Учителю
Непідкуплена і непродана, Як і совість поета…
А.Малишко
Учитель мій – Самійлович Андрій Не раз казав:
– Ти на своєму стій!
На висоті своїй чи на горбі, Але своє неси щодня в собі.
Ні словом, ні душею не лукав. Дніпро один.
А ти – його рукав.
Ми не одні у матері-землі, Та наша дума в неї на крилі.
А разом з нами – прадіди, діди, І пам'ять – від колиски до зорі. Не зміряти народної біди, Не виплачуть її і матері.
Сльоза – не плата,
а журба страждань,
Вона – болюча – душу розрива. Та світ наш – з материнських сподівань, Його не вкриє забуття трава.
Вона понад ракетами злетить, Чи зашумить, мов кронисте гілля; Душа – то наша зоряна блакить, То отча нерозтрачена земля.
І нам її довічно берегти, Земля ж бо і нащадкам не чужа. І стане в світі більше доброти, І не торкнеться помислів іржа.
А мова рідна
дужче задзвенить –
Так, що відлунять ниви і гаї. Щоб долучити і сучасну мить – З минувшини – до вічності її.
Доглянеш сад
чи знов засієш лан,
І вийдеш грозам атомним навстріч. Такий уже судився нам талан – Нести свій хрест –
і кожен день, і ніч.
Такий наш вік,
такий громохкий час:
Іти щодня на поклик, як на бій. І діти – не безбатченки у нас… Отак, браток…
Знать на своєму стій.
Так говорив Малишко – до пуття, І Слово те я взяв на все життя. То ж хлібом душу зважую свою: Спасибі, мій Учителю.
Стою!
|