—
Та де там кислий! Розповідала Сорока-білобока, що чула від Куниці,
молодої дівиці, що та бачила, як господар куштував і хвалив, Що
солодкий, пора збирати. Ходімо наїмося, ще й дітям по грону принесемо.
— Ні, Лисичко, — каже Їжак, — не піду з тобою, боюся. Той господар хитрий, силець понаставляв, ще зловлюся.
—
Не бійся, Їжаче-небораче! — сміючись каже Лисичка. — У мене є три
міхи хитрощів, то вже я не я буду, коли тебе з сильця не визволю.
— Ну, коли так, то нехай буде й так!
Пішли удвох, влізли
до саду, наїлися винограду і вже хотіли назад вертати, аж тут смик!
Лисичка ступила необережно та й зловилася в сильце. Смикнула раз,
смикнула другий раз — куди тобі! Не пускає сильце, держить за ногу.
— Ой, Їжаку-братику, — кричить Лисичка, — рятуй!
— Як же я тебе, Лисичко, порятую? — мовив їжак. — Добувай свої три міхи хитрощів і рятуй себе сама.
—
Та де там мої міхи! — лементує Лисичка, а сама аж тремтить зі
страху. — Бачиш, скакала через річку, і всі три міхи урвалися і впали у
воду. Їжаку-братику, подумай ти, може, у тебе якась хитрість знайдеться?
— У мене є одна, — відповів їжак, — та не знаю, чи буде тобі до
смаку. Лягай на тім місці, де зловилася, і лежи... Господар побачить
тебе і подумає, що ти вже загинула, та й викине за пліт.
Послухала Лисиця Їжачкової ради, притаїлася, лежить, немов давно загинула. Прийшов господар, побачив її та аж носа затулив.
— От шкода! — промовив він. — Не був кілька день коло сильця, а
тут, бач, яка гарна лисиця зловилася та вже й гнити почала. Що тепер з
неї за пожиток? Викинути за пліт, та й кінець.
І він відчепив
Лисицю з сильця, взяв обережно за хвіст та й шпурнув за пліт у кропиву. А
Лисиці тільки того й треба було. Як дасть ногам ходу, як чкурне, лиш у
бур'янах зашелестіло.
Минуло два дні, чотири дні, біжить знов Лисичка польовою дорогою і зустрічає Їжака.
— Добрий день, Їжаче-небораче!
— Здорова була, Лисичко-сестричко, — відповідає їжак.
— Ходім зі мною до саду їсти винограду.
— А не страшно, Лисичко, після позавчорашнього?
— Е, що там! У мене є три міхи хитрощів, якось виплутаюся.
Пішли
удвох, влізли до саду,, наїлися винограду і вже хотіли назад вертати,
аж тут смик! Їжак-неборак якось недодивився та й спіймався в сильце.
— Ой Лисичко-сестричко! — закричав бідолаха. — Спіймало мене
сильце і не пускає. Ану добувай свої три міхи хитрощів і визволяй мене
із зашморга.
— Ой небоже, — мовила Лисичка, — пропали мої
хитрощі всі до одної. Скакала через річку, і всі три міхи вирвалися і
булькнули у воду.
— Га, то вже, видно, така моя доля, що тут мені вмирати.
Прощавай, Лисичко-сестричко! Пробач мені за все, чим я тебе обидив та
образив!
— Прощаю тобі, Їжаче, — мовила Лисичка, витираючи сльози з очей, — прощаю тобі од всього серця.
— А йди, Лисичко-сестричко, обіймемося ще раз на прощання!
Лисиця обняла Їжака, хоч і як їй було не до смаку.
Та що, неборак на смерть лагодиться, то як же йому не вволити останню волю?
— Поцілуй мене, Лисичко-сестричко, — просив Їжак. — Адже ми вік звікували, як брат з.сестрою.
Нахилилася Лисичка до Їжака, щоб його поцілувати, та ледве
доторкнулася своїм язиком до його зубів, а їжак тільки клац! Ухопив її
зубами за язик та й держить. Що вже Лисиця крутилася, вертілася, що вже
скавучала й плакала, їжак держав зубами за язик, поки не прийшов
господар. Побачивши, що їжак спіймався в сильцеві держить Лисицю за
язик, він розсміявся, впіймав Лисицю, а їжака відпустив на волю.
Був собі Вовчик-братик і Лисичка-сестричка. І
задумали вони взятися чесно працювати. Винайшли собі нивку поля і
змовилися посадити на ній картоплю. Вранці-рано вибралися обоє до роботи
— ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, що у них було, а щоб
опівдні не бігати додому, взяли відразу з собою обід і полуденок: глечик
меду і кошик паляниць. Поклали страву між корчі, а самі взялися до
роботи.
