Зоологя і комахи. «Відпустіть нас до бабусі» Коли ми склали іспити і п'ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки Ірина Семенівна. — Любі дітки! — вона завжди казала «дітки» чи «діточки». — Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих хороших побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати — учитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому трудніше, ніж у п'ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати зоологію... Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голови над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп'ячій уяві привабливими веселковими барвами. — Так от, любі діточки, — правила далі ботанічка, — для того, щоб збудити вашу цікавість до нового предмета, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах. — Ого, — перебив її Шумило, — та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити... — Пам'ятаєте, я розповідала вам, як збирати таку колекцію?.. Тепер і я згадав стоси невеликих коробок із скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології. — А можна вдвох збирати одну колекцію? — схопився з місця Митько. — Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою... Тільки не так, як у минулому році. Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Митько таки знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившись, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам'яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, бо містив зразки рослин Далекого Сходу, по-друге, він належав навіть і не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів. А по-третє, з'ясувалося — приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі. — Чому тебе та колекція муляє? — запитав я Митька, коли йшли додому. — І звідки така зацікавленість? — А тому, що тепер нас точно відпустять до моєї бабусі! Тут слід зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся... — Уявляєш собі? — казав Митько. — Ліс. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені — ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом — ні душі. Отож ми й докучали моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня: — Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі! Але батьки дуже сумнівались, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам. — Уявляю, що вони там вироблятимуть, — хитала головою мама. — Двоє лобуряк на голову старенькій жінці, — і собі докидав тато. І тільки моя бабуся підтримувала нас: — Не такій уже старенькій, — казала вона. — Ми з нею однолітки. — Хоч і не старенька, — мовив тато, — а коли б вам, мамо, вони обоє сіли на шию на три тижні, то ще невідомо, якої б ви заспівали. — О, я була б тільки щасливою, — не здавалась бабуся. — Село, річка, ліс, два юні джентельмени. Певно, я знову відчула б себе молодою. — Боюсь, що ненадовго, — обізвалась мама. — Господи, як ви мені вже набридли з цим селом! — Невже ви хочете, Оксано Павлівно, — втрутивсь нарешті у розмову й Митько, — щоб ваш син, а заодно і його перший приятель ціле літо нудились у місті, де все кругом — і пилюга, і розжарені спекотні вулиці — навіває сумні думки і сприяє передчасному старінню наших організмів? — (Цю промову він підготував заздалегідь). — А хіба існує кращий відпочинок, ніж там, у селі, злитися з природою після важкої праці і успішного закінчення п'ятого класу? — Не дуже-то ви й перепрацювались, — кволо посміхнулась мама. — А того, хто не принесе першого вересня колекцію до школи, не переведуть у шостий клас. — Так уже й не переведуть? — не повірила мама, але видно було, що Митькові слова таки надщербили її несхитність і стрілка маминої впевненості гойднулась у нашу сторону. — А може, й просто двійку поставлять, — не здававсь Митько. — А кого порадує двійка у перший же день навчання? Це на весь навчальний рік може настрій зіпсувати. — Еге ж, — знов усміхнулась мама, — вам зіпсуєш... Ну, то як? — звернулась до тата. Я відчув, що дмухнуло сприятливим вітром. — Та хай уже їдуть, — одмахнувсь він. — А то ж спокою не даватимуть ціле літо. Тільки щоб бабусю слухали. — Ура! — закричали ми й вибігли з кухні, але в перед покої на мить затримались. — Чула? Чула? — сміявсь тато. — «Передчасному старінню наших організмів», га? — І настрій у них на цілий рік зіпсується! — Ех, ти, — закинув я Митькові, — то це ж вони з нас глузують! — Ага, — почухав він потилицю, — переборщили трохи. Ну, та нічого. Головне — мета досягнута... — Не виходьте на зупинках із вагона, — кричала услід поїздові мама. — Зразу ж дайте телеграму, — не відставала од неї бабуся. — І не здумайте їсти ковбасу. Влітку вона може зіпсуватись, — і собі гукнула Митькова мама. Ми чесно дотримувались усіх обмежень, які наклали на нас батьки: не висовувались із вікна, бо може продути; не стояли в тамбурі — можна випасти; не виходили на зупинках — можна відстати; не виймали гроші з кишень — можуть украсти; не їли ковбаси чи, не дай, Боже, консервів — можна отруїтись. Якщо оголосити весь список заборон до кінця, то виникне запитання, що зрештою таки можна робити... Спати ми поклалися на горішніх лавах. — Лягай грошима до стіни, — шепнув мені Митько. За інших обставин остання Митькова фраза прозвучала б навіть незрозуміло. Але тільки не зараз. Гроші в нас обох були в правих кишенях штанів. Мені довелося лягти долілиць. Дорога, мандрівка, навіть зовсім недалека, викликає в нас відчуття якихось близьких, несподіваних і навіть таємничих подій. А тут ми самі їхали аж куди — цілу ніч поїздом, потім ще треба години півтори автобусом. Це вам не туристський похід на один день, коли разом із класом ідуть майже всі викладачі школи... Коли я прокинувся, вже розвидніло. Митько тихенько сопів із правицею в кишені, на столі видзвонювали склянки з чаєм, точніше з-під чаю. — До речі, — зазирнув до купе провідник, — мені здається, зараз ваша станція, молоді люди. Я штовхнув Митька і простяг руку по рюкзак. Розділ ІІ Знайомство з майбутнім майстром спорту, — а також з бабусею, ентузіастом музичної освіти і дідом Трохимом — А повітря? Відчуваєш? — мабуть, удесяте питав Митько, повернувши до мене сяюче обличчя. — Відчуваю, — закашлявсь я, бо автобус, що