І Марева від озера відходять, а туман: як потойсвітній. Ми - самокрадіжні; сонця одяг скинули, бо мало втіхи.
Зодягаємся в півтіні мерхлі, без надій, що - й луг палає, несучи ікони в мідній церкві
осени! крізь горе спрагле.
Все - в блаженний жеврій, все з листками, погляди предвіччя близить: кличучи! вам квіти відмикати з вікон царства незалізних.
Там, світливши берег проти нетрів, з воску - мучениці повість.
Білокора! в пламенності терпить ради дня сестер високих.
II Чуємо: курличуть в ірій вірний білі журавлі: - ключами. їм, як свідок, місяць перемірить - в айстрі синій шлях змічати.
Тут незлобні; тут ікон явлених
учні: в листковій подобі. Жертву клен, безкнижно - євангелик, розпалив! послушник добрий.
Вкруг помножено костри блаженних; в озеро галуззя схилять. Небо кров'ю на трихресній стежі - побагрілося й крізь листя. Ми незрячістю сердець - мов сонні: не збагнем свічок осінніх. Риби під дзеркальністю при мості проминуть веселок відблиск.
Ми - чи простимо, громада братня: всю! в непам'ять, кожну кривду? Рідні духом полум'я з розп'яття,
ангели позвати прийдуть.
Ми - чи в звіт готові? крильня сіра, - до спокути, до палання. Вкруг хреста небесного іскриться, в цвіт, галузка сонць ласкава.
III Невеличні! кожен братчик вибрав смолоскип від неба мовчки.
І повторює з огню глибизна - звіщення: в досвітню поміч.
Мов пожежа в небозвід: чудесність! - без темнот, ні в спад пелюстки. Ключик сонця зо стежок щоденних світить крізь терни колючі.
Світоч, розсипаючи вкруг церкви
скарби з-над сузір'їв кріпких... мій порадник! псальмик мій сердечний, став при дверях неба мріти.
Царство, при хатках межею поряд, побудовано: від чаші. Зором серця зглянем, як негорда нива стала причащатись. IV Сиплються листки - в три чверті зірки: ніби розгорівши з воску. Кучугурами жарин закрили згадку каменів жорстоку.
В синьогір'я напливають хмари, з тайности: мов гілка близить. Огній кленик - смолоскипник, марить;
розсвіт в озері любити.
Нам би, наче гшамінь, завінчалась осінь при гробниці сніжній. Звідки? від руїни та дичання груди розростили в хижість.
Без святого невидим'я! тоскні, кліплять каганечно душі...
Чад і тління суєти крізь осінь розтягнули: сніг додушить.
Збудимося? крізь туман присмертннй. вірячи з свічками свідків. Спомин церкви, в десять рук. берези піднесли на празник східній.
І Враз веселка з усміхів бровою склала в тучі семицвітник... Так: само кохання молодою вірністю з недолі втішить.
В серці гроз - веселка погасала, як з вікна вино розлите. В серці: осінь згадка! хоч і красна,
а безсмертником не сквітне.
Вслід само кохання відголосить все крилатістю з безумства. І довіку звіть, як свідків - сосни, де труна його замкнулась.
А любов родинна, літній медвик, званий з ниви, ждати буде.
В шлюбі - криник між дими щоденні сходить: на життя подружнє.
Чара! нам одна дочасна, чиста, суджена при брамі в юність... І до неї на незнаних стрічах - в схід живих очей звернутись.
П З висоти даровано в прощення -
хліб, нескришений з громами. Жінчина душа, з довір'я щедра, вернеться: все примиряти.
Примиряти в доброту бджолину; яблуневі дні для неї... в згоді - в білій радості, сніжіють з медом чистоти своєї. Виднота олтарна в лілій стала, від грудей розп'яття лившись: приріднити кров'ю! враз - до щастя в зірку викупля незлісних.
Люди, братні, нам обмиє очі при дорозі сніжна хустка - бачити! крізь смерть: світила Отчі,
в церкві небесами звуться.
І Дві неділі, дві вінечні долі, над гризню гармат рідніли. Хоч від гілки віолет медовий близько брався до одвірків.
Грішник, де з навал незваних танків близять розблиски в розбої, - став: стріляйте! а не згоден знати тьми з неправди гробової.
І калікою з обжинків крови, дотерпівши смерть, як прірву, звівся - кривду ночі відбороти:
в знаках дикістю звірину.
Вибийся з тенет: мов олень рани, огняної - в плечі хворі. По крижинах моря, в вибух браних, вийди крізь метіль безкормиць...
Тінню непривітною, а встати - з праху, з пастки навернувшись:
тінню Савла - на поріг останній, де досвітлюються душі.
Нивами обнов, де й горе кожне, множиться на грізний сполох: до джерел, як птах з пожеж, чи зможе перейти душа поволі?
Дві неділі - дві любові: в крузі
сонця й місяця взоріли, обіходячи, аж море скрушить гріх і посклада зернини.
II Дві неділі, - де не змовкне в ярмах океан! (і гори чули); що одна світанний вінчик брала, друга з полудня палючий. Подаровано не мідну скриню, а сердечну правду в денність. Знов галузками садів наринуть, ганячись, вали квітневі.
Все, що зріднене від серця - вічне; понад океанний розпач: буде все біліти! в зірці скличе -
жити, де зійшла, дівоча.
На безмежності по димній смузі, переходячи, вітрильце - свідчить, свічкове! хоч вітер змучив: півпелюстки з бурі бризне.
Нам розділено стежки пропащі - з вибухів, при злих руїнах...
скрізь війна: світопожежний ящер пекла! - до країв куріла.
Морок стінами біди з безодні від зірок стежки відрізав - хоч трояндні відсвіти назовні в хмарі, що пашить, залізна.
Вже ізгой - на другім боці ночі -
до пророцтва зміг припасти... мирний океан! стокрилля множить: з горами, біліш від айстри.
Друга на порозі перестріла, від його човнів і серпня, витканого з блискавки - неділя друга: криник! милосердна.