Копають, копають, та Лисиці швидко наскучила чесна праця. Нібито
копає, а сама думає, як би то вихопитися та в корчі медку полизати. Ось у
недалекому болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло:
— Гуп-гуп-гуп!
— Зараз, зараз, сватоньку! — скрикнула Лисичка, немовбито її кликано. І вже кинула мотику та й збирається йти.
— А куди ти, Лисичко? — питає Вовчик-братик.
— Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе.
— Та чого?
— Ми ще з ним учора балакали: бачиш, він мене просить за куму.
— Га, коли так, то йди, тільки не барися.
— Я хутко повернусь! — мовила Лисичка. — Копай собі свій загонець, я тебе здожену.
Побігла Лисичка в корчі, зараз до горщика, попоїла добряче меду,
закусила паляницею, все чистенько позав'язувала, облизалася та й іде до
Вовчика, спишна водячи хвостом, — звичайно, кума.
— А що, вже прийшла? — питає Вовчик.
— Та вже, — мовить Лисичка.
— А що там народилося?
— Хлопчик.
— А як же його назвали?
— Початочок.
— Ото ім'я! Я ще не чув такого, — мовив Вовчик.
Лисичка нічого не мовила, але взялася пильно до роботи.
Може, так
минула година, а може, й дві, — знов Лисичці захотілося медку полизати.
І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:
— Зараз, сватуню, зараз!
— А то що, Лисичко? — питає Вовчик.
— Та бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз за куму просить.
— Ну, що, коли просить, то йди, тільки не барися.
—
Я хутко, Вовчику! — мовила Лисичка та й шмиг у корч. Зараз до
горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного
полуденка мало що й залишилося, та й вертається до Вовчика.
— О, ти вже тут!
— Та вже.
— А що ж там народилося?
— Та дівчинка.
— А як її назвали?
— Серединка.
— Ото! Я ще й не чував такої назви, — дивувався Вовчик.
— У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи.
Попрацювали вони з годину, і знов Лисичці запах дуже медок. Ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:
— Іду, сватоньку, йду!
— Ти куди йдеш, Лисичко?
— Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить? — мовила Лисичка.
— Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? — мовив Вовчик.
— Бо мене дуже любить, Вовчику.
— Ну, то йди ж, та не барися, треба роботу кінчити.
— Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю.
Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, схрупала решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.
— А що, вже прийшла?
— Та вже.
— А що там народилося? — питає Вовчик.
— Хлопчик.
— А як же його назвали?
— Остаточок.
— Ну, що ж, нехай здоров росте.
Копали так, копали, аж ось уже й полудень. Вовчик давно зголоднів,
та все якось соромиться признатися, а далі кинув мотику та й каже:
— Ну, на тепер досить. Чи не пора обідати?
— Певно, що пора, Вовчику-братику, — мовить Лисичка, а сама нібито копає, пильнує роботи.
— А ти ж не голодна?
— Та ні, Вовчику, іди ти сам та пообідай, мене там погостили.
Пішов
Вовчик у корчі, дивиться, ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду,
кошик перевернений, і паляниць ані кришки нема! Аж тепер зрозумів, куди
це Лисичка-сестричка так часто ходила! Аж тепер йому вияснилося, які-то
вона своїм похресникам чудернацькі назви давала!
— А, так ти така, погана Лисице! — скрикнув Вовчик. — Хочеш мене
роботою і голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай
же! Я тебе за те саму розірву і на обід згамкаю!
Почула Лисиця
Вовчиків крик, побачила, який він біжить злосливий та недобрий, і не
чекала довго. Накивала п'ятами до лісу, а в лісі шусть у першу нору, яку
надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але
Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка втягала його до
нори. Прибіг та й кричить:
— Ага, ти тут? Вилізай мені зараз! Не сховаєшся від мене!
Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота.
— Не обзиваєшся? Добре! Чекай лише, я тебе досягну.
Скочив
Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та шпортає. Думка була
вхопити Лисичку за ногу та й витягти на світ білий. І оглянутись не
встигла Лисичка, а клюка хап її за ногу. Нора тісна, і Вовк, почувши, що
щось зачепив, потяг клюку що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки
поза плечима бігали, почала реготатися та й кричати:
— Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь, та й тягне! Думає, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!
Почувши це, Вовк відпустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь.
— Ай, ай, ай! Моя ніженька! — закричала Лисичка, а дурний Вовк з
радості як почав тягти, поки сам не змучився і клюки не зламав. Тоді
плюнув і пішов геть, і зарікся з Лисичкою більше не мати ніякої спілки.