проїхав повз нас, порснув мені в обличчя хмарою пилюги з-під коліс і кіптюги з вихлопної труби. — Ото ж бо, в місті, кхе-кхе, зовсім, кхе-кхе, тьху ти, не таке, — вже не так бадьоро продовжував Митько. — От якби ще автобуси не ходили... — Тоді, пройшовши сорок кілометрів пішки, ти й уваги не звертав би на повітря. Далеко ще? — А онде бабусина хата, — сказав Митько, набираючи гордої пози: адже тут він відчував себе до деякої міри господарем. — Хо-го! — пролунав за нашими спинами насмішкуватий голос. — Про яку втому може йти мова! Хіба такі хвацькі і відчайдушні мандрівники стомлюються? Хіба мають вони на це право? Ми притьмом обернулись. Перед нами шкірив зуби юнак років чотирнадцяти, притримуючи лівою рукою пошарпаний велосипед. — А яке чудове спорядження! — не вгавав він. — Які сачки! Стережіться, бідні метелики! А рюкзаки! Там, мабуть, харчів не на один місяць. Юні лівінгстони1, безперечно, збилися з путі, адже Африка у зовсім протилежному напрямі. Яке щастя для бегемотів і нільських крокодилів! Ви їх усіх переловили б. — Ну, чого тобі? — насупивсь Митько. — Мені нічого. Я думав, це вам буде приємно познайомитись з майстром велосипедного спорту міжнародного класу Василем Трошем. Звичайно, в майбутньому. — Ну от, коли станеш майстром, ми з тобою і побалакаємо, — пообіцяв я йому. Мені кпини цього типа аж ніяк не сподобались. Він скочив на свій велосипед і за мить здимів, мов і не було. — Неприємний суб'єкт, — поділився враженням на наше нове знайомство Митько. Я заперечувати не став. До бабусиної хати лишилось вже зовсім недалеко, коли попереду почулося якесь виття, та зразу ж і замовкло, затнулось на найвищій ноті. — Це що? — запитав я. — Не знаю, — стенув плечима Митько. — Може, корова якась чи бугай. — Ніколи не думав, що корова може отак вити. — О, ти не знаєш тутешніх корів, — пояснив Митько не зовсім упевнено. — Від них усього можна чекати... Дізнатися про коров'ячі здібності я не встиг, бо той самий звук почувся знов і знов урвався. — Стривай, стривай, — наморщив лоба Митько. – Ось бабусина хата, а оце... Та ні... але ж, мабуть, таки так. Ну й дивак... Хоча... Звісно, ця словесна плутанина нічого мені не пояснила, і я вже смикнув друга за рукав курточки, коли почув: «Митю, Митюню», — і побачив, як старенька, огрядненька жінка із цебром у руці кинулась від клуні нам назустріч. — Бабуню! — Онучку! Одведемо на мить наші очі від цієї зворушливої сцени і скористаємося з нагоди, щоб роззирнутися довкола. Ні, не вдалося, бо увагу мою негайно привернуло вікно через дорогу, звідки знов ревонуло. «Може, справді, корова забралася в хату, та й не знає, сердешна, як вилізти», — подумав я. — Гнате, Гнате, перестань, їй-же бо! — загукала Митькова бабуся. — Перестань, дай хоч з онучком хвильку погомоніти. — А-а, приїхав, — долинуло у відповідь. Нараз фіранка гойднулась, метнулася вбік, і ось уже у вікні з'явився розчервонілий вусатий здоровань із тромбоном у правиці. — Здоров, Дмитре! Он воно що! — То це ви! — зареготав Митько. — Здрастуйте, дядьку Гнате. Я так і не додумав, хто це. Точніше, спершу думав — ви, а потім, ні, думаю, не ви. Потім знов думаю — ви, а потім... — Я, я, а хто ж, — доброзичливо розсміявсь вусань і розвів руками, мовби і собі дивуючись, що це він узявсь до такого заняття. По-вуличному звали його Фа-Дієзом. — А ви ж позаминулого року на мандоліні грали. Так тихо було... І приємно. — А, мандоліна, — одмахнувсь той. — Тромбон — оце, я тобі скажу, да! — А я тобі скажу, Гнате, — вставила й собі бабуся, — досить уже на сьогодні. — Та я ж і кінчаю. Все. Заради такого випадку... А це хто з тобою? — накинув цікавим оком на мене. — Ой, і справді! — сплеснула руками бабуся. — Я, — озвавсь я. Отак і відбулося наше знайомство... — Доброго здоров'ячка, — крикнув хтось із вулиці. — Ну, починається, — прошепотів Митько. – Зараз півсела сюди збіжиться. Ходімо десь сховаємося, — і дременув не дуже ввічливо за хату. Я подавсь був за ним, але тут мене перепинив той же голос: — Куди ж це ти, Митю, чи не впізнаєш: мене? Я озирнувсь. У хвіртку заходив дідок у темних смугастих штанях, вправлених у запилені чоботи, в синьому бувалому в бувальцях піджаку й кашкеті. — А, драстуй, Гнатовичу, — одповіла Митькова бабуся, ступаючи в погріб. — Здрастуйте, — зніяковіло привітався я. — Ну і змінився ж ти, — хитнув головою дідок, зупиняючись серед двору. — Га? — долинуло з погреба. — Змінився, кажу, Демидівно, онучок твій, — повторив дідок, придивляючись до мене. — Підріс. — Аякже, підріс, — радо погодилась бабуся, брязкаючи внизу посудом. — Ти ж його коли бачив, два роки тому? — Еге ж, два роки. Ніби погладшав трохи... — Та де там погладшав! Худющий, як і був. — Е ні, який же він худющий. Опецькуватий... А то ж ніби й волосся було русяве, а це потемніло. — Та де ж потемніло? — од того дива бабуся аж вилізла з погреба і кинула погляд на мене. — Тьху, Трохиме, та чи ти не бачиш! Це ж не Митько! — Отож-бо й видно, що не Митько, — охоче погодився той. — А хто ж? — поспитав жваво. — Приятель його, Сергій. Разом приїхали. — А-а, — спокійно, аж ніяк не дивуючись, мовив дідок. — Я й дивлюсь — ніби не Митько. А воно й виходить, що Сергій. Да-а, — продовжував, вмощуючись на приступці ґанку. — Зараз, улітку, всі своїх дітей кудись одсилають. То в табори, то ще десь, а як нема куди, то до бабусь. Оце й до Дмитрівни теж онук приїхав, старшенький, правда, за ваших, — Василь. Дак той на велосипеді ганяє. З собою ж і привіз, — розібраний. Бабуся до нього кинулась, мовляв: «Онучку мій рідний, як же давно не бачились». А він їй: «Обережно, — каже, — бабо, не чіпайте чемодана, бо в мене тут велосипед». Не встигла вона й слова сказать, як він уже той велосипед витягнув, склав у момент і хода з дворища. Дмитрівна в ґвалт: «Куди ж ти?!» А він тільки рукою махнув: мовляв, очепись. А години за дві приїхав і каже: «Це в мене тренування такі, точно за графіком». Значить, — пояснив уже від себе дід, — як пробило, скажімо, першу годину чи яку там, то ти хоч спиш, хоч їси, а скачи на велосипеда й паняй, куди очі бачать. Отаке! Ну, а ви, — спитав, — теж на велосипедах ганять будете? — Ні, — промимрив я. — Нам треба