Унутрішній зір, Розщеплений виделкою, Боязких веде. Невизначений звір, Від звіра самі щелепи, Стереже пустелю. Звуку важке Волове м’ясо Довжить тіло, Довжить помисли (Помисли виснуть На лікоть від вислову). Зі стелі водяної сну Сиплються воїни – Щити від очей До щиколотків, А ноги босі. Рожеве тісто з уст виголошують. Сонна основа слова В леопардових плямах. На обрії блима – Гінці без ліку, Від швидкости великої, Носять новину Скибкою кавуна Від уст до уст (Тут бо устрій На все усне). Зір ступає То в ніч, то в день. Здалеку гуде – Зябра зорі рознесло за обрій Зола і амбра – І видно: На краєвиді Якийсь голодранець, Що спав у відрі Потилицю видовжив сонцем І зник цяткою в повітрі, Як в лійці охровій (Так тільки й охнули), Лишивши за собою Завихрений звук. І вже інший молодець Пробує узути звук, Хоч над ним глузують Згори й знизу І раптом мовкнуть, Бо й цей Змахнув лице Й через потилицю Скидає тіло, Скидає душу Для перевтілення. Мигнув вустами, І вже й його не стало, Самий чотирикутний звук. Звук, мов скриня, Їде на ящура спині Між одержимих Без жодної одежини (Дехто з одержимих – В руці – хто ложку, хто сито, Які прожектором світять – Скрізь, бо ллються світи, Щоб не наступити). Хтось із нетямущих З лицем ляща, Позбувшися шкаралущі, Веселку з коліна вилущує – Навприсядки лящить Серед мечів З власної сечі. І знову пуща. Десь тільки кінь, Мов водяна булька, Був і щез В водоймищі речей. Зору крихкі дихальця Нетривких надихають. Ребриста тиша Каштаном подекуди лусне Й медову галузку Від серця до вуха – Тим, що слухом похилі, Ляду сну відхиля: Зоря молодим горошком Сходить на городі.
Колони з базальту. Фасади палаців На перехресті. Й вітри, Які супроводжують кочовиків, Що випалюють культури Правом сильного. Циклопічні мури, вкриті зображенням Богині плодючості
Як віє вітер В колонах, серцях, пам`яті! Ніколи нічому не вчаться Ні народи, ні одиниці. Єдиний Ти, Невимовний, Що пануєш Від віддиху до віддиху.
Золотий кухоль з левами і гієнами Зберігає кров вівтарів і переходових часів. Котять колісниці від сходу дл заходу, Щоб прокласти мармуровий хідник Там, де гінці з найвіддаленіших Закутин імперії Мінятимуть коней й супроводжуватимуть Колони з написами нових законів, Як найм`якшу міру покарання Для приборкання племен. Всі ці народи Забирає пустеля. І загублена під згарищами Алябастрова ваза Розповідає тільки Про мале й проминальне Й не скаже нічого про вітер, Що віяв від рана до пізна, Змітаючи століття Слідом та попелом Жертовного стегна, Що було Живим смолоскипом до предків Які стояли Ще по той бік порогу. Гробниці з зображеннями полювань І полоненних з відтятими правицями. Спадок загиблих, Що зводять мури прийдешнього. Едикти на ріки, переправи й на пам`ять. Як голосять жінки над глиною, Що була містом, вівтарем та прихистком. Лишилося тільки Твоє спотворене ім`я, Що межує з пустелею та неминучістю. Червоний попіл переходів, Де вартові з туркусовими бородами. Бляха в поглядах, бляха в харчах, Бляха в віруваннях. Ніщо не рятує людину, Що отаборилася в вітрі. Тільки тиші верблюжий горб. Тільки пустелі піщані очі. Людське життя - непотрібніше, ніж старе сідло, Пожбурене в порох грабіжником. Де є пасовища і криниці З прохолодною водою. Десь є міра, число і невмируще серце. Але тут тільки полудень, Вапняки й проминальність. І пісня, як череп, Над випаленим суходолом.
Від злости перегнутий ріг Змагається за першість з далечінню, Як і його змагалось покоління. Ще він її на цей раз переміг, А старість вже болотом по коліна.
Від неба в горлі сіллю віддає. Сідлає вітер трави — і за обрій. На зміну рогу місяць робить обмір — Розділить, множить, потім додає. Але і в нім вже назрівають тіні.
