково прийде хоч
попрощатися.
Наталка, впустивши шиття і голку, сиділа край столу, смертельно
бліда. Грицько глянув на неї, потім на Григорія і зрозумів, що то
значило.
Григорій обвів усіх поглядом і сказав, що зайшов попрощатися, бо,
може, вже ніколи не побачаться. Хіба що на тім світі. Очі його
зустрілися :і Наталчиними. Дівчина спалахнула. Вона прочитала в його
очах те, що було в його серці. Схопилася і кудись побігла.
Григорій прощався, бажав щастя й добра рідним і близьким йому
людям. Старий Сірко сказав, що треба поспішати. У Харбіні та на Сахаліні
в них є рідня. Мати, плачучи, подала юнакові набитий рюкзак.
Присіли надорогу за стародавнім звичаєм. Тут увійшла Наталка,
одягнена, як на полювання. Брови рішуче зсунуті, вуста стиснені. Стала
проти
Григорія і мить дивилася йому в вічі з німим запитанням. І знайшла там відповідь...
Потім взяла його за руку. Опустилась навколішки перед враженими батьками і сказала:
«— Як уб'ють мене — то я не вернусь. А як судилося мені щастя... то
нехай же я буду, мамо, щаслива! І ви, тату!.. Благословіть!..»
Батько суворо подивився на Григорія, той шарпнувся був, але Наталка перехопила його рух:
«— Григорій не має права говорити! Я знаю, що він скаже! Але він
збреше! Він зрадить сам себе заради вас. Я мовчала довгі місяці як
камінь. Я змагалась із собою... Я не знала, а сьогодні я бачу, що
загину. То ж ваша кров у мені... Не губіть же мене!»
Старий Сірко побачив, що нічого не вдієш. Глянув на Григорія, приховано посміхнувся і подумав: «Обоє рябоє».
Наталка продовжувала благати і готова була переступити батьківське
слово. Тоді Григорій опустився на коліна поруч, схилив голову і мовчки
чекав рішення Сірків.
Першою не витримала мати, сказала: «Чого ж ти мовчиш, батьку?! Твоє ж насіння!» Сірко почухав голову і зітхнув:
«— Такі часи, бач... Таке життя... Ну що ж...»
А матері тільки цього було й треба. Витерла сльози, зняла ікону і разом з батьком благословила молодих.
Наталка цілувала рідних, радісна і щаслива. Сказала, що візьмуть із
собою Заливая, і він принесе їм вісточку, як вони вже будуть у безпеці.
А братові наказала, щоб беріг батьків, був коло них і коли одружиться.
Ще не розвиднілося, а із Сіркової хати вийшли двоє озброєних на лижах, а з ними біг великий якутський пес.
* * *
Однієї ночі на Н—ській заставі на Маньчжурськім кордоні, біля станиці Пашкове, де Амур найвужчий, зчинилася тривога.
З пожежі і кількох вибухів почалася стрілянина, яка розійшлась
обабіч на десять кілометрів. Ніби розпочався бій між усією Японією та
CPCR Та то всього лиш ловили порушників кордону.
А«диверсанти» були сміливі й досвідчені, наважились перейти кордон
там, де того найменше сподівались, — у самім Пашковім, попри самісіньку
будівлю прикордонного пункту.
Відбулося це так. Двоє на лижах, а з ними великий пес, обережно
крадучись, вийшли на схил далекої сопки і постояли там, пильно вивчаючи
місцевість.
Потім знайшли забуту копицю сіна, приладнали до неї трухляву
колоду, начинену порохом та набоями, підпалили й помчали в селище.
Незабаром спалахнула пожежа, почулися постріли й вибухи. Прикордонники
побігли туди, а втікачі стали переходити кордон. Аж ось їм назустріч
вискочив начальник застави. Наталка скомандувала Заливаю: «Чужий!» — і
пес стрибнув на того п'яного охоронця кордону. Водночас на голову
начзастави опустився приклад вінчестера.
По всьому кордону лопотіла перестрілка, підключилась і японська
сторона. Тільки напроти селища було спокійно, і наші мандрівники швидко
перескочили на той берег ріки.
* * *
Плачучи від щастя, Наталка припадала до Григорія і цілувала його в
нестямі, вкладаючи все серце, яке так довго стримувала: «Мій! Мій!».
Шаліла в нападі безумної радості, невисловленої любові й безоглядної
вірності, говорячи, що вони підуть тепер на його Україну.
І так само дав серцю волю Григорій. Забрав її в обійми і зацілував
тії неприступні вуста, великі насмішкуваті очі... Аж ось де він догнав
своє щастя!
А Заливай зіп'явся на задні ноги і, тихенько скімлячи, намагався лизкнути обоху ніс.
Нарешті лемент на кордоні вщух. Наталка нагодувала пса, прикріпила
до його нашійника записку, погладила голову свого вірного друга і з
жалем відправила додому. Заливай сумно заскімлив, відчуваючи розлуку,
але послухався господині й побіг.
Шлях їм прослався в невідоме. Вони приготувалися до всіх труднощів,
до жорстокої боротьби, спаливши всі кораблі за собою. їх вабила далека,
сонячна, омріяна Україна.
***
Крайова преса була сповнена сенсаційними повідомленнями про велику
озброєну до зубів банду ворогів народу на чолі з «крупним державним
злочинцем» Григорієм Многогрішним, яка діяла в тайзі і вбила начальника
Краєвого особого відділу УГБ НКВД тов. Медвина — ветерана НКВД,
«славного і доблесного чекіста, що в боротьбі з ворогами не знав жалості
і що рука в нього не дрижала ніколи...»
Внизу великими літерами сповіщалось про велику премію за зловлен-ня того страхітливого «отамана банди» — Григорія Многогрішного.
Друга сенсація була ще цікавішою. Подавалися карколомні
повідомлення про «чергову провокацію» «нєкой» агресивної держави на
со-вєтсько—маньчжурському кордоні... Про кількагодинний бій і відбиття
великої диверсійної групи ворога. Про заслуги начальника застави, який у
героїчному бою був тяжко поранений. Між іншим говорилося й про те,
щодвоє«негодяїв»з гігантським псом у тім бою нагло напали на начальника
«з тилу».
Старий Сірко, що привіз разом з Грицем до Хабаровська на базу
здавати живого тигра, слухав ті «новини» і в душі сміявся з них. Якого
шелесту наробили Григорій та його донька!
Сіркові захотілося з радості навіть тигра з клітки випустити.
Старого зупинило лише те, що тигр вже був на базі, у загальній клітці і
під великим замком. А головне, поза всяким сумнівом, «кішка» роздере
першим саме його — головного винуватця своєї біди.
* * *
Другого дня після приїзду Сірка з Хабаровська прибіг Заливай. Він
був схудлий, здичавілий, лапи в льодових «черевиках». Старі невимовно
зраділи, гладили пса, говорили з ним, годували, як людину. І знайшли
записку!
Це був радісний день у Сірків. Наталка писала: «Живі. Здорові. Обіймаємо всіх. Цілуємо. Вже перейшли до тітки!»
Мати плакала й просила прочитати записку ще раз і ще, а тоді
поцілувала її нишком і, загорнувши в шовкову хустку, поклала на самий
спід скрині, де зберігалися Наталчині речі. І стала молитися Божій
Матері, вимолюючи щастя для дітей і хоч на останку літ зустрічі з ними.
* * *
Гриць прип'яв Заливая, щоб не втік. Мати ходила біля пса, як біля
дитини, але той скучав. На п'ятий день вранці Заливая не дошукалися. Він
утік. «Одчайдушний і безмежно вірний пес розумів дружбу по-своєму і
зробив так, як веліло його собаче серце.
Подався доганяти без надії догнати. Але — сміливі завжди мають щастя».
В орбіті сонця Альма Матер Маршрутом зоряних фрегатів В етері з гуготом летить Крізь цілий ряд тисячоліть… Ані на мить,
Ані на цаль Не схибивши, невтомно ходить — Космічний еліпсис виводить І разом з сонцем гне в безодні Непередбачену спіраль. З яких же воль? Якого бога? І з примхи дьявола якого? Куди й по що — без мап,
без дат Параболить, летить фрегат, Параболить серед нічого? Куди? Звідкіль цей корабель — Мара безоднь, мара пустель?!. Від нефіксованої дати, Через мільйони літ і ер, Аж дотепер і відтепер Жене в етері Альма Матер, —
Стримить! Жене із сонцем вдвох Космічним, божевільним гоном, За беззаконням чи законом, Шляхом космічних катастроф; В ніщо, у безвість, у ніде — Параболить, поки впаде. Параболить поза законом. Але де падати й куди?
Нема понять "сюди" й "туди", Нема сторін, ні дна, ні д'горі, — Порожнява фантасмагорій, Порожнява нудна, страшна, Порожнява без меж, без дна, А в ній, в ній крах — лиш зустріч двох, — Фінал космічних катастроф.
І гонить, гонить в безвість чвалом, У невідоме, на поталу, В ніщо, у ніч закований, Параболить рокований. Параболить к цьому фіналу Життям вантажен корабель — Мара безоднь, Мара пустель. Від нефіксованої дати
Так вічність падає, летить, Через пустелі миготить В орбіті сонця Альма Матер. Вже й сонце, падати й світить Стомившись, стало погасати — В орбіті сонця Альма Матер…
ІІ
Холодні ґлетчери і шпилі,
Материків хребти в тумані, Ясні свічада океанів, Плаци великі і малі — Пливуть по круглій оболонці І повертаються під сонцем… І повертаються в імлі Рухливі контури землі.
ІІІ
Так перед учнем на столі —
Десь на Землі — її подоба, Продукт людського мозку, глобус — Портретик капосний Землі — Перед ясним дитячим оком Стає то тим, то іншим боком Пливе… Ах лихо! Чи ж пливе? Чи так? Зовсім не так, сливе.
Невдалий твір митця-невдахи Напів з паперу, напів з бляхи, Підмазаний, щоб не рипів, Рипить в коростяві струпів, — В тенетах різних ахіней, В пітканні мотузів і шлей. Географічних смуг і ліній, — Як дохла вобла в ятерині
З прогоничем у животі, Рахуби завдає отій Малій допитливій дитині. Лиш марно хмарить тихий зір Грайливих радісних озір — Очей дитячих синіх-синіх, Єдиних тут живих озір. По копії нулі, нулі… Ах, любий мрійнику з Землі!
Покинь цю бульбу на столі! Облиш цю копію Землі.
IV
Через етер, через віки, Без втулки, осі і чоки, Без компаса і без стерна… — Оце-о Мати! Це вона! Жене безоднями в імлі, Мерехкотить на чорнім тлі.
Яснять свічада океанів, Мигають пасма гір в тумані, Материки й архіпелаги, І острови, і острівці З нічних холодних манівців Біжать по соняшну наснагу. Спішать. Пливуть, пройшовши тінь, Під зливу соняшних промінь.
І гріє сонце їх і ллє Снагу через мільйони льє, — Свій живодайний вогнецвіт Без обміру і без контролю Потопою злива в юдолю — В живий, ним витворений світ, — Нехай буя! Нехай живе! Нехай лишень за ним пливе.
І радо назирці здаля Не відстає, спішить Земля. Попід зеніт притьмом проходить, Під зливу кожну цаль виводить, Живе! — і плодить, плодить, плодить, — Мільйонам форм життя нове Дає Й безоднями пливе.
Колиска. Фарма. Корабель!!. Мара безоднь. Мара пустель.
V
Благословенний світ — Едем! Скарбів незлічених юдоля, Доробок безлічі віків, На золотих шнурах ґондоля — Земля п'ятьох материків. Буяє, миготить, тріпоче,
Через безмежну прірву ночі Жене, мов радости юла, — Стримить через усенькі сфери В серпанку ніжнім атмосфери… Дитина Сонця і Тепла. Колиска людськости — Земля.
VI
Земля без Заходу і Сходу,
На два льодових бігуни. На двох суцільних брилах льоду Лише й немає там народу, Бо не бува, либонь, весни. Там не сягає сонця промінь. Там не буває злив і грому. Там прирекли вже так — "не жить". Бігун не йде, бігун стоїть.
Між бігунами ж, між льодами, Між бігунами буйний цвіт. Між бігунами барви-плями… Між бігунами рух і гамір… Між ними казка, казка — світ! Світ в веселках, у гомоні, Світ в радіснім поломені. Там кожна чверть і кожна цаль
Під зливу соняшну виходить, — Живе І плодить, плодить, плодить… І тче в них соняшний рискаль В мільйонах форм, як дивні міти, Життя окремішніх світів, Щоб кожен жив, Щоб кожен цвів, Родився сам і вмів родити.
Благословенний світ — Едем!
VII
Так в буйнім патосі цвітіння, Покірна воля рискаля, Пливе й гойдається над синню Колиска людськости — Земля. Колиска безлічі народів, Доробок безлічі віків,
Земля без Заходу і Сходу — Земля п'ятьох материків. Буяє. Миготить. Тріпоче. До млосних любощів охоча. У діадемі променів, У веселках, у гомоні, Серед пітьми, серед пустелі — Яка ж бо ти й прекрасна, леле!
Яка ж ти й гарна оддаля, О, Альма-матінка Земля!
VIII
Земля без Заходу і Сходу, Без конфірмації Земля, — Без пашпорту в просторах ходить, Без атестації гуля. А на Землі… Гей на Землі… Там на Землі туман і мла.
Там на Землі діла малі — Діла людські — свої діла. Торги… Бойовиська… Походи… Аж кров'ю давиться Земля! Земля без Заходу і Сходу, Без конфірмації Земля, — У приписи сповивана, Ґранатами поливана,
Засмикана, закивана Земля. І кожен день, і уночі І кожна тля — анічичирк. Земля без Заходу і Сходу Та й і без виходу Земля! Там без квитка, либонь, не ходять, Там без ключа й замка не сплять. І кожен день, і уночі
І кожна тля — анічичирк. Без пашпорту не родиться, Без дозволу — не мре, Без кодексу — не сходиться, Без "права" — не бере. Не їсть без молитовника, Не любить без чиновника, Без палки й арештовника
Ні мовить, ні оре. Не снить без конституції, Не д'хне без контрибуції, Без чиншу й екзекуції Ні дума, ні пере… Земля без Заходу і Сходу, Без конфірмації Земля, — Без пашпорту в просторах ходить, Без візи шейха й короля.
А на землі… Гей на Землі… Там на Землі туман і мла. Там на Землі діла малі, Діла людські — свої діла: На "Сходи" й "Заходи" розбили, Переділили бігуни І кожну чвертку розчертили, Мов "пітагорові штани".
Та все стовпи… стовпи… і лати… І таблички, і патрулі… Що стовп — то й штат, а в кожнім штаті Наглядачі і "королі", Чи раднаркоми там, магоги, Божки, божечки й демагоги, Шамани й йоги… Що кому! Несуть Талмуд. Пасуть юрму.
Ведуть її. Вставляють стекла. Несуть ключі від "Раю" й "Пекла", Та у всіх нові! Та у всіх свої!.. Я пізнаю Тебе по їх! Я пізнаю тебе по шатах — По глицях, по стовпах, по латах, По тюрмах, По тюремних ґратах!
Я пізнаю тебе по штатах, О, Мати-Земле, Альма Матер! О, Земле Мати, Альма Матер!
ІХ
Щезає ніч. Щезає день В безодню, в вічність, у ніде… Серед пустель на чорнім тлі По сніжно-білій оболонці
Пливуть і крутяться під сонцем, Пливуть і крутяться в імлі Рухливі контури Землі.
Х
Ось край богів, жертовня Чарки — Вітчизна Данте і Петрарки У сяйво з темряви гряде І Елінку стару веде За руку —
впитися іще Хмільної радости, ачей Не доведеться раптом вдруге… Країна пензля в плямах, в смугах… Країна мрійників-майстрів… Країна деспотів-царів… Попід зеніт притьмом проходить І у зеніт люфу наводить,
І у зеніт стромля хрести, Стромля зіньки, стромля персти… Неначе просить до "Раю" — Ридає, ницьма лежучи, І хтось у ній ключі тримає — До "Раю" начебто ключі. Підносить очі і персти, Підносить чаші і хрести,
Підносить руки д'гoрі, д'гoрі!.. У власних вир фантасмагорій. А д'гoрі — тільки пустота, А в ній, як латка золота, Пливе Вона — минає зорі. О, край Петрарки й край Тезея! Край мрій, колізій, Колізея!..
Ще Юлій Цезар і Нерон Навчали в нім божків любити, Навчали різатись і битись Та шанувати блиск корон. Відтоді всохла навіть Лета. Відтоді вимерли поети. Вона ж усе шука мети, — Стромля в зеніт зіньки й персти,
Шукає "Раю" в атмосфері — В якійсь там сфері у етері, — Ридає, ницьма лежучи, Й тримає ковані ключі. Сама собі снує тенета, Сама собі жалобу тче, Замісто Тибра, прагне Лети, Замісто сонця… От іще!
Ах, Земле — Земле! Все вотще! Там пустота в тій дивній сфері Химерних мрій Аліґієрі!.. І блідне Дантова свята, Зникає смужка золота.
ХІ
Серед пустель, на чорнім тлі, По сніжно-білій оболонці
Пливуть і крутяться під сонцем, Пливуть і крутяться в імлі Рухливі контури Землі.
Безводні Азії пустелі… Холодні Арктики сніги… Земель гавайських упруги На бо'зна котрій паралелі…
І чорна млость лісів тропічних, І субтропічних прерій синь По циферблату, гейби тінь, Проходять у мандрівці вічній, — Спішать в нікуди, у ніде. Деталь іде — Деталь везе.
ХІІІ
Месопотамія… Едем
На тихих водах Іордану… Строкатий клин земель Корану… Обличчя Індії руде… І чорний жмут кряжів Паміру… Рівнин слов'янських сиза шкіра… Країна пагод… Мла Сибіру… І в туманах архіпелаг — Межи морями плями, плями
Під смолоскипом Фудзіями… Строкатий Пан-Європи стяг… І знову ось архіпелаг — Вітчизни Байрона й Шекспіра. А над усім, як в казці, прoбі! Ходою велетня іде Вітчизни саґ великий чобіт.
XIV
Іде у Ніч… А інші — в День.
Америк двох крилата птиця В емалі лине голубій. За нею слідом чорнолиця Країна муринів — вдовиця — Лицем під соняшний прибій, — Пливе, щоб зникнути за грані В безмежнім тихім океані… А ген-ге-ен з-за лінії,
Загублене у синяві, Од всіх одірване, одно Спішить Австралії плесно. Спішить-спішить — не дожене Дитя мале, дитя дурне… Так в зливі сонця, у етері Пливе при власній атмосфері, Пливе на протязі віків
Земля п'ятьох материків.
XV
Від тропіків й до моря льоду, Від Ґанґу й геть до Шпіцберґен Багато перейшло народів, Ще більше перейшло племен, Відколи став цей дивний світ — За час кількох мільйоноліть.
І вже не так у тій Ґондолі. У тій колисці — на Землі. Малі пташата вже не голі, Не голі вже та й не малі; Перемальована руками Не та вже й смужка золота, Геть переснована дротами Сама й колиска вже не та.
Не так уже у тій Ґондолі, У тій колисці — на Землі І не дієзи вже — бемолі Стоять в піснях й пісні не ті… Але ж по-давньому Ґондоля Береться сонцем і цвіте — Але ж по-давньому Ґондолю Гойдає сонце золоте. XVI
У смугах рік, у смугах гір, Строката, закосичена, Помежи гір, межи озір Розписана, розмічена, Покраяна на тьму знамен, Поділена межи племен. Що шмат, то й клин до клину клином. І кожен клин — то є країна.
І так всі п'ять материків. Посіли їх аж геть до цалі… Перевантажені, важкі Гойдаються материки На ніжно-голубій емалі.
XVII
А по емалі — нікелі, Такі малі, такі малі! — А по емалі — нікелі
Мікроскопічні кораблі: Пливуть години і тижні, Пливуть навколо бігунів… З країни Данте і Петрарки — Десь до країни Далай-Лами, А чи з вітчизни Пива й Марки — До смолоскипу Фудзіями. Чи то із дикого Сибіру —
В химерний край Шехерезади, Чи десь довозять чорношкірих В країну Розуму і Ладу… Пливуть малі… такі малі! — По голубому нікелі… Нехай пливуть — їм тра пливти. Багато їх — країв отих. Багато їх та й всі вони,
Мов край той Данте і Петрарки… Придатен опис без ремарки На всі чотири сторони.
XVIII
Щезає ніч. Щезає день, — В безодню. В вічність. У ніде. Серед пустель на чорнім тлі По сніжно-білій оболонці
Пливуть і крутяться під сонцем, Пливуть і крутяться в імлі Рухливі контури Землі.
ХІХ
І вибігають по одній, І ось збираються роями Країни — плями… плями… плями… — Мов проти сонця дітвора, В міжгір'ях, в нетрищах, в ярах, —
Таборища людських племен… А серед них он — край пісень І зветься край той Україна!
ХХ
Серед слов'янської рівнини, Межи Сибіром і хребтом Карпатських гір — крутим хребтом — Пливе під сонцем Україна:
Лице в зеніт. Коса в цвітінь. Рожеві руки в моря синь. Заквітчана, усміхнена І мрійна над усіх вона. Плацдарм сливе одвічних воєн, Бойовиськ край, від Трої втроє Чи не славніших рубежів. Земля Олегових героїв.
Земля Буй-Тура смілих воїв. Край волелюбців, край мужів Пренепокірних. На межі Між двох світів, як Ельдорадо, В Гелладу з Арктики проспект, Всіх завойовників завада, Всіх завойовників об'єкт. Не 'дин там кораблі спалив.
Не 'дин там пальці посмалив, Земля титанів-"нетитанів", Земля веселих кобзарів. Не бракувало там Боянів, А й не було своїх царів. Не бракувало й на діла І хоч хай доля обійшла, І хоч нема ім'я у світі
Та буйно родяться в ній діти, Хоч доля й мачуха була… Земля титанів-"нетитанів", Земля могутніх кобзарів… Й пливе із давньої пори — З давно забутої пори — Десь у майбутнє з сонця п'яна, Пливе!.. Либонь, щоб все з початку.
Над пережитим, мов печатки, Стоять хрести, лиснять могили… Там вже ні гіку, ні луни, Де печенізькі табуни Та скитські тичбища ходили. Вже не бряжчать мечі, як здавна. В лискучім соняшнім пилу В Путивлі-граді на валу
Давно не плаче Ярославна, — Лице в зеніт, коса в цвітінь, Рожеві руки в моря синь, — Заквітчана, усміхнена І мрійна над усіх вона. Тож Край-Титан! То по росі У перламутрі-поросі Плацдарм бойовиськ. Край-дитина.
І зветься край той Україна. А в ній…
ХХІ
…Десь в місті чи в селі Маленький хлопчик при столі Тримає копію Землі. По паралелях пальцем водить — Перетина меридіан, Минає гір хребти і води —
До Уругвая пішки ходить Через Індійський океан. З ночей казок Шехерезади Навпрост по сизих пасмах гір Йде до співочої Гренади Через Єгипет і Памір. З душних ночей Шехерезади До Ніневії… До Геллади…
І мерехтять ясні свічада Дитячих радісних озір. Маленький світ — малий хлопчисько, Син Сонця — велетня світів! Він задоволений з колиски — З Землі п'ятьох материків, — По паралелях пальцем водить… Нехай!
Нехай! Нехай же ходить. Родившись жити і цвісти, — Йому цвісти! Йому іти! Йому йти радісним походом! І повертається пухир, Рипить, повзе нерівно, скоком, — І посміхається над ним Світила син блакитноокий.
По копії нулі… нулі… Ах, любий мрійнику з Землі! Крути її, щоб аж свистіла! Крути-крути, щоб аж гула! Щоби просторами летіла, Щоб над безоднями пливла, Щоб в сяйві сонця золотого, Щоб без диявола лихого,
Щоб тільки жити і цвісти, — Крути її! Крути! Крути…
ХХІІ
Мов після вибуху гарматень, Без втулки, осі і чоки Параболить через віки, Параболить фрегат з фрегатів. Жене безоднями в імлі…
Мерехкотить на чорнім тлі… Яснять свічада океанів, Лисніють пасма гір в тумані Через етер, крізь всенькі сфери… І мерехтять ясні озера В малого хлопчика з Землі. Крути ж її, щоб аж свистіла! Крути-крути, щоб аж гула!
Щоби просторами летіла, Щоб над безоднями пливла, Щоб в сяйві, сонця золотого, Щоб без диявола лихого, Щоб тільки жити і цвісти, — Крути її! Крути! Крути…
ХХІІІ
Пливуть світи. Холонуть зорі.
В порожняві фантасмагорій Ані початків, ані дна, — Порожнява нудна, страшна, Порожнява без меж, без дна, А в ній Вона минає зорі. Біжить мандрівниця пустель, Береться сонцем і цвіте. Ані помилиться ніде.
Ані зупиниться ніде.
* * *
Тут — крапка. Тут урвав, далeбі, — На допит йти, на цундру треба Таки ж на тім на Кораблі — Таки в в'язниці на Землі. Читачу любий! Пощо сміх? Не смійся, серце, — кажуть, "гріх". 1932
Якби не деякі несподівані
обставини, що склались останнім часом, ніхто в київській філії
видавництва "Книгоспілка" не побоювався б чистки, що мала незабаром
статись. Чистка — звичайне явище кінця двадцятих років, коли-не-коли
воно потрясало не тільки радянські установи, а й партійні організації,
вишукуючи недобитків розтрощених класів та всякі рештки минулого, що
якимось способом прослизнули між пальцями каральної десниці революції й
причаїлись до слушного часу по установах, а то й пролізли в лави партії.
Нема нічого дивного, що влада хотіла позбутися всякого непевного
елемента. Але це не могло бентежити співробітників київської філії: тут
не було колишніх поміщиків і капіталістів чи жандармів, поліцаїв або
білогвардійців, усі знали одне одного, бо попали до "Книгоспілки" якщо
не з дореволюційних дрібних українських видавництв, то з кооперації,
проти якої радянська влада нічого не мала проти. Щоправда, не було в
київській філії й комуністів: редактор місячника "Нова громада" та
комірник не могли скласти партосередку, але всім відомо, що кооператори
не дуже пнуться в партію, тим-то не було чогось особливого в тому, що
директор філії Качеровський був безпартійний. Але два тижні тому
Качеровського, так само, як і головного редактора філії Татаренка,
раптом арештовано для всіх було ясно, що ніякої іншої причини, крім
політичної, не було і не могло бути, але до чого тут політика? Обидва
вони аполітичні, цілком лояльні радянські службовці, ні в минулому, ні
поготів, тепер, ні в чому не замішані, навіть на недавньому процесі СВУ в
Харкові ні їх, ні взагалі будь-кого з "Книгоспілки" не згадувалось, і
раптом — ну просто як грім серед ясного неба — ці арешти!!!
Попервах
здавалось, що це якесь непорозуміння, котре ось-ось з'ясується, й
Качеровський з Титаренком повернуться на свої старі місця, тим більше що
й досі нікого не призначено замість них і їхні обов'язки тимчасово
виконують випадкові люди. Проте тиждень тому до книжкової комори
видавництва прийшли якісь офіційні особи й (виду тіли кілька видань
київської філії). І вилучили саме те, до ні в кого не викликало ніякого
сумніву як-от читанку для молодших класів трудшколи Іваниці котру не раз
видавали й перевидавали, або дуже потрібну в сільському господарстві
книжку Коменданта "Розводьте кролів". Це вразило всіх чи не більше за
арешт Качеровського й Титаренка, бо не можна було добрати причини,
підстави, сенсу для цього вилучення. Хтось висловив здогад, чи не
спричинилось до цього те, що Іваниця пройшов по процесу СВУ й був
засуджений на скількись там років, а Комендант перебуває під слідством?
Усе це було дуже загадкове, туманне, що таїло в собі прикрі несподіванки
й у цих умовах недалека чистка стала видаватись багатьом не просто
черговою кампанією, а спеціально за планованим до київської філії
заходом, від якого годі сподіватись чогось доброго.
"Дивне
яке прізвище — Комендант! — подумав бухгалтер Микола Степанович
Семенець, переглядаючи список вилучених книжок, щоб списати їх з
балансу. — Не інакше як з вуличного прізвиська утворилось. Але що могли
знайти в комендантських кролях і взагалі в кролівництві
контрреволюційного?"
Про арешт Коменданта Микола Степанович не
чув — він жив вузькими інтересами "Книгоспілки" та своєї сім'ї й що було
поза ними, його мало обходило, але Коменданта, цього енергійного,
кремезного чолов'ягу, він знав як автора і трохи як людину.
Заповзятливий, ворушливий, незважаючи на свою поважну статуру, він пішов
би далеко, якби йому дати волю й простір. Ким тільки він не був і за що
тільки не брався! Був представником у Києві органу ВУЦВИКу "Вісті",
утворив був своє приватне видавництво "Сяйво" й видав непогано кілька
цікавих книжок, нарешті захопився кролівництвом. Сам розводив на своїй
київській квартирі кролів, підбивав на це інших і навіть написав книжку
"Розводьте кролів", яку видала київська філія "Книгоспілки". І що в ній
міг наплутати цей запопадливий, серйозний чоловік, що брався за всяке
діло сумлінно й поважно? — не сходив з дива Микола Степанович, знявши в
задумі окуляри й жалкуючи марно витрачених на видання книжки
книгоспілчанських грошей і праці автора, котрого не рівняти до тих
теперішніх молодих шмендриків, що лізуть до видавництва своїми
незугарними віршами й оповіданнями.
Хоч у видавництві всі
вважали, що вилучення книжок є небезпечна прелюдія до чистки, але Микола
Степанович не боявся чистки. Що вона йому? Його минуле — ні блискуче,
ні ганебне: син колишнього конторника поміщицького маєтку. Ні пан, ні
мужик, щось посередині. Соціальний прошарок, як висловлюються на
мітингах. Але таких "прошарків" по установах — хоч греблю гати. Освіта?
Та майже ніякої! І тут до нього не причепляться, не спитають, яким
коштом здобув її, бо дітей робітників і селян не дуже густо було в
гімназіях та університетах. Церковнопарафіяльна школа, що її закінчив
колись з похвалою, в рахунок не йде, а всього іншого, геть аж до
тонкощів подвійної італійської бухгалтерії, дійшов самотужки, самоуком. І
все ж ніхто не може сказати, що він, підтоптаний уже бухгалтер
Семенець, — гірший від тих дипломованих бухгалтерів, котрі покінчали
комерційні інститути. А якщо додати його обізнаність з літературою, то
хай ще позмагаються з ним оті дипломовані. Ще змалку Микола Степанович
полюбив книжку й був начитаний. Щоправда, читав він без певної системи —
все, що попадало до рук, та все ж непогано знався на російській
класиці, черпонув трохи й з перекладної літератури — і то не тільки там,
скажімо, Вальтера Скотта або Мопассана, а й Гюго, Золя, Гамсуна. Навіть
Шпільгагена прочитав. А що вже до української літератури, то хтозна, чи
міг би з ним потягатись перший-ліпший студент-філолог, а то й
теперішній молодий критик. Недарма ж бо ще за довоєнних часів Микола
Степанович працював маленькому українському видавництві "Криниця".
Крутився він там зрання допізна, складаючи рахунки, пакуючи книжки,
часом, коли не було кому, одвозячи їх на пошту, а заробляв за це
копійки. Але в нього й думки не було про якийсь більший заробіток на
такому, як казали тоді, святому ділі. Головне, щоб українська книжка
була дешева й широко йшла в народну гущу.
Отаким
ентузіастом-безсрібником і попав Микола Степанович просто з "Криниці",
ліквідованої за перших років радянської влади, до потужної
"Книгоспілки", де став за бухгалтера київської філії. Так хіба ж за це
можна йому закинути щось на будь-якій чистці? Хай би хоч наполовину так
самовіддано працювали тепер у видавництвах, як вони колись у тій
маленькій, бідній "Криці".
Микола Степанович лагідно жив і
працював з людьми, йому можна було не боятись, що хтось наклепає на
нього якусь вигадку під час чистки. Не полюбляли його тільки молоді
письменники, яких наплодилось тепер так багато, що їх і не запам’ятаєш
усіх. Річ у тім, що Микола Степанович, за криничанською звичкою, всіляко
намагався зменшити авторський гонорар задля здешевлення української
книжки. Він і досі не міг позбутись давнього погляду, що українському
письменникові досить і тої слави, що його надрукували, а не те щоб
розкошувати на авторському гонорарі.
Єдиний виняток серед молодих
письменників він робив Валеріанові Підмогильному. Творів його Микола
Степанович не читав, бо Підмогильний працював у київській філії молодшим
редактором; сюди його взяв криничанин Титаренко, щоб передати комусь
свій досвід і знання у видавничій справі. Чемний, розумний, хоч з
обличчя видавався ще зовсім дитиною, цей молодик, кажуть, знав навіть
французьку мову й перекладав з неї на українська, але до бухгалтерії він
заходив тільки одержувати платню, а не гонорар, і це якоюсь мірою
сприяло його симпатії до Підмогильного: не якийсь там плужанин або
гартованець, а таки справді письменник.
Якщо б хтось із тих
шмаркачів, що їх Микола Степанович і за письменників не вважав,
спробував би розтулити проти нього свого писка, за нього неодмінно
заступилась би дирекція філії, котра високо цінила його працьовитість і
точну, завжди "в ажурі" роботу. Шкода тільки, що за всяким клопотом
дирекція забувала матеріально заохотити копітку роботу свого бухгалтера,
тому зарплата Миколи Степановича лишалась та сама, що й за тих часів,
коли нові радянські гроші, червінці, були в ціні, тоді як авторський
гонорар набагато підвищився. Проте Микола Степанович не ображався:
платні ставало сяк-так на скромне прожиття, а чого ж іще треба?
Щоправда, теперішнє видавниче діло в "Книгоспілці" не назвеш святим
(тут, на думку Миколи Степановича, видавали часом такий непотріб, що в
"Криниці" нікому й на думку б не спало переводити дорогий тепер папір на
таке катзна-що), однак діло було корисне, ширило освіту й культуру. До
того ж Микола Степанович відповідав тільки за фінансові справи й на
зміст видаваного не мав ніякого впливу — то клопіт головного редактора,
директора філії та столичного харківського правління "Книгоспілки".
Що
ж іще могло бути сумнівного в його біографії, яку під час чистки треба
показати всім навиворіт? Військова служба. Ні в білих, ні в червоних він
і близько не був, не служив навіть у царській армії через
плоскостопість та велику короткозорість. Не належав ні до якої
політичної партії, хіба що у сімнадцятому та вісімнадцятому ходив часом
на маніфестаціях під жовто-блакитними прапорами... Але ж хіба він один
там ходив, та й коли це було!
Ні, і тут нема чого турбуватись, а
все інше було таке звичайне, що на ньому навряд чи могли спинитись
пильні очі одружений, дітей нема, на утриманні — хвора на туберкульоз
дружина й старі немічні тесть і теща. З такими анкетними даними можна
спокійно йти на будь-яку сувору чистку.
Але як списувати вилучені
книжки? На підставі чого вони вилучені? Чому? Для бухгалтерії потрібні
точні пояснення, папірець, документ. З цим і пішов Микола Степанович до
молодявого секретаря філії Кондратюка, а воднораз і поінформуватися, що ж
діється на світі, коли почали вилучати такі потрібні книжки.
— Шукають шкідництва... — махнув рукою Кондратюк.
— Як то, — шкідництва? — не зрозумів Микола Степанович, аж зняв з подиву свої лупаті окуляри.
— А так: вважають, наприклад, що ми, видаючи, приміром, читанку Іваниці, робили не користь, а шкоду.
— Та ми ж виконували замовлення Наркомосвіти!
—
Так само, як виконали замовлення Наркомзему, видавши книжку Коменданта
"Розводьте кролів", — саркастично зауважив Кондратюк і додав: —А тим
часом виходить, як зафіксовано в акті про вилучення, "виконували
соціальне замовлення куркуля"...
— До чого тут куркуль?! — обурився Микола Степанович. — Це неправда!
—
От ви й скажіть їм, що це неправда, — сумно посміхнувся секретар,
знаючи наперед, що ніхто у видавництві не зважиться публічно заперечити
ідеологічних висновків спеціально створеної десь у верхах комісії, котра
вилучила книжки.
А Микола Степанович зважився.
І зважився
він на це в такий невідповідний час і в зовсім непідхожому для щирих
розмов місці: на перших загальних зборах співробітників філії, що ними
розпочиналась чистка установи! Ну просто як здитинився чоловік або впав з
неба, нічого не навчившись за ці тринадцять років революції й не
засвоївши досі, що далеко не все, що думаєш, можна одверто прилюдно
казати... Тільки повернувшись пізно ввечері додому, Микола Степанович
ніби трохи опам'ятався й став думати, чи не забіг він здуру справді
занадто далеко? Життя, казав покійний батько, це як гра в кота-мишки;
тут лобом стінки не проб'єш і їжака голіруч не візьмеш. Недарма казали в
народі: "Не той козак, хто переміг, а той, хто викрутився", а він на
цих зборах так закрутився, що голова обертом пішла.
Він довго не
міг заснути й пригадував усе до найменших подробиць. Збори почались, як
звичайно, словами голови комісії в справах чистки: "Дозвольте загальні
збори співробітників київської філії "Книгоспілки" вважати відкритими".
Цього разу Микола Степанович не подумав, як завжди, для чого це
"дозвольте вважати", ніби хтось може вигукнути: "Ні, не дозволяємо"?
Він, як і всі, насторожився послухати, що скаже цей голова. Сидячи, як
чільний працівник видавництва, в першому ряду, Микола Степанович добре
роздивився цього чорнявого чоловіка середніх літ з металево-холодними
сірими очима, котрі, дивлячись на когось, підозріло прищулювались у той
час, як тонкі губи починали ворушитись, ніби чоловік дожовував ще не
проковтнуту їжу…
— Нам доведеться перечесати не просто
установу... — тут голова сумно зітхнув, — а справжнє кубло, де
причаїлась мало прихована контрреволюціям, що діяла під невинною
вивіскою кооперативного видавництва...
Голова комісії одразу
задав такий тон, що навіть ті дрібні службовці, котрі не бачили для себе
небезпеки і йшли на чистку спокійні, стали почувати за собою якусь
невловиму провину. Виходило, що на процесі СВУ пройшла тільки невелика
група одвертих ворогів радянської влади, тоді як замаскована нечисть
приховалась по таких закапелках, як "Книгоспілка", і коїть далі своє
чорне діло...
Почувши про СВУ, Микола Степанович мимоволі згадав
чийсь влучний дотеп про той судовий процес, котрий кілька місяців тому
відбувся в приміщенні харківської опери: "Опера СВУ", сценарій і музика
ДПУ". Він крутнувся на стільці, готовий дорікнути промовцеві: як можна
закидати книгоспілчанам якесь загадкове СВУ, коли про "Книгоспілку" на
суді й мови не було! Та й чи було взагалі це СВУ?.. Сам Микола
Степанович дуже сумнівався в цьому. А тим часом голова чистильної
комісії метав далі свої філіппіки:
— Навіть брошуру Чаянова,
цього всесоюзного шкідника в сільському господарстві номер один, видали!
Не полінувалися перекласти її з російської на українську мову! Проте в
класових ворогів різних націй мова спільна, коли ідеться про ворожнечу
до радянської влади...
— Так Чаянова ж видали з наказу ЦК! — не втерпів вигукнути з місця Микола Степанович.
Голова комісії спинився, пожував губами й перевів погляд своїх металевих очей на Миколу Степановича.
— Ви хочете щось сказати? Я дам вам слово, — і застережливо підніс долоню, немовби Микола Степанович уже рвався на трибуну.
—
Нема чого дивуватись, що київська філія "Книгоспілки" видавала таку, з
дозволу сказати, продукцію, коли в ній заправляли такі зубри
націоналізму, як Качеровський і Титаренко! — аж визвірився голова,
кинувши гнівний погляд у бік Миколи Степановича, який з гіркотою
подумав: "Боже, що він меле! Качеровський і Титаренко — зубри!.." І,
вирвавши з блокнота аркушик, став нервовою від хвилювання рукою
начеркувати коротенькі замітки для свого виступу.
— Не раджу вам
брати слово — не оберетесь потім клопоту! — прошепотів на вухо Миколі
Степановичу Кондратюк, що сидів поруч, але хіба міг мовчати Микола
Степанович, почувши таку неправду про керівників філії. Тим часом
голова, закінчуючи промову, як годиться, вигукнув:
— Хай живе наш любимий вождь, мудрий керівник і непохитний, вірний ленінець товариш Сталін!
Як
і належало, всі присутні гучно заплескали, навіть Микола Степанович, за
звичкою, кілька разів плеснув у долоні, а голова, виголосивши ще кілька
трафаретних "хай живе", сів, трохи пожував губами й знову підвівся.
— Ви, здається, хотіли щось сказати? Кажіть, а ми послухаємо.
Оце
"послухаємо" голова вимовив так єхидно, що інший знітився б і поспішив
відмовитись від слова, але не такий був Микола Степанович. Мовчати, коли
чуєш неправду, це значить підтримувати її, брехати самому, і він,
схопивши свого списаного аркушика, рвучко підвівся й кинувся до кафедри,
що правила за трибуну.
— Брошуру Чаянова ми видали тому, що був припис ЦК, в архіві є відповідна документація...
—
Чому видано брошуру Чаянова й хто за це повинен відповідати — з'ясують
слідчі органи, це не належить до нашої компетенції, — перебив Миколу
Степановича голова і сердито спитав: — Ще маєте щось сказати?
Микола
Степанович затнувся. Як можна казати про інші вилучені видання, коли
тобі враз перебаранчають висловитись? Він знизав плечима і після
хвилинної розгубленості, почувши слова голови: "Кажіть, кажіть! Ви ж
просили слова", — бахнув таке, що всім здалося, ніби мають не його, як
інших, чистити, а він намірився чесати чистильну комісію:
— Я
хочу спитати: як можна обвинувачувати київську філію в тому, що нею
керували Качеровський і Титаренко, коли керівників призначають згори, а
не обирають знизу? Як можна закидати якусь ворожу діяльність
Качеровському і Титаренкові, коли їх ще не суджено, коли вони тільки під
слідством? Таж може статись, що вони виправдаються й їх випустять!
—
Прошу не нав'язувати своїх поглядів на Качеровського й Титаренка
слідству! Ближче до суті! — знову перебив Миколу Степановича голова, і
той на мить спантеличився, але почуття власної правоти повернулось до
нього й надало сил. Він сказав майже ніжно:
— Качеровського й
Титаренка ми всі добре знаємо, не один рік працювали з ними разом... А з
Титаренком я працював ще у видавництві "Криниця"...
— От ви про
це й скажете на слідстві, — підвівся голова, показуючи цим, що час для
виступу першого промовця вичерпався. — Хто ще просить слова?
Але
охочих більше не виявилось. Слова голови про слідство, дарма що були
сказані досить лагідно, прозвучали для всіх загрозливо. Тільки один
Микола Степанович не відчув цього, навіть не звернув уваги на це
підступне слово…
…Зовсім спантеличений і зніяковілий Микола
Степанович поволі зійшов з кафедри й повернувся на своє місце. Він
здивовано кліпав очима, не можучи збагнути, як цій несимпатичній людині,
що взяла на себе місію безстороннього судді, вдалось так спритно
обернути його правдивий виступ на майже комічний пшик.
Голова комісії обвів іронічним поглядом мовчазну залу й з неприхованим сарказмом сказав:
—
Що ж — більше ні в кого немає бажання виступити?.. А втім, мабуть, на
перший раз досить і сьогоднішнього виступу... — голова нахилився до
свого блокнота на столі, — виступу бухгалтера Семенця. Він такий
яскравий, такий промовистий, що важко щось і додати до нього.
Багато
хто в залі одразу звернув увагу, що голова назвав Миколу Степановича не
"товариш Семенець", а тільки "бухгалтер Семенець", і відчув у цьому
тривожну ознаку, а те, що він став виригати далі, зрідка пожовуючи в
паузах губами, було страшно слухати навіть далеким від Миколи
Степановича в роботі й побуті співробітникам філії. Виходило, що
бухгалтер Семенець, може, й сам того не бажаючи, розкрив сумну картину
внутрішнього стану філії. Тут, мовляв, не те що окопались приховані
класові вороги, а й переходять у наступ, у контратаку. Голова при цьому
аж замахав у повітрі кулаками.
— Недарма казав наш любимий вождь,
геніяльний прозорливець товариш Сталін, що чим більше буде в нашій
країні перемагати соціалізм, тим запеклішим, скаженішим буде опір
недобитків розтрощених, приречених на загибель експлуататорських класів!
Виступ Семенця — наочний тому доказ. Але про це будемо говорити в
наступні дні, — завершив свою кінцеву промову голова, зібрав серед
насиченої похоронним настроєм тиші свої папери й закрив збори.
Може,
тому, що Микола Степанович не раз уже на мітингах та зборах чув ці
грізні слова, чи, може, щось інше гальмувало його сприйнятливість, але
на нього вони не справили такого гнітючого враження, як на інших. Проте
йому не хотілось зіткнутись з членами чистильної комісії при виході, і
він затримався. Рушив із зали тільки тоді, як подались до виходу задні
ряди. І тільки тепер до його свідомості став доходити страшний сенс
останніх фраз голови комісії. Замість того, щоб підійти й поспівчувати
Миколі Степановичу, всі його товариші, всі ті співробітники, котрі ще
сьогодні вдень приязно розмовляли з ним, а дехто й навіть запобігливо,
шануючись перед його бухгалтерською посадою, зараз збочували від нього,
як від зачумленого, й намагались швидше прослизнути повз нього. Лиш
хтось позаду докірливо прошепотів:
— І навіщо було виступати? Тільки себе скомпрометувати й на нас навести підозру...
Ці
слова вжалили Миколу Степановича, але він не обернувся глянути, хто їх
сказав. Чи не однаково? Певно, так думають якщо не всі, то більшість.
Навіть Василь Сильвестрович Мірошниченко, цей колишній криничанин, що
підтримував з Миколою Степановичем близькі стосунки й вряди-годи заходив
до нього додому, підійшов не одразу, а наздогнав на вулиці, коли Микола
Степанович одійшов далеко від "Книгоспілки".
— Ех, друже мій,
друже! — журно промовив він, оглядаючись, чи не йде хтось близько
позаду. — Не треба, не треба було виступати вам, та ще так гаряче, та ще
в перший день цієї проклятої чистки! Важко навіть уявити, що тепер
буде...
— То що ж, Василю Сильвестровичу, — слід було мовчати,
коли чуєш таку неправду про нашу роботу, такі наклепи на Титаренка й
Качеровського? Та ви ж знаєте Титаренка ще з "Криниці"!
— Знаю, але треба б якось м'якше, делікатніше, а ви одразу...
"І
ти, Бруте!.." — гірко подумав Микола Степанович і зрозумів, що
підтримки у видавництві він не матиме ні від кого. Надто коли
Мірошниченко сказав, зітхнувши:
— Проти сили і віл не потягне, — і поспішив прощатись: — У мене вдома ще ціла купа непрочитаної коректи. Бувайте здорові!..
...Знову
й знову перебирав він у пам’яті все, що відбулось на зборах,
пригадував, що мав сказати й що вдалось йому висловити, але ні в чому не
вбачав ні різкості, ні неделікатності, про які мимрив дорогою
Мірошниченко. Ге, неделікатність! А хіба делікатничав голова комісії,
називаючи Титаренка й Качеровського зубрами націоналізму, а київську
філію, цебто їх усіх, кублом контрреволюції? Хіба можна було змовчати й
нічого не сказати проти, тим самим ніби стверджуючи слушність цих
безпардонних обвинувачень? Ні, йому, Миколі Степановичу, вони повинні
були б дякувати за його виступ, а вони...
Вони поспішали мерщій
обійти його, боячись, щоб він не спинив когось із них, просто тікали від
нього, тоді як елементарна чемність, звичайна людяність мала б
підказати їм сказати товаришеві, що вскочив у халепу, бодай слово
розради, втіхи, співчуття... Яка ганьба!
І Миколі Степановичу
вперше подумалось, що він досі, .власне, не знав своїх товаришів, він
уявляв їх далеко кращими, ніж вони виявились сьогодні... Але хто ж вони й
хто він сам, відсторонений тепер від них невидимим, але неперелазним
бар'єром? Вони — радянські громадяни, а він — контрреволюціонер? Вони —
проти експлуататорів, а він, виходить, — за? Брехня! Смішно про це й
казати. Чи міг же він бути на боці поміщиків і тих сільських глитаїв,
чи, як тепер їх називають, куркулів, од яких стільки натерпівся колись
його покійний батько й він сам? Чи ж не зазнав він нужди, горя, ба
навіть справжнього голодування, коли, опинившись у місті, сам, без
ніякої сторонньої допомоги, пробивав собі дорогу до освіти? Чи не
глузували попервах тут з його мови всякі пани та підпанки? Щоб він
одстоював владу капіталістів, отих фабрикантів, що смокчуть з
робітничого люду всі соки, як на селі поміщики й глитаї з батраків та
малоземельних?..
З того часу, як він під впливом гоголівського
"Тараса Бульби" та Шевченкового "Кобзаря" став тим, що звалось "свідомим
українцем", Микола Степанович ненавидів тих п'явок народних уже хоч би
за те, що вони були проти "українства". Глитаям хотілось, щоб і в них
було "по-настоящому", як у російських або зросійщених чи польських
поміщиків, а власники фабрик і шахт на Україні були здебільшого французи
та бельгійці або такі ренегати-українці, як цукровики Терещенко й
Харитоненко. Терещенко був навіть у складі петроградського Тимчасового
уряду й 1917 року приїздив від нього до Києва торгуватись з Українською
Центральною Радою за купецьку автономію Україні... Не мала Україна й
своїх поміщиків. Чикаленко, Шемет та ще якісь два-три українофіли в
рахунок не йшли, бо хіба не Чикаленко підтримував своїми грішми єдину
дореволюційну щоденну українську газету "Раду" в Києві й, коли
жандармерія арештовувала українського письменника й політичного діяча
Винниченка, давав свої гроші під заставу, щоб випустили Винниченка, хоч
знав, що то пропащі гроші, бо Винниченко втече одразу ж за кордон. А
хіба вся українська література — Шевченко, Франко, Леся Українка,
Нечуй-Левицький, Мирний, не кажучи вже про Грабовського, Стефаника,
Тесленка, не була антипанська, антибуржуазна? Та хоч би взяти й
видавництво "Криницю", що видало перед війною книжку Васильченка з його
чудовою "Мужицькою арихметикою", котру й тепер, за браком у сучасній
літературі чогось до свого смаку, не раз перечитував Микола Степанович,
було буржуазне чи націоналістичне, як його назвав у кінцевій промові
сьогодні голова чистильної комісії?
Хіба не радів щиро Микола Степанович, коли впав царат і на київських
вулицях замайоріли вільно червоні прапори, а за ними й українські —
жовто-блакитні? Аж сльози радості текли тоді по його немолодих уже щоках
у ті незабутні дні, коли всі нараз почули себе братами й тішились та
обіймали одне одного, як на Великдень!
Щоправда, дальші політичні
події, якими жив разом з усіма й Микола Степанович, завернули не так,
як мріялось. Усі стали вільними, рівними, а замість того, щоб між ними
запанували радість і згода, почались сварки й суперечки. Гризлась
Українська Центральна Рада з петроградським Тимчасовим урядом, котрий не
хотів надати автономії Україні, пізніше почались непорозуміння й
зіткнення Центральної Ради з більшовиками, аж дійшло, кінець кінцем, до
війни. А чого, спитати б? Центральна Рада проголошувала вільну Україну,
але ж і більшовики були не проти неї. Навпаки: обвинувачуючи
петроградський Тимчасовий уряд в імперіалізмі, більшовицькі газети не
раз закидали йому, що він продовжує колоніяльну політику царату й не дає
волі Фінляндії й Україні. Чого ж ще треба! І Микола Степанович з усіх
російських партій щиро співчував тоді тільки більшовикам. Та ось прийшов
січень вісімнадцятого року, коли, після приходу більшовицького війська,
під командуванням колишнього царського полковника Муравйова, на вулицях
Києва стало небезпечно говорити українською мовою, бо розлючені
тижневим опором "вільного козацтва" муравйовські матроси могли просто
розстріляти. Це не тільки спантеличило Миколу Степановича, а й зовсім
одштовхнуло від більшовицької партії. І тоді він уперше збагнув, що
далеко не все, написане в газетах, відозвах і в гаслах на прапорах, має
такий же привабливий вигляд і в дійсності...
Але Центральній Раді
й її універсалам він вірив. Та й як було не вірити, коли вона стояла за
вільну Україну! Яка то буде вільна Україна й що вона зробить з
поміщицькою землею, до якої рвуться селяни, як порядкувати і на
промислових підприємствах, де робітники вимагають восьмигодинного
робочого дня й робітничого контролю над виробництвом, — Микола
Степанович не замислювався: то розв'яжуть українські Установчі збори, де
зберуться не поміщики й капіталісти, а представники робітників, селян і
всякого трудового люду.
Але діло пішло як через пень колоду
перетягати: ніяких Установчих зборів не відбулось. Центральну Раду
розігнали "союзники" німці, й запанував гетьман Скоропадський, котрий,
наче виправдовуючи своє прізвище, скоро впав, замінений Директорією, а
цю прогнали більшовики аж за кордон. Прогнали й так ствердились, що ні
повстання, ні руїна, ні голод, ані тиф не могли їх спихнути.
І що
найбільше дивувало Миколу Степановича, так це те, що ні до якої влади,
навіть до своєї української, так не горнулись робітники й селяни, як до
цієї більшовицької, котру Микола Степанович не любив і боявся. Не інакше
як до цього призводила народна темрява, успадкована рід царату, й
невміння демократично жити в демократичній країні. Недарма ж бо й
освічені люди, інтелігенція, за поодинокими винятками, цурались, як і
Микола Степанович, більшовицької партії.
Його мало тішив неп, ота
нова економічна політика більшовиків, коли стало легше дихати,
повідкривались приватні й кооперативні крамниці, не розганяли, як перше,
базарів, — продавай і купуй, що тобі треба; зникли щодня знецінювані
"метелики" й мільйони, чи, як їх звали в народі, "лимони", а замість них
стали платити у видавництві червінці, тверду радянську валюту; люди
стали добре їсти й пристойно одягатись. І все ж Микола Степанович не
вірив більшовикам.
Та ось відбувся XII з'їзд більшовицької
партії, до перебігу якого, а далі й до резолюцій став вчитуватись у
газетах і розчаровуваний уже не раз Микола Степанович. Ще б пак: у
центрі уваги з'їзду стояло національне питання!.. А які виступи, які
промови, які гасла! Як викривали великодержавних шовіністів з партійним
квитком українець Скрипник і росіянин Яковлєв! А єврей Троцький так
просто й сказав: "Пересолити в національному питанні — не біда, не
досолити — ось погано!.." Голова могла піти обертом від таких слів. І
одразу ж після з'їзду почалась така українізація, якої не бачила Україна
ні за Центральної Ради, ні за гетьмана, ні за Директорії. В установах
діловодство переходило на українську мову, українізувались школи, навіть
у вищих учбових закладах переходили у викладанні на українську мову. Це
тобі не дві українські гімназії на весь Київ за Центральної Ради й два
українські університети на цілу Україну за гетьмана, а вся початкова,
середня й вища освіта! А вже щодо книжок, журналів і газет, то Миколі
Степановичу й уві сні не могло наснитися, що їх стільки видаватимуть
українською мовою. Далебі, він і сам міг би тепер вступити до
більшовицької партії, в яку влились українські боротьбисти й укапісти,
якби хтось запропонував йому те. Але йому не пропонували, а сам він не
любив пхатись наперед, та й немолодий уже для такого діла. У всякому
разі, не тільки він сам, а й усі, хто знав його, вважали Миколу
Степановича тепер за абсолютно певну радянську людину й скромного
трудолюба-працівника.
Раптові арешти всіх відомих, абсолютно
лояльних до радянської влади людей у справі СВУ приголомшили Миколу
Степановича як гуркіт грому в ясний безхмарний день, а самий судовий
процес над СВУ у Харкові вразив його до нестями. "Совість української
інтелігенції", як звали академіка Єфремова, виступає в жалюгідній ролі
якогось авантюрного вербувальника членів для підпільної
контрреволюційної організації і сам про це свідчить на суді! Важко
повірити, що це така ж правда, яка вчувалась у його статтях у "Раді" й
"Новій раді", в капітальній праці, відомій кожному українському
інтелігентові, "Історія українського письменства". Комуністи кажуть, що
нема одної правди: в експлуататорів своя правда, в експлуатованих інша
правда. Микола Степанович не може з цим погодитись, бо виходить тоді, що
Єфремов усе життя своє казав експлуататорську правду, а на суді
заговорив правдою експлуатованих... Чистісінька нісенітниця!..
****
...І ось настав останній день чистки.
