Веснівка


Цвітка дрібная

Молила неньку,

Весну раненьку:

«Нене рідная!

 Вволи ми волю —

Дай мені долю,

Щоб я зацвіла,

Весь луг скрасила.

Щоби я була,

Як сонце, ясна,

Як зоря, красна,

Щоби-м згорнула

Весь світ до себе!»

«Доню, голубко!

Жаль мені тебе.

Гарная любко;

Бо вихор свисне,

 Мороз потисне.

Буря загуде —

Краса змарніє.

Личко зчорніє,

Головоньку склониш,

Листоньки зрониш, —

Жаль серцю буде».

 

Коментар

Веснівка — це веснянка, весняна пісня. М. Шашкевич створює поетичну картину, яку можна розуміти й алегорично. Квітка (цвітка) просить матусю-весну, щоб та допомогла їй швидше розквітнути, привернути до себе увесь світ своєю красою. А ненька остерігає необережну квіточку, яка не розуміє, що ще можуть бути мороз, вітер, які знищать її красу.

Так і матері застерігають своїх доньок, які прагнуть швидше подорослішати. Вірш нагадує народну пісню, містить ознаки національного гуцульського колориту, зокрема діалектизми.

РУСЬКА МАТИ НАС РОДИЛА


Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила:

Чому ж мова єй не мила?

Чом ся нев встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?..

ПОБРАТИМОВІ


Отак, Николаю 1, вкраїнські вірлята

І веселять душу й серце загрівають;

Отак, Николаю, руські соколята

То вголос, то стиха матері співають.

Аж мило згадати, як то серце б'ється,

Коли з України руськая пісенька

Так мило-солодко вколо серця в'ється,

Як коло милого дівка русявенька.

Так го обнімає, так до себе тисне,

Пригортає, і любує,

І голубить, і цілує,

І плеще, і тішить,

І медочком дишеть,

Що трохи не скажеш: пусти мене, пісне!

Аж тут і небавком буйний вітер повине,

Гостинець вже інший, от вже думку несе 2.

Несе й каже: «Сю ніч степами гуляв я,

Нагулявшись доволі, по могилах лягав я,

Буцімто спочити, а то підслухати,

Як то стара бувальщина буде розмовляти,

Про давні літа,

Про давні часи,

Як слава гула

Світом вокруги

Про руських батьків,

Боярів, князів,

Про гетьманів, козаків.

І стане повідати зразу так мило,

Стихаї і величаво, мов над морем цвіла

Цвіт-доля любенько; потім голоснійше

Застогне, заплаче, щораз то сумнійше,

Сумнійше, страшнійше гукне, засковиче,

З-під могил, казав би-сь, старих людей кличе,

Щоби поспитати

Про спис, про шаблюку,

Щоби розвідати

Про орду-канюку:

Як руським тілом згодувалася,

Як руськов крівлев напувалася,

Як руська шаблюка все її вітала,

Як кривим зубом серце добувала,

В пущі вигідненько на нічліг стелила,

В воду під могилу спати кладовила».



І знов згомонить ти нишком, мило-немно,

Як в сумерк вечерній, півсонно, півтемно,

І луну розпустить ген-ген долинами,

І гомоном шибне ген-ген дубровами,

Ні то комусь-то десь там повідає,

Як-то колись-то красою засяє,

Як при Чорнім морі

Себе заквітчає,

В степах на просторі

Весело заграє,

Як в водах-Дніпрі

Змиєсь, прибереся,

Легеньким крильцем

На Дністр занесеся,

В тихенькім Дністрі

Собі прилягнеся,

Крилоньками сплесне,

Стрясе, злопотить,

Під небо, до сонця

Ген-ген полетить,

Під небом, край сонця

Сонічком повисне:

І буде літати,

І буде співати,

І о руській славі

Скрізь світу казати!

БАНДУРИСТ


ПІСЕНЬКА 1

Бувало, весною, як ліс розів'ється

І чистими птичок гукне голосами,

Дуброва, як дівка, в цвітя прибереться,

Пчілка задзвонить лугами, полями,

Стадами весело заграє долина,

А в ріці рибонька аж носить водою,

З пісеньков із поля вертає дівчина,

Плугатар за плугом з довгою думою;

Бувало, весною, як голуб сивенький,

Із оком ясненьким, як око святого,

Під полов бандурка, в устах пісень много,

Щороку приходить Соловій старенький.