Був собі Осел. Багато було йому праці у
господаря. «Давай, — думає, — втечу у ліс і буду жити на волі! Буду собі
пастися в лісі, і хто мені що зробить?»
І, не довго думавши, втік від господаря у ліс. Добре йому там.
Пасеться, де хоче, нічого не робить, ніхто його не б'є, — відколи живе,
ще такого добра не зазнавав. Аж раз дивиться, йде Лев,
страшний-престрашний, та просто на нього.
«Ну, — думає собі Осел, — аж тепер кінець мені буде!»
Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився й подумав собі:
«Ану, може, я його як-небудь обдурю?»
Та як стояв — бух на землю, ліг собі й лежить. Підходить Лев і кричить уже здалека:
— Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені?
А Осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає.
Підійшов Лев і знову кричить:
— Зараз устань і поклонися мені!
— А хто ж ти такий? — питає Осел.
— Ти ще й питаєшся? — кричить грізно Лев. — Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіма звірами цар?
Осел, не встаючи, підвів голову й витріщив на нього очі.
—
І що ти за дурниці говориш? — промовив він. — Ти цар над усіма
звірами? Хто тобі це сказав? Де це написано? Хто обирав тебе на царя?
Ну,говори!
Лев стояв, мов лобом об стіну стукнувся.
— Хто мені це сказав? Та всі мені кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж це неправда?
— Звичайно, що неправда! Не може бути правда, бо цар над усіма звірами не ти, а я.
— Ти? — здивувався Лев. — А де це написано?
— А йди подивися ось тут!
І він устав на ноги й, обернувшись задом до Лева, показав йому заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова.
— Бачиш? Це моя царська печатка. Якби ти був цар, то й ти б мав таку.
—
Ото диво! — промовив Лев. — А я про те й не подумав ніколи. Мабуть,
твоя правда. Але стій! Давай будемо змагатись. Ходімо в ліс, хто за
годину наловить більше звірів, той буде справжній цар.
— Добре, нехай і так буде, — промовив Осел, і з тим розійшлися.
Лев
побіг по лісі; бігав, бігав: тут зловив сарну, там зайчика, там знов
якогось звіра - за годину мав уже п'ять чи шість штук. Бере те все і
тягне до Осла.
А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонечко
ясно світило, й посеред лугу кинувся на землю, ноги геть відкинув, очі
зажмурив, язик висолопив — кожен сказав би: згинув та й згинув. А над
поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана
птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гуртом до нього.
Спочатку здалека заскакували, а там бачать, що не рухається, то й почали
по ньому скакати, дзьобати йому язик та очі. А Осел нічого, тільки коли
якийсь птах дуже близько підлізе, він клац його зубами або стук його
ногою, вб'є та й сховає під себе, та так хитро, що інші й не бачать. Не
минуло й години, а він уже надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги
та як зареве, а птахи всі врозтіч. Осел забрав усю побиту пташню та й
несе на те місце, де мали зійтися з Левом. Приходить, а Лев уже там.
— Ну, що, — каже до Осла і показує йому свою здобич, — бачиш, скільки я наполював ?
—
Ну, та й дурний же ти, Леве, — каже Осел і лягнув його звірів
ногою. — Таких звірів я міг би був наловити зо дві копи. Та чого вони
варті! А ти подивись на моїх! Я тільки таких ловив, що в повітрі
літають. Ану, спробуй ти!
— Ні, я такої штуки не втну, — відповів Лев. — Аж тепер бачу
насправді, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно
говорив з тобою!
— А бачиш, — промовив гордо Осел. — Завжди
треба бути чемним, бо як наскочиш на старшого від себе, то що тоді буде?
От і тепер я міг би тебе покарати на смерть, але вибачаю, бо ти це
зробив з дурного розуму, а не зі злої волі. Йди ж тепер і шануйся на
другий раз!
І Лев пішов, похнюпившись та підібгавши хвіст, немовби хто вилив на
нього бочку холодної-прехолодної води. Чи близько, чи далеко, зустрічає в
лісі Вовчика-братика.
— Здорові були, найясніший царю! — каже Вовк і кланяється низенько.
— Ет, іди, не смійся з мене! — каже сумно Лев. — Який я тобі цар?
— Як-то ні? — скрикнув Вовк. — Хто ж би посмів інакше сказати?
— Мовчи, братику, — пошепки говорить до нього Лев. — Тут недалеко є справжній цар. Як почує, біда буде і тобі й мені.
— Справжній цар? — здивувався Вовк. — Що за диво?
Який же тут є справжній цар, крім тебе?