...На
ці останні збори прийшли всі, навіть вичищені вже працівники філії.
Микола Степанович, коли його викликано й він неквапливо зійшов на
кафедру, помітив і декого з сторонніх. Хто той чорнявий, схожий на
Байрона, що сидить у задньому ряду поруч Підмогильного? Здається, поет
Плужник? Він не друкувався в "Книгоспілці", але Підмогильний,
зустрівшись якось з Миколою Степановичем на вулиці, познайомив його з
своїм приятелем. Ще якісь незнайомі обличчя... Прийшли, значить,
подивитись, як він буде змагатись і що з того вийде.
Микола Степанович розклав перед собою на кафедрі свої шпаргали, протер носовичком окуляри й повернувся до комісії.
—
Розкажіть нам свою автобіографію, — сказав голова й попередив: — Тільки
нічого не приховуйте, бо однаково ми знаємо про вас усе, — і чогось
постукав по столу олівцем, хоч у залі запанувала напружена тиша. Останні
слова голови збили з пантелику Миколу Степановича: якщо знаєте все,
тоді навіщо питаєте? — подумав він і почав свою промову зовсім не так,
як запланував у тезах.
— Родився й хрестився я в селі Рясному Харківської губернії...
Але голова перебив:
— Де ви хрестились — нас не цікавить, кажіть про головне.
—
А що ж вас цікавить? — розгублено спитав Микола Степанович, відчуваючи,
що йому не дадуть розповісти про той нелегкий трудовий шлях, яким
бичувався він, намагаючись усе життя бути чесним і правдивим, бо саме
цього й не хоче слухати голова чистильної комісії.
— Розкажіть,
як ви працювали тут з Качеровським і Титаренком (ви ж самі сказали на
перших зборах, що добре знаєте їх), як фінансували контрреволюційні
видання, що їх протягали Качеровський і Титаренко...
— Я —
фінансував? Та це ж... — Микола Степанович кинувся до своїх паперів, щоб
оголосити наказ й приписи Харківського правління, але голова, пожувавши
губами, в'їдливо спитав:
— А хто ж фінансував, як не ви? Хто
фінансове здійснював усе, що хотіли контрреволюціонери Качеровський і
Титаренко?.. Так, — повернувся до членів комісії голова: — Тут, як
кажуть, зібралась компанія невелика, але дуже нечесна.
Цього не міг стерпіти Микола Степанович і, відсунувши геть свої папери, твердо сказав:
— Титаренко і Качеровський чесні радянські працівники.
— Он як? — аж посунувся наперед голова, витягаючи шию в бік Миколи Степановича.
— Чесні, а займались контрреволюцією?
—
Титаренко й Качеровський — не контрреволюціонери! — мало не крикнув
Микола Степанович до принишклої зали, де всі, затримавши дух, стежили за
цим незвичайним двобоєм.
— Знаменито! — вигукнув голова, а Микола Степанович, не тямлячи себе, блідий, розмахував руками й кричав далі:
— Так, так, Титаренко й Качеровський не контрреволюціонери! Клянусь пам'яттю своїх батьків, вони ні в чому не винні!
—
Але ж вони заарештовані, а ДПУ ніколи не помиляється, — знову вигукнув
голова, але Микола Степанович, не повертаючись до нього, вже спокійно
промовив до зали:
— Усі люди можуть помилятись, і саме тут сталась страшна помилка — вони не винні.
—
Та хто ж ви такий, що ставите під сумнів роботу наших славних чекістів і
вихваляєте спійманих на гарячому ворогів робітників і селян? — грізно
підвівся з місця голова комісії.
— Я? — здивовано повернувся до
нього Микола Степанович, наче ніколи не сподівався, що його можуть
спитати про таке. — Я? — знизав він плечима, і раптом дивна посмішка
викривила його уста. — Я — контрреволюціонер, — незворушно сказав він на
подив чистильній комісії й усім, що були в залі. А далі зовсім пустився
берега й, підвищуючи голос, поніс таке, що не лізло ні в які ворота: — Я
був у Петлюри, був у Денікіна, Колчака, Юденича... Хто ще залишився? —
засмикав він пальцями на простягнутій до зали долоні, і хтось машинально
чи жартома стиха промовив у залі: "Махно..." Микола Степанович почув
підказку й, істерично регочучи, закивав головою: — Так, так, Махно! І в
Махна я побував!..
— Це якась маячня! — не втерпів хтось у залі.
Нарешті звільнився від мани, що напустило на нього фантастичне зізнання Миколи Степановича, й голова комісії суворо спитав: .
— Ви що — прийшли сюда дурня клеїти?! Вас питають серйозно!
—
А я й відповідаю серйозно, — урвав свій регіт, від якого декому в залі
стало моторошно, Микола Степанович і урочисто промовив: — Можете вважати
мене за кого вам завгодно, але Титаренко й Качеровський ні в яких
бандах не були, вони ні в чому не винні!
У залі пройшов шерех. Хтось напівголосно сказав: "Він збожеволів".
Голова
комісії, що не тільки пильно слухав Миколу Степановича, а воднораз і
стежив, як реагують збори на його слова, постукав олівцем по столу й
голосно проказав:
— Можливо, бухгалтер Семенець і божевільний,
але він класово божевільний! — І, пожувавши губами, додав: — Я гадаю,
таким не місце в радянській установі!
В залі почулись оплески.
Хоч плескали голові й в інших установах на чистках, але цього разу він
підозріло подивився в залу, непевний, чи оплески належать його кінцевим
словам чи зухвалій поведінці бухгалтера. Щоб остаточно розвіяти сумнів,
він спитав:
— Дозвольте ваші оплески вважати за одностайне схвалення?
У
залі заплескали ще дужче, і задоволений голова повернувся до Миколи
Степановича, але той узяв жужмом свої папери, спокійно зійшов з кафедри
й, не оглядаючись ні на кого, твердою ходою подався до виходу.
"От
і скінчилось усе", — промовив подумки сам до себе Микола Степанович і
вперше за цей тривожний, клопітливий тиждень відчув полегкість. Більше
не треба буде думати над своєю промовою на чистці, не будуть нашіптувати
йому в душі два антагоністи-голоси, з яких один радить підкоритись,
сказати, що за цей тиждень Микола Степанович, мовляв, усвідомив свою
помилку, дійшовши висновку, що, Титаренко й Качеровський справді робили
недобре діло, відхилялись від настанов партії й уряду, тоді як другий
голос обурюється: це неправда, це підло, ганебно!.. Ох, яка то була мука
слухати ті протилежні голоси, не знаючи, на яку ступити!.. Нарешті
Микола Степанович обрав середню лінію поведінки: якомога делікатніше
сказати на чистці, що, певно, голова комісії не поінформований гаразд
про роботу київської філії й через те в нього склалось хибне уявлення
про неї, котре Микола Степанович спростує зараз об'єктивними
документами.
Йому не дали прочитати жодного з тих документів...
Та
тепер усе це позаду, і від усвідомлення цього йому ставало легко, як
тій породіллі на пологах, що почула перший крик народженої дитини й
зрозуміла — тепер кінець усім її нестерпним мукам. Про те, що буде далі з
нею й дитиною, породілля не думає — головне, більше немає болю, пологи
скінчились нарешті...
Не думав зараз і Микола Степанович, що буде
з ним далі. Головне, що він до кінця лишився чесним, не зганьбив себе,
бодай перед самим собою, нужденною брехнею. Але йти додому, де треба
буде щось сказати дружині, якось приготувати її до нового удару, йому не
хотілось, і він, вийшовши з видавництва, повернув у зовсім протилежний
бік.
Була тиха, місячна вереснева ніч. Літо ще не розпрощалось із
землею і востаннє перед осінньою негодою дарувало їй тепло, ясні дні й
це лагідне місячне сяйво. У такі ночі Микола Степанович пригадував вірш
Олеся:
О, не дивуйсь, що ніч така блакитна, Що прийдеш ти, то знала, ніч оця, — І через те вона така привітна, Ясна і ніжна без кінця...
...Удома
він здивовано побачив у передпокої Підмогильного з отим чорнявим, майже
незнайомим йому поетом Плужником. Вони мали вже йти, не діждавшись його
повороту, й були, видимо, стурбовані, але Микола Степанович зрадів їм і
повів їх назад — до своєї кімнати, уникаючи зустрітись із
насторожено-запитливими очима дружини. Ще б пак не зрадіти таким
несподіваним гостям, коли тепер, після того, що сталось на чистці, ніхто
з його співробітників не прийде до нього. Боятимуться, як боялись
відвідати родини Качеровського й Титаренка. Ніде правди діти, й сам
Микола Степанович за ці тижні не знайшов часу піти до Титаренкової
квартири — бодай спитати, чи хтось носить йому передачі…
…Микола
Степанович щиро зрадів з приходу цих молодиків: є, виходить, серед
молоді такі, що не побоялись прийти до нього, штрафного тепер,
затаврованого!
Він завів їх у свою маленьку кімнатку й щільно причинив за собою двері.
—
Ми прийшли, — сказав, сідаючи на стільця, Підмогильний, — щоб висловити
вам своє захоплення з вашої громадянської мужності, з вашого останнього
слова, — і сумно подивився крізь окуляри своїми дитячими очима.
—
Яка там мужність! Просто сказав, що мусив сказати, — зніяковів Микола
Степанович, у той же час думаючи, що такі освідчення мали б більшу вагу,
якби їх сказано було прилюдно, там, на зборах. Підмогильний, наче
вгадавши цю невисловлену думку, сказав:
— Мені самому хотілось
виступити після вашого слова, але я нова людина у видавництві й знаю
тільки художні видання нашої філії, а про брошуру Чаянова чи про
Комендантову "Розводьте кролів" я не мав ніякого уявлення...
— І те правда, — погодився Микола Степанович, а Підмогильний додав:
— Тільки оце тепер, коли ми йшли із зборів, Кондратюк поінформував мене. Це справді обурливо!
—
Кондратюк міг би це сказати й на зборах: він, як секретар, добре знає,
чого київська філія заходилась була видавати брошуру Чаянова, — сумно
зауважив Микола Степанович і зітхнув: — А він мовчав...
— Мовчав,
як і всі мовчали, бо бояться за себе, за свою посаду, — ворухнув
плечима Підмогильний, а Плужник сперся підборіддям на кулак і жовчно
промовив:
— Цей підлий страх! І коли вони заразились ним? А ці догідливі, раболіпні оплески при останніх словах голови! Фе!..
—
Не інакше як і Василь Сильвестрович Мірошниченко плескав, дарма що його
самого вже вичищено? — висловив здогад Микола Степанович, і
Підмогильний посміхнувся, скрививши губи:
— Напевно, плескав: сподівається, що за ці оплески, може, його відновлять на роботі...
—
Як я ненавиджу цих гнилих добродіїв з козацькими вусами й заячою душею!
— нервово метнувся на стільці Плужник, і Микола Степанович перевів на
нього погляд просвітлілих очей.
— Але перейдемо до практичного, — зітхнув Підмогильний, — що ви думаєте робити далі?
— Поки що нічого не придумав, — знизав плечима Микола Степанович.
— Вас, безперечно, не відновлять на роботі — куди б ви не писали, де б не скаржились...
— Я й не збираюсь нікуди писати, — здивувався Микола Степанович від такого припущення.
—
Перший час вам буде скрутно, а тому ми з Євгеном дещо принесли вам... —
Підмогильний дістав з бічної кишені пачку паперових грошей і додав: —
Незабаром я одержу гонорар за "Місто", Євген — за "Ранню осінь" — тоді
підкинемо ще.
— Що ви! Що ви! — підхопився з місця Микола Степанович, одсуваючи від себе гроші. — Ні в якому разі! Не треба!..
—
Ні, треба! — категорично сказав Підмогильний, знову сунучи до Миколи
Степановича гроші. — Треба реально дивитись на речі: може бути не тільки
звільнення з роботи, а й усякі інші оргвисновки.
— Які оргвисновки? — не зрозумів спочатку Микола Степанович, а потім догадався: — Те, що з Титаренком і Качеровським?
—
Може бути й це... Тепер такий час настає, — тихо промовив Підмогильний і
раптом спитав: — Ви теорію циклічності Шпенглера знаєте?
— Ні, — відповів Микола Степанович, мимоволі дивуючись, коли цей майже ще юнак устиг стільки прочитати.
— Так от: ми вступаємо тепер у чорний цикл. Усе може статись... — сумно закінчив Підмогильний.
У кімнаті на якусь мить стало тихо. І раптом Микола Степанович дивно посміхнувся:
— А що, власне, я втрачаю, коли мене посадять?
— Волю, — коротко відповів Підмогильний, уважно дивлячись на обличчя Миколи Степановича.
—
Волю... — іронічно повторив Микола Степанович і важко зітхнув. — А що
то була за воля? Ми ледве-ледве зводили кінці з кінцями. А дружині треба
молоко, жири... Я не пам'ятаю, коли я був у театрі, ми навіть до кіно
не ходимо з ощадності. Я не маю змоги купувати книжки, передплачувати
журнали. Передплачую тільки газету "Вісті" та й то для того, щоб не
прискіпувались, що я ігнорую радянську пресу... Колись я шкодував, що
немає дітей, а тепер думаю, як добре, що їх нема. Ну що б я робив з
ними, чим би їх годував, коли життя дорожчає, а зарплата та сама?.. Я
працюю як віл, а не можу дозволити собі з'їсти те, чого мені хочеться, й
без кінця обдурюю свій шлунок чаєм, цебто підсолодженою водою... А
дружина? Її треба б одвезти в Крим, у туберкульозний санаторій, а я не
можу це зробити й почуваю себе винним перед нею, що в мене така
зарплата... Так що ж я втрачаю, коли мене посадять і зашлють кудись у
Соловки? Навпаки, там я принаймні звільнюсь відповідальності за свою
родину, бо вже я не розпоряджаюсь сам собою...
Лице Плужника, теж
хворого на туберкульоз легенів, потьмарилося, він ще більше підпер
кулаком щоку й і широко розплющеними чорними очима дивився на старого
бухгалтера. Підмогильний журно опустив долу очі й мовчав.
Микола
Степанович раптом стрепенувся. Глянув на причинені двері, присунувся до
Підмогильного й, лукаво усміхаючись, таємниче зашепотів:
— Я
думаю ці дні, що мене можуть заарештувати, і ось, скажу вам по секрету:
потай від дружини я купив собі , вчора півкіла сала. Добрячого сала,
такого, як колись у селян було! Я сховав його тут, у шухляді, а ключ
ношу з собою. Коли мене заберуть, я візьму його з собою і щодня їстиму в
тюрмі по шматочку. Щодня! Не то що тепер, бо тоді я вже ні за що не
відповідатиму... Тільки жаль мені моєї Марусеньки...
Він закрив рукою лице й важко зітхнув. З глибоким болем у нього вирвалось разом із віддихом:
— Ох, як мені її жаль!..
Підмогильний і Плужник мовчки потиснули йому руку й пішли.
На вулиці Підмогильний задумливо сказав:
— Мені здається, Євгене, що за останні дні старий справді трохи одбіг нормального глузду.
—
Дуже характерна сцена: ця загадкова усмішка, цей дивний шепіт і,
головне, сало під замком... Страшне! — І Плужник здригнувся від
внутрішнього холоду.
Не розмовляючи більше, але думаючи про одне, вони йшли осяяними пізнім місяцем тихими вулицями заснулого Києва.
За життя розплата тільки кров'ю, Тільки смертю переможеш смерть. Василь Еллан.
Кость
Горобенко оглянув свій партбілет, і на цей раз чомусь надто виразними і
многозначними здалися йому кілька таких знайомих і звичайних слів: Російська Комуністична Партія (більшовиків). Кость
в'яло подумав: це нісенітниця — друкувати українською мовою
«російська»... А втім, не це, власне, впадало в око і настирливо
вимагало на самоті витягати з кишені рожеву книжечку і вдивлятися в
першу сторінку. Вся суть, уся непорушна сила її, що концентрувала
Костеву увагу протягом кількох місяців, була в тому, здається, зовсім
зайвому слові, що притулилося збоку, заховалось навіть у дужки, але яке
насправді було і не зайве, і не звичайне — (більшовиків)... «Більшовик!»
— це зовсім не те, що «комуніст». «Комуніст» — це термін новий, і Кость
призвичаївся до нього одразу, навіть зріднився з ним. А ось із
«більшовиком», цебто з тим самим більшовиком, що за недавньою
термінологією, — на вістрях багнетів «ніс із півночі, з Росії, на
Україну...» — ні. Кость поклав партбілет на стіл і озирнувся по
кімнаті. Було тихо. Крізь одчинене вікно із саду долітало однотонме
щебетання якоїсь безглуздої пташки. Десь за листям дерев перевалювало на
захід сонце, і його кволе проміння позначилось на стіні сіруватою
мармуровою мережею. Розкидані книжки, штани на подушці, наган на столі —
все це було німе й глухе. Ніщо не могло підслухати Костевмх думок, щоб
потім нишком, у закутках, за спиною, шепотіти поміж членами організації.
Кость спокійно подивився крізь вікно в сад і тихо сказав самому собі: — Я — більшовик... Він хотів це донести до самих глибин свідомості, але й на цей раз спорснув. Кость зніяковів і стомлено сів. На
вустах заграла легка іронічна посмішка. Було неприємно. Отак само він
колись обдурював батьків і ховався з «одиницею» за диктант. Яка різниця?
Тоді — «одиниця», а тепер — ті два будинки, що їх мав колись до
публічного торгу нетяга-батько в цьому ж місті, і та гімназія, що стоїть
і досі на розі двох вулиць у садку, але вже містить тепер у собі
педкурси. Це вони муляють комуністичне сумління, або, кажучи просто, —
душу, це вони не дають змоги спокійно, як і всім іншим членам
організації, почувати себе більшовиком. Вони. Кость сперся ліктем на стіл і подумав: «Якого
чорта липне це все до голови? Що батько був дрібним буржуа — це так.
Факт. Ба навіть — він цілував соборному настоятелеві, каштановолосому
панотцеві Гаврилові, руку і його сестра, що колись була мені рідною
тіткою, — вдруге замужем за вихрестом-купцем — це також правда. Це все
так. Але батько потурбувався вмерти за рік до революції, і, нівроку
йому, добре зробив. Я ненавиджу його за те, що він був мій батько, і
вдячний йому, що його тепер нема. В мене немає тепер нікого. І це так
само правильно. Я не відповідаю за батьків. А втім, що ж: одним судилося
бути спадкоємцями свого класу, а іншим — ренегатами. Хай за їхньою
теорією я — «дрібнобуржуазна інтелігенція». Я кажу трохи інакше —
ренегат дрібної буржуазії. Важно те, як я сам думаю про себе, а не хтось
інший. І немає мені ніяких докорів від самого себе! Так, я був
український націоналіст, я був за голову повітової філії національного
союзу; в цьому ж місті я, безусий юнак, що допіру скінчив гімназію,
виступав у 1917-му на мітингах, розпинався на всяких зібраннях за
«неньку», закликав собі в свідки спорохнявілу пам'ять усяких Сірків та
Гордієнків. Це все відповідає дійсності, і я не ховаю це ні від кого. Це
було раніше, а тепер я...» Кость знову зупинився, але напружився і голосно вимовив: більшовик! Але враз виринула, чи з гімназії, чи просто з дитячих літ, казочка і стало смішно й сумно. Якийсь
алхімік дошукувався філософського каменя. Він перемолився всім святим,
яких тільки знав, благав богородицю, нарешті самого Христа допомогти
йому, але всі вони були мовчазні, як звичайнісінький камінь з його дому.
Тоді алхімік прокляв їх гамузом усіх і звернувся до сатани. Сатана з
охотою згодився допомогти, але правив одного: «Ти знайдеш те, чого
шукаєш. Тільки — одна умова, друже мій: тиждень не думай про білого
ведмедя». Нещасний алхімік, що, здається, ніколи за все своє довге життя
серйозно не замислювався над ведмедями взагалі, а білими зокрема, цілий
тиждень ні на хвилину не міг позбутися цієї навісної думки про білого
ведмедя. Горобенко, посміхнувшись, подумав: «Більшовик» — це мій білий ведмідь, але якого ж філософського каменя дошукуюся я?..» Він поклав у кишеню партбілет, узяв наган, щільно зачинив вікно і вийшов із дому. Це
кляте повітове місто з його безглуздими брудними завулками, шопою на
базарі, незграбними рожевими купецькими домами, місто, де всі знають про
кожного всяку дрібницю й одне одному осточортіли, це місто — свідок.
Воно знає все. Ось Народний будинок. Тут стояв батько з царським
портретом, коли була маніфестація з нагоди здобуття Перемишля; ось
базар, за ним ліворуч вулиця, де жила в своєї тітки Надя... Кость
швидко ступав по м'якому базарному поросі. Тепер базар був мертвий.
Огидливо стирчали гнилими кроквами напівзруйновані ятки. Це жертви
боротьби комунвідділу з приватним торгом. Від яток смерділо людськими
екскрементами, і довгий понурий м'ясний ряд скидався на перекинуті
кінські кістяки. Десь у кутку під кам'яницею, як неприкаяні, сиділи
кілька перекупок з яблуками, ще далі селянський віз, збоку мур, і на
ньому розсічений ринвою напис: «Сапожная мастерская Уездсо/беса». Ринва
нещадно розлучила дві частини слова і зробила так, що коли «уездсо»
почувало себе якось сиротливо й самотньо, то «беса» було ніби саме на
місці. Воно глузливо одскочило від ринви і, показуючи вгору язичка від
«б», знущалось з правовірних міщан. Це ширило між перекупками,
колишніми купчихами й казначейшею всякі непевні чутки й підпирало їхні
гадки щодо антихриста (самі ж признаються, що — бісове...). Горобенко
зненацька подумав: «А ось коли б написали по-українському — цього б
не було, хай би й ринва розірвала». Проте одразу ж стало соромно свого
власного примітиву. І потім він звернув увагу на цей мур не через
«беса», а тому, що тут розстріляли когось петлюрівці, і Горобенко
внутрішньо посміхнувся самому собі: «Власне, логічно, за загальним ходом
тих подій, мене теж повинні були б розстріляти, і це дуже дивно, чому
цього не сталось... Правда, я не був у війську, я, так би мовити, мирно
політиканствував, але все ж таки...» Горобенко перейшов бруковану
широку головну вулицю і ступив на східці парадного ходу. Тут був колись
банк, де служив батько його гімназіяльного друга, тепер — це робітничий
клуб. Тут, звичайно, через брак великої зали в повітпарткомі, бувають
загальні збори організації. Пожовклі соснові гірлянди, паперові
прапорці, неохайно прибиті портрети вождів, забруднені мухами й чиїмись
пальцями плакати, розстроєне піаніно, на якому вічно хтонебудь
несамовито вистукує «Інтернаціонала», — все це виглядало холоднувато й
незатишно. Тут не почувалось дбайливих рук, приміщенню бракувало душі.
Люди приходили сюди — раптом. Гомінкою юрбою вони враз заливали залу,
приносили свій пах шкіри, дьогтю, шмаровидла, махорки, навіть куряви
сільських доріг, і тоді розсувались безладно стільці, підлога вкривалась
недокурками і в кімнатах стояв стовпом густий синюватий дим. А коли
люди виходили, тоді в приміщенні було тихо, самотньо й сумно, як на
згарищі. Загальні збори ще не почались. Партійці заповнювали залу й купами розходились по кутках. До
Горобенка підлетіла Славіна. Її підстрижене волосся не личило до худого
обличчя невиразних літ, і зовсім уже дратувала якась каблучка на
пальці. — Таварищ Гарабенко! Таварищ Гарабенко!.. Вона вчепилась
худорлявими пальцями в його гудзика на сорочці і почала нещадно крутити:
— Де ж ви загаялись? Мені конче треба з вами поговорити. Її
російська мова з штучним московським акцентом одразу зменшила кілька
тонів і перейшла в шушукання. Вона непомітно потягла Горобенка в дальній
куток. — Ви знаєте... Це неможливо!.. Це підриває авторитет. Фірсов
учора виступав п'яний на учительських зборах!.. Це треба конче
поставити на порядок денний... Аби ви знали тільки, як він... Горобенко
хотів якось одчепитись від неї. Ця завідувачка соцвиху справді надто
вже уїдлива. Він одсунув на потилицю кашкета і мляво відповів: — Це
дрібниці, товаришко Славіна; хіба тепер до них... Але Славіна крутила
вже гудзика обома руками й поспішно шаруділа словами далі: — Як
дрібниці?! Це компрометує нас усіх... Це ганьбить усю партію... Та ви
знаєте, що цей самий Фірсов... Горобенко нетерпляче глянув у вічі
Славіній. Цю колишню вчительку видно всю наскрізь: опозиції шукає серед
інтелігентів... Стало знову неприємно за себе — адже не піде Славіна до Горбаня або Дружиніна шушукатись, а цілить у нього: «Таварищ Гарабенко, таварищ Гарабенко». Як це бридко! Він глянув на її тоненькі безкровні губи і раптом подумав: «А мабуть, таки правдиві оті чутки, ніби Славіна — прижитна донька якогось тамбовського архієрея...» — Таварищ Гарабенко! (Славіна зробила наголос). Нам обязательно надо обсудить это вместе... Горобенко сухим голосом зупинив її: — Це склока, товаришко. Вибачте, я мушу піти поговорити... Горобенко
різко повернувся й пішов до якоїсь групи. Славіна здивовано подивилась
йому вслід, але похопилась і побігла когось шукати... Горобенка
перейняв Завальний. Він, як і завжди, схопив його руки понад ліктями й,
наче випробовуючи м'язи, труснув кілька разів. — Здоров, Горобенко. Ну, як там «мова»? Завальний вишкірив рота, і його підборіддя наїжачилось розмазаною усмішкою. —
Петлюрівщину сієш, каналія! Це ти Маркса українізував? — він показав на
свіжі плакати, друковані українською мовою, і блиснув переднім золотим
зубом. Ці вайлуваті дотепи перли від Завального, як із дуба, але крізь
посмішку в ньому єдиному тільки Горобенкові вчувалась товариськість і
приязнь. Завальний був чи не один тільки у всій організації, що читав
між іншим «Вісті» і перегортав удома Шевченка. Горобенко відповів йому по-російськи. — Слухайте, якого чорта ваш культвідділ ще й досі не налагодив клубної бібліотеки? — сказав Попельначенко. Попельначенко
звик говорити безапеляційним, командувальним голосом, і це якось
незрозуміле гармонізувало з його ще надто молодими рисами обличчя й
худорлявою постаттю. Він хлопча, але він — пестун організації. Попельначенко мотнув угору підборіддям: —
Так що значить — нема?! Має ж ці книжки інтелігенція — реквізнуть!
Зв'язатись із наросвітою. Взяти, і баста! — Попельчаченко може це
казати. Він з 18-го року в партії. Попельначенко виріс під ударами
залізним аршином свого батька-кравця. Він — «справжній пролетар». І щодо
інтелігенції він не аби сказав. Він розуміє все. Цей клешоногий
Попинака, як його прозвали в організації, — це хитрий тип. Він знає куди
закинути. А проте в нього сухоти. Це вони, мабуть, розлили по всій
Попинаковій істоті злостивість і розтягнули долу кутки його пухких губ.
За що, власне, Попинаку люблять в організації? А люблять. Попельначенко
засунув глибоко в кишені штанів руки й зневажливо прищулив очі з довгими
чорними віями: — Ти, брат Горобенко, сам ще, скажу тобі, на всі сто
відсотків інтелігент. Тебе б послати разів зо три розправитись із
куркульнею — отоді б витрусився, а так, як оце тепер... Попинака не
доказав. Він закашлявся. Розкоти кашлю лунко розглягались по кімнаті,
летіли під стелю, і від них ставало усім якось ніяково. В ближчих групах
замовкли. Якась жінка прибігла з водою в іржавій кварті. Папельначенко
замахав руками і сердито сплюнув убік. Горобенко уважно подивився на
скарлюченого Попельначенка, і в голові, як хмаринка цигаркового диму,
тихо пройшло і осіло: «Цинік він усе ж таки...» Біля стола голосно крикнув секретар парткому Кричеєв: — Прошу, товариші, зайняти місця! Прошу... Він
заторохкотів кулаками по дикті, а далі спокійно і монотонне, немов
звертався не до зали партійців, а кудись ліворуч, у куток, кинув: — Пропоную обрати голову й секретаря...
II
Горобенко
похапцем розклав у папки кучугуру штампованих папірців, запхнув у
портфель з шматком вівсяного пайкового хліба довгі писані аркуші й на
годину раніш покинув свій культвідділ. Перед парткомом уже
посходились партійці і незграбною масою різноманітного одягу, взуття та
обличчя розташувались тут же, на пішоході. Славіна й на цей раз не
стрималась. Її непокриту підстрижену голову на тонкій і високій шиї було
ще здалеку видно. Мабуть, через цю тоненьку, але в'юнку шию, що на ній
раз у раз поверталась на всі боки її голова, Славіна скидалась на курку з
породи голошийок. Як навмисне, Славіна носила бурякову блузку з великим
вирізом. У цьому вирізі зійшлися на герць Славінова претензія на
декольте і партійна пристойність. Так і не знати було, хто з них
переміг, але, в кожнім разі, ця блузка виставляла на очі всю негарну шию
і справляла враження чогось обскубленого. Славіна прошмигнула
дрібненькою, курячою ходою поміж чоловічими постатями і вчепилась руками
в Горобенків портфель. Це одразу ж збурило Горобенка й нагнало
ворожості. Чорт знає що за звичка безглузда — конче їй треба крутити
щось! Славіна мацала руками блискучий замочок портфеля і без упину сіяла
на всі сторони, куди тільки поверталась її голівка, коротенькі слова.
Це була навіть не мова, а якась усна шорстка стенографія. З-під тонких
губів вилітали недогризки слів, без закінчення, без початку; їх Славіна
перемелювала десь у вузенькому горлі, а на повітря одвіювалось лушпиння і
неприємно порошило бесідникові уші. — ...Тут дуже легко улаштувати
дитячий садок... Але треба перше батьків... Засідання... Обміркуємо план
і спільну нараду... Ви в п'ятницю вільні?.. Потім ще з гусинською
бібліотекою... Там сидить наша кандидатка, Андрійченко, але це
неможливо, її міміка й потім, знаєте, поводження... Взагалі наш
жінвідділ... — Славіна не скінчила. Вона зробила гримасу, захитала
головою й несамовито засіпала куток портфеля: — Я не знаю, я не знаю, до чого це все може призвести... Над цим треба задуматись... Але
Горобенко прекрасно знає. Славіна не терпить жінвідділу в цілому й
кожну партійку — зокрема. Вона принципово проти жінвідділу. Жінвідділ і
собі не любить Славіну, проте хоче накинути на неї роботу, але Славіна
обминає жінвідділ й вислизає. Славіна одвела Горобенка на кілька кроків
осторонь і витягнула до його вух шию. — А це як вам подобається?
Мені треба зараз на засідання, кожний із нас перевантажений роботою — і
ось. Прошу. Суботник! Це ж — просто комедія. Марширувати по місту...
Їй-богу — потєха!.. — Горобенко безнадійно глянув на Славіну. Вона як
шевська смола. Далебі, вона отруює партійне життя. Від неї годі
одчепитись. Його стомлені очі впали на її тоненьку шию, і він
зненацька подумав: «Взяти б цю шию, цього стеблика з тіста, в кулак і
стиснути поволі пальцями!..» Стало навіть смішно: певно, Славіна тоді
заверещала б і здохла, як ярмарковий гумовий чорт... Десь поблизу гаркнув хрипкий вахмістровий бас: — Строй-ся-я!.. Це
командир кавескадрону Нестеренко. Його призначено командувати
суботником, і чорний, зашнурований потрібними й непотрібними ремінцями,
френч випнув на пішоході свої дебелі груди. На брук вийшли першими
секретар парткому Кричеєв і відповідальні. Вони вишикувались у шерег, а
за ними з пішоходу посунула сіра партійна маса. Ця поспішна
викональність наказу в Кричеєва та відповідальних здалася Горобенкові
демонстративною і підкресленою: «Республіканська псевдопростота!» З пішоходу пороззявляли роти неодмінні вуличні хлопчиська, і сторожко стежили з вікон трохи сполохані міщани. — ...а-агом а-аррш!.. Попереду стомлено майнув парткомівський прапор із золотою зіркою, і сотня чобіт вдарила по бруку. Хтось
позаду затяг непевним, низьким голосом, але його підтримали середні,
далі приєдналися перші, і серед тихих вулиць розляглося не то
по-солдатському, не то по-парубоцькому: ...В царство свободи доро-о-гу Грудью пролежим себе... Співали
в один голос, не поділяючись на партії, але старанно намагались
компенсувати вокальну нюансовку викриками особливо знаменних слів. ...Долго в цепях нас держали. Завюрвідділу
легковажний Миша Чернишов був незадоволений. Він давно висловився за
те, щоб організувати з партійців хор, але його ідею досі не підтримано.
Він злісно радів, коли хтось зривався на високій ноті або співаки
збивалися з такту. — Подравняйсь! Ать-два, ать-два... — Нестеренко впівзвороту критично оглянув немуштровані партійні ряди. — Дружинін, ногу! Худорлявий
Дружинін, що йшов поруч з Горобенком, сердито повернув до Нестеренка
голову і одвернувся. Він мовчки змінив маршовану ногу, і на лиці його
знову під шкіряним кашкетом осіла тінню втома і якась зашкарубла, суха
мрійність. Попереду тупсала, розкидаючи в сторони п'ятами, Славіна.
Нестеренко забіг наперед, і відтіля знову долетіло його міцне: — Крайній справа, підтягнись!.. Дружинін
сплюнув убік і вилаявся. Він узяв під пахву свою стару, пошарпану
папку, набиту паперами, скрутив з махорки цигарку й спокійно запихкав
димом. Кость Горобенко уважно стежив за його рухами. Цей Дружинін —
один із небагатьох, що не має портфеля. Він уперто держиться своєї
нікудишньої папки. Чому? Славіна розв'язала це дуже просто — він завідує
відділом праці. А хто ж не знає цього платонічного відділу?.. Кость Горобенко раптом подумав: хто з них «обличчя» нашої організації — Дружинін чи Нестеренко?.. Збоку
заторохкотів старий земський тарантас з інженером і підрядчиком. Це
фахівці. Вони технічні керівники суботника. Інженерове пенсне блиснуло
по партійних рядах, але ніщо не змінилось на його чеховському лиці. Він
промовив щось своєму хурщикові і закурів десь попереду. Горобенко довго дивився туди, відкіля долітало перебійчате тарантасове торохкотіння. Що думав про них цей «останній із могікан»? Вулиця
поширшала. Були останні хати передмістя, але весела юрба хлопчаків не
покидала загін. Вони бігли обабіч вулиці, пустували, сміялися, підбігали
аж до рядів і враз від самого тільки Несторенкового погляду розсипались
врозтіч. Ці хлопчаки, як уїдливі мухи, дрочили Горобенка. А втім,
Славіна має рацію: навіщо ця бутафорія!.. Хіба не можна було всім
позходитись на роботу в умовленому місці без марширування й пісень? Для
чого це «подравняйсь» і сам Нестеренко в ремінцях? І на якого чорта ця
комедія, що розважає дітлахів і дає міщанству привода глузувати!.. «Дає міщанству привода глузувати?» — Горобенко спіймав самого себе і подумки почав судити. «Ти
ще зважаєш на міщанство, тебе обходить, що воно буде казати? Признайся,
тобі це не байдуже? Ти боїшся його глузів? Може, хочеш виправдатись
перед ним, правда? Адже всі ті, що серед них ти жив іще так недавно, всі
вони — по той бік, усі вони — міщани. А хіба Надя не була такою? Хіба
її родичі-купці не живуть ще й досі на Мошенці? Як вони думають про тебе
і як би поставилась до цього всього сама Надя, якби жила й досі? А Надя
ж!..» Це скидалося вже на самокатування. Але було в цьому щось
відрадне, щось болючо-приємне, що виправдувало, прощало й вимітало — як
світлицю перед колишнім святом — засмічену душу. І тоді сотні людей,
зовсім неподібних одне на одного, здавались якоюсь суцільною, злитою
масою, такою чужою і далекою всьому провінціальному місту і його
старосвітським купецьким домам. Стало навіть радісно й легко, коли кінчилося місто і зблизька долетів бадьорий сосновий дух. Інженер із підрядчиком давно вже стояли біля купи лопат і кількох селянських возів, коли загін прийшов на місце суботника. Інженер тихо дивився понад пенсне, недбало начеплене посередині носа, й флегматичне казав Нестеренкові: —
Важно підсипати узвіз, міст ще може триматися. Я попрошу розбити на
партії; одні копатимуть глину, а потім, я гадаю, треба ще... Горобенко
пильно подивився на інженера. Він ходив з Нестеренком коло возів і
мляво давав указівки. Тепер він уже не був нерозгаданим сфінксом, як у
тарантасі. Було одразу ясно, що цей «спец» ні за що має всю цю роботу,
ввесь цей суботник. За інших обставин — кілька робітників і підрядчик
виправили б дорогу, полагодили б моста, та навіть поставили б нового
(хіба земство не дало б належних коштів?) — і все зроблено. Інженер
тільки оглянув би вже готозевьке, для порядку дещо зауважив би
підрядчикові, а ввечері він сів би з доктором і мировим суддею за
преферанс. А тепер: що ж — він мусить виконувати примхи цих дорослих
дітей і з ними вкупі клеїти дурня. Йому, старому лібералові, навіть
народолюбцеві, це тяжко, це моральні тортури, але нічого не вдієш. Проте
цей хресний шлях треба пройти. Цей фатум російської інтелігенції, що
одірвалася від народного пня. Цей шлях болючий і ганебний, але він має
свій кінець. Інженер прекрасно знає, що хіба ж можуть довго утриматись
ті, що проти приватного торгу! Торг завжди був чинником поступу й
культури — фінікійці, греки, Рим... Інженер певний за майбутнє, а тепер
він говорить чемно, але сухо й стримано. Горобенкові було шкода цю
сотню людей, що з них принаймні 70 вірили в суботник, як у фетиш
господарчого піднесення, і ладні були забути недоїдання і втому.
Інженерова млявість профанувала сильні замахи рук. Здавалося, що інженер
крізь своє скептичне пенсне байдужим поглядом змахує з лопат землю,
гасить силу вдарів і через це виходила не робота, а тільки дитяча гра в
робітники. Хотілось у тришия прогнати інженера і його тінь — підрядчика.
Дружинін сплюнув на долоні, взяв держак лопати і, наче відповідаючи
Горобенковим думкам, забурчав: — Понаводили начальників! Планувати їм треба. Скажіть, будь ласка, — штука яка велика! Землю насипати самі не зможемо... А
інженер мовчки походжав між партійцями і свердлив очима їхні спини.
Горобенко глибоко копнув лопатою, коли позаду інженер постукав цигаркою
об срібний портсигар і чиркнув запалку. — Одійдіть, будь ласка, ви мені заважаєте! — кинув йому грубо і з силою швиргонув від себе налопатник землі. Інженер здивовано оглянувся і, чемно перепросивши, пішов далі. Горобенко сердито кинув у його сторону: —
Тиняється тут!.. — і жваво заходився працювати. Вже вечоріло, а
наслідки суботника були ще зовсім мізерні. Узвіз перед мостом було
тільки з одного краю вталовано, а з другого — лежала брилами свіжа
земля, і перед самісіньким мостом, там, де починались його гнилі дошки,
вирячила чорну пащу велика діра. Було ясно, що не закінчити за сьогодні
навіть самого найпотрібнішого, і, певно, інженер уже заздалегідь радіє,
але партійцям хотілося закінчити. Вони старанно копали землю і підвозили
її до мосту. Дружинін хазяйновито зміцняв схил, і тільки Нестеренко,
повітпродкомісар Дробот та заворгінстру стояли обік дороги і про щось
сперечались. Дружинін зняв кашкета, витер з чола рукавом піт і на
хвилину обперся на лопату передихнути. Він глянув на Несторенкову
компанію і знову взявся до роботи. — Ні, ти мені спершу людину
перероби, от що, — казав він далі до Завального, — через те, що кожний
чоловік по-своєму сволоч. Розумієш ти? — Знову, «богоіскателю», завів своє, — заскалив зуби Завальний, — мудруєш ти щось багато! —
А я тобі, брат, скажу просто, поки з кожного нашого партійного
шелихвоста не зробиш людини, розумієш — людини, поти з цього нічого не
буде. Ось глянь, брат, на них, — він кивнув головою до Нестеренка, —
«ать-два» він може, а лопатою — вибачте? А я питаю, на чорта нам унтера!
Ех!.. Дружинін вилаявся і сердито замахав лопатою. Горобенкові
хотілось ближче підійти до Дружиніна й поговорити. Було щось симпатичне в
його худому безволосому, з глибокими зморшками обличчі. Коли глянути на
Дружинінові вуса та бороду, мимоволі пригадується з географії Іванова —
«На севере растительность скудная, только местами мхи да лишайники»... У
Дружиніна над ротом кілька жовтуватих волосинок і на підборідді
де-не-де стирчить щось шорстке, а проте яке хороше обличчя в цього
Дружиніна! В ньому світиться щось випрацьоване, вигорюване, щось справді
робітниче — «від верстата». Край рівчака сидів у розстебнутій
камізельці голова деревообробників, Фролов. Він упрів від роботи і
стомлено витирав уболоченою рукою на лисині піт. Від цих рухів на
камізельці важко теліпався товстий посріблений ланцюжок від годинника і
дзвонив дешевими брелоками. Крізь розкидані постаті партійців пишно
пройшла, переступаючи лопати й брили свіжої землі, Фролова. — Семьон Петрович, а я тебе все шукаю. Насилу наздогнала вас. Перекуси трохи... Фролова розв'язала клуночок із пиріжками й поклала перед своїм чоловіком. — Ну й душно ж!.. Чого ж ти не сказав, що у вас суботник? Фролов
потер мокрі пахви під сорочкою, мляво поводив очима навкруги й зітхнув.
Його трохи соромили пиріжки перед голодними партійцями, і він вагався
їсти. Фролова зрозуміла це. Вона нахилилась до нього й ніжно
прошепотіла: — Це нічого, Сеня. Ти візьми їх, і потім — вроді як би до вєтру в лози — і скушаєш там... Фролов сердито пробурмотів: — Ну, добре. Іди додому. Нема чого тут!.. Фролова поспішно підвелась і наостаннє шепнула: — Там которі присмажені — ті з м'ясом, а то ще з капустою будуть... Славіна віддаля косо поглядала на Фролову й, побачивши пиріжки, скорботно, мов до себе, але голосно, щоб усі чули, сказала: — Удивительно — как крепко иногда держат наших товарищей мещанские привычки!.. Фролов не дочув її слів. Одначе він підозріло подивився на Славіну, встромив у землю лопату і нишком пішов у лози. Вже зовсім стемніло. Десь за Ворсклою торохкотіли на шляху чиїсь запізнілі колеса, над Ворсклою здіймався легкий туман. Славіна вже стояла коло Дружиніна і поправляла на голові косинку. Вона рада була пристати до суперечки. —
Безперечно, товаришу Завальний. Треба виховувати! Вчити! І потім — хіба
це допустимо — наш «пред» страшенно любить вуджені ребра (щодня записки
до продкому пише), а товариші Нестеренки по троє пар чобіт мають, і це в
той час, коли ми жертвуємо всім. Ми обідаємо в комуністичній їдальні,
ми... Дружинін мовчки стукав лопатою по схилу узвозу. Горобенко
кинув працювати й солодко потягнувся. По тілу розлилась незвична приємна
фізична втома. На небі засвітилися перші зорі. Далекі свіжі мрійні
зорі. Ті самі зорі, що світили до революції і світитимуть вічно. Вічно?
Так, так — вічно. Є багато речей прекрасних незалежно від усього. Хіба
міг би бути Дружинін гірший, якби він був безпартійний? Горобенко
одкинув це раптове спокусливе запитання і сказав самому собі: «Ні, це
дуже добре, що він у партії. Він справжній, природний партієць». Горобенко поклав коло себе лопату й присів на шпориш. «Якого чорта тільки Славшу не викинуть і досі з партії?» Десь з-за мосту залунало гучне Несторенкове: — Од-ставіть! В дві шеренг-и стройся-а-а!..
III
Був
ранок. Сонце сміливо розсікало золотими мечами зелену гущавину листя і
вигаптувало на стіні якусь фантастичну плахту. Кость Горобенко підійшов
до поручнів веранди і повними грудьми вдихнув свіжого повітря. Ранок
справляв свій тріумф. Його блакитне чоло не затьмарилось сьогодні
жодною хмаринкою. Він легко перекинув за обрій ніч і звитяжцем простував
назустріч дневі. Тисячі пташиних голосів співали йому урочисті кантати,
якісь занедбані, певно, від старих ще хазяїнів, жоржини і червоні
невибагливі півники побіля веранди в саду, здавалось, по-особливому
сьогодні прибрались і, вмиті, чепурні, трохи засмучені від своєї
одвічної мовчанки, лагідною посмішкою вітали переможця. А ранок ішов
і йшов. Незримі легіони його в золотих панцирах мчали нестримно вперед,
і перед їхніми незліченними фалангами тікав, зігнувшись, небесними
манівцями останній князь ночі — блідий, ледве помітний місяць. Горобенко
схилився на сірий від облізлої фарби стовп і розстебнув коміра.
Легенька прохолода приємно проймала після сну тіло, але сонячне проміння
подолало вже останні перешкоди, прорвалось крізь вогке листя, і його
пристрасний подих затремтів на Горобенкових грудях. Сонце затопило
веранду, й тільки в кутку біля піддашшя залишилась журна тінь, наче
згадка чиєїсь безвихідної скорботи. Горобенко вдивлявся в цей затінок, і
він був любий йому. П'яна сонячна радість і самотня туга затінку були
споріднені, вони доповнювали одна одну, вони — як рідні сестри. Цієї ночі уві сні прийшла Надя. Та сама Надя, що була колись, Надя, що не могла б бути тепер... Чому? Горобенко
це добре знав, але він умисно спитав самого себе і щиро відповів:
«Тому, що тоді вона була просто Надею, вона була нареченою (хоч цього й
не говорилось офіційно), а тепер вона була б «міщанкою», «баластом»,
безпартійною «сволоччю»...» Горобенко подумки сказав і це. У цій
грубості була якась гостра насолода. Але це так. Нема потреби зараз
брехати ні сонцеві, ні жоржині, ні самому собі. Можливо, що це зрозуміла
б і Надя, якби вона була не хороший сон, а реальність, а втім... є
багато прекрасного в тому, чого нема і ніколи вже не може бути: взимку
не буде жоржини і півників, але в уяві вони будуть кращими за
оранжерейні хризантеми, в хододну, безпросвітню фугу легко згадається
чистий, осяяний весняний ранок... Надя вмерла, вмерла тільки фізично, а
коли з'явиться рідко уві сні, вона буде просто Надею, «дореволюційною»
Надею. На веранду вийшла з таганчиком і чайником двірникова дружина
Параска Федотівна. Революція позначилась в її житті насамперед тим, що
домкомбід переселив її родину з конури в колишній панський кабінет. Вона
живе поруч із Горобенком і задоволена з тихого сусіди. Їй часом стає
навіть шкода цього мовчазного «комісара»: «Чудний якийсь: інші, глянь,
свій виїзд мають, комуністичний великдень потай по-старому справляли з
поросям, сирною паскою і спиртом, а цей...» Параска Федотівна
лагідно привіталась, поставила на цементову долівку таганчика і попливла
по східцях наламати в саду хмизу, але розпалювати вогнище все ж таки
повернулась назад, на веранду. Тут безпечніше: можна на хвилинку піти і
чайника не вкрадуть, потім, ніхто не побачить і не проситиме окропу. Горобенко
глянув на дебелу постать Параски Федотівни і нараз подумав: «Дивно: за
весь час у партії мене ще ніколи не потягнуло до жінки. І це зовсім не
тому, що — Надя...» Коли заплигали під чайником жваві вогненні
язички, старанно вилизуючи його чорне брудне дно, Параска Федотівна
витерла спідницею руки і звернулась до Горобенка: — На сонечку
грієтеся? Воно дійствительно, що прелесть... Може, стаканчик чаю
візьмете? Я зараз сахар перепалю... Тепер і чай такий, знаєте!.. —
сказала Параска Федотівна, зітхнувши. — Раніш, бувало, підеш у лавку,
візьмеш Висоцького первий сорт та ще лимончика дорогою у Панкратова
купиш... Параска Федотівна солодко бурмотіла собі, а тим часом
чайник почав захлинатись, і від перших його бризок сердито зашипіло у
вогнищі. — Так, пожалуйста, заходьте налити собі... мені воно ні по чому, а вам, як холостому, як же це так на службу йти... Парасці
Федотівні було приємно отак по-простому побалакати з чудним
«комісаром», вона не від того була навіть, щоб пофліртувати трохи (це
тобі не Митька окаянний, що п'ятнадцять років під п'яну руку бив, а
тепер бабу ублаготворити не в силі), Параска Федотівна лукаво
підморгнула Горобенкові і пішла в дім. Горобенко повернувся до своєї
кімнати, скинув сорочку і заходився вмиватись. Плюскаючи на всі боки,
він обливав водою шию, груди і чи від руху, чи від води — без сліду
зникла задумливість, а натомість по всьому тілу мов нагнітав хтось
енергії і бадьорості. Витираючись грубим рушником, Горобенко на хвилину
зупинився на своїх у міру добрих м'язах і чогось раптом, отак невідомо
відкіля, спало на думку: «Шкода все ж таки, як уб'ють і це пружне,
здорове тіло обернеться в якісь огидні вишкварки». Горобенко з'їв шматок черствого вівсяного хліба з олією, але по чай до Параски Федотівни не пішов. Сонце
вже досить-таки підбилось угору, й надворі ставало душно, коли
Горобенко виходив із свого завулка на широку вулицю, що вела просто до
культвідділу радпрофу. Назустріч попадалось чимало вже людей: це була
година, коли саме повертаються з базару. Горобенкові впала в око огрядна
Фролова, навантажена важким кошиком. Це та жінка голови
деревообробників. З її кошика випиналась куряча голова і морковиння.
Фролова йшла задоволена й пишна. Горобенкові стало неприємно. І як
це безглуздо: боремось із базарами і в той же час жінки комуністів
ходять туди купувати, та й хіба ти сам, нарешті, не ходив купувати
махорки? Ходив. І інші ходять. Комгосп попсував ятки на м'ясо, тепер
різники продають м'ясо просто на землі. Що краще? Вчора базар розігнала
міліція, а сьогодні харчі втроє дорожчі... А базар живе, базар такий
самий, як і був раніш, до революції, ба навіть жвавіший, барвистіший.
Він остання надія і втіха для багатьох. Що лишиться Фроловій, коли б не
стало-таки справді базару? Фролова одчинила вже хвіртку й ступила до свого подвір'я, але ту ж мить відтіля зачувся її різкий, роздратований голос: — Сколько раз казала — не брати з нашої криниці води! І що це в самом дєлє, не понімаю! Від криниці, що у дворі, сердито огризнувся рудий чолов'яга з повним відром і хутенько подався на вулицю. — ...Подавись своєю криницею! Хазяйка найшлась... — Щоб я больше цього не бачила! Мій муж після вас буде поправляти?.. Це ми викопали. Ви собі теж можете скольки завгодно... Фролова швидко підійшла до криниці й, побачивши біля цямрини свіжу калюжу, гнівно захитала головою: — Щоб ви подохли!.. З садка в самій камізельці вийшов Фролов. Він погладив винувато стрижену голову й сказав жінці: — Казав же — треба собаку біля криниці прив'язати. Інакше не виведеш цього... На
розі вулиці стояв Дружинін і балакав з рудим чоловіком, що держав відро
з водою і, розмахуючи вільною рукою, тикав пальцем до Фролового двору. Горобенко привітався і прискорив кроки. Він почув позад себе тихі Дружинінові слова: — Я заявлю про це в парткомі... Сволочники скрізь бувають, цього одразу не можна... В дверях радпрофу Горобенка зупинив парткомівський діловод Гольцев. —
Хочете щось цікаве побачити? — Гольцев підніс до його вух свого довгого
горбатого носа і, прискаливши око, тихо сказав: — Про вас... Горобенко
запитливо глянув у безбарвне Гольцеве око, що хитро визирало з-під
рудих брів, але той, посміхнувшись, поспішив пояснити: —
Парткомівська характеристика вашої особи в анкеті до губернії. Ходімо до
вас. — Він злегка підштовхнув Горобенка, і вони подались на другий
поверх колишнього просторого купецького дому. Власне, що треба Гольцеву?
І навіщо ці його відвідування і ота розмова про те, ніби він працював
за друкаря в директоріївському Міністерстві земельних справ, і взагалі
ця приязнь і якась неприродна симпатія? Горобенко скоса глянув на
куценькі, забрьохані штани Гольцева і раптом подумав: «Сексот! Доручили
стежити... — стало гидко, але здивувався, — так одверто робити! І хоч би
кого іншого, а то... невже не знайшли путящого?..» Горобенко заліз
за свій стіл, одімкнув шухляди і рвучко подивився на Гольцева... На лиці
в того була якась специфічна хитра усмішка. Від кутиків очей колючками
розбіглись коротенькі зморшки, і трохи подалась наперед велика масна
спідня губа. Здавалось, ніби Гольцев давним-давно вже зробив цю усмішку,
опрацював усі її деталі і, коли треба, миттю, мов машкару, накидав її
собі на обличчя і так само швидко скидав. Гольцев мовчки почекав
хвилину, а тоді одразу нахилився до свого портфеля й прудко почав
нишпорити в паперах. Добуваючи синювату з цукрового паперу анкету, він
схопив стільця й присунувся до Горобенка. Знову прищулив око і,
штовхаючи Горобенка своїм гострим ліктем, тихо прошепотів: — Тільки ж
це, будь ласка, між нами... Ну ви, звісно, розумієте, що ця
характеристика таємна... Але я собі думаю, ну чому мені такому
товаришеві своєму, як Горобенкові, не показати... — Гольцев зробив
довгою, худою, з чорними волосинками рукою якийсь непевний жест і знову
накинув на обличчя усмішку. Було щось бридке в усій його інтимності,
в цьому підсіданні й легеньких, фамільярних штовханах. Горобенко
мимоволі трохи одсунувся й хотів був рішуче одмовитись читати
парткомівську характеристику, але, глянувши на Гольцева, одразу якось
розгубився; Гольцева усмішка зневолила його, паралізувала рухи, а відтак
навалилась густою масою на голову. — Прошу... — Гольцев підсунув
йому до рук анкету, і Горобенко, ще не позбувшись першої одубілості,
глянув на недбалі, розкидані рядки і за першим словом жадібно, мов по
краденому, пробіг очима по краю анкети. Було написано небагато, а втім, досить ясно: «Як
комуніст-більшовик (хтось наче умисне і свідомо підкреслив це друге
слово) — несталий, зважаючи на перебування раніш в українських
організаціях, як культробітник може бути використаний у губерніяльному.
масштабі». Горобенко з деяким зусиллям одірвав очі від анкети й
трохи зашарівся. Збоку дивилась на нього мертва, мовчазна усмішка
Гольцева.
IV
Уже давно прохолонули й зникли на
дерев'яних сходах дрібненькі похапливі кроки Гольцева, вже з годину
торохкотіли друкарські машинки, торохкотіли одноманітно, монотонно і без
краю нудно, а Горобенко сидів нерухомо при своєму столі. Напіввисунута
шухляда з папками, штампом, стосами паперу й пачкою махорки так і
лишилась одкритою після приходу Гольцева. Вона, наче той мацак, що
загребе ось-ось саму душу і втягне її в жовту, заляпану чорнилом,
порізану й поколупану ножем потвору — старий, з подертим зеленим сукном,
кабінетний стіл. Горобенко довго не міг зібрати докупи свої думки.
