Автор присвячує свою повість
трав'яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці — найбільшим
чудесам світу, які ми відкриваємо в дитинстві.
Срібний чоловічок
Я лежу в темряві й слухаю, як бавиться срібний чоловічок, що о живе в нас у запічку.
Якось
після дощу затекла хата. Мати бідкалася, а мені радісно слухати музику
крапель, що падали в старі дерев'яні ночви, і цинковий тазик.
Вранці мати причиняє віконниці, думаючи, що я сплю. Але снопик
сонячного світла пробивається в кімнату, і в ньому видно, як танцюють
золоті пушинки.
Срібний чоловічок народився, мабуть, із крапель.
Коли я запитав, як його звати, почувся звук «бумс!», і я зрозумів, що це
— Бумс. Я не пуду його чіпати, класти в коробку, як метелика, щоб не
зашкодити.
Сопуха
Матері лякають Сопухою дітей, які не хочуть
спати. Я теж спочатку боявся, а потім перестав. Обнишпорив усі куточки в
хаті й Сопухи не побачив, тільки знайшов купу всяких цікавих речей.
Мені здається, що все на світі має свої дверцята, треба тільки їх
побачити, знайти в них хоча 6 щілинку. Якось я приклав вухо до призьби
почув шарудіння, шелест. Який загадковий, таємничий світ там криється:
комашині школи, палаци, святкові палаци з музикою?
Адам
У мого друга товсте ім'я — Адам. А в подруги
Ніни — тонке, розоре, як звук павутинки. З Адамом я познайомився біля
протоки, де пускав кораблі зі щавелевих листків. Цей тонкий високий
чоловік, одягнений не по-сільському, приїхав до баби Сірохи. Привітав
мене, як морський вовк, сказав, що він Адам (так його в інституті
називають від прізвища Адаменко), і здогадався, на відміну від інших
дорослих, що то не листки пливуть, а каравели.
Адам розпитував про все, що бачив у річці — черепашок, жуків, жаб,
дивувався — в інституті такого не вчили. В інституті придумали штучне
сонце, розраховуючи, що воно принесе велику користі людям, але забули
про ту небезпеку, яку може воно становити для них. Ось і в Адама через
це страшна хвороба. Адам запропонував зробити греблю на річці та млинок.
Ніна
Ні наступного дня, ні пізніше Адам не прийшов
до греблі. Річка швидко розмила загату. Мені стало дуже сумно.
Захотілося, щоб по ряд був друг.
І раптом — пливе човник, а в ньому дівчинка в блакитному, з великими очима, з білою стрічкою в косі.
Я зрозумів, що це Ніна, яка снилася мені ночами. Вона не любила, щоб
її розпитували. І сказала на моє бажання подивитися потойбічний світ,
що цього робити не слід, звідти не повертаються Добрі люди потім
проростають гарними деревами, квітами, а злі — колючками.
За павутинною
Ми полізли із Ніною в білу печеру. Спочатку було страшнувато, а потім ми аж завмерли від краси білого сяйва.
Потім
ми вибралися на гору Хіврю. Там посідали на стежку й побачили павучачу
нірку, Стали дратувати та виманювати з нірки павука-хрестовика. Потім
слухали, як бринить павутинка.
Раптом чую, як хтось мене запитує, з ким я говорю. Це мама. Вона
переживає, що мені ні з ким і погратися — немає тут дітей. Але я, хоч і
сам, побував уже і в печері, побігав у степу, ловив павука, словом,
набігався, набалакався вволю.
Все відпливає
Адама не стало. У Ніни розвалився човен, і я обіцяю зробити їй новий.
Баба
Сіроха принесла посилку, в якій Адам передав для мене лісові дарунки —
шишки з ялинки, жолуді, пташине перо й іще багато всякої всячини.
Ніна відпливала на човнику восени. Річка була встелена осіннім
листям, над нею неслися павутинки, а вище — журавлині ключі. Вітрильник
Ніни зменшується й перетворюється на журавлика, веслує між хмарами. І
досі не знаю, чи була така дівчина, чи я її просто вигадав.
