Не до тебе пливли скандінавські герої, Бойовими човнами розкинувши стан. Ні вінками Атен, ні руїнами Трої Не прославив тебе чужоземний Боян.
Хто повірить словам, що Андрій Первозванний На високих горах твою славу прорік? В темну безвість віків одійшли каравани Ватажків степових та азійських владик.
Що владарів колишніх потлілі клейноди!
І на схід, і на південь твій раб мандрував — Чуєш, там, вдалині, велетенські заводи Іншу долю кують, інше сяєво слав!
На майданах твоїх рік за роком конає, Поміліла ріка, вал зрівнявся — осів, Але пісня летить у поля у безкраї,
Наче ластівка з теплих країв. 1922
КИЇВ | Просмотров:462 | Добавил:admin | Дата:14.04.2011
Мов сірі дні, умруть бажання кволі
Мов сірі дні, умруть бажання кволі, Не стане слів, і я скажу: прощай! А
ти лети і ластівкою в полі Над колосками срібними кружляй.
Яр
проминеш і озеро побачиш, Об ясні води ти крилом черкни; Мене нема, а ти
не ждеш, не плачеш, Стріваєш сонце, спогади і сни.
Филипович Павло Петрович
народився 2 вересня 1891 р. у с. Кайтанівка Звенигородського повіту на
Київщині в сім'ї священика. Середню освіту здобув у знаменитій київській
Колегії Павла Ґалаґана, по закінченні якої 1910 р. дістав золоту
медаль. Потім поступив у Київський університет св. Володимира на
юридичний, а згодом перевівся на історико-філологічний факультет. За
дипломну роботу «Жизнь й творчество Е. А. Баратынского» (вийшла окремим
виданням у 1917 р.) був нагороджений золотою медаллю і залишений при
університеті як професорський стипендіат (разом з М. Драй-Хмарою). Від
1920 р. до самого арешту працював професором у Київському університеті
(певний період — у Київському інституті народної освіти).
В літературу ввійшов як поет, перекладач і критик. Належав до
угруповання «неокласиків», хоча в своїй поетичній практиці зазнав
відчутного впливу і символістів, й імажиністів, і народнопісенної
поетики. Для його творчості характерні емоційна врівноваженість, певна
раціоналістичність мислення, заглибленість у вічні питання буття.
Друкуватися почав із 1910 р. російською мовою в журналах «Вестник
Европы», «Жатва», «Куранти», «Заветы» під псевдонімом Павел Зорев. З
1917 р. почав виступати в українській періодиці в журналі «Книгар». За
життя з'явилося дві книжки віршів — «Земля і вітер» (1922) та «Простір»
(1925). Окремими виданнями, крім уже згаданих збірок, вийшли
літературознавчі праці «Шевченко і декабристи» (1926), «Українське
літературознавство за десять років революції» (1928), «З новітнього
українського письменства» (1929).
Павло Филипович, порівняно зі своїми ровесниками, меншою мірою
піддавався остракізму вульгарної критики. Часом його навіть пробували
означити в ряду «неокласиків» як такого, що найближче стоїть до
пролетарської літератури. Проте н лиху годину не забули і про нього.
5 вересня 1435 р. виписано ордер № 24 на арешт II. Филиповича. Того ж
дня він був арештований на своїй квартирі співробітниками НКВС
Кузнецовим і Бондаренком. Йому інкримінувалась участь у
контрреволюційній націоналістичній організації. ЗО жовтня 1935 р. його
справу було об'єднано зі справою М. Драй-Хмари. Оперуповноважений
Бондаренко виніс постанову: «Следственные материалы в отношении обв. П.
П. Филипповича и Драй-Хмары М. А. объединить в одно дело под № 99, о
чем уведомить УСО НКВД УССР». Начальник ОО УГБ НКВС УРСР і КВО
Бржезовський 9 листопада затвердив цю постанову. Але справа № 99
проіснувала недовго — вже 22 листопада вона була приєднана до справи №
1377, по якій проходили «М. Зеров і його група».
Військовий трибунал Київського військового округу на закритому
судовому засіданні 1—4 лютого 1936 року без участі звинувачення й
захисту, розглянувши | судову справу по звинуваченню М. Зерова, П.
Филипо-вича, А. Лебедя, М. Вороного, Б. Пилипенка і Л. Митькевича у
контрреволюційній терористичній діяльності, визначив міру покарання П.
Филиповичу: «десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з
конфіскацією майна».
На початку червня він разом із іншими учасниками «банди» був
етапований на Соловки, За спогадами сучасників, Филипович у таборі
постійно перебував у стані глибокої депресії. Трагічно завершилася і
доля його дружини Марії Андріївни Михайлюк-Филипович, яка збожеволіла, а
на початку 1939 р. була вислана до Караганди, де сліди по ній
загубилися. Павла Филиповича на той час уже не було серед живих. Без
будь-яких підстав і пояснень «справа Зерова та ін.» була переглянута
«особливою трійкою» УНКВС по Ленінградській області, її постановою від 9
жовтня і 1937 р. Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено
вищу міру покарання. Усіх їх розстріляли 3 листопада 1937 р.
Рішенням військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958
р. вирок військового трибуналу КВО 1—4 лютого. 1936 р. і постанова
«особливої трійки» УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937р.
скасовані «за відсутністю складу злочину».