колекцію збирати... — Митю, — загукала бабуся. — Ідіть їсти! Ви з дороги, певно, зголодніли? — посміхнулась до мене. — Ще й як, — кинувсь до вмивальника Митько. — Ну як там у вас, все гаразд удома? — поцікавилась бабуся. — Угу, все, — ствердно хитав головою Митько, запихаючись голубцем. — А як доїхали? — Добре, — одказував Митько, простягаючи руку до кварти з молоком. — То чому ж тато не повідомив? — допитувалась бабуся. — Я когось зустріти послала б. От хоча б Гната або діда Трохима. — Не знаю, — відповідав Митько, наливаючи собі киселю. — Ми й самі дивувалися. — Телеграми не дали, — не вгамовувалась старенька. — Телеграми! — скрикнув Митько. — Ну так що ж тут дивного! — Телеграми! — мов йому замакітрилось, ще раз скрикнув Митько. — Авжеж, телеграми. Та ти не переживай так. От сердешна дитина! Я почав уже здогадуватись, до чого воно йдеться, і з підозрою глянув на друга. — Ох, я ж розтелепа! — скочив він на ноги, засовуючи руку в бокову кишеню курточки. — Ай-я-яй! — Ось же вона, тато написав! Я ж і подавсь був на пошту, а дорогою забіг по батарейки, а потім згадав про плівку, а потім... — Забув про телеграму? — закінчила бабуся. — Еге ж? — Еге ж. — Ех ти, — провела рукою по Митьковій голові. — Наїлися? — Наїлися, спасибі, — дружно закивали ми. — А тепер куди? Та ще не знаємо. Може, погуляємо трохи чи на річку... Розділ III Озеро. Змії люблять сіно ...І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя. — А головне, — казав дорогою Митько, — ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: «Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрібно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходіть у ліс, бо заблукаєте!» А моя — ні слова. — Так, — погодивсь я, — бабуня, що треба. — А що нам у селі робити? Хлопців тут малувато, та й ті всі заклопотані, — то город сапають, то по господарству... А я, було, позаторік і собі спробував сапати, і що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур'яни полишив. Тут такі бур'яни ростуть, зовсім на бур'яни і не схожі. Подивишся, — ніби якась городина, а воно ні, виявляється. Так мене після того й близько до городу не підпускали. Хотів дров нарубати — поліняка відскочила й по лобі мене як трахне! Тиждень із ґулею ходив, а сокиру від мене ховати стали. Хотів навіть корову помогти доїти, так мало того, що вона хвицялась, як скажена, так іще й мою панамку зжувала. — То ж позаторік! Ти ще малий був. Проминувши поле, ми наблизились до річки. — Зараз беремо праворуч, — хвилин за двадцять мовив Митько, — і стежечкою до самісінького озера. Тільки-но ми звернули, як навстріч, прямо на нас, з-за дерев вихопивсь велосипед, і хлопець, що сидів на ньому, гукнув знайомим насмішкуватим голосом: — Гей, мухолови, з дороги! Ще навіть не зметикувавши, що воно й до чого, ми швидко одскочили в сторону і лиш устигли побачити, як промайнула мимо спортивна Василева майка. — А щоб тобі колесо відпало! — кинув я вслід. — Ну чого він причепився до нас, Митю? — А, — махнув він рукою. — Мало дурнів? Не зважай! Неподалік, на пагорбі, видніла якась безформна купа. Ми кинулись уперед. — Та це ж курінь був! — перший здогадавсь Митько. — А сіна скільки! — радів я. — Та цей курінь відремонтувати — раз плюнути. І місцинка яка зручна. Цікаво, хто тут жив? — Не підходь! — гукнув Митько і заходивсь бігати навколо купи паліччя й сіна, штрикаючи в неї з усіх боків держаком сачка. — Що з тобою, Митю? — здивувавсь я. — Нема! — вдоволено мовив приятель. — Тепер можна й ремонтувати. — Чого нема? — Змій! Вони, знаєш, як сіно люблять! Забереться й чекає, поки ти на неї сядеш. І все! Взагалі, тут треба бути обережним, — говорив Митько, випорожнюючи рюкзак. — Ліс усе-таки, хоч яка, а все ж глухомань. Як укусить щось чи що скоїться — до села бігти далеченько... Розділ IV Таємничий і -бр-р-р-р який страшний. Хороший хлопець. Нервові можуть далі не читати Ми приходили до озера щодня. Набирали харчів, дорогою ганялись із сачками за всякими мурашками і один за одним. Біля озера вилежувались на сонці і купались у теплій воді. Але одного ранку відбулась подія, яка трохи змінила і наше життя, і наші подальші плани. Коли ми, як завжди, з галасом вискочили з-за дерев на берег, то побачили: в нашому озері купається якийсь хлопець. — Принесло ж сюди цього велосипедиста, — буркнув Митько. Але той, уздрівши нас, хутко виліз на берег і весело загукав: — Привіт дослідникам! І вам покупатися скортіло? Ех, водичка — що треба! Це вам не річка! — Добридень, — озвались ми трохи спантеличено, бо наші з ним останні зустрічі не дуже схиляли до дружньої розмови. — Та чого ви такі насурмонені обоє? Ще й досі сердитесь? А ви, я бачу, серйозно захопились відловом комах. Ну що ж, заради миру — ось вам від мене подарунок, — він підняв з піску свої штани і, сягнувши в кишеню, витяг жовтий прозорий камінець. — Дивіться! Ми з Митьком захоплено схилилися над Василевою долонею. — Ух ти, це що? — Не пізнаєте? Бурштин. Он бачите, ще й муха в ньому якась. Справді, у жовтогарячому злитку застигла навіки маленька комаха. — Ви знаєте, що таке бурштин? — вів далі Василь. — Це смола дерев, що пролежала в землі мільйони років і закам'яніла. От у Прибалтиці її повно, а в нас рідко трапляється. Так що ця знахідка — велика цінність. — Ти що, її тут знайшов? — не повірив я. — А де ж, по-твоєму? От у цьому озері. Хотів було у краєзнавчий музей здати, та передумав. Хай уже вам буде. Ви ж комах колекціонуєте. — У цьому озері? — і собі здивувався Митько. — Отут?.. — Ви вмієте зберігати таємниці? — Він суворо звів брови. — Могила, — мерщій відгукнувся Митько. — Щоб я маму й тата не бачив, — пробелькотів і я десь почуту клятву. — Ну так от, хлопці. Озеро це незвичайне. — Незвичайне? — пошепки повторили ми. — Еге ж. Поганий поголос ходить про нього. Ви помітили, що сюди із села ніхто не потикається? — Бояться?! — Еге ж. Звичайно, якщо кого спитаєш, так тобі й скажуть: мовляв, далеко, краще в річці купатись. А насправді всі аж тремтять, коли доводиться тут у воду лізти. — Але чому ж, чому? — А тому, що в озері... — він стишив голос, — хтось живе! Ми здригнулись. — Авжеж, — вів Василь далі. — По ночах, правда, не