Правдоносці
О світе, пізнавай! Немов номади,
Йдемо в чужий, сполоханий простір.
З важкими таврами невчиненої зради,
Всіма зацьковані — як звір
— Слабі від горя, сильні від нестями,
Волочим тугу без кінця ми,
Всьому навперекір.
О світе мій,
Одумайся і зрозумій!
Шляхи встеляючи кістками,
В кільці облуд і полювань
Життя складаючи, достойну дань,
Скрижалі правди, ковані віками,
— Як стяг —
Несем по селах і містах.
Пізнай же, світе! Мозком і душею
Збагни, чому розпукою своєю,
Журбою чорною, що — як моря — без дна,
Тобі карбуєм світлі письмена.
Правдиві серцем, спрагнено відверті,
Страху й тривог зазнавши,
В очей провали дивимось, як завше,
Суворій смерті.
Бо хто ми, хто? Яких земель аборигени,
Чиїх морів колишні владарі?
Куди й по що, скорботно і надхненно,
Бредем, як бідарі?
І на вустах — до Господа молитва,
І на руках — диявола тягар,
А ген за нами навісна гонитва,
Удар — на вдар.
О світе мій, Одумайся і зрозумій!
Немов пливуча лава, ген за нами
Підступства темні водії
Гудуть, щоб ми палючими словами
Не слали правди про свої
Краї.
Вчувай, о світе, Зло несамовите!
Гримить Сибір скелетами борців,
Лунає лунами тайга безкрая;
Запливши кров'ю в пустирях степів,
Немов зегзиця, Винниця ридає.
Чиї ж то кості і чиї тіла
Земля у надра прийняла?
Вчувай, о світе, Зло несамовите! (...)
11 січня 1948 р.
|