ЧАС | Просмотров:513 | Добавил:drakor | Дата:02.03.2011
ЕММА АНДІЄВСЬКА У око окунь, як плавуча клуня
У око окунь, як плавуча клуня, Торкається, і світ на скалки: сутінь, Лиш мокрого вогню семипудові сита Ідуть по обрію, хоч їх на бісер клонить.
Розсипатись і заятрить над кленом, Що плеканий парує у висоти Молозивом і бульками розсади. Росу в росину забивають клином, І нитокою живою крильця бабок Виносить хвилями із грядок бобу, Що вивісив стручки - жаровні соку,
Бо лійки скрізь, листки - з кришталю саклі, Й лежать у ватянках від тьми помору Водоймища, і хащі, і примари.
Гребці згасають в чоловічків лаві. - Вели, велико, накажи гребти! - ... Пройшов залізом замок до хребта; Не виїде владар на білі лови.
Ростуть на вежах дерев'яні леви. Клітини сонця: зелено! Русло Морозить дички: - Тут вона росла - Й фарватером відносить тіло вліво.
Вартовий люки літа відкрива. Сітила в краплі ходять по кривій. А він її шука, як в словнику - В ліщинах, в недоспіваній корі. І даючи дорогу слимакам: - О боже, Ти, о Боже, щоб карать? -
Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.
Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою1 серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто. Врешті вже зовсім зневірившися, що хтось дасть йому тут бодай окрайчик хліба, пастушок набрів на кволого дідуся, що порався біля найнижчої, напівзруйнованої вежі, й повторив своє запитання.
— Тут живуть самі яяни, — відповів нарешті старий. — Кожен яянин знає тільки своє «я» і тому запитань іншої людини просто не чує. Я ж почув тільки тому, що мене здолали немощі, і внутрішні підпори, які досі тримали мене, як вони тримають усіх яян цього міста, передчасно струхли й завалилися, як і моя вежа, направити яку мені бракує сил.
— Я вам охоче допоможу, — радісно вигукнув пастушок, — аби тільки трохи щось попоїсти.
— Яянинові годі допомогти, — скрушно мовив дідок. — Ніхто не може догодити яянинові, бо тільки він сам усе знає і вміє, і то найкраще.
— Але ж людина мусить їсти, аби втриматися при житті!
— Усі тут харчуються власним «я». Коли воно вичерпується, яянин умирає, проте «я» кожного із яян таке невичерпне, що всі тутешні мешканці майже вічні. Мене опали немощі тільки тому, що я чужинець і справжнім яянином так ніколи й не став, хоч і прожив тут майже весь свій вік. Я ледве пам’ятаю, що на початку свого життя під час сварки на кораблі, де я виконував обов’язки юнги, я випав за борт і опинився у цьому місті.
— Але я зовсім не хочу ставати яянином!
— За рогом моєї вежі лежать кельми для новоприбулих, бери собі якусь і починай будувати свою вежу.
— Невже з цього міста немає виходу?
— Ще на початку, коли я щойно сюди потрапив, я здибав одного юродивого, який сидів біля каміння цієї вежі, котру я оце марно будую. Він повідав мені, що місто має сім брам і з кожної можна вийти, хоча досі жоден мешканець цього міста не міг відчинити брами з тієї простої причини, що ніхто з тутешніх насельників не спроможний вимовити коротесенького слова, що відчиняє ці брами.
— Яке ж це слово?
— Це слово знають усі яяни: звичайнісіньке «ти». Але коли хтось із яян, — а це стається так рідко, що про це ходять лише легенди, — отож коли хтось із яян пробує вимовити «ти», в устах яянина це чомусь завжди обертається на «я», і тому брами не відчиняються.
— Я спробую, — мовив пастушок. — Ходімо разом, бо я тобі дуже вдячний на пораду, в мене померли батьки, і я хотів би подбати про тебе.
— Я вже застарий, і ноги вже не тримають мене.
— Я візьму тебе на плечі, і ми разом подамося далі.
— Я не пристосований до іншого світу, і час, відпущений мені вищими силами, добігає кінця.
— Я хочу, аби ти бодай перед смертю дихнув свіжим повітрям, — мовив пастушок, обережно садовлячи собі старого на плечі й простуючи до найближчої брами. Перед брамою він низько вклонився й промовив: — Вельмишановна брамо, чи була б ти така ласкава й випустила нас на волю, бо тільки ти можеш нас випустити.