Вони горобцями розлетілись на всі сторони, і ось перед очима тільки —
«як комуніст-більшовик — несталий» і заскалене Гольцеве око. Горобенко
опустив долу руки, стиснув схрещені пальці, аж вони хруснули, і
подумав: «Це, певно, Попельначенко зробив...» Але зараз же глянув скоса
на свій портфель і вирішив: «Хіба, зрештою, не все одно? Важно, що це
вже сказано, що хтось окреслено й виразно сказав те, чого я сам не міг
наважитись сказати самому собі». А все ж таки було неприємно й
боляче. І знову випливали в пам'яті ті два будинки батьківські, і ота
«Просвіта», і 1917-й... Горобенка почало дратувати. «Несталий»?.. Хіба
для них він може бути сталий? Хіба вони можуть забути про те? Вони, як
ті ченці, що в своєму несамовитому фанатизмові не зможуть забути цього
ніколи, до могили — ніколи. І, потім, це українство, що воно їм? Їм, для
яких не було ні Солониці [1], ні Берестечка, ні навіть Крут [2]! Для
яких уся історія — тільки вічна боротьба класів... Ах, які вони все ж
таки доктринери!.. Горобенко провів долонею по чолу, і його очі
зупинились на пенсне Троцького. Такий знайомий і, врешті, набридливий,
як і всі портрети, що існують у світі, цей портрет видався тепер
Горобенкові зовсім інакшим. Портрет прибрав нових рис, і ті риси
говорили багато. Енергійна борідка, дві глибокі зморшки від носа до
кутків губ і спокійний, твердий, вдалений погляд. Крізь пенсне майже не
було видно очей, але погляд залишився. Люди з таким поглядом не крізь
пенсне, а крізь сьогоднішній день бачать далеко. Вони не знають вагань, у
них немає на шляху проклятих манівців, їм перспектива ясна як на
долоні. Вони мають свою вічну формулу: «Буття визначає свідомість...» Це
— їхня істина, це «новий завіт», з яким вони мають пройти світ,
переорати всю землю, стерти кордони, помішати всі нації в одному
струмені чорної маси потоптаних рабів, що пустилися берега. «Капітал»
Марксів... Що це? Тора, Євангелія, Аль-Коран чи важіль Архімеда?.. Які
вони сильні, ці люди в пенсне із вдаленим поглядом і фанатизмом ісламу! Горобенко
сидів, скулившись у кріслі, але здавалось, що ні, він зовсім не сидить,
він тільки трохи-трохи тримається у куточку, на самому кінці біля
бильця. Каламар на столі стоїть твердіше, ніж він тримається в кріслі,
ручка з пером край каламаря має більше опертя, ніж він. Все навколо до
найменших дрібниць було надто рельєфне, тільки в самому собі причаїлась
сплющена інтимність. Вона так глибоко зашилась у нутро, що чути шкіру,
навіть, здається, окремі цятки на ній, волосся, і ось стирчить палець.
Свій чи чужий?.. Горобенко знову нишком глянув на портрета, і тоді мов чиясь могутня рука погладила по голові і стало цілком ясно: —
Вони мають рацію... Ти що ж? Може, то просто теревені — «історія —
боротьба класів»? Ні. Вони ще досить стримані. Вони просто навдивовижу
м'які до нього. Безперечно — «несталий». Так, так. А чого? Ради кого й
чого? Чи ради прадідів, що дали Кочубеїв, Галаганів та Юзефовичів, чи
ради вишиваних просвітян, чи просто вишневих садочків, зірок, квітоньок і
всієї тої сухозлотиці, що зветься «національна окремішність»? Ах,
яке це безглуздя, що між ним і партією може стояти нація. Та нація, що
вигадала тільки бандуру й плахту! Це справді нісенітниця. Це анекдот. Двері
рішуче одчинились, і кімната наповнилась тріскотнею дерев'яних
сандалів. Парткомівський кур'єр мовчки розкрив папку, понишпорив у
паперах і передав Горобенкові повідомлення. — Просили тільки, щоб скоріше. На
підлозі знову щось зарипіло, тьопнуло і, мов калатало, застукотіло по
коридору. Горобенко пильно глянув на сіру кур'єрову сорочку, що
переступала поріг, і прочитав: «Одержавши це, негайно прийдіть до
повітпарткому». Повідомлення було звичайне, навіть шаблонове, але чогось
одразу стало турботно. Може, лячно? Ні, ні. Просто трохи неприємно, бо
значить є якась справа до нього. Саме — до нього. З-поміж усього
партійного колективу Горобенко має на який час стати цілком виразний,
так би мовити — опуклий, він має продемонструвати себе перед розумними,
але гострими очима секретаря Кричеєва і взагалі партійними верхами. Це
значить знову почувати себе внутрішньо наструнченим, знати, що Кричеєві
шкельця перед очима дивляться глибоко, дивляться спеціально, дивляться
на нього. Взагалі самий факт парткомівського повідомлення свідчить про
те, що є другий факт. Який? Добрий чи злий? Проте від парткому немає
чого сподіватись приємних новин. Горобенко пішов до парткому хутко. З
такою порожньою похапливістю ходять тільки ті люди, що хочуть
якнайскорше дізнатись про халепу й позбутись її. Ось стоптані
східці, залізні поруччя колишнього готелю, коридор, плакати, оргінстр,
агітпроп, ще якісь двері, на лутці двоє з рушницями лузають насіння. І —
двері до Кричеєва... Кричеєв разом із Попельначенком схилились над
дрібно писаним папером. Кричеєв не одразу підвів голову, а підвівши,
кинув недбало: «Зачекайте хвилину» і знову заходився водити сухим пером
понад рядками. Горобенко стомленими кроками підійшов до столу. Потім
обіперся об нього рукою, але зараз же одняв руку й одсунув на потилицю
кашкета. Тепер тільки він відчув утому. Була задуха, чути було, як від
швидкої ходи й сходів калатало під сорочкою серце, і очам ніде було
спочити на безкінечних, однотонних діаграмах і постійних портретах, що
трохи де-не-де затуляли сірі стіни. Через портрети й діаграми утома
відчувалась більше. Взагалі він зморився. Мабуть, можна зморитись жити?
Очевидно, можна? Тоді ж у чому тільки спочинок?.. Але... Горобенко
похопився, швидко одійшов від стола й сів на першого стільця. «Чому я
одразу не сів? Ну, звісно: перед секретарем стояв — «начальство». Це
правду хтось сказав: «Щось є лакейського в психіці кожного українця!..» Попельначенко встав, а Кричеєв повернувся до Горобенка: —
Так ось у чому річ, товаришу. Група місцевої української інтелігенції
просить дозволити їй видавати безпартійний журнал. Український,
розуміється. Там і заява їхня лежить... Горобенко присунув ближче до столу свого стільця. — Ви, звичайно, розумієте, що ми в цьому негаразд компетентні. Отже — ваша думка як українця? Попельначенко
закурив цигарку й засунув у кишені жовтої шкуратянки свої худі,
кістляві руки. Кричеєв одсунув набік папери, поправив на передніссі
пенсне й одкинув голову на бильце фотеля. — Так ось. Ми слухаємо вас. Горобенко
подивився на кричеєвські шкельця і для чогось узяв зі столу преса. Він
тричі покрутнув його за держальце і знову поставив на старе місце. І
тоді стало до смішного ясно: вони «слухають». Прекрасно. Але це занадто
вже наївно. Занадто. Невже вони думають, що я не розумію, до чого це?
Просто заманулось їм ще раз переконатися, оскільки правильне було оте
анкетне «як комуніст-більшовик — несталий». Гаразд. Кость Горобенко зморщив чоло, схрестив на грудях руки й спокійно сказав: — На мій погляд, безперечно, ніякого дозволу не давати. Кричеєв підвів трохи брови, ніби здивувався, й перепитав: — Ви гадаєте, що не треба давати? — Безумовно. Бо всякий такий журнал буде фактично... Попельначенко саркастично скосив бліді губи й перебив: —
А я — так дав би їм дозвола. Хай друкують... Попельначенко широкими,
розмашистими кроками підійшов до Горобенка й по-панібратськи хляснув
долонею по плечу: — Чудак ти, їй-богу, Горобенко! Там же підписались
усі ті, що в «Просвіті» були, пам'ятаєш: Ковганюк, Придорожний, агроном
отой патлатий — як його — Педашенко, чи що? Ти ж мусиш піддержати!
Якого ж чорта... Горобенко зашарівся, знову крутнув преса, але, повернувшись до Кричеєва, твердо сказав: — Якщо кому є охота піддержувати легальну петлюрівщину — що ж, прошу. Я ж особисто утримуюсь. Попельначенко,
лукаво прищуливши очі, поглядав на Горобенка й посміхався. Кричеєв
кивнув головою на знак, що офіційне вже закінчилось, і знову схилився
над паперами. — Ми візьмемо на увагу вашу думку, товаришу Горобенко. Ви, очевидцо, маєте рацію. Кричеєв
перегорнув сторінку і взяв у руки перо. Ніби глухий відгук якоїсь
похвали чи просто виправдання зачулось Горобенкові в останніх Кричеєвих
словах, але він зараз же це обірвав у самому собі й різко повернувся до
дверей. — Всього!.. Попельначенко, спершись коліном на стільця, насмішкувато з-під лоба дивився йому вслід.
На стільці коло самого ліжка блимав каганець, але читати при
ньому було не можна. Кость Горобенко незадоволено пустив долу газету й
протер кулаком натомлені від напруження, почервонілі очі. В усій кімнаті
сиротливо ясніла тільки невеличка смужка вогню — нужденне полум'ячко
від каганця, а навколо немов побралась за безліч чорних рук і щільно
згрудилась навкруги полум'я густа, волохата тиша. Десь тільки вгорі, на
потемнілій закуреній стелі, повисла незграбна тінь від стільця і тьмяно
поблискували двері. Горобенко повернувся на ліжку до каганця й
поправив під головою замусолену подушку. Каганець тихо горів. Іноді його
вогник несподівано вихилявся набік, нервувався, починав тупцювати і
знову заспокоювався. Горобенко дивився на нього, а маленький вогник
розтоплював йому вироблену вже в партії прихованість і сторожкість,
навіював несподівані думки, зазирав у саму душу і викликав на щирість. За стіною раптом зарепетувала Параска Федотівна й розлягся хрипкий, п'яний голос її Митька. —
Чорт, дьявол, комуніст, анархіст, всьо равно! Закрутілі: ревком,
продком, совєт, а жисті — нєт! Понімаєш: била Росія во-о какая, во! А
тяпєр, махонькая-махонькая. А я спрашиваю почему? Ти мнє говорі —
почему?! Параска Федотівна вилаялась і, протяжно завиваючи,
заплакала. Потім заторохкотів дзиглик, певно, Митька хотів устати, і з
тріском задережчало на підлозі розбите шкло. З кімнати долетіло
шамотіння й осатанілі крики Параски Федотівни. Але Горобенко звик
уже за кілька місяців до тих сцен. Стуки й крики перелітали через стіну,
доскакували до його вух, але далі не потрапляли. Каганець згустив
Горобенкову самотність у кімнаті і засвітив затаєний куточок у
безкінечних коридорах душі. І ось виплили останні дні, і та позавчорашня
авдієнція в парткомі і саркастична, зла усмішка Попельначенка.
Горобенко ворухнувся, наче хтось доторкнувся холодним до голого тіла, і в
грудях защеміло обурення. Стало більше, навіть ніж тоді, кривдно. Треба
конче зробити щось. Треба рішуче покласти цьому край. Допускати, щоб
якийсь Попельначенко, хлопчисько, власне, міг дозволити собі такі жарти,
як тоді! Просто знущатися! Ну, що ж з того, що він був у «Просвіті» і
ці всякі Ковганюки та Педашенки добирають легального способу животіти?
Плювать би він хотів на них!.. Горобенко повернувся горілиць і
поклав під потилицю руки. І в цю мить виринув зрадливий спогад. Цей же
Ковганюк переховував його, ризикуючи, в своїй хаті, коли Горобенка
шукали денікінці. А з Педашенком вони разом утворили філію Національного
союзу й заарештували повітового гетьманського старосту. А з
Придорожнім... Ці навісні згадки, як краплі живого срібла, чіплялись
одна одної й виростали у велику кулю, що підступала ближче й ближче,
одсовувала сьогоднішнє, розмальовувала у якісь занадто фантастичні і,
признатись, гарні, приємні, близькі картини, позаторішнє — і знову
муляло всередині. — Сумління?.. Га? Горобенко одкинув ковдру й
спустив із ліжка на долівку ноги. Він із хвилину слухав гомін унутрішніх
голосів, придивлявся до їхньої боротьби і... — аж здивувався. Тихенько,
манівцями, із закамарків підсвідомості вилізла ця знайома, здається,
давним-давно вже думка. Ну, так, це давно вже він вирішив, тільки чомусь
не міг досі голосно сказати: — Треба вбити... Мушу, власне, не
вбити, а розстріляти. І тоді, коли перед очима з'явиться їхня кров, коли
ця кров розстріляних повстанців, куркульні, спекулянтів, заручників і
безлічі усяких категорій, що зведені до одного знаменника —
контрреволюція, хоч раз, єдиний тільки раз впаде, як то кажуть, на мою
голову, заляпає руки, тоді — всьому цьому кінець. Тоді Рубікон буде
перейдено. Тоді я буду цілком вільний. Тоді сміливо й одверто, без
жодних вагань і сумнівів можна буде сказати самому собі: я —
більшовик... Горобенко тремтячими руками скрутив похапливо цигарку і
пройшовся по кімнаті. На стіні з'явилась крива, величезна тінь, і перед
босими кроками поступилась тиша й морок. Горобенко пожадливо втягнув
перший струмінь диму і зненацька здалось, що в кімнаті пояснішало.
Вогник несамовито підстрибував на каганці, й ось-ось ніби перетнеться
його жовтенький мотузок, але думка міцно держиться голови і, як кріт,
углиблюється далі. Так, так — треба кількох крапель крові на землі.
Це вона тільки змиє все. Тоді все буде можна і на все тоді плювать.
Тільки — раз! Там, на селі, серед тихих традиційних садочків і білих
хат, отих усяких «квітоньок», у спеці й поті з пилом, уболоченими руками
— розстріляти... Важно — хоч раз. І нікого іншого (це найголовніше) —
як повстанця. Так. Отого самого впертого селюка, що в сутінках
полтавської діброви вимріяв «самостійну» і почепив на розкуйовджене,
брудне волосся червоного шлика! Горобенко давно вже ходив по кімнаті
з кутка в куток. Все, що було досі нерозгаданою перешкодою, тепер стало
цілком ясне, майже розплановане. Тепер було зрозуміло, що раніш завсіди
заважало. Тепер не буде вже жодних хитань. Тепер треба просто йти до
того. Треба здійснити те, що народилось зараз, що невпинно росте й
вимагає виходу. Горобенко зупинився на середині кімнати. Було душно. Він
підійшов відчинити вікно й побачив, що надворі вже благословлялось на
світ. Крізь спокійне гілля дерев видно було сіру покрівлю неба.
Горобенко лунко одчинив вікно, і в кімнату влетіло перше, непевне ще
щебетання якоїсь птиці. У кутку, коло ліжка, догорав чужий, непотрібний
уже каганець. Горобенко сильно дмухнув на нього і, заспокоєний, ліг
спати.
VI
Цілий тиждень Кость Горобенко реквізовував.
Майже щоранку він забігав до наросвіти по ордера, перебігав через вулицю
до відділу праці брати мобілізованого биндюжника й кількох вантажників,
а потім починалась сама операція. Величезний, незграбний віз, що допіру
возив борошно, зупинявся несподівано перед парадним ходом. Білі від
борошна й крейди вантажники помалу злазили з воза й розташовувались на
парадних східцях покурити, а Горобенко підходив до дверей і енергійно
тричі стукав. За хвилину-дві двері обережно одчиняла стурбована хазяйська рука, а Горобенко рішуче переступав порога й подавав ордера. — Я маю у вас реквізувати піаніно. Прошу провести мене... Хазяйські
руки нерішуче брали ордера і, не читаючи його, тупо дивились на
розляпану печать, несміливо перебігали на Горобенкове обличчя й вагались
ступити крока. Горобенко, міцно стиснувши рота, який час дивився пильно в хазяйські очі, а потім переступав з ноги на ногу й холодно вимовляв: — Мені ніколи. Люди надворі ждуть. Прошу, будь ласка, не затримуйте нас... Він повертав голову до вулиці й голосно гукав: — Ану, товариші, готовсь. Вантажники,
перевалюючись по-качиному на дужих ногах, флегматичне, мов до комори,
заходили до кімнат, і з ними разом кімнати сповнювались незвичайним
шумом. Горобенко, не чекаючи хазяйської відповіді, простував сам поперед
вантажників до покоїв і, шукаючи піаніно, нишпорив очима по кімнатах. Тоді
хазяйська постать оговтувалась, їй трохи ніби повертало дар голосу, й
вона, заїкаючись, перелякано починала звичайну словесну тяганину: —
Власне, це піаніно... Воно, бачите, в нас не для розваг... Донька
вчиться грати, прекрасний слух... Я сам працюю в статбюро... Я просив
би, товаришу, чи не можна якось би це... Ці вічні драматичні прелюдії страшенно дратували Горобенка. Він спішно перебивав хазяйські слова: —
Ордера читали? Кінчено. Про що тут говорити! Він перший кидався до
піаніно, розчищаючи собі дорогу від стільців, столиків та кріселок,
приймав із піаніно, як У себе в господі, якісь портрети, кілька книжок і
одсував піаніно з насадженого місця, де воно покоїлось протягом довгих
спокійних років. Кімнату наповнювали перелякані, розпучливі обличчя членів хазяйської родини, але Горобенко намагався на них не дивитись. — Ану, товаришу, підсобіть... з правого боку заходьте... Ну, разом! Ще раз... Тихше, тихше! Обережно... Горобенко
чув, як хрущали заломлені в безвихідній тузі чиїсь дівочі пальці,
відчував, що хазяйські вуста намагаються й ніяк не відважаться ще щось
сказати, але він зосередковано й старанно допомагав вантажникам витягати
з кімнати піаніно, немов, крім них, тут не було більше нікого. Піаніно
неохоче подавалось від свого рідного місця, воно сердито гуло, чіплялось
за кріселка, двірок, наче благало їх утримати його, не пустити з дому, і
за його глухим, похоронним гулом позаду розтиналися невільні розкоти
жіночого плачу, безпорадні благання й приглушені прокльони. Хазяйська
постать, запобігливо одсуваючи перед вантажниками меблі, бігла одчинити
широко зовнішні двері, щоб якось, бува, не стукнути піаніно, й на ходу
щось просила в Горобенка. Ці криві хазяйські ноги й зігнута спина не
хотіли вірити, що піаніно так-таки серйозно вивозять назовсім, вони
намагались себе переконати, що це тільки для чогось пересувають його з
місця на місце, що треба лише сказати якесь слово і все можна буде
полагодити, все буде, як і було. Але цього слова хазяйські вуста ніяк не
могли добрати. Воно, грубезне, перетворилось десь у голові, але
прибрати конкретної форми не могло. Через те тремтячі губи мимрили якусь
недоладну нісенітницю, а руки шугали в повітрі, щоб у разі потреби
зразу ж допомогти цим брудним, вайлуватим гостям. Коли піаніно
вмощували вже на возі й зашморгували мотузами, Горобенко звичайно
обертався до парадних дверей і мовби безкровним голосом кидав, не
дивлячись у лице: — Якщо є якісь там скарги й узагалі невдоволення, —
можете звертатись до наросвіти або РКІ... Потім він голосно казав до
биндюжника: — Рушай! Легше тільки там на каменях, — і йшов. Він
повертався певною, твердою ходою до своєї постійної праці в радпрофі,
але дорогою йому ввижались йолопська, спантеличена фізіономія хазяїна,
червоне, мокре від сліз, заплакане обличчя доньки, пащекування гладкої
мамаші... Він намагався уявити собі до деталей атмосферу осиротілого
після піаніно дому, малював собі розпуку й горе допіру покинутих міщан —
і це давало йому якусь злісну втіху. Він пригадував ті знайомі родини,
де ще не знати як уціліли піаніно та роялі, й розплановував дальніші
реквізиції. Він не тільки користувався з ордерів наросвіти, але сам
штовхав наросвіту на нові реквізиції. Він якимось способом діставав
адреси реєстрованих і нереєстрованих піаніно, збудив питання реквізувати
приватні колекції книжок, і цілий тиждень рипіли по центру міста
навантажені вози. Прекрасні дубові столи для письма, книги в дорогих
палітурках, шафи, чорні жалобні піаніно — все це вивозилось із поважних
кабінетів, затишних віталень і торохкотіло по зіпсованому бруку до
якогось будинку з голими, поколупаними стінами, серед яких незримий
павук сотав брудну сітку глухої пустки. Піаніно одразу перевозили за
призначенням — до клубу, дитячих будинків, шкіл, навіть один
концертовий рояль для чогось потрапив до бібліотеки. Столи до письма й
шафи теж находили собі притулок по різних канцеляріях, відділах та
секціях. Але з книгами було далеко гірше, їх безсистемне кидали на
підлогу одної з порожніх кімнат Нардому і тут, на запльованих дошках,
безліч назв з різних полюсів знання, науки й мистецтва находили собі
дрвгий спочинок. Вони грубими покладами розлізались завширшки й
завдовжки всієї кімнати, нижні шари вкривались тлінним порохом, а над
ними росли вгору нові й нові. І отак день при дні кімната все більше й більше скидалась на незариту братську могилу. В
чотирьох стінах з великими брудними плямами від вогкості потонула разом
із книжками вигнана з життя тиша. Притаманний окремим родинам і людям
запах, одноманітність і безтурботність повітових домів, де читали щодня
коло самовару «Южный Край», передплачували «Ниву» й шанували Пушкіна з
Гоголем, засушені, як гербарій, думки статечних кабінетів, Мопассанові
ласощі колишніх гімназисток — все це знесене повінню, коли горобиної
ночі прорвало греблі й загати — все це прибилось сюди. Здавалось, що
в книжках усі зневірились. Ні з партійних, ні з обивателів ніхто не
приходив сюди, ніхто не перегортав книжки. Їх вільно було б розкрасти
мало не половину, тягати додому цілими купами, але охочих на це не було.
Навіть бібліотечні службовці, незважаючи на наказ, тільки один раз прийшли й про око захопили до книгозбірень кілька книжок. Один тільки Кость Горобенко заходив до цієї кімнати і, як трунар, просиджував серед паперових трупів цілими годинами. Ці
книги, наче фамільний маєток — колишнього пана, вабили Горобенка до
себе. Коли він заходив сюди, він перше сторожко прислухався коло дверей,
чи не йде хто назирці, потім помалу зачиняв двері, замикав на гачок і
тоді вже зашивався в саму книжкову гущу. Він брав у руки окремі томи,
грубезні збірники журналів і перегортав сторінки. Інколи він зупинявся
на якомусь випадковому місці, що раптом з незнаних причин привернуло
його увагу, й починав читати. Читав він довго, немов за інерцією, його
очі перебігали сторінку за сторінкою, аж поки не густішав у кімнаті
присмерк і не стомлювались очі. Тоді він одсував прочитане й роздивлявся
ілюстрації журналів. З-під старих, пожовклих, де-не-де заляпаних
кавою сторінок, таких знайомих із далекого дитинства — «Родины», «Вокруг
света», «Нивы», випливали спогади. Вони асоціювали з безліччю днів,
таких затишних і запашних. Ці журнали немов щоденник. Наївні, трохи
дурнуваті, але такі прості, такі близькі, такі свої, як те все, що було,
що вже ніколи, ніколи не вернеться. На такі ж самі малюнки дивився
покійний батько, дивилась мати, що невідомо де тепер, як і чому живе ще й
досі, дивився, нарешті, він сам. Дивився тоді, коли амплітуда життя
вимірювалась гімназіяльним табелем, коли життя бігло певно, безтурботно й
весело, як санки після пороші... Горобенко допізна роздивлявся журнали, і серед пороху книжок тихо, без каяття, без самосуду ятрились його дитячі спогади. Одного
вечора, покидаючи кімнату, він з острахом згадав, що все ж таки рано чи
пізно, а книжок тут не стане. Прийде час, і їх розтягнуть по
бібліотеках, рознесуть по школах, розкрадуть — хіба може що вціліти від
цієї «загальної руїни», від того велетенського незримого плуга, що
вперто оре останні облоги минулого!.. І стало боляче за книжки. Це ж
вони — останнє «речове», що трісками перелетіло через піну, уступи й
хвилі порогів революції. Це ж вони тільки можуть потаєнці, в чотирьох
стінах похмурої, вогкої кімнати розповісти так багато, багато! Тільки
вони... Горобенкові несвідомо хотілося якомога довшє вдержати книжки
в Нардомі. Він не нагадував про них нікому, а тільки старанно привозив
до цього капища все нові й нові. Позавчора він повісив на дверях власного замка, а сьогодні, крім того, підпер двері лавою.
VII
Уже
сутеніло, коли Горобенко повернувся додому. Він хутко роззувся,
швиргонув у куток брудні чоботи і тільки-но хотів розтягнутись на ліжку,
як у двері постукали. — Увійдіть. Хто там? Двері тихенько одчинила Параска Федотівна, а за нею з вечірнього присмерку виглянула чиясь сива голова. —
Іздєся до вас прийшли, — вона знову зникла за дверима, щоб дати пройти
до кімнати сивій голові. — Пожалуйте, вони вдома січас... Кость Горобенко накинув френча й ступив до дверей. —
Можна? Спасибі, спасибі... Дозвольте, Костянтине Петровичу, до вас з
проханням... Впізнали мене? Я, бачите, до вас у одній справі... Кость
не впізнав його одразу. В сивому, розкучманому волоссі, в перев'язаній
носовою хусткою щоці і, нарешті, в похиленій наперед, якійсь занадто
нужденній, мало не жебрачій, постаті — його годі було впізнати. Кость присунув йому дзиглика й хватькома глянув у лице. — Прошу сідати. —
Спасибі, спасибі... — Його спина зігнулась ще більше, здавалось, від
неї ось-ось одваляться руки, покотиться геть собі голова, і його ноги
полохливо затупцяли на одному місці, коли він грузько сів, підмощуючи
під себе старе пальто. — Захворів, знаєте: зуби й печінка... Ви мені
вибачте, що я вас, Костянтине Петровичу... Горобенко підозріло
нашорошився. Чого прийшов цей колишній купець, брат того вихреста-купця,
що держав його рідну тітку? Він так само вихрест і, очевидно, така ж
наволоч, як і той. — Так тут, Костянтине Петровичу, одне діло,
але... Горобенка неприємно вразило це величання по батькові. Раніш, коли
він зустрічався з ним ще гімназистом раз на рік у тітки на іменинах,
цей купець кидав йому з милості два-три слова, називаючи тільки
Костиком. Підлабузнюється тепер чогось... І Горобенко нашорошився ще
більше. Він з прихованою огидою подивився на дране, зовсім непотрібне
вліті пальто його, тремтячі скарлючені пальці й сухо промовив: — Я вас слухаю, прошу. —
А ви все ще й досі — по-українському... Пам'ятаю, як ви колись у
Варвари Миколаївни декламували Шевченка... «Б'ють пороги» чи як воно?..
хе-хе... — Старий запобігливо засміявся штучним дрібненьким смішком, і
це вже зовсім розсердило Горобенка. Цю родичівську фамільярність і всякі
там спогади треба вивести. Він різко перетнув його смішок: — Це ви облиште. І Варвара Миколаївна зовсім ні до чого. Що, власне, вам від мене треба? Горобенко
запустив розчепірені пальці в чуба й рішуче подивився старому в вічі.
Але старий зволікав. Він усіма способами хотів відтягнути те
найголовніше, по що він прийшов сюди, до цього проклятого усіма
порядними людьми міста, більшовика, який колись був звичайним, тихим
гімназистиком. Старому хотілось зробити якусь словесну підготовку,
розм'якшити шкіряне серце комуніста, показати йому всі дірки свого
убозтва, довести йому, що він тепер уже не купець, а такий самий
пролетарій, як і всі, спробувати ще бренькнути на родичівській струні —
допомагають же інші комісари своїм родичам від усяких реквізицій та
вселень. Старий злякано проковтнув останню трель смішка й засіпався на
стільці. Потім винувато й принизливо, як собака перед ударом хазяйського
нагая, розтягнув на зморщеному лиці лагідну усмішку: — Вибачте,
вибачте, Костянтине Петровичу... Це так якось к слову прийшло, минулі
часи, знаєте, згадалось... Все воно ще, здається, так недавно було... і
тьотя ваша, батько... Від столу, що біля вікна, зачувся грубий нетерплячий Горобенків голос: — Я не маю часу вас довго слухати, кажіть про діло. Старий зовсім розгубився й з одчаю раптом просто, без манівців і натяків перейшов до самої суті. Горобенко,
схилившись головою до столу, нетерпляче дивився з-під краю долоні на
перев'язану щоку. А старий уже жестикулював руками і верз таку знайому
вже й остогидлу мороку про піаніно. Ага, в нього реквізувала
наросвіта піаніно? Прекрасно. Так і треба. Він, розуміється, хоче, щоб
піаніно повернули назад. Його Оля в консерваторію хотіла колись
поступити. Звісно, звісно... Він просить, щоб Кость, власне, оцей
солодкий на його вустах — «Костянтин Петрович», поклопотався за нього в
наросвіті... Він же комуніст і дарма що далекий, а все ж таки й родич
йому. Так, так. Він благає пожаліти його: це ж піаніно — остання втіха.
Дещо з речей забрали в них, дещо довелось попродати, щоб якось жити
далі, а піаніно — Олечка ж так чудово грає... Голос старого тремтів і
зворушливо хрипів; коли б не присмерк, що майже зовсім заволік усю
кімнату, то, певно, на його очах можна було б побачити сльози. На
мить щось схоже на жалість заворушилось Горобенкові в грудях, але зараз
же це згасло й перейшло на ще більше обурення. Він устав, поклав долоню
на стіл і категорично промовив: — Ви надаремно все це мені кажете.
Піаніно одібрано у вас правильно. Інакше й не могло бути. Я так само
зробив би на місці наросвіти. Старий тріпонувся на стільці й похапцем, оскільки це дозволяли йому кволі, скарлючені ноги, встав і собі. — Костянтине Петровичу! Я вас прошу! Будьте ласкаві!.. Простіть... Від
цього останнього «простіть» Кость зашарівся. «Простіть»? За що? За те,
що сволочі наживались раніш. По Нижніх Новгородах, Казанях та Харковах
вештались з ярмарку на ярмарок, щоб зайвого карбованця вилупити! Може,
«простіть» — за гордовиту тітку, що воло одростила на вихрестових
баришах? Або за приниженого плазуна батька, що нишком мріяв, мабуть,
зрівнятись із сестрою в достатках? За це — «простіть»? Горобенко засунув у кишені штанів руки й широко розставив босі ноги. —
Невже, громадянине Полтавський, — він умисно уникнув імені та по
батькові і «громадянине» сказав поволі, з притиском — невже ви справді
гадаєте, що я буду боронити буржуазію, хоч би навіть і родичів мого
батька? — Ну, яка там «буржуазія»! Ви ж самі бачите, як нам тепер
приходиться... — Старий похопився й знову пустив у голосі сльозу: —
Костянтине Петровичу, ви вже допоможіть нам... — Кажу вам рішуче, що цього ніколи не може бути. Розумієте? Я — комуніст! Невже ви цього не знали?.. Старий подався наперед, і простер до Горобенка руки. — Я розумію, звичайно... Ви переконані... За ідею свою, так би мовити... Але... Старий
запнувся, сьорбнув носом повітря й прудко поліз до кишені, намацуючи по
шву пальта своїми тремтячими пальцями туди дорогу. Горобенко здригнув і
від несподіванки аж ступив назад. «Хоче дати гроші?! Хабара?..» Він майже крикнув: —
Слухайте, вийдіть, будь ласка, з моєї квартири. І взагалі раз і
назавжди прошу вас припинити ці візити. Для розмов є установа... Старий
видобув із кишені брудну, засякану носову хусточку й витер нею
заплакані очі. Потім мовчки, лунко стукаючи своїми шкарбунами по
підлозі, він вийшов, зігнутий, із кімнати. Перше ніж він доплентався
до порога, в коридорі за дверима щось рипнуло й зашурхотіло. То
поспішала до себе Параска Федотівна, що пожадливо, затаївши дихання,
підслуховувала коло дверей їхню розмову.
Секретар наросіти занадто ввічливо схилився до
завідувачевого крісла й поклав на стіл протоколи. Він зробив це так
тихенько й обережно, ніби боявся, що протоколи можуть розсипатись, як
той цяцьковий, картковий будинок. — Прошу, Іване Йосиповичу... Це все засідання педради.. Ви, пробачте, — вони ще російською мовою, але, знаєте... Голос
у секретаря набрав тону інтимності і сходив до нашіптування: «Цей наш
педтехнікум — взагалі того... Його доведеться підтягнути. Старий елемент
усе залишився, специ...» — Секретар на виправдання педтехнікуму розвів
долонями і скорчив гримасу. Іван Радченко неохайно почав листати
протоколи, не помічаючи секретаревого старання. Він хутко бігав по
рядках своїми прищуленими короткозорими очима, і за кожною сторінкою з
його великого рота вилітали гомінкі зауваження. — ...Буза!... Яке
може бути «матеріальне становище педагогів» на засіданні педради?!. І
знов ось наливають... А це що?.. Що за є-р-р-р-унда?! Радченків голос неприємно тріщав у вухах і заповнював усю кімнату, ніби в приміщенні хтось роздирав надвоє сухі соснові плахи. Радченко
швиргонув набік останній протокол і взяв олівця; потім раптом стукнув
кулаком по столу і, не обертаючись до секретаря, запитав: — Да... чуть не забув. А якою мовою викладають в технікумі? Секретар переступив з ноги на ногу й побожно взяв у руки останній протокол. —
Це в них, бачите, Іване Йосиповичу, взагалі не унормовано ще. Немає
певної установки. Я ще товаришеві Кудрявцеву, як він завідував у нас,
казав, що Ханова треба убрати... Він узагалі зовсім не на місці, а до
того ж... Радченко грубо перебив: — Я питаю — якою мовою викладають? — і здивовано глянув на секретаря сірими, водявими очима. Секретар зупинився на півслові, але зараз же опам'ятався й притихлим голосом відповів: — Дехто з педагогів — українською, а інші ще й досі — російською. Радченко схопив телефонну рурку й кинув секретареві: —
Напишіть наказа: з нового академічного року до обіду всім педагогам
викладати лекції по-українському, а після обіду — по-російському...
Ясно? Кінчено!.. Товаришко! 1-15... Орінстр? Слушай, Семьонов, у тебя,
кажется, єсть... Секретар зібрав протоколи й запитав несміливо в Радченка: — Може, краще написати, щоб усі по-українському? Їх узагалі треба нажать... Радченко
сердито подивився на секретаря, але нічого не відповів і бурмотів собі в
рурку далі. Секретар під тим поглядом зів'яв і навшпиньки вийшов із
кабінету. Горобенко уважно вивчав Радченкове обличчя. Це обличчя
жваво мінилось — брови, очі, рот, підборіддя й навіть волосся з вухами
ввесь час рухались, і через це здавалось, що перед Радченком — не
телефонна рурка, а тут збоку з ним сперечається жива людина, або в
іншому разі — це говорить сам із собою небезпечний божевільний. Це не подобалось Горобенкові, але він ще пильніше почав удивлятись у Радченкове обличчя: «Що за один цей Радченко?» Це питання виринуло зовсім нелогічно, бо Горобенко з чуток уже знав дещо про нього. Його
прислано сюди з губернії, де він мав, здається, якісь зв'язки,
приятелів і друзів. Радченко — з колишніх боротьбистів, і очевидно, що
після ліквідації боротьбизму для нього зникли всякі національні
упередження. Він має свою притаманну рису — скрізь і завжди зчиняти
галас. Ще що? Його звичка без церемоній нишпорити в чужих паперах і
занадто голосно говорити видає його за людину незалежну і таки досить
нахабну. Чого саме він опинився в повітовій глушині — того ніхто не
знає. Партійний середняк поставився до нього запобігливо, але обережно. Радченком
перестали безпосередньо цікавитись, його втягнули в колегію місцевих
«Известий — Вістей Уездного Парткома, Исполкома й Профсовета»,
призначили на завнаросвіти, призвичаїлись не зважати на рипи й тріск
його голосу, і тільки на партзборах, коли Радченко виступав із словом,
до президії йшли записки — додержуватись регламенту. Радченко ще тільки
тиждень в організації, але він став уже «свій» зо всіма його хибами,
негативами й позитивами. А проте це все, власне кажучи, не так
важливо. Є друге щось. Горобенко підпер пальцями скроню, прищулив очі й
зрозумів: Радченко має стати за рефлектора, що освітлюватиме його,
Костеву, національну сторону. Це кумедно, дивно й смішно, але це — так.
Поки Горобенко був тут один «за українця», ця сторона не випиналась
назовні, її можна було цькувати й нищити в самому собі. Але тепер, коли
явився цей Радченко, що має здібність одразу у всіх стати «своїм» — усе
піде по-іншому. Радченкове перебування в організації буде екраном
кожного Горобенкового руху. Кость Горобенко тужно подумав: «Як би
було добре, коли б Радченка тут не було... — Він глянув на його
вишкірені міцні, великі зуби й у думці додав: — ...коли б його не було
взагалі, не існувало б зовсім...» Радченко з виляском поклав на апарат рурку й присунувся до столу. — Да... так ось, товаришу Горобенко... візьміться читати на учительських курсах укрмову. Горобенко потер чоло і стомлено сказав: — Я не почуваю себе фахівцем, не можна ж виступати дилетантом. —
Що значить «дилетантом»? — Радченко підвів здивовано густі брови. — Нам
треба сюди послати хоч одного свого. На курсах немає жодного комуніста.
Горобенко хотів був іще заперечити, але Радченко стукнув, як звичайно, долонею по столу й не дав йому казати. — Не посилати ж туди петлюрівця! Ясно? Кінчено. Договоріться про години з Хановим. Радченко нагинав на американський темп і боровся за швидкість. Він
хотів уже кудись бігти, але задерчав телефон і в кімнаті затріщало
Радченкове «Ал-льо!». Рурка тріскотіла, але нічого не казала. Радченко
гидко вилаявся і кинув рурку на стіл. Потім схопив портфель та кепку й
метнувся до загальної канцелярії. Коло дверей він круто обернувся й
наспіх кинув Горобенкові: — Да! Нам ще треба договоритись із вами
про політосвіту на околицях... Чорт знає що таке — нічого не робиться!..
— І, лаючись до себе далі, Радченко вискочив за двері. Горобенко вийшов
на вулицю. Опівденне сонце розлило на вулиці задуху й лінощі, але
Горобенко йшов задоволений, що навколо, з кінцем, стало тихо й не рипить
в усі Радченків голос. А втім, зморена думка ще не могла одчепитись від
Радченка й волочилась за ним. Ось стоїть цей Радченко на куцих ногах і
вилупив баньки, готовий вилаятись... Кого це нагадує Радченко?.. Ага,
дитяча казка про пригоди крокодила й хороброго гімназиста Ваню:
По улицам ходил Большой крокодил. Он ходил, По-турецки говорил, А по-турецки говорить Здесь воспрещается.
Справді,
Радченко своїм довгим ротом, лупатими сірими очима з гостренькими
чоловічками й непропорційним тулубом скидається на крокодила. Певно,
його в школі так і дрочили. Власне — в семінарії. Радченко ж попович. Та
він навіть і не Радченко, а; як дізналась відкілясь Славіна, —
Вознесенський. Радченко — це тільки псевдонім. І то недарма. Це від
«Рада». Розуміється — робітничих, селянських і червоноармійських
депутатів. На розі вулиці Горобенко зупинився і глянув на годинника.
Було вже на п'яту. Він звернув ліворуч у бокову вулицю й пішов гнилим
дощаним пішоходом. Перед ним несподівано виринув повітпродкомісар Дробот. — Здоров, сучий син! Дробот навзмах ляснув своєю лопатою-долонею об суху Горобенкову руку, і з його одкритого рота пахнуло самогоном. Горобенко
в першу мить не збагнув причини Дроботової фамільярності і навіть
зупинився. Дроботова долоня ляскала його по плечу, і Дробот ні з того ні
з сього запитав: — Чапаєш? Горобенко посміхнувся. — Валяй зі мною до Чернишоваї Дробот
узяв Горобенка за лікоть і потягнув уперед. Його п'яне дихання трохи
неприємно лоскотало Горобенкові праву щоку, але йому раптом захотілось
піти до Чернишова, і він навіть прискорив кроки. У Чернишова вже
гуло. Коли вони з'явились на порозі оповитої густим тютюновим димом
кімнати, присутні заворушились. Миша Чернишов застиг у неприродній позі,
ховаючи за заляпану скатертину кудись глибоко під стіл свою ліву руку, і
полохливо дивився на двері. Упевнившись, що, крім Горобенка й Дробота,
більше нікого немає, він миттю змінився. Голосно зареготав і тріумфально
витягнув з-під столу за шийки дві напіввипиті пляшки. — Ну й гади! Ну й гади ползучі! Отак паніку нагнать! Нестеренко швиргонув чоботом набік зім'яту доріжку на підлозі й зачепив виделкою хвоста від оселедця. — Да, це дійствительно: походка в Дробота — чисто Кричеєв іде. —
Ну, а як Кричеєв, то що? — Горобенко почув голос Дружиніна і
здивувався. Кого-кого, а Дружиніна він не сподівався тут бачити.
Дружинін скрутив «козину лапку» й закурив. Його піднесений трохи голос
був незвичайно гострий: він був п'яний; Дружинін — п'яний? Але Дружикін
наче догадувався про Горобенкові думки, хоч і не дивився на нього. Він
сказав до Нестеренка: — Що, мені Кричеєв — настоятель, а я монах, чи що? Да, люблю випити, і пішли б вони всі... — В програмі нашої партії немає, що самогон не можна пити! — захихотів Миша Чернишов, але Дружинін Перебив його: —
Не в тім річ. Я тільки ось про що: не бреши. П'єш — говори, що п'ю! А
не ховайся, сволоч, із пляшкою під столом! Від того, що ти випив своє —
шкоди не буде. Але шануйся, потому інакше ти... Миша Чернишов радісно вставив: — Інакше ти — гад ползучий! —
Соловья баснями не кормят, — загудів густим басом Дробот і налив собі
півшклянки. — Я, брат, сьогодні перші триста пудів розвьорстки з
Михайлівської волості вижав. Дробот перехилив шклянку й не моргнувши випив. Потім обтер підстрижені біляві вуса і сказав чергового продкомівського дотепа: —
Із пальца хлєба не висосеш — викачай єго із кулака! Дробот поклав на
коліна свого товстого, набитого паперами портфеля й заходився рвати
руками оселедця. Нестеренко підсунувся до Чернишова й повернувся до перерваної розмови: — Дак, я все ж не понімаю: як це Маркс може наскочити на Землю? Такого ж, скольки Земля сушествует, зроду не було. Миша Чернишов умисне виправив: — Не «Маркс», а «Марс», Нестеренко, — планета така. Розумієш? • — Ну да, я понімаю, що планета, тольхи для чого ж їй на Землю летіти? Горобенко
сам до себе засміявся. Але зараз же похопився й посерйознішав: «Це
страшенне міщанство — сміятись із неписьменності людини». Нестеренка щось турбувало з Марсом, і він далі допитувався в Чернишова: —
І що ж це — впаде і може зничтожить усе? Миша Чернишов ще з тих часів,
коли він був за учня в друкарні Повзера, мав загострений потяг до всього
надзвичайного і неприродного. Його вабили людські й тваринячі потвори з
багатьма ногами, двома головами, одним оком або й зовсім без очей,
сіамські близнята, жінка з бородою. Миша Чернишов страшенно цікавився
колись, чому комета Галлея так і не стукнулась, кінець кінцем, із
Землею, як це припускалося. Власне, комета Галлея і розчарувала його.
Через це Чернишов не вірив тепер у Марса, одначе перед Нестеренком він
розводив найсумніші перспективи. — Да, брат, Марс це тобі не фунт
ізюму. Ти тільки подумай, Нестеренко: летить тобі, скажемо, ота штука,
разів у тисячу більша від Землі, раптом — бац! І нікакіх іспанцеві Чернишов пояснив це, стукнувши себе по лобі, і додав: — О! І ні чорта тоді не залишиться... Нестеренко перепитав: — Не залишиться? Чернишов ображено відповів: — А ти ж думав: спробуй лишень стукнути так! Нестеренко схилив на руку голову і журно замислився. Дробот обвів очима кімнату, немов шукав когось, і вередливо сказав: — А чому це я Попинаки не бачу? Миша Чернишов завовтузився на канапі. — Чорт же його знає, цього Попинаку... Він і хлопець, сказать би, бойовий і з парткомівськими в той же час крутиться... — Єрунда, — авторитетно заявив Дробот. — Попинаку треба було притягнути. Нестеренко задзвенів під столом острогами і вирішив уставити до розмови і своє: — Я бачив Попинаку сьогодні вранці з отим Радченком — їхали комхозівською бричкою. Миша Чернишов раптом стрепенувся: — От Радченка, товариші, треба було... — Не люблю його — хлюст, — безапеляційно відповів Дробот, намазуючи шматок житнього хліба густим липовим медом. Чернишов завзято виступив проти: —
Абсурд! Нічого подібного... Це дока-парень. До нього треба тільки
підійти. Але ось що цікаве... — У Чернишова знову прокинувся його нахил
до всього неприродного, і він захоплено, трохи навіть таємниче вхопився
за свого об'єкта: — Хлопець як хлопець, ну, тільки нещасливу руку на баб має. Подумати тільки — трьох баб перевів... Нестеренка
це заінтригувало, він підсунув до Чернишова стільця і, витягнувши з
коміра наперед невелику з чорним чубом і маленькими зеленими очима
голову, запитав: — То єсть як трьох баб? Чернишов радісно пояснив: —
Структура в нього особлива. Поки ще вагітна його жінка — нічого, а як
тільки нащот пологів починається, так і точка... У Харкові навесні третя
жінка в лікарні померла. Щипцями дитину мертву витягнули. Нестеренко знову задзвенів острогами і, вражений, промовив: — Он воно як!.. Дробот
їв, смакуючи, хліб з медом. Він старанно жував міцними щелепами і
злизував краєчки, з яких поволі сповзали долу великі медові краплі.
Одначе кілька крапель вислизнуло з-під язика, впало на коліна і тихо
ляпнуло об портфель. За хвилину це повторилось удруге. Горобенко помітив
ці густі блискучі плями на тьмяній шкірі товстого портфеля й згадав про
перші триста пудів розкладки з Михайлівської волості. Він зненацька
подумав: «А цікаво, чи й мед беруть із пасічників у розкладку...» Миша Чернишов пригадав Дроботову характеристику Радченкові і жваво закінчив: —
Ні! Хлопець, можна сказати, «на ять». Кругом шістнадцять. Хіба що на
«мові» іноді балакає. — Чернишов, усміхаючись, подивився на Горобенка, і
за ним, немов з команди, всі повернули туди свої голови. Горобенко
зніяковів і не знайшов одразу що б відповісти. Дробот утер скатертиною
липкі руки і, пустивши до свого баса трохи інтимності, важко підійшов до
Горобенка. — Скажи, Горобенку, це правда, що ти в дев'ятсот вісімнадцятому розстрілював у Києві матросів? Горобенко штучно посміхнувся, але твердо відповів: — Ні. Проте, піймавши скісний, суворий Нестеренків погляд, він, безсилий затамувати внутрішнє хвилювання, звернувся до Дробота: —
Я не розумію тільки, що це за запитання? Дробот засунув глибоко в
кишені руки й широко розкарячив ноги. На його масних устах грала лукава
усмішка. — Признайся — було ж це? Горобенко незручно задер до Дробота голову: — Що за дурниці? Чому це раптом... Дробот розсердився: — А тому, що ти сучий син!.. Горобенко густо зашарівся і підвівся на ноги. — Що це значить, товаришу? Миша Чернишов став серйозно побоюватись сварки й через те поспішив устати з канапи й підійти до них. — Що за волинка, не розумію! Ша! Ти, гаде ползучий, сядь, — він жартома штовхнув Дробота, і той зарипів на стільці. Миша Чернишов обернувся до Горобенка: — Жени їх, гадів, у шию!.. Ну, був колись за «самостійну», так що ж! З
кутка несподівано заговорив мовчазний і похмурий Дружити. Через те, що
він довго перед цим не озивався жодним словом, усі тепер уважно
повернулись до його голосу. — Що там розбирати — був, не був! Ну, а
хоч би й був, то що краще: чи те, що він наш товариш тепер, чи щоб він і
досі залишався шовіністичним самостійником? Білісіньких або зовсім
чорних людей нема, брат; люди, як приглянутись, — побільше будуть
сірі... Ніхто не відповідав на Дружинінові слова, але напружена атмосфера в кімнаті одразу розрядилась і зникла. Горобенкові хотілось щиро потиснути Дружинінові руку.
IX
Лекція
на вчительських курсах мала початись о десятій, а зараз була тільки
дев'ята. Це, власне, по-урядовому — дев'ята, а насправді, за сонячним
рухом, — на шосту. Щомісяця перекручували стрілки на годиннику, й
годинник поволі втрачав свою силу колишнього адміністраційного глагола.
Люди одходили в далечінь віків і орієнтувались на сонце. На його
чудовий, веселий схід і сумний, але не менше прекрасний захід. Пожовклі
й на лиці, й на душах своїх, висохлі, як старий архівний папір, колишні
урядовці, теперішні радслужбовці установ, уперше побачили сонце у всій
його величній краси Їм бракувало хліба, пшона, олії, зуживалось
останнє дрантя одягу, гомінкий, порожній, як виточене барило, шлунок
глушив їм думку, вони поволі втрачали все аж до останньої надії на якусь
зміну, але сонця їм не бракувало. Сонця було повно скрізь. Здавалось,
нова влада збільшила'якимось способом день, стягнувши до мінімуму ніч. І
Кость Горобенко радів із цього. Він умисно йшов сонячною перією й
по-дитячому виставляв під сонце непокриту голову. Сонце голубило чоло,
волосся, ніжно пестило тендітними пальцями незримої руки шию за
розстебнутим коміром, і під його промінням танули і сумніви, і муки, і
печаль. Тоді думка й тіло зливались в одне гармонійне ціле, і
знайомі остогидлі доми повітового міста, і люди, і ввесь неосяжний
невідомий світ видавались кращими. І не було в Горобенка на душі ні
злості, ні заздрощів, ні підозри, у грудях несвідомо й непомітно
виростало і заповнювало всі кутки його одне прекрасне сонячне слово —
любов. Він його ніколи б тепер не вимовив, але він відчував його.
Він відчував його вічну красу й невмирущість, і це давало йому радість. Є
вічні, прекрасні речі, перед якими, кінець кінцем, схилялися на довгому
шляху історії незліченні народи і схилятимуться аж доти, доки люди є
людьми і земля землею. Є масові злидні, зубожіння, руїна, насувається ось голод... Є свої власні, заховані болі, неприємності, невдачі... Це
є сьогодні, зараз. Але минуть роки, віки, тисячоліття — і їх не буде...
Це зрозуміло — вкриються новими будівлями руїни, людство не раз
переживатиме ще і злидні, і голод, і між ними загубляться такі маленькі й
мізерні проти земної кулі, проти всього світу особисті болі і образи...
Настане час — і не буде України, не буде, може, націй узагалі, але
сонце й любов будуть. Це сонце! Це ранкове, вічно молоде, завжди
бадьоре сонце!.. Чому, коли воно сяє так, як зараз, коли воно пестить
одімкнену душу й розхристані груди, — так раптом, так несподівано
пригадується... Надя! Ось його промінню чогось заманулось зупинитись на опуклому м'ячі, що на шиї. Воно його гріє найбільше. Мовби стискує навігь. Пригадав:
цей м'яз колись любила Надя. Її рука, ця люба рука, що вже ніколи не
підведеться з домовини, не раз, гладячи його шию, зупинялась отут, на
цьому м'язі. І тоді великі чорні очі, пройняті, як і у всіх полудневих
людей, прозорою тінню лагідної жури, зупинялись на його профілі. І тихо,
мовчазно дивились пильно-пильно. Наче хотіли щось розгадати і, не
розгадавши, пішли в могилу... Надя вмерла. І Горобенко знову подумав, що це дуже добре. Навіть не тому, що вона була б чужою, безпартійною. Ні. Це на другому місці. Ось
що головне: жорна часу перемололи б те свіже зерно почуття, що виросло
колись у них обох, і тепер їхнє спільне життя було б уже не п'яне вино, а
сипке борошно, грузьке тісто, і — хтозна — може, й полова... Тепер же
Надя залишиться назавжди такою, як була тоді, в ті далекі, неповоротні
дні. Надя вмерла, але вона житиме як хороша згадка про першу дівчину, як
чиста пам'ять про першу жінку, що він її пізнав. Ця пам'ять житиме. Вона мусить жити, бо це — єдине в нього, що лишилось від минулого. І
це не обітниця його чоловічої незайманості, це не сантиментальне «до
гробовой доски» — це звичайне людяне й цілком реальне, але це все ж таки
щось більше за них. Бо, певно, не можна забути першої пізнаної жінки,
що перед тобою була дівчина, а Надя ж, Надя... Горобенко лячно
подумав: «Ну, що робив би я з нею тут, тепер, де ніби скасовано кохання і
де ліжко заступає найкращі відносини статей...» І так само, як на
сонце відкілясь налізла незграбна біляста хмаринка, перед Горобенком
раптом устала вчорашня, позавчорашня, тоготижнева реальна дійсність і
реальні, такі, як вони є, люди. Він запитав самого себе: «До чого
воно йде?» Сонце розтопило хмаринку, й вона легким, розвіяним димком
подалась у безкінечні небесні мандри, а на Костеній шиї знову заграло з
подвійною силою тепле проміння. Тоді без міркування з'явилась,
здається, давно вже готова, але забута відповідь: ці люди, оці твої
офіційні товариші, — кращі, ніж ти думав. Партія — це не арсенал
святих. Але в тому й ефект, у тому її своєрідне месіянство, що із
звичайнісіньких людей, тих людей, яким властиве і добре й лихе, вона
творить нове, цілком відмінне плем'я. Більшовицьку расу... Хто й
коли міг одкрити широкому загалові Дружиніна? Цього простого, а разом і
милого в своїй простоті Дружиніна? Як просто, по-людському просто, він
розв'язав тоді в Чернишова проклятий моток підозр і недовір'я, що потай
кублились над його, Костевою, головою. І хіба Дружинін один? Ні. Він — символ тих потенціальних Дружиніних, що десь іще ідуть, але колись таки прийдуть. І потім Миша Чернишов. Він, звісно, «верхогляд», п'яничка, і всі смертні гріхи над ним, без сумніву, тяжать, але він... Це
теж незрозуміле. Чернишов знає не тільки за «Просвіту» й філію
Національного союзу. Більше. Цей же Чернишов, працюючи колись за учня в
друкарні Повдера, складав візитні картки його батькові. Навіть було
раз... це, здається, в шостім класі гімназії — сам Кость здуру замовив у
Повзера й собі візитні картки. Горобенкові до болю стало неприємно
від цієї згадки. Хотілось навіть застогнати, витравити якось із пам'яті
ті наївні гімназіяльні візитні картки, що випікали тепер на живому. Теоретично
— Чернишов мусив би принаймні в пам'яті заховати до нього ворожнечу,
класову ненависть. Адже фактично він був тоді пролетар, а Кость хоч і
несвідомий, але визискувач. Але цього нема. Чернишов тепер його товариш. В нього навіть якась ніжність до Костя є. Що за «всепрощеніє»? Перед
Горобенком знову випливло це магічне слово: партія. І чи не вперше він
свідомо й конкретно почув себе членом її величезного, незвичайного
колективу... Горобенко все ж таки зарано прийшов на курси.
Коридорами вже ходили парами, трійками й поодинці Молоді вчительки,
обережно й принишкло снували нужденні фігури старих, колись статечних
педагогів, але від цього не було в приміщенні шуму. Ці вчителі, що
протягом довгих літ — хто вперто, а хто неврастенічне — боролись у класі
з природним дитячим сміхом, криками й гамором, самі не вміли вже
шуміти, вони тільки шаруділи. І Горобенкові було чудно проходити через
цей тихий, мов скутий, натовп. Цей коридор знав інші часи. Це ж будинок педтехнікуму, будинок колишньої його гімназії. За
якоюсь невідомою традицією лектори вчительських курсів і тепер перед
початком лекції сходяться в учительській. Це переважно — старі
гімназіяльні вчителі. Ось сидить пошарпаний трохи колишній лев міських
панночок — учитель географії, красень Борисенко, Кость кілька разів
колись дістав від нього «пару». Вчитель історії «Макарон», що питав був
гімназистів, «скелько лет продолжалась тридцатилетняя война», «Гусак» —
Приходько, педель з російської мови. Всі вони, як нужденні музейні
пам'ятки якоїсь забутої епохи, залишились в учительській. Ханов, як голова курсів, чемно ступив Горобенкові назустріч і, потираючи перед ручканням кулаки, повідомив: — Ваша лекція, Костянтине Петровичу, — за десять хвилин, але тим часом у нас невеличка, так би мовити, сімейна нарада. Ханов
— колишній директор з іншої гімназії. Горобенко його не знає. Ханов
запобігливо ставиться до Горобенка — він комуніст, так би мовити, цап у
овечій кошарі. Але з ним треба якось ладнати. Власне, його треба
притягнути на свій бік. Це може бути навіть корисно: чому, скажімо,
вчителям не видають білого борошна, а в продкомі службовці одержали аж
по два пуди!.. Ханов посмикав свою зеленувату, цвілу борідку й поправив окуляри в золотій оправі. — ...Тут, бачите, як пайку, ми одержали чотири аршини мануфактури... Що з ними робити — на всіх не поділиш?.. —
Розіграти в лотерею, — сердито буркнув з кутка Гусак. Цибатий Макарон
засунув за борт заляпаної борщем і воском куртки жилаву суху долоню й
скептично спитав: — А что за мануфактура — гадость, наверное?..
