Твір починається з глузливого звернення до архієпископа Михайла та ще п'яти єпископів, які підписали унію:
«Вельможним їх милості панам». До автора «Послання» дійшов плід
їхнього «подвигу, праці, ретельності і старання, писання під назвою
«Оборона згоди з латинською церквою і вірою, що служить Риму».
Характеризуючи своїх ідейних супротивників, як «піклувальників і
будівничих тієї названої згоди, унії зміїної, як її зве руський народ»,
він запитує, де й хто з них виконував шість заповідей Христових:
голодних нагодував, спраглих напоїв, мандрівних упокоїв, голих зодяг,
хворим послужив, у темницях одвідував?..»
Чи не самі «їхні милості» чинять голодними і спраглими «бідних
підданих», забирають пожертви на прогодування сиріт церковних та тягнуть
з гумна стоги та ожереди. Разом із своїми слугами пожирають «отих труд і
піт кривавий», горілки проціджувані курять, пиво добірне варять і «в
прірву ненаситного черева вливають».
Тоді як самі єпископи об'їдаються, сироти церковні терплять від
голоду і спраги, а піддані з дітьми змушені урізати собі пайку хліба,
боячись, що не дотягнуть до нового урожаю.
Де вони голих одягали? Чи не самі забирають у людей коні, воли,
вівці, податки грошові живцем здирають, у непогідь гонять на важку
роботу. Самі ж «яко ідоли» на місці сидять, а якщо й трапиться того
«трупа обідолотвореного» кудись перенести, то тільки на колисках, немов
дома сидячи, переносяться.
Отак, висмоктавши з своїх підданих їхню кров, силу і працю, своїх
прислужників у дорогі сукна вдягають, щоб приємним виглядом їх тішитись.
Між тим у бідолашних людей немає навіть «сірячини путящої», аби наготу
свою прикрити.
Єпископи повні мішки грішми золотими напихають, «а тії бідаки
шеляга, за віщо сіль купити, не мають». Чи не для того вони єпископства
домагались, щоб більше майна, маєтностей та прибутків у церкві Божої
здобути? Щоб у достатках розкішних, «яку маслі плавати?»
Дочок вони багатим приданим єпископським наділяють, зятям титули найславніші надали.
Далі І. Вишенський наводить приклади розкішного життя та великих
статків каштеляна Потія, архієпископа Рогози, який колись був лише
небагатим шляхтичем, єпископа Кирила Терлецького, раніше простого попа.
Автор «Послання» аргументовано доводить, що його супротивники не
йдуть за Христом. Вони пишаються своєю зверхністю над хлопами, бо
купаються у розкошах і навіть воєводи їм низько кланяються. Насправді ж,
їм нема чим гордитися. Адже ті архієреї, що Христа вбили, подібні до
них в усьому. Так само, як і вони, ті архієреї розкошували і мали багато
слуг. їх також вшановували володарі тих часів — Пілати та Іроди.
А поряд з ними жили й тоді «хлопи Христові» — бідні, поганьблені,
биті і повбивані. І були ці хлопи в усі часи чеснішими й славнішими від
своїх духовних владик.
Автор «Послання» кидає в обличчя «панам єпископам» гнівне
звинувачення: високо сидять вони на місцях єпископських, але не сидять
на гідності й чесності; володіють селами, але душами їхніми диявол
володіє; пастирями себе звуть, але «есте прокляті»; йменують себе
єпископами, але «есте мучителі»; вважають себе духовними [особами], але
«есте поганці й язичники».
Вершиною української полемічної
літератури кінця XVI і першої половини XVII ст. була творчість Івана
Вишенського, який викривав не тільки римсько-католицьких і уніатських владик, а
й «власть мирскую», польсько-шляхетських і українських гнобителів.
Народився І. Вишенський десь між 1545 —
1550 pp. у містечку Судова Вишня в Галичині (теперішня Львівська область) у
міщанській родині. З творів письменника видно, що він у молоді роки деякий час
жив у Луцьку і, можливо, в Острозі. Правдоподібно, що тут і здобув освіту. І.
