» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4035

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

ОСТАП ВИШНЯ
«Думи мої, думи мої…»

26 грудня, 48. Отак сидиш і думаєш… Гумор… Сатира… Наш замічательний народ. Од його ми народ дотепний. Веселий. Мудрий. Я бачу свій народ, як він, ухмиляючись в уса, дивиться на тебе лукавими своїми очима і «зничтожає» тебе.

…Як я люблю цей народ, коли він мене «зничтожає» своєю мудрістю, своїм дотепом, своїм неперевершеним «своїм»…

І я його розумію, і він мене розуміє, і він знає… що люблю ж я його, як сонце, як повітря, а він, народ, стоїть, підморгує, усміхається…

Та будь же ти тричі щасливий!

Яке щастя дивитись одкрито в очі свого народу!

Тільки він, тільки народ!…

Згадайте всю трагедію нашого (а може, хоч трішки, - й мого!) народу, - тільки правда, тільки правда, тільки правда! - на чолі нашого народу.

І він, великомилостивий, завжди творив свою історію тільки по правді.

Хмельницький?

Ай, мамо моя! Та народ привів Богдана до того, що він булавою вказав на Москву!

Тільки - народ!

Слава Богданові, що він зрозумів волю народу…

А скільки єсть дурників, що цього не розуміють.

Думаєш і думаєш…

Спідниці, безрукавки, кереї, сині штани (не сині, а взагалі широкі!) - хіба я їх не люблю?

Люблю і любитиму!

Хоча б за те, що вони, оті широ-о-о-окі штани, викликали в мене широ-о-о-окий сміх!

Ой широкі штани!

Діти мої! Та зрозумійте, що зняти ті штани ніжно, хороше, не ображаючи хазяїна тих штанів, - це мистецтво.

Заставте його самого посміхнутися з тих штанів, - не здирайте грубо їх, як це роблять декотрі із тих, которі «знають» український народ.

Народ уже вискочив із широких штанів, сам вискочив, сів на трактора, на комбайна, сів біля домен, мартенів і т. ін.

А NN страшно здивовані! Ах! Ах! І описують те, що народ уже усвоїв, що для нього це будні… Як жнива, як косовиця, як молотьба!

А ми - ах! ах!

Ах! Ах! - це для нас, а не для народу.

І стріха, і «ставок, і млинок, і вишневенький садок» - все це відійшло, все це - колись, та - трясця його матері! - не тикайте цим народові у вічі, він сам знає, куди йому цей садок, цю стріху притулити!

Коли різні NN будуть командувати народними стріхами, сама стріха повстане й скаже: «Одійди, - не було б стріхи, не було б тебе! Ти з мене, із стріхи, мене заперечуючи, гроші заробляєш…»

Народ знає партію… А партія знає, коли стріху замінити на щось інше… Але партія ніколи із стріхи не кепкувала…

27 грудня. А дехто ходить у славі, вскочив у ту славу, як сірко в дерть, - вона вже сама з його осипається, а він хапає її й тулить до себе, проріхи затуляє… Обсиплеться… Нічого не зробиш!

Нічого!

Був у Полтаві. Святкували 150-ліття «Енеїди». Як полтавчани люблять Котляревського, як пишаються з того, що він їхній, полтавський!

Дивна річ - безсмертя! Не знаю, чим пояснити молодість творчості Котляревського! Яка ясність! Така вже прозорість, що аж ахаєш! Було багато «Енеїд» - і в руській, і в німецькій, і у французькій літературі. І всі померли! А «Енеїда» Котляревського живе, квітне і 150 літ дає свіжий аромат! В чім річ?

І як приємно, коли полтавський «лорд-мер» квітне.

Розпочинає мітинг, і я бачу, як він радіє, що йому припало щастя - одкрити мітинг 150-ліття «Енеїди». Я не знаю, хто він, робітник чи селянин, - я бачу в його очах радість. А він же ж, він же ж народ! Цього ви від нього не одберете! Ні! Він хоче, щоб усі радувались, як радується він! Котляревський - наш, полтавчанин! А я - голова міста Полтави! Все було в Полтаві: і Петро І, і Котляревський, і Короленко, - і от він, він наслідник, спадкоємець всієї слави полтавської, всієї історії (аж страшно!) - і він бере це все «как должноє», бо він - народ! Він - молодий, веселий, «искрящийся», бо він - народ! Слава народові, що так уміє оберігати славу, традиції, все!

Яке благородство!

Дивився я, стара вже людина, і думав: та хіба ж можна вмерти? Ніколи!

Я не знаю, чи в нас, у письменників, обраних, вибраних, інженерів людських душ, - невже серед нас можуть бути люди, байдужі до таких явищ?

Заприсягаюсь, що вони не письменники! Вони можуть писати книги, видавати романи, але… це не те!

Треба любити, треба підтримувати їх, треба знаходити їх.

І любити!

Любити, між іншим, - це дуже тяжка робота!

Дай боже, щоб ніколи не вгасала в мені любов до них, до народу!

Буде любов - буду я! Не буде любові - на смітник!

Одсвяткували «Енеїду». І залишилась вона, як і була, молода, весела, хороша…

І житиме вона ще віки і віки…

Судилось бути мені спадкоємцем Котляревського. Остап Вишня… Одного хочу: щоб, не дай бог, не принизити своєю роботою Котляревського. Не можу, ясна річ, аналізувати свою роботу! Це хтось ізробить. Скажу тільки - працював чесно!

Полтаву зруйновано страшенно!

Одбудують, розуміється, та, на жаль, уже такої Полтави не буде.

Новий народ - нова Полтава.

А народ - новий!

І слава новому народові!

Т. Г. Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілий народ, цілу націю. Що це - бідність?! Ні, це якраз велике багатство нашого народу, коли одна людина підставляє свої могутні плечі за цілий народ! Який же він могутній - народ наш! Умирав уже, царі його додавлювали, а він узяв та й дав Шевченка! І ожив народ, і розцвів народ! Бо - він народ!

І став народ поруч свого великого брата, народу руського. Як рівний!

Коли входиш у літературу, чисть черевики!

Не забувай, що там був Пушкін, був Гоголь, був Шевченко!

Обітри черевики!

Одного хочеться - не принизити Шевченка, не принизити Пушкіна, не принизити Котляревського, і Горького, і Коцюбинського, і Грабовського, і всіх… всіх…

Полтава. «Наталка Полтавка» в Полтавському театрі. За своє життя я багато бачив «Наталок». Я бачив Заньковецьку, Садовського, Саксаганського, Затиркевичку, Борисоглібську, Ліницьку, Загорського, Мар'яненка, Чичорського, Юру, Романицького, Крушельницького, Гірняка, Бучму… Я, мабуть, усіх бачив.

А от такого возного, як у Полтаві Золотаренко, я не бачив. Скільки благородства, скільки любові до возного.

Я ж бачив Саксаганського!

В чім річ?

Такий великий (а який же ж він великий!), як Саксаганський, він (ой, як це сказати?!), він «снисходил» до возного! Може, він на це мав право? Його страшний талант, може, й дозволяв йому робити це! Але це була, по-моєму, його помилка!

А от такий собі, - може, великий, може, невеликий, - артист, як Золотаренко, він грав з пошаною до великого твору Котляревського. І виграв! І переміг Саксаганського! Переміг, може, не талантом, а любов'ю! Не свідомо, думаєте? Ні, свідомо! Я дивився в очі возному - Золотаренкові, і я бачив, він розуміє те, що робить. І я радів. Я радів тому, що я вбачав у Золотаренкові велику душу нашого народу! Скільки ж їх іще єсть, отаких Золотаренків, у нашого народу! Які ж ми багаті!

Була Наталка (Онипко), був Петро (Осадченко) Виборний (Моровщик), Терпелиха (Хмельницька), Микола (Онипко С. І.).

Спасибі їм! За віщо, спитаєте? За майстерство? Ні! Поки що нема, на жаль, Заньковецької, Садовського, Саксаганського! Спасибі їм, полтавчанам, за любов до «Наталки», за молодість спасибі їм! А раз є молодість, тоді єсть усе!

Російська література.

Пушкін, Гоголь, Лермонтов, Толстой, Достоєвський, Чехов, Остро'вський, Горький.

Преклоняюсь…

А преклоняючись, хочу, щоб їх - усіх!!! - знав народ руський.

Може, я помиляюсь, але чогось думається, що маса народу руського не знає їх, своїх дивних письменників!

Не знають їх, на жаль, так, як знають нашого Шевченка!

А їх же треба знати!

Можна, звичайно, сидіти й пишатися, маючи Пушкіна, Гоголя і інших (у шафах), великий труд берегти їх, їхні традиції, - та треба ж уже вперед! Інакше вони образяться!

Люблю я Твардовського, люблю ленінградського Сашу Прокоф'єва.

Що зробив, по-моєму, Твардовський?

Він узяв свого Васю Тьоркіна за руку і пішов із ним вихилясом по всій Росії! Нате! Ось який він! А це ж ви - народ! Отакий хороший народ! А ви цього й не знаєте! Читайте!

Може, якраз Вася Тьоркін примусить любити літературу!

У мене навіть завірально-страшні думки з цього приводу.

Ви припускаєте таку картину: Вася Тьоркін бере за руку Олександра Сергійовича Пушкіна, веде його до селянської хати, ніжно, штовхає в хату і хитромудро говорить:

- Познайомтесь! Олександр Сергійович Пушкін! Прошу любить і жалувать!

От хто, по-моєму, Твардовський!

Іще одно: а Саша Прокоф'єв сидить у Ленінграді і карбує поетичні червінці.

- На! На! На!

Добре йому, маючи Пушкіна, Гоголя і всіх за спиною, робити це!

А хай би сам спробував. А я його, Сашу Прокоф'єва, ладозького мужика, люблю за талант, за чесність… Те, що він сидить і карбує, хай карбує! Народ позбирає його червінці.

Дорогий Олександре Андрійовичу Прокоф'єв! Не думайте, що я допускаю, ніби Ви не любите Пушкіна. Не було б Пушкіна, не було б Вас. І Ви це знаєте, і я це знаю. Але люблю я Вас за те, що, карбуючи Ваші червінці поетичні, Ви, благословляючи Пушкіна, ні-ні, та й підморгнете своєю ладозькою безконечно благородною мужицькою мор-р-рдою (цілую її). Ти - барин, а я - мужик…

Не думайте, що я забуваю Чернишевського, Бєлінського, Добролюбова. Я їх не забуваю! Просто, може, мені боляче, що їх у нас нема?… Ні… Треба дожити до тої думки, що коли вони єсть, значить - вони мої… Не руські, не українські, не німецькі, а мої, народні!…

Слава богу, що я дожив до такої думки!

З січня, 49. Я такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, швиряв картоплю, драв горобців (а правильно - горобці!), била мене мати віником і навіть горнятками череп'яними кидала в голову. Спасибі матері!

Потім - освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван Максимович Мовчан, старий дід - і він бив нас лінійкою по руках, а я б тепер, коли б мав змогу знайти ту лінійку, я б її поцілував!).

Потім з Павлушки вийшов Остап Вишня. Письменник. Так як же ж я не буду вдячним за віник і за горнятко матері, за лінійку - вчителеві І. М. Мовчанові?

І я - вдячний.

30 січня, 49. Іван Сидорович Їжакевич! Вісімдесят п'ять літ!

Сьогодні (вісімдесят п'ять літ йому) - свіжий, ясний, творчий!

Що, дорогі тт. художники?!

Богомаз?! Іконописець?! Не наш?!

Хлопчики ви мої! Якби у вас було стільки майстерства, сили, уміння, як у Їжакевича, - як би ми з вами продвинули вперед наше мистецтво! Їжакевич… От уже в кому втілилося горьківське: «Талант - робота!»

Яку гору труда перевернув І. С. Їжакевич! Міліарди труда!

І став, зробився національним художником! Може, навіть несвідомо.

Чую галас: «Націоналізм!» Це - на мою адресу!

Ех, дітки мої! Навіть формально це до мене не чіпляється!

Оті дурні, що кричать «націоналіст!», не розуміють і ніколи не зрозуміють, що я зумів об'єднати любов до мого народу з любов'ю до всіх народів світу!

Я, між іншим, боявся цього. Я думав, що сива шапка зневажливо дивитиметься до тюбетейки!

І який же я був радий, коли відчув, що тюбетейка така ж мені рідна, як сива шапка.

А я - я говорю чесно! - на це не сподівався! Говорю одверто.

І от нате вам: і шапка, і тюбетейка рідні…

15 лютого, 49. Виявилося, що для того, щоб письменник виявив свої глибокі, оригінальні й дотепні думки на папері, треба:

а) по-перше - папір,

б) по-друге - думки.

Як нам переказували, - папір у нас єсть. І багато. Сподіваються, що ось-ось у письменників, котрі хотять бути талановитими і справжніми письменниками, будуть і думки…

Як же ж тоді збагатиться наша література! Це вже потім: переказують, що думки для письменників експортуються з Донбасу, Кузбасу, Сибіру, Ленінграда і т. ін.

Ох і запишемо ж!!!

7 березня, 49. Леся Українка і багато інших - поети не тільки свого народу, а вони поети всіх народів, всього людства, бо вони, крім своєї геніальності, ще й кришталево чесні.

Зло - найбільше - космополітизму в тому, що вони молодим не давали ходу.

Вони, захопивши всі провідні посади в літературі, позбивали на протязі кількох десятків років усі молоді паростки літературні!

Ось у чім найбільше зло!

Те, що вони нас «ущемляли», - то ще не так страшно!

Ну, не видали, зарізали одну-дві книжки Остапа Вишні - ну що ж? Остап Вишня - є Остапом Вишнею…

А от коли молодий приходив до цих спекулянтів і вони його своїм «авторитетним» окриком приголомшували, - оце страшно!

А скільки таких було!

9 березня, 49. Може, я не такий, може, я, ну, як вам сказати, чи недотепний, чи некультурний, але я це мушу сказати. Я був у кіно на «Павлові».

А колись я був на «Мічуріні».

У мене принаймні таке враження: «Павлов» - чудесно, але це фотографія в дії.

«Мічурін» - це справжнє кіномистецтво.

Мені було дуже боляче, що майстри не донесли Павлова на (як його сказати?!) п'єдестал мистецтва. У чім же ж річ?! Очевидно, не… (перебили думку мою…). Очевидно, Павлов, його інтелект, його робота, його енергія подавили майстрів кіно. По-моєму, Павлова треба подавати народові як ідею, а не як оператора (дуже талановитого!) собак. Отак, як подав Довженко Мічуріна. Фільм як фільм, дуже цікавий, потрібний і т. ін., але нам, що цінять мистецтво як (отут уже трудно!) чинник, що веде нас до комунізму, того, що зробили у «Павлові», замало.

Дуже багато треба мені писати, щоб довести те, що є в моїх думках, у моїх мислях, - треба було б написати цілий науковий трактат, наукову роботу… Ви уявляєте собі, який би цей «трактат» був (не можу писати цього, бо це буде непристойно!), - а трактат би був справді не… той… не… - ну як би вам сказать? - неприлишний (у слові «неприлишний» обов'язково треба писати не «ч», а «ш»).

Оце я про «Павлова».

І в «Павлові», і в інших фільмах, на жаль, більше випирає не «Павлов», а «Я» (режисер). Це, як казала моя баба, нехорошкувато!

17 березня, 49. Три чи чотири дні тому був у мене старий учитель Федосій Іванович Рвач. Провчителював він п'ятдесят з гаком років. Йому сімдесят п'ять літ. Влаштувався він сторожем у трамвайно-тролейбусному тресті. Дали йому там хибарку при гуртожитку.

І от тепер, щоб когось уселити в тій хибарці, старого вчителя викидають з посади, з кімнати і т. д.

Його, розуміється, не викинуть, не образять…

Для чого це я пишу?

У нас, видимо, ще єсть «бездушне», холодне таке ставлення до людей…

Що це?! Типове це для нас, для нашого часу?!

Ні!

Якийсь там ізнайшовся зам директора тресту N, що в його піднеслася рука на старого вчителя…

Бувають такі…

Я написав лисга директорові тресту і подзвонив зам міністра комунальних справ.

У відповіді я зразу відчув, що N - це «ісключеніє»…

Для чого я це занотовую?

«Горе» старого вчителя Федосія Івановича Рвача принесло мені велику радість.

Я не знаю, яким чином дізналися його учні про те, що я включився «в боротьбу» за Федосія Івановича, - та зразу ж до мене дзвінки по телефону:

- Спасибі! Спасибі, що заступилися за Федосія Івановича! За нашого вчителя!

І яка ж у мене була радість, що люди не забувають своїх учителів…

21 березня, 49. Найвища насолода читати Пушкіна й Шевченка!…

Найвища!

Робіть так: сьогодні Пушкіна, а взавтра Шевченка.

Або навпаки!

Яка насолода!!!

8 квітня, 49. Давно вже не писав.

Новина: Ю. І. Яновський дістав премію.

Я дуже радий, що робота Ю. І. Японського перемогла.

Ю. І. Яновський справжній письменник! Справжній! Талановитий! Культурний!

Що б хотілося від Ю. І. Яновського?

Радості в творчості!

А то якось так виходить, що він (а разом із ним і література) «вистраждовує» перемогу.

Я, грішний чоловік, думаю, що література - радість!

9 квітня, 49. Між іншим: Марк Твен!

Говорять мені: «От Марк Твен! Якби Ви були такі, як Марк Твен!»

Марк Твен - геніальний гуморист! Преклоняюсь! Я ніколи, мабуть, не дійду до таких висот у гумористиці, як Марк Твен!

Хвала йому!

Одного не знаю: чи усміхнувся коли-небудь негр, коли він прочитав Марка Твена?

Не знаю!

Коли усміхнувся негр, коли в нього з'явилася посмішка, така, знаєте, безпосередня, справжня, коли Марк Твен викликав радість у негра, - цілую стопи Марка Твена!

18 квітня, 49. Мені дуже страшно дожити до того моменту (чи часу), коли дзвінкосерйозний Малишко, або людодотепний Воскрекасенко, чи несміливо-сміливий Смілянський, чи колючий Маківчук, чи їйбогужялюб-люприроду (а любить він таки її по-справжньому) Новиченко, чи авиколинебудьтягли Гончаренко, чи недайбогхтонебудьдізнаєтьсящояспінінгіст Вільховий, чи їйбогутоваришіяобов'язковопоїдуаякжеж Копиленко, чи татамдвіщучкийодинокуньчик Дорошко, чи поїхалибачилине стрілялиякстрілялиневлучили М. Т. Рильський, чи можеайбожеіябпоїхавтаквоноякстріляєтакбахкаєаптичкажвонахочежити П. Г. Тичина, чи івменебуласучечкаойсучечкачорнахорошаіяїйбогумисливець О. Є. Корнійчук, айщовименіговоритеябільшефутболіст Ю. К. Смолич, чи ойохотавонаменепродменамочить Ю. І. Яновський, чи словочестіубившістсотнайшоводну Богдан Чалий, чи івменепесгавкаєаяжодинавменехазяїни Семен Скляренко, чи нащоменімисливськарушницяколиятойщогреблірвав Платон Воронько, чи аможежмисливствонедужеідеологічновитримане Микола Руденко, чи австалинградемынеохотились Борис Палійчук, чи актоегознаетстреляетнестреляет М. М. Ушаков, чи Ярославмудрийтежходивналови І. А. Кочерга, - от коли ці всі коли-небудь де-небудь скажуть: «Остап Вишня - старий!» - І, збираючись на полювання, додадуть: «Не турбуйте його!» - я того ж часу - візьму й помру!

21 квітня, 49. Про фізкультуру. Ми в дитинстві не фізкультурили: ну, «у м'яча», ну, «наввипередки»… Да, у «городки» (кеглі в нас звалися), та ще у «покотьола», та ще «на ковзанах»… Ну, верхня «наввипередки», на «ковзанках» (ковзани - коньки, а «ковзанки» - інше), «нагинати дерева» - вилізеш на вершину й нагинаєш…

Ну, що ж іще? Наше, хлоп'яче? Може, я щось і забув (і напевно!), але народ сам, самотужки не міг не розвивати своєї сили, спритності…

Тепер…

Тепер - спорт всенародне явище, організоване, обгрунтоване.

Це - ясно: народна влада, Радянська влада…

Але нам, старим, що робити?

А ви знаєте, я, що ніколи не фізкультурив, я цілком серйозно тепер жалкую…

І коли повз мене біжать (крос), коли я дивлюсь на футбол, на легкоатлетів, - я захоплююсь!

Я б і сам побіг!

І я б зробив це ще… краще!

4 травня, 49. Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати «Реве та стогне» та садити гопака, і не того, в кого прізвище на «ко», - а того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному й духовному розвиткові.

Хай його прізвище на «ов» чи на «ий», хай він співає «Во саду ли, в огороде», чи «Будьте здорови, жявіце багато», або танцює камаринського чи лявониху, - я з ними і танцюватиму, й співатиму з особливим захватом. Бо ото й є справжні українці.

6 травня, 49. Говорять про моє 60-ліття.

Про його святкування і т. ін.

Я говорю: «Не треба!», «Навіщо?!»

І бачу, що кожний, кому я це говорю, думає:

«Так, так! «Скромничає»… Молода піч колупає…» А мені так не хочеться, от їй-богу, не хочеться ніякого з приводу мого 60-ліття «буму». Не в моїм це характері! Не вірите? А я прошу вас: повірте!

Коли іноді Вишня «окрисювався», вимагав до себе уваги і т. ін., - то це було тільки тоді, коли Вишня був представником радянської літератури. Для літератури і в ім'я літератури. А шістдесят літ - це моє, особисте. Не треба!

15 травня, 49. Який би я був щасливий, якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку, у радянського народу!

Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся!

Але як це трудно!

Для літератури, по-моєму, треба перш за все - чесність.

Потім уже геній, талант, здібність і інші атрибути літератури.

Тоді буде література!

12 грудня, 49. Сьогодні дістав листа з Москви. Якась там затримка з виданням моєї збірки в «Крокодилі».

Невже ніхто не розуміє, що мене аж ніяк ця справа не турбує? Видадуть - видадуть! Не видадуть - не видадуть!

Спасибі вам усім, мої дорогі рецензенти, за вашу думку про мою роботу! Пишіть, що хочете; говоріть, як знаєте!

Мою роботу рецензував народ!

Говорю це не хвастаючись, говорю це як факт, - схиливши свою сиву голову перед народом

Чи зрозумієте ви, рецензенти мої, що, взявшись за літературну роботу, я ніколи не думав про гонорар, про свою славу і про всяке таке. Я почав робити те, що, на мою думку, могло дати користь народові.

Народ - оцінив. Спасибі йому. Значить, жив я не паразитом.

Помилявся? Так! Помилявся, і дуже помилявся. Але з чистою совістю можу сказати, що ніколи не хотів пошкодити народові.

І все!

Зрозумійте (мабуть, не зрозумієте!), що, коли на виступах мене вітають слухачі, народ, я приходжу додому і падаю, знесилений, терзаючись (так, терзаючись!).

За що?! За що люблять? Я ж нічого, достойного великого радянського народу, не зробив!

Всі оплески, всі виклики я розумію як вимогу:

«Зроби!»

А де сили?

Як виріс наш народ, як змужнів, як звеселів, - та в кого ж знайдуться сили, хист, талант, щоб задовольнити потребу нашого замічательного народу на культуру, на художнє слово?

А який же народ наш добрий, який увічливий, який делікатний!

Скільки ж у нього добра до всіх тих, хто хоч трішечки дає йому незвичайного, небуденного, до роздуму придатного…

І коли мені доля дала змогу хоч трішечки, хоч отакунічки дати народові посміхнутися, - киньте всі гонорари, добра, багатства, - все киньте!

Найвищого гонорару, як веселий блиск в очах народу, - нема.

18 грудня, 49. Ну, чому я мушу чукикати літературу? Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу? Офіціально? Ні!

А серцем, душею, болем моїм?

Чому? Чому такий біль у мене не тільки за «провалля» в літературі, а за особу талановиту, за її поведінку навіть в особистому житті?…

Для літератури мало кришталевої чистоти, література - це перл у кришталях і чистота в найчистішому.

Який жах (а може, й не так уже страшно), що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури.

Я їх бачив, з ними говорив, за одним з ними столом сидів, пив, їв, розмовляв, сміявся, жартував…

А потім читав.

19 грудня, 49. А ви коли-небудь бачили прикажчика в літературі? Такий собі:

- Чево ізволіте? Ямб? На скільки порцій?!

І такі єсть! Ну, бог з ними.

19 грудня, 49. Розписався…

Ну, добре - Вишня вже єсть. Так сталося…

Життя міняється, люди інші, змінилися… «Ми вже не такі, як були…» і т. д. Все це так. Все це вірно. А література? Я ж розумію, що ми пишемо не те і не так, як колись…

А чи шукав хтось із нас нові слова (так, так - слова!)? Нові літературні ситуації, нові прийоми, нові навіть зап'яті?…

Ви розумієте, про що я хочу сказати!

Я вже старий, працюю в літературі тридцять літ! - але я прагну, хочу, - до болю хочу! - сказати якесь таке слово і в якійсь такій новій ситуації, щоб і ми, письменники, не пасли задніх у нашому житті…

От! Перетворення природи… Не буде пустель, пісків, чорних бур! Ліси… Дерева… Ставки…

А в літературі? Хіба в літературі нема пустель, нема байраків, чорних бур, суховію?

А чому ж ми не беремося (рішуче!) за насадження нових дубів у літературі?

Не думайте, що я не бачу різниці між лісом і літературою! Бачу!

Але для того, щоб щось посадити чи посіяти, треба бур'яни виполоти… Полоти треба!

А ми хіба за це взялися?

От сидить у літературі якийсь будяк N. приміром.

Він розрісся, вкоренився, такий собі аж ніби хороший, - а по-справжньому: росте, висмоктує з літератури соки, а для літератури ніякої з нього користі.

Та хіба таких мало?

Скільки ж їх, що притулилися, присмокталися літератури?!

А соки для них давай! Щоб вони жили!

25 грудня, 49. Шістдесят літ! І мені здається, що хтось, десь прожив оті шістдесят літ, а не я! Невже я вже такий старий?

Який тягар - шістдесят літ!

Іноді мені так хочеться «підскочити», «перевернутись», пограти в покотьола… А подумаєш: шістдесят літ! І… зупиняєшся.

Скажуть же: старий збожеволів!

А я ніяк не збожеволів, - мені не хочеться бути старим, і я ним ніколи не буду!

7 червня, 50. Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!

20 жовтня, 50.

Я - письменник.

Прожив я шістдесят уже з гаком літ.

Трудне моє було життя.

Підходжу до фінішу.

Хто ж я, зрештою, такий?

Я - Остап Вишня. Народ мене знає, народ мене любить.

Не для хвастощів і не для самозаспокоєння це я говорю…

Колись, - я говорю правду, - в години роздум'я я вирішив: житиму так, щоб нікому не зробити зла, прикрості.

Толстовське «непротивление»?

Ні! Просто не любив я печальних лиць, бо любив -сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося.

І от - кінець уже життя!

Хто ж я такий? Для народу?

Я - народний слуга!

Лакей? Ні! Не пресмикався!

Вождь? Та боже борони!

Слуга я народний, що все моє життя хотів, щоб зробити народові щось хороше*

А що я міг таке зробити, щоб народові було приємно?

Я - маленький чоловічок, мурашка, комашинка в народній величі!

І коли я вже волею судеб зробився письменником і визначилася моя робота, я свідомо (підкреслюю це!) думав про одне:

«Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, - тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, - щоб народ усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, - щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, - щоб вони хоч отакуньким шматочком радості засвітилися».

І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, - ніякого більше гонорару мені не треба.

Я - слуга народний!

І я з того гордий, я з того щасливий!»

7 листопада, 50. Література… Ой, як це страшно і як привабливо! Що таке, по-моєму, література?

1) Образи? - Народ!

2) Сюжети? - Народ!

3) Тема? - Народ!

Література - народ!

А що ж, зрештою, таке талант?

Талант?

Це - крила Шевченка! Це - ніжність Лесі Українки! Це - мудрість Івана Франка! Це… і т. д.

А взагалі талант - це народ!!

По-моєму, все!

А решта?

Ну, як собі хочете: хочете - співайте, хочете - декламуйте, хочете - описуйте, хочете - віршуйте…

Це - справа ваша!

26 листопада, 50. Не подумайте, що я не визнаю N за мовознавця!

Визнаю!

Але - щоб мене тут грім убив! - не знає N духу української мови, її аромату, її душевно ніжного-ніжного трембітотону, її колискової душі, чебрецевих її пахощів, її тремтіння, її шелестіння, її бриніння… Отого, що мати над колискою:

Люлі-люлі, люлечки,

Шовковії вервечки…

Не з написаної вдома з фольклорних матеріалів лекції, що перед студентами басом:

Мальовані бильця

Пішли до Кирильця…

А з материних уст… Коли мати, над колискою схилившись, сумними очима на майбутнього академіка, стомлена, дивиться та:

Ой ну, котку, котів два

Сірі, білі обидва…

Отакий академік знатиме аромат рідної мови…

19 січня, 51. Був оце в театрі. Танцювала актриса. А я собі сиджу та думаю:

«Ми дивимося, милуємося, ляскаємо, а хто ж із нас подумав, хто подбав про те, чи їла вона сьогодні, чи спала вона сьогодні, чи відпочивала перед тим, як оце перед нами вона танцює, милує нас, веселить нас?!

І хто ж із нас прийде, скаже їй спасибі, сердечне, хороше?

Ніхто!

Тільки якийсь рецензент, заробляючи свій гонорар, кине:

«Носок вона не так поставила!» Рецензент… Я сам рецензент… Якось так виходить (із старих часів, традиція!), що рецензент повинен «крить»! Вони, рецензенти, завжди шукали негативне, - це ж легше, - от вилає хтось когось, і вже! Похвалити - трудніше, треба довести плюси… А мінуси - легше! Крий! І все!

А я, грішний, завжди хочу бачити в людському труді (гра акторська - це великий труд) тільки хороше!

Їду в таксі. Дивлюся на водія… І знову думка: скільки в нього дітей? Чи обідав він сьогодні? І як? Чи образив його хтось? І як би мені хотілося, щоб він був усім задоволений! Щоб співав, їдучи в таксі!

Як би мені хотілося, щоб усі люди, щоб увесь народ співав! Голосно! Щиро! На весь голос!…

20 січня, 51. Були на перегляді опери «Богдан Хмельницький».

Опера! Справжня!

Гадаю (боюся!), перша опера справжня - радянська.

Трудно мені відразу розібратися, як і що, - це справа серйозна!

Але мушу посвідчити, що це явище на нашому, радянському культурному фронті! Як би хто не дивився на самий факт об'єднання України з Росією.

Будьте чесні: свідомо чи несвідомо діяв Богдан, але це ж зародок дружби народів.

Дружба!

І коли в якогось сукиного сина ще залишилося оте мерзенне: я - українець, а ти - кацап! - хай він буде трижди проклят, бо (подумай!) у стократ приємніше мені цілувати рязанського мужика, ніж бити його по голові.

До чого просто це все!

Так от, щоб дійти до цієї простоти, - скільки крові, мук, страждань!

А як приємно мені тепер, коли я обнімаю щиро, любовно, кріпко Сашу Прокоф'єва, Твардовського, Тихонова, Грибачова!

Як я радуюсь (а я таки радуюсь, отут, за оцим моїм столом), як я радуюсь, коли Ніколай Грибачов, коли Саша Прокоф'єв, Твардовський, Фадєєв, Тихонов, Луконін і всі-всі, - коли вони напишуть щось хороше… Щось для народу. Для нас.

А тепер по секрету: я гордий, я задаюсь, що я переміг, переборов у собі і заздрощі, і націоналістичну коросту, і все-все…

І я тепер, чистий у мислях, чистий у почуттях своїх, можу прийти до О. О. Фадєєва і сказати просто, чисто, хороше:

- Вітаю! Люблю!

Тридцять п'ять літ я в літературі!

Я дожив до того часу, коли я ходжу вулицями в Києві - радісний, веселий, легкий…

І я гадаю, що всіма моїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками я маю право сказати всім моїм читачам, всім моїм товаришам по роботі:

- Я люблю вас!

А народові?

Я не маю права сказати народові:

- Я люблю тебе!

Я тільки можу стати на коліна перед народом, уклонитися йому земно та й проказати:

- Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім'я?

23 лютого, 51. Оце я собі думаю: що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися, із своєї, рідної людини? Не з ворога. Ворога треба бити і вбивати…

А от своя, рідна людина, як з неї можна посміятися, щоб її не образити (убити - можна, але ображати… це не однаково)…

Так от: що треба, щоб посміятися не з ворога,,, а з друга?

Треба - любити людину. Більше, ніж самого себе.

Тоді тільки ти маєш право сміятися. І тоді людина разом з тобою буде сміятися… із себе, із своїх якихось хиб, недоліків, недочотів і т. д. І буде такий дружній, такий хороший сміх…

Той сміх, що не ображає, а виліковує, виховує людину, підвищує…

Коли ми виховаємо людину до того рівня, що вона любитиме сміх, як воду, як повітря, як своє, як рідне, без чого сумно жити, - отоді тільки зрозуміють NN. що не можна наслідувати Руданського, бо наш народ хоче сміху не часів Руданського, а нашого хорошого, радянського часу.

Треба підтягати народ до розуміння сміху, хорошого, світлого, того сміху, що ним у комунізмі ми сміятимемося…

25 лютого, 51. Дивне діло: десь отам, на Полтавщині, син лебединського сапожника Михайло Кіндратович Губенко, солдат, що приїхав у Грунь, до поміщиці фон Рот, був у неї за прикажчика (я барині ручку цілував. Факт!), оженився в Груні з молодою дівчиною Параскою Олександрівною (Балаш - її прізвище). М. К. Губенкові було вже 33 - 34 роки. Народили вони за двадцять п'ять років (батько вмер 1909 року) сімнадцять дітей. Двічі близнята! Батько вмер, коли наймолодшому, Костеві, був один тільки рік! Подумайте - за двадцять п'ять років життя з матір'ю - сімнадцятеро дітей! Злидні злиденні! Коли батько помер, - господи! - та їсти не було чого! Ото мене й старшого брата, Василя (потім він Чечвянський), батько одвіз у Київську воєнно-фельдшерську школу. І ми 18 - 19-річними хлопцями пішли… Куди? У світ!

Так от… про минуле, про родину… Десь у Груні, перед степом, дві могили: мій батько і моя мати… Хто їх знає? Ніхто!

А вони народили мене, Остапа Вишню, хіба вони знали, що отой хлопчисько, що його мати била віником, а батько гладив по голівці, буде Остапом Вишнею?

Кланяюсь могилам батька та й матері! Ніколи не був у літературі спекулянтом! Ніколи! І не буду!

Не довелося доказати, що я не той, «що греблю рве», не довелося!

…Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде! А я чесно дивлюся у вікно, І мені так хороше, що я не націоналіст! Ні!

От лежу я, хворий, на канапі і читаю; читаю хворий, умираючий:

На мосту, на переходе,

Светлых улиц поперек,

Мимо девушек проходят -

Только тронут козырек…

Я, Вишня Остап, умираю, а біля мене збоку Саша Прокоф'єв!

Дорогой Александр Андреевич Прокофьев! Прошу тебя! Приди на мою могилу и спой одну русскую песню! Пусть прозвучит русская песня над могилой украинского «националиста»… Того «националиста», который так любил русский народ, его песню, его слово!

10 березня, 51. Умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу!

У моєму сміхові завжди бачив народ: хорошого чоловіка, привітну жінку, дівчину веселооку, дитину, бабу з дідом… І так мені хотілося, щоб посміхнулися вони, щоб веселі вони були, радісні, хороші…

Заявляю урочисто!

Клянусь торжественно!

Ніколи, ніяк, нічого проти народу, а значить, і проти Радянської влади, не зробив злочинного.

Помилявся! Так! Але приходив до народу свого із усіма своїми помилками. Такий, як я єсть. Отакий!

Усім своїм єством хотілося бути корисним народові. Не поневірятися, не лакействувать перед народом, а служити йому, народові, чудесному нашому народові, милуватися з нього і радуватися з того, що я маю честь, велику, чудесну, незрівнянну і неповторну честь належати до свого народу.

Ніколи я не зрадив інтересів свого народу! Ніколи!

Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити?

Одне можу сказати: ходив по своїй землі, дихав своїм повітрям так, щоб нікому не заважати, щоб нікому не псувати його дихання!

І все!

5 листопада, 51. Треба перекласти «Ревізора» Гоголя українською мовою. І все. Ніколи я не відчував себе таким безсилим, таким нікчемним, як перед «подвигом» - перекласти «Ревізора». Тільки з М. Т. Рильським як редактором я можу ризикнути взятися за цю роботу. Бог єсть? Чи нема? Поможи мені, господи, зробити цю роботу! Так зробити, щоб народ наш відчув, полюбив цю безсмертну комедію, яка така близька, така рідна, така для мене пахуча, як троянда в моєму творчому садку, як калина на моєму огороді, як очі в мого онука, Павлушки, голубі та чисті.

А як же це зробити?

«Адекватно!» - чую я голоси, будь вони трижди прокляті!

Ніхто так не благородить людини, як її труд!

І дружба народів!

Що єсть благороднішого на світі, як дружба народів?

Ну, чому, справді, я був би сичав на казаха, на грузина, на турка?

Ну, чого?

А чому я не можу його обняти, приголубити, поцілувати?

Ну, чому?

28 листопада, 51. Пора сказати, що вірність своєму народові не залежить од прізвища! Можна любити один одного незалежно від прізвищ і походжень.

Що для цього треба?

Чесність! Тільки!

Та я б одірвав собі голову, коли б вона могла подумати про те, що Леонідзе не брат мені, що Тамара Ханум не сестра мені!

Яка радість у мене на душі, коли я читаю Руставелі, коли я знаю, що кожний «дзе», кожний «швілі» (а я це знаю, я вірю в це!) обніме мене при зустрічі й приголубить!

І я його!

29 листопада, 51. Був цього літа (осені) на Донбасі. В Кадіївці. Ой, які хороші люди! Чудесні! А як їх написати? Не так, як N, а по-справжньому? Не знаю! Ще раз: не знаю! Було б непогано написати щось «вишневе» про Донбас. Хай би посміялися! Тільки не думайте, що я, Вишня, гадаю, що Донбас без мене не вміє сміятися! Ха-ха! І вміє сміятися, і знає, як сміятися, - ще краще від нас із вами.

А от - у літературі? Як? Анекдотиками? Не вийде! Вони, донбасівці, такі мудрі, такі чудесні, що нас із вами розсмішать… Ох і кріпкий орішок! Може, я й не розкушу, та знайдуться люди, що після мене так засміються, так загогочуть, що тільки квакнеш. Скільки єсть там людей, скільки єсть там явищ - чудесних, неповторних…

А як?! Поки що я не втнув…

А можна… Ой як можна…

А головне - треба!

Щоб розлігся шахтарський сміх, радісний, веселий. а головне - творчість!

Він буде! Вірю!

З грудня, 51. Покидаючи Вас усіх, мої дорогі, кланяюся Вам земно за те, що бачив Вас, за те, що жив із Вами.

Хай буде Вам добре!

Ви бачитимете народ наш у всій його величі, в розквіті його таланту!

Дозвольте ж і мені бути присутнім на його торжестві!

Категория: 56 | Просмотров: 398 | Добавил: aleg | Дата: 29.12.2011



Остап Вишня

З грудня, 51. От ходжу я по Києву і дивлюся на наш чудесний город.

Біжать хлопчаки, біжать дівчатка: чорняві, русяві, біленькі. Вони колись будуватимуть наше майбутнє. І який перед ними шир! Які простори! Перед ними все!

Бігає перед моїми очима маленький Павлушка, щасливий, веселий, і не знає, що для того, щоб він отак бігав, - жив на світі Ленін.

Він собі підстрибує: скік-скік! Він собі підтопує: топ-топ! А Трумен для нього, для мого Павлушки, атомну бомбу готує! Що це робиться?!

Ви тільки подумайте! Я одного хочу, щоб він, отой маленький, біленький Павлушка, виріс великий і задавив Трумена! Щоб усі Павлушки повиростали і задавили Трумена! І все!

З грудня, 51. Слава Гоголю, Ніколаю Васильовичу!

Працюю над «Ревізором»…

Як це трудно! Тру-у-у-дно!

Я ж буду злочинцем, коли зроблю з Гоголя Вишню! А хіба я зможу підпаскудитися, щоб із Вишні зробити Гоголя?!

От і борюкаємося!

А хочеться, щоб Гоголь зазвучав нашою мовою так, як він має право звучати…

Одна українська поетеса в розмові зо мною (ми говорили про переклад Гоголевих творів) здивовано запитала:

- А зачєм?

Те, що українська поетеса сказала мені:

«А зачєм?» - я не здивувався. Іменно - «зачєм»? Бо вона, на жаль, і досі не розуміє, що є на світі народна, рідна народові, мова.

…Так от Гоголь! Ніколай Васильович! Як його зробити так, щоб по всіх селах любили його?

Як? Навчіть!

Ота поетична індичка може сказати: «Зачєм?»

Що їй болить?

Їй заплатять за два ямбо-брахії по 10 крб. за рядок, - і вона задоволена. Вона пшеницю від верби не відрізняє: і те шумить, і те шумить, - надрукують!

От вона й говоригь: «Зачєм?»

А я з М. В. Гоголем мучусь!

Визнаю: радісна мука, приємна мука, та проте - мука!

5 грудня, 51. «Умирающий капитализм, - пишет он, - в борьбе за сохранение своего существования угрожает всем человеческим ценностям, и нам необходимо защитить их. Защита философии и прогресса философии есть защита философии социализма, то есть диалектического материализма, точно так же, как зашита человеческой культуры есть защита социалистической культуры…»

Це - виписка з «Правды».

Хіба слово «комунізм» чи «соціалізм», саме оце слово, страшне Черчіллеві чи Труменові? Воно страшне їм через те, що воно відбере у них маєтки та банки!

23 грудня, 51. Були на полюванні.

І не вбили, не застрілили нічого.

Для мене це - типове явище.

Коли я приходжу (як завжди) додому «попом», без нічого, - всі спокійні. Всі: жона, донька, зять, і навіть онучок, Павлушка, зовсім байдуже заявляє:

- Ді (дід)! Зайць (заєць) ма, (нема!)!

Зайця, як завжди, нема.

І от одного разу я приношу з а я ц я. Факт!

Ціла трагедія…

Як? Дід убив зайця? Не може бути!

І пішло!

Дружина з кимось говорить по телефону:

- А ви знаєте, - у нас заєць!

- Ну?

- Факт! Павло Михайлович приніс. (Приніс!). І от я мучусь уже тиждень: хто вбив того зайця? Чую крик:

- Та ні! Та не може він убити зайця! Я двадцять літ із ним живу, і ніколи такого не було, щоб він убив зайця! Що робить! Кажуть, що гомеопати помагають.

- А що з ним?

- Та нічого! Ніби зовсім нормальний, а каже, що зайця вбив. Температура нормальна!… Собачка в нас, спанієль, сьогодні на мене гавкнула, - думаю колоться!

- А хіба у вас собачка є?

- Єсть! Чистокровна, з родоводом. Вчора індичку з'їла.

- А як же Павло Михайлович?

- Нормальний, - тільки зайця приніс! А так усе нічого!

- Ні, цього не можна так пропускати: хай подивиться Маньковський.

- Хіба це серйозно?

- А не смикав лівою бровою?

- Ні!

- А ви придивіться! В одного мого знайомого після охоти почало ліву брову смикати! Боже мій! Як пішло! Я навіть отої чорнобурки не купила! Ну, зовсім! Що робити? Що сказати!

26 грудня, 51. Два дні був на з'їзді мисливців і рибалок.

А яких же прекрасних людей я там бачив!

Нічого їм не треба, ніяких «отоварювань», а вони отакі…

І старі, і молоді… а як вони боліють за наше охотницьке господарство!

Як у цьому відчувається - народ, хазяїн усього!

І як почувається, коли йому, народові, - дано все… Як він обережно, скрупульозно чесно до всього ставиться!

Лисичка… Зайчик…

Ота лисичка, отой зайчик навіть не уявляє (та й уявити собі не може), яке ласкаве око стежить за ним…, Радянське, хазяйське око!

Побувавши на з'їзді охотників, відчуваю (ще раз!), який же наш народ хороший!

26 грудня, 51. От у мене під руками онук, Павлушка, тільки-но починає говорити. Я йому:

- Це твій тато! А він:

- Папа!

І все-таки він кричить:

- Тато! Тато! І знову ви:

- Національна обмеженість!

Нічого подібного! Хай каже:

- Тато!

Бо мій тато г… їв коров'яче, щоб з голоду не здохнути!

Хай каже:

- Тато!

Бо мій тато ручку барині, бодай би вона сказилася, цілував!

Хай живе мій онук і хай він ніколи не бачить барині!

Хай!

Мені шістдесят три роки, а в мене й досі поза шкірою мороз од барині.

І досі сплющуєшся, ніби тебе бариня по голові трахне.

Ніколи не забуду, коли мій батько, Михайло Кіндратович, старий, сивий, розумний, дотепний, співак чудесний (баритон у нього був), схиляється, було, до барининої ручки.

Цілує…

А тепер бігає мій онучок Павлушка веселий, хороший, а я, дід, знаю, що виросте він чудесним хлопцем і комунізм будуватиме.

1 січня, 52. Не можу не сказати теплого слова про М. Т. Рильського за статтю в новорічному номері «Радянська Україна».

Стаття зветься «Зорі Кремля».

Так писати може тільки великий письменник! Не в словах, а в кожній літері, в кожній комі - любов до народу!

Цілую Максима Тадейовича!

І радуюсь, що він живе серед нас!

23 січня, 52. їздили полювати. Це не вперше і не востаннє. Нічого!

І як радісно, що я нічого не вбив!

І як радісно, що я ще поїду (обов'язково!), щоб щось убити!

І як радісно буде, що я нічого не вб'ю.

Одне тільки: Павлушка, онук, чекає від діда зайця. А дід - без зайця та й без зайця! Перед онуком незручно!

25 січня, 52. Інтересне явище. Пригородні селяни, оті, що до Києва щодня з молоком, з яйцями, з городиною, - це все спекулятивний елемент. Неприємна публіка! І як тяжко колгоспним керівникам із ними! Розбещене, розхристане, не колгоспне, а спекулятивне!

Щодня вранці в двері: стук! стук!

- Що?

- М'яса? Свининки? Молочка? Яєчок?!

Противне таке, не колгоспне, а якесь куркульське!…

Хіба можна собі уявити справжніх колгоспниць, настоящих майстрів наших урожаїв, щоб вони стукали в двері:

- Молочка?! Яєчок?!

Вони - Хобта, Савченко, Лисенко - думають про лани, про врожай, а ці - перекупки:

- Молочка?! М'ясця?…

Стук! Стук!

Коли вже вони переведуться?

5 лютого, 52. Тимошенко й Березін.

Естрада. Здібні дуже хлопці. Та де здібні - талановиті.

Це все так!

Скільки я їх бачиа у своєму житті - естрадних артистів!…

Сидить перед тобою - «тьо-о-омная ночь!», і чого йому від тебе треба - невідомо.

- Напишіть!

- Що?

- Та, знаєте, так ото напишіть, щоб… той… оте… так, знаєте, здорово напишіть, щоб уся зала аж… той… розлягалася… про колгоспника… Знаєте, щоб усі сміялися… От як «Зенітку» ви написали! От і тепер…От… значить, чоловік… Ну, одне слово, щоб смішно було! Щоб усі сміялися… Та ви знаєте…

- Ну, а все ж таки про що?

- Та той… отой…

І потім цілком серйозно:

- Ви знаєте, тов. Вишня, наш народ так хоче сміятися… Він так хоче сміятися, що аж дуже хоче сміятися… Ну, а письменники, ви мене пробачте, вони якось обминають естраду, вони якось… той… оте… А народ наш дуже хоче сміятися! А ми, естрадники, для того ж і живемо, щоб… той… оте… того… Так напишете?

…І от Тимошенко…

Він не тойкає, не отойкає, не тогокає… Він упивається у вас, він ніби помпу своїх очей встромляє у вашу думку… Що? Як? Одне слово! Одну мисль!…

І ви знаєте, - він вас заражає на творчість, на дерзання, на роботу!

Для такої людини хочеться щось ізробити, бо це людина творча.

Творець!

Багато ще в нього є недосконалого, невдалого, наївного, почасти дрібного, але не в цім річ: на добірному зерні пшениці полова навіть обов'язкова.

Але це творчість…

А творчість, справжня творчість, вона не тільки радує, вона запліднює…

От вам і Тарапунька!

8 лютого, 52.

Що таке талант?

Горький правильно сказав: «Талант - це робота».

Таланти різні бувають:

1) Талант для таланту.

2) Талант для себе.

3) Талант для народу.

Я - за третій талант.

Для таланту? Чепуха… Масло для масла…

Для себе? Сам себе по череву гладить?! Нецікаво!

Для народу?

Інтересно, корисно, але ж і трудно!

Чому?

Бо в таланті твоєму бере участь народ!

Хочеш бути талановитим - учись у народу!

Вивчився? Визнали?

Кланяйся народові!

А коли тебе вже визнали таким уже талантом, що талановитішого й у світі не було, - гордись, пишайся, задавайся, хукай, мукай, подивись у дзеркало, а потім ще раз запишайся і…

Вчись у народу!

Позадавайся, позадавайся та й… поклонись народові!

8 лютого, 52. Якби я, Остап Вишня, щось використав із попереднього… Що б мені сказали?!

Та мене б убили! Та знищили б!

Вишня - украв! Ой-ой-ой!

Так я вам скажу по секрету. Все своє життя літературне я стежив, щоб - не дай бог! - не вкрасти чогось у іншого. Чи пощастило мені це зробити, чи ні - я не знаю… Я не хотів бути похожим на інших…

Признаюсь. На зорі моєї літературної роботи я (страшенний курій), я не курив, я нічого, доки я не сів до столу, я нічого не читав, - ні газет, ні журналів, - щоб голова моя була свіжа! Ні за що не зачіпалась! Я не знаю, чи правий я був, чи треба це було робити, але я це робив…

Наслідував я когось?

Свідомо - ні!

Може, ще хтось так робив, як я, - я не знаю…

Але - їй-богу, я говорю правду! - я кожного ранку підходив до чистого аркуша паперу, як до незайманої дівчини… Щоб ніхто, і навіть я сам, не міг того аркуша порушити…

І от тепер, коли сивина, коли вже серце з камфорою, я згадую ті часи, коли вночі я схоплювався й записував окремі слова, фрази, думки…

А вранці… записував уже все як слід…

Майте на увазі - не брешу!

На схилі літ я можу сказати чесно:

- Ой, як я любив літературу!

- А вона мене?

- І я її!

І я щасливий, що доля моя дала мені змогу любити літературу! Спасибі долі!

12 лютого, 52. Переклав отож я «Ревізора» Гоголя.

Дуже (спасибі йому!) допоміг мені М. Т. Рильський.

Досконала робота?

Розуміється, ні!

Над творами Гоголя взагалі, а зосібна над «Ревізором» (перекладами) слід працювати, може, ціле життя, щоб наблизити їх до оригіналу.

Ну, а ми ж як?

Давай, давай, давай…

Ну, й дали…

Актори театру ім. Франка, що ставить «Ревізора» в моєму перекладі, переклад визнали за задовільний.

Були (та й не можуть не бути) зауваження, дуже слушні, дуже розумні, з якими не можна не погодитися, бо актор підходить до ролі з свого боку, - йому така фраза кращає, коли так сказати, а не так. Актор втілює образ, живе ним, - отже, та сама фраза в його інтерпретації оживає, динамічнішає… Як же з цим не погодитися?

А от Комітет в справах мистецтв дав мій переклад на рецензію якомусь N. Цей «рецензент» написав зауважень на цілих шістдесят, а то й більше, сторінок. Він вимагає дослівного, буквального перекладу!

Із його зауважень видно, що він, N. знає українські слова, та не знає мови.

Це якийсь шашіль у мові.

А він, кажуть, член-кореспондент Академії нашої…

І от - що виходить?…

Нашу з Рильським роботу перевіряє чиновник, причім нечесний чиновник, заробітчанин…

І хотять, щоб я наслідував його, вірив і признавав його зауваження.

Так чому ж не дати йому перекласти Гоголя?

Забуває Комітет мудрі слова В. І. Леніна:

«Один дурень може такого наробити, що потім десять (здається, так. - О. В.) не розплутають…»

14 лютого, 52. Які люди повиростали! Які люди… Колись фельдшерував я разом із Михайлом Сидоровичем Коломійченком. Розумний, чудесний, чарівний був хлопчик із синіми лукавими очима. Дотепний, веселий і серйозний.

Жінки за ним… та, боже мій, якби я був жінкою - не втримався б!

А тепер я бачу його професором, замічательним хірургом, державного розуму людиною.

Ну, як же не радуватися?!

І це не з професорів, що до них у чергу записуються, про яких говорять:

- Ви билі у професора? А какой номер? А сколько заплатілі?!

Це - наш, народний, хороший лікар, людина, що ніколи не зрадить, не продасть свого народу!

Як радісно бачити таку людину!

А Іван Іванович Кальченко!

А брат Михайла Сидоровича - Олексій Сидорович, професор-отіатр!

Дивишся на них - і душа твоя танцює: яких хороших людей дала Жовтнева революція!

А якби її, Жовтневої революції, не було?

Ну що ж?

Ну, й були б ми всі прихвоснями панськими, поневірялися - та й вже!

А тепер ходить Михайло Сидорович по землі, по своїй, по радянській, кріпко ходить, розумно ходить і говорить (мені говорить, бо мені можна - стара дружба це дозволяє), а говорить на моє: «Як, Миша?»

- Все опанував! Все роблю. Штучні піщеводи роблю! І черепну хірургію знаю!

Передо мною Михайло Сидорович не вихваляється, ні, він просто мені говорить, чого він «достиг» (не придумаю зараз іншого слова), - він, пам'ятаючи колишню нашу дружбу, ніби передо мною звітує про те, що зробив він…

А мені так хотілося кинутися на нього, обняти, стиснути його, поцілувати…

Було незручно це зробити при людях: він-бо професор, головний хірург Міністерства охорони здоров'я і т. ін.

А мені гопки хотілося!

Щоб знав старий Коломійченко, робітник залізничний, які в нього сини!

Щоб і на тім світі гордо кістки його лежали…

23 лютого, 52. Кажуть, що переклад «Ревізора» - хороший.

Пишуть так!

Мені сором! Над перекладом Гоголя можна працювати цілий свій вік!

Тільки без словників!

Без отих рецензентів!

Як би можна було нашою, українською, мовою подати Миколу Васильовича!

Тільки б попрацювати!

Не можна так, як це було зо мною: «Дай! Дай! Давай! Давай!»

Спасибі Рильському, а то б ми «надавали»!

ЗО квітня, 52. Завтра 1 Травня!

Веселий май! Народний май!

Яка честь належати народові!

Яка радість, коли згадає тебе теплим словом народ!

Для цього слід жити і слід працювати…

Їй-богу, не гонорар! Їй-богу, не гонорар! Їй-богу не гонорар!

Щоб народ усміхнувся!

І тільки!

Віддам усі гонорари - тільки скажіть мені, що треба для того, щоб народ (народ!) усміхнувся!

25 травня, 52. Як багато погано, коли всього багато.

У мене, приміром, єсть «Побєда».

Я їду, і мені дуже гірко, коли путями-шляхами чимчикують подорожні.

Чому саме я їду? А вони йдуть?

Таж моя мати отак колись, згорблена, ходила… Для кого моя мати ходила? Для мене…

А я от їду барином - і страшенно задоволений… Радий…

Не думайте, що я ото «нігіль-мігіль»…

Але… єсть межа, грань…

І єсть іще час… Час!!!

Не можна, по-моєму, тикатися із своїми особистими котеджами-дачами туди, де ще корівників, свинарників, птахарень колгоспники не побудували.

Чого ти туди лізеш?

Хочеш, щоб усі говорили: оце дача Вишні, он яка, он бачиш!'

Єсть - грань! Межа!

Оцієї межі не можна переступати!

І все!

Ніколи нетреба забувати, що ти від народу і що твоя робота - для народу! А не для дачі!

26 травня, 52. Побудували будинок для письменників!

Хороший будинок, в поганому (для письменників!) районі - на розі Червоноармійської і б. Шевченка.

Розподіл квартир. Ажіотаж! Крики! Скандал! Кому? що значить - «кому»?

Чому крики? Чому ґвалт?

Ну чому?

Невже не ясно: тому, кому треба, тому, хто своєю роботою заслужив, тому, хто для роботи заслуговує, потребує кращих квартирних умов!

Іменно - потребує!

А що робиться?!

Скільки галасу, шуму, гармидеру?!

А скільки в тому галасі справжнього бажання допомогти розвиткові літератури?!

Чи можемо ми уявити такий, приміром, випадок: от Спілка письменників бачить, що талановитому, скромному, тихому письменникові потрібна квартира…

Чи зможе Спілка (колектив!) прийти до того письменника та й сказати йому (знавши, що він своїм характером не проситиме):

- Товаришу! От вам квартира! Вам для вашої роботи вона потрібна! Живіть і працюйте!

Такого, на жаль, не помічаємо. А що бачимо?

- Діти! Жінки! От я! От я!

Крики, шум!

Та хіба хтось проти дітей? Проти жінок? Проти бабушок?

Всіх я їх, дітей, бабущок і т. д., люблю, але це, проте, не література!

І не тикайся в літературу з своїми двома, трьома чи чотирма жінками, а тикайся романами, поемами баладами…

…Скільки ще в нас, серед нас, людців, що для них важить найбільше не те, що він для літератури зробив, а те, що він член Спілки РП.

Виявляється, що це - член СП - не так просто.

Член Спілки - він уже узаконений громадянин він має право ніде не працювати, він - писатель. Все! Що він робить, де він працює, ніхто цим не цікавиться… Він - писатель. Він або його кревні можуть торгувати на базарі кроликами чи ґудзиками, - але він писатель.

11 червня, 52. Не завжди все те записується, про що думається!

Сьогодні йшов вулицею і думав: «Чи може, приміром, засміятися людина, коли я хочу, щоб вона засміялася?»;

Кіоск… Книжковий…

Прошу свої книжки… Одне слово про автора. Яке? Та, може, це й не слово, а жест, рух, міміка?

Сміється, уявіть собі! Стара жінка - сміється!

Ларьок… Підійшов, спитав цигарок, «Казбеку»…

Кілька питань (Яких? Хіба я пам'ятаю?) - людина сміється! Та як!

Який же, спасибі йому, у нас веселий народ!…

27 червня, 52. Треба лаятись, а лаятись не хочеться!

От і давайте: пройшов дощ, повезли Павлушку (онука) в Чигирин!

А я люблю Павлушку, онука.

І як собі хочете - люблю його, отого маленького, біленького, що щебече:

- Зім, діду, зім! Зім! Зім!

Мабуть, нам треба бути - як наші онуки, як Павлушка!

Якби ми були такими чистими, світлими, радісними, як Павлушка, - яка б у нас була література!

Хай живе література!

Хай живе слово!

А слово в Павлушки таке:

- Девело!

Не дерево, а «девело»…

Скаже й засміється, та як засміється, розлягається й сміється:

- Девело!

А «девело» росте, квітне, розлягається, цвіте…

Бо Павлушка мій під отим «девелом» підскакує…

Хай живе Павлушка!

Хай живе «девело»!

28 червня, 52. Помер Стражеско. Ціла епоха відійшла у вічність!

І яка епоха! Краса медицини! Розумної, гуманної, чесної медицини! Медицини, що любила народ!

Образцов… Стражеско!

А я мав щастя і Образцова бачити… Говорити з ним…

І досі в моїх очах стоїть благородна, велична постать професора Образцова, учителя Стражеска… Учителя, батька…

Наслідник Образцова…

Честь, славу і гордість України, гордість Києва пронесли вони, славні мужі наші - Образцов і Стражеско!

Хай вічно живе пам'ять про славних, про мудрих, про великих…

Про Стражеска й Образцова!…

28 червня, 52. Умер Стражеско!

От людина, яка своєю особою прикрашала Київ.

Скільки благородства, скільки розуму, скільки серця було в цієї людини!

Скільки ця людина знала!

Скільки ця людина навчила!

Хай же ніколи не заросте стежка до його могили!

Скільки ж наш народ дав видатних людей! Я згадую тут тільки медицину:

В. П. Воробйов!

В. П. Образцов!

М. Д. Стражеско!

Я. І. Пивовонський!

Гіршман (Харків)!

Шатилов (Харків)!

Я згадую їх з почуттям найсердечнішої подяки.

І гордості!

І щастя, що я жив із ними, бачив їх, великих, мудрих!…

Я ніколи не забуду величної постаті В. П. Образцова!

«Величественный» старик (я іншого слова не підберу!), високий, з ясними (як зірки!) очима…

Одна сама тільки усмішка чого варта була в нього!

Я - невеличкий тоді хлопчак (пацан) (1915 р.), - я розгубився перед його статурою, перед його фігурою (ой, нехороше слово!).

І досі на моїй лисині тремтить тепло його великої руки (він погладив мене по голові!)…

І тепле, ласкаве слово:

- Колега!

Я - фельдшером був!

І от пішли, одійшли…

Але як красиво прожили ці люди!

Хай благословенне буде ім'я їхнє!

28 червня, 52. Не люблю я писати мемуарів.

По-моєму, мемуари - некролог…

Але треба, по-моєму, все-таки записати деякі факти.

І

Повернувся з-за кордону М. К. Садовський. У Харків. Якраз був у Харкові П. К. Саксаганський.

Франківці (і я з ними) зустрічали Садовського. Зустрічав і Панас Карпович.

Пам'ятаю:

Виходить із вагона Садовський, весь у сльозах, сльози течуть по лицю, капають з усів…

Обнімає його Саксаганський (а вони були в сварці все життя).

Я прислухаюсь.

Що скаже великий брат своєму великому братові?

Що він сказав?

Панас щиро обняв Миколу, притис до своїх грудей і сказав:

- Миколо! Держи хвоста бубликом!

І все!

ІІ

Л. В. Собінов був у Харкові на гастролях. Співав Ленського по-українському.

Я зайшов до нього за куліси привітати його… Він мені сказав:

- Мне по-украински гораздо легче петь, чем по-русски! И по-итальянски труднее!

Це було, мабуть, в 1915 - 1916 році… Він уже був старенький, але співав - як бог! Подарував він мені тоді ноти арії Ленського з написом і (здається, не запевняю!) написав присвяту по-українському.

Все пропало! Все війна клята знищила!

III

Був колись (1926 р.) на гастролях у Харкові грузинський театр Коте Марджанішвілі.

Чудесний театр.

І був у тому театрі замічательний артист Чхеїдзе.

Харків'яни дуже полюбили театр, а ми, письменники, буквально не вилазили з нього.

Щодня, після вистави, вечеряли з артистами в «Красній»…

Не пам'ятаю, в якій п'єсі Чхеїдзе по ходу п'єси говорить шепотом…

Але цей шепіт буквально розлягався в залі громом.

Вечерявши, я запитав Марджанішвілі:

- Як ви так могли зробити, що шепіт - грім?

Поруч сидить Чхеїдзе… Красавець мужчина і лагідний, скромний, тихий…

Що сказав Марджанішвілі?

- Пускай не сделает! Убью! І поцілував Чхеїдзе…

IV

Це, мабуть, 1908 - 1909 рік.

Театр Соловцова…

Була така актриса Янова…

Ми були хлопчаками, завжди голодними, але театр ми любили до безтями (чи є таке слово?).

І от, пам'ятаю, бенефіс Янової…

Все було спродано, все було загнано, щоб купити букета квітів для Янової…

Купили.

І мені (який же я був з того гордий!) доручили того букета піднести…

Ніколи не забуду…

Отой «привратник» провів мене до убиральні:

- Здесь вас какой-то мальчик спрашивает!

- Войдите!

І я не ввійшов, а буквально впав в убиральню і ткнув того букета…

В убиральні було багацько «панів», пам'ятаю, дуже гостро пахло…

Вона, оте саме божество, навіть не обернулася до мене…

А хлопці ж чекають:

- Ну як?

Я не знаю, що я сказав на оте «Ну як?», - мені було так боляче, так мене пекло, що на найкращі мої (наші) почуття - навіть не обернулися!

V

От тепер гастролюють у Києві заньківчани. Хороший театр.

А я, грішний, не хвастаюсь, - я колись на зорі його роботи, ще з Корольчуком, за столом у «Краснім ресторані» в Харкові, бідкалися, що зробити, як зробити, щоб театр не вмер, не загинув…

Я не знаю, що саме, але щось було зроблено (чи я зробив, чи хтось ізробив), що театр залишився, виріс і прославив нашу культуру.

І зробив це Б. В. Романицький.

І В. С. Яременко!

І тільки роботою, і тільки трудом, і тільки чесністю!

Скільки ж треба було сили, снаги, любові до театру (а значить, і до народу!), щоб винести це все на своїх плечах, на своїй голові!

А голова (скажемо це щиро) - клалася!

По-настоящому - клалася!

І от дивлюся я на них, на Романицького, на Яременка, - такі ж чисті, такі ж свіжі, такі ж мудрі, як і колись були, за нашої молодості!

І згадую чесний, прямий, трудний і чудесний шлях театру ім. М. К. Заньковецької!

От уже не заплямували імені Марії Костянтинівни.

От уже достойні достойної!

І як радісно тепер, сивою головою киваючи, згадати про прекрасний шлях театру, про його великий труд, і основне (я це підкреслюю!) - про його чесність!

Слава Вам, мої друзі! Слава Вам, мої поплічники!

І який я щасливий, який я гордий, що мав щастя бути з Вами, бачити Вас, працювати з Вами!

Спасибі Вам за роботу, за щастя, за радість!

1 липня, 52. Мене вважали, а може; й досі хтось уважає, за націоналіста.

Чому?

Не розумію!

Ну, чому я повинен не любити руський народ?

Чому?

Царя не любив, царату не любив, - ненавидів, - це правда!

Але… народу?!

Я мало в своєму житті зробив для народу. Це правда!

Але зрозумійте одне: тридцять два роки пішло в мене на те, щоб бути грамотною людиною.

Коли ж було робити?

Я не виправдуюсь, - я говорю те, що було.

Чому б (ще раз говорю) я не любив руського народу?

Хіба не давав мені насолоди геній Пушкіна, Гоголя, Л. М. Толстого?

Хіба я не розумію, що без допомоги руського народу я був би батраком у польського або німецького пана?

А може б, де-небудь конав на турецькім (я забув, як вони звуться) човні? Каторжнім?

2 серпня, 52. Помер Михайло Харлампович Пилипенко, заслужений артист УРСР…

Це - офіціально.

Для нас, для моєї родини, - це Миша Пилипенко замічательний артист, чесний, скромний, хороший, лагідний Пилипенко, що приніс себе в театр, свою до театру любов, душу й серце.

Селянин, - в кращому розумінні цього слова, - він прийшов у наше мистецтво сам, як стій, як він є…

І яскравий йому бог дав талант! Отакий, як народ, - як сонце, як вітер, як тіні від верб, як шарудіння очерету від вітру…

І з сонця, і з вітру, і з очерету завжди витикалося усміхнене обличчя Михайла Пилипенка…

І завжди ми сміялися, і завжди ми радувалися…

І, може, іноді стискувалося наше серце, що талант Пилипенків, яскравий і самобутній, ніби іноді застигав тупцювався на місці…

Але не він в цьому винний.

Скромний, лагідний, сумирний і тихий, він робив те, що від нього вимагалося.

А вимоги були половинчасті, а використати його, як на те він мав усі дані, не спромоглися…

А якого було у Миші Пилипенка сміху - здорового, веселого, забористого і задеричастого…

Вічна йому пам'ять.

Мене особисто опечалила смерть Миші (а він для мене - Миша!) через те, що своїм талантом він дуже був споріднений з моїми роботами, з моїми спробами звеселити людину…

Він багацько читав те, що я понаписував…

Спасибі йому за це!

М. X. Пилипенко - багата була натура, творча була натура, невсипуща й невгомонна!

Приклади?

Якось прийшов він до мене, подивився і сказав-«Добре!»

За кілька день, бачу, перед моїм балконом посаджено три дерева: два каштани й явір…

М. X. Пилипенко, виявляється, рано-вранці прийшов, сам викопав три ями і сам посадив три дерева. Причім він сам, на своїх плечах приніс ті дерева й посадив…

І досі ті дерева ростуть.

Щоправда, міськрада випрохала в мене один каштан (чудесний каштан!) і пересадила його кудись (для ансамблю), а натомість посадила мені «дорослу» липу…

І тепер перед моїм балконом ростуть три дерева, що їх посадив Михайло Харлампович Пилипенко.

Вони ростимуть довго! Але пам'ять про М. X. Пилипенка, про замічательного артиста, про к р е п к у людину, чесну людину, переросте ці дерева…

Пам'ять йому буде вічна!

Що ще хочеться сказати?

М. X. Пилипенко за все своє життя не випив, мабуть, і отакунької чарки горілки, не викурив жодної цигарки, - і ви дивіться: інфаркт! Серце! І людини нема! Фізично він був як дуб! Та він же сам, своїми руками повикопував ями біля театру ім. Франка, посадив дерева, - сам, самотужки, тягав воду, поливав ті дерева і т. ін.

