Блог - Zn0

» Меню сайта

» Наш опрос

» Статистика

Онлайн всего: 1

Гостей: 1

Пользователей: 0

» Форма входа

ВОЗНЕСІННЯ

Взагалі, у твоєму маленькому, зовсім крихітному життя вже відбулося дуже багато всього і всякого – і веселого, й доброго і страшного... Стільки всього, що воно не вміщається у твоїй голові. І ти не знаєш, де те, що було, а де те, що снилося, а де те, що й науявлялося та старшими наказкувалося...

Мені не вірили, що я пам’ятаю себе із двох років. Може й так. Може й не пам’ятаю те, що відбувалося у світі довкола мене, але я пам’ятаю те, що відбувалося в мені, і чого ніхто, крім мене не пережив, тому не може ані ствердити, ані заперечити те, що півторарічна дитина насправді пам’ятає – ПЕРШЕ ВІДЧУТТЯ СЕБЕ НА ЗЕМЛІ, і той крик тріумфу, яким дзвеніла до неба кожна клітинка мого єства:

– Я – є! Я існую! Я стою на землі!

Я СТОЮ на високій, але пологій горі, порослій ріденькими гострими списиками молоденької травички. У самім низу, в підніжжі гори – хвіртка. Хвіртка – відчинена просто на дорогу. Дороги не пам’ятаю, чи не хочу пам’ятати у цей великий для мене день – першого відчуття СЕБЕ НА ЗЕМЛІ. І це добре, що тоді спрацював інстинкт самозбереження, інакше сам вигляд розгаслої на весні сільської вулиці, розбитої возами і тракторами, відбив би у мене бажання кидатися зі своєї янгольської гори на дорогу, що вела у грішний людський світ.

– Боже! Розіб’ється! Розіллється! – чую над собою, але десь далеко позаду, мамин переляканий голос і різко пригальмовую перед самісіньким просвітом хвіртки, мов на краю безодні. Але мене щось ніби штовхає вперед, розгойдує маятником, і тільки страх з усього розгону полетіти сторч головою в болото, в калюжу, на гострі, тверді грудомахи, захлинутись багном, розбити носа і лоба, втримує на ногах!

Отже, мій перший осмислений земний досвід: СТРАХ ПЕРЕД БОЛЕМ І ПОРАЗКОЮ ТЕЖ ТРИМАЄ НА НОГАХ! Трагічний досвід, бо земля вперто, невблаганно, хоч і повільно, вислизає, тікає з-під ніг, готова кожної миті розверзтися безоднею. Ще темно. Ще не видно неба, і нічого невідомо про Бога, хоча звідкись згори тихим мерехтливим світлом сіється на тебе тепло й рідні голоси. Та все одно – ще так одиноко і страшно віч-на-віч зі світом. І так високо падати! Хоча... навіщо падати? Коли, як підказує попередній неосмислений досвід, можна тихенько підігнути ніжки і м’яко гепнути на пухкеньку гепу. І земля знову стане близькою, твердою і надійною, її можна буде помацати, погладити, понюхати, лизнути і навіть з’їсти... Це заспокоює. А заспокоївшись, тихенько розвертаєшся і – бігом-бігом на чотирьох – від прірви, геть! Геть – від незнайомого, а тому чужого світу, щоб радісно вткнутися писочком у рідні ноги, вчепитись у рідну спідницю, вилізти на рідні руки... Бігом-бігом, подалі від небезпек і випробувань.

СТРАХ РУХУ, СТРАХ ПАДІННЯ МИНЕ, ОДНАК... МИНЕ З НИМ І ГОСТРА ПРОНИЗЛИВА РАДІСТЬ ПЕРЕМОГИ. А так не хочеться!...

Тому другий мій осмислений життєвий досвід: мусиш вчепитися щосили ногами за землю, пальчиками, п’ятами – і втриматись... Доти, доки прийде підмога.

А ось і вона, рідна!

– Який відчайдух! Справжній козак! – хвалить підмога щасливим від гордості татовим голосом, підхоплює мене з холодної землі на теплі руки і підкидає вгору. Ух! Ух! Ух! Як страшно і гарно злітати, літати, летіти! Виявляється, крім землі є ще щось неосяжне, сліпуче, радісне, у якому можна літати. Небо!

От і третій, здобутий за цей день і осмислений земний досвід: РУХ УПЕРЕД – НЕ ЗАВЖДИ ПРИКРЕ ПАДІННЯ ВНИЗ, ЦЕ ЩЕ Й РАДІСНИЙ ЗЛЕТ УГОРУ.

І четвертий: ПЕРЕМОЖЦІВ ХВАЛЯТЬ І ПІДКИДАЮТЬ У НЕБО.

– Дай-но-ся й баба тебе похвалить! От молодця! От козир-дівка! – тішаться десь за межею мого зорового поля невидимі баба Тетяна. Я їх не бачу, як і тата з мамою. Я тільки чую їхнє тепло... Хмаринка мерехтливого лагідного світла долучається до маминого й татового тепла, і я пливу у м’яких, затишних, рідних оболоках, засинаючи, втомлена відкриттями і перемогами.

МІЙ БРАТ ЯНГОЛ

Другий момент осмислення СЕБЕ НА ЗЕМЛІ: стара наша хата. Широкий піл. Над полом – колиска. У колисці – ляля. Вона зветься – мій брат Андрушка. Біля колиски я і не я, а щось таке, чим ніколи в житті більше не буду, – одна янгольська любов, якою може любити тільки янгол янгола.

Андрушка був янголом і дуже скоро покинув свою колиску над широким полом у старій нашій хаті і полетів у небо до Бозі. Хто цей БОЗЯ, ніхто не каже. Але, мабуть, хтось ще більший і сильніший за тата, і маму, і діда, і бабу. І за всіх добріший, якщо до нього полетів мій брат Андрушка. Сталося це тоді, коли захворіла мама і її відвезли в больницю в Гайсин. Покинутий мамою Андрушка засумував і теж захворів, але до Гайсина його не довезли: спурхнув із воза янголом і – полетів, осиротивши маму з татом і мене.

Більше я себе в той час не можу пригадати. Ніби я теж кудись відлетіла була. Ніби мене теж не стало. І це було справді так, бо ми ЖИВЕМО лише тоді, коли по-справжньому любимо...

Так у моє маленьке, як горошинка, життя одночасно зайшли Любов і Смерть – білим янголом. І посіяли в моїй бідній маленькій душечці таку смертну тугу, від якої міг врятувати, певно, тільки мій дитячий БОЗЯ. Але він не хотів мене забирати на небо...

...Я повернулася до себе і на землю, коли приїхала з больниці мама. Вона взяла мене на руки, притулила до теплих грудей, і ми пішли... кудись ми пішли, до якихось людей, яким мама розказувала (пам’ятаю до слова):

· – Зробили мені операцію, наче все добре, мами приїжджають обидві, кажуть: усе добре... А душа – ниє, так тяженько ниє, так додому рветься... Не можу місця знайти! Лиш розрішили після операції вставати, вийшла в садочок, а там вишні порожевіли коло огорожі. Стою, скубаю ті вишні, а йде, бачу через огорожу, Савка Вальовський (це ім’я переслідуватиме мене все дитинство, як фатум, і все життя – як символ усіх людських зол і пороків), теж у больницю йде, побачив мене, став, дивиться, питає: чи це ти, Ксеню, чи не ти? Така марненька стала, наче не ти... Та що дивувати, коли таке горе спостигло: і сама слаба, ще й на таку страшну болєзнь, і дитина вмерла. Бідна, ти, душко, бідна.

Як почула я ці слова – так і сіла хрящем.

· – А ти що, не знала? – дивується Савка. – Ой дурний же ж я, дурний! Ой бідна ти бідна... – та й побіг. А я сидю хрящем і знаю, що то Андрушки мого нема.

· – Ба-а-чиш, душа все чує, все зн-а-а-а-є... – каже скрушно хтось, а хто – не пригадую. – Ти б поплакала, Ксенько... Горе треба виплакати...

– Не можу, – стогне мама. І той стогін віддається в мені такою страшною розпукою, що я починаю плакати, беззвучно, щоб не розсердити маму. А то вона розсердиться і піде назад у свою больницю... Плачу і гладжу пальчиком ніжно-рожеву шовкову пелюсточку-вавку на її білому лиці, білому, ще білішому, ніж у янгола. Я ніби відчуваю, що від цієї рожевої пелюсточки, яка навіщось приліпилася до маминої скроні, мама помре. Зовсім молодою, тяжко намучившись...

СТРАШНИЙ СУД

Це теж про мене. Бо втретє згадую себе, але не на землі, а НА СТРАШНОМУ СУДІ. Тому самому, яким, коли підросту, будуть лякати мене мої баба Наталка.

... І той Страшний Суд – у нас на обійсті. Горить наша хата. Горить-гоготить-потріскує веселим страшним вогнем. Високе, знизу криваве, жовтогаряче полум’я лиже темне нічне небо, а довкола видно, як удень. Бігають з відрами люди, хлюпають водою на вогонь, від чого той лише люто шипить та знущально гегоче, кидається в різні боки, погрожуючи перекинутись на хлів, на шопу і клуню.

– Ой Боже, ой Боже, спаси й помилуй! – метається по подвір’ї бліда, як смерть, моя мама. – Ой, що ми кому зробили? Ой, за що нам така кара Божа?

– Олексо, нате драбину! Лізьте на хлів! Щоб на хлів не перекинулось! – командує тато, теж білий, як смерть. – Бийте у відра! Кличте тачанку! Де вона, в біса, та клята тачанка?!

– Їде! Їде! – кричать люди. Але в ту ж саму мить, коли тачанка із сільськими вогнеборцями влітає на подвір’я, вихор зриває з даху величезний оберемок охопленої вогнем соломи і, розкидаючи навсібіч, несе просто на сусідське обійстя!

– Ой Боже, Страшний суд! – волає Марійчина мама, кричить тітка Бараниха, а за ними – всі решта сусідів. Крик! Плач! Схарапуджені коні хропуть, ламають тачанку, рвуться геть з цього пекла. Тачанка тріщить, пожежники не знають, куди воду лити, що рятувати. Тикають кишкою сюди-туди, помпують воду та поливають нею вогонь, але від цього тільки й толку, що пара стовпом...

Я не знаю – де я. Усе і всіх бачу, а саме себе не можу знайти на тому Страшному суді. Але я десь тут, зовсім близько, якщо так чітко бачу бліде, спотворене горем мамине лице...

Тож коли баба Наталка лякали мене Страшним Судом, я вже знала, ЧОГО боятися. Жах перед всепоглинаючою невблаганною вогняною стихією, гієною огненною – жив у нашій хаті постійно. Навіть тоді, коли ми, нарешті, збудували на новому обійсті (нашому ж городі через дорогу) нову хату, уже під бляхою, страх переселився туди разом з нами. Якийсь час ми спали всі одягнені, біля ліжок напоготові стояли чоботи, щоб, коли, не приведи Боже, та ще взимку… не вискакувати з вогню голому-босому. На цей же випадок на наших підвіконнях ніколи не було вазонів, вікна не заслонялися фіранками, напохваті на лаві стояло кілька відер з водою, прохід до дверей був завжди вільний, а ключ – постійно у замку.

ХАТОПАЛИ

Чорний страх перед пожежею підживлювався у моїй душі трагічними розповідями про дітей – хатопалів, якими лякали нас із малим моїм братом Іваном усі підряд, наказуючи грізно, щоб не брали до рук сірників, бо... один уже взяв...

Якби ті історії впорядкувати, класифікувати – вийшов би непоганий підручник для криміналістів, або посібник для профілактики паліївських нахилів не лиш у неповнолітніх, а й усіх, хто не сповна розуму...

Ото ж один такий, розказували, взяв сірники, поліз на горище та й підпалив клоччя, в якому його мама щороку знаходила малу дитину, бо тому бідному одному так уже обридли мамині малі діти, що він, бідний, не лише клоччя й рідну хату спалив, а й півсела заодно...

Другий один такий, коли старші були в полі, під рідною стріхою розклав багаття і пік яйця собі на полудень. Доки приїхала тачанка з бочкою, той малий палій усьому кутку яєць напік.

А ще один... Тих історій було стільки, що не розказати й не переписати, як казали мої баба Тетяна, на волячій шкурі. І кожна завершувалася трагічно фразою: "доки приїхала тачанка, лиш один попіл зостався...”

Усім, хто пам’ятає ту легендарну пожежну тачанку повоєнного села, зовсім не дивно, що весь хатопальсько-паліївський народний епос завершувався так трагічно. У мою ж пам’ять навіки вкарбувався колоритний, гідний оспівування прообраз пожежної машини – гібрид римської колісниці, присідательської брички-бідки і червоноармійської тачанки, до якої замість кулемета припасували здоровенну діжку, що тахтарахкала з тим же вбивчим ефектом. Стояла тачанка на найвищому горбі – коло дзвіниці, що залишилася після зруйнування комнезамівцями церкви. Щоправда, із дзвіниці комнезамівці зробили комору, а дзвони, як і мечі, перекували на орала, то ж тепер били на сполох у рейсу, підвішену до гіляки старого дуба, лякаючи до смерті ворон, що теж висіли гронами на дубі.

Запряжена була тачанка парою, списаних, тобто звільнених від важкою колгоспної роботи, замучених шкап, що не мали сили навіть хвостом чи вухами мух відігнати – тільки очима печально кліпали... Ніби струшували сльози за не одною сільською садибою, що дочасно пішла в небо димами.

На ті далекі п’ятдесяті роки хати в нашому селі були під соломою, стояли тісно, й найменший вітерець міг роздмухати лиху іскру... А зжерши одну, висушену на перець селянську стріху, вогонь набирався сили і в кліп ока перескакував, як здичавілий рудий кіт, на другу, а потім на третю і, заохочений гарячим степовим вітерцем, скакав доти, доки не перетворював веселу сільську вулицю на сумне попелище...

Я пам’ятаю те попелище. Ту печальну картину пожарища: чорна безверха хата, обвуглені двері й віконні рами, потріскані шиби, ядучий, блювотний запах погару й чаду. Адже три рази підряд горіла наша хата. Три роки підряд жили ми погорільцями...

Розказували пізніше мої тітка Вера, що не встигали тато з дядьками звести новий верх, вкрити околотом, як він спалахував серед ночі тріскучим полум’ям. Жах, що тоді робилося в селі: горіли скирти, ожереди...

У ту ж ніч, коли вперше згоріла наша хата, обікрали колгоспну комору, в якій мій тато був комірником...

ВАРФОЛОМІЇВСЬКА НІЧ.

Із тієї пожежі, схожої на Страшний Суд, і обкраденої колгоспної комори почалися всі наші біди, або, як казав тато, суцільна Варфоломіївська ніч... Здавалося, кривава війна не здохла під фашистським рейхстагом, не сконала на берегах Ельби, а приповзла зміюкою підколодною слідом за радянськими солдатами–переможцями і тепер звивалася-шурхотіла по зруйнованих містах і селах, поміж втомленим, понищеним людом... Гримуча змія сталінізму...

– Це ж би тішитися, що живі, та радіти одне одному, а воно... ґудза шукає, а воно навісніє... а воно вбити готове... – журилася моя мама, переживаючи за тата.

На цю тему в родині не любили говорити. Не тому, що боялися... Радше – щоб душу не ятрити. А коли й згадували, то по-різному.

Дядько Тьома Старший билися об заклад, що те міг зробити тільки Савка Вальовський з наказу Сивухи... Тітка ж Ганя, що були тихі, як дід Омелько, але вміли клясти краще за бабу Тетяну, проклинали якусь Текличку, що нібито нам хату палила і на тата мого присідательові Сивусі доносила.

На жаль, у ті часи я була ще зовсім лопушком, якого в цій історії найбільше цікавило, де й чого голова нашого колгоспу присідає, якщо тітка Ганя чогось так настирливо називають його тільки присідательом. А вже потім, що вона, та Текличка, могла тому Сивусі доносити на мого тата? При тих роздумах мені завжди уявлялося, як те бабисько Текличка щось несе у мішку за плечима Сивусі, що присів у кущах під нашою хатою. Але смішно не було. Було страшно і тривожно...

І, як згодом вияснилося, набагато складніше… І тато це знав. Після війни у зруйнованій, знищеній державі, що врятувала світ від фашизму, серед народу-визволителя тихо зріло невдоволення. Особливо серед молодих рядових фронтовиків, які, визволивши Європу і визволившись від багатьох ідеологічних шор, повернулися з фронту із твердим наміром почати нове життя у новій, облагородженій визвольною місією країні. Натомість застали ту ж саму репресивну сталінську систему, розбухлого від крові, заіржавілого від сліз велетенського молоха, керованого дрібненькими людцями, а на місцях, по віддалених від Москви райцентрах і селах, ще й спротив тиловиків, тих комуністів старої гвардії, які пересиділи війну в евакуації і трималися старих сталінських порядків, як воша кожуха.

Підсилювалося невдоволення ще й тим, що рядовий визволитель повертався на рідні руїни в одній шинелі, просякнутій потом і кров’ю ще не загоєних ран, тоді як привілейовані офіцери з генералами везли за собою із визволеної Європи вагони контрибуції...

Сталін, певно, теж остерігався прозріння своїх рядових героїв, але загнати в Сибір цілу армію-визволительку було навіть йому незручно, тим паче, що ярмо безпаспортного колгоспного рабства і фабрично-заводська повинність були не гіршим варіантом ніж колимсько – магаданський. Та й було кого депортувати із приєднаних областей, про що тато здогадувався безперечно: із газет і радіо, які всіляко ганьбили українських буржуазних націоналістів, і з розповідей тих, хто їздив після війни у Західну Україну по хліб. Тож вождь і "батько” народу-визволителя вичікував підходящу годину, щоби пустити під серп і молот, тих, хто побував мимоволі "за залізною завісою”. У перший покіс на початку 50-х поклав таких, як мій тато. Устиг... Перед смертю.

Татова ж війна із Сивухою розпочалася одразу, тільки-но він з фронту вернувся. І дуже здивувався, що головою колгоспу в нашому селі райком знову призначив Сивуху, тилову крису, і ще більше обурювався, дізнавшись, що всю війну Сивуха просидів у евакуації. Нібито десь аж за Уралом лісопилкою керував.

– Що то за лісопилка, я знаю, – здогадувався мій політично грамотний тато. – На тому лісоповалі сибірському півсела нашого вимерло...

Тато був із тих фронтовиків, кому війна, хоч і не мати рідна, але світ відкрила. Себто відкрила зовсім інший світ. Європу! Найбільше в Європі його вразили багаті, доглянуті, схожі на містечка, села. Особливо в Чехії, де він закінчив війну у званні сержанта з двома пораненнями і п’ятьма медалями.

Татові тоді було тільки двадцять п’ять. Але люди йому вірили, у правління вибрали, а головне – призначили начальником найважливішого в селі, стратегічного, але поки що порожнього, об’єкту – колгоспної комори.

Оце б моєму татові жити, продовжуючи кращі комнезамівські традиції: з головою чарку пити та ділити крихти колгоспного добра, що зоставалося від продразвйорстки. А народ хай сам собі раду дає. Так ні! Справедливість моєму татові жити по-людськи не давала!

Зрізались вони вперше з головою Сивухою в сорок шостому...

Опалена війною, полита кров’ю земля, як поґвалтована жінка, відмовлялася родити. У величезній державі починалося дещо страшніше, як війна – голод. Тато не заперечував проти продразвйорсток. Він був проти того, щоб їх перевиконувати за рахунок селян, як це коїлось у тридцять третьому (згадку про 33-ій татові теж пригадають на суді, як клєвєту на советскую власть).

Удруге зійшлися врукопашну в 47-му, коли люди, рятуючись від голоду, почали їхати в Западну – міняти останню сорочку на хліб.

Зібрала й моя мама свої й татові сорочки, вишиті перед війною, пару хусток, добралася з такими, як сама, до Вінниці, а звідти – крадьки, поночі, в якомусь товарняку – на Западну.

Повернулася мама з порожніми руками. Півпуда борошна і стільки ж круп, які їй вдалося виміняти за останню сорочку, стягнули гаками вуркагани, коли верталася додому на даху товарняка. А могли б і саму стягнути...

Отоді вже тато й не витримав і почав вимагати в Сивухи роздати з комори голодним людям невеликі (стратегічні) запаси борошна, круп, олії. Фронтовики його підтримали, село – теж. Сивуха здався, розділив між колгоспниками ті крихти, але татові того не забув... У сорок восьмому, коли вперше по війні зародила земля, а моя мама народила татові першу дочку, перед Новим роком нагло згоріла наша хата й обікрали колгоспну комору. Отакий збіг трагічних обставин... Тата звинуватили у розкраданні державного майна, судили і присудили (маминими молитвами) рік умовного, сплатити за нанесені державі і колгоспові збитки, або йти в тюрму. А чим сплатити, коли голі-босі сиділи на пожарищі з малою дитиною? Проте люди, згадувала мама, не відвернулися від нас, голих-босих погорільців. Скинулися, хто по скільки міг, і відкупили мого тата від тюрми. За першим разом. А за другим – не змогли, бо за другим разом татові пришили політику…

Тата звинувачували в тому, що нібито він палив колгоспні скирти, розкидав попід хати прокламації (листівки), в яких закликав колгоспників до боротьби проти радянської влади і голови колгоспу Сивухи, вів націоналістичні розмови про самостійну Україну, Грушевського, Винниченка, Петлюру й Бандеру, засуджував спровоковану Сталіним війну, в якій народ поніс величезні жертви, співав націоналістичні пісні, в т.ч. "Ще не вмерла Україна…”

…Врятувала тата від Соловків смерть Сталіна і… безграмотні каракулі листівок, нашкрябані, як виявили графологи органів державної безпеки, кривою рукою Савки Вальовського за намовою Сивухи. І хоч Савка сам зізнався слідчому у своїй підлості, нічого йому за те не було, як і Сивусі. Та Бог з ними! Головне мого тата звільнили...

От звідки в мене генетична ненависть до всіх стукачів, донощиків, усі людців, як живуть не працею, і коштом власних талантів, а з продажу ближніх!

ПОКУТА

Здавалося, я давно про Сивуху забула, як забула його ім’я, і навряд чи й згадала б, якби не отримала листа від його дочки Октябрини з проханням допомогти їй потрапити із хворим на дитячий церебральний параліч внучком до знаменитої народної цілительки, яка нібито лікує від цієї страшної хвороби. Хоча лист був підписаний Катериною Степанівною, я одразу здогадалась, хто це, а заодно й дізналася, що безжального тирана мого повоєнного села і злого генія моєї сім’ї звали просто і буденно – Степаном. Хоча світлий образ того, хто перетворив моє дитинство на суцільний кошмар, безпросвітні злидні, прибивши на чолі ще й тавро дочки ворога народу, я запам’ятала на все своє життя.

І наринули спогади, як плачі на ріки вавилонські...

Запам’ятала Сивуху – на бричці. Кучер – в передку, на рисаків буланих понокує, а позаду, на сідєнії кожаному, як на троні – Сивуха. У сталінському френчі болотно-бутилочного цвєта (мамине визначення), у такому ж кашкеті, їде, погойдуючись на ресорах, грізно позиркуючи навсібіч. І горе, ой горе тому, хто в цю ранню годину, осяяну сонечком, що з-за садків підіймається, ще не на полі, розказували мої тітка, що були все життя ударницею від страху перед Сивухою. Бо він і по війні не гребував, побачивши димок над комином, із брички злізти, зайти в хату і власноручно вогонь у печі залити. Слава Богу, вода в хаті завжди була – у відрі на лаві стояла. Найбільше страждали вдови й одинокі молоді жінки, як мої тітка Вера. Вони зі шкури вилазили, аби лиш не сподобитися такої честі великої – гналися ще затемна на норми. При місяці з буряків верталися, при зорях, до схід сонця – назад бігли. Але ні ордена, ні медалі моїм тітці за доблесний труд не дали, і в газетах про них не писали, через віруючу маму їхню – моїх бабу Наталку. Та тітка не ображалися: те, що Сивуха жодного разу не переступив поріг їхньої хати – було найбільшим для них почотом.

– Ото-то... Ото саме те, що Сивуха так не по-людськи з людьми обходився, і стало між ним і твоїм татом, – пояснювали згодом мені тітка Вера, додаючи до татових "злочинів” перед радянською владою ще один. – Зрізались вони вкінець, коли Сивуха твоїх тітку Ганю, удовицю, гарапником уперіщив, заставши вдосвіта не в полі, а коло печі. А скінчилося все тюрмою для твого тата...

Гніву на дочку Сивухи я не мала. У дитинстві ми з Ріною (так усі звали Октябрину) навіть дружили, але недовго. Однак розвела нас не ідеологічна війна наших батьків, а соціальна прірва між нами, дітьми. Відтоді у мене святе переконання, що любові між багатими і бідними – мало. Але життя, певно, зрівняло нас, коли дочка Сивухи просить у мене допомоги. Отож, без задніх думок усе влаштувала, домовилась і стала чекати на гостей, щоб уже разом їхати до цілительки. Вони запізнювались, і я нервувала, перейнята гіркими їхніми клопотами.

Коли ж Ріна з внучкрм на руках зайшла у дім, я обімліла: переді мною була маленька янгольська копія сільського тирана – Сивухи! Та ще більш вражаючим було каліцтво цього янголяти. Не відаю, чому, але мені раптом так стало невимовно тяжко, як перед Страшним Судом. Я розуміла, що це негарно, врешті, неетично ятрити душу й так згорьованій землячці, але нічим не могла зарадити – я так ридала перед бідною Ріною, ніби оплакувала всіх безневинно покараних Богом на цій грішній землі. Адже Бог бачив, що я навіть подумки не побажала Сивусі, ані його дітям чи внукам, зла за те все, що він заподіяв моїй родині.

Не відаю, чи здогадалася Ріна, що і кого я оплакую, чи згадала те далеке повоєнне село, і чи, взагалі, знала про його трагедії... А може, й не знала. Не знав же наш перший український Президент про те, що був голод 33-го... Та й мало хто нині згадує і про культ особи Сталіна... Проте виясняти цього не хотілося, тим паче, при цьому нещасному янголяті...

КУЛЬТ

Культ – це коротке неприємне слово тато приніс із тюрми. І про культ Сталіна я теж вперше почула від тата, а вже потім про нього заговорило радіо (голосно) і люди в селі (пошепки). Тато ж вимовляв ці слова завжди голосно і з ненавистю. Казав:

· – Я став жертвою культу Сталіна.

· – А що таке – жертва? – чіплялася за ще одне, незнайоме мені слово, яке тато теж приніс із тюрми.

· – Безневинно постраждалий, – відповідав тато.

Про те, що тато безневинно постраждалий, я здогадувалась, пам’ятаючи, скільки ми сліз виплакали, коли він сидів у тюрмі, але однаково не могла назвати собі свого, такого безстрашного тата цим... жорстким, як жерсть, водночас якимось пожмаканим, пожертим, як жебраки, словом. Як не силкувалася, у моїй уяві жертвою культу Сталіна поставав не тато, а скалічений війною, безрукий сільський листоноша Прокоша, а ще точніше, дві його культі! Щоразу, коли Прокоша зупинявся коло нашої хвіртки, рухом плеча скидав на підставлене коліно важку брезентову сумку, і, притримуючи її рожевими обрубками обох рук, витягав зубами з-поміж купи газет нашу, я, прикипівши очима до його каліцтва, неприкритого короткими рукавами теніски, ціпеніла від змішаного почуття страху, огиди і жалю. І була переконана, що саме Прокопові культі були причиною того, що люди заговорили про культ Сталіна. Бо й справді, якби не було культу Сталіна, то не було б війни, а не було б війни, то не відбатало би бідному Прокопові руки по самі лікті, а дядькові Пилипові ноги по самі коліна, – згадувала я ще одного інваліда, який щодня рипів своїми протезами дерев’яними повз нашу хату, і того безногого каліку на коліщатках, що на греблі коло базару в Соболівці співав під гармошку: "Розлука ти, розлука, чужая сторона, ніхто нас не розлучить, лиш мать сира земля”.

Та, либонь, найбільшою жертвою культу Сталіна був мій дядько Олекса, хоч і повернувся він з війни з руками й ногами і в тюрмі не сидів.

Дядько, за словами тата, був сталіністом. Тобто, на відміну від тата, який Сталіна ненавидів, дядько Сталіна любив. І не приховував цього навіть тоді, коли всі Сталіна ганьбили й засуджували. Ба! Навіть ліз із тою своєю любов’ю до Сталіна всім у вічі: гупав літо й зиму у чоботях і розказував, треба й не треба, як в атаку йшов, вигукуючи: ”за Родіну, за Сталіна!” – чим доводив тата до сказу. Взагалі, через того давно мертвого Сталіна вони постійно сварилися, а раз мало не побилися, та мама з дядиною Ликерою розборонили.

Взагалі, ніхто в родині не міг зрозуміти цю дивну дядькову любов до Сталіна. Бо кому-кому, а дядькові любити того вусатого таргана не було за що...

Як розказував мій тато, перед самою війною дядько, що вже дослужилися до офіцерського звання, несподівано для всіх покинули Москву і разом з дядиною Ликерою, яку називали по-московськи – Люся, і двома маленькими дітьми, Миколкою і Галинкою, повернувся у квітні 1941 року в село. Поселивши сім’ю у хаті діда Віця, з нами в межу, дядько пішли працювати в райком партії. А в червні почалася війна. І дядько десь пропали. Лишень ар війні зізналися, буцім їх із ще кількома комуністами залишили спеціально на окупованої території для організації підпілля і партизанського руху. Як воно насправді було, не відомо, але всі були здивовані, коли одного разу у село наїхало мотоциклами багато німців. Вони рискали, когось шукали і знайшли на горищі в рідній хаті пропалого безвісті дядька Олексу. Розказували мої баба Тетяна, що німці були дуже пасійонні, кричали і погрожували ружами так, наче його й шукали. А потім всі сіли на мотоцикли і поїхали, наказавши двом солдатам: пук-пук дядька Олексу! І ті двоє повели дядька розстрілювати до глинища. Але їх врятували дядина Люся, казали одні, які буцімто сподобались німцям своєю вродою і панською поведенцією. А інші казали, що то німці маленького Колю пожаліли, не хотіли сиротити, бо нібито самі таких дітей вдома лишили.

Отож німці дядька Олексу відпустили, постріляли вгору і поїхали на Теплик. Але дядько в дім не вернулися, а пішли нібито доганяти радянські війська. І догнали, за що їх судили трибуналом як того, що був на окупованій території, і присудили штрафбат. Усю війну дядько Олекса спокутували свою безневинну вину перед Родіной і Сталіним на передовій разом із різними заключонними, яких Сталін замість розстріляти, кинув у саме пекло війни. Мало хто з них вижив. Дядько вижили, і повернулися в село без жодної подряпини, правда, контужені.

А от дітей їхніх війна не пожаліла. Колю розірвало гранатою, що їх німці порозкидали на збитки по селу, на очах у дядини, котрі саме брали воду з криниці, а Галя померла від недоброго ока. Наврочили. Стояла на воротах, з бантиками, в рожевому платячку з оборочками, така красива городська лялечка, до людей сміялася, і раптом – побіліла, почорніла і до вечора вмерла. Мої баба Тетяна, що саме тоді гостили в котрогось свого брата з братовою, з якими їх війна помирила, не встигли врятувати внучку від пристріту. І не могли того собі простити до самої смерті.

Тож, вернувшись із фронту, дядько Олекса застали вдома велике горе і хвору на серце дядину. І хоч у них народилися по війні Петро з Миколою, все одно дядина слабували і тужили за своїми старшими дітьми. Певно, тому Петя й назвав мене Галею, щоб його мама не плакала за тою городською дівчинкою, що назавжди залишились на фотокарточці над столом у їхній хаті.

Категория: 52 | Просмотров: 697 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

КАЗКА ПРО БРАВОГО СОЛДАТА І КОЗИР-ДІВКУ

Роль баби Тетяни у трагікомедії мого дитинства, та, мабуть, взагалі в житті – друга головна після тата, а заслуги переді мною – ще більші: баба Тетяна не тільки навчили мене всіляких житейських секретів, а ще й хвалили мене, а головне – жаліли. Ніхто так мене не жалів, як мої баба Тетяни. Хвалити – хвалили, а от пожаліти... ніхто не здогадувався.

"А чого тебе жаліти? – строго здивувалася мама, коли я, підрісши, поцікавилась причинами свого спартанського виховання. – Жаліють тих, хто не може собі ради дати. А ти – раду собі даєш”.

Отак!.. Але ж бувало всіляко мені... тим паче, в дитячі роки... Та, очевидно, про те тільки мої баба Тетяна здогадалися. Вони взагалі були моїм адукатом-защітніком. Захищали перед усіма й нікому, ні чужому ні свому, не давали в обиду. Мабуть, їх теж, як кожну козир-дівку, ніхто не жалів... Певно, така вже доля усіх козир-дівок. А щоб мене морально підготувати до моєї нелегкої козирної долі, розказували про свою. Тільки чогось обминали своє дівування, надолужуючи небилицями про чуже. Отож саме від баби Тетяни знаю про багато дечого, що творилося ще до мене і в родині нашій, і в селі, і навіть ще раніше, а точніше – відколи світ та Умань.

...Батьки мого діда по батькові Омелька рано померли. Розділивши невелику спадщину між трьома сестрами, яким треба було виходити заміж, і зоставшись ні з чим, Омелько пішов служити царю й отечеству, бозна-скільки служив, воював з японцями в Манджурії, а після програної війни демобілізувався і під марш "На сопках Манджурії” – в душі, з калиткою тютюну, кресалом та кількома рублями у вєщмєшку, повернувся, пройшовши всю Росію, у рідне село, де його, бувалого солдата і старого парубка, ніхто, не чекав, окрім старої (23-річної!) козир-дівки – Рябкової Тетяни.

Тетяна сивіла в дівках не тому, що була бридка чи крива, а через свій гострий язик та козацько-гайдамацьку вдачу.

Коротше, по-сучасному, мої баба Тетяна були чи не першою феміністкою, хоч достеменно про суфражисток і всіляких інших революціонерок-емансипаток, не чули й не здогадувались. То вони пізніше, зачаровані революційною символікою і чужоземними прізвищами вождів світового пролетаріату, назвуть Кларою першу сільську комсомолку і трактористку Мотрю Минову, а Мину, її чоловіка, теж тракториста першого, Цеткіном. Казатимуть:

– О! Кудись Клара з Цеткіном поторохкали!

– Хоч давно ті Клара з Цеткіном на своєму тракторі своє відторохкали...

Але вернімося у бабину Тетянину молодість, драматично-іронічні історії про яку в родині розповідали пошепки, озираючись, чи баба не чують. Йшлося ж – не аби про що, а про їхнє багатостраждальне дівування, що дуже нагадувало затяжну війну між моїми бабою і сільськими парубками.

Ото, бувало, розказували, вийде сільська молодіж на степок (вигін) коло церкви лелю-полелю (веснянок) поспівати, "вербової дощечки” (хороводи) поводити, та в пекара пограти, постає, а веселощів катма – нема Тетяни Рябкової. Посилають за моїми бабою. А баба маніжаться: і ніколи їм, і роботи по горло, і не хочеться їм... Товаришки ж у ноги кланяються, на забаву просять.

– Добре! – кажуть нарешті мої баба, – Але за це мені смокви у Берка маєте три кіла купити.

–Добре! – на все згодні товаришки.

– Але цур вам – сама з’їм! – попереджають мої баба.

– Добре! – згоджуються дівки, добре знаючи, що то Тетяна тільки лякає, бо за компанію, і це всі знають, не лиш смокви – останню сорочку віддасть!

По руках! Одні біжать до Берка по смокви, другі – Тетяну ведуть А Тетяна йде та виспівує голосом дрожащим дяка Маркіяна:

Іде Ганна ще й Тетяна,

Ведуть дяка Маркіяна.

Маркіян іде-е-е-е, щось воно буде-е-е-е!

Дівчата аж падають зо сміху, люди з хат вибігають, дяка Маркіяна очима шукають, дивуються, чого це він серед білого дня парастас по вулиці виспівує.

Так що недарма моїх бабу Тетяну з дідом Омельком дяк у церкву не пускав, а піп вінчати не хотів. Ледве вмолили...

Либонь тому, що моїм бабі так важко далось те вінчання, будуть вони все життя усі до них претензії побивати єдиним аргументом: "ми з вами, Іване (Степане, Пилипе, Свириде) не вінчані!”

А на степку – дівкам радість: Тетяна йде – забава буде! А парубкам гризота: Перебендя йде – перебендювати буде. Того перекривить, того на кпини візьме, тих – на сміх підійме...

Були мої баба Тетяна велик-к-кі артистка! Шкода лише, що в ті часи не вміли цінувати їхній талант, а точніше буде сказати, оцінювали по-своєму. Свідченням цього поцінування був бабин горбатий ніс, який, за переказами, парубки, осміяні ними, перебили, вискочивши підло з-під греблі, коли баба мої з танців додому верталися опівночі.
А було й таке, що мої баба через усе село голі за парубками бігли. Мусили! Що мали робити, якщо в дівчат, коли вони у Громадському ставку собі під вечір купалися, геть усю одежу вкрали?! Усім голими селом маршувати? Чи до ночі кваситись у ставку? Тож мої баба Тетяна і взяли на себе удар. Кинулись у чім мама народила за збитошниками і таки догнали. Посеред села. Віддубасили крадіїв палюгою, видерли одежу та й почали одягати сорочку, а далі запаскою обгортатися, так, наче цілий свій дівоцький вік посеред села вбиралися. А вбравшись, взяли на оберемок одежу товаришок та й пішли в береги, гамувати вереск і плачі дівочі...

Отакі були мої баба. Не дівка, а вражеська кавалерія. Вражений бойовим духом і генеральською вдачею Рябкової Тетяни, доблесний солдат царської армії Омелян син Сергія Тарасюка-Жили полонив козир-дівку без бою, за що від її батьків – Павла і Марти отримав контрибуцію у вигляді семи овець з бараном, амуніцію у вигляді нового кожуха, смушкової шапки, двох пар чобіт (ялових і хромових), а на додачу – жорна, три корці пашні і ткацький верстат. Верстат молодята продали кутянину Дмитрові Білику, який зі своїми п’ятьма парубками, обнадієний Столипінською реформою, взявся за ткацтво. Цей верстат я ще застану у хаті наймолодшого з Біликових синів – мого діда Кирила. І діда за верстатом ще застану. Але запам’ятаю тільки дідів силует проти залитого сонцем вікна і шурхотіння човника між нитяними струнами основи... Та ще дідом Кирилом виткані рядна, налавники, скатерки і рушники, що так тепло прикрашали наш убогий сільський побут...

Омелько ж з Тетяною виручені за ткацький верстат гроші доклали до рекрутських рублів і викупили в Омелькових сестер частину батьківщини – обійстя на горбі над Салиповим Яром. Колишній солдат теж згадав своє родове ремесло, відремонтував старий столярний верстат і став робити людям вікна-двері, ліжка з фігурними спинками, різьблені рами для дзеркал. Таке царське ліжко стояло і в нашій холодній хаті, а на стіні висіло дзеркало у розкішній вишневій рамі, обвитій хмелем і дивними трояндами. І хоч дзеркало було здоровенне, висіло воно так, що мені важко було в нього потрапити. Навіть коли я ставала на табурет, то бачила тільки свою задерту догори голову з двома колосочками кісочок і роззявленим від здивування ротом. Ліжко й рама, поїдені шашелю, струпішалі, розсипались, коли ми, після смерті діда Омелька, переїжджали в нову хату. Золотавим, легким, як димок, пилом розпорошились...

Отак молодята й жили, і трьох старших дітей нажили: Олексу, Ганну й Тимофія. А в 1914 діда знову забрили в солдати, але тепер вже – на Першу світову з австріяками та німцями воювати. Але цього разу вже не одного, а з дюжиною сільських чоловіків, серед яких був і другий мій дід – Кирило. Повернулися з фронту у 19-му році, отруєні німецькими газами, розтривожені революційними подіями – у розорене, поруйноване революцією село. Дід Омелько як сільський пролетарій – більшовиком, а дід Кирило як заможний господар – прихильником гетьманату. В усьому іншому вони були, як від однієї мами: обидва тихі, поступливі, мовчазні. Ніхто ніколи не чув їхніх голосів, хіба лиш, коли підтакували кожен своїй жінці, яких називали – присягою. Та коли, підпивши, дід Омелько заводив пісню, а дід Кирило, помолившись, – бесіду, тоді вже підтакували їм присяги, теж дуже схожі між собою крутим, непоступливим норовом...

ДЯКОВА ПОМСТА

Із двома Тимофіями у нас також ціла комедія вийшла і знову ж через моїх бабу Тетяну: вони були такі гострі на язик, що й батюшки не проминули. Що там між духовною особою і моїми грішними бабою було, про це родинні легенди мовчать. Не вдавалися до подробиць і мої баба, охочі попліткувати навіть про себе, лиш казали, буцім приказку "дурний тебе піп хрестив” вони придумали. Авжеж, після того, як мого тата батюшка охрестив Тимофієм, хоч уже один Тимофій у хаті був. Тато казав (він і сам по святцях перевіряв, і очевидців розпитував), так співпало, що у день хрестин серед інших святих був і Тимофій, але не осінній, на якого народився його брат, а весняний. Куми розказували, нібито вони зауважили батюшці, що в хаті вже є один Тимофій, на що благочинний знову заглянув у святці і сказав:

– Тоді хай буде Пуд!

Почувши таке, мої баба Тетяна, яких за християнським звичаєм у церкву на обряд хрещення власного сина не пустили, хотіли спалити церкву, та куми не дали. Вмовили не брати на душу такого страшного гріха, за який уготована на тому світі гієна огняна, а на цьому – каїнова печать антихриста. І хоча мої баба нічого ні на цьому, ні на тому світі не боялися, відступились, змирилися, але всім у селі розказували, що то попа дяк намовив. Казали, що самі, стоячи за церковною брамою, підгледіли, як той батюшці щось нашіптував. Та й чуло їхнє серце материнське, що з церкви їм якогось Гав-ще-й-рила принесуть. Тож добре, що пішла слідом за кумами, хоч і гріх великий, зате Пуда – не принесли.

Відтоді мого тата і почали називати Тьома Молодший, а дядька – Тьома Старший. Або: Тимофій Перший і Тимофій Другий – як у царських династіях. А мої баба Тетяна стали не те щоб у Бога не віруючою, а, як вони казали, – не-дуже-то-попам-віручою. Боронь Боже, баба мої церкву після Октябрської революції не палили (хоч, як вже було сказано, грозились), і не валили, і батюшку не вигонили (було й без них охочих)... А от святу Варвару з села вигнали.

ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ І СВЯТА ВАРВАРА.

