Підтримка Січових стрільців була
всенародною. Тому в пісні «Гей, видно село» вони названі соколами, їх
іде вітати все село, виглядають дівчата. Боротьба за волю батьківщини —
священна справа, тому поезія й закликає: «Хто охоту має, най іде із
нами!» Це маршова пісня з приспівом, яка покликана бадьорити бійців під
час походу, уславити мужніх захисників вітчизни.
Була собі маленька сіренька
мишка. Вона жила в хаті, у нірці під ліжком. Боялася людей. Коли нікого
не було, мишка вибігала на подвір'я, потім у поле до своїх міських
подруг. Сестриці з міста були худі, голодні, миршаві, розказували, що в
людей тепер голод, а про мишей і говорити нічого.
Мишка ж говорила, що її господар багатий. Його всі бояться. Він убив
двох здорових кабанів. М'ясо закоптив і продає, а гроші складає в
скриню під ліжко. Вночі приїжджають люди, забирають продукти, а
хазяїнові гроші дають. Він радіє і каже жінці, що війна допоможе їм
розбагатіти.
Якось мишка почула в хаті чужий голос і побачила заплакану жінку з
міста. Вона просила молока для хворої дитини, гроші обіцяла принести
пізніше. Господиня відмовила, сказавши, що в самих нема чого пити.
Мишка
як почула це, соромно зробилося їй за хазяйку. Добре, що діти сплять, а
то б ще навчилися брехати, як люди. Чому так у світі, що одні з голоду
гинуть, а інші папірці у ящиках ховають? Хіба ж папір важливіший за
життя?
І вирішила мишка знищити ті кляті папірці. Працювала кілька діб. А
тут господар сказав, що ніхто не сміє дармувати, навіть гроші. І треба
купити свинок, підгодувати, продати й мати грошей, як у банку, бо коли
ще наступна війна буде.
І поліз по гроші — а там усе погризене. Став лаятися, кричати на ту,
що не захотіла тримати кота, ложки молока пожаліла, і кидатися на неї з
кулаками.
А мишка моргнула дітям — і в поле. Краще там, ніж у такій хаті.
Коментар
Казка
Б. Лепкого має підзаголовок: для малих і великих. І це недаремно. За
фантастичними, казковими подіями криються великі істини: не треба бути
скупим, не можна збудувати свого щастя на воєнному лихолітті, на чужому
горі та зубожінні. Мала мишка зрозуміла це й покарала, як могла,
господаря, покинула теплий дім і пішла жити в поле, боячись, що її дітки
навчаться у людей брехні та жорстокості.
Цвіт щастя Малий хлопчик запитав маму, що
таке щастя. Мати, не знаючи, як пояснити, говорила дитині, що то доля,
такий гарний цвіт, який важко дістати, але від нього на серці робиться
мирно й весело.
Хлопчик хотів принести того цвіту для себе й для матусі, але не
знав, де він росте. І ненька показала йому луки за ставком, але сказала,
що він ще малий, слабкий, хай піде пізніше, як виросте. Дитя
замислилося.
Уночі, коли всі спали, хлопчик устав і пішов до ставу. Йому здалося, що
хвилі кличуть його, кажуть, щоб не боявся, йшов по чарівну квітку
щастя. Дитина бачить лебедя, просить його перевезти на той берег, але
птах не хоче. Тоді хлопчик кидається у воду.
Біля постелі хворої дитини сидить лікар. Побивається бідна мати.
Одна надія на Бога та сильний організм. А хлопчик марить квіткою щастя.
З
того часу минуло багато літ. Хлопчик виріс, змужнів, пізнав життя.
Завдяки вчителеві ботаніки дізнався про всі на світі квіти й про те, що
квітки щастя немає. І все ж кидається у воду і йде за нею, тією квіткою
щастя. Та чи дістане її? Хто знає?