Здавалося, що здоров'ю цього здоров'яка кінця не буде.

І от вам: інфаркт - і людини нема.

Хай же буде йому земля така легка, така весела, як він був сам!

24 серпня, 52. Я прочитав у «Вітчизні» статтю «Радянський патріотизм».

Ой, неправильно. Обвинувачувати Ол. Прокоф'єва в непатріотизмі?

Цього ладозького бідняка, комбєда, мужика, безконечно залюбленого в Росію, в Батьківщину…

Я не знаю - треба або нічого не розуміти, або… краще не говорити…

А Маяковський?

Я не знаю, чи буде в мене час, щоб написати про В. В. Маяковського так, як я його знаю.

Здохну, може, - і не напишу!

Повинен поки що сказати, що Маяковський був в е л и к и й чоловік, з отакенним серцем.

Благородства надзвичайного.

Мені пощастило знати Маяковського так, як, може, ніхто його не знав.

Грудень, 1954. Якби я мав такий талант, щоб описати, щоб змалювати всю чарівність, всю її лукаву посмішку, всю її, - а де слів ізнайти?! - щоб познайомити Вас з її тільки непомітними рухами, її хитрими оченятами, її закопиленими губенятами.

Ось вона біжить до мене:

- Дзід! Дзєд! (Це значить: «Діду! Діду!»)

Їй півтора року…

У діда на столику лежать цукерки…

Скільки хитрощів у Мар'янки (її звуть Мар'янка), щоб отой цукерок до неї потрапив.

Вона (їй півтора року) - хитрує. Вона діда гладить, вона до діда посміхається, вона діда забавляє, щоб дід не помітив, як вона простягає рученятко і бере цукерка.

А ви бачили, як у дитини засвічуються огні-оченята? І які в неї робляться щічки? І як губенята розтягаються в лукаву посмішку?

Яким треба бути письменником, щоб змалювати це все!

З чим порівняєш посмішку дитини?

Я дивлюсь, дивлюсь на оте мале, що стоїть передо мною, і не знаю, як передати моїм читачам все те хороше, що дитячі очі випромінюють.

І я знаю, що коли б мені пощастило висловити всю ту любов, усю ту безконечну мою приязнь (та що приязнь! Не знайду слова!) до народу, - який би я був щасливий!

От тепер - старий я! - дивлюсь я на дітей - і вірю, що буде їм краще!

17 грудня, 54. Сиджу й слухаю радіо.

Говорять бригадири, ланкові.

Говорять вони про те, скільки вони вносять удобрень, угноєнь, як вони закривають вологу, як вони б'ються за врожай!

Який народ! Який народ!

А я сиджу й плачу! їй-богу, плачу! Якби ми, письменники, вносили стільки «удобрень» у свою ниву, якби ми так добросовісно працювали! Який би був урожай'

18 грудня, 54. От я перекладаю оповідання Юрія Яновського… Перекладаю з російської мови на українську. Ми знаємо Юрія Яновського як прекрасного знавця української мови. Чому він написав свої оповідання по-російськи? Що це? Підлабузництво? Нічого подібного! Якби я, Остап Вишня, міг написати мої думки по-англійськи, по-французьки, по якому хочете, - невже це принизить мене як українського письменника?

А як би мені хотілося зрозуміти слово товариша з Нігерії, зрозуміти й поцілувати уста, що це слово вимовили…

Але, на жаль, на превеликий мій жаль, я не доживу до того часу, коли чорна людина з Нігерії поцілує мою сестру, доньку, онуку, щоб у мене в домі бігали, може, чорняві, може, коричневі мої онучата… Такі, як Мар'янка… До цього я не доживу.

19 грудня, 54. 2-й з'їзд письменників СРСР. Я не на з'їзді. Здоров'я не дозволило. Хай знає мій стіл про те, як капали мої сльози, не капали, а лилися…

Хороша доповідь Симонова на з'їзді Як не вітати такі слова (перепишу їх по-руському):

«…Партия всегда указывала нам на воспитательную задачу, стоящую перед всей литературой, подчеркивая при этом, что воспитывать людей можно правдой и только правдой».

Правда… Тільки вона, правда, була поводирем у моєму житті.

Я ніколи не зрадив правди…

19 грудня, 54. Бігають круг мене мої онучата: Павлушка та Мар'янка.

Маша - не моя дочка, не від мене вона народилася. Живе Маша зо мною вже тридцять літ, - півтора їй року було, як я її побачив, - і я вам скажу, що навряд чи можна більше й дужче любити свою дитину, як я люблю свою Машу. Не в крові, не в гормонах, виходить, справа. Я не уявляю себе, не уявляю свого життя без Маші.

А тепер, коли біля мене стрибають онуки, Машині дітки, я не уявляю свого життя без цих онуків, без Павлушки й Мар'янки. Я не знаю, чи мої онучата виростуть хорошими, справжніми людьми, - гадаю, що буде так, бо всі ми робимо все для того, щоб саме так сталося, - але я знаю, що і Павлушка, і Мар'янка прийдуть колись на дідову могилу. І прийдуть - я в це вірю! - не для того, щоб плюнути на могилу…

От вам і «чужі» діти.

Це - в хаті… А хіба є, хіба можуть бути для мене, для письменника, десь чужі діти? Нема! І діти Нігерії, і чорні, і червоні, і жовті, і білі - всі вони діти, і всі м о ї діти, і моє горе, велике горе, в тому, що я, маючи у себе в хаті хліб, не маю змоги дати шматок хліба голодній чорній, жовтій, червоній і всякій іншій дитині, не можу викликати у неї веселої посмішки, не можу вгамувати її сльозу…

У мене є зять, батько моїх онуків. Чужий він. мені? Ні! Не чужий! Він - мій син! Він навіть більше, як син. Він - батько моїх чудесних онучат! І велике йому спасибі за те, що в моїй тепер хаті лунає чудесний дитячий сміх, лунають дитячі голоси.

Січень, 1955 р. Як би я виступив на 2-му з'їзді письменників СРСР?

1. Я б перш за все привітав справедливий виступ М. О. Шолохова.

Благородний біль за судьби літератури був у його виступі.

Біль за літературу, а не за літераторів.

Що б я сказав на 2-му з'їзді письменників?

2. Я б сказав так: Москва - наша мати. Ми її любимо. У чім ця наша любов має вилитися? В тому, що ми, так звані периферійні письменники, приїхавши до Москви, станемо навколішки? Цілуватимемо брук Красної площі і т. д., і т. ін.?

Ні! Любов до Москви, по-моєму, полягає в тому, що, приміром, один письменник, приїхавши до Москви, говорить, має право сказати:

- Москва моя! Люблю тебе! І як любов до тебе, привіз от я «Тихий Дон». Дивись, який я у тебе «Тихий Дон» єсть… А от твоя «Піднята цілина». Дивись!

Візьми!

Підходять до Москви ще письменники…Дивись, які чудесні пісні, які прекрасні в тебе люди біля Ладоги! І як вони віршують! (О. Прокоф'єв)…Слухай, Москва, як у нас «Реве та стогне Дніпр широкий»…

…Дивись, як танцюють лявониху.

…Любуйся, як «Алитет уходит в горн».

…Москва… Радуйся, як воював «Вася Тьоркін».

…А які «Витязі в тигровій шкурі»…А як ріс «Абай»!

…Дивись, Москва, як ми тебе любимо…

…Навіть «Последний из удэге» у тебе перший…

…Как близко к тебе «Далеко от Москви»…

Отак би я говорив на з'їзді…

Січень, 1955 р. Що таке творчість?

Творчість - це народ! Тільки!

От я, письменник, творю… Думаю… Видумую… Записую…

І коли я чесно аналізуватиму всю мою творчість, - усі її етапи, перипетії, - завжди я наткнуся на спогади, на оте, на оте… Отак я чув, а це я бачив, а це хтось розповідав… Пейзаж? Природа? Вони перед тобою… Від тебе залежить одмітити і переказати те, що ти бачив… Природа, фарби, звуки, шарудіння, мелодії, все, все, все… Все це єсть. Умій схопити й розповісти…

Творчість - народ!

Моя задача - показати, підкреслити, пофарбувати (не у вульгарному смислі) те, що я бачив…

Сміх?

Сидить жінка… Годує немовля. Під цицькою… Серйозна… Глибока… Задумлива… І, може, навіть печальна… І от я, дивлячись на все це, сповнений ущерть повагою до цієї матері, хочу її розвеселити. Я в цім процесі годування дитини можу - і маю змогу! - підмітити якусь риску, - дитина плямкає губами, - а ви візьміть і, наслідуючи дитину, плямкніть так само. Прихильно плямкніть… Що вийде? Сміх! Чому? Контраст: дитина плямкає і дорослий. Який сміх виникне? Прихильний! Чому? Мати усміхнеться, бо ви звернули увагу на її дитину.

І так всюди і завжди…

Злий сміх? Сатира?

Ловіть, спостерігайте контрасти - і буде сміх!
Категория: 56 | Просмотров: 356 | Добавил: aleg | Дата: 29.12.2011

Талан

Присвячується

вельмишановній артистці

Марії Костянтинівні Заньковецькій




Драма в 5-ти діях і 6-ти обмінах

Із побиту малоруських акторів



ДІЙОВІ ЛЮДЕ:



М а р і я І в а н і в н а Л у ч и ц ь к а - молода драматична актриса; говорить по-українському чисто, а по-руськй де-не-де помиляється.

П а л а ж к а - стара бабуся, її няня; убирається по-міщанськи.

А н т о н П а в л о в и ч К в і т к а - панич з багатої фамілії в Малоросії.

О л е н а М и к о л а ї в н а К в і т к а - його мати, стара уже пані.

С т е п а н І в а н о в и ч Б е з р о д н и й - середніх літ пан; спочатку антрепренер; а далі помічник режисера.

Ю р і й С а в и ч К о т е н к о - теж середніх літ; драматичний актор; спочатку режисер, а далі антрепренер.

М а р к о К а р п о в и ч Ж а л і в н и ц ь к и й - середніх літ актор.

Р о м а н М и х а й л о в и ч Л е м і ш к а - старий суфлер.

М а р и н к а - дочка його, 17 літ, годованка Лучицької.

К а т е р и н а Г р и г о р і в н а К в я т к о в с ь к а - молода актриса, теж на перші ролі, більше співочі.

К и р І в а н о в ич Ги р я в и й - помічник режисера.

Г а н н а М и х а й л і в н а К у л і ш е в и ч - молода актриса на ролі молодиць і жвавих баб.

Р я б к о в а \ молоді дівчата,

Б о г д а н и х а / хористки.

Р о м а н ч у к - лікар із земських, старий уже, з сивими бачками.

А н д р і й В і т а л і й о в и ч А н т и п о в - редактор газети.

А в р а м С е м е н о в и ч Ю р к о в и ч - репортер, молодий хлопець. В розмові трошечки чути єврейське.

Г а ш а - ключниця при дворі в пані Квітки. Придзигльована, молода ще.



Парикмахер, машиніст, робочий, лакей при гостиниці, хорист 1-й і 2-й, студент 1-й і 2-й, молодь, хористка 1-а і 2-а і хор.



Діється в наші часи* (*90-і роки минулого століття.). Між другою і третьою дією проходить півроку; між третьою і четвертою - шість місяців, між четвертою і п'ятою - три тижні.



ДІЯ ПЕРША



Чорна сторона за коном. З лівого боку від актора йде навкоси ряд уборних; видко тільки двері, а першої уборної й середину, що пишно обставлена: килими, дорога мебель, свічадо. З правого боку - кінці лаштунків. Середина - вільний для акторів і їх виступів прохід. Вдалині йдуть сходи вгору. Усюди награмсано купи приставок, декорацій і іншого. Самий кін іде поза лаштунками вправо; туди виступають актори і тудою ж надходить в антрактах і публіка. При піднятті завіси темнувато, а потім ясно.



В И Х І Д І



Гирявий, машиніст, двоє робочих, хористка перша і друга, хорист перший, а потім Маринка. Метушня на кону. Робочі тягнуть приставки. Газовщики засвічують рампу, софіти. Хор мовчки піднімається по сходах. Друга уборна відчинена. Парикмахер то вбіга, то вибіга. До третьої уборної надходить Квятковська і зачиняється.



М а ш и н і с т (вгору). Оддай! Ще! Правіше трохи! (Робочому). А ти куди?

Р о б о ч и й. За пригорком.

М а ш и н і с т. Чого ж ти річку поцупив? Он дубка отого тягни та підіпри осокою.

Г и р я в и й (мечеться то за лаштунки, то в уборні). Проворніш! Ламповщикі! Софіти світи! Не повисипалися, чи що? (За лаштунки). К бісу те небо, село спускай!

Х о р и с т п е р ш и й (кричить згори). Гар-де-робщик! Го-го!!

Г и р я в и й. Чи ти не сказився? Публіка вже йде!

Х о р и с т п е р ш и й. Такі чоботи отой всучив, що й палець не влазить.

Г и р я в и й. Гукни мені ірода! А!! (Побіг і знов стріча парикмахера). А що, сьогодні вночі устругнемо стукалку?

П а р и к м а х е р. Та в мене і гуде, і стріля...

Г и р я в и й. Пусте! А я з реквізиту прихвачу та, може, й управляючого.

П а р и к м а х е р. Ото б діло! (Входить у 2-у уборну).

К о т е н к о (голос з 2-ї уборної). Готово?

Г и р я в и й. Зараз. (Робочим). Гей, гав не ловіть! (До хористок, що йдуть поуз). Проворніш!

Х о р и с т к а п е р ш а (підходить). Одпустіть мене!

Г и р я в и й (назад руку), Оправдательні документи?



Хористка кладе бумажку.



Гм! На три дні! (Голосно). Швидше! Швидше! Дзвоню! (Біжить і деяким хористкам щось шепче).

М а р и н к а (підбіга до 1-ї уборної). От, замок!

Г и р я в и й (до неї). А пані Лучицька скоро?

М а р и н к а. Зараз, тільки ось принесу... (Ввійшла в 1-у уборну і почала діставати речі).



В И Х І Д ІІ



Ті ж і Котенко.



К о т е н к о. Що? Готово?

Г и р я в и й. Ту ж мить; дзвоню! (Робочим на бігу). Духом! (Дзвонить).

К о т е н к о (стука в 3-ю уборну). Пустіть!

К в я т к о в с ь к а (голос). Я в льолі...

К о т е н к о. Хе-хе-хе! Розчудеснійше!

К в я т к о в с ь к а (голос). Одійдіть-бо! Гетьте!

К о т е н к о (підгляда). Гм-гм!.. (Тре руки). Так швидше ж, пора! (Підходить до кону). Чого баряться?

Г и р я в и й. Готово! Дай третій! (Дзвонить).



Музика починає за лаштунками тихо грати.



К о т е н к о. А як збор?

Г и р я в и й. З приставними...

К о т е н к о. А... (Чуха потилицю). Своєю шкурою чужі боки латаємо! Сказано, багатому чорт і дітей колише.

Г и р я в и й. Він має втрати...

К о т е н к о. Брехня!

Г и р я в и й. Сам підраховував книги, - вірте!

К о т е н к о. Певно, той одбира, таранкуватий?

Г и р я в и й. Хто його зна? По книгах чисто, а все втрати, збитки... Страшенні розходи!

К о т е н к о. Скажіть!

Г и р я в и й. Управляючий претендує, що первий персонаж бере по чотири свічки при газі і що коньяк та закуски на реквізит ставляться...

К о т е н к о. Скажи тому чорту рябому, щоб він до сцени не плутавсь, бо я його і з паном ковтну!



В И Х І Д III



Ті ж і Юркович.



Ю р к о в и ч (здоровкається на ходу з Гирявим). Здоров! Ну? Що? Як? Папіроски нема? Яка, братику, наклюнулась!

Г и р я в и й. Ну?

Ю р к о в и ч (шепоче на вухо). Найвища школа! (До Котенка). Славнійшому й шановнійшому до самої землі!

К о т е н к о (жме руку). Здоровенькі, здоровенькі!

Ю р к о в и ч. І слава, і честь і хвала! Коло каси бійка, в дверях давка, на гальорці галас... Хороше?? Помічаєте, як мене ваші панії нашрубували, - балакаю!

К о т е н к о. І гаразд.

Ю р к о в и ч (кланяється комусь за лаштунки). Барон!.. Князь... І його превосходительство... ого-го! Браво! Браво!

К о т е н к о. Пора б; перше гребали...

Ю р к о в и ч. І се чудо зробила ваша чудова Маруся Лучицька!

К о т е н к о. Хто? Як? І це ви кажете щиро?

Ю р к о в и ч. Саме щиро.

К о т е н к о. Лучицька б то світ перевернула?

Ю р к о в и ч. Вона, своїм талантом надзвичайним...

К о т е н к о. Коли отаке провадить який-небудь дурноголовий плахітник, то йому і бог простить; а коли нісенітницю торочить все ж таки чоловік освічений, який орудує і пером, - так мене злість бере... Лучицька! Що вона одна варт? Обставлю я її штурпаками, то й не пізнаєте! Комік і ансамбль - всьому голова, всьому сила!..

Ю р к о в и ч. А-а! По-ні-маю: ансамбль, комік - вірно! Ансамблева дружня гра... чудо... прелість! Звичайно, розуміється... Коли кругом талани... такого багато... Цілий квітник таланів...

К о т е н к о. Та ви чоловік розумний... Завважте ще й те: хто зробив актрису з Лучицької? Я!! Адже як прибилась вона, то всі кричали: де це ви таку дохлятину вискіпали?.. А я пробачив, що в тім дранті є вогник. Скільки серця порвав, скільки душі потратив, а таки розворушив жар і видув вогонь! Тепер-то всі тішаться, а нікому і в голову не спаде, кому треба кланятись? Нашої праці світові не видко, ми, як кроти, під землею риємось та добуваємо камінь блискучий... І спасибі ніхто не скаже...

Ю р к о в и ч. Що-о? Не може бути! Щоб такої кривди... Ми всі дивуємось... ми, малороси...

К о т е н к о. Ех! Що мир, що громада? Їй нових божків подавай, а старих - під лаву! Та ще надто коли новий божок у спідниці! Тут би преса повинна показати дужим, неп'яним словом, де справжній талан, де всьому ділу основа, - а вона і собі за юрбою: "Лучицька дива, наше сонце!" Тпху! Аж досадно!

Ю р к о в и ч. Так, так! Зовсім справедливо... Ви мені просто розплющили очі... Це зовсім вірний і оригінальний погляд... Я проводитиму... Тільки треба за афіші погодитись.

К о т е н к о. Друковатиму в вас! Та ви придивіться тільки холодним оком, то і талану у Лучицької як кіт наплакав; от у Квятковської природного живця більше...

Ю р к о в и ч. А знаєте, я і сам помічав...

К о т е н к о. Тож-то бо й є! А як оті хвальби нищать талан, псують людину! Просто - погибель одна! Прочита вона, що її похвалили, що їй кадять, - і вже у неї в голові замакітрилось, уже до неї й на козі не під'їдеш: талан! Дива!! Куди ж їй слухати навчителя, - вона самородок, вона сама навчить кожного... і пішла, і пішла... Та замість того щоб вгору, та вниз! А тут іще оті безпері... А! гнав би просто усіх! Треба ж розрізняти розвите дерево, яке не боїться ні дощу, ні сонця, од пуп'янка...

Ю р к о в и ч. Знаєте, ваші думки - їх просто низати на золоту глицю: ми теж сліпі, нам проводаря треба...

К о т е н к о. Конечне. Ходім до моєї уборної... Коньячку пропустимо...

Ю р к о в и ч. З агромною охотою.



В И Х І Д IV



Ті ж і Квятковська.



К в я т к о в с ь к а (вибіга, жартливо). Ось і я, гоова!

К о т е н к о. Чудесно. Ану, яка?

К в я т к о в с ь к а. Роздивляйтесь, пане отамане!

К о т е н к о (до Юрковича). А що, славна в мене донечка Катруся?

Ю р к о в и ч. Очі сліпить.

К в я т к о в с ь к а. То ви через Лучицьку осліпли, та других і не добачаєте...

Ю р к о в и ч. Коли та сліпить, так панна геть вийма очі... і підеш старцем навіки...

К в я т к о в с ь к а. Чуєте, пане отамане, як мене хвалять; правда, я славна?

Ю р к о в и ч. Антик!

К в я т к о в с ь к а. А пан отаман все лається, все допіка, що не хутко вбираюсь, що не гаразд, не до ладу... і що мені нічого не личить... що я така незграбна, така негарна! (Копилить губки).

Ю р к о в и ч. І ви такі несправедливі? Ай-ай-ай! Не вірте йому - ви самий смак!

К в я т к о в с ь к а. Ага, он яка я! Цяця! Чуєш, отамане? А ти все лаєшся! (Крутить його).

К о т е н к о (гладить по голівці). Люблю, як душу, а трясу, як грушу.

К в я т к о в с ь к а. Трясти - фе! А любити - цяцяно! У, яка я щаслива, як мені весело! (Б'є в ладоші, крутиться і пригортається до Котенка). Отамане пузатенький! Яка я тонесенька перед ним, мов хмелиночка! Аж ніяково!

Ю р к о в и ч. Ну, яка пишна дитьо, яка чудова квіточка, аж страшно! (Проходить і перешіптується з Гирявим).

К о т е н к о (підходить до Квятковської). А ви таки справді гарнесенькі, славнесенькі (гладить їй руку) і мені дуже до вподоби.

К в я т к о в с ь к а (зазира в очі). Дядя ще й закохається?

К о т е н к о. Ой-ой! Ще й як! Ви мене знаєте... А коли закохаюсь - і душу свою за вас положу... І Катруся оттак піде вгору...

К в я т к о в с ь к а. Аж сукні буде тра надтачати?

К о т е н к о. Хе-хе-хе! І на те буде рада...

К в я т к о в с ь к а. Казала баба, як лізла на граба, а грабок реп - і баба геп!

К о т е н ко. Не бійтесь - грабок надежний; другі швидше гепнуть, а ми стоятимем!



Ввіходять в 3-ю уборну.



Г и р я в и й (Юрковичу). Слухай, справді: ти там нашрейбуй і про мене, що мов і сякий і такий...

Ю р к о в и ч. Напишу, напишу.

Г и р я в и й. А тепер упоїтельно? Гайда!



Виходять.



В И Х І Д V



Кулішевич і Квітка.



К в і т к а. Нема, нема її; я вже забігав сюди...

К у л і ш е в и ч. То, певно, ще дома: прийде.

К в і т к а. А як слаба?

К у л і ш е в и ч. То лежатиме, поки не встане...

К в і т к а. Борони боже! І як ви так спокійно?

К у л і ш е в и ч. А що ж мені - на мур дратись чи землю їсти?

К в і т к а. Та за неї і під колеса вагона...

К у л і ш е в и ч. Лягайте, коли є охота, а я не ляжу, як не люблю Марусю, а не ляжу... це вже вибачайте!

К в і т к а. Та хоч би провідали, що і як?

К у л і ш е в и ч. Скажіть на милість! У його болячка, а я собі печену цибулю ложи!

К в і т к а. У мене душі нема...

К у л і ш е в и ч. Та що з нею станеться? Прийде - надивитесь... А коли під п'яти пече, то біжіть та й провідайте...

К в і т к а (зітха). Я до неї невхожий...

К у л і ш е в и ч. Чому? Не пуска?

К в і т к а. Та... сливе... те...

К у л і ш е в й ч. А, он що! Певно, прошпетився?

К в і т к а. Не знаю... ми перше... добре знайомі були... але от тепер ухиляється й розмовляти, мов чужа...

К у л і ш е в и ч. Гм-гм! Не без причини... А я думала... Хіба той?

К в і т к а. Хто? Що?

К у л і ш е в и ч. Нічого! Все будете знать - рано постарієтесь.

Кв і т к а. Скажіть-бо, голубочко!

К у л і ш е в и ч. Чи ба, який солодкий!

К в і т к а. Ріднесенька! Одкрийте мені очі... Я сліпий... я божевільний!..

К у л і ш е в и ч. Та нічого!.. От намігся! А раді б були, коли б зглянулась?

К в і т к а. Сказився б!

К у л і ш е в и ч. Тю на вас! Ще й мене покусаєте!

К в і т к а. Не до жартів, не до жартів мені.

К у л і ш е в и ч. Бідненький! (Показує на Маринку, що біжить). Он у кого розпитайте, коли кортить.

К в і т к а. Ага, ага! (Біжить догнати).

К у л і ш е в и ч (вслід йому). Смали, смали халявки, вскочиш і в лабети!



В И Х І Д VI



Ті ж і Котенко та Квятковська.



К о т е н к о (виходить з Квятковською). А вам би, Ганно Михайлівно, і прибиратись пора.

К у л і ш е в и ч. Не бійтесь, я й так гарна.

К о т е н к о. А як покришку перемінимо, під другу підете?

К у л і ш е в и ч. Дивлячись під яку: інша так накриє, що й дихати нікуди! (Входить в 4-ту уборну).

К о т е н к о (підходить до 1-ї у борної). Що се, Лучицької досі нема?

К в я т к о в с ь к а. Така й вона, щоб загодя! То для нас, бідних, і контракти, і штрафи, а для неї - нема!

К о т е н к о. Для мене всі рівні.

К в я т к о в с ь к а. Хто б говорив, а хто б слухав: то до мене ви підсипаєтесь з жарту, а я й мізинця для вас супроти Марусі не варт - тій і ролі найкращі, і уборна перва, і все... падам до ног! Бо боїтесь.

К о т е н к о. Я? Боюсь? Та вона в мене ось де! Побачите, яку я їй встругну штуку.

К в я т к о в с ь к а. Ану-ну, серце! Докажи, що я мила!

К о т е н к о. Гирявий! Гирявий! Гей!



В И Х І Д VII



Ті ж і Гирявий.



Г и р я в и й (вискакує весело). Я тутечки!

К о т е н к о. Оповістіть - першою йде драма.

Г и р я в и й. А я на водевіль...

К о т е н к о. Тридцять раз вам казав: при драмі водевіль на кінці.



Гирявий кинувся. Квятковська фиркнула і втекла.



В И Х І Д VIII



Котенко і Жалівницький.



Ж а л і в н и ц ь к и й (на порозі 2-ї у борної). Слухайте, Савичу, ще Марії Іванівни нема?

К о т е н к о. Мені нема діла: мусить бути по контракту о сьомій годині; іначе - штрафі

Ж а л і в н и ц ь к и й. Та чудні ви які! Хто з нас по контракту приходить? Всяк - по афіші.

К о т е н к о. Афіша бреше: водевіль завжди по драмі.

Ж а л і в н и ц ь к и й. По руських трупах, а в нас - зроду.

К о т е н к о. А я так хочу, і мені ти не указ! (Піднімає тон).

Ж а л і в н и ц ь к и й. Так оповістіть перше, то й знатимем, а коли афіша брехлива, то ваша вина.

К о т е н к о. Не вчіть мене! Ще молоко на губах не обсохло!

Ж а л і в н и ц ь к и й (підходить). Що-о? Кричать здумали?

К о т е н к о (упавшим тоном). Я так... од природи... У мене такий голос... Що ж, мене поставлено режисером.

Ж а л і в н и ц ь к и й. Так коли ви режисер, так не робіть бешкету! (Заходить в уборну, грюкнувши дверима).



В И Х І Д IX



Котенко та Лемішка.



К от е н к о. Готово? Завісу! Всі на місця!

Л е м і ш к а (біжить злякано). Ох, господи!

К от е н к о. Куди, старий?

Л е м і ш к а. Надобность... книжки...

К от е н к о. В будку!

Л е м і ш к а. Только... листика... до книжки листика... Водевілем підвели... водевілем... Я прихватком...

К от е н к о. До будки мені! Тут завісу дали, а він...

Л е м і ш к а. Да... возмутительно... Але я завжди і душею, і серцем... по гроб живота...

К от е н к о. Годі базікати! Гайда! (Повертає за шиворот).

Л е м і ш к а. Не утруждайтесь... лечу, лечу! Я напам'ять... од палятурки до палятурки! (Біжить).



В И Х І Д X



Лучицька та Маринка, потім Жалівницький.

Котенко забачив - і за лаштунки.



Л у ч и ц ь к а (задихавшись, вбігає в 1-у уборну). Ох, як бігла! Серце мало не вискочить!.. Що? Опізнилась?

Ж а л і в н и ц ь к и й (з уборної). Ні, тільки що почали. (Іде до неї).

Л у ч и ц ь к а. О? То я вспію, - ще багато часу... мій вихід останній. Добре, що я маю звичку дома одягати костюм. (Начинає гримуватися). Ху, як дух забива: так налякали! І що се сталося!

Ж а л і в н и ц ь к и й (убраний парубком). Якийсь гедзь укусив. Даймо, що я знаю, який отой гедзь...

Л у ч и ц ь к а. Який же?

Ж а л і в н и ц ь к и й. Квятковська.

Л у ч и ц ь к а. Не може бути: вона така добра; зо мною ласкава, як сестра...

Ж а л і в н и ц ь к и й. Вірте! Та вона готова вас в ложці води утопити.

Л у ч и ц ь к а. За віщо б? Хіба за те, що я її люблю?

Ж а л і в н и ц ь к и й. За те, що таланом забиваєте. Ви готові за всіх головою наложити, а для вас то ніхто й пальця не вріже: про свою шкуру всяк дба, а в вічі, звичайно, скалить зуби...

Л у ч и ц ь к а. Як ви хмуро дивитесь на людей: при такій вірі тяжко й жити! А я певна, що зовсім поганих людей і нема, що оберніться теплим словом навіть до лиходія, то і в його бог озоветься...

Ж а л і в н и ц ь к и й. Ох-ох! Коли б то так! А краще не діймайте віри, то не зневіритесь.

Л у ч и ц ь к а. І вам, значить, не діймати? (Подає руку). Я й привітатись забула!

Ж а л і в н и ц ь к и й. І мені навіть.

Л у ч и ц ь к а. Гай-гай! Який же ви, друже, непевний. Ні, на вас я як на гору: ви в мене найщирша, найрідніша людина... та ще моя няня, бабуся. Коли б не ви, я не знаю, що б зі мною сталося. Я не забуду до смерті тієї першої зустрічі, коли я, божевільна, з одчаю мало на себе рук не зняла. Ви постерегли мою страшну думку, ви одігріли порадою теплою моє серце задубле, ви визвали благодійні сльози; ви показали мені нову путь, яка може загоїти врази... і я припала з захватом до ніг нового бога... Як же мені вас не любити? (Простягає йому руку).

Він цілує.

Ж а л і в н и ц ь к и й. Ви освітили сей храм і стали в йому богинею. Але пробачте мені слово, - спокуси-тель знов тут, пантрує за вами, коршуном над головою кружить.

Л у ч и ц ь к а (спалахнувши). Його зальоти тепер не страшні. Я, признатись, і спізнилась того, що боялась стрінутись з Антоном Павловичем.

Ж а л і в н и ц ь к и й. Ви мені тільки позвольте, то він і носа сюди не покаже.

Л у ч и ц ь к а. Що ви? Хіба він мені що? Я не за його...

Ж а л і в н и ц ь к и й. А за себе боялись? А-а! (Кудлить волосся).

Л у ч и ц ь к а. Ви й назвиська його не можете чути спокійно!

Ж а л і в н и ц ь к и й. Даруйте, не можу! Він, на мій погляд, розбещений панич, занужений своєю нікчемністю.

Л у ч и ц ь к а. Сором, сором, мій друже! Се якесь лихе почуття, а не ваше серце... Антон Павлович не нікчема, а чоловік вельми освічений і талановитий, з чесними, гуманними засадами... а що не при ділі, - так у нашій окружній темряві передовій людині притулку нема...

Ж а л і в н и ц ь к и й. Бачите, з яким палом за його заступаєтесь: видно, добре вам задурманив і розум, і серце. А йому, ласуну, одна тільки примха, одні хвастощі...

Л у ч и ц ь к а. Не лайте ж мені його в вічі: невже вам не жалко мене вразити, мені боліч зробити?

Ж а л і в н и ц ь к и й. Згибло все! Ви закохані знов у Квітку!

Л у ч и ц ь к а. Ой! Що ви? Звідкіль така думка?

Ж а л і в н и ц ь к и й. Закохані, закохані... правда?

Л у ч и ц ь к а. Ні, ні!.. Не знаю... і не думала! Я задавила давнє...

Ж а л і в н и ц ь к и й. Закохані - і мови нема.

Л у ч и ц ь к а. Що ви? Ані слова про те! Як ви умієте людину збентежити... жарину кинути в серце.

Ж а л і в н и ц ь к и й. Не рвія в мене кричить: я вашим щастям щасливий... тільки не йому вам його дати, а хіба поламати життя! І святе іскуство піде до дідька, і погине чудовий талан, замре, втіхи ради, висока душа, а Україна знов сиротою зостанеться!

Л у ч и ц ь к а. Борони боже! (Пауза. Далі жваво). Не бійтесь, не зраджу, з свого дорогого шляху не зійду!

Г и р я в и й (у двері). Марко Карпович! Вихід!

Ж а л і в н и ц ь к и й (скакує). Біжу! (Виходить за лаштунки).

Л у ч и ц ь к а (хапаючись за серце). Якось здавило серце... Чи страх налетів... чи просто холод, мороз?.. Маринко, накинь на мене хустку... (Пауза). Пусте!.. Зневага одна... Там ганьба... а!.. Далі, далі!! (Пауза). Ні ні! Не станеться... ніколи... задавлю! А дай ще мені, Маринко, вина... щось холодно.



Маринка подає; Лучицька п'є нервово.



Як думаєш, я на мерзоту нездатна?

М а р и н к а.Що ви?

Л у ч и ц ь к а. То-то ж! Так і думай, моя дитино!

М а р и н к а. Авжеж... Ой, пора мені! (Вибігає).



Лучицька спирається на руки на стіл

і здавлює ними свою голову.



В И Х І Д XI



Ті ж і Котенко та Безродний.



Безродний іде в 1-у уборну, здоровкається. Лучицька здригнулась. Обоє мовчки сидять.



К о т е н к о (до Маринки, що вийшла з уборної). Ану, ближче стань! (Роздивляється, ласкає). Гарна дівчинка... настояща українка... і оченята як терен... Хочеш, буду ролі давати, актрису зроблю?

М а р и н к а. Я б і не знаю, що...

К о т е н к о. Так заходь, я начитуватиму...

Г и р я в и й (підбігає). Ваш вихід.

К о т е н к о. Тю! (Пішов за лаштунки).



Виходить з уборної Кулішевич і йде теж, проглежуючи ролю, на кін.



Б е з р о д н и й. Знаєте, Марусю, якби не ви, давно б у мене опустилися крила.

Л у ч и ц ь к а. Я? Що я?.. Сама безсила...

Б е з р о д н и й. Безсила? Та од вас я тільки й набираюся тії душевної сили і віри, а то давно б уже витратився. І це саме діло, яке мені було великим, тепер часами здається гноїщем, у якому вигодовуються і розплоджуються черви...