Костеві вчителі не ховались перед ним. Вони за старою звичкою почували
свою перевагу над молодим лектором української мови, над цим колишнім
їхнім учнем. Борисенко розвалився в кріслі й казав Макаронові далі: —
Так вы представьте себе, Никанор Иванович, дает мне секретарь наробраза
анкету: «Заполните». Великолепно! Читаю: в какой партии состоите? Я
отвечаю: извините, я зто место пропущу... Не понимаю их. При чем тут
тпартия? Ну, что за глупые вопросы! Да я считаю себя выше всяких партии!
Ханов сторожко скоса, понад окулярами глянув на Горобенка.
Борисенко піймав цей погляд і безтурботно усміхнувся Ханову гарними
сірими очима. Ханов заклопотано заходився коло паперів, а Борисенко
обурювався далі: — Удивительные предрассудки!.. «Хами! Інтелігентні
хами!» — вирвалось усередині в Горобенка, але він промовчав, тільки
злегка почервонів. З-за шафи озвався ще якийсь лектор: — Поляки,
говорят, Киев уже взяли... Макарон, не звертаючи на Горобенка жодної
уваги, немов його й не було в кімнаті, єхидно промимрив: — «Товариш» Буденный на виручку спешит. Он пока-жет! Борисенко спробував сказати дотепа: —
Что-то наш Буденный уж слишком будничный. Дотеп вийшов досить
незграбний, і засміявся тільки сам Борисенко, а решта осміхнулись. Але
Горобенкові було цього досить. Це недбайливе ігнорування його
присутності, їхнє байдуже ставлення до того, що тут сидить комуніст, —
дратувало його вкрай. О, ці педелі знають міру його предмету! Лекції
української мови на вчительських курсах для них така ж сміховина, як і
оті чотири аршини мануфактури на сім душ, і нові освітні заходи влади, і
сама влада, і ввесь цей час... І відкіля ця певність у них, що він покриватиме їхнє сичання, мовчатиме в партії? Відкіля?.. От піду і скажу про все! Вони
чи з чемності своєї, чи з жалю ще тільки не глузують з нього,
саморобленого професора... Ще б чого бракувало, сто чортів!.. Костеві кортіло гримнути на них, вилаятись найбруднішою лайкою. Він
з викликом подивився в холодні Макаронові очі й побіжно помітив, що
Макарон у тій самій куртці, що колись був ходив у гімназії. Щось загнуздало Горобенків гнів і роздратування. Він підійшов до Ханова й холодно сказав: — Лекції моєї сьогодні не буде. Я пригадав, що в мене зараз невідкладні партійні справи. — Прошу, прошу, — Ханов запобігливо підвівся й поспішив всунути Горобенкові в долоню свою руку на прощання. — Прошу, прошу, Костянтине Петровичу... А на коли призначити далі? — Повідомлю. Педагоги
замовкли й непорозуміло дивились на Горобенка. «Партійні справи»
неприємно залоскотали їм вуха і навіть засмутили їх. В учительській
стало раптом надто тихо, і поспішні Горобенкові кроки залунали вороже і
якось занадто по-чужому. Один тільки Макарон спокійно попросив у Ханова дати йому все ж таки подивитись на одержану мануфактуру.
Х
Кость
піймав Радченка, коли той вискочив із соцвиху й летів оглядати будинок
старого театру для реорганізації мистецької справи в місті. Радченкові
не хотілось зупинятись, він на ходу привітався очима й легким помахом
долоні, але Горобенко офіційно і навіть гостро сказав: — Почекайте
бігти, товаришу. Я зараз із курсів. Там — суцільна прихована
контрреволюція. Особливо цей Борисенко... Туди конче треба політкома. — Ах, сволочі!.. Що ж вони там казали? Горобенко уривчасто вилупив на нього водяві очі й кілька разів гидко вилаявся. — Чудесно. Я приборкаю це барахло!.. — кинув він наостаннє і помчав уздовж улиці, розмахуючи вільною від портфеля рукою. Горобенко
з хвилину подивився йому вслід, потім глянув байдуже на високу
дзвіницю, що встала недоречно перед очима і раптом почув у собі
порожнечу. Те, що одлягло від серця після розмови з Радченком,
потягнуло за собою й решту думок. Ці думки переплутались і, як дрантя,
звисали долу. Залишилась якась гуща невдоволення й досади. Горобенко пішов вулицею навмання. Він хотів трохи розважитись. Проте ця гуща з душі не сходила. Навпаки. Зо всього її бруду раптом висунулось і прибрало окресленої форми: — Донос? Стало неприємно і навіть соромно за самого себе. Так
низько впасти... Піти до Радченка й виказати... Міг же там, в
учительській, встати й одверто сказати, навіть просто заборонити їм
паплюжити... Це був би скандал, було б дуже неприємно, але принаймні
було б чесно... «Чесно»? Горобенко зупинився на цьому слові й сам до себе посміхнувся: які теревені!.. Хто розмежує тепер, де чесно, де підло? На
думку Борисенка, вже саме перебування в партії — не чесно, а на мою —
підло канючити у влади пайку, а потім нишком глузувати з неї!.. З цією
публікою ніякого спільного шляху не може бути. Вони — той мотлох, що
лежить під ногами й заважає йти вперед. Щось усередині тихенько підказало Горобенкові: «їх треба знищити...» Горобенко
повернувся до наросвіти, взяв ордера і пішов до свого гімназіяльного
фізика реквізувати для вечірньої робітничої школи мікроскоп. Фізик
жив неподалеку в маленькому власному флігелі, що заховався за кущі
бузку. Горобенко хутко перейшов двір і ступив до покоїв. Старий лисий фізик у потертій чесучевій сорочці, підперезаний якимось мотузком, вийшов Горобенкові назустріч. Він хотів запросити його сісти і похопився взяти стільця, але Горобенко приголомшив фізика сухим, офіційним голосом: —
Я прийшов реквізувати у вас мікроскоп. — ї він простягнув фізикові
ордера. Лагідне фізикове лице з приємним яблуневим рум'янцем
розтягнулось і на хвилину застигло непорушне. Він наче скам'янів. Якась
сила штовхала Горобенка ще раз глянути на фізика. Його добрі прищулені
очі і посічене зморшками лице, обарвлене попелястою бородою, вабили до
себе. Можна було дивитися на це лице й почувати, як на ньому відпочиває
твій зір і думка. Горобенко піддався і глянув. Перед ним було повне
болю, образи й здивування фізикове обличчя. Дивитись фізикові в вічі не
можна було. Горобенко прикусив губу й одвернувся. Хоч би фізик
вилаявся, закричав, затупав ногами, сперечався — тоді б одразу
полегшало. Але лагідний фізик не робив цього колись у гімназії, не
зробив він цього і тепер. Фізик мовчки важкими, розхитаними кроками вийшов і за хвилину повернувся з мікроскопом. Він
подивився на чисті блискучі мікроскопні рурки, зітхнув і мовчки віддав
його Горобенкові. Горобенко хотів дати ордера, але фізик уже зник за
портьєрою. Горобенко кинув оком по кімнаті й поклав ордера на
першого стільця. Потім похапцем, немов боявся, що фізик позаду біжить
навздоганяти, вискочив з мікроскопом надвір. Вилинялий, старий, як і
сам фізик. Каштан, знайомий Горобенкові ще, з гімназії, виліз із своєї
халабуди погрітись на сонці. Він помітив Горобенка і, виляючи хвостом,
підбіг до ганку. Бідний старий собака! Йому й на думку не спадало, яку
шкоду вчинено зараз його господареві. Каштан, привітно загрібаючи
задньою лапою, почав як умів лащитись до Горобенка. Він лизнув йому
долоню й тер мордою об штани. Горобенко мимоволі зупинився і
погладив пса. Він хотів схопити обома руками його кудлату морду коло вух
і струснути, як колись. Але зробити це заважав мікроскоп у лівій руці.
Горобенкові стало ніяково і боляче. Він засоромився пса, який щиро
віддавав йому свої собачі пестощі, не почуваючи в ньому ворога. Ці
пестощі крадені, і Горобенко мерщій подався до хвіртки. Було шкода наївного Каштана, і бідаку фізика, і себе. — Це все паліативи. Нужденні паліативи!.. Ти б'єш не по конях, а по спорохнявілих, нікчемних голоблях. Якийсь
голос сміявся всередині, знущався над Горобенком — одняв у нещасного
дідка його останню втіху і хочеш довести, що ти більшовик! Ха-ха-ха!..
Кому цим доведеш? Може, самому собі? Дурниця! Ти ж знаєш прекрасно, що
суть не в цьому. Що важить для революції якийсь мікроскоп! Дрібненька,
егоїстична душа! Мізерною шкодою ти хочеш купити собі нове сумління?
Дешево! Занадто дешево... Це купується тільки — пам'ятаєш ту безсонну
ніч? — купується кровь'ю! Смертю! Горобенко поспішно йшов край
пішоходу, неприродно виставивши наперед руку з мікроскопом. Цей
мікроскоп стирчав перед очима як проклятий і пік долоню. Але його нікуди
сховати. Горобенко намагався обминати поодиноких перехожих, але це не
вдавалось. Вони все ж таки проходили повз нього, і їхні погляди падали
на мікроскоп. Горобенко не обертався, але йому здавалось, що всі стрічні
спиняються й перешіптуються: — Мікроскоп поніс! Мікроскоп... Он де він!.. Горобенко прискорив ходу. Це
все були нікудишні паліативи. І ті реквізовані піаніно, і шафи, і
книжки, і цей мікроскоп! Треба — іншого. От прийти б до парткому і —
баста! Дайте командировку в чека, я не можу так більше... Це ж, зважаючи
на мою «інтелігентність», вони призначили мене до культвідділу
радпрофу. Сказати б Кричеєву все по щирості... Але чи зміг би я
працювати в чека? Горобенко одразу відповів на це: для того, щоб
працювати в чека, треба однаково — розстріляти. Треба раніш кількох
крапель крові на землі, інакше буде облуда, інакше однаково все буде
брехня... Горобенко ступив на благенький дерев'яний місток через
гнилу, вузеньку річку, що протікала через місто. Містком пройшов якийсь
чоловік і зник за вербами. Горобенко раптом спинився. Він передихнув і
озирнувся. Довкола було порожньо. Внизу, вибиваючись із ряски, лисніло
на сонці брудне плесо. Десь каркала гава. Горобенко нишком озирнувся ще
раз і щосили, мов крадене, закинув мікроскоп у річку. Десь неподалік плюснула вода, й знову все стихло. Горобенко вибіг із мосту й попростував до культвідділу радпрофу.
Дядько поправив пужалном отосу, що зсунулась на голоблі,
скрутив із газетного паперу товстелезну цигарку й весело стьобнув шкапу.
— Но-о, сіра!.. Шкапина тріпонула вбік хвостом, унизаним реп'яхами, і кілька кроків пробігла, а потім знову мляво подалась на горбок. Славіна
на хвилину тільки замовкла; вона клопітливо підослала під себе жмут
сіна й підібгала до самісіньких грудей свої тоненькі, худі ноги. Від
цього коліна під спідницею загострились, і, здавалось, що об них можна
було б уколотись. Горобенко перевів очі на діряві, уболочені Дружинінові
чоботи, що звисали з полудрабка, і, щоб перебити безнастанне
торохкотіння Славіної, спитав дядька: — Це вже й Хведорівка ото? — Да, пісочком ще трохи, а там проминемо камінь і хведорівські вітряки. Одначе
Славша й на думці не мала покидати свою тему. Вона, навпаки, вважала за
свій обов'язок і далі переконувати дядька на атеїста. Її немилосердно
трясло на возі, від незвички вона корчилась і кривилась на кожній
вибоїні, їй давно вже здавалось, ніби всередині переплутались у якийсь
страшний хаос усі її тельбухи, одначе присутність двох партійців
гальванізувала її. Славіна хотіла їм мовчки довести, що вона зовсім не «
з білого тіста» і драбинчастий селянський віз, і оцей шлях проклятими,
безкінечними манівцями, щоб тільки обминути бандитські хащі на прямій
дорозі, — їй зовсім ні по чому. Через те Славіна перемогла себе і отак,
без усяких передмов і зачіпок, з півгодини вже розводила перед дядьком
антирелігійну мороку. Дядько трапився м'який і незлобливий. Він цілком
несподівано для Горобенка охоче пристав до розмови, але сперечався із
Славіною легенько, уникаючи рішучих відповідей. Він більше натякав та
жартував, аніж сперечався. — Воно конєшно. Сказано: аби люди, а піп буде; ну, тільки ж усе ж таки, як подумати, то... Славіна перебила його: —
Подождите, товарищ. Прежде всего остановимся над самим вопросом о
религии. Карл Маркс, например, сказал: религия — зто опиум для народа. Дядько
чи не добрав останніх слів, чи, може, просто не дочув, йому раптом
заманулось підтакнути Славіній, і він, сіпонувши віжки, жваво проказав: — Та воно так: тепер усе для народа. Дружинін
голосно зареготав, а Горобенко посміхнувся й приязніше глянув на
Славіну. Славіна зніяковіла й зашарілась. Їй стало кривдно й досадно
через нерозторопу-мужика й кортіло виправити своє власне заміщання. Вона
завовтузилась на сидінні й розгублено намагалась пояснити дядькові: —
Религия, зто, понимаєте, товарищ, прежде всего... ну, как бьі вам зто
пояснить?.. Это — иллюзия... Вы представляєте себе человека, который... Дядько якось по-своєму зрозумів Дружинінів сміх. Він глибоко зітхнув і обернувся до СлавіноЇ: —
Не скажу вже, чи люзія, чи ні, ну тільки і я, їй-бо, не ходив би до
церкви, якби ж то знаття... — Дядько блиснув тихими сіренькими очима
з-під насуплених брів і присунувся до Славіної: — Воно-то все так, що ви
говорите, конєшно... Ну, тільки ж добре, як там (дядько мотнув віжкою
вгору, показуючи на небо) нічого нема! Ну, а як є?.. — Дядько присунувся
до Славіної ще ближче і пильно уставився в її лице. — Ну, а що як
умреш, а там воно все є?! Славіна не знайшла одразу відповіді, а дядько розвів безпорадно руками з віжками і знову посунувся наперед до шаньки з вівсом. — Ану, сіра! Волочишся там! Но-о-о... — Дядько хльоснув батіжком у повітрі і зниженим уже тоном, але твердо поклав: — Ні, що б там не було, а краще, ма'ть, ходити до церкви. Спокійніше воно все ж таки... Дядьків
висновок знову засвітив на Горобенковому обличчі усмішку. Але усмішка
розбавилась іронією, а за нею гостро взяла нетерплячка — коли нарешті
буде край цій безглуздій розмові! Його дратувала і незрозуміла дядькові
мова Славіної, і її штучність у словах, і невміння звичайно, по-простому
підійти до дядька. Він навіть радів, що все це кінчилось у Славіної
анекдотичне, але разом із тим боявся, що Славіна знову заходиться
переконувати дядька. Хвилинами в нього прокидався жаль до Славіної.
Сидить ця зовсім непотрібна тут, негарна з себе жінка з гострими
колінами і виставляє себе на посміх. Мимрить недоладні слова, а дядько
собі в душі глузує з неї. О, це хитрий дядько! Кость уявляє його добре.
Ці анемічні слова Славіної — для нього як об стінку горохом. Він же у
своєму селянському інтелектуальному масштабі на цілу голову вищий від
Славіної. Кость прекрасно бачить, як дядько розповідатиме на селі
про стрижену, пришелепувату «комуністку» і сміятиметься з неї. Ба
сміятиметься з них усіх. Вони ж — товариші їй. Стало знову шкода
Славіної і обурювала залатана дядькова спина: засмієшся, чорте, на
кутні!.. Горобенко подивився на пишну пшеницю, і це, як і завжди,
дало йому заспокоєння. Невтомний пустун-вітер гнав по ній хвилю за
хвилею. Хвилі бігли навперейми, аж поки не обривались на свіжій стерні,
але вітрові було до того байдуже: він перебігав обніжками назад до краю
поля й знову гнав нові й нові. Заходили жнива, й перші копи вже кинули
легеньку тінь на літо. І вічно від цих кіп і голої стерні стає сумно.
Росте в грудях жаль, і невимовне чогось шкода. Чи літа, чи тепла, чи
днів своїх? Хтозна. Ці копи породять незрозумілу тугу, а пізніше, коли
затріпотить на даху вечірній осінній дощ, ця туга буде старечою рукою
підбивати невеселі осінні підсумки... Горобенко перекусив суху
стеблину й замислився. Край дороги полуднували женці. Порівнявшись із
ними, дядько звернув ліворуч, щоб обминути їхнього порожнього воза й
розпряжені драбчасті конячки. На звороті, вилазячи з глибокої колії,
вони трохи затримались. Женці питливо дивились на них. Коли віз
порівнявся з ними, крайній підморгнув до дядька-візниці. — Ярмаркуєш, Даниле? Але візниця утримався від жартів. Він для чогось спинив свою шкапу й привітався: — Драстуйте, боже поможи... Славіній надав чорт знову встряти до розмови: —
Здравствуйте, товарищи! — Вона глянула на свіжі снопи покошеної пшениці
й поблажливо сказала: — Харошая у вас рожь в зтом году. Женці зареготали, а візниця, мов засоромившись за своїх їздців, досадливе буркнув: — Та що ви! Це ж пшениця! Славіна винувато прошепотіла до себе: — Разве?.. Как же это я ошиблась?.. —
Та вже ж «ошиблась», як зроду, мабуть, не сіяла! недобре посміхаючись,
сказав хтось позаду, а крайній, сміючись, підійшов до воза і, витираючи
піт з чола, промовив до візниці: — Це, Даниле, як той товариш, що
навесні балакав у сполкомі: «Сійте, каже, товарищі крестяне, «пашано»,
од нього прибилі багато буде...» Женці знову одностайно зареготали. Горобенка давно вже пік сором за Славіну, і сміхи та дотепи женців нервували його. Він торкнув візницю за плече: — Поганяйте. Нам треба, щоб завидна приїхати. Дядько сіпонув віжки, і віз рушив далі під глузливими поглядами женців. Коли вже од'їхали, Дружинін обернувся назад до снопів і, подумавши трохи, сказав Славіній: — Да, подлинно была пшеница, а не рожь. Зто у вас, товарищ Славина, неудачно вышло. Нужно легче... Славіна нічого не відповіла й зручніше вмостилась на своєму сидінні. Її опанували досада й одчай. «З славіними далеко на селі не поїдеш!» — подумав Горобенко і сердито виплюнув з рота стеблину. Уже смеркалось, коли приїхали до села. Попереду,
збиваючи з дороги вечірній пил, поверталась додому череда. Корови
флегматичне сунули до своїх дворів, зупинялись коло воріт і монотонне
мукали. Деякі з них ліньки повертали назад голови і безглуздо дивились
на вулицю. В їх поглядах була безкрая нудьга і вічне здивування: «Ні чорта не розумію — до чого воно все це». Проте
корови й не намагались збагнути що воно й до чого. Вони задовольнялись з
того, що констатували приїзд якихось трьох нових людей на село і
по-філософському, одвернувшись від суєти, знову мукали. Їхнє мукання
наганяло Горобенкові тепла і своєрідного затишку. Було приємно
дивитись, як розходяться корови й пастушки в уболочених штанях, з
великими торбами підганяють хлудинами решту череди. Кучугури білих хат і зелена вовна осокорів, яворів та верб наганяли спокою та сумирності. Хотілось без думки дивитись перед себе і стежити, як усе твоє нутро сповнюється тишею і миром. Горобенко
навіть повеселішав. Це дуже правдиво в Шевченка: «Село — і серце
одпочине...» Тільки не те вже село розляглось перед очима і не спочинок
чекає на Костя Горобенка, а іспит. Одни із численних іспитів на
«більшовика», іспит на життя. Горобенко спустив за полудрабок потерплі ноги і питливо вдивлявся в косу, сіру від вечірнього присмерку, сільську перію. Десь
глибоко, отам у запічках, під повітками, на левадах, зашилась разом із
іржавими одрізами сільська душа. Насторожлива, підозріла і жорстока. А
назовні — стоять лагідні мовчазні хати й кублиться з коминів де-не-де
дим. Так само стояли ці хати за царату, може, і за кріпацтва або й
навіть за козаччини... Хтозна. Горобенко внутрішньо сказав собі: «Я
зовсім тебе ще не знаю, село. Ти така сама загадка, як і вся химерна
нація. Ти чуже мені, село, — чуже, далеке і незрозуміле. Щодо цього, то я
не далеко відійшов від Славіної... Це, певно, гадаючи, що кожний
українець так чи так — селянин, Кричеєв послав мене сюди за голову
перевиборчої трійки. Не Дружиніна, а — мене. Це зрозуміло. А втім, —
Горобенко посміхнувся до себе, — я все ж таки не селянин і від села в
мене немає анічогісінько. Щоправда, це трохи незвичайно для українця,
одначе, знай, село, — мене й не вабить, власне, тебе пізнавати. Я зовсім
не вклоняюсь перед твоїми опоетизованими хатами, садочками,
звичайнісіньким «місяченьком» та іншими твоїми неодмінними аксесуарами.
Мені байдужісінько до них зараз, а іноді... іноді я розтрощив би це все к
чорту... Але я таки загнуздаю тебе, село!» Зачувши кінець дороги,
конячка раптом стрепенулась і хутенько побігла. Віз лунко заторохкотів
по твердому грунті, й від цього вулиця ожила. За ворота повибігала
дітвора й, цікаво дивлячись на воза, несміливо тулилась до старих колод.
Через тини і з вікон виглядали полохливо літні жінки, і тільки інколи
коло фіртки похмуро дивилось чиєсь чоловіче бородате лице. Ці похмурі
погляди з-під насуплених брів важко впадали в очі і таврувались у
пам'яті. Ці бородаті лиця не віщували нічого доброго. Їхні очі
бачили на кожному возі, що приїздив із міста, тільки ворогів. Відтіля
приїздили до сумирних хат із розкладками, контрибуціями, арештами й
розстрілами. Село прокляло їх і зарилось у свої нори. Горобенко раптом подумав: «Ой, мабуть, люта смерть під такими поглядами!..» Горобенко, не стримуючись, пильно вбирав їх у себе, хотів затримати їх найдовше, спинити на собі. Вулиця
несподівано обірвалась, і віз витрусився на майдан. Ліворуч вилізла
незграбна велика мурована колишня волость — теперішній хведорівський
волвиконком. Віз круто завернув до старих східців і почорнілих від
довгих літ колонок на ганку. — Оце вже і сполком буде, тпрр-у-у... — не обертаючись, промовив візниця й потягнув до себе віжки. Дружинін сплигнув із воза й почав розтирати ноги. Славша старанно струшувала з одежі порох і незадоволено щось бурмотіла. — Перевиборча трійка будете, товариші? Голова
волвиконкому Гарасименко, в плюшевому кашкеті і з наганом на поясі,
тихо підійшов до воза й поклав на полудрабок дебелу порепану долоню. Славіна
обережно звісила з воза свої ноги, набралась духу і плигнула. Якби
Дружинін не підтримав її за руку, вона, мабуть, потрапила б кудись за
колесо, але скінчилось щасливо, і Славіна, дістаючи з-під сіна свого
портфеля, сказала сердито Гарасименкові: — Ну й дороги у вас,
товариш! Просто — кошмар... Гарасименко хазяйновито постукав пальцями по
полудрабку, але на виправдання доріг він слова не знайшов і через те
промовчав. Коли вже всі розібрали з воза свої речі, він переклав долоню
на пояс і спитав: — В ісполком підете? Зараз і люди саме сходяться на засіданіє. Горобенкові
подобалась тиха і спокійна Гарасименкова мова і його рівне поводження. В
ньому вчувалась унутрішня сталість і певність, а заразом і поважна
хазяйновитість дбайливого начальника. Ступаючи східцями поруч із
Гарасименком, Горобенко раптом подумав: «Як усе ж таки змінила людей
революція! Це вже не старшина колишній або писар. На цього можна
покластися...» Гарасименко пропустив усіх у темний коридор, а потім зовсім непомітно опинився попереду й поважно увійшов у «предсідательську». Глибока
сутінь снувала в кімнаті чорну запаску. З темних похнюплених кутків
линули під високу стелю зашкарублі слова й шамотіння. — Треба світло
засвітити, — кинув кудись до вікна Гарасимепко. В кімнаті все затихло й
нашорошилось. Виконкомівський секретар проворно дістав із шафи якусь
нужденну лампу й старанно заходився її засвічувати. Лампа довго
упиралась, блимала, гасла, але врешті засвітилась тоскним, синюватим
вогником. Кімната, мов із прірви, поволі заповнювалась поважними
бородами, обличчями й селянськими свитами. Дружинін сів на дзигликові і стомлено обперся спиною об стіл. Славіна
сіла було коло стіни на лаві, але від неї одразу ж — наче її тоненька
постать потребувала місця аж на трьох — поспішно одсунулись літні
селяни, замітаючи після себе місце полами свит. Славіна зніяковіла і
поспішно пересіла до Дружиніна. Вмостившись коло нього, вона полегшено
зітхнула й заспокоїлась. У кімнаті знову стало незграбно-тихо, і ніхто не наважувався першим порушити цю тишу. Горобенко
пройшовся по кімнаті. Коло стін сиділи дядьки й питливо-гостро дивились
на приїжджих. Горобенка неприємно лоскотали ті погляди по скроні й
правій руці, але він не обертався на них. Він пішов до протилежного боку
і вмисно став до них спиною. На стіні статечно висів Маркс і пильно
розглядав селянські свити, а під ним хтось приліпив глевким хлібом старе
«Письмо В. Й. Ленина к украинским крестьянам». Ці зовнішні ознаки
нового часу серед мовчазних дядьків під стінами не надавали ще
приміщенню радянського вигляду: там же надворі, в темряві, за дві версти
— Ворскла, а за нею старі полтавські ліси, лісовики, повстання, смерть.
Хто може ручитись, що буде тут за годину, дві, три? Горобенко
повернувся до світла й пробіг очима по дядьках. Вони сиділи в тих самих
позах, але на їхніх обличчях, здавалось, було тепер: моя хата скраю, ми
нетутешні. Це, мабуть, ще найліпше, що від них можна сподіватися під лиху годину, подумав Горобенко, а проте, може, вони і... Дядьки
сиділи і тепер мовчки, і тільки чути було їхнє важке сопуче дихання. Ця
мовчанка ставала Горобенкові нестерпною, але як підійти до них, як
одімкнути їхні замкнені душі, примусити їх говорити, говорити одверто і
щиро, як із своїм, він не знав. Через те брала досада і дядьківські
постаті просто дратували його. Він підійшов до Гарасименка і голосно
запитав: — А як тут у вас продрозкладка йде?! Свитки під стінами жадібно подались наперед і завмерли. — Що ви спрашуєте? — не зрозумів одразу Гарасименко. — Розвьорстка як? — Так, так — розвьорстка, — нетерпляче пояснив Горобенко і зашарівся під Дружиніновим поглядом. —
Іде потроху, ну только що тут у нас ще контрреволюція сичить...
Саботажники єсть такі, сказать би, перебаранчають дуже... Кулаків багато
позоставалось. Із ними біда. Вроді як би серед шляху живеш — ком'ячейки
ніяк не дають добре організувати. Тут записались були три нових, ну як
тільки обче собраніє — не йдуть: бояться. З кулаками тут треба того... —
Гарасименко важким рухом підвів до грудей долоню й міцно стиснув
пальці. Дядьки коло стіни уважно, не мигаючи, дивились на його руку.
Гарасименко опустив долоню на стіл. — Миром із ними не можна, потому нікакого поніманія власті не признають... Гарасименко
з великими потугами добирав потрібних слів, але їх неставало йому,
через те говорив із паузами і на чолі під репаним дашком плюшевого
кашкета виступили крапельки поту. Але Горобенкові подобалось, як він
говорив. Він дивився на його кремезні, мужні рамена, і вони видавались
йому за місток між ними й селянськими свитами під стіною. Адже цих
Гарасименків ще тільки одиниці, але які вони міцні! Ну, що б робила
Радянська влада на селі, коли б не було цих Гарасименків? Село
обернулося б у суцільні непролазні нетрі. Поки є хоч один Гарасименко на
все село, можна не турбуватись: він не зрадить, він не скаже: «Я
нетутешній», він нікуди не піде з села. Нові, незрозумілі слова
скаламутили йому мозок, запалили душу, і він ітиме з ними у важких
чоботях своєю сільською дорогою, не збиваючись на манівці. Як багато
важать для нас ці Гарасименки!.. Дивлячись на Гарасименка і слухаючи
його кострубаті слова, ставало легше, спокійніше. Горобенко добув із
кишені кисета й простягнув до Гарасименка: — Закуримо городського махряка. Гарасименко ворухнув пальцями і, ніби перепрошуючи, тихо відповів: —
Я так що некурящий... не потребляю... — Потім задер бородату голову
понад столом до темного кутка і по-начальственому сказав до секретаря
волвиконкому: — Виборчі списки там назавтра — щоб були. Славіна застебнула гудзики на своєму зібганому жакетику і нахилилась до Дружиніна: — Хорошо бьмо бм на ночь поесть где-нибудь у кулака...
XII
Сонце
било в маленьке віконце і ніяк не могло вдертись зовсім до хати. Воно
позначило здобуте на долівці місце золотим снопом, але в запічку, на
брудному, вкритому чорним мотлохом полу, і в кутку, де суворо дивиться
кілька позолочених богів — засіла уперта. сутінь. Горобенко протер очі й
сів. Обабіч спали ще Дружинін і Славіна. Дружинін широко розкинувся на
сіні, зібгавши під собою рядно, а права нога, простромлена на великому
пальці промінням, видерлась аж на долівку. На самому краєчку рядна
скулилась у старечий кулачок Славіна і нечутно дихала. Горобенко глянув
на її маленький клубок, і йому знову чогось стало її жаль. Звичайно
на кораблях під час аварії перше місце на рятувальних човнах дають
жінкам і дітям. Якого ж чорта Кричеєв затуляє дірку в нашому ковчезі
такими нужденними безпорадними жінками?.. Це в ліпшому разі безглуздо, а
то й просто жорстоко... Хазяїнів у хаті не було, тільки з печі,
затаївши дихання, цікаво дивилась долу кудлата білява голівка й
чорненькі очі під двома кісками — мишачими хвостиками. Побачивши, що
Горобенко встав, вони боялися й поворухнутись. У хаті важко пахло потом, печеним хлібом і ще чимось незнайомим, що від нього сморід аж повис у повітрі й тисне на груди. Горобенко поспішив одягнутись і вийшов на подвір'я. Довкола мляво, не поспішаючись, без пристрасті й гарячковості точилось щоденне селянське життя. Горобенко
сполохав кури й пішов до воріт. Через вулицю до нього важкою ходою
простував Гарасименко з білявим повновидим чоловіком у потертому,
заношеному піджаці. — Драстуйте... А це наш учитель... Може, поки там зберуться, подивитесь школу й читальню. Це недалеко зцюдова. Чоловік у піджаці з-під лоба пильно пробіг сіренькими очима по Горобенковому обличчі й нерішуче простягнув руку: — Микола Батюк. — Добре, я з охотою піду. Куди це? Батюк знову пильно пробіг по обличчі й кашлянув. — Прошу. Я вам покажу. —
Ну, то ви йдіть собі, а я в ісполкомі накручу. — Гарасименко повернув
назад і, трохи загрібаючи правою ногою, подався до майдану. На зеленому
тлі дерев великим будяком палахкотів під сонцем його бордовий плюшевий
кашкет. Батюк якийсь час ішов мовчки, добираючи слів для початку.
Він іноді одходив трохи осторонь і тоді скоса, винюхуючи, оглядав
Горобенків профіль. Йому було ніяково мовчати, хотілось багато сказати хоч і комуністові, але ж усе-таки українцеві, але, як зайти, він не знав. Вихід знайшовся раптом. Горобенка почало неприємно смоктати в животі, витягувати від горла, й він, забувшись, прошепотів до себе: — Ах, чорт його знає, хліба забув узяти. Батюк радісно стрепенувся. — Ви ще не снідали? Так ходімте, будь ласка... Ось моя хата... Його
молоде, прищувате обличчя стало одразу наївно-щирим, немов ще більше
помолодшало. Він уже не дивився з-під лоба. Його трохи лукаві очі
дивились просто й кутиками посміхались. — З'їмо нашого кандьору... У хаті за столом Батюк зовсім позбувся соромливості, й за кандьором полились безкінечні скарги. — ...Тут взагалі дуже тяжко. В ячейці — росіяни, а коли і є хто з наших, вроді Гарасименка, так усе’дно — русифікатори. Горобенко
мимоволі посміхнувся: Гарасименко — «русифікатор»! Це справді — смішно.
Який з нього «русифікатор», як він двох слів по-російському не зв'яже.
Його просто не обходить та чи та мова. Він увесь — коло соціальних
проблем. Але Батюк ніяк не хотів із цим погодитись: — Та це-то
правда: він такий же репаний, як і всі ми, ну тільки його політика буває
часом гірша від запеклого русака. Візьміть таке: в читальні була
брошура Шарлеманя «Охороняйте рідну природу»... Між іншим, цей
Гарасименко, треба сказати, передивляється сам усі нові книжки. Так ви
знаєте що? Гарасименко цю брошуру конфіскував. Горобенко поклав на миску ложку й здивовано уставився на Батюка. —
Да, да, конфіскував! Каже: що це за «рідна» природа? Природа скрізь
інтернаціональна. Це самостійницька книжка. Її «ніззя» пускать. Горобенко засміявся на всю хату. Батюкові цей сміх не подобався. Його прихована, полохлива ворожнеча випирала тепер назовні. —
Воно-то смішки, смішки, але як доводиться щодня працювати серед таких
«діячів», то й плакати часом хочеться. Я не розумію: є ж усе-таки в
партії українці — чому вони нічого не роблять? Горобенко подивився пильно Батюкові у вічі, і його погляд прохромив наскрізь опецькувату постать в піджаці. Батюк розперезувався все далі й далі, він уже не тільки скарживсь, він обвинувачував, закидав і глузував. Горобенко покинув їсти, схрестив на грудях руки й мовчки слухав. Оця
вся балаканина для нього, власне, не новина. Хіба він не чув цього від
Педашенка, Ковганюка і всіх тих сектантів, що складають у сумі нещасну
жменьку «свідомих українців» у повітовому місті! Тих опереткових людей з
сантиментально-романтичною душею і журливо-саркастичними очима, що в
розквіті свого піднесення й пафосу створили тільки «Просвіту», цей новий
храм на руїнах українського Єрусалима?.. Це все не новина. Вони вміють
тільки скаржитись і зітхати: «На нашій, не своїй землі...» Ну так
же. І цей Батюк знову, як і сотні їх, цитує це зараз. Батюк не виняток.
Це — один із багатьох. Це пересічний тип української інтелігенції.
Щоправда — сільської, але яка ж іще є? Більше й нема. Оті, що
верховодили в гайдамацьких загонах, заповнювали департаменти
уенерівських міністерств, їздили в дипломатичних місіях репрезентували
Україну — то інші. То екстракт. Такий самий, як і ті, що з обрізом
сидять у лісі. Батюки не такого гатунку. Єдине, що вони можуть, — це
тільки скаржитись. Ще, може, нишком, у закутках сичати на Гарасименків.
На Шевченкові роковини вони в школі казатимуть, що Шевченко
революціонер, що він боровся проти московських (на цьому вони зроблять
наголос) панів, що він любив Україну... І в цих зануджених словах вони
контрабандою потягнуть замаскований націоналізм і будуть задоволені, що
це в них вийшло і червоно, і національне... Це вічні служники богові й мамоні. Сльозливі,
примітивні Батюкові слова, його червоне від натуги й прищів лице і
замусолена вишивана сорочка з синім гудзиком під піджаком дратували
Горобенка. Яке в них нахабство!.. І оці прищаві народні вчителі, що не
годні на жодну акцію, хіба що тільки на роль попихача, ці маленькі люди,
що в крові своїй носять від віків анемію і зраду, і це вони ще гадали
створити державу! Не маючи за собою, крім сантиментальної туги та
спорохнявілих «національних святощів» анічогісінько, вони ще можуть
скаржитись! Вони ще хочуть, щоб до них прислухалась влада? Влада тих,
які кров'ю і муками розтерзаних на численних фронтах купили собі право
на існування? Ні, це принаймні наївно! . Горобенко почував, як у
ньому прокидається і росте огида. Він трохи одсунувся від столу і
намагався не дивитися на Батюка. От бандит... То інша річ. Він
озвірілий, запеклий ворог. Але він активний. З ним треба нещадно
боротись, але його ще можна зрозуміти. А ці... Вони вічні вороги. Це,
може, буде парадоксально, але це правда: дика активність, темперамент,
лють, мабуть, усе ж таки ближчі за цей індиферентний холодець. Цих
Батюків, навіть з суто національних інтересів, треба б перестріляти, бо
молода нація не може бути сантиментально-гнилою, прищуватою!.. Вона
мусить бути залізна. І знову Горобенкові спав на думку парадокс: —
Нова, молода Україна складатиметься з інших. Не цих. А з Гарасименків. З
отих самих Гарасименків, що оце тепер викидають українську книжку за
слово «рідна», що ламають собі мову, аби тільки добрати нових, невідомих
слів для тих думок, які шкереберть перекинули їхнє життя і штовхнули їх
з битого прадідівського шляху. Так — нова українська нація
складатиметься з Гарасименків. І це навіть не парадокс, коли тільки
справді національне чуття є не вигадка, не ілюзії, а цілком реальна річ.
Коли воно є щось від біологічного. Власне біологічного чи економічного
тільки?.. Батюк не дав Горобенкові закінчити думку. Він утер рушником
підборіддя й губи і відтак зітхнув: — Це така історична доля наша: нас ошукують, а ми навіть і не помічаємо цього. Горобенко на цей раз подивився неприховано-вороже Батюкові у вічі. З рота поривалось крикнути: «Ви запеклий жовтоблакитник! Я вас арештую!..» Але він не крикнув так. Він сухо сказав: — Ви не розумієте історичного процесу соціальної боротьби. Проведіть мене до читальні. Де вона у вас? Ішли
свіжою ранковою вулицею поспішно й мовчки. Батюк трохи одставав. Він
похнюплено дивився на порох, що збивали його ноги, і, видимо, мучився.
Отам, у його кімнаті, коло миски з кандьором залишилась обірвана
одвертість і полохлива тінь їхньої інтимності. І тут, коли треба щось
сказати цьому відлюдному вже, нерозгаданому «своєму» комуністові, слів
не було. Батюк колупав думку, але всі слова, що набігали були, зовсім не
ті, що треба. І все ж він з кожним кроком, який віддаляв їх від його
хати, розумів, що конче мусить щось сказати. Треба ж, врешті-решт,
розв'язати оте «Ви не розумієте процесу соціальної боротьби». Вже
видно було і читальню, і від школи до них поспішала Славіна з
Дружиніним, коли Батюк таки наважився. Він зупинився й розгублено, з
острахом кліпаючи очима, тихо промимрив: — Ви мені вибачте... Я,
звісно, не хотів вас, товаришу, ображати. Я сказав вам по щирості як
українцеві... Горобенко відповів далеким і холодним голосом: — Я, товаришу, — комуніст. До них підтюпцем наближалась Славіна, кокетливо погрожуючи рукою: — Это же что такое? Пошли себе, и никаких! Насилу вас поймали... Вы в читальню? Идемте. На ганку їх чекав Дружинін. Читальня
вражала порядком і чепурністю. Оповіщення, афіші, портрети Шевченка,
Франка, Драгоманова — все це було старанно прибите, уквітчане рушниками й
клечанням. Посередині на червоному полотнищі одразу вбирало очі великими літерами: «Через національне до інтернаціонального!» В шафі охайно складено пошарпані книжки і якісь папери. Батюк
стояв понуро коло одвірка. Його фігура була така безпорадна і нужденна,
ніби це не до читальні прийшли поцікавитись три комуністи, а до
куркульської хати вдерлись реквізувати літами надбані скрині та трусити
засіки, а він же у ній господарем. Батюк скоса поглядав на Горобенка і
Славіну, і її похвали наче зовсім не долітали до його ушей. А Славіна куркою бігала по читальні і сунула всюди своє личко, мов дзьобала зернята: — Хорошо портретики приукрасил! А Ильича почему же нет? Я вам непременно пришлю из города... Дружинін довго затримався в дальньому кутку, щось розглядаючи на стіні. Нарешті він одвернувся і мляво запитав Горобенка: — Разве Мазепа тоже был революционер? Горобенка щось штовхнуло всередині. Він збентежився й підійшов до Дружиніна. — Ні, розуміється. А що таке? Дружинін спокійно повернувся до стіни: — Да вот — висит. Мне было невдомек. Думаю: ведь гетманы — это вроде как у нас цари. На стіні, справді, з дубової рами, в гаптованому золотом жупані виглядало молоде, величаве Мазепине обличчя. Горобенко
ні з того ні з сього зашарівся. Цього Мазепу наче не Батюк, а він сам
повісив отут, у читальні. І ось його спіймано на слизькому. Він для
чогось заклопотано прочитав на портреті написа, потім різко повернувся
до Батюка й підвищеним, начальницьким тоном роздратовано кинув до
одвірка: — Я гадаю, товаришу вчителю, що справді можна було пошукати
відповідніших портретів, а не вішати тут всяке петлюрівське барахло!.. Славіна прикипіла до місця й перелякано роззявила рота. Знадвору рипіли східці під важкими Гарасименковими чобітьми.
XIII
Переповнена
школа ще до початку зборів упріла й важко дихала. Чорна маса бородатого
людського м'яса з трьох боків обложила стіл президії і своїм нечесаним,
уболоченим громадищем пригнітала Горобенка. Від неї нікуди подітись
оку. Хіба що глянути тільки на стелю, але й там у махорчаному диму й
випарах б'ється в конвульсіях на почорнілій крейді її п'яний, сопучий
дух. Це сіре місиво селянського лахміття залило великий клас й
погрозливо хлюпотить коло самісіньких ніг. Ось ударить дев'ятий вал його
й розтрощить столи, лави, одним помахом розчавить нещасну перевиборчу
трійку з ком'ячейкою і затопить повстанським чадом села, шляхи, ліси... Ще
тільки-но мав розпочатись з'їзд Рад, але по класу з кутка в куток
гадючкою шмигав ворожий настрій і зловіще сичав там десь за спинами, де
обличчя зливались у одну суцільну зморщену пляму. Гарасименко стояв
край столу урочистий і строгий. Він пильно вдивлявся в довгі, поплутані
людські ряди, і на його чоло лягала тінь. Він, не повертаючись, стиха, мов до себе, сказав Горобекові: — Да-а, з багачами буде біда. Під'юджують уже. Коло
столу сиділи спокійний Дружиніп і мовчазна, принишкла Славіна. Її
нервували й сердили безцеремонні, питливі й помітно глузливі погляди
дядьків. Багато широко одкритих очей вчепірились у неї, розглядаючи
кожну цятку на ній, мов якесь чудисько. Дружинін тягнув «козину
лапку» й стомлено дивився в натовп. Гарасименко задріботів маленьким
шкільним дзвіночком, але його дзвін жалібно в розпуці розбивався коло
перших же рядів, а далі тонув у розгойданому галасі. На задніх дзвіночок
не справив враження. Гарасименко з відчаєм розмахував дзвоником над
головою і щось кричав. Певно, від помахів його руки натовп поволі
заспокоївся і замовк. Середні й крайні ряди нашорошились. Горобенко
встав з-за столу, і в класі раптом стало занадто тихо. Було навіть
трохи моторошно від тої сторожкої, густої тиші, і здавався таким
маленьким і безпорадним серйозний, урочистий Гарасименко. Горобенко настроївся вже був до людського гомону, і через те його голос тепер залунав непотрібно високо й пронизливо: — Іменем перевиборчої трійки вважаю хведорівський волосний з'їзд Рад за відкритий... Товариші
селяни! Сьогодні ви зібрались тут як хазяїни своєї волості розв'язувати
пекучі справи вашого життя. Наш з'їзд відбувається за надзвичайних
обставин. Наша славетна Червона Армія перекинула за Дніпро польську
шляхту, і непереможна кіннота Будьонного вже мчить до варшавських
палаців... Славіна, як це водиться в таких випадках у місті,
старанно заплескала в долоні. Натовп перевів на неї з Горобенка
здивовані очі, і президія спантеличилась. Славіна почервоніла від
ніяковості, але ще завзятіше заходилась плескати. Її підтримав Дружинін,
а скраю загуххав у дебелі долоні Гарасименко. В першому ряду, з тих, що
сиділи ближче до столу, розгублено, нерішуче поплескали нечутно й собі,
а потім знову голосно говорив Горобенко. Його слова були звичайною
промовою з чужими для зашкарублої селянської голови патетичними
висловами, але це тільки початок. Це тільки фундамент, що має пробити до
твердого грунту пісок, щоб потім на ньому виводити мур. Перед
Горобенком сотні уважних очей, що ловлять кожне його слово, кожний рух.
Здається, справді, вони слухають не вухами, а очима. Кожне його слово
коливає терези їх настрою. Від його промови залежить усе дальше. Адже це
бородате тіло, що залило клас й стиснуло повітря, може не випустити їх
відціля. Горобенко не може їх зловити очима — вони зливаються в риски,
коми, розляпані контури, але він чує інтуїтивно ці ворожі погляди, що
звідусіль пронизують його лице. Горобенко серцем розуміє, що ця маса —
це той самий натовп, який пройшов усю людську історію з криком: «Розіпни
його!» У Горобенка напружуються нерви, як чутлива тятивка луку і
росте воля перебороти натовп, подолати його. Попри все — подолати! Він
одлітає від намозолених, зім'ятих офіційних слів і б'є в натовп своїми,
тими, що линуть невідомо відкіля з середини, від серця, від нервів. Натовп
мертво мовчить. Не чути навіть сопіння й рипу взуття. Горобенко
відчуває тільки, як сотні голів витягнулись до нього й ловлять,
всмоктують його слова. Свій чи чужий цей натовп? Це неважливо.
Найголовніше те, що він уже оступився, він одімкнув Горобенковим словам
важкі засуви свого нутра, і акція, ініціатива тепер у Горобенка, а не в
нього. — Живи ж, Радянська владо, владо робітників і селян, у всьому світі!.. Горобенко,
виснажений, залитий потом, з легким тремтінням на скроні сідає на
стільця, а ряди заворушились і захлюпотіли оплесками. — Предлагаю
проспівать «Інтернаціонала». Це встав Гарасименко, а за ним затріщали з
усіх боків лави, і кілька голосів непевно, по-молитовному, затягнули
непризвичаєним до цеї мелодії хриплим голосом: «У став-а-ай проклятим
закліймо-оний...» Коли долинуло до одкритих вікон і розтануло десь
на вулиці останнє: «Воспрянет род людськой», а за ним утворилася, як це
звичайно буває, незручна пауза, відкілясь ізсередини вискочило лукаве,
підстаркувате: — А подозвольте, товариші, ваш вопрос?.. Всі голови
обернулись назад, і за ними, як у коридорі, стало видно десь накінці
пронизливі очі з ріденькою борідкою клоччям. Цю борідку смикала, мов
перебирала волосинки, кістлява, пазураста рука. — Так ось, як
товариш з города говорив нам цічас, що ми тут хазяїни, так воно,
конешно, що діствительно ето да, ну тільки нам жалательно... Гарасименко
збентежено підвівся й гостро глянув на борідку. Його кулаки стиснулись і
тихенько вибивали на столі дріб. Він ніби поривався щось сказати, а
борідка під його поглядом трохи скулилась, одначе й далі вела своє: —
Щоб, значить, наше діло, вроді як би по-хазяйському було, так нам
желательно «Отче наш» проспівати... — Борідка жваво обернулась назад і
загребнула в повітрі рукою з картузом: — Правильно говорю чи ні? Я
скончив... Позаду хвилею розляглось: «Правильно! «Отче наш»! Просимо!..» Славіна істерично хіхікнула, але її смішок розчавив рев, що вилетів десь від дальної стіни й заливав уже середні ряди. Гарасименко стукнув по столу й на хвилину перекричав усіх: —
Ніяких отченашів! Куркульня строїть провокацію... Але його останні
слова потонули в новому, дикому, дужчому галасі: «Отче наш»!..» — ...Чортячий «націонал» так можна, а молитву — ні!.. — ...Скрипниченко, починай... — Та з вікна їх, сучих синів!.. Натовп сатанів. В Горобенкових очах мигтіли руки, скривлені уста, чиїсь випнуті груди. Скраю навіть зачулося вже похапливе: — Отче наш, іже си на небесех, да... Горобенко різко встав і високо здійняв угору руку. Натовп одразу замовк, і спів обірвався. Ліворуч сіпав Горобенка за рукав Дружинін: — Дайте я им скажу... Они поймут... Горобенко різко крикнув: — Слово має робітник (він виразно підкреслив це) товариш Дружинін. По натовпу пробігло шарудіння й змовкло. Дружинін спокійно, не поспішаючись, виліз із свого місця і вийшов наперед столу. —
Товарищи радяне!.. — Горобенка здивувало спочатку це звертання, а потім
він збагнув: Дружинін захотів пристосуватись у мові до специфічних умов
села і ці «радяне» була в нього якась комбінація між кількома відомими
йому українськими словами — «Рада» й «громадяни». — Не в том дело, радяне, што — «отче наш». Разве кто запрещает? Пожалуйста! Но ведь для этого есть церковь... Худе
жовте робітниче обличчя Дружиніна вплинуло на масу. Його
урівноваженість і спокій передались натовпу. Натовп прохолонув і замовк.
Вже ніхто не перечив, і Горобенко запропонував обрати президію з'їзду. — Як будемо вибирати, товариші, списками чи персонально? І знову від стіни, що десь за натовпом, настирливо і вперто закричало: — Парсонально! Парсонально!.. Вдруге зчинився галас, і в приміщенні, по всій школі прокотилось: — Парсонально! — Не треба списків! — Тут не понімають, що воно за «Парсонально». — Без списків! Не треба... Десь
збоку коло столу зачулось: «Просимо списками! Ком'ячейка предлагає
такий список...» і захлинулось. Гарасименко похмурився і зблід. — Я ж
говорив, що з багачами буде біда. Підмовили вже... Горобенко підвів
руку, і так само, як і перше, галас одразу перетнувся. — Добре. Будемо вибирати персонально. Прошу називати кандидатури. Знову рвонула хвиля, знову баский кінь натовпу зірвався з уздечки: — Покотила! Покотила!... Сидоренка... Павлія... Покотила. Просимо!.. Вирвався чийсь дужий голос: — Учителя Батюка Миколая Хведоровича! І натовп, мов змигнувшись, у один голос заревів: —
Учителя! Учителя!.. Миколая Хведоровича просимо-о! Збоку, коло дверей,
стояв Батюк і посміхався. Ця усмішка впала Горобенкові в вічі
дрібненьким потолоченим шклом і задряпала по грудях. Ага-а, он воно що!
Єдиним фронтом, голубчики? Цього й треба було сп одіватись. Але ж ні, до
ста чортів? Цього не буде! Ні! Проте віжки зборів вирвались уже з
Горобенкових рук. Батюк вийшов до столу і, не просячи слова, поза
президією просто звернувся до з'їзду: — Шановна громадо! Я дякую за
шану, але не можу пристати на це. В мене школа, читальня, сім'я... Від
натовпу ще дужче, ніж раніш, бурхнуло: — Про-осимо! Просимо! Миколая Хведоровича!.. Горобенко прудко вискочив з-за столу й щосили крикнув: —
Ніяких слів, громадянине Батюк! На місце! Натовп від того крику в
передніх рядах принишк, замовкли й задні. Батюк перелякано оступився
набік, але зараз же знову посміхнувся. Горобенко глибоко вдихнув
зім'ятого брудного повітря і різко вдався до натовпу: — Як голова перевиборчої трійки я не дозволяю кандидатури вчителя Батюка. Тут не місце прихованій петлюрівщині!.. По цих словах віжки зборів остаточно випорснули в Горобенка. Приміщення захлинулось від ярого лементу. Тепер
годі було добрати, хто кричав і що. Як на те, з вулиці, від краю села
тріснуло кілька сухих пострілів і під школою затупотіли коні. Шалений
шарварок розпирав клас. І в тому пеклі Горобенко самим життям своїм
нараз відчув пристрасну і гарячу смерть. Вона жаром дмухнула від
скручених упрілих тіл і вже простерла до президії руку. Ось вона сама
візьме собі зараз останнє слово, і тоді зчиниться щось страшне. Гарасименко
поспішно витягнув з кобури наган і виставив перед себе. Славіна писнула
й зашилась у куток. Її очі застигли в жасі на Гарасименковому пістолі. Але
сталось дивне: натовп одразу замовк, знітився і зів'яв. Серед нього
рівно постелилась жива стежка, і нею швидкими кроками пройшов до столу
озброєний Попельначенко з Дроботом і три червоноармійці. Попельначенко стиснув ремінь рушниці і пошепки на вухо промовив до Горобенка: — Ушивайся з нами мерщій. Банда входить в село. Знадвору, вже недалеко, розломилось знову кілька пострілів. Попельначенко круто повернувся до зборів: — З'їзд закривається. Тут буде призначено ревком. Але пам'ятайте — хто з вас хоч чим-небудь банді... Він не скінчив. Рясна стрілянина знялась зовсім близько. Весело дзенькнула шибка, і забряжчало на лутці розбите шкло. Натовп сахнувся від вікон і буруном одхлинув до дверей. — Стій! В бога мать!.. Дробот вискочив на лаву й підвів угору руку з австрійською шишкуватою бомбою. — Не з місця! мать! мать! Натовп прикипів до місця. Червоноармійці цокнули затворами. Попельначенко ступив крок наперед і спокійно скомандував: — Комуністи, за мною! Надворі під самою вже школою гарячкове тріпотіла стрілянина.
XIV
— Я гадаю, ми вже можемо розпочати засідання! Ханов, як святий на іконі, поклав перед себе долоні на столі і оглянув присутніх. Макарон
на знак згоди хитнув головою і флегматичне дивився на каламаря. Гусак
нервово крутився на стільці, витягував угору шию, мов йому муляв там
комір, і крадькома зиркав на Горобенка. Борисенко поринув у фотелі
насуплений і на диво мовчазний. В учительській було занадто
неспокійно. Щось вадило педагогам, як звичайно, без пристрасті почати
жувати розм'яклі слова, мляво тягнути на налигачі нецікаві й досить-таки
феєричні розмови про стан освітньої справи на учительських курсах.
Кожний із них окремо прекрасно собі уявляв безглуздя й марність говорити
тепер на голодний шлунок про якісь там нові освітні плани, дошукуватись
нових методів, коли немає чого їсти, нема підручників, нема зшитків і
бракує навіть пер. Кожний із них розцінював свою участь у засіданнях і
нарадах як гру в дурня, одначе, зібравшись докупи, вони удавали, ніби
працюють, обмірковують і шукають. Це не виходило в них, бо хотілось
дізнатись про пайку, про останні свіжі чутки й мерщій податись на свій
город посапати огірки та картоплю. Через це педагоги не затримувались на
засіданнях. Одначе сьогодні засідання не йшло їм у душу. Ханов підпер пальцями скроні, вивалив понад окуляри очі і знову вдався до колег. — Так, може, вже почнім? Борисенко прудко, мов підколотий, устав і нервовою ходою зміряв учительську. —
Я, власне кажучи, хотів спочатку запитати... — Борисенко зупинився і
глянув Горобенкові в вічі. — Да... так я хотів запитати, чи вважають
шановні колеги за... — Борисенко запнувся, погладив борідку «рішельє» і з
притиском сказав: — за нормальне, що лектор української мови, товариш
Горобенко, дозволяє собі передавати на стороні все те, що ми тут
говоримо?.. Горобенко штучно посміхнувся, але нараз почув, як йому зашарілись щоки і стало душно. Гусак єхидно процідив серед тиші: — Да-а... —
Вікторе Семеновичу, може, ви це відкладете?.. У нас зараз є важливі
справи, — спробував був розвіяти інцидент, що грізно навис в
учительській, збентежений Ханов, але Гусак рішуче заперечив: — Нет, как же? Так нельзя... Это касается нас всех, мы не можем... Макарон холодними, слюдистими очима байдуже глянув на Горобенка і мовчки пожував слину. Горобекко закинув за коліно ногу й намагався витримати Борисенків погляд. Він навіть глухо мугикнув: — Ну, ну... прошу... Це обурило Борисенка. Він одвернувся до педагогів і мелодраматично проспівав млосним баритоном: — Я питаю, чи можемо ми погодитись, щоб за нами шпіонили, щоб ябедничали на нас?! Гусак заскреготів стільцем: — Это просто возмутительно!.. Горобенко підвівся й простягнув до Ханова руку: — Я прошу слова. Борисенко сів і зневажливо задер голову: — Вот именно. Пожалуйста уж объясните нам это, товарищ Горобенко! Гусак накивував Макаронові бровою: — Интересно, право... Ханов знову тривожно засіпався на стільці й не знав куди подіти очі; «Может быть, мы это, товарищи, как-нибудь...» Але Горобенко вже одійшов од свого стільця й стиснув його спинку руками. — Так ось, прошу. Я не гадаю тут, розуміється, виправдуватись, я тільки хочу сказати... Гусак стрепенувся й поспішно перебив: — Мне кажется — это несколько неудобно, что лектор украинского языка говорит здесь по-украински... Ведь мы не понимаем... Ханов підвівся й нетерпляче застукотів пальцями по столу: —
Извините, Николай Иванович, в нашей республике каждый гражданин может
говорить на своем наречии. Кроме того, ведь мы живем на Украине... Горобенко
здригнувся і щільно стулив губи, Ханов із жахом чекав на його слова.