Коментар
Зірвати
чарівну квітку щастя хочуть усі — і дорослі, й діти. Тільки ніхто не
знає, де її шукати. Хлопчик сприйняв казку матері як реальність і
кинувся у воду, щоб здобути щастя для себе й своєї родини. Бог милував
його — він не втонув і одужав після хвороби. Виріс, знає, що такої
квітки не існує, і все ж намагається знайти своє щастя, сміливо бореться
за нього.
Кладуться скиби чорні та глибокі, довгі-предовгі. А під цими скибами мої сили, моя молодість, моє все.
Так день за днем.
І тільки в тиху ніч, як місто воне і як клопоти задрімають, відчиняю вікно та дивлюся на схід.
Дивлюся і слухаю.
Та око моє паде в пітьму просторів, а думка кане в сутолоку подій.
Так минають години, поки око не пічне в пітьмі читати, а думка до заколоту не звикне.
Тоді чую якийсь гамір великий, якийсь далекий шум і рев, наче повінь іде...
Бийте
в дзвін, бийте в дзвін на тривогу, щоб збудився малий і великий, щоб до
праці метнувся усякий, щоб не було на рятунок пізно, — бийте в дзвін,
бийте в дзвін, на тривогу!
Гать будуйте кріпку і високу, щоб нас море грізне не залляло, щоби
ми у багні не застрягли та щоб внуки дідів не прокляли, що не вміли краю
боронити; гать будуйте кріпку і високу!..
Чую гам, і шум, і рев скажений.
І я на тую гать кидаю свою пайку, дрібні слова.
— Буває слово від діла важкіше, буває діло, доброго слова не варте.
Кидаю пайку на гать, най кріпиться, най росте високо!
А кидаючи, не знаю, де впадуть і де ляжуть ці слова, що кину.
Чи як камінь насподі, в основі, як те вапно, що споює каміння, чи як земля, що греблю накриває?
Хоч не знаю — кидаю здалека.
Бо, може, від цих слів, як від каміння: відіб'ється яка ворожа хвиля і покотиться назад у море з шумом?..
Може, як вапно мур скріпляє, так вони скріплятимуть каміння, що лежить в основах, ген, насподі...
А
може, на них, як на землі, верх греблі виросте трава, зацвітуть квіти і
вкоріниться тіниста липа або висока вистрілить тополя...
І, може, колись, у тіні цеї липи, гратимуться безтурботні діти, як ті легкі хмарки на блакиті.
Або
колись (коли, хто може знати?), на струнку тополю гляне хлопець умний
або дівчина вродлива коло його, і гадки їх полинуть високо, наче віти
отсеї тополі...
А здалека шумітиме море, в береги скалисті вперте, переможене, приборкане, безпечне.
Шаліла буря. Грім за громом У землю з луском бив з небес, І, мов відорваний з припону Якийсь казочний лютий пес Встікався, зливсь над моїм домом.
А блискавки, неначе змії Пекельні, вились по землі І витягали ясні шиї, В небеснім ковані вогні. А темрява — хай господь криє!
Здавалося, хвилина суду Прийшла і наблизився час, Коли без праці і без труду
Земля і небо, світ і люди Пропадуть в безвістях нараз.
Та не пропали. Прогриміли Над світом громи. Перейшла Весняна буря. Лиш шуміли Дощу краплини й до вікна, Як мухи, билися, бриніли. ..................................................
Отак і молодість минеться, Як тая буря навесні. Погаснуть очі, карк зігнеться І вже не випрямиться, ні! Огонь погасне й не займеться.
І тільки в північну годину, Коли тебе покине сон, З жалем спімнеш минулу днину,
І спомини у ту хвилину Роєм ударять до вікон.
Бачиш, як листя паде? Осінь іде. Чуєш той шелест і шум? Смертельний сум. З півночі вітер летить, квіти в'ялить; Голови хилять д' землі,
плачуть в імлі. Плачуть, що сонця нема, що йде зима. Плачуть, а листя паде — осінь іде.