Л у ч и ц ь к а. Вас знову, певно, образили чим?

Б е з р о д н и й. Не мене, а мою віру в людей. Те, що я несу збитки, мене мало обходить, а те, що я жодними втратами не можу купить щирості у людини, - те мене рве!

Л у ч и ц ь к а. Вас все занадто смутить: ви надзвичайного хочете... Люди як люди...

Б е з р о д н и й. Людину-то я чую... От ви мені дорогі не таланом своїм, не тим, що на його збирається люд, а своєю ясною вірою у людей і в святу справу, своєю чистою як кришталь душею...

Л у ч и ц ь к а. Не хваліть... не стою...

Б е з р о д н и й. В вас про себе і думки ніколи нема...

Л у ч и ц ь к а. Не хваліть, не хваліть... Не та я...

Б е з р о д н й й. Ви ні перед якою жертвою не зупинитесь...

Л у ч и ц ь к а. Не та я... не та я, кажу...

Б е з р о д н и й. Та, та! Ви не одступитесь од рідного діла...

Л у ч и ц ь к а. Голубчику, ріднесенький! Не знаю... Боюсь, щоб ви й у мені не зневірились...

Б е з р о д н и й. Зроду-віку! Я тільки тут і спочиваю душею...

Л у ч и ц ь к а. Спасибі!.. Дай боже! От ви ще новий ланцюг, який мене в'яже до діла... (Усміхається). Глядіть же, щоб лиха сила його не порвала... (Хутко встає). Не вирве, не вирве, друже!.. Пора, мій вихід... (Виходить).



За нею Безродний.



(Гирявому). Мені, здається, з того боку?

Г и р я в и й. Так, з третього плану.



Лучицька іде за лаштунки, Безродний за нею.



В И Х І Д ХІІ



Квятковська та Безродний.



К в я т к о в с ь к а (примітивши Безродного, мов ненароком набігає на нього з уборної). Таточко? Ах, даруйте, простіть!..

Б е з р о д н и й. Вибачте: я винуватий, на дорозі стою...

К в я т к о в с ь к а. Ох, як я перелякалася! (Бере. його руку). Гляньте, як серце стукотить...

Б е з р о д н и й (не дає руки). Хіба я такий страшний?

К в я т к о в с ь к а. Татко страшний? Таточко наш любий, цяцяний... а не страшний... Ой! Не дивіться на мене так, а то мене то морозом, то приском обсипа...

Б е з р о д н и й. Чого ж то? Пропасниця?

К в я т к о в с ь к а. Може. (Пригортається). Яка я манесенька перед татусеньком: мене як тато шубою вкриє, то й не видко... (Ховається за полу).

Б е з р о д н и й. Не жартуйте так, розігрієтесь, та на холодний протяг, то ще вава буде... До побачення! (Вийшов).

К в я т к о в с ь к а (вслід). До Лучицької вже? А ми невгодні! У, проклята! (Позира на кін, а далі йде до своєї уборної).



В И Х І Д ХІІІ



Котенко, Гирявий, потім Кулішевич.



К о т е н к о (виходить з першого плану, прислухається, - не аплодирують). Що се вони? Сплять чи почуміли? (Пауза). Якесь дрантя в театрі! (Гирявому, що підбіг). Де Лучицька? Чого її не видко?

Г и р я в и й. Пішла тудою на вихід... Он!



Розлягаються оплески; крики: "Лучицька!! Бра-во!!"



К о т е н к о (зло). Здуріли, чисто здуріли! Якісь навіжені чи п'яні! (Гирявому). Де ви мені стіл поставили? А табуретка яка? Трохи не впав!.. Гроші брать знаєте, а пильнувати діла - нема! Чого суфлеру не сказали, що од "Скусителю мій" до "Палайте, мрії" хрест?

Г и р я в и й. Говорив...

К о т е н к о. Чого ж він мені подає та й подає... Хор де? Чому не на місці? Нехай тільки накладуть, то захурчать і вони, і ви!

Г и р я в и й (виходить). Ну, колись і я... хоч ограблю, а свою заведу!



Кулішевич виходить з кону з оплесками і криками: "Браво, Кулішевич!"



К о т е н к о. Га? Нова болячка! (До неї). Не надсаджуйтесь для гальорки, не передавайте куті меду!

К у л і ш е в и ч. Чи ви не проспались, чи хміль ще не вийшов?

К о т е н к о (виходячи за лаштунки). Не крутіть!

К у л і ш е в и ч. Тю-тю! Та іще фіть-фіть! (Квятковській). Чи ти його, бува, чим не розсердила?

К в я т к о в с ь к а. Кого? Тата?

К у л і ш е в й ч. Та ні, отого кабана!

К в я т к о в с ь к а. А що?

К у л і ш е в и ч. Сказився чисто, аж пінить! (Пішла до уборної, а далі з неї виходить).



В И Х І Д XIV



Ті ж і хор.



Г и р я в и й (розставляє хор за лаштунками). Панове, будьте ласкаві, ані писніть! Уваги найбільше: ви ж починаєте за кулісами... так щоб разом, по одному маху... Та, бога ради, ані пари з уст... Котенко лютий - всіх розпудить. Дивіться всі на мене - і вмент! (Обходить і прислухається до суфлера).

Р я б к о в а (впереді). А що, знайшла кватирю?

Б о г д а н и х а. Знайшла, та така...

Р я б к о в а.А що в місяць?

Б о г д а н и х а. Вісім за паскудство...

Р я б к о в а. А нам і борщ чудесний дає з бараниною, з салом.

П е р ш и й х о р и с т. Ну й голова, аж крутиты

Д р у г и й х о р и с т. Довго кружляли?

П е р ш и й х о р и с т. До світу... Ні, аж до обід!

Д р у г и й х о р и с т. А рябий всю получку процвиндрив!..



Спочатку ближні, а далі й усі розсміялися. Саме тоді Гирявий махнув: одні вступили, другі спізнились, треті почали іншу пісню. Вийшла кацен-музик.



Г и р я в и й (схопившись за волосся). Ай! Зарізали!!



Хор так і пішов, а на кону вже поправився.



В И Х І Д XV



Ті ж і Котенко.



К о т е н к о (після добрих оплесків і криків "браво" виходить усміхаючись). Ага! Прочумались-таки! (Знову виходить). Ні, публіка в театрі інтелігентна! (Гирявому). От сьогодні хор добре вступив. Спасибі! (До хору, що ввійшов). Молодці, хлопці! (Квятковській). Ну, моя квіточко, заткнім лихо за пояса та на злість ворогам... Ну, боже благослови! (Возлагає руку).



Квятковська вибігає з легеньким оплеском.



О? І єсть!

К у л і ш е в и ч. Чого ви на мене визвірились?

К о т е н к о. Хе-хе-хе! На вас і визвіришся, як вищирите зубки...

К у л і ш е в и ч. Атож: не кладіть пальця в рот...

К о т е н к о (гладить її по плечу). Кусаний уже, моя люба!

К у л і ш е в и ч (виходячи на кін). Отак краще: ласкаве телятко дві матки ссе...

К о т е н к о (вслід). Мені, бідному, хоч би одна, та добра!



В И Х І Д XVI



Котенко, Лучицька, Кулішевич, Квятковська, Гирявий та хо р.



К о т е н к о (зачувши грімовий оплеск). А! Це знов отій примадонні? От каторжна, гадюка чортова! (Знову грім). Розчавив би, щоб і між ногами не плазувала! (Знову оплески). Тпху! Пропадіть ви пропадом! (Іде сердито до уборної, зрива парик). Які се ти мені парики даєш? Просто рощитать, та й уже!



Лучицька виходить з букетом. Крик за лаштунками: "Лучицьку, Лучицьку!" З-за лаштунків виходить Кулішевич, Квятковськаі хор.



(З уборної). Квятковська, на вихід!

Г и р я в и й. Лучицьку кричать.

К о т е н к о. І Квятковську - я чую. Випустіть двох.

Г и р я в и й. Лучицька і Квятковська, на вихід! Даю!



Виходять. Крики: "Браво! Лучицька, Лучицька!" Дехто: "Котенко!"



Лучицька і Котенко!



Виходять. Крики: "Браво, браво!! Лучицька Solо!"



К о т е н к о (хмуро). Випустіть її, та й годі! Більше ні разу! Готуйте картину! Дзвінок!

Г и р я в и й. Лучицька! Даю!



Страшний оплеск і крики.



Л у ч и ц ь к а (з букетом і вінком іде до уборної). Ху, утомилася! Голова горить... серце ниє... мов пережила страшну годину... А проте і втіха тремтить... {Маринці, що за нею увійшла). Води мені, голубко, і одеколону.



На кін виходить і публіка розмаїта.



В И Х І Д XVII



Ті ж та Антипов, Юркович та молодь.



А н т и п о в (пробираючись важно до уборної 1-ї). Прекрасно! Чудесно! Ансамбль превосходныq!.. Все на своих мостах... Одобряю, одобряю. (Подає на ходу Котенку і Кулішевич руку).

Ю р к о в и ч (вийшов з дальньої уборної, хитаючись). Неподражаемо!.. Антик! Мы малороссы! Рrachtvoll!.. Сharmant Delicieux!* (*Чудово! (Нім.) Прекрасно! Чудово! (Франц.)) И все не она, а мой друг Котенко... потому - крот... и Гирявый, ура!!

Г и р я в и й (сіпа). Що ти? Антипів он!

Ю р к о в и ч. О? Громовержец!.. Испаряюсь! (Ховається).

А н т и п о в (у дверей № 1). Можно?

Л у ч и ц ь к а. Войдите.

А н т и п о в (входить). Великолепно! Очаровательно! Вы целая прелесть! Ручку, ручку позвольте!

Л у ч и ц ь к а. Вы довольны? Очень рада. А я боялась, что будете бранить... я сегодня как-то расстроена...

А н т и п о в. Вы сегодня восхитительны, моя дива! За одно только журю и буду журить: грех, большой грех! Для такого таланта рамки малы; он рвется из них, а они давят... Мелко, мелко для вас! Поймите зто! Пора на широкое, могучее море!

Л у ч и ц ь к а. Море пустынно й нелюдимо, на нем и затеряться, и утонуть легко; родная ж речка с зелеными вербами и безопаснее, и симпатичнее.

А н т и п о в. Полноте ребячиться; вам и моря мало... океан вас ждет безбрежный... Нет, я теперь от вас не отстану...

Л у ч и ц ь к а. Я хоч й робка, но упорна...

М о л о д ь (входячи). Непорівнянна! Пишна! Богине наша! Браво!! (Аплодують).

Л у ч и ц ь к а (розчулено). Дякую, дякую, мої любі! Спасибі, голуб'ята, за щирість! Нате вам на спогад! (Роздає з букета квіти).



Всі цілують їй руки.



В с і. Спасибі! Слава! Слава!!

А н т и п о в. Ну, теперь и меня придавят... Эх,юность горячая, - завидно!.. Пропустите хоть ветерана! (Пробирається).

К о т е н к о (в двері). Господа, полиция запрещает... Прошу вас! Зто беспорядок... Сейчас начало! (Гирявому). Давайте занавіс. (Сердито своїм). Завела чисто содому!

К в я т к о в с ь к а. Ще й не те заведе!

К о т е н к о. Господа, прошу очистить сцену!



Метушня. Дзвінок. Всі виходять. Котенко і Квятковська - за лаштунки.



В И Х І Д XVIII



Лучицька та Квітка.



Л у ч и ц ь к а (тре собі одеколоном виски). Як дрижить у мене все... Яка радість, яка втіха висока!.. Якого ж ще раю? Одваги, Марусю, більш одваги і сталості! І доля нас не злама! (Виходить на передкін).

К в і т к а (підбіга з букетом). Царице моя! Провідна зоре! Ви окували мою душу, сп'янили...

Л у ч и ц ь к а (збентежено). Тихо, бога ради... Ні слова, Антон Павлович, ні згука! Минуле зосталось за нами: воно нас не дожене, та й ми до його не вернемось...

К в і т к а. Чому не вернутись, чому?

Л у ч и ц ь к а. Шляхи наші розійшлись.

Г и р я в и й (підбіга). Ваш зараз вихід.

Л у ч и ц ь к а. Чуєте? Он що зове і тягне мене! Он чия тепер я рабиня! (Показує рукою на кін).



Квітка схопився за голову.



Завіса



ДІЯ ДРУГА



Середина розкішного покою в готелі. Двері просто - вхідні, направо - до кімнати. По стінах вінки; на столах і усюди багато коштовних речей.



В И Х І Д І



Палажка, Марина, потім лакей.



М а р и н к а (за чаєм). Сьогодні Маруся краще спала, а то ті дві ночі ані на крихітку: то руки лама, то уставиться і дума щось, дума, ані озоветься.

П а л а ж к а (п'є з мисочки). І що їй сталося? Чи не зобидив хто? А може, наврочив? Так ні: всі забігають, навідують, і великі й малі, - всі зажурилися...

М а р и н к а. Ох, не всі, не всі: Квятковська аж скаче, та й Юрій Савич радий, помічаю.

П а л а ж к а. Ох, оті кіятри, пропади вони пропадем! Тільки з чортами єднання. Всяк тобі з ними наклада. Примажеться, прибереться і почне перед миром ламатись: і регочеться, і співа, і танцює, і плаче, і репетує... А ті радіють, гукають, ляскають... один гріх і спокуса! (До лакея, що стукнув дверима). А ти не грюкай дверима!

Л а к е й. Невозможно основательно ногою: руки заняты-с.

П а л а ж к а. Принеси масла й сметанки.

Л а к е й. Сметаны нетути.

М а р и н к а. Не сметаны, а сливок.

Л а к е й. Сливок? Понимаем; сейчас. (Виходячи). А то сметаны! Сметана одно положение, а сливки другое.

П а л а ж к а. А сливки в нас на дереві ростуть! От ще вовна! Ти йому по-християнськи, а воно тобі зуби скалить!

М а р и н к а. Ситниці нема, а Маруся любить з маслом... Збігаю та куплю. (Одягається й іде).



В И Х І Д II



Палажка і лакей.



Л а к е й (приносить сливки). Извольте-с; материал первого сорта.

П а л а ж к а. Ще хвастається. (Розгляда). Оце первий сорт? Охота по цих городах їздити та клопіт на голову брати!

Л а к е й (виходить). Известное дело: деревенщина - репа, а город - фантазия!

П а л а ж к а. Тпху на твоє пір'я!



Стук у двері.



Хто там? Тихше? Чого ви, пане? Вона просила, щоб їй покій дали.



В И Х І Д III



Палажка і Квітка.



К в і т к а (в дверях). А як їй, няню, голубочко?

П а л а ж к а. Мов краще б то, а то так налякала!

К в і т к а (переходить в кімнату, поблиз дверей). Няню, вірте, я ці три дні трохи рук на себе не зняв: сюди прибіжу - не пускають, питаюсь у того, другого - ніхто нічого певного не зна, в театр кинусь - там тільки шиплять, іроди, та брехні точуть, та зуби скалять...

П а л а ж к а. Там так-таки! А вам же, пане, що? Запалились, і тепер з розуму зводить? Так і не пущу тебе до неї, не допущу.

К в і т к а. Няню, ріднесенька, тепер не те, тепер я гину. Порадьте ж мене, чим мені в Марії Іванівни ласки добути? Я по щирості... жоною, перед богом жоною хочу узяти...

П а л а ж к а. Коли з богом, по щирості, то друге... Тільки як матір ваша - чи згодиться? Пані велика! (Переходячи в супротивний бік від кімнати Лучицької, на передкін).

К в і т к а. Мама мене любить... я один... не одмовить... Звичайно, тільки театру не дозволить.

П а л а ж к а. Та за це ще подякувати; а я боюсь, щоб не збаламутили дитини, бо я за мою ягідку сама оцими старими руками задавлю всякого...

К в і т к а. Та я росі на неї впасти не дам!

П а л а ж к а. А глянь мені у вічі, кажи правду, як на сповіді.

К в і т к а. Кохаю, няню, не тямлюсь навіть... Тільки вона мене... ох, горенько тяжке! Скажіть мені, сивесенька, може, вона кого коха... Отого Марка... не помітили?..

П а л а ж к а. Господь її зна... так ні, ні! Марко, справді, і перервався б за неї... а вона, кілько раз чула, каже йому, що має за брата, за друга, та й годі... Так,так!

К в і т к а. Нянечко, лелечко! Ви одживили мене... Я б і птичого молока для неї дістав.

П а л а ж к а. Птичого? Що то як молодий хлопець запалиться, та ще панич: цілий світ кида під ноги, а потім і шматка хліба жалує...

К в і т к а. Нехай на мене всі напасті і лиха, коли я яку кривду вчиню! Поможіть мені тільки, бабусю, поможіть, голубочко: ви як мати їй, ви можете порадити... Нехай хоч пустить мене, хоч дозволить перекинутись словом...

П а л а ж к а. Скажу, скажу. Вона добра дитина: не бійся, соколе, та богу молись, то все вийде на добре.

К в і т к а (цілує її в голову). Бабусенько! Озолочу... вік за вас молитимусь...

Л у ч и ц ь к а (із спальні). Хто там?

П а л а ж к а. Та то я... Іди з богом! Тихо!

К в і т к а. Передайте їй до рук. (Дає листа).



В И Х І Д IV



Палажка, Жалівницький і Маринка. Жалівницький в дверях спіткався з Квіткою і скам'янів.



Ж а л і в н и ц ь к и й (няні). Чого ви, бабусю, панича отого пускаєте? Адже заказано?

П а л а ж к а. А ти мені що за хазяїн?

Ж а л і в н и ц ь к и й. Таж Маруся слаба... її турбовати не слід.

П а л а ж к а. Не вчи, не вчи! Бач, "чого пускаєте, стурбують..." А сам чого рипаєшся? Коли нікого, то й сам не ходи...

М а р и н к а (спалахнувши). Як? Щоб Марк Карпович не приходили? Що ви, няню? Марусі вони та і всім...

П а л а ж к а. А надто тобі - нема й ріднішого.

М а р и н к а. Няню... як таки...

П а л а ж к а. А так: шила в мішку не втаїш, а тільки не в своє діло втручається... Чого пускаю? Діло єсть, то й пускаю: мені Маруся не чужа...

Ж а л і в н и ц ь к и й. Няню, пробачте; я не хотів вас образити; я знаю, що ви Марусі за матір...

П а л а ж к а. То-то ж! А то: чого пускаєте? Діло єсть, то й пускаю...

Ж а л і в н и ц ь к и й. Та не вірте отим розбещеним панам...

П а л а ж к а. Чом не вірити? Чоловік поштивий, статечний... Чого пускаєте? Того, що хочу...

Л у ч и ц ь к а (з кімнати). Няню, що там?

П а л а ж к а. Зараз, зараз іду! (Бере сукню і йде). І ти чоловік добрий, нема що... А то "чого пускаєте"?

Ж а л і в н и ц ь к и й. Бурчить-таки; зобидилась...

М а р и н к а. Няня як розсердиться чим, то нешвидко втихомириться... і вже тоді не спиниш - що слід і що не слід скаже: хоч би й про мене...

Ж а л і в н и ц ь к и й. Хіба вона видумує про вас?

М а р и н к а (засоромилась). Ні, не те... але для чого? Кому інтересно? Мало що в кого не болить!

Ж а л і в н и ц ь к и й. Хороше у вас серце... (Хоче вийти).

М а р и н к а. Куди ж ви? Маруся зараз вийде...

Ж а л і в н и ц ь к и й (глянувши на дзигарі). Репетиція швидко: спізнюсь.

М а р и н к а. І мені б треба: Марусі ліпше...

Ж а л і в н и ц ь к и й. Слава богу. То й ходім.

М а р и н к а. Так я зараз! (Побігла до кімнати).



В И Х І Д V



Ті ж і Юркович.



Ю р к о в и ч (вліта). Що? Як? Нічого? Га? Нема... Отруїлась?

Ж а л і в н и ц ь к и й. Чи ви не сказились? З чого б же вона, борони боже...

Ю р к о в и ч. А знаєте, всякого бува... пригода... чоловік часом не сподівається, і раптом - пуф!

Ж а л і в н и ц ь к и й. Остатнього завжди стерегтись треба і держать язик за зубами...

Ю р к о в и ч. Що зуби - пусте! Але в чім непорозуміння? Какой мотив атого таинственного исчезновения: закулисный или личный? Чи привереди, чи слабість, чи...

Ж а л і в н и ц ь к и й. Ви найкраще зробите, як дасте Марії Іванівні спокій, найкраще - і для неї, і для себе...

Ю р к о в и ч. Вибачайте, я хутко, не забарю часу... я нишком... В городе, знаете, разнеслись слухи, странные, неприятные.... даже, если хотите, двусмысленного чего-нибудь. Кому же их проверить и исправить, как не нам? (Захлебываясь). Мы - стражи общественной совести, мы заведуем ее мнением, мы направляєм симпатии; на нас лежит злоба дня... Мы должны профильтрировать всякого новости и подносить публике оздоровленную пищу. Наконец, в интересах Марьи Ивановны... задля вигоди її треба провіяти, просіяти плітки...

Ж а л і в н и ц ь к и й. Або наплодити їх іще більше?

Ю р к о в и ч. Сохрани бог, борони боже! Що ви? Ми малороси? Ми тільки за правду!

Ж а л і в н и ц ь к и й. Так, так! Побільше брехень надряпати та по трояку за стрічку зцарапнути...

Ю р к о в и ч. Но-но! Який грубий матеріалізм! Хто каже: всякому праця коштує, всяк за гешефт мусить мати... Але суть і вищі потреби... і я до Мані Лучицької дуже прихильний... і мені боляче... да, мне больно, если Котенко желает унизить ее, стремится выдвинуть какую-то посредственность, эту Квятковскую, коли розпускають чутку, що ніби Лучицька теє-то, як його...

Ж а л і в н и ц ь к и й. Що-о? Що кажуть?

Ю р к о в и ч. Так... я не од себе... а просто не варто...

Ж а л і в н и ц ь к и й. Ні, ви мені скажете! (Наступа).

Ю р к о в и ч (злякано). Не варт! Мало що з язика не спаде...

Ж а л і в н и ц ь к и й. Ні, ви мені скажете, іначе матимете діло зі мною! Коли почали, то скажете!

Ю р к о в и ч (одступа). Та пусте... рішительно...

Ж а л і в н и ц ь к и й (грізно). Ну? Я не жартую. (Удержує його).

Ю р к о в и ч. Тільки це не я... не я... а чув...

Ж а л і в н и ц ь к и й. Ну! Ну ж! (Бере за плече).

Ю р к о в и ч. Кажуть... тільки не я... ніби Лучицька... вірте, не я... перше з вами, а тепер хтось другий... ну і сварка... ну з того й не гра...

Ж а л і в н и ц ь к и й. Лучицька! А? (Трясе його). Дякуй бога, що ти тут!

Ю р к о в и ч. Позвольте... сделайте милость... оставьте... не я!

Ж а л і в н и ц ь к и й. Я знайду, хто це виблював... і знай, що тому чи тобі - не животіти...

Ю р к о в и ч. Ферфал!.. Пожалуста... Ой! Заспокойтесь!

Ж а л і в н и ц ь к и й (трясе його). Не жи-во-ті-ти! (Вийшов).

Ю р к о в и ч (після паузи). Уф! Хорошого положекие нашего брата репортера? Патрон гвалтом требует новостей и новостей: подноси ему всю подноготную, вкрадывайся в душу людскую, вьпытывай, на последний конец - ложись, рожай ему й подавай! И что за зто? Три копейки от строчки! И за три копейки всякий на тебе лезет корректировать, - хорошо? И рискуй своим благообразием, - отлично? Мало этого: выберется вот этакий собака й попробует в гроб вогнать... й вгонит. Что ему? Вгонит! Там кулак... хай його маму мордує!.. А? Антик? Ні, цум тейфель! Буду проситься в фельетоністи, - все-таки меньше риску!..



В И Х І Д VI



Ті ж і лакей, потім Палажка.



Л а к е й (в дверях). Еще не отпили...

Ю р к о в и ч (потай). А что, братец, не заметил, не ссорились здесь? Вот с актером, что вышел?

Л а к е й. Не могим знать. (Пішов).

П а л а ж к а (виходячи). А ти, брехунець, чого вліз? Іди, іди собі геть! (Випроваджує за двері).

Ю р к о в и ч (на ходу). Мужва!



В И Х І Д VII



Лучицька, Палажка й Маринка.



Л у ч и ц ь к а (сіда й налива каву). Кого се ви так, няню, церемонно?

П а л а ж к а. А того, що нишпорить та тільки плітки плете... От що цуциком за товстим паном біга.

Л у ч и ц ь к а. Юрковича? Чого ж ви на його так?

М а р и н к а. Не люблю отого підбрехача!

Л у ч и ц ь к а. Бідний! (Жметься). Як тут холодно... Коли б розпалити коминок... Няню, подзвоніть!

П а л а ж к а. Чого там дзвонить: хіба в самої рук нема? (Запалює дрова).

Л у ч и ц ь к а (Маринці, що накида на неї шаль). Хто був тут ще?

М а р и н к а (надіва перед дзеркалом шляпку). Марк Карпович забігали про ваше здоров'я провідати.

Л у ч и ц ь к а. А! Того ти й розчервонілась... А ще, крім Марка?

М а р и н к а. Не знаю; я бігала за хлібом...

Л у ч и ц ь к а. І через Марка нікого не бачила... Куди це ти?

М а р и н к а. На репетицію; боюсь спізнитись.

Л у ч и ц ь к а. Все одно - Марка не доженеш.

М а р и н к а. Та хіба я... (Припада і цілує Лучицьку).

Л у ч и ц ь к а. Знаю, знаю, що і серце б своє надвоє для його розірвала! Чого ж ти засоромилась? Плачеш? Чого ж то, ціпонько! (Обніма). Я тобі, серце, раю: подалі будь од того лиса Котенка, а виходь заміж за Марка, тоді ніхто не зачепить.

М а р и н к а. Господи! Мені? За пана Марка?

Л у ч и ц ь к а. А що ж? Не була б, може, рада?

М а р и н к а. Та чи я ж смію й марити про такий рай? Та я їхнього й мізинця не стою!

Л у ч и ц ь к а. Не принижуй себе: твій талан іще в пуп'янку, а серце в тебе золоте.

М а р и н к а. Марусенько! Ненечко моя! Та він же й не згляне на мене: я для його абищо... його серце цілком у вас...



Палажка, розтопивши коминок, взяла панчоху, наділа окуляри й пішла в спальню.



Л у ч и ц ь к а. Ні, голубко: і він, і я... як брат і сестра, як друзі... Про кохання не може бути й речі...

М а р и н к а. Чого ж то? Хіба пан Жалівницький... не красень?.. Та ліпшого ж і на світі нема, а добрий який, артиста який - а! Сонечко перед ним темне!

Л у ч и ц ь к а. Бачиш, бачиш... (Ласкаво грозить)., Може, всьому тому й правда... але ми побратались, і про інше - річ мертва... Та ще й те: сім'я - це закуток скритий, а іскуство веде нас до всесвітнього храму; у шкаралущі сімейній ми служим тільки собі чи своїм дітям, а у праці художній ми повинні людям служити, цілком себе оддавати миру, громаді. Для того-то сім'я і не може миритись зі сценою, бо одна одній буде шкодити: або зрадиш дітей, або зрадиш громадську одправу...



Маринка розводить руками і виходить не розуміючи.



В И Х І Д VIII



Лучицька і Квятковська.



К в я т к о в с ь к а (в дверях Маринці). Лежить? Встала? (Побачивши). Боже мій! Вона вже тут, моя Муся! (Обніма). Як я рада, як я рада! Моя цяцяна! (Знову цілує). Чи віриш, не мала часу забігти, - замучили, просто замучили: і там грай, і там грай...

Л у ч и ц ь к а. Тобі ж краще - обіграєшся.

К в я т к о в с ь к а. Ну його! Мені аби менше... мені краще "люлі"...

Л у ч и ц ь к а. Катрусю! І тобі не сором з такою недбалістю до сцени касатись?

К в я т к о в с ь к а. Та мене наганя і отой противний...

Л у ч и ц ь к а (усміхаючись). Невже?

К в я т к о в с ь к а. Ти що-небудь чула? Брехня, брехня! (Замішавшись). Моя Марусенько, моя ціпонько! (Цілує), їй-богу, брехня! Я тобі після шепітну, хто мені до вподоби... (Буцім збентежено). Так отой смів мені нав'язувать твої ролі... а я й руками, й ногами...

Л у ч и ц ь к а (щиро). Чого ж? Спробуй, голубко! В тебе є талан, тільки дбай. Не все ж тобі реготух та цокотух грати, треба й до поважнішого братись...

К в я т к о в с ь к а. Після тебе? Після Лучицької? Та швидше вмру!

Л у ч и ц ь к а. Що ж? Хіба мої ролі заказані?

К в я т к о в с ь к а. Борони боже! На яку-небудь хвилю і стати на глум, на публіку! Йому то дарма, а мені яке катування! Ти - як богиня, як не знаю що, моя брильянтова! Як я тебе люблю! (Цілує).

Л у ч и ц ь к а. Чого ж такою полохливою бути? Я ж не вічно на ролях, - я можу й вийти...

К в я т к о в с ь к а (радісно). Як? То правда? У нас чутка йде...

Л у ч и ц ь к а. Я не кажу напевне, а все може статись...

К в я т к о в с ь к а (з захватом). Невже? (Похопившись). І не думай і не гадай: ми без тебе загинемо... Я до тебе, моя цяцяна, так прив'язалася, так прив'язалася... Так тому правда, що той хапа?

Л у ч и ц ь к а. Хто? Хто мене може вхопити?

К в я т к о в с ь к а. А Антось! (Підморгнула).

Л у ч и ц ь к а. Схаменись, що тобі в голову впало?

К в я т к о в с ь к а (підморгуючи). Бач, мене дорікаєш, а сама подрузі не хочеш признатись.

Л у ч и ц ь к а (збентежено). Годі, не пустуй! То чиїсь жарти чи плітки: ніхто мене не вхопить і з мого шляху не зіпхне! Чи тут, чи інде, а я мого світоча з рук не впущу!

К в я т к о в с ь к а (лукаво). А світоч хіба поміша? Байдужісінько!

Л у ч и ц ь к а. Тобі жарти, а мені боляче...

К в я т к о в с ь к а. Ну-ну-ну! Не буду більше! (Цілує). Так ти на масницях грати не будеш?

Л у ч и ц ь к а. Не знаю.

К в я т к о в с ь к а. Ну, то прощавай, моя яскулечко: треба на репетицію бігти... А ми всі так за тобою, так за тобою... мов у жалобі... Ну, будь же здоровенька та веселенька та нас швидше потіш!



Обнявши, виходить, але зустрічається в дверях з Кулішевичкою й зупиняється.
Категория: 55 | Просмотров: 324 | Добавил: admin | Дата: 28.12.2011




В И Х І Д IX



Ті ж і Кулішевич.



К у л і ш е в и ч. Куди розігналась, дзиго? Постривай! (Лучицькій). Уже тут? Ну, хвалити бога, а то всіх налякала... (Обніма). Змарніла, змарніла... Ну і чого б ото, Марусе?

Л у ч и ц ь к а. Так чогось... простудилась, певно.

К у л і ш е в и ч. Чого доброго! А у нас брешуть, що ніби посварилась...

Л у ч и ц ь к а. З ким?

К у л і ш е в и ч. Та, не тобі кажучи, чи з Жалівницьким, чи з Квіткою...

К в я т к о в с ь к а. З Квіткою, з Квіткою.

Л у ч и ц ь к а. З якої речі? Це мене просто іритує: нема чого, так хоч брехати з нудьги і другого вплутувати... (Скида шаль і віялом почина махать у лице).

К у л і ш е в и ч. Та ти плюнь! Бачиш, він, нещасний, ника усюди, як тінь сновига... ну, так вони і постерегли...

К в я т к о в с ь к а. Та й Жалівницький волосся собі рве...

Л у ч и ц ь к а (ніяково). І не нещасний, і не сновига... а тільки у кожного очі великі: всякому до мене діло, всяк хоче покопирсать у чужому серці...

К у л і ш е в и ч. Та цур йому, годі! Не варт і гніватись! (Обніма). От приходь на сцену, так всім і роти заціпиш!

Л у ч и ц ь к а. Ще не знаю... сили нема.

К в я т к о в с ь к а. Краще поберегтись.

К у л і ш е в и ч. Чого там? Удар лихом об землю, та скоком, та боком! (Сіпа її). Ох, ніколи, треба бігти... (Цілує). Тривай, і забула! Ще мені отой гладкий нав'язав до тебе листа... Чи не згубила?..

К в я т к о в с ь к а (постерігши, мімікою). Ну, мені пора! Бувайте! (Хутко виходить).

К у л і ш е в и ч (пошукавши). Ось він, ось!

Л у ч и ц ь к а (чита). Що-о? Що? "Без вас зовсім свободно обійтись можна. З Квятковською піде увесь репертуар... щоб тільки ви заявили..." Я кручу та деру носа?

К у л і ш е в и ч. Що він, белени об'ївся, чи що?

Л у ч и ц ь к а (чита). "Ви за чужою спиною тільки й турбуєтесь своїми сердечними справами" (Рве листа). Та як він сміє таке писати? Яке право має мене ображати? Я ще мало труджусь, я ще мало дбаю? Шкуру з м'ясом здер! (Нервово плаче).

К у л і ш е в и ч. Голубонько! Заспокойся, плюнь на його! Хіба ти у його служиш, хіба йому чим повинна? От проклятий! Ще мені такого листа нав'язав! Коли б знала, кинула б йому в вічі! Це його Катря підстроїла.

Л у ч и ц ь к а. Не може бути... Вона тут жаловалась...

К у л і ш е в и ч. Вір отій пройді!

Л у ч и ц ь к а. А, все їдно! Скажи йому, - я не можу писати, - що я кидаю сцену: хай роздає ролі кому хоче... а хай до мене своїми брудними руками не касається...

К у л і ш е в и ч. Марусю, бога ради, що ти? Ти ж обездолшіх Безродного, безневинного чоловіка.

Л у ч и ц ь к а. Є всьому міра: не можу ж я таких образ зносити.

К у л і ш е в и ч. Цього не буде, швидше полетить Котенко...

Л у ч и ц ь к а. Боже мій! Життя своє оддаєш, кров точиш по краплі - і така вдяка!

К у л і ш е в и ч (обніма). Голубонько, ріднесенька! Та я сама йому за тебе очі видеру... ось побачиш! Я зараз до Безродного. (Виходить).

Л у ч и ц ь к а (по виході). Няню! Дайте мені краплі... там на столику...



В И Х І Д Х



Лучицька і Палажка.



П а л а ж к а (подає). Знов не гаразд?

Л у ч и ц ь к а. Тут дадуть і оправитись?