А всі го за батька рідненького мали:

Старії і діти, молодці й дівчата,

Як батька з дороги, всі єго вітали,

У селі му кожда своя була хата.

Бо й годен був того! Бувало, з'явиться,

Мов сонце на небі, заспіва, заграє,

То всякий веселий, о журбі й не сниться,

Бо ж то й нема пісні, як сей заспіває.

Заведе довгими думку голосами,

З-під могил, казав би-сь, холодочком віє,

Стиха поговорить з батьками-князями,

Старі молодніють, бо й сам молодніє.

Або ж і дівчатам коли заспіває,

Тьохкають серденька, бо він відгадає,

Що із миленькими говорять дівчата.

Дівча спаленіє, спустить оченята,

Зиркне по миленькім, очами питає:

«Де він придивився?.. Як він добре знає!..»

За тоє всякому припав до серденька,

Як до голубонька голубка сивенька,

За тоє го всюди звали Соловієм.

Пісні ж бо то, пісні! Таких ми не вмієм!..







ПІСЕНЬКА 2

Як гомін по лісі, звістка несесь мила:

«Іде Соловій наш! Нові несе пісні,

Пісні нечувані і думки незвісні!»

Радість у серденьку всякому зацвіла.

І вийшли назустріч, і ждали на мості.

Підходить, склонились, згомоніли: «Гості!»

До села проводять; всякого вітає,

О щастю, здоров'ю, родині питає.



* * *



Чого ж то у лузі головку склонила,

Відав, тучу чує березочка біла?

Чого ж то півець наш, чого він сумує?..

Видко, що з тяжкою журбою несеться,

Бо око стемніло, тяжко серце б'ється,

А на личку смуток — чи нещастя чує?

Йде селом, бувало, весело і сміло,

З хаткою, з деревцем кождим розмовляє,

Вдарить у бандурку, здрібненька заграє

Козачка чи шумку, аж згадати мило!..

А нині, як не той: клонить волос сивий

На грудь піснословну, журиться, сумує,

Мовчки поступає, пісеньку не дзвонить,

З дітьми ся не бавить — чи лихо віщує?

Чи жаль тисне серце за другом миленьким,

Може, за сестрою, за братом рідненьким?

Чи, може, ідучи з далекой дороги,

Ходом утомився і примучив ноги?

Не змучив він ноги, ходом не втомився,

Вчуєте, пташечки, чого зажурився.







ПІСЕНЬКА 3

Присів на царинці; молодь обступила,

Як цвіточку пчоли, а старшина сіла.

І вийняв бандурку, і обтер полою,

І став ї строїти, і повів рукою

По струнах злегенька; струни згаморили.

Півець розуміє, бо з ним говорили;

Вже літ сорок і два їх бесіду знає.

І вдарив сильнійше і скорше тручає.

І стали гриміти та бескидським громом,

І стали шуміти та степовим шумом;

То знов заскипіли, як води старого

Отця Славутиці, бо о нім думає

Півець і мислію честь єму співає.

То знов злебеділи, як би галич много,

Стадами злетівши, чисте поле вкрили.

То знова злегенька, стиха гомоніли,

Мов згадка літ давніх і минувшой долі,

Щораз то тихше і тихше бриніли,

Розлетілись за півця думкою по полі,

А накінець зглохли — зовсім заніміли.



[1840 — 1842]

ДО МИЛОЇ


Повій, вітре-вітросеньку,

Там, де тужить мила,

Нехай несуть там пісеньку

Твої легкі крила.



Повій, вітре, в єй городець,

Де вінці сплітає,

Неси вісті, що молодець

Щире ю кохає.



Ой погладь ю, вітросеньку,

По єй личку білім,

Нехай знає єй серденько,

Що я є ї милим.



Най не плаче, най не тужить,

Вже час ся зближає:

Прийде милий, приголубить

І з нев ся звінчає.