—
Є, є! — перелякано шепотів Лев. — Я сам його бачив. Там такий
страшний! А що за сила! Навіть тих звірів ловить, що в повітрі літають. Я
радий, що хоч мене живим відпустив.
— Ну, що ти говориш? — здивувався Вовк. — Диво дивне! Знаю цей
ліс давно, але ніяк не придумаю, хто б то міг бути. Який же на вигляд
той новий цар?
— Одне слово — страшний! — каже Лев. — Вуха отакі, голова — як цеберко, а на задній нозі царська печатка.
— Ніяк не вгадаю, хто це може бути, — клопотався Вовк. — Знаєш що, ходім, покажи мені його!
— Я? Нізащо в світі! — скрикнув Лев. — Досить уже раз страху наївся.
— Та ходімо! Чого боятися? — заохочував Вовк. — От знаєш що, прив'яжи себе своїм хвостом до мого, сміліше нам буде йти.
— Про мене, — каже Лев, — нехай і так буде.
Зв'язалися
обоє хвостами докупи та й пішли. Вийшли на горбок над полянкою, що на
ній пасся Осел. Лев зупинився та й шепче до Вовка:
— Ось він! Ось він! Подивися!
Обертається Вовк, поглянув та як крикне:
— Дурний Леве,
та це ж Ослисько! — А Левові почулося, що то новий цар уже близько, як
злякається, та ходу! Біг, біг, далі втомився, став та й озирнувся.
— А що, Вовче, близько вже той новий цар?
Але Вовк тільки язик висолопив. Як був прив'язаний до Левового
хвоста, так і волікся за ним усю дорогу і давно вже й дух випустив.
—
А бачиш, — каже до нього Лев, — ти казав, що новий цар не страшний,
а як побачив його зблизька, то від самого страху помер!
ОСЕЛ I ЛЕВ | Просмотров:534 | Добавил:admin | Дата:13.04.2011
КОРОЛИК І ВЕДМІДЬ
Ішли Ведмідь з Вовком в лісі, аж ось
зацвірінькала якась пташка у корчах. Підійшли ближче, а маленька пташка з
задертим хвостиком скаче по гілках та й цвірінькає.
— Вовчику-братику, а що це за пташка так гарно співає? — запитав Ведмідь.
— Цить, Ведмедю, це Королик! — шепнув Вовк.
— Королик? — прошепотів і собі переляканий Ведмідь. — Ой, то в такому разі треба йому поклонитися?
— Авжеж, — каже Вовк, і обоє поклонилися Короликові аж до самої
землі. А Королик навіть не дивиться на них, скаче собі з гілки на гілку,
цвірінькає та все задертим хвостом махає.
— Чи бач, яке
мале, а яке горде! — бурчить Ведмідь. — Навіть не гляне на нас! Цікаво
було б хоч раз заглянути, як там у нього в палаті.
— Не знаю, як воно буде, — мовив Вовк. — Я хоч і знаю, де його палата, але заглядати до неї ніколи не посмів.
— А що, страшно хіба?
— Страшно не страшно, а так якось не випадало.
— Ну, ходім, я загляну! — промовив Ведмідь.
Прийшли до дупла, де було Короликове гніздо, та тільки що Ведмідь хотів заглянути досередини, аж тут Вовк — сіп його за полу.
— Ведмедю, — прошепотів, — стій!
— А що там таке?
— Не бачиш, он Королик прилетів! А от Королева. Незручно нам заглядати при них.
Ведмідь відійшов з Вовком у кущі, а Королик і його дружина влетіли
до свого дупла, щоб нагодувати малят. Коли вони повилітали, до дупла
наблизився Ведмідь і заглянув досередини. В дуплі було, як у дуплі:
прогниле дерево, трохи пір'я настелено, а на пір'ї п'ятеро маленьких
Короленят.
— Ну, хіба це королівська палата! — скрикнув Ведмідь. —
Та це якась нора! А оці писклята хіба королівські діти? Тьху, та й погані ж, приблуди!
І, сплюнувши сильно, Ведмідь хотів іти собі геть, аж тут маленькі Королики як запищать у гнізді:
— Го-го, пане Ведмедю! То ти на нас плюєш? За цю образу ти мусиш нам тяжко відповісти.
Ведмедеві
аж мороз пішов поза шкірою від цього крику. Він як міг швидше побіг від
того поганого дупла, забіг у свою яму, сів там та й сидить. А малі
Королики в гнізді як розкричалися, то вже кричали не вгаваючи, поки
батько й мати не прилетіли.
— Що тут таке? Що сталося? — питають старі й подають дітям то мушку, то хробачка — що хто назбирав.