П а л а ж к а. Та плюнь ти на них, давно кажу... Ось, я й забула, тобі, квіточко, лист... (Шукає довго).

Л у ч и ц ь к а. Од кого ще? (Одставля краплі, не пивши). Од Антона Павловича? Ой, що він? (Розрива трясущими руками). Од його! (Чита). Які палкі слова... вогнем писані... займають серце... зневажене, розшарпане... яке всяк ображати може!.. Няню, яка я безталанна! (Принада до неї, рида).

П а л а ж к а (тривожно). Що з тобою, зозулечко? Чого плачеш? Ох, господи! Образив, чи що?

Л у ч и ц ь к а (нервово, рида). Ні, не образив... а серце порвав, душу збентежив!.. У моє тихе життя, у мій ясний розцвіт талану вкинув заразу...

П а л а ж к а (злякано). Заразу?! Що ти, донечко! Та він тебе без пам'яті коха, він тебе свата тепер.

Л у ч и ц ь к а. Хіба ж то не зараза?! Я чую, що стаю якоюсь мізерією, що моя воля рветься на клоччя... Я не можу перемогти себе...

П а л а ж к а.Та в чім перемагати? Що ти торочиш, дитино? Не розберу... Виходь заміж, квіточко, - в тім і порада!

Л у ч и ц ь к а. Ні, няню: в тім не порада, а зрада!

П а л а ж к а. Свят, свят! Що ти?

Л у ч н ц ь к а. Зрада, зрада!

П а л а ж к а. Яка? Кому?

Л у ч и ц ь к а. Богові! Він мене наділив таланом, а нечистий мене спокуша солодкою втіхою... і я хитаюсь, хитаюсь уже...

П а л а ж к а (хрестить її). Що ти? Христос з тобою! Який нечистий? Шлюб - то світова річ; святе вінчання - од бога... То ж оті твої кіятри - од диявола, то так! Глянь на себе, що з тобою через них сталося? Де та краса, де те здоров'я поділося? Все у цім пеклі згоріло!

Л у ч и ц ь к а. Няню! Се діло велике і чисте: воно наставля на розум людей, проводить високі думки...

П а л а ж к а. І не кажи! І не второпаю, і слухать не хочу! Дворянська, панська дитина - і таке... чисто безсоромний сором і гріх! І щастя тут тобі не буде ніколи! Що тобі з того, що заляскають, - утіха велика? Ну, гостинці ще, як дорогі, то нічого собі, нехай; а то більше віниччя кидають... Тпху на їх, та й годі! (Підходить, ласкає, цілує). Послухайся мене, зірочко, - я ж тебе так люблю, - залиши оте все і виходь заміж за чоловіка поштивого, закоханого; і його ж тобі богом послано... і твоя матінка на тім світі порадується. Заживете собі ладком; буде у вас, як у віночку, в господі; розквітнеш ти знову в розкошах та в божій любові; діточками-янголятками втішатимешся; я їх доглядатиму... Та якого ж ще тобі раю?

Л у ч и ц ь к а (лама руки). Няню, не спокушайте мене...

П а л а ж к а. Та що там на твої примхи вважати! Приведу його... він тут... змагайся сама з ним.

Л у ч и ц ь к а (вслід). Няню! Стійте! Після... Я тепер знервована... (Підбіга до дверей). Не чує... аж побігла! (Вертається і пада в знемозі на крісло). Що ж мені робити? Душа пошарпана... розум в боротьбі слабне... а тут... (на серце) ричить щось: "Щастя, щастя!" (П'є краплі). Та де ж воно? Де воно справді? Чи в широкій славі, чи в схованці власній? Одне тільки ясно, що двом богам служити не можна! Цить же, серце!.. Набік втіхи! (Підводиться).



В И Х І Д XI



Лучицька і Квітка.



Л у ч и ц ь к а (держачись за крісло, хитається). Ви? Ви тут?

К в і т к а. Я.

Л у ч и ц ь к а (важко дише). А як я просила, благала...

К в і т к а. Над силу...

Л у ч и ц ь к а. А мені б то за жарт??

К в і т к а. За що ж? Нащо ж?

Л у ч и ц ь к а. Щоб не піти за вітром... (Силкується перемогти себе). Нема у нас мови... все мертве...

К в і т к а. Стійте, не женіть мене...

Л у ч и ц ь к а (опускається в крісло). Сідайте, Антон Павлович!

К в і т к а (по паузі). Які ви стали супокійні, самовладні...

Л у ч и ц ь к а. Пора; багато пережилося, багато перемучилось, багато перетліло на попіл...

К в і т к а (зложив обидві руки). Єдиная, єдиная!

Л у ч и ц ь к а. Ви знову...

К в і т к а. Я... я... зараз... (Закрива руками очі). Даруйте... несила... (П'є воду і з сльозами в голосі). Тепер тільки... я зрозумів, що ви для мене і світло, і радість, і щастя! Без вас - темрява... Я не здолаю більше... У мене горить все... Майте жалість! Ох, для чого доля звела мене з вами?

Л у ч и ц ь к а (нарочито дражливо). Для чого ви одіпхнули ту долю? Я тоді була дитиною, ймовірною, щирою, і, світе, як я вас любила, кохала! Ви для мене богом були, якому я молилась, перед яким падала ниць... Скажіть ви мені тоді одне тепле слово, і я б за вами на край світу побігла, рабою б вашою стала. А тепер я не та: я втратила ясність і віру, я напилася отруйних сліз... Я, нарешті, пізнала нове життя, повне і обов'язків високих, і широкої втіхи...

К в і т к а. Даруйте, простіть, забудьте! Чи я розумів тоді що? Ну, був обурений гордощами, сліпий був, божевільний, безглуздий; думками за хмари літав, шукав якогось дурману, ганявсь за примарами... і постерегти не зміг, що в польовій квіточці - всі пахощі життя, вся краса миру, вся божа правда!

Л у ч и ц ь к а. Не те... а не постерегли ви серця, яке б за вас і в вогонь, і в воду пішло... А! Що там згадувати? Боляче тільки, що ви одсахнулись від мене так згорда!.. А! Як боляче!

К в і т к а. Або простіть, або убийте одразу! Не карайте тільки ганебою.

Л у ч и ц ь к а. Я не караю вас, я не серджусь... я навіть вам вдячна, сердечно вдячна: вам тоді легко було мене і згубити... Я себе не тямила, дитиною була.

К в і т к а. Маріє Іванівно! Марусе! Зоре моя! Не катуйте мене своїм холодом! Не топчіть ногами!..

Л у ч и ц ь к а (ламає руки). Боже мій! Ідіть, ідіть! Я молю вас... У мені щось надломилось...

К в і т к а. Не женіть мене! Я готовий зараз порвати своє зайве життя! Скажіть мені: "Умри!" - і умру, без вагання умру! Чи вірите - ні спокою, ні сну... І день і ніч - все про вас... про тебе: очі заплющу - ти, розплющу - ти... Одна думка, одна гадка... Рибонько моя! (Падає на коліна, цілує їй руки, коліна). Радість моя, щастя моє!

Л у ч и ц ь к а (боронячись, встає). Бога ради! Не то я піду... Це зневага!

К в і т к а (рве собі волосся). А! Згибло все... Згинуло! Туди дорога й мені!

Л у ч и ц ь к а (за ним). Антоне Павловичу, на бога...

К в і т к а (бере за руку і шепотом). Тікаймо звідсіль... Я готовий на все... яку хочеш покуту... Тікаймо з цього чарівного, але й чадного кутка, де на виду гримовані ухмілки та підведені очі, де усюди і почуття фальшиве, і мова облеслива та зрадлива...

Л у ч и ц ь к а. Ні, я вірю в сцену! Я вірю в її високу вагу: вона мене ласкою відігріла, і я мушу їй послужити!

К в і т к а. Марусе! Тікаймо звідсіль! Я тобі дам другий рай: жоною моєю, дружиною вірною зі мною тікай. Я тебе оточу розкошами, я тебе обів'ю коханням, я тебе сп'яню ласками...

Л у ч и ц ь к а. Не знаджуйте, не спокушайте! Ах, яке плохе і бездольне в нас серце: і образи дарує, і все нудиться за минулим... Ой, що мені з цим катом (на серце) чинити?!

К в і т к а. Марусе! (Притягаючи її стан).

Л у ч и ц ь к а. Бога ради! (Слабко борониться). Та коли б мені хто поміг вас з пам'яті викинути, я б щаслива була!

К в і т к а (обійма її), Марусе! Квіточко!



В И Х І Д ХІІ



Ті ж і Антипов.



А н т и п о в (за дверима). Можно войти?

Л у ч и ц ь к а (виривається, зрадівши). Можно, можно.

К в і т к а. Марусе! Що ж се! Знущаєшся?

Л у ч и ц ь к а. Тихо!.. Дай дух перевести, обмислитись дай...

К в і т к а. А, так кінець!



Лучицька скрикнула, а він зупинився як вкопаний.



А н т и п о в (весело). А, мы уже встали? Ручку, ручку за это, божественная, сердцекрушительная дива! (Целует). Нет, не шутя, что с вами было? Все в трауре... я голову потерял. (Не заметил Квитки, садясь спиною к нему).

Л у ч и ц ь к а (з зусиллям, намагаючись погамувати хвилювання). Просто... неможется... простудилась... у нас сквозняки...

А н т и п о в. Да, да, и это возможно. Я уже громлю нашу думу за театр... Да! Но ничего особенного?

Л у ч и ц ь к а. А вы уже готовы были предполагать... нечто ужасное? (Поглядає з тривогою на Квітку).

А н т и п о в. Нет, honni solt, qui mal y pense! Но ведь на сцене возможна всякая несправедливость, особенно на провинциальной. Я потому вас и прошу: бросьте зту сцену, переходите на столичную; там ваш талант развернется и засверкает чудным огнем, а здесь, в провинции, да еще при однообразии ролей, он заглохнет... Верьте моей искренности, дорогая Марья Ивановна, - я вас глубоко уважаю и люблю, и мне было бы жаль увидеть ваш ранний закат... А он неизбежен, - зто сила вещей.



Квітка поривається вийти; але під час репліки пішов непомітно в спальню.



Л у ч и ц ь к а. Может бьгть, не знаю... Но здесь меня любят, а всякая любовь есть эгоизм... да еще какой! (Побачила, що Квітки нема). Где это Квитка делся, вы не заметили?.. Хотела вас познакомить... Странно... Какая я, право, рассеянная хозяйка, и не простилась... Да, так любовь - эгоизм...

А н т и п о в. Вы правы, но от этого вам не легче...

Л у ч и ц ь к а (все більш хвилюючись). Какое легче? Этот эгоизм - неотразимая сила: он пытка, ужас!.. (Вбік). Куди б він дівся?.. (Антипову). Он ломает всего человека, разбивает в один момент все идеалы и делает его забавою чужой воли...

А н т и п о в. Вы очень зкзальтированны... У вас, вероятно, жар... Да, да! Знаєте что? Отправляйтесь прямо в Москву и дебютируйте в Малом: я и протекцию, и письма, и, наконец, сам с вами поеду...

Л у ч и ц ь к а (тисне йому руку). Спасибі! Щире наше спасибі за ваше участие... (Прислухається). Но я туда не гожусь... (Вбік). Ні, се щось так... (Антипову). Все то, чем вы здесь восхищаетесь и називаете художественным воспроизведением жизни, будет там чуждым, фальшивым!



Чути стук.



Ай! БожеЕ!

А н т и п о в. Что с вами?

Л у ч и ц ь к а. Выстрел?

А н т и п о в. Что вы? То хлопнула дверь.

Л у ч и ц ь к а. Правда?

А н т и п о в. Верьте!

Л у ч и ц ь к а. Видите ли, как у меня расстроены нервы! (Вгамувавшись). Да, для той сцены нужно будет все моє родное забыть и переродиться... Здесь я - оригинал, а там буду копией, и плохой: там нужна школа...

А н т и п о в. Нет, нет и нет! Вы не простой, заурядный талант, который на помочах водят, вы гений. Это я говорю вам без лести! А для гения школа не нужна...

Л у ч и ц ь к а (з хвилюванням і навіть сльозами в голосі), Полноте, какой я гений? Гений єсть сила, могучая, властная, гений верит в себя и в себе удовлетворение жизни находит; для него все прочие терзания страсти ничтожны, он выше их всех! А я... Андрей Витальевич, я, должно быть, и не талант даже...

А н т и п о в. Что вы? Что вы? Откуда такая мрач-ность и недоверие к себе?

Л у ч и ц ь к а. Не знаю... А я только не дорожу своим призванием... И брошу, кажется, сцену...

А н т и п о в. Вы с ума сошли? Это было бы преступлением, ужасающим... У вас инфлюэнца, решительно инфлюэнца.



В И Х І Д ХІІІ



Ті ж і Палажка.



Л у ч и ц ь к а (няні, що ввійшла). Не бачили Антона Павловича?

П а л а ж к а. Ні, не виходив.

Л у ч и ц ь к а. А поглядіть.



Палажка виходить.



А н т и п о в. Вы встревожены?

Л у ч и ц ь к а. Нет, просто интересно... Сльшите, какая беготня?

А н т и п о в. Поезд пришел... Пассажиры...

Л у ч и ц ь к а. Видите ли, куда я гожусь? (Встає). Нужно лечь...

А н т и п о в. Отдохните, отдохните... Вы расстроены, потрясены... Оправляйтесь; без вас торичеллиева пустота...

Л у ч и ц ь к а. Вы преувеличиваете... А Квятковская?

А н т и п о в. Что вы? Смеетесь? Она в сравнении с вами ничтожество... просто жалка...

Л у ч и ц ь к а. Я искренне ее считаю талантом... Да и вы ж сами что писали о ней... Даже во вчерашнем номере?

А н т и п о в. Мало ли что мы не пишем? Нашим пером водят всякне осложнения... Нас между строк читайте...

Л у ч и ц ь к а (прислухається). Нет, шум...

А н т и п о в. У вас, дорогая, галлюцинация слуха... (Цілує руку). Я пришлю доктора. (Виходить).

Л у ч и ц ь к а. Ух, насилу!.. Мало не зомліла. (Па-дає в крісло). Як тяжко перемагати себе... Я мов отерпла... (Тре собі лоба). Треба... нагло чогось... (Схоплюється). Як божевільний вискочив... а я сиджу! Побігти, розпитать, розшукать... (Бере шляпу, платок, але все падає з рук). Несила... впаду... (Хапається за крісло і повернулась). Ай! (Побачивши, в дверях Квітку). Ви?! Живі?! Як я вимучилась! (Нервово ридає).

К в і т к а (бере її за руку). Марусе! Сльози? Тобі жаль мене?

Л у ч и ц ь к а. Ах, як жаль!..

К в і т к а (обнімає). Моя! Моя! Я захлинусь від щастя!



Завіса



ДІЯ ТРЕТЯ



Кінець панського парку. Направо гарненькі офіцини з верандою, що заросла виноградом. Ближче до передкону справа ж садова мебіль. Посередині квітник. Наліво далі ідуть дві доріжки. Просто вглибині баркан з хвірткою; з-за неї видно село. Надвечір. З половини дії насувається хмара.



В И Х І Д І



Лучицька, Палажка і Гаша.



Л у ч и ц ь к а (вибирає квітки по клумбах для букета), Нема чого й вибрати. Що то за знак?" Посохли чи пропали?.. Яка досада: Антось так любить на столі квітки... Троянди ж були, гвоздички... і нема! Я так жалувала їх! Хто то?

Г а ш а (підгляда здалеку). Гвоздички пожовкли, а розу всю старая бариня приказала зірвать і посушить.

Л у ч и ц ь к а. Хоч би було трошечки мені зоставити.

П а л а ж к а (на рундуці в'яже панчоху в окулярах). Така й вона! Зоставить?! На злість все повирива.

Г а ш а. Чого ж то так?

П а л а ж к а. А на пакість! Сказано: "Не так пани, як підпанки!"

Г а ш а. Обізвалися теж пани! Тільки ззаду латки, аж сором!

П а л а ж к а. Я - сором? Ах ти панська покидька! Тут тільки й стремить, аби б що переносити...

Г а ш а. То ви краще на баштани найміться постреміти! (Пішла).

П а л а ж к а (вслід їй). Ось до чого дожила я, що яка-небудь повія нехтує... (втира сльозу) банітує!..

Л у ч и ц ь к а (підбіга і цілує її). Голубочко сивесенька! Хіба ж я тому винна? Та я ж вас як маму рідну... Це мені образа. (Гірко). Ех, няню, няню! У мене і в самої щемить, та ще як щемить! Але я Антосю не показую: це його стурбує... Він мене коха, то решта пусте!

П а л а ж к а. Пусте? Аж глянути страшно: і очі позападали, і бліда, мов памороззю припала...

Л у ч и ц ь к а. Ви ж проклинали все сцену та тягли мене сюди.

П а л а ж к а (махнула рукою). Ет!

Л у ч и ц ь к а. Ну, годі, годі! Чого нам лихими гадками труїти себе, - ще час погожий: сонечко он в хмару сіда та таким рожевим променем огорта все, мов мати на прощання дитину, аж парк цей темрявий усміхається... Тільки шкода, що на веранді виноград і кручені паничі пожовкли...

П а л а ж к а. Не диво, бо вже осінь: годі їм і крутитися; он як ще морозом приб'є, то тільки бадилля тирчатиме.

Л у ч и ц ь к а. А ми, поки нас не прибило морозом, не будемо хмуритись!.. Моя дорога, моя люба! (Обнімає). Поможіть мені трохи; ось подержте ці (дає квітки), а я ще нарву. (Зриває георгини). О, оцих - то ніхто не приб'є, ці не бояться морозу; але зате й бездушні, духу не мають... А от запашні резеда та левкої, дак ті зараз здалися... Так-то і ми, няню! А ось у затишку молодесенькі стокротки й нагідки, тільки що розцвіли: цих рвати шкода; нехай хоч і пізно, а полишають собі. Дайте, голубочко, он там, на рундуці, лійка, я поллю їх...



Няня пішла.



Мої милесенькі! Одні ви тільки й тішите очі, а то все пожовкло, пов'яло. А як тут було гарно весною - все яскріло, пишало, всміхалося... Який це рай був! Здавалось, що йому кінця й краю нема, а от і краса одійшла, і лиховісними плямами проступа вже смерть!.. Ох, так і моє життя, а то й щастя! (Задумалась). Чого це його досі нема?.. Щодня частіше та частіше... Все на полювання... Ох, нудьга яка!

П а л а ж к а (подаючи лійку). І не чує, і не бачить! На мене наріка, а сама, горличка, одно журиться...

Л у ч и ц ь к а. Ой няню! То я так... (Жваво), Ну, давайте сюди воду; ось ми підживимо і цих, і он тих. Нам теж крапельку ласки, то й життя загра.



В И Х І Д II



Ті ж і Квітка.



Л у ч и ц ь к а (побачивши, кинула лійку - і до його на шию). Голубчику!! (Цілує).

К в і т к а (обнімає). Зозулько моя! Ну як?

Л у ч и ц ь к а. Скучила, так скучила!..

К в і т к а. Хіба ж я далеко ходжу, хіба надовго? Все дома та дома, аж заснядів.

Л у ч и ц ь к а. То перше було, а тепер усе на полюванні...

К в і т к а. Бо перше пори не було, а тепер настала.

Л у ч и ц ь к а. Може, може!.. Та я така ревнива, що до зайців і до куріп'ят тебе ревную... (Сміється, цілує), Я, може, й обридаю тобі своїми ласками? А? Обридаю?

К в і т к а. Ні!.. А папірос зробила, що я просив? У мене всі вийшли.

Л у ч и ц ь к а. Зробила, зробила... Дай папіросницю - зараз наложу. (Побігла до покоїв).

П а л а ж к а. Ви б, пане, доглядали більше свою жіночку, хіба не бачите, яка...

К в і т к а. Боже мій! Слаба вона, чи що?

П а л а ж к а. Як що? Та чи вона тут господиня, чи наймичка? Ніхто не шанує, ніхто і за жінку вашу не вважа... І мати ваша не признає...

К в і т к а. Но-но! Ви мені тихше! Чим пані недобра? Пересердилась за нерівню - і простила, і приласкала, як мати.

П а л а ж к а. Добре приласкала, що і в двір не пуска, насила шпигів... Он клюшницю... Все забива баки, що мов панич їй був не чужий...

К в і т к а (змішавсь). Не може бути!.. Це вже ти, стара...

П а л а ж к а. А грім мене вбий, коли брешу...

К в і т к а. Ви з нею там посварились, полаялись, так уже й верзете не знать що... А я того не люблю і не повірю, щоб Гаша насмілилась що моїй жінці... Вам слід би для спокою Марусі, коли любите її, все крити од неї, а ви все на очі, все на очі. та ще вчетверо. Це може і мені набриднути, осточортіти, чуєте, осто-чор-ті-ти!

П а л а ж к а. Та чую і бачу, що ти вже підбив моїй горличці крила і з шуляками її заклюєш! (Пішла)..



В И Х І Д III



Лучицька і Квітка.



Л у ч и ц ь к а (прибіга весело). Ось, ось і папіроси, і запалки! Ач, як рівнесенько положила.

К в і т к а. Слухай, твоя няня просто всяку міру переступа своїми привередами та претензіями. Хоч ти їй скажи, що терплять, терплять та й перестануть...

Л у ч и ц ь к а. Вибач їй, голубе: вона стара, звикла бурчати, а тут ще дратують її, ображають...

К в і т к а. Вона з усіма свариться і брехні точить...

Л у ч и ц ь к а (лагідно). Брехень вона не любить, а... їй боляче стане... Їй можна пробачити... Ну, ну!.. я й сама скажу, тільки не суп брівок; не будемо темрити ясного вечора. Нехай бурі і негоди там далі, а ми від них ухилимось в нашім захистку... (Лащиться).

К в і т к а (цілує). Ти все якась екзальтована, тривожна... нудишся...

Л у ч и ц ь к а. Я не за себе тривожусь, ні! Мені тільки й потрібне твоє кохання та віра, що я тобі щастя даю, а решта... Колишнє... все мертве! Тут, коло твоїх ніг, лежить моя доля, все моє щастя!

К в і т к а. Спасибі, голубко, тільки ти брехень не слухай...

Л у ч и ц ь к а. Ні, ні! Я тобі вірю, одному тобі!.. Я певна, що ти маєш і доказ...

К в і т к а (спалахнув). А! Ти за шлюб... Ти мені очі колеш цею певністю?

Л у ч и ц ь к а. Що ти? Ані в думці... Я сама не захотіла...

К в і т к а. То-то ж! При чім же я? Тобі захотілось ції комедії... не знаю для чого?

Л у ч и ц ь к а. Любий мій, невже не знаєш? Та тим же, що мені твоя воля, твоє щастя ближче до серця, ніж моє; я заклялась, що тоді зв'яжу тебе, коли впевнюсь, розумієш, упевнюсь, що не буду тобі каменем...

К в і т к а. Така жертва для мене тяжка, а надто докори. Я думаю, що ти в мені певна, а про матір... її не переробиш... Та, нарешті, пізно і питання ставити: я мушу... і ми перевінчаємось хоч завтра.

Л у ч и ц ь к а. Ні, ні! Це б зняло неславу... Бога ради, про це більше ні слова. Я боюсь, щоб і няня не підслухала, не довідалась, що ми ошукали, це б її вразило смертельно. Схоронім поки нашу таїну, а прийде час... ми поправимо.

К в і т к а. Як знаєш, твоя воля... А тільки мені не натякай: се образа моїй честі. (Глянувши, на дзагарі). Ой-ой, одначе пізно... (Встає).

Л у ч и ц ь к а. Куди ж ти знову? Цілий день не був...

К в і т к а. Хочу збігати з собакою в одне місце... Куріп'ята...

Л у ч и ц ь к а (гірко). Бачиш, як тобі зі мною скучно!.. Стій, стій, це не дорікання... а тільки, що ти собі діла не маєш, а без діла нудно жити на світі...

К в і т к а. Ет, не в тім річ: ти в мені зачепила болючу струну... Правда, нема більшої муки, як почувати в своїх персах ціле море і сили, і жадоби мирові послужити і знати, що тії сили нема куди кинути, нема до чого приладити; упевнятись щодня, що всі шляхи тобі переорані і що сам деякі переорав...

Л у ч и ц ь к а (полохливо). Невже не зміг би служити? І од матері б так не залежав...

К в і т к а. Де? Де? Не дратуй хоч мене! На казенну службу я не піду - нездатен.

Л у ч и ц ь к а (тривожно, з сльозами). Та й я на дорозі...

К в і т к а. Та перестань, з тобою і балакати дружньо не можна: у всьому тільки себе бачиш, тільки себе гризеш і другого дратуєш... Що ж тут такого? (Пауза). У мене ще є надія... Я подавсь до земства і от-от жду одповіді.

Л у ч и ц ь к а. Так ти будеш по земству служити? Як я рада, як рада! Слухай, ти од мене ховався з цим... Розкажи ж, як, що і до чого? Мені хочеться знати всі твої думки, всі твої бажання і мрії, щоб разом жити, одним подихом дихати...

К в і т к а (бере рушницю і встає). Після, після... Тепер ніколи... побіжу.

Л у ч и ц ь к а. Таки йдеш?

К в і т к а. Таки йду. (Пішов).

Л у ч и ц ь к а (довго стоїть нерухомо, заломивши руки). Обридла!.. Йому нудно зі мною... Я йому чужою стаю, а може, й поміхою... Ох, як швидко скінчився мій рай! Одцвіли квітки, і листя опало... (Здригнувшись, провела рукою по чолу). Невже кінець всьому?! У! Яким морозом мене обсипало! (Тремтить). Справді, чи не слаба я, - і того мені вбачається все хмурим! Він же чесна, хороша, правдива натура... Е! Поки голови не стяли, будемо думать про друге... (Пройшлась коло клумб, зірвала стокротку і сіла на сходах рундука). Няню! Ви там, у покої?

П а л а ж к а. Тут, моя дитино!

Л у ч и ц ь к а. Принесіть мені, будь ласка, мою шкатулку.

П а л а ж к а. Зараз.



Палажка виносить шкатулку.
Категория: 55 | Просмотров: 333 | Добавил: admin | Дата: 28.12.2011




В И Х І Д IV



Лучицька і Палажка.



Л у ч и ц ь к а (одімкнула, розгляда речі). Ось браслет з дорогими самоцвітами: це мені, няню, перший подарунок піднесли... Скільки було щастя, землі під собою не чула!.. (Зітха). А ці сережки брильянтові мені піднесли в столиці. Як я боялась там виступати! Все їдно як на катування йшла: як глянула я на обширу ту залу, а там аж чорно од голів, - так у мене руки і ноги подубли... голос тремтить. Як я почала - не тямлю, а потім розійшлась... І-і, господи! Який же гвалт знявся, а в мене од захвату так серце здавило, мало не впала... І цей вінок там же від молоді... (Зітха). А ось дукач і ці перли од його, од мого сокола... Який він тоді був захвачений, сп'янілий, аж божеволів! (Притиска до серця й цілує).

П а л а ж к а (бурчить). Всі вони, пси, - поки оженяться.

Л у ч и ц ь к а. То-то! А! (Провела по волоссі рукою і стряхнула головкою, мов бажаючи викинуть думки). А ось іще... ще... багато, багато... Мало чи не з кожного города пам'ятка...

П а л а ж к а. А там іще в тій скрині скільки всякої срібної посудини і вінків.

Л у ч и ц ь к а. Бачите, моя ріднесенька, ми не злидні, і у нас є своє, надбане чесно, - так ви отій причепенді і одкажіть, що я не з нужди на їх гіркий хліб перейшла.

П а л а ж к а. Ох, якби було знаття, що так станеться, краще б було на своїм хлібі.

Л у ч и ц ь к а. А ви ж, бабусю, казали, що гріх.

П а л а ж к а. Отож тільки й горе! (Відійшла).

Л у ч и ц ь к а (уложивши речі, вийняла засушені листки із тетраді). Ох, оця квіточка! Скільки було щастя... а тепер зав'яла... А цей листик зелений... Першу роль з ним учила!.. Ах, минуло, минуло!.. А ви, мої ріднесенькі, почеркані, пописані... (Розбира аркушики, цілує). Ось Катря! Як я тоді над її долею плакала, як за нею боліла душею... І не сподівалась тоді, що й сама стану Катрею, сама буду переживати її нестерпні муки... Ох! (Замислюється і тихо неспогадано спїва, немов з ролі).



Тяжко-важко, а хто кого любить,

А ще тяжче, хто з ким розстається...



В И Х І Д V



Лучицька і Олена Миколаївна.



О л е н а М и к о л а ї в н а (зупиняється, слухаючи спів, і тихо підходить). У тебя, невестушка, прекрасний голос... Только все грустишь, все тоскуешь, словно несчастлива!

Л у ч и ц ь к а (заметушившись і закриваючи листки). Ах, маменька... Зто вы? Я и не заметала... Садитесь! (Підкочує їй крісло).

О л е н а М и к о л а ї в н а. Стой, милая! Что зто, старые или новые письма перечитываешь? Любопытно.

Л у ч и ц ь к а (змішавшись). Нет, маменька; зто я так себе, от нечего делать... тетрадки старые пересматривала...

О л е н а М и к о л а ї в н а. Какие такие тетрадки?

Л у ч и ц ь к а. Пустяки... роли прежние... (Подає).

О л е н а М и к о л а ї в н а (поглянувши). А! Хе-хе-хе! Вот оно что удостоилось лобзаний! (Презирливо віддає). А ну, не правду ли я говорила: тянет прежнее-то, тянет! Уж не маши головкой, не поверю: тянет, тянет!

Л у ч и ц ь к а. Нет, это хоть и близко сердцу, а заброшено мною навеки!

О л е н а М и к о л а ї в н а. Не поверю, не поверю! (Мотає головою). Ты сама себя, бедная, обманываешь: тоскуешь недаром...

Л у ч и ц ь к а. Да с чего же мне, маменька, тосковать? Всего вдоволь, муж меня любит, вы жалеете...

О л е н а М и к о л а ї в н а. Видно, мало зтого, видно, есть за чем тосковать...

Л у ч и ц ь к а. Что вы, маменька?

Олена М и к о л а ї в н а. Не тревожься, милая, я любя говорю... Я понимаю, какую ты жертву принесла: и славу, и карьеру бросила для моего сына, а только впрок ли? (Гладить її по голівці). Таешь ты здесь, горемычная, и за своим-то прежним развеселым житьем, и за всем.

Л у ч и ц ь к а (глибоко зітхнувши, боязливо здригнулася). Мне все ничего, лишь бы Антось...

О л е н а М и к о л а ї в н а. Антуан.

Л у ч и ц ь к а. Лишь бы Антуан... Люблю я его, маменька, больше всего на свете, вот хоть сейчас в могилу лечь...

О л е н а М и к о л а ї в н а (поморщившись). Верю... А все же и муж тоскует, одичал совсем...

Л у ч и ц ь к а. Чем же он одичал? Неужели я зверь дикий?

О л е н а М и к о л а ї в н а. Одичал, бирюком стал, нигде не бывает... Да и трудно: от нас все отшатнулись... Хозяйство тоже его не занимает, все норовит как бы из дому сбежать...

Л у ч и ц ь к а (ламаючи руки). Маменька! Мне... страшно!

О л е н а М и к о л а ї в н а. Мой-то, может, и полюбил тебя за талант, что вот-де все перед ней ничком падают, а я подхвачу! И такая это запальчивость его взяла, что и на мать плюнул... Ну, а как пришлось-то без сцены с молодой женой время коротать, так и вышло, что с зайцами веселее...

Л у ч и ц ь к а. Боже мой! Да коли это так - умереть легче. (Плаче).

О л е н а М и к о л а ї в н а. Перестань, моя сиротка! (Цілує). Ну, как же мне тебя не любить? Несмотря на то, что ты сломала ему и жизнь, и карьеру, а сердце поневоле к тебе.

Л у ч и ц ь к а (скрикнула). Так я Антосю сламала жизнь?

О л е н а М и к о л а ї в н а. Успокойся, моя несчастная! Не ты... Но всех людей не переделаешь... С нами ведь знались все люди именитые, ну, а теперь и оскорбились на Антуана, что унизил себя перед ними; у всякого ведь семья есть - у кого жена, у кого сестра, у кого дочь... ну, а тут такое! Еще и по земским прокатят...

Л у ч и ц ь к а. Так зто через меня он все терпит? Господи! Какая ж я несчастная! Яка я безталанна! (Вибігає ридаючи).

О л е н а М и к о л а ї в н а (вслід). Доняла... Ты еще у меня подожди, актриска поганая!



В И Х І Д VI



Олена Миколаївна,Палажка, потім Квітка.



О л е н а М и к о л а ї в н а (до Палажки, що проходить). Снеси-ка своей барыне воды.

П а л а ж к а. Що таке? (Біжить). Матінко! Дитино моя!

О л е н а М и к о л а ї в н а (побачивши сина). Антуан! Куда зто?

К в і т к а. В порубь... А вы к нам?

О л е н а М и к о л а ї в н а. Была уже. Полюбилась мне твоя женушка. Вот как сначала была против нее, а теперь полюбила, - славная она...

К в і т к а (цілуючи їй руку). Благодарю, maman! Она - ангел, это - беззаветная любовь и преданность...

О л е н а М и к о л а ї в н а. Беззаветная? Вот зто мне немного сомнительно... Она все у тебя печальная: она о чем-то горюет, - ее, видимо, гложет тоска...

К в і т к а. О чем же ей тосковать? Она так счастлива, так меня любит...

О л е н а М и к о л а ї в н а. Ah, que tu est simple*! (*Ой, який ти простодушний! (Франц.)) Всему веришь! Вот дитятко! В глаза-то она смеется, прикидывается, а за глаза плачет.

К в і т к а. Да о чем же, maman?

О л е н а М и к о л а ї в н а. А может, и о ком...

К в і т к а. Мaman!!

О л е н а М и к о л а ї в н а. Почем я знаю! Что по театру, по цыганской жизни тоскует, так и неудивительно: уж кто раз попробовал этого яду, тот безнадежен; с омутом сжился, ну, омут й тянет...

К в і т к а. Она и забыла про все это; она сейчас мне говорила...

О л е н а М и к о л а ї в н а. Ха-ха-ха!! Да ты просто смешон! Что она, дура такая, что ли? Станет она муженьку высказывать, что ей с ним скучно, что ее тянет в богему? Да ведь она актриса, да еще, ты говорить, порядочная...

К в і т к а. Обворожительная!

О л е н а М и к о л а ї в н а. Ну так что ж? Не сумеет она перед тобой сыграть роли? Чужими ролями заставляла, небось, плакать, так своею-то собственною уж и как проведет! Разве мне бы хотелось, чтобы она тебя обманывала? Она и славная, и умница, да вот беда, - думаю... даже уверена, что не из любви она тебя околпачила, а из расчета, да-с!