Коментар
Хлопчик Льонька живе в глухому селі, де
немає його однолітків. він не страждає від цього: за допомогою багатої
уяви, фантазії, спостереження за світом природи знаходить собі друзів —
срібного чоловічка, Ніну та інших. Хлопчикові дуже боляче, коли йде з
життя молодий учений, добрий його друг Адам. У Льоньки тонка, вразлива,
благородна душа, здатна до співпереживання. І це, мабуть, найбільше
ньому приваблює, адже не кожен з нас здатен почути звук павутинки.
Віктор Семенович Близнець народився 10 квітня 1933 року в с.
Володи-мирівці на Кіровоградщині в багатодітній селянській родині.
Немовлям мало не помер, бо в Україні були часи голодомору. Середню школу
закінчив із золотою медаллю. Потім навчався на факультеті журналістики
Київського державного університету імені Т. Шевченка. Дозвілля проводив
або в бібліотеці, або на природі. Після університету працював редактором
у редакціях газет, журналів, видавництвах.
Публікуватись він почав з 1959 р., а перша книжка оповідань
«Ойойкове гніздо» вийшла в 1963 р. Близнець найбільше відомий в Україні
завдяки творам, написаним спеціально для дітей. Найпопулярнішими його
творами є повісті «Паруси над степом», «Землянка», «Древляни», «Звук
павутинки», «Мовчун», «Женя і Синько», «Як народжувалася стежка»,
«Золота гора до неба», «Золота павутинка», повість-казка «Земля
Світлячків». Спеціально для дітей він переклав з давньоруської сучасною
українською мовою літопис «Повість минулих літ».
Він по-дитинному сприймав увесь світ. Мав незаяложену, світлу
натуру, дуже безпосередню, що часто шкодило йому у звичайному житті.
Коли він ішов на зустрічі у школу, з молодшими чи старшими школярами,
кожного разу хвилювався, ніби перед якимось іспитом. Віктор Семенович
прагнув відразу заволодіти аудиторією, захопити дитячу увагу, а потім
вів невимушену вільну розмову, заохочував, щоб діти ставили якомога
більше питань. І завжди після таких зустрічей був окриленим, казав, що
вони дають йому енергію для написання творів. Очевидно, відчував, що
саме в цій царині може найповніше самореалізуватися як письменник.
У 1974 р була написана повість «Женя і Синько». Твір розповідає про
те, як київська п'ятикласниця Женя знаходить в підвалі будинку
маленького кумедного чортика Синька. Дівчина забирає його, хворого,
додому. Женя, яка досі почувалася самотньою, нарешті знайшла друга, про
якого може турбуватись. Автор примушує читача замислитись над проблемами
моралі, духовності. З жалем відзначає, що у великих і багатолюдних
містах людина часто почуває себе самотньою, наголошує на важливості мати
вірного друга, бути відповідальним за долю інших людей, берегти і
охороняти природу.
Письменник страждав через складну ситуацію в країні, і це
роз'ятрювало його надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову
систему. Доведений до відчаю, Віктор Близнець власноруч обірвав своє
життя в 1981 році.
Віктор Близнець народився в селі Володимирівці на Кіровоградщині 10 квітня 1933р. У 1957
p. закінчив факультет журналістики Київського університету. Публікуватися почав 1959
p
., а перша книжка оповідань «Ойойкове гніздо» вийшла 1963
p. Більшість написаних книжок — для дітей. Переказав з давньоруської мови для юного читача «Повість минулих літ» (1980).
В.
Близнець був дитячим письменником за природою свого таланту: він умів
розглядати проблему «від початку», звертатися до найпершого значення
слова й метафори, відкривати нове в давно знайомому. Звідси й
закономірний інтерес до історії народу в таких творах, як «Паруси над
степом» (1965), «Древляни» (1968), «Підземні барикади» (1977), «Вибух»
(1980).
1968-й
рік, коли вийшли друком «Древляни», — це час перелому в бік догматизму й
стагнації у всіх сферах життя, розгортання масштабної боротьби проти
національної інтелігенції, проти всіх виявів національної свідомості
народу. Сама назва твору свідчила про спробу автора протистояти цій
політиці. Персонажі твору, в якому чимало автобіографічного, — предки
оповідача, кілька поколінь поліщуків.
А
вже наступна книжка В. Близнеця — повість «Звук павутинки» (1970)
змусила критику говорити про автора як про одного з найяскравіших
дитячих письменників України.