— Не хочемо мушок! Не хочемо хробачків!
— Та що вам таке сталось? — допитують старі.
— Був тут Ведмідь і назвав нас приблудами, ще й наплював у наше гніздо, — кажуть малі Королики.
— Невже?! — крикнув старий Королик і, не довго думаючи, знявся та й полетів до Ведмежого житла.
—
Ти, старий Бурмило, — мовив він, сівши на гілляці над Ведмедевою
головою, — що ти собі думаєш? З якої причини ти моїх дітей приблудами
прозиваєш, ще й у моє гніздо плюєш? Будеш мені за це відповідати! Завтра
вдосвіта ставай зо мною до кривавої війни.
Що мав Ведмідь робити? Війна, то війна. Пішов кликати собі всіх
звірів на допомогу: Вовка, Кабана, Лиса, Борсука, Сарну, Зайця — всіх,
хто тільки бігає по лісі на чотирьох ногах. А Королик і собі поскликав
усю пташню, а ще більше лісової дрібноти: Мух, Чмелів, Шершнів, Комарів ~
і наказав їм лагодитися на завтра до великої війни.
— Слухайте, — каже Королик, — треба нам когось послати на
розвідку до ворожого табору, щоб ми знали, хто в них генерал і який в
них бойовий клич.
Рада ухвалила вислати Комара, бо вій найменший і
найхитріший. Полетів Комар до Ведмежого табору, а там саме нарада
розпочинається.
— Що нам починати? — говорить Ведмідь. — Ти, Лисе, найхитріший між усіма звірами, ти нам будь за генерала.
—
Добре, — говорить Лис. — Бачите, якби зі звірами була справа, то
нам би найліпше мати Ведмедя за генерала, але цим разом треба мати діло з
тією крилатою дрібнотою, то, може, я вам тут більше допоможу. Бо тут
головна річ — око бистре і розум хитрий. Слухайте ж, який у мене план.
Вороже військо буде літати в повітрі. Але нам про нього байдуже. Ходімо
просто до Ко-роликового гнізда й заберемо у неволю його дітей. Як тільки
їх будемо мати в руках, то присилуємо старого Королика, щоб закінчив
війну і піддався нам, і тоді ми виграємо.
— Добре, добре! — закричали всі звірі.
— Значить, —
говорить далі Лис, — треба нам іти густою лавою, держатися купи, бо там у
ворога є й Орли, і Шуліки, і всяка птиця; як будемо йти врозбрід, вони
готові очі повикльовувати. А разом буде безпечніше.
— Правда, правда, — крикнув Заєць, у якого від самої згадки про Орлів аж ноги затрусилися.
—
Я буду йти попереду, а ви всі за мною, — каже далі Лис. — Бачите
мій хвіст — це буде у нас бойовий прапор. Усі пильно дивіться на мій
хвіст. Поки я його буду держати просто догори, то, значить, можна йти
сміливо. Як я запримічу якусь засідку, то зараз схилю хвоста трохи
нижче; то знак для вас, що треба йти трохи помаліше й обережніше. А коли
вже зовсім біда буде, тоді підібгаю хвіст між ноги, а ви всі тоді
втікайте щодуху.
— Славно, славно! — закричали всі звірі й дуже вихваляли Лисову
розсудливість. Комар, вислухавши весь той премудрий план, полетів до
Королика і разповів йому все докладно.
На другий день чуть світ
зібралися звірі в похід. Земля дрижить, гілля тріщить, рев, крик та писк
по лісі, — аж страх пробирає. А з другого боку птахи почали злітатися:
повітря шумить, листя з дерев сиплеться, крик, гамір, крякання. Густою
лавою йдуть звірі просто до Короликового гнізда; густою хмарою літає
понад ними пташня, але не може їх спинити. Та старий Королик про це не
дбає. Побачивши Лиса, як він гордо марширує попереду війська з хвостом,
мов свічка, піднятим угору, він гукнув Шершня й каже до нього:
— Слухай, небоже! Бачиш ти он того Лиса? Це ворожий генерал. Лети щодуху, сядь йому на живіт і жали, що маєш сили.
Шершень
полетів, та й просто Лисові на живіт. Почув Лис, що щось там лазить у
нього по животі; от-от би хвостом одігнати, але ні, його хвіст зараз —
бойовий прапор, не можна! Аж тут Шершень як шпигне Лиса в саме болюче
місце!
— Ой лишенько! — скрикнув Лис і спустив хвіст наполовину.
— Що там? Що там? — загомоніли звірі.
— Мабуть... якась...засідка, — пробубонів Лис, а сам аж зуби зціпив з болю.
