Підтримка Січових стрільців була
всенародною. Тому в пісні «Гей, видно село» вони названі соколами, їх
іде вітати все село, виглядають дівчата. Боротьба за волю батьківщини —
священна справа, тому поезія й закликає: «Хто охоту має, най іде із
нами!» Це маршова пісня з приспівом, яка покликана бадьорити бійців під
час походу, уславити мужніх захисників вітчизни.
Лепкий Лев (псевда: Леле,
Оровець, Льоньо, Швунг, Зиз та інші) народився 7 грудня 1888 р., у с.
Поручин тепер Бережанського району Тернопільської області.
Навчаючись у славнозвісній Бережанській гімназії та під час
університетських студій у Львові, він поринає у вир громадського і
культурного життя, організовує театральні гуртки молоді, виступає з
хорами в селах і містечках Галичини. Під час навчання у Краківській
академії мистецтв студентські аматорські гуртки їздили з концертами та
театральними виставами на Буковину, до Німеччини та Австрії. Разом з
друзями Левко організував Січові організації на Бережанщині,
Бориславщині.
З початком першої світової війни він стає одним з перших
організаторів Легіону Українських Січових Стрільців. У боях за Україну,
за її державність він став літописцем стрілецької слави. Завдяки йому та
його побратимам Роману Купчинському, Михайлу Гайворонському, Юрію
Шкрумеляку, Антону Лотоцькому ми сьогодні маємо правдиву історію УСС -
описи боїв, світлини, картини, романтичну стрілецьку поезію та вічно
нев'янучі і невмирущі стрілецькі пісні. Автор низки пам'ятників на
могилах Січових стрільців, зокрема у Винниках на Львівщині.
Після закінчення війни Левко Лепкий активно займався літературною,
редакторською роботою. У 1931-1939 роках працював директором курорта
"Черче" біля Рогатина, був одним з його співзасновників. З початком
Другої Світової війни він назавжди прощається з рідною Україною,
виїжджає спочатку до Кракова, а згодом і до Сполучених Штатів.
Після років поневірянь активно включається в українське громадське
життя діаспори, відновлює видавництво "Червона Калина", друкує свої
спогади, оповідання, вірші та нові пісні. Тільки з проголошенням
незалежності до нас повернулись забуті імена братів Лепких. Літературна
спадщина Лева Лепкого, зокрема твори стрілецького і міжвоєнного
періодів, що були опубліковані раніше, а також взяті з рукописного
архіву поета, зібрані у книзі "Лев Лепкий. Твори".
Найбільше він відомий як автор широко популярних стрілецьких пісень,
зокрема "Гей, видно село", "Бо війна війною", "Колись, дівчино мила",
мелодією до знаменитих "Журавлів" його старшого брата, класика
української літератури Богдана Лепкого.
Помер 28 жовтня 1971 р. у місті Трентоні поблизу Нью-Йорка.
Підтримка Січових стрільців була
всенародною. Тому в пісні «Гей, видно село» вони названі соколами, їх
іде вітати все село, виглядають дівчата. Боротьба за волю батьківщини —
священна справа, тому поезія й закликає: «Хто охоту має, най іде із
нами!» Це маршова пісня з приспівом, яка покликана бадьорити бійців під
час походу, уславити мужніх захисників вітчизни.
Була собі маленька сіренька
мишка. Вона жила в хаті, у нірці під ліжком. Боялася людей. Коли нікого
не було, мишка вибігала на подвір'я, потім у поле до своїх міських
подруг. Сестриці з міста були худі, голодні, миршаві, розказували, що в
людей тепер голод, а про мишей і говорити нічого.
Мишка ж говорила, що її господар багатий. Його всі бояться. Він убив
двох здорових кабанів. М'ясо закоптив і продає, а гроші складає в
скриню під ліжко. Вночі приїжджають люди, забирають продукти, а
хазяїнові гроші дають. Він радіє і каже жінці, що війна допоможе їм
розбагатіти.
Якось мишка почула в хаті чужий голос і побачила заплакану жінку з
міста. Вона просила молока для хворої дитини, гроші обіцяла принести
пізніше. Господиня відмовила, сказавши, що в самих нема чого пити.
Мишка
як почула це, соромно зробилося їй за хазяйку. Добре, що діти сплять, а
то б ще навчилися брехати, як люди. Чому так у світі, що одні з голоду
гинуть, а інші папірці у ящиках ховають? Хіба ж папір важливіший за
життя?
І вирішила мишка знищити ті кляті папірці. Працювала кілька діб. А
тут господар сказав, що ніхто не сміє дармувати, навіть гроші. І треба
купити свинок, підгодувати, продати й мати грошей, як у банку, бо коли
ще наступна війна буде.