часто, виє страшно і зітхає «о-о-о-о-ох» — аж мороз по шкірі. Сам чув. А вдень не вилазить. А може, й вилазить, та ніхто не бачив. Он там берег травою поріс, а коло нас пісок. Минулого року пастухи тут корів напували. Аж чують — телятко так жалібно мукнуло. Вони туди, а за телятком тільки завирувало. А на піску сліди здоровенних лап, мов від крокодила. — Та що ти! — Точно! Але це ще не все! Ходімо зі мною. Ми наблизились до кількох сосен, що в цьому місці росли біля самої води. — Дивіться! На стовбурах видніли глибокі подряпини, корені двох-трьох дерев були підриті, луска від кори вкривала землю. Заніміло спозирали ми цю картину. — От і подумайте, хто б це міг бути. Ви знаєте що-не-будь про Лох-Несс? Та щось таке чули... — Це озеро в Шотландії. І живе там дивна і здоровенна тварина, от приблизно... Ну, та не буду робити припущень. Це ще не доведено. Ну, а тепер пробачте, мені час. Бувайте! Ще побачимось. Він миттю надів штани і витяг з-за кущів велосипед: — У мене тренування. За графіком. — Що ти на це скажеш? — запитав Митько, коли Василь уже зник з-перед очей. — Та хто його знає, може, це все неправда. Якось невіриться. — Сергію, а якщо нам... — Що нам? — Таки оселитися коло озера і самим простежити… за отим от… — Так тебе бабуся і відпустить! Чекай! — А якщо відпустить? — Звичайно, це було б зовсім непогано! І ночувати там? — Там. Адже Василь сказав, що воно тільки вночі вилазить. І курінь у нас такий, самим собі заздрити можна. Хоч зимуй там. Взяти із собою ковдри. Зараз же тепло. — Еге ж, тепло. Це в хаті тепло! — Та не замерзнемо. Не бійся. — Я і не боюсь. А от бабуся... — Беру її на себе. Хіба може бабуся чогось не зробити заради свого онука? Розділ V Я вкриваю себе ганьбою. Великий зоолог І ми рушили до озера. Попереду весело вистрибував Митько, за ним із рядном і ковдрами човпав я. Клунок зв'язали один і домовились нести його по черзі. — А якщо то й справді якийсь звір? — обернувсь до мене Митько. — От було б здорово! І ми першими його побачимо. — Ну, побачимо, а далі? — я був настроєний скептично. — Сфотографуємо! — А далі? — У школу знімок привеземо. Ото переполох зчиниться! Всі повмирають од заздрощів. — І ми тільки вдвох будемо на уроки ходити. — Чому це? — Усі ж повмирають. — Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина. В ботанічки улюбленими учнями станемо, — мріяв він. — І вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олімпіаду, де він урочисто завоює останнє місце, і одразу знову стане звичайним Дмитром Омельчуком, посередністю навчання та праці. — Посередністю! — зобидивсь Митько. — У тебе в самого трійки з фізкультури. За минулий рік. — А в тебе з малювання. — Бо це ти мені в останньому малюнку дерева синім олівцем розфарбував та ще й домалював невідомо що. — А ти мене за ногу смикав, коли я на оцінку підтягувався. — Ти поглянув би на себе! Жодного разу підтягнутись не зміг. — Бо із сил вибився. А в тебе пика такого ж кольору, як і дерева, стала, коли ти той малюнок побачив. Але тут ми обоє стали так сміятись, згадуючи вирази обличчя одне одного, що назрілий був настрій для сварки миттю щез. — Давай я понесу, — примирливо запропонував Митько й завдав клунок собі на плечі. Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не проґавити його, якщо воно вилізе з води. — Я піду посплю, — мовив надвечір Митько, — а о другій годині ночі зміню тебе. — Як же ти прокинешся о другій? У нас навіть годинника немає. — Не проґавлю, не бійсь. А взагалі, як набридне, то розбуди мене. — І Митько зник у курені. Довго сидів я біля багаття і дививсь, як темрява полонить ліс... Запала тиша. Стало моторошно. «Ну чого ти!» — втішала думка серце, але те не слухалось, билося дужче. Я підвівся і знічев'я почимчикував до води... Мовчазний таємничий ліс оточував мене зусібіч. Величезні дерева казковими велетами заступали путь. Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові: «Ну що я, — думалось мені, — у порівнянні з кількома деревами — ще менша комаха! А в порівнянні з цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні із земною кулею?» І од цього мені стало гірко-гірко... І ще страшніше. Я мерщій почовгав назад, боячись зиркнути в сторону, і дививсь лиш поперед себе, на прокладений моїм ліхтариком серед ночі промінь світла. А якщо тут і справді живе якийсь звір і зараз він чатує десь поруч? Згадались домівка, татусь, мама... Я позіхнув. Рідна мати моя, — вичавив із себе якісь жалюгідні звуки, — Ти ночей недоспала... «Ух... — опустився я на землю, спершись спиною на курінь. — І я недосипаю, — позіхнув знову. — Вартую... А що? Невідомо. А можна було б і доспати. От зараз заплющу на хвилинку очі. Отак. Як приємно... Ще трошки...» — голова моя схиляється на груди. Скільки так я просидів, не знаю, коли це: — Ага! — чую сердитий голос. — Спиш, значить! Спросоння схоплююсь на ноги і просто перед собою бачу розлючене Митькове обличчя. — Ну, пробач, Митю, — почервонів я. — Лиш на хвилинку присів. Маму згадав. — Та згадуй собі кого хочеш! А на посту спати не смій! Хіба тобі можна доручити серйозну справу!.. Іди спи, мамій. Я постою. Нічого не бачив? — Ні... — Звичайно, за спанням і дивитись нема коли... Приголомшений, картаючи себе за негідний вчинок, я принишк у курені. Сонливість геть полишила мене... Докори совісті люто вгризались у мою душу, шматували її на дрібні клаптики. Зрештою я не витримав. — Митю, — гукнув несміливо. Відповіді не почув. «Мовчить, — подумав я. — Ображається. Так мені й треба». Полежав іще хвилин п'ять, тоді вибравсь назовні. Вже займалося на світ. Ледь куріло багаття, легкий вітерець колошкав сивий попіл. Згорнувшись калачиком, спиною до куреня, Митько солодко спав. Я витягнув ковдру, обережно вкрив товариша й поліз усередину. Вранці, прокинувшись, ми побігли до озера вмитись. І тут Митько став мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього. — Дивись, — тихо сказав він мені. На вогкому піску коло самої води хижо вимальовувались відбитки здоровенних і страшних лап. — Як у крокодила, — визначив я, нервово озираючись на озеро. — Значить, не збрехав, — хрипко додав Митько. Це дало поштовх до роботи Митьковому