Горобенко перечекав хвилину, потер долонею щоку і важко, мов уперше
потрапив сюди, провів очима по кімнаті. — Та-а-ак... Це дуже добре, що ми договорились... Тепер усе ясно. Учительська потонула в напруженій тиші. І тоді з небувалою силою вибухнуло в Горобенка й ударило по учительській: — Тут сидить справжня контрреволюція! Педагоги стрепенулись і застигли. Горобенко рубонув ще раз: — Я вживу заходів розігнати цю лавочку... Досить! Ханов скочив із місця і, благаючи, простер до Горобенка руки: — Виноват! Константан Петрович! Зачем же так? Голубчик, ведь здесь явное недоразумение... Зблідлий Гусак сквапно задріботів куценькими, кривими ногами до Горобенка: — Нет, товарищ Горобенко... разрешите мне... вы совсем не поняли... я совершенно не хотел... Горобенко закинув на потилицю чуба, а потім протяжно й урочисто сказав: — Я скінчив. Мені нема чого більше говорити з вами Тут є робота тільки для чека... Горобенко круто повернувся й вийшов з кімнати. Учительська завмерла в останній сцені гегелівського «Ревізора». Востаннє
Горобенко штовхнув парадні двері з пружиною колишньої своєї гімназії, і
вони лунко і непривітно за ним позаду грюкнули. «Так! Тут кінчено. Тут середини нема і не може бути! Ввечері напишу відповідний звіт і передам Зіверту для чека...» Горобенко швидко йшов опівденними спорожнілими вулицями, але в грудях ще пекло й підганяло мерщій одійти від педтехнікуму. «Так,
так... Хороші екземпляри! Нема чого казати! Нарешті договорились. І яке
зухвальство! Яка певність, чорт би їх забрав!.. Ах, це ж так ясно:
Горобенко хоч і комуніст, але він усе ж таки інтелігент. Ну, де ж ви
бачили, щоб інтелігент пішов виказувати! До нього ставились, як до члена
своєї корпорації, як до «порядної людини»! Ах, сволочі! «Порядна
людина»? — я покажу вам «порядну»! Так, так — сьогодні ж напишу до чека,
іменно — до чека!» Попельначенко мав рацію, казавши «треба
Горобенка послати розправитись разів зо три з куркульнею, отоді а ньому
витруситься інтелігент». «Тільки ти, Попинака, помилився — досить і одного разу було... Досить
було і тої командировки на перевибори, щоб мене розлило від них. Хіба
то не символічно було, що Попельначенко тоді врятував мене від банди й
очманілих дядьків? А ця ж банда, і ті дядьки, і Батюк — вони «свої»,
українці! Вони — «за Україну». І ці чортові педелі — вони теж по той
бік, але то вороги інші, то вороги і Україні, і революції... Ах, чому
Попинака, і Кричеєв, і всі вони не можуть збагнути, що національна
справа так тісно, так невідлучно зв'язана на Україні з соціяльною!..
Чому вони не хочуть зрозуміти, що це національне українське питання — це
цілком реальне, життєве, а не фантазії?.. А втім — ні, прийде час, і
вони зрозуміють. Так мусить бути. Не може ж бути інакше. Це все йде
до кращого. І ота парткомівська характеристика в анкеті, і їхня підозра
до мене — це все важило на краще. Ти, Горобенку, вже не той. Ні, ні, не
той. Рубікон перейдено. І повороту ніякого. Є тільки крайні лінії.
Середніх нема. Там чи там. Не тікай від того, що болить тобі, що складне
й незрозуміле. Це інтелігентщина. Бери його за коріння й рубай. Спрощуй
до аксіоми, до 2 х 2 = 4 всі ті «кляті питання». Розстріляй кулеметним
сміхом в самому собі всі інтелігентські упередження, що виплекав був
колись. Вони тільки заважають. К чорту цей камінь із шиї, що тягне тебе
на дно контрреволюції. Так, Горобенку, — контрреволюції! Бо є тепер або
революція, або контр... Без інтелігентської середини. Так вирви ж цей
непотріб і кинь на смітник разом з батюками, гусаками і борисенками». Ці
думки з відбіжною силою мчали в голові, п'янили мозок, хмільно туманили
перспективу. І раптом у самому центрі їх устало вихлясте, наївне, майже
дитяче запитання: «Це ти, Костику? Невже це ти?..» І Кость Горобенко весело, як пришелепуватому, давно знайомому дурникові, відповів тому внутрішньому голосу: «Так,
так, не дивуйся, друже мій, — це я. Власне, не я, а те, що було колись
мною. Костик умер чи, правду кажучи, вмирав поволі, і те, що не встигло
вмерти, в кожнім разі, ось умре. А втім, що таке смерть? Я не філософ,
але це й без філософії ясно, навіть не думаючи довго: смерть одного в
той же час народження другого. Отже, смерть не годна перетнути вічного
калейдоскопа життя!.. Ти розумієш що-небудь у цьому, друже мій? Це ж так
просто і ясно. Зрозумій же, що Костика вже нема, як нема Наді, немає
батька і його двох будинків, як нема того всього, що було тоді, але
тепер є зате товариш Горобенко. Більшовик. Збагни ж, яке прекрасне це
життя, чорт би його забрав!.. Яке ж воно прекрасне!.. Це життя. І я
дякую революції, дякую партії, що вони навчили мене так сильно його
любити».
Дружинін грузько сів на стільця перед столом Кричеєва і стукнув по папці пресом. — Та ніякі марксизми, товаришу Кричеєв, не можуть виправдати звичайнісінької людської глупоти! Що ви мені там розказуєте!.. Кричеєв злегка посміхнувся й покрутив пальцями олівця. Дружинін ображено одвернувся від Кричеєва й удався до Попельначенка: —
Це добре діло! Іду, понімаєш, сьогодні вранці повз театр наш, коли
стоп, чую — нагорі, по даху, стукають. Що таке? Невже, думаю, Радченко
добрав способу одремонтувати театр? Глянь,, а вони залізо зривають, сучі
сини. «Що ви робите, братця?» — питаю. «Театр розбираємо». — «Як —
театр?» — Так ти понімаєш, Попинака, що-небудь? Попельначенко посміхнувся й кашлянув: — Ні, поки що ні чорта не понімаю. —
Так пойми ж, брат, що це воно саме, значить, і є наше строітельство. Це
його Радченко навертає. Він, ідіот, наказав розбирати театр, щоб з його
цегли й заліза будки кінематографічні на околицях поставити! От, брат,
голова! Попельначенко підсунувся до Дружиніна й ляснув його по коліну: — Не волинь, Дружинін. Тут щось не так. Ти мені краще скажи... Дружинін обурився: — Як це «не так»? Я сам пішов був до Радченка поспитати. — Ну, і що? —
От тобі «і що»! Каже — а як же інакше. Театр у центрі — він завжди буде
на послугах буржуазії, треба мистецтво — в маси. Ленін сказав: кіно —
це найкращий спосіб виховання пролетаріату, ну так, значить, — дайош
цеглу з театру на будки. О, брат, куди загнув! Кричеєв був здивований і не хотів йняти віри: — Ну, це вже перебільшено, так не могло бути. —
Факт! Уже віз заліза на Свинарку повезли... А я ще питаю його: «Ну, а
коли б я, товаришу Радченко або хто-небудь з наших захотів, скажім, піти
з дружиною та малечею до театру — так це теж «театр на послугах
буржуазії»?» Дружинін сплюнув і захитав головою: — Нє-є, товариші мої любі, так бриться нельзя!.. Навколо
стояли парткомівські й посміхались. Ніхто серйозно не вірив, що цей
чудернацький план химерної перебудови міг справді спасти Радченкові на
думку. Через те вони не могли збагнути, чому це Дружинін так учепився за
цей театр. Їм видавалось усе це скорше від анекдоту, аніж від дійсного,
і їхні сміхи та жарти потроху з суті самої події переходили на
Дружинінову особу, на його запальність і жестикуляцію. Але Дружинін
не міг заспокоїтись. Йому боліло, й він гаряче боронив старий задрипаний
будинок міського театру, що захряс над гнилою річкою під вербами, немов
тут ішлося про руїну його власної, дідівської хати. — ...Ленін
сказав, що кіно хороша штука, — правильно! Але ж ти, йолопе, зрозумій що
воно й до чого. Тобі, дурневі, дано владу, так ти ж шануйся, а не
фортелі викидай... Горобенко слухав віддалік Дружиніна й мимоволі
замилувався з нього. Йому подобалось і щире Дружинінове обурення, і його
проста одвертість, і те, що це скеровано проти Радченка (значить,
нарешті, Радченка розшифрують!). Дружинін — це маленький
сьогоднішній шкіц майбутнього пролетаріату. Таким колись буде ввесь
пролетаріат. Ось став же Дружинін на оборону далекого й зовсім чужого
йому театру. Що він мав від нього? Колишні «малоросійські» вистави,
просвітянські концерти й «Баядерку». Одначе Дружинін хоче театру, він
намагається його врятувати від Радченкових експериментів. Значить, і
мистецтво, мистецтво абстрактне щодо завтрашнього і гниле сьогодні, йому
зовсім не чуже. Ех ти, милий, хороший Дружинін!.. Кричеєв нарешті поклав розмові край: —
Я це розслідую, товаришу Дружинін. Товаришу Біринберг, викличте завтра
Радченка на четверту годину. А тепер... — Кричеєв зручніше вмостився в
своєму кріслі, — розпочнім нараду. Маємо сьогодні доповідь завідувача
філії Держвидаву. Товаришу Мілютін, ваше слово. Партійці неохоче одійшли від Дружиніна й розповзлись по кімнаті. Кругленький
Мілютін монотонне і зануджено тягнув безкінечні цифри одержаних із
центру книжок та газет і знову витягував нові цифрові бинди
розповсюдження літератури на периферії. Здається, кожний із присутніх
думав про щось своє і Мілютіна ніхто не слухав. Тільки Попельначенко,
обіпершись ліктями об коліна, з-під лоба дивився на Мілютінові сіренькі
розплескані оченята, та Кричеєв часом записував у блокнот нотатки. Коли Мілютін нарешті скінчив, Попельначенко перший попросив слово для запитання: —
Я хотів би знати, для чого філія Держвидаву розповсюджує портрети
Драгоманова і де вона їх узяла? Мілютін винувато забігав оченятами: — Це, власне, не філія... Товариш Горобенко приніс нам із колишньої «Просвіти», здається, чи що, а ми... Попельначенко
саркастично скривив уста й посміхнувся. Присутні здивовано перевели на
Горобенка стомлені погляди. Горобенко знову почув, як тривожно
закалатало серце й рум'яняться здуру щоки. Він простягнув до Кричеєва
руку: — Прошу слова... Так, це я передав до Держвидаву портрети
Драгоманова. Драгоманов, як вам відомо, давній український революціонер.
Я не бачу в цьому нічого злочинного... Горобенко хотів на відповідь
Попельначенкові так само іронічно посміхнутись, але посмішка вийшла
занадто убога. Попереду, коло Кричеєва, басом запитав когось
повітпродкомісар Дробот: — А хто це Драгоманов? Я щось не пригадую... Попельначенко підвівся й знову недобре посміхнувся. Потім лице його стало серйозне, і жовта безкровна шкіра напнулась на вилицях, аж вилискувала. —
Товариші! Я заявляю — Драгоманов це відомий український націоналіст. Ці
портрети треба вилучити з читалень та шкіл. А Горобенка — добре взяти
за хобота... Нарада мовчки, мов на засудженого, дивилась на Горобенка. Горобенко поспішно підійшов до Кричеєва. —
Я протестую проти такого перекручування. Кінець кінцем, про це можна
спитати в центрі, коли товариш Попельначенко сам не знає. Попельначенко знову твердо сказав: — Я пропоную ці портрети вилучити. Кричеєв зупинив його. —
Попельначенко, ти не гарячись. Ми зараз не будемо це розв'язувати. Я
сам ще поміркую. Товариші, які ще є запитання до доповіді? Горобенко не пішов сьогодні до ком'їдальні обідати, а просто подався завулками додому й зашився в ліжку. І знову краяло всередині, і маленька кімната самотньо притулилась десь аж на споді життя. Горобенко
уткнувся лицем у подушку й накинув на голову піджака. Він заплющив
щільно очі, стис між зібганими колінами гарячі долоні, але то дарма:
перед очима все ж стоїть скривлений Попинака і в ушах дзвонить — це
відомий український націоналіст... Той спокій, що надійшов був після
відрядження на село й сцени з педагогами, — пропав. Його розтрощено
вшент і не вернути його більше. Значить, ніщо не змінилось у їхніх
поглядах на мене. Вони так само не довіряють, для них я такий же
націоналіст, як і уявлюваний Драгоманов. І знозу глибоко свердлило
серце і не можна було лежати, не рухаючись, на одному місці. Горобенко
перевернувся на другий бік і розпучливо подумав: «Ну, добре, коли вони
вважають, що я український націоналіст, то чому ж вони не викинуть мене з
партії? Це ж так логічно було б...» Горобенко одкинув з голови піджака, і на тьмяній бруднуватій стіні встало запитання: а що б ти робив поза партією?.. Дурний!
Про що ти питаєш? Кораблі вже давно спалено, і поза партією тобі немає
чого робити. Розумієш — немає чого робити. Для тебе там, поза нею, —
пустеля. То байдуже, як вони думають про тебе. Важливіше те, як ти
сам думаєш. Чи ти вже знаєш себе? Ти ж, Горобенку, вже не той, що був.
Ні, ні — зовсім не той. Ти вже вкусив від дерева добра і зла. Ти знаєш
вагу речам. Але хто ж ти такий? Скажи, поміркуй добре спочатку, чи
витравив ти в собі геть усе те, що не тичеться комунізму, що маталається
в тобі від минулого? Ну, на чорта тобі було Драгоманова, хай, навіть
українського революціонера, але все ж таки українського. І що важить
українство Драгоманова у всесвітніх пожежах людства, у тому великому
вогні, що очистить світ для нового життя! Ну, що, Горобенку? Скажи!.. Ага, Горобенку, ти тепер пригадуєш? Отож воно й є! Центральна
рада. Учителі, солдати-«козаки», якісь іще партійні інтелігенти... І
раптом одного дня приїхав до білих мурів Педагогічного музею якийсь
архієрей, що зголосився українцем. Він сказав ламаною мовою кілька слів і
поблагословив. І що ж? Наївні хохлики раділи до безтями: «У нас теж є
архієреї! Ми справжня нація, а не самі селяни та вчителі!..» Отак і
ти, Горобенку, — тільки що з іншого бігуна: у нас, українців, теж були
революціонери! Ось вам Драгоманов. Хіба це в корені, в суті, не ембріон
націоналізму? Тобі ж усе-таки хочеться підкреслити, що Драгоманов —
українець? Ну, признайся ж — хочеться? Так. А хіба для комуніста не
однаково, якої національності Драгоманов, Желябов, Халтурін? Для
справжнього комуніста — однаково, Костику. І Попельначенко тричі правий,
що і сьогодні спіймав тебе. Хай він помилився в оцінці Драгоманова, хай
умисно перекрутив, але, кінець кінцем, Драгоманов був революціонер,
може, навіть космополіт (ти ж і Драгоманова, Костику, — не тобі кажучи, —
добре не знаєш!), а ти, Горобенку, хоч-не-хоч, а на чверть, може, на
одну восьму, на десяту, на соту, але все ж таки ти — український
націоналіст. Ти ще не вирвав це. Ти, крім того, ще й інтелігентик. Ось
воно що. Ось що кілочком сидить у тобі і заважає. Вони щодо тебе цілком
праві. Горобенко засунув під голову руку й спробував заперечити: але
ж ні! Хіба ж вони не пишаються з того, що Ленін — росіянин, що Москва
стала серцем світової революції?! Хіба в них цього немає? І знову на
давно не біленій, похмурій стіні встало запитання: хто це «вони»? Адже
Попельначенко з походження українець, Нестеренко теж, Гарасименко теж,
Дробот — сам не знає, хто він... Двері тлхенько одчинила Параска
Федотовна, глипнула по кімнаті швиденьким оком і, переконавшись, що,
крім Горобенка, тут більше нікого немає, плавно ввійшла. — Я до вас. Не зволітє пиріжечків свіженьких покуштувати? Пожалуйста. Сама только што спекла... Параска Федотівна поставила на стіл тарілку з пиріжками й сіла на краєчку стільця. — Ну й пече сьогодні ж! На грозу йде. Запримітьте: це повсіда так — раз удень парить, значить, вечерком гроза буде... Горобенко сів на ліжку, спустив долу ноги й насупив брови. — Що кажете?.. Пиріжки?.. Ага — пиріжки, добре. Параска Федотівна піднесла до нього тарілку. — Требуйте, пожалуйста. Горобенко
мляво взяв пиріжка, одкусив теплий шматочок його з м'ясом і нараз
почув, як він страшенно зголоднів. Він пожадливо, не помічаючи,
спорожнив усю тарілку. Параска Федотівна приязно посміхалась йому. — Ну як — смачні? І Кость, відповідаючи усмішкою, по-дитячому відповів; — Смачні. Дуже смачні... Він
устав з ліжка, випростався на ввесь зріст і мимоволі побачив за блузкою
Параски Федотівни її трохи звислі, але дебелі ще груди. Параска
Федотівна склала на колінах руки й весело, задерикувато лоскотала
Горобенка безсоромним, плотським поглядом. Горобенко пройшовся по
кімнаті, але вже не міг не повернутись назад, туди, де сиділа повновида,
опасиста жінка з дебелими, м'якими грудьми. Він поволі повернувся і
тоді ще виразніше почув, як ця кучугура тряського м'яса, від якого
пахтить кухонним жаром і цибулею, нестримано вабить його. Параска
Федотівна злегка підморгнула лівим оком і млосно проказала: — Скучно вам, навєрно, одному?.. І як це ви так, що один?.. Горобенко заклав у кишені руки й розмашисте підійшов до Параски Федотівни. Його голос захрип і трохи тремтів: —
Скучно, скучно, Параско Федотівно! — Він мимоволі поклав долоню на її
широке плече, і Параска Федотівно ніжно притулила до його живота
розпатлану голову. Горобенко дико дивився на її голе плече й несвідомо шепотів: — Скучно, скучно, чорт би його забрав!.. Параска Федотівна погладила рукою його стегно й пристрасно хіхікнула: — Ух ти, віхрастий мой! Комуністок махонький... Як це сталось — Горобенко не розумів. На його ліжку лежала простоволоса, розпарена Параска Федотівна й солодко потягувалась. — У-ух, віхрастий какой!.. Бабу замучив... Горобенко
з огидою дивився на її товстющі заголені коліна й не міг одірватись.
Той бурун пристрасті одлетів зливою, і тепер було слизько і брудно. «Чого ж вона не йде?» — роздратовано подумав Горобенко. А Параска Федотівна, не поспішаючись, обтерлась подолом замусоленої спідниці і поволі встала. — Ну, тепер треба підсвинка піти нагодувати... Ху-у, заморилась я... Параска
Федотівна закрутила собі з волосся карлючку на потилиці й підшшвла до
Горобенка. Вона зупинилась на хвилину перед ним, схилила набік голову,
милуючись, і раптом навзмах обійняла його й смачно пльоснула губами по
щоці. — Комуністок мой хорошенький!.. Це було так несподівано,
що Горобенко навіть одступився назад, до стінки. Він дивився поширеними,
зляканими очима в те місце, де стояла допіру Параска Федотівна, а крізь
двері, з коридора лунко долинало тьопання її капців. Коло стіни розкинулась зібгана, розтерзана постіль. І
знову якийсь пестливий, ласкавий голос промовив Горобенкові всередині.
Не докірливо, а журно: «Це ти, Кос-тику?..» І коло вікна живе погруддя
Надине і на щоці дві великі прозорі сльози. Тільки дві. їх більше ніколи
не було. Це вперше і востаннє Кость побачив їх на Надиному лиці, коли з
теплого, вечірнього присмерку Надиної кімнати він поспішав на двір, на
мороз, у поле, в невідомі сумні мандри. Того вечора відходили з міста
загони Директорії, того вечора він востаннє в житті бачив живу Надю.
Востаннє... Дві сльози. Дві чисті, прозорі сльози... І раптом
бридким, вульгарним дисонансом увірвався в пам'ять допірішній
сороміцький смішок Параски Федотівни і її пристрасне, проткнуте кухнею:
«Комуністах мой віхрастий!..» Горобенко стиснув рукою щелепи, наче там заболів зненацька зуб, і безвладно поточився в куток. І
останнім докором глибоко лягло на груди і не розтануло одразу: леле!
Найкращі теорії так просто і так легко можуть уживатися з найбруднішою
практикою... Як це все ж таки гидко в житті!..
XVI
Що
він бачив перед цим — Кость забув. То все поринуло раптом у непам'ять,
як нудна частина нецікавого беззмістовного фільму. Натомість із темряви
виплив коротенький, але напрочуд виразний, разючий фрагмент. Перше, що зафіксувалось, це — ритмічні цоки військових чобіт по бруку. Р-аз! Раз-два, раз-два... То
ступала якась військова частина. Може, рота, може, батальйон або й
цілий полк. Тільки це не червоноармійці. Ні. Вони так не можуть. В цих
кроках видати кожну бездоганно приладнану гаєчку до віками плеканого
механізму. Тут ніщо не зірветься, тільки — Цок! Цок! Раз-два, раз-два. Певно, на закаблуках цих чобіт прибито залізні підківки і самі чоботи трошки заважкі — через те воно й виходить так. Але для чого ж вони в безкозирках? Це незрозуміле. Безкозирки давно вже одійшли в минуле, а проте — де я бачив цю картину? Грубо поголені голови, молодцювате вивалені очі і застиглі, кам'яні лікті рук, що підтримують рушниці на плечах. Ах, що я? Ну, які ж це червоноармійці! Кость придивляється і з жахом бачить на безкозирках білі кокарди і передній ланцюжок червоних погонів. —
Смирна-а! Равнение направа... Гаспада афицеры... Кость вдивляється і
бачить, що цоки по бруку — то тільки згусток, а насправді — просто на
нього суне бучно вбрана, святкова юрба. Хто там? Ні, не розбереш. Біла
сукня з букетом білих троянд. Навіщо така чудна гармонія — біла сукня й
великі білі троянди? І взагалі — навіщо троянди?.. Попівські золоті
ряси, срібна портупея в пристава. Хто це такий, пристав? Ага — Слатін!
Той самий Слатін, відомий ще з гімназії. А ось золоті гудзики на синьому
мундирі й червоні стрічки орденів. Це, здається, Ханов? Що там кричить
колишня тітка, що була за вихрестом-купцем? Для чого вона тут? — Спаси, Го-о-осподи, лю-уди твоя-а-а й благослови достоя-ание твое-е, побе-дьі благоверному... Кадильний
спів з колишніх молебнів затоплює вулицю, пішоходи, доми, натовп. Людей
уже немає. Вони злились у несамовитий рев, серед якого ледве можна
відрізнити ухові неприємний, порепаний козлетон соборного регента
Супруненка: — ... на сопротивньїя да-аруя-а-а-а... Той
проклятий, знайомий до зануди спів суне ближче й ближче. Кость
оступається назад і бачить, що між ними і натовпом зовсім порожнє
віддалення. Воно кожної миті меншає. Де це? Денікінці вступають до
Києва, чи що?.. Тоді — відкіля його колишня тітка, що за вихрестом, і
пристав Слатін? І чому тоді такі низенькі будинки, і що це за старий
дерев'яний міст під вербами?.. Ах, ні. Це — не Київ, це — його повітове
місто і ось праворуч унизу гнила річка, куди він викинув фізикового
мікроскопа. Кость задкує назад, назад, він ступив уже, не
обертаючись, на спорохнявілі дошки на мосту, а віддаль між ним і
натовпом усе меншає, катастрофічне меншає. Зірватись би й бігти. Бігти
не оглядаючись. Навмання. Світ за очі. Аби тільки не чути молитовного
реву й не бачити натовпу. Але бігти несила. Навіть обернутись не можна.
Натовп вчепірив у нього тисячеський погляд і приковує до себе, паралізує
Костя. Кость уже на кінці мосту, а попереду до мосту присунув натовп.
Вони зненацька обидва стали. Нараз по натовпу пробігає якась
похаплива хвиля, видати непевний різкий рух, а відтак — через міст,
понад верби до церковної бані: «Бей жидов й комиссаров! Жидов!..» Невже це крикнув Гусак?! Невже вони так. низько могли... і коло Слатіна іде з налигачем у руці зігнутий флегматичний Макарон... Кость
стрепенувся. Він увесь напружився і — так: зараз він не задкуватиме, а
піде просто проти натовпу! Він підійде під самий його потворний писок і,
як зловлений, запеклий конокрад на сільському самосуді, плюне натовпові
межиочі: — Н-на! Бий!.. Кость уже заносить наперед ногу, щоб
твердо ступити перший крок, але несподівано між собою і натовпом бачить:
праворуч на мостових поренчатах спокійнісінько сидить собі єврейський
хлопчик і безтурботно теліпає ніжками. В руці йому стирчить маленький
червоний прапорець, і хлопчик весело махає ним кудись угору до гав, чи
зеленого верховіття дерев, чи сонця. — Дурне жиденя! — мимоволі
зривається з Костевих уст. Цей. хлопчик зовсім не помічає натовпу і
радісно посміхається. Кость хоче крикнути йому: «Тікай!» Але Костеві
стулило шелепи, і він не може вимовити слова. Це нещасне хлоп'я
загине. Його розчавить озвірілий натовп або воно сторчака перекинеться
через поренчата в річку. Його залишити ніяк не можна. Він і його
манюсінький прапорець — це все, що залишилося від «того», це він
останній залишився напризволяще між Костем і натовпом. Врятувати! Врятувати його! Кость
напружує всі сили й зривається до хлопчика, і тієї ж миті з
протилежного краю мосту різко задріботіли копита... вороні коні...
безкозирка... короткий поблиск шаблі... Кость розплющив очі, підвівся і здивовано оглянув свою кімнату. З ліжка звисала зім'ята подушка, і лежала на підлозі ковдра. На стіні легко одбились передранкові обриси дерев. Кость сів на ліжку і все ще не міг очутитись. — Який виразний занадто і дивний сон!.. У вікні сірів блідий світанок.
XVII
—
Ти, Горобенку, почекай хвилину — я зараз. Миша Чернишов одсунув набік
свого портфеля, стоси «діл» і поринув у протоколи. Він стиснув на
скронях долоні, і від того його біляве волосся наїжачилось угорі, і сам
Миша Чернишов скидався на безпорадного бідолаху учня, що не впорається з
задачею. Це все трикляті юрвіддільські справи. Вони незримими
саботажними руками снують без угаву складне мереживо юридичних
дефініцій, і з них годі вибитись. Миша Чернишов пробував був їх рвати,
але нічого не вийшло. Тут дуже багато плутаного, але його ще більше
заплутує адвокат Терлецький. Миша Чернишов іноді думає: чому це так, що
коло нього конче мусить стирчати адвокат Терлецький і бузить? На чорта
Терлецький з його римським правом і старими законами? У Терлецького
поросячі губи і білясе, безброве лице. Іноді Миша Чернишов гляне на
Терлецького, і тоді йому нараз спаде: ану, коли б узяти як-небудь цю
свинячу морду з гладкою шиєю, на якій брижами збігається сало, вставити
червону крашанку в рота і під хріном — на вітрину в ковбасню!.. Тоді
Миша Чернишов прощає Терлецькому його дрібнобуржуазне походження, нудні
цифри артикулів із безкінечними протоколами, і весело дивиться йому в
рота. Терлецький оповідає не моргнувши оком анекдоти й пригоди з
судейської практики, а Миша Чернишов слухає його дотепи й думає:
«Сволочь, конечно, а все-таки — человек...» Проте Чернишов прекрасно
розуміє: Терлецький — страшенний зух, він, безперечно, дурить у чомусь
невидимому його разом з усім юрвідділом і, правду кажучи, Терлецького
давно б уже слід «розміняти». Але в цьому й трагедія: Терлецький —
саботажник, контрреволюціонер, може бути, що він і хабарі від куркулів
бере, але без нього не обійтись. І коли Миші Чернишову видається якась
«справа» досить простою, що можна, не задумуючись, субчика за жабри й на
вітер, Терлецький спокійно і безапеляційно наводить артикули всяких
кодексів, покликається на постанови ВУЦВИКу, розпорядження Наркомюсту, і
Миша Чернишов кінець кінцем мусить поступатись перед його неосяжним
чорнокнижжям. Через Терлецького', хоч-не-хоч, доводиться зайвий раз
переглядати кодекси, поринати в інструкції, постанови і, не помічаючи,
самому опускатись у канцелярські куширі. Це зовсім непотрібний клопіт, і
бере злість, що фактично Терлецький, не диктуючи, диктує і самою тільки
своєю присутністю спонукає його, Чернишова, завюрвідділу, до огидної
тяганини й паперів. — Я зараз... тут тільки трохи ще... — поспішно
сказав знову до Горобенка Чернишов і застукотів нетерпляче коліньми,
силкуючись влізти в саму суть протоколу. Рипнули двері, і з-за них
до половини висунулась крихкотіла кур'єрова постать, а в коридорному
присмеркові далі — безброве чоло Терлецького і чиїсь іще запитливі,
несміливі очі. Кур'єрів дискант тоненько задріботів у кабінеті: — Тут товариш Терлецький проситься увійти. Можна?.. Потім ще з Куприянівки... Миша Чернишов, не одриваючись від протокола, на цей раз сердито крикнув: — Гоните их всех в шею!.. Кур'єр, не поспішаючись, зачинив щільно двері, а Чернишов ображено пробурмотів: —
Ніколи не дадуть, гади, прочитати до кінця!.. Чернишов хотів закінчити
протокола, але його перебили, і розірвані думки не збігались уже водне,
плутались на дрібничках, Чернишов одкинув протокола й махнув рукою: — А чорт з ними! Увечері сяду! Він
підвівся з-за столу й підійшов до бюрка. Двічі крутнув ключа коло
шухлядки з написом «секретні справи» і, як дитина до материної груді,
прилип до шийки зеленуватої пляшки. Весело забулькотіли спраглі ковтки, і
Миша Чернишов задоволене крякнув. — Слухай, Чернишов, навіщо це! — докірливо і тихо сказав Горобенко. — Не можу, брат, інакше. Замотають гади. — Ти ж підриваєш свій авторитет... — Ну, брось! Тоже професор найшовся лекції читати!.. — скрисився Чернишов, замикаючи бюрко. — Вони ж усе'дно (Горобенко показав очима на двері) рано чи пізно дізнаються про це... — Що?! — Миша Чернишов різко обернувся до Горобенка: — Я їм, гадам, покажу «дізнаватися»! У мене, положім, того!.. Чернишов зробив помахами руки якусь складну петлю і знову опустився в крісло. — Ну їх к чорту! — І Чернишов одразу ж забув про них. — Тут, Горобенко, от що є. Я чув — ти там художню майстерню організував? — Є така. — У мене, понімаєш, браток є. Малює сукин син так, що аж-аж! Я хотів його — до тебе, хай підучиться. Як там твоя майстерня? — Це можна. Майстерня?.. Слабувато ще. Коштів бракує. Миша Чернишов серйозно й зацікавлено поспитав: — Учитель є? — Керівник є. Художник якийсь задрипаний. З натурою тільки кепсько. Нема. Миша Чернишов задумався. Він насупився трохи, примружив очі і раптом знову пояснів: —
Знаєш, Горобенко, я придумав... я тобі допоможу. У мене, брат, в допрі —
із чека на принудительних — паряться дві офіцерші. Ні до чого вони не
здатні (аристократки) — от їх би до тебе за натурниць!.. Миша
Чернишов зайнявся рум'янцем і радів із своєї вигадки. Його очі світились
ласкавими наївними вогниками. Але Горобенко насупився. Він, ніби не
збагнувши, перепитав: — ...За натурниць? Чернишов захоплено подався наперед, до Горобенка. — Ну да! Це, понімаєш, краса! Одна — Шигорина, жінка ротмістра... а друга... та куди там! Таких натурниць зроду ще не малювали! Горобенко
понуро слухав. Піднесені Мишині слова кажанами кружляли в Горобенковій
голові і не могли спинитись: дві офіцерші за натурниць... Шигорина,
жінка ротмістра... «паряться» в допрі... Голі жіночі груди...
Майстерня... Горобенко пересунувся на стільці і, запинаючись, спитав: — Але ж, може, їм це... того... важко буде?.. Миша Чернишов здивувався, а відтак замахав долонею: —
Що значить «важко»? Навпаки. Так, крім того ж, вони «на
принудительних», які ж можуть бути розмови!.. Але, знаєш, Шигорина ще не
так, а ось Кононова — так прямо... (Чернишов зупинився, щоб підшукати
порівняння)... ну чие-то тобі з картинки зійшла! Таких, брат, баб я сам
зроду-віку не бачив... Очі Горобенкові стали великими і перелякано дивились на Чернишова. В голові кублились думки, але оформити їх Горобенко не міг. ...Взяти
двох жінок і, не питаючись їх згоди, тільки через те, що вони
полонянки, примусити голими позувати перед його
робітничо-червоноармійською авдиторією... Це занадто жорстоко. Це просто
навіть дико! Ех ти, Миша Чернишов! Наївне, симпатичне хлоп'я, що, бавлячись, ріже хворому котові тупим ножем хвоста!.. І раптом Костеві подумалось: «А що, коли б Надю — Чернишов отак... за натурницю?..» За плечима по спині блискавкою шмигнув холод, але Горобенко стрепенувся, рвучко встав і твердо промовив: — Добре. Пришли цих офіцерш. Вони здадуться... Ну, ходім. Ми, здається, вже спізнилися на збори. Горобенко круто повернувся до дверей, а Миша Черни-шов поспішно набивав паперами свій портфель.
XVIII
Було
накурено й душно. Махорочний дим синім серпанком оповив велику залу, і
від нього тоскно болить голова. Щось зіпсувалось у проводах, і електрики
нема. Горять свічі. Горять урочисто, таємничо і ніби пересторожливо.
Крізь одчинені вікна з правого боку пробивається несміливо місячне
проміння і губиться в кімнаті. Свічі освітлюють кілька облич,
викарбовують на них глибокі зморшки, утрирують вирази, і тому, наче
надолужуючи це, темнішими обрисовуються потилиці й випливають із темряви
волохаті силуети багатьох людей. Свічі тихо мигтять, і їхнє мигтіння
так само тихо позначається на обличчях. І обличчя світлішають і
темнішають. Хтось говорить. Так, говорить голова повітового політбюро
(власне, і так краще: не було плутанини — повітової чека) Зіверт. Але
тиша від свіч така велика, така тріумфальна, що, здається — Зіверт
зовсім не говорить. І ніхто не говорить. Відбувається якась велика,
масова пантоміма. І різкі риси освітлених свічками облич сповнені вщерть
звуками, і одкриті, рухливі уста — тишею. Через це загальні збори
парторганізації видаються змовницькими, й слова Зівертові, що, як
далекий відгомін, вибухають десь попід стелею, під вікнами, лунають
покликом, лунають майже пророче. — ...Будуть жертви, будуть тяжкі
втрати. Ми мусимо до цього приготуватись. Банди стали занадто зухвалі.
Вони загрожують тепер навіть місту. Не далі як позавчора, вони
розтерзали продробітників — комуніста Кірпічнікова і комсомольця
Фейгіна. Ми мусили в Журавному розстріляти половину заручників, але
треба буде ще і ще. Міндальничати нема чого, товариші. Розпеченим
залізом витравити бандитизм!.. Худе, з випнутими вилицями й запалими
щоками, Зівертове лице губилось, зникало під його великими, блискучими
очима. Очі ковтали лице. Блідість цього лиця була ніби тільки для того,
щоб обрамити легкою журою те зречення від усього стороннього і тверду
непохитність, що горіли огнями в його очах. Зівертової постаті за чужими
потилицями Горобенкові не видно було, тільки тулуб у френчі, і помахи
рук злились у нестримний вольовий рух, у якусь справді крицеву динаміку.
Збори тривали вже четверту годину, але стоми не почувалось. Яка
стома? Де вона? Зникли склоки, зникли дріб'язкові рахунки, що шаруділи в
буднях організації, їх наче ніколи й не було. А натомість росло щось
одностайне, щось велике і незвичайне. Може, героїчне? Може, просто
неминуче? Залізно неминуче? Це не важливо. Головне те, що воно росте,
чути фізично, як воно сповнює тебе всього, наливає мозок, наливає жили,
пружинить м'язи. І не відрізнити, де це воно кінчається в тебе, де в
твого сусіди, в Кричеєва, Дружиніна, Попельначенка. Воно спільне, і
кожний у ньому мала, але конче потрібна частка. І це зрозуміло:
насуваються чорними валами грозові хмари. Ще тільки чути віддалений
гуркіт грому, але тиша довколо густішає і ось-ось її розітне вогнева
стріла. Хто зна, що діється зараз, у цю хвилину, там, де серед золотих
нив і зелених гаїв згрудились табунцями села? Чи ще живий Гарасименко і
ще багато їх, наших, розкиданих поза містом, наших, розпорошених у хаосі
безладдя, повстання і руїни? Де ви, що з вами, наші далекі сільські
товариші?.. І ставала ще густішою тиша в кімнаті, і таємничіше
мигтіли свічки. А Зівертів голос — не декламаційно і навіть без пафосу, а
діловито, обмірковано і обчислено — далі: — ...Але насамперед треба
вирвати в бандитизму жало, вирвати йому язика. Треба помацати добре цих
усяких просвітян, цих колишніх членів українського національного
союзу... Треба, нарешті, витягнути на денне світло цих фабрикантів
лісової ідеології!.. По цих словах знову щось мимоволі тьохнуло
Горобенкові і забилось у грудях, але він зараз же розчавив його в собі.
Він навіть трохи посунувся наперед і зкову пожадливо слухав Зіверта. І
гартовані Зівертові слова вабили його, примушували слухати. Він
схоплював його слова живими, поки вони ще не встигли закореніти в його
пам'яті трафаретом, як усякі слова з безлічі усяких промов, але
настирливо хотілося Горобенкові збагнути: хто він? Ні, ні — не те що, чи
він латиш, чи поляк, чи єврей. (Це таки справді якась інша раса!) Ні,
зовсім не те. А ось що. Відкіля це? Відкіля ця динамічна постать,
палючий пломінь очей і гартовані, блискучі, як лезо кинджала, слова? З
катакомб? З римської таверни, де сходяться на нараду гладіатори, чи з
трибуналу інквізиції, чи з вогнищ таборитів, або, може, з підпілля
«Народної волі»?.. І зовсім не те. Які можуть бути порівняння!
Абсурді Реально і просто: Зіверт — це згущене втілення всієї цієї
кімнати, взагалі — тисяч кімнат з електрикою або з свічами, з каганцями
або без них, тих кімнат, що раптом молодими бруньками взялися на
засохлому дереві старого життя. Це той нерв, що найбільше реагує, коли
збурено інстинкт партійної самоохорони. Горобенко напружено вдивлявся в рухливі, гострі, великі очі, а думки снували йому далі образ Зіверта. ...Зіверт
— з тих небагатьох, що вже цілком перейшли межу вчорашнього. І ти, і
Чернишов, і Дробот — всі ви ще тільки чвалаєте своїми стежками, а він
уже далеко по той бік. Через те в Зіверта (без пози, а цілком
натурально) сидить і поет, і рахівник, і ніжна ліра (так, так — від кого
це я чув? — Зіверт прекрасно грає на скрипці, він просто віртуоз) , і
скривавлений меч. І це, врешті, зрозуміло, чому в Зіверта сплелися в
одне неподільне темперамент дикуна і вища математика. Це люди, що
наперекір усьому дотеперішньому, усталили звичку доводити діло до кінця.
Вони мусять довести його або вмерти. Власне, не вмерти. В тому-то й
річ, що вони ніколи не вмруть. Що б там не сталось, а вони житимуть у
людській уяві, в легенді, як титани, як сміливі, залізні кон-квістадори,
що насмілились першими ступити на невідомі береги соціальної правди. По їхніх слідах, облитих своєю і чужою кров'ю, виростуть хризантеми поем, романів, казки. В
спогадах дальніх поколінь ці маленькі Зіверти встануть в один шерег з
Маратами, Робесп'єрами, Домбровськими, Делаклюзами, Гонтою і Залізняком.
Ось у чому сила і краса Зіверта, а з ним і всієї цієї колотнечі, всіх
цих тривожних, мобілізованих до останньої секунди нинішніх днів!.. Зіверт
підніс до рота маленькою рукою шклянку води й енергійно ковтнув кілька
разів. Потім лице напружилось, усі зморшки потягнулись до очей, наче
намірились і ось зараз рвучко стрибнуть уперед. — ...Треба розчавити
бандита, інакше бандит розчавить нас! Мусимо негайно ж послати на села
наших найкращих товаришів. Треба напружити ввесь партійний організм і
тримати на суворому обліку кожного його члена. Різкі Зівертові жести
пахтіли зарядом величезної енергії і настирливої упертості. Було якось
чудно дивитись на його маленьку, непоказну фігурку, і ставало просто
незрозумілим, як могла вміщатись у ній така міцна кована воля і
невичерпна енергія. І здавалось, що ця фігурка зовсім тут випадкова,
вона ніби пришита через якесь непорозуміння до Зівертових очей, і було
досадно на це миршаве тіло, що не могло увібрати в себе всієї Зівертової
потуги, і на великий, не про зріст френч, що теліпався, мов опудало на
великому вітрі... Коло столу блиснули мініатюрними автоліхтариками шкельця від пенсне, і Кричеєв помалу встав. — Отже, дозвольте, товариші, оголосити список мобілізованих на продроботу товаришів. Горобенко зупинив дихання й увесь полинув у слух. Кожне прізвище лунко падало краплею і зникало. ... Завадський, Хоменко, Чернишов, Киціс, Дружинін... «Чернишов, Дружинін, добре, а де ж я?» Краплі падали далі. Розмірене, чітко, лунко: ... Фролов, Потрясов, Худолій... І знову повторились Горобенкові Зівертові слова — «мусимо послати наших найкращих товаришів». Горобенко перепитав себе: «Найкращих? Ну так — Дружинін, Хоменко, хто ще там?» Знову блиснули шкельця Кричеєва: — Всі названі товариші мають завтра ж прийти до парткому по мандати і зброю. Збори закінчено... Горобенко
все ще не міг збагнути, що і список уже закінчено. Навколо нього
розсувались лави й стільці, вставали потомлені люди, десь перелякано
застрибало полум'я свічок. І тільки коли вся кімната до самої стелі,
аж через одкриті вікна на вулицю, заповнилась «Інтернаціоналом» і в
тому співі багатьох людей дихнула на всі груди уперта воля боротись і
перемогти, тоді Горобенко зрозумів, що список мобілізованих вичерпано і в
тому списку Костя Горобенка нема... Не хотілось іти цодому. Повний,
виточений по краях місяць спокійно котився вгорі над майданом до своєї
одвічної безцільної мети, і від цієї безцільності й вічності ставало на
душі легше і спокійніше. В сріблясто-зеленому потоці, що мертво, без
угаву лився навскіс згори, потонув майдан, повітові доми, липи, і місто
видавалось трошки фантастичним, зажуреним і кращим. Кость проминув
гіллясті липи, що оточили соборний цвинтар, і навмання пішов
Старо-Київською вулицею. Була пізня година. Вулиця розляглась перед
очима порожня, мертва, і тільки десь удалині, де місячне проміння сплело
з дерев вибагливе феєричне склепіння, глухо і ледаче гавкав чийсь
собака. Воєнне становище, і обивателі — хто з острахом, хто
безбентежно — давно вже сплять. І це дуже добре. Кость не заважатиме їм,
і вони не заважатимуть Костеві. Спіть собі мирним солодким сном,
обивателі! Вам, певно, і не сниться, яка то, по суті, хороша річ —
спокійний, безтурботний сон!.. Але Кость Горобенко цієї ночі не засне. І
не треба спати. Хай куняють будинки і гавкає з нудьги собака. Кость
хоче спокою. Місяць ллятиме й далі срібну, нечутну зливу, а знайома,
мовчазна, порожня вулиця розкаже Костеві багато-багато. Кость радо
слухатиме її простеньке, невибагливе, провінціальне оповідання. Це —
збоку глянути — смішно, мабуть, але, кінець кінцем, кожній людині вільно
на самоті робити собі те, що дає їй втіху і радість. Кость тихо
йшов замислений краєм пішоходу, а за ним силкувався вибитись з-за дерев
місяць, щоб котитись собі далі в невідомі небесні вири — без
командировки, без клопоту і без думок.
Чого він прийшов сьогодні до малярської студії — Кость
Горобенко і сам не знав. Розуміється ж, не того, що сьогодні вперше
студія матиме живу «натуру» і ця натура — голі білогвардійки. Яке
Костеві до них діло? Хіба не однаково, як використовують цей білий труд?
Чи ці жінки миють по установах підлоги, чи чистять картоплю, чи
позуватимуть? Далебі, Костя це зовсім не обходить. Та до того ж це
справа юрвідділу, політбюро чи ще кого там. Костеві — однаково. Він
просто прийшов перевірити працю студії. Адже ж після її відкриття, після
мітингу на відкритті, він ще ні разу не був тут. Студійці вже
посходились. Це переважно червоноармійці місцевої карроти, кілька
молодих комсомольських облич і два літніх робітники. Вони розсілись на
незручних низеньких шкільних партах, що їх привезли сюди з якоїсь школи,
і почали стругати олівці, витягати гумки. Молодцюватий кирпатенький
комендант студії Колька Носов, мов школярам, пороздавав студійцям папір,
і студія вже налагодилась працювати. Важкуватий у рухах, давно не
голений, брезклий на виду, керівник студії Фіцхелауров зважив за
потрібне попередити свою авдиторію. — Сегодня, товарищи, ми будем
рисовать двух женщин. Я попрошу вас работать спокойно (він хотів
сказати: «Без всяких там шуток й насмешек», але подивився вбік на
Горобенка і, подумавши, виправився), также буду просить не мешать
товаришам женщинам нам позировать. Итак, приготовьтесь... Товарищ Носов,
пригласите... — звернувся він до коменданта. Це попередження і якийсь відтінок урочистості в словах Фіцхелаурова не подобались Горобенкові. Робив би вже просто, одразу! Фіцхелауров
пройшовся важкою слоновою ходою перед партами і знову скоса глянув на
Горобенка. Він дивився не по-звичайному: спочатку коло кутків очей
збігались зморшки (очевидно, під шкірою жваво працювали маленькі м'язи),
потім уже автоматично піднімались повіки і з-під них виглядали дві
солоденькі родзинки-зіньки. Цей погляд Горобенкові не подобався ще
більше. Він подумав: якийсь непевний дуже тип... Відкіля він узявся в
цьому місті? За дверима в сусідній кімнаті метушився, щось комусь
пояснюючи, комендант студії Колька Носов. Він приладнав збоку коло тих
дверей ширму і, коли за ширмою почулося шарудіння жіночої сукні,
легенький тріск кнопок і гапликів, аудиторія нашорошилась і
посерйознішала. Лиця всім звузились і навіть трохи зблідли. І ось
з-за ширми в сірому купальному халаті тихо вийшла на поміст жінка. Не
зводячи з підлоги очей, бліда, вона ступила кілька кроків і стала.
Великий, незграбїшй халат висів на ній, як на хворій. Жінка хвилювалась.
Фіцхелауров поспішно підійшов до неї і чемно подав дзиглика. —
Пажал-ста. Разрешите снять? — Фіцхелауров, не дожидаючи відповіді,
приторкнувся до плечей халату, і халат, оголяючи білість грудей, стегон і
ніг, упав на підлогу. Жінка здригнула і мимохіть соромливо затулила
руками рожеві пуп'янки грудей. Вона боязко глянула на аудиторію, і її
щоки зайнялись огнем. Фіцхелауров занадто чемно, але в тон же час хазяйновито порався коло неї. — Ваша фамилия — разрешите? Аудиторія прикипіла до парт і не дихала. Жінка ще більше зашарілась і ледве чутно прошепотіла: — Шигорина... —
Пажал-ста, товарищ Шигорина... Будьте ласковн — голову немножко левее й
назад... нет, нет, только немножечко назад. Разрешите я вам поправлю. Фіцхелауров, як хірург, цупко взявся за жіночі скроні й покрутив. Жінка слухняно вертіла головою. — Больше подайте грудь... Вот так. Прекрасно. Прекрасно. Будьте любезны — в такой позе. Фіцхелауров пильно оглянув жіночу позу ще раз і тоді обернувся до парт: — Начинаем, товарищи! Пажал-ста... Студійці
нерішуче почали малювати. Їхні руки непевно виводили контури гарних
плечей, волосся, а жінка вже заспокоїлась і поволі призвичаїлась до
своєї пози. Її чорне розпущене волосся, перев'язане позаду стрічкою,
важко падало за спину, але одне пасмо одірвалось і лягло на грудях.
Жінці це, очевидно, подобалось. Вона крадькома глянула на нього, неначе
перевіряла, яке це може справити на глядачів враження, і тоді цікавим,
досвідченим оком прожогом пробігла по студійцях. Фіцхелауров знову підійшов до неї. — Сколько времени вы сможете так выдержать? Жінка зніяковіла й поспішно відповіла: — Нет, нет, пожалуйста... Я папрашу атдахнуть, кагда устану. Фіцхелауров
почвалав до парт виправляти студійські вправи. Горобенко присів на
стільці під стіною коло плакату. Жінка спинила на ньому чорні цікаві
очі, й Горобенкові здалося, ніби вона, злегка кокетуючи, мотнула плечем.
Їх погляди раптом близько зустрілись, і жінка мов опеклась, не витримала, перевела очі на поміст. Але
тепер Горобенко знав уже, чого він прийшов сюди. Сюди треба було
прийти. Треба було глянути в ці чорні очі, в саму їх порожню глибінь,
щоб зненавидіти. Так — зненавидіти! Тобі, як інтелігентові, Костику,
бракувало саме ненависті, тої святої ненависті, без якої нема великої
любові. Але тепер вона буде в тебе. Буде! Ось перед тобою ніжна пелюстка
реакційної лілеї. Ти пригадуєш її? Вона теж маленький, але виразний, як
самоцвіт, уламок з твого минулого. Пам'ятаєш: гусарський полк у цьому ж
місті, паради, хвацькі офіцери, бали на Новий рік та Великдень і
маскарад на водохреща. Ти того не бачив. Тільки знав про те. Чув. А ось —
повітове кіно, де щотри дні буває зміна картин. «Видовая, драма, комическая». Де
вся зміна в тому, що — або «прекрасная видовая», або «жуткая драма»,
або «сильно комическая». І так кожні три дні. І знову, і знову.
Пригадав, Костику? Це твої гімназіальні роки. Тоді ще ти не знав Наді. І
ось ти, маленький, соромливий гімназистик, з кутка фойє коло дверей до
третіх місць віддалік вдивлявся в чорні каракулі й широкі криси під
страусовим пером. Ти міг дивитись тільки на криси, бо ті чорні очі
ніколи не дивились на тебе. Коло них тихенько дзвонили остроги,
поблискували гусарські погони, і то для них були погляди і усмішка
чорних очей. І одного разу, саме в цьому ж кіно, коли виходили з
сеансу, пані в каракулях впустила редикюля. Ти прожогом метнувся долу,
схопив тремтячими дитячими пальцями редикюля й подав. Тоді єдиний раз
чорні очі на хвилину подивились на тебе і ласкаво посміхнулись, мов
кинули тобі «на чай». То тільки єдиний раз... І ось зараз ці очі
вдруге подивились на тебе. Але ти бачиш добре й сам: то не є недосяжна
царівна чорної мрії, як видавалось тоді в кіно. Це офіцерша. Це власниця
дорогоцінного краму — прекрасного тіла й чорних очей. Поза цим у неї
нема нічого. Коли хтось націоналізує цю її останню власність, вона буде
дуже відразною жебрачкою. Просто шльондрою. Миша Чернишов, далебі, мав
рацію не турбуватись за їхнє самопочуття в позі натурниць. І ця
гарненька дика кицька в наших свійських радянських умовах прекрасно
знає, як котирується на життєвій біржі ціна її краму. Так, так. Ось. Жінка
справді вже цілком оговталась і вже без усякого сорому й ніяковості
позувала. Іноді вона мимоволі за звичкою поправляла на скронях своє
пишне чорне волосся, і тоді легко здіймались угору рівні виточені руки,
випинався гарний лікоть і ледве помітно чорніли темні плямки під
пахвами. Це впливало на авдиторію. Вона почала сопти, тихенько,
крадькома перешіптувалась, але зрештою малювала вже жваво і старанно.
Дехто підпускав навіть дотепи. Жінка з робленою стомою, млосно
одкидала голову, тоді хвилювались трохи її груди, і після цього, вже
переможно, з ледь помітною усмішкою, вона гуляла очима по студії, поки
не натрапляла на Горобенка або Фіцхелаурова. Тоді вона знову удавала,
ніби ніяковіла й соромилась. Горобенко з огидою подивився ще раз на її
лице й подумав: «Через три сеанси вона почуватиме тут себе, як удома.