І брама вперше за все своє існування навстіж відчинилася, адже ніхто до неї так не промовляв, хоч цього вона чекала відтоді, як її вставили в мури цього міста, і пастушок побачив себе серед знайомих скель.
— Тепер ти бачиш, який гарний цей світ! — вигукнув козопас й торкнувся старого, аби обережно зсадити його з плечей на землю. Та замість дідуся він намацав тільки мішок, по гузир наповнений самоцвітами.
Народилася Емма Андієвська у м. Сталіне 19 березня 1931 року. Під час війни разом з родиною емігрувала на Захід. Про цей факт письменниця писала:
«Мама взяла нас, дітей, за руку і в переддень того, радянські війська зайняли Київ (це був кінець 1943 року), подалася на Захід. Мама не була певна, що нас не винищать — коротко перед тим знищили батька. Вія не був партійним, він був хіміком-винахідником, тому його, між іншим, і прибрали — аби його винаходи не дістались німцям. Мама — учитель-біолог, з українського козацького роду , але зросійщена. Так от мама па мигах упросила німецького солдата і той дозволив нам в останньому німецькому ешелоні з кіньми покинути Київ. І так ми поволі добралися на Захід, жили, вчилися...»
Спочатку Емма Андієвська мешкала в Німеччині, згодом у Франції, а потім в Америці. Пізніше повернулася знову до Німеччини і там живе у місті Мюнхені. Вона авторка поетичних книг, а також збірок прозових творів (оповідань, романів). Наша землячка знана у західному світі і як художниця.
Емма Андієвська належить до найвідоміших поетів української діаспори. Незвичайним був її дебют на початку 50-х років, коли з'явилася перша збірка віршів. Тогочасні.
Критики поставили поетесу на рівень раннього Тичини й Артюра Рембо (французький поет), відзначили єдність поетичного стилю з малярськими роботами, якими вона ілюструє свої книги.
Е. Андієвська не стала на шлях продовження тих реалістичних традицій, за якими дійсність відображувалась у формах самої дійсності. Відхід від традицій засвідчують інтерпретатори віршів Андієвської. Так, один з них, Т. Возняк, пише:
«Поезія Андієвської для української мови є креативною (такою, що творить нові слова — прим. О. В.). А тому я б не обмежував її поезію до «передавання станів душі», «відзеркалення... реальності» — причому байдуже, як сама авторка інтерпретує свої тексти, її поезії живуть поза нею з того часу, як вона завершила твір... щось її вирізнює з довгого шерегу поетичних текстів. Щонайперше це не вибрик, а її органіка. Ламаючи логіку сущого, вона, власне, й пробує з нього вирватись».
А ось думка літературного критика: «Творчість поета од Бога неможливо осягнути одразу і цілком, то є процес постійного відкриття й відчування народжуваного ним слова. Надто творчість такого складного поета, яким є Емма Андієвська, котра пропонує читачеві прийняти правила її поетичної «гри»: спробувати вийти за рамки стандартизованої буденщини, перевтілитися, подивитись довкола себе за своєрідними «законами» її світобачення, яке, синтезуючи українську фольклорну магію та західний модернізм, робить прорив у виміри фантастичні. Естетичним підґрунтям її творчості є сюрреалізм, несподівані, багатозначні асоціації апелюють до емоційної сфери, до її уяви, абстрактні образи конкретизуються, часто набирають барокових форм, вони синтетичне ускладнені, алогічні. Поетеса вдається до цих засобів, щоб якомога повніше відтворити дійсність, якомога більше вражень «втиснути» в слово, «видобути» з цього більший пучок асоціативних «іскр» (Л. Тарнашинська).
Як бачимо з цих характеристик, поетичне слово Андієвської незвичайне, не таке, яке ми всі звикли читати в програмних творах. Та не треба лякатись різноманіття складних і малозрозумілих слів критиків- Треба читати саме Еммине слово. Але спочатку ознайомтесь, як вона сама його бачить: «Мені цікаво писати до такої публіки, як я сама, — зізнавалася поетеса в інтерв'ю для «Літературної України», — мені хочеться сказати якісь несказані речі, витянути їх з небуття. Але ж людина до всього мусить спершу призвичаїтися. Те нове, що несе у світ поет, загалом творча особи-ніс Пі, зрештою сприймається і ширшими верствами людей. А для цього потрібен час, бо люди не люблять нового..