мозкові. — Сергію, — почув я увечері того ж таки дня. Ночували ми вже в селі. — Чого тобі?.. — Треба нам книжки взяти в бібліотеці. — Правильно, підемо завтра, наберемо — фантастику яку-небудь, про шпигунів... — Та ні, Сергію, я не про те. Книжки із зоології. — Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки, мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав? — Так то ж ботаніка. — А зоологія, по-твоєму, краща? Я одного разу поглянув у підручник — там якісь кишечнопорожнинні, гадюки — бридота одна! — От-от. Так до твого відома, зоологія — наука про весь тваринний світ. Отже, в ній ми обов'язково знайдемо щось підходяще і для нас, цебто про те, що живе в цьому озері. — Ти думаєш? — уже серйозніше глянув я на Митька... Розділ VI який проливає світло на наших предків і ще на дещо. Ну й Митько! — Скажіть, які молодці, — дивувалась бібліотекарка, коли ми втретє прийшли міняти книжки. – Цілими днями читають. А ви не перевтомитесь? — Авжеж, молодці, — бурмотів, виходячи з бібліотеки, Митько. — Скільки читати — з глузду можна з'їхати. — Невже тобі нецікаво? — питав я. — Звичайно, цікаво. От тільки не звик я подовгу над книжками сидіти. Це ж подумати тільки — дев'ята за якийсь тиждень. А на восьмий день вивчення зоології Митько висловив сміливе наукове припущення, яке я захоплено сприйняв. — Слухай ось, — Митько втупився у книжку. — «Багато віків серед жителів східної частини Індонезії ходили легенди про страшних, ненажерливих драконів. Казали, що з пащ їхніх вилітає вогонь, а здобич вони вбивають одним поглядом злих очей. Голландські вчені, котрі записали ці розповіді, звісно, не повірили в їх правдивість. Однак ученим здалося, що опис жахливих драконів нагадує давно вимерлих хижаків-динозаврів. У 1912 році ці розповіді підтвердив один голландський льотчик. Він був першим європейцем, який на власні очі побачив драконів острова Комодо. Літак його здійснив вимушену посадку, і кілька місяців цей чоловік прожив буквально в оточенні гігантських химер. Однак його розповідям теж не повірили, бо льотчик повернувся звідти нібито із розладнанням нервової системи». — Я думаю! — жахнувся я. — «Після Першої світової війни, — оком не зморгнув Митько, — вчені вирішили-таки до кінця розібратися у цій загадковій проблемі «динозаврів». І, нарешті, в двадцятих роках нашого століття на острові Комодо Зондського архіпелагу було спіймано цього дракона. Ним виявилась гігантська ящірка, або ж варан. Не злякатись чотириметрового гіганта важко. Колір шкіри буро-чорний. З грізної ікластої пащі безперестанку вилітає яскраво-оранжевий роздвоєний язик, люто дивляться блискучі чорні очі. Варан ступає сильними лапами, тіло його піднято над землею, волочиться лише хвіст. Сила в цьому хвості страшна. Дослідники бачили, як одним ударом варан збиває кабана, валить з ніг оленя...» — От би й собі там побувати, — в захваті мовив я. — «Гігантський варан, — не звернув на мене ніякісінької уваги Митько, — був відомий ученим з палеонтологічних знахідок (палеонтологія — це наука, що вивчає викопні організми)... е-е, знахідок в Австралії, в шарах мезозойської ери. Вважалося, що він повністю вимер теж більше ніж п'ятдесят мільйонів років тому». — Ти можеш заперечити, — вів далі Митько, — он де той Зондський архіпелаг і Мозамбікська протока. Мовляв, там є умови, щоб зберегтися кому завгодно. А між тим ось, у басейнах рік Волги, Дону й Уралу живе невелике, завбільшки, як щур, звірятко — хохуля. Так от ця сама хохуля — давній за походженням вид третинного періоду, що зберігся до наших днів. До речі, сучасник мастодонта. І, нарешті, лох-несське чудовисько, про яке ми вже прекрасно знаємо, у Шотландії. А це набагато північніше від України. От які факти знайшов я за ці дні. А скільки, певно, ми ще знайдемо! — Так ти хочеш сказати… — у захваті скочив я на ноги. — Так, Сергійку. Саме це я і хочу сказати. У нашому озері живе давній звір, якого, може, вважають за давно вимерлого. Адже і озеро наше давнє, про що свідчить отой шматочок бурштину. Поглянь лише на карту палеозойської ери. Дивись — тут і звірозубий плазун, і хижий диноцефал. Та що там казати! А от карта мезозою. Дивись: у наших краях якраз море межує із сушею. А може, на місці нашого озера саме було доісторичне прісноводне болото? Тож тут міг жити хто завгодно. А скільки довкола нашого озера папороті, ти помітив? Мені од усього цього аж дух перехопило. — Митьку, — закричав я, — Митьку, ти уявляєш, перед яким відкриттям ми стоїмо? — Приблизно... — Ні, ти нічого не уявляєш. Це ж надзвичайно! Ти, Митько... Ну й Митько!
Ото життя пішло в нас! Удень ми тільки й сиділи над книжками, сперечались, робили різноманітні припущення і бігали до бібліотеки, а надвечір рушали до нашого озера. Палеозойська, мезозойська ери, карбонський, пермський, юрський, тріасовий періоди дивилися на нас зі сторінок томів викопними потворами, а ми намагалися вичитати, вгадати, хто з них був предком нашого озерного жителя... Якось, коли ми прогулювались берегом Митько сказав: — Ти знаєш, що мені спало на думку? — Що? — Село наше зветься Юрківкою через те... Ну, бо від Юрського періоду. — Ти, Митю, мабуть, уже зовсім здурів. Завчився. — Точно-точно, якийсь зв'язок тут є. — І хто ж, по-твоєму, так його назвав? — Люди, які раніше тут жили. — Коли раніше, в юрському періоді? Тут самі ящери тоді жили. Мабуть, ящери його так і назвали, правда? Хай, думають, раз ми живемо в юрському періоді, то й село, що тут буде, зватиметься Юрківкою. Приїде колись сюди Митько, нас добрим словом згадає. Так? — Смійся, смійся... — Та ти не переживай, Митю, — заспокоїв я його. — Ти знаєш, що я придумав? Назвати оцього-от, — показав на озеро, — котрий отут живе, Митькозавром. На твою честь. — От здорово! — зашарівсь Митько. Але тут же запитав: — А чому саме на мою? Адже ми з тобою разом гм... працюємо. — Але ж головний у нашій експедиції ти. — Е ні, не згоден. Хай буде... Хай буде, скажімо, Митькозавр Стеценка. А й справді. Диви, як добре — Митькозавр Стеценка із Юрківки. Ой, дивись... За три кроки від нас безладно лежало кілька воронячих пір'їн і біля самої води знову чітко вирізьблялись на піску таємничі