Вона почне фліртувати з ким-небудь або навіть зв'яжеться з
Фіцхелауровим. Коли не фактично, то принаймні в психіці, в потенції —
це, по суті, справжня повія». Горобенко злостиво посміхнувся: «Ось вона, ця «блакитна кров»!» Фіцхелауров поміг жінці накинути халата. — Спасибо. На перами раз достаточно... Вы устали?.. Пожал-ста... Він подав їй руку зійти з помосту, й жінка граціозно віддалилась за ширму. Коло дверей кімнати крикнув комендант Колька Носов: — Аглая Кононова! Ваша черга. Виходьте. Знову
за ширмою зашаруділа сукня, похапливо затріщали кнопки і далеко раніш,
ніж на це сподівалась авдиторія, з-за ширми вийшла друга жінка. Вона
ступила крок до помосту, але раптом, ніби опам'ятавшись, розмашисте, як
чорні крила, одкинула халата і гола гордовито вийшла на середину
помосту. Ця не ніяковіла й не соромилась. Вона закинула назад голову
і зухвало, з викликом дивилась уперед, кудись крізь стіну, понад
головами студійців. Каштанове волосся хвилясто бігло її тендітною спиною
і лисніло, посріблене, проти вікна. Її довгі вії трохи ховали блакитні
великі очі, але з тої вогкуватої сутіні горіло стільку гніву, стільки
ненависті й зневаги, що навіть Фіцхелауров трохи спантеличився. Він
стояв між нею і партами і розгублено тер свої пухкі, як із тіста
виліплені, долоні. Студійці простодушно пороззявляли роти й, вражені,
дивились на натурницю. Жінка злегка мотнула головою і її маленькі, мов різьблені, вуста незадоволено ворухнулись кутиками. — Я гатова! Что прикажете? Це
збудило фіцхелаурова й повернуло його до звичайного стану. Він моторно
закрутився коло помосту, ставлячи дзиглика, одніс для чогось свої папери
з помосту на лутку, наче вони могли затулити жінку перед студійцями, і
заходився її садовити. Горобенко не чув уже його постійних
професійних фраз. Ця струнка жінка своєю справді надзвичайною оголеною
красою майже сліпила очі. На її голу прекрасну постать важко було
дивитись і в той же час страшенно тягнуло дивитись. Було щось сильне в
цій красі. Сильне й жорстоке. Фіцхелауров, як і до першої, простягнув до її лиця руки: — Немножко левее... разрешите, я поправлю... Жінка легким рухом долоні спинила його. — Нет. Я сама... Жінка сказала це просто, але так твердо, що руки Фіцхелаурова одразу ж упали долу, мов по них хтось зненацька різонув стеком. Фіцхелауров зійшов з помосту і впалим, глухим голосом запобігливо промовив: — Кагда устанете, будьте любезньї, скажите... — Пажалуйста. Жінка,
мов прип'ята, застигла на дзиглику в указаній позі. Її руки міцно
держались за край дзиглика, пружні, майже дівочі груди випнулись наперед
до студійців, і очі лягли десь угорі на карнизі. Жінка сиділа цілком
спокійно, вона навіть ніби сумлінно виконувала вказівки Фіцхелаурова,
але в усій її позі, в тому кинутому далеко понад людей, що її оточували,
погляді було стільки незалежності і зневаги, що здавалось, то сидить не
ув'язнена звичайна офіцерша, а то — якась королева із тьми
середньовіччя, що зараз наказуватиме своїм джурам і челяді. Воно,
проте, так і було. Ця жінка, прикута до своєї пози на дзиглику, скоро
вона з'явилась, одразу ж опанувала авдиторію. Вона схопила її тонкими
мармуровими пальцями з перламутром маленьких нігтів і боляче притиснула
до дзиглика... Ніхто з студійців не малював. Тільки два літніх робітники
почали мляво зарисовувати її чоло, але з того нічого путнього не
виходило. На чоло впав од вікна відблиск, але ввижалось, ніби то горить
зоря і жінка зовсім не гола, а вбрана в тонку коштовну туніку. Ніхто не
помічав її наготи. Студійці з побожністю дивились на її лице, і очі
їм туманились, пойнялись сумом, заволіклись безвихідною тугою. Багато з
них бачило гарних і поганих жінок. Вони голубили тих жінок, цілували і
брали. У вічному потоці днів ті жінки загубились, стерлись, як стара
чорнильна пляма. Але такої жінки ніхто з них не бачив. Ця жінка
вимотувала з самого споду їх зім'ятих в ешелонах революції душ забуті
казки давно померлих бабусь про королівен, тридев'яті царства,
жар-птицю... Ця жінка справді — з казки. Вона сидить перед ними
зовсім гола, але ніколи-ніколи це чарівне тіло не належатиме жодному з
них, навіть усмішки, навіть лагідного погляду не вирвати з її міцно
стулених уст і одкритого, готового змагатись білого чола. Цю жінку можна роздягнути, але зігнути, кинути долу — ніколи. Вона прийшла для них із казки, з небуття і піде туди ж. Ця
краса, це найкраще з усіх минулих розтрощених літ, належить не їм. Це
тіло віддавало свої божевільні пестощі тому, кого вони, сміючись і не
помічаючи, розтоптали. Хто ж знайдеться, звитяжець дужий, що приборкає
цю жінку? Хто підійме і покладе до кишені, як своє, цей безцінний
діамант, що лежить, дратуючи, перед голодною юрбою! Було тужно дивитись на цю гордовиту, незламну красу. І було кривдно і боляче... Фіцхелауров
не важився порушати цієї набряклої тиші. Він навшпиньки ходив помалу
перед партами і не вдавався до студійців. Тільки на зворотах він нишком,
як кишеньковий злодій, глипав на натурницю й думав: «Вот бы с кого
рисовать боярыню Морозову. Потрясительно редкостньїй зкземпляр!» Горобенко
почував себе зле. З його місця добре було видно її анфас і тверді,
трохи вогкі очі. Ще коли вона ступила на поміст, він подумав: вона йде,
як на ешафот. Так ішли, мабуть, за французької революції найкращі
останні згустки прогнилої аристократичної крові під гільйотину. Це
запеклий ворог. Завтра, коли б повернулись їхні, ця тендітна рука з
прозорими блакитними жилками владно показала б цим студійцям дорогу до
шибениці; ці ніжні пальці стискали б парасольку, виколупуючи очі
полоненого. І ці великі глибокі очі тоді б уже напевно засміялись. О,
вони засміялись би! Але якби ж то!.. Горобенко зловтішне дивився на натурницю, але було разом із тим неприємно, щось гризло в грудях, щось заважало Горобенкові. Він глянув на крайнього студійця, що в забутті тримав над папером олівця, поринувши очима на поміст, і одвернувся. Треба
було б нарешті припинити цю комедію з натурницею і насамперед змістити к
чорту Фіцхелаурова. Він зовсім непридатний. Але як вийти з цього
одубіння — Горобенко не міг добрати способу. Він сам став якийсь малий,
низенький і зовсім не адміністраційний. Жінка стомилась сидіти в
одній позі і ворухнулась. Горобенко почув, як авдиторія ту ж мить
стрепенулась і знову завмерла. Фіцхелауров спинився край парт і щипав
собі волосинки на підборідді. І раптом гучно грюкнув пюпітр. Жінка сиділа спокійно в тій самій позі. Лунко
застукотіли важкі каблуки по підлозі і зарипіли набучавілі солдатські
чоботи. Худий, трихи схвильований червоно армієць човгав до Горобенка.
Він поволі, мнучись, перетягав від кроку до кроку свої ноги, ніби умисно
хотів розтягнути час, заки він дійде до Горобенка. Нарешті підійшов,
винувато забігав очима, почухав за потилицею. — Товарищ
заведующий... — Червоноармієць нахилив до Горобенка покошлану голову і
півголосом: — Как-то неспособно с знтими рисовать... гляньте, — він
показав головою, — человек, понимаете, не в себе сидит... Да й нам тоже
как-то... Все ж человек, дышит, вишь... Горобенко вороже глянув червоноармійцеві в вічі і грубо спитав: — В чому річ? Що, власне, ви хочете?.. Червоноармієць знову почухав за потилицею: — Как-нибудь бы нам других прислали... Попроще, што ли... Мов хто вдарив Горобенка. Він прикусив губу, звівся на ноги й майже крикнув: — Не ваше діло!.. Не подобається — не йдіть! Ніхто вас сюди не тягне... Червоноармієць одвів набік голову і соромливо переступав з ноги на ногу: — Да я тольки так... не серчайте... До них поспішно йшов Фіцхелауров дізнатись, що трапилось.
XX
Розмірене
і тихо коливались попереду дві труни. Нахиляться трохи ліворуч, а потім
перехиляться на другий бік. Потім ще раз ліворуч і знову — назад. Чорні
й червоні прапори, як зморене в боях отамання, тихо сунули за трунами. І
під їхнім наметом ніби легше й затишніше було пливти двом небіжчикам в
свою останню подорож. Попереду довгий ряд вінків. Простих,
благеньких вінків. З ялинки і польових квітів, перев'язаних червоними
биндами. Ті бинди журно спадали долу, мов лишали за собою червону
доріжку. А зараз за трунами — верескливе голосіння запнутої в чорний
шарф Фролової і тихенькі, ніби боязкі, схлипування згорбленої і якоїсь
напрочуд маленької старої матусі Чернишова. Понуро й мовчки йшли партійці за трунами. Йшли не рядами, а поплутаним, збитим натовпом. І не було їм на вустах слів, не було пісень, не було монотонного скавуління похоронного церковного дзвону. Важко
й тихо тупали ноги в поросі і тільки оркестр за прапорами сумними,
опалими акордами тужив у жалобному марші. І в тих акордах, як струмки у
великій ріці, злилися думки, слова і співи окремих партійців. Злилися й
несли свої каламутні, журні води кудись далеко, далеко за сині обрії
буття... І було дивно бачити себе натовпом серед чужих і байдужих
старосвітських домів повітових, і були нестерпучі нахабно-цікаві погляди
обивателів. Горобенко бачив це все не одразу. Воно спочатку
проходило зором крізь очі, шпорталось у мозку і вже потім лягало
липкуватою, тепленькою парою. І тоді було видно: стоять коло воріт ці
обивателі і вивалили очі на процесію. Вони не від того щоб послухати
духову музику, і їм хочеться добре роздивитись, як ховають
по-комуністичному двох забитих. Їх багато, і натовп партійців серед них — як жменька Колумбових морців на американському суходолі серед тичб дикунів. І ще видно: Дехто
з них не покидає процесію і вистрибом забігає наперед, щоб побачити
комуністичну матір і дружину. Їх дивує маленька, зсохла, як сухе
бадилля, матуся Чернишова. Їх, певно, вона навіть розчаровує: адже це
звичайна стара мати, як і мільйони інших матерів, що тихо й покірно
побиваються за своїми дітьми. Вони незадоволені, і ось двоє якихось уже
зовсім близько підійшли до трун і стають навшпиньки, щоб подивитись в
обличчя мерців. Горобенкові видавалось це за образу небіжчиків. Гримнути б щодуху на них, цікавих, розігнати б по їхніх мишачих норах! Там
же попереду, в тих двох трунах, лежать перші жертви останньої сутички
партії з ними. Там — Миша Чернишов і Фролов... Це ті найкращі, як казав
Зіверт, що їх послала партія на село. Трупи покрито червоною китайкою, і
лиць обивателям, на щастя, не видно. Але Горобенко знає, — він бачив ці
закривавлені трупи на возах, коли їх привезли до військкомату, — в
Чернишова одірване праве вухо й синьо-бордовий басаман через чоло, у
Фролова — в одному оці кривава яма, а в другому — жах. Те око востаннє
бачило навколо себе тільки ворогів. Запеклих, хижих, розлютованих. На ті
лиця неприємно було дивитись, і разом із тим вони вбирали в себе живі
очі. Але ті тортури, ті жахливі муки тіла минули вже, і трупи
спокійно лежать у трунах, мов спочивають після важкої праці. І хочеться,
щоб не Чернишов лежав тепер там, а ти, і хай плачуть так само сурми і
стиха поміж себе перешіптуються прапори... І хай не буде нікого
стороннього, нікого чужого. Навіть цих червоноармійців з карроти, що
йдуть позаду, — не треба. Хай на цю таємну, величну раду життя і смерті
прийдуть тільки свої, тільки ті, що їх злютувала в живий крицевий ланцюг
гаряча, молода кров... Коли процесія наблизилась до кладовищенської
брами, підсліпуватий ветхий сторож за звичкою поспішив на дзвіницю
привітати мерців дзвонами. Глухо, по-замогильному, на низенькій
дерев'яній дзвіниці вдарив дзвін і розтанув між соснами. Потім — другий,
тоненький, третій ще тонший, четвертий — дискантова струна і знову —
глуха, тягуча октава... Бом... Бем... бім... ді-інь... бо-ом... Справжні куранти смерті. Хтось вихопився з натовпу і прожогом побіг зупинити дзвонаря. Мерщій би припинити цей глум над трупами товаришів! І тоді знову заридали сурми. Незвичайно
і дивно було старому кладовищу прийняти раптом цей великий натовп
комуністів з прапорами. І старі, з облізлою фарбою, хрести знітились і
ніби ось зараз же пошкандибають геть по своїх чорних закутках. І стрункі
молоді сосни застигли здивовані, мов налагодились слухати промови. Знайоме старе кладовище. Ті ж самі стежки поміж могилками, тільки тепер вони заросли моріжком і де-не-де — безсмертники. Безсмертники на кладовищі! Це цікаво збіглося: льох кісток і тіла, що гниє, а над ним — безсмертні квіти!.. Але
революція зачепила й кладовище. Розгнузданим мустангом вона пролетіла
понад безсмертниками, і ось лежать долі перекинуті хрести, побито
кам'яні надгробки і з овалів тих надгробків видерто фотографії їхніх
небіжчиків. Руїна. Прах. І це добре. Зруйнувати б усі кладовища,
щоб ні одне з них не нагадувало минулого! Бо кладовище — не тільки тут.
Хіба оте повітове місто, що розляглось ліньки позаду, не кладовище теж?
Там же кожний куток увібрав у себе минуле і стирчить перед очима — чи
свідком, чи німим докором... І цей надгробок, що край дороги, він теж
відтіля — з того, що поховано в місті. На цьому надгробку напис — Кость
його пам'ятає: Но одна лишь тебя Не забудет душа — Твоя мать. Никогда, никогда. Горобенко умисне підійшов до надгробка. Так, слова ці є ще й досі, тільки вони почорніли й запорошились. Так
само вп'ялась у далеке небо своєю верхівкою сосна, і блакитне небо
крізь гілля дивиться лагідними очима, наче посміхається, заплакане. А
фігура надхненної дівчини, що вічно шепоче коло надгробка молитву, тепер
забруднена, і її білі мармурові уста хтось старанно розмазав червоним
олівцем. Розмальовуйте ж ці пам'ятники людського лицемір'я і брехні,
ви, юні, зухвалі, невідомі руки! Трощіть ці нікчемні старі хрести і
розтоптуйте могилки! Не треба кладовищ. Хай залишиться тільки зелений
спокій сосон. А більше — нічого... Ями викопано осторонь від
могилок, там, де вільно ростуть молоді сосни, де трунарі не копали ще
землі. Коли наблизилась сюди процесія і вже видно було свіжі ями, всі
якось чудно заворушились. По натовпу промайнув ледве чутний шелест,
натовп збився купою, але то на хвилину. Відтак повільно живим товстим
обручем оточили ями... Перший промовляв Кричеєв. Казав голосно, не
запинаючись, не шукаючи слів, але було щось у його словах офіційне,
сухе, ніби за тезами. А вкриті червоною китайкою труни стояли тут ось,
край ям. І тепер виразніше почувалось, що в цих трунах лежать Миша
Чернишов і Фролов. І було неймовірно, що вже нема Чернишова, що вже не
засміється він, не скаже своє «гади повзучі», не загоряться дитячими
вогниками його очі. Там, у труні, під китайкою лежить тепер спотворене
чуже лице. Ті два трупи — страшні і в той же час занадто близькі. То
були трупи не Фролова з міщанськими звичками і не п'янички легковажного
Миші Чернишова, ні — то лежать жертви за одне спільне діло. Може, тіло
не витримало і були передсмертні благання, каяття і стогони, а може, їх і
зовсім не було... Смерть викреслила їхні хиби, і організація ховає двох
рідних, любих товаришів. Через це тісніше туляться одне до одного плечі
і натовп комуністів дивиться на трупи одним спільним печальним оком. Із гущі людського одягу просунувся наперед Зіверт. Іще більше нашорошились сосни, коли залунав його чіткий, грудний голос. —
...Ми були, товариші, занадто м'які, занадто гуманні. Тепер нам дорого
доводиться платити за нашу м'якосердність. Тут — наші товариші. Ще так
недавно ми бачили їх між себе; тут ті, що їх ми першими послали на наші
форпости. Що з ними зроблено!.. Гляньте!.. Зіверт простер наперед
руку й нахилився до трун. Одна мить — і здавалось, що Зіверт зірве
китайку й покаже жахливі потемнілі лиця. Стало зимно й хотілось зупинити
Зівертову руку: не требаї.. Але Зіверт знову випростався і тоді кинув до натовпу: — Боротьба не скінчена! Боротьба триває далі. За одного — десять їхніх, за смерть — смерть!.. І мимоволі повторив до себе Горобенко: за смерть — смерть! Повторив і замислився. Останнім
вийшов до трун Дружинін. Хотілося йому сказати про забитих товаришів,
сказати, що вони виконали свій обов'язок, що їхнім шляхом підуть тисячі
комунарів, але слова стали важкими і не підняти їх, не подужати горлові.
Дружинін м'яв пальцями свій замусолений кашкет, і з уст упали зовсім не
ті слова: — Товарищи!.. братщд дорогие... прощайте, товарищи... І раптом збоку тихенько заплакала стара Чернишова: — Миша... Мишенька мой... Смночек ненаглядный... Дружинін притиснув до грудей кашкета, махнув рукою і зник у натовпі. Але сліз не було. Вони поллялись десь усередині, із серця. Підняли
труни й тихо спустили в ями. Тоді несамовито закричала Фролова і
шарпонулась за труною. Над головами рвонув салют. Ще раз... І коли впав
на трупи перший налопатник землі, тоді, одмахнувши стару кладовищенську
церкву, похилі хрести й сосни, з сурм бадьоро і переможно вдарили
розкоти «Інтернаціоналу», і полетіли вони через лани до далеких
мовчазних сіл, як пісня перемоги, як гімн вічного, невмирущого життя... І вдруге з'явилось Горобенкові те, що колись уже спало раз на думку: смерть не годна перетнути вічного калейдоскопа життя!.. Треба
тільки намацати в собі той архімедів важіль, той стрижень себе самого й
цупко держати його в руках. Тоді буде інше, прекрасне життя і проста,
логічна смерть. Проста, як у того японського солдата, що на розстрілі,
посміхаючись, віддає рукою шану своїй власній смерті. Але: за кров —
кров, за смерть — смерть! І це сказав не Зіверт отут, а я. В ями
важко падали свіжі брили землі, а навколо, вгору, до неба, звелись на
струнких стовбурах кладовищенські сосни. Зелені, молоді.
XXI
З
обивательських поглядів — сторонніх, безпартійних, усмішливих у
кулачок, з шепотінням на вухо сусідові, і з того, як поспішно розходився
й порожнів базар, і, нарешті, з того, як верхи на коні промчав до
парткому повітпродкомісар Дробот — з того всього Горобенко збагнув, що
щось трапилось. Він вийшов з культвідділу радпрофу й налагодився був
простувати до ком'їдальні, але розпечене липневим опівденним сонцем
повітря було неспокійне. В ньому причаїлось . і важко дихає спітніле —
щось вороже, щось єхидне й пристрасне. Горобенко повернув ліворуч і
пішов до парткому. Він хутко перейшов зарослу шпоришем площу коло
собору, де стирчать сухі деревця майбутнього соціалістичного парку і
стоїть незакінчений п'єдестал пам'ятника жертвам перших жовтневих боїв,
коли до нього збоку надбіг Радченко, — Ви до парткому? Оголошено
казармений стан... Радченко розхристав до волосатих грудей сорочку, з
його поголеної голови текли цюрки поту, він утирався рукавом і
відсапував ядуху. Горобенко зупинився, щоб дати Радченкові передихнути, й спитав: — Що, власне, трапилось? Радченко здивовано глянув на нього: — Хіба ви ще не знаєте? — Нічогісінько. —
У Козіївці — банда. Шість верст від міста... Забито трьох і Гарасименка
з Хведорівки на дорозі... В лісі знайдено його одрубану голову... У
парткомівському дворі вже було людно. Стояло багато озброєних,
промайнула і зникла в дверях зашнурована ремінцями постать Нестеренка.
Щось наказував комусь Дробот. Ходила між групами й мовчки прислухалась
до розмов стурбована Славіна. На східцях сидів з рушницею Дружинін і
стомлено покурював «козину лапку». З вулиці надходили нові партійці. Не
треба було й розпитувати. З уривків розмов, із окремих слів, із
внутрішньої серйозності всіх, що її не міг розбити чийсь сміх,
Горобенкові стало одразу все відомо. Міська організація переходить
на казармений стан. Всі партійці мобілізовані. Банда може відважитись
наскочити навіть на місто. Але треба вирвати в. неї ініціативу. Каррота й
частина партійців складають загін, що вночі має захопите Козіївку.
Решта охороняють місто. Горобенко зійшов на другий поверх до кабінету Кричеєва. Кричеєв
радився про щось із заворгінстром і Нестеренком. Збоку стояв з наганом
на поясі і карабіном за плечима Попельначенко. Він уважно слухав. Горобенко підійшов до Кричеєва. — Я маю до вас, товаришу Кричеєв, пару слів. Кричеєв незадоволено одірвався від розмови й повернув до нього шкельця пенсне. — Що таке? — Я хотів би вам особисто це... Попельначенко здивовано глянув на Горобенка. У Кричеєва на чолі збіглись дві глибокі зморшки. Він устав з-за столу і заклопотано пішов з Горобенком до вікна. — У чому річ? Я слухаю... Горобенко пильно подивився Кричеєву крізь його пенсне в вічі, помовчав хвилину, а тоді твердо сказав: — Я прийшов вас просити, власне, не просити, а вимагати — пошліть мене з загоном у Козіївку... Кричеєв високо підвів брови, а потім підозріло прищулив очі: —
Чому ви так — я не розумію — ставите питання? Люди потрібні й тут.
Місту теж загрожує небезпека. Горобенко настирливо повторив: — Пошліть мене в Козіївку. Ну, це так треба!.. Мені треба. Розумієте? Кричеєв потер рукою щоку і, наче побачив у Горобенкові щось нове і незнайоме, уважно подивився на його лице. —
Я, розуміється, нічого не маю проти. Коли ви хочете — прошу, я скажу
Нестеренкові записати вас. Горобенко з притиском промовив: — Так, я хочу! Кричеєв
повернувся до столу, а Горобенко пішов до дверей. Він чув, як позаду
всі зрушили з місця й шепотіли до Кричеєва. Горобенкові муляв спину
допитливий і гострий погляд Попельначенка. Хотілось обернутись на той
погляд, але Горобенко стримався й вийшов у двір. Коло Дружиніна крутилась Славіна. Вона казала йому пошепки: —
Я не понимаю, ну зачем же й женщин на казарменный? Не будем же мы,
действительно, стрелять бандитов!.. Дружинін знехотя відповів їй: — Это же для вас лучше. Ведь если мм все вместе, то все-таки как-то вернее, да и вообще... У двір в'їхав з двома возами Завальний. Він привіз яловичину на харч партійцям і тютюн. На
поріг вийшов зашнурований Нестеренко. На голові низенька кубанка, коло
ніг зліва — козацька шабля, справа — одрізай. Він увесь виструнчився,
ніби підріс трохи. Лице серйозне, голос різкий, командувальний. — Хто ще не получив винтовки — взяти в оргістрі. Славіна несміливо запитала: — Й женщинам тоже? Нестеренко, не дивлячись на неї, сердито відповів: — Да, да! Сказано — усєм. Нестеренко по-військовому повернувся на каблуці й зник у дверях. Рушниці
роздавав Гольцев. Після тої анкети з парткомівською характеристикою до
губернії, Горобенко не помічав якось Гольцева. Він ніби зник із міста.
Гольцев ретельно перераховував набої, обережно брав із кутка рушницю, з
хвилину оглядав її всю від ложа до мушки, мов милувався з неї, і тоді
вже віддавав партійцеві. — Прошу. Вона не заряджена. Гольцев
одразу, тільки-но Горобенко увійшов, помітив його, мов спеціально чекав
на нього. Він радісно скинув чомусь кепку, поспішно накинув на обличчя
свою машкару усмішки й привітався, як із давнім знайомим. — А-а!..
Товариш Горобенко! Прошу, прошу... Горобенко стримано відповів на
привітання. Гольцев вибрав чепурненьку кавалерійську рушницю й подав
Горобенкові. — Оця буде добра для вас. Вона легенька. А підсумок є у вас?.. Почекайте. Я зараз пошукаю. Тут я приховав один для вас. Гольцев
підставив стільця й поліз нишпорити на шафі під паперами, а Горобенкові
знову неясно було: «Чого він до мене так липне?..» Гольцев старанно повкладав у підсумок обойми набоїв, зав'язав мотузки й передав Горобенкові: — Тепер усе. Прошу. Він прищулив око й шепотом поспитав: — А вас куди — в Козіївку чи тут залишитесь? Горобенко холодно сказав: — Не знаю. Гольцев нахилився до Горобенкового вуха і, бризкаючи слиною, зашушукав: —
Я побалакаю з Попинакою, щоб вас тут залишили... Горобенко стрепенувся,
гостро глянув Гольцеву в вічі (Гольцев знову накинув на обличчя
машкару) і грубо одбив кожне слово: — Я вас зовсім не уповноважую просити за мене і, взагалі, прошу вас дати мені спокій! Гольцев винувато посміхнувся й задріботів пальцями в повітрі. — Ну, навіщо ж ви так, їй-богу!.. Я ж зовсім не для того... Горобенко вже не чув його. Він перекинув за плече рушницю й ступив східцями на двір. Коло
мурованої дровітні стояв у гурті партійців Дробот і розповідав якогось
сороміцького анекдота. Він масно посміхався своїми великими товстими
губами. Хтось заливчасто реготав. Трохи осторонь стояв Нестеренко й
мовчки уважно слухав. Десь за парканом пустували вуличні хлопчаки.
Вони перекривляли когось і викрикували несамовито «Інтернаціонал»;
раптом з-за паркану визирнула якась білява, кудлата, як у збоїнах,
голова, хитрі сіренькі очі лукаво прошмигнули по двору, зупинилися на
Нестеренкові, і тоненький дитячий голосок залився вихлястим дискантом:
Сидить Троцький на лугу Гризьот конськую ногу. — Што за гадина Совєцькая говядина!
Нестеренко
миттю повернувся по паркану. Кудлата голова зникла. Несторенко плюнув і
вилаявся. Дробот замовк і задер до паркану голову. За парканом знову
той же дитячий голосок дражливо затанцював:
Ех, да яблучко малосольноє! А совєцькая вдасть малахольная...
Нестеренко гнівно крикнув до когось: — Споймать пацана і вуші видрать! Від ганку озвався Дружинін: — Зачем же так, товарищ Нестеренко. Пацана нужно учить, а не драть. За парканом стало тихо. У
двір привезли кулемета й поставили коло ганку. Кулемет, мов не
розуміючи, кого саме йому треба заплювати, незграбно розкарячив ноги й
безглуздо дивився на старий флюгер, що на дровітні. Коло воріт заспівала
група комсомольців.
Ой у полі жито Копитами збито...
Сумний, тягучий мотив зненацька перетнувся й застрибав уже веселим приспівом:
Під білою березою Козаченька вбито...
Горобенко
прислухався до пісні. Вона була незвичайна для парткомівського
подвір'я. Та наче хтось умисно заніс її сюди з колишньої «Просвіти» чи
теперішньої сільської школи. З парткому вийшов, упоравшись з харчами, Завальний. Він почув із ганку пісню й підтягнув розстроєним, як клубне піаніно, басом:
— Ой, убито, вбито, Затягнуто в жито...
І пісня знову зраділа чомусь, засміялась недоречно:
Червоною китайкою Личенько покрито...
«Чудна наша пісня, — подумав Горобенко і закурив цигарку. — Вона і
тужить, і сміється разом. Чудна, як і вся наша химерна історія, що
почала Хмельниччиною, а кінчила «отечеством» та «Енеїдою»
Котляревського, прокинулась у дев'ятсот сімнадцятому — і пафос свого
відродження обернула у вишиваний фарс... Чудернацька наша історія...» — Комунари, стройся! — то скомандував серед двору Нестеренко. Безладно
шикувались партійці, збиваючись, двоїлись ряди. Горобенко поправив на
плечі ремінь від рушниці й задоволене потяг продкомівського тютюну. Нестеренко по-командирському пройшов очима по рядах, але, дійшовши до Горобенка, його очі спинились і недобре блиснули. — Ти што ж? Горобенко не зрозумів: — Що таке, товаришу? Нестеренко ступив до нього крок. —
Папиросу — вон! Раз скомандувано «смирно», значить, никакіх папирос. В
строю стоїш!.. — Сердито й ображено кинув він до Горобенка й одійшов. Горобенко,
як невинно покараний хлопчик, не змігнувся нічого відповісти. Він
несвідомо викинув зараз же цигарку, мов вона опекла його, і стояв
червоний аж до вух. І тільки коли Нестеренко почав читати на правому
крилі наказа, Горобенкові приском ляпнуло в мозку: «Фельдфебель!
Справжній фельдфебель! — І тоді запекло в грудях і хотіло вирватись на
вуста: — Чому ж я йому нічого не відповів! Треба ж було одразу...» З правого крила читав далі Нестеренко: — ...Соловйов, Букрабо, Панасюк, Горобенко, Колот — ці товарищі одправляються з карротою в Козіївку. Два шага впірьод! Горобенко
ступив з іншими на два кроки і раптом почув на собі збоку чийсь пильний
погляд. Він повернувся ліворуч і глянув. На ганку, обіпершись на
одвірок, стояв Попельначенко.
XXII
Виступили об 11-й уночі. Попереду загін комунарів, позаду два вози з кулеметами, далі — каррота. Ніч
темна і сторожка тиша тримають повітове місто в чорних лапах. Місто
спить, і не шелесне на дереві жодний листок, не гримне жодна хвіртка.
Тільки над головами вгорі, на темно-зеленому небесному безкраї, точиться
своє невідоме, холодне життя. Там, на безкінечному Чумацькому Шляху,
зриваються зоряні метелиці, мчать шалено небесними просторами, потім
гаснуть, розсипаються на дрібні золоті сніжинки і тоді вже спокійно
виблискують на поламаному Волосожарі або на Возі, що повис серед неба
закинутою каструлею. І дивно бачити на холодному небі ті завірюхи, коли навколо ще серпнева ніч. Йшли
мовчки знайомими повітовими вулицями. Твердо одбивали кроки, як старі
муштровані солдати. Важко відрізнити окремих людей. Вони всі зараз
однакові. І Завальний, що йде поруч, і Дробот у передньому ряду справа, і
ця жінка, що ліворуч штучно збільшує свої маленькі кроки, щоб не
відставати від чоловіків. Хто вона така?.. Це ж завжінвідділу,
Леонтьєва. У неї при боці кобура з бравнінгом, а за плечима маленький
австрійський карабін. Кепка з стриженою головою нахилилась трохи долу:
вона стежить, щоб іти в ногу з товаришами. І знову незрозуміле було
Горобенкові: відкіля в них ця воєнщина? Леонтьєва — недавня робітниця з
тютюнової фабрики великого міста. Для неї воєнщина мусила б бути
огидною. І поруч із тим — Леонтьєва умисно вигинає всередину спину,
випростовує груди, наче це їй здавна вже притаманна військова виправка. «Я
все ж таки їх зовсім ще не знаю... — подумав Горобенко. — Може, кінець
кінцем у цій воєнщині, в Несторенкових ремінцях, у Несторенковій, кажучи
просто, фельдфебельщині і є свій незрозумілий сенс... Може, це тільки
мої інтелігентські упередження не дають мені змоги перетравити це все як
цілком звичайне, потрібне й неминуче... Хто зна, може...» Збоку,
осторонь від загону, на сірій дебелій кобилі їхав Нестеренко. Він
грузько сидів на кобилі, мов вріс у неї. Ніч накинула на них темне
напинало, і через те Нестеренко і його кобила видаються здалека як
велетенський силует чорного центавра. Горобенко напружував зір, щоб
краще роздивитись їхні обриси. Було своє особливе відразне задоволення
вдивлятись у ту Несторенкову постать, уявляти собі деталі його темного
лиця з тонкими порепаними губами й маленькі зеленуваті очі під навислим
чубом. Тільки ніяк не давалось утямки — як цей тугий вузол фізичної сили
може так сильно впливати на дорослих, розвинених людей і мовчки, мов на
налигачі, вести їх, слухняних, туди, де треба тільки самої цієї
фізичної сили? Що б там не було, а й ти, Костю, скорився цій силі, вона
зламала тебе ще там, у парткомі, з цигаркою, і поведе тебе туди куди
схоче. Проходили повз останні хати передмістя. Тут повітове місто
скидало вже з себе панське убрання й поволі розсупонювало селянського
очкура. Неподалеку на пагорбі розчепірив довгі руки мовчазний,
насуплений вітряк, немов шикав комусь позаду заховатись у полі. Позаду
на вибоїнах рипіли два вози з кулеметами. Нестеренко спинив кобилу,
щоб почекати карроту. Зовсім близько коло нього пройшов Горобенко.
Здавалося, що він навіть роздивився Нестеренкові очі — вони холодні, як
оливо вночі, але різкі, з хижим відблиском. Хотілось глибше глянути
Нестеренкові в вічі, щоб збагнути їх силу і вирватись з-під неї.
Горобенко подумки промовив до себе, упевняючи: «І зовсім не те, що «він
веде», а насамперед я сам іду туди. Я сам вибрав собі це і йтиму до
кінця. І я прекрасно розумію, куди йду. Я йду ліквідувати банду. Я йду
разом з Попельначенком, Дроботом, Леонтьєвою стріляти або навіть і
розстрілювати тих осатанілих селюків, що в ім'я свого засіка й химерної
«неньки» нищать нас. Це те, чого, власне, я давно вже сам хотів, і
Нестеренко тут — тільки збіг подій». Ішли дорогою край стерні. З-за
далеких хуторських хат виліз великий червонуватий місяць. Його зморщене,
натрудоватіле коло, як вид рахітичного немовляти, що допіру побачило
світ, плаксиво скривилось і не хотіло світити. Десь на стерні кричав
перепел. Загін комунарів ішов уже вільно, не додержуючись рядів.
Тільки Нестеренко їхав збоку на своїй кобилі у тій самій позі — чорний і
насуплений. Холодними краплинками падала на цівки рушниць роса, м'яко
шелестів під ногами втоптаний дорожній пил. Нестеренко знову зупинив кобилу й обернувся на сідлі. Оглянув загін і напівголоса хрипко скомандував: — Не курить більше! Командир карроти, Гвоздьов! Вишли сторожевоє охраненіє. З северо-южной сторони може буть удар... «Дурень! — сказав до себе Горобенко: — 3 «северо-западной». Не може відрізнити сторони. Теж «командир»!..» Але
востаннє зловив себе Горобенко і знову почав картати: «Це, Костю, теж
інтелігентщина! Гнила і нікчемна. Не в тому ж, кінець кінцем, річ, що
він не може відрізнити сторони, а ти можеш... А в тому, що... В чому
саме?» — нетерпляче запитав себе Горобенко. Здаля перед чорною
стіною лісу парувала туманами Ворскла. Місяць заспокоївся, виліз вище і
випустив долу своє кволе проміння. Злегка посріблились потилиці й
поблискували цівки рушниць. «В тому річ, Костю, що ти йдеш проти
села. Українського села. Того єдиного певного національного водозбору,
що ради нього засновував колись «Просвіти», був за інструктора
Центральної ради, тікав з директоріївським військом. Ти мусиш бити разом
з цими незрозумілими людьми саме в ту мішень, яку недавно будував
своїми власними руками, як певний щит. Ти мусиш розтрощити цю мішень на
тріски, спалити ті тріски, щоб не лишилось і сліду. Ти мусиш, Костю,
стріляти в позавчорашнього самого себе! Ось у чому річ...» Збоку тихо перешіптувались два комунари. Стукнулись цівками чиїсь рушниці. «Чи
ж вони розуміють це?.. — затаєно подумав Горобенко. — Але що це —
сумнів? Відкіля він? Дурниці! Його вже нема більше й не буде. Ти сам
його склав собі із старого мотлоху. Зведи ж це ще раз собі на очі і
розбий назавжди. Будь щирий, Костю. З собою можна бути щирим. В тобі
(саме чогось у тобі) збіглися ці дві сили і стали віч-на-віч. Від тих і
від тих. Ти прагнеш рівноваги, але це вигадки! Хіба їх можна
урівноважити? Адже за цими Попельначенками, Кричеєвими і Дружиніними
позаду стоїть Спартак, Мюнстер, Сибір, каторга, страйки і Жовтень, а
попереду — майбутнє і цикли світових хуртовин. А за тобою з учорашнім
національним союзом і «Просвітою» — поплутані мотузи зради, лакейства і
бутафорія побутового театру. Хіба ж можна зрівняти безмежні простори
майбутнього соціалізму з чотирма стінами своєї хати, де «своя правда, і
сила, і воля»!.. Твердо ступай тепер, Костю, вперед і бий без промаху.
Далебі, життя збудовано далеко простіш, ніж це морочить собі й іншим
голову маніжна інтелігенція. Бий просто й рішуче, як Нестеренко!..» — На мєстє... сто-ой! Загін
зупинився на середині узлісся. Ладнались ряди. Коли вже стали,
Горобенко нараз почув, як неприємний пронизливий нічний холодок
проходить крізь тоненьку сорочку й щипає спину. Було б френча захопити,
подумав Горобенко й злегка затупцював на місці. Від того холоду
наїжачились щоки і трохи тремтять щелепи: «Ну, що було б захопити
френча!» І раптом хтось позаду накинув Горобенкові на плечі
шкуратянку. Він обернувся й від несподіванки навіть подався назад. Перед
ним стояв Попельначенко й посміхався. Попельначенко сказав як близький
товариш: — Змерз, Горобенко? Це тужурка — тобі. В мене шинеля є. Горобенко зняв з плечей шкуратянку. — Ні, для чого ж це? Мені — нічого... Але Попельначенко вже нахилився набік і просував пальці в шинельні рукави. Буркнув сердито, навіть роздратовано: — Брось! Строїть там із себе ще... Одягай, і нікакіх гвоз-дєй! Позаду задзвенів командир карроти Гвоздьов: — Полрота, напра-а-во! Шагом марші Збоку захрипів Несторенко: — Комзвод, цеп'ю к лісу вперьод! Різко заклацали затвори рушниць, і поспішно затупали ноги. Було ніколи одмовлятись від Попельначенкової тужурки. Горобенко застебнув на комірі гаплика й зрівнявся з лавою. Хрускало
під ногами ломаччя, назустріч сунули кущі й дряпали руки. Кавалерійська
рушниця легко лежить у Горобенкових кулаках і коле темряву. Просто
перед лавою, як мур ворожої фортеці, — густий, похмурий гай. Він
нащулився й мовчить. Ніби хоче ближче підпустити лаву, щоб потім одною
чергою скосити враз. Ще крок наперед. Два кроки. Три. Густішають чагарі.
Ось зараз бризне гай огнем. Цю мить... Ось... Переступили зрубаний
стовбур. Ось перший височезний дуб. Він заплутався гіллям між зорями, і
чорний панцир стовбура зеленувате вилискує під місяцем. Дуб погрозливо
мовчить, мов вартовий на чатах. «Ах, чого він мовчить!.. Швидше б уже». Густо
посунули назустріч дерева. Лава вступила до лісу й прискорювала ходу,
майже бігла. Ліс стрепенувся й ожив. Пронизливо тріщав, ламався під
ногами хмиз, і боляче хльоскали по обличчю галузки. Темрява оповила гай,
і не видати лави. Але Горобенко відчуває її всю, кожний її нерівний
крок. Вона, як і Горобенко, хоче, щоб якось розрядилась ця неможлива
гнітюча тиша, але гай мовчить. Горобенко спіткнувся об якусь
карлючку й мимоволі підскочив. Він звернув трохи вбік, ступив два кроки
й... прикипів до місця. Перед ним долі жевріли вугольки... Хтось наспіх
присипав багаття землею, але не встиг загасити. Трохи осторонь тьмяно
вбирав у себе кволі вогники військовий казанок, а коло нього — зібгана
солдатська шинеля. Горобенко глухо сказав до лави: — Тут огнище і шинеля... В лаві зашепотіли й спинились. Тріск на хвилину замовк. Горобенко
гаряче дивився на вугілля, що сумно вкривалось перед очима попелом і
поволі загасало. Кортіло помацати шинелю. Тут допіру були вон й...
Горобенко ступив на шинелю й штовхнув ногою казанка. Казанок слухняно
перекинувся, і з нього на чобіт Горобенкові полилась вода. Ззаду
поспішно й заклопотано підійшов спішений Нестеренко. Він пожадливо
уп'явся очима в багаття, і в очах на відповідь вуглинам заграла гостра
посмішка. — Бандочка була... Нестеренко перекинув передком шинелю, потупсав коло багаття, мацаючи по землі підошвами, і склав дашком коло рота долоні: — Комзвод! Цеп'ю вперьод... Нестеренко побіг назад за стовбури. Тепер,
після багаття й покинутої шинелі, стало легше. Міцно стискали руки
рушницю, й ноги твердо поспішали вперед. Десь неподалеку дорогою
загупотіли коні. Відтіля; долетів Нестеренків голос і пропав між гіллям:
— Гвоздьов! З лєвого флангу… Дерева порідшали. Засіріло передранкове небо. Знову виступили кущі і заважають іти. Раптом на правому крилі бахнув постріл. За ним — другий. Ще раз. — Бєгом, вперьод!!. На
правому крилі знову пачка пострілів. І стихло. Лава вибігла з гаю на
стерню й відсапувала. Стало вже зовсім видно. Світало. Відкілясь узявся
незадоволений Дробот. Хтось запитав його. Дробот махнув рукою і
вилаявся. — ...Втекли. Сизий обрій даленів за могилою. Передранковий холодок дряпався за рукави й лоскатав спину. З поля риссю під'їхав Нестеренко з Гвоздьовим. Нестеренко одсунув на потилицю кубанку й одкинув з чола чуб». —
Втекли, так-перетак!.. Тольки б ще три кавалеристи мені і — спіймав би
гадів! На хутори, мабуть, подались. Нестеренко круто повернув кобилу і
скомандував: — Комзвод, стройся! Оддалік на ріллі знову
задзвенів тенором Гвоздьов. Хутко вишикувався загін і рушив до шляху.
Вдалині під лісом парувала Ворскла й бовваніли за вітряками козіївські
верби.
XXIII
Їх було шість. Шість найзаможніших
козіївських багатіїв. Але віїдавались воші звичайними селянськими
дядьками. Стомлені від роботи, посічені зморшками лиця, скуйовджені
бороди й навіть замурзані сорочки. Були флегматичні в рухах і ніби
цілком байдужі. Горобенко ніколи б не відрізнив їх серед бідняцької
сіроми. Але Нестеренко вибирав їх старанно і заклопотано, мов шукав
серед них племінних жеребців на парування. Він довго дивився в сільраді
якісь списки, запитував принишклого писаря й мовчазного, приголомшеного
голову, а потім з трьома партійцями ходив по хатах. Каррота з
Гвоздьовим пішла на хутори, і Нестеренко квапився покінчити з Козіївкою.
Він швидко приводив до сільради заручника і поспішно вертався по інших.
Уже п'ять заручнчків стояло коло ганку серед загону комунарів. Стояли
вони насуплені й мовчазні. Ні одним словом не озвався ніхто з них до
партійців, і в їхніх бородатих лицях годі було прочитати жах, здивування
чи розпач. Стояли, не ворушачись, не переступаючи з ноги на ногу, мов
дожидали начальства, що розпікатиме їх за неплачені податки, за
свавільні поруби в державному лісі, за випас на панському полі.
Горобенко намагався не дивитись на них. Він розлігся на шпоришу в
затінку під стіною сільради, поклав поруч себе кавалерійську рушницю й
заходився крутити цигарку. Але тремтіли пальці, висипався на шкуратянку
тютюн, і тоненький цигарковий папір корчився під пучками, не хотів
скручуватись у дудочку. У грудях росло невпокоєння, тиснуло на серце й
муляло в животі. «Що за чорт! Я хвилююсь більше, аніж ці заручники», — подумав Горобенко і тоді вже не міг подолати себе. "Майдан
перед сільрадою й вулиці спорожніли. Тільки віддалік коло тину в
остраху застигла бліда молодиця. Вона пригорнула скарлюченими руками до
своєї спідниці двох заплаканих дітей, мов боялась, що їх однімуть у неї,
і вперлась у тин. Десь на дальній вулиці несамовито кричала якась
жінка. Той крик був такий розпачливий, а очі в цієї молодиці такі
налякані, що здавалось, ніби то кричить і дивиться жахливими очима одна
ця молодиця з дітьми, а той крик — то страшна луна, що б'ється об стінку
на дальній вулиці й крає Горобенкові серце. Ах, цей крик, від якого
тремтять руки й перевертається колесо в грудях! Ну, хай би ці дядьки теж
кричали! Хай би дряпались, кусались, бились, тікали! Тоді б усе якось
розв'язалось само собою. І цей ще Нестеренко, як навмисне, зволікає з
тим шостим... Хоч би вже швидше! Горобенко безнастанно затягувався
цигаркою, а непокоєння в грудях росло, підпирало під саме горло. Одної
цигарки було мало. Горобенко скрутив зараз же другу. Сонце мирно кидало
на майдан перед сільрадою жмути світла й тепла. Немов нічого особливого
не трапилось і нічого надзвичайного не буде. Пріло чоло й шия, на губи
стікали солонуваті краплини брудного поту. А заручники з непокритими
головами стояли під самим сонцем і не затулялись від нього. І від цієї
зовнішньої мирності й звичайності ставало Горобенкові моторошно. Він
тоскно подумав: «Так, це не стрілянина з бандою в лісі. Це не війна зо
всіма її відразами. Це... — І раптом пригадалось давнє Попельначенкове
слово — «розправитись». Саме це воно. Наближається те, чого ждав, до
чого мусив прийти, але яке ж воно страшне! — Їх розстріляють... —
Горобенко боязко запитав себе: — Хто?..» — Але відповіді не треба. Це ж
ясно — хто має розстрілювати... На майдан вийшов із волосної пошти
миловидий, з чорними довгими вусами поштовик. Він заклав за шнурований
пасок руки й спокійно поглядав по сторонах. Йому набридли поштові справи
з неможливими серпневими мухами в маленькій кімнаті пошти, і він вийшов
передихнути. Горобенко дивився на його біленьку охайну сорочку,
велике чоло без зморщок під чорним зачесаним набік волоссям, і нараз
спало на думку: «Щасливий! Йому не треба нікого вести, нікого
вартувати... — Горобенко закрив на мить очі й зморщив до брів чоло. —
Міняються влади, приходять денікінці, приходять червоні, потім банди,
потім знову червоні, але то не обходить його. Він штемпелює листи,
продає марки, записує зрідка перекази, видає решту, а надвечір іде
купатись до Ворскли. Його ніяка влада не чіпає, і він збоку спостерігає
собі події, наче читає в столичних газетах відділ кримінальної хроніки. І
його життя — то тиха затока серед шторму революції. Щасливий поштовик!»
— І, як хлопчикові, нишком захотілось Горобенкові піти з поштовиком до
його хати, випити з ним шклянку чаю з малиною... ...З малиною? Може, ще, Костю, послухати, як він на гітарі грає?.. Ні.
Те, що має статись, те мусить статись. Життя, нове життя, Костю,
купується кров'ю, добувається смертю. Це новий, негласний суворий закон,
якого не обійти. Ти ж сам знаєш це. К чорту ж усякі нерви й
легкодухість! З вулиці, збиваючи куряву, поспішно привели шостого.
З-за пазухи розхристаної полотняної сорочки блищав на грудях маленький
мідний хрестик. В густій, чорно-рудуватій, як мох, бороді заплуталась
соломинка, маленькі гострі зіньки під скісними повіками полохливо бігали
по партійцях, як зацьковані миші. Але, коли став він поруч інших
заручників, одразу ж заспокоївся й зів'яв, мов повернувся додому після
халепи. Нестеренко видимо квапився. Він наспіх перебалакав із
Попельначенком, забіг до сільради й за хвилину збіг назад спорохнявілими
східцями. Розділив на дві частини загін комунарів, востаннє ще раз
промовив щось до Попельначенка і тоді звернувся до заручників: — Ну, двигайся! Дядьки, як автомати, покірно рушили. Це
все промайнуло надзвичайно швидко, і, як він опинився в тому відділі
комунарів, що вів за село заручників і чому саме він ішов поруч того
шостого з мідним хрестом, Горобенко не пам'ятав і не здавав собі справи.
Він тримав на ремені рушницю й намагався йти в одну ногу з переднім.
Раптом знову уколов у груди й боляче закопирсав той самий божевільний
жіночий крик: — Ой, рятуйте!.. Матінко моя!.. Семене, та куди ж тебе?! Ой, боже ж мій!.. Вулицею
бігла простоволоса жінка й розмахувала над головою руками. Дико й
розпачливо клацала худими пальцями, мов, тонучи, ловила в повітрі
незримі нитки. Її лемент дряпав уже і по конвою. Передній перед
Горобенком переклав на друге плече рушницю, мотнув шиєю й прискорив
ходу. Але заручники були спокійні, немов і не чули тих зойків. А жінка
вже наздоганяла загін. Рвала на собі волосся й голосила, як над
покійником. — Ой, що ж мені робити!.. Ой, голівонько ж моя пропаща!.. Шостий заручник нарешті обернувся до неї. Промовив хрипко, але цілком спокійно: — Іди, Катерино, додому... Жеребця того не продавай, а візьми в Карпа десять пудів пшениці, що перед Великоднем позичав... Чи
довго, чи недовго йшли — Горобенко не знав. Було узлісся невеликого
гаю. Їх порозставляв сам Нестеренко. Уважно, щоб не помилитись. На два
кроки один від одного. Потім одійшов назад, одсунув далеко на потилицю
кубанку я вийняв із кишені великого годинника-цибулю. — П'ятнадцять
минут даю вам ще сроку... Можете молитись, співати, прощатись — як там
кому... — Нестеренко недобре посміхнувся і пройшов уздовж заручників. Горобенко не дивився на них. Він утопив у землю очі й скулився. Щось важке навалилось на повіки, і страшенно свербить тім'я. Зняти
б кашкета й почухати. Ой, як свербить тім'я!.. Але Горобенко не
рухався. Стояв застиглий і безвладний, буцімто не заручників мають зараз
розстрілювати, а його. Нестеренко поволі, великими кроками ходив перед мовчазним рядом дядьків і тримав на витягнутій долоні годинника. — Десять минут осталось жити... Через десять минут коцну. Не
молились і не прощались заручники. Стояли, мов зачаровані, мовчки й
непорушне. І від їхньої мовчанки ставало навкруги занадто тихо, аж
жаско. Нестеренко зупинився й помалу подивився на годинника. — Восім минут іще... Зненацька
до Нестеренка підбіг відкілясь схвильований Дробот і зашепотів на вухо.
Від хвилювання голос йому був різкий, і було чути його шепіт: —
Через брод банда переправляется. Вон там видать ее... Відділ стенувся і
обернувся до річки. Нестеренко вихопив нагана й крикнув на ходу: — За мною!.. Пробігли
небагато — до піщаних кучугур за лозами. Комунари збились докупи й
пильно вдивлялись уперед. В долині, вигинаючись на всі боки, полізла за
далекі ліси Ворскла. Через брід справді переходило, не поспішаючи, якесь
стовпище. Нестеренко підкинув до чола «цейса». — Корови
переходять, і більше нічого?.. Тоже ще — паніку піднімать!.. — кинув
роздратовано Дроботові і рвучко метнувся до узлісся. — За мною! Горобенко
вискочив з іншими за лози. Він глянув тремтяче на узлісся і став. Там,
під гаєм, стояли засуджені заручники на тих самих місцях, у тих самих
позах... Там, під гаєм, нерухомо стояло шість засуджених, як шість живих
смертей. Тепер не ладнались комунари в шерег. Бігли щодуху
навпростець, наче боялись, що заручники зараз зірвуться з місця й
безповоротно втечуть. Хтось, не добігаючи, вистрілив, і ту ж мить за ним
безладно запахкали постріли. Тоді Горобенко побачив, як крайній у
сірому піджаці дико заревів, стрибнув у бік і розляпано побіг до гаю...
Хтось упав там. Закричали ще два. І ось один розпатланий з розчепіреними
руками біжить просто на партійців. Горобенко висадив усю обойму. Він
прожогом цокнув ще раз затвором. Вистрибнула бляшанка. Магазинна коробка
порожня... І тоді нараз він ясно побачив перед себе: ...Великі, роздерті жахом очі. На сорочці від бігу теліпається мідний хрестик. Зведена над головою рука. Зарикав... Горобенко спинився, вхопився за цівку — мушка обдерла пальця — розмахнувся щосили і щільно заплющив очі... Тоненько
хруснуло попереду і захарчало. Щось мокре ляпнуло Горобенкові по руці.
Він випустив цівку з рук і глянув. Перед ним тулуб з розтрощеним
черепом, як опудало, лунко гупнув на землю... З боків пахкали постріли. Горобенко помалу обернувся, перевів дихання й подався навмання. Він
не чув уже позаду ні криків, ні стогонів, ні Несторенкової команди.
Стало одразу порожньо всередині і навіть по-особливому легко. Тільки
сонце пече в потилицю і свербить тім'я. Він кинув на пісок кашкета й
тільки-но хотів застромити в чуба пальці, як очі впали на червону
плямочку. — Кров!.. Рука затремтіла, й вишнева краплинка блиснула на сонці. Посміхнулась сонцеві. І тоді зненацька сильно-сильно в пам'яті промайнуло занадто виразне, мов зараз усе те сталось: ...Скривавлена
сорочка Надина і на простирадлі іржава краплинка... Надина кров!
Непорочна, чиста дівоча кров... Було тужно за тим, що не стало чогось
без вороття, що набезвік розірвано вінок, і було до сліз радісно, що
народилось щось нове, щось дуже інтимне, щось нерозлучне, рідне... Горобенко сквапно витер об тужурку ту краплину крові, утер з лиця рукавом піт і закинув догори голову. А вгорі, високо над землею пливли кудись у безкінечну далечінь блакитні тераси спокійного, безхмарного українського неба. Київ, травень 1926 — березень 1927
Це оповідання я почув від одного пенсіонера. Як і я, він зайшов
ненадовго до нашого спільного знайомого, начальника цеху великого
київського заводу, де вони вдвох попрацювали десь близько тридцяти
років. Зацікавившись темою нащої розмови, він затримався. Ми говорили
про стиляг, про бешкетників, про тих молодиків, у яких через надмірне
захоплення футболом голова часом відстає в своєму розвитку від ніг.
Господиня, подаючи нам склянки з чаєм, вставила і своє слово,
скаржачись, що нашим дітям часто бракує належної пошани до батьків, що
вони не слухаються і слово матері вже мають за ніщо. Тут господиня скоса
глянула на своїх принишклих синів, старшого Юрка і першокласника
Михайлика, які готували за окремим столом уроки. Видимо, перед цим у неї
була з ними крута розмова, бо хлопці, хоч і удавали, що ретельно
читають підручники, проте в той же час уважно прислухалися до розмови
дорослих. Новий гість довго сидів мовчки й лиш слухав інших,
але, коли господиня сказала про слово матері, його очі дивно заграли, і
він повернувся до вікна, за яким уже густішав присмерк раннього
осіннього вечора й журно тріпотіло на деревах останнє листя. Якийсь час
він сидів замислений, ніби вдивляючись у невидиму іншим далечінь, що
простягалась десь за деревами й будівлями, потім тихо застукотів пучками
по скатерці і підпер рукою насуплене, мов обважніле від думок чоло. - Так-так... слово матері...- тихо промовив він сам до себе. Потім одхилився на спинку стільця і повагом почав оповідати.
Мій батько був простий сільський коваль. Він був малописьменний,
його шкарубка від молота й усякого заліза рука могла написати, та й то з
великим напруженням, тільки своє ім'я і прізвище, але друковане він
читав непогано. І це, мабуть, тому, що читав він тільки одну книгу, яка
була в нас у хаті і яку він знав майже всю напам'ять. То був "Кобзар"
Тараса Шевченка. Чи батькові не доводилось читати нічого іншого, чи,
може, Шевченкова поезія, тяжке життя і сама непокірна постать
бунтівничого Тараса справили на нього таке велике враження, але "Кобзар"
був для батька все. Він заступав йому і ті божественні книжки - всякі
біблії та "житія", які ніколи не водилися в нашій хаті, і історію, і
енциклопедію. Чи йому тяжко стане на душі, чи невдача яка, чи просто в
неділю на дозвіллі - розгорне він, бувало, свого "Кобзаря" і завжди
знайде там і розвагу, і раду, і підтримку. Батько запевняв, що, коли б
усі люди прочитали та вдумались у "Кобзаря", тоді на світі настав би той
благословенний час, про який сказав Шевченко: І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі.
Люди! А не пани, підпанки та всякі посіпаки, яких батько і за
людей не вважав. Він так і казав, бувало: "Ну й багато ж людей на
ярмарок з'їхалось, а панів так, що й не видати ні одного".
Батько був роботящий, любив і шанував працю, добре знався на своєму
ковальському ділі, а як треба, то міг і за слюсаря впоратись. Любив він
усякі нескладні механізми і сам своїм розумом доходив, що в них і до
чого. Нашому сільському вчителеві він розібрав і склав зіпсованого
стінного годинника, і той знову почав махати маятником і видзвонювати
час; паничеві з поміщицького маєтку, чи, пак, економії, як тоді звали,
склепав поламаного велосипеда. Одне слово, про батькову кузню йшла гучна
слава на всю округу, і якби не сумління та гордість, що ними визначався
батько, він міг би збити грошенят і жити в достатку. Та батько на
зайвину не ласився. З людей у кузні брав поцінно, "по-божому", як казали
тоді, а якщо кого нужда допече й злидні обсядуть, то й так, за спасибі,
зробить. Перед паном, попом і урядником шапки не ламав, поводився
незалежно, бо знав собі ціну. Такою ж була і моя мати, яку
батько взяв із бідного, але гордого роду. В усьому вона була до пари, не
дорікала, коли випадали нестатки, і не пишалася, коли в хаті заводилась
яка зайва копійчина. Була розсудлива, не по літах поважна і статечна.
От тільки щодо церкви вони не зійшлись трохи: батькові було байдуже - чи
є та церква, чи нема, а мати не пропускала жодної неділі, щоб не піти
на службу божу. Навертала вона до церкви й мене, і я часто бачив, як
зворушували її в церкві малозрозумілі божественні слова з "святого
письма". Слухаючи їх, вона тяжко зітхала і не раз витирала мережаним
рукавом свої очі. Точнісінько так само її розчулювала й доля Шевчснкової
Катерини, яку батько не раз читав їй з "Кобзаря". Але одного
разу вона дуже посварилася з батьком. Сталось це через мене. Я саме
закінчив нашу церковно-парафіяльну школу, і треба було думати, куди мене
далі поставити - чи в кузню до ковальства привчатись, чи в пастушки
овець або телят пасти. І заманулось батькові повезти мене до міста,
віддати в гімназію. Щоправда, гімназія була не про нас, "репаних", там
учились діти чистішої породи, як ми, селюки, але чому не спробувати.