Франко висловлював здогад, що в освіті Вишенському допомагав князь Острозький,
який звернув увагу на здібності юнака і залишив його при дворі.
Згодом
І. Вишенський постригся в ченці і жив деякий час в Уневському монастирі. Десь у
80-х роках XVI ст. І. Вишенський залишив батьківщину і відправився на Афон —
найбільший тоді на Сході центр православного чернецтва. Тут він певний час
мандрує по «святих обителях», а потім стає ченцем Загребського монастиря. Під
кінець життя полеміст замкнувся в печері.
Живучи
на чужині, Іван Вишенський не був, проте, відірваний від України, він уболівав
за її долю, прагнув бути їй корисним. Тут, на Афоні, Вишенський почав свою
літературну діяльність — одночасно з першим поколінням українських полемістів Г.
Д. Смотрицьким, Стефаном Куколем (Зизанієм) та ін.
Перші
твори Івана Вишенського «Писание до всhх
обще в Лядской земли живущих», «Извhщение
краткое о латинских прелестях», написані на Афоні у 80-х та на початку 90-х
років, здобули велику популярність. Під кінець XVI ст. Вишенський уже
підготовляв до друку збірку своїх творів під назвою
«Книжка».
Письменника
не раз умовляли повернутись на батьківщину. Але тільки в 1604р. він прибув на
Україну. Спершу Вишенський зупинився на кілька місяців в Угорниках, де жив його
афонський друг І. Княгиницький, а потім, очевидно, подався до Львова, де
його уже давно чекали. Побувши у Львові недовго і не зійшовшись у поглядах з
керівниками братства, І. Вишенський переїхав спершу в Уневський монастир, де
прожив біля півтора року, а в кінці 1606р. знову повернувся на Афон «спасатися в
пустынных местах».
В цей час він пише «Послание к
старицh
Домникии», послання до І. Княгиницького (1610р.), ряд творів: «Зачапка мудраго
латынника з глупым русином», «Позорище мысленное», «Послание Львовскому
братству» та ін.
Про
те, як і коли закінчив Вишенський своє життя, немає достовірних відомостей.
Помер він на Афоні, очевидно, в 20-х роках XVII ст. В меморіалі православних за
1621 рік «Совhтование
о благочестии» йдеться про виклик з Афона на Русь «преподобных мужей», в тому
числі й Івана Вишенського. Але Вишенський не повертався на Україну. А в 1633р.
якийсь чернець Леонтій у листі до львівського міщанина Миколи Золоторуцького
згадує про «великого старця Іоанна Вишенського святогорця» уже як про
покійного.
Письменницька
діяльність Вишенського взагалі тривала понад 25 років.
Твори
Вишенського за його життя майже не друкувалися, а довгий час поширювалися в
рукописах. Із 16 відомих нині творів полеміста лише одне послання «От святое
Афонское горы скитствующих» було опубліковане в так званій «Острожской книжице»
(1598). Пізніше, готуючи написане до друку, Вишенський оформив свою «Книжку»,
куди увійшло десять його творів з трьома передмовами. Але ця книга в свій час
теж не була надрукована, як і пізніші його твори. Всі вони вперше побачили світ
у другій половині XIX ст.
Публікацію
творів Вишенського здійснювали історики, літературознавці, письменники, зокрема
М. Костомаров, С. Голубєв, І. Франко, Г. Житецький та ін. Вони ж і написали ряд
окремих досліджень про творчість письменника. Найціннішими серед них є праці І.
Франка, зокрема монографія «Іван Вишенський і єго твори» (Львів, 1895), в якій
дано докладну характеристику літературної спадщини видатного
письменника-полеміста.
Окремим
виданням твори Вишенського в силу різних обставин довгий час не виходили. Тільки
в 1955р. була видана у Москві книга: Иван Вишенский, Сочинения, Изд-во АН СССР,
Серия «Литературные памятники», а в 1959р. ця книга з'явилася і на Україні.
Вихід у світ обох видань з докладним коментарем, примітками, різночитаннями та
великою статтею І. П. Єрьоміна є значним досягненням
літературознавства.