Украдене сонце зизить схарапудженим оком, мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа. За хмарою хмари. За димом пожарищ — високо зоріє на пустку усмерть сполотніле божа. Стенаються в герці скажені сини України, той з ордами ходить, а той накликає Москву. Заллялися кров'ю всі очі пророчі. З руїни вже мати не встане — розкинула руки в рову. Найшли, налетіли, зом'яли, спалили, побрали з собою весь тонкоголосий ясир. Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали, бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір. І Тясмину тісно од трупу козацького й крові, і Буг почорнілий загачено тілом людським, бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові, у пеклі запеклім, у райському раї страшнім. Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі і крові наточать — упийтесь кривавим вином. А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі. Наш дуб предковічний убрався сухим порохном. Украдене сонце зизить схарапудженим оком, мов кінь навіжений, що чує під серцем метал. Куріє руїна, кривавим збігає потоком, а сонце татарське стожальне разить наповал.