К в і т к а. Maman, что вы? Это невозможно: вы взгляните ей в глаза, ведь сама правда светится в них!

О л е н а М и к о л а ї в н а. Нет, раrdon, ты просто imbeccile* (*Недоумкуватий (франц,).) Да какой же была бы она актрисой, если бы не умела глазами владеть? Я скажу больше, она изнывает по старой зазнобе.

К в і т к а. Что-о! Этому не поверю!

О л е н а М и к о л а ї в н а. Да мне няня сама говорила, что у нее до тебя был какой-то актеришка, с которым ты чуть не подрался...

К в і т к а. Это друг ее.

О л е н а М и к о л а ї в н а. А! Am de la maison!... (*Друг дому (франц,).) У них, кажется, все эти... называются друзьями?..

К в і т к а (спахнувши). Мaman! Зто бесчеловечно... в невинную бросать грязью! У вас, кроме каких-то подозрений, ничего нет...

О л е н а М и к о л а ї в н а. Стой, не горячись: ты всю жизнь поступал на оснований минутных раздражений. Мне ведь самой хочется увериться в чистоте ее душевных стремлений, потому что, повторяю, она мне полюбилась; но я не ослеплена, как ты, а оттого и способна для наблюдений... Я боюсь, чтобы она не сбежала напросто...

К в і т к а. Что-о?!

О л е н а М и к о л а ї в н а. Ведь она переписывается с кем-то.

К в і т к а (вражений). Она не переписывается ни с кем!

О л е н а М и к о л а ї в н а. Ха-ха! Ты уверен? Это даже трогательно...

К в і т к а (кидається до флігеля). Я сейчас у нее спрошу...

О л е н а М и к о л а ї в н а. Стой! Ты только напортишь! Я тебе покажу отрывок... остальное выследим... Только немного нужно хитрости и un tour petit de prudence*. (*Зовсім трошки розсудливості (франц.))

К в і т к а (розгублений). У меня голова кружится.., Чтобы этакая гнусность? Нет! Зто было бы чудовищно. Я бы ей и себе пустил пулю в лоб! Ведь я люблю ее, поймите!

О л е н а М и к о л а ї в н а (здвигнувши плечима). Сумасшедший!



В И Х І Д VII



Ті ж і лакей.



Л а к е й (входячи з алеї). Господин Орлов изволили приехать!

О л е н а М и к о л а ї в н а. А! Вот узнаєм, как твоя участь решилась! Йди же, будь благоразумен.



Уходят.



В И Х І Д VIII



Лемішка, Гаша, Палажк а, а потім Лучицька.



Г а ш а. Сюди, сюди, вон у том хлигелі.

Л е м і ш к а. Ага, ага! Я й ходить тут боюсь... так пишно...

Г а ш а. А хто там? До вас прієхав чи прийшол хтось! (Сама виходить і за дверима ховається).

П а л а ж к а (виходить на рундук). Хто, хто? (За-криває очі рукою). І недобачаю... Стій! Батько Маринчин?

Л е м і ш к а. Він самий.

П а л а ж к а (сходить). От несподівано! Голубе мій! (Обніма). Як же я рада... як рідному!.. Мов помолодшав?

Л е м і ш к а. А помолодшав: дочку видаю заміж.

П а л а ж к а (в кімнати). Марусю! Марусю! Іди сюди, кинь лихом їй в вічі: то все вона бреше... А ось глянь, хто приїхав!

Л у ч и ц ь к а (на рундуці). Хто? Хто б міг? (Сходить, утира очі). Роман Михайлович?! Татко? (Кидається, обніма).

Л е м і ш к а (все ловить і цілує їй руки). Благодійко! Янголе божий! Сонечко наше! Як же ми там за вами нудимось, як тужимо!..

Л у ч и ц ь к а. Не забули ще?

Л е м і ш к а (плаче). Не забули, повік не забудемо... І вороги схаменулись... А маненькі аж плачуть. Бідний хазяїн наш Безродний прогорів, помічником у Котенка служить, а той ніби "сосьєте", тільки сам усім крутить.

Л у ч и ц ь к а. Безродний помічником? Себто сценаріусом? Господи, за віщо ж йому така покута? Ця новина кригою обсипа серце... Такий багатий був, пановитий... і все своє добро на химеру спустив.

Л е м і ш к а. Так, так!.. Ось листа вам пересила Марко Карпович, - бере мою дочку...

Л у ч и ц ь к а. Маринку? Мою любу, мою горличку? Це ж мені така радість... а я й не спитала! Давайте, давайте листа!.. (Бере, розрива). Як же вона? Що? От спасибі Марку!

Л е м і ш к а. Здорова... за вами все плаче... Вам до ніжок кланяється, благословенія просить...



Лучицька жадно чита, а Лемішка кива головою няні.



Ой змарніла наша матусенька!

П а л а ж к а. Хоч у труну ложи! Та як же й не змарніти, коли в таке пекло попала? Як приїхали сюди, так спочатку Марусю не пустила й на очі; син хотів був тікати... так вона ніби помирилась з невісткою, стала кликать до себе... Ну, моя зірочка й проясніла - і я рада... Та ненадовго: стала я помічати, що й Маруся почала нишком плакать, і він, Антось отой, більше та більше хмуритись...

Л у ч и ц ь к а (цілує листа й хова за ліф). Друже мій! Єдиний мій! От уже хто не зрадить, так не зрадить, а душу за друга положить!.. Так рада моя Маринка?

Л е м і ш к а. Там уже така щаслива, так кохаються... Коли б тільки їй ще ви - то й раю не треба... Та і публіка кричить притьмом за вами, і Котенко...

Л у ч и ц ь к а. Не знаю, не знаю... Ех, я уже мертва! Нема мені світу... (Переміня тон). Та то я жартую... а мені така радість, так весело, так весело, як давно не було! Мов теплим вітром на мене повіяло з рідного краю. А як же ви сюди попали?

Л е м і ш к а. Мені в сусіднім городі дісталась по спадку хатка, дак я одпросився продати її та справити посаг Маринці.

Л у ч и ц ь к а. А, от і чудесно; і од мене теж передасте...

Л е м і ш к а. Я ще на повороті заїду, а тепер хапаюсь: боюсь спізнитись на потяг... хмара насува... Ну, храни вас господь! (Цілує руки). А назад...

Л у ч и ц ь к а. Конечне заверніть! Я така рада, мій старенький...

П а л а ж к а. Ну, прощавайте та йдіть мерщій... а то онде вже збігаються! Я проведу вас. (Веде в хвіртку, гаряче жестикуліруючи).

Л у ч и ц ь к а. Ах, як боляче! От тепер-то почулось, що згаряча я порвала! Зрадила діло велике ради свого власного серця, і мені моя зрада зрадою ж і б'є!



В И Х І Д IX



Лучицька і Квітка.



Грім. З цього часу блискавка блиска. К кінцю дії буря і дощ.



Л у ч и ц ь к а. Ай (Закрила очі).

К в і т к а (підходить). Марусе!

Л у ч и ц ь к а. Ай! Ти? Ах, як мене грім налякав!

К в і т к а. Чистим душам грому не страшно... Об'ясни мені, бога ради, щиро. (Голос дрижить). Од кого цей лист? Тут написано: "Прости, я розлюбив тебе, а покохав другу... ти собі знайдеш..." І так далі... грубо, цинічно...

Л у ч и ц ь к а. Що-о? Я не розумію нічого... А дай!

К в і т к а (показує уривок). Читай - я не прибавив.

Л у ч и ц ь к а (придивляється і сміється). Це ж не до мене лист!

К в і т к а. У тебе знайшли... Тут нема сміху... Тут жах!

Л у ч и ц ь к а. Ні, голубе мій, - один тільки сміх. Знаєш, що се таке? Це моя роль із "Глитая": се той лист, що Глитай підробив і приніс Олені.

К в і т к а. Роль? Невже?

Л у ч и ц ь к а. Роль, роль... хіба не пам'ятаєш? Та я тобі й покажу...

К в і т к а. Може... Однако все-таки... странно... Я хороше не помню... Какое ужасное недоразумение... Я не могу придти в себя...

Л у ч и ц ь к а. Ти мені не ймеш віри? Невже ти зміг про мене так чорно помислити? Антосю, що ж се?

К в і т к а. Прости! У меня расшатаны нерви... какая-то тупая боль... Да, все одно к одному... кругом разочарования, неудачи, неприятности.

Л у ч и ц ь к а. Ти мене лякаєш... Що ж скоїлось?

К в і т к а. В земство нема чого й думати: остатня стежка закопана!

Л у ч и ц ь к а. Чого ж то? З якої причини?

К в і т к а. Одна причина, одна!

Л у ч и ц ь к а. Все я?

К в і т к а. Що ж ти з ними вдієш! І кланяться перестали... Нема просвітку: руки складай та й лежи нікчемною колодою, поки згниєш.

Л у ч и ц ь к а. Я? Я тобі світ заступила?

К в і т к а. Не ти, а панські привереди... А! (Йорза волосся).



В И Х І Д Х



Ті ж і Гаша.



Г а ш а (вибіга). Бариня на минутку зовуть вас... сюда...

К в і т к а. Сейчас! (Іде за нею).



При світі блискавки видко в гущавині бариню і Квітку.



Л у ч и ц ь к а. А коли я поміха, коли я всім тут каменем на шиї - так ясно що: зайву личину тра набік!

К в і т к а (хутко, скажено). А! Наконец-то комедии разоблачу! (Бере Лучицьку за руку). С кем это вы изволите любовные переписки вести? (Лучицька дрижить. Пауза). От кого - не роли, а любовные письма получаете?

Л у ч и ц ь к а (змертвілим голосом). Антось! Не оскорбляй меня!

К в і т к а (напряженнее). С кем обниматься изволили?

Л у ч и ц ь к а. Не оскорбляй! Что зто? Гвалт?!

К в і т к а (несамовито). С кем об-ни-ма-лась?

Л у ч и ц ь к а. З Лемішкою... отцом Маринки,.. Спроси няню...

К в і т к а. Одна шайка! Где бы он взялся здесь?!

Л у ч и ц ь к а. Проездом... Клянусь богом... Опомнись!

К в і т к а. Где письмо? Отдайте мне его!

Л у ч и ц ь к а. Вот оно. (Дістає).

К в і т к а (вирвав). От какого-нибудь поганого актеришки - и у сердца храните... А! знаю, от какого мерзавца зто письмо!

Л у ч и ц ь к а (пошатнулась і ухопилась за спинку стула; коси від руху впали). Не от мерзавца, Антон Павлович, а от честнейшего и преданнейшего мне человека...

К в і т к а (скажено). От преданнейшего? Так у вас там, между зтой... зтой... преданнейшие люди?

Л у ч и ц ь к а (ніби одгонячи образу рукою, а другою за голову). Остановитесь!.. Не оскорбляйте!.. Пощадите!

К в і т к а (ловить слова у листі). А-а! Вот оно: "богорівна", "неспогадана", "верніть мирові дар божий"! Так вот в чем дело? Так зто все была жалкая комедия... водевиль с переодеаанием?.. Вы разыгрывали угнетенную невинность, я получил роль простака, дурачка-буффа, а настоящий герой был за кулисами...

Л у ч и ц ь к а (задихаючись). Остановитесь!..

К в і т к а. Туда вас тянет, туда манит цыганская жизнь, а здесь - тоска, разойтись негде... Обманулись в расчетах... Что ж? Вы здесь не пленница... насиловать воли не будем! (Виходить, кричить вбік). Коня мне!

Л у ч и ц ь к а. Ай!! Бесчеловечно! Безбожно! За что же? За что? (Рида).



В И Х І Д XI



Лучицька і Палажка.



П а л а ж к а (підбіга). Що знов? Що?

Л у ч и ц ь к а (кидається до неї з риданням). Вигнав!.. Дочекалась! І за що? Обридла... світ заступила... в тім і вина! (Лама руки). А! Дайте ж мені чого... щоб я... навіки забулась... Тільки далі од цього місця, далі!

П а л а ж к а. Заспокойся, ріднесенька! Будь вони прокляті, іроди!

Л у ч и ц ь к а (збентежено). Тікати, тікати звідсіль! Няню! Беріть... тільки мою шкатулку... а їхнього - ні рубця... Підводу найміть...

П а л а ж к а. Та хай їм все завалиться! Я зараз... Тільки надворі горобина ніч.

Л у ч и ц ь к а. Пішки піду! Туча, няню, не така жорстока, як люде: буря порве все, та хоч серця не займе. Грім одразу уб'є, та катувати не буде... А тут катують і не докатовують... Ходім!



Няня її піддержує.



(Вона сливе пада). Боже! (Сповза з рук няні на коліна). Скінчи мої муки!.. Над силу кара, над силу!



Грім, дощ, буря.



Завіса



ДІЯ ЧЕТВЕРТА



Картина 1



Велика на першім плані кімната, зовсім проста. Двері одні посередині, а другі, маленькі, зліва. Шкапи з книгами, нотами і дорогими костюмами. Зліва - писарський стіл; на ньому афіші, тетраді; обік його крісло і стул. Справа навпроти - столик і дзеркало з причандалами для гримировки; при ньому стул, лампи і свічі.



В И Х І Д І



Котенко, парикмахер і потім Безродний.



К о т е н к о. Що се? Новий парик? Нові втрати?

П а р и к м а х е р. У нас же не було на Богдана.

К о т е н к о. А на сотника, на Карася?

П а р и к м а х е р. Степан Іванович казали, що не підходять.

К о т е н к о. Що ти мені з своїм Степаном Івановичем? Щоб, як і він, процвиндритись! Минуло панування : я тут хазяїн, а він у мене слуга...

П а р и к м а х е р. Та я, як прикажете...

Б е з р о д н и й (входить). Чи не подивишся, Юрій Савич, на кін? Чи так обставив?

К о т е н к о. Прийду! А ти огляди мені добре хористок та й других, щоб не вибігали з підкрученими чолками або в туфлях... От там май око, а за моєю фризурою уже я буду сам доглядать.

Б е з р о д н и й. Що таке? До чого се - не розумію...

К о т е н к о. Так, наздогад буряків, щоб дали капусти. Будь ласка, щоб мені зміни в картинах хутко; забіжи ще в суфлерську, - першу сцену викидаю, та не прогав і капельмейстеру про це сказати... Та повертайся моторніше: тра забувати колишнє, а коли робити, дак робити...

Б е з р о д н и й. Хіба я чим схибив? Хіба нехтую обов'язками?

К о т е н к о. Та ні, ні! Я так... Тут нема часу на бесіду: хутше, хутше!



Безродний, знизавши плечима, виходить.



Ну, годі! До пані Лучицької!



Парикмахер виходить.



В И Х І Д ІІ



Котенко і Квятковська.



К в я т к о в с ь к а (вліта шалено). Чого се ви і сьогоднішню, і завтрішню мою роль, мою власну роль, передали Лучицькій? Яке мали право? Нехтувати, топтати мене хочете, га?

К о т е н к о. Уже знов? Яка ти чудна та нерозсудлива! Що ж я маю чинити, коли публіка кричить: "Подавай Лучицьку!" Мені її власною шкурою не учити: вона нам грошики дає, вона нас годує, значить, повинні ми її слухатись...

К в я т к о в с ь к а (вередливо). Ви перше не те кричали: ви не вважали на неї, не вважали на збори, а мені давали ролі, не спиняли мого розвитку.

К о т е н к о. Дурна ж ти: хіба тоді мені що боліло? Чужими боками можна боротись, а своїми дошкуля...

К в я т к о в с ь к а. Поки чужі боки були, так і дихати було вільно, а як прибрав до рук, так тільки про одного себе й дбаєш, зажера ненатлий!

К о т е н к о. Та не кричи, - от наказаніє! Ти б то уже грошей не любиш? Чим більше в касі, тим краще й тобі.

К в я т к о в с ь к а. Не хочу я грошей; я тобі ними в вічі жбурну.

К о т е н к о. А я підберу й заховаю.

К в я т к о в с ь к а. У, огидливий хапуга! За що я загубила свій вік молодий? (Плаче). Нащо віддала скарб свій дівочий?

К о т е н к о. Недержаний трохи...

К в я т к о в с ь к а. Що-о? Що? Та я тобі очі видеру!

К о т е н к.о (одступа). Но-но! Стій-бо! То я про себе...

К в я т к о в с ь к а. Про себе? Ну-ну, пожди! Ти щось починаєш знов подлювати? Поки оте кошеня не прибилося, поти й життя було!

К о т е н к о. Впроголодь...

К в я т к о в с ь к а. Не тобі тільки, кабанюці! А хористки? Не порався хіба з них талани робить? Га?

К о т е н к о. Ну, вже завела! Пішла згадувать... От напасть! От влопався!

К в я т к о в с ь к а. Не бійсь, так од мене не одчепишся! Може, я й сама тобі плюну межи очі, а доти не подарую свого! Знаю, знаю, певно, уже закортіло панії, яку за патли вигнали з двору? Заманулося сухотньої повії? Закохався у дохлу Лучицьку?

К о т е н к о. Та схаменись!.. (Одступа).

К в я т к о в с ь к а (напором). Мовчи! Бачу, бачу! Од того ти їй і потураєш! Перше, як гнав її, - то й незугарна, і неталановита, і приндя, а тепер уже й талан розшукав богорівний?

К о т е н к о. От злигався!.. Та що ти собі...

К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитуєш? Начитуєш, як мені, поки не стала полюбовницею твоєю?

К о т е н к о. Та одсахнись! (Тіка).

К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитуєш? У, як піймаю, - начитаю і я!

К о т е н к о. Та... що ти... (Тіка далі).

К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитаю!

К о т е н к о (у дверях). Тпху! Сатано! Тікати, чисто тікати!



В И Х І Д ІІІ



Квятковська і Юркович.



Ю р к о в и ч (вбіга з галасом). Квіточко пишна! (Цілує руки). Уф, яка прелість! Як розцвіли, як розвернулись! Красуня, богиня! А очі, очі! Найкращі зірки з неба украли... І вас бог не кара?

К в я т к о в с ь к а (важко дише, хоче затаїть гнів). Кара, іменно кара, і кара жорстока.

Ю р к о в и ч. Я помолюся за вас... може, умилосердю небо...

К в я т к о в с ь к а. Ще більш розгніваєте: отакий грішник і буде молитись? Грішника візьми за адвоката, то й сама вскочиш у гріх, а я дитинка манесенька...

Ю р к о в и ч. Манесенька та гарнесенька! Ще ручку, ще й другу! (Цілує). Антик! Я страшенно вам рад, страшенно... І вся публіка... Я тепер уже рецензентом став...

К в я т к о в с ь к а. О?! Цяця! (Опанувавши себе).

Ю р к о в и ч. І Лучицька з вами?

К в я т к о в с ь к а. Та з нами ж... А вам уже тьохнуло серце?

Ю р к о в и ч. Байдуже! Вона актриса - правда; але я сподіваюсь вами тепер тішитись... Гомін дійшов і до нас.

К в я т к о в с ь к а. Не знаю, чи й побачите навіть мене: я тепер більше гуляю... От і сьогодні вільна.

Ю р к о в и ч. Яким робом? Перли не ховають, а показують...

К в я т к о в с ь к а. У нас тепер мода на Лучицьку, і мода найбільше у режисера.

Ю р к о в и ч. Що-о? Не розумію... Хіба єсть чого такого?

К в я т к о в с ь к а. Либонь... Бачите, я помарніла, стала незграбною, худесенькою, манесенькою... Он які руки стали тонюні!

Ю р к о в и ч (цілує вище ліктя). Уф, рученята у вас - аж пече, як торкнешся, як самий кращий єдваб! А самі... Та хай його маму мордує, отут зараз умру - і вас заарештують за душогубство.

К в я т к о в с ь к а. Бідненький Абрамочка! А заступатися за манюню будете?

Ю р к о в и ч. Дайте ножа... Ні, краще - серце, а я й сам візьму ножа і піду всіх різати!

К в я т к о в с ь к а (кокетує). А все-таки Лучицька...

Ю р к о в и ч. Але! Яким побитом вона знов у вас опинилась? Вона ж тоді, по сезоні, зараз повінчалась і поїхала, кинула трупу; ми і в газеті оповістили, і трошки сліз зронили... Я навіть за ті сльози взяв двадцять три карбованці...

К в я т к о в с ь к а. Ну, так ото... побрались і згинули з ока, а ми й забули: граємо собі... Я широко ступила... драматичні ролі взяла і жодної не впустила... Публіка мене прийма - страх, преса озивалась з захватом... А що то ви заспіваєте?

Ю р к о в и ч (наспівує). Кохаю, кохаю і буду кохати...

К в я т к о в с ь к а (заграє). Побачимо!.. Так ото ми й граємо спокійно; коли - геп! - на голову вигнана пані! Тут знайшлись приятелі, підняли на руки і понесли, як дурень торбу. Ну й пішла знов у моду...

Ю р к о в и ч. Цікаві новини! Так вигнав... Од чого? А я сьогодні, зараз, бачив самого Квітку...

К в я т к о в с ь к а (схопилась). Невже? Ви не жартуєте?

Ю р к о в и ч. Бачив, бачив! Спочатку навіть не пізнав його: худий, блідий став, низько пострижений... очі якісь гострі, нехороші... Каже, гарячку виніс...

К в я т к о в с ь к а. Бідний, нещасний!.. Він писав мені... Він мене вважа за найщиршого друга... Ми з ним в останні часи листувалися... Слухайте, приведіть мені його сюди зараз, хоч на хвилину... через бокові двері...

Ю р к о в и ч. Приведу, приведу. Тільки трошки...

К в я т к о в с ь к а (тупа ногою). Зараз, кажу; в ту ж мить! Ви мене не хочете слухатись?

Ю р к о в и ч. Біжу! Лечу! Слова моєї диви - закон! (Виходить в бокові двері і знову вертається). Уфі Яка цяцяна! Уф, яка жижа! (Здаля поцілунок). Сказюсь!



Квятковська тупає ногою; він зника.



К в я т к о в с ь к а (закрива двері). А! Приїхав! Не витерпів? Чи її тільки побачити, чи мене? В листах і до мене промовляв ласкаво і тепло... Побачимо! Ех, якби!.. Ласий шматочок! (Сіда перед дзеркалом). Треба, одначе, причепуритись... Бліда, здається? Проте нічого: від нудьги... Ще підпудритись! (Пудриться). От під очима легесенько підсинити! (Шука). В цього ідола і фарбів нема, тільки руда та сурик. (Підводить карандашем очі).

Г о л о с и (в середні двері). Можна?

К в я т к о в с ь к а (оправившись). Хто там?

Г о л о с и. Раби ваші.

К в я т к о в с ь к а. Які? Вірні чи невірні?

Г о л о с и. Вірні, незрадливі!

К в я т к о в с ь к а. Так увійдіть!

В И Х І Д IV



Квятковська і молодь.



"Сомнительна" молодь - юнаки перший, другий, третій та інші входять. Деякі убрані бідно, а інші в пенсне і в моноклях.



М о л о д ь. Вітаємо наше нове сонечко!

Ш и к а р н и й ю н а к. Привет тебе, приют желанный!

К в я т к о в с ь к а. Здрастуйте, здрастуйте! Ах, які молодці! Повиростали; вусики позначилися; очі зайнялися... З вами тепер страшно й шутковати...

П е р ш и й ю н а к. То на вас страшно й глянути - так погарнішали!

Д р у г и й ю н а к. Якою квіткою пишною стали!

Ш и к а р н и й ю н а к. Заманчивой грезою!

В с і. Вітаємо!

К в я т к о в с ь к а. Спасибі, друзі! Ви мене засоромили. Хвала од таких щирих юнацьких душ... збурює кров... Спасибі! Тільки навряд чи прийдеться покористуватись піддержкою такої славної, щирої молоді: мене чи й випустять? Лучицька все гра...

В с і. А ми будемо голосно правити пані Квятковську!

П е р ш и й ю н а к (тихо Квятковській). Аби контрамарки!

К в я т к о в с ь к а (йому тихо). Будуть! (Всім). Вас не послухають: Лучицька над режисером панує, - вона тут сила... А нас, бідних, затерли...

В с і. Ми за вас заступимось...

К в я т к о в с ь к а. Побачимо... І за слово спасибі! А Лучицька... бог з нею! (Зітха). І мене заїда та й других...

Д р у г и й ю н а к. Ми і Лучицьку осадимо.

Ш и к а р н и й ю н а к. Мы и сегодня ей подчеркнем!

В сі. Ще й як!

К в я т к о в с ь к а. Побачимо, які ви вірні раби! (Учувши легкий стук в бокові двері, здригнула і встала). А тепер гайда! Ані пари з вуст!

В с і. Щасливо! Головами наложимо! (Вийшли).



В И Х І Д V



Квятковська і Квітка, згодом Маринка.



К в і т к а (входить і кладе на стіл бінокль і рукавичку). Здрастуйте! Вона тут?

К в я т к о в с ь к а. Тут, тут... Як я рада вас бачити! Дайте надивитись на вас: так занудилась, так занудилась!



Квітка мовчки тисне їй руку.



Та хіба друзі так вітаються? Гай-гай! Ось як! (Обніма і цілує).

К в і т к а. Ой, ви не вкусите?

К в я т к о в с ь к а. Що ви?

К в і т к а. Тепер страшно... страшно... страшно! Тепер горлиці перевертаються в гадюк, тепер правда - мавпа, намазана мавпа з червоною покрасою... Ха-ха-ха! Бридота! Гидота! Ми її зараз побачимо! Ха-ха-ха! Весело! (Тре руки). Тільки треба, знаєте... (Переміняє тон). Тут стеля не впаде? Ні?

К в я т к о в с ь к а (збентежено). Ні, з якої б речі? Он які мури!

К в і т к а. І мурам не вірте!.. Славна у вас ця сукня... А що, як порветься і спаде? От будемо сміятись, а ви плакати... Правда, і я смішний, правда?

К в я т к о в с ь к а. О ні, ви славнесенький, а не смішний, - цяцяний!

К в і т к а. На афіші нема одміни? Я страшенно злякався...

К в я т к о в с ь к а. Чого? Що сталося?

К в і т к а. Могли спізнитись... Ох, борони боже! Не спізнились?

К в я т к о в с ь к а. Ні, ні... Як тільки ви, друже мій, змінились! Голубчику, як я вам рада, як рада! Слабі були?

К в і т к а. Кажуть... голова боліла... я й постригся... І знаєте, для чого? (На вухо). Щоб не брехали, що у мене ріжки. Брехня, брехня! У мене тут чисто, а там (на серце) порожньо! (Оглядається). Вам можна хоч трішечки вірити?

К в я т к о в с ь к а. Можна, можна! Я вас так... З вашими листами і спала, їх до серця пригортала, колисала, як дитину, - замість вас, мого голуба...

К в і т к а. Не голуба, ні! Яструба, кондора, грифа! Я голубів ненавиджу: дурна птиця, навіки дурна! Голубка по чужих кублах літа, а він тільки крутиться та гуде... Тпху, противний!

К в я т к о в с ь к а. Не всі голубки похожі на вашу: єсть такі, мій соколе, що за милого самі себе вбивають... Тільки на таких не вважа сокіл... Ох, я б моє серце покраяла для пана!

К в і т к а. Для мене? Для мене тільки самого? Не вірю!

К в я т к о в с ь к а. Присягаюсь, мій ріднесенький!

К в і т к а. Не вірю, не вірю! Знов ошукання, знов зрада! А перші де? їх багато, багато?

К в я т к о в с ь к а. Нікого не було; я ще... манесенька...

К в і т к а. Одна тільки вірна була... на цілім світі... та й та... Ми її побачимо?

К в я т к о в с ь к а. Побачимо... Та цур її й згадувати: таке золоте серце занехаяла! Я б із пам'яті її викинула, коли втекла і проміняла на не знать кого...

К в і т к а (хапа її за руку). Проміняла? Таки проміняла, то правда? Ух, як весело, як весело! Слухайте, як серце б'ється. А знаєте чого?

К в я т к о в с ь к а. Не знаю, мій друже!

К в і т к а. Помсти жде; радіє помсті! О, нема нічого солодшого в світі за помсту... Такої втіхи ніхто й ворогу не придумає...

К в я т к о в с ь к а. А я б залишила... погребала б і помстою!.. Чи ви її, може, ще кохаєте?

К в і т к а (спалахнув). Ненавиджу, ненавиджу! От би як її пошматував на кавалки! (Рве рукавичку). Тільки в мене од того голова ще болить і серце... Серце - воно теж дурне: все болить і ниє по тій. А, коли б її побачити! (Дико). З ним побачити! (Б'є кулаком об стіл).

К в я т к о в с ь к а (злякано). Що ви? Заспокойтесь! Почують!.. Ходім краще у ложу зі мною; ходім, будемо дивитись...

К в і т к а. Ходім, ходім! А, моя єдина! Друже мій, який я нещасний! (Стоїть нерухомо, болісно).

К в я т к о в с ь к а. Ходім, ходім, серце! Ви й шляпу забули... (Подає йому). Ходім, там хоч трохи розважитесь! (Уводить).



В И Х І Д VІ



Маринка і Жалівницький.



М а р и н к а (веде за руку Жалівницького). Серденько, я зараз підслухала, що клакери змовлялись шикать Марусі.

Ж а л і в н и ц ь к и й. Невже? Така підлість? І це Квятковська! І знайшлись такі гаспиди, щоб їй підслужитись!

М а р и н к а. Що тут робить? Борони боже, як Маруся почує: це ж уб'є її, - вона й без того слаба!

Ж а л і в н и ц ь к и й. Уб'є, уб'є!.. Сказать зараз Безродному: у його є багато прихильників з чесної молоді, вони спинять... Послать деяких наших... Я біжу!.. (Побіг).

М а р и н к а. У мене душі нема... Одведи, мати божа!



В И Х І Д VII



Маринка і Лучицька.



Л у ч и ц ь к а (входить). Тут Котенка нема?

М а р и н к а. Ні, тільки я! Сідайте тут, одпочиньте: ви сьогодні надто бліді...

Л у ч и ц ь к а (сідає тяжко коло столу). Неможеться щось, моя квіточко; сили щодня никнуть та никнуть... Чую, що берега вже пустилась...

М а р и н к а. Ріднесенька! Голубонька! Полічіться, одпочиньте! Ви ж не шануєте здоров'я свого: так грати, як ви, рвучи серце, точачи кров, надриваючи жили, і без відпочинку... Для чого ж то? Так же вас ненадовго стане!

Л у ч и ц ь к а. Просять, молять. Так лучше ж останні сили оддати другим на користь, ніж не знать нащо їх берегти. Мені ж самій, чим швидше їх витрачу, тим більше утіхи.

М а р и н к а. А для нас бідних, що готові життя своє за вас положити, невже і для нас не захочете поберегти свої сили?

Л у ч и ц ь к а. Ви - мої друзі. А хіба друг захоче нав'язать другу життя, коли воно дає йому одні муки? А я, Маринко, несу такі катування, такі... ах! І нема їм просвітку, нема забуття од них на хвилину... І така нудьга, така туга, надто сьогодні, що валить мене з ніг і хита, мов билину...

М а р и н к а. Чим же ви тужите, моя зіронько? По чім? Чи по кім?

Л у ч и ц ь к а (пригортається). Ох, дитино моя, кохана моя, тобі тільки правду скажу: по ньому, все по ньому! Люблю я його, кохаю... І те кохання отрутою ввійшло в мою кров, і палить серце, і точить силу... І нема способу збутись тієї отрути! І знаєш, я й не хотіла б навіть її збутись: така мука і боліч - єдина мені на світі втіха й розвага... Не знаю, чи я вже такою рабою вродилась, чи я, як собака та, звикла до бійки, а й за батогом мені скучно... І чим більше отут наболить, тим більше дарую і готова сама у його опрощення просити! Ах, яка я сама собі низька і яка я нещасна!

М а р и н к а. Господи! Та як же жаліти, кохати того, хто вигнав, хто таку публіку зробив?

Л у ч и ц ь к а. Бачиш, що можна: сили нема розлюбити! Він мене страшенно образив, приревнував, але хто ревнує, той кохає... Я нічого не відаю, що з ним сталося, де він? Мучусь, катуюсь і чую, що й в моїм серці росте та сама рвія, за яку я його осудила... Це вкінець мене сушить... Я навіть хотіла сьогодні одпроситись: у мене передчуття якесь... Цілий день отут болить... (Показує на груди).

М а р и н к а. Так не надривайте себе, - хай Квятковська гра. Я покличу Юрія Савича чи Степана Івановича...

Л у ч и ц ь к а. Ні, ні не можна: перший спектакль. (Налива стакан води і бачить на столі бінокль. Бере, розгляда). Чий це? Стій! Це знайомий бінокль!

М а р и н к а. Може, Квятковської: вона тут була...

Л у ч и ц ь к а. Вона? А ще хто був?

М а р и н к а. Не бачила; її бачила, та й годі!

Л у ч и ц ь к а. Це не її бінокль, це мужеський... Стій, стій! Це бінокль мого Антося... його, його! Ось і ямочка... Я раз упустила... А! (Хапається за голову). Яким робом?! Се щось страшне!.. Ох, як мене кольнуло! (Хапається за груди).

М а р и н к а. Заспокойтесь, ріднесенька! Боже мій! Що з вами? Випийте води! (Подає), Бога ради! Не тривожтесь... Як зблідли!

Л у ч и ц ь к а. Він тут, тут! Ой!.. (Ламає руки). Маринко, рятуй мене! Він її коха! (Істерично рида).

М а р и н к а. Марусю! Господи! Що ж мені робити? Хто там?

Л у ч и ц ь к а. Не треба!.. Не клич!.. Нащо їм? Все їдно... Хоч би разом... Він тут!

Категория: 55 | Просмотров: 323 | Добавил: admin | Дата: 28.12.2011



В И Х І Д VIII



Ті ж і Безродний.



Б е з р о д н и й (вбіга). Що з Марією Іванівною? Істерика? (Маринці). Сказали? Довідалась?

М а р и н к а. Ні, тут друге: вона зовсім слаба...

Б е з р о д н и й. Так доктора зараз... Я Котенку скажу... Вам грать не можна. (В дверях). Господи, зглянься!

М а р и н к а. Нема, нема його! То здалося, прибачилось...

Л у ч и ц ь к а. Ах, яка мука! (Витира очі). Коли б кінець...



В И Х І Д IX



Ті ж і Безродний, доктор, Котенко.



Д о к т о р (з пузирком). Що таке? Що з вами, моя панійко? Нерви, знов розходилися нерви? (До Маринки). Потривожив хто? Збентежив?

М а р и н к а. Потривожились. (Метушиться, розтира, голову мочить і т. д.).

Д о к т о р. Ай, нещастя! (Дає краплі). Випийте! Я ж просив, я ж благав нічого не приймати до серця: спокій і сон, сон і спокій вам тільки потрібні... А тут мало тії сцени, яка вам в теперішнім стані - кат, а ви ще додаєте й свого! Ех, панове, не бережете ви її!