І поліз по гроші — а там усе погризене. Став лаятися, кричати на ту,
що не захотіла тримати кота, ложки молока пожаліла, і кидатися на неї з
кулаками.
А мишка моргнула дітям — і в поле. Краще там, ніж у такій хаті.
Коментар
Казка
Б. Лепкого має підзаголовок: для малих і великих. І це недаремно. За
фантастичними, казковими подіями криються великі істини: не треба бути
скупим, не можна збудувати свого щастя на воєнному лихолітті, на чужому
горі та зубожінні. Мала мишка зрозуміла це й покарала, як могла,
господаря, покинула теплий дім і пішла жити в поле, боячись, що її дітки
навчаться у людей брехні та жорстокості.
Цвіт щастя Малий хлопчик запитав маму, що
таке щастя. Мати, не знаючи, як пояснити, говорила дитині, що то доля,
такий гарний цвіт, який важко дістати, але від нього на серці робиться
мирно й весело.
Хлопчик хотів принести того цвіту для себе й для матусі, але не
знав, де він росте. І ненька показала йому луки за ставком, але сказала,
що він ще малий, слабкий, хай піде пізніше, як виросте. Дитя
замислилося.
Уночі, коли всі спали, хлопчик устав і пішов до ставу. Йому здалося, що
хвилі кличуть його, кажуть, щоб не боявся, йшов по чарівну квітку
щастя. Дитина бачить лебедя, просить його перевезти на той берег, але
птах не хоче. Тоді хлопчик кидається у воду.
Біля постелі хворої дитини сидить лікар. Побивається бідна мати.
Одна надія на Бога та сильний організм. А хлопчик марить квіткою щастя.
З
того часу минуло багато літ. Хлопчик виріс, змужнів, пізнав життя.
Завдяки вчителеві ботаніки дізнався про всі на світі квіти й про те, що
квітки щастя немає. І все ж кидається у воду і йде за нею, тією квіткою
щастя. Та чи дістане її? Хто знає?
Коментар
Зірвати
чарівну квітку щастя хочуть усі — і дорослі, й діти. Тільки ніхто не
знає, де її шукати. Хлопчик сприйняв казку матері як реальність і
кинувся у воду, щоб здобути щастя для себе й своєї родини. Бог милував
його — він не втонув і одужав після хвороби. Виріс, знає, що такої
квітки не існує, і все ж намагається знайти своє щастя, сміливо бореться
за нього.
Кладуться скиби чорні та глибокі, довгі-предовгі. А під цими скибами мої сили, моя молодість, моє все.
Так день за днем.
І тільки в тиху ніч, як місто воне і як клопоти задрімають, відчиняю вікно та дивлюся на схід.
Дивлюся і слухаю.
Та око моє паде в пітьму просторів, а думка кане в сутолоку подій.
Так минають години, поки око не пічне в пітьмі читати, а думка до заколоту не звикне.
Тоді чую якийсь гамір великий, якийсь далекий шум і рев, наче повінь іде...
Бийте
в дзвін, бийте в дзвін на тривогу, щоб збудився малий і великий, щоб до
праці метнувся усякий, щоб не було на рятунок пізно, — бийте в дзвін,
бийте в дзвін, на тривогу!
Гать будуйте кріпку і високу, щоб нас море грізне не залляло, щоби
ми у багні не застрягли та щоб внуки дідів не прокляли, що не вміли краю
боронити; гать будуйте кріпку і високу!..
Чую гам, і шум, і рев скажений.
І я на тую гать кидаю свою пайку, дрібні слова.
— Буває слово від діла важкіше, буває діло, доброго слова не варте.
Кидаю пайку на гать, най кріпиться, най росте високо!
А кидаючи, не знаю, де впадуть і де ляжуть ці слова, що кину.
Чи як камінь насподі, в основі, як те вапно, що споює каміння, чи як земля, що греблю накриває?
Хоч не знаю — кидаю здалека.
Бо, може, від цих слів, як від каміння: відіб'ється яка ворожа хвиля і покотиться назад у море з шумом?..
Може, як вапно мур скріпляє, так вони скріплятимуть каміння, що лежить в основах, ген, насподі...
А
може, на них, як на землі, верх греблі виросте трава, зацвітуть квіти і
вкоріниться тіниста липа або висока вистрілить тополя...
І, може, колись, у тіні цеї липи, гратимуться безтурботні діти, як ті легкі хмарки на блакиті.
Або
колись (коли, хто може знати?), на струнку тополю гляне хлопець умний
або дівчина вродлива коло його, і гадки їх полинуть високо, наче віти
отсеї тополі...
А здалека шумітиме море, в береги скалисті вперте, переможене, приборкане, безпечне.