» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4035

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » Статьи » A » A

Леонід Смілянський
Леонід Смілянський

 (1904—1966)


Леонід Смілянський прийшов у літературу в другій половині 20-х років, одразу приставши до ідейно-естетичних платформ ВУСППу і «Молодняка» — цілком природний вибір, якщо зважити на пролетарський родовід початківця. На сторінках видань цих літоб'єднань з'явилися і перші його твори. Вже з ранньої «малої» прози, а незабаром і повістевої помітною була «схильність автора до ощадного предметного малюнка, до скромної, але характерної деталі», що засвідчувало його «виразну реалістичну орієнтацію».

З перших кроків у літературі Л. Смілянського майже цілком заполонила тема робітництва. Однак важливо підкреслити, що в центрі уваги прозаїк намагався ставити людину, її думки, почуття й переживання, а не виробничі процеси й адміністративні конфлікти, що було характерним для численних творів 30-х років. Звичайно, письменник не був вільним від тогочасних літературних стереотипів, пробував виводити «на чисту воду» буржуазних спеців, розвінчував непманів, художньо осмислював «реакційну суть дрібновласницької стихії». Усе це є в його першій збірці оповідань «Нові оселі» (1928). Та є там і художньо втілені гуманістичні ідеї, передані через поступально розвинені, неодновимірні характери («Каламут») або через трагедійний мотив, виразно заявлений в оповіданні «На млині». Тоді ж письменник почав освоювати «велику» прозу, написавши повість «Машиністи» (1927), присвячену складним подіям громадянської війни в Україні. Твір був загалом схвально зустрінутий вуспівською критикою, хоч і хибував на «розрихленість» сюжету, блідуватість та одноплощинність більшості персонажів, певний схематизм у їх розташуванні.

На перевалі 20—30-х років, творчою уявою Л. Смілянського повністю заволоділа ідея «жити комуною», паростки якої можна відшукати в його ранніх оповіданнях («Каламут», «Стара історія», «Злочин бригадира»). Одна за одною пишуться повісті «Мехзавод» (1930), «Периферія» (1933), «Полонений» (1934), пізніше дописана і трансформована в роман «Зустрічі» (1935).

Літературна критика не раз дорікала прозаїкові за його аж нарочитий об'єктивістський підхід до зображуваного, вимагала чітко «визначитися», «розставити акценти». І от саме ця об'єктивістська позиція Л. Смілянського дає нині підстави для нового прочитання його ранніх творів, хай у ряді випадків навіть за принципом «від протилежного». І в осмисленні суспільних подій, і в характеротворенні прозаїк не надто приховував свої симпатії чи антипатії, та все ж залишав помітний простір для неоднозначних думок і оцінок, досягав певної рельєфності зображуваного.

Так, у повістях «Мехзавод» та «Периферія» на тлі ясно вираженої, популярної на той час теми виявлення шкідництва значно глибше, концептуальніше звучить ідея боротьби «за новий колективізований побут», причому. рубіж епічних конфліктів зачіпає найсокровенніші субстанції буття героїв, навіть такі «вічні теми», як людська душа, родина.

Безперечною є заслуга Л. Смілянського в тому, що з тих-таки «об'єктивістських» позицій, може й неусвідомлено, однак психологічно точно й переконливо він зумів показати не тільки драматизм, а й трагізм становища людей, простих робітників, змушених відривати від серця мозолями нажите, реальне задля примарного майбутнього (в образах Гришака, Максима Івановича, старого робітника Лапи з «Периферії»), а також механізм зародження «гвинтикової» психології, нівеляції особистості, позбавлення людей найменшої свободи. Але біда письменника в тому, що, дезорієнтований «усвідомленою необхідністю», він добровільно нехтує життєву реальність, яку добре бачить, проте будь-що прагне «перекувати», «перевиховати» її. Та і в характеротворенні прозаїк багато втрачає внаслідок цього. Показово, що Л. Смілянський, як і інші його сучасники-літератори, вкладає в уста «негативних» персонажів повістей фрази й репліки, що нині сприймаються як пророчі.

З весни по осінь 1932 р. Л. Смілянський відбуває дійсну військову службу, будучи одним із керівників літоб'єднання Червоної Армії і Флоту (ЛОЧАФ). Як військовий кореспондент відвідує червоноармійські комуни на Далекому Сході, пише повість «Полонений», згодом трансформовану в роман «Зустрічі». У цих творах письменник продовжує, правда, з меншим мистецьким успіхом, художньо осмислювати тему колективізованого побуту. Семен Барабаш, колишній безпритульний, а нині червоноармієць, який над усе цінує особисту свободу, приходить до усвідомлення переваг життя і праці в колективі. Дехто з критиків (зокрема Л. Новиченко) обґрунтовано знаходять у «Зустрічах» ознаки «роману виховання».