Герой
повісті Льонька, навколишній світ якого населений незвичайними звуками,
явищами, істотами: він бачить срібного чоловічка, який не боїться
Сопухи, він чує звук павутинки, він дружить, як із живим, із собакою
Рексом,
що його давно вбив сусід Глипа. Розкриваючи язичницьке світобачення
дитини, письменник проникає в таїну світової гармонії, в якій існує
Льонька.
Не
втратив дитячої здатності бачити й розуміти цей світ і Льоньчин
дорослий приятель Адаменко, або Адам. Смерть Адама (його вбиває
променева хвороба) — як наслідок (чи кара) за досліди й створення
«атомного сонця» — для Льоньки не лише страшна трагедія, а й урок
спокути, прозріння, самозречення.
У
написаній невдовзі повісті «Мовчун» (1972) автор пішов зовсім іншим
шляхом, хоч і в ній відчувався полемічний потенціал, світоглядне
протистояння системі. Це твір суто реалістичний. Дія відбувається в роки
війни. Головний герой — підліток Сашко, батько якого на фронті, а сам
він із матір'ю — на окупованій території. Сашкова мати зраджує батька з
гультіпакою Гринею, і син відчуває докори сумління, щось на зразок
співучасті, власної вини.
Образом
мовчуна Сашка В. Близнець започаткував в українській літературі
традицію, що продовжилася хоч і в небагатьох, але надзвичайно вартісних
творах, де діють маленькі герої, які передчасно дорослішають через
воєнне лихоліття. Втрачаючи, по суті, дитинство, вони зберігають
найдорожчу якість душі — гідність.
Письменник
прагнув говорити про те, що в суспільній свідомості свої позиції
втрачало. А що це був свідомий підхід — свідчить повість
«Женя і Синько» (1974).
Звичайна київська п'ятикласниця
Женя знаходить у
підвалі будинку маленького кумедного чортика Синька і забирає його,
хворого, додому. Дружба ця ніяких переваг Жені не дає — Синько нічого
такого казкового не вміє, навпаки, про нього самого треба дбати.
Натомість дівчинка одержує те, що не піддається ніякому обліку, але є,
мабуть, найціннішим: зерна народної моралі й мудрості.
Відірваність
читача від землі, від етноморалі, джерел народної духовності була
постійним болем письменника. Звідси те фантасмагоричне місто, що його
зводять у мріях
Женя
й Синько. Основний архітектурний принцип — суміщення Києва з рідним
селом, звідки походять Женині батьки і де в них «через кожну хату» —
родичі. Жені хочеться, щоб у тому місті було більше сосон, дубів і
беріз, щоб замість вулиць були просіки, щоб до школи ходити повз ставок.
Земля і народ, природа і мораль — ці категорії у Близнеця завжди стоять
в одному нерозривному ряду — і у «Звукові павутинки», і в «Жені й
Синькові», і особливо яскраво — в казковій повісті «Земля Світлячків»
(1979).
Дитяча
література 70-х років розвивалася під знаком неписаного правила, за
яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої
психіки. В. Близнець порушив це правило в багатьох своїх творах.
Письменник наполегливо культивував трагічний конфлікт в українській
літературі для дітей, наголошуючи цим на необхідності говорити з юним
читачем про найважливіше — життя і смерть, правду й кривду, любов і
ненависть — без присідання й без сентиментального рюмсання.
В.
Близнець практично не мав проблем з виданням своїх творів (наскільки це
було взагалі можливо), хоч і мусив власноручно нівечити їх, шукати
компромісні варіанти. Він не міг сам не бачити свого таланту, однак за
такої кількості видань страждав од невизнання.
Можливо,
цим пояснюється його звернення до творів для дорослих — поява суто
соцреалізмівських повістей «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980). А
може, сумлінним виконанням соціальних замовлень він прагнув заробити
право на правду в наступній книжці для дітей? А це також роз'ятрювало
його надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову систему. Країна все
глибше вгрузала в сонну трясовину. Навесні 1981
р.
ситуація, очевидно, здалася В. Близнецеві такою ж безнадійною, як за
рік до того — Григору Тютюннику. І він власноруч обірвав своє життя...