Мій тато народився не лише на Пуда, а й у самісінький розпал Громадянської війни, як, до слова, і моя мама. Вийшло так, що тільки-но дід Омелько з дідом Кирилом прийшли з фронту, як знову треба було йти. Або – ховатися. Бо що не день – летять селом ескадрони: то білі, то червоні, то сіро-буро-малинові! То Центральна рада, то Директорія, то гайдамаки, то козаки, то денікінці, то петлюрівці, то монархісти, то анархісти, а далі й чекісти... І кожен – зі своєю правдою, зі своїм універсалом, маніфестом, указом і навіть грішми. Заїжджав батько Махно, шукаючи петлюрівців, а Котовський – шукаючи батька Махна. Мої дід Омелько, які сочуствували більшовикам, хотіли влитися у червоні ескадрони. Але коня не було, тому й не противились, коли баба Тетяна, у яких на руках було вже четверо дітей, з яких одне немовля – мій тато, заховали їх на горище. Бо вночі приходили ще й чорні... Присвічуючи пожежами, коней зі стайні виводили та останнє з комор вигрібали...

А якось на Зелені свята залетів у село й отаман Зелений. Гуляючи степами зі своїми хлопцями, нехотячи наскочив на нашу Орлівку, що безневинно причаїлася собі у глибокій балці. Злякана тиша отаману Зеленому не сподобалась, і він розстріляв її разом із воронами, що замість орлів обліпили старого дуба на степку коло церви, ще цілої на той час. А потім дзвоном церковним скликав на сходку сільську громаду, оголосив їй, що почалася народна війна за землю, волю і славу України, зачитав універсал до народу, прихопив моїх діда Кирила, котрі, як міцний господар, співчуваючий усім тим, хто за землю і волю, ще кількох сільських парубків разом з кіньми, полетів, як і прилетів, вихором у степи.

Через тиждень дід Кирило повернулися – із сідлом за плечима, хоч і сідлати не було вже кого і кому. Не зосталося в селі ні коней, ні чоловіків. Армія УНР відступала, більшовики наступали, білі тікали... Смерть косила Україною свої покоси криваві, а війна Громадянська громадила в одну купу буйні українські голови... Закрадався голод, розруха... А де розруха починається, там всіляка нечисть появляється, казали мої баба Тетяна. І наврочили...

Ото стоять мої баба якось надвечір у неділю святу на воротах, по вулиці роззираються – прислухаються, чи не скачуть татари з монголами, за одно чекають, з ким би це про творящеєся беззаконіє, війну і свободу поговорити, як бачать – згори від Бандури на місток спускається... Мокрина – не Мокрина, але теж уся в чорному – попереду, а за нею всі, Господи прости, відьми сільські, і в їх числі поганому й Мокрина теліпається. А від Палажок – крик:

– Ой, свята Варвара йде! Ой, свята великомученице, помилуй нас!

На той крик Улита Пиндичка з хати вибігла, на коліна впала:

– Свята Варваро, заступнице, заступи нас від гієни вогненної і всячеських содомів і гоморів нечестивих!

Баба мої, таке бачачи, й собі в радісну благодать впали, руки до Варвари святої простягають, за власяницю-спідницю хапають, відвернути від хати отаманів разом з командармами благають.

І раптом... А Боже ж мій! Що мої баба Тетяна чують?!

– Відступись від мене, грішнице окаянна, блуднице юдейська, дочко іродова! – як гаркне на них басюрою свята Варвара, та як штурхне в груди кулачищем – бідні баба мої аж ногами вкрилися. Лежать, грішні, на землі, святою Варварою повержені, та очима примруженими стежать, що ж воно далі буде, яка ще кара Божа впаде на їхню нещасну голову. А натомість... Що ж вони бачать натомість?! Ой, таки не даремно народились мої баба Тетяна вишкрібком-мізинчиком, ой неспроста! Отож, дивляться мої баба на святу Варвару при самій землі і бачать під власяницею чоботища солдатські, а піднявши очі трохи вище, бачать мої баба повержені, як трясеться від сміху, затуливши пику хусткою аж по самі очі лукаві, клята відьма Мокрина! Мої баба Тетяна тієї ж секунди воскресли та на рівні схопилися, обтрусилися та в кліп ока затесалися у почет відьомським: що ж то воно далі буде? – думають.

Тим часом святу мученицю Варвару попри Пиндиків до Хаврони Когутихи ведуть, за стіл садовлять, сала з долоню завтовшки нарізають... Хаврона з комірчини пляшку вишняку, качаном кукурудзяним закорковану, несе, але не наважується на стіл перед святою класти, до грудей тулить, фартухом прикриваючи.

– А що ти там ховаєш, благословенна Хавроно? – усе бачить зіркоока великомучениця. – Став на стіл і не мучся, бо всякий харч – від Бога! А найпаче вино, бо сказано: пийте вино – це кров моя...

Мокрина, суча відьма, так і треться, так треться коло святої Варвари та все на вухо їй щось нашіптує, та в бік моїх баби позиркує зизим оком. Видно, здогадуються мої баба Тетяна, намовляє проти них. Та й, не довго думаючи, висотались поза плечі людські на подвір’я. А тут уже – а нещастя! – півсела народу! Всі з подаянієм явилися і тепер явлєнія святої Варвари чекають.

А от уже й Варвару, аж вишневу на твару, попід руки виводять, на порозі притримують, власяницю перехняблену поправляють. Молодиці сільські рядком стали, в ноги солдатські великомучениці падають, а вона всіх благословляє та подаяніє позад себе в сіни Хавронині кидає. Баба мої і собі до причастя нечестивого стали, підступаються, хустку на чоло насунули, зігнулися в три погибелі, щоб Варвара не впізнала та Мокрина не вмітила. І лиш підступилися до святої – шасть рукою їй під спідницю, хап за яйця (здоровенні, як у жеребця племінного) та круть ними!..

Мамочко... Як же ж та Варвара свята зареве диким звіром, та як підскочить, та як цибоне через юрбу в городи! Тільки й бачили її... Молодиці – в крик, в плач: святу ловіть! А баба Тетяна Мокрину – за очіпок та ну микати мички, коси рвати – віддячувати і за святу Варвару, і за блудницю іудейську, і за іродову дочку...

Отакий у моїх баби Тетяни був характер...

ПРОЩА.

Через свій характер козацький і вдачу-невдачу гайдамацьку мої баба Тетяна не раз потрапляли в халепу та страждали, а раз мало в Сибір не загриміли, коли, ще на зорі колективізації, бунт селянський очолили. Куркульську волинку. І то на другий день після урочистого вступу в більшовицьку партію... Так вміли тільки мої баба Тетяна!

Але – все по порядку. Спочатку баба влилися в класову боротьбу як незаможниця і солдатка. Зізнавалися, що в сімнадцятому навіть "громили” панський маєток. Але тоді, як інші селяни возами везли експропрійоване поміщицьке добро та худобою віддячували собі за одвічну панщину, баба принесли з фільварку панікадило – ажурний, ручної роботи, срібний нічничок, але оскільки не відали, що то воно таке і куди його чіпляти, то віддали старій панні Аґнежці, сестрі управителя панським маєтком пана Віця – на згадку про коханого пана, який утік до Парижу, залишивши свою вірну челядь на поталу повсталому хлопському бидлу. Однак бидло в особі моїх баби Тетяни Віця з Віцихою, як у селі називали панського управителя й економку, під ноги не взяло, а навпаки – прихистило одиноких старих людей... Точніше мої ще молоді тоді баба їх вдідорили, і доглядали до самої смерті, як рідних батьків.

Така була їхня ПРОЩА. Колись вони аж у Київ ходили на прощу, тепер – через межу – до панства Віців… З великого жалю…

Справа в тім, що панич Віцьо й панна Аґнежка мало того, що належали до дрібної, збіднілої шляхти, так ще й осиротіли дрібними дітьми. Над малими сиротами зглянувся їхній трохи багатший родич – наш сільський пан і привіз у свій фільварок, де вони росли на правах бідних родичів, доки не доросли до управляючого й економки, а коли зовсім зістарілись, збудував Віцям хату через межу з обійстям моїх діда Омелька й баби Тетяни. Під час революції пан утік до Парижу, а дід Віцьо з бабаю Віцихою зосталися доживати віку на Україні... під патронатом моїх баби Тетяни.

Так мої баба стали панським попечителем. Однак це не завадило їм бути революціонеркою, тим паче, що скоро в село повернувся з фронту Омелян Сергійович – з вошима й казками в голові про грядущий рай, де все буде спільне і всі будуть рівні.

Та все-таки, на мою думку, баба повірили більшовикам радше, як "Мать” Горького, – через своїх старших синів, Олексу й Тимофія, яких попервах забрали добровольцями в Червону Армію, а далі – аж у Москву, в школу червоних командирів. А щоб хлопців звідти не вигнали, однією з перших у колгосп вступили.

А що їм було вступати, сільському пролетарію?! Нести півня під пахвою до спільного котла – не череду гнати! Як от Наталка Біликова зі своїм Кирилом: сама худобу жене, а Кирило слідом на возі, запряженому волами, реманент везе в колгосп здавати. А сам такий печальний, наче їде здаватися Антанті.

Отак вони й здибалися по дорозі в колгосп, мої майбутні баби, ще не відаючи що мною породичаються. Одна – з півнем під пахвою – дякувати за своїх дітей більшовикам. Друга – рятувати своїх дітей від Сибіру – коровами-волами, що в придане від батька Пократа, хазяїна на все село, отримала та зі своїм Кирилом Дмитровичем нажила.

На вступ моєї баби Наталки в колгосп зглядався, будуть розказувати потому мої баба Тетяна, – увесь народ. Бідні – дивувалися, а рівня, міцні хазяї, плювалися: чого це вони, поперед громади – в пекло?

Але мої баба Наталка знали, що робили. Мине небагато часу, як у хід підуть зі скринь кованих-мальованих кожухи, свитки, хустки, чоботи, сувої полотна – за кухлик муки, за горщик круп, за мірку кукурудзи... Вчорашні товаришки моєї мами, дочки комнезамівські, ходитимуть у приданому моєї мами, як пави. Зате в маминій сім’ї, дякуючи бабі Наталці, ніхто не вмре від голоду, і в Сибір не поїде.

– Добро – наживне. Наживемо, як живі будемо, – казали мої баба Наталка, научаючи дітей, як треба душу берегти...

Якось, приїхавши з дітьми в село на початку 90-х минулого вже століття, коли почалося разом з демократією наше національне відродження, застала в хаті тітки Вери сусідку – зав’язану в старовинну ясно-жовту із золотими пасами і гірляндами предивних квітів по берегах, велику шерстяну хустку. Небайдужа до аксесуарів традиційного українського одягу, поцікавилась:

– Де ви, тітко, таку гарну хустку взяли?

Сусідка пик-мик – і гайда з хати.

· – То твоєї мами придане, – гірко всміхнулися мої тітка, – в голодовку віддали її партєйному татові за ворочок квасолі... він його... хай йому Бог простить... серед баняків у ванькирі під тапчаном знайшов, як приходив до нас за продразвйорсткою з іншими партєйними. Ой, та чи одна така хустка з хати тоді пішла!..

·

Тільки після цих слів я зрозуміла, чому мама з тітками з такою радістю скуповують, які бачать, хустки, та приміряють їх, та милуються хмеликами-взориками, та складають барвистими стосиками у шафах та скринях... То вони так компенсували своє окрадене сусідами-катюгами простоволосе дівування.

· – І ви товаришуєте?! – обурилася. – Вони вас пограбували, а ви...

· – І сходимось, і сходились, бо що вони винні? То все Сталін...

· – Який Сталін? Який у біса Сталін?! Він що, ходив слідом за цими... покидьками, горшки, витрушені ними, перевіряв?! Не Сталін, тітко, а люди самі один одного грабували, убивали, і досі... одні нищать, а інші дозволяють себе нищити... І прощають... Як і прощали ще й прощали!.. Як же ж ви можете?..

· – Ша, не ругайся! От пальона! Ти – як твій тато! Той теж – за правду боровся! Що було – те пройшло. Бог усіх розсудив. Он Параска Іванова, що мами твоєї дівоцькі чоботи доношувала, як бідна мучиться... О-о-ой, як же ж страждає! Гангрена... Одну ногу відрізали, а воно – на другу перекинулось... А ми ж навіть в думках не кляли її тата, що в активістах був. Мама наказували: "І не подумайте! Іван не винен! Вони – бідні, робити не хочуть, а дітей купа, треба годувати, вдягати... А що чоботи забрав, три кожухи, хустки – пусте, зате – пощадив. А інший і вбити міг, і за Урал відправити... І не подумайте навіть клясти. Вражда ні до чого доброго не приводить. А Бог сам усе бачить... І кожному воздає.

· – А таки бачить... І воздає... – продовжую нашу з тіткою різку розмову через роки, випадково дізнавшись, що та сусіда у жовтій маминій хустці померла, царство їй небесне, на початку 90-х від інфляції... чи то пак від інфаркту, почувши, що гроші, які вона наскладала за все життя, згоріли на ощадкнижках. Мене з тітками теж обікрали новоявлені комнезамівці навиворіт – компартійна і комсомольська верхівка, яка під час Оксамитової революції 90-х дерибанила разом з Союзом народне добро, – але ми від цього не вмерли... Отаке воно, життя... І отаке воно, багатство... Думаю, що не за горами той день, коли це зрозуміє не один скоробагатько...

·

· Але, на жаль, не рятує ця філософія від болю і жалю, і заходиться душа плачем, як осіннім дощем:

– Бідні, окрадені, всепрощаючі, святі мої баби-мами-тітки... Не зносили ви, не сходили... Лиш наробилися... Лиш настраждались... Хто й за що вас так прокляв, що на вашу долю випали три війни, три голодомори і одна страшна, без начала і конца, революція? Не знаю, хто прокляв, але знаю, що рятував у цьому кривавому пеклі – один Господь Бог...

ВОЛИНКА

Мої баба Наталка тяжко перенесли свою добровільну колективізацію, розор, злидні, голод, наругу. В кінці голодовки, вдячні Богові за врятовану родину, вони повірили: пішли в штунди (оскільки на той час уже в нашому селі не було ні церкви, ні Бога, а батюшку на Соловки відправили), стали фанатично віруючою і останнє, що зробили, аби остаточно порвати з колишнім, на їх думку, гріховним мирським життям – зібрали на оберемок і втопили у копанці єдине, що зосталося від родинного статку – дороге намисто, за разок якого їхні тато Пократ вола віддавали. Утопили на очах у моєї, і так голої й босої, мами...

Але це буде потім, а поки що обидві мої баби йшли записуватись у колгосп, несучи на вівтар нового життя усе, що мали. Баба Тетяна з півнем – попереду. Баба Наталка – з чередою – позаду. Замикав парад колективізації дід Кирило на возі з реманентом. І лиш-но дійшли вони до середини Громадської греблі, як тривожно задзвонили церковні дзвони, як забамкало на сполох залізне било, і побачили вони чорну людську хмару, що сунула згори на майдан коло церкви. Така ж хмара насувалася з Громівки, а ще більша – з Ґонтів.. .

– Наталко, – второпавши, що й до чого, гукнули одні мої баба другим, – завертайте худобу! Біда! Волинка! І самі тікайте!

Але завертати назад було пізно: з тилу, згори від Уласів, накочувався, мов бурхлива повінь, ще більший натовп.

– В долини! – скомандували мої баба Тетяна, і мої баба Наталка, що були сама собі командир, послухались. Лишень встигли звернути в долини череду, діда з возом, і самим збігти, як накотилася розбурхана, розлючена повінь, підхопила Тетяну з півнем і понесла навстріч волинці. Ніхто з повстанців не здивувався, побачивши на чолі бунту моїх козир-бабу Тетяну, а навпаки, вітали їх, як гайдамаки Ґонту в Умані.

– Страх, як не хотіли люди наші в колгоспну неволю, – згадували баба Тетяна, – така січа була, якої ще люд не знав, відколи світ та Гумань (Умань). Убивалися! І мене били, і я била ... Кров ріками текла, крик стояв – до Гадесу (Одеси) було чути.

Для моїх баби Тетяни на цілім світі існувало тільки два города: Умань і Одеса, в яких вони бозна-коли і бозна-чого бували, але набралися стільки вражень, що на все життя вистачило ділитися з тими, хто й того не бачив.

– А далі що було на тій волинці? – питала нетерпляче, боячись, що баба зачнуть про свій Гадес згадувати.

– А що було? Содом і Гоморра, лиш сірка з неба не сипалась. Комнезамів і партєйних бунтовщики були б потопили, якби ставок був глибший. Там їх, бідолаших, і найшла міліція, що саме на той час із Соболівки наскочила. Тож головних зачинщиків ще гарячими пов’язали і повели на Дуклю, на станцію, а звідти, видно на Війницю (Вінницю), а там... і очі їм, нещасним, повилазили... Жодне не вернулося... А були такі хазяї крепкі, такі люди достойні, куди там! Не минути б і мені було того Сибіру – та півень спас...

Врятував бабу моїх від каторги, як пояснював тато, якому на час бунту було десять років, збіг обставин: і те, що була незаможниця, і від учора ще й член більшовицької партії, і те, що старші сини служили в Червоній армії, і, звісно ж, півень, як доказ того, що йшли з ним баба в колгосп вступати, та нехотячи пристали до бунтарів, оскільки такого, щоб Тетяна Тарасючка з півнями в пазусі без причини по селу ходила, за нею не водилось і не було помічено іншими.

Однак тільки одні мої баба Тетяна знали, що їх від каторги врятувало... Авжеж, сала шмат і сулія перваку, яким баба підторговували, як непман. І все життя жаліли, що Леніна рано вбили, бо якби Ленін жив, то б і цього вар’ята Сталіна не було, і голодовки з війною не було б, а був би собі НЕП, а вони б уже ґуральню свою мали...

Так що один Бог знає, що зарадило, але обійшовся селянський бунт моїм бабі Тетяні надто дешево – ганебним вигнанням з більшовицької партії і комнезамівської верхівки, яка за сулію оковитої уже готова була віддати моїм політично неграмотним і нестійким бабі під ґуральню панську опочивальну. Шкода, що того не сталося, бо, може, тоді б і маєток панський уцілів.

Другим же моїм бабі Наталці не так поталанило: по-перше, рятуючись від розправи, довелося на другий день вдосвіта віддавати до громадської спілки уцілілу вчора худобу і реманент відвозити. По-друге, через якийсь десяток літ доведеться віддавати своїй рятівниці, отій безбожниці Тарасюковій Тетяні в невістки улюблену дочку Ксеньку. А це для моїх баби Наталки з жодним Сибіром не рівнялося.

ПЕРЕБЕНДЯ.

Певно, мої баба Тетяна про той жаль великий здогадувалися, бо віддячили своїм свасі достойно, придумавши прізвисько – Превелебна, мабуть, з огляду на їхню побожність. Взагалі, мої баба Тетяна були великою мастачкою давати всім прізвиська. Вже пройшло більше, як півстоліття, відколи баби нема, а односельці й досі один одного бабиними вуличними іменами величають. А старші, напевно, що бабу моїх згадують не злим тихим словом, бо колись мистецтво давати прізвиська у нас високо цінувалося. Рідко хто кого на прізвище називав, частіше – по-вуличному. І люди намагалися догодити сільським гострословам, аби лиш ті припечатали їм кличку звучну. Подейкували, буцімто один хазяїн на прізвище Галасюк навмисно ходив по ярмарках і називався Семеном Розумом, та мої баба, те зачувши, прозвали бідачину Галабурдою. Так Галабурдою й звікував...

Усі невістки і внуки в баби теж якось звались. Не обійшли вони й діда Омелька. Що б дід не говорили, в баби одна відповідь:

– Меліть, Омельку, лиш помаленьку.

На мене, коли сердилися, гукали: – Гапко! А зазвичай кликали: – синку! Але то не від зла, навпаки, то так мене мої баба Тетяна ховали від нечистої сили, а найперше від Щезника, який, шептали мені на вушко, ото лиш м’я котроїсь із дівочок почує, враз хапає і щезає... Куди той Щезник із тими дівочками щезав, баба не уточнювали, але все одно було лячно.

Бувало, як уже слабі лежали, кличуть:

– Синку! А подай-но бабі води, я тобі отомщу, – і дістають з-під подушки московську бурульку, завбільшки з добру картоплину. Були такі фабричні цукерки, білі, круглі, мов кавунчик, і помальовані так само, тільки червоними й зеленими смужечками. Продавалися вони тільки на базарі в Соболівці. І були для нас, малих, найдорожчим, звісно, після хліба від зайця, гостинцем.

А от на дітей своїх баба не сказали ніколи бодай жартома кривого чи смішного слова. Лиш підпадьомкають:

– Тьомко – Тьомко... Ганько... Гальошко... Тьомко... Тьомко...

І моїй мамі наказували:

– Хвали своїх дітей! Бо як сама не похвалиш, чужі й поготів!

Ще баба мої любили бути у курсі усіх дєл. Ото, бувало, розпалять вогонь у печі, наставлять баняк з борщем, а самі – на ворота. Хто йде-їде:

– А що там чувати?

Встають дід до роботи, встає тато мій:

– Мамо, даєте обідати? (у нашому селі на сніданок – обідали, а в обід – полуднали).

Баба до печі, а в печі давним-давно погасло, дрова перегоріли, а борщ і не брався кипіти. Баба – до діда:

· – Омельку, несіть дрова!

Несуть Омелько дрова. Тетяна знову вогонь розпалили, борщ наставили, а самі – на ворота:

– Що чувати?

І так до полудня. Точніше, так було доти, доки моя мама не прийшла невістчити.

Пригадую ті, як казала моя мама, свекрушині вереди...

Жили ми тоді усі разом в одній великій хаті з ванькирем і світлицею, тож я все бачила і чула, навіть те, чого не треба було чути. А крім того, вставали ми з мамою рано, до схід сонця, мама – палити, а я – під ногами плутатись. Отож, бувало, мама вже й попіл загорне, і затулу під припічком шукає, а баба з полу:

– Щось давно я, Ксеню, косарських вареників не пробувала...

Мама лиш зітхне гірко і знову розкладає в печі вогонь, ставить баняк з водою, йде в комору за мукою, відціджує сир, місить тісто і ліпить бабі на заказ косарські вареники – завбільшки з косарську долоню.

Навряд чи були де ще такі невістки, як моя мама... Але й свекрух таких, як баба мої, теж ще треба було пошукати...

ВІДЬМАЦЬКІ ЗАБАВИ

Рідко стрічалися, навіть у наших дрімучих краях, такі, як мої баба Тетяна, невгамовно-буйні фантазерки. Та й ніхто, певно, не знав стільки всього про чортів, відьом та упирів, як мої баба знали! Мені здається, що в голові моїх неграмотних баби зібралася була, жила й колобродила вся українська демонологія. Шкодую, що була надто мала, аби те все запам’ятати! Шкода також, що часто мама бабі просто забороняла лякати мене нечистою силою і забивати мені голову безбожними казками. Але мої баба Тетяна не були, свят-свят, безбожницею. Просто в їхній голові, як казала їхня сестра богомільна Килина, через те чортовиння не зоставалось місця для святих та ангелів.

Хоча, зізнавались мої баба, вони на те спеціально не вчилися. Це чортяче знаття було нібито їм на роду написане, з народження дане, бо ж до всього лихий поплутав моїх бабу народитися мізинчиком, вишкребком – останньою, шостою дитиною у своїх мами Марти і тата Павла. А чогось воно так у світі ведеться, що найстаршим і найменшим дітям у сім’ї завжди чорти ввижаються.

На жаль, я була ні сим ні тим, тобто другою у своїх тата й мами дитиною (першим був хлопчик Ваня, який вмер немовлям у війну) і мені нічого не ввижалося, то мусила вірити бабі на слово. Тим паче, що вся та нечиста сила жила не в хащах, болотах та інших пропащих місцях, а, свят-свят, у нашому селі! Часом межа в межу! Як Васька Когутиха! Або через вулицю! Як Данилко Бовть! А Боже! З бабиних казок-байок виходило, що кожна друга молодиця в селі з чортами знається, бо як не відьма, то чаклунка або перелесниця, а кожен третій чоловік – вовкулак, дідько, упир чи інше бісове поріддя... А Федорка Мартинова, мужикувата неповоротка молодиця, що самотою жила у вуличці за прогоном, – місяць жінка, а місяць – чоловік.

· – Не лякайте дитину! – жахалася мама, підслухавши про що ми з бабою жебонимо.

Яке – лякайте! Усе було набагато серйозніше. Я бабі вірила до того, що під кожною спідницею мені стало ввижатися помело! А під кожним піджаком – хвіст, а під шапкою – ріжки... Свят-свят! Мертвіючи від страху, я ходила опівночі дивитися, як чорти Данилкові город сапають, а Вусті Микитовій – дітей колишуть, або як Дем’янів Кузьма на свині з колгоспного току у свою комору пашню перевозить...

Звичайно, нічого того я, темна-невидюща, не бачила, через що мої баба Тетяна дуже засмучувались:

· – От шкода! Бачиш, не дано тобі... А була б ти перваком або мізинком, як оце я, то бачила б нечисту силу вночі, як у білий день.

· – Нащо їй ту вашу нечисть бачити! – сердилася мама.

· – Не кажи! У житті все знадобиться! – заперечували баба Тетяна, таємниче головою похитуючи, наче їм теж ті чорти на току горох молотили та дітей колихали.

– Ой, мамо, не грі-і-іші-і-іть! – мало не плакала моя мама, та все очі до неба зводила, ніби просила Бога змилостивитись і не карати нас усіх через одних бабу.

· – Не вчи мене! Я міру знаю! – гнівалися баба Тетяна. І я, що вже теж починала тривожитись за бабину душу, заспокоювалась, бо кому-кому, а мені було відомо, що баба мої з тими чортами таки знають міру.

· – У мене хватило б розуму усім сільським відьмам позав’язувати спідниці вузлом над головою, а упирякам штани спустити – і пустити парадом по селу – хай світять страмом. Але – нащо?! Як вони Богові не мішають, то мені й поготів! – казали баба, сміючись, певно, уявляючи собі той парад. Я теж на мить заплющувала очі, але бачила таке, що було не до сміху... а до стиду. Ті здоровенні білі відьмачі срачери і всохли волохаті страмища упирячі мене ще довго переслідували, особливо вночі – не встигну очі склепити, як вони з усіх сторін пруть... Ве-е-е...Тьху! Тьху! Тьху! Через ліве плече, через праве плече! Згинь! Пропади! Таке дитині показувати...Свят! Свят! Свят!

Ага! Так вони, ті гріховодники, й пропадуть! Ага, налякали їх баба парадом! Вони тільки того й чекали – он як вихиляються–похваляються... А найбільше наша кутянська чорнорота, або ще – мордата, як мої баба кажуть, тобто сварлива тітка Домка – перша мастачка за межу битися і сраку показувати. Не встигне яка бідна курка сусідська забігти по дурості своїй курячій у її бараболю, або, не дай Боже, хто із сусідів на межу ступити, як тітка Домка, як труба єрихонська, вже свідків скликає:

· – Ой люди добрі, ой же ж подивіться, як мене сусідоньки зі світу зживають! В межу воралися! Худобу свою в городі випасають!

· – Господь з вами, Домко! Яку худобу! Яку межу! – дивуються сусіди, позбігавшись.

· – А нате вам худобу! А нате вам межу! Ха-зя-ї! – закинувши на голову спідницю, Домка кланяється голою сракою на всі боки та ще й попліскує долонями по ситих сідницях – аж відляски йдуть.

· – Рєч товаріща ... кхи-кхи.. нашої стахановки... товаріща... Домки Круцьової преривалася бурними аплодісментами, – коментує зі своєї майстерні те кіно мій тато.

· – І не стидається... – стидалася за Домку моя мама і тікала в хату від чужого страму.

· – А що там за крик, а драки нєт? – побивалися тим часом за новиною, з вікна визираючи, мої баба Тетяна.

· – Та ж Домка... свою... цю... показує... – встидалася мама слово глупосне вимовити.

· Баба ж мої навпаки, як ще були здорові, не пропускали жодного Домчиного кіна, ще й жару піддавали:

· – Оце ввихається! Оце хазяйка! Любо глянути! А ви, Домко, так і ходіть – з голою сракою. Вам так набагато краще! І красу не треба наводити – брови-губи шмарувати, вся краса – на виду!

· Певно, Домці бракувало такого вдячного глядача, як мої баба Тетяна. Бо увечері вона сама прибилася з нудьги зеленої під нашу хату. З усім селом пересварена, але нескорена, почепилася пазухою на воротах та й хвалить себе, аж піднебіння чорне видно:

· – А я ж з вами, Ксенько, ніколи не свари-и-илася...

· – То я з вами, Домко, ніколи не сварилася. Не мала коли, – усміхнулася моя мама та й пішла корову доїти.

· А баба Тетяна з вікна:

· – Добривчір, Домко! Ой як же ж я вас, голубонько, давно не бачила! Але нівроку, за цей час чорти вас не вхопили: такі самі гарні на твару. Проте, як собі хочте, Домко, але з голою сракою ви набагато кращі!

Це вже мої баба Тетяна самі кіно ставлять. О, це вони вміли – перебендювати: перекривляти голоси та розігрувати в ролях давнє й сьогочасне. Вони навіть голос Сталіна імітували, лякаючи мою маму, а часом і ціле радіо, що висіло у них над головою, копіювали і то на всі голоси. А про Микиту Хрущова з його бюром годі й говорити! Як їх за ті пародії не посадили, тільки один... чи то пак, одні баба знали.

Взагалі-то, мої баба Тетяна знали все. Навіть найбільший секрет: як не робити – і все мати. Але тримали свій страшний секрет у ще страшнішому секреті з двох причин. Щоб геть зовсім не спортити народ – перша причина. А друга, щоб не вигнати геть зовсім із села віру християнську, як уже Бога вигнали, розваливши церкву, іроди люті, пилати прокляті, щоб їх діти з рідної хати на старість вигнали, щоб небо над ними завалилося, і земля розверзлася...

· – Мамо! Не лайте так страшно! – зойкала моя мама з ванькира.

· – А що – не правду кажу?! – огризалися баба, і, сердиті на невістку, кликали мене ближче – на збитки моїй мамі секретом у сто шостий раз поділитися.

Секрет був простий, як усі бабині секрети, і я його давно знала, але щораз охоче слухала, бо щоразу баба повідували мені свою таємницю з новими цікавими подробицями. Я все те уважно слухала, не розуміючи, чому в житті всі ті чари не діють. Але не питала. Бо якби мої баба почули, що всі мої товаришки кутянські висиджують під пахвою чортів із курячих зносків, щоб ті чорти замість них гуси пасли і ложки мили, вони б мене вбили. А мама б убила, якби хоч один чорт із тих бовтунів проклюнувся. Але, слава Богу, зноски – або вишкрібки, як у нас називали маленькі яєчка, що скапували кури, перед тим, як на зиму перестати нестися, – хоч ми їх обережно примоцовували попід пахвами, тріскалися й чавилися, не дочекавшись строку.

Категория: 52 | Просмотров: 858 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

ЗОЛОТНИК

Але моїм бабі теж не все вдавалося, як, наприклад, із бабиним Секлетиним золотником...

Отож-бо й воно, що мої баба Тетяна знались не тільки на нечистій силі, а й на цілющій. Знахаркою були та костоправкою.

· – Якщо в Бога не віриш, не надієшся на Нього, то, звісно, маєш сам викручуватись, – пояснювала знахарські таланти свекрухи моя мама, яка завжди надіялась тільки на Бога.

Однак мені здавалося, що баба Тетяна не на Бога не надіялись, а на Юстика, єдиного в селі дохтора, і то самозванця. Оскільки Юстик, повернувшись із війни, сам себе фельшаром призначив, на тих підставах, що буцімто напрактикувався в медицині ще як у воєнному шпиталі санітаром служив.

"Клізми ставив”, – уточнювали мої баба Тетяна, незадоволені тим, що Юстик від усіх болєзнів приписував нашатир нюхати та гас пити натощак. Остаточно ж Юстик упав у бабиних очах після того, як він мене у чотири тижні від народження ледь на той світ не відправив: порадив моїй мами рятувати мене від запалення легенів, обмотавши щільно гірчичним компресом, поїти натощак молоком, накрапавши спершу туди п’ять крапель гасу, та нашатир давати нюхати...

Нічого й казати: вельми радикальні методи лікування немовлят під девізом: або пан або пропав! Зате – помічні! Від летального результату мене врятувала, як згодом зізналася мама, секунда… Тобто, якби вона вчасно не подивилася до мене в колиску, то через секунду від того ліку мені б вилізли очі в буквальному розумінні цього слова, а так – тільки шкура з мене злізла. Теж – в буквальному значенні…

Особисто я до Юстика не мала претензій, навпаки, вдячно була, бо ж то напевно після його радикальних методів лікування жодне запалення, тьху-тьху, мене не брало. Однак мої баба Тетяна Юстика з того часу – ані на очі! На поріг більше не пустили! А оскільки були до всього завзяті, то взялися й за медицину, зокрема й народну. І доконечно вгробили б конкуренцією нещасного Юстика та заслужили собі славу і звання Баби-шептухи, як в ті часи називали знахарок та народних цілительок, якби не Секлетин золотник...

Але й так, слава Богу, встигли багатьох вилічити. Головно лікували баба від давлєнія – п’явками. Бувало, коли не зайдеш у хату: сидить – по три-по чотири слабих, обвішані п’явками. Ве! Бридкими, товстими! Спочатку я тими п’явками гидувала і страх як боялася їх.

– Що то за дівка, яка п’явок боїться? – встидали баба, міряючи мене по собі. Тож мусила звикати, а далі і в процес включилася – стала поставщиком лічебних п’явок, які водилися на долинах в мілких, теплих, зарічках, вкритих рясною дрібною ряскою. Але це була наша маленька таємниця, оскільки всім слабим на давлєніє баба для авторитету казали, буцім за тими кровопивцями тато їздить аж у Теплицьку гаптику.

Як би там не було, а, дякуючи бабиному знахарству, ми трохи віджили. І підлаталися. Бо відколи тато з тюрми вернувся, його ніде не брали на добру роботу, а оскільки він боявся красти, щоб не попасти знов у каталажку, а мама Бога боялася красти, а я красти ще мала була, а баба Тетяна – вже старі, то ми дуже бідували, так бідували, що навіть я, мала, це розуміла. А тут така лахва: самі люди в хату несуть.

На жаль, бабу п’явки не врятували... Правду кажучи, забули мої баба, людей рятуючи, про себе. А коли стало їм погано з головою, забули про п’явок своїх, хоч вони вигравали, як коні, у трьохлітрових банках на причільному вікні. Тоді їх і параліч розбив...

Але це горе трапиться пізніше, а поки що ми з бабою робимо святу справу. Баба – одну, а я аж цілих три зразу: ряску – качкам, п’явки – бабі, а собі – науку. Я вже тоді твердо поставила, що буду дохтором. Та всі мої плани-мрії мати поважну хлібну роботу полетіли шкереберть через той Секлетин золотник, про який уже пора й розказати.

Як я зараз розумію, у всіх моїх односельців, худих, вимучених важкою роботою, була одна серйозна проблема: обірвані нутрощі. Усі поспіль жалілися на опущеніє жолудка, блуждающі почки, гоморой, а жінки ще й на випадєніє матки – особливо на старість.

Пригадую, сапаємо ми з мамою буряки на полі. Усі попереду – тітка Стася, тітка Келя, баба Степаня. А я ззаду волочуся – крижі ломить, руки болять сапою махати. Спека. Парко. Жінки поскидали спідниці, попідтикали підтички сорочок – щоб вітром обдувало, біліють білими, не торканими засмагою литками... А в баби Степані коло стегна (на білій підтичці видно) якась ганчірка брудна прилипла.

· – Степаню, – каже котрась із молодиць, – вам до підтички якась ганчірка вчепилася.

· – Га? Де?! – Степаня рукою – під підтичку. – Вже нема. Назад запхала! – гірко жартує.

· – Да, – усе збагнувши, ще гіркіше віджартовують молодиці. – Незчулися, як та, що медом була мащена, вже ганчіркою стала...

· А бабі Степані було тоді ледь за п’ятдесят...

·

· Бабі Секлеті теж було не більше, але мучилась вона не випадєнієм матки, хоч народила десятеро, а опущенієм жолудка, що ще гірше, хоч нічого важчого за борщ із кашею не кинула мати-героїня у шлунок за все своє життя.

Не помагало й ліченіє Юстика. Стільки гасу натощак випила, що коло печі боялася стояти, а болєзнь не минає. Не поміг і нашатир з гасом. На той час (так збіглося!) мої баба Тетяна саме освоювали унікальний стародавній метод лікування обірваної середини, яким, якщо вірити моїм бабі Тетяні, український народ рятувався, відколи світ та Умань, та й вони не раз лікувалися – ще в покійної шептухи Варивонихи, прозваної Чорною через її чорну, як в циганки, твар. Звався той метод, століттями перевірений, – вправляти золотник.

Оскільки добра слава летить селом ще швидше, як недобра, то скоро нашу хвіртку вже відчиняла баба Секлета зі своїм золотником.

Що там далі було, Бог його знає, бо мене в змиг ока з хати випровадили і наказали не заходити, доки не покличуть, а поки що гусей пасти попідтинню та пильнувати, щоб Віхрук не подушив, маючи на увазі дядька Віхрука, який з гонору гасав по селу на єдиній у колгоспі полуторці так, що міг кого хоч задушити.

Однак мене швидко покликали. "Біжи за татом!” – наказали.

Але те, що я побачила, прицвяшкувало мене до порога. На лаві, обхопивши руками здоровенний горщик, з-під якого визирали тільки величезні вирячені очі та маленькі, як у дитини, ніжки, вмирала баба Секлета.

· – Біжи за татом, хай рятує, бо я сама її з того горщика не витягну! – вперше в житті я побачила бабу Тетяну зляканими.

· – А ви – молотком! – порадила я, боячись, що баба Секлета помре раніше, ніж я добіжу до конюшні, де тато конюхом робив.

· – Та ще вб’ю, скільки тої Секлети! – бідкалися мої баба. – Гон подивись: в трилітровий горщик усю втягнуло!

· – То давайте витягати. Я – за ноги, ви – за голову.

· – Пробувала: кричить! І я боюсь тягнути дужче, бо ще позвонишник вломлю... Скільки тої Секлети... пучка духу! – журилися баба Тетяна, але вже трохи до пам’яті приходячи:

· – А ну, Секлето, отак-о робіть, наче тягніть живіт назад з горшка, в себе втягайте! А ну пробуйте, а я горщик буду тимчасом розхилитувати, щоб у нього воздух попадав. Як попаде, тоді легше буде розчепити вас... Ану тужтеся, ви ж десятеро, слава Богу, родили, тілько не з себе, а наче в себе! А ну ж бо! Ворушіться!

Тим часом Секлета бідна вже й очі закотила. Баба Тетяна як звомплять:

· – Неси воду свячену! – та з пляшки – та на конаючу, та по хаті. – Бач, аж пирснуло в різні боки! – кажуть грізно, маючи на увазі нечисту силу, без якої тут точно не обійшлося...

Що вже намучилися ми з тим горщиком, від Секлетиного золотника відриваючи, не приведи Господи! Нарешті поволі, потихеньку таки визволили її, але моїми молитвами. Бо доки баба Тетяна того горщика розхитували та Секлету відливали, я до Божечка лементувала таким лементом (куди моїй мамі!), що якби Він і кам’яним був, то почув би:

· – Ой, Божечку, визволи Секлету, спаси нас від горя, а моїх бабу – ще й від тюрми, бо хватить нам татової тюрми, і Савки Вальовського, що на тата прокуророві пише, і Теклички, що Сивусі на нас клепле, а в нас же діти малі, і хата три рази горіла! Ой, Божечку, зглянься, та визволи з горщика Секлету, та спаси нас, бо нема нам і так спасу від горя всілякого!

І Бог почув, зглянувся, напоумив моїх бабу Тетяну, а ті – як вхоплять макогін та як гарахнуть ним той горщик попід боки!.. Горщик – череп’ям по хаті, а визволена Секлета – з хати, прикривши літником свій, хоч і посинілий, зате вправлений золотник.

Отакі-то придибенції різні і всілякі приключини з нами траплялися! Не знаю навіть, як за тими вічними гризотами з нечистою силою і клопотами з цілющою, мої баба Тетяна викроїли час і навчили мене "Отче наш”?! І за це їм, покійниці, дяка велика, як і за те, що привчили мене нікого й нічого не боятися, окрім Господа Бога....

Хоча в тому є заслуга і моїх баби по матері – Наталки.

ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЄ

А бабу Наталку я боялася. Точніше, я боялася Бога, яким вони мене постійно лякали:

· – Не скачи! Не смійся! Не ґзись! Не кажи так, бо Бог усе чує, і бачить, і язика тобі відріже!

· – А Боже! – жахалась моя бідна душечка, намалювавши собі Бога страшним дядьком із ножем, і, скрутившись їжачком, ховалася в п’яти. І аж звідти (о, безстрашне виховання баби Тетяни!) питала, читаючи на свій лад "Отче наш”: "Отче наш, якщо ти єси на небесі, і святиться ім’я твоє, і є в тебе царство твоє, яко на небі так і на землі, і рятуєш ти нас від лукавого, і прощаєш усі гріхи наші, то чому ти дітям язики ріжеш лише за те, що вони скачуть чи щось там собі кричать? Що Тобі, Божечку, нема кому різати ті язики? Чи може ти не чуєш, як матом гне об’єжчик Котяра? До Соболівки чути, а ти – не чуєш? Або як заходить сваритися за межу баба Дарка? Ото вже язик – не переслухаєш! Або як зберуться коло хвіртки Курчиха з Манькою кістки всім перемивати... Ой Боже, є тих язиків, які варт різати і то при самій сраці!.. Ой, що я кажу? Таке слово погане, а я кажу... ой-ой-ой-ой... Боже, прости мені й не кажи бабі Наталці, бо вони мамі скажуть і – піде... і таке буде мені... Тому прошу Тебе, не слухай баби Наталки, хоч вони й святі та божі та, як кажуть баба Тетяна, на... ой, свят-свят, Божечку, спаси мене, бо я грішна...

Так бідкалась моя душечка між двох бабів, як між двох вогнів. А скоро страх переріс у тихий протест через непорозуміння з Богом, якого я щиро прагла слухатись і любити, а Він мене і чути не хотів, бо я, як скаржилась моя мама, вся пішла в бабу Тетяну, і мій "ротяка, аж до вух, – не зачиняється, язиком меле, як помелом, та сміхом заливається, як циган сироваткою”, ще й до всього саме скаче, мов навіжене, наче в ньому щось сидить і в одне місце коле, а то чіпляється до всіх: розкажіть та розкажіть, а починає саме щось розказувати, ні з того ні з сього заходиться плачем, замовкає, і тиняється, мов само не своє”...

