Вініл
Вже бачить його Лондонський міст і плаче іржавими слізьми, і рожеві дівчата знаходять зідхання під своїми темними бедрами,
і простягають їх до його худого обличчя з профілем найтонших квадратів, і притискають до своїх запалих долонь початки його зеленої бороди, що носить сліди переслідувань ! Ще залишає
деякі кути своїх в’язких трикутників на темних боках літер і молекуль, та вже видно тінь його пальців, подібну до усмішок, по кутиках уст, що не можуть звільнитися з-під країв
ліжок і немовлят, і вдягає непромокальні ризи, і обертається на чотири сторони світу, і робить знаки кіл і прямокутників, і залишає вогнетривкі хрести на пом’ятих, занедбаних
ретинах, і роздає пряжки, повні квітів, дірам у лахмітті, щоб передали їх костям, що живуть на передмістях зубів і дощу, і ясна підносять себе на рівень рожевого асфальту, і слина
кличе пальці викопувати бедра з-під неону, і покривати їх фосфором і чоловічими руками, і прізвища розпускають гриви з довгого волосся і рудих літер і розступаються ноги і границі,
щоб дати йому прохід до трісок в упертих руках і в поламаних державах.
— Ще кволий, ще не видужав від фабрик і паперу, з ім’ям, хоч за нього заходить сонце і звичаї зложеним з літер
таких тонких, що може бути знищене навіть слізьми ...
Молімся, щоб Господь не покликав його назад до себе !
|