К о т е н к о (до Безродного). Що таке? Що скоїлось? Марусю, невже не будете грати? Погинув же я, погинув! Перший спектакль... все шкереберть піде... Марусю, рятуйте!

Л у ч и ц ь к а. Я сама розумію... Не вільна тільки в собі, Савичу... Я не жаліла ніколи для вас сил, ви знаєте...

К о т е н к о. Знаю, знаю, ви добра... у вас таке серце... Пожалійте... перший спектакль... Все від його... Повний збір... і одмінить!

Б е з р о д н и й. Може, Квятковська?

К о т е н к о (сердито). Що Квятковська? Ще мішається, торочить! Щоб скандал був! Публіка прийшла слухать Лучицьку... Ох, господи! Що ж мені чинити? Розор, розор! Нічим буде нещасним хористам платити... А діти мої, нещасні діти! (Утира очі).

Л у ч и ц ь к а. Заспокойтесь! Може ще... я зберу... останні сили...

Д о к т о р. По-моєму, ні! Смертельна ризика... (Дає ще краплі).

М а р и н к а. Бога ради!

Б е з р о д н и й (лама руки). Доб'ють, доб'ють!

К о т е н к о. Може б, хоч так: у двох діях з Богдана, а там - Квятковська... Щоб хоч побачила публіка... Я б водевіль перший дав... Одпочили б... Га? Марусю? Докторе! Рятуйте мене, рятуйте!

Л у ч и ц ь к а. Та мені трохи вже лучче... (Усміхнулась).

Д о к т о р. Слабе ще серце! (Держить за пульс).

К о т е н к о. Слухайте, - даю третину збору на хор.

Л у ч и ц ь к а. А! Ви знаєте, чим мене закупити! Вони справді страх як нуждаються... Надто при переїзді... Це їм велика підпомога! (Встає). Я граю. Мені легше... Тільки не давайте водевіля, а зразу: зразу ліпше.

К о т е н к о (цілує їй руки). Благодійко моя! Зараз лечу! Безродний, дзвінки! (Кричить у двері). На сцену всі! Починаємо!



Дзвінок.



Л у ч и ц ь к а (встає, хитається, спирається на доктора і на Маринку; доктор пожима плечима). Тут (на серце) ціле пекло, а я сміятись і жартувати йду!.. (Ледве руша).



Завіса хутко спада



Картина 2



Середина багатого намету. В убранстві сила дорогої зброї. Прямо - вхідна припола.



Котенко (в ролі Богдана). Джура - на кону; Квітка і Квятковська - в літери, [ложі] бельетажа, Юркович - в 4-му ряді крісел. Голоси в амфітеатрі і галереї.



К о т е н к о (сидить)



Схилились всі, мені під ноги впали...

Стою тепер на верховині я,

Закон для всіх - моє владичне слово,

І от воно верта до мене знов

Мою зорю, украдену дружину...

Вина мені й бандуру, джуро!



Д жура



Ясновельможний гетьмане і пане!

Вмить,



К о т е н к о (випив вино, приграє на бандурі й співа).



Ой ширя орел, орел сизокрилий

Та попід небесами;

Ой літа козак, козак запорожський

Степами, ярами.

Гей, розточились всюди козаченьки,

Полягає отава:

Гей, пропадайте, лихі воріженьки, -

Наша сила і слава!



К в і т к а (не дуже, але вголос). Це не Жалівницький?

К в я т к о в с ь к а. Ні, ні! Тихше, а то чути.



На кону з'являється Жалівницький в ролі Тимка.



Ж а л і в н и ц ь к и й



Знов зрадниця вертається сюди?



К в і т к а. Це Жалівницький!

К в я т к о в с ь к а. Цс-с!!

К в і т к а (дужче). А! Він падлюка!

К о т е н к о (на кону)



Так, правлю я украдене, моє!



Ж а л і в н и ц ь к и й



Вона сама втекла, по своїй волі...



К в і т к а. Ага! Сама, сама втекла!

К в я т к о в с ь к а (зупиня й одтяга в глибінь ложі). Мовчіть.

Г о л о с и з а м ф і т е а т р у. Там п'яні!

Г а л ь о р к а. Тихо, тихо!

Ю р к о в и ч. Скандалісти!



На кону збентежені.



К о т е н к о (дужче, щоб зам'яти)



Не може буть!



Ж а л і в н и ц ь к и й



Я знаю, батьку, це:

Умовилась з Чаплінським...



К о т е н к о



А! Гадюка!!

Мені цього ти перше не казав!..



Ж а л і в н и ц ь к и й



Не хтів вразить... Вона мене умисне...

Ні в чім не слід діймати віри їй...

Дурманить все...



К о т е н к о



Але почім ти знаєш?



Ж а л і в н и ц ь к и й



Упевнився цим серцем... Ох, не вір

Ні пестощам, ані сльозам - одурить:

Пригорнеться, а ніж в руці хова

І сонного зрадливо ним ударить...

Душа у неї чорна...



К в і т к а (вирвавшись вперед).

Як та ніч!



Квятковська бере його за руку і уводить вглибину.



К о т е н к о (скажено)



Ти щось таїш?



Ж а л і в н и ц ь к и й (побачивши, що ложа порожня, певніше).



Не вір, не вір їй, батьку!

За пазуху гадюки не бери...

О, я б таких спік на вогні і попіл

Розвіяв би на вітрі по степу,

Щоб не було й зарази...



К о т е н к о (хапа його за руку)

А-а! Тварюко!

Невже, невже?

Ж а л і в н и ц ь к и й

Одвів мене господь...



К о т е н к о



Уб'ю, як пса!



Ж а л і в н и ц ь к и й



Я не боюся смерті -

Гріха не мав...



К о т е н к о



Але на батька йшов!



Ж а л і в н и ц ь к и й



Не відав я...



К о т е н к о



І гадина не знала?



Ж а л і в н и ц ь к и й



Вона, либонь, щоб очі одвести.



К о т е н к о



О, каторжні!



Ж а л і в н и ц ь к и й



Я не виновен, батьку!



К о т е н к о



Клянись мені!



Ж а л і в н и ц ь к и й



Усім, що є святе,

І матері могилою сирою!



К о т е н к о



Готуйсь в похід!



Ж а л і в н и ц ь к и й



Воля твоя.



К о т е н к о



Іди!



Жалівницький виходить.



Тимко поклявсь... Його язик ще зроду

Не знав брехні... Але вона, вона!

З отцем жила, із сином залицялась,

А ворогу запродалась цілком...

Ну, допадусь до вас обох і я!

Ох, проводи у пекло бучні справлю!

На вугіллях пектиму день у день,

Мотатиму на мотовилах жили,

Собаками...



Д ж у р а



Жде пані й посланці!



К о т е н к о



Впусти її, а посланців потому...



Джура виходить.



Через хвилину... через мить одну...

Побачу знов... зірвату в мене квітку...

О, як отут, в цих грудях, запекло!

Але здавись і здержся в гніві, серце,

Пометись гаразд, не похопись судом!



На кону з'являється Лучицька в ролі Єлени; на ній французька сукня, накрита флером. В ложі Квітка і Квятковська.



Л у ч и ц ь к а (входить хитаючись, скида флер і говорить утомно).



Мій таточку, сподіваний, коханий!



Г о л о с и з гальорки, амфітеатру, крісел.

Браво, браво, Лучицька!

Г а л ь о р к а. Ш-ш!! Тихо!

А м ф і т е а т р. Тихо! Ш-ш!! Ш-шІ!

К р і с л а. Браво! Браво!

К в і т к а (вибіга на галас в ложу). Вона, вона! Як схудла!

К в я т к о в с ь к а (блага перелякано). Друже, ай, не гомоніть... я вийду!

К в і т к а (не при собі). Ні, не буду!

К о т е н к о



Подалі, геть! Від пані ляхом тхне

І щоки ще палають од цілунків.



Л у ч и ц ь к а



Я не виновна...



К о т е н к о



Силою б то взяв?



Л у ч и ц ь к а



О, гвалтом... Я... боролась до загину...

К в і т к а. Неправда!

К в я т к о в с ь к а. Цс-с! (Удержує його).

К о т е н к о



І обняла ляха

Зрадливою, продажною рукою?



Л у ч и ц ь к а



О боже! Ні! Яка страдниця я!



(Більше запалюючись).



Мене взяли як бранку до світлиці,

Сторожею обставили мене,

Щоб не могла на себе зняти руки...

О, скільки сліз я нишком пролила

І скільки мук пережила, мій орле!



К о т е н к о



Подумаєш, як настраждалась, - страх!

На ласощах...



К в і т к а (голосно). Ха-ха-ха-ха! То мавпа з червоною покрасою! Ха-ха!

2-е к р і с л о. Тихше!

Ю р к о в и ч. Скандал!

Г а л ь о р к а й а м ф і т е а т р. Отыщите пьяных! Ша!



В ложу входять капельдинер і поліцейський чиновник. Квятковська одводить і щось шепче йому.



Л у ч и ц ь к а (оглядається). Сміється хтось... знайомий голос... Боже!

С у ф л е р (вголос).



Аж десять днів, аж десять...



Л у ч и ц ь к а (страшенно збентежена, але бажа ще побороти себе)

Днів... невже?!

Аж десять днів і ріски в рот не брала...



К о т е н к о



Не видко щось по панії поста!



Л у ч и ц ь к а



Мене, слабу, без пам'яті звінчали...



К о т е н к о



Ну й розговілись, значить, зараз...



Л у ч и ц ь к а



Ох!..

Хоч пошануй мене, вельможний пане!

Ніхто мені там не подав руки...

Я день і ніч Богдана виглядала,

Щоб визволив нещасну із тюрми...



К в і т к а (виривається, кричить). Брехня, брехня!

К в я т к о в с ь к а. На бога!

А м ф і т е а т р і к р і с л а. Тихо, тихо!

Л у ч и ц ь к а. Де? де? Він тут! (Озирається тривожно).

К о т е н к о (в куліси). Спинить скандал.

Г а л ь о р к а. Ша, ша!

С у ф л е р (голосно).



Я думками тебе шукала!..



Л у ч и ц ь к а. Боже! То він... шукала... ним жила... (В ложу, з сльозами).



Я думками тебе шукала всюди,

Я серденьком з тобою лиш жила!



К о т е н к о



Може, з Тимком?



К в і т к а (скажено, не звертаючи на Квятковську уваги). Ні, ні! А з Жалівницьким!.. Не вір змії!

Л у ч и ц ь к а. Ай, що се?

К в я т к о в с ь к а (показавшись Лучицькій). Ха-ха-ха! (Вибіга).

Л у ч и ц ь к а (непритомно). Вона, вона там! З ним! Наді мною сміються, глузують... Ай, рятуйте!!



Разом



К о т е н к о (в кулісу). Завісу! (Потім тіка).

Г о л о с и (за куліси). Робочі! Де вони?!

Г а л ь о р к а. Лучицька! Ш-ш, ш-ш!!

А м ф і т е а т р. Лучицька, браво, браво!!

К р і с л а. Тише! Продолжайте!

К в і т к а. Вона мене дурила, дурила!!



В ложі показується поліцейський, начина тихо умовлять Квітку.



Л у ч и ц ь к а (нервово, істерично, а потім несамовито). З нею! Укупі з нею?! Мало назнущались, так іще тут привселюдно зняти на посміх, на публіку поставить? Це панський вчинок!.. Я довірила вам свою душу, свою честь... А ви все потоптали ногами і вигнали мене з хати, як негідь, як покидьку... Це панський вчинок! Ще з полюбовницею мене банітувать прийшли! Ай, пане, та чи є ж що нижче, що підліше на світі?! (Рве навіжено собі волосся, хапається рукою за горло, за серце).



В ложу знову приходять два служителі і разом з поліцейським беруть Квітку.



К в і т к а (борючись, кричить). Сюди! Беріть її! Вона втекла до полюбовника! Зрадила, гадина! Вона висушила мій мозок!



Його виводять.



Жалівницький вибіга на сцену і піддержує Лучицьку; вона б'ється на руках.



К р і с л а. Занавес, занавес!

Г о л о с и. Ш-ш, ш-ш, вон Лучицьку!

А м ф і т е а т р. Браво, браво!.. Вон ложу!

Ж а л і в н и ц ь к и й (з кону). Доктора!

Г о л о с и. Ш-ш, ш-ш! Вон Лучицьку! Продолжать! Квятковську!

Л у ч и ц ь к а (вирвавшись з рук Жалівницького, на передній). Женіть!.. Сльози лила... Кров точила... для вашої втіхи!.. А тепер... плюйте на мене - для втіхи! Бийте - для сміху!.. Топчіть на регіт!... Хіба в актриси є серце, є честь?? Нема, нема!! Вона бездушна забавка, вона запроданка ваша! (Пада на руки Жалівницького).



Завіса



ДІЯ П'ЯТА



Убога, але чиста кімната. Прямо - двері; направо -два вікна, наліво - кровать, заставлена від дверей ширмами. На вікнах спущені фіранки. Ззаду, при образах, лампадка. Направо, за вікнами, ще маленькі двері.



В И Х І Д І



Палажка, Маринка, Лучицька (спить).



П а л а ж к а (дивиться на Лучицьку, що спить). Ох-ох-ох! Нема вже нашої Марусі, тільки тінь одна: тане вона, як віск!

М а р и н к а. Тане, бабусю, тане. Як стривожили її тоді на спектаклі, як упала і залилася крів'ю, - ледве сюди донесли.

П а л а ж к а. Господи, боже мій! Що вона їм учинила, кого зобидила, моя дитиночка, моя упадниця, що так жорстоко... (Плаче). Зарізали, зарізали!

М а р и н к а. Бог покарав і злобителів. Квятковську обікрали, Котенко горить, а Квітка в жовтий будинок улучив: того ж таки вечора збожеволів...

П а л а ж к а. Прости йому боже, а на душі у його великий гріх, а надто у тії пані, його матері...

М а р и н к а. Од неї оце листа одібрала Маруся.

П а л а ж к а. Що ж ота пані їй пише?

М а р и н к а. О прощення просить і за себе, і за сина, кається...

П а л а ж ка. І-і, вже пізно! А Маруся не забува його, як помічаєш?

М а р и н к а. Де там! І на тім світі не забуде!

П а л а ж к а. Ох, горенько, горенько! Оцю ладаночку від угодника нехай надіне зараз на себе: я положу її на подушці! (Встала).

М а р и н к а. А ви ж, няню, куди знов?

П а л а ж к а. Піду ще до церкви, на часточку подам і проскурку принесу: сьогодні ж її святого янгола.

М а р и н к а. Ага! А я й забула! А не забаритесь?

П а л а ж к а. Ні, уже й без того пізно, коли б і застала. (Хрестить Марусю). Спить собі янголятко тихо, так тихо, а душа вже, бачу, під самим горлечком б'ється... Спи, моя зіронько, спи, моя стоптана квітко! Нехай тебе, безталанну, святі янголи хоронять од лиха! (Виходить, поцілувавши Марусю).

М а р и н к а (зачиня двері, підходить до вікон). Треба, одначе, фіранки спустити, щоб світ не розбуркав Марусі...



Стук у двері.



Хто там?



В И Х І Д ІІ



Маринка і Жалівницький.



М а р и н к а, Ти? Любий мій! (Цілує Жалібницького, що вийшов з бокових дверей).

Ж а л і в н и ц ь к и й. Слухай, голубко, вийми мені з скриньки свій браслет і сережки, а я доложу ланцюжок з дзигарями, то, може, під заставу здобуду карбованців з сотню; наші всі складаються, навіть і Котенко... Їй тепер треба грошей...

М а р и н к а (вийма). На, на! Це гаразд ти придумав...

Ж а л і в н и ц ь к и й. Ну, так прощавай на час... (Виходить).

М а р и н к а (проводжа). Не забудь же - сьогодні її іменини.

Ж а л і в н и ц ь к и й. Пам'ятаю, пам'ятаю!

Л у ч и ц ь к а (просипається). Хто там?

М а р и н к а. То чоловік приходив...

Л у ч и ц ь к а. А, Марочка? Що ж, цілувала?

М а р и н к а. Цілувала, цілувала... Ну, як же вам?

Л у ч и ц ь к а. Лучче, лучче. Певно, пізно? Я дуже заспала.

М а р и н к а. Ще рано, ще спіть; лікар казав - чим більше спатимете, тим швидше встанете...

Л у ч и ц ь к а. А він надіється... Я видужаю, правда?

М а р и н к а. Видужаєм, видужаєм і будемо щасливими... То ви тоді на клятім спектаклі якусь жилу порвали, а заживе, то і по всьому... Ось мікстурки випийте...

Л у ч и ц ь к а (п'є). Мені хочеться так ще пожити!.. Я ж виплакала, вимучила собі оте право!

М а р и н к а. І поживемо ще, порадіємо... От тільки краще спати... Засніть ще! (Укрива її).

Л у ч и ц ь к а. Добре. Я буду все, все робити, аби швидше одужати!



Маринка закрива її ширмами, а сама зляга на канапу.



В И Х І Д ІІІ



Ті ж і Лемішка, а за ним дві хористки.



М а р и н к а (на стук схоплюється. Обніма батька і хористок). Таточко! Любий мій! Маруся ще спить, а ви, сестрички, погуляйте поки в садочку!



Хористки кивають головами.



Л е м і ш к а (дає гроші). На, дитино моя: це я і голота для нашої благодієчки... для нашого янгола; ми спромоглись... Вона все для нас трудилась... оддавала послідні... а тепер лежить безпомічна... на божих руках... (Плаче).

М а р и н к а. Тату мій! Золотий! Які ви! (Утира очі).

Л е м і ш к а. Тільки не кажи їй, - не прийме: я знаю її! Кажи, що це від Котенка...

Л у ч й ць к а. Маринко, хто там?

Л е м і ш к а. Тихо! Я тікаю! (Виходить навшпинячки).

М а р и н к а. Та то я сама...

Л у ч и ц ь к а. А мені почулось було...

М а р и н к а. То у сні, певно. Заспокойтесь, спіть ще...

Л у ч и ц ь к а. А мені й справді щось снилось, чи сніг, чи свічки... (Говорить хапливо, жваво, тільки з задишкою, і чим далі, тим більше).

М а р и н к а. То добрий сон, моя лелечко, він вам віщує несподівану радість якусь...

Л у ч и ц ь к а (обніма Маринку). Може, швидко Антось прибуде?

М а р и н к а. А може. Лікар казав, що йому зовсім гаразд, що швидко вийде, що ваша хвороба йому на користь пішла...

Л у ч и ц ь к а (обніма її). Господи, яке щастя!.. А я мучилась, що через мене... (Сіда). Яка я щаслива!

М а р и н к а. Тільки не іритуйтесь: вам і радість і горе - одна вада!

Л у ч и ц ь к а (склада руки). Боже! Милосердю і любові твоїй краю нема!

М а р и н к а. Знов бентежитесь? Ну і не пущу його...

Л у ч и ц ь к а. Ні, ні! Я буду все робити...

М а р и н к а. Так от і засніть.

Л у ч и ц ь к а. Не хочеться, рибонько... Я після, після засну... Слухай, я оцей час, як злягла, все думала про себе й про його. І знаєш, на чім упевнилась? Що винувата я, а не він.

М а р и н к а. Це якраз по-вашому.

Л у ч и ц ь к а. Далебі! Я занадто кохала, стала зараз рабою, собакою вірною... Вдарило лихо, а я, замість того щоб підняти крила і його піднести, сама їх опустила... і впала...

М а р и н к а. Годі, бога ради, годі! Уже знов он колотиться серце!.. Ну, нехай він зовсім правий, нехай!

Л у ч и ц ь к а (усміхається). Так! Перевірившись у мені, він почав світом нудити... А тут ще приревнував... Лихі люде підстроїли... Але рвія - кохання!

М а р и н к а. Так, вірю, вірю... Тільки мовчіть: бачите, і духу не вберете.

Л у ч и ц ь к а (обніма). Не буду більше, не буду!

М а р и н к а. От надіньте ладаночку - бабуся принесла.

Л у ч и ц ь к а. Де, де? (Цілує й надіва). Так бабуся моя сивесенька вернулась? Де ж моя ненечка?

М а р и н к а. В церкві; зараз прийде: сьогодні ж вашого янгола! (Обніма). Всього, всього, а найбільше здоров'я!

Л у ч и ц ь к а. Правда, а я й забула. Одсунь, серце, фіранки і одчини віконце... а то так темно...

М а р и н к а. Добре. (Підніма).

Л у ч и ц ь к а. Ах, як гарно! Яке сонечко ясне та веселе! Підведи мене, посади коло вікна: мені так хочеться на божий мир глянути!

М а р и н к а. А ви не втомитесь?

Л у ч и ц ь к а. Ні, ні! Мені сьогодні дуже легко... і серце перестало боліти... Переведи тільки мене до вікна...

М а р и н к а. Стійте ж, я крісло поставлю (ставить до вікна) та накрию ще вас теплою хусткою, отак! А тепер беріться мені за шию...

Л у ч и ц ь к а (встала, хитається). Ой, хата крутиться...

М а р и н к а. Бачите!

Л у ч и ц ь к а. Ні, тепер легше... То зразу якось в голові загуло.

М а р и н к а. Ну, держіться ж міцно! (Веде).

Л у ч и ц ь к а. Бачиш, сама іду... О, я швидко видужаю! (Цілує).

М а р и н к а. Ну, сідайте ж тихенько; я ще подушечку підложу під спину. (Кладе). Добре сидіти?

Л у ч и ц ь к а. Добре, добре! Маринко, голубонько, одчини ще й вікно!

М а р и н к а. Боюсь, щоб, бува, вітрець не пройняв!

Л у ч и ц ь к а. Ні, надворі тихо. Он бузок увесь розвивсь, а листом ані колихне... Можна!

М а р и н к а. Та воно надворі аж душно, а ви все-таки накрийтесь хусткою! (Одчиня вікно).

Л у ч и ц ь к а (диха коротко й часто). Ах, ах! Яке пахуче, тепле повітря... Аж дихати легше... Аж лоскоче... (Розгляда). Он на грядках і черевички зацвіли, і зірочки мріють... а собача рожа як вигналась високо, - пишається! Садочку мій любесенький! Так би й полинула... А то хто там?

М а р и н к а. Наші хористки. (Кричить). Агов! Сюди!

Л у ч и ц ь к а. Нехай квіток...

М а р и н к а. Стійте! Нарвіть квіток...

Л у ч и ц ь к а (вигляда). Он троянда, а далі ген любисток, канупір, зірочки... (Голосно). Та наламайте бузку! (Закашлялась).

М а р и н к а. Що ви? Бога ради! Кричать проти вітру... Щоб знову жила... (Зачиня вікно).

Л у ч и ц ь к а. Не буду, більше не буду!

М а р и н к а. Коли хоч раз крикнете, то зараз положу...



В И Х І Д IV



Ті ж, і Рябкова, й Богданиха.



Р я б к о в а й Б о г д а н и х а (вбігають з букетами, з квітами й з начатим вінком). Віншуємо, віншуємо нашу ненечку! (Дають букети).

Б о г д а н и х а. Уже сидите? Слава богу! Дай боже здоров'я й здоров'я!

Р я б к о в а. І здоров'я, і щастя, і всякого добра! (Цілує у Лучицької руки).

Л у ч и ц ь к а (обніма їх). Спасибі, мої діточки любі, за пам'ять, за ласку, за щире бажання! Уже мені далеко краще... уже сиджу, а швидко й ходитиму... (Любує квітами, нюха).

М а р и н к а. Дав би господь! Ану висипайте квіти... А бузок я в воду поставлю...

Л у ч и ц ь к а. Ах, які квіточки, які милі. Як пахнуть, а надто троянда...

М а р и н к а. Дайте я вам от сюди приколю її.

Л у ч и ц ь к а. З любистком, з любистком: я хочу, щоб мене любили... Отак! І бузку мені дай, щоб не забували... Я так бузок люблю!

М а р и н к а. Нате, нате!

Л у ч и ц ь к а. А цей віночок ми докінчимо; поможіть мені! (Почина з Богданихою радісно плести).

Р я б к о в а (в стороні, Маринці). А що, як їй?

М а р и н к а. Лікар каже, якби спокій їй повний та теплі краї... то ще б була надія, а то нема ради. (Утира очі).

Р я б к о в а. Жалібниця наша! Заступниця наша!

Л у ч и ц ь к а (зневірно). Про що ви там шепочетесь? Про мене?

М а р и н к а. Ні, то вона мені новини розказує, та аж насмішила до сліз. (Штовха ліктем Рябкову).

Л у ч и ц ь к а. Розкажи й мені!

Р я б к о в а. Та то вчора Квятковська хотіла похвастатись вашою пісенькою - "Прудиусом"; товкла її, товкла, та все ні в тин ні в ворота - судариня криворота! А таки наважилась співати... Ну й утяла ж до гапликів! Музика - одне, вона - друге... ні тпру ні ну! А все ще дметься... аж поки з гальорки не крикнули: "Годі!"

Л у ч и ц ь к а. Невже їй трудно? Такий простий мотив... (Почина наспівувати)



Як поїхав мій миленький до млина, до млина,

А я собі Прудиуса найняла, найняла і т. д.



Спочатку співа боязно, тихо, з паузами, а потім з запалом... поки не схопилась за серце, з задишкою, аж закашлялась.

М а р и н к а (хотіла раніш спинити, та Лучицька очима просила дозволить їй). Боже мій! Кашель! Задишка! Що ви наробили? Води, води напийтесь!

Л у ч и ц ь к а (ледве вимовля). Мікстуру...

М а р и н к а (дає). Лишенько тяжке! А казали, що слухатиметесь... Так-то ви хочете стріти свого любого?

Л у ч и ц ь к а. Не буду, не буду! Так захотілось... згадати минуле... і похлинулася... Мовчатиму!

Б о г д а н и х а. Ви мовчіть та дивіться! Ось і вінок буде зараз готовий...



Лучицька мовчить, важко дише і мімікою показує, щоб їй наділи дукач і намисто, її наряджають. Взагалі в мімічній грі спочатку видно, що вона стражда, хапається за серце, за груди, а потім їй муки стихли, і вона уже мімічно гра з дитячим усміхом.



Ось і віночок готовий! Бачите, який славний? От і надінемо! (Надіва). Як вам в йому любесенько!
Категория: 55 | Просмотров: 292 | Добавил: admin | Дата: 28.12.2011




В И Х І Д V



Ті ж і Палажка.



П а л а ж к а. Сидить уже дитиночка моя, прибирається? Мати божа, учула ти молитву мою!

Л у ч и ц ь к а. Ай! (Обніма няню).

П а л а ж к а. Ріднесенька моя, ось просвірка тобі з часточкою за здравіє! Молилась за тебе і в монастирі, і тут...



Лучицька цілує її, показує, що мусить мовчати, бо Маринка говорить заборонила; показує, як вона любить няню, і на ноги показує, що няня для неї натрудила.



Що там ноги, що мої кості? Аби ти, моє янголятко, була здорова... І будеш - я знаю, що господь зглянеться на наші сльози!



Лучицька показує жестами, що вірить в бога, цілує проскуру, просить няню присісти відпочить, а потім вона мов і поговорить з нею. Проскуру передає, щоб коло ікони поставить. Палажка кладе, іде поуз, і, глянувши на Лучицьку, махнула в розпачі рукою, і з риданням пішла в бокові двері.



В И Х І Д VI



Ті ж і Безродний.



Б е з р о д н и й (входить з вінком). З новим здоров'ям, з новим щастям, з новою славою! На втіху нам і на красу мирові! (Кладе вінок до ніг Лучицької і цілує їй руки).

Л у ч и ц ь к а (обніма Безродного). Друже мій! Єдиний мій! (На міміку Маринці). Я трішечки... трішечки...

Б е з р о д н и й. Ми встали уже? Прибираємось! Тож-то сьогодні і день такий, - не нарадується мир божий!

Л у ч и ц ь к а. Встала... Мені лучче... Я така щаслива... Так вам рада! (Знову обніма). Єдиний мій!

Б е з р о д н и й. Боже мій! Як я вас.... (Утирає очі і відходить; передає Маринці гроші).



Мімічна сцена.



Л у ч и ц ь к а (розчулено). Знаю, знаю... (Пауза). Ану, підведіть... З вами пройдусь, мені легше... Мені так радісно, мов п'яна...

М а р и н к а (злякано). Не треба, не треба!

Л у ч и ц ь к а. Ні, ні... пройдусь...

Б е з р о д н и й. Постійте ж.

М а р и н к а. Беріть її під руки.

Л у ч и ц ь к а (встає, хитається). Ох, слаба ще, втомилась... (Задишка).

М а р и н к а. Лягли б краще... А то все тривожитесь та надриваєтесь...

Л у ч и ц ь к а. Ні, перемогла вже... О, бачите? Іду... іду... іду!.. Швидко... сама!

Б е з р о д н и й. Ви тільки схудли... Але то пусте...

Л у ч и ц ь к а (хапається за серце). Ай!! Не можу!! Смерть тут, смерть!! (Кинулась і повисла на руках у Безродного).

Б е з р о д н и й. Заспокойтесь... голубонько!.. То все наживете... Не можна ж зразу. (Показує очима, щоб підкотили крісло).



Його тепер ставлять насеред кону.



Може, ляжете?

Л у ч и ц ь к а (маха головою, що не хоче).



Її садять в крісло.



Смерть!.. Сила зникла... Нема чим жити... (Звішує руки і голову безсило).

Б е з р о д н и й. Надбаєте... буде чим... жити... (Утира крадькома очі).

Л у ч и ц ь к а (усміхаючись журно). Ви самі тому не вірите... друже...

Б е з р о д н и й. Такої кривди там (на небо) бути не може!

Л у ч и ц ь к а (все тяжче дише). Не нам розуміти святу волю... Мені тільки тим... ще журно вмирати... що життя... марно пройшло... Не справдились ні мрії... ні надії!.. Навіть рідна сцена, якій я, боже, як вірила... теж хитається, - мій талан не дав їй... спомоги... І серце коханому не дало втіхи... і ви, мій кращий друг, з своїми широкими думками оддали себе цілком... і опинились марно край ями...

Б е з р о д н и й. Що я? Може, й слід було, щоб так сталося: лихо поновля душу і гартує думки... А ви до себе несправедливі: немарно пройшло молоде ваше життя, недарма талан просіяв, не на порожньо й серце любило! Хай ми й не тішимо тепер слухача новинкою та дивовинкою, але наше народне життя з його радощами і горем великим, наша рідна мова з'єднали його з меншим братом, прихилили серце до його... І поміг сьому й ваш талан: він окрасив сцену, освітив її сяйвом яскравим і привабив до себе весь люд. Що в сім'ї нашій, яка розрослась і розвилась, не без лихих людей, то де їх нема? Де люде - там і гріх! Але скільки під вашим крилом виховалось і чесних, і добрих, і милостивих! А серце ваше всіх гріло, всім давало і світло, і тепло, і навіть коханій дружині хова такий рай, якого й на небі нема...

Л у ч и ц ь к а (розчулена, усміхається, сльози течуть по виду). Хороший мій!.. Дорогий!.. (Тисне руку Безродного).

Б е з р о д н и й. Ви любили багато і все оддали тій любові; а любов - найбільша на землі сила, найвища сила й на небі: вона ніколи марно не гине; вона - і джерело, і весь розум життя!

Л у ч и ц ь к а (усміхається щасливо). Так, так... Ви примирили мене... розважили...

Б е з р о д н й й. Та ще й жити будемо... Он і я, який дохлий, а ще сподіваюсь потрудитись... Вірте, вірте!

Л у ч и ц ь к а. Ох, коли б! Як мені хочеться жити, серцем радіти... Господи, не вкороти мого віку! (Становиться на коліна). Пошли мені хоч хвилинку щастя... Я не зазнала його... Я нікому зла не вчинила!..

Б е з р о д н и й і М а р и н к а (піднімають її). На бога надійтесь! (Всі плачуть).



В И Х І Д VII



Ті ж та Жалівницький, Лемішка й хористи.



Ж а л і в н и ц ь к и й (кладе вінок до ніг Лучицької). На довгий вік! На наше всіх щастя! (Цілує руку).

Л у ч и ц ь к а. Друже мій! Вірний мій! (Обніма).

Ж а л і в н и ц ь к и й. Ось і Котенко... (Дає гроші).

Л у ч и ц ь к а. Спасибі йому... І в його добре серце... Одслужу... (Маринці). Сховай! (Передає гроші).

Л е м і ш к а (теж з вінком). Благодійці нашій!.. Неньці нашій!.. Сонечку нашому!..

Л у ч и ц ь к а (обніма його, не допуска до руки). Таточку мій, ріднесенький! Мені у вас... цілувати руки... Спасибі, спасибі... Стільки мені радості! (Чим далі все більше іритується, швидше диха, дужче захоплюється радістю).

Х о р и с т к и й х о р и с т и (з тортами і рушниками). Од хору з повіншуванням і пожаданням всього кращого, а найпаче здоров'я! (Передають Маринці).

Л у ч и ц ь к а. Спасибі, спасибі!.. І дітки не забули... Всіх, всіх обнімаю... (Цілує їх).



В И Х І Д VIII



Ті ж і Юркович.



Ю р к о в и ч (вбігає весело). Непорівнянній, диві нашій до самої землі! (Цілує руку). Хворобу - набік, ворогів - під ноги, а славою покотить по всьому світі.

Л у ч и ц ь к а. Спасибі! І цей згадав... Тільки ворогів... не топтати... а добром вітати... то їх і не буде...

Ю р к о в и ч. Ну, не кажіть: ось я свого хазяїна як не вітаю - не прибавля копійки на строчку та й не прибавля!

Л у ч и ц ь к а. Уже з своїми... строчками... і мене розсмішив...

Ю р к о в и ч. Ще й не так розсміємось... Ще гопака з вами вшкваримо... Як маму кохаю... А може, й я свого кину... та до вас? (Запримітивши міни, обривається).



Маринка дає знову лікарство.



(Одходить вбік, вийма граматку і почина щось там писати). Материал хороший: два фельетона и три воспоминания.



В И Х І Д IX



Ті ж і студенти.



П е р ш и й с т у д е н т (кладе до ніг Лучицької вінок). Од усіх українців - товаришів вітаю наше сонце, що зійшло і освітило славою рідний край! Хай же воно сяє ще довго і огріває теплом всіх обійдених і задуб-лих! (Цілує шановно їй руку).

Л у ч и ц ь к а. Дякую... всіх обніма... не можу вимовити... радість забиває дух... (Усміхається щасливо, плаче, чаще хапається рукою за серце).

Д р у г и й с т у д е н т (кладе до ніг вінок). От имени товаршцей великороссов приношу дорогому и родному всем нам таланту искренний привет и наилучшие пожелания. Работая на благо возлюбленной родины, выі тем самым украшаете и венок отечественной славы. Живите же и пленяйте нас и наших южных братьев вашей дивной игрой, вашим симпатичным призванием!