Отака я була грішна гріховодниця і не знала, що з собою діяти, як мені ходити-говорити, щоб Бога не гнівити. Взагалі-то, як на мій дурний малий розум, Бог до мене особисто ніби й нічого не мав, а от те, що горе з бідою не вилазили з нашої хати... то виходило по-бабиному Наталчиному, що за мої гріхи...

Але – чому? Чому Бог одну мене на цілий куток не любить? Що я таке страшне робила, чого не роблять малі діти? А може, й справді я найгірша? Тоді нащо я, така погана, живу? Чого мене блискавка не вб’є, чи водяник не втопить? Чого мене Бог не покарає до решти – щоб я мучилася ще гірше, як мучусь ?..

Ох, ці комплекси: вини за всіх і вся перед Богом і всім білим світом, недосконалості та невпевненості в собі... Господи, як же ж вони мене вимордували, дякуючи моїм бабі Наталці Панкаратівні, за все моє життя – лиш ти, Боже мій милостивий, відаєш... Хочеться вірити, що недаремно...

Врешті, я повстала. Але пізніше, коли трохи підросла і пішла в школу. Всупереч заборонам баби Наталки вступила в піонери і почепила червоний галстук, протестуючи таким робом не проти Бога, а проти баби. Аби знали! Але кари Божої чекала! Чекала, що після урочистого прийому в піонери по дорозі додому грім мене вб’є, чи земля піді мною розверзнеться. Проте... нічого не сталося. Чи то Бог мені простив, чи просто не звернув увагу, не помітив? Байдуже, але десь углибині моєї стривоженої душечки спалахнула така невимовна радість, що я зрозуміла: Бог добрий і Він любить мене! І прецінь хоче, щоб я сама розібралася і в собі, і в житті, і в тому, що людське, а що Боже...

Зовсім іншими очима подивитися на свою сувору, фанатично віруючу бабу Наталку змусив мене незвичний, як на ті часи, бабин вчинок, який в родині ніколи не обговорювали, не хвалили і не гудили. Хоча всі були вражені тим, що баба Наталка відмовились від пенсії за двох своїх убитих на війні синів-близнюків – Василя та Ахрема.

– Я за дітей грошей не візьму. Я їх на війну не продавала, – нібито сказали Наталка Пократівна смиренно, але твердо.

Ото ж бо й мої другі баба – Наталка теж мали вдачу нівроку. Тільки через роки я зрозуміла, що і цією відмовою, і всім своїм аскетичним, відданим Богові життям, баба Наталка протестували проти безбожної влади, яка принижувала таких, як вони, простих людей ні за що й ні про що голодом і холодом, війнами, злиднями, гоніннями за віру, врешті, забрала двох синів... Тільки тоді я зрозуміла й тиху злагоду між такими різними бабою Наталкою і моїм татом, і повагу тата до тещі, бо, схоже, тільки мій тато-протестант міг оцінити відчайдушний бабин вступ у заборонену радянською владою секту, причетність до якої загрожувала виселенням у Сибір... І висилали... Цілими сім’ями. Але навіть тоді мої баба Наталка не зрадили своїй фанатичній вірі у свого суворого, але й милосердного Бога, який давав їм снаги усе те гідно пережити...

Мабуть, такими, як вони, були перші християни. Я бачила серед них своїх бабу Наталку, коли читала у старших класах "У катакомбах” Лесі Українки. Я поважала їх, навіть гордилася, дивуючись їхній мужності. Але водночас мені завжди коло них було тривожно і боязко. І на те не було ради...

ЦЕРЕМОННА

Зате коло язичниці баби Тетяни мені завжди було весело і цікаво! Через їхні тіятри я ледь артисткою не стала, та, слава Богу, не судилося чи не до снаги було... А от моїм бабі Тетяні до снаги було кожну подію нашого скромного сільського буття перетворювати у тіятр.

Мої баба Тетяна зі своїми братами-сестрами не дуже родичалися через давню несправедливість (ключове слово до всіх драм нашої родини) з приданим. Натякали, нібито їхній тато Павло до овець із бараном ще й три морги поля обіцяли, але землю старші розхапали, а моїм бабі зосталося те, що на цідилку. Принаймні, я не пам’ятаю, щоби хтось, крім сестриці Килинки, до нас навідувався, а ми до них. Тільки коли я підросла достатньо, аби зі мною, як казав тато, вже можна було про щось говорити, ми з ним часом заходили в гості до бабиних брата Івана та сестри Марії, які жили на батьківщині моїх баби Тетяни в межу з моїми дядьком Тьомою. Але ті двоє уже старих людей на мене враження не справили, хоча й були привітні, як бувають привітними люди до тих, перед ким відчувають якусь вину. Так що баба Килина (Никонова) зосталася в моїй уяві єдиною сестрою моїх баби Тетяни. Навідувала Килина своїх сестрицю Тетяну рідко та їдко, лиш по великих святах, або коли їх, бувало, припече, за порадою до мого тата, який вічним правдоборством заслужив собі в селі славу великого знавця законів і захисника невинних жертв беззаконня.

· – Церемонна йде! – казали мої баба, виглянувши у вікно. І Церемонна заходила. Як завше – з порожньою кошолкою. Вся в чорному, в низенько пов’язаній чорній хустці, схожа на черницю, вступивши в хату, осіняла її хрестом разом зі мною і своєю безбожною сестрицею, церемонно сідала на краєчок лави, і, примостивши поряд кошолку, стискала пісні вуста у тоненьку смужечку, чемно чекаючи, коли мої баба почнуть розмову. Коли ж мої баба бралися розпитувати сестрицю, як там воно, та що там воно, чи здорові Никон та Івась із Марфинкою, – баба Килина, збираючи тонкі вуста то в бантик, то в рурочку, починали цідити по краплі свою біду.

· – З вашою бідою, сестрице, не знати, чи й адукат розбереться, але я Тьомі доложу, – обіцяли мої баба Тетяна, терпляче вислухавши Килинин тіятр, і витягали театрально з-під полу бутель із вишняком. Доки дорогі гості зітхали, стискали вуста ниточкою і закочували очі, мої баба наливали собі добру чарку, а гостям – наперсток, нарізали тоненькими скибочками сало, що загодя з комори внесли, а грубими – хліб, що завжди був напохваті на столі, і починалася – церемонія.

· Сьогодні я думаю, що даремно японці носяться зі своїм чайним етикетом. Якби вони побачили хоч краєм ока, які вишнякові церемонії влаштовували мої баба Тетяна, то позачиняли б свої чайні лавочки в кліп ока і більше не відчиняли.

· Отож із добрих півгодини мої баба кланялися сестриці в ноги низенько, припрошуючи любенько:

· – Та присувайтесь, Килинко, ближче, та не стидайтесь, та призволяйтесь, Килинко, та не гордуйте, Килинко, та хоч пригубіть, Килинко...

· На що баба Килина відкланювались та віднікувались:

· – Та на що це ви, сестрице Тетянко, клопочетесь, та гріх же великий.. та ще в піст святий...

· – Піст задер хвіст та й побіг у ліс, як сало зашкварчало, – відказували приказкою мої баба Тетяна.

· – Та бодай вам добро, сестрице Тетянко, та хіба що пригублю... – присувалися сестриця Килинка ближче до чаювання, чи то пак, чаркування.

· – За ваше здоровля, сестро Килинко!

· – Будьте здорові, сестрице Тетянко!

· – Гай, дай Боже!

· – Щоб живі були...

Та сестринська церемонія нагадувала мені казку про те, як Лисиця пригощала Журавля.

· – Призволяйтеся, Килинко, до сальця, перед Різдвом кололи, – ластилася Лисичка, добре знаючи, що після таких дрібних порцій вишняку не до сала було б і вовкові, не те що журавлю.

· – Спасибі, Тетянко, я обідала, – тримав фасон церемонний Журавель.

Звичайно, через свою фамільну рису характеру – загострене чуття справедливості, я була на боці Журавля, хоча знала, що все закінчиться благополучно, як і має бути між сестрами. Після церемонії баба Килина підуть додому з пляшкою вишняку та шматюрою сала у кошолці.

А мої баба Тетяна ще довго незлобливо будуть перекривляти сестрицю: пишатися, складати губи бантиком та наперсток до них тулити, а врешті придумають бабі Килині нове прізвисько – свята Варвара.

ШТУРХАН НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ

Що ж до моїх діда Омелька, то через їхню скромну другоплановість і затіненість надто вже яскравою особистістю баби Тетяни, я пам’ятаю їх більше з фотографій, а з життя – лише їхній прокурений, жовтий від тютюну, великий палець. Я ще тоді Гоголя не читала, тож мої асоціації від дідового пальця виникли незалежно від його (Гоголя, звичайно) "Носа”, що в свою чергу засвідчує парадоксальність абстрактного мислення українців, чим вони й виокремлюються серед інших народів.

...Перед останнім своїм Різдвом дід захворіли на запалення легенів, лежали на печі і замість того, щоб лікуватися, тихенько покурювали самокрутки, за що на них сварилися усі родичі. Дід, мабуть, були таки серйозно хворі, бо лиш вони затихали на печі, як мама мене посилала подивитися, що дід роблять. Я вилазила на піл, зазирала на піч і доносила мамі:

– Дід сплять... дід дивляться... дід читають Псалтир...

А одного разу, зазирнувши до діда на піч, зарепетувала на всю хату:

· – Мамо, а дід курять!

Тоді й отримала незабутнього штурхана у груди великим, вигнутим, як бумеранг, жовтим від тютюну, дідовим пальцем – донощиця погана. Той штурхан дідів відбив мені охоту до стукацтва на все життя.

Насправді дід Омелько, як я вже казала, були тихими, добрими, мухи не обидять, але впертими і, як кожен солдат, ніколи не здавали позицій. Навіть перед лицем смерті.

Очевидно, в них був жар, бо їм запраглося розсолу з огірків та ще й холодного, з льоху.

· – Не можна вам, тату, – відповіла мама, – пийте оно чай з липою.

Але дід були впертими. Коли мама вийшла до криниці по воду, а баба – до воріт, злізли з печі, полізли в льох, напилися розсолу і на ранок вмерли.

Мама журилася, що не догледіла, на що баба Тетяна відповідали:

· – Не вини себе. А може, й добре, що ніхто йому не завадив сповнити перед смертю останнє хотіння: напитися того клятого розсолу, щоб він скис, збухтів, щоб йому клепки в діжці розсохлися, і він витік до крапелиночки, і щоб його сира земля не прийняла, і щоб льох над ним завалився...

· – Мамо, що ви клянете?! Господь з вами, нам до всього горя лиш не хватало, щоб льох завалився на самий похорон! – складала руки молитовно на грудях моя бідна мама. – Не грішіть хоч у такий день!

ЗЕЛЕНА НЕДІЛЯ

Мої баба Тетяна пережили діда на три роки і вмерли вдосвіта на Святу неділю, або Зелені свята, тихо, ніби заснули на своєму полу. Я спала на ліжку за стіною, у холодній хаті, і прокинулась від чогось дивного, незбагненного, що творилось довкола. Навіть сьогодні мені важко словами передати відчуття урочистої крижаної, нетутешньої, якоїсь... космічної тиші, що полонила наш дім. Ця тиша оглушувала.

· – Вставай, баба померли, – сказала мама, ніби звідкись здалеку, безшелесно пройшовши повз мене з оберемком білого полотна. Гостро запахло васильками, татарським зіллям і ще чимось нетутешнім. Я подивилась услід мамі, побачила, що усі двері відчинені, а за ними – срібно-голубий просвіт, і зрозуміла: в нашу хату прийшла СМЕРТЬ. І... торкнулася мене. Раніше, коли вона приходила за Андрушкою і дідом, я була мала, і не відчувала подібних доторків. А ось зараз... Від цих думок стає одиноко і дуже незатишно. Поволі починаю осмислювати нещодавні події. Згадався вчорашній день: ми, всі хатні, стоїмо біля баби. Баба беруть кожного за руку і тричі кожного просять:

· – Прости мені, Тьомко... Прости мені, Ксеню... Прости мені, Галю... – вперше називають мене по імені, і кожен з нас відповідає тричі:

· –Хай Бог простить, прощаємо, і ви простіть, мамо...

· – Прощаю, і хай Бог простить...

Чого баба з нами прощаються, мені ніхто не каже. Може, тітка Ганя їх забирають до себе, чи дядько Тьома, надіюся, відчуваючи як баба... ніби даленіють, стають далекими і строгими.

– Покличте Тьому Старшого, Олексу і Ганю... – просять. – А ти, синку, йди грайся, і хай тебе Бог береже...

Значить, баба ще вчора знали, що вмруть. Видно, їх ще вчора хтось попередив... Але – хто? А Боже, хто?

Баба ще лежать на полу. Коло них – кутянські старі баби.

– Будуть споряджати, – каже мама.

І тут хтось невидимий лагідно бере мене за плечі і виводить з хати, з крижаної урочистої тиші і ніби каже:

· – Іди грайся! Іди до Тані! Тут тобі нема що робити! Дивись, як гарно і весело у світі! Іди собі!

І я пішла. Пішла до своєї товаришки, яку теж, як і мою бабу, звали Тетяною. Ми разом рушили у садок, плели вінки із кульбаб і сміялися. Страшно подумати, але мені так гарно, так радісно, як на ті Зелені свята, ніколи не було...

· Похорон пригадую, як у тумані. Але добре пам’ятаю, як усі, а найбільше богомільна баба Килина, були дуже подивовані, що вмерли мої баба Тетяна на самісіньку Святу неділечку. Тільки про це й жебоніли, бо ж усі знали, що на великі врочисті свята, коли отворені врата небесні просто в рай, Бог кличе до себе тільки тих, хто заслужив у Нього Благодаті життям смирним, благочестивим... Тож тепер, дивлячись на строге, освітлене якимсь нетутешнім світлом, бабине лице, не знали, що думати.

· – Достойно є по правді величати Тебе, Богородицю, завжди блаженную і найнепорочнішую, і Матір Бога нашого, Чеснішую Херувимів і славнішую Серафимів, що породила Бога-Слово непорочною – правдивую Богородицю тебе величаємо... Під твою милість прибігаємо... – Молив Бога і Богородицю за моїх грішних бабу Тетяну дід Терень, мамин дядько, підпільний сільський дяк...

·

ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Коли померли мої баба Тетяна, я стала ходити, як нитка за голкою, за моїм татом. Усе чіплялася: що, та як, та чому? Татові теж не вистачало співрозмовника, адже після тюрми він остерігався говорити з чужими про політику. Так уже в мого тата виходило: про що б він не говорив, а виходило – про політику. Отож і радий був, що є зацікавлений слухач, байдуже, що малий – виросте. Так воно й сталося: я й справді виростала не так під зорею радянської влади, як під знаком радянської політики. Бо те, що тато мені розповідав про минуле, кардинально відрізнялося від почутого мною у школі і проливало світло на замовчуване, наприклад, на події тридцять сьомого, про які боялися згадувати і за Хрущова.

У 37-му татові сповнилося сімнадцять. Він уже закінчив семирічку і навіть хотів їхати в Москву до старших братів продовжувати навчання, але мої баба Тетяна його не відпустили від себе. Такий давній сільський звичай і патріархальний закон: наймолодші діти мають залишатися при батьках, щоб доглядати їх на старість. І мій тато, такий непокірний, такий спраглий до знань, що аж плакав, так хотів учитися, – підкорився прадідівському закону.

А оскільки на той час у моєму селі, як і по всій Україні, успішно завершилась не тільки колективізація – голодом 33-го, а й українізація – створенням невеликої бібліотеки у 34-му, тата як людину грамотну, сина сільських пролетарів і брата червоноармійців, поставили бібліотекарем. Дали коника, яким він мав із району за 25 кілометрів у мішках привозити книжки. Що він і робив час від часу, не відаючи, що не мине й кількох років, як йому доведеться у тому ж мішку, але не кінно, а пішо відносити ті книжки назад у район, ще й під наглядом міліції.

Тридцять сьомий почався з того, що забрали Румина. Так у селі називали директора радгоспу, який недавно організувався на току колишнього сільського пана, вцілілому тільки тому, що був серед поля. На жаль, перший директор радгоспу, за національністю нібито румун, не вцілів. Його забрав, за чутками, серед ночі "чорний ворон” разом з директором Соболівського цукрозаводу. Подейкували, нібито пішли арешти й інших великих начальників – і в районі, і вище...

А через якийсь час під бібліотеку, що разом із клубом розташувалася в панських стайнях, під’їхав вершник у шкірянці й портупеї. Відрекомендувавшись уповноваженим, довго й пильно розглядав книжки на полицях, звіряв щось із бомагою, яку витягнув з внутрішньої кишені кожанки, а по всьому ляснув нею по столу перед татовим носом і наказав:

– Усі вказані у цьому списку книжки завтра на ранок привезти в міліцію.

Бахнув дверима і поскакав, порипуючи сідлом, на Метанівку.

Провівши очима уповноваженого аж за Чортову греблю, тато глянув на папір. У списку були Винниченко, Семенко, Зеров, Хвильовий... Татові улюблені письменники. Він ще нічого не розумів, але відчував, що знову з півночі, з Москви, насувається щось страшне... вже не проти простого народу, а проти людей вчених і високопоставлених.

Цілу ніч мій бідний тато перечитував книжки, приречені на екзекуцію, завчав напам’ять вірші, ніби відчував, що прощається з ними і з їхніми авторами на все життя.

Коли у 90-х, після Оксамитової революції і оголошення Незалежності, заговорили відкрито про перше "Розстріляне відродження” 20-30-х років, це не було для мене відкриттям страшної таємниці. Про цю диявольсько-сталінську косовицю української інтелігенції я чула від свого тата малою дитиною ще в середині 50-тих. Знала поіменно усі її жертви, і навіть їхні твори, які мені батько читав напам’ять. Особливо він любив вірші Зерова, "Сині етюди” Хвильового і "Сонячну машину” Винниченка. А пам’ять тато мав феноменальну. Принаймні, десь на початку 60-тих, за "хрущовської відлиги”, коли йому дозволено було працювати завклубом, він по пам’яті поставив п’єсу Миколи Куліша "Мина Мазайло”, в якій тьотя Мотя, а насправді перебрана в тьотю-мотю Палярушка, зізнавалася перед усією громадою, що "лучче бить ізнасілованой, чем украінізірованой”. По сьогодні у моєму селі тьотьою-мотьою називають усе, що приндиться, забувши з якої біди вилізло... А бідою в нас називали ще й те місце, звідки діти вилазять...

Отакі мої перші уроки української мови й літератури та української історії, яку не можна читати "без брому”. До речі, вперше цю метафоричну оцінку нашого національного буття я почула не у якомусь Мюнхені, не в Канаді, не у Львові і не в карпатській криївці, а в глухому повоєнному селі, в самому центрі України, від простого сільського інтелігента – свого тата. І це прошу взяти на замітку усім тим українолюбам, які вже дістали мене балачками, хто більший патріот, і кому найбільше завинила Україна тим, що й досі ще не вмерла.

ЛИХОДОЛИЦЯ... І СОРОК СВЯТИХ

Малою я страх як любила ходити в гості, але тільки в одні – до дядька Тьоми й дядини Ксені. По-перше, тому, що вони вгощали мене горіхами, яких мали навалом: аж цілих п’ять величезних старих дерев, з яких восени горіхи сипалися градом, а взимку шурхотіли скрізь: на теплій печі, в мішках у холодній хаті, на веранді в кошиках. По-друге, тому, що дядько з дядиною любили гостей, бо жили аж на краю села, на Ґонтах, і були бездітні, якщо не рахувати дядькову дочку Віру, що, власне, могла вважатися більше дочкою мого тата, аніж свого власного. Справа в тім, що перша дружина дядька Тьоми, не дочекавшись, поки чоловік дослужить у Москві, знайшла собі черевика і втекла з ним у Ленінград, покинувши малу Віру на моїх старих бабу Тетяну з дідом Омельком та мого сімнадцятирічного тата, теж Тьому. От мій тато Віру й вирощував... чи виховував, одно слово, був їй за рідного тата і за рідну маму.

Така історія. Звичайно, сумна, але в ній мене ніщо так не цікавило, як лиш той черевик, з яким Вірина мама подалася до Ленінграда. Я не могла собі у голові скласти, чого це нормальній людині та тікати з якимсь черевиком аж світ-за-очі. Якось, коли моя мама у сто перше розказувала цю трагічну бувальщину, я не витримала і спитала, що то за черевик такий.

· – Тобі його треба, того черевика? Ще мала до черевиків! – нагримала на мене мама, зовсім збивши з пантелику, та ще більше засмутивши, бо зі сказаного виходило так, що тепер мені не світять черевики до сивого волосся.

· – В чому ж я ходити буду? – журилася. – Видко, як баба Наталка, в чунях...

Тільки вже десь у класі третьому, коли трагічну історію Віри, покинутої напризволяще рідною мамою, моя мама переповідала в тисячу якийсь там раз, до мене дійшло, чого це мені зась навіть питати про того черевика. Бо той черевик був насправді зовсім не черевиком, а... жах! полюбовником Віриної мами на прізвище Черевик! Отакий позор! Моїй мамі встидно було навіть слово це глупосне вимовити: полюбовник! А я все: що за черевик та що за черевик?! Але з іншого боку, звідки мала знати, хто той черевик?!

Дядько з дядиною ніколи про ту історію не розказували, бо на той час Віра уже виросла і вчилася, дякуючи моєму татові, що вірив дуже в науку, в зоотехнікумі в Теплику. Там само вчився й Василь, двоюрідний мій брат по тітці Гані, якого тато мій теж виховував: заким Віру покинула мама, у Василя вмер тато, і тітка Ганя принесли його дідові з бабою –до компанії з Вірою. Хоч насправді, моєму татові нежонатому – на голову.

З Теплика (за 25 кілометрів) у ті часи було важко добиратися, особливо зимовими заметами і весняним бездоріжжям. Ото й транспорту було, що якась попутна підвода, яка вряди-годи когось тяжкого (важко хворого) до лікарні відвозила. Тому наші студенти рідко бували вдома, а дядько Тьома з дядиною, що жили на своїх далеких Ґонтах самотою, були раді гостям. А мені – найбільше, бо я була їм родичкою аж задвоє, позаяк дядько Тьома Старший, після історії з тим Черевиком, теж не зостався босим, а оженився на двоюрідній сестрі моєї мами, теж Ксені і теж – красуні.

Але, як розказували мої тітка Вера, була в нашому роду по їхній лінії ще краща дівка, сестра прабаби Зінаїди – Настасія. Така вже гарнюща, білолиця, синьоока та чорнобрива, що, побачивши її на ярмарку в Соболівці, куди мій прапрадід Ярмило Драченко вивіз яблука продавати, красносільський пан буцімто онімів, як перед восьмим чудом світу. А Настуня сидить собі на возі, в передку, високо сіном вимощеному, ряднами застеленому, усі в поликах, стрічках, намисті дорогому та в корсетці шовковій, їсть яблуко й гадки не має, що пан красносільський здалеку за нею умліває. Аж коли почали з усього базару парубки збігатися Ярмилові яблука купляти, пан розворушився та й притьмом до воза й каже:

– Господарю, продай мені цю дівчину разом з яблуками, возом і кіньми. Заплачу, скільки запросиш.

– Як пан хце яблук та ще й коней з возом, то пшепрошам. А дочку не продам ні за які гроші, якби навіть ви їх із цілого світу згребли.

– А за дружину мені віддаси?

– А то вже дочку питайте. Я силувати не буду, хоч би яким ви паном великим були.

Не встиг Ярмило з дочкою з ярмарку вернутися, як під ворота свати у каретах підкотили...

Мої тітка Вера цим історичним епізодом дуже пишалися, але не стільки родичанням з панами, як вродою прабаби Настасії та гідністю прапрадіда Ярмила, що вмів з панами як з рівнею говорити.

А крім того, було у нашім роду аж п’ять Іванів, три Василі, два Олекси, один ближчий, другий – дальший, дві Варвари, одною з яких виявилися мої тітка, що їх усі знали як Верку, чотири Марії: одна – рідна мамина сестра, друга двоюрідна, а третя – бабина братова, а четверта – троюрідна татова сестра, прозвана Лиходолицею. Вона жила одна, по дорозі на Поляки, у старій, ще дідівській хаті, що ховалася у великому вишневому садку. І ми з татом часом ходили туди вишні рвати. Але тітка Лиходолиця навідувала нас щотижня, бо мій тато був для неї єдиним у житті порадником і помічником.

І Марфин у нас було дві. Одна вмерла ще дівчиною, а друга до самої смерті дівувала і теж часто приходила до тата – просила то город зорати, то тин загородити... І було в нас дві Ганни, одна Куркова, друга Мойсова – татова рідна сестра, яку я теж любила, та ще більше її портрет у хаті над дверима, де вона – молода, у вишитій сорочці, а по сорочці течуть-не стікають двома Дунаями дві товстелезні чорні коси... Були ще Зіня, Варвара, Сергій, Пократ, Михтодь, Нестор, Терентій, Лукія, Юхима, Килина, Ірина, дві Надії і одна Надезя...

Були в нас козаки, гайдамаки і духовні особи, теслі й орачі, багачі й злидарі, навіть одна поміщиця, довгожителі і на війнах убієнні, більшовики й петлюрівці, анархісти й націоналісти, були Марта і Дарка, котрі померли в голодовку, були Омелько й Кирило – не вбиті у Першій світовій, Григорій – убитий в Громадянську, Ахрем і Василь, які загинули героїчно-безневинно у Другій світовій...

І ще сорок святих мучеників...

ПІД ЗНАКОМ ГОЛОДУ Й ВІЙНИ

Якою має бути людина, покоління людей, п’ять, шість поколінь людей, що народилися і виросли під знаком голоду й війни, що формувалися, відбувалися як люди – у силовому полі війни й голоду? Що жили в якійсь сюр-реальній атмосфері постійного страху перед цим монстр-реальним фатумом навіть у роки перемир’я і сякого-такого достатку, радше – неголоду? Бо навіть тоді здавалося, що ця двоголова гідра, народжена хворою уявою божевільний вождів, вигодувана їхньою жовчю, окрилена сатанинським маніяцтвом, просто відповзла у хащі, яри, болота, і звідти стежить, доки люд оживе, нагуляє жирок, наллється кров’ю і веселими соками; чекає слушної хвилини, щоб вилетіти вогненним драконом і знову – ковтати, ковтати... жерти, замітаючи хвостом криваві сліди...

Якими мали бути ці люди? Якими були? Якими ми є? Ті, що крокували в майбутнє під звуки мілітарних маршів, готові на все, ладні вмерти і здохнути, розсипатись пилом під чоботом чергового кремлівського Дракули, аби тільки не було війни?! Для кого хліб на столі був не звичайним харчем, а – СВЯТИНЕЮ? Іконою! Ми ж не образу Божому, ми хлібові поклонялися! Замінивши релігію, що возносить дух, фетишизмом ущербної страхом голоду плоті... Скидали з церков хрести і, піднявши, цілували з благоговійним жахом цілушку черствого хліба, що нехотячи впала на землю... Посіявши мор духовний – пожали голодомор фізичний... Бо справді, чого заслуговує народ, який на рахманних чорноземах, на золотих плодоносних землях, у раю, втішав себе своєю народною мудрістю: "Хліб і вода – нема голода”, "Хліб-вода – козацька їда”, "Той не людина, хто горя не знає”, "Голод – не тітка, не дасть пиріжка”...

Але досить моралі. Я не картаю цих людей – я їх ридаю... Але досить і лементу та лементацій буквоїдських. Прийшла пора просто згадати, пом’янути нас вчорашніх і подивитися в очі нам – сьогоднішнім: що там, в очах? На дні зіниць, у глибині душі?

Категория: 52 | Просмотров: 754 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

ХРИЗОНТ ВОСКРЕС!

· Мені досі не віриться, що спочатку на землі був рай. Важко повірити і в те, що спершу було Слово... Бо й досі мені здається, що все починалося з голоду. Якщо не в світі, то, принаймні, в моєму селі. Привид голоду, що ховався вдень на сільському цвинтарі, опівночі виповзав із братських могил, із глибин людської пам’яті і блукав-бродив темними вулицями, терзаючи темними кошмарами християнські душі.

Не знаю, може й хто боявся, але в нашій родині про голодомор говорили відкрито, згадуючи й страшні, і трагікомічні випадки. А історія про те, як один брюшок наївся грушок стала майже хрестоматійною повчальною казкою, яку старші по сто разів переповідали і мені, і моїм двоюрідним братам Петі й Колі. Розказували, буцімто один сільський дядько, побачивши, що діти його з голоду пухнуть, вкрав у колгоспі теля, зарізав, шкуру закопав на городі, а м’ясо посолив і заховав у яму, яку вишпортав у хаті під полом. Ночами, щоб ніхто не пронюхав, варили вони те м’ясо і відживали потроху. Але в селі, де вже й жаби не квакали, собаки не гавкали, коти не нявкали, скоро м’ясо пронюхали. Нагрянули активісти, уповноважені з міліцією. Шукають – не знаходять. А в хаті – така бідність, такі, злидні, такий голод голодний! Старші мовчать, чорні та темні, а найменший, рочків зо три, сидить на полу, черевцем світить голим.

· – Що, брюшок – наївся грушок? – питає малого, за пупець знічев’я лоскочучи, уповноважений.

· – А не глюшок... А не глюшок, – регоче малий. – А мня-я-яса!

· – А де ж ти його взяв? – і далі собі грається з дитиною перевіряючий. – Га? Де ти його взяв?

· – А гондо! – показує дитя під піл.

Піл порубали, яму розкопали, а всіх за контрреволюцію – в Сибір. Там вони усі – і брюшок, що наївся грушок разом з ними – і згинули...

Та й у селі люди пропадали. Було таке, розказував татові дід Бандура, який у 33-му труповозом робив.

– От, – казав, – точно знаю, що Магдалининих дітей не відвозив до ями, а десь їх не стало. А вже як саму Магдалину відвозив, призналася, плачучи, що... гет навіт самому страшно вимовити... з’їла... І місце показала за хатою, де кісточки їхні поховала....

Тато мені теж це місце показував... На тому страшному обійсті жили уже інші люди можливо, й не знаючи, які нелюдські трагедії відбувалися тут якихось двадцять років тому... А може, й знали, та не брали до серця? Не лопнуло ж моє дитяче сердечко від цієї страшної інформації... Лиш застукотіло, забилося, як спіймана пташка в котячих пазурах... Тиждень я ходила сама не своя, а мама журилася, що це я за така дитина, що то скаче, мов козеня, веселиться, а то тиняється, як несповна розуму, і кричить уві сні, як з гарячки.

– Дитину наврочили. – Казали авторитетно мої баба Тетяна, сердиті на маму за те, що та не вірила в забобони, а тільки – в Бога, і підкликали мене:

– А йди-но, синку під піч.

Діставали з-за опічка пляшку зі свяченою водою, на замовлення принесеною богомільною Юхимкою з Мочульської церкви ще позаторішнього Водохреща, пхали мене під челюсті печі, вмивали, втирали підтичкою, і, перехрестивши, відпускали з Богом. Правду кажучи, мені відпускало. Після зняття вроків я згадувала про нещасну Магдалину і її дітей лиш тоді, коли йшла попри її хату до лавки або до тата в сільбуд. І хоча знову вночі кричала уві сні, але не так голосно.

– Дитину злякали, – казали мої баба Тетяна вранці, йшли за свіжим яйцем у курник, садили мене під єдиний у хаті образ і викачували переляк, примовляючи, молитви шепочучи та качаючи по моїй голові, спині, грудях, руках-ногах теплим яйцем. Осіняли мене хресним знаменням і розбивали яйце у гранчастий стакан.

Мама на цю годину виходила з хати, щоб не бачити того ковдовства, тож ми з бабою спокійно могли роздивитися, що ж то за біда така мені спати не дає.

– Слава Богу, не на смерть, – казали баба, дрібно хрестячись і лякаючи мене до смерті одним тільки словом смерть. – Бо якби на смерть, то був би хрест чорний, або гріб. Не бійся, будеш жити.

А щоб нечиста сила не могла мене дістати, вчили різних приповідок, приказок, замовлянь-відмовлянь, ритуалів усіляких... Якщо вірити моїм бабі Тетяні, то й кроку не можна було ступити по землі, не те що добру справу зробити, без молитви до Бога і всіляких заклинань проти лукавого. Якби я зараз усе їхнє знаття описала, то вийшла б ціла енциклопедія народних вірувань...

Мені після викачування яйцем також легше стало, а може, від бабиних казок про те, що помутнілий білок, сколочений жовток вказували на переляк, який мучив мене, а тепер сам з переляку втік на хащі-стращі, на ліси дрімучі, на води текучі... Та щоби він більше не вернувся, не палив дитину, як вогонь билину, баба Тетяна бризкали мене ще раз свяченою водою, зав’язували на зап’ясті червону вовняну нитку – від недобрих очей, наказуючи:

– Не лазь ніде сама. Бо ще жаба цицьки дасть чи блуд голову закрутить, як дідові Карнавці, хоч ти й грошей на церкву не збираєш.

Карнавкою діда Григора прозвали давно, ще тоді, коли в селі була церква і він ходив разом з березами на коляду по селу гроші на церкву збирати. Берези (дяк, церковний староста і півчі) – з корогвами, а дід, як церковний скарбник – з карнавкою. А відколи церкву розвалили, і церковна двадцятка розбіглася, дід Карнавка продовжував щоколяди збирати гроші, але вже на будівництво нового храму. Люди гроші давали, не питаючи, куди вони йдуть. І так з року в рік, аж доки зразу після війни на діда Карнавку не напав блуд, та затягнув у пропаще місце – в трясовину. Три дні шукали – знайти не могли. Була б Карнавці жаба цицьки дала, якби не Каленів Матрошка. Відтоді дід Карнавка перестав гроші збирати... А шкода, бо хоч якась надія на нову церкву була...

А так зостався лише один блуд... Блудив блуд на тім боці річки, на нічиїх долинах. Де той блуд підстерігає, під яким кущем чи вербою, точно ніхто не знав, бо на різних людей він у різних місцях нападав. На моїх бабу Тетяну, наприклад, раз напав навпроти нашої кладки. Ото ходять мої баба по березі серед білого дня, ригозу й галацуци топчуть, а кладки не можуть знайти, щоб на свою леваду перебратися. І так добре той блуд бабу моїх прихопив, що вони забули навіть, що треба спинитися, згадати Різдво, а тоді з-під ніг землі взяти та посипати голову, примовляючи: " Іди, блуде, поза люде”. Він і піде собі в свої верболози. Але бабі моїм геть світ закрутився... Коли ж чують Матрошка їх кличе:

– Тетяно, а що ви там шукаєте на тім боці?

· Баба – глип, а кладка – перед самим носам! А буває, що Блуд і в річку тручає, або тягне в трясовину, яких теж на нічиїх долинах тьма-тьмуща. Подейкували, що багато людей у тих пропащих місцях у голодовку пропало... У війну там нібито від німців партизани ховалися, нібито не лиш німцями, а й їхніми вівчарками блуд крутив, наче дзиґами. А після війни – оце Карнавка топився, а ще душ з десять просто блудили і якби не Матрошка...

· Тут мої баба враз вмовкають, замислюються, а далі й питають мене:

· – А скажи-но мені, синку, що той Матрошка на тих долинах весь час робить? І то вже не одна людина набеляла мені, буцім її Матрошка від блуду спас... А чи ж не той самий Матрошка... Га? А що ти думаєш?.. Є ж такі люди, що тумана вміють напускати... Як цигани. Зайде в хату, напустить тумана, навіть образи поздіймає, складе у мішок, а ти ще й на плечі йому своє добро завдаси, як та Харитина Саливонова...

· Доки баба Тетяна роздумують про те, що має Матрошка до блуду, я, викачана від переляку, вже далеко. Кличу подружок Маріку, Мальвіну й Катрю йти шукати в нічиїх долинах блуду. Біжимо стежкою до річки, трава – вище голови, а над головою, в голубому небі – осокори листячком тріпочуть на безвітрі. Тільки-но ми на кладку стали, як дід Матрошка – навстріч із верболозів:

· – А ви що тут робити?! Чи не з блудом блудите?!

· Ми – у вереск і навтьоки! Щодуху стежкою нагору. Боже, як страшно й весело!

·

· А якоїсь у неділю тато сказав:

· – Ходімо до дядька Тьоми – приїхав Хризонт Білик, – сказав так, наче я знала того Хризонта й тільки чекала, коли він приїде.

Тато взяв мене за руку, і ми пішли стежкою до річки, через кладку, а далі нічиїми долинами, ледь протоптаною стежечкою поміж круглими кущами верболозу та вільхи, попід вербами, осокорами. Я все озиралася та блуду остерігалася, аж доки ми не вийшли на прогін, а потім знову пішли долинами, повз річечку, по обидва береги якої квітчастими хустками простилалися доглянуті людські городи. І тато розказував страшну історію, яка зовсім не в’язалася з довколишньою красою. Він розказував про підлітка, свого товариша, з яким сидів за однією партою, який у голодовку так був опух, що став схожим на скляного мерця, і дід Бандура, який був призначений правлінням колгоспу їздити селом і збирати на гарбу мертвих, завіз конаючого хлопчика на цвинтар, скинув разом з іншими у яму, а сам поїхав за тими, які не вмістилися на гарбі, а зосталися лежати попідтинню. Тато розказував, що в голодовку люди самі виповзали з хат на вулицю, ніби спеціально, щоб дід Бандура їх, мертвих, довго не шукав. Хлопчик теж виповз, але в надії, що хтось добрий буде йти, змилосердиться, дасть кришку хлібця і порятує його від голодної смерті. Але ніхто добрий не йшов. І милосердних не було. Вони або повмирали вже, як його хатні, або ще доконували. Тільки дід Бандура скрипів гарбою, коненят поганяв та гукав у порожнє небо, відганяючи від себе страх:

– Гей, чи є хто живий?! Озовись!

Та ніхто не озивався. Ні живі, ні мертві, що лежали попідтинню, опухлі від голоду, мов скляні, і дивилися осклілими очима у порожнє безбожне небо. У порожнє безбожне небо – порожніми безбожними очима. І тільки в одних очах промайнув білим крилом білий янгол. Конаючий скляний хлопчик, уздрівши діда Бандуру, що злазив із гарби по нього, подумав, що то сходить з небес його Янгол-хранитель...

Так воно, певно, й було... Бо тільки Божа сила могла витягти з глибокої ями, привалену трупами, напівмертву дитину, в якій і тіла не було – одне скло, а в нім – пучка духу. Тож, мабуть, янгол і подав хлопчикові руку, бо хлопчик ожив, вибрався з ями і поповз полями, а потім лісом – на Соболівку, і доповз до залізничної станції... І тільки один Бог та янгол-хранитель знає, як йому вдалося вирватись із пекла, яким була Україна, і добратися до Латвії, де він ожив, прижився і став великим чоловіком. А оскільки ті, що зосталися в селі живі, думали, що він – помер, і його поховали, то виходить, що Хризонт воскрес.

– Хризонт воскрес! Хризонт воскрес! Воістину воскрес! – дзвеніло у моїй голові Великоднім благовістом, якого я насправді ніколи не чула у селі, де вже й руїни церкви заросли чорнобиллям.

У хаті дядька Тьоми ми застали інтелігентного, по-міському вбраного, вродливого пана. Лиш-но ми переступили поріг, як чоловік встав, обняв тата і заплакав. Досі бачу, як котяться із сивих очей сивого чоловіка сивим горохом сльози...

БИТВА ЗА ХЛІБ

Так писали газети мого дитинства. Та й сама, коли виросла і пішла працювати в районну газету, писала не раз: "Битва за врожай”. Як за Сталінград. Що поробиш, така була фронтова лексика. І такий світ, і така країна, і таке життя... Та й досі нічого не змінилося: одні борються за пироги, і народ – за крихти від них.

У п’ятому класі я написала до районної газети, в яку згодом, закінчивши школу піду працювати, допис про голод. Усе, що чула від тата. Але тоді ще про голод не можна було згадувати, тим паче, писати в газеті... Тож цілком логічно, що допис не надрукували.

У шостому класі написала цілий твір на тему "Чому був голод?” Але твору теж не надрукували, на татову думку, з тих самих політичних міркувань.

Зате аж у сьомому класі, нарешті, надрукували мій оптимістично-патріотичний вірш про маму-трудівницю, яка пече "на сонце схожі паляниці”, а також гумореску про неробу Івана, який не ходить на роботу, тому, що "в нього: друга група, та ще й тягне коло пупа, віспа, коклюш, діабет... сто рецептів і дієт!”, зате вночі Іван "носить з поля кукурудзу – й не болить спина від "грузу”! Врешті, Іван виявляється не тільки тунеядцем, злодієм, а ще й спекулянтом, тому гумореска закінчувалась страшно викривальною на ті часи фразою: "Раптом наш Іван десь зник – у Тамбов повіз часник!” Отакий жах!

Вірш і гумореску, природно, в селі прочитали, дядька Івана, нашого сусіду, впізнали, а мене викликали на районний з’їзд робсількорів у Гайсин.

Тато не міг повірити, далі загордився мною і спеціально виписав у колгоспі підводу, щоб відвезти в Соболівку, на станцію Дукля. Далі поїздом до Гайсина, а в Гайсині – до редакції я мала добиратися сама. Пригадую довгу дорогу до Дуклі. Ми виїхали зарання, вдосвіта, тож їхали повільно, щоб набалакатися. Це, схоже, моя з татом перша доросла розмова. Тоді тато й розповів мені ту трагікомічну історію про бабину Тетянину битву за хліб.

Справді, у серіалі історій-жахів про голодомор, вона була найщасливішою. Отож, весною 33-го, коли у селі уже було все з’їдено, навіть коти з собаками і жаби з горобцями, коли навіть листя на липах обшморгали, вискубли усі лопуцьки і випасли кропиву, а деякі, втративши від голоду розум, почали їсти власних дітей, на буряковому полі за Ладимиром, коло експропрійованого вітряка моїх баби Наталки й діда Кирила члени правління колгоспу тоді ще "Незаможник” встановили котел і стали варити баланду та роздавати її зі скибочкою чорного, як земля, хліба тим, хто доповз чи рачки доліз, заохочуючи в такий спосіб трудовий ентузіазм недодохлих мас. Видко було, що то згори поступила вказівка підгодовувати населення, бо в тутешніх правлінців на те ні клепки, ні совісті не вистачило б, казав тато.