[1836 — 1838]

ЛИХА ДОЛЯ


Ой ти, доле, моя доле,

Гадино їдлива,

Переїла-сь моє щастє,

Гіренька годино!



Запустила-сь в мою душу

Журбу і розпуку,

Учинила-сь мому серцю

З гараздом розлуку.



Ой місяцю-місяченьку,

Тихенько думаєш,

Моєй тяжкой недоленьки,

Відав, ти не знаєш.



Ой не знаєш, ой не знаєш

І не будеш знати,

Як то тяжко сиротоньці

В світі загибати!



Сам не знаєш, ні сестричка

Звізда ти не скаже,

Як то гірко, сли недоля

Світ милий зав'яже.



Тобі тілько хіба смутку,

Що хмара насуне;

А радощів з зірочками

З-межи вас не труне.



А мені ось на сім світі

Своє серце їсти,

Бо з недолев ся бороти —

Як під воду плисти.



Десь за морем, за горами

Мій гаразд здрімався,

Десь з безвістей, з лісів темних

Мій смуток пригнався.



Ой пригнався та й вороном

Надо мнов літає,

Б'є ми серце тяжким крилом,

Радость розбиває.



Вчора ввечір чорна хмара

Мені говорила:

«Чудуєшся, побратиме,

Де ся доля діла?



Твоя доля — то я була,

Я тя не минаю:

Вкривала-м тя чорнов мраков

І тепер вкриваю.



І над гробом мої мраки

Ще твоїм повиснуть!»

Ой, надія!.. таку долю

Най-то громи тріснуть!



[1836]

СУМРАК ВЕЧЕРНІЙ


Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла,

Вшир і вздовж доокола сум ся розлягає,

Чагарами густими тьма вовків завила,

Над тином опустілим галок гамор грає.



Там, нещасен, думаю тяжко, мов могила

Серед степу опівніч сумненько думає.

Згадка в душі печальній тужно згомотіла,

Бо сплинули радощі, як Дністер спливає!



Нависло ясне небо чорними хмарами,

Тяжкими густі бори склонились тугами,

Зойкнули дуброви, і ліси застогнали.



Весело ми з тов гудьбов та й з тими лісами,

Мило ми з буйним вітром, з блудними марами,

Студена тая доля к серденьку припала.



[До 1837]

ТУГА ЗА МИЛОЮ



Із-за гори, із-за ліса

Вітрець повіває;

Скажи, скажи, тихий вітре,

Як ся мила має?!



Чи здорова, чи весела,

Личко рум'яненьке,

Чи сумує, чи горює,

Чи личко блідненьке?



Бо я тужу, бо я плачу,

Сльозами вмиваюсь,

Веселої годиноньки

Вже не надіваюсь!



Коби мені крильця мати,

Соколом злетіти,

Тяжку тугу із серденька

При милій розбити!



Ой літав би-м, ой літав би-м

Щодень і щоночі,

Щоб ся милій у сивенькі

Надивити очі.



Ой літав би-м, ой літав би-м

Зорями ясними,

Щоб мені ся натішити

Ручками білими.



Ой літав би-м, ой літав би-м

Світом білесеньким,

Щоб мені ся натішити

Личком рум'яненьким.



Ой літав би-м, ой літав би-м

Вечором тихеньким,

Щоб мені ся натішити

Ходочком дрібненьким.



Ой літав би-м, ой літав би-м

Лісами, горами,

Щоб мені ся натішити

Милими словами.



Ах, я бідний, нещасливий,

Да й крилець не маю,

Сохну, чахну в далечині,

Всяк день умираю!



[До 1837]

ВЕСНІВКА


Цвітка дрібная

Молила неньку,

Весну раненьку:

«Нене рідная!

Вволи ми волю,

Дай мені долю;

Щоб я зацвіла,

Весь луг скрасила,

Щоби я була,

Як сонце, ясна,

Як зоря, красна,

Щоби-м згорнула

Весь світ до себе!»

«Доню, голубко!

Жаль мені тебе,

Гарная любко,

Бо вихор свисне,

Мороз потисне,

Буря загуде, —

Краса змарніє,

Личко зчорніє,

Головоньку склониш,

Листоньки зрониш,

Жаль серцю буде».



[До 1837]