Цими творами та ще рядом оповідань вичерпується «робітничий цикл» Л. Смілянського.

Повість «Сонячний берег» існує тільки в журнальному варіанті (Рад. літ. 1938. № 10—12). Побудована з використанням «міжнародного» матеріалу і в основному на осмисленні конфліктів зі сфери мистецького життя, недвозначно спроектованого на ідеологію, повість, очевидно, була своєрідною спробою прозаїка хоч якось абстрагуватися від конкретної дійсності, за надмірною «сонячністю» твору «не побачити» мороку сталінських репресій і потоптання елементарних прав і свобод людини.

Другим великим «масивом» творчості Л. Смілянського є проза про Велику Вітчизняну війну. За період з 1941 по 1950 р. він присвятив цій темі роман, п'ять повістей, ряд оповідань і новел, ставши чи не найпліднішим літописцем війни в 40-ві роки. Л. Смілянському належить першість у створенні художніх полотен «великої» прози — воєнної повісті й роману.

Письменник недовго був у діючій армії. Відкликаний із фронту, взявся за випуск тижневика «Література і мистецтво». Відтак йому бракувало особистих вражень і спостережень за бойовими діями, за психологією воїна на передовій, що певним чином позначилося на фактологічній основі творів.

Перші ж повісті про війну — «Золоті ворота» і «Дума про Кравчиху» (1942) засвідчили, що прозаїк виразного реалістичного стилю вдався до лірико-романтичної манери письма. В такому його прагненні відбилися й ідейно-естетичні шукання автора, і певна віддаленість від епіцентру воєнних подій. У «Золотих воротах» — своєрідному ліричному етюді — найперше приваблює щирість почуттів «я — героя», котрий став на захист рідного Києва. Але тільки пунктирно окреслені характери героїв, як і «пунктирний» сюжет та очевидна приблизність фактажу, дещо знижуюють естетичну цінність повісті. Цілісніше враження справляє «Дума про Кравчиху», виразна патріотична ідейність якої досить органічно переплітається з лірико-романтичним пафосом оповіді, народнопісенною символікою, «думністю», що допомогло авторові створити переконливий образ матері, в якому вміщуються поняття і жінки-матері, й матері-Вітчизни.

Названі твори започаткували своєрідний жанр «маленької повісті» про війну, пізніше продовжений в українській літературі Я. Стецюком, Б. Харчуком, А. Дімаровим. Значною заслугою Л. Смілянського стало те, що в умовах певної демократизації суспільства періоду війни, зниження тотального «пресингу» сталінщини він відчув потребу і почав послідовно осмислювати художніми засобами проблему національного як важливого засобу гуманізації особистості й суспільства. Паростки цієї проблеми спостерігаються і в «Золотих воротах» та «Думі про Кравчиху» (зважити хоча б на назви). Ще чіткіше виражені вони в романі «Євшан-зілля» (1943), де прозаїк знову повертається до реалістичного стилю художнього мислення і відображає боротьбу народних месників в окупованій фашистами. Україні. Дослідники слушно вказували на вторинність деяких персонажів, надмірну белетризацію зображуваного, але ніяк не можна погодитися із запереченням доцільності використання письменником «колишньої національної романтики», тим паче в умовах, коли будь-які прояви національного нещадно топталися. Саме в цьому слід шукати і Причини тривалого замовчування «Євшан-зілля».

Лише недавно знято тавро забуття і з повісті «Софія», яка була надрукована тільки в журнальному варіанті (Укр. літ. 1944. № 1). У цьому творі тема національного відродження набула найбільшого звучання, що накликало на «Софію» і самого автора нещадний гнів вульгарно-соціологічної критики. У центрі уваги автора повісті — представники української інтелігенції — архітектори, науковці, діячі культури, митці, які евакуювалися з України за Урал. Читач сприймає події очима головної героїні твору Софії Майдан, молодого мистецтвознавця. Повість була чи не першим художнім твором цього жанру про війну, в якому сюжет будувався не навколо бойових подій. Обравши об'єктом уваги й відтворення панораму «війни без війни», Л. Смілянський мусив знаходити і нетрадиційну проблему художнього дослідження. Нею стало зображення пошуків головною героїнею відповідей на питання: звідки береться в людині «внутрішня життєва сила», котра допомагає переборювати нечувані труднощі, злигодні, потрясіння? Зринувши за цілком конкретних, буденних обставин, питання про «внутрішню життєву силу» людини еволюціонує в помислах і діях Софії Майдан у важливу проблему не лише мистецьку, а й суспільну — про багатовимірність людини — особистості. А одним із могутніх життєдайних джерел у повісті виступає національна самосвідомість героїв, їх сильний потяг до рідної землі.