Відчуваючи, що смерть-костомаха вже шкрябається у двері, баба Тетяна й собі взяли під одну пахву дві сапи, під другу – скелетик мого ще теплого тата, якому зоставалося, згадували баба, три чисниці до смерті, і почвалали до громадського котла – рятуватися. Стежка, що вела через Яр на бурякову плантацію, була вкрита скляними тілами тих, кому не стачило духу доповзти. Баба Тетяна якраз цього й боялися, бо вже мій тато став наливатися сивою водою. А баба знали, що це – кінець. Рідко хто із осклянілих жив довше, як три дні. Але вони таки дійшли, щось там сапали-пололи, за що отримали по тарілці баланди і по пайці разового хліба. Тато від хліба трохи ожив, а баба свою пайку заховала за пазуху – ввечері, якщо всі доживуть, розділити між дідом Омельком, що вже осклів, моїм татом малим та моєю тіткою Ганною, дівкою. Старші дядьки мої, котрі на той час служили в Червоній Армії в Москві, здогадуючись про голод в Україні із листів та чуток, надсилали, бувало, продуктові посилки, але та поміч рідко доходила до села... Чи то її чекісти перехоплювали, чи голодні поштарі, невідомо...

Ото хлепчуть вони обоє ту баланду, а баба все оком січуть, та придивляються – і придивилися: пайки, що гороїжились на столі – одна в одну, рівненькі, тоненькі, і жодної серед них цілушечки, жодного обрізочка! А тут і хліборізи, сусіди наші Марко Квасолька та Сидорко Гопсасмик, щось під вітряком, експропрійованим у мого другого діда Кирила, ховають...

Ага, думають мої баба, аби дав Бог до вечора дожити. Тата мого додому провели, щоб по дорозі хтось не з’їв, бо й таке було, а самі засіли в кущах ночі чекати. Лиш стемніло, аж тут і Квасолька з Гопсасмиком навпростець долинами чешуть. Та просто на моїх бабу у засідці. Баба придивилися: так і є – на плечах клумаки біліють. Достеменно з тими цілушками, яких на столі бракувало. Баба з пасії – запаску з себе, очіпок – об землю, коси розкуйовдили, не дати не взяти – відьма, за сапу та держаком-сапилном (де тільки вони силу взяли!) – гайда гамселити по чім у темряві попадали. Ще й поухкують не своїм голосом, як сова в дубині...

Від несподіваного нападу партійці клумаки погубили і – дьору! Лише верболози тріскотіли. Доки перелякані активісти не отямились, баба – запаску з очіпком на оберемок, клумаки – на плечі і – в другий бік.

Відвойовані бабою у нічному бою цілушки врятували життя усій нашій родині, ближчим і дальшим родичам, і навіть сусідам. Баба ті цілушки дрібно порізали, висушили і роздавали по жменьці – смоктати... Чи не в пам’ять про це цілушка в нашій хаті вважалася найсмачнішим, найлакомішим шматочком святого хліба?

Тож коли сьогодні у церкві по службі Божій панотець ділить між паствою білі окрушини свячених проскурок, я думаю про ті чорні хлібні окрайки, відвойовані моїми бабою у людоморів, і згадую торби з сухарями: цілушками і шкуринками, що роками сушилися на сільських печах ПРО ЧОРНИЙ ДЕНЬ, торохтіли по коморах, рятуючи моїх земляків від манії страху перед чорним голодом.

А ПОТІМ БУЛА ВІЙНА

Війна ввійшла у моє життя не тільки страхом перед безруким листоношею і скрипучим протезом безногого дядька, якого, здається, звали Пилипом... А й тугою моєї мами за братами-близнюками – Ахремом і Василем, які не повернулися з війни. Вихована в аскетичній строгості бабою Наталкою, мама ніколи за ними не плакала. Але ліпше було б, якби вона братів своїх раз гірко відплакала–відридала, аніж так тужила усе життя, переливаючи розповідями свою тугу в мою душу. Мама розказувала про братів часто. Дуже часто. І дуже детально, радіючи кожній веселій пригоді, яку вони разом, утрьох, пережили в дитинстві: на ковзанці в левадах, на Маланки, як смаженю смажили у скелку гасової лампи, як козачків вирізали з паперу...

Я слухала її розповіді, тяжкі, як стогін, зітхання, якими вона раптом обривала спогади, надовго замовкаючи, ніби чекала, доки пришерхне роз’ятрена до крові рана її переполовиненої війною душі.

Тато ж війну ненавидів, як і Сталіна. Пригадую, якось розгорнув на столі газету "Правда”, підкликав мене і, ткнувши пальцем у фото бородатого чоловіка, гнівно сказав:

· – Запам’ятай це прізвище: Курчатов! Це він зробив атомну бомбу. Якби той людожер Сталін не вмер, вони б розпочали третю світову!

· – Тьома! Тобі мало?! – спитала-зойкнула мама з ванькира. Тато лиш зітхнув гірко, але без каяття, і вийшов з хати, щоб не тривожити маму.

Здавалось би, вже давно відгула війна, і Сталіна вже не було, вже на троні, як тато казав, сидів син Кузькіної мами, кукурудзяний цар Микитка (якого тато теж не любив, бо той виявився ще більшим кріпосником, аніж попередні правителі, обклав селян податками, ще й паспорти забрав), вже підросли, народжені після війни, діти, однак люди й далі перебували в її силовому, ніби зачарованому колі... Війна жила, творила про себе міфи і пісні, писала книжки, знімала фільми, лізла з усіх сторін, гнітила невідворотністю, на яку ми всі просто-таки були приречені. Ідеологія війни переростала у релігію мілітаризму – з одного боку, а з іншого – страху й покори. Народ готовий був прийняти і терпіти усе і всім – "тільки б не було війни”...

Війна не вилазила довгі роки і з нашої хати. Зійшовшись за чаркою, тато з дядьками ділилися спогадами, але, Господи, такими різними й не схожими, що, слухаючи їх, і хтось розумніший за мене, дитину, засумнівався б, де правда, а де... як тато сказав: "КОМУ ВІЙНА, А КОМУ МАТИ РІДНА”?..

Цю приказку почула від тата, вислухавши в черговий раз веселі побрехеньки про війну дядька Тьоми Старшого. Спочатку думала, що дядько обманюють, що ті кавалерійські наскоки на винні погреби Будапешту і Відня, безкінечні любовні романи з телефоністками, медсестрами, романтичні зальоти з визволеними польками, мадярками і німкенями, пиятики з американцями-союзниками на Ельбі і ще дива всілякі несусвітні посеред кривавої війни – дядькові вигадки.

Але тато сказав, що все те – правда. Бо дядько служили і війну пройшли в кавалерії, у таких собі гусарських радянських військах... Були гусаром... А гусарам війна – як мати рідна...

Мої дядько Тьма й справді були схожі на гусара: високий, стрункий, красивий поручик, закоханий у жінок, вино і романтичні воєнні походи...

Що ж, правду кажуть: твоя доля – твій характер... О... той дідько, що сидить в кожному, і править кожним, і витворяє з кожним таке-е-е... Одного робить вигадником, як баба Тетяна, другого – святим, як баба Наталка, третього – безтурботним, як дядько Тьома, четвертого – правдоборцем, як мій тато, когось – Сталіним, а ще когось – сталіністом… Шостого – Сивухою, а декого – просто Савкою... І кожному сталіну й савці – доля роздає по картузу й шапці...

Але тато, хоч як ненавидів війну, дядькові не заздрив і не засуджував за таке легковажне ставлення до неї. Не сердились і дядько Олекса, котрим найбільше перепало на передовій... Бо, як там не є, а дядько Тьома усе-таки воювали. А скільки було таких, як Сивуха, що війну пересиділи в евакуації, або у штабах, не понюхавши й пороху, самі себе нагороджували орденами й поверталися з війни з вагонами контрибуції... Цих батько не любив, не міг їм, як і Сталіну, простити своїх ровесників, селянських синів, скошених цілим поколінням під Яссами... Ту криваву бойню під невеличким містечком в Румунії, куди Сталін кинув проти озброєних до зубів фашистів тисячі необучених, безоружних українських хлопців, одягнених у свитки і кобеняки, тато згадував, доки живий був...

Згадував, як їх пригнали під Ясси й наказали йти в атаку. У багатьох не було навіть палиці... І вони побігли. В темінь. На явну смерть. Тісними нерівними рядами. На вогники, рясні розсипи вогників, що з гулом наближалися... наближалися, перетворюючись у прожектори танків... Раптом вдарили снаряди, застрочили кулемети, почала рватися-вибухати під ногами земля...

Більше тато нічого не пам’ятав. Коли прийшов до пам’яті, знайшов себе серед ночі. Лежав горілиць просто неба, в якому безгучно спалахували яскраві барвисті вогники, як на Різдво. І тиша теж стояла, як на Різдво. Задивився, замріявся мій тато, згадав рідну хату, батьків своїх. Пригадав, що війна, що наказали йти в атаку... Встав і побачив чуже поле, вкрите рідними свитками... По всьому полю лежали мертві його ровесники і земляки... А він один стояв, живий, до божевілля живий і одинокий. Ніби один на всім світі...

Охоплений смертним жахом, тато кудись біг, щось кричав, але сам себе, контуженого не чув... Потім був полон, його кудись везли разом із худобою, але конвойний, німець в літах, з яким тато заговорив по-німецьки, сам себе не чуючи, відпустив його на якійсь станції, і він якось прибився до наших, лежав у госпіталі, потім доганяв наших, розминувшись на 10 хвилин у Чехословаччині з братом моєї мами Василем, розвідником, кавалером двох орденів Слави... І жалів дуже, що не зустрівся, бо може б тоді Василь лишився живим...

ДІТИ ВІЙНИ

Діти війни – термін, придуманий на означення тих, чиє дитинство було обпалене Великою Вітчизняною, або, як тепер кажуть, Другою світовою війною... Як на мене, термін не дуже вдалий... Але діти у війни все-таки були. І, певно, багато, якщо тільки в нашому селі їх було... аж четверо! А може, й більше, але я знала тільки чотирьох: Мальвіну, Лєну, Вітю і Міньку. Їх принесли в пелені з війни наші сільські дівчата, яких під час війни зовсім дівчатками німці вивезли у свій Фатерлянд на примусові роботи, у найми та концтабори. Я про цих німецьких покриток: Марфину, Марину, Онику Чайкову і Домку Круцьову – теж знала, хоча про це на призьбах і колодках чомусь говорили пошепки або з намйоками.

Зате у ланці, на полі, коли пополуднавши, жінки спочивали та спеку перечікували у лісосмузі, бувало, точилися й одвертіші розмови.

– То де ти її взяла, Марфино ( Марино, Онилко, Домко), свою Мальвіну (Лєну, свого Вітю, Міньку)? Якісь вони наче не наші... – натякала котрась в’їдлива на руді, як горохлянка, кучері Мальвіни (лляні коси Лєни, рожевого альбіноса Вітю чи рябого бандита Міньку).

– А хто його знає, – відказувала неохоче німецька покритка. – Де взяла!.. Війна дала!

– Від нашого хоч чи від німця?.. – чіплялася ліниво котрась безпардонна.

– А хто там знає! Було всяких... – відмахувалась, як від спасівських мух, від цікавих сапілниць Марфина, Марина, Онилка чи Домка.

– Та й добре... Як би там не було, а маєш дитину, хай росте здорова, – заступалася за дітей війни якась милосердна, і жінки зітхали – кожна про своє, певно війну згадуючи, і переводили балачку на інше.

– Мамо, а що, тітці Марфині теж цигани Мальвіну підкинули, як бабі Ліпі Катрю? – випитувала я, наслухавшись подібних бесід

– Звідки ти все знаєш? – дивувалася мама, ніби сама не чула бабиних Тетяниних байок, про те, як у наше село з царської армії повернулися два рекрути: дід Омелько – з кресалом і Свирид Митрофанів з – кацапкою Ліпою. З тих пір баба Тетяна й подружилися з Ліпою. І дружили все життя. А коли Свирид умер, бездітна Ліпа зосталася зовсім одна. А щоб Ліпі було коло кого віку доживати, мої баба Тетяна і придумали той фокус із циганкою. Сталося це теж під час війни, коли мене ще не було. Цигани тоді ховалися від німців по лісах, а часом (з голоду) заходили в села. Катрина мама-циганка теж прибилася з Катрею до наших воріт, на яких її чекали мої баба Тетяна. Баба з циганкою про щось пошепталися, кинули щось їй у торбу та й вивели стежкою за городи. А над вечір на кутку – крик, гам, новина: баба Ліпа у капусті дівчинку чорняву знайшла!

– Не цигани, а війна... – зітхала мама, певно, холонучи від страху, що це ж і їй могла б та війна, не приведи Господи, кинути в пелену якусь чорну Катрю чи руду Мальвіну замість мене. Мама розказувала, що Марко Чапля, Толі Чаплі тато, який у війну був розвідником, себто не розвідником, а розлученим чоловіком і старостою в селі, теж хотів маму в Германію відправити, буцім за те, що вона заміж за нього не хотіла йти. Але баба Наталка не дали маму ні заміж за Чаплю, ні в Германію. Баба знали: сваритися з тим Чаплею – небезпечно, а ховатися чи тікати – даремно: німці з собаками знайдуть і зловлять, ще й убити можуть. Тож баба відважилися мамі моїй, найкращій дівці у селі, лице попекти – чистотілом і кропивою. Поліцаї з німцями прийшли маму забирати, а вона сидить – вся твар у вуграх, червона й опухла. Баба кажуть: тиф і чорна віспа. Німці з переляку (дуже хвороб боялися) заґерґотіли і – з хати! Мама дивиться у вікно: пішли людолови до Палажки за дівчатами. Однак та Палажка й не думала дочок рятувати.

– Хай беруть, – казала, – хай хоч усіх заберуть німці, коли наші не беруть!

– Господь з вами, Палажко! Та то ж ворог, чужа сторона, – лякали Палажку сусіди, на що вона відказувала коротко:

– Скрізь є добрі люди: навіть серед ворога в чужій стороні! А що мені накажете робити, коли їх у мене аж цілий десяток?

Але німці забрали тільки три. Одна з Палажок, як називали Палажку з дочками у селі, десь, бідна, безвісти пропала, друга – опинилася аж нібито в Америці, кажуть, дуже добре живе, а Марфина, якій було тринадцять, через кілька років після Побєди з лялькою в пелені додому вернулася. Розказувала, із самої Німеччини пішки йшла, дитя годувала чим Бог посилав і люди, жаліючи, давали, але в основному хліб із травою жувала і запихала бідне дитя. Як воно вижило, один Бог знає.

– Мало мені своїх, так ти ще німченя принесла! Думала, хоч німці розберуть, а чорта з два! Їх знову десять! – зустріла Палажка криком дочку з лялькою в пелені. А як глянула у ту пелену та на ті скраклі, гірші, як з Бухенвальду, то язик прикусила і повела у свій кагал. Бачачи таке, дід Михтодь, в якого сина на війні вбило, змилостивився і взяв Марфину з Мальвіною за своїх. Коло діда вони обидві й відчапали.

Хоча Мальвіна й Катря старші були, але так вийшло, що ми й гралися разом, і в школу разом пішли. Знаючи усе про їхню тяжку воєнну судьбу, я їх жаліла і давала списувати домашнє завдання. У школі познайомилась ближче з Онилчиною Лєною, Вітьком і Мінькою. Лєну і Вітю, які жили на виселках, далеко від села, ледь пригадую, а от Міньку, якому замалим не відсікла голову сапою, добре пам’ятаю...

ГОЛОВОСІК

Сталося це десь у п’ятому чи шостому класі, у вересні, на Головосіка. Мінька Домки Круцьової був серед нас переростком, на років чотири старшим, вимахав на здоровенного рудого дядька, але замість того, щоб учитися, гасав за дівчатами, хапав їх за груденята та, загнавши в куток, м’яв, мов кіт мишу, гидко нявкаючи. За це його і прозвали Котярою. Мене не чіпав, по-перше, тому, що була найменша в класі літами і зростом, по-друге, відмінниця. А малих та ще й відмінниць Котяра не любив. Але, як виявилося, до пори до часу, а точніше до п’ятого чи шостого класу, коли й до мене, малявки, став чіплятися, просто проходу не давав... Від сорому перед учителями й огиди до рудого, аж кислого Міньки, я хотіла втопитися у ставку, бо встидалася татові поскаржитися. Справді, мені було легше втопитися, ніж розказати татові про ті сороміцькі зазіхання Котяри. Від розпачу я просто нетямилась. Тільки-но сучий Котяра заходив у клас, безсоромно підтягуючи свої сині шаровари, в яких ходив літо й зиму, та ласо на мене облизуючись, як я втрачала розум від бажання убити свого мучителя. У нахабній поведінці, у самому вигляді рудого, рябого від ластовиння, вічно оскаленого Міньки, було щось ненормальне, нелюдське. Знаючи про Мінчине походження, я грішним ділом навіть почала думати, що то фашисти спеціально знаходили таких вредних жінок, як Домка, підкидали їм таких дурнуватих дітей, як Котяра, щоб вони мучили чесних піонерів, сіяли розбрат, ненависть і... війну між людьми.

Одне слово, я рік жила у стані війни з фашизмом, можливо, як ніхто з моїх ровесників, розуміючи, що сподвигло на подвиги Зою Космодем’янську, Лялю Убийвовк і героїв-краснодонців.

А Котяра усе нахабнів, ніби навмисно спокушаючи мене, як казали мої тітка Вера, на великий і страшний гріх...

Але того пам’ятного вересневого дня я почувалася спокійно: першим уроком була праця, на яку Котяра ніколи не приходив. Отож, вибравши у шкільній майстерні собі замашненьку сапку, я побігла слідом за однокласниками, яких мій улюблений учитель Іван Матвійович повів сапати клумби біля школи. І раптом неждано-негадано з-за кущів вискочив, рикаючи та облизуючись, Котяра і... кинувся на мене…

…Більше я нічого не пам’ятаю. Точніше, пам’ятаю тільки свист сапи, що летить повз голову Котяри, залишаючи на його рябій від ластовиння щоці довгу червону риску. І – тишу, довгу, глуху, темну.

...Опритомніла, як мій тато під Яссами, лежачи горілиць на сирій землі. Тільки у темному небі наді мною висіли не спалахи трасуючих ракет, а перелякані тремтячі обличчя дітей і бліде, як місяць уповні, лице Івана Матвійовича.

Звістка про те, що я хотіла вбити Котяру, вмент облетіла школу, село, долетіла до сільради.. Мене, напівпритомну від шоку, відвели в учительську, і послали прибиральницю за татом у клуб. Тато прийшов, подивився на мене, як на чужу, і довго про щось говорив з директором, своїм другом. Усі були налякані, бокували від мене, ніби я й досі розмахувала сапою. Потім прибігла мама. Теж дивилася з таким жахом, наче в мене роги виросли, та все хапалися за голову: це ж – тюрма!

Моя мама найбільше у світі боялася тюрми. Але до тюрми не дійшло. Домка Круцьова не дала міліцію викликати, злякалася, що її саму посадять. Прийдуть у хату допитувати постраждалого Міньку, знайдуть самогонний апарат у коморі, чи дерть, яку вона на короварні крала, і посадять.

Отже, розійшлися з миром. Але на мене Домка довго косувала, навіть після того, як оформила Міньку в інтернат чи школу механізації, не можу сказати точно, але більше я його не бачила – ні в школі, ні в селі... А це зовсім не давно, вважай, через сто років, побачила на екрані телевізора серед народних депутатів... Стояв за спиною одного з високодостойних лідерів – чи то як соратник, чи як охоронець, не відаю... А може й не він, а хтось дуже схожий... але так уже дуже схожий, що рука моя мимоволі потягнулася за сапою...

ВИГНАННЯ З РАЮ

Бог врятував мене від тюрми, але не від ганьби. Щось зі мною після замаху сапою на Котяру, почалося таке коїтись... Чи то світ перевернувся чи іншим боком до мене повернувся, бо я стала помічати те, про що раніше й не здогадувалась. А часом мені взагалі починало здаватися, ніби мене взяли і вигнали бозна-куди із мого рідного села, де я все і всіх знала й розуміла, де мені було, хоча й не зовсім, але все ж таки затишно і надійно. А тут раптом – усе навпаки! Шкереберть і сторч головою! От іду я собі тітчиною Лідиною стежкою в Яр, де мама череду пасе, аж чую – кукурудза тріщить, видно, якась корова забігла. Я туди, корову вигнати, а там... тітка Ліда, дядькова Іванова жінка, а коло неї... зовсім не дядько Іван, а сусід дядько Семен – і... чогось без штанів! Той голий дядьків зад і товсті сліпучо-білі стегна тітки Ліди до сих пір мені ввижаються! Та це ще не все! Лиш-но я стрілою вилетіла з кукурудзи на дядькову Микитину леваду, як... наткнулася на тітку Марфину, Мальвінину маму, і Микиту Рудого – під копичкою отави... А Боже! Вилетіла в Яр, слава Богу, на самому вершку, на кручі, на тлі синього-синього неба – мама з палюгою, за худобою стежить, щоб у шкоду не полізла. А я, не худоба, а в шкоду знову вскочила: у шаливі, просто перед моїм носом, дембільзований солдат Сірожа Бурмаків мою товаришку Катрю Ліпину колошматить, та так, що та аж вищить, але солодко, як мед лиже!

Цей, як казали мої баба Тетяна, содом-і-гоморра, це спокушеніє сатанинське, як сказали б мої баба Наталка, якби, не доведи Господи, дізналися, буквально переслідували мене. Навіть у бібліотеці – святому для мене місці! Це ж треба, щоб серед купи книжок знайшла не казку про Колобка, а "Милого друга” Мопассана, а на додачу ще й "Страсті-мордасті” Горького... Звісно, з тих книжок я теж майже нічого не второпала, окрім того, що світ ділиться на два світи: дитячий – невинний, світлий, простий і зрозумілий, і дорослий – у якому коїться чорті що! А, може, то проти мене ополчилася вся сільська, некерована і неконтрольована після смерті моїх баби Тетяни, нечиста сила?!! І таке теж могло бути! Бо інакше, чого б то стільки всього... несосвітенного навалилося на мою бідну голівоньку? От і зараз, не встигла я череду замість мами розігнати по хатах, як женеться за мною Настка:

– Гайда, – каже, – на долину, там моя мама в засідці сидить. Чатує, коли мій тато буде проводити з контори свою полюбовницю тітку Онилку, Лєнину маму. Побігли комедію дивитись!

Побігли. Щодуху, щоб не пропустити комедію. Добігли якраз вчасно. Саме тоді, як Настина мама рвала коси тітці Онилці, а тато, ганебно втікаючи з поля бою, ледь нас в річку не струтив.

Та на жаль, битвою з полюбовницями не скінчилося моє відкриття дорослого життя. Лиш прибігла додому, на поріг стала – в хаті плач. Мама плаче, якусь дитину хоче викидати, бо їй стидно, що люди скажуть, та й Галя вже велика... і Юля-акушерка радить, буцім в такі роки небезпечно з дітьми заходити ...

А Боже, що таке? І через яку таку велику Галю моя мама хоче викинути якусь дитину? Чи не мого брата Івана?

Та найбільше мене вразили мамині сльози. До сьогодні я ніколи не бачила, щоб вона плакала, навіть на похоронах, навіть, коли тата забрав "чорний ворон”... А Божечку! Що це робиться, що це коїться! І все – на мою бідну голову!

І я впала у безпросвітній відчай від усіх тих дорослих проблем, важких, гріховних, темних... Врешті, від дурості дорослих, які не можуть собі раду дати зі своїм паскудним, трагічним і невлаштованим дорослим життям...

І раптом серед цих безпросвітних терзань мене ніби осінило чи освітило! Я враз усе зрозуміла: про яку дитину і яку Галю велику говорила ридаючи мама! Авжеж, мама буде мати дитину! Але через мене мусить її викинути! Але – чому? І тут я згадала – чому... Недавно ми перенесли велике горе: померла моя сестричка Ганька. Мама Ганьку обірвала, коли на току вантажила на підводи мішки із пшеницею... Тому Ганька народилася калічкою, три роки лежала, ні говорила, ні ходила, тільки очками синіми-синіми і розумними за нами водила... Куди, до яких дохторів не возили її, до яких бабів-шептух не носили її – безполєзно, як жалілася мама. Усе вивозили й виносили з хати, а Ганьку не врятували. А може, і в врятували б, якби не я... Авжеж, якби не я! Тепер я розумію, чому мама мене боїться!... Ой, Боже-Боже, чого я така нещаслива... Чого я не те роблю, чого за мною золоті верби ростуть?..

Згадалося, як за тиждень до Ганьчиної смерті мама її скупала, а купіль загадала мені вилити під одне із намічених нею молоденьких дерев, що росли перед хатою. Але я про те не знала, тому вилила... не під ті, що на вік чи на лік Ганьці мама загадала, а під те, що – на смерть...

І знову гіркі, тяжкі сльози здушили моє горло... Луче б мені мама не розказувала про те, або ще луче, щоб я була малою вмерла від Юстикової гірчиці, а жив би Андрушка, і Ганька, аніж таке горе, як я... Один Бог бачив, як я себе тоді зненавиділа за ту ненавмисну помилку, за гріх свій ненависний! У відчаї, що граничив з безумством, кинулась виривати дерево, шкрябати, нігті ламаючи, суху землю і засипати мокру страшну пляму довкола дерева... пляму на своїй совісті...

А вночі мені приснився сон, ніби я у Яру рву зелену-зелену траву і кладу на розстелену свою новісіньку шовкову жовту хустку...

Через тиждень Ганька померла, залишивши мене винною на все життя... аж до смерті! І від усвідомлення цієї вини безневинної, я знову зайшлася плачем. Я так ревіла, що вибігли з хати тато й мама, і стали допитувати, що скоїлось, а здогадавшись, що я підслухала їхню сварку, знітились, а тому дуже строго наказали:

– Ну всьо! Не плач!

... Моїм батькам не таланило з дітьми. Вмирали вони через одне. Старший за мене Ваня, який народився в кінці війни, – вмер. Я зосталася. Молодший за мене Андрушка вмер. Іван зостався. Після Івана – Ганька вмерла. І от мала вмерти ще одна сестричка... І то через мене...

Я не знала як зарадити біді, бо теж встидалася попросити маму, щоб мене не встидалася і... Зарадила моєму горю баба Наталка, яка грізно, страхаючи карою Божою, заборонила мамі викидати дитину...

Я була на сьомому небі від щастя. Це було навесні, а після Йордана народилася моя найменша сестра, яку мама назвала Надією.

Категория: 52 | Просмотров: 744 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

НЕ ВВЕДИ У СПОКУСУ...

У селі її прозивали "Порох серця”, або – "Слаба”. Казали: "Ну ота, що слаба на порох серця”...

Казали – без насміху чи зла, лиш із легкою досадою, в якій вчувався легкий страх. Язикаті, охочі до пліток сільські жінки навіть у балачках обминали її десятою дорогою: гріха боялися. З одного боку, може й справді "слаба”, образиш недовірою, а Бог – усе бачить і чує, не встигнеш пельку стулити, як прикладе до ліжка хворобою, як камінчиком: лежи! А робити, Господи, хто буде? Та ж городу 60 соток, корова, свині, кури-гуси... А 12 гектарів бураків! Про дітей з чоловіком годі й говорити... А Бог дивиться й каже: "Лежи і мучся, знай як завидувати на чужу слабість!” Господи, спаси і вбережи від такої кари!

Але ж з другого боку...

· – Може б її в селі й понімали і навіть сочуствували, – сердилися мої тітка Веруся, переживаючи, як за себе, – якби ж воно не спокушало! А то тільки сапка починається, мамочко, бурани пруть, як татари, а її вже везуть бричкою присідательською до больниці! Як графиню! Усі з сапами удосвіта на поле біжать, а її одну – у район у бричці везуть, бо в неї порох серця! А в нас, тих, хто дивиться на таку неправду, серце не розсиплеться на порох?! А через якийсь тиждень: жінки з поля при місяці вертаються поморені, а її з больниці тою ж бричкою везуть, але вже з групою! І не встидається! Бо ж чи то люди не знають, яка то група? Знаємо ми ту групу... Ні совісті, ні стиду! Жара, а воно в якусь гуньку замоталося, слабу представляє. Та вже хоч би поза городи везли її, чи поночі, а то – при місяці! Бричка брязкотить – за три версти чути! Як насмішка над людьми! Але, Господочку, ще й ти матір Божа, простіть мене грішну, якщо вона по правді слабує.

При цих словах мої тітка Вера били себе дрібно-дрібно долонею по губах, шепочучи: "Не доведи Господи, не привиди Господи!”, – зітхали тяженько, робили паузу і ще більше переживаючи, вигукували:

· – Але – де? Здорова ж, як корова! Сементалка! А твар, щоб на слабу бути схожою, припудрить мукою вальцьованою... І в паход! Куди йде – стежечка біла слідом! Тої ж муки, кажуть люди, вже так накрав, так накрав, що замість дерті свиням корм замішує. О! Тож і вона, напудриться, замотається, як лахманка, та й суне до гамбаламторії. На укол. І не стидається!

Найбільшим доказом і ознакою людської порядності для моїх тітки був сором. Мої тітка й самі встидалися, як дівчина. Хоча... чому – як, коли вони й були дівчиною. І не тому, що їх не сватали, а тому, що не було кому. На той час, коли мої тітка виросли на дівку, в селі не зосталося жодного їхнього ровесника – усіх на Донбас забрали, на шахти. А старших війна вибила. Отож тітка лишилися дівкою. Правда, у зрілі роки та й під старість до них приходили свататись – то вдівці, то розвідники. Але тітка не проміняли своє вдовине дівування на сімейне щастя з удівцем. Причин було чимало, бо й смерті без них не буває, але найбільша – тітка стидалися, як це вони будуть лежати з удівцем на подушках, а його діти будуть усе те бачити.

Але найбільше у світі мої тітка соромилися... авжеж, слабості. Так їх мама, мої баба Наталка, навчили. Про що мої тітка Вера завжди охоче хвалилися:

– Ото, бувало, малою, як голова заболить чи в животі, біжу до мами скаржитись. А мама й нагримають: – Стидайся! Слабу дівку заміж не візьмуть! – Ото й по сьогодні стидаюсь... А воно, – переходять тітка на головну тему сільських дискусій, – не встидається! Ще й наче гонориться, наче задається тою болячкою, носиться з нею! Та носись собі, як курка з яйцем, але ж... якби ж не спокушала! А то, Господочку, саме копка! Бурак зародив, як голови кінські! За погоди треба вспіти – це ж в кожної норма – по 12 гектарів! Кожна вдосвіта з копачем на норми біжить, а її знову на бричці присідатєльській у больницю везуть – групу підтвердити! О, а я що казала! Вже й брички нема, нема вже й присідателя Сивухи, царство йому небесне, а її ще возять за тою групою.

Слово група тітка вимовляли якось особливо... якось так, ніби самі вони про ту групу мріють...

О, та вічна – трагічна своєю нездійсненністю мрія кожної колгоспниці про "групу”... Хіба що у часи Шевченка так іще кріпаки про "вольну” мріяли, як мої тітка – про групу. Але той папірець, та медична довідка, що звільняла від колгоспної поденщини, не лише дуже дорого коштувала, але майже неможливо було добитися простому люду до тих, хто її видавав. Ті, хто видавав її, були, як підозрювали мої тітка, для звичайного трудящого за сімома мурами.

Слухаючи тітку, я уявляла собі тих сім мурів і думала: "Скільки ж то років треба було ті мури всемеро мурувати, скільком людям і скільки грошей вгахкати, якщо ми вже третій рік хати не можемо змурувати: лиш відгодуємо свині, телятко, продамо, складемо гроші і віддамо заготовітєлю на шифер чи ліс, як заготовітєль... пропав! Разом з грішми”.

Не знаю, як та слаба на "порох серця”, а от ті заготовітєлі, таки встиду не мали. Ці шахраюги, що зграями ходили і їздили по селах, збираючи у довірливих і безпорадних (бо безпаспортних!) колгоспників криваві копійки на бляху, шифер, дерево та інші будматеріали, потоптали усе моє дитинство. Ми з тіткою, не розгинаючись, працювали на них. Звичайно, тато з мамою теж працювали, але все одно не так. В основному гарували на шахраїв ми з тіткою. Тітка виписували в конторі вибракуваних поросят, здохляків, як вони казали, і зносили їх у мішку до нашого хліва, бо тітка після смерті діда Кирила, хоч і жили окремо з бабаю Наталкою, але з нами однією сім’єю, або, як вони казали, помагали нам.

Отож тітка зносили навесні до нашої хати ті страшні, як з Бухенвальду, поросята, а я мала їх відпоювати тепленьким молочком, запихати кулешиком доти, доки вони не починали рожевіти і кувікати, як справжні поросята. А далі у меню свинтусів йшли, як казали тітка, лічебні бурани: дрібненько січена кропива, живокіст, щавель, присмачені кулішем. А коли під осінь підсвинки виростали на добрих свиней, у хід ішла вже бурякова гичка, яку я тоннами переносила поночі з колгоспних бурякових гонів у наш хлів.

Тітка мої мене любили за те, що я "така сама дурна до роботи, як і вони, і крепка”.

Заради такої похвали я була готова хоч цілу ферму свинячу годувати, лише душа боліла за невезучого тата, бо ж чула: знов віддав першому попавшому заготовітєлю так тяжко зароблені нами з тіткою гроші. Та, нарешті, Бог зглянувся, ми долабудали хату, вкрили бляхою дах і на Октябрські справили новосілля.

Отже, у моїх тітки Вери тепер залишилась тільки одна мрія – про групу. Не-здій-с-не-нна! Бо за звичай групу давали тільки жінкам сільського начальства. Головисі першій – за давлєніє. Тому-то моїх тітку і кликав бригадир частенько сапати на городі в головихи.

· – А норми? – резонно запитували мої тітка. – Хто буде сапати моїх 12 гектарів бураків, три – соняшника, п’ять – кукурудзи, баштан в Чагарах і поминдори коло Жолубка?

– Не переживай, я тобі запишу по два трудодні за день.

Тітка цього лиш чекали і згоджувались. А на ранок заходили за мною, і ми йшли сапати слабій головисі. Але коли вже й комірник став тітці загадувати сапати на своєму городі замість своєї слабої на порох серця жінки, тітка не витримали і сказали комірникові, все що думали про все "темне, безграмотне, що з кріпаків випасалась, а в пани не вписалось”.

Мої тітка теж мали тільки три класи, але знали все. Про що не спитай, тітка знають. А найбільше, як мій тато, про людську несправедливість, через яку один панує, а другий – бідує. І хоч би здихав, а групи йому не бачити!

О, це грізне, невмолиме нічим почуття соціальної несправедливості! Це воно зробило мене робсількором районної газети "Трибуна праці”. Першу свою замітку я написала про симулянток і про те, як несправедливо їм дають групи. І дала прочитати замітку татові.

· – Ніколи не пиши більше пасквілів на людей. Тим паче, наших, сільських, – сказав тато замість того, щоб похвалити.

Я тепер думаю, що така різка критика могла убити в мені взагалі бажання братися за перо. Але тато знав, що робив.

· – А що писати? – ощирилась до тата моя вражена людська гідність.

· – Вірші, оповідання... мало що можна писати... – кинув тато відчепно та й пішов собі. Ображена, я побігла з дописом до тітки. Тітка довго дивувалися, не могли повірити, що то я сама все те написала, а в кінці сказали, що тато правду каже: отих паскалів на людей не треба ніколи писати.

·

Отак я отримала перший урок журналістської етики, ще не відаючи, що стану журналістом і все життя віддам цій каторжній праці. Жаль, тільки, що не могла зарадити, в газеті працюючи, моїм тітці з групою: тітка позоритись перед людьми не захотіли.

СВЯТО РИБИ Й КОНОПЛІ

Але бувало й на моїй вулиці свято. Часом мені здається, що я прожила кілька століть, кілька епох. Від середньовіччя починаючи. Адже, коли я пішла в перший клас, у нашому селі не було ще електрики. Я вчила уроки при гасовій лампі, при якій мій тато читав книжки, а мама пряла. І я, вивчивши уроки, бралася до кужеля. Веретено так і фуркотіло у моїй маленькій долоньці. Так я заробляла у колгоспі свої перші трудодні. На той час вже й Сивуху зняли, і ніби жити стало легше і заможніше, і техніки побільшало, а жінки все одно ще косили косами горох, а пшеницю обжинали серпами, а пізньої осені по-давньому, як ще з діда-прадіда, у річці мочили коноплі, або прядиво... Матірку – на мотуззя, плоскінь – на полотно домоткане, рядна та кропив’яні мішки.

Це була друга велика осіння громадська подія. А перша, коли спускали перед празником, храмовим святом, громадський ставок. О-о-о! Ото була подія. Тоді до ставка сходився весь народ. Жінки з дітьми з греблі спостерігали, як чоловіки, у високих рибальських чоботях, бродили по коліна у масному намулі і згортали у відра, мішки, сітки величезних, вигуляних за літо королівських та дзеркальних коропів, окунів, здоровенних крапчастих щук, вусатих сомів та в’юнів, яких інші чоловіки, ті, що на березі, зсипала у високі діжки з водою і відвозили возами у колгоспну комору. Але люди на греблі з нетерпінням чекали кульмінації рибальського свята.

Тож, коли, нарешті, від’їздила остання підвода з великою рибою у величезних діжками, завгосп Плясун, татів кум, махав рукою і з греблі в намул, що аж сяяв від дрібнішого риб’ячого срібла, кидалися з відрами, мішками і кошиками усі, хто хотів не так на дурняк поживитися, як взяти участь у цій безпрограшній болотяній риболовлі. За звичай то були чоловіки й парубки, жінки, дівчата і діти підбадьорювали вигуками, порадами та жартами своїх годувальників із берега. Регіт стояв над ставком – аж луна йшла.

За годину завгосп Плясун, який теж весело спостерігав за змаганнями – хто більше хапне – давав команду вилазити і риболови, перемащенні намулом, як чорти смолою, вилазили на берег зі щедрим уловом. Коли вилазив останній, Плясун опускав на лотоках заставки, і вода, що поступала річечкою від Кирилячого ставка, потиху покривала масний намул, обіцяючи на завтра наповнити громадський ставок по самі вінця.

Тато у такі дні теж виносив на берег відро риби і відро скойок. Ніс у гурті таких, як сам, замурзаних дядьків додому, а ми з Іваном, що вже тоді підріс, бігли слідом, веселі і щасливі, підбираючи рибу, що вискакувала із повного з верхом відра, та скидаючи її у зелений (воєнний) татів кашкет. А вдома висипали рибу у приготовлені мамою дерев’яні ночви та цинкові балії – і ще мали три дні риб’ячої радості. А на храмове свято – холодець з коропів, юшка з карасів і пліточок, в’юни в’ялені, соми смажені, щуки печені, раки тушковані. Ото був празник!

Скойки тато називав делікатесом, який буцімто подають у всіх панських ресторанах панської Європи, живими. Але сам їх живими не наважувався їсти, а варив у відрі на багатті, яке спеціально розкладав у садку. Скойки тріскали, розкривалися і тато вгощав ними мене, сусідів – бабу Онисю, які розумілись на делікатесах, позаяк давно колись служили кухаркою в панів, та Юхтима Барана, якому його Баранина рідко борщ варила, і всіх, хто на той час вулицею йшов. Розказував, що в Європі, у Франції, ще равликів і жаб їдять. Хоч в них і голоду нема, а їдять. Чудний народ... Усі дивувалися, і я в тім числі. А тато робив висновки: тому вони й не вірили, що в нас голод був. Думали, що ми теж, як вони, викабелюємось, жабами смакуючи...

А на четвертий день після храмового празника (храму не було, а празник був!) – ми мочили прядиво. Зносили і звозили до річки з усього кутка пов’язані в сніпки коноплі, перепиняли густо плетеними з верболозу плотами, мішками з піском течію, клали на дно річки снопи, прибивали їх кілками, прив’язували перевеслами, щоб вода не знесла, а зверху придавлювали дерном, і, лише переконавшись, що в’язки добре примоцовані, залишали, щоб прядиво тліло.

Отака давня-прадавня, ще з Київської Русі, а може й з Трипілля, технологія підготовки сировини для виробництва домотканого полотна. Але в нас на той час було інше завдання: радянська країна, зокрема й наш колгосп, уже перейменований на честь пролетарського письменника Максима Горького, потребували, як у нас казали, кропив’яних, тобто міцних, грубих мішків – на щедрі врожаї. І колгоспниці зобов’язані були із тих вимочених конопель ще й на десять мішків ниток за зиму напрясти.

Якщо свято ловіння риби було святом переважно чоловічим і парубочим, то мочіння конопель – виключно жіночим і дівочим. Старші жінки, як було заведено, дівчат у річку не пускали, ще й таких малих, як я, Мальвіна, Маруся, Стася, Катя і Таня. Досі бачу (і плачу), як наші мами, пороззувавшись із чобіт, хоч уже стояла глибока осінь, підтикавши за пояси спідниці й сорочки, лізли, одна одну підтримуючи, ухкуючи від холоду та підбадьорюючи себе жартами, у річку, вергали лопатами землю, трамбували босими ногами снопи, які їм з берега подавали дівчата й молодиці, які ще не народжували... Так жінки одна одну берегли, і словом не дорікнувши ані державі, ані місцевій владі... Готові були скалічитись, лиш би було тихо-мирно, тільки б не було війни... А потім мили на кладці червоні аж сині від холоду білі свої ніженьки, вскакували в холодні кирзові й гумові чоботи і бігли додому – розтирати їх перваком чи бодягою. Єдиним помічним ліком від колгоспної кріпаччини.

Викидали вимоклі коноплі з річки уже при заморозках, і вже чоловіки – вилами. Жінки й дівчата розтягували снопи по долині, щоб прядиво просохло, а тоді носили ряднами у клуні та на горища витягували, де воно висихало до того, що аж пирскало з під терниці сухою кострицею, перетворюючись на м’які, золотаві, як дівочі коси, пачіски і збите на овечу вовну клоччя.

Тоді кожен колгоспник зобов’язаний був вирощувати коноплі. Пригадую їх гостро-шорсткуватий запах, що клубочився восени над городами, екзотичний смак конопляного молочка, яким баба Тетяна затирали гречану кашу... І не пригадую жодного наркомана...

А коли заходило на зиму, починалися вечорниці... Хто при кужелі, а ми з мамою – при візку, як у нашому селі називали прядку. Це прадідівське прядильне обладнання сьогодні можна побачити хіба що в музеях. А в моїй пам’яті зостався тихо-ніжний конопляний шурхіт сирової нитки, тихенький посвист колеса, і ледь чутний стукіт педальки... І запаморочливо рідні пахощі вимерзлого на морозі домотканого полотна...

КАБАНІЗМ

Але то вже були пахощі домашніх свят, найбільшими з яких були дні, коли ми кололи кабана, чи квасили капусту, чи копали бараболю... О! Солодкі димки багать! І солод розсипчастий печеної картоплі!

Або – коли наша корова телилася, або ще краще сказати – приводила телятко... буцімто звідкілясь іздалеку, з поля чи лісу приводила...

Тоді бувала тривога, біганина, переживання. Переказували до Юстика, який, коли в село прислали справжніх, а не фальшивих фельдшерів – Юлю і Клаву, за словами мого тата, переключився на скотину, або став витинаром, як казали мої баба Тетяна, і тепер чистив баранів колгоспних та кабанчиків – по людях, і приписував – від усього скотину сироваткою заливати, а за одно й курей з індиками.