— Засідка, засідка! — пішов голос поміж звірами. — Обережно, бо засідка.
Але в цей час Шершень як вжалить Лиса щосили! Лис як завиє з болю,
як підскочить угору, підібгав хвіст поміж ноги та ходу! А звірі вже не
питали, що там сталося, а з переполоху кинулися тікати, куди хто міг,
одні через других. А Птахи, Оси, Комарі, Шершні за ними, на них, б'ють
згори, клюють, рвуть, кусають. Страшний був бій! Звірі, які не загинули,
порозбігалися й поховалися по ямах, а Королик зі своїми птахами та
комахами одержав велику перемогу. Радісно прилітає Королик до свого
гнізда й говорить до дітей:
— Ну, діти, тепер можете їсти, бо ми одержали знамениту перемогу над звірами.
— Ні, — говорять Короленята, — не будемо їсти, поки Ведмідь не прийде сюди й не попрохає пробачення.
Що було робити? Полетів Королик до Ведмедевої ями, сів на гілляці над його головою та й говорить:
— Ну, Бурмило, а будеш воювати з Короликом, га?
А
Ведмедя, що в війську йшов із самого заду, під час переполоху добре-таки
Кабани, Сарни та Олені ратицями попід ребра потолочили, так що він
лежав та тільки охав.
— Іди, дай мені спокій, — буркнув він. — І десятому закажу, щоби з тобою не зачіпався.
—
Ні, друже, цього не досить, — мовив Королик. — Ти повинен піти до
мойого дупла й попросити пробачення у моїх дітей, бо інакше тобі ще
гірше лихо буде.
Мусив Ведмідь іти й просити в Короленят пробачення. Аж тоді Короленята задовольнилися й почали знов їсти та пити.
Се, мої дітоньки, не є сторія, а прахтика.
То нібито так: брехали старі люди, та й_я за ними брешу. Бо, певно,
ніхто там при тім не був, як Заєць з Іжем сперечалися. А проте воно
мусить бути правда, бо мій небіжчик дідусь, коли мені се оповідав, усе
говорив: «Я там при тім не був, але се мусить бути правда, бо мені се
старі люди повідали, а старим людям пощо брехати?» Слухайте ж, як то
воно було.
Була Свята неділенька, під осінь уже, саме коли гречки відцвітали.
Сонечко зійшло ясно на небі, вітрець теплий проходжувався по стернях,
жайворонки співали високо-високо в повітрі, пчілки бриніли в гречанім
цвіті, а люди, святочно повбирані,, йшли до церкви. Все, що жило,
радувалося милою днинкою, і їжак також.
їжак стояв собі край дверей своєї нори, заложив руки за пояс,
виставив ніс на теплий вітер та й мугикав собі стиха пісеньку — чи
гарну, чи не гарну — кому там що до того! Як уміє, так і піє. Мугикає
собі тихенько, а далі подумав собі:
«Поки там моя жінка миє дітей та дає їм свіжі сорочечки, дай лишень
піду я трохи в поле, пройдуся та й на «свої» буряки подивлюся, чи добре
виросли».
Буряки були недалеко від його хати; їжак брав їх,
кілько йому треба було на страву для своєї родини, і для того й говорив
завсіди «мої буряки». Ну, добре. Осторожно запер він за собою двері й
поплівся стежкою в поле. Недалеко пройшов і саме попри терновий корч
хотів скрутити і направці піти до буряків, аж тут настрічу йому Заєць.
Він також так був вийшов на прохід і хотів при тій нагоді навідатися до
«своєї» капусти.
Побачивши Зайця, їжак поклонився йому чемненько і привітав його зі
Святою неділею. Та Заєць був собі великий панич і дуже горда штука. Він
не відповів нічого на їжакове привітання, а тільки глянув на нього дуже
звисока і відізвався:
— Ого, а ти чого так рано ось тут по полі волочишся?
— На прохід* вийшов, — відповів їжак.
— На прохід? — зареготався Заєць. — А я думав, що твоїм ногам ліпше би було лежати, ніжна прохід лазити.
Ся насмішка дуже розсердила їжака, бо вже що як що можна йому
говорити, все він знесе, але коли хто його ноги бере на кпини, то він
того не може дарувати, власне для того, бо з Божого допусту ноги у нього
криві.
— Ти, певно, думаєш, — мовить їжак до Зайця, — що ти своїми довгими лабами більше докажеш?
— І певно, — відповів Заєць.
— Можемо зробити пробу, — мовить їжак. — Ану, побиймося об заклад, побачиш, чи я тебе не перегоню.
