На смерть моєї матері
О. Т.
Цей дарунок смертельности, який ти дала мені,
я зберігаю досі, після стількох років,
і любуюся ним тільки потайки,
відчинивши насамоті серце, мов шкатулку.
Як пишний барокковий клейнод, я пришпилюю його
до простого одягу мого життя,
і, наче самоцвіт колір, він підхоплює
один із виразів в моїх очах.
Дивуються люди, чому я проходжу
таким самопевним, майже зухвалим, крізь життя —
бо знаю, що одного дня мені дістанеться в спадку
решта тих багатств, які ти посідаєш під землею.
|