Але Юстик до нас не прийшов, видно, боявся мамі з татом в очі дивитися, хоча після того, як він мене мало на той світ не відправив, роки пройшли. Та наша корова й без Юстика справилась. Лиш ревнула й – стало тихо. А через трохи – тато в хату телятко несе, в ряднину замотане, ще мокре, ще пара з нього йде. Таке шовковисте, з кучериками по лобику білому телятко. Воно ще стояти не може – ніжки роз’їжджаються на соломі і тато силою кладе його на долівку, густо встелену хрусткою золотою соломою. Ми гладимо свого биця чи теличку і придумуємо ім’я, чекаючи маму з молозивом. А от і мама. Виливає з дійниці у ринку перше здоєне молоко, розпалює в печі, і незабаром маємо молозиво, солодке, із золотавою шкуриночкою. Самий раз на день народження нашого биця Льотчика чи телички Красавки.

Але починався осінньо-зимовий обрядовий календар усе-таки зі свята квашеної капусти. Як і годиться перед кожним святом, мама прибирала у хаті і в льоху, мила стільниці, ночви й балії, випарювала окропом діжки, які перед тим вимокали коло криниці, налиті водою, змивала кружки та камінці, якими прикладали капусту. Тато приносив з майстерні шатківницю, гострив лезо. А відтак ми всі йшли на город – капусту різати. Хрябуст ішов кролям. Головки, завбільшки з банячеру, несли до хати: тато з мамою – мішками, ми з Іваном – по одній. І починалось священнодійство. Тато розрізав навпіл капустину, і мама пускала її по шатківниці, легко, з тихим дзвоном-посвистом, ніби гладила. Коли ж виростала на столі ажурна гора тонко нашаткованих капустяних смужечок, мама уступала шатківницю татові, а сама зсипала білу, ледь зеленкувату локшину у балію, посипала її крупнозерною сіллю, злегка переминала, додавала перцю чорного й червоного, лаврового листу, і так – порція за порцією. Уже в льоху капусту перекладали яблуками, моркви не клали – любили, щоб капуста була біла, лиш де-не-де пелюсточка макова перчиці. Такої соковитої солодкої капусти зараз немає. Кажу це як гідна продовжувачка прапрабабських традицій соління капусти. А качанів і поготів. Чогось тоді салатів із свіжої капусти не знали робити. Споживали тільки квашену – з цибулею, олійкою присмачену, або смажену чи варену.

Починали діжку з капустою за звичай на Різдво. Новий рік у нас не заведено було святкувати – піст соблюдали. На Святий вечір мама обов’язково варила капусняк і вареники з капустою. А для другого дня свят – тушкували капусту у великому казані (щоб на всіх стачило) впереміш із окостом і підчеревиною щойно урочисто заколеного кабана.

Уявляю, як скривляться при останніх словах інтелігентні мої колеги: фе! Який огидний кабанізм! Яка дикість! А ще письменниця!

Жаль, що не бачили вони цього рудименту справді первісного мисливського ритуалу, який мій тато і мої дядьки перетворювали на очах із жорстокого забиття тварини в урочисте жертвоприношення. Не було крику, свинячого вереску, бойні, крові. Дядько Олекса легенько брали здоровенного кабанюру за передню коротеньку ніжку і рррраз – догори всі чотири...

Що ж до етично-моральних засад, то сільським дітям, аби уникнути різних психічних і психологічних травм, дозволялося любити домашніх тварин, але не забувати про їхнє призначення.

Не знаю, чи сьогодні для сільських дітей день кабана свято, але для нас, дітей, батьки яких вижили наперекір усім голодоморам, геноцидам, етноцидам, війнам і репресіям, дітей, які самі росли на пісному борщі й каші, і мали за щастя склянку молока, в країні, де насаджувалась ідеологія страху перед голодом і війною, де навіть хліб був не звичайним продуктом, а фетишем і священним символом, дітей, які бачили м’ясо тільки на Великдень і Різдво, цей день кабана був великим святом. Отакий дикий кабанізм!

ОДА СІЛЬБУДУ

Сільбуд – ще одне свято моєї душі!

Після арештів, судів, амністій тато більше не рвався будувати комунізм в окремо взятім селі. І в начальство не ліз. А повернувся на духовні кола свої: став завклубом, керівником хорового й драматичного гуртків та духового оркестру. Навіть сам кіно показував.

О сільбуд! Через тьмяне віконечко твоєї крихітної сцени я зазирнула сполохано у незнаний білий світ, такий далекий і недосяжний, що про нього можна було хіба що самому складати казки і легенди...

Але відчинилося віконечко у кінобудці – і з білої стіни сільбуду зійшов до мене, світ обійшовши, "Бродяга”, і вискочив із джунглів "Тарзан”...

Тут я вперше на маленькій, з долоньку дитячу сцені, побачила найкращу, найгеніальнішу постановку "Назара Стодолі” – мого тата. І його в головній ролі... Тітка Ганя грали наречену Назара Стодолі – Галю, дядина Ксеня – ключницю Стеху, дядько Олекса – сотника Хому Кичатого, а дядько Тьома Старший – Гната Карого...

Тут я побачила вперше і "Лимарівну”, і "Сто тисяч”, і "За двома зайцями”... Чи не всю українську класику... І де що із того втраченого духовного злету, яке через роки назвуть "розстріляним відродженням”.

Тут я вперше відчула запах книжок. І дух Слова... Серед дерев’яних стелажів, збитих моїм татом... І страх, і... щось схоже на гнів, дізнавшись, що за слово – розстрілюють! Не десь – за морями-океанами, не в далекому минулому, а – тепер, у країні, де я живу, на рідній мені землі...

Тут, у сільському маленькому клубі, де, як у чарівній скриньці, жило справжнє велике нелукаве мистецтво, я зрозуміла, який талановитий народ, до якого належу...

Низько кланяюсь твоїм збитим порогам, твоїй небесно високій стелі, і білим стінам, і крихітній сцені, мій великий Храме, мій сільбуде, за те що ти в мене був!

РОБСІЛЬКОР

Їдучи з татом до станції на високо намощеному соломою та застеленому новим рядном возі, слухаючи смішну історію про битву моїх баби за хліб, я раптом зловила себе на тому, що і тата слухаю якось... не так... якось по-іншому, і дивлюсь на світ, на поля і лісосмуги, і схід сонця ніби іншими очима... Щось у мені відбувалося, але не від радості чи пихи, бо те, що я у тринадцять років стала робсількором, не знімало з мене обов’язку день при дні пасти за селом нашу корову Муру, бавити маленьку сестричку Надю, годувати свиней, красти кролям буряки на полі, а курям – сипати кукурудзи, носити з копанки ряску качкам, сапати, полоти город, сушити сіно і ще й вчитися добре, бо тато покладав на мене великі надії. А тут ще додалося з тим робсількором – на наради їздити! І аж бозна-куди – в Гайсин! Це на перший раз підводу виписали. А вертатися доведеться пішодрала.

І страх перед незвіданим холодить мені душу, але – даремно, бо їхати поїздом було зовсім не страшно, і Гайсин виявився не таким вже й великим містом, і з’їзд був звичайною нарадою, а робсількори – звичайними людьми, тільки старшими за мене.

Закінчилась моя перша подорож за три моря теж добре. Почався з’їзд робсількорів з того, що редактор районки, який сидів у президії за столом на сцені, взяв довгий список і почав зачитувати прізвища, перевіряючи чи всі приїхали. Отож кожен робсількор вставав, розкланювався, і сідав, червоний, як рак від таких почестей. Коли черга дійшла до мене, я теж встала, але на те редактор не звернув увагу. Він і далі водив очима по залу, питаючи:

– Так є чи нема, приїхала чи ні наша шановна ...?

– Приїхала! – пікнула я здавленим від хвилювання голосом, намагаючись стати вищою, але тісні ряди робсількорів все одно заступали мене від редактора своїми мудрими головами. Тоді я підняла руку і стала нею щосили вимахувати, як на уроці, коли дуже хотіла заробити п’ятірку.

– Там хтось щось хоче сказати? – поцікавився редактор, шукаючи між головами того, хто відчайдушно вимахував рукою. Мені нічого не зоставалось, як вийти до дошки... чи то пак, до президії і признатись, що це я – шановна Галина Тимофіївна.

– Ти? Ви?! – здивувався редактор, не знаючи, як до мене звертатися. – Оце то робсількор!.. Всім робсількорам робсількор.

І зал гримонув сміхом. А даремно. Бо часом, казали мої баба Тетяна, зі сміху люди бувають...

З районного з’їзду робсількорів я поверталася нічним поїздом, одна. Діждавшись у залі чекання на станції Дукля сходу сонця, пішла додому ще безлюдною дорогою поміж ранковими полями. Не сумна й не весела, просто інша. Бо навряд за одну робсількорівську нараду можна зовсім змінитися, а за одну добу – подорослішати, але – щось було! Принаймні, я не боялася йти попри ліс Довжок, щось, правда, наче хапало за плечі, і ногами хотілося швидше перебирати, але я щосили стримувала себе, щоб не погнати галопом, намагалася думати про світ, який щойно мені відкрився...

І тут я побачила тата. Він ішов мені на зустріч по лискучій, вкатаній машинами, осяяній вранішнім сонцем ґрунтовій дорозі.

До села ми дійшли, незчувшись за розмовами – про Гайсин, з’їзд робсількорів і всіляку іншу всячину. Коло лавки тато завернув до клубу, а я пішла додому, до школи збиратися.

Назустріч мені по громадській греблі йшли мої майбутні герої – доярки, їздові – на ферму, механізатори – на тракторну, а за ними – контора, пошта й лавка...

– Звідки це ти так рано? – дивувалися.

– Із з’їзду робсількорів, – відповідала знічено, намагаючись швиденько прошмигнути повз цікавих. Я ще не звикла до популярності, тим паче до ролі робсількора. Але коло дядька Пилипа, що сидів на камені біля ставка і дивися у ранкову воду, спинилася.

Відчула, як дядькові нестерпно хочеться знічев’я шубовснути обома ногами у прохолодну прозору воду, щоб аж бризки полетіли на голову. Але дядько не міг того зробити, бо не мав ніг. Був безногим. Безногий Пилип – прозивали його в селі.

"Десь поховані дядькові ноги, – подумала я. – Половина дідька живе, а половина похована. Страшно знати, де твоя могила...”

...Я обходжу дядькову інвалідську машинку, схожу на консервну банку, і йду. Спочатку – поволі. А далі – бігом! Я йду ногами! Я біжу ногами! Ногами, ногами, ногами!

На мене озираються:

– Чого смієшся питають.

– Бо маю ноги, – кажу я.

Але вони не розуміють. Такого простого і не розуміють...

ЕПІЛОГ

Свою першу новелу "Я маю ноги”, я напишу завтра. І "За сімома замками” – про німецьких покриток і дітей війни, і про Чинбаря, який чекає синів з війни, і про те, як згоріло у Сави родове гніздо – теж напишу завтра, у дорослому житті, залишивши за порогом дитинства цілий світ, який я потому все життя намагатимусь розгадати, щоб колись, проживши й переживши, прочинити до свого раю земного тихенько браму, і побачивши там ще живих тата з мамою, дідів-дядьків, бабів-тіток-дядинів своїх, ще малих братів і сестер своїх, здивуватися з радісним смутком:

– Боже! Я ж росла на прекрасній землі, в Едемі щасливих ілюзій і скороминущого смутку. Я росла в театрі великих пристрастей і зростала у храмі високих чеснот.

Я жила серед грішніших людей, чесніших за херувимів, славніших за серафимів.

Категория: 52 | Просмотров: 777 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

Мій третій і останій шлюб

Народний роман

Дякую Ганні М. за сповідь, в якій не одна впізнала і своє.

.

А втор.

Я знаю всіх його жінок. Всіх до одної. Від тої манірної білоокої Броні чи Слави Шикульської чи Микульської, в яку він був закоханий у десятому класі, аж до того старого стервиська, тої бабери, Марії чи Христі, котра дзвонить йому на всі врочисті свята з якоїсь там Іспанії чи Греції, куди він відрядив її заробляти гроші на квартиру, на їхнє кубельце, звісно, пообіцявши одружитися. От вона там і гарує п’ятий рік, горбатиться з дурної голови, а він тим часом мене дурить, чи думає, що дурить, бо мене не так легко водити за носа – не така я вже проста, як вони собі гадають, маю на оці усіх чоловіків. Але я вдаю, що нічого не бачу, нічого не чую. Що – щаслива. А надто коли він починає стогнати: і там його болить, і тут йому коле. У такі хвилини, а вони повторюються чи не щотижня, я перетворююсь на янгола, на сестру милосердя, на мамцю-вдупудуйку. Я сокочу, мов та квочка коло єдиного свого курєтка, запарюю чаї та настої, розтираю, розминаю, хукаю. Від такого догляду мій бідолашний чоловічок лиш у смак входить, так уже крекче, так вистогнує, що я, трьох народивши, так не вівкала. Тож, коли бачу, що хвороба затяжна, як той осінній дощ, бо чоловічку моєму хочеться покапризувати, а мене, стожильну терпеливицю, от-от покинуть сили і терпець мені врветься, бо маю ще купу дітей та онуків, та дві роботи, та ливарний свій цех – розтрипрокляту кухню, тоді я витягаю з таємного сховку товстенний його записник, дрібно і акуратно змережаний номерами телефонів його колишніх розрадниць, розгортаю на першій-ліпшій сторінці і зачитую цифри. "Пригадуєш? – питаю лагідно. – Ото набери і стогни, бо ти не коло мене, а коло них стратив своє здоров’я.”

Спочатку він ображався, кричав, багряніючи лицем, але – помагало. Стогін стихав, і чоловік мій брався лаятись із телевізором, бо йому там нічого не подобалось. А далі зовсім оживав і висотувався, слава Богу, на роботу, сповнений сил і бажання творити. Правда, опівночі в хаті мало місця було від його справедливого гніву і гірких розчарувань, та й справді, що ти натвориш з тими старцями та каліками, які ще зостались у нашому обласному, колись славному, театрі? Бо ж усе, що могло рухатись, давно розбіглось по закордонах посуд мити, а те, що ще й говорити могло, втекло у столицю, знайшло там свою мацюню нішку, опірилось і вже, дивись, то якесь спорт-лото веде по телевізору, то диктором в нічний час на якомусь каналі пристроїлось, а один так взагалі відомим шоуменом став, кажуть, бабки чималі заробляє, хатчинку нібито на самому Хрещатику прикупив. А тут... Пригадую, Господи, ходило ненза нензою, та ще з якимись романтично-голубими, вічно голодне, бо ні ролей, ні категорій не мало. А тепер – "звізда”! І це бісить не лишень мого чоловіка, а й мене. Тому кажу йому:

– Чого ти сюди приперся, з провінції у провінцію? Ти ж проїжджав через столицю. Не міг зачепитись за неї хоч мізинцем?

Питаю, хоч відповідь сама знаю: надто чесний він і... старорежимний, себто совковорежимний: не вміє крутитися-вертітись, як ті, мною згадані, мухи театральні у столичнім окропі. Він – гордий. Він – мистець. Він творить – на віки. Він не здатен халтурити. Я за це його шаную. Але тут же, пошанувавши, питаю:

– На які віки і для кого? Для тих трьох засушених залишків колишніх інтелігентів, отих театралів, які пам’ятають ще Паторжинського і Бучму і досі захоплюються грою Ужвій, ніби вона й нині ходить Хрещатиком? Чи для того лошачого табуна петеушників, які іржуть там, де треба плакати? Чи для обкурених гімназистів, що дрімають, заткнувши вуха навушниками, під пісеньки якоїсь нечесаної Zемфіри чи того штанькатого Децла?

– Звідки ти їх усіх знаєш? – питає підозріло, замість того, щоб задуматись.

– З базару, – відповідаю не моргнувши. – Там всі про всіх знають.

Він надувається, хоч це свята правда. Він думає, що на базарі – одні бариги і ті, в котрих пальці віялом. Одне рогате бидло. А тут, коли копнути, сіль і цвіт інтелігенції, правда, уже доволі-таки попсутий, але зранку в будень або по обіді, коли настає затишшя, тут таке почуєш, що не треба "Останкіно”. Кожен демонструє, який він мудрий та інтелігентний був у минулому житті, себто до того, як потрапив на ринок. Я не годна те слухати: таке враження, ніби я десь, бозна-де, серед емігрантів, які тужать по батьківщині і мріють туди ще вернутися.

Я сама тужу. Але не за радянською владою. Бо чого за нею тужити, коли вся та влада і нині при владі. Тільки вже не соромиться і лозунгами високими не прикривається. А робить так, як їй хочеться...

Я сама тужу. За своїм заводом, коли вдосвіта чимчикую на базар попри його велетенську руїну. Як по війні – з вибитих вікон зграями ворони шугають. П’ять років нам мізки пудрили, що замість танків трактори будемо випускати. Тепер мовчать. Що могли прихватизували, продали, а в приміщенні парткому ресторан "Лас-Веґас” відкрили. Ті ж самі. От вам і конверсія військово-промислового комплексу.

А він "Каліґулу” зібрався ставити! Калікам з каліками про каліку! Він шукає історичні паралелі. Він хоче показати, як жорстокі бездарні правителі доводять могутню цивілізацію до загибелі. Він митець і має право на самовираження. На протест проти деградації.

Провал я передбачила ще тоді, коли він приніс мені текст почитати. Тоді він ще рахувався зі мною. Я вжахнулась: та же вони, ті твої заслужені та народні ще з дореволюційних часів, себто з радянських, не те що не вивчать його напам’ять, а й не вимовлять! Що ти собі думаєш, чоловіче?! І де ти того Каліґулу візьмеш у нашому місті, хоч калік тут ходить чимало, але ж треба, щоб на голову був здоровий!

Це я так навмисне, щоб не ображати його найсвятіших поривань. Він і сам знає, що людям, в яких дах їде від нестабільності і невпевненості у завтрашнім дні, паралельні всі паралелі, в тому числі й історичні.

Сьогодні ніхто нікому не вірить. Сьогодні людина людині – шакал. Але й шакали, щоб не пропасти, у зграї купчаться... Звісно, коли приходять до голови по розум. Та, схоже, дрібнота ще цього не усікла. Але – я про мистецтво...

Пригадую, як він розгнівався. Я вразила його самолюбство, вранила якесь його еґо, зрунтала мрію, обпалила крила... Знову скандал, знову докори, що я така, як всі, себто тупа, дурна, не розбираюся в мистецтві і ненавиджу його.

Це його залізний аргумент – всі його ненавидять. І я в тім числі.

Що ж, нічого іншого не зоставалось, як знову витягти з тайничка свій аргумент – його товстий записник, розгорнути і дивитись запитливо, натякаючи, що коли так, то прошу, дзвони, хоч усім своїм колишнім, хай зустрічають. А мені пора на роботу. Бо я, як ти голубе здогадуєшся, гарую, щоб тебе, геніального, прогодувати, та ще якісь мешти купити, та вдягачку, щоб ти не світив голим задом на своїй високій сцені. І що ж? Як рукою знімає: стуляє писок і вимітається з хати. Сам добрий... Каліґула!

Ну й день видався нині! Спекотище! Ні вітеречка! Не продихнути! Таке відчуття, ніби в уголовину, де розкинувся наш ринок, як у миску, хтось налив окропу і поволі відварює нас разом з нашим ганчір’ям. Покупців – ні лялечки. Тиша. Навіть цигани примовкли, сидять маком по своїх палатках, стікають чорним потом. Як то кажуть, нема лиха без добра...

Ополудні – крик, гам. Стало недобре Тані з п’ятнадцятого ряду. Доки доволокли до медпункту, віддала Богові душу. Сорок сім років. Вдома – стара мама, безробітний чоловік і син-студент. Валя з десятого ряду збирає гроші на похорон. Цигани принишкли, видно, потерпають, бо ж іще вчора вигонили Таню з палатки, кричали:

– Іді в школу, дєтєй учі, там твойо мєсто, єслі такая умная і воспітанная, а нас нє учі – учьониє!..

І ніхто з наших не захистив сердешну Таню бодай словом. Як зайці, налякані зграєю вовків. Поховались кожен під своїм лопухом і ні пари з вуст. Отакий ми народ, як каже по радіо один депутат.

Погано, дуже погано в спеку. Але ще гірше взимку. Спробуй вистояти на лютому морозі, на вітрі цілісінький день. Ні шуби, ні валянки, ні обігрівачі не рятують. Спасає лиш горілка. Хряпнеш гранчак – і тепло, і весело... І жити хочеться... Не люблю зими. Вже нічого не люблю і нікого... Немає сил на любов. Стає гірко. Стає гидко так, що вже не можу дивитися на це вбоге лахміття, на ці деградовані отупілі обличчя, настрашені смертю бідолашної Тані...

Чого і кого чекати в цьому пеклі? Смерті передчасної? Ото вже ні-і-і... Тож змотую манатки, спаковуюсь. Усе, лавочка зачинена. Всім – до побачення.

Аж на трасі, за ринком, відітхнула з полегкістю. Але й тут – пекло, пече немилосердно, асфальт як розм’яклий шербет. Скоріше б у тінь. Згадала, як приємно прохолодно зараз у театрі. Якраз у цей час – репетують "Каліґулу”. Що ж, не погордуємо й ми, катуляючи мимо, до храму мистецтв зазирнути...

Зайшла тихо, сіла тихо в темній ложі і ся див’ю, як каже виконавець ролі Каліґули, отой пасталака старий Гунька. І треба було, щоб так повезло, – муштрували якраз сцену оргії. О Боже! І в страшному сні таке не присниться! Гунька, що з усіх сил намагався перевтілитись у п’яного Каліґулу, до болю в серці нагадував мого колишнього знайомого – колгоспного завфермою, якого доярки заманили у сільську лазню, напоїли, щоб украсти тим часом трохи комбікорму. А ті весталки чи вакханки?! Не годна... Чисто доярки, перев’язані запраними простирадлами... Певно, студентки культосвітнього училища, що ото лиш і вміють, що показувати голі пупці та розставляти тоненькі ніжки. Але, бачу, до однієї нічогенької панянки з довгим білявим волоссячком мій благовірний вельми прихильний. Все вибігає із зали на сцену, та все щось там поправляє їй на груденятах, та ставить всім у взірець, мовляв, от як треба грати! А воно таке вже кволе, таке ніяке... Півкає щось там, як мокре курєтко під дощем – головну путану вдає. Хай тобі грець з такою головною!

А я сиджу в темній ложі та думаю, чого це мене все тягне на так званих творчих чоловіків? Ні, щоб підчепити якогось багатого турка, якими хоч гать гати на наших базарах. От хоч би того, що в оптових рядах шкірою торгує і до мене на каву бігає. Або циганського барона відбити від його дикого плем’я? Так ні ж, одні Каліґули! Себто не ті, що схожі на римського тирана умом, а... каліцьким горбом. Мій благовірний десь читав, що той Каліґула виродком був. Жорстоким, розбещеним виродком. Це мене не дивує. А чом би й ні, коли все дозволено. Коли – цар! Коли – бог! Мене здивувало б, якби нормальною людиною був. Але – менше з тим. Довкруг – не царі, а нормальних в день зі свічкою не знайдеш.

Тепер я пригадую. Тепер я все розумію. Боже, яка я дурна!

Він прийшов після репетиції якийсь мов помішаний. Це було з місяць тому. До цього ходив весь такий піднесений, окрилений, раз по раз хватав мене за плечі та вигукував патетично, як його Каліґула на сцені:

– Нарешті, нарешті, я знайшов, що шукав! Вона – неперевершена! Це буде бомба! Вона витягне спектакль! Хто б міг подумати – в цій глухій провінції, в цих... мочарах... раптом – такий талант! Та-ла-ант!

"Слава Богу, – думала я, – слава Богу, може, й справді щось у нього вийде путнє з тим "Каліґулою”. Може, хоч актриси, які вони вже там не є, витягнуть, як він каже, виставу... Бо того старого пасталаку Гуньку легше вбити, аніж зробити бодай здалеку схожим на імператора”.

Я аж серцем прихилилася до тієї його героїні. Не питала – хто, але знала, що хтось із молодих. І добре. Бо вже не годна була дивитись на його муки. А йому ж треба було конче ствердитись, заявити про себе якоюсь постановкою, бо вже наші газети нема-нема та й дзьобають на предмет того, що новий режисер є, а в театрі все по-старому. Стара гризня, старі вистави – "Дідько в бочці”, "Ой не ходи Грицю”, "Наймичка”, "За двома зайцями”... Люди добрі, а де ж вони візьмуться, нові спектаклі, коли, як я вже казала, та жменька пенсіонерів склеротичних нового тексту не годні запам’ятати, повторюють те, що ще студентами завчили?!

Та скоро щось із тим юним талантом сталося. Що саме – не могла второпати. Бачила лиш, що мій благовірний в істериці. Він – як звередився! Ходив по квартирі, ламав руки білі, кривив вуста медові і питав, несамовито блукаючи каламутним божевільним поглядом по стелі:

– Як вона могла? Як вона могла?... Я ж так вірив, так надіявся...

Вночі я гладила його по голові, а він плакав, уткнувшись носом у мою пазуху. Як дитя мале... Тож скажіть, хто б витримав на моєму місці? Яку б дружину не пірвало зарадити горю? Отож, після безсонної ночі (під ранок він нарешті заснув) замість того, щоб іти до своєї ятки на базарі, я поторохкала до своєї куми Вікторії, знаменитої на все місто шевкині, що, з хати не виходячи, все про всіх знає, і знає навіть наперед. Воно й не дивно: через її хату проходить все наше місто, як через Центральний майдан.

Вікторця ніби ждала мене. На столі в кухні настоювався чай, в обмотаному рушником чайнику, і колода карт. Ворожінням кума моя приманювала клієнток більше, аніж скромним талантом містечкового кутюр’є. І мала, крім слави, ще й добрий підробіток.

Мене обслуговувала безкоштовно, за щиру бесіду за горнятком чаю на спомин про нашу молодість. Тож, як кожна циганка чи дурисвітка-ясновидиця, Вікторця спочатку тумана мені перла з дамами хрестовими, червовими та бубновими, а далі, відсунувши карти вбік, розказала все, що знала і як воно було насправді. Себто про те, як мій благовірний, не посоромившись сивини, закрутив любов палку з тою героїнею, що насправді була жовторотим дівчиськом, студенткою культосвітнього, та з такою пристрастю, так безстидно, що батьки змушені були йому писок бити, а її спішно заміж видавати аж на друге місто.

Отак! То правда, що жінка останньою дізнається про грішки чоловіка. Спасибі добрим людям, що жаліють! А я, дурна, гладила його по голівці, колисала-зігрівала на своїх грудях змія повзучого, Каліґулу підступного!

Господи, Пресвятая Богородице, і чого це так виходить не по-людськи, що заміж виходиш ніби за найріднішу людину, друга, щоб від цього світу підлого-вражого легше було боронитися, аж воно виявляється: найлютіший ворог – в рідній хаті, під боком у ліжку!.. І серце твоє довірливе відкрите для удару підступного його ножа...

Але – що робити? Я ж уже сказала, що шлюб у зрілі роки не той, що замолоду. І тільки тому, що вже нічому не дивуєшся і не намагаєшся перевиховати Каліґулу клятого. Авжеж! Тож я й далі вдавала із себе дурну, нічогонебачачу-і-нечуючу. А він думав, що так воно й є. І продовжував руки ламати та жалітися на бездушну малу сучку. А я й далі гладила ночами його по голівці та шмарки витирала, як мама рідна, живцем зітліваючи від образи, ревнощів та любовного голоду. Були моменти, що вже думала, не витримаю, задушу подушкою, як лиш захропе...

Ви чули таке?! І тепер ви скажете, що лихий, отой дідько лабонатий, не ходить за нами назирці? Я не скажу. Бо таки ходить, все чує і підсобляє. Не встигла я так подумати, як він, себто лихий, вже й подушку підсунув. І шепче на вухо:

– Отак-о притисни, спочатку легенько, щоб зіпати почав, а потому – з усієї сили! Раптово! Всі знають, що в нього ядуха. І лікарі скажуть, що від астми задихнувся...

Свят, свят! Але й Бог все бачить. Бачить, коли людина зла бажає від підлості душевної, а коли – з відчаю. Тож я завжди прошу Бога: Господи, не залишай мене наодинці з відчаєм. І Він не залишає. Дає мені розум, розраду якусь посилає і все нагадує, що за терпіння воздасться спасінням... А ще каже: не ти йому життя дала, не тобі відбирати... Хай живе. Він своє знайде й без тебе...

Вікторця, кума моя, хоч і водиться з чортами, але в одному зі мною згодна, себто в тому, що горбатого могила виправить. Тож не варто його за життя до коліна рівняти. І здоров’я дорогоцінне тратити на пусте. І це стосується не лиш пройдисвітів римських...

Категория: 51 | Просмотров: 880 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

І я терплю, і не збираюсь перевиховувати. А тим часом мій Каліґула аж зажохався коло тої голопупої. Видать, сьогодні, старий котюга, затримається на роботі. Нехай! Бог із ним... А я піду собі подалі від гріха, до дітей своїх та до внуків навідаюсь. Тож тихо вислизаю з ложі і навшпиньки, щоб не цокати в порожньому лункому фойє, виходжу на парку вулицю. Ху, аж легше дихати стало!

Спека трохи спала, і на Театральну площу повиповзали люди, гуляють, сидять на лавочках в затінку дерев, під зонтами за столиками морозиво їдять, милуються розквітлими трояндами. Це б і мені посидіти, бо ноги аж гудуть, розпухли від цілоденного стояння в палатці, а язик теж спух від того остогидлого, принизливого припрошення:

– Жіночко, купіть! Купіть, пані, в мене найдешевше, а який товар, такого не знайдете на всім ринку...

Хоч сьогодні на безлюдному базарі я й рота не роззявила, але язик молотив за зціпленими зубами своєї...

А вони, ті покупці, лиш ходять, дивляться та мацають. Злість бере, хоч розумію: звідки в них гроші, в тих, прости Господи, пань? Ото, бідне, теж десь щось продавши, ходить та вишукує, аби подешевше та не дуже марке, щоб тіло прикрити. Бо ті, що мають гроші, на базар за турецьким, китайським та польським дрантям не ходять. Для них он магазини повідкривали з такими цінами, що простим смертним страшно заходити, бо зразу відчуєш свою упослідженість, ніби на тобі написано, що за зарплату свою місячну можеш купити хіба що ліфчик і пару панчіх. А прикрити крижі вже не буде за що.

Це я на важке економічне становище народу думки переводжу, щоб не думати про те, що побачила на сцені. Я зверху козирюся, а всередині – образа поїдом їсть. Та все через той скандаль на рівному місці, ні з того ні з сього. Але тепер вже знаю, що було з чого...

Удосвіта ні світ ні зоря я собі тихо встала, аби його, опівнічного шелехвоста, не збудити, та й чепурюся у ванній до праці. А він (і коли тільки підкрався?!) як закричить:

– Що це за зачіска?! Що за колір волосся? Як в старої жидівки! Що за шмантя на тобі? – І аж труситься від злості та єхидної іронії. – В тебе смаку нема! Мені соромно... Я все-таки якийсь риже... режи... – Бачу: спровокував люттю сам собі напад ядухи. Посинів, очі вилізли на лоба... Кинулась за інгалятором – ледь врятувала.

Ввечері повернулася з базару зумисне опівночі. Він знову у крик, вже – де була? Словом, шукає ґудза. Тоді я підійшла до нього впритул і кажу тихо, як аксакалові на базарі:

– Не кричи більше на мене ніколи, бо задушу. Або викину за вікно інгалятор... І ґудза не шукай. Я тобі не актриса голодна. Я собі без тебе на хліб заробляю. Ще й тебе годую. А щось не подобається, двері – навстіж і доріженька – рушником.

Це було, здається, позавчора, і ми ще не встигли помиритися. Воно, може, вже й не треба з огляду на ту сцену на сцені?..

Першою по дорозі мені – квартира моєї старшої і єдиної доньки Мирослави. Ще років з десять тому нас приймали за сестер – так я добре виглядала. Та й різниця між нами невелика – сімнадцять років. Атож, привела я її в сімнадцять...

І де він взявся на мою голову, той Любко, той вар’ят?! Жила собі на околиці міста (батьки й досі там живуть), ходила в школу, як порядна дитина, на золоту медаль тягнула, в художню студію мама за ручку водила, мріяла вступати в художній інститут, бути маляркою. І все було б так, як мріяла, якби у наш старий перекособочений клуб та не прийшов новий кіномеханік...

Як би мене нині зло не брало на того вар’ята, але був він тоді фист файний. Високий, ставний, чорнявий, а запаленний!.. Хай Бог милує і відвертає! Не було такого кіносеансу, аби він з кимсь не бився коло клубу. І все перший задирався, видно, знав, що його верхнє буде. Сам битий був рідко, хіба тоді, коли місцеві леґіники гуртом підстерігали його десь поночі та молотили, помщаючись за свою ганьбу.

Ох, як же ж він мені в душу запав, той Любко! А я ж була така чемна, тягнула на золоту медаль, ходила в художню школу, збиралася поступати в художній інститут...

А, стрівши його, як здуріла. Бігла до клубу, лиш зачую музику, аби побачити Любомира, свого Любчика. І він мене примітив, старий батяр. Видно, що до мене не одно серце дівоче розбив, та й жінку з дитиною, казали, десь мав. Але – що мені було до того?! Про мене, хоч гарем, а я все одно його люблю!

Отож, коли я тремтіла, мов осиковий лист, дивлячись, як він квитки продає на дверях та все притискає, батярище, до одвірка дівку за дівкою, не минаючи й молодиць, він і запримітив мене. Тож коли, квитка купивши, проходила й собі вся гаряча повз нього, той лайдак так мене притиснув, що аж вівкнула і... Авжеж, вгадали – зомліла! Ото була сміхота! Дівка зомліла, приперта коліном!

Очумалась я в будці кіномеханіка. Було темно, по стінах гуляли відблиски фільму, що демонструвався у залі, тріщав апарат, і пахло густо й гостро жаданим чоловіком. Любчик, помітивши, що оклигала, накинувся на мене шулікою та так почав цілувати мене, неціловану, що я вже й не знала, чи жива, чи мертва. Там він мене, у тій тісній халабуді, під шум фільму про війну і...

На жаль, жодне слово не підходить до того, що відбулося тоді між нами. Ґвалтувати не ґвалтував, бо я вся відкрилася йому з таким палом, що він, діткнувшись моєї цноти дівочої, здивувався так, що мало сам не зомлів, але за мить аж розридався від щастя і того дикого почуття, яке спостигло нас обох у тій тісній будці і не покидало мене довгі роки... навіть тепер, коли його вже ніде немає.

Того вечора і зачалась моя найстарша, Мирослава. Така ж нестримна, запальна, як і батько. І вся в нього – висока, чорнява і до любові охоча. Вже третього поміняла. Але вдало. Моїй дочці щастить – чим більше, тим кращий і багатший. У мене ж – навпаки. Четвертий, якщо не дай Боже доведеться, точно бомжем буде. Але я вже того не допущу. Ліпше самій самотою доживати віка, аніж зі злиднем чи пияком яким.

Оце я так собі йду, та думаю, та згадую, тим часом не забуваючи позирати на себе у вітрини магазинів та у вікна будинків. Ще нічогенька молодичка. Повнява в міру, в міру доглянута. Хоч тільки я знаю, який то догляд! Але, видно, я з тих жінок українських, кому чим гірше, тим ліпше. Така вже в нас історія була складна і доля нелегка віками, що ми загартувались, як сталь дамаська, на лютім вогні життя. Отож і я з тих, загартованих. Ноги попухли, ниють, аж вити хочеться, а я ще усміхаюсь до перехожих і помічаю зацікавленість в очах стрічних чоловіків. Правда, то вже такі кавалери, що вже одною ногою перед дверима раю стоять, але все-таки приємно. Та бодай і молоді були б, але ніхто, а ніхто з них ніколи не зрівняється з моїм Любком. (Це я так тугою за Любомиром Каліґулі невірному помщаюсь).

Пригадую, я в дитинстві була тиха, боязка, замість того, щоб з дітьми гасати, дріботіла в церкву, як стара, і дуже любила там свічки гасити. Ходила хвостиком за черницями та богомолками... Треба ж таке! Мама боялась, щоб в монастир не пішла, як виросту. А я й вирости не встигла, як з мене не черниця – чортиця вискочила, і то так неждано, що батьки мої мало зі світу не пішли.

Мамко моя, мамко золотенька, що ми з ним, з тим Любком, тільки не витворяли! Батьки плачуть наді мною, як над мертвою, а я стид згубила, як і цноту, виґуцую з Любком попід кущі та в його будці, аж клуб хилитається. Батько розмовляти перестав зі мною, стидався в мій бік дивитися, мама за коси волочила, а я – водно: Любко та Любко. А він, батяр безсоромний, мене осідлав, як лошицю, а сватати не збирається! Аж доки не прийшли під будку тато з мамою, міліціонером та свідком – стрийком Іваном, що вернув допіру звідтам, до сонце Кармелюку сходило, та вибили двері, та вздріли мене розкошлану, та поставили хлопа перед фактом: або весілля, або вісім років за зґвалтування неповнолітньої.

Звісно, я, мала, дурна, кричала і дряпалась, протестуючи насильству такому, але тепер вдячна, бо зосталася б покриткою по сей день, а Мирослава – байстрючкою. І то була б ганьба. Для нашої родини. Колись так було. Власне, зовсім недавно. А здається, триста років тому, так все перемінилось за цих кілька років. Все перевернулось з ніг на голову.

Якби в мене були такі криві та вигнуті ноги, я б повісилась. А вони, ці дівки нинішні, надивляться по телевізору парадів мод з Парижів, де снують по сцені моделі виснажені, чисто як по цвинтарю вночі шкарлєти, ганчір’ям обмотані, та й собі голодовки влаштовують та обтягують стрейчами свої костомахи... Страх господній, ніби з Майданека їх тільки-но випустили... І як в тих чоловіків, вибачайте, тонус на той добровільний геноцид піднімається?.. Але по дитячих візочках, що вряди-годи здибаються на вулиці, видно, що не дуже...

Але то все пусте, маю на оці моду на худих та довгих. Що з того, що я була фігуриста, як лялька, та квітуча, як та писанка? А мусила Любка до шлюбу на цуґундері вести...

То я все про лиху жіночу долю. Так вже ведеться в ній: не віддасися зранку – не посватають до смерканку, яка б ти порядна та маєтна не була. Рідко хто покритку чи дівку-перестарку сватає. Такі вже ці чоловіки. Все серединки золотої шукають. Або дідько маму їх знає чого! А ще вони щосили намагаються уникнути закону, хоч від жінок вимагають законослухняності та страху перед Богом...

Та все ж довелося моєму Любкові, що плював на закони всі, як той опришок, шукати десь по світах свою останню дружину, розлучатися та вести до загсу мене. Рік ми з ним були щасливі. Де в нас тільки сили бралися на ту любов, або, як зараз кажуть, секс. А що вже Любко був охочий до нього, то жах, хіба ще так до бійки тягнуло його!

Пригадую, батьки мої боялися по подвір’ї та городі ходити, бо де б не ступили: в літню кухню, комору, гараж, за хату, в садок – а там уже ми з Любком любимося. Мені зараз лице лупиться від стиду, а тоді – як вдуріла, рештки розуму втратила... Та що там казати! В мене вже перейми почались, а Любко з хати не випускає, припер мене до підвіконня і вгамуватися не годен... Батьки, що на "швидку” чекали на подвір’ї, голови повідвертали, щоб того всього не бачити...

Отаке було жеребище, той Любко. Але тільки до народження Мирослави. Лиш дитина з’явилась – як відрубало! Не любив Любко дітей, лиш любив робити їх... Та який чоловік їх любить, тих дітей?! Вони згоджуються на дітей, щоб не страждати ще одним комплексом неповноцінності, себто аби не подумали, що він євнух якийсь.

Тож і Любко, пискля побачивши, зразу ж знудився, посмутнів, від хати відбився, як той кіт марцьовий, почав пропадати у клубі, а далі й зовсім пропав. Повіявся десь аж у Крим, там його під час бійки і зарізали. Так казали одні. А другі – нібито через якусь чергову полюбовницю порішили. І те, й інше скидалось на правду. Мене як дружину небіжчика повідомили вже після того, як котрась із його коханок поховала мого Любка на цвинтарі аж десь у Джанкої. Тим і завершився мій перший шлюб.

Зостався лиш спомин – Мирослава. От вона вже й двері мені відчиняє, напахчена, розфуфирена, як топ-модель із модного журналу, що рекламує сучасні меблі та євроремонт у квартирах. Шик і блиск! Ух і круто стоїть моя Мирослава! Але втіхи від того не маю, вже дуже якесь кручене-покручене життя в неї... Чоловіка вдома нема – десь, певно, в Китаї чи в Туреччині. Чи в Німеччину за машинами поїхав... Але – не питаю, бо почнеться сварка. Мирослава, як і її татусь, не терпить, коли втручаються в її життя. Навіть розпитуванням. Поїхав, та й годі. Приїде. А їй треба летіти на базар, позакривати контейнери, бо уроди-реалізатори вчора понапивалися і трахались на товарі цілу ніч. Падли! Ти їм шматок хліба даєш і до хліба, а воно, бидло, сере тобі в душу!

Мирослава слів не підбирає. Їй ніколи гратися в інтелігентного лоха. Їй треба крутити копійку. Он уже дівка вища за неї, закінчує школу, треба купляти місце в якомусь вузі. А де, куди? Чорт знає, тільки не це дівчисько. Їй би тільки жерти, спати, качати з мами гроші і трахатись у кущах попід вікнами!

Це моя дочка – про мою внучку Алінку. Жах!

Мирослава лається, як моя сусідка по ринку циганка Аніца. Далі кричить, маючи на увазі Алінку:

– Чьо мовчиш?! Спиш, дрянь поганая?! Вдосвіта приволоклася, сволоч малая! Виходь, баба прийшла! Розкажи, де шляєшся?! – і, махнувши мені рукою на прощання, хряпає дверима.

Лиш по тому з дитячої висувається заспаний писок внучки Алінки. Мені не подобається її брезкле бліде личко, каламутний погляд, і я кажу строго:

– Покажи руки! Негайно покажи руки! – і жахаюся, схопивши одну. – Так і є! Колешся!

– Да ну тєбя! Атстань! Ти как мама, єщьо хуже! – видирається Аліна, намагаючись заховати свої сколені вени.

– Господи, дитино, що ти робиш, чого тобі бракує, нащо ти гробиш своє здоров’я?!