Читав я вже прудко, а ще краще вмів лічити і літери гарно виводив.
Не думаю, щоб татові закортіло ото зненацька перед панами заноситись
своїм ученим сином. Не інакше, як і це підказав йому Шевченків
"Кобзар", бо не раз батько спиняв мою увагу, многозначно наголошуючи на
словах: Не дуріте самі себе, Учіться, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь...
Я був тоді в батьків одинак, то чи ж дивно, що матері на саму
думку про розлуку зі мною серце розривалося. Та тут долучалося ще й
інше. Мати була старосвітська жінка, міцно держалась старовини й боялась
усякої новизни, а надто всього "городського". Город, де повнісінько
панства й усяких пройдисвітів та злодіїв, видавався їй проклятим місцем,
де, куди не ступиш, скрізь або спокуса, або розпуста на тебе чигає. Ну,
як то віддати єдину любу дитину в такий Вавілон, та ще в науку, де самі
паничі вчаться! Ніколи вона ні в чому не перечила батькові, а
тут назвала його Іродом, що сказився і до рідної дитини жалю не має. Але
батько затявся і стояв на своєму - світ синові розкрити, вивчити на
механіка, а то й на інженера. Набідкалась, наплакалась мати, та
хоч як їй гірко було, а мусила скоритись: батько - голова сім'ї,
споконвіку так заведено. Батько й сам би хотів переїхати до
міста. Там би він із своїми вмілими руками не пропав, а до городської
механіки, де є залізниця, паровий млин і всякі майстерні, не рівнятись
сільській кузні. Як на те в нього сталася прикра сутичка з нашим
поміщиком. Панок це був задрипаний - в боргах, як у реп'яхах, але
пихатий, шкідливий і мстивий. Навесні в батьковій кузні й так
завізно, а тут ще чорт пана приніс з поламаною бричкою. Батько був
заклопотаний, на пана й не глянув. А той розприндився, кричить, щоб йому
негайно бричку одремонтувати. Та не на того наскочив! Батько не любив,
щоб на нього нукали, отож, поки не вдовольнив селян, він до панської
брички й не підійшов. З'їв пан від батька облизни, мусив чекати своєї черги, але й батькові це так не минулося.
Почав ображений панок нашіптувати становому на батька всячину. І
бунтівник, мовляв, коваль, і мужиків проти поміщиків та начальства
підбурює, і нелегальщину передержує. .Так нацькував станового, що той
сам з двома урядниками йалетів незабаром до нас. Трусили вони в кузні, і
в материній скрині, навіть на горище лазили. Нічого вони, звісно, не
знайшли в нас, тільки "Кобзаря" забрали. Нагримали, налякали та й
поїхали з двору. Проте, якщо такі гості завітали раз до хати, добра не
жди - можуть унадитись. Якби не мати, то батько того ж літа спродався б і
переїхав до міста, бо вже йому не світило тепер на селі. Але мати -
нізащо. Щоб ото продати дідову хату, покинути своє село й пуститись світ
за очі в той осоружний город? Та краще під тином умерти, аби серед
своїх людей!.. І тут уже батько мусив піддатись і поступитись перед
волею матері. Але мене до міста таки повіз. Вступні іспити я
склав краще за паничів, і мене, на диво батькові й самому мені, прийняли
до гімназії. Купив мені батько синього гімназичного кашкета, набрав
сукна, яке подешевше, і замовив кравцеві формені костюм і шинелю до п'ят
- "на виріст". Улаштував мене на квартирі в одного ремісника, погладив
мозолястою, загрубілою долонею по моїй стриженій голові і сказав на
прощання: - Ну, ти ж тут, Іване, гляди, не балуйся... З тим і поїхав назад.
Дико й сумно здалося мені попервах без батьків у місті, серед
чужих людей, а надто в тій гімназії. Сміялися з мене учні за моє
прізвище - Сметана й продражнили "Сметана без сиру", кепкували й учителі
з моєї української вимови. Але вчився я добре і, якби не те моє
гекання, окання та м'яка вимова, був би я першим учнем у класі.
По десять разів поспіль загадував мені вчитель російської мови голосно
на весь клас повторювати, як скоромовку: "гетман, а не гетьман", "вада, а
не вода", поки я якось наломався. До другого класу я перейшов з
похвальним листом і сам на підводі з базару приїхав до батьків на літні
канікули. Батько був у кузні, а мати поралась біля печі. Коли я
одчинив двері й переступив поріг, мати саме засувала рогачем чавуна в
піч. Чи то, щоб похвалитись матері своєю вченістю, чи з пустощів дитячих
я привітав її "по-городському": - Бонжур, мамаша! Как поживаєте? Что нового й все такое прочее?
Матері аж рогач випав з рук. Вона схопилась рукою за щоку й широко
розкритими, переляканими очима дивилась на мене. Наче перед нею стояв
не я, а якийсь ошуканець, що спритно начепив на гімназичну форму дорогий
дитячий образ її сина. - Зто я, маменька... Не смущайтесь...-
промовив я, починаючи сам ніяковіти під тим, сповненим докору, образи й
болю, материним поглядом. - Та як же мені, сину, не смутитися,- не второпала мати моєї вченої мови,- коли тебе в городі он уже як образували!..
Мати скрушно похитала головою і з таким жалем подивилася, наче
мене тяжко покалічили на все життя. Бачу, тут уже не до жартів.
Виходить, я передав, як то кажуть, куті меду. Глипнув я спідлоба на
матір, а їй з очей - кап сльоза, кап друга, а далі як заплаче, як
застогне моя матгнка, наче ховає мене... Тут уже я не витримав, кинувся
до неї, схилив низько голову і, не сміючи підвести очей, прошепотів:
- Простіть мені, мамо, я більше так ніколи не буду... Відколи на
міському базарі якийсь нетруджений чорт поцупив у моєї матері півмішка
яблук, а другого разу крамар обмахлював її аж на вісімдесят копійок,
вона не терпіла міста, де кожний чоловік видавався їй якщо не паном, то
злодієм. Не любила вона й коли хто перед паном чи урядником у мові на
"городські слова" ламався. Проте, коли одного разу під жнива
переходили через наше село кудись у Таврію заробітчани, мати охоче
пустила їх до хати ночувати. Були вони всі в лаптях та сермягах,
говорили подібно до городської мови, цебто по-російському, та мати їх
добре пригостила вечерею, а рано-вранці спекла їм на дорогу хліб і,
прощаючись, одрізала чималий шматок сала. Довго дивилась вона на шлях
услід їм і співчутливо хитала головою. То були подорожні, прості, як і
ми, люди, бідаки-селяни з дальньої російської сторони. Мати
простила. І я справді ніколи вже так не викаблучу-вався ні перед
односельцями, ні перед батьком, ні, поготів, перед нею. Але тих моїх
привітальних слів, що вразили її тоді в саме серце, вона не забула до
смерті. Проте і вмерла вона невдовзі після того. На зимові
канікули я знову приїхав додому. Та цього разу я не впізнав нашої хати.
Заходило різдво, всі люди в себе по хатах сидять, готуються до свят,
тільки в нашій хаті куди не глянь - рейвах страшенний і чужі жінки, як у
заїзді, товчуться та зітхають. Лежить моя мати на полу простоволоса,
без очіпка, і мечеться, бліда як крейда. Батька нема. Як потім уже я
довідався, він позичив у сусіди коні і зрання чимдуж погнав до фельдшера
у волосне село. Збентежений і вражений, оглянувся я довкола і побачив
колиску, прив'язану до сволока, якої в нашій хаті досі не було. Я
здивовано зазирнув у неї здаля, коли це раптом там щось чмихнуло й
заверещало. Це була моя сестричка, яку мати породила вчора, після чого й
занедужала так. Колись, як був я ще зовсім малий, мені так хотілося,
щоб у хаті до пари мені був братик або сестричка, але тепер -мені було
не до неї. Матері ставало дедалі гірше. На крик немовляти мати немовби
прокинулась від бентежного сну. Вона підвелася на ліктях, розплющила
змучені очі і - побачила мене. - А я все кличу тебе, Івасику...
Де ти був? - прошепотіла вона засмаглими вустами, видимо, ще марячи.-
Підійди ближче, сину... Потерпаючи від незрозумілого мені
страху, що нараз пойняв мене всього, я тихо підійшов. Мати поклала мені
на голову гарячу, аж пашіло від неї, руку і уривчасто дихала. їй,
мабуть, було дуже тяжко. Вона хвилину помовчала, збираючи останні сили, і
спрагло, як риба на березі, ковтаючи розкритим ротом повітря, строго
проказала: - З панами, сину, не водись, з багатими не знайся,
горнись не до тих, що...- мати не доказала, але я збагнув, про кого вона
хотіла сказати.- Горнись, дитино моя, до простих, до роботящих людей... Мати здригнулась і замовкла. Рука її безсило скотилась з моєї голови і важко впала на постіль. - Оце моє тобі останнє слово... Мати тихо застогнала і важко зітхнула. В хаті заворушилися жінки, мене завели до сусідів, і більше я вже не чув своєї матері.
Коли пізно ввечері батько привів мене додому, мати лежала в труні
на столі, обряджена на смерть. Була вона зачесана, в очіпку, в чорній
керсетці, в якій завжди ходила до церкви, і в білій мережаній сорочці.
Лежала вона спокійно, схрестивши руки на грудях, мов спочивала по важкій
роботі, а над нею сільський дяк гугняво читав псалтиря. Та це вже була
не моя лагідна і строга, як треба, матуся, а щось інше, нетутешнє, до
чого вже не можна було підійти приголубитись, з чим навіть боязко було б
лишитися самому в хаті. Це я надто гостро відчув третього дня,
коли перед тим, як накриють труну віком, батько відвів мене востаннє
попрощатися з матір'ю. Я з острахом поцілував тверду й холодну, як
кригу, материну руку і жахнувся. Ні, це була не матуся, така тепла,
ніжна й чула! Щось розмежувало й відгородило мене з батьком від тої
нашої матусі - чи піп у чорних ризах та дяк з півчими, чи сама
невблаганна смерть, що послала їх забрати від нас матусю. Дивно
і страшно було дивитись на горбик чорної перекопаної землі, що скоро
піднісся над білою пеленою снігу на кладовищі... І тоді раптом
пригадались мені останні материні слова, ніби це з своєї свіжої могили
вона ще раз прошепотіла їх мені: - З панами не водись, з багатими не знайся, горнись, сину, до простих, до роботящих людей...
Та все на світі минає, все помалу забувається, забув згодом і я
про свою страшну втрату, стерлись у пам'яті й ті материні слова...
Батько ближчої ж весни переїхав до міста, де я вчився, і стали ми
жити тепер сиротами втрьох; батько я і маленька сестричка Настя, що
лишилась після смерті матері, як жива згадка про нашу незагоєну рану.
Хоч як журився батько по матері, хоч як шанував її пам'ять, та
мусив оженитися вдруге. Треба ж комусь лад у квартирі дати, коли він на
роботі, треба Настю доглядати та й мене нагодувати і обшити. Взяв батько
городську, бо, як виїхав із села, так і слід за ним туди запався.
Мачуха була з простих, видати, незлостива, сумирна жінка, сама вже
вдова. Дітей у неї не було, тим-то ми з Настею не мали причини
ремствувати, що вона, обділяючи, кривдить нас. Та й батько, якби
дізнався, не потерпів би того. Як і мати колись, вона пильнувала, щоб на
мені була чиста та ціла одежа, щоб не був голодний, не скажу, щоб і
сварила коли вона мене, хоч і бувало за що. Та все ж заступити мені
рідної матері вона не могла. Настя не пам'ятала, як підросла,
нашої матусі, і їй було байдуже, хто в хаті порядкує. Я ж з першого дня
дивився на мачуху вовкувате й через неї не держався дому. Я не міг їй
простити, що вона посіла в нашій сім'ї те святе місце, яке могло
належати тільки матусі. Надвечір, вивчивши уроки, - а влітку
цілий день - я гасав з хлопчаками по вулицях, ходив на річку, в ліс,
знав усі околиці нашого міста, не минав жодної пожежі, хоч би де вона
трапилась. Вчився, як і раніш, добре, переходив з класу в клас з
похвальними листами, через те, мабуть, і батько спустив мене з ока і не
звертав особливої уваги. Навіть з вимовою в гімназії тепер у
мене було гаразд. Хіба що тільки й досі не привчив себе казати "вада"
або "дарога", бо мені все здавалось, що люди, які "акають" там, де на
письмі стоїть "о", навмисне штучно кривляються. Був я в сьомому класі і
вже вчив літературу, чи "словесність", як вона в гімназії звалася. Я
вже не бігав по вулицях, а зачитувався вдома Гоголем і Тургенєвим,
Сенкевичем і Дюма, навіть роман Шпільгагена "Один у полі не воїн" я
десь підхопив і одним духом прочитав. Я почав жити нереальним,
вимріяним життям своїх улюблених героїв. Я був спочатку д'Артаньяном,
одним із мушкетерів Дюма, далі месником - графом Монте-Крісто,
перекинувся в нігіліста Базарова і остаточно спинився на Інсарові,
головному персонажі роману Тургенєва "Напередодні", що справив на мене
велике враження. Але мої думки почали крутитись і коло подруг
моїх героїв, і я став замислюватись, намагаючись уявити собі, котра ж із
них усміхнеться мені в житті. Чи буде вона поміщицею Одинцовою, яку
покохав Базаров, чи самовідданою Єленою, що поїхала з Інсаровим навіть
на війну - визволяти Болгарію, чи лермонтовською княжною Мері? Всі вони
належали до того світу, в якому я ніколи не бував та й навряд чи міг
коли доступитись туди. Зо всіх відомих мені досі літературних жіночих
постатей єдина Шевченкова Катерина становила виняток, але вона була
занадто проста, щоб увійти в складну гру моїх перших юнацьких марень. Та
й Шевченків "Кобзар" мені давно вже заступили інші книжки. І
раптом переді мною несподівано прочинилися двері в цей вищий світ, про
який не могли й мріяти ні мій батько, колишній сільський коваль, а тепер
простий слюсар невеличкої майстерні, ні покійна мати, що так страхалась
панів і всього панського. До нашого міста приїхав з Орловської
губернії новий земський начальник. За тих часів це було неабияке цабе -
дворянин, поміщик, один із перших на весь повіт аристократів.
Посередині навчального року в сьомому класі до мене на парту посадили
його сина, Анемподиста Кузьміна-Караваєва. Я б не сказав, що
цей юнак був зарозумілий чванько, як то часто бувало між людьми його
породи, та й гнути кирпу йому не було чого. До науки він був не дуже
кмітливий, а тут переїзд на нове місце, нова гімназія, нові вимоги,
багато пропущено часу. Одне слово, він дуже відставав від нас і, щоб не
лишитись на другий рік у класі, йому треба було багато надолужувати.
Самі обставини звели його зі мною. 1 він раз у раз звертався до мене по
допомогу. Йому слід би бути навіть не в гімназії, а десь у кадетському
корпусі, де вчились самі дворяни, та його батько вважав себе за ліберала
і не віддав туди сина, хоч за кадетський корпус була Анемподистова
мати, пишна, гордовита пані, та й сам Анемподист. Він мріяв після
гімназії одразу податись до кавалерійського училища, щоб стати коли не
лейб-гусаром, то кавалергардом. Він мало цікавився літературою, з якої
йому імпонував тільки лермонтовський Печорін, погано знав історію, з
якої любив тільки походи Наполеона й перемоги Єрмолова на Кавказі, але
зате йому були відомі назви й мундири всіх полків гвардії, знався на
породистих конях і мисливських собаках, добре танцював навіть мазурку й
умів грати в преферанс. Він був убраний у формений, але
дорогого сукна костюм з крохмальним білим комірцем під сірою блузою і
носив добре пошиту касторову, як у офіцерів, шинелю. Мов Базаров з
Інсаровим наганяли на нього нудьгу, але самим мною він зацікавився не
тільки тому, щб в мене можна було списати домашнє завдання з алгебри чи
геометрії, дістати характеристику героїв з "словесності", але я міг бути
й добрим провідником по недалеких річках та озерах, знав, де водяться
дикі качки або де можна ловити щук на блешню. Мене теж не могли
не зацікавити акваріум, краєвиди Карлсбада й Баден-Бадена, де
Анемподист устиг уже побувати з батьками та сестрами на курортах, а
головне - справжня мисливська рушниця-двостволка з усім мисливським
риштунком. Наступного літа ми поїдемо вдвох на полювання за
місто. Я показуватиму, де качки та бекаси водяться, Анемподист
стрілятиме. Ну, звісно, він дасть постріляти й мені. А тепер ми б могли
повправлятись, стріляючи в що-небудь з маленької рушнички
"монте-крісто", яка теж у нього є. Все це була велика спокуса,
але я не зважувався скористатись з неодноразових запрошень Анемподиста і
прийти самому до його великопанських покоїв. Я все ж успадкував од
батька його гордість, і мене стримувала думка про те, яким приниженим і
нужденним виглядатиму я серед багатої обстановки Кузьміних-Караваєвих у
своєму потертому, старому костюмчику, в залатаних ботинках. Та
одної травневої суботи, коли ми з Анемподистом вийшли з гімназії після
останнього уроку, по вулиці проїхав і спинився неподалеку нас розкішний
фаетон, запряжений парою рисаків, і хтось зсередини фаетона крикнув: - Анемподисте, сідай!
В гімназії багато говорили - хто підлесливо, хто заздро - про
Анемподистового батька Миколу Миколайовича Кузьміна-Караваєва, який мав у
місті великий вплив, але я його досі не бачив. Зараз я збагнув, що це
був він. Анемподист підбіг до фаетона, сказав щось батькові, і той
одразу ж, широко загрібаючи в повітрі рукою, запросив мене: - Прошу ласкаво, молодий чоловіче!
Я зніяковів, але відступати було соромно. На розраду собі я тут же
подумав: "Хай позаздрять тепер ті мої однокласники, що вважали мене
нишком'за мужлана, а зараз бачать, 'як мене посаджено поруч самого
Кузьміна-Караваєва, тоді як Анемподист легко вмостився на передньому
ослінчику насупроти нас. Рисаки рушили, і фаетон помчав.
- Так ось він який - Ваня Сметанов! - сказав поблажливо Анемподистів
батько, випадково чи свідомо перекручуючи моє прізвище. З чемності я
його не виправив, сам собі думаючи, що так моє прізвище звучить навіть
краще, стаючи подібним до Базарова або гончаровського Марка Волохова. А
тим часом Кузьмін-Караваєв, злегка, киваючи мені головою, казав далі в
тоні тої ж приязної зверхності: - Чув, чув, молодий чоловіче, про вас багато похвального! Про ваші успіхи, бездоганну поведінку, мн-да... Не знаючи, як підтримати розмову, я не зовсім до ладу промовив: - Дякую, стараюсь, скільки можу... На що почув одразу ж схвальний відгук: - Це зо всього видно... Хвалю!
Я густо почервонів, але тут у розмову вступив Анемподист,
повідомляючи батька, що до міста приїхали на гастролі цирк Панкратова і
малоросійська трупа Саксаганського. - Чув, чув. Що ж - завтра
подивимось цирк,- відповів Кузьмін-Караваєв, склавши витягнуті руки на
чудернацькому набалдашнику свого ціпка.- Кажуть, там є чудова наїзниця і
навдивовижу спритні жонглери. Я утримався щось висловити, бо мене це мало обходило:
в моїй кишені не було грошей ні на цирк, ні на театр, а просити їх
у батька на розваги я вважав за неможливе. Фаетон круто завернув у
широко розчинену велику залізну браму і в'їхав на чисте, просторе
подвір'я. З перших же кроків у цьому домі мене причмелило
багатство, вигадливість й незвичайність обстанови. Мені боязко було йти
по лискучій паркетній підлозі, я не знав, чи можна ступати своїми
нечищеними ботинками по дорогих килимах на підлозі, і напружено
остерігався, щоб не зачепити та не розбити який-небудь дріб'язок
невідомого мені призначення, що - то в бронзі, то в мармурі, то в
порцеляні-підступно попадався скрізь під мої руки. Мабуть, через це вся
дальша сцена мого першого знайомства з родиною Анемподиста пройшла
передо мною, як у тумані. Нашвидку замаскувавши своє обличчя
безглуздо-чемною усмішкою, я незграбно човгав правою ногою, віддаючи
поклони, і невправно тискав за кінці пальців простягнуті мені руки. Тут я
одразу ж двічі сплохував. Перший раз тим, що не поцілував, як годилося,
білої пещеної руки в перснях, яку велично подала мені Анемподистова
мати. Далі, привітавшись з двома панянками, очевидно, сестрами
Анемподиста, простягнув руку ще й якійсь гарненькій дівчині, що саме
проходила збоку, несучи порожню карафку. Дівчина хихикнула й, не
відповідаючи мені на привітання, шмигнула кудись. Це була покоївка Зіна,
яка знала більше за мене правила панського етикету: за ними не годилось
ручкатись з прислугою... Я відчував, що на сестер, а надто на
матір Анемподиста я справив неприємне враження. Видно було, що мене
терплять тут тільки через те, що я здібний, перший учень у класі, але то
багато важило тільки за партою в гімназії, а не в цих покоях, де
насамперед цінували походження, титули й звання. Мені хотілось
мерщій вискочити з цього дому, де мене могла чекати тільки зневага, але
моя воля була паралізована. З цього йолопського становища мене вивела
старша Анемподистова сестра Мері, що вчилась у шостому класі дівочої
гімназії. - Ви в лаун-теніс граєте? Де там грати, коли я і назви ще не чув такої панської забавки! - Ну, тоді в крокет зіграємо,- запропонувала Мері і владно гукнула: - Кіті, Аня - в крокет! Кіті була меншою сестрою, другокласницею, Анею ж, виявилось, був Анемподист - так зменшено звали його в сім'ї. Був початок травня, і на посиланому піском плацику перед верандою в саду було сухо.
Хоч у крокет я ніколи ще не грав, однак швидко опанував його
нехитрі правила і під керівництвом Мері, яка великодушно запропонувала
бути моїм партнером, одразу почав робити успіхи. Ми стали обігрувати
байдужого до такої дитячої гри Анемподиста і азартну маленьку Кіті, що
ревниво стежила за нашою перевагою. Ганяючи дерев'яним молотком
на довгому держаку жовті поліровані кулі з червоними смугами, я потроху
оговтався і почав нишком розглядати панянок. Маленька гладка Кіті з
пухкими губками, які вона раз у раз вередливо закопилювала, мені не
подобалась: "Мабуть, злючка й вереда",- подумав я і більше не звертав на
неї уваги. Зате від старшої, Мері, я не міг одірвати своїх очей, які
самі, поза моєю волею, тяглись до її стрункої статури, ясного високого
чола, великих зеленавих очей і двох русявих кіс. Вони лежали їй на
спині, але часто заважали грати, бо, коли Мері нахилялась, щоб стукнути
молотком кулю, коси спадали їй наперед і, розплітаючись, затуляли
золотим серпанком її скроні. Одного разу, відкидаючи за плече неслухняну
косу, Мері випадково зачепила кінчиком її мою щоку. - Пардон! - перепросила вона мене по-французьки,
'.як то водилось у їхній сім'ї, і винувато глянула на мене. Та,
видимо, почуття блаженства, що пройняло мене всього від того легкого
дотику до моєї щоки м'якого дівочого волосся, розлилось на моєму
обличчі. Мері здивовано розплющила свої і без того великі очі, пильно
вдивляючись у мене. Потім, ледве помітно усміхнувшись, різким рухом
низько нахилилась над кулею. Цієї маленької сцени не помітив ні
Анемподист, що безжурно наспівував собі якийсь бравурний військовий
марш, ні Кіті, боячись програти, стежила тільки за кулями. Але мене ця
сцена перевернула всього. Перший раз за все своє навчання в
гімназії я не вивчив того вечора уроків і, якби наступного дня мене
спитали з будь-якого предмета, я дістав би, на подив учителям і учням,
одиницю. Через кілька днів з фізики мені поставлено не п'ять, як завжди,
а чотири, а ще через день здивований латиніст, докірливо хитаючи
головою, вліпив мені трійку, хоч мої відповіді не варті були й того. Я
ступив на похилу площину й почав котитись додолу, та це мене мало
турбувало. Всі мої думки крутились коло Мері, яку мені весь час хотілось
бачити і разом із тим жаско було глянути в її гарні зелені очі. За
своєю новою учнівською звичкою я пробував укласти Мері в один із моїх
улюблених жіночих образів, але цього разу в мене щось нічого не
виходило. Хто вона, ця дівчина, що, як сказала б моя покійна мати,
"зав'язала мені світ?" Лермонтовська княжна Мері? Хоч тут і збігалось її
перероблене з Марії, як і в Кіті - з Катерини, ім'я, та мені було ясно,
що на княжну Мері вона подібна не більше, як я на Печоріна. В ній не
було нічого спільного ні з пушкінською Тетяною, ні з тургенєвською
Єленою, ні з гончаровською Вірою. Єдиний літературний образ напрошувався
мені в порівняння: сцена з "Тараса Бульби", де Андрій, бувши ще
київським бурсаком, продерся в покої панночки-шляхтянки. Та що могло
нагадувати в Мері ту польську панночку? Нічого, її можна було прийняти
скорше вже за шведку, норвежку, тільки не за польку. Говорила вона
півучою мовою центральних російських губерній. І в її устах "мая
дарога", "хачу халодной вадьі" мені не здавалось кривлянням, як у інших.
Зате я в її присутності, як дві краплі води, скидався на Андрія
Бульбенка, а головне, я почував, що можу піти й далі Андрієвою стежкою,
аби хоч трохи пасувати до чарівної володарки моїх марень. Я почав
соромитись свого убогого вигляду, свого дому, мені страшно було й
подумати - що сталось би, коли б Мері раптом спитала мене про моїх
батьків. Старші Кузьміни-Караваєви, мабуть, уявляли собі в загальних
рисах моє походження і мій домашній побут, але з делікатності чи не
бажаючи зачепити моєї амбіції ніколи не заводили мову на цю дражливу
тему. Я був уже близький до того, щоб нишком почати тягти з дому гроші:
ану ж я зустріну зненацька Мері і їй забажається з'їсти морозива або
купити квітів. Але мачуха була добра господиня і ховала гроші далеко... А
скільки часу я змарнував, тиняючись коло дівочої гімназії та суміжними
вулицями - з кволою надією хоч здалека побачити увіч свою мрію!.. Мені й
на думку тепер не спадало наслідувати мого улюбленого Інсарова, що вмів
стояти на сторожі своєї ідеї і цим зачарував Єлену. Де там! По-перше, в
мене не було тоді ні сталих поглядів, ні глибоких переконань. Хоч я вже
й намацував ідеї з прочитаних книжок, та все те ще колобродило в
страшній плутанині й хаосі, й жодна з ідей ще не встигла осісти в моїй
нерозважливій голові. По-друге, ті великі зелені очі й довгі русяві коси
так засліпили мене, що я сам ладен був тричі перевернути всього себе
навиворіт, аби хоч трохи відповідати Мері й її оточенню. Під різними
вигаданими приводами я добирав способу хоч ненадовго зайти в дім
Кузьміних-Караваєвих і, сам не помічаючи того, унадився туди. Щоб не
бути смішним хохою, я попросив Анемподиста навчити мене грати в
лаун-теніс, а далі у преферанс, що той охоче і з великим знанням діла
виконав. Червоніючи за своє невігластво, я розпитував його, як годиться
поводитись за столом, у вітальні, про що можна починати розмову, а де
краще промовчати. І тут вказівки Анемподиста дуже допомогли мені. Я знав
уже, що розрізати під час обіду котлети або рибу ножем - розцінюється у
"вищому світі" майже як злочин; простягти, вітаючись з жінками, самому
руку, а не чекати, поки її тобі подадуть,- ганьба, а цокаючись чарками з
вином, не можна тримати свою чарку вище від жіночої, бо то майже
образа: паням треба конче цілувати руку, але, боронь боже, поцілувати
руку якійсь, хоч би й літній уже, панні - страшний скандал! І я тепер
шанобливо цілував Анемподистовій матері, Кале-рії Олександрівні, її
напахчену руку і не помічав, як не помічають повітря в кімнаті, покоївки
Зіни, коли вона мелькала перед моїми очима. Одне слово, я
швидко й успішно засвоював від Анемподиста ту "світську" премудрість,
без якої не обійтись у товаристві порядному джиґунові. Зате як мало міг
тепер засвоїти від мене мій новий, безжурний вчитель Анемподист!.. Я
стояв уже на межі двійок і одиниць, без опору поступившись іншим своїм
недавнім становищем першого учня. Мені навіть знизили оцінку за
поведінку, бо я почав курити тютюн і одного разу необережно попався на
вулиці гімназичному наглядачеві, тримаючи в зубах запалену цигарку.
За столом у Кузьміних-Караваєвих я почав розбиратись у винах,
відрізняючи якості мадери від, скажімо, токайського. Загалом мені
непогано повелося в цьому аристократичному домі; от тільки трохи муляло
іноді те, що я їм з чужого столу, користуючись чужим, а не купленим за
власні гроші. Та я ладен був змушувати себе не зважати й на це, аби лиш
бути близько коло неможливої Мері. А вона таки справді була
неможлива. Ніхто в домі Кузьміних-Караваєвих, навіть Анемподист, і гадки
не мав, який гармидер вчинила в моїй душі Мері. До мене тут
призвичаїлись уже, і я не справляв більше сенсації своєю появою.
Анемподист прив'язався до мене, наперед смакуючи літні мисливські втіхи
вдвох зі мною. Він по секрету сказав мені, що просив у батька гроші
купити й для мене рушницю і батько погодився дати, в разі Анемподист
перелізе у восьмий клас. Калерія Олександрівна примирилась зі мною, як
із черговою примхою свого ненаглядного первістка. Сам Кузьмін-Караваєв,
хоч і далі тримався свого зверхньо-поблажливого тону до мене, та був не
від того, щоб іноді забавити себе і моєю фігурою. Він любив пореготати,
і, певно, то для того він привіз сюди з свого маєтку на Орловщині дивака
Афоньку і допустив до покоїв нашу сільську дівчину Зіну. Проте ця Зіна,
що вже дрбре наламалася в панських покоях, чула своїм нутром моє
мужицьке походження і не поспішала, як іншим, прислужувати мені за
столом. Вона охоче обминула мене і якою-небудь доброю стравою, та за цим
пильнував Анемподист. Маленька Кіті не звертала, на мене уваги - вона
не мала ще в родині голосу, та й для неї я був старший і тому не
цікавий. Інша річ - Мері. Вона, безперечно, догадувалась, чого я
червонію при ній, замовкаю, стаю як поплутаний. Це її цікавило і,
певно, в якійсь мірі тішило дівоче самолюбство. Мені ніколи не випадало
лишатися з нею наодинці, та я був щасливий і з того, що бачу її близько.
Шельмівська панна навмисне упиналася в мене своїми зеленими очима,
розважаючись з того, що я млію під її поглядом, а піймавши раптом на
собі мої тужні закохані погляди, здивовано підводила брову, немовби
запитуючи мене, і ледве помітно загадково усміхалась.
Після таких її вправ я повертався додому як очманілий. Мачуха, як і
раніш, закликала мене до столу вечеряти, але мене нудило від її борщів
та каш після маринадів, салатів, сирів, біфштексів та бефів
караваєвської кухні. Про око я брався за підручник, але на розгорнутих
сторінках я, замість літер і рисунків, бачив знову Мері. Таку загадкову,
незрозумілу і тому, мабуть, ще більш знадну. Мачуха трохи побоювалась
мене і ніколи не розпитувала, де я був і чого так змінився останнім
часом. Настя допомагала мачусі по хазяйству, і їй ніколи було чіплятись
до мене. Тільки батько став турботно, мабуть, не без впливу мачухи,
приглядатись до мене, а може, вже й до нього дійшли чутки про мій
занепад у класі. В його очах я так високо видерся в науку, що йому,
малописьменному, ніяково було втручатися в мої учбові справи. Проте
одного вечора він наважився мене спитати: - Ну, як воно в тебе, Іване?.. - Та важкувато щось стало вчитись, тату...- невиразно, щоб менше брехати, відповів я, не підіймаючи від книжки очей.
- Та воно конешно... Науку пройти - не сапку склепати!..-
погодився батько і зітхнув. Трохи помовчавши, він сказав: - Ну, вчись
же, Іване, та докажи всім, що мужицький син може не тільки хвости волам
крутити! Від батькових слів мене аж пересмикнуло. Які там
хвости, коли я з самим Кузьміним-Караваєвим у преферанс граю і з
тенісною ракеткою вправляюся не гірше від Анемподиста... Проте в
батьковому голосі я почув стільки невимовного жалю, благання і останньої
надії, що мені стало шкода його. Того ж вечора я гарячкове взявся
надолужувати прогаяне і таки дещо наздогнав за останні два тижні
учбового року. Ми з Анемподистом усе ж перейшли у восьмий клас.
Мене перевели - більше з пошани до моїх колишніх успіхів, Анемподиста ж
- хіба що тільки з пошани до його авторитетного батька.
Другого ж дня, як ми закинули подалі свої підручники, збувшись нарешті
свого гімназичного клопоту, Анемподист попросив мене прийти до них
увечері раніш. Я, розуміється, не забарився скористатися з запрошення.
Подумати тільки - цілих два тижні я не бачив Мері! Виявилось,
уся родина Кузьміннх-Караваєвих збирається сьогодні в театр, і Калерія
Олександрівна та Мері вже закінчували туалетну процедуру. Не знаю, що
тоді в лісі їздохло, але сам Микола Миколайович надумав подивитись
українську трупу Саксаганського, яка давала останню "бенефісну виставу".
Досі в домі Кузьміних-Караваєвих про цю трупу не було ніколи й мови. З
тодішніх міських розваг тут віддавали перевагу тільки цирку та
кінематографу. В театрі наперед закуплено окрему ложу, а перед парадним
під'їздом у дворі вже перебирали нетерпляче тонкими, як виточеними,
ногами рисаки, запряжені в фаетон. Позад фаетона стояла запряжена
однокінь-бричка, коло якої порався Афонька, що був у дворі за сторожа,
дроворуба, двірника, а в разі потреби, й за другого кучера. Та основне
завдання його було, здається, - смішити панів, хоч сам він ніколи не
сміявся, а лиш зітхав. Я не раз бачив, як Анемподист, гуляючи зі мною по
двору й, видимо, наслідуючи свого батька, підступав до Афоньки з
усякими безглуздими, заради сміху, питаннями. Спитає, бувало,
Анемподист: - Афонька! Какой губернии Кавказ? - Чаво? -
навмисно перепитує, щоб зволікти й виграти час, Афонька, і поволі кидає
роботу. Вже одне це викликало звичайно регіт. - Кавказ,
спрашиваю, какой губернии? - удавано суворо питає вдруге Анемподист, і
Афонька неодмінно засуне брудну п'ятірню під шапку і довго шкребе там у
зарослому, покошлатому волоссі. Нарешті знизує високо піднятими
вугластими плечима і, дивлячись своїми ясними очима на панича, каже: - Да, нетто, барин, нам, сиволапьім, положено зто знать? Никак - Тамбовской, а, может, поди, й Воронежской...
Регіт покривав Афоньчині слова, і довго потім у панській вітальні,
сміючись, оповідали про новий номер Афоньки. В домі
Кузьміних-Караваєвих усі, навіть покоївка Зіна, вважали Афоньку за
пришелепуватого. Однак я бачив, що він тільки при панах накидав на себе
личину дурника,- певно, щоб відмогтись од них; з челяддю і на вулиці він
говорив розсудливо й поважно. А взагалі рухався він поволі, був
самотній, мовчазний і трохи, справді, дикуватий. Казали, що п'ять років
тому в нього на Орловщині померла жінка, яка робила пташницею в панській
економії, а за нею скоро й їхня єдина донька. Після того це й "найшло"
на нього. Став неохайний, млявий, забував потроху не тільки свій рік
народження, але й прізвище та своє ім'я. Заради поїздки в ролі кучера до
театру йому наказано вмитись і трохи причепуритися, що він зробив без
усякої охоти. Зараз він сидів уже на козлах, байдужий - чи їхати до театру, чи на кладовище.
Микола Миколайович і Калерія Олександрівна сіли з дочками у
фаетон, а я з Анемподистом і Зіною, яку взяли до театру носити панам з
буфету солодощі й чай, умостилися в бричці. Як тільки бричка
виїхала з двору, Анемподист, що буї" сьогодні у прекрасному настрої,
почав щипати Зіну, лукаво підморгуючи мені прищуленим оком. - Та нуте-бо! - сміючись, одводила його руку Зіна.- Воно ж даже некрасиво получається...
Я був ні в тих ні в сих. Жирування Анемподиста ніяк не пасувало до
того урочистого настрою, який охопив мене від думки, що ось-ось я буду
сидіти в театрі близько Мері. Я знав, що Анемподист ніколи не дозволив
би собі нічого подібного з дівчиною свого кола, тому мені було соромно
за нього перед Зіною і навіть перед Афонькою, хоч той сидів мовчки,
спиною до нас і, здавалося, нічого не помічав. Що ж до Зіни, то я
побачив, що їй подобаються ці брутальні жарти. Вона хихикала й далі,
щоки їй пашіли від задоволення, а гарні карі оченята раз у раз хитрувато
косились на веселого панича. Анемподист до того знахабнів, що,
коли ми проїздили якимось малолюдними, зарослими акаціями провулком,
чмокнув Зіну в щоку. Це вже було занадто навіть для Зіни, і вона, щоб
прохолодити якось панича, скрикнула: - Пустіть, безсовісні! Їй-бо, он бариня обернулась і дивляться!.. І по-сільському так одштовхнула Анемподиста ліктем у груди, що той мало не випав з брички.
Афонька, не обертаючись, ворухнув правою рукою, ніби хотів
почухати потилицю, але роздумав і, смикнувши віжками, гукнув на коня: - Но, милый! Пошел!..
У театрі було повнісінько народу. Але публіка - студенти, молоді
народні вчителі, ремісники, міщани, базарні перекупки й дрібний служилий
люд - явно не подобались Калерії Олександрівні. - Oh mon dieu!
Quels paysans, quels parvenus ! - промовила вона до Миколи
Миколайовича, який теж здивовано лупав банькатими очима по сторонах і не
знаходив ніде знайомих облич, крім кількох земських діловодів та
повітового ветеринара. Зате я був на сьомому небі. В ложі мені випало
сидіти поруч Мері. Ще ніколи я не сидів так близько біля неї! Коли
підняли завісу й почалась вистава, я, дивлячись на сцену, бачив водночас
і профіль Мері. Я бачив краєчок її високого чола, довгі густі вії,
коси, що спадали їй з пліч, гарні, мов різьблені, пальці, які тримали
програму; мені здавалось навіть, що я чую її рівне, спокійне дихання і
ніби від нього легко й приємно пахне якимись не нашими квітами.
Однак і дія на сцені з першого ж моменту захопила мене. Я ще ніколи не
бачив українського театру, і все в ньому було для мене нове. Проте в
сюжеті п'єси "Невільника", яку сьогодні ставили, я скоро пізнав
Шевченкову поему "Сліпий". Хоч і тьмяно, але я пам'ятав її з дитячих
літ, коли слухав, як батько читав "Кобзаря". Старий, чесний Яринин
батько, що його грав бенефіціант Саксаганський, щире кохання Ярини й її
названого брата Степана, сцена прощання з Степаном перед від'їздом його
на Січ - так зворушили мене, що я довго не міг оговтатись, коли впала
завіса і антракт повернув мене з далекої козаччини в освітлену
електрикою сучасну залу, де серед публіки впадали в очі білі мундири
пристава та кількох околодочних міської поліції. Калерія Олександрівна, яка під час дії раз у раз зверталася до Миколи Миколайовича, то навіть до Анемподиста:
Je ne comprend pas - qu`est ce qu`il dit - була невдоволена з
вистави і через те неохоче пила чай, який разом з бутербродами,
тістечками й цукерками принесла на таці з буфету Зіна. Миколу
Миколайовича не покинув апетит і тут: він зі смаком поїдав бутерброди й
тістечка і, запиваючи чаєм, ділився враженням: - Що ж - артисти непогані, нічого не скажеш, але сама п'єса і цей їхній малоросійський діалект - страх який примітив!
Нащо вже Зіні - і тій не подобалась вистава. На початку першої дії
вона стояла коло дверей ложі і із-за портьєри спостерігала "кумедію".
Та раптом вона так голосно пирхнула, що не тільки я з Мері, а й Микола
Миколайович здивовано обернулись. Я навіть подумав: невже Анемподист
наважився й тут, за спиною батьків, повторити свої штуки в бричці? Та
виявилось, що Зіну розсмішило інше: - Чудно, як ото артисти по-мужицькому разговори балакають! - крізь сміх вимовила Зіна і вибігла в коридор досміюватись.
Маленьку Кіті теж смішили мужицькі слова, які вона чула тут не
тільки зі сцени, а й від декого з публіки під час антрактів, але вона
була задоволена вже з того, що її також узяли з дорослими до театру,
тоді як могли б лишити й дома. Одна тільки Мері мовчала. Вона уважно
стежила за виставою і з цікавістю розглядала незвичну їи простувату
публіку. Коли зі сцени полинула в залу пісня молодого сліпого кобзаря: І згадав Степан в неволі Свою Україну. Нерідного свого батька Ще й сестру Ярину,- по мені наче пройшов електричний струм. Мері, очевидно, помітила це і спитала пошепки:
- А вам, Ваню, певно, дуже подобається це? Що крилося в її
запитанні, я не встиг добрати, бо саме наближалось трагедійне
розв'язання п'єси, але вже те, що вона нічого не сказала на моє запальне
ствердження, - видалось мені за ознаку мовчазної солідарності зі мною. Я
не міг припустити, щоб Мері не зворушила драма осліпленого в турецькій
неволі Степана, його поворот на Україну, де в цю пору розігнано Січ і
запроваджується кріпаччина, несподівана зустріч засмученої розлукою
Ярини з коханим, але вже сліпим Степаном, і, нарешті, незвичайний їхній
шлюб. Коли Степан, Ярина і старий батько стали в кінцевій дії разом з сільським натовпом навколішки й заспівали: Дай нам, боже, дай із неба, Дай, чого нам більше треба,- Дай нам миру і спокою Під могутньою рукою,-
якісь спазми стиснули мені горло, і я мало не заридав від досі
невідомого, надмірно великого почуття. Передо мною був на сцені не
тільки Степан - колишній козак, а тепер сліпий, безпорадний
кобзар-жебрак, а враз постав увесь цей мужицький, топтаний панами народ,
що заступив колись своїм трупом шлях туркам і татарам і прогримів своєю
звитягою на весь світ. Знесилений і кволий, знекровлений і осліплений,
він благав собі навколішках, простягаючи до байдужого неба руки, тільки
миру і спокою, а нові - свої й чужі - пани вже готували для нього
кріпацтво... І я відчув себе нараз, як і багато, мабуть, хто в залі та на гальорці, часткою цього скривдженого, знедоленого народу...
Коли почала тихо. спускатись завіса, в театрі зчинилось щось
неймовірне. Звідусіль зірвалась така буря оплесків та вигуків, що
Калерія Олександрівна майже зомліла. Вона злісно скривилась і затулила
пучками свої тендітні вуха. А в залі, й надто на гальорці, все шаленіло.
Глядачі повставали з місць і кричали: "Браво!", "Слава!". Якийсь
студент у вишиваній сорочці під тужуркою вискочив на кріселко і
несамовито горлав: "Заповіт"! "Заповіт" просимо!" - і до нього,
притримуючи піхви шаблі, сквапно протискався околодочний наглядач...
Коли вдруге підняли завісу й на сцену вийшли, низько вклоняючись,
Саксаганський з артистами, жар загального піднесення дійшов апогею. На
сцену кидали квіти, хтось на гальорці так розчулився, що почав метати
артистам великі антонівські яблука і мало не попав у підстрижену
"ножиком" голову пристава, який стояв у першому ряді і настирливо махав
комусь рукою за лаштунки. Кілька голосів у залі з різних місць непевно й
розбіжно почали співати "Як умру, то поховайте"... Заносилось
на скандал або демонстрацію, і в ложі всі повставали, щоб іти. Під цей
галас Мері, підводячись з стільця, спитала мене тихо: - А ви б згодились стати Степаном, якби я була Яриною?
- Безперечно! - в захваті відповів я, мало не застогнавши від
божевільного щастя, що раптом сповнило моє серце від її слів. Але Мері
пильно подивилась на мене, примружила очі й усміхнулась. І я завмер від
її посмішки. Щось хиже, як у кішки, коли вона схопить мишеня і ось-ось
запустить у його тремтяче м'ясо пазури, блиснуло на мить у зелених очах
Мері. 1 вона таки запустила свої пазурки глибоко в мою душу. - А
я б... я б ніколи не могла стати отакою "Яриною". Мері грубо, ніби
копіюючи когось із дійових осіб п'єси, вимовила це ім'я, що вже стало
мені дорогим. - Хіба вам не здається, що це занадто банально? -
жбурнула вона мені на прощання заучену від когось фразу, яку я вже не
раз чув з її уст, і, одкинувши рвучким рухом голови свої коси назад,
подалась за Анемподистом, що останнім виходив із ложі. Я навмисне затримався, щоб змішатися з публікою і не попастись більше на очі Кузьміним-Караваєвим.
Мені плюнуто в душу, і саме тоді, коли моя душа в пориві святої
наївності найбільше розкрилася перед Мері. Але і враження від вистави
було таке велике, що не могло розвіятись навіть після цієї образи.
Різні, протилежні думки й почуття роїлись у моїй голові, і мені треба
було як слід у всьому розібратись. Темними вулицями и
провулками я повагом ішов додому, думаючи воднораз і про Мері, і про
Ярину, і про Степана, і про весь мін народ... Отут би вже й
поставити крапку і більше до Кузьміних-Караваєвих - ні на поріг. Та
треба було, мабуть, дістати ще одного доброго стусана, щоб я остаточно
повернувся на те місце, де мені й належало бути. Днів через три
я знову пішов надвечір до Кузьміних-Караваєвих. Не можна ж бо, справді,
так раптом, без видимої причини зникнути й дати привід до всяких
пересудів. Що подумав би Анемподист, який усе ж непогано до мене
ставився? Він, безперечно, сприйняв би моє зникнення як бойкот, як
демонстративний осуд його поводження з Зіною, або, ще гірше, - за
скритий прояв ревнощів до цієї гарненької, але бридкої мені після її
смішків у театрі Зіни. Та й самій Мері треба було показати, що хай,
мовляв, не дуже заноситься своїми кошачими зеленими очима, які тепер для
мене ніщо перед незрівнянною красою душі мужицької Ярини! Але
це треба було передусім практично довести самому собі - виявити, чи ті
очі ще ваблять мене, чи я вже звільнився з-під їхньої страшної влади.
Я прийшов, як виявилось, дуже до речі, бо Микола Миколайович,
Анемподист і великий аматор преферансу, наш повітовий поліцейський
справник Слатін саме сідали на веранді за ломберний столик, щоб почати
"пульку". - Ну, ось і четвертого партнера бог послав! - радо
вигукнув одягнений у білий, свіжовипрасуваний костюм Микола Миколайович і
показав мені за столиком місце насупроти себе. - Ласкаво прошу!
Хоч грали тут "по маленькій", тільки для розваги, і я під
керівництвом Анемподиста опанував уже правила гри і не боявся пошитись у
дурні, але грати мені не хотілося ні раніше, ні тим більше тепер. Гра -
повільна, забарна, а мені так кортіло мерщій стати до словесного
турніру з Мері, яку я зустрів на східцях веранди. Вона усміхнулась мені
підкреслено привітно й пильно подивилась на моє лице, немовби в театрі
нічого не сталося між нами. Ніж грати в преферанс у таке елегійно-чудове
надвечір'я, я охотніше погодився б навіть постояти мовчки коло Калерії
Олександрівни, яка в глибині веранди, боячись одночасно і сонця, і
протягів, сиділа в плетеному кріслі й читала черговий французький роман.
Я ніколи не бачив у її руках інших книжок, і мені здається, що читати
все не по-французьки написане, навіть і російську класику - вона вважала
за "моветон". Як і завжди, вона велично простягла мені до поцілунку
руку і попросила покликати Кіті, яка віддалік на алейці бавилась у
серсо2. Я радо виконав її доручення, ІІле це не врятувало мене від
картярського столика, де Микола Миколайович уже взяв із свіжої колоди
карти й урочисто проголосив: - Вісім чирва! - Пас! -
невдоволено буркнув на відповідь хрипким басом огрядний справник,
ворушачи, як прусак, довгими, Хвацько закрученими вгору вусами. Я бачив
його в Кузьміних-Караваєвих не раз, і, скільки пам'ятаю, йому завжди не
щастило в карти. Він тяжко переживав свої копійчані програші і, щоб
приховати від інших хвилювання, раз у раз вискакував з-за столу й бігав
до телефону. Він дзвонив то до поліцейської управи, то до пожежної
команди, то раптом на вокзал чи, нарешті, в тюрму. Бачачи його перший
раз, можна було подумати, що він, обтяжений державними обов'язками,
почував себе в нашому тихому повітовому місті, як на вулкані, весь час
сподіваючись заколотів, пожеж, катастроф і втеч з тюрми. Він і сьогодні
через півгодини вже розпочав свою біганину до телефону, від чого став
Позіхати не тільки Анемподист, але й сам Микола Миколайович. Про мене ж -
годі й казати. Я ненавидів його не стільки за те, що він був у повіті
найвищим поліцейським стовпом (у мене ще не було тоді конфліктів з
поліцією), скільки за неможливе затягання гри. Тим-то я дуже зрадів,
Коли на веранді з'явилась із самоваром у руках Зіна й почала на великому
столі готувати вечірній чай. Це могло на якийсь час перервати гру, а
може, й зовсім звільнити мене від неї. - Віст! - вигукнув, повернувшись од телефону, заклопотаний справник і підніс руку з жировим королем.
У цей час десь у дворі люто загавкав Рекс і забряжчав ланцюгом, на
якому його тримали вдень. Це був здоровезний, дворовий псяра, гроза
жебраків, прохачів і всякого дрібного люду, що боязко заходив іноді в
подвір'я земського начальника. Мабуть, чуючи нюхом мою плебейську
породу, Рекс недолюблював і мене, і незважаючи на мої часті відвідини,
завжди сердито гарчав, тільки-но з'являлась у дворі моя постать. Зараз
він шаленів од люті, не маючи через ланцюг змоги пошматувати зухвалого
нахабу, що перся з двору до хвіртки в панський сад. Я саме спасував у
картах і прислухався до собачої гавкотні, коли хвіртка рипнула і з неї
вийшла, несміливо озираючись навкруги, сільська баба. З свого місця я
перший побачив її чорну керсетку, мережану сорочку й темну, зав'язану
вгорі хустку. Тихо ц обережно переступала вона, як по ковзькій кризі, по
присипаній піском алеї, наближаючись до ґанку. Майже нечутно звелася
сходами нагору й стала край веранди. Зіна, побачивши її, впустила з
несподіванки чайні ложечки на стіл і кинулась їй назустріч, немовби
хотіла перейняти стару. - Ніззя. Ніззя сюди, мамо! Ідіть на кухню підождите. - Стривай, доню, мені до панів треба.
- Та ніззя ж, кажу! - заступила їй дорогу Зіна, червоніючи по самі
вуха за свою матір.- І як то ви, мамо, претесь, не питаючись, буцім це
вам десь у селі!..- дорікала вона старій і, щоб виправдатись якось перед
панами, обурено висловила здогад: - Це чи не Афонька здуру пустив їх
сюди?.. - А в чому, власне, річ? - спитав, обертаючись на стільці, Микола Миколайович і поклав на стіл, карти. Це збадьорило стару. Вона ступила крок наперед і низько вклонилася. - До вашої милості, паночку,- зробіть ласку, пустіть Зіньку... - То-есть, как зто - сделайте "ласку"? Куда пустить? Зачем? - Та отож я і кажу: дівка вже на порі стала, скоро вже й рушники подавати треба...
- Постой, постой, матушка! Зто какие же "ручники"? - і,
обертаючись до справника, спитав, що означає "на порі". Справник
пошепки, оглядаючись скоса на Калерію Олександрівну й Мері, пояснив це,
видимо, якось по-своєму, бо лице Миколи Миколайовича видовжилось, і він
перевів свої очі, які від подиву стали ще лупатішими, на зашарілу Зіну. - Пікантно! А я і гадки не мав...
- Та це ж вони говорять,- втрутилася Зіна, відчуваючи щось недобре
в поясненні справника,- вроді як заміж треба мене видавати... - Замуж? - не сходив з дива Микола Миколайович.- За кого - замуж? - Та за Данила ж! Там такий роботящий парубок...- стрепенулась стара, зрадівши, що розмова підходить ніби до діла. Однак Микола Миколайович і далі не міг ніяк добрати ладу:
Позволь, матушка! Допустим - замуж, но к чому приплела эти свои
"ручники"? Стара вибачливо усміхнулась, немовби це не пан, а дурне дитя
бозна-що лепетало, і повчально промовила: - Не плетуть їх у нас, паночку, а - тчуть. А потім сама дівка їх вишиває. Закон так велить. - Це щоб старостам подавати... - вдруге пояснила 3іна, соромливо потупивши очі.
- Хоть убейте, ничего не понимаю! - знизав плечима Микола
Миколайович. -- "Сначала чтут, а потом вьішивают! Девка какая-то,
старосты почему-то... И вдобавок утверждает еще, что этого закон
требует!.. Вы нонимаете, Никанор Петрович, что-нибудь в этой околесице? -
залупав очима на справника Микола Миколайович і похитав головою...- До
чого ж бестолковьій народ! Двух слов Связать не может!.. -
Нет-с, это не то! - авторитетно заперечив справник і підвівся з стільця.
Вы вот либеральничаете с ними, Николай Николаевич, а я всегда говорил й
говорю - этому народу нельзя спуска давать! Пройшовшись по
веранді, щоб трохи прохолонути від гніву, який на нього наганяла своєю
присутністю баба-мужичка, справник метнув на неї обурений погляд і
безапеляційно сказав: - Я-то ведь знаю их! Ни одного порядочного человека во всей деревне не найдешь! Все мошенники, обманщики, лгуны!.. Баба потерпала від страху, бачачи, як розлютилося начальство.
Адже всі його гнівні слова вона сприймала на свою адресу. Чи вона
не розчула, чи не второпала останніх слів справника, але звела вгору,
як на молитві, очі й перехрестилася. - Матінко божа! Уже й
чаклуни! Та я й не чула, щоб у нашому селі хто до чаклування вдавався.
Ось хоч і забожусь на тому! То вже, папочку, ви надарма таку пеню на
мене наводите... - Слышите, слышите! - тріумфуючи, мов піймав
бабу на гарячому, звернувся до всіх справник, потрясаючи в повітрі
руками. - Врет и не краснеет! Слышите: я подвел ее под какую-то пеню за
что-то! А ведь я ее, мерзавку, первый-то раз в жизни вижу!.. Нет, только
вот так их всех держать! - і він стиснув міцно кулака, блиснувшії
масивною обручкою на волосатім пальці. - А що таке "чаклуни"? - тихо спитала мене збоку Мері і, почувши мою відповідь, аж застогнала, регочучи.
Она говорит - "колдуны",- згинаючись од сміху, намагалась пояснити
Мері справникові, але той, не розуміючи гаразд причини сміху й
невдоволений, що в розмову лізуть молодші, сердито обірвав її: - Да я же собственньїми ушами сльїшал только что, как она сказала "щелкуны", а не "колдуны"!
Від цих "щелкунів-колдунів" гучно реготав тепер, заплющуючи очі, й
сам Микола Миколайович. Його почала навіть потішати кумедна Зіньчина
мати, і він був не від того, щоб його й далі смішили, та й хотілося
подратувати Никанора Петровича: він ставився до справника трохи
іронічно, вважаючи в глибині душі за обмеженого реакціонера й бурбона.
Через те Микола Миколайович навмисне напустив у свій голос штучного меду
і досить прихильно спитав стару: - Так, значить, замуж, матушка? Мн-да... А кто же он, зтот герой романа? Как его?.. - Ні, не за Романа, а за Данила, за Бондаренка. Там такий... - Уверен, что такой же негодяй, как й все! - перебив бабу справник, що ніяк не міг досі очуматись.
- Та він же, як і батько його покійничок - нехай царствує,-
бондар, і добрий бондар, а ви на нього чогось отак визвірились...-
спробувала було захистити репутацію свого майбутнього зятя баба, але
справникові при останньому бабиному слові урвався терпець, і він,
забувшись, гаркнув на бабу: - Молчать! Становище набирало небажаної гостроти, і Зіна вирішила сама перепросити перед справником за свою недотепу-матір.