- Мені ніхто не диктує, що і як писати, це тільки я вирішую, який мій світ, і я в цьому світі порядкую. Але не так порядкую, як намагаюся вирвати з того невимовного небуття осмислене вже неосмислення. І це, властиво, мета поезії».
Тож спробуйте знайти у віршах, уміщених в цій книзі, оті поєднання несумісного, спробуйте проникнути в коло витвореного нею світу і відчути тепло неспокійного серця нашої землячки.
Не менш складними для розуміння і сприймання є прозові твори Емми Андієвської, зокрема «Роман про добру людину», в якому реальність поєднується з химерними епізодами, міфами, легендами. Тут переосмислюються біблійні сюжети, картини Пекла і Страшного Суду. Водночас це цілісний твір, в якому автор беззастережно стоїть на боці Добра. І зло тут впізнається відразу, в які б воно шати не вбиралося.
«Роман про добру людину» переносить читача в перші повоєнні роки до Німеччини, в табори переміщених осіб, а точніше в табір, де чекають рішення репатріаційної комісії, в яку входять представники СРСР, сотні українців, закинутих виром другої світової війни за межі рідної землі. Нещодавно фашисти знущались над ними у концентраційних таборах, тепер ці люди чекають страждань вже від «своїх», енкаведистів, які пролізли в комісії і прагнуть якомога більше табірників відправити на розправу до Радянського Союзу.
В такій напруженій до краю ситуації прозаїк зображує своїх героїв, яким треба зробити вибір: повернутись на батьківщину чи стати емігрантами. Вони люблять Україну, але повернутись до неї на можуть. І для дітей і для дорослих щира, любов до рідного краю — то єдина мета. життя й утіха. Вона стає засобом перевірки вартості людини у критичних ситуаціях. В уривку з роману, який пропонується, показана химерна подорож одного з персонажів Стецька Ступалки в ...пекло. В цій незвичайній обстановці пізнається душа людини, вартісні орієнтири її життя. У пеклі Стецько чинить добро, завдяки чому й рятується. Подумайте, в чому це добро виражається? Чи не простежуються у вигаданих і химерних на перший погляд сценах на Київському Хрещатику реальні факти минулої радянської дійсності?
Незвичайною є малярська майстерність Емми Андієвської- В анотації до її виставки, яка розгорнулась навесні 1994 року в Києві, в Українському Домі. наводилась така оцінка її творчості з німецької газети «Зюддойче цайтунг;» «Емма Андієвська не лише відома на Заході як художниця з даром оригінального творчого мислення, її малярство комунікативне, довірливо налаштоване до людей.
Органічний світ Емми Андієвської привабливий. Він також надреальний, в ньому синтезується досвід європейського малярства: сила експресіоністів, поезія Шагала. Ті малярство інтуїтивне. Яскраві відкриті барви, колоризм — енерготворчий струмінь її творчості».
Художниця виставлялася в багатьох країнах світу. Вперше глядачі (побачили її акварелі в Мюнхені в 1956 році, потім в Нью-Йорку — у 1989 році, Емма ілюструвала свої збірки «Архітектурні ансамблі» та «Знаки».
Літературна творчість нашої землячки представлена у багатьох збірниках прози й поезії. Головні з них:
Поезія: «Поезія» (1951 р.); «Народження ідола» (1958 р.); «Риба і розмір» (1961 р.); «Кути опостінь» (1962 г.); «Первні» (1964 р.); «Базар» і «Пісні без тексту» (1968 р.);
«Наука про землю» (1975 р.; «Кав'ярня» (1983 р,); «Спокуси святого Антонія» (1985 р.); «Вігілії» (1987 р.) «Архітектурні ансамблі» (1988р.).
Проза: «Подорож» (новели, 1955 р.); «Тигри» й «Джалапіта» (1962 р.); «Герострати» (1970 р.); «Роман про добру людину» (1973 р.); «Роман про людське призначення (1982р.).
Незвичайний погляд на життя, притому ж правдивий, виростає з самої дійсності — доброї і лихої, і різнобарвної. Добро повинно перемагати, і це ми бачимо в її творах. Ознайомтесь з ними, і ви в цьому переконаєтесь самі.
Роман Андріяшик Особливості відбору мовних засобів у романтиці Романа Андріяшика
Слово у художньому мовленні піддається багатогранним трансформаціям: збагачується його смисл, ускладнюються емоційно оцінювальні характеристики, змінюється взаємовідношення з іншими одиницями мови, відкриваються нові образні можливості. Питання про співвідношення значення і вживання стає основним при розв'занні проблем художнього слова (праці Л.В.Щерби, В.В.Виноградова, Б.О.Ларіна та інших). Л.В.Щерба називав індивідуальне вживання «найтоншими симатичними нюансами» [3,25], Б.О.Ларін «обертонами смислу», «комбінаторними прирощуваннями» [4,33-34].