Я у відчаї, я в страшному відчаї! Здається, мені ніколи не було так погано, як в цю мить. Все моє життя, здається, рушиться, пропадає, все моє життя – коту під хвіст. Нащо ці роботи, ці гроші, коли гине безневинне дитя? Невже Мирослава не бачить? Чи їй байдуже? І я біжу слідом за нею, чеберяю по сходах, ризикуючи покотитись по них до самих вхідних дверей. Але Мирослави нема. І нема машини. Поїхала зачиняти контейнери і розгонити реалізаторів. А потім (мені вже донесли добрі люди з тих самих реалізаторів) вона поїде на цілу ніч на дачу з компаньйоном по бізнесу Пашою Паханом. Про це знають усі. І Пашуньчина жінка – теж. І Мирославин чоловік знає. Але тепер таке, вибачайте, блядство заведене серед крутих. Якимось свинським чи свингаразьким сексом називається. Тепер вони ним займаються групами. Але часом Мирослава, щоб зняти напряг у відсутності чоловіка, кличе Пашуню самого... Жах! Світ перевернувся! Але жаль дитини. І ноги болять вертатися на другий поверх.

– Алінко! – кричу. – Алінко! Збирайся та ходи до баби!

На балконі майже в чім мати народила виникає Алінка і каже так, що чути на третій вулиці:

– Да ну тєбя! Нє хачу твоєво лоха відєть – он мєня за калєнкі хватаєт.

Ліпше б мені було крізь землю провалитися, ніж таке почути від дитини! А щоб тебе, сволоцюго, Каліґуло проклятий, та калікою зробило! Хочу бігти, та як приросла до землі. Здається, весь мир зглядається та пальцями на мене тиче... Господи, що це робиться?! Мої тато з мамою вік звікували, як люди, як християни, а я... до чого я опустилася? А діти мої?!.

Іду додому як обпльована. Нічого не хочеться. Світа білого не бачу, не те що людей. Оце-то так! Пригріла змію на грудях! Мало йому студенток культосвітнього... Він ще й до дитини лапи тягне! Ну що це за доля клята? Що за біда: покидьок на покидькові. Кінець світа, чи що?! А може, Алінка вигадує? Вони такі нині кручені, непевні якісь, понадивляються того кіна гидкого по телевізору про всіляких виродків та й брешуть?.. Боже, що за время люте, вже й крівці власній не ймеш віри?! Ой, Содом і Гоморра... Ой, горе-горечко...

– Куда лєзєш, дура старая! – Господи, стою перед самісіньким капотом. Ще мить – і було б по всьому. Дивно, як він загальмував, отой, що зараз буде мене бити. Але він, матюкаючись, кричить: – Прахаді! Слишішь, мать твою, прахаді!

І я проходжу і переходжу на той бік вулиці. На ватних ногах. І сідаю просто на тротуарі. Ніхто до мене не підходить, обминають і далі спішать, видно, думають, що баба п’яна. Тепер, аби тобі як було погано, не підійдуть. Здихай на вулиці. І здихають. Але мені ще, певно, жити і жити. Тож встаю і йду далі. Знайомою до болю вулицею Шевченка. Тут колись я жила. З Григором. Тут народилися мої хлопчики – Ігорьок і Ромчик. На цім балконі сушились їхні пелюшки і повзуночки. Тепер висять чужі сподні. Ігорьок виїхав у Бельгію. Спочатку на заробітки, портовим вантажником, а потім прижився, знайшов собі жіночку, правда, старшу за себе, руду, аж кислу, але маєтну. І живе. Дитинку вже прижили. Часом приїздить в гості. Мене кличе. Але – не їду. Рада, що йому там нормально. Не зле, не добре, а нормально. Добре, що хоч Ігорьок не вдався в тата-алкоголіка... А от Ромчик... Де воно, біднятко, зараз? Десь, певно, спить в дим п’яне або банячить із своїм татом-пияком. Часом я собі думаю, що неправа була, коли дозволяла після розлучення хлопцям спілкуватися з Григором. Послухалась, ідіотка, вчителів, оту класну керівничку, ту стару більшовичку, що вчила мене, як синів виховувати та з чоловіком жити. Тільки згодом я довідалась, що сама вона все життя прожила солом’яною вдовою, і дочки в неї розлучені, і внуки непутящі. А інших вчила, як жити! От я й послухалась, дурепа!

Категория: 51 | Просмотров: 702 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

Ігорьок – сильніший характером, певно, в мене, не дуже горнувся до вічно п’яного, прокуреного вітця, що приходив під школу після запою, брудний, неголений, і лив над синами свої крокодилячі сльози. А от Ромчик, ніжний, м’який хлопчик, видно було, жалів пияцюгу. Не мене, в каторжній праці, втомлену, злу, як вовчиця, що гарувала на них трьох, а того лайдака, того пияка, ту пропиту мармизу!

Пригадую, як мої хлопчики комплексували від свого безбатьківства. Пригадую, як вони просили мене вийти заміж за сусіду Миколу Петровича, щоб мати батька, як Сашко, його син і їхній друг. Мені ледве вдалося їм пояснити, що так не буває, що я не можу вийти заміж за чужого чоловіка, в якого є сім’я.

"То шукай без сім’ї”, – казали слушно. Але не так то просто було мені, жінці з двома бахурами, знайти чоловіка. "Для кавалєрки” – будь-ласка. Полк. Дивізія! А одружуватись – ні. Мої поклонники і не приховували цього, натякаючи фігурально чи прямо вказуючи на обтяжливі обставини. Один, Господи, досі не йде з гадки, сам метр із кепкою і табуреткою, що песиком бігав слідом, так і відреагував на мої скарги на тяжке життя жіноче одиноке:

– От хлопці підростуть – буде тобі легше.

По цій розраді я так врізала його по миршавій пиці, що він відковбасив від мене на всю оставшуюся жизнь.

Пригадую, як десь у п’ятому класі мої хлопці перестали дружити з однолітками, що мали татів, і стали гратися лиш з такими, як самі, напівсиротами. Тоді-то Ромчик і почав вчащати до батька в майстерню, нібито вчитися різьбі по дереву. А я й рада була, як-не-як все-таки батько, а по-друге, ремеслу якомусь навчиться. Де мені було знати, чого він там вчиться... Хоч могла б і передбачити... Не маючи прикладу життя нормального чоловіка, Ромчик перейняв схему житейську свого безвідповідального і безхарактерного татка.

Ромчика я любила більше за всіх дітей. До сьомого десь класу він був мені, як бальзам на душу. Рятував і захищав від вибриків Мирослави, що раптово з веселого кмітливого дівчатка переросла у капосну, підступну піддівку. Один спротив – ось що була у своїх п’ятнадцять Мирослава. Спротив мені. Здавалося, в неї одне на умі: як насолити мені, довести до сліз та істерики. І, хочу сказати, це їй вдавалося. Це вже зараз я звиклася, та й перед очима не маю її. А тоді, Господи, як вона духопелила хлопчаків, намовляла їх проти мене, приходила за північ, зі школи приносила одні двійки, перетворювала моє життя в пекло...

"Не дай Боже зведенюків”, – казала моя мама і після кожного побоїща в хаті забирала Мирославу до себе. Але та скоро з’являлась. Їй було, бачте, нудно і не цікаво з дідом і бабою. Не було кого тероризувати. Слава Богу, Мирослава скоро вискочила заміж і оселилась з першим чоловіком у тих же діда з бабою. Мені стало трохи легше. Але ненадовго. За скандалами з Мирославою я проґавила Ромчика.

Чого мені так важко на душі? Стою, дивлюсь на чужі сподні на чужому балконі і не знаю, що робити. Може, зайти до Григора в майстерню? Звідси – рукою подати. Спитати, де Ромчик?

Ромчик пішов з дому того ж таки дня, як у хату зайшов Каліґула. І спитай: чого? Дорослий парубок, сам мені ще недавно чоловіка шукав, батька хотів, а привела – з дому пішов. От і вгадай, чого вони хочуть, ті діти, і спробуй догодити... Мені кажуть жінки: а ти не годи! Роби, як тобі добре. Ти цілий вік робила, аби дітям було добре. І що маєш? Так мене вчать, а самі? Ой, в кожній хаті – по букаті! Тобто, по шматку добрячому лиха. Біди! І ніхто не навчить, як жити, навіть саме життя. А буде так, як має воно бути. І конем не об’їдеш долю свою...

Не раз питаю себе: чому я вийшла заміж за Григора? Не було за кого? Таж ні – було. Після смерті Любомира я закінчила бухгалтерські курси і пішла працювати у художній фонд. Думала: хоч бухгалтером, але буду при художниках. Як я їм заздрила і боготворила їх! Бачите, згадала, як сама марила малярством. Тож хотіла, біля них повештавшись, і собі щось там почати мурзати. В художній школі я подавала неабиякі надії. Мені пророчили велике майбутнє, славу Тетяни Яблонської. А я... гоцим-поцим-первертоцим зі своїм Любчиком... Ой, де мій розум був?!

Десь грає музика. Мабуть, на Центральній майдані. Мало мене з ніг не збивши, погналася туди і зграйка дівчат: ноги по сіднички – голі, пупи голі, груденятка світяться крізь прозорі блузочки. Все на виду. Не треба хлопові роздягати та щось там шукати – все на виду. Що час настав, що дівки пішли... Мами давно їх за коси не волочать, лиш кладуть в торбинки контрацептиви... від головного болю...

Стою, дивлюся вслід дівкам, своє згадую. Аж бачу – не одна дивлюсь і згадую. Ади, шматою драною повис на паркані церковному ще один святий та божий... на дідька лисого схожий: поїдом їсть очима сикух, слина – по бороді тече, й бубонить... Агій! Матюкається, старе рам’я! Йо-о-ой! Не годна витримати!

– Пане Митре, – кажу, приступивши ближче та впізнавши колишнього обласного начальника від культури і першого курваря перестройки Дмитра Харитоновича, прізвище забула. – А чого це ви злоститесь, обслинившись, як старий лис на виноград? Лапи короткі? Та й зубів катма вже... Встидалися б!

Та й, засміявшись, пішла собі. Бо чого мені з ним до бесіди ставати, гріховодником старим? Хіба що нагадати, як викликав мене на ковйор у відділ культури... Слина так само текла, лиш не матюкався... Тьху! Як згадаю... А я ще дівок теперішніх обсуджую! Наче забула, який він короткий – вік дівочий! Як роса вранішня. До обіду. Та й вже. Далі – мрак і сумерки, як моя кума Вікторця каже. І кожне норовить об тебе ноги витерти. Може, того та дівка і впадає у сказ, лиш з колиски випавши, що чує шкурою: не довго, ой не довго музика їй на толоці гратиме?

Ні, дівка – то страшна стихія. Спустошлива, непередбачувана, як тайфун, отой, що Америку непорушну трощить щоліта. Це вже потім, побита, поламана життям, вона стає мамою, стає доброю, милосердною, порядною. А спершу – це біда! Часом мені хотілося вбити Мирославу. Роздерти, як жабу. Але рятувалась від гріха, згадуючи себе в її віці. Що то вже я за сучисько була, страшно згадати... Чого тільки моя мама зі мною не натерпілася! Тож, сердешна, була щаслива, що я нарешті взялась за розум, стала бухгалтером і пішла на роботу.

Пригадую, була чемною з рік чи півтора. По Любчикові жалобу носила, нікого видіти не хотіла. Але молодість брала своє. Скоро я ввиклась і вжилася у веселу козацьку вольницю художників – і по-ча-ло-ся! Як тепер кажуть, тусовки по майстернях, легковажні романи, а в результаті – тяжке похмілля...

При світлі сонця все те життя мистецьке, якого я прагнула, втрачало свої принади, спадали чари і з майстрів пензля та різця. Одне було добре, що я таки не марнувала час геть зовсім, а потроху чогось навчилася: коло одного – малювати, коло другого – ліпити, коло третього – сувеніри робити. Дійшло до того, що на виставках із нагоди різних там свят з’являлися і мої твори, якщо можна ту мазанину так назвати. Мене навіть хвалили. Двічі про мене як про талант, що надії подає, в газеті писали. І хтозна, може, врешті і вийшло б із мене якесь пуття, якби...

Атож, вгадали: якби не Григір. Він прийшов у Худфонд (була така колись організація – художній фонд) після художнього інституту, був неодруженим і безквартирним. Йому треба було прописки. Мені – чоловіка. Отож нас і подружили вічно п’яні колеги. І весілля справили, тут таки, в найбільшій майстерні, і столи накрили, і гуляли три дні. Згодом жартували, що страх як випити їм усім хотілось, а до зарплати далеко було, от і повінчали нас із Григором. Але ми ті жарти сприйняли серйозно. Принаймні я. Інакше чи ризикнула б дітей народжувати?

Ризикнула. Народила. Зразу двох. І все – пішло-поїхало навскосяка. Я так спочатку тішилася Григором – тихим, спокійним, затишним, зовсім несхожим на вар’ята Любчика. І кохання з ним було інше – тихе, млосне. Я вже не палала, як та сосна, що в пісні, не кидалась на нього несамовито, а танула вся, як сніг березневий коло тихого солодкого багаття. Я була найщасливіша з усіх щасливих. І намагалася з огидою забілити на полотні життя усі свої попередні шури-мури, викреслити з пам’яті всі випадкові залицяння і затискання серед запилених старих полотен, слоїків із фарбами і мішків із гіпсом. І думала, що й мої залицяльники викреслили мене зі своїх списків... Мало в кого з ким що було?! Аж ні!.. Коли приходила до Григора в майстерню, поповніла, розквітла після пологів, вони як показилися: перепиняли мене та тягнули кожен у свій закамарок, ображаючись на моє цілком справедливе обурення.

А коли я не витримала і, втративши від люті обережність, садонула гнилозубого гівнюка Гущу тим, що під руку попало (а потрапив під руку уламок якогось гіпсового чудовиська, що його скульптор Гуща власноруч по п’янці і розтовк), Григір більше додому не прийшов. У майстерні жив, пив, щось там робив. І грошей на дітей не давав. Ні копійки. Якби не мама з татом, поздихали б...

Даремно я, забувши про гордість, вривалась до його майстерні, плакала-просила, погрожувала... Григір не реагував. Сидить, мовчить, на морді – скорбь мировая. Як пороблено...

Пригадую ті деньочки. О, тоді я зрозуміла, що то таке – чоловіча підлість! А ще: чим чоловік вдає із себе більшого пуриса, себто – велике цабе, генія, не дай Боже, тим він підступніший і мерзенніший... А коли ще й при грошах... Але – що робити? Просто треба це знати, бо врятуватись від цього не можливо.

Чоловік може простити жінці все, крім відмови, самі розумієте в чому... Отакі вони всі падлючі. Здихати буде, але не простить тобі, що не віддалася йому сто років тому. Жах! Кошмар суцільний мого життя! От і стає ясно, чим вони всі думають, яким органом. Дідько з ними, звичайно, але ж вони до всього ще й пімстливі.

Як згадаю!.. Чого я тільки не натерпілася через них та через свою дурну голову! Я дітей колишу вдома, а вони за чаркою вповідають Григорові небилиці. Звісно, що прибріхували дай Боже, бо що з тими пияками могло бути доброго?! Встидалися б згадувати! Одне ганебище...

От, нарешті, до Григора добралася! Двері в майстерню прочинені, за немитими вікнами – темно. Так і є: сплять. І Григір, і Ромчик. Набралися ще з досвітку, мабуть. І такий мені жаль стиснув горло, що ні ввійти, ні вийти. Падло! Що ти за падло таке, Григоре?! Як ти міг проміняти сім’ю на чарку? Через якихось покидьків так зруйнувати наше життя, і от ще тобі мало – дитяче руйнуєш? Чого ж ти, коли такий чесний та цнотливий, на Афон тоді не подався, в келії не зачинився хрін свій поганий сушити, а пропив з дружбанами і мене, і дім, і синів? І що доброго знайшов? Яку таку святу та божу під вінець повів? Не знайшов. Не було. Що ж ти з мене, сучий сину, воду вариш – не наваришся?! Залило би тебе вже тою горілякою!

– Ромчику, Ромчику, – торсаю за плечі дитя своє напівживе, – прокидайся, ходімо з мамою, я геть кібеніматері вижену з хати того лайдака, того Каліґулу, і будемо жити як родина, як колись жили, і буде нам добре, синочку мій...

Але Ромчик не ворушиться. Зате Григір розлуплює баньки свої зизі і каже нахабно:

– З тобою, лярвою, проживеш... Тобі лиш би курварію водити, та горілку пити, та... – І знову випадає в осад. Жах! Оце він таке синові на мене каже! Таку неправду! Я світа білого за роботою не бачу, а він таке верзе на мене дитині! І той слухає. І вірить. І ненавидить мене, ніби я не маю права на особисте життя. На добре слово?!

Пригадую, якими закоханими очима дивилися мої хлопчики на мене маленькими. Як вони тулилися до мене, мов мишенята, як цілували мене своїми мокрими, пропахлими молоком писочками, тицяючись, мов телятка. Тоді я говорили гордо всім: я найщасливіша на світі жінка – в мене закохані двоє найкращих у світі чоловіків – мої сини-янголи.

Боже, чому все добре так борзо минає ?! Тепер я плачу, бо знаю, що один син мене жаліє, а другий – ненавидить, інакше б він не покотився слизькою стежкою слідом за своїм батечком. Не пив би мені на зло...

Витягаю з торби шмат ковбаси, сиру, шпроти, овочі, які прикупила для свого Каліґули, кладу на стіл, завалений тюбиками з фарбами, різцями, рубанками, причиняю добре за собою двері, щоб бродячі пси чи коти не покрали харч, і, трохи струсивши каміння з душі, йду додому.

– Ганно, Ганно, – хтось гукає мене. Роззираюсь. Так і є. Ще один... поклонник... трясця його матері! Схоже, на старість у мене більше кавалерів, аніж замолоду було. Атож, тоді вони щастя і чинів шукали, тепер – няньку, годувальницю, безкоштовну масажистку, жилетку – поплакатись на предмет радикуліту-простатиту, кольок у лівому боці та хронічного безсоння. Видно, я якраз підходжу для такої благородної ролі. Добра, весела, роботяща, при копійчині. Ще й собою нічого. А головне – діти повиростали. Крім того – чужа наречена. Самий цимес, як-то кажуть, смак!

Але котрому з них так гіренько жіночого співчуття забракло, думаю, спостерігаючи, як з обох боків чешуть до мене два лисих красені: Олег Павлович, викладач економіки, і, здається, Степан Ілліч, журналіст на пенсії. Вельми поважні і достойні пани і претенденти на руку й серце, бо дружина першого як поїхала десять років тому на зарібки в Америку, та й по сей день, а другого – померла перед Різдвом від раку. На обох написана печальна повість про їхнє нелегке бурлацьке життя, а з душі рветься волання позбутися чим скоріш нікому вже непотрібної свободи, бодай за дармову вечерю. Бідні, бідні... Вони або не знають, що я втретє вийшла заміж, або думають, що то плітки, інакше чого б це стали так по-молодечому гукати мене та переймати, як дівку на толоці?

Пригадую, вони шкрябались у мої двері після розлучення з Григором. Але так собі, задля розваги. Пута Гіменея зв’язували тоді туго їм руки-ноги. А тепер ось – вільні козаки, хоч зараз до шлюбу. Але, Боже, що зробило з ними життя! – заледве впізнала. І те, що те життя нікого не милує і не щадить, а надто чоловіків, мене сьогодні особливо тішить. Отак втішаючись та лукаво усміхаючись, чекаю, коли ж вони нарешті доторохкають.

Тепер я рідко на люди показуюсь. Знаю одну дорогу: дім – базар. І сиджу на тім базарі, як миша в соломі. І трушуся вся з нервів. Бо на базарі – як на базарі: гризня, мов у псарні. Зятенько мене до свого бізнесу не залучає. А Мирослава або не здогадується, або теж не хоче, аби я свого носа пхала до їхнього проса. Тож я собі сама знайшла підприємця, колишнього педіатра з дитячої лікарні, більш-менш нормальну жінку, що сама спізнала злидні, та й підрядилась у палатку продавцем. Але що я маю! Довкола одні цигани та ліца нєздєшнєй національності. Нахабні, підступні, готові за копійку вдушити. А тої копійки – кіт наплакав: часто, аби йшов якийсь торг, віддаю товар за ціну хазяйську, а собі й на хліб не зароблю.

Мене в місті багато хто знає, і знає з гарного боку, тож, забачивши серед розвішаних лахів, спішать, надіючись, що геть зовсім лайна якогось не підсуну. Я й стараюся брати під реалізацію добротні речі, переважно есендівського виробництва, приміром, білоруський трикотаж, львівське взуття, одеський жіночий верхній одяг. Та варто тій людині підійти, як цигани кидаються їй навперейми, волочуть до своєї палатки, тицяють в руки зотліле давно ганчір’я, а на мене кричать, що то я людей дурю.

Часом до бійки доходить. Було й таке, що палатку перевернули і товар у болото втоптали. Ходила жалітись у міліцію, в міську раду – все даремно. А головний їхній аксакал базарний сам навідався до мене і тихо так почав питати:

– Кто ти такой? Ти – бедний нешасний женшин. Вот і знай свой мєсто. А я чарку с начальнік міліція п’ю. У меня, панимаєшь, денгі. Много. Как захачу – магу всьо купіть. І тебя. Но ти мнє не нужен. Ти старий і бальной. Так што сіді тиха і малчі. Понял?

Я всьо понял. Бо й справді: хто я такий на цій землі, в цій країні? Ніхто. Та й чи моя це вже земля? Колись моя сусідка тьотя Дора, виїжджаючи вслід за синами в Ізраїль, сказала мені:

– Нє осуждайтє мєня, Аня. Я нє ізмєнніца. Просто моя родіна там, гдє моі дєті, і гдє моім дєтям харашо.

А де мої діти? І де їм добре? Один – в Бельгії, другий – в чаду. Третя – в блуді. Де мої діти, і де моя батьківщина?

Там, де й циганів і тих, що від війни та злиднів повтікали, а самі тут війну роблять, бо вижити хочуть, за будь-яку ціну... як мій Ігорьок у тій Бельгії. Бо хтозна, чим він там займається. Може, в банді якій? А мені пише, що все в нього нормально...

Господи праведний, що це діється на білому світі? Яка сила нечиста колотить ним? А вони все – інтеграція та глобалізація...

– Я жінка милосердна, богобоязлива. Мені однаково, хто ти і який ти, а хоч би в горошок чи в смужечку, аби людиною був. Будь людиною, бодай намагайся нею бути, і в мені цю людину поважай. Бо в тебе хоч і гроші, зате я на своїй землі. Не бери поганого прикладу з тих, хто тебе колись із рідної хати вигнав, не посягай на моє, не пробуджуй в мені звіра, бо хоч я стaрий і бальной і чарки з міліцією не п’ю, але я тобі не женшин Востока, очі видряпаю – не зоглянешся, затям собі, – кажу, нахилившись до вуха курдюплявого аксакала, тихо-тихо, але щоб чули всі, хто приперся помилуватись, як я буду від страху в штани дзюрити.

Не чекав аксакал... Не сподівався. Стоїть, перетравлює, очками кліпає, а далі так печально:

– Как хошь... я тєбе предупреділ... Женшин-змєя…

Та й пішов поважно так, мов справді аксакал якийсь.

А я, не розгубившись, услід:

– Я тебе теж... предупреділ. Мушина-удав...

Сто разів правий був то, хто сказав: з вовками жити – по-вовчи вити.

До вечора в нашому ряду стояла тиша, ніби святі янголи базар перелетіли. Чи то мені у вухах позакладало з нервів? Але ж ні. Бо добре бачила, як писки від мене відвертали перестрашено навіть наші, місцеві, навіть ті, що в думках згодні зі мною були... Що то страх зайців перед вовками!

Дома спробувала пожалітись чоловікові, але той розрепетувався, що не збирається опускатись на саме суспільне дно, борсатись у багнюці, заводитись із циганами. І взагалі, що можна зробити, коли скрізь і поспіль – одне і те ж, одні бандити, один розбій! Словом, він – вище. Там, де вітер у кишенях свище. От і вся розмова.

Я все мріяла про такого чоловіка, про якого в одній нашій сільській пісні співається: "Чоловіче мій, ти затyло моя, я тобою затулюся та й нікого не боюся”. Атож, затулишся... Ті, що вгорі, розбій чинять та жінок міняють частіше, ніж плавки, а ті, що внизу, – лиш плачуть та нарікають на тих, що зверху. А жінки винні, що їм руки не звідти ростуть і мізки не в той бік крутяться, що нема чим по столу грюкнути та спитати, доки ж це воно буде?!

Авжеж, він ще тебе з хати виштурхує, аби йшла та чим могла на хліб йому заробляла. Скільки знаю жінок, яких отак-о змусили чоловічки власні їхати до Італії чи Іспанії... А тепер лають та нарікають, ніби ті жінки там гуляють та від сеньйорів дітей родять. Звісно, що народжують. Сама таких знаю. А деякі й повертатись не збираються. Знаю таких, що вже й дітей з України вивезли, доки ті ще не здичавіли коло своїх дурноверхих татусів. А тих шляк трафляє, а тих жаба душить, бо ж, бачте, вони дружин своїх не на те посилали. Себто лиш до праці, як скотину робучу. А в них, бачте, хтось ще й жінку побачив. Ще якомусь панові з тих, що побриті-помиті, вибачайте, заворушилось у грудях на ту рабиню нещасну!

А ви порядок наведіть у країні, щоб від вас не тікали. Ви ж – чоловіки, як-не-як...

Але мене з рідної хати не виштурхає за кордони жоден чоловік, ані біда, ні надія на щастя... Характер не той – не для наймів. Хоч по життю я роботяща і терпляча, як конина, але люблю, щоб мене все-таки за людину мали. Як тут, вдома, вже гіренько не є, але хоч писка можеш розтулити та сама себе захистити. А там?! Кому ти що скажеш, нелегале безправний?! Тож не їду нікуди за готар, чи то – за кордон, лише з одної причини – ся бою, що як не потрафлять мені ті зарібки, як попаде нехотячи віжка під хвіст, то... Ліпше б вам не видіти мене такою!.. От ви можете собі сміятись, але до наймів теж характер треба мати, або, вже не відаю, який розпач...

Хоч я тих жінок, що знаходять там своє щастя, розумію. Тут самій з розпуки часом хочеться до якогось базарного турка в гарем піти. А всі думають, що я націоналістка... Хоч у душі щось там-таки діється, щось таке, словом, незбагненне... Наприклад, балакати стала лиш по-нашому, по-українському. А раніше – як виходило. Значення не надавала. А тепер прикро стало: всі довкола своєю мовою джерґотять, а я все што да как, аби мене понімали. Тепер же принципово – лиш українською, і нічого – понімают...

Отаке-то... Як любив казати стрийко Іван, життя не лиш ламає хребет, а й вирівнює...

Тим часом кавалери приторохкали. Синхронно. І дуже здивувались, зустрівши один одного біля мене. Так що інтимної бесіди не вийшло ні в того, ні в того. І, потупцювавши, розійшлись у різні боки, так і не признавшись мені, чого доганяли. А може, доки добігли, забули? Склероз – річ поважна...

Господи, дивлюся вслід тому, дружина котрого в Америці: дідо дідом. Геть зовсім без жінки зійшов на пси. Дочка скурвилася. Син десь світами повіявся. А та, дружина його, все заробляє: чоловікові – на ліки, дочці – на наркоту, сину – на горілку... Ой Боже, Боже, що з нашим народом діється? Розвіяло його по білім світі, як полову!

Як я вже сказала, я рідко виходжу в місто. Отож, коли вийшла на Центральний майдан, заповнений святково прибраними людьми, оркестрами і колективами художньої самодіяльності, дуже здивувалась, що сьогодні свято. Перепитала яке, і мені сказали, що День міста. Додому не хотілось іти. Що я там не бачила? Пустку? Сліди свого безталанного жіночого життя? Або прийти та зразу до кухні – вечерю рихтувати, щоб задубіла, доки мій чоловік повернеться з нічних репетицій? Або, може, сісти проти телевізора і думати про той ненависний базар, де я вже зовсім озвіріла, і зачерствіла, і перетворилась на одну із тих, чорноротих, диких табірних жінок, зі спідниць яких досі воші сиплються?

Думала, піду на базар ненадовго. Зароблю грошей хлопцям на інститут, куплю обом квартири, щоб не гибіли по приймах, і сама перебуду тимчасову розруху. А та розруха виявилась затяжною. І не лиш для мене. Я жінка проста, малоосвічена, без претензій. Але вже і я не годна дивитися, як калічить той базар людей. Скільки за ці роки озвіріло, опустилося, поспивалося колись інтелігентних вчителів, лікарів, інженерів... І всі вони чекають, що щось в нашій державі зміниться, що економіка нарешті запрацює, мріють колись вирватись, скласти копійку і вирватись, але трясовина засмоктує все глибше і глибше. Звісно, ніхто з голоду не здох, дивись, була палатка, а вже – контейнер, магазин, два мікроавтобуси, іномарка, діти по казино і нічних барах шастають... Житуха!

А насправді – багно, глибоке, бездонне багно... Може, тому я й вчепилася за свого Каліґулу? Щоб не зійшлася над моєю головою трясовина?

Талант, навіть отакусінький, робить із людини щасливого придурка. В той час як людина з підприємливою головою, якийсь тобі крутий, ризикує життям, махлює, ночей недосипляє, щоб заробити якийсь гріш, вони, голодні, холодні, без зарплат, співають та витанцьовують...

Я би встидалася рота відкрити, хоч я жінка й не ляклива, не те що мотиляти по майдану вишитими рукавами. А їм хоч би й що. Мало того, співають так, ніби щось путнього роблять, ніби без їхнього мистецтва світ перевернеться. Як мій бідолашний Каліґула (Господи, і причепилося ж мені до язика це погане назвисько). Але – може, так воно й є, як вони думають?.. Може, світ і тому не перевертається догори дном, що хтось іще співає і малює? От і я, щоб не перевернутися сторч головою у базарне болото, зачинила лавочку і дивлюся, роззявивши рота, на той вертеп.

Але, коли вже чесною бути до кінця, я така сама. Як мені часом вити хочеться на тому базарі!.. Здавалося б, скрізь люди, а ти, як у пустелі. Не твоє – цей гендель проклятий, і бог торгівлі – не твій бог. Але що поробиш? Калічила і калічиш себе. Як каже справедливо старий панотець з церкви, куди я дитиною ходила свічки гасити:

– Умерщвляєм душу, щоб плоть наситити...

О-о-о ненаситна плоть! Хоч Бог створив її, однак диявол владарює над нею.

От які мудрі мислі часом в мою дурну голову навідуються! Пригадую, як минулими роками, коли не мала на кавалок хліба, бо не мала роботи, а хлопці ще вчилися, зібралася було в щойно відкритий жіночий монастир послушницею проситися. Почала туди вчащати (як колись дитиною у церкву свічки гасити), прибирати, монашкам помагати. Себто зарекомендувати себе хотіла. Щоб взяли. Але скоро сама звідти врвала. Хай Бог милує!..

Не хочу згадувати, не хочу грішити... Але – чого воно така гризня скрізь? Така брехня, бруд і беззаконня?

Прийшла якось (ще як без роботи була, але й на базар ще боялась іти) із самого раночку у монастирську церковцю – так вже душечка мені боліла, – вклякла в кутику на колінах і розказую Богові про своє гірке життя. Аж тут матінка ігуменя заходять із сестрою Теодорою, яка мені запам’яталась тим, що з великим ентузіазмом і знанням справи організовувала поїздки прочан до Єрусалима, до гробу Господнього. Потому від когось із богомолок чула, що сестра Теодора до постригу десь у Житомирі профспілками керувала... Але я про те, що якось уздрівши оголошення на дверях церковці для спраглих прощі, возрадувалась я, кинулась до сестри, бо ж так вже хотіла святу землю побачити, але... Де мала взяти вісімсот доларів, коли в мене за душею ламаного гроша не було?!.

Та менше з тим... Тим паче, що тепер, де не глянь – не храми Божі, а одні гроби Його. І в душах – теж... Отож я з Богом говорю, тиха та непомітна в кутику, а вони – до каси.

– Де ще сімсот доларів? – питає матінка.

– Та же тут були, звечора, їй же Боженьку, тут були! – клянеться сестра.

– Орисько! – каже матінка лагідно. – Я тобі ручки повикручую, як далі будеш своєї. Це тобі не комсомольська каса...

А далі я затулила вуха і просила Бога, аби випустив мене звідси живою.

Категория: 51 | Просмотров: 890 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

Після того я вже базару не боялася. І гріха не боялася. Тож з підскоком пішла продавати перетриманий на складах гуманітарний шоколад. Отой самий, що його добрі люди з-за кордонів для наших сиріт пташили, а наші патріоти високодостойні, не змігши весь перетравити, у продаж пустили!.. А потім – китайські капці, що розлазились на другий день...

Але Бог мене вчасно зупинив: на рівній дорозі впала і руку зламала. Ту, якою гроші нечесні брала. Звісно, що наплакалась. Але Бог, провчивши, не лишив мене, звів із чесною торговкою, колишньою лікаркою, спасибі Йому, милосердному... Лиш думаю собі, чого Він спинити не годен більших за мене злодіїв? Та кожного разу каюся – хрещуся та б’ю себе по варґах, щоб не думав, що пискую до Нього.

Ой-йой, а там далі – виставили на продаж свої картини та сувеніри мої рідні художники. А жінки їхні збоку стоять – стежать, аби благовірні копійку не приховали на пиятику. Але, Боже мій, хто то купляти буде? Кому треба те малярство? Я вже сказала, де ходять ті, що гроші мають. По Парижах, Лондонах та Майямах різних. А по святкових майданах рідного міста – одна злидота вештається. Так що понесете, дорогі мої колишні колеги, свої шедеври додому.

Я б підійшла. Я не злопам’ятна, хоч і все пам’ятаю, особливо, зло... Але не хочу – почнеться розпитування-допитування: де Гриць, як Гриць? Ніби самі не знають... Самі ж його і відвернули від мене, і в яму штовхнули, з якої він вже ніколи не вибереться. А самим – хоч би й що! І совість не мучить...

І що вони мене тулять до того Григора, коли ми вже двадцять років як розбіглися в різні боки? Проте жаль все одно маю... Могла б і я щось зробити, якби не ті чоловічки. Геть закопала свій талант з ними. Заховала сама від себе, а він, як шило, все лізе і лізе з торби за плечима, коле в серце. Думала, хоч Мирослава буде розумніша, не стратить себе так, як я. А вона виродилась ще дурнішою... Біда, думаю собі, не в тому, що діти не виправдовують наші надії, біда в тому, що ми хочемо, аби вони були кращі за нас... Чи бодай хоч внуки. Ой, заболіла душечка за Алінкою... Що мені робити?! Що мені, нещасній, робити?

Пригадую, як принесла її з роддому. Тиждень було всього. Жменька тілечка і повний дім крику. Вихукала, виняньчила, в дупку дула. Таке дитятко, мов янголятко... Не треба було її віддавати Мирославі. У мамів і дочок, якщо вони хочуть мати своє особисте життя, а не ходити шкапами, за руки взявшись, завше війна. З Алінкою – було б навпаки. Нащо мені був здався цей Каліґула?! Господи, чого це я все Каліґула на нього та Каліґула? До чого той Каліґула?.. Все ж добре. Чоловік як чоловік. Правда, нетерплячий та гоноровий, як усі творчі. І не творчі – теж. Нема різниці, по турках та циганах базарних бачу... А на душі мулько, як скіпку загнала, щось шкрябає та болем набрякає...

Мамочко, так тут іще виставка квітів і котів! Все мріяла завести якесь кошеня (на пса часу не стачало), та за тими чоловіками, тими дітьми-внуками не до котів було. Мамо рідна, яке ж воно пухнасте, м’якеньке і таке поважне! Сіамський? А це – зовсім голе. Єгипетське... Але ще цікавіші ті, що цих котів приволокли сюди... Старі одинокі діви. Бездітні вдови... Половину знаю. Ні, не треба мені котів. Хай вже без них...

Квіти – інша річ. Замолоду я розчарувалась у чоловіках, а в зрілому віці – в жінках, коли почала шукати розради по жіночих організаціях, що десять років тому виростали в нашому місті, як гриби після дощу. Я шукала там спокою і взаєморозуміння. А знайшла чвари-свари за гуманітарку, плітки і наговори. Тож розчарувалась і в жінках. Хоча, що там ділити: жінки, чоловіки. Всі люди, і всі однакі... Залишилось лиш пса завести або квіти розвести. Вибрала останнє. Носилася з тими горшками, з тими вазонами, тішилася, як йойлик китичкою... І мала спокій, і так мені було гарно, аж доки не з’явився цей Каліґула. Як-то кажуть, не мала баба клопоту...

Пригадую, як вперше побачила його. Мене привела на його першу виставу давня приятелька, велика шанувальниця (як усі одинокі) мистецьких заходів та велелюддя. Однак того вечора був тільки захід, себто спектакль, а людей – три-чотири душі. В театрі було сумно, ніби звідси щойно винесли покійника. Вистава затримувалась. Завіса на сцені коливалася: то артисти виглядали, чи не прибуло глядачів. Але глядачі не прибували. Отож ми з Тамарою Максимівною, подругою моєю, і дефілювали по фойє теж сумні і мовчазні. Тут на нас і наскочив Каліґула. Весь піднесений, вишуканий такий: картатий піджачок, кольорова хусточка на шиї. Чисто тобі цей... як же його... Віктюк! Одно слово, чарівний, аж світиться пристрастю весь... Не те, що муриґи базарні. Так і хочеться на груди широкі впасти, як каже кума Вікторця, або точніше, одна баба на базарі. Як згодом вияснилось, Каліґула недаремно сяяв: саме тоді у нього розпочався сезон полювання на самотніх інтелігентних жінок середнього віку і достатку. Ми з Тамарою були якраз такими. Але сподобалась я. Бо мовчала. А Тамара кинулась на мисливця, як здичавіла лань, з криком: що це робиться, що людей нема, а де влада, де школярі-студенти?! – і т.д., і в тому ж дусі.

Спочатку Каліґула розгубився, однак, зрозумівши, що перед ним дві одержимі театралки і його фанки, почав бідкатись, на народ бездуховний та державу антинародну нарікати, та так, що довелось його запросити на вечерю, звісно, до Тамари. Тоді в мене ще Ромчик жив. Звісно, після вечері Каліґула змушений був мене проводжати, на чорну заздрість приятельки. По дорозі, розбалакавшись, ми й зрозуміли, що створені одне для одного. Каліґулу не збентежило навіть те, що я працюю на ринку. Проте мене його розуміння соціально-економічної ситуації в країні зворушило настільки, що я дала йому свій номер телефону...

І почалось... О незабутній телефонний роман! Він дзвонив мені з темного свого кабінету, а я слухала його на своїй темній кухні часом до світанку. Я знала, що дзвонить він не одній мені, але що було робити? Зоставалось лиш чекати... Я нікому не признавалась, навіть Тамарі, підозрюючи, що він і їй надзвонює, інакше чого б то вона ходила з таким замріяно-загадковим виразом на лиці? Але ця підозра лиш розпалювала мене, заохочуючи до рішучих дій. Та все-таки я вичікувала, вислуховуючи плітки про його амури з іншими жінками. Але прощала. Що вдієш, коли так мало нормальних самотніх чоловіків, і так багато самотніх спраглих любові жінок?

Нарешті я знайшла вільне місце в імпровізованому кафе просто неба на Театральному майдані і замовила собі морозиво з шоколадом. Біля мене, як показилися, лижуть морозиво та лижуться, як песята, підлітки. Одно слово – тінейджери! Це ж треба так дітей назвати! Мало не ротвейлери... То що ви хочете? Назвеш його песям, то воно ним і буде... Нє, такої розпусти на цій землі ще не було! Три вершка від горшка, а воно... А що дивуватись: надивляться заморських фільмів, наколяться та надихаються рідного трійла від тарганів та й самі тарганіють... Боже, Боже, що ж це буде з цим народом нашим, коли молодь його – як не наркомани, то на СНІД слабі?! А де ж воно нормальне візьметься, коли всі берега пустилися?.. Я часом ловлю себе на страшній думці – що це комусь треба... Треба, щоб цей народ до решти звироднів, ловив разом з тарганами кайф (чи торчав-стирчав), надихавшись дихлофосу та клею, і не заважав жити тим, хто над нами з нашими грішми в кишенях...

Роззираюся стривожено, слава Богу, Алінки серед них нема. Що та Мирослава собі думає, дитина ж гине... А їй лиш би гроші та мужики! Пора вже прийти до голови по розум, не дівчинка ж, що вперше чоловіка побачила...

Я знаю всіх його жінок. Всіх. До одної. Якось по телевізору, неждано для нього, крутили старий фільм, в якому він ще студентом зіграв свою єдину маленьку роль солдата, що повернувся після дембеля у рідний колгосп. Не дивлячись на нього, живого, я зразу ж вичислила, з котрою із зайнятих у фільмі актрис він тоді крутив. Така собі маленька, чорнявенька і вертка, як вивірка. Комсорг. Він любив усіляких, але найбільше – ініціативних і активних, себто тих жінок, які першими кидаються під танки. Але згодом йому такі набридли, бо такі хотіли женити його на собі.

Коли він став режисером обласного театру, захопився героїнями, жінками високими, ставними, красивими і недосяжними на сцені. Але в житті вони виявилися нещасними і легкодоступними і теж хотіли заміж, тим більше за режисера, щоб мати ролі. І він переключився на завлітів, дівчат начитаних і строгих, які носили окуляри і вчилися заочно в ГІТІСі. Та виявилось, що і в таких мудрих дурне в голові. Далі пішли продавщиці, завмаги і директорки ресторанів, і на одній він одружився, але скоро застав її в порожньому банкетному залі із зальотним грузином і відтоді ненавидить усіх, хто на них, тобто грузинів, схожий.

Він мені цього ніколи не розповідав. І ніхто не нашептав. Він тоді був далеко, в іншому місті, але я все про нього знаю, бо що там знати? Скрізь – однакове життя, однакові люди, і всі жінки, хоч і діляться на якісь там типи, схожі, і видно їх наскрізь.

Неважко уявити собі, чим скінчився другий шлюб мого Каліґули з молоденькою танцівницею, що паралельно жила з директором макаронної фабрики, який мав огрядну дружину і комплекс неповноцінності, і від обох лих рятувався тим, що спав лише з худими, як висушені макаронини, і дуже молодими дівками. Такі директори є скрізь, в нашому місті – теж. І танцівниці такі є. Отож, ясно, що після криків і мордобоїв вони розбіглись в різні боки: танцівниця – в ансамбль Вірського, а Каліґула – в черговий обласний драматичний театр черговим режисером. Тепер, крім кавказців, він ненавидить усіх директорів, тобто всіх розбещених начальників – від гори до долини, аж до директора, чи як його там, майстерні на розі, де він ремонтує черевики. Ніби решта, себто рядові – святі. Господи, як все в чужому житті просто й нецікаво!