- Звиніть їм, пожалуйста! Вони, як необразовані, темні, сказать,
то ніякого обхожденія не іміють...- і до матері: - І чого ви, мамо, з
своїм Данилом лізете, даже не понімаю! - Но тебе-то зтот Данило нравится? - спитав Зіну Микола Миколайович, бажаючи повернути на смішне. - Нужні вони мені з тим Данилом! - образливо закопилила губу Зіна.- На таких Данил у городі й не гляне ніхто!
Я весь час мовчав. Мене не смішила розмова Зіньчиної матері з
Кузьміним-Караваєвим та справником. То були два різні світи, що ніколи
не могли порозумітися. Між ними була така страшна прірва, яку годі
переступити. А коли хто й пробував переплигнути, як Зінька, той
калічився набезвік. Та як же міг я опинитись на панському боці цієї
прірви, коли мені годилось би стояти поруч цієї баби, що так нагадувала і
своїм виглядом, і своєю мовою мою матір? Це ж вона, моя покійна мати,
сказала колись мені, як свій заповіт: з панами не водись, з багатими не
знайся... Як же я міг переступити через її останнє святе слово?..
Бачачи, як із Зіньчиної матері роблять тут посміховисько, я почував
сором за те, що сидів за одним столом із справником та
Кузьміним-Караваєвим, і водночас обурення. Дух бунтівничих Базарова й
Волохова, пригашений в мені дворянськими очима Мері, дух палкого
Інсарова знову сповнювали мене, але вже не тільки як уподобані
літературні образи, а як частина моєї душі. Вони перепліталися між собою
і виливались у якесь нове, ще не гаразд усвідомлене почуття, яке почало
клекотіти в мені після недавньої вистави українського театру. Я
спалахнув і підвівся, коли справник крикнув на бабу "молчать!". Та
цього ніхто не помітив, бо тоді увага всіх була звернута на нещасну
Зіньчину матір, що стояла, як на позорищі, серед веранди. З неї
сміялися, кепкували, на неї гримали, ось уже й рідна донька відкинулась
од неї і ладна була зо всіма ганити свою засмучену матір. -
Бодай же тобі, доню, добра не було, як ти так образувалася в тому
городі! - сказала тихо стара на останні зухвалі Зіньчині слова, а мені
аж мороз пройшов поза шкірою. "Образувалася"!.. Та це ж достоту слово
моєї матері, що колись вона з докором сказала мені, як перший раз я
приїхав додому з гімназії. І такі ж сльози, як зараз у Зіньчиної матері,
полились тоді в моєї матусі! Гіркі сльози образи й жалю...
Зневажена, скорботна й похила, пішла вона східцями геть, низько схиливши
голову. І тоді враз щось стиснуло Моє серце. Таж це пішла назад од
Зіньки на село не тільки Її мати,- то поверталась до своєї далекої
могилки на сільському кладовищі і моя матуся. Єдина, неповторна... Я з грюкотом одсунув стільця й прожогом кинувся за нею.
- Куди ти? Чекай! - крикнув мені позаду Анемподист. скочивши з
місця, та я і сам спинився на першій сходинці. Я оглянув їх усіх,
починаючи від Мері, на якій затримались востаннє мої очі, і з невідомою
мені силою, що виросла десь у моїх грудях і сама промовляла за мене,
сказав: - Я не можу бути там, де зневажають мій народ! Ці слова
прохопилися в мене скоромовкою, як заздалегідь приготована фраза, і від
хвилювання голос мій кумедно зірвався на слові "народ". Хоч у тому
стані я не годен був нічого бачити перед собою, але іронічну посмішку
Мері я все ж таки помітив. І це розв'язало все. Не тямлячи себе, я,
захлинаючись, майже крикнув, мов дав гучного ляпаса: - Таж ви... ви всі тут не варті... Не варті й брудного мужицького нігтя цієї баби!
Позад мене істерично зойкнула Калерія Олександрівна, кричав,
розмахуючи руками, справник: - Ось до чого доводить лібералізм!.. - Та
мене як одрубало від них. Коли ми вдвох із Зіньчиною матір'ю
переходили через двір, Афонька стояв коло Рекса, що вже настовбурчив на
нас гострі вуха. Афонька зацитькував пса, звільна гладячії його по
спині. Коли ми наблизились, він подивився смутними очима на стару і
тяжко зітхнув: - Эх, милая! Поди, не легко-то с барами
договориться! Я підбіг до Афоньки і міцно потиснув його зашкарублу,
здорову, як у ведмедя, долоню. Афонька за звичкою підняв другу руку
почухати під шапкою і невиразно, чи то ніяковіючи, чи виправдовуючись,
промимрив: - Чего уж там!.. Это, стало быть,- к примеру, как значит, если понять человека нужно... Він подався в сутінках червневого вечора до стайні, а я з Зіньчиною матір'ю вийшов з двору Кузьміних-Караваєвих...
- От і вся вам казочка! - закінчив, журно усміхаючись, гість.-
Добрих фей у ній мало, та де їх було і взяти нам у ті часи, але про
всяку чортівню, що водилась у тодішньому житті, я розповів вам таки
багато. Семикласник Юрко, забувши про закордонний фільм, якого
хотів сьогодні подивитись, і неприготовану алгебру, слухав старого,
затаївши дихання. Не все в цій розповіді було йому цілком зрозуміле, про
багато чого він почув сьогодні вперше, але враження було велике, і він,
дарма що оповідання скінчилось, ще не міг зійти думкою на щось інше.
- Ну, а як же далі, дядю Ваню? - спитав він за хвилину.- У
восьмому класі ви знову сиділи на одній парті з тим Анемподистом.
- Ні, більше я не бачив ні Анемподиста, ні Мері, ні кого іншого з
їхньої сім'ї. Чи Кузьмін-Караваєв дістав підвищення чином, чи з яких
інших причин, бо саме почалася тоді перша імперіалістична війна, тільки
наприкінці літа вся їхня сім'я виїхала з нашого міста. Справник Слатін
лишався в нас і, видимо, щось казав про мене директорові гімназії, бо
той почав пильно приглядатись до мене. Та я знову був першим учнем у
класі і скінчив гімназію з золотою медаллю. Через три роки революція, що
вибухнула в нашій країні, змела і того Слатіна. Гадаю, що й
Кузьміних-Караваєвих десь змило теж далеко з нашої землі.
Гість підвівся прощатись, але тут його затримав ще на хвилину Михайлик,
який давно вже розв'язав арифметичну задачу і затаївся, нишком слухаючи й
собі оповідання пенсіонера: - А чого ж ви, дядю, того справника не вбили? Я б на вашому місці його з пістолета або з автомата - рраз і нема! Гість усміхнувся і погладив Михайлика по голові: - Сплохував я, виходить, хлопче. Нічого не скажеш! Визнаю... Ну та ви, бачу, такі ростете, що не сплохуєте, як буде треба! Авжеж ні?..
...Олександр Іванович одійшов від трюмо й подався до другої
кімнати. Ця кімната в їхній невеликій квартирі правила йому за кабінет і
водночас за спальню матері. Власне, не спальню, а місце спання, бо мати
заходила туди, тільки коли лягала спати та ще хіба коли хвороба
підтинала їй кволі ноги. Звичайно ж вона воліла тихенько сидіти в кухні
чи у дворі, аби лиш не зрушити чогось у кімнатах, де жили її Сашко та
невістка. Праворуч коло сіни стояло за ширмою її ліжко. Це
благеньке дерев'яне ліжко-розкладачка з довгим полотняним
лантухом-матрацом, у якому давно вже перетерлась на порохню солома, було
застелене залатаним у кількох місцях простирадлом і старим домотканим
укривалом. Усе це мати прихопила з далекого Переяслава, коли остаточно
зважилась переїхати на життя до свого, єдиного тепер, сина. Ніна
Олександрівна й досі не може без сміху дивитись на ту нужденну
неоковирну ширму із старої плахти, напнутої на почорнілі від часу
патички, що тільки чудом тримались одне одного на заіржавілих петлях,
намагаючись затулити в кімнаті убогу материну постіль. Цей незграбний
витвір містечкового партача разом з усім материним добром не вартий був і
десятої частки тих грошей за перевіз через тисячі кілометрів до
Узбекистану, але мати, як колись дівка - посагу, міцно держалась того
всього. А надто тої чудернацької ширми, яку вона по-стародавньому
називала - параван. Ніна Олександрівна, чи то не зрозумівши, чи то
навмисне, щоб поглузувати з неуцтва свекрухи, не раз, було, казала,
сміючись: "Який там "караван"! Це - ширма. Розумієте, Одарко Пилипівно, -
ширма! Маєте сина лікаря, а говорите, як якась колгоспниця".
На думку Ніни Олександрівни (і з цим погоджувався й Олександр Іванович),
цю ширму давно б уже слід викинути, бо вона своїм занадто
старосвітським виглядом тільки компрометує їх, але місцева кустарна
промисловість ще не почала виробляти чогось хоч трохи пристойного, та й
Олександрові Івановичу в глибині душі все ж було жаль старої матері з її
дивацтвом, і ширма залишалася... Одначе, коли приходили прошені гості,
ширму з ліжком заздалегідь виносили надвір, і, поки гості не
розходились, матері не було де спати, бо заснути надворі не давали
москіти, та й не годилось старій де-будь розлягатися. Коли
Олександр Іванович увійшов до кімнати, за ширмою було тихо. Мабуть,
виснажена вночі пропасницею, мати спала. Олександр Іванович причинив за
собою двері і навшпиньки, щоб не збудити старої, пройшов до письмового
столу й сів у крісло. За ширмою зарипіло ліжко. - Ти ще не їв, Сашку? Там, на нижній полиці в шафі, є сир і вчорашнього молока трохи, якщо не скисло...
- Певно, гузапая одсиріла або примус коверзує, -- сказав Олександр
Іванович, не слухаючи останніх материних слів. Він знав, що в травні,
коли тут остаточно припиняються весняні дощі, тонке стебло торішньої
гузапаї не може одсиріти, та й примус нещодавно лагодили, але треба ж
щось сказати матері на виправдання справді дивного зволікання дружини.
Годинник на столі показував уже двадцять на дев'яту. Олександр Іванович
присунув до столу крісло й розгорнув "Драму на полюванні". - Сир - у кутку, накритий блюдцем...- знову почувся за ширмою тихий материн голос. Олександр Іванович насупився. Материні слова немовби натякали на недбайливість і невміння господарювати його Ніни.
- Будь ласка, мамо, не турбуйся!.. Захворіла - треба лежати; без
тебе все зробиться,- буркнув він, не криючи свого невдоволення. - Так ти ж знову підеш голодний...-- ніби виправдовуючись, промовила мати й важко зітхнула.
Це зітхання зовсім уже роздратувало Олександра Івановича. Він
хотів сказати матері, що просить и не втручатися, куди не слід, що він і
дружина обійдуться без неї, але в цю мить здалека, десь із кухні,
почувся дитячий вереск і швидко покотився до кімнати. Коло дверей він
стих, потім двері враз розчахнулися обома половинками, і до кімнати вбіг
трирічний син Олександра Івановича Вася. Простягаючи перед себе руку з
розчепіреними дрібненькими пальцями, малий .захлинався від плачу й
задріботів ніжками просто до баби за ширму. - Бабо, бабо - буба!.. - Не плач, Васильку, не плач, голуб'ятко... - Мама Васі - бубу...-- скаржився далі малий. - Де буба? На руці? Ану, давай її сюди...
Олександр Іванович не бачив через ширму, але до дрібниць уявляв
усю дальшу сцену. Колись давно-давно так потішала мати і його, і це так
само враз заспокоювало Олександра Івановича, як тепер його Васю. Мати
помалу загинає до крихітної рожевої долоньки малюсінькі пальчики,
починаючи з мізинця, і над кожним пестливо примовляє: - Горосю,
бобосю, пшеничка, тичка...-Дійшовши до великого пальця, мати раптом
надає своєму голосові штучно-сварливого тону й, злегка витягаючи онуків
пальчик, каже: - А старий бобище...- Тут заходить коротенька пауза, коли
баба ніби міркує, що ж учинити з "старим бобищем", а малий роззявив
рота й заціпенів у захваті, дарма що чує це який там уже раз. - А старий бобище - фу-у-урр за плотище! І баба відкидає далеко набік свою жовту худеньку руку.
Від цього "фу-у-урр" малий регоче, аж заходиться. На щоках ще
блищать невисохлі сльози, а він просить бабу повторити ще раз усе
спочатку й настирливо суне до неї другу ручку. Перед
Олександром Івановичем лежала розгорнута книга, але думки його були - за
ширмою. І якесь дивне мішане почуття - чи то заздрощів до щирої,
безпосередньої радості малого, чи то ревнощів, що син у своїй біді побіг
не до нього, а до баби, чи жалю за чимось неповторним, втраченим не
знати де й коли,- поволі опанувало його. А за ширмою знову лагідно
примовляла мати: - Горосю, бобосю, пшеничка... Олександр
Іванович не чув навіть, як до кімнати широкими, поквапними кроками
ввійшла Ніна Олександрівна. Метнувши повний гніву погляд на ширму, вона
обурено повернула голову до Олександра Івановича. - Треба,
нарешті, покласти цьому край! Я так не можу!.. Дитина завинила, я
покарала її, а Одарка Пилипівна - прошу: "Єросю, барбосю"!.. Що за
виховання? І потім - навіщо вчити дитину всяких дурниць?
Олександр Іванович розумів, що дружина навмисно перекручує слова
материної приповідки, знав, що й Васю вона карає часто без усякої
потреби, і взагалі ляпаси й потиличники - не метод виховання, але він
промовчав. Сказати це зараз - значить зчинити в домі бучу, а треба ж
працювати. Для всякої праці, а то більше для лікарської - передусім
спокій, рівновага. Він узяв зі столу записника, стетоскоп і тихо
підвівся з крісла, уникаючи зустрічатись очима з дружиною. - Чудово! Чудово! Одарка Пилипівна розбещує дитину, батько ' дивиться на це крізь пальці, а мені - хоч розірвись!..
Ніні Олександрівні дуже кортіло зчепитись з старою, сказати їй,
нарешті, що годі клеїти дурня, прикидаючись хворою, бо якщо цього не
розуміє чомусь її син-лікар, то добре розуміє вона. Де там та малярія?
Це - хитрощй! Це все витівки, щоб звалити на плечі Ніни Олександрівни ще
й прокляту кухню. Ні, тут не акрихіну треба, а... Гнів Ніни
Олександрівни клекотів у грудях, але за ширмою було тихо. Не чути навіть
малого, що, певно, прикипів там, переляканий, до баби, і це зв'язало
Ніну Олександрівну. Не зганяти ж стару силоміць з ліжка, хоч вона,
безперечно, й варта того!.. Прикусивши губу, Ніна Олександрівна рішуче підійшла до ширми.
Щоб не торкатись рукою до тої свекрушиної гидоти, вона бридливо
відсунула черевиком стулку ширми й, не заглядаючи всередину, швидко
намацала рукою Васю та рвучко висмикнула його геть. - Щоб ти мені більше не смів туди ходити! Малий заверещав, запручався, простягав до баби вільну руку, але Ніна Олександрівна владно потягла його до дверей. Уже за порогом вона обернулась до Олександра Івановича. - Чого ж ти не йдеш снідати? Яєчня на столі, чай холоне...
За ширмою знову тихо зітхнула мати, і Олександр Іванович, якому
теж хотілося зітхнути, затримав дихання. Ліжко за ширмою зарипіло, й по
підлозі зачовгали капці. Мабуть, мати підвелась і починає вбиратися.
Олександр Іванович сумно глянув на годинника. За десять дев'ята. Він
зітхнув і вийшов. У другій кімнаті Ніна Олександрівна
муштрувала Васю. Затиснувши малого між своїми колінами, вона відкинулась
на спинку стільця й, відбиваючи черевиком такт, проказувала: Гуси, гуси, ось вода! Прошу пити! - Га-га-га!.. Хлопчик тоскно дивився у вікно й мовчав. Олександр Іванович, не затримуючись у кімнаті, швидко подався до амбулаторії... (...)
IV Вечірній прийом закінчився, й Олександр Іванович вийшов на ґанок амбулаторії. Сутеніло. За деревами кишлаку сквапно сідало на заході сонце, й у повітрі вже чути було перших москітів.
Цілий день сьогодні Олександр Іванович був серед людей, і зараз
йому хотілося лишитися трохи на самоті, зібратись з розпорошеними за
всяким клопотом думками, і він пройшовся лікарняним двором. Три
роки тому, коли молодий лікар Постоловський приїхав сюди працювати, цей
двір являв собою сумну, зарослу бур'янами пустку. Колись, ще до
колективізації, двір і будівлі теперішньої докторхони належали заможному
баєві. Два білі будинки з вікнами в двір і глухими стінами на вулицю,-
щоб стороннє око не могло глянути на баєвих жінок,- були покоями бая,
третій, що витягнувся вздовж двору й тільки одною бічною стіною впирався
у вулицю, правив за приміщення для челяді й комору. Міцна брама з
маленькою хвірткою й добрими засувами, вбудована в зовнішню стіну, і
високий сірий дувал, що відмежовував двір від сусідів, надавали
володінням бая вигляду чи то маленької фортеці, чи в'язниці. Сюди, на
цей великий двір, звозили колись зібрану бавовну, пшеницю й рис, до бая
приходили російські крамарі й урядовці, і у дворі було завізно від гарб,
навантажених ослів і людей. Посеред двору височіла широка шопа, і в
затінку її, рятуючись від спеки, спочивали байські коні, а коли не було
близько господаря, й - наймити. Це розповів лікареві старий сторож
Ісмаїл, що задержався тут, як самовидець тих далеких часів, із колишньої
байської челяді. У Намангані заступник завідувача обласного
відділу охорони здоров'я, підписуючи Олександрові Івановичу призначення
сюди, сказав, важко зітхаючи: - Наш Узбекистан не зазнав
страхіть війни, але під воєнний час безгосподарні, а часом і хижі руки
тут подекуди завдали медичним закладам руйнації чи не меншої, як на
заході бомби... З приміщенням вам буде важкувато попервах... (...)
VIII Рак! Підступна, зловісна хвороба...
Тихо, часто без болю, без помітних зовнішніх ознак попервах, вона
міцно хапає своїми цупкими пазурами якийсь орган людини й без жалю
руйнує його. Та цього їй мало. Її спрага нищити - невситима! І вона по
лімфатичних путях розпросторюється далі, засилає в ближчі й дальні
органи свої нищівні, диверсійні десанти - метастази. І ось
дужий досі організм, іноді саме в розквіті сил, раптом, мов підтята в
корінні рослина,- підтята нишком, крадькома, десь у глибині ґрунту,-
починає занепадати, в'янути, всихати. Хвору людину охоплює загальна
кволість, утома, недокрів'я, людина марніє, обличчя її набирає
неприємного землистого кольору, сохне шкіра... А там, у тканинах
ураженого органа, невпинно точиться страшна робота руйнації. Ракова
пухлина росте, збільшується,- її клітини, ці мікровелетні-напасники,
бурхливо множаться й ширяться. Мов хижаки, вони вдираються в суміжні
міжтканеві щілини, руйнують здорову тканину і вкорінюються; і нема їм
спину, і нема пощади ні життєво важливим органам людини, ні самому
людському життю. Та ось пухлина розпадається, розкриваються
зруйновані кровоносні судини,- і нараз починається тяжка ракова
кровотеча. І людське життя стає під страшну загрозу: кровотеча може
перетнути його... Хворій людині, знесиленій від великої
крововтрати, може навіть на якийсь час полегшати, їй раптом починає
здаватись, ніби хвороба вичерпала саму себе і ось уже кінець їй, за яким
почнеться одужання... Нужденна омана! Леле, це не
кінець хвороби, не поразка її, навіть не тимчасовий, змушений відступ,
це - її перша велика перемога! Її нездоланний дух нищення й загибелі вже
прорвався далі по організму, розсипався загонами смерті, і хто зна,
може, вже не в одному, а в кількох місцях росте нова злоякісна пухлина,
вдирається в нові тканини й нищить, нищить... І отак до нового
розпаду пухлини, до нової кровотечі, до тої останньої поразки, коли,
нарешті, сили життя капітулюють перед силою смерті... Олександр
Іванович давно вже закінчив приймати хворих в амбулаторії, а думки про
рак усе ще не покидали його. Він нашвидку пообідав і, щоб мати ввечері
вільний час складати місячний звіт про роботу своєї дільниці, одразу ж,
не чекаючи, поки спаде спека, пішов на виклик до хворого. Від хворого
він подався за кишлак глянути, чи є ще гамбузії в ближчих ариках, і
задля цього, сам того не помічаючи, пройшов досить далеко вздовж широких
плантацій бавовнику і тільки там, де починались залиті нафтою рисові
поля, повернув назад. Усе було гаразд. І у хворого був лише
звичайний рецидивний напад давньої малярії, з яким могла б упоратись
сама Таскіра без лікаря, і дрібненькі гамбузії щокроку виблискували в
неглибокій воді ариків синювато-сріблястими блищиками, а коли,
вертаючись додому вже іншою дорогою, Олександр Іванович зайшов до
контори колгоспу імені Ахунбабаєва,- зайшов, між іншим, на всякий
випадок, зовсім не сподіваючись кого-небудь побачити там у цю пору, він
несподівано нахопився на засідання колгоспного правління. З його приходу
всі, видамо, зраділи, і до Олександра Івановича звідусіль простягалися
засмаглі руки, які всі треба було неодмінно потиснути. Лиш голова
колгоспу Рахімбеков підозріло насторожився, але коли всунув у лікареву
долоню свої короткі, як цурупалки, пальці, він з чемності мусив привітно
усміхнутися також. - Алейкум селям, доктор!.. (...)
XXI
Вже смеркалося, і на безхмарному темно-синьому небі повагом
викочувався вгору місяць уповні. Коли Олександр Іванович зайшов до
покоїв, там була вже нічна тиша. Вася й мати спали, тільки Ніна
Олександрівна з нудьги перегортала давні номери "Крокодила". Почувши, що
рипнули двері, вона відсунула від себе журнал і пильно подивилась на
чоловіка. За цю добу він якось зів'яв і помітно спав на виду. "Можливо,-
подумала вона,- я дещо й передозувала вчора..." Говорячи з
чоловіком, вона звикла - вдало чи невдало - вживати медичних термінів, і
в неї давно вже піодермія заступила звичайні прищі, нежить і кашель
зникли в грипозному стані, дурень став у неї дебілом, а глупота
обернулась на олігофренію; і тепер, коли вона думала про чоловіка, ці
терміни лізли їй у голову: "Реакція наявна",- констатувала сама собі
Ніна Олександрівна, спіймавши спустошений погляд Олександра Івановича,
що на мить затримався на її чолі. І, міркуючи, яку найкраще застосувати
тепер тактику до чоловіка, вона вирішила, що поцілунки й обійми, які
допомагали в таких випадках раніше,- зараз небезпечні. Краще побільше
валеріанових крапель у слова і чогось такого, що нейтралізувало б
терпкий присмак їхньої нічної розмови. - І, мабуть же, марно
проїздився? Нічого особливого й не було? - спитала вона, вдало додаючи
до свого голосу інтонації жалю і співчуття. - Ні, тяжкі пологи.
Поперечне становище...- тихо відповів Олександр Іванович, шукаючи на
вішалці вільного гачка повісити кепку. - В узбеків усе - "не
слава Богу"! То ноги на рівному місці поламають, то дитина чогось у них
упоперек родиться... Народ! - і Ніна Олександрівна зітхнула.- Одначе
соловей піснями не буде ситий,- похопилась вона і встала з стільця. - Та я, власне, вечеряв уже... Олександр Іванович стомлено потер долонею чоло. - Чим же тебе годували? Пловом, звичайно, якого ти не їси. Дурниці! - І вона швидко пішла на кухню.
Олександр Іванович оглянувся по кімнаті. Все було звичайне, як і
завжди: трюмо, двоспальне ліжко, шафа, мольберт, малюнки дружини на
стіні... І все ж він не міг позбутись дивного враження,- ніби не до
своєї квартири, а до чужих людей зненацька зайшов він такої пізньої
пори. І тепер, коли вийшла господиня, треба було поміркувати, як повести
себе далі... В кутку коло стіни засміявся уві сні Вася і
замовк. Олександр Іванович тихенько підійшов до дитячого ліжка і крізь
напнуту на бильцях марлю глянув на свого хлопчика. Малий вивернувся,
відкинувши далеко набік руку, і роззявленим ротиком усміхався. Може, вві
сні бачив свого татка? Або вчулося йому бабусине "горосю-бобосю..."? І
ясний, безтурботний сон його сина нарешті повернув Олександрові
Івановичу давнє відчуття свого дому. Коли Ніна Олександрівна
принесла з кухні накриту тарілкою сковороду й забряжчала в шафі,
виймаючи виделку й ножа, він почував уже себе цілком удома, в своїй
сім'ї. - Ми з Одаркою Пилипівною приготували для тебе сьогодні
фаршировані помідори,- сказала Ніна Олександрівна, знаючи, що байдужий
до кулінарних витворів своєї матері чоловік усе ж віддає перевагу цій
страві. Рівна поведінка дружини, позбавлена розпаленої штучно
пристрасті, як того з досвіду боязко чекав Олександр Іванович,
заспокійливо впливала на нього. Йому й справді почало здаватись, що не
було ні прикрої сцени вчора, ні тяжких думок сьогодні. І, на подив
самому собі, він охоче почав їсти политі сметаною печені помідори.
Олександр Іванович поволі розговорився, сказав, що днями
сподіваються приїзду нового завідувача облздороввідділу, який, мабуть,
завітає і до них. Ніна Олександрівна сіла колінами на стільця і,
спираючись ліктями на стіл, уважно слухала. - А він росіянин чи узбек? - поцікавилась вона. - З прізвища видати - узбек: Ходжаєв. - Ну, значить, такий же дебіл, як і Ахметджанов!
- Навпаки. Ахметджанов - тільки фельдшер, а це - хірург. І,
кажуть, хороший. Навіть, ставши завом, не кидає практики. В обласній
лікарні він і тепер часто робить складні порожнинні операції. - Чого-чого, а узбека-лікаря, та ще хірурга або гінеколога, я собі не уявляю! - Ну чому ж? - заперечив Олександр Іванович.- Є в узбеків і хороші лікарі, є інженери, агрономи... - Знаєш, кожному народові дано щось своє: китайці розводять чай, цигани ворожать, євреї торгують...
- Що ти, що ти! - перебив її Олександр Іванович, силкуючись не
втратити такту.- Ти мислиш,- м'яко сказав він,- як один автор старої
книжки для дітей (здається, в Горького я читав колись про це). Так ось
цей автор писав: "У Китаї вся людність - китайці, і навіть імператор -
теж китаєць!" Бачиш, Ніно, тобі треба... - Треба реально, а не з
книг і газет дивитись на речі! - перебила із захватом Ніна
Олександрівна.- Я припускаю ще з узбека вчителя, артиста, навіть поета
(хоч, кажуть, вони нудно пишуть), але лікаря, інженера, художника -
ніколи! Щоб я довірила узбекові своє здоров'я? Та ні в якому разі!.. Це
просто не личить їм. "Безглуздя!" - хотів сказати Олександр
Іванович, бачачи, що дедалі в ліс, тим більше дров, але йому стало шкода
тої химерної злагоди й родинного затишку, що їх так важко повернув він
собі сьогодні, тому стримався й тихо сказав: - Це, Ніно, наївно.
Ніна Олександрівна встала з стільця, щоб було зручніше
сперечатися, і тільки-но хотіла розкрити рота, як з двору крізь одчинене
вікно, запнуте марлею проти москітів і комарів, почулося собаче виття.
- Бр-р, як неприємно виє! - мерзлякувато, мов від холоду,
здригнула плечима Ніна Олександрівна.- Аж моторошно якось... І навіщо
тримають у дворі цю потвору! Олександр Іванович встав з-за
столу й підійшов до вікна. Крізь марлю було тьмяно видно посередині
двору Жучку, що витягала до місяця морду й вила. Ніна Олександрівна
тривожно подивилась на Олександра Івановича і, прислухаючись до виття,
пошепки промовила: - Це, здається, щось недобре віщує...
- Пусте! - сказав Олександр Іванович, якому, проте, ставало теж
недобре на душі від того розпачливого собачого плачу, і, щоб розвіяти це
гнітюче враження, неначе справді передчуття чогось лихого, що чимраз
дужче заповнювало кімнату, він удавано засміявся. - На приїзд Ходжаєва виє. Влетить мені від нього за якусь дурницю по саму зав'язку!
Та це не заспокоїло Ніни Олександрівни. Вона сумнівно похитала
головою і голосно спитала до другої кімнати, де спала свекруха: - Що це означає, Одарко Пилипівно, коли собака так виє? Стара таки не спала. Видимо, й вона прислухалась до того виття, бо одразу ж відповіла: - Це на нещастя - пожар або смерть чиюсь... - От бачиш! - сказала, повернувшись до чоловіка, Ніна Олександрівна, цілком погоджуючись цього разу з свекрухою. - Мені страшно, Сашуню...- прошепотіла вона, боязко тулячись до чоловіка.
- Дурні забобони! - навмисне голосно сказав Олександр Іванович,
щоб порушити густу тишу, серед якої особливо виразно чулося сповнене
безвихідної туги собаче виття й шкребло по душі. - Я прожену її зараз! - і він широкими кроками вийшов з кімнати.
Серед двору, жалібно підібгавши хвоста й уся скулившись, немовби
її трясла трясця, стояла боком до Олександра Івановича Жучка й вила на
місяць. - Їди геть, Жучко! Я т-тобі!.. Олександр
Іванович нахилився до землі, мов беручи ломаку, але Жучка не рушила.
Вона лише перестала вити й повернула до Олександра Івановича морду. В
місячному світлі Олександр Іванович добре бачив усю її скорботну зігнуту
статуру, і йому здалося, що в єдиному оці собаки ятриться така глибока,
майже людська печаль, що йому аж защеміло серце і холодок пробіг поза
спиною. Жучка спроквола повела головою то в один, то в другий
бік, немов без надії хотіла ще раз спробувати знайти в свіжому, нічному
повітрі щось назавжди втрачене, потім одвернулась і тихо подалась геть.
За хвилину вона завила в дальньому кутку двору, і Олександр
Іванович знову побачив її задерту вгору морду, немов Жучка ревно плакала
й скаржилась до неба на якесь своє невтішне собаче горе...
XXII
Якби це була не його мати, а хтось інший, йому як лікареві було б
досадно, що хворобу діагностував не він, а другий лікар; йому було б
неприємно й соромно перед завоблздороввідділу, що він прогледів у хворої
рак, тоді як симптоми були такі виразні, що випадок можна було б
назвати "студентським раком", який легко може розпізнати й недосвідчений
студент-медик. Але це була його мати, мати, що жила з ним поруч, яку
він бачив щодня, мати, яка перед його очима марніла, сохла, згасала, а
він нічого того не помічав! Не помічав - і як лікар, і як син... Як це
могло статися?.. Не як лікар, а як людина, мати якої небезпечно хвора, він уже не сумнівався в слушності страшного діагнозу.
В пам'яті виринуло, як нещодавно мати відмовилась від ковбаси, а
потім узяла шматочок, і їй стало зле, виринало ще багато-багато
дрібниць, які він механічно зафіксовував у пам'яті раніш, не надаючи їм
ніякої ваги, а тепер вони з невблаганною об'єктивністю стверджували
діагноз. Він пригадував їх поза своєю волею одну за одною і все питав
себе: "Як же, як же могло статись, що я нічого того не помічав?.."
Усе, що відбувалось тепер навколо, було ніби завішане густою
марлевою сіткою. Він чув, як Ходжаєв казав йому, що треба якнайшвидше
зробити рентгенографію огруддя, як він радив йому негайно взяти
відпустку; Олександр Іванович зрозумів, що про хворобу матері знають уже
й інші, бо Пісочкіна умовляла стару завтра ж їхати до району й обіцяла
прислати по неї з тропстанції підводу; чув навіть, як дружина пошепки
питала Пісочкіну: "Це не заразне?" Та все це він сприймав уже здалека,
ніби воно відбувалося десь на сцені в якійсь важкій драмі, де він уже
зіграв свою роль, тоді як інші ще грали далі... Мозок йому
тільки приймав слова, не розбираючи їх значення, і недбало відкладав їх
кудись набік, а просто перед ним стояло оголене, болючо-реальне, страшне
в своїй правді: мати хвора на рак, рак стравоходу - одну з найтяжчих і
безнадійних, надто при задавненому стані, форм рака... І знову, і знову перед ним виникало питання, на яке він не міг знайти собі відповіді: як це могло статися?..
XXVI Трохи пізніше Жучку побачив ще один чоловік, який примчав
до станції в маленькому газику і, поквапно вийшовши на перон, похмуро
подивився на спорожнілі колії, на далеку смужку диму від поїздів і,
нарешті, спинив невдоволений погляд на скоцюрбленому тулубі суки, що
жалібно скавулила віддалік перону. Ходжаєв, розуміється, не впізнав у
цій упослідженій, бездомній тварині годованки хворої матері лікаря
Постоловського, хоч з раннього ранку він тільки й думав, що про цю матір
та її сина-лікаря, трагедію якого Ходжаєв близько взяв до серця.
Він затримався вчора в Кара-Дар'їнській лікарні, де недостатня
профілактична робота й великий процент захворювань на малярію вимагали
глибшого обслідування і його особистого втручання. Та незважаючи на
заклопотаність, Ходжаєв ще вчора, після довгих марних спроб додзвонитися
до Хакул-Абадэ, нарешті зв'язався телефоном з Ахметджановим і
зобов'язав того під особисту відповідальність забезпечити
автотранспортом перевіз до залізничної станції хворої матері лікаря
Постоловського. Сьогодні ранком Ходжаєв знову зателефонував до
Ах-метджанова, але дізнавшись, що хвору досі не одвезено, бо машину
швидкої допомоги спіткав непередбачений ремонт, який ось-ось має
закінчитись, спалахнув таким гнівом і так нагримав на отетерілого
заврайздороввідділу, що той затремтів перед телефонним апаратом, як
перед розлюченою живою істотою, підскочив з стільця й став заникуватись.
- Фельдшер Ахметджанов! - сказав уже спокійним голосом, одійшовши
трохи й опанувавши себе, Ходжаєв, але саме те, що він назвав його не на
ім'я та по батькові чи за посадою, як то звичайно називав своїх
підлеглих, нагнало на Ахметджанова ще більшого страху, аж йому
перехопило дух. - Йдеться про хвору людину, та ще й до того -
матір вашого лікаря. Де хочете - в райвиконкомі, в райкомі чи де там -
візьміть машину і негайно вишліть. Максимум за годину я буду у вас. Щоб
на той час був готовий наказ про місячну відпустку лікареві
Постоловському, зарплата за останній місяць і відпусткові. Я сам передам
йому це. Дійте, не спіть! Я жартувати не люблю. Особливо коли йдеться
про хворих. Ходжаєв, обурюючись знову, так сердито накинув на
телефонний апарат трубку, що там аж дзенькнуло щось; наспіх потиснув
руку причмеленому завідувачеві Кара-Дар'їнської лікарні і метнувся в
машину до кабіни шофера. Через двадцять п'ять хвилин його газик
спинився проти високої сумної лікарняної брами, через яку Ходжаєв легко
проскочив і, не глянувши навіть на амбулаторію, кинувся до квартири
лікаря Постоловського. Він застав у домі тільки розпатлану, в
розтріпаному капоті Ніну Олександрівну, яка, побачивши несподівано
оригінального завоблвідділу, пройнялась жахом за свою непричепурену
зовнішність і стала без кінця перепрошувати за "домашній" вигляд. Та він
не звернув на неї ніякої уваги, гарячкове нишпорячи очима по
приміщенню, де, видимо, нікого більше й не було. Дізнавшись, що матір
Постоловського вже повезено на станцію кіньми, він звів на переніссі
густі чорні брови й, не стримавшись, роздратовано прошепотів до себе: - Вахлай! Ох який же вахлай!..
Навіть не попрощавшись з розгубленою Ніною Олександрівною, Ходжаєв
зник з лікарняного подвір'я і за двадцять хвилин був уже коло
райздороввідділу. Там давно вже все прийшло в такий шалений рух, що
тільки-но газик Ходжаєва загальмував перед ґанком, як до нього вже біг
східцями Ахметджанов, а за ним поспішала з пачкою паперових грошей,
відомістю й ручкою-самопискою секретарка Гордієнко. Ахметджанов
скоромовкою повідомив, що машину швидкої допомоги вже послано, а ще
раніш з тропстанції - коні, але Ходжаєв тільки коротко метнув на нього
гнівними іскрами темних очей і, кинувши: "Про цей випадок будемо
говорити окремо",- нашвидку розписався у відомості, взяв, не рахуючи,
пачку грошей і кивнув шоферові. Озирнувшись по спустілому
перону, з якого вже завертали назад до широко розчинених дверей
начальник станції з касиром, Ходжаєв швидко підійшов до них. - Не скажете випадково, чи сів у поїзд один лікар з Хакул-Абадського району з хворою матір'ю?
- Лікар Постоловський? Як же, як же! Знаю,- відповів охоче
начальник станції, до голосу якого одразу прилучився й запобігливий
голосок старого касира в окулярах, що враз відчув досвідченим нюхом у
незнайомому узбецькому обличчі якогось начальника: - Два квитки до Ташкента видав з плацкартами! Вагон номер три.
- Коли прибуває поїзд в Андижан і скільки стоїть там? - спитав,
морщачись, Ходжаєв, який при всій зовнішній суворості не терпів від
будь-кого солодкавого тону підлеглості й самоприниження. Не
дослухавши до кінця відповіді начальника станції й касира, які один
перед одним старалися догодити хоч і невідомому, та все ж таки
начальству, Ходжаєв побіг до автомашини, чим вкрай здивував і розчарував
начальника станції й касира (начальству не годиться бігати -
несолідно!), і кинув на ходу шоферові: - В Андижан, на вокзал! Встигнемо. Тільки швидше, будь ласка!
Машина круто завернула від станції, і за хвилину на Андижанському
шляху по ній лишилась тільки довгаста хмаринка куряви, що звільна танула
в мареві гарячого дня. На розпеченому пероні вокзалу в
Андижані Ходжаєв устиг-таки вскочити в передостанній вагон, коли
ташкентський поїзд уже рушив, і провідники в дверях виставили жовті
прапорці. Переходячи з вагона у вагон, він, нарешті, знайшов лікаря
Постоловського і його хвору матір. На привітання Ходжаєва мати
кволо заворушила губами, силкуючись і собі сказати доброму чоловікові
щось приязне, та з її уст прошелестів лише невиразний шепіт, який не
розчули ні син, ні поготів Ходжаєв. Тільки з того, як вона двічі поволі
склепила очі й ледь усміхнулася, було видно, що їй приємно бачити на
своїй останній дорозі ще й хорошого Сашкового начальника.
Відколи провідниця вагона й син застелили на лаві постіль і мати
простягла на ній важкі, як не свої, ноги, їй стало раптом гірше. Наче
всі свої слабкі, надуживані протягом останнього часу сили вона до краю
вичерпала, поки їхала до залізниці й пройшла до поїзда. Вона востаннє
напружилась, щоб кинути через вікно Жучці їсти, та то були вже рештки її
сил. Коли поїзд рушив і зникла з очей Жучка, а за нею станція і районне
місто вдалині, мати збагнула, що це загорнулася не тільки остання
сторінка її перебування в Узбеччині, а ось-ось вийде кінець і всій
довгій книзі її буття... І тоді вона відчула, що сил у неї нема та
більше вже й не буде. Душа ще якось держалася тіла, але і їй ставало
чужим те немічне, важке тіло. Коли треба було перейти на постіль з
синової лави, на яку мати була хряпнулась, одступивши від вікна, вона
вже не могла встояти і повисла на руках сина. Поява Ходжаєва тільки на
якусь хвилину повернула її до перейденої дійсності, а далі мати знову
притихла, прислухаючись, чи не почала вже її душа звільнятись від
непотрібного тепер тіла... - А я теж до Ташкента - деякі справи
набігли. Цю полицю ніхто ще не зайняв? - спитав Ходжаєв Олександра
Івановича і, вдивляючись у бліде, безкровне обличчя старої, ніби
ненароком додав: - До речі, я прихопив у райздороввідділі для вас плату й
відпусткові гроші. Прихід Ходжаєва був для Олександра
Івановича несподіваний і небажаний. Йому хотілося бути самому з матір'ю,
і він був вдячний провідниці, коли та влаштувала їх у відділку, де
нікого більше не було. Присутність сторонньої людини, навіть такої, як
Ходжаєв, була зараз тяжка. Але Олександр Іванович одразу догадався, що
не випадково і не заради службових чи особистих справ сів похмурий
завоблвідділу саме в цей поїзд, а щоб допомогти йому і його матері в
такій скруті. І Олександрові Івановичу вперше за сьогоднішній страшний
день трохи полегшало на душі. - Здається, заснула... Ходімо
покуримо в тамбурі,- пошепки промовив Ходжаєв, злегка нахиляючись до
голови матері, що лежала, склепивши повіки. Олександрові Івановичу
здалось, ніби Ходжаєв хоче сказати йому щось не при матері, і він тихо
підвівся за ним. - Тяжко? - спитав Ходжаєв, коли вони стали в
порожньому тамбурі, і його чорні брови, насупившись, зійшлися на
переніссі.- Розумію, колего, розумію вас. Але кріпіться!.. Він
помовчав і дістав з кишені пачку цигарок. Олександр Іванович, який після
народження дитини кинув був курити, зараз машинально взяв із
простягнутої пачки цигарку й, припаливши від сірника, який Ходжаєв
підніс йому, став жадібно затягатись тютюновим димом. - В нашу
епоху від кожного з нас вимагається стільки, як ніколи ще не вимагалося
від людини за всю історію людства. На нашу долю випало переробляти не
тільки нашу дійсність, а й нас самих,- сказав замислено Ходжаєв,
спираючись плечем об стінку тамбура.- "Мы рождены, чтоб сказку сделать
былью", а в нашій дійсності, надто в нашій узбецькій дійсності, ми часом
натрапляємо на такі пережитки минулого, на такі потаємні "заказники
феодалізму", що аж дивом дивуєшся, як вони могли заціліти до наших
днів!.. Олександр Іванович розумів, що Ходжаєв хоче одвернути
його думки від того неминучого, що нависло над матір'ю і про що було
боляче думати. Це для того він і почав розмову про такі речі, які не
могли захопити Олександра Івановича в його теперішньому стані. Проте,
думаючи весь час про матір, він усе ж чув, що каже Ходжаєв, тільки не
міг підтримувати розмови і розсіяно дивився крізь вікно на дальні гори,
за якими починалась Киргизія. А Ходжаєв розповідав далі: -
Обслідував я вчора Кара-Дар'їнську лікарню. Заходжу в процедурний
кабінет, а в ньому мух - як коло базарної ятки. В чому річ? Заглянув
випадково за ширму, а там на тумбочці - черствий хліб і недоїдки
сніданку, а на цвяшку коло тумбочки висить брудний халат з кров'яними
плямами. В процедурному кабінеті! А зовні все гаразд - і квіти на
вікнах, і завісочки білі, і ширма чиста... А сам "доктор" Ікрамов чого
вартий! Проглянув я його діагнози - і сміх і гріх: "Роздратування,
нетерпіння" (це читай - неврастенія) або - "Через незадовільний шлунок
(очевидно, якийсь гастрит) працювати в колгоспі може тільки обмежено..."
Не дивно, що Ікрамов не помічає мух, йего не турбує високий процент
захворювань на малярію, в нього фактично нема ніякої профілактичної
роботи. Але зате є своя ширма, навіть дві ширми: диплом Самаркандського
медінституту й, на жаль, ще... партквиток. І ось порівняйте: наші
вередові узбецькі вчені, наші прекрасні інженери, агрономи, самовіддані
трудівники-бавовнярі і - десь отакий лікар Ікрамов, що був би саме на
місці в ролі лейб-медика при дворі еміра бухарського... Така наша
дійсність, такий наш сьогоднішній Узбекистан, де багато чого ще
ховається за різними ширмами... Ходжаєв замовк і закурив нову
цигарку. Все, що він оповідав досі, проходило через свідомість
Олександра Івановича, не осідаючи в ній. Тільки слово "ширма" зачепилось
там, а коли Ходжаєв повторив його вдруге, Олександр Іванович
насторожився і став уважно слухати. При останній фразі він скулився і
рвучко повернув голову до Ходжаєва, немов чекав від нього прямого удару в
лице. Йому раптом уявилася та стара ширма матері, яку виніс сьогодні
ранком через непотрібність із своєї кімнати назавжди, і, може, через це
йому зненацька здалося, ніби саме до цієї алегоричної ширми веде свою
мову Ходжаєв. Але той мовчав і в задумі дивився у вікно, де аж до самих
гір стелилися бавовникові плантації. Олександр Іванович стрепенувся, як
від кошмару, попросив вибачити йому і мерщій пішов у вагон до матері.
Мати, як і раніш, лежала горілиць із заплющеними очима. Лице її
було спокійне, тільки серпанок смутку й глибокої втоми пойняв такі
знайомі Олександрові Івановичу і в той же час чимось уже не такі, як
перше, риси материного обличчя. Здавалось, аж ось тепер тільки мати,
нарешті, спочила по тяжкій безнастанній роботі. "Бідна! - гірко
подумав Олександр Іванович, марно силкуючись відтворити в пам'яті з
цього зморшкуватого, знекровленого й журного обличчя той лагідний, не
затьмарений ніякими нестатками й клопотом образ матері, який він знав
колись у далекому дитинстві.- Працювала все своє життя, щоб спочити
по-справжньому тільки в цьому вагоні серед випадкових, чужих людей... А
її поневіряння вже тут, в Узбекистані, в моїй недоладній сім'ї, де вона
відбувалась за всіх, а жила -- за ширмою!.." І знову
Олександрові Івановичу пролунали дальнім відгомоном слова Ходжаєва про
ширму в Кара-Дар'їнській лікарні й ширми взагалі в житті. Якби він почув
про це раніше, до того як у матері виявлено рак, він поблажливо
посміявся б з дивака Ікрамова. Але зараз Олександра Івановича охопила
така розпука, що він лиш важко позаздрив лікареві Ікрамову. Щасливий! У
нього не вмирає зараз мати від задавненого рака, він тільки необачно
забув заглянути перед приїздом завоблздороввідділу за кляту ширму в
процедурній кімнаті, а в Олександра Івановича за ширмою гибіло й ниділо
життя його хворої матері, і він за два роки ні разу не подивився, що ж
діялось у його власній кімнаті за тою ширмою!.. Коли Ходжаєв
повернувся з тамбура, Олександр Іванович сидів, спершись ліктями на
коліна й закривши долонями низько схилене обличчя. Ходжаєв тихо
присів край лави й мовчки дивився, як похитується голова старої в такт
руху поїзда, колеса якого перескакували на розгалуженнях колій перед
якоюсь великою станцією.
XXVII Ходжаєв просив
Олександра Івановича збудити його о другій ночі - хай, заступаючи один
одного, вони почергують так до ранку. Аби тільки перебути якось ніч, а
ранком вони вже будуть у Ташкенті. Та Олександр Іванович не збудив його
ні о другій, ні о третій, ні навіть о четвертій, коли у вагоні порідшала
пітьма і в сірому світлі передрання речі помалу стали набувати свого
звичайного вигляду. Стомлений цілоденною шарпаниною, Ходжаєв
міцно спав на горішній полиці, а Олександр Іванович сидів, спершись на
маленький столик, що відділяв його від приголов'я матері, і думав: як
прикро, як образливо прикро вмерти на світанку! Не ввечері, не вночі, а
на світанку, на порозі нового дня, коли все оживає, прокидається,
воскресає... І що більше він про це думав, то виразніше й переконливіше
передчував, що саме десь на світанку і прийде це страшне розв'язання... І
тому він боявся заснути... пошепки питав: - Може, води, мамо? Може, ще щось треба? Мати не відповідала.
Він не чув її дихання, не турбував її марним мацанням пульсу,
проте через якесь особливе відчуття, властиве не стільки лікареві,
Скільки синові, він непохибно знав, що мати ще жива. Перед
ранком він незчувся, як очі йому самі склепилися, і на якийсь час він
перестав відчувати і матір, і самого себе... Коли ж раптом стенувся, мов
хтось покликав його,- у вагоні вже розвиднілося і де-не-де почали
прокидатися пасажири. Плакала спросонку за стіною дитина, хтось пройшов у
кінець з рушником і зубною щіткою, пробігла через вагон провідниця, та
не це збудило його, а - материн погляд. Голова матері була тепер
повернута набік, і очі дивились на нього. Це через те, мабуть, і
здалося, що хтось покликав його. Він притьмом устав і кинувся до матері.
- Що тобі, мамо? - тремтячим голосом спитав він, чуючи, що зараз
саме і надходить те, чого він сподівався всю ніч і чого так не хотілося
йому дочекатись. Посинілі вуста матері заворушились і двічі
трохи розтулилися. Чи то йому почулося, чи справді мати хотіла щось
сказати, але не могла вже вимовити,- напружений слух Олександра
Івановича вхопив тільки частину слова - якесь "пере..." - Перевернути? - спитав він і нахилив до материних уст вухо. Та на відповідь почувся лише протяжний звук: - С-с-с...
- Перестелити? - спитав, повернувшись до лиця матері, і йому
привидівся в напівзаплющених материних очах вираз досади й туги. - Переяслав? - майже кричма спитав він, і повіки матері тихо склепилися.
"Вона марить тим Переяславом..." - подумав Олександр Іванович і
поквапливо, щоб мати встигла ще почути, голосно сказав: - Я одвезу,
мамо. Але мати більше вже не відгукнулась. Вгорі прокинувся і одразу ж зіскочив додолу Ходжаєв.
- Уже ранок? - здивувався він, глянувши у вікно, де ось-ось мало
блиснути сонячне проміння.- Ну чого ж ви не збудили мене? - сердито
насупився на Олександра Івановича Ходжаєв.- Вам треба було самому
поспати, набратися сил, а ви...- Він глянув через плече Олександра
Івановича, який мовчки стояв до нього спиною, затуляючи собою обличчя
матері, і притишено спитав: - Як там?.. Та коли побачив
нерухомі сині губи й восково-сіру руку, що безвладно звисла з
простирадла, він зрозумів, що питати, мабуть, уже не варто було. Однак
він підняв цю руку і не одразу все ж намацав ще тонкий, як ниточка,
ледве відчутний пульс. "Агонія",- сам собі констатував у думці Ходжаєв і обережно поклав кощаву руку на постіль.
Та перед самим Ташкентом у матері ще раз розплющилися очі. Все, що
було в ній ще живого, напружилось, груди й рот конвульсійне
здригнулись, і очі широко розкрилися. Чужі й холодні, вони не помічали
вже ні сина, ні синового начальника, а віддалено втокмились у якусь
цятку коло вентилятора на стелі і там спинились враженим поглядом. Наче
мати побачила й зрозуміла там щось таке, чого не могли бачити й розуміти
інші живі люди... ...Те, що внесли на ношах санітари в
залізничний медпункт у Ташкенті, було щось інше, а не мати, і Олександр
Іванович одвів від нього червоні від нічниць очі. Він тоскно дивився
крізь широке вікно на спорожнілий, сумний тепер поїзд, яким він їхав до
Ташкента з матір'ю, і йому шкода стало, коли поїзд помалу посунув назад у
парк... Хто зна, скільки ще стояв би так і дивився у вікно
Олександр Іванович, нічого не бачачи, та ззаду підійшов Ходжаєв і тихо
спитав: - Де ви хочете поховати? Олександр Іванович здивовано обернувся, не зовсім розуміючи запитання: - Як - де? В Переяславі.- Він знизав плечима і безпорадно розвів руками.- Де ж іще? Тільки в Переяславі...
Ходжаєв уважно подивився на змарніле, постаріле за одну ніч на
кілька років обличчя, і йому було невтямки, чи каже лікар Постоловський
про якийсь Переяслав свідомо, чи він стерявся з горя. Проте, коли трохи
згодом Ходжаєв навмисне спитав, яка це буде кінцева станція і до якої
залізниці вона належить, Олександр Іванович цілком розсудливо відповів:
- Станція зветься так само - Переяслав, Південної залізниці, але
до міста треба ще кілометрів двадцять п'ять - автотранспортом. Тоді Ходжаєв узяв його за лікоть, злегка потиснув і тихо, але твердо пообіцяв: - Я все зроблю. Не турбуйтесь. (...)
І він зробив усе. В другій половиш наступного дня приніс до
готелю, де вони переночували, квитка на поїзд і багажну квитанцію на
оцинковану труну з тілом матері. Передаючи Олександрові Івановичу
зарплату та відпусткові, Ходжаєв запропонував позичити ще й від себе
кількасот карбованців на всякий випадок. Олександр Іванович байдуже
поклав гроші в бічну кишеню піджака й відмовився від позички. Забувши
навіть подякувати Ходжаєву, він опустив застиглий погляд на багажну
квитанцію і довго тримав її в руках, не знаючи, що з нею робити.
- Покладіть її краще в паспорт,- порадив Ходжаєв, і Олександр Іванович
мовчки скорився. Але довго після цього він час від часу торкався
пальцями того місця піджака, де лежав паспорт з квитанцією, наче
перевіряв, чи не загубив їх, бо його щось муляло там. Ходжаєв
одвіз Олександра Івановича на вокзал, посадив у вагон поїзда на Москву і
за кілька хвилин до відходу промовив на прощання: - Я розумію
вашу втрату: вона безмірно тяжка. Що скажеш! Людському розумові важко
погодитись із безглуздям смерті. Але будьте мужні. Такі, як ви, потрібні
багатьом людям... Чи від цих простих, теплих слів, чи тому, що
виходили останні хвилини перебування з такою прекрасною, чуйною
людиною, яка стільки зробила для нього в ці скорботні дні,- щось важке
зсунулось у грудях Олександра Івановича і з болем вихопилось мало не
криком: - Якби ви знали, як я заборгував їй!.. І як сплатити це
все, коли...- Він не зміг доказати: "...коли матері вже нема тепер". Ходжаєв нахилився до голови Олександра Івановича і пошепки проказав:
- Ми всі в боргу перед нашими батьками й нашою Батьківщиною.
Тільки народ може поквитати наші борги. Йому й сплачуймо - він
безсмертний!.. Ходжаєв швидко підвівся, бо з репродуктора на
пероні голосно повідомляли про відхід поїзда. Взяв безвільну руку
Олександра Івановича, журно подивився на змучене обличчя, і нараз
обійняв дужими руками за плечі, й міцно пригорнув його до своїх грудей.
Потім відхилився, глянув ще раз і зник у коридорі.
XXVIII
На Хуторі Михайлівському Олександр Іванович уперше після пересадки
в Москві вийшов з вагона подихати свіжим повітрям. Хоч будинок станції,
здається, нічим не відрізнявсь від попередніх станцій, а неподалік, за
пристанційним висілком, було видно сосновий бір - такий же, який він
бачив у вікно під Брянськом, але це була вже Україна. Він відчув її і в
самій назві "Хутір", що над головним входом була написана великими
літерами російською і українською мовами, і в різноголосому гомоні на
пероні. Особливо привертав його увагу лагідний голос літньої жінки, яка
десь кричала на всі сторони: - Огірочки свіжі! Кому треба огірочків?
Він прислухався до давно не чутої м'якої вимови українських жінок і
думав: "Як би зраділа зараз мати, коли б могла почути ці голоси, такі
ж, як і в любому їй Переяславі, побачити цю жінку в старих кирзових
чоботях, що пропонує всім свої "огірочки"!..." Він пройшов до
голови поїзда, де відсапував, готовий мчати далі, паровоз, і йому дивно
стало, що він уже на Україні, але без матері, сам. Матері немає вже, лиш
у багажному вагоні стоїть десь оцинкована труна з її тілом...
Олександр Іванович підійшов до широко відчинених дверей багажного
вагона, де вивантажували якісь рогожані тюки й хтось кричав комусь
навздогін: "Візьміть накладну", обережно обійшов тюки з чорними
розляпистими написами адрес і, спинивши дихання, здаля глянув усередину.
Там у кутку ліворуч, між кравецькою машиною і дитячим велосипедом,
тьмяно поблискував цинковий бік труни. І важко було повірити, що то
лежить тільки тіло матері, а її самої вже нема і ніколи не буде.
Ніколи!.. Він одвернувся й перевів очі вдалину, куди
простягалися безконечні рейки на південь, куди весь час линула думка
зажуреної матері, до того далекого Переяслава, і твердо проказав сам
собі: - Я все сплачу, мамо. Все! І вперше за весь цей
неможливий час на-очах йому - чи то від теплого лагідного вітерця, що
повівав з півдня й легенько пестив йому лице, чи так від чогось на очах
виступили сльози й нараз стало легше на душі. Так, немовби він з чимось
чи з кимось замирився, немовби і йому простилося все, що лишилося там,
позаду. Тільки шкода, що нема поруч переяславської Марусі, а їй би саме й
зустріти його з тілом матері отут, на першій станції української
землі...