Казка про джмеля
Джміль жужукає: — Жу-жу, я кажу тобі, кажу, брате-джмелю, був я в місті, в місті тиждень був-пробув, і не просто був — на рідкість ким я тільки там не був: пасажиром у трамваї, у театрі глядачем, слухачем в аероклубі, у кафе споживачем.
Скрізь і всюди мій приліт викликав аплодисменти. Признаюсь: були моменти, що мені крутився світ.
Там за мене ледь не бились, і зі мною — із джмелем — всі носились, так носились — більше, ніж із королем.
Тиждень жив я там, літав, а води й не куштував, тільки соки і настої — тонізуючі напої.
Ночував я у готелі,
не згадаю — чи на стелі,
чи в постелі — бо щоднини
після тої літанини у вікно я залітав, падав з крил і засинав.
З ранку раннього за мною
учні бігали юрбою
з криком "ух!”, як на футболі.
В класі сам директор школи
брав мене під окуляр,
ухав: "Справжній екземпляр!”
А в музеї, чуєш брате, міг я стати експонатом. Чуєш: легше їм чужого стрінуть в місті короля, ніж такого ось живого симпатичного джмеля.
— Е,— кажу їм, брате-джмелю,-
утечу я із музею.
Я не стану експонатом,
ні гравцем, ні екземпляром.
І не буду пасажиром —
джміль — джмелем —
аж ніяк споживачем
джміль не буде, бо джмелеві
бути хочеться джмелем:
воду пити, мед збирати,
і гудіти, і літати
на роздоллі серед поля —
там, де воля! воля! воля!
|