— Се вже сміх людям сказати! Ти своїми кривульками пе-ребіжиш
мене? — сміявся Заєць. — Ну, про мене, зробимо пробу, коли тебе така
охота зносить. О що заклад?
— Дуката** і фляшку горілки, — мовить їжак.
— Приймаю, — відмовляє Заєць. — Давай руку! А тепер біжім!
—
Ну, ну, ну, так нагло не маємо чого квапитися, — відповів їжак. — Я
ще зовсім натщесерце! Мушу наперед піти додому, трошки поснідати, а за
півгодинки верну на отеє місце.
Заєць не мав нічого против того, бо й йому хотілося перед тим
похрупати трохи свіжої капусти. А їжак тим часом поплентався додому.
«Чекай
ти, Зайчику, — думав він по дорозі. — Ти надієшся на свої довгі ноги,
але я тобі таки заграю не тої. Правда є, що ти панич великий, але у
голові у тебе розуму небагато. Заплатиш, небоже, заклад, аж буде
курітися».
Приходить їжак додому і мовить до своєї жінки:
— Жінко, вбирайся швиденько, підеш зо мною в поле.
— А чого мені в поле? — питає Їжиха.
— Знаєш, я з Зайцем об заклад побився. Маємо оба бігати на перегони, а хто програє, платить дуката і фляшку горілки.
— Чи ти, чоловіче, з глузду зсунувся? — скрикнула Їжиха. — Та з Зайцем хочеш у перегони бігати?
— Вже ж, що хочу. І ти мусиш мені, допомогти.
Жінка ще щось хотіла балакати, та їжак сказав до неї:
— Не турбуйся, жінко! Я вже тобі скажу, як се маємо зробити.
Вбирайся, тілько живенько, та й ходім у поле.
Що мала Їжиха робити? Зібралася та й пішла з чоловіком. А по дорозі їжак мовить до неї:
— Слухай, жінко, що я тобі скажу. Бачиш, на отсій довгій ниві мають
бути наші перегони. Заєць буде бігти одною бороздою, а я другою. Відтам з
гори починаємо бігти. Отже, ти стань собі ось тут у борозді, і коли
Заєць прибіжить сюди, то ти підніми голову та й крикни: «Я вже тут!»
Так розмовляючи, вони прийшли на умовлену ниву. Їжак поставив свою
жінку на її місце, а сам пішов горі бороздою на другий конець.
Приходить, а Заєць уже там.
— Ну, що ж, біжимо? — питає Заєць.
— Авжеж, біжимо, — каже їжак.
— Ну, раз-два-три!
Один став у одну борозду, другий у
другу, а коли Заєць крикнув «три», рушив сам, як вихор, долі нивою. А
їжак пробіг, може, зо три кроки, потім скулився в борозді і вернув назад
на своє перше місце. А Заєць жене, що має сили, та коли добіг на конець
ниви, аж тут їжакова жінка з другої борозди кричить йому назустріч:
— Я вже тут!
Заєць тільки очі витріщив з диву; йому й до
голови не прийшло, щоби се не був той самий їжак, бо, знаєте, їжак і
Їжиха однаковісінькі на подобу.
— А се як може бути? — скрикнув Заєць. — Біжім ще раз, назад до першої мети!
І, не передихнувши добре, він вихром полетів горі нивою, положивши
вуха на хребет. Їжиха лишилася спокійнісінько на своїм місці. А коли
Заєць добіг на другий конець ниви, то там їжак крикнув йому назустріч:
— Я вже тут!
Розлютився Заєць. Що за диво! Щоби такий корсоногий їжак мене перегнав! І, не тямлячи себе з досади, крикнув:
— Ще раз біжім! До нижньої мети!
— Про мене, Семене, — мовив їжак, — біжім хоч десять раз, мені байдуже.
Побіг Заєць, а внизу знов чує:
— Я вже тут!
Біжить
ще раз догори — знов те саме. Так він, бідолаха, бігав, бігав сімдесят і
три рази там і назад, а їжак завсіди був «уже тут». Чи Заєць добіжить
до горішньої мети, чи до долішньої, все чує одно: «Я вже тут». А
сімдесятий четвертий раз уже Заєць не добіг до мети. Саме на середині
ниви впав на. землю, кров бухнула йому з горла, і він сконав на місці. А
їжак узяв виграний заклад, дуката і кварту горілки, гукнув на свою
жінку з борозди, і обоє пішли радісно додому і жиють ще й досі, коли не
померли.
Зайця поховали, а весь його рід зарікся від того часу не бігати з
їжаками об заклад, так що ми, дітоньки, вже того ніколи не побачимо. А
для вас, небожата, відси така наука: ніколи не підіймай на сміх бідного
чоловіка, хоч би се був простий, нерепаний їжак.