Сиджу, смакую морозивом і щось гірчить воно мені: уявляю, як мій Каліґула страждав від подружньої зради. Звісно, що по всьому він дістав комплекс, став зневажати жінок, всіх поспіль, а тому почав дружити з хлопцями з кордебалету. І то були найкращі його часи, однак псувала голубу гармонію маленька дрібничка, тільки те, що їм по черзі доводилося прати та готувати їжу. А чоловіки, як відомо, всі до одного, нє взірая на цвєт і національність, як каже моя всевідаюча кума Вікторця, того не люблять і уникають всіма способами.

Тож, як я собі думаю, скоро він розчарувався у своїх партнерах. Потребував наймички, та й обласні центри зазвичай тісні: все видно в них, як на долоні. І один про одного знає все, навіть те, чим снідав. Тому-то він вирішив, допоки ще не пізно, різко поміняти орієнтацію і місце проживання.

Так Каліґула приземлився в нашому забутому всіма і всіма покинутому театрі, готовий розпочати нове життя з простою жінкою-трудівницею, зрілою, при дітях і внуках, яка вдень пахне дешевими дезодорантами, а вночі борщами і печенею з часником. Себто, як казала одна баба на базарі, а точніше кума Вікторця, запраглося простого людського щастя...

Тепер його, схоже, потягнуло на малоліток... Вікторця, каже, що це в нього вікове, мовбито у чоловіків буває криз тоді, коли вони передчувають ранній клімакс. Дзвонила ж недавно. Видно, не дає їй спокою чергова трагедія мого життя... От пліткарисько невгамовне! Все вона тобі знає, геть і про клімакс хлопський! А я би вмерла й не відала, що й вони, ті жеребиська, мають на старість щось до чинення з тими функціями.

– Оце в мене завелась клієнтка, сексолог, така вся крута, така вся із себе, так я їй, звичайно, імен не називаючи, нібито родичка моя, ну, сама розумієш, має з чоловіком проблеми, так та й каже, що це нормально, що це скрізь і всюди і нічого в тому страшного, перебіситься, це їх тягне на німфеток (так вони, сексологи, малоліток звуть) від страху перед старістю, вони думають, що молоді їх... їхні, ну, сама розумієш, здохлі бобики з могил підіймуть.

І Вікторця залилася таким незлобливим щирим сміхом, що я простила їй пліткування про мене з так званим сексологом (точно, з котроюсь із старих знайомих, та й не одною) і сама засміялась. І теж щиро, бо на всі сто відсотків згодна була із Вікторцею, що кричала в слухавку, аж у вусі лящало:

– Дівко, пожалій його! Пожалій його, сердешного, бо він того вартий!

Раптом гарнізонний духовий оркестр врізав марш із такою силою, що всіх пересмикнуло. І позакладало у вухах. От чого-чого, а воєнного в мене не було. І все тому, що маю алергію на запах людського поту. Чхаю і шмаркаюсь. Варто проїхатись у тролейбусі поряд з якимось немитим бомжем чи розгарячілим молодиком, як починаю чхати. Жах! Мені пропотілі онучі військових за верству крізь кирзу і хром смердять. І чихачка нападає. Але – про що це я? Та все ж про те, що все життя себе дурю, ніби чим чоловік інтелігентніший, тим порядніший. Авжеж!

Шлюб у зрілому віці зовсім несхожий на шлюб замолоду. Тоді ти все чогось від того чоловіка хочеш: то кохання, то грошей, все чіпляєшся до нього, ревнуєш, як несамовита, допікаєш і хочеш перевиховати. А на старість – приймаєш все, як є. Жалієш і прощаєш. Все: його простатит, постійне здуття живота, читання в туалеті, лінощі і надмірну нервозність. А найбільше – самі здогадуєтесь що. Часом здається, що ви не чоловік і жінка, а брат і сестра, які чомусь сплять в одному ліжку, або, ще веселіше, дві приятельки, які поселились разом, аби на пару бурчати і пліткувати. Коротше, ставишся до чоловіка, як до друга по нещастю і самотності, з яким хочеш, а дуже таки хочеш в мирі та злагоді дожити віка, зістарітись і вмерти за компанію. Бо й вмирати за компанію легше. Гірше, коли сімейне життя схоже на печальний тандем хворого і няньки... Але мене від того ще Бог милує...

Я все це розумію, всіх жалію, ну, тіпа Мать Тереза всім, твою мать, як регоче кума моя серомудра, хоч часом питаю себе: а хто мене пожаліє? Я ж не стожильна конина, я – людина... Жінка, як не є... А відповіді нема, бо нема поряд нікого доброго і милосердного. І, видно, вже й не буде...

Не стає моє життя щасливішим ні з роками, ні з черговими чоловіками...

За сусідній столик вмощуються, повискуючи та хіхікаючи, як прищаві гімназистки, дві старі шкапи. Товсті зади обтягнуті секондхендівськими штанами, обвислі пазухи обвішані дешевим намистом. Я їх знаю. Та хто в нашому місті не знає цю дивоглядну пару?! Скільки себе пам’ятаю, лазять по місту, за ручки взявшись, обнімаються та лижуться привселюдно. Подейкують, ніби вони, як це там... лесбіянки. От і зараз, агій, мнуть одна одній коліна... І не збагнеш, чи це в них любощі такі, чи новомодний якийсь лікувальний масаж на свіжому повітрі? Може, люди на ходу лічаться, а мені... секс у голові?.. Фу!

Скажу одверто, дивитись на таке не дуже приємно – каліцтвом тхне. Але що їм, бідним робити, коли хлоп їх обминає десятою дорогою? Не вішатися ж! От і паруються одна з одною. Ай, вони нікого не чіпають, нікому не заважають, тож хай живуть, як знають. Хоч... хай-нехай, а на закохану химерну парочку он вже повитріщались обмурзані морозивом школярки, видно, думають, що так воно й треба.

Доїм морозиво і піду, а то ще до мене будуть приставати, як... те саме... до штанів. От вже одна, молодша, ласо позирає в мій бік. Не вистачало, аби мене ще в такому товаристві добірному побачили! Правду кажучи, хоч мені те гидке, але, може, в такій спілці є резон? Мені часом так не вистачає ще однієї пари жіночих рук! Та й остогидло горбатитись на тих чоловіків. От мала б таку подругу – горя б не знала. Удвох би за товаром з’їздили, удвох за лотком стояли б, удвох попрали, і наварили, і містом погуляли... Удвох – веселіше. А так – все сама, все сама...

А ті дві Венери ніби мислі мої читають. Вже й старша почала підморгувати. От-от покличуть до кумпанії. Ні, треба йти. Подалі від содоміцького гріха. Досить своїх, цілий міх за плечима, встати не годна... Тим більше що духовий оркестр заграв мій улюблений марш – "Прощання слов’янки”. Треба прощатись і собі з усіма і йти. Вечеряти варити. Бо де б і з ким той мій Каліґула не волочився, а додому приповзе...

Пригадую нашу першу шлюбну ніч. Але спершу вартувало б вияснити, навіщо ми розписувались. Він наполіг. Не без того, звичайно, щоб мати право на прописку. І на квартиру, бо ж ніхто йому ніколи в нашому місті квартири дурно не дасть, аби він був самим Ейнштейном чи Ейзенштейном. Та про це потім, не хочеться підозрами псувати собі настрій святковий. Тож повернуся до спогадів про першу шлюбну ніч. Хочу сказати, що він до неї довго готувався, себто збирався на силі. І приємно мене здивував, бо, признатись, останнім часом я нічого спільного з ровесниками чи старшими не бажала мати. Ти так довго чекаєш, так довго зважуєшся та відважуєшся, а воно – трах-бах і ніякого враження. Одне розчарування і дикий головний біль по всьому. А з молодими заводитись соромно. Отак і дівуєш...

Як би там не було, а Каліґула все-таки розбудив мої приспані інстинкти. В основному – технікою, удосконаленою за довгі роки донжуанства. І дуже зле, бо через рік все ся скінчило, як каже той пасталака старий Гунька. Погас вогонь пристрасті. А далі все пішло по... нисхідній, себто вниз... Все знову повторилося. Як і з Любчиком, як і з Григором... Тепер ми тільки хропемо по черзі в одному ліжку. І це мене бісить, бо я ще жінка молода і я не збираюся бути якомусь потріпаному бабієві безплатною прислугою, тим паче завершувати своє життя у психушці.

Останні два тижні ходжу люта, як меч. Самій страшно. Мене почали боятися навіть базарні мої цигани. А все тому, що нагромаджую в собі злі сили, аби виставити свого Каліґулу за двері разом з його дірявою валізою.

Побачене сьогодні на репетиції, маю на увазі оте лапання за груденята малолітку, було останньою краплею у чаші мого терпіння...

На тому й порішила і, сповнена нових сил і пекучої люті, поперла додому, навіть не попрощавшись із тими двома залицяльницями. Цікаво, як то у них все те відбувається? Треба подивитися порнуху про тих лесбіянок, що її показують опівночі московські канали. Хоча... туди їх всіх до біса, збоченців усіляких! Ще ними голову не сушила!

Вдома, одягнувши свій шовковий бордовий халат (одягаю лиш на врочисті свята), міряла роздраконеною тигрицею квадратуру квартири. Але він не прийшов. Невже відчув наближення грози? – дивувалась його чутливості. Однак не явився він і вранці... Не було й на ніч. А другого дня місто облетіла страшна і водночас ганебна звістка, в яку я спершу не повірила. Тому поїхала просто в міліцію. Чутка була правдою, але такою, що я би воліла замість неї брехні. Чого-чого, а такого я від Каліґули не чекала. Всього сподівалася, лиш не цього.

Якась патологія, гидота та й решта, інакше не скажеш... Соромно було містом пройти... Мамко моя, він, той мій Каліґула нещасний, і вмерти не міг без, Господи прости, спектаклю. Ще й досі лице моє горить вогнем від згадки та лупиться від стиду, що мого третього і останнього шлюбного чоловіка застав зі своєю жінкою чи то у власній постелі, чи то в машині в гаражі полюбовник моєї дочки Паша Пахан, сам великий любитель отого содоміцького свинського чи свингаразького сексу, про який пишуть у всіх тих поганих газетках, і яким розважаються на дозвіллі скоробагатьки. Але застав... Господи прости, як над ним, Каліґулою моїм, жіночка його ридала... Чи то з переляку, що чоловік у двері товче, чи з любощів серце не витримало в мого Каліґули? Чи "віагри” передбрав? А може... Хто його знає, як там було, але хто знає Пашуню, той ще подумає, чи не було четвертого варіанту... Самі здогадуєтесь – якого... Атож, у них, цих уродів накручених, як в енкаведе колись, стрийко Іван розказували, розборки на місці, без суду і слідства... Це ж бандюги! Їм душу випустити, як чхнути... Є ще й п’ята версія, моя: "швидка” забарилася. Ви ж знаєте, як вони зараз на виклики спішать... А він якраз того дня забув інгалятора вдома... Так гнав, сараку, до лярви молодої... А коли я спохватилася, за ним і слід схолов... як виявилось, навіки... Та й де мала шукати? Ніби вони дружинам адреси лишають, як ідуть до коханок!..

Про похорон не хочу згадувати. Гріх так казати, але думаю, що це був найкращий, найвелелюдніший його спектакль. Вперше за останні двадцять літ того дня в театрі був переаншлаг: все місто зійшлося, щоб подивитись на головного героя та режисера-постановника... Хоч, може, я й не справедлива до нього через образу та ревність... Бо люди таки плакали. Особливо артисти, які в "Калігулі" грали, та не дограли. А та малолітка голопупа аж заходилась, як за татом рідним. Аж мені жаль стало, бо може стільки й людини розумної, яка в неї повірила, вона бачила у цьому театрі... Все місто зійшлось... Лиш не було тої – убивці-збоченки, на чужих чоловіках помішаної. Говорили потому, що Паша Пахан її так припахав круто, що навряд чи вона вийде на люди аж до власного похорону. Їхня гризота, але я б водно і Пашуню в підвалі до котла парового ланцами припаяла, абись мені не робив колоту з Мирославою.

Багато дечого говорили про нас на похороні, а ще більше – по тому. Мили нам з Каліґулою білі кості, аж гай шумів. Так мимоволі коло відомого небіжчика і я стала знаменитою. Попервах весь базарний пролетаріат сходився на мене подивитися, а далі й покупці повалили. Моя хазяйка не встигала обертатися між Туреччиною, Польщею, Китаєм і Одесою. Волокла у палатку все, що під руку попадало. І все розхапували. І це тоді, коли на наших базарах лиш мацають та витрішки купують... Я ж бо теж не дурна: нема чого задарма чужим горем утішатися. Отож зафрактувала куму Вікторцю, аби за прилавком маячила та з покупцями торгувалася, а сама доти з-за лахів не покажуся, доки гроші не побачу. Отож бо: ви безличні, і з вами така сама. І нічо. Але то не довго тривало. Борзо вдовольнилися. І спокій дали. Я й рада, бо той нежданий ґешефт, та моя популярність сумнозвісна, мені неабияким прибутком обернулися. Заробили ми з хазяйкою стільки, що їй на магазин вистарчить, а мені – на палатку. На тому й порішили: хазяйка мені свою палатку продала, а сама відкрила в панськім районі магазин "Мода – 3000”. От що то з чесною гендляркою справу мати!

Чи я плакала? Ще й як! Ніби ви не знаєте, що на похоронах плачуть не стільки за покійником, як... звісно – за собою, над власним невдалим життям, долею-недолею... Але я й за ним плакала, не таким уже й поганим, не найгіршим з чоловіків, а в дечому й ліпшим, якби не та паскудна судьба його, що таку йому наостанку свиню здоровенну підсунула... Та найбільше не могла пережити те, що все в нас так добре починалося – з кохання ніжного, трепетного, красивого, і так зле закінчилось... Але що поробиш: такий наш із ним сраний льос, як каже моя кума Вікторця. А я в судьбу вірю.

Сьогодні роковини його смерті. Якраз на День міста. І я вдруге за цей рік покинула свою ятку на базарі і прийшла пом’янути порцією морозива свого Каліґулу у цьому імпровізованому кафе на Театральнім майдані, переповненім колективами художньої самодіяльності і шелендаючими городянами.

Схоже, що я одна лиш поминаю. Театр мовчить. І влада. І громадськість. І я їх розумію: якби не така кончина та розголос публічний через того Пашу Пахана, Каліґулу мого давно б святим зробили. В нас люблять покійників. Авжеж, я усе розумію, але все одно обидно. По-перше, тому, що ніхто не знає, де його смерть спіткає. А по-друге, знайшлися святі та божі!.. По-третє, як казала одна баба на базарі, а точніше, моя кума Вікторця, він що, той бідний Каліґула, Папа Римський, щоб не мав права вмерти коло жінки?! А може, йому припис такий судьби? Ну то й що, що коло чужої? Це наша з ним справа, а не ваша, святенники лукаві! Так мало бути і – шлюс!

Отож, роздраконивши себе добряче почуттям справедливості, не витримала і за місяць перед цим зайшла в театр. Боже мій, пустка! Як у склепі! Аж мороз по спині. А було ж! Бувало, сама просиджувала у темній ложі спочатку на репетиції, а тоді – на спектаклі. А тепер – нічого нема. Одна луна. На звук моїх кроків вискакує з тих дверей, що ведуть до службових приміщень, картатий Віктюк із хусточкою на шиї. Агій! Чи це вони мені, ці артисти, як китайці, на одне лице, чи пора мені вже зав’язувати з цим театром, та щось людського починати... Але, як його почнеш, звідки й де, коли, як каже мудра кума моя Вікторця, весь цей бля... світ – як не театр, то базар, що одне й те ж.

Оскільки картатий – чоловік незнайомий, то, певно, новий режисер. Так і є. Кажу йому, хто я і за чим прийшла. Роковини, кажу. А він дивиться на мене, як... на нові ворота, і щось таке блеїть, що купи не тримається. Я слухала-слухала, а тоді й видала тому картатому все, що думала. І про того сракатого піаніста, з котрим в кабінеті зачиняється, теж. Сьогодні, кажу, вмерти коло жінки для чоловіка неабияка честь і доблесть. Як на полі бою. Тож вважайте і шануйтеся. І не ганьбіть рід чоловічий. Тобто – стать. А я ще загляну. Не хочете роковини, робіть ювілей – скоро йому кругла дата мала б стукнути... Поставте його спектакль незавершений – "Калігулу”. Хай хоч щось у цім театрі робиться.

Я йому оце кажу, а він лиш хусточку на шиї поправляє та глазки строїть... Тьху!

Ой же ж і люди!.. Та Бог їм суддя. Як до серця все брати, та на кожного зважати, то небавом не буде з ким вітатися. Я й так уже, як у лісі: кругом люди, а на душі – хоч вовком вий. О! Звідси якраз добре видно і виставку-продаж творів місцевих художників разом з їхніми дружинами. Але вже не маю з ними більше нічого спільного, як і з театром, бо скоро по смерті Каліґули і Григір переставився. Втопився. Чого я від нього теж не сподівалася. До сих пір не годна збагнути, чого його понесло на ту річку, він же води боявся, як чорт ладану! Так, відей, мало бути...

Отак я стала ще раз овдовіла. Стала, як каже кума моя милосердна Вікторця, вдовою за троє. І хто би таке витримав? Від одної думки можна зваріювати. А тут – кожного відридати довелося... І відстраждати... І передумати-перебути стільки! А що вже переслухати про себе!.. Байдуже, що я лиш Богові душу винна...

Та, як кажуть, нема злого, щоб на добре не вийшло. Поховавши Григора, схопила свого Ромчика, як шуліка курча, відпоїла травами і відправила в Бельгію до брата. Ігорьок пише, що все в них нормально. Ромчик працює в порту вантажником, не п’є і збирається женитися на гувернантці свого хазяїна, нашій-таки дівчині, що поїхала туди по обміну студентами і залишилась. Слава Богу! Я тішуся, хоч голову довбе одна думка: де мої діти? Де моя земля? Чого так бездарно пішли з цього світу всі мої чоловіки? Може, я винна: не так жила, не те робила, не те говорила, Бога гнівила?.. Що це з нами робиться? Що нам робити? І як далі жити? У цім театрі абсурду, на цій свинській торговиці, як ще не давно казав мій дорогий небіжчик. Хіба що піти в покаїти, хоч і там, як підозрює моя велемудра кума Вікторця, не все так, як ми хочемо.

До сектантів я не пішла, але у церкву стала ходити, та молитися, та в Бога прощення просити. І спасіння. Собі й дітям своїм непутящим. Почув мої молитви Бог. Почув... Налякана смертю вітчима і скандалом у сім’ї полюбовника, Мирослава притихла і взялася за виховання та лікування Алінки. Навесні возила в приватну наркологічну клініку, десь під Київ. Допомогло. Каже, що вже не колеться. І вчитися стала краще. Дай Боже!

Я й далі працюю на базарі. Як уже казала, у своїй палатці. Сама собі ґаздиня. Сама їду то у Львів, то в Одесу, то в Білорусь, привожу товар і сама собі реалізовую. Правда, навару ще кіт наплакав, бо всім треба на лапу дати і податки сплатити, зате – сама собі хазяйка. Цигани теж мене не чіпають. Бояться. Лиш час від часу перешіптуються між собою (по-нашому, щоб я чула), нібито я відьма і на все здатна. Одно слова, чорна вдова. Пострах базару та й годі! Знайшли ще страшнішу від себе! Та я й рада, що бояться. Часом аж смішно, бо де ви того бачили, якого б цигани боялися? А мене бояться!

Але добрі люди кажуть, що я погарнішала. Ще б пак! Зачіску поміняла, зуби відремонтувала, вся в ексклюзиві від Вікторії Чорби (куми-ясновидиці), а не в дранті з якоїсь там Туреччини. Але це ще не все...

Жарти жартами, але після смерті обох чоловіків в мене стався наче зсув по фазі. Накупила дитячих альбомів для малювання, олівців, фарб і – малюю. Все, що бачу. А бачу я з-за свого прилавка переважно покупців. І товаришів по генделику. Їх і малюю. Одним подобається. Інші – сердяться. Але не тому, що не схожі. Навпаки, задуже схожі. Такі схожі, що аж самим не по собі. А я при чім? Хіба я винна, що крізь личину напускну голе нутро виджу? Як є. Без лахів і макіяжу. Так що – перепрошую, кому не вдала з портретом. І минайте, минайте мене десятою дорогою...

А недавно приходив до мене власною персоною циганський барон, як свій до свого по своє. Замовляв сімейний портрет. Сказала, що не маю часу, але подумаю. Кілька разів проходив повз мою ятку Аксакал, але зупинитись не наважувався, хоч (я їхні думки на відстані читаю) і кортіло. Та я не пропонувала. Нецікава мені його масна фізіономія... І те, що за нею – не цікаве – велика купа замацаних дрібних купюр. За верству чути, як шелестить. Наче міх із тринням.

Тож нехай шелестить собі з Аллахом не змальований далі попри мене. Бо у мене й без нього тих портретів назбиралося вже зо три десятки альбомів. Як буду жива, вкладу їх усі в паспарту, рамці багетові та й зроблю виставку. Персональну. У виставковій залі Спілки художників. І фуршет закатаю такий, що й не снився нікому з тих мордомазів нещасних, тих колишніх моїх друзів-ворогів. І владу закличу, і журналістів... Все щоб – супер. І за власні гроші, а нє гейби якийсь сараку інтелігент, як доточує до бесіди кума моя дотепниця Вікторця. Отакий в мене стався зсув по фазі. І нічого з цим не вдієш. Треба йти до кінця. Головне, тепер я – мистець. І маю право на самовираження, як казав мій незабутній, мій коханий і безталанний Каліґула... Хай йому буде краще там, де він зараз є...

А я от нині сиджу, їм морозиво, обзираю святкових людей і думаю, який же це мені, як законній дружині, чи то пак удові пам’ятник звести на могилі свого третього чоловіка – чи не у формі отакої дорічеської чи... авжеж, фалічеської колони?.. А чого ж, хай хоч одному мужчині зарахуються його подвиги не на кривавому полі брані, а на вічно квітучому лузі кохання... Такий собі оптимістичний символ похереного лицарства... Сама й виліплю, з гіпсу. Або, ще ліпше, з каменю витешу. Правда, в цьому буде, м’яко кажучи, певна гіперболізація... Зате – який авангард! Над усі авангарди. А що мені? Тепер я – мистець! І маю право на самовираження.

Про двох перших чоловіків, Любомира і Григора, поки що мова не йде... Адже при нинішніх цінах на мармур – життя не вистачить на одні лиш пам’ятники робити. Хіба що всерйоз перекваліфікуватися на скульптора – монументаліста?.. А ще ліпше – влаштуватись на підприємство ритуальних послуг, у цех з виготовлення надгробків. Каже кума моя Вікторця, що там та-а-кі гроші крутяться! Але ж – мафія! Не проб’єшся!.. Скрізь, де гроші, там – мафія. Навіть на цвинтарі! Здавалося б, на останній межі! Щодня ж бачать, не повилазило ж, що іще жоден, її переступивши, нічого не взяв із собою, крім хіба що капелюха і тапочок, якщо завбачлива жінка покладе їх у трунву, а гребуть. І нагрібають! У яких лиш та цвинтарна мафія мерседесах їздить! Катафалки! Певно, призвичаюється, аби не так було гірко в однім костюмі на той світ перебиратися. От шкуролупи! А живі пнуться... Самі зі шкури лізуть, та котять один поперед одного на небіжчиків дорогих ще дорожчі каменюки, чи то пак пам’ятники мармурові... А про мене, то коли б моя воля, воліла би над собою – лиш хрест смерековий, або, як Федькович, живу смереку... Але ж люди не дадуть! От і гризися пам’ятниками ще за життя!...

Коли б хто ненароком прочитав мої думки, то подумав би, що я або цинічна така і запропаща, або дах у мене поїхав. Та, на щастя, ні те, ані друге. А зовсім третє, а точніше: це я так себе гумором лікую, аби не вдуріти від своєї химерної і підступної долі. І від життя – цього продажного базару, на якому гріш ціна кожному з нас, бо насправді цей ярмарок, зовні яскравий-метушливий – не що інше, як вселенський цвинтар всіх наших надій і сподівань...

І це вже кажу вам я – проста базарна перекупка, на власній шкурі пересвідчившись.

То може й справді, як каже моя кума-пофіґістка Вікторця, треба ловити момент і – жити?.. Просто жити і тішитись тим, як йойлик китичкою...

І ще одне, найсмішніше, забула. Приходив до мене свататися отой турок, що на оптовім шкірою торгує. Доки чекав відповіді, я малювала його портрет. А змалювавши, подарувала і з хати випровадила. Господи, мені до повного щастя лиш турків бракувало!

Матерзбург – Чернівці - Київ

2002 –2003 рр.

Категория: 51 | Просмотров: 761 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

Покоївка

Кримінальний роман

Віорелія Віорелівна пробудилась від головного болю і відчуття, що вона проспала. Глянула у вікно – день білий! За вікном – шамріння, брязкіт відер, жіночі притишені голоси. Встала, підійшла до вікна: так і є – Міля підмітає подвір’я та квіти поливає, щоб свіжіше було. І при тому ледве ноги волочить. Ні, Міля таки права – вона геть постарілась і недаремно проситься на пенсію. Треба шукати їй заміну… От вже й гомонить сама із собою… Але ж бо…

Придивившись, Віорелія Віорелівна вздріла на лавочці під розлогим кущем ясмину довгі засмаглі жіночі ніжки у білих модельних босоніжках. А це ще що за новина? Щось на Мілю не схоже. За довгі роки вірної служби Міля не посміла привести у їхній двір навіть улюблену племінницю, дочку старшої сестри, в якій бездітна Міля душі не чула.

І раптом – ця дівуля!.. Віорелія Віорелівна починала нервувати. Позаду була безсонна ніч, тривожне кількагодинне забуття з кошмарами на світанку, і важка, як баняк, голова, і… все її життя – з тієї неділі, коли її через тиждень після випускного вечора батьки віддавали заміж за молодого голову їхнього колгоспу, але вже підтоптаного парубка Тодора Чепрагу. Наречена не перечила. Перше несподіване кохання ще не встигло скаламутити її дитинну душу, підпалити гріховним вогнем її цнотливе серце. А тому Віоріка навіть щаслива була, що виходить заміж на заздрість всім сільським дівкам за такого поважного чоловіка, якого навіть її тато називав домнулом1. Так вона й прожила все життя за домнулом Тодором Чепрагою з тихим вдоволенням, що їй найбільше з усіх сільських дівчат повезло. Авжеж, коли порівняти її життя головихи з їхнім, проминулим на нормах та свинофермах, в нестатках і сварках із п’яними чоловіками – тими смердючими їздовими чи замурзаними трактористами, то хоч-не-хоч щасливою будеш. І Віоріка була щасливою – покірною, терплячою жінкою, що й досі боїться підняти на свого домнула сердитий чи сумний погляд, не те що голос... Та останнім часом той голос рвався із неї то нежданим плачем, то істеричним сміхом, то глухим наріканням... Але один лиш вигляд Тодора Йоновича, неприступний, зверхньо-поблажливий, загонив той збурений в її душі голос назад колом у горло...

Одно слово, причин для роздратування було предосить. Отож Віорелія Віорелівна, навіть не причесавшись, в одному пеньюарі вийшла на балкон і строго спитала згори стару наймичку:

– Мілю, що сталося? Що за галас із самого ранку?!

Міля підняла тісно запнуту хусткою сухеньку, як маківка, голівку і

винувато проквилила:

– Та же я вам, домно 2, заміну привела… Як і обіцяла…

– Мені? Заміну? – не зрозуміла Віорелія Віорелівна.

– Та же як обіцяла, – квилила своє Міля.

Тим часом з-під куща винирнула гінка, чорнява і досить-таки стильна дівчина. Вона стояла на тлі розквітлого ясмину, розставивши тонкі довгі ноги, ледь прикриті куценькою спідничкою, з таким виглядом, ніби її фотографували на останню сторінку якоїсь бульварної газетки.

"А що, нічогенька могла би бути мені заміна. Тодоріці сподобалася б...” – з гіркою іронією подумала Віорелія Віорелівна, збагнувши нарешті, що то Міля привела заміну собі, тобто нову прислугу. Вже з місяць, як Міля, що віднаймитувала в них із Тодорікою понад тридцять років, квилить відпустити її, як вона каже, "на пенсію”, бо вона вже й сили не має та й нібито мусить доглядати старшу сестру, яка вже ніц нічого не годна, навіть з ліжка встати, а замість себе обіцяє привести свою непоту3, дівчину вельми чемну і спритну. От і привела, як обіцяла. Але що та спритна племінниця годна, окрім того, що ноги розставляти, як... не при людях будь сказано...

Роздратування в душі Віоріки наростало. Уздрівши, як враз порожевіло лице ґаздині, Міля злякано заквилила, плутаючи румунські та українські слова:

– Драго домно, не майте гніву... це моя непота, моя племінниця Жоржетта... Вона буде вам як я... От побачите...

Помітивши краєм ока, що на квиління Мілі, невидимої за високим парканом, повертають голови поодинокі ранні перехожі і з цікавістю починають розглядати на балконі другого поверху її, непричесану, в одній нічній сорочці, Віорелія Віорелівна сердито обірвала бесіду:

– Мілю, ґата!4 Абись була за хвилю перед мене! – І щезла за важкими портьєрами спальні.

Доки стара наймичка дерлася на другий поверх, Віорелія Віорелівна встигла не лиш переодягнутись, а й причепуритись. Не хотілося перед молодою нахабною дівкою постати старою, пом’ятою нечепурою. Чого доброго, ще понесе в зубах по цілому району яка нечипойда та колишня головиха... Інша справа – Міля. До Мілі вона звикла. Авжеж. За тридцять років Міля була чи не єдиною порадницею і розрадницею в її заможному, але бідному на добрих людей житті. Даремно мама тривожилась, аби Міля (тоді жвава, весела молодичка, якій би, як казала мама, ланковою, передовою дояркою бути, а вона – в наймички) та не влізла між молоде подружжя. Мамині страхи лиш дратували недосвідчену в житті та безпорадну в господарці Віорічку, для якої перші роки подружнього життя виявились справжньою каторгою. Одне за одним пішли діти, Лєнуца й Даник, ще й вчилась заочно. Треба було і няньки, і наймички, і мами рідної. А Міля скрізь управлялася. А те що Тодоріка до неї прихильний був, то що тут поганого? Не мав же кидатися звіром на заповзятливу прислугу!.. Так Міля і зостарілась біля них, непомітно перетворившись із вродливої, моторної, наче ртуть, молодички у затуркану бабу, з виразом вічної провини на пісному старіючому личку. І цей винуватий вигляд служниці останнім часом вельми подразнював і без того слабкі нерви Віорелії Віорелівни, викликаючи в неї самої... почуття вини не тільки перед Мілею, а й цілим білим світом.

Тож часом тепер, задумуючись над власним життям, Віорелія Віорелівна починала запізно дивуватися з Мілиної жертовності. І все частіше згадувати давні підозри матері. Але, Господи, що вже згадувати?! Коли й було що, то давно загуло... І Тодоріці давно вже не до них з нещасною Емілією. Він на старість тільки в смак входить...Тепер багатому чоловікові – воля: хоч гарем заводь, ніхто не осудить, не затаврує ганьбою, не звільнить з роботи по партійній лінії... Ні стиду перед людьми, ні страху перед Богом...

Так думала Віорелія Віорелівна, виходячи у просторий хол на другому поверсі, заставлений дорогими італійськими меблями, велетенськими фікусами та розквітлими олеандрами. Наймички вже чекали, знічено тупцюючи під вазонами, як загублені серед лісу Бабуся з Червоною Шапочкою. Міля – з винувато-скорботною міною, втупившись у підлогу, а та, друга... ніби з якимось прихованим викликом, хоч вже ноги, тонкі та довгі, тримала прикупі і личко робила привітно-прохальним... Чи, може, то їй тільки здавалося?..

Віорелія Віорелівна сіла в м’яке золотисте крісло і наймичок запросила, з неприхованою цікавістю спостерігаючи за тим, як вони всідаються: Міля, як завше, скраєчку, мов сторожка пташка – зробиш необачний рух, спурхне і вилетить крізь вікно... Що б там у них із Тодорікою замолоду було чи не було, але, до честі Мілі, вона ніколи не нахабніла, ніколи бодай жестом чи поглядом не виказала себе. Або справді між ними нічого не було, або Міля велика артистка... А що трималася все життя їхнього дому, то теж нічого дивного в тім нема – хіба на нормах чи на фермі їй легше було б? А так прожила, як в Бога за пазухою, у теплі та добрі... хоч, як на Віоріку, за дверима – у щастя-долі... Але сама винна, бо сама собі обрала такий шлях, а могла ж, могла і заміж вийти, і сім’ю мати, ніхто ж її не тримав на прив’язі, ніхто не силував...

Зате племінниця, по всьому видно, не повторить помилки своєї матуші5. Ця своє візьме. З горла видере! Он як сідає на диван, мов кінозірка яка, і зразу ж – нога на ногу, спідниця підсунулась під саме "далі вже нікуди”, волосся пишне розтрусила по плечах, ніби перед нею не Віоріка, а журі конкурсу краси!

Віорелія Віорелівна прискіпливо вивчала нову прислугу.

"З цієї пройди така покоївка, як з мене космонавт”, – врешті зробила невтішний висновок, але вголос відмовляти не поспішала. Шкода було Мілі, та й хотілося трохи розважитись балачкою. Тому й почала приязно:

– Кажеш, Мілю, прислугу привела? А що ж вміє робити твоя непота?

Але замість Мілі, що злякано стрепенулася від цих слів, ніби за вікном гримнули єрихонські труби (Господи, що з нею зробило життя?!), відповіла Жоржетта:

– Все вмію. Я два роки працювала покоївкою в Італії, у багатих міланських юристів. Маю добрий відгук. Хочете прочитати?

– Я італійської не знаю, – чемно відмахнулась Віорелія Віорелівна.

– Звичайно, ви ж у нас французьку викладали…

– У вас?! Це… де?

– А в Буківці, де чоловік ваш головою колгоспу робив. А ви вчителювали. Французьку викладали, – нагадала Жоржетта.

– Але… щось я тебе не пригадую… Та й імені такого – Жоржетта не пригадую. Здається, серед моїх учнів не було жодної Жоржетти… – засумнівалась Віорелія Віорелівна. І здивувалась, помітивши, що тим зачепила дівчину за живе. Де й привітність ділась! Жоржетта зблідла, а в очах спалахнув і згас холодний злий пломінь. Ну й ну, з таким характером тільки в покоївки! Не в матушу непота, не в матушу... – думала Віорелія Віорелівна, поглядаючи то на Жоржетту, то на Мілю, що завмерла на краєчку крісла ледь притомна з переляку.

– Мілю, то правда? А чого ж ти ніколи не казала, що я твою дорогу племінничку вчила? – спитала.

Міля сахнулося, спаленіла, затрусила сухенькою голівкою, ховаючи від хазяйки очі:

– Та я... та нащо?..

– Таке вже скажете, пані! Авжеж, що не пригадуєте! Бо де вам було пам’ятати якесь невмите дівчисько! – кинулась на виручку розгубленій Мілі Жоржетта. – Я ж такою, як зараз, пардон, не була. А була… зачуханою, затюканою нещасною сиротою, сільською бомжичкою… Авжеж, невмитою бомжичкою, бо моїй мамі, бачите, було все ніколи, бо вона день і ніч гарувала, щоб...

– Жето! – зойкнула благально Міля. – Ну трєбує, Жето! Не треба, прошу тебе!

Але Жоржетта, ніби не чуючи, з викликом провадила своєї:

– Тож як ви могли мене запам’ятати?! Зате ви були… як кінозірка! Така красива золотоволоса принцеса! Я, до речі, була у вас закохана, і навіть придумала вам ім’я казкове: Віо-Віо-Віорелі… Не сердьтесь, але я вас так... з любов’ю називала, доки... доки не...

– Ж-ж-жето! – застережливо прошипіла Міля, однак Віорелія Віорелівна, заскочена несподіваним освідченням, не звернула на те уваги.

– Ну це… та ви що… Віо-Віо-Віорелі... таке придумати… А я й не знала… – знічено заусміхалася, і осіклась, знову помітивши в чорних очах Жоржетти холодний сталевий зблиск ненависті. Але це тривало якусь долю секунди. А може, їй здалось? Бо за мить Жоржетта знову дивилася на неї з дитячим щирим захватом, хоч і притрушеним гірчинками образи.

– Ну, добре... Але чому ти повернулась? Ну, з тої Італії? Кажуть, там непогано заробляють, – запитала обережно, з осторогою..

– Так хоче мій наречений. Він із віруючої родини і вважає, що дівчина не повинна їхати на заробітки в чужу країну. Навіть коли вона чесна і їй непогано платять. Але нам потрібні гроші. На весілля, на квартиру, самі розумієте… А ви, каже матуша Міля, добре платите.

Матуша Міля мовчала та лиш очима блимала, як злякана пташка. Віорелія задумалась: хоч причини, які привели Жоржетту до неї, були досить-таки правдиві, але щось її насторожувало… І тут Міля, ніби відчувши цю настороженість, кинулась нагло ґаздині в ноги, ридаючи:

– Відпустіть мене, драга домно, мус сестрі помагати, мус дивитися за нев, бо-м не видить ніц і не чує, ще впаде – руки-ноги поламає…

– Та ти що, Мілю? Та як не соромно? Та звичайно ж відпущу! Хоч мені й тяжко розлучатись із тобою, бо вже звикла, як до рідної, – заметушилась Віорелія Віорелівна, – та доста ридати! Ліпше покажи Жоржетті дім та що робити далі розкажи.

Піднімаючи з колін Мілю, Віорелія глянула на Жоржетту і знову (чи здалося?) побачила в її погляді лиховісний сталевий зблиск. "Бог з нею, – подумала. – Така вже прикра, певно, ця дитина виродилась... Як вогонь – то гріє, то палить... Та най ся лишає. Вигнати ніколи не пізно.”

Втішена прислуга покотилася сходами на кухню, а Віорелія Віорелівна, спустившись слідом, пішла в сад. Останнім часом її улюбленим заняттям стало спостерігати, як він зеленіє, цвіте, зав’язує плід, дозріває і осипається золотим і червоним листячком. Сад щойно відцвів. Поміж лискучим свіжим листом ховалися дрібненькі зелененькі бубочки майбутніх плодів, ще не скошена густа трава золотіла розквітлими кульбабками, курячою сліпотою, синіла фіалками. Вздовж стежин буйно цвіли півонії. У густому малиннику цвірінькала невидима пташва, сповнюючи душу Віорелії Віорелівни блаженством.

"Я б хотіла, щоб мене в цім раю й поховали, коли умру, – несподівано для себе подумала з дивною для такої теми легкістю, уявляючи під густим малинником, в тіні крислатої яблуні свою, зарослу хрещатим барвінком, могилку. Сльози солодкого розчулення набігли на очі. Готова була розридатися, коли почула голос Мілі, що кликав її, певно, на обід.

Чорба5 з півня, золотава піцца, спечена, як похвалилась Міля, Жоржеттою за справжнім італійським рецептом, і та вправність, з якою нова служниця накривала на стіл, розвіяли вранішні сумніви Віорелії Віорелівни, мов легкий туманець. Конозиста шпарка покоївка починала подобатись газдині.

Після довгого обіду і ще довшого прощання Міля нарешті пішла, обіцявши навідуватись. Жоржетта зосталась, оселившись в колишній Мілиній кімнатці на першому поверсі біля кухні. Було домовлено, що вона приходитиме двічі на тиждень, та, при потребі, може й заночовувати. Але, щоб сама. Бо господиня не любить пустоти6.

***

Стомлена минулою безсонною ніччю, денною колотнечею з прислугою, Віорелія заснула десь опівночі, так і не дочекавшись Тодора. Та особливо вона тим не переймалася, бо звикла до його частих відряджень, особливо останнім часом, коли чоловік їздив по закордонах за технологічними лініями для ковбасних цехів, консервного заводу, а тепер ще й для броварні, яку збирався будувати десь під Чернівцями.

Гризло її інше, те, що вона забула порадитися з Тодором, чи, бува, не поїхати їй до дочки в Букурешт та не забрати на літо до себе внуків. Адже ж він добре знає, як парко в тому Букурешті влітку… Як у лазні. А тут – дім величезний, розкішний сад, город до річки…

З цими думками й заснула, з цими й прокинулась, зачувши у будинку якусь метушню, жіночий приглушений сердитий голос, грюкіт дверима, а по хвилі – шум від’їжджаючого авто. Доки шукала в потемках вимикач, все стихло, ніби й не було нічого або ж їй причулося. Вийшла на балкон – у дворі теж нікого, брама зачинена, тільки в кінці вулиці – даленіюче світло автомобільних фар.

Але тривога не минала. Віорелія сторожко спустилася східцями на перший поверх: ніде нікого. У залитій голубуватим місячним сяйвом вітальні – видно, хоч голки збирай. На подвір’ї теж місячно й тихо. Але не завадило б перевірити, чи скрізь замкнено. Поторгала парадні двері: дякувати Богу, замкнені, значить, їй той шум у домі справді наснився. Але все-таки про всяк випадок пішла до чорного виходу. І раптом!.. Від одвірка відділилася чорна тінь і... кинулась до неї! Віорелія з несподіванки звереснула і обімліла.

– Ради Бога, не бійтеся, – сказала мара. – Це я, Жоржетта! Я викидала на вулицю кота.

– Якого ще кота? – зчудувалася налякана хазяйка.

– Приблудного! Приблудного капосного кота! Хіба ви не чули, який гармидер він зняв на кухні?! – Несподівано зло відрубала Жоржетта. При голубуватому сяйві місяця в темній вітальні вона скидалась на молоду відьму: волосся дибом круг голови, лице бліде, аж синє, очі поблискують лихим вогнем.

– Де ж він міг взятися? – белькотіла Віорелія: – Дивно, що я його не примітила...

– Забіг удень на кухню. От де взявся! І я – викидала його!

– А машина? Мені здалось, що приїхав Тодор…

– Звісно, що здалося, – вже спокійніше сказала покоївка. – Не було ніякої машини. І Тодора теж.

– Це мій чоловік, – образилась Віорелія Віорелівна, приходячи поволі до тями. – Тодор Йонович. Ти мусиш знати....

–Авжеж, я його знаю. – огризнулась Жоржетта. - Ще б мені не знати колишнього голову нашого колгоспу! А тепер Тодор Йонович ще більший пурис 7... Крутий, та ще й депутат... Я сама за нього голосувала... – І, ніби вибачаючись перед господинею, додала: – Але він сьогодні не приїжджав, будьте певні і не переживайте. Ідіть спати. Коли що, я вас покличу... І не гнівайтесь, що розбудила... з тим котом.