Устами Софії письменник висловлює заповітну мрію, що після переможного завершення війни почнеться незрівнянно краще життя, ніж було, до війни: «Зміняться наші серця, в наших поглядах і вимогах до життя станеться нове відродження». Ця думка-мрія в Л. Смілянського була вистражданою, не випадковою, бо суголосні їй зустрічаємо і в наступній воєнній повісті «Зеленогорський хрест» (1945), герой якої командир партизанської групи Григорій Ромашка переконаний, що після війни «інших людей родитиме земля і все кращих і кращих, наче пшеницю...».

Повість «Сашко» (1950), популярна й досі серед школярів, стала останнім твором письменника про війну. Власне, не вся повість побудована на воєнному матеріалі, а лише друга частина її. Перша ж (за всієї умовності такого поділу), окрім її безперечної самоцінності, послужила майстерно виписаним тлом, на якому психологічно тонко вирізьбився характер Сашка Жука — головного персонажа повісті.

Третій важливий цикл творчості Л. Смілянського — історико-біографічна проза і драматургія. На відміну від попередніх двох — робітничого і воєнного — творився він у різні періоди письменницького життя. Факти свідчать, що звертався він до історико-біографічної теми, як правило, після несправедливих, жорстоких і грубих нападок послужливо-вульгарної критики. Так було в 1944—1945 роках, коли написалась п'єса про І. Франка «Мужицький посол», так сталося і в 1952—1953 роках, коли з'явилися «Червоні троянди» — твір про Лесю Українку. Та й наступна велика праця — роман «Поетова молодість» — теж продовження означеної тенденції. Історико-біографічна тема, починаючи від повісті «Михайло Коцюбинський» (1940), була для письменника своєрідним прихистом, певним відходом од немилосердної буденщини. Зрештою, саме цей жанр був для Л. Смілянського чи не найорганічнішим, адже за його плечима була аспірантура в Інституті літератури, жваве зацікавлення літературним процесом і літературними іменами, виявлене в цілому ряді критичних статей.

Л. Смілянського привабили найбільші постаті в українському письменстві — Шевченко, Франко, Леся Українка, Коцюбинський. «Вічні огні вершин» — так називав їх автор. Характерним для творів було те, що письменник обирав для зображення невеликий, але значимий часовий відтинок у житті України, такий, що давав змогу показати кожного з них митцем і громадянином. Завдяки характерним для нього реалістичним формам зображення, психологізму і доброму знанню суспільного контексту описуваної доби Л. Смілянському вдалося створити художньо вартісні й пізнавально багаті речі, вагомі не тільки як мистецькі твори, а й як літературознавчі дослідження. Водночас у творах про Коцюбинського, Франка й Лесю Українку маємо надмірну привнесеність ідеологічних, політичних акцентів у відтворенні як головних персонажів, так і оточення, особливо ліберально-буржуазного. Це неважко пояснити суспільними догмами й стереотипами часу, в який писалися твори і від яких не був вільний автор. Слід зазначити також, що історико-біографічна проза вдавалася Л. Смілянському краще, ніж драматургія на цю тему.

Найкращим твором письменника на історико-біографічну тему є роман у двох книгах «Поетова молодість» (кн. І —I960, кн. II —1963). Авторові пощастило органічно поєднати тут історичну фактологію з обґрунтованим і достовірним художнім домислом, абстрагуватися (хоч і не повною мірою) від стереотипного зображення й наблизитися до опанованої ще в 30-х роках об'єктивістської позиції оповідача. «Поетова молодість» заслужено стала в ряд кращих творів літературної Шевченкіани.

Леонід Смілянський залишив по собі досить значну мистецьку спадщину. Крім уже згадуваних, письменник звертався у своїй творчості до історичної теми, написавши, зокрема, драму «Заграви» про часи Сагайдачного й велике оповідання «Сад». Його перу належать і кіносценарії та ціла низка високохудожніх зразків «малої» прози.

Категория: A | Добавил: admin (30.12.2011)
Просмотров: 799 | Теги: Додаткова біографія, Леонід Смілянський
» Поиск

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2017
    Сделать бесплатный сайт с uCoz