Лисичка з Журавлем у велику приязнь зайшли, навіть десь покумалися. От Лисичка і кличе Журавля до себе в гості.
— Приходи, кумцю! Приходи, любочку! Чим хата багата, тим і погощу.
Іде Журавель на прошений обід, а Лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тонесенько по тарілці та й поставила перед кумом.
— Живися, кумочку, не погордуй! Сама варила.
Журавель стук-стук дзьобом, — нічого не спіймав. А Лисичка тим часом
лиже та й лиже кашку, аж поки сама всієї не з'їла. А коли кашки не
стало, вона й мовить:
— Вибачай, кумочку, більше не маю вас чим гостити.
— Спасибі й за те, — пісним голосом промовив Журавель. —
А ти б, кумонько, до мене завтра в гості прийшла!
— Добре, кумочку, прийду, чому не прийти, — мовить Лисичка.
На
другий день приходить Лисичка, а Журавель наварив м'яса, бурячків,
квасольки, картопельки, покраяв усе те на дрібні шматочки, зложив у
високе горнятко з вузькою шийкою та й поставив на столі перед Лисичкою.
— Живися, кумонько! Не погордуй, люба моя, — припрошує Журавель.
Нюхає Лисичка — добра страва! Встромляє голову до горнятка, не йде голова! Пробує лапкою, годі витягнути.
Крутиться
Лисичка, заскакує відси й відти довкола горнятка, — нічого не порадить.
А Журавель не дармує. Дзьоб-дзьоб у горнятко, та й їсть собі шматочок
за шматочком, поки всього не виїв.
— Вибачайте, кумонько, — мовить, випорожнивши горнятко, — чим
хата багата, тим і рада, а більше на сей раз нічого не розстарався.
Розсердилася
Лисичка, навіть не подякувала за гостину. Вона, бачите, думала, що на
цілий тиждень наїсться, а тут пришилося додому йти, облизня спіймавши.
Відтоді й зареклася Лисичка з Журавлями приязнь водити.
Був собі дід Андрушка, а в нього — баба
Марушка, а в баби — донечка Мінка, а в дочки — собачка Хвінка, а в
собачки — товаришка, киця Варварка, а в киці — вихованка, мишка
Сіроманка.
Раз весною взяв дід лопату та мотику, скопав у городі грядку велику,
гною трохи наносив, грабельками підпушив; зробив пальцем дірку та й
посадив ріпку.
Працював дід немарно: зійшла ріпка гарно. Щодень
ішов дід у город, набравши води повен рот, свою ріпку поливав, їй до
життя охоти додавав.
Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка, була, потім, як
буряк, потім, як кулак, потім, як два, а наприкінці стала така, як
дідова голова.
Тішиться дід, аж не знає, де стати. «Час, — каже, —
нашу ріпку рвати!» Пішов він на город — гуп-гуп! Узяв ріпку за зелений
чуб: тягне руками, уперся ногами, — мучився, потів увесь день, а ріпка
сидить у землі, як пень.
Кличе дід бабу Марушку: «Ходи, бабусю, не лежи, мені ріпку вирвати поможи!»
Пішли
вони на город — гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за плече.
Тягнуть, аж піт тече. Смикає дід ріпку за гичку, смикає баба діда за
сорочку, працюють руками, упираються ногами. Промучилися увесь день, а
ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе баба дочку Мінку: «Ходи, доню, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»
Пішли
вони на город — гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за сорочку,
дочка бабу — за торочку. Тягнуть руками, упираються ногами. Промучились
увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе дочка собачку Хвінку: «Ходи, Хвінко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»
Пішли
вони на город — гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за сорочку,
дочка бабу — за торочку, собачка дочку — за спідничку. Тягнуть руками,
упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як
пень.
Кличе собачка кицю Варварку: «Ходи, Варварочко, не лежи, нам ріпку вирвати поможи!»
Пішли
вони на город — гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за сорочку,
дочка бабу — за торочку, собачка дочку — за спідничку, киця собачку —
за хвостик. Тягнуть і руками, і зубами, упираються ногами. Промучились
увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе киця мишку Сіроманку: «Ходи, Сірочко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»
Пішли
вони на город — гуп-гуп. Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за сорочку,
дочка бабу — за торочку, собачка дочку — за спідничку, киця собачку —
за хвостик, мишка кицю — за лапку.
Як потягли — та й покотилися.
Упала ріпка на діда Андрушку,
дід — на бабу Марушку, баба — на дочку Мінку, дочка — на собачку Хвінку,
собачка — на кицю Варварку, а мишка — шусть у шпарку!