І Жоржетта, мов тінь, нечутно поснувала до своєї комірчини. У дверях оглянулась на Віорелію, що стояла ні в сих ні в тих посеред вітальні, спитала:

– Може, вас провести нагору? Ні? Тоді добраніч.

Коли за служницею зачинились двері, Віорелія, ще тіпаючись від перепуду, подумки обурилась: "Ти подивись на неї! Лиш поріг переступила, а веде себе так, ніби не я, а вона тут ґаздиня! Ні, це щось... не те! Треба вигонити! Негайно треба вигонити! Якесь чудо – не дівка! Груба! Невихована! Ще й поночі за котами гасає, спати не дає... Вигонити, негайно вигонити! Дарма що племінниця Мілина... Завтра ж! Аби й духу її не було!

З цим рішенцем і почвалала потемки у спальню. Коли піднімалась по сходах, здалося, ніби хтось проводжає її холодним ворожим поглядом. Тремтячою рукою намацала на стіні вимикач – під стелею вітальні спалахнуло масивне кришталеве панікадило люстри, золотисте тепле світло залило будинок. Оглянулась – порожньо. На душі стало затишніше, однак сон не приходив і жінка до світанку просиділа біля вікна, милуючись природним театром тіней, придуманим вітром, місяцем і деревами, та розмірковуючи над тим, що сталося. Тепер вона була майже впевнена, що в будинок хтось заходив, хтось тут був і вони з Жоржеттою сварилися. Може, то був її наречений? Чого ж тоді вона не призналася? А може, він і досі десь тут... Може, в її кімнаті? І це зле. Бо хто його знає, що то за наречений. Тепер на хорошу молоду людину сутужно. Одні бандити й наркомани...

За тими думками Віорелії Віорелівні світ став скоро немилий і охопив такий страх, що вона забарикадувалась у своїй спальні, наслухаючи кожен шерех у сонному домі.

Проте, як вона не наслухала, до ранку у будинку ані шелеснуло. А вранці, ще й сонце не зійшло, побачила, як Жоржетта, свіжа і ділова, мов нічого не сталося, вийшла на подвір’я і взялася поливати квіти зі шланга, як її навчила вчора матуша Міля.

Помітивши у вікні спальні Віорелію, служниця усміхнулась і спитала:

- Сніданок уже готувати чи пізніше?

Ховатися за шторами було смішно, тож Віорелія вийшла на балкон і замість того, щоб відправити наймичку назавжди, сказала, що не треба сніданку, що Жоржетта може бути вільна хоч до суботи. Але в суботу мусить прийти, бо треба буде дещо попрати, чого вже давненько не робила через слабкість Міля. Жоржетта ніби знехотя вимкнула двигун, що качав воду з колодязя, скрутила шланг, сховала його за кущем ясмину, стримано попрощалась і пішла до хвіртки, виклично вихляючи дрібненьким задком, настромленим на дві очеретини ніг.

Віорелія Віорелівна, відпустивши прислугу, полегшено зітхнула і вирішила задзвонити чоловікові в офіс: все не давав їй спокою нічний переполох, а надто шум від’їжджаючого авто. Вона ж його ясно чула. Їй могло причутися, приснитися казна-що, тільки не це! За тридцять років подружнього життя Віорелія звикла до нічних повернень чоловіка і звук кожної з його автомашин впізнавала за кілометр. А вона, та мала пройда, про якогось кота бреше! А може, й не бреше... Бо чого б це Тодорові було щезати так спішно, лиш-но на подвір’я заїхавши?.. Ні, треба до обори пса. Великого, злого, вівчарку або бультер’єра, чи як їх там... Або поставити дім на сигналізацію. Ще чого доброго... не дай Боже, і дім обкрадуть, і її заріжуть. Але Тодорові байдуже. Йому все байдуже: і хата, і вона, і діти, й онуки. Він знає лиш роботу, лиш свій проклятий бізнес... Подумати тільки, на такий здоровенний дім – усього один телефонний апарат!.. А скільки вона його просила за мобільний! У нього ж кожна сявка тими мобілками обвішана... А для неї нема. Тодорові вона байдуже, хоч би й сьогодні здохла.

Образа на чоловіка розтривожила невиспану жінку. Вона стрімко, мов юна, збігла вниз, зайшла в чоловіків кабінет – найбільшу кімнату на першому поверсі, вікнами у старий тінистий сад – узялася за слухавку і…

Щось її вразило, але що? Ліжко акуратно застелене, але… не так, як це робила вона. Подушки склала, добре пам’ятає, ромбиком. А зараз – одна на одній, як... брикети. Нічничок відсунений на самий краєчок тумбочки, на килимі щось поблискує. Нахилилася – жіноча дешева шпилька. Такими прикрашають волосся молоденькі дівчатка... Де вона могла тут узятися? І чия вона? У кучерявому розпущеному волоссі Жоржетти вона такої нібито не примітила… Що за чортівня?!

Після довгих вагань набрала номер телефону. Секретарка, стара вусата Стефа, приязно повідомила пані директорову, що пана директора ще немає, він, як пані знає, у відрядженні і повернеться, ймовірно, завтра вранці. Тож пані не варто переживати. Вони вже виїхали і вдосвіта будуть на митниці.

Хотіла запитати, звідки вони виїхали, з якої країни, але не посміла, радше, не хотіла, аби Стефа знала, що вона, законна дружина, зовсім не посвячена в Тодорові справи. З досадою поклала слухавку і підняла шпильку – дешеву імітацію срібла з діамантом. Не відаючи, що з нею робити, поклала в кишеню халата.

Ходила по кухні, намагалась щось робити, щось витирати-мити, але робота не бралася рук, а з голови не йшла думка: "Де вона взялася, ця дівоча цяцька? І хто спав чи сидів на ліжку, коли Тодор ще за кордоном? Невже по його ліжку товклася Жоржетта зі своїм віруючим нареченим?!”

Від згадки про нареченого трохи попустило, хоч як вони сміли влаштовувати в її домі, на чужій постелі оргії?! Що за молодь нині така безсоромна? А ще – віруючі!.. Тим паче, вона ж дівчину попереджала – не приводити в дім!.. Треба буде поговорити з Мілею... Ні, не говорити, а вигнати її непоту в три шиї – от що треба робити!

Аби заспокоїтись, Віорелія Віорелівна вирішила пройтися містом. Майже до вечора ходила по магазинах, розмовляла подовгу зі стрічними знайомими, врешті, пам’ятаючи про приїзд чоловіка, купила на базарі помідори, зелень та свинину для улюбленої Тодорової печені в горщечках.

Увечері довго вешталась по садибі, поливала квіти, найрозпукліші пишні півонії зрізала і складала в букети та квітчала ними дім. Найрозкішніший оберемок поставила в здоровенну кришталеву вазу на письмовім столі в Тодоровім кабінеті. Довго, з насолодою аранжувала букета: поправляла квіти, розправляла листя, вдихаючи прісний трав’янистий запах пишних півоній. Потому сиділа до опівночі на балконі своєї спальні, як у ложі театру тіней, і дивилася дивну виставу, яку розігрували перед нею темні дерева, легкий вітерець і блакитний місяць уповні.

***

А вночі їй знову приснився шум, приглушені сердиті голоси – чоловічий і жіночий, грюкіт і гул від’їжджаючого авто. Все повторилось, як минулої ночі, крім одного – Віорелія Віорелівна вже не бігла вниз, не перевіряла, чи там хтось є. Проте все одно не на жарт стривожилась, бо коли серйозно задуматись над тим, що з нею відбувалося, то виходило одне з двох: або в її хаті щоночі твориться щось непевне, загрозливе для них із Тодорікою, або ж вона захворіла нервово і в неї почались галюцинації. Обидва варіанти були невтішні.

Із цими тривогами і спустилась Віорелія Віорелівна на кухню, де вже, на превеликий її подив, поралась Жоржетта. На кухоннім столі у мисках стояли помиті овочі, зелень, почищена картопля.

– Ти що, дитино, ще звечора тут? – спитала вражена Віорелія Віорелівна, але помітивши як Жоржетта знервовано смикнулась, перевела мову на справи кулінарні і на гурманські смаки Тодора Йоновича, який любить печеню в горщечках, але запечену в селянській печі, на вугіллі, а не в мікрохвилівці. Торік спеціально привозив пічника із села, щоб той справжню селянську піч зі шпарґатом8 виклав на літній кухні. А от дров для печі Тодор Йонович не встиг заготовити, то буде печеня з газової духовки, що, на її думку, одне і те ж.

На цьому тема розмови вичерпалась. Мовчазність Жоржетти ще більше насторожила хазяйку. Якусь мить вона з острахом спостерігала, з якою вправністю, чи, радше, як їй здавалося, з хижістю, служниця орудує ножем, шинкуючи зелень та овочі.

"Ні, я таки, видно, з глузду з’їжджаю від самотності... – думала. – Але, як би там не було, лиш приїде Тодоріка, відпущу цю дику, незбагненну дівку, а сама поїду по внуків... Міля ж хай вибачає: треба було виховувати племінницю...”

За якусь годину стукіт ножів, брязкіт посуду на кухні стих. Запахло прянощами і смажениною, а жінки мовчки заходилися накривати на веранді стіл, позиркуючи у вікна на шум проїжджаючих вулицею авто.

Нарешті дюралюмінієва брама розсунулась і на подвір’я вповз джип із довгожданим Тодором Йоновичем за кермом. Жінки вискочили навстріч одночасно, що неприємно вразило Віорелію Віорелівну, переконану, що прислузі не конче зустрічати господаря поперед його дружини. Запобігливість Жоржетти здивувала, певно, і Тодора Йоновича, бо, вийшовши з машини, він став, як стій, і так стояв, вирячившись та багровіючи, довгенько. Стривожена реакцією чоловіка, Віорелія Віорелівна заспішила виправити ситуацію:

– Це Жоржетта. Замість Мілі... Мілина родичка... Міля пішла від нас, каже, що не годна вже, і от... племінницю привела...

Почувши це, Тодор Йонович щось буркнув і, навіть не привітавшись, ринувся в дім та зачинився у своєму кабінеті.

Присоромлена непривітністю чоловіка, всією цією, м’яко кажучи, дивною зустріччю, Віорелія Віорелівна, по-своєму розцінивши поведінку Тодора, сердито напустилась на прислугу:

– Жоржетто, прошу тебе, знай своє місце і не лізь поперед батька... – І вмовкла, вражена сталевим зблиском ненависті в гарячих циганських очах дівчини. Але вже за мить Жоржетта вибачливо усміхнулась і побігла на кухню. Віоріці, що й досі стояла приголомшена посеред подвір’я, здалося, ніби з глибини дому донісся якийсь шум, приглушені сердиті голоси, грюкіт дверима, але, доки вона ввійшла, все стихло. Лиш на кухні завзято перетирала рушником тарілки та чашки Жоржетта.

"Видно, в мене щось таки з нервами, – зовсім розгубилась Віорелія Віорелівна. – Знову все, як уночі: ті ж голоси, а чоловічий таки схожий на... але ж його не було! Стефа не брехала б...”

Тодор Йонович вийшов до столу у свіжій сорочці, звично стриманий і поблажливо-зверхній, мов нічого й не сталося. Хоч, власне, нічого й не сталося. Як кожен розбещений владою і грошима чоловік, Тодор Йонович мав право на власні слабкості і не завжди церемонився з людьми, які йому чимось не подобалися або не догодили. Очевидно, чимось не сподобалась йому і Жоржетта, думала Віорелія Віорелівна, милуючись, із яким смаком чоловік поїдав свою улюблену печеню з горщечка. Навіть хвалив. Вона хотіла під хороший настрій попросити в нього дозволу поїхати за онуками в Букурешт, він-бо знає, як в тому Букурешті парко, аж варко влітку, як у лазні. А тримати їх на курортах Констанци чи на дачі в Сінаї9 – ні грошей, ні часу в дітей не стачить. А тут – величезний дім, сад розкішний, город до річки... Але не наважувалась, потерпаючи, щоб її балачка знову не зіпсувала чоловікові настрій. Про покоївку теж не згадували, та й вона, налякана, не показувалась.

Запиваючи обід крижаною мінералкою, Тодор спитав, ніби між іншим:

– Ти, здається мені, збиралась до дітей? От завтра-післязавтра й поїдеш. А цю... Мілину родичку, відпусти... Тобі потрібна прислуга твого віку і така, щоб не страшно було на неї дім залишити, а не якась... ні до чого не здала дівка. Ти мене зрозуміла?

– Тодоріко, вона мені теж не подобається. Така груба, нахабна, але ж... Міля... Мені здається, до неї хтось в ночі приходить... І вчора, й позавчора... Мені страшно...

Тодор Йонович уважно подивився на дружину:

– Ти впевнена?

– Авжеж, я чула голоси, – твердо сказала Віорелія Віорелівна, боячись, аби чоловік не запідозрив у неї нервового зриву. – Це міг бути, звичайно, її наречений... А потім...

Вона хотіла розказати Тодоріці заразом і про жіночу шпильку для волосся, знайдену в його кабінеті, але він, полегшено зітхнувши, перебив сердито:

– Тим більше вижени! І то вже, коли не хочеш, щоб вона накоїла якогось лиха!

Одразу ж по обіді Тодор Йонович від’їхав, пояснивши, що привіз із Німеччини суперсучасні технологічні лінії для броварні, а під вечір мають надійти рефрижератори зі свининою для ковбасного цеху, тож мусить всім цим розпорядитися, бо ж без нього ніхто й пальцем не кивне.

Прибравши зі столу, Віорелія Віорелівна пішла на кухню. У дверях зіткнулась із Жоржеттою. З виразу обличчя тої зрозуміла, що покоївка все чула. От і добре. Не треба буде пояснювати чи виправдовуватися. Слово чоловіка для неї закон. І це всі знають. Отож з легким серцем сказала наїжаченій прислузі:

– Мені прикро, Жето, але ти сама чула, що сказав Тодор Йонович. Тож можеш бути вільна. Хоч постривай, я тобі заплачу...

– Пані, – неждано для Віоріки в голосі Жоржетти забриніли сльози, – ради Бога, не проганяйте мене! Я нічого поганого не зробила! І не зроблю. Не слухайте його... ну, чоловіка свого. Дозвольте мені залишитись хоч на трохи... Мені так потрібні гроші... А роботи не знайти, ви ж знаєте... Люба пані, прошу вас... І не бійтесь чоловіка: я не буду йому на очі попадатись... А сьогодні... він на ніч все одно не приїде...

– А ти звідки знаєш? – зневажливо підняла брови Віорелія Віорелівна.

– Знаю, я все знаю. Всі знають... Не я, а він вам добра не хоче. Він нікому добра не хоче... І ви в цьому переконаєтесь, тільки, ради Бога, дозвольте мені зостатись. Ненадовго. На тиждень. Хочете, Міля за мене поручиться? Будь ласка, залиште мене, і ви не пожалкуєте.

– Що ти ліпиш, дівчино?! Що ти мене залякуєш? Тобі сказано йти – іди. Я заплачу тобі за місяць наперед, тільки йди.

– Я не можу, – вперлась Жоржетта. – Не можу піти, бо цієї ночі вас... мають убити.

– Що-о-о? Що ти сказала? – побіліла Віорелія Віорелівна.

– А те, що чуєте. І має це зробити ваш чоловік.

– Але ж допіру ти сказала, що він не прийде на ніч...

– Спати не прийде, а вбивати прийде, – товкла й далі покоївка.

– Ти брешеш! Геть з мого дому!

– Добре! Я піду, а ви... здих... вмирайте, коли не вірите!

І Жоржетта, як фурія, вискочила на подвір’я і хряснула хвірткою.

А перед Віорелією Віорелівною пустелею Сахарою розкинувся безконечний день, зіпсований приїздом чоловіка, а тепер ще й поганим карканням чорноротої покоївки. Вона відгонила навіть спомин про розмову з прислугою, але слова тої про... страшно подумати... про те, що її сьогодні збирається вбити власний чоловік, осиним роєм точили мозок, страх холодним вужем підповзав до серця, обмотувався круг нього і тиснув, тиснув... Дім лякав розмірами і пусткою. Здавалося, в кожнім кутку причаїлося щось лихе і недобре.

Пробувала додзвонитись до дочки, але вдома її не було, а на службі сказали, що вони сім’єю поїхали чи то до моря, чи то в гори на тиждень. Якщо діти поїхали, то куди ж тоді її відправляє Тодор? "Не сьогодні-завтра”... Може, ця Жоржетта і правду каже? Чому ж вона не запитала дівку, звідки та все знає? І що тепер робити і куди дітися? Кого покликати на поміч? Незручно навіть комусь розказати... Всі, хто знає Тодора Йоновича, подумають, що вона збожеволіла... Або з жиру казиться. Зараз така біда всім, а вона... в розкошах купається, як сир у маслі, і шукає собі на... одне місце пригод.

І тут Віоріка згадала про Мілю! Добру, вірну Мілю! Єдину її порадницю і розрадницю... От до кого вона піде за радою! А заодно і про Жоржетту їй розкаже, та посовітуються, як їм з нею бути. Певно, сама Міля не відає, який прикрий, норовистий характер у її непоти! Але де її шукати, ту Мілю? Як на зло, вона не знає адреси Мілиної сестри. Ніколи не цікавилась... Правда, Міля якось сказала, нібито хата їхня на тій околиці, що зветься Острицею, аж десь під Синявським лісом. Та ж не Нью-Йорк та Остриця, там люди одне одного мусять знати. Підкажуть...

***

Попервах Віорелія Віорелівна збиралася піти в центр, на стоянку таксі, і поїхати на ту Острицю машиною. Але... Боже, ще ж тільки десята година ранку! До вечора як до Букурешта... Якось же ж цей довжелезний день треба скоротати! От якраз півдня вона піхотою до Остриці добиратиметься, а півдня – назад... А там, вночі, як вже Бог дасть...

З цими думками й вирушила. Райцентр в таку пору був майже безлюдний, окрім базару, та й то було там більше продавців, ніж покупців. Все населення розійшлось по роботах та по городах. Одній нардеповій жінці, мільйонерші Чепражисі, скажуть, нічим зайнятися, от і гуляє з самісінького раночку. Якби ж то вони знали!.. Але... чуже життя – темний ліс! Як і душа! Якби хтось зараз заглянув у душу цій пишній та гордій багачці, то вжахнувся б і ніколи в житті нікому більше не завидував би... Надто заможним і з виду безпечним.

Проходячи повз управу міліції, Віорелія Віорелівна аж зупинилась. Може, зайти? Все розказати начальнику? Він чоловік тямущий, Тодора добре знає, чарку з ним не раз пив у них дома... Але це ж буде схоже на те, нібито вона доносить на власного чоловіка, послухавшись зовсім невідомої, чужої людини! Та бодай би статечної, а це – якоїсь приблудної дівки! Якщо ж це брехня (а воно на те й виглядає), то як вона потім дивитиметься в очі Тодорові? Дітям? Людям?! Господи, можна вдуріти!

І Віорелія Віорелівна прискорила крок. Гарна погожа літня днина, піший хід і враження від акуратних садибок робили свою добру справу: поволі тривоги розвіялися, а страхи почали здаватися смішними і безглуздими, але позаяк вона вже намірилась знайти Мілю, то мусить це зробити.

Те, що звалося райцентром, себто заасфальтовані вулиці і акуратні садибки, закінчилось, і почалося питоме, глухе не то передмістя, не то село, розкидане по горбистих берегах річки. Віорелія озиралася, аби когось запитати, де та Міля живе, але подвір’я мов вимерли. Тільки далеко по городах кругліли жіночі зади. Нарешті з одного обійстя почувся скрип корби і вона побачила за деревами коло криниці старшу жінку, що набирала воду.

Почувши про Мілю, жінка якусь мить придивлялась до Віорелії, а далі спитала:

– А домна, бува, не та головиха, в якої Міля наймичкою служила?

Оте "наймичка” неприємно кольнуло Віорелію, і , ніби захищаючись від чогось небажаного, чого їй не хотілось чути, вона збрехала:

– Та ні... я її знайома. Просто знайома...

– Щось я таких... культурних знайомих не помічала за Мільою, – сухо зауважила жінка. – Але про мене Семене... а живуть вони із сестрою Касандрою у тій хижі, що о-он на тім згірку.

Віорелія, присоромлена власною брехнею, подякувала і заспішила кривою, розбитою дощовими водами вуличкою на пагорб, де темніла хатчина, відчуваючи спиною недобрий погляд жінки коло криниці.

"Чого б то? Хіба ми Мілю силували у себе... наймитувати? Боже борони! Чого ж тоді ця жінка так косо на мене дивиться? Що там з тою Мілею сталося такого, чого я не знаю? Треба було б її саму спитати... От зараз і спитаю. Хай розкаже. А чого ж, людям, видно, вона жалілася... То хай не тримає зла, коли що не так було, бо ж у житті – як на довгій ниві...”

Віорелія майже бігла, підштурхувана в плечі знову ожилими в душі тривогами та страхами. Ось уже й хижа, як та жінка сказала. І справді – хижа: перекособочена, вросла в землю, зяє дірявою дранкою... Таких хат уже давно немає по цілій Україні, не те що на багатій Буковині. О Господи, невже вона, та Міля, не могла сказати їй, в якій хаті живе? Або Тодорові? Йому ж нічого не коштувало їй палац звести! А так... ну, що ж – сама винна... Скромність скромністю, а про себе треба дбати! Аякже, ніхто ж не здогадається, як тобі – зле чи добре, доки сам не скажеш...

Ойо-йой, яке запустіння! Ніби тут взагалі не живуть... Хлівчик поваляний, правда, на його розвалинах кілька курок порпається... Оце і все ґаздівство. Ні пацєти9 тобі, ні кози-дерези. Навіть собаки... Видно, нічим годувати, та й стерегти нічого...

Віорелія сторожко натиснула клямку, перекошені двері заскрипіли і важко посунули, орючи низом земляну долівку. Двері до кімнати були прочинені, Віоріка переступила поріг і побачила... ні, їй привиділись і ці чорні, зацвілі грибком, мокрі стіни, і вбоге ліжко з висохлою мумією серед брудних драних верет10, і облуплена піч, у якій курилось якесь триння, і Міля коло шпарґата з бараболиною в руках...

Вражена побаченим, не знала ні що казати, ні що робити. Якими... недоречними, надуманими здавалися її проблеми поряд із бідою, що жила в цій хаті! Тут вимирають від злиднів, а вона... а її нібито хтось там убити має... рідний нібито чоловік... А Жоржетта - тепер ясно, чого вона до неї прийшла в найми... Звісно, дівчині хотілося швидше вирватись із цих злиднів, цих жахливих, принизливих злиднів... І тепер їй, Віорелії, ситій, розкішній жінці, рука не підніметься вигнати сироту з хати... Що б там не було! Навіть якби їй довелось терпіти все життя вибрики дикої Жоржетти.

Дивлячись на онімілу з переляку Мілю, не ту, ой не ту, котру вона знала замолоду, Віорелія заусміхалась, плутаючись у словах:

– Ой, люба Мілечко, дякую тобі, сонечко, за племінничку... файна дівчина... така розумничка... прийшла подякувати і... ось... – попорпалась у торбинці, витягла жменю гривень, простягнула задерев’янілій Мілі, далі поклала на припічок:

– Це... за Жоржетту... Але я й дівчині заплачу... А ти... ти приходь колись... я баную11 за тобою... Може, сестрицю до лікарні... чи лікаря викликати?..

Але Міля мовчала. Дивилась на неї повними сухих колючих сліз очима і мовчала. Мовчала на ліжку серед дрантя і чорна мумія її сестри.

І Віорелія не витримала цього мовчання, що стояло між ними, колись близькими людьми, крижаною стіною, ба! чорною зимною прірвою! і обморожувало обом душі, і перетворювало найтепліші слова на холодні снігові пластівці, що безголосо танули в глухій тиші хижки.

Зрозумівши, що розмови не вийде, бо її нежданий візит, узагалі, її присутність у цій вбогій хатчині для Мілі не радість, а гірке приниження, бо ми нещасні не тоді, коли ми нещасні, а тоді, коли наше нещастя стоїть, згорбившись, коло чужого щастя, Віорелія заметушилась, намагаючись змізерніти, змарніти, провалитись крізь землю, тільки б скоріше від цих колючих, як сухі остюки, сліз Мілиного приниження.

– Пробач... Я на хвильку... Не забувай мене... Приходь... – І, натикаючись на одвірки, двері, вона вийшла з хати і пішла не оглядаючись, розчавлена чужим горем, присоромлена власним пустопорожнім безтурботним існуванням.

***

З тупою байдужістю і готовністю на все чекала Віорелія Віорелівна ночі. Якщо вона заслужила в Бога таку страшну смерть, най станеться, думала смиренно. Видно, вона в Бога велика грішниця, хоч і не здогадувалась про це. Певно, так воно і є, інакше навіщо було їй сьогодні пертися в таку даль, шукати Мілю? Це Бог, це Він хотів їй показати, яка вона глуха, безсердечна, заплила лоєм черства тварина. Поряд! Зовсім поряд пропадає людина, яка віддала їй, Тодору, їхнім дітям все своє життя, молодістю пожертвувала, красою, щастям жіночим і материнським, а вони?.. Скориставши її, викинули майже під пліт голу й босу! Якби вона мала якусь службу, то хоч пенсію заробила б. А так... мінімальні копійки, за які ні жити, ні вмерти... А вони з Тодором від сала і... гріхів у шкуру не потовпляться...

Та хоч і готова була Віорелія на розплату, але страх брав своє. Уявляла коло серця холодне лезо ножа (чомусь лише в такому кривавому образі бачила грядущу свою смерть) і душа вискакувала з грудей. Як несамовита ходила по хаті, все перевіряла, чи надійні замки, чи зачинені щільно всі двері і вікна. А потім забарикадувала їх порожніми відрами і каструлями – щоб чути було, коли вбивця в хату лізтиме. На ліжку у спальні вимостила під ковдрою горбик з подушок, зверху поклала стару доччину ляльку, накрила ковдрою, залишивши на подушці кучерик лляного, як і в неї, волосся, аби думали, що то вона спить, а сама вирішила коротати ніч у спальні Даника, закладеній старими меблями, які все не могла зібратись викинути або хоча б віддати Мілиній сестрі.

Від згадки про Мілю знову стало прикро і гірко. Боже, там, в тій халупі, тій хижі, стільця нема, стіл на трьох ногах, ліжко не ліжко, а в неї дім завалений добротними, нікому не потрібними меблями! Чого ж їй, добрій, такій милосердній Віоріці, та раніше не піти було та не подивитись, як там бідує та сестриця Мілина?.. Ой Боже, Боже, ой гріхи наші тяжкі!

Коли стемніло, вимостила з подушок кубельце за шафою в кутку, забарикадувала підступи столами, стільцями та трюмо. Дверей не замикала, щоб не викликати підозру вбивці, звісно, якщо ним буде... Тодор, який знає, що Даникова кімната ніколи не зачиняється. А добратись до неї за шафу буде не просто, і, доки вбивця розгрібатиме меблеві завали, вона встигне вискочити у вікно, під яким загодя кинула кілька оберемків торішнього сіна.

"Хоч і готова на смерть, а за життя чіпляєшся,” – думала про себе з гіркою іронією. Трусячись тихенько за шафою, мов миша-полівка в скирті, незчулася, як втома зморила. Пробудилась від... присутності у домі його, вбивці! Він був тут! Зовсім поряд. Тихо ступав по килиму, добре орієнтуючись у темряві. Двері її спальні ледь чутно скрипнули, скрикнула "мама!” прохромлена ножем стара доччина лялька. Швидкі нервові і вже необережні кроки наближались до дверей Даникової кімнати, вона похолола і почала читати "Отче наш”. Убивця шарпнув за клямку, двері тихо прочинилися і Віорелія почула його збуджене голосне дихання... В цю мить внизу хтось загрюкав щосили у браму, завалували сусідські собаки. І кроки, що було завмерли на порозі кімнати, прогупотіли і стихли в напрямку сходів. По їх важкій розмашистості Віорелія зрозуміла, що вони належать... чоловікові... якомусь чоловікові... Грюкіт у ворота повторився. Далі стало тихо, як у вусі. І моторошно, як на цвинтарі.

Вранці Жоржетта знайшла Віорелію Віорелівну за шафою напівживою від страху. Побачивши служницю, Віоріка зовсім ошаліла і хрипіла, тикаючи наперед себе кухонним ножем. Нарешті, зрозумівши, що день білий і небезпека минула, хазяйка з допомогою покоївки вибралась зі схованки.

– Як ви тільки в ту щілину забились? – дивувалась Жоржетта, вхекавшись розбирати барикаду зі стільців, столів, тумбочок і дзеркал: – Недарма кажуть, що страх і слона зажене в мишачу нірку.

Віорелії було не до жартів: вона хотіла переконатись, був то сон чи... Спотикаючись на ватних ногах, побрела у спальню. І те, що побачила: зім’яту, розметену постелю, прохромлену ножем ляльку на підлозі, – повергло її знову в безодню страху. Вона кинулася бігти – геть, геть з цього дому! – і, певно, розбилася б, зірвавшись зі східців, але покоївка вчасно підхопила її, приказуючи:

– Е ні, вбиватись самій не треба, ми ще вбивцю не покарали...

Ні про що не розпитуючи, Жоржетта вивела безумну з відчаю Віорелію Віорелівну на подвір’я, посадила на лавочці під кущем розквітлого ясмину, закутала пледом, хоч на вулиці добряче припікало, і пішла шукати валер’янку.

***

Останнім часом Тодор Йонович рідко бував удома. Після розвалу колгоспу і приватизації землі кликали його очолити селянську спілку, але він відмовився і зайнявся бізнесом: відкрив два ковбасні цехи, завод мінеральних вод, а от уже завіз обладнання для броварні. Ковбасні цехи зразу ж принесли йому чималий прибуток з огляду на дармове м’ясо вирізаної ним у перші дні так званої реорганізації всієї, "до хвоста”, колгоспної худоби, починаючи зі свиней і кінчаючи дійними коровами та тягловими кіньми. Тож селянам, охопленим гарячкою розпаювання землі, зосталися лиш голі стіни колись величезної тваринницької ферми. Збагнувши, що з ними витворив колишній "батько рідний” домнул Чепрага, село рипнулось було позиватися, але на якій основі, коли жодним законом не були передбачені права колишніх членів розваленого колгоспу? Тож покричали-погаласували, а не знайшовши правди в суді, простили і самі вже просили Тодора Йоновича купити за безцінь їхні поросятка та телятка для його ковбасних цехів. І домнул Чепрага, як добрий батько, теж простивши своїм колишнім кріпакам колгоспним дитячі домагання, милостиво скуповував домашню худобу, аби селянам було за що бодай лопату купити, щоби свої наділи розпайовані обробляти. Адже й техніка вся теж з його легкої руки невідомо куди ділась (але за чималі гроші), і тепер на тракторній бригаді лиш вітер гуляв та пси здичавілі блукали серед іржавих куп негодящого брухту.

Завод мінеральних вод Тодор Йонович збудував коло двох природних джерел мінеральної води на галявині Синявського лісу, отих самих слатин12, з яких навіть корови не пили. А варто було розлити солонувату джерелицю в пластикові пляшки та розбовтати вуглекислим газом, як і народ у чергу став за цілющо-лікувальною водою. Майже дармові гроші рікою потекли у кишеню підприємливого Тодора Йоновича, та такою широкою, що скоро він за безцінь купив збанкрутілий і розкрадений консервний завод в обласному центрі, обладнав його дорогими імпортними лініями і став першим в області легалізованим мільйонером, як і годиться, при шикарнім офісі та шестисотім "Мерседесі.”

Віорелія Віорелівна ніколи серйозно не цікавилась чоловіковою роботою ані тоді, коли він головував, ані тепер. І не зовсім через свою жіночу обмеженість чи скромність. Так була привчена Тодором Йоновичем з перших днів сімейного життя: покладатися цілковито на нього, свого чоловіка, і знати своє, жіноче, місце. Помічницями собі брав дипломованих економісток і бухгалтерок, переважно жінок спритних, ризикових і, як казали в селі, "слабких на передок”, яких тримав в узді, як норовистих кобилиць. Про не зовсім чесні махінації чоловіка Віорелія здогадувалась із підслуханих нехотячи балачок селян, із уривків телефонних розмов Тодора. Але до голови не брала: не бачила в тому ані гріха великого, ані переступу проти закону, бо вірила словам свого мудрого тата, що "чесно жити – бідно жити”. То чого мала чіплятися до Тодора? Хіба він придумав цей світ і це життя? Та піп у церкві не святий. Мала перед очима отця Онуфрія, із яким жили в межу. Досі у вухах стоїть хруст свячених крашанок, атож, тих самісіньких, попом освячених, що їх люди на Пасху біля церкви клали у кошики служок, а потому їх три дні по Великодню хрумали попові свині...

Але що в тім поганого – не викидати ж добро! А за радянських часів у їхньому селі не було зовсім убогих чи голодних, і в лікарнях добре годували. То тепер, коли стільки нужденних, завели звичай на врочисті свята ходити з дарами по шпиталях та сиротинцях... Та щось не чутно, аби серед тих дающих та були місцеві панотці... хай Бог простить її грішну...

А Тодор Йонович, хоч проповідей не читає, а свого не жаліє убогим і немічним. Перед кожним святом релігійним, як пишуть місцеві газети і телебачення показує, офірує лікарням, інтернатам для малих і старих сиріт продукти. А в тій же Буківці, де стільки відголовував, за власні кошти, кажуть, церкву зводить. Кажуть... Кажуть Віоріці добрі знайомі, одверто лестячи. Казала Міля, забула з якої притичини, але казала, потупивши смиренний черничий погляд. Сама Віорелія спробувала заговорити з Тодором на цю тему, але він тільки пильно зиркнув на неї і суворо спитав:

– А ти, жінко, ніби дивуєшся? Ніби сама не знаєш, скільки я добра зробив для людей, з тої ж таки Буковки? Пригадай, що то за пустка була, коли я туди головою прийшов... Згадай, у яких злиднях сама росла... А я колгосп мільйонером зробив, а їх, засранців, людьми. Ґаздувати навчив, показав, як на теплицях мільйони заробляти... Згадай, скільки в селі за мого головування машин було: в кожній хаті... А вони... ще лиш поголос пішов про реорганізацію, як почали за землю битися та на мене плювати! Та... Бог з тим народом... Має тепер те, що має. Аби хоч кров не пролили за ту землю з дурного розуму... Тому й на церкву дав, за поману13. Сказано ж: дающого рука нє оскудєєт... Будемо й ми надіятись, що... нє оскудєєт.

Тож не переймалася Віоріка діяльністю Тодора. Тривожило інше: те, що відколи Тодор зайнявся приватним підприємництвом, вона майже не бачила чоловіка. В дім з’являвся рідко: перепочити між постійними відрядженнями за кордон, метанням між цехами і заводами, закупкою сировини і вибиванням кредитів. Бізнес поглинув його з головою. Даремно Віоріка намагалась поговорити з ним про сина, який закінчував юридичний факультет в Букурешті. Їй не хотілося, щоб її улюбленець, як уже дочка, десь поневірявся далеко від дому.

Тим більше, що Тодорові здався б надійний юрист. Звичайно, Данику ще далеко до професіонала, але пора йому впрягатись у сімейний бізнес...

І от цей жах... Її збиралися вбити! У власній хаті... Але хтось знав... все-таки хтось знав... А може, вона, збожеволіла від страху, кликала на поміч?!. Бо отой грюкіт у ворота... Яку добру душу Бог послав у смертну хвилину спасти її?.. Вона вже чула кроки, дихання вбивці... дихання смерті... Боже, невже це з нею відбувалося?.. Усвідомлення, що вона могла лежати закривавлена і бездиханна зараз на своєму ліжку, потрясло жінку з новою силою, повергнувши в страх і розпач. Вона заридала, забилась в істериці.

Прибігла, нарешті, з валер’янкою покоївка. Бліда і ніби враз постаршала на років десять, і тим дуже схожа на молоду Мілю, тулила до тремтячих вуст хазяйки склянку, співчутливо приказуючи дуже схожим на Мілин голосом:

– Поплачте! Виплачте свій страх, біль, але образу залиште при собі – вона вам ще пригодиться...

Віорелія ридала, дзенькотіла по склянці зубами, розливала по грудях ліки.

Нарешті притихла. Після нападу істерики їй справді полегшало. Закутавшись у плед, вона стала думати про дітей і внуків. І ці думки поволі приводили жінку до пам’яті. Вона зігрілась і вже могла тверезо осмислити нічну пригоду. Невже це був Тодоріка? Але чому? Навіщо йому було її вбивати?! І де взялась Жоржетта? Як вона могла проникнути у дім, коли двері були замкнені на три замки?!

Тепер у Віорелії Віорелівни не залишалось сумніву, що то Жоржетта розіграла з нею комедію. Їй стало враз соромно і бридко... Якась пройда має її за круглу дурепу, розігрує і шантажує. Але скоро цьому кінець. Зараз вона встане і поїде до Мілі, але не за тим , щоб ридати над її недолею, а спитати, з якою метою вона підіслала цю дракулицю? І схопивши Жоржетту за руку, спитала грізно:

– Як ти зайшла в дім? Відповідай, а то я тебе здам міліції.

– Просто, – спокійно відповіла та. – Ворота і всі двері в будинку були розчинені навстіж. Я навіть злякалася, подумала, що вас уже нема і що він спеціально залишив усе відчиненим, щоб підловити на мокрусі мене.

– Тебе? Слухай, дівко, що ти городиш? При чім тут ти?

– А при тому, що він боїться, щоб я не відкрила вам очі і не розповіла про все... От при чім...

– Про що – розповіла?

Раптом Жоржетта нашорошила вуха. Віоріка й собі прислухалась: до воріт під’їжджало авто.

– Це він! – тихо скрикнула покоївка. – Швидко у хату. На кухню! Вдавайте, що нічого не сталося. А я – в саду. Коли що – кричіть! – і щезла у хвіртці, що вела в сад.

Підхоплена тривогою, Віорелія Віорелівна й собі кинулась у дім, на кухню. Руки в неї тряслись, все тіло ходором ходило, але вона примусила себе вдавати, що зайнята миттям посуду. Вона чула, як в’їхав на подвір’я джип, як хряпнули дверцята. Бажання побачити вираз обличчя чоловіка в ту мить, коли він уздрить її, живу і неушкоджену, перемогло страх, і вона стала в порозі кухні і побачила...

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Тодора Йоновича. Прошкуючи до кабінету, як завше заклопотаний, зверхньо-поблажливий, навіть не привітавшись, кинув на дружину, що заплакана завмерла у дверях кухні, байдужий погляд і несподіване для неї запитання:

– То ти надумала їхати чи ні? Бо завтра я знову від’їжджаю за кордон. І буду там довго.

Давлячись словами, вона відповіла:

– Дітей нема. Поїхали, ніхто не знає куди. Будуть тільки за тиждень. Так сказали на роботі....

– Тоді чекай. – І зачинив за собою двері. Точнісінько так, як робив це останні десять чи двадцять років. Спокійно-байдужий до неї, до цього дому, до дітей...

Сумно, але чоловікова байдужість цього разу втішила Віорелію. Значить, то був не він уночі, не Тодоріка!.. Слава Богу! Бо ж яким би він не був підлим, все одно, бодай поглядом, а видав би себе... А це... такий, як завжди, і все – як завжди... Вона знала, що тепер чоловік, як завжди після кожного відрядження, поспить зо дві години, потім пообідає і поїде... Але хто ж тоді?.. Який ще чоловік зацікавлений в її смерті?.. Чи не той наречений Жоржеттин? Може, вони золота чи доларів шукають?.. Їм же, злидням цим, гроші потрібні, як та дівка каже, на весілля, квартиру... Точно, це був він, той віруючий! Боже, як вона могла послухати якусь підлу брехливу дівку?! І повірити в її брехню на Тодора! Ні, вона таки мусить все чесно розповісти Тодорові. Хай що буде! Хай навіть він її після цього запроторить в психарню! Пора нарешті покласти край цьому чортовинню!

Віорелія Віорелівна не могла дочекатись, доки чоловік прокинеться. А в тім, що він спав, сумнівів не було: крізь замкнені двері кабінету долинав його звичний могутніх храп. Невже після того, що він збирався зробити з нею цієї ночі – вбити її, матір своїх дітей, невже Тодоріка міг так преспокійно спати?! Де ж його совість?! Невже він так звироднів через ті гроші, втратив на старості літ все людське? А може, він просто вдавав, щоб приспати її пильність?

Сумніви і підозри терзали Віорелію Віорелівну, як пси кістку... Ні, вона все має вияснити! Все розказати і примусити чоловіка бути з нею чесним і одвертим. Якщо вона йому заважає, то що ж тут поробиш? З принуки милою не будеш... Вона може уступитись... Поїхати до дітей. Але він сам має сказати їй про все, чесно, вона заслужила на те за тридцять літ подружнього життя.

Нарешті в кімнаті чоловіка почулося вовтузіння і він вийшов, заспаний, недобрий.

– Тодоріко, я хотіла поговорити про Даника, – покликала вона з дивана, відчуваючи, що не може бути ним одвертою до кінця і розповісти про нічні жахи.

– Рито (він називав її Ритою), я вже сказав раз і назавжди, щоб Дан шукав роботу в Букурешті. Він вже не дитина, може про себе подбати. А як не годен, хай ожениться на Владовій дочці. Тоді вже точно буде десь при міністерстві. Я його спеціально відправив учитись в Румунію, в столицю, щоб він там собі кар’єру зробив. Ти це знаєш. А тепер ти хочеш його повернути. Куди? В це болото? Ти хочеш зіпсувати йому життя лише тому, що не маєш чим зайнятися? Тоді йди в цех ковбаси начиняти, чи в коптилку... В мене людей не вистачає. А Данові, повторюю, нема що тут робити. А мені нема часу на дурниці. Я вже, з цієї хвилини, у відрядженні.

Весь цей довжелезний, як на їхні стосунки, монолог Тодор Йонович виголосив по дорозі до ванної кімнати і, грюкнувши дверима, поклав крапку.

"От і поговорили”, – з досадою подумала Віоріка. Але більше Тодора не зачіпала. Зачинившись на кухні, наслухала, як він хлюпався у ванній, як виходив з хати не попрощавшись. Коли подаленів гул авто, Віорелія вийшла з кухні, ходила порожнім домом, відчиняла вікна, дивилася у сад, мимохіть зайшла в чоловіків кабінет, поправила на дивані покривало, а коли поправляла подушку, на килим скотилась мініатюрна сережка: діамантова слізка на тоненькому золотому ланцюжку.

Знову! Чортовиння не покидало цей дім. Воно повторювалось, доводячи її до безуму!

Категория: 50 | Просмотров: 849 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

« 1 2 3 4 5 ... 19 20 »

» Поиск

» Календарь

» Архив записей

» Друзья сайта

» Поиск