сліди. — А вранці їх не було, — згадав я. — Отже, воно вилазило удень. — Та ще й ворону зжерло, — підхопив Митько. Розділ VII Операція «Курка» провалюється разом із дідом Трохимом — Я колись книгу читав, — задумливо сказав увечері Митько. — Так там писалося про те, як на тигрів полюють. Мисливець прив'язує до дерева козеня, а сам сидить у засідці. Козеняті хочеться додому, воно бігає круг дерева на прив'язі і жалібно мекає. А десь поблизу гуляє собі тигр. Він чує — хтось мекає, і думає: «Це, мабуть, козеня. Піду-но я його з'їм». От він біжить до дерева, а мисливець із засідки — ба-бах! Тигр — догори лапами, а щасливе козеня відпускають додому. — А деякі племена, — на льоту вловив я Митькову думку, — риють на стежці, якою звірі ходять на водопій, здоровенну яму, а іноді ще й вбивають у дно загострену вгорі коляку, а яму прикривають гілками і листям чи піском. Іде собі якийсь лев чи хто, ступив на гілки і — готово! — Думки читаєш! — радо згукнув Митько. — Ми ці обидва способи поєднаємо. — А козеня де взяти? — Ото ж бо, — спохмурнів він. — Козенят я тут не бачив. Кози є, але ж кози ніхто не дасть. А може, — про ясніло його лице, — мотузку на роги та в ліс, а вранці відведемо назад? — Е ні, я не згоден. Я вже якось у дитинстві пробував визволяти козу, так вона за мною гналася хтозна-куди. Та ще й у ліс її тягти... Вона ж не дурна. — Твоя правда, — скрушно хитнув Митя головою, але по тому, як він стрепенувсь, я одразу ж здогадався: є ще одна ідея... Довірливо дивлячись мені в очі, Митько запропонував: — А якщо ми прив'яжемо тебе? — Тобто як це? — вибалушивсь я. — Мотузкою, як же ще! А де взять її — я знаю. У клуні висить... — Ти що, жартуєш! — не повірив я власним вухам. — Та які жарти? Чим ти гірший? Мекатимеш по трошку, здалеку й не видно, хто це. Може, воно вилізе з озера, щоб роздивитись. Га? І якраз у яму втрапить. А ми вже вириємо, постараємось. — Та ти, мабуть, сказився, — обурився я, доп'явши, що Митько й не думає жартувати. — Чим я гірший за якусь там козу? А чим ти гірший? Навіть кращий, розумник такий! Мене! До дерева! Мотузкою! А як воно ззаду підкрадеться чи збоку? Ти подумав? Себе прив'язуй! — Хай буду я, — хоробро погодивсь Митько. — Я не якийсь там егоїст. Я згоден. Хоча, ти знаєш, мені здається, можна і не прив'язувати. Козу — інша справа, вона втекла б. А мене можна не прив'язувати. Я і так посиджу. — Та гаразд уже, — охолов я. — А чому обов'язково комусь із нас? Може, курку? Нічим не гірша. Ворон же воно хрумає! — Молодець! — вигукнув Митько. — Звичайно, курку! І мороки набагато менше. — І по хвильці додав: — Та й безпечніше. Курка, яку ми наділили довір'ям виступити в ролі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кричала і била крилами. — Ху ти, — мовив, одхекуючись, Митько. — Та вона ж бігає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати! — Це хіба курка! — згоджувався і я, підводячись після невдалого кидка. — Це ж страус! І ми знову якомога лагідніше заводили: — Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп! — Тю-тю-тю-тю! Проте курка відбігала на безпечну відстань і осудливо стежила за нами. — Та ну її, — не витримав перший я. — Всі коліна пооббивав. — Зараз, зараз ми її, — не здававсь Митько, виносячи з хати ковдру, — у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла. На цей раз ми таки загнали птаху (і хто тільки назвав її свійською?) між курником і клунею і накрили рядном. — Єсть! — вдоволено скрикнув Митько, засовуючи її у мішок, і тут же загорлав: — Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається! — Ну от бачиш, — співчутливо сказав я. — А якби коза? Ото б намучились! — Та й то, — відповів Митько. — Бери лопату і ходімо мерщій, поки ніхто не бачить. Та зерна прихопи...
— Ну що, Митю, може, вистачить? — я стояв по поясу щойно виритій ямі і втирав чоло. — Та де там вистачить? Йому звідси вилізти все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, то вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп. — Нічого собі новину ти приберіг, — пощулився я. — Заспокоїв. Що ж нам тепер десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать? — Та він на людей побоїться... — Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? — промайнув у мене жахливий здогад. — Звідки я знаю. Може, турист який. — А де ж він тепер? — Де? Додому поїхав! — Додому! А може, — важко сковтнув я, — воно його з'їло. — З'їло? — злякався Митько. — Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш і справді... А що? — опустивсь на землю. — Може, й так... А речі? Речі хоч які лишились би. Не могло ж воно його разом із речами! — Були речі, — промимрив я, відчуваючи, що сорочка липне до спини. — Сандаля. Отут же, біля куреня лежала. — Сандаля? Чого ж мовчав? — А що мені було — кричати на весь ліс? Теж мені знахідка! — І куди ти її подів? — У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре від комарів. — Ай-я-яй! — мало не застогнав мій друг. — Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що від людини залишилось. Хоч би пам'ять рідним була. — Дуже б вони тішилися тією пам'яттю. — Черства ти людина! Егоїст! А якби тебе з'їло, то твоя мама й сандалі була б рада. — Та цур тобі, Митю! Що ти кажеш таке? — А що? — розпалювавсь ще більше Митько. — Рада була б! — Та стривай!.. Щось ти вже сильно, теє, перегнув. — Чому перегнув? Приїхав якийсь науковець, професор, а то й академік. А може, просто ентузіаст-природолюб. Теж дізнався, що в озері хтось живе, й вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його — хап! І готово. — Еге, бач, як воно обертається, — роздумливо подав голос я. — Хоча ні, Митю, ні. Якби тут людина пропала, то вже й шукали б її усі, і міліції понаїхало б. А нас і на гарматний постріл сюди не підпустили б. — Авжеж, — зрадів Митько. — Та цього просто не може бути. Давай я тебе зміню. Я охоче виліз із ями й подав лопату другові. Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, «інакше воно здогадається, що раз є купа землі, мусить бути і яма». — Ху, ну й ну, — стомлено хитав я головою, дмухаю чи на стерті долоні. — Ямка — будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка треба вбити. — Та ти що — кілка! Воно ж загине, а нам потрібне живе... Ми витягли птаху з мішка й прив'язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранішніми переживаннями або ж здогадавшись, що служить приманкою, кудкудакати не хотіла. — Ти бачив таке? — дратувавсь Митько. — Вона вже заніміла, як до діла дійшло. Ну, квокчи ж, ну, ну, отак-от: кво-кво-кво-кво-кво. — Перестань. У неї і так психічна травма. Хай заспокоїться, а тоді, може, й заквокче. Однак не завадило б і повечеряти. — Звичайно, — згодивсь товариш. — Що то нам Бог послав, точніше, бабуся підкинула? Ми, що мріяли готувати смачну поживну юшку, їсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушені запихатись пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Події останнього часу стали розвиватися з такою швидкістю, що навіть вудки закинути — і то не було вільної хвилини. — А хто обіцяв юшку в казанку над полум'ям? — усе ж запитав я в Митька. Той невдоволено зашурхотів соломою: — Овва! Юшки! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то із села, то в бібліотеку, то на озеро. То курку кради, то яму рий. Ніколи й угору глянути. Тим часом споночіло. — Швидше б ми його побачили, — мовив Митько, — а то прив'язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати. — Хай собі. — Скоріше б воно вже вилазило. Стривай-но, — стишив Митько голос. — Диви... — Та це ж людина! — вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, повалився униз. — От лиха година! — крикнув я, — вискакуючи з куреня. — Хто це? Що з вами? Ви цілі? — Та здається, — озвався сердитий голос діда Трохима, і над краєм ями з'явилась його голова. — От чортяка, — мовив дід, вилізши на гору. — Мало в'язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив? — А це, дідусю... — почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду. — Це, дідусю, — пробелькотів Митько, — ми й самі не знаємо хто. То не було, не було, а то враз з'явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію? — Нє-е. — От біда, — зітхнув дід. — А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе. — Молочка, — облизнувсь Митько. — І багато? — Повний бідончик. — А може, не все вилилось? — Та ні, все. — Жаль, — гірко зітхнув Митько. — Ех, якби знати, хто це, — нещиро правив далі. — Я йому б... — Авжеж, — хитав головою дід. — Ну як вам тут, добре? — цікавивсь, прямуючи до куреня. — Добре, дідусю. Може, ви лимонаду хочете? — піддобрювались ми. — Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би, є у вас водичка? — Є, дідусю, ось, — мовив я, зачерпнувши кухлем з відра. — Спасибі, — лагідно подякував той. — Ну, а лопатка вам уже не потрібна? — Лопатка? — зашарівсь Митько. — Еге ж, лопатка. Он вона й лежить. — Ай справді, лопата, — дурнувато гигикнув я. — А то бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали? — От-от, черви. Рибу ловити, — випалив Митько. — Ну й багато вловили? — Та нє, не дуже, щось кльову не було. — А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив. І саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрімала під деревом, мовби почула, що йдеться про неї, і стала несамовито квоктати. — Ти бач, — наче не вірячи власним вухам, дивувавсь дід. — Здається, курка. — Курка, дідуню, курка, — хутко запевнив його Митько. — Ми оце прийшли із села, бачимо — бігає отут. Так ми її до дерева прив'язали. — Ой-йой, це ж куди забігла! — розвів руками дід. — Якось віддав я сестрі котика свого на кілька днів, а сестра живе кілометрів за п'ятнадцять од Юрківки. Сіла, значить, на автобус і поїхала. Коли це минає неповний тиждень, чую — нявчить щось уранці під дверима. Глядь — а то Мурчик мій. Набридло, видать, у сестри, то він до мене й прибіг. А оце, значить, і курочка так само. Полюбила вас кріпко, видать. То ви її завтра принесете? — Принесемо, принесемо, — спантеличено запевняли ми. — І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось ізнов та в'язи скрутить. А я вже піду. — Посидьте, дідусю, ще, — улесливо завели ми. — Та ні, піду. Пізненько вже. А це, бач, хотів молочка вам принести. Ну, бувайте. — До побачення, дідусю. До завтрього, спасибі вам, — кволо відповіли ми. — І кебетний же дідуган, — мовив по хвилі Митько. — Все зрозумів. — Та тут уже нічого не вдієш. — Добре, що кілка не вбили, як ти казав. — Авжеж, це ще дідові пощастило. На цьому й ми погодились. Розділ IX Таємниця лісового озера Після того випадку Митькозавр більше не з'являвся. — Може, він потонув, — висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вірою у вічне існування тієї потвори. У нашому житті ніяких змін не відбулося. Ми, як і раніш, сиділи за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в курені. У Фа-Дієза щез тромбон, і дядько Гнат оплакував його зникнення, мовби пропала його рідна дитина. Подейкували, що то розстарався хтось із доведених до відчаю сусідів. Проте через два дні тромбон знайшовся: висів просто на штахетині. Радості Фа-Дієзовій не було меж. Відтоді він грав з іще більшим натхненням, але вже при зачинених дверях і вікнах. Митькова бабуся не могла нами нахвалитися. — Ну й онучки ж у мене, — казала вона. — Тихі, сумирні, слухняні, посидючі. А книжки як люблять! Чого батьки на них жаліються — не розумію. Це ж щастя — таких діточок мати. — Жах, — сказав якось Митько. — Якби наша Ірина Семенівна знала, як ми тут зубримо її предмет, вона, мабуть, на три роки вперед поставила б нам п'ятірки... — А ти нічого не помітив? — примружив я очі. — А що саме? — А те, що вперше ти назвав нашу ботанічку Іриною Семенівною, — єхидно зауважив я. — Ай справді, — засміявся він. А дні минали. Час було збиратися додому. — А що, якби ми його справді побачили? — якось запитав я. Ми сиділи біля нашого куреня і дивились, як ніч спадає на ліс. — Треба було б спробувати спіймати, — рішуче відповів Митько. — Скоріше воно тебе спіймає. — Тоді хоча б сфотографувати... Потім здати фотографію до Академії наук із описом усіх наших пригод. Класифікувати його — за фотографією це неважко. Оце було б відкриття!.. Уявляєш, вмикає наша Ірина Семенівна радіо, а там: «Учні шостого «Б» класу середньої школи міста Києва Дмитро Омельчук і Сергій Стеценко в