З ім'ям Б.О.Ларіна пов'язується вчення про естетичне значення слова. Розвиваючи думки Я.К.Грота, Б.О.Богородицького, О.О.Потебні, він уперше дав трактування авторського вживання слова як «естетичного значення» [4]. На його думку, для останнього характерні смислова єдність і багатоплановість, перевага емоційно-експресивних елементів у значенні, його нерозривний зв'язок з художнім цілим, з авторським баченням світу [4].
Конкретизуючи, можна погодитися з лінгвістом Л.Донецьких, який під естетичним значенням слова розуміє «типи індивідуально-авторських значень, відтінки значень, емоційно-експресивні, емоційно-оцінювальні й стилістичні зсуви в смисловій структурі слова, багатоплановість і узагальнено-символічні можливості яких створюються, розкриваються в лінгвістичному (внутрішньому, мовному) та ідейно-художньому (зовнішньому, екстра-лінгвістичному) констекстах»[1,15].
Отже, естетичне значення — це вияв авторської системи художнього мовлення. З одного боку, письменник розбудовує національну мову, виявляє її приховані здатності, і його словник з власними «прирощеннями» (термін Б.О.Ларіна) смислу ніби протистоїть понятійному значенню багатьох загальноприйнятих слів і сполучень, з другого — видобуваються ці «прирощені» з тієї мови, якою пише майстер.
Маскування письменником авторської ідеї в художньому творі, природньо, здійснюється через слово, комбінацію слів. Тому досліджуючи романістику Р.Андріяшика, ми зосередимо увагу на лексичному матеріалі, в якому найбільше виразились позатекстові фактори, що охоплюють мистецький світогляд, індивідуально-психологічні особливості творчої особистості письменника, до якої зараховують емоційну пам'ять, уяву, мовну свідомість митця та умови її формування, мовленнєве оточення і силу його впливу на автора, а саме: фразеологізми, авторські новотворення, порівняння, «чуже слово» (термін М.Горелікової)[5].
Характерною прикметою мовних засобів прози Р.Андріяшика є активне використання ним українських фразеологізмів, що виконують у його творах експресивну й оцінну функції, а також функцію посилення висловлюваного. Щедро вплетені в тканину твору прислів'я та приказки, широко представлені усталені, або фразеологічні, розгорнуті в картину порівняння, які надають викладу художнього матеріалу більшої жвавості, поетичності, народності.
Домінантою художньої системи творення автора є індивідуальні новотвори-складні прикметникові та прислівникові метафори, що вибудовуються шляхом словоскладання.
«Чуже слово» експлуатується письменником у формі крилатих висловів, афоризмів, максимів.
Названі мовні засоби є наскрізними не лише у межах одного роману Р.Андріяшика, а й в усій його прозі. Хоча кожен твір письменника має свій індивідуальний і неповторний мовний світ, вони об'єднані «цілісним образом митця»[6,9], специфікою його мовомислення і відображенням останнього у слові. Андріяшикове мовомислення, отже, сформували, з одного боку, народні джерела (прислів' я, приказки, порівняння), з іншого — інтелектуальна, свідома творча праця (новотвори, «чуже слово»).
Донецьких Л. Реализация эстетических возможностей имён прилагательных в тексте художественных произведений.— Кишинёв, 1990.— 165 с.
Потебня А. Эстетика и поэтика.— М., 1976.— 615 с.
Щерба Л. Избранные работы по языковедению и фонетике в 2-х т.— Т. 1.— Из-во Ленинградского у-та, 1958.— С. 25.
Ларин Б. Эстетика слова и язык писателя: сб.ст.— М.; Л., 1974.— С. 33–34.
Гореликова М., Маламедова Д. Лингвистический анализ художественного произведения.— М., 1989.— 152 с.
Шевельов (Шерех) Ю. Два стилі літературної критики // С; Ч.— 1992.— Ч. 12.— С. 9–14.
Ужченко В. Вивчення фразеології в середній школі.— К.,1990.— С.5–17, 87.
Андріяшик Р. Додому нема вороття. Люди зі страху.— К., 1983.— 534 с.