результаті тривалого пошуку...» Може, ще й по медалі... Мабуть, «За відвагу». — «За відвагу»? Яка ж у нас відвага? От скажи мені, було таке, щоб ти, поки ми отут, дуже-дуже боявся? Так боявся, що аж коліна трусились. Було? — Було, — сказав Митько. — Коли булькало... Лізти хотів, але боявся — страх один. — І я боявся. Аж тремтів. — Тихше, Сергію, — почув я шепіт друга. – Здається там он... Диви... Я мерщій обернувсь і теж вловив якийсь неясний рух. Коло самої води. — Хапай ліхтарик, — зашепотів Митько, — тільки не вмикай, щоб не побачило світла. За мною!.. На слабких ногах я виваливсь із кущів, натис на кнопку ліхтарика й завмер... Водою пливло щось надзвичайне, неймовірне і дуже доісторичне. Це я зрозумів одразу. На поверхні видніла лише голова, але що то була за голова!.. Ось потвора повернулась до нас, і блимнули червонясто два великих ока. Між ними стирчав хижий ріг. З напіврозкритої пащі виглядали гостренні білі зуби... — У-у-у-у — люто завила мордяка і стала наближатись... І ми вже б.уло кинулись бігти, коли це Митько вкляк на місці. — Ні! — мовив він, важко переводячи дух. — Ні! Крім нас же ніхто його не бачив... Я не побіжу! Щоб потім розказати!.. Яке воно... — У-у-у-у! — ревонуло страхіття ще раз. — А! Лякати! То ти нас лякати! — несподівано заверещав неприродно тонким голосом Митько і, кинувши поглядом по берегу, вхопив каменюку і пожбурив нею в оту голову. Четвертим чи п'ятим каменем він таки влучив у голову. Щось у ній голосно тріснуло і... ми побачили, що ріг, отой страшний ріг, який стирчав між очей, зламався. — А-а-х-х! — тільки й мовив я. — Оце удар! Із тварюкою в цей час діялося щось дивне. Вона смикнулась в один бік, у другий і пішла під воду. — Втекла! Втекла! — радо підстрибнув я. Проте вода там, де зник Митькозавр, хлюпала й булькала, і ми зрозуміли: звір лише пірнув. Ось голова його знов з'явилась на поверхні і раптом людським голосом загорлала: — Рятуйте! Рятуйте! Тону!.. — Василь? — безтямно глянув я на друга, проте одразу ж здогадався: — Воно його проковтнуло! Живого! І тут я побачив, що Митько скидає джинси. Туфлі поруч із ліхтариком уже лежали на піску. — Куди ти? — зойкнув я. — Воно ж і тебе... — Ти що? Не зрозумів іще? — сердито гукнув він. – Це отой велосипедист. Присвіти-но мені, — і кинувся в озеро. Я примостив ліхтарика так, що промінь його висвітлював арену подій, і як був — у шортах і тенісці — теж шугонув слідом і поплив. Вода попереду аж клекотіла. — Ой, помо!.. Поможіть! Я більше не буду!.. Я вхопивсь обіруч за ту страхітливу голову — під пальцями відчув цупку тканину — проте звільнити Василя ніяк не міг. Тоді я піддів рукою знизу і, намацавши якийсь пасок, що стало сили, рвонув за нього. Пасок відірвавсь, і опудало потвори легко одлетіло геть... Тим часом ми мало-помалу наближались до берега. Ось ноги мої вже торкнулися ґрунту, і ми з Митьком під пахви витягли Василя на сухе. — Догрався? — мовив Митько, схрестивши на грудях руки. — Пустунчик! Василь щось белькотів, раз у раз пускаючи з рота фонтанчики. Видно, він здорово наковтався води. — Ря-ря-ряту-уйте! — проквилив зрештою перше розбірливе слово. — Та вже ж урятували, — відповів я. — Чи тебе ще в село віднести? — Ні-і, в с-село не треба, — цокотів той досить жваво зубами. — Я с-сам. — Ну і чого ж ти домігся цим маскарадом? — спитав Митько. — Я хотів вас налякати, — схлипнув Василь, — та в ременях заплутався. — Ха! Налякати! — гордо мовив я. — Ми не з лякливих, правда, Митю? — Еге, не з лякливих, — протягнув Василь. Він іще не зовсім оговтався. — А каністри хто злякався? — Якої каністри? — І слідів. — Та яких слідів? — Дивіться яких! — він важко відліз навкарачках у сторону, понишпорив у темряві, повернувся з якоюсь дерев'янкою і з розмаху вдарив об пісок. — О! І о! І осьо! — То це ти? Це ти ставив оті сліди? — скрикнув я, дивлячись, як під ударами дерев'янки гине нагла мрія про велике відкриття. — А хто ж, по-вашому? Звичайно, я. Вирізав із корча оцей от слід і ставив час від часу. А ви й повірили, дурні голови! І бурштин вам подарував, — у сестри з намиста зняв. І дерева граблями подряпав, і вороняче пір'я поклав. І в тромбон дудів, — Фа-Дієзів, а ви й не впізнали. А бульбашки пам'ятаєте? Так то я прив'язав до дірявої каністри каменюку і пожбурив у воду. От вона й булькала. Сам я тоді в кущах сидів і од сміху помирав. «За ногу вхопить!» Хто? Каністра за ногу? Ха! А вони щось там шукають, до бібліотеки бігають щодня. Він закашлявся і знов пустив ротом фонтанчик. — А здорово я вас, га, у дурні пошив? А ви й клюнули. — Ах ти ж... Ах ти ж брехіцефал, — засичав я, підступаючи до нього. — Ах ти ж диплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но виб'ємо йому бубни! — Та кинь, Сергію, — озвався Митько. — Давай краще подякуємо йому, — мовив раптом. — Подякуємо? — дурнувато гигикнув Василь. — За що подякуєте? Я теж здивовано зиркнув на Митька. — Васю, — почув я голос мого друга. — А що ти знаєш про стегозаврів? — Стегозаврів? — перепитав той. — А про архіоптерикса? — Кого-кого? — А про індрикотеріїв? — не став навіть повторювати Митько. — Та йди ти із своїми птеріями. — Так от, Васю, ми тобі вдячні за те, Васю, — видно було, що Митько хвилюється, — що ти влаштував нам такі чудові канікули. Ти, Васю, не шкодував часу на оті свої вигадки, а ми цілий місяць відчували себе... відчували себе дослідниками, слідопитами, шукачами. Завдяки тобі ми тепер знаємо багато такого, Васю, про що ти й гадки не маєш, хоч і закінчив вісім класів. Ми відкрили для себе такий світ, який тобі, Васю, і не снився. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні. От за це й спасибі тобі. Ходімо, Сергію. І ми пішли. А Василь лишився на піску — мокрий і жалюгідний. Ніхто з нас не зронив і слова, та чи й була в них, у словах, якась потреба? Ось-ось уже мав спалахнути обрій там, де сходить сонце. «А колекція? — нараз виринуло в моїй пам'яті. — А як же колекція? Але ж у нас попереду є півліта, — тут же заспокоїв я себе. — Ще цілий місяць. Теж, мабуть, не менш цікавий і переповнений новими подіями. І взагалі, у нас попереду ще дуже багато цікавого, і завжди так буде, поки ми з Митьком». Поки ми з Митьком...