Л у ч и ц ь к а (задихається). Надміру... над силу... сьогодні мені щастя... Благодарю... всех, всех... Видите, как я тронута... (Хапа за руку Безродного). Так... ви праві... ось вона, любов... Ось воно... найвище щастя!..



В И Х І Д Х



Ті ж і Кулішевич та Палажка.



К у л і ш е в и ч (з галасом). Зозулечко моя! Сидиш? (Обнімає). Поздравляю, поздравляю з менинами! Будь здорова, як вода, а багата, як земля, а щаслива, як... знаєш хто? (Підморгує). Ось тобі від мене! (Надіває на шию хрест),

Л у ч и ц ь к а. Сестрице!.. Ріднесенька!.. (Обнімає). Не забула... Яка я сьогодні щаслива... Так легко тут... Нічого не чую... Я ще з вами... поживу!

К у л і ш е в и ч. А ось іще кращий подарунок. (Подає листа). Глянь!

Л у ч и ц ь к а (аж здригнулась). Лист? Ай! Од його! (Цілує). Я не переживу такого щастя... Над силу... (Чита).



Безродний і Жалівницький з докором до Кулішевич, що така необачна.



Групіруються круг Лучицької. Вона полулежить в кріслі, вся укрита вінками; тяжко дише, страшно збентежена. Справа і зліва на колінах припали до неї Маринка й Палажка; решта - півколом ззаду; Безродний - посередині. Рецензент упустив граматку і остовпів.



(З останнім зусиллям, стаючи непритомною). Ах, який рай!.. Пише: "Здоров... Лечу до тебе... Тепер ніхто не розраїть... Все життя тобі і твоєму талану... Все моє добро твоїй рідній сцені!" (Цілує листа). Тепер я з ним... (На Безродного). Заживемо... Всіх вас піднімемо... Ах, яке щастя!! Чого ж ви плачете?? Тепер будемо щасливі... Господь зглянувся...

Б е з р о д н и й (через силу). Будемо... будемо...

Л у ч и ц ь к а (блаженно простяга вперед руки). Боже! Яка радість! У грудях дзвенить... Яке щастя огорта... Он і коханий... Летім!.. Як ясно... як сонячно там... Ах! (Зразу роня руки і, звісивши голову, посувається вниз, під вінки).

Ж а л і в н и ц ь к и й. Що з нею?

М а р и н к а (припадає). Не б'ється серце...

П а л а ж к а. Умерла! Дитино моя! (Ридає).

Б е з р о д н и й. Зайшло наше сонце!!



Всі опускаються на коліна.



Завіса тихо спада



[1893 p.]



Категория: 55 | Просмотров: 331 | Добавил: admin | Дата: 28.12.2011

Не судилось (Панське болото)


Високоповажному артистові

Миколі Карповичу Садовському

присвячує автор


Драма в 5 діях



ДІЙОВІ ЛЮДЕ:



І в а н А н д р і й о в и ч Л я ш е н к о - 60 літ, багатий пан, але зовсім простий; іначе говорить не може, як по-українськи.

А н н а П е т р і в н а - 40 літ, його жінка; закида часом по-українськи, моди ради.

Н и к о л а й С т е п а н о в и ч Б є л о х в о с т о в - кузен Ляшенчихи, ЗО літ; фатуватий.

З і з і - дочка Ляшенків; манірне дівча, 13 літ.

М и х а й л о - син їх, 22-х літ, студент; чистюк і джигун.

П а в л о Ч у б а н ь - його товариш, 25 літ; уже лікар. Бідна одіж.

Ж о з е ф і н а - швейцарка, учителька.

К а т р я Д з в о н а р і в н а - дівчина молода, селянка.

Г о р п и н а Д з в о н а р и х а - її мати, недужа й слаба.

Д м и т р о К о в б а н ь - парубок, годованець Дзвонарів.

П а ш к а - подруга Катрі.

С т е п а н и д а - покритка, п'яничка й плетуха.

Ш л ь о м а - жид, орендар.

Х а р л а м п і й - старий лакей.

А н н у ш к а - покоївка; вертка на всі заставки.

С е л я н е, с о ц ь к і, п а р у б к и, д і в ч а т а, д в о р о в і.



Діється на правім березі Дніпра, з початку 60-х років.



Між 1-ю і 2-ю дією мина два тижні; між 2-ю і 3-ю - місяць; між 3-ю і 4-ю - два місяці.



ДІЯ ПЕРША



Панський садок. Наліво від слухачів - стіна офіцини; вікна й двері з ганком виходять в садок. Направо чверть кону впродовж огороджено барканом з хвірткою; за барканом - вулиця. Просто - доріжки, луговина, дерева; між дерев далі блищить став, а з-за його визира панський будинок.



В И Х І Д І



Михайло, розкішне по-українськи одягнений, лежить без жупана; далі на луговині Жозефіна і Зізі гуляють в м'яча.



М и х а й л о (курить сигару). Славно покачатись на траві після купання і затягтись сигарою! Чорт його зна, якось мене лінощі обсіли: сьогодні уже й до школи не пішов. (Потягається). Та з цією дрібнотою нудно й воловодитись... тільки Павло й зможе!

Г о л о с и (за вікном). Ос-са! Рос-са! Кос-са! Нос-са!

П а в л о (за вікном). Ну, тепер разом, швидче, не зупиняючись.

Г о л о с и (за вікном). Оса! Роса! Коса! Носа!

М и х а й л о. Товчи, товчи! А я полежу та поніжусь: тут у холодку так славно! Вітрець подиха; пахощами якимись тягне, - здається, липа розцвіла. Читати навіть не хочеться: отак би лежав, затопивши очі у те сине море блакиті, та зорив би за хмариною.

З і з і (здалека). Тібора! Тібора! Піль!!

Ж о з е ф і н а. Ту-бо! Ту-бо! Laissez non mouchojr* (*Лишіть мою хустку (франц.).). Ві не карош!

З і з і. Ха-ха-ха-ха!! Пиль, пиль! Рви его, рви!

Ж о з е ф і н а. Ві не рві!

М и х а й л о. Не руш собаки! Лиши мені зараз!

З і з і. Так й послушала! Тибора, иси, иси! (Біга, тріпле платок, а собака рве).

М и х а й л о. Лиши, кажу! А то встану та вуха намну!

З і з і. Попробуй! Я маме скажу! Мужик!

М и х а й л о. Чекай же! (Устає).



Зізі тіка; за нею спішить Жозефіна.



Як розпустилась! Ну, я з матір'ю побалакаю про тебе! (Знов лягає).

П а в л о (з-за вікна). А це коло бича - обід, бачите? То вимовляється - р-р-р-р! Кажіть!

Г о л о с и. Р-р-р-р! Р-р-р-р! Р-р-р-р!

М и х а й л о. І не обридне йому? Уже я б такий, щоб і обідати, а він таки працює. Усе за ділом якимсь. На вулицю ледве затяг, та й то вже етнографії ради... А яка хороша Катря Дзвонарівна, таки просто і між паннами красунею була б, та й годі! Очі - карі, але глибокі, темні; а погляд - такий милий, лагідний, любий, що аж пронизує душу тихим променем... Тільки між брівок рисочка; вона надає і якусь думність личеньку, і якусь силу вдачі. Щось оце не було її; треба б довідатись через Пашку.



В И Х І Д II



Анна Петрівна під руку з Бєлохвостовим.



А н н а П е т р і в н а (до Бєлохвостова). Я тебя непременно с ним познакомлю. Он оригинал большой; знаешь, из зтих новых.

Б є л о х в о с т о в. Ну, уволь, ma chere* (*Моя люба (франц.).); я этих новых терпеть не могу; занесет гиль, а попробуй возражать - сейчас подлецом выругает.

А н н а П е т р і в н а. Ну нет; m-eur Поль очень умный й честный, нетронутая такая натура. Michel! Где твой Павло?

М и х а й л о (схоплюється). А, мама! Микола! (Цілує у матері руку, а з Миколою обнімається). Павло ще й досі з школярами у офіцинах там.

А н н а П е т р і в н а. Я пойду позову его. (Іде на гайок, зазира і вступа в хату).

М и х а й л о. Ну, Миколо, давно ми з тобою бачились!

Б є л о х в о с т о в. Давно, давно. Поздравить можно с окончанием университета?

М и х а й л о. Ще не зовсім.

Б є л о х в о с т о в. Передержка или диссертация только?

М и х а й л о. Дисертація.

Б є л о х в о с т о в. Молодец! Ну, куда ж после направишь стопы? На коронную или на ораторскую трибуну?

М й х а й л о. Ні туди, ні туди.

Б є л о х в о с т о в. Как так? Свободным художником? Sans profession?* (*Без певного фаху (франц.).)

М и х а й л о. Sans profession!

Б є л о х в о с т о в. Понимаю: отдохнуть желаем, пожуировать?

М и х а й л о. Ні од кого не залежать, а працювати там, де мені мило, - на користь народові!

Б є л о х в о с т о в. А! Ты хлопоман еn forme?* (*Справжній, формений (франц.).) У вас там других диалектов, кроме вашего выдуманного, не допускается?

М и х а й л о. Видуманий? Для неука дуже легкий спосіб зрікатись: не бачив Америки - значить, нема, не чув про Канта - значить, вигадали! Розмовлять на другій мові з тобою не буду; не для того, що не вмію, бо ми руську літературу незгірш вашого проковтнули, а для того, що не хочу потурати твоїй писі! Живеш в Україні, то знай її й мову!

Б є л о х в о с т о в. Очень укорительно, но не вразумительно. Рremierement* (*По-перше (франц.).), с пейзанами в философские дебаты я не вступаю; лексикон с ними очень короток: личные объяснения все исчерпываются лишь просьбою об отмене штрафов. Secondement:* (*По-друге (франц.).). кормление от земли не обязывает меня, надеюсь, обратиться в дохристианского дикаря для поклонения ей, как богине. И, наконец, в-трєгьих, я - за культуру. Циви-ли-за-ция, civilisation, mon cher* (*Цивілізація, мій любий (франц.).), приводит все языки к одному знаменателю, то есть к такому, в котором все остальные будут содержаться. А ваш украинофильский идеал подходит, кажется, к идеалу рака. С'еst le mot!* (*Оце слушний вираз (франц.).).

М и х а й л о. Стара байка! Хто тобі казав, що ми бажаємо вернутись назад? Брехня, ваше-ці, проше: я стою більш за просвіту, ніж ти! У вас тільки накрадено високих слів: "цивилизация", "культура", "общечеловеческие интересы"! Ти за цівілізацію - на словах, а в серці її ненавидиш, бо з нею непевні будуть штрапи! Чи буде колись одна мова, чи ні - про те не нам знати, а от, що всякий примус, всяке руйнування природи ради переробу її під один аршин - вадить і кравцеві, і сукні, - то це кожному звісно. Кожному народові бажається виробити собі такі форми, у яких йому найпридобніше. Кожному народові у своїй власній одежі найвільніше, найзручніше поводитись: то що й казати про мову? Ви порвали з народом; а ми стоїмо за освіту меншого брата, за народне щастя, за правду!

Б є л о х в о с т о в. Однако ты красноречив. Je te feliete* (*Я тебе вітаю (франц.).) - прелестный будешь адвокат, хотя я и не все понимаю в твоей тираде.

М и х а й л о. Ви всі вихваляєтесь любовію до всього люду, - брехня це, лукава брехня. Ви й отечества не любите, коли не можете любити своєї родини! Тільки себе самих любите, а одбріхуєтесь, що - цілий світ.

А н н а П е т р і в н а (виходить з офіцини; до Павла). Кінчайте-бо швидче з дітьми та йдіть до йас!

Б є л о х в о с т о в. Ну, мой друг, ты уж очень горячишься; так мы, пожалуй, и поругаемся после долгой разлуки!

А н н а П е т р і в н а. О чем это у вас тут спор?

Б є л ох в о с т о в. Об украинофильстве. Знаете, Місhel обнаруживает положительные ораторские способности; только горяч, горяч: нужно еще школы.

А н н а П е т р і в н а. Миша мой молодец! (Цілує його). Да, голубчик, пойди до батька и припиши непременно к дяде; зтим пренебрегать нельзя.

М и х а й л о. Для чого заставляєте ви мене підлещуватись? Я й думки не маю служити, та ще по Петербургах.

А н н а П е т р і в н а. Вот зтой зксцентричности не люблю: там только й делают карьеру... да еще при таких связях, - не правда ли, Nicolas?

Б є л о х в о с т о в. Certainement*. (*Безперечно (франц.).)

М и х а й л о. Хто за кар'єрою ганяється...

А н н а П е т р і в н а. Ну, вот, вот...

Б є л о х в о с т о в. Да вы, сherе soeur* (*Люба сестро (франц.)), не наседайте! Уляжется!

М й х а й л о. По собі судиш?

Б є л о х в о с т о в. Ну, полно дуться; я нарочно подразнил. (Обніма його). Мы еще с тобою на зти темы почешем языки. Вот костюм зтот в деревне - одобряю.

А н н а П е т р і в н а. Тоut a fait charmant!* (*Чудово! (Франц.))



В И Х І Д III



Ті ж і Жозефіна й Зізі.



Ж о з е ф і н а. Маdаmе! С'еst іmроssіblе аvес Zіzі!* (*Мадам, Зізі просто неможлива (франц.))

А н н а П е т р і в н а. Ах, вечно с жалобами... Qu'est-ce qu'il y a la?* (*Що там таке? (Франц.) )

Ж о з е ф і н а. ЕІІе mе gгоnde, еllе mе taquіnе" (*Вона мене лає, вона мене дражнить (франц.)).

А н н а П е т р і в н а. Vous еtes trор rudе, vоus mеmе!* (*Ви самі надто суворі! (франц.))

М и х а й л о. Ні, мамо; Зінька, як собака, лізе у вічі; до паскудства розбещена!

А н н а П е т р і в н а. Что за выражения? Зінька! Паскудство!

Б є л о х в о с т о в. Зінька? С'еst joli!* (*Чудово! (Франц.))

М и х а й л о. Нехай буде й по-модньому - Зізі, хоч, на мене, вона більше підходить до зінського щеняти; але ви придивіться краще, що це за перекрутень? З неї вийде моральна каліка!

Б є л о х в о с т о в. С'еst trор fогt!* (*Це занадто! (Франц.)) Милый, резвый ребенок, не больше!

А н н а П е т р і в н а (до Михайла). Оставь, пожа-луйста! Ты доведешь меня до мигрени.



Зізі проходить здаля.



Зизи, Зизи! Ступай сюда!



Зізі підходить з опущеними очима.



А н н а П е т р і в н а. Что это ты творишь, дрянь? Чтобы я еще от вашего братца выговоры получала?

Б є л о х в о с т о в. Ах, mа соusinе* (*Моя кузино (франц.)), не обижайте моей крошечки! Ко мне, Зизюк, под мою защиту! Дядя в обиду не даст!

З і з і (підбігає до Бєлохвостова, плаксивим голосом). Она сама... воображает много! Через... зтого урода достается только.

А н н а П е т р і в н а. Они меня cговорились уморить! Я слабонервная, чувствительная - и вечно какие-либо дрязги! У меня голова не выдержит, - чувствую, что сейчас начнется тик... Недоставало еще, чтобы из-за вас (до Жозефіни) я слегла в постель! С пустяками в глаза лезет... Там, в Швейцарии, коров доила, а здесь обижается, если ребенок что-нибудь скажет.



Жозефіна сумна; Зізі пересміюється з Бєлохвостовим і йдуть далі.



М й х а й л о. Ne vous chagrinez pas!* (*Не сумуйте! (Франц.))

А н н а П е т р і в н а. Пожалуйста, без трагедий! Скажешь Павлу, чтобы сейчас пришел ко мне: у меня тик. Я такая слабонервная, чувствительная... (Виходить).



Михайло підходить до Жозефіни й потіша її, проводячи по дорозі.



П а в л о (за вікном). Ну, тепер - годі! Рушайте додому! Спасибі за увагу й слухняність!



В И Х І Д IV



Пашка і Михайло.



З школи виходять діти з книжками, кунштуками* (*Кунштуки - малюнки. Тут - абетка з кольоровими малюнками.); жарти і сміх стиха. Позаду кілька дорослих. Наостанці Пашка.



С т а р ш і. Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок!



Пашка входить і озирається кругом.



М и х а й л о (повернувся назад). Бідна оця Жозефіна! Поневіряється на чужині, без язика, без мови. Всяке аж сікається принизити, осміяти; а заступитись нема кому. І все ото гонить бідність та доля щербата! А матір яка немилосердна, жорстока! Гидко й здумати! (Зуздрів Пашку й хутко підходить). А! Здрастуй, Пашко! І ти сюди прийшла? Яким способом? (Подає руку).

П а ш к а. А вчитись до школи.

М и х а й л о. Хіба?

П а ш к а. Авжеж! Думаєте - стара?

М и х а й л о. Куди там! А тільки здивувало мене, що ти нічого перше не казала, а це здумала.

П а ш к а. А що ж? Захотілось вивчитись на гулянках читати, щоб і самій можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такі занятні та втішні!

М и х а й л о. Добре, добре єси задумала. І вивчишся?

П а ш к а. А чому ж ні? Аби хіть.

М и х а й л о. А трудно здалося?

П а ш к а. Не так трудно, а якось ніяково з малими сидіти. От Варка Горбанівна перше ходила, то ще й проказує, аж соромно.

М и х а й л о. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав:

я б зайшов сам проказати... А Катря де? Може, тут?

П а ш к а. Ні, вона дома; у неї мати чогось слабує, то ні на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, - ще за батька почала.

М и х а й л о. Ти б її, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом і вчилися.

П а ш к а. Добре. А що, вам подобається?

М и х а й л о. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брівоньки - в світі нема!

П а ш к а. Чи ба, як у око впала! А от ви стережіться залицятись до неї.

М и х а й л о. Або що? Хіба не можна любувати красою, тішить серце розмовонькою дівочою?

П а ш к а. Та то, що у неї Дмитро є.

М и х а й л о. Хто ж це?

П а ш к а. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйнує. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зітхає).

М и х а й л о. Ну, то й щасти боже; а мені що до того?

П а ш к а. А то, що Дмитро дуже заздрісний, завзятий і Катрю коха без душі. (Зітхає).

М и х а й л о. Про мене, Семене, аби я Йван!

П а ш к а. Так-то так! А як здиба вас з Катрею, то буде лихо.

М и х а й л о. Овва! Злякались!

П а ш к а. Ні, далебі, - він страшний!

М и х а й л о. Ти чорзна-що, Парасю, верзеш! Чого ж йому казитись? У вас, як тільки постояти з дівчиною, побалакати, - то вже й язики чешете. Хіба не можна чесно та мило бавити часу без усяких зальотів? Хіба не можна просто товаришувати, дружити, як людина з людиною, а треба конечне любощі замішати?

П а ш к а. Розказуйте, розказуйте! Так і повірили! Щоб ото ваш брат ходив до нашого так тільки, аби час пробавити, а щоб про інше й на думці не мав?! Ще парубок - може, а що пан - зроду!

М й х а й л о. Та я за панів не обстоюю!.. Але, здається, я нічим не образив нікого, а зо всіма вами щиро, як з рівними.

П а шк а. Крий боже! За вас всі чисто... і Катря так, - боже! Питала навіть, чого пана Михайла третій день не видко?

М и х а й л о. Невже питала?

П а ш к а. І не раз. Та вас-таки, певно, в любистку купали, бо всі дівчата за вами аж-аж-аж! А Катрі й надто сподобались. Тільки й мови, що про вас...

М и х а й л о. Брешеш!

П а ш к а. Далебі!.. Ага!.. А чого почервоніли? А тільки що казали! (Сміється).

М и х а й л о. Де там почервонів? Пустуєш! То у мене звичка така... Адже, пам'ятаєш, як була маненькою у дворі та вмісті гралися, то було цукеру тобі вкраду, та зараз і піймаюся: спитають тільки, а я й спалахнув!

П а ш к а. Пам'ятаю, пам'ятаю - ви добрі були. Ну, прощавайте ж!

М и х а й л о. А ти куди тепер?

П а ш к а. Піду до Катрі; може, витягну.

М и х а й л о. Піди, голубко, та виклич гуляти. Сьогодні ж неділя.

П а ш к а. Заманулося? Ну, добре, добре! (Вийшла).

М и х а й л о. Будь ласка!



В И Х І Д V



Михайло і Павло.



М и х а й л о (до себе). Жартівлива, але щира. Тільки, що вона постерега? І чого я почервонів, справді? Чого я зрадів так?

П а в л о (виходить до дивана). Михайло! Ти тут?! А чого ти не прийшов допомогти?

М и х а й л о. Спізнився купанням, а тут перебили ще наші: кузен Білохвост приїхав.

П а в л о. Ага! А я так натомився, що й рук не зведу. Дай тютюну!

М и х а й л о. Може, сигари хочеш? Добрі.

П а в л о. Цур їм, то панські витребеньки! А мені не лишень міцного; якби махорки, то ще лучче!

М и х а й л о. А сигари - ласощі? (Подає тютюн).

П а в л о. Атож! Мені от треба затягтись міцним чим, щоб у грудях одлягло, бо переговоривсь; а вашому братові, білоручці, сигару в зуби для того, щоб пахучим димом дурманить нерви та придумувати собі заласні картини та мрії.

М и х а й л о. По-твоєму - кожна приятність, кожна втіха, то трохи чи не карна провинність? Аж досадно, їй-богу!

П а в л о (закурює). А ти, мій голубе, розкинь розумом, що кожна така приятність для одного коштує неприятності для багатьох.

М и х а й л о. А! La proprilete c'est le volt?* (*Власність - це крадіжка (Прудон) (франц.).) Чули! Не згоден: довго ще вона світ підпиратиме, та й хто його віда, коли її знищать? Егоїзм - підвалина усьому; треба його тільки направляти добре та викохати в противагу йому другу силу не меншу - любов!

П а в л о. Ф'ю! Ф'ю! Уже окульбачив свого Пегаса, сів на кохання?

М и х а й л о. А що? Може, зречешся од ції сили?

П а в л о. Хто каже? Тільки у здорових людей вона єсть присмака до приязні, до спілки, що зв'язує людей ради вищих пориваннів, ради діла, а ви, пани, покладаєте на це діло життя, і як не заноситесь в хмари - своїми ідеями, своїми замірами народові послужити, а все оте зложите перед першою спідницею.

М и х а й л о. Ти дуже гостро судиш: не всіх же рівняти до розбещених лодарів, золотих ласунів? Так би прийшлось і віру в чоловіка згубити!

П а в л о. Та от... вибач на слові, хоч би запитати й тебе: чого ти став учащати на вулицю?

М и х а й л о (змішавшись). Що ж, ти й про мене?.. Я тобі, Павло, не дав приводу мене кривдити.

П а в л о. І в думці не маю, а все ж таки я б обачніш поступовувавсь...

М и х а й л о. Як? Що на вулицю ходжу? Так ти навіть проти єднання з народом? Небезпешно, значить, з ним знатись, споучати його, хоч би етнографії ради...

П а в л о. Яка там етнографія! Чого лукавиш? Спіднички тягнуть... Ти ж мені недарма живописав якусь Катрю поетичними кольорами!

М и х а й л о. Не ждав я, щоб ти мене за бидло вважав!

П а в л о. Не за бидло... а тільки я добре знаю ваші ледачі нерви: отак вразить яке-небудь свіже личико - ви зараз і ну упадати, залицятись - така вже ваша вдача... Панича ж порива поезія, примха, а дівча молоде, дивись, - і підбите навіки.

М и х а й л о. Тільки подлячі ледаща здатні на те! Павло, не зневажай мене; я б себе сам зненавидів, коли б таку думку мав!

П а в л о. Вірно: навмисно ти паскудства не зробиш; але, запалившись, стратиш розум в загарі...* (*Загар, загара - запал, пристрасть.)

М и х а й л о. Ніколи в світі! Будь я проклят всіма, хто мені дорогий!

П а в л о. Дай боже! Але все [ж] краще не грай з вогнем, не дратуй ні своїх, ні чужих нервів... щоб, бува, несподівано не закінчити своєї справи мерзотою...

М и х а й л о (ображено). Значить, я на мерзоту здатний? З доброю шаною ти на мене дивишся! Спасибі!!

П а в л о (тисне руку Михайлу). Не сердься, друже: я тебе люблю за твоє серце чуле та добре; але воно й надто м'яке. Для того-то й кажу: стережись!



В И Х І Д VI



Ті ж і Аннушка.



А н н у ш к а (вбіга). Павло Платонович! Гдьо ви? (Побачивши Михайла). Ах, як я спужалась!

М и х а й л о. А ви не пужайтесь, щоб, бува, вави не було.

А н н у ш к а. Надсмєшники!

П а в л о. Чого там мене треба?

А н н у ш к а. В барине тік. Просють, щоб сю минуту прийшли.

М и х а й л о. Що се ти вигадала "тік"?

А н н у ш к а. Звьосно: галава балить.

П а в л о. А! Не люблю я з цими слабими паніями возжатись!

А н н у ш к а. Просють очінно, штоб зараз, пущай безпрімьонно.

П а в л о (з досадою). Та піду вже! (Іде).

М и х а й л о. Не ламай, будь ласка, хоч при мені язика по-собачому!

А н н у ш к а. Я не виноватая, што міньо по-благородному грамоті вивчено. З міньо так требують... Ви мене вчіть (маніриться), то я вже буду як слід, по-мужичому, коли вам хочеться...

М и х а й л о. Хочеться? Цигане, цигане, якої ти віри? А якої тобі треба?

А н н у ш к а. На вас не догодиш.

М и х а й л о. А ти лучче і не догоджай всякому.

А н н у ш к а. Не всякому, а вам тольки. (Наближається, заграє). Забули?

М и х а й л о. Ну, про мене і далі посунеш: минулося! Мене нудить од таких лакузованих перевертнів.

А н н у ш к а (образилась). Куди ж нам? Певно, з мужичкою якою знюхались! (Іде). Посмотримо!!

М и х а й л о. От, освіта лакейська яких покручів робить! З якого боку не глянь - паскудство. Але й Павло крайній песиміст! У всякій мализні бачить злочинства! Та так же й жити не можна?.. Піти ще приготувати набої: може, качок на Росі здибаю. (Іде до офіцини).



В И Х І Д VII



Іван Андрійович і Шльома входять з бокової доріжки.



І в а н А н д р і й о в и ч (в халаті, з люлькою, все пихтить). Так трудно, кажеш, віддати пшеницю за десятий?

Ш л ь о м а. Ох, вельможний пане, трудно! Такий тепер народ, такий!.. Тільки плюнеш - далебі, так!

І в а н А н д р і й о в и ч. Що ж вони, каторжні, кажуть?

Ш л ь о м а. Та кажуть, - пан з нас із жили тягне, а йому ще хоцетьця олію видушити! Гвульт! Не підемо, та й уже! У нас, спасибі богові та цареві, свої наділи єсть, буде коло цого поратись, а пан нехай свого сам жне! Минулись ті роки, що розпирали боки!

І в а н А н д р і й о в и ч. Ач, гадюки! Це бунт! От випустили на волю гайдамак! Ти мені приготуй кілька свідків, то я до станового бумагу: покажу їм, скручу!

Ш л ь о м а. Щоб гірше не вийшло! Жнаєте шьо, вельможний пане? Краще їх прикрутіть ж толокою. Якшьо пан заборонить проганяти товар через скарбове толока, то їм нікуди буде й ж хати випхнутись.

І в а н А н д р і й о в и ч. А що думаєш? Нехай пасуть, прокляті, по своїй пшениці!

Ш л ь о м а. А пан тоді що скаже, то й мусять. Поки, вельможний пане, отого хлопа не взяв у лещатах, то він, вибачайте, як швиню борсається; а як його з чуприном тримаєсь, то воно робиться, жвиняйте, таке мняке, як віск; хоч до рани клади!

І в а н А н д р і й о в и ч. Добре, добре, Шльомо! Перекажеш від мене це Степану. О, ти в мене добрий зух!

Ш л ь о м а. Жартує пан. А я таки, правду казати, жнаю, як того хлопа обійти; раз у раз ж ним у корчма гешефти ружні веду; то треба - хитро. От я вельможному пану скажу, що як їх прикрутити добре штрапами та толокою, то можна буде оті кучугури з піском їм слічно* (*Слічно - гарно (польськ.).) продати, взяти гіт* (*Гіт - хороші (евр. з нім.).) гроші! Хе-хе-хе!

ІІ в а н А н д р і й о в и ч. О? Оце б штука була дуже ползительна. Ти, Шльомо, розкинь тут своїм жидівським розумом, то будеш мати десять процентів.

Ш л ь о м а. Цц-цц-цц! Далібуг, антик буде! Тільки, пане, коли б нам не пошкодив навчитель.

І в а н А н д р і й о в и ч. Який? Оцей кудлатий Павло?

Ш л ь о м а. Він. Часом бачу - на вулиці шепоче, а то й коло корчма... Воно розтлумаче, то й буде ферфал міт ганцен* (*Ферфал міт ганцен - пропала вся... (євр. з нім.).) постройка.

І в а н А н д р і й о в и ч. Доброго гостя привезла нам пані! Одгодували, а він так дякує! От якби накрити, велике б спасибі було! Безштанько чортовий! Се він, се його діло і за жнива; люде були як люде, а тут, дивись, - сколотились!

Ш л ь о м а. Шьо мужик? - клямка, кавалок жалізо, а його вчать!

І в а н А н д р і й о в и ч. Треба цій школі кінець положити: годі іграшок!.. А що, як нащот грошей?

Ш л ь о м а. Ох, таке тепер на світі, цур йому! Ніхто нікому не віре... цц-цц-цц! Далібуг!



Пані з Павлом проходять мляво через кін. Іван Андрійович з Шльомою одходять далі і жваво балакають.



В И Х І Д VIII



Іван Андрійович, Анна Петрівна, Павло і Жозефіна.



А н н а П е т р і в н а. Така тоска, нудота... нерви розбиті. Тільки ви мені хоч трохи помагаєте; хоч почитаєте, слово розумне почую...

П а в л о. Вам би краще було тільки перележати в покої, а ви шпаціруєте.

А н н а П е т р і в н а. Чисте повітря... Там от в холодку приляжу. Прочитайте що-небудь! Взяли Авдєева "Подводный камень"?

П а в л о. Та взяв. (Набік). От причепилась потороча!



Проходять далі.



І в а н А н д р і й о в и ч (до Шльоми). Так поїдь-таки, поїдь, розстарайся, бо мені аж-аж треба!

Ш л ь о м а. Слухаю, пане! (Пішов).



Жозефіна виходить з другого боку, смутна.



І в а н А н д р і й о в и ч (зуздрівши). А! Мамзель! Мамзель!

Ж о з е ф і н а. Ах, се фі сама!.. Я шкаль madamе.

І в а н А н д р і й о в и ч. Чого ви такі смутні? Ходіть побалакаємо!

Ж о з е ф і н а. Qu'est-ce-que c'est!* (*Що означає (франц.)) баляка?

Іван Андрійович. Хе-хе-хе! Парле... парле...

Ж о з е ф і н а. Оuі? Баляке?

І в а н А н д р і й о в и ч. Та йдіть-бо, сядемо тут та гарненько, любенько і поговоримо.

Ж о з е ф і н а. Мне не мошна... очень трудно, Ьіеп difficile...* (*Дуже важко (франц.).)

І в а н А н д р і й о в и ч. Чого там трудно? Ви не лякайтесь; потрошку...

Ж о з е ф і н а. Нет трошка... моя трошка не може.

І в а н А н д р і й о в и ч. О, бодай вас!.. А як же? Ось сідайте!



Сідають на дереві.



Які в вас славні ручки!



Входить Харлампій і крадеться тихо.



Ж о з е ф і н а (не дає руки). М-eur, vous mе faites des compliments?* (*Пане, ви кажете мені компліменти? (Франц,))

І в а н А н д р і й о в и ч. І очки славні... чим ви їх закаляли?

Ж о з е ф і н а. Соmment?* (*Як? (Франц.).)

Іван Андрійович. А подивіться, які чорні! (Хоче обняти).



Харлампій кашляв.



Ж о з е ф і н а (встає). Я так не хотіль! Lissez moi franquille!* (*Дайте мені спокій (франц.).)



В И Х І Д IX



Ті ж і Харлампій.



І в а н А н д р і й о в и ч (з досадою). Чого тобі треба?



Жозефіна хутко пішла.



Х а р л а м п і й. Та там, вельможний пане, люде прийшли.

І в а н А н д р і й о в и ч. А чого їм?

Х а р л а м п і й. Загнали на спашу гусей, чи що.

І в а н А н д р і й о в и ч. Ага! Побалакаємо, побалакаємо, голубчики, лебедики!



Пішли.



В И Х І Д Х



Пашка і Катря виходять з кінця кону по той бік баркану.



К а т р я (зупинившись коло хвіртки). Ну, іди ж ти, а я тут почекаю.

П а ш к а. Ходім разом.

К а т р я. Не піду.

П а ш к а. Чому? Туди всі ходять; он до того будинку: там і школа.

К а т р я. Я й тут постою.

П а ш к а. Чого ти боїшся? Не вкусить. От розкажеш і за матір - чим і як слаба.

К а т р я. Та про це діло, то, може б, до знахарки краще...

П а ш к а. То таки лікар, вчений, а то... Он і люде всі дякують, що пособля.

К а т р я. Та я тим тебе і послухала, що ти про матір нагадала, а сама б зроду не насмілилась...

П а ш к а. То й добре: от і за матір порадимось, і прогуляємось до Росі, бо ти все дома та дома, - аж заниділа.

К а т р я. Гуляти - то дарма; а от лікар чи й піде? Ми бідні...

П а ш к а. Що ти? Він такий добрий; до самого найбіднішого піде; коло слабого аж упада, а як той не слуха, чи з'їсть, що не велене, - то й вилає добре!

К а т р я. Він сам тут сидить? Чи й...

П а ш к а (підморгує). Там і панич.

К а т р я. Геть!

П а щ к а. Та ну, справді, ходім! Адже ти хотіла й до школи ходити і про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась!

К а т р я. Та ти мене й тоді на вулицю потягла і тепер...

П а ш к а. А може, скажеш, Михайло не гарний?

К а т р я. То що?

П а ш к а. Як одягне жупан, та дорогим поясом підпережеться, та сиву шапку набакир, -і очі б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид біленький, вус чорненький, брови на шнурочку!

К а т р я (засоромившись). Та годі вже! Чи так закохалася!

П а ш к а. Хто б говорив?.. У самої тьохкає, а вона на другу!

К а т р я. Отакої!

П а ш к а. Такої ж! А як загра на гармоніку, то аж душу тягне: часом і плакать хочеться, а часом так весело серце заб'ється, що й господи!

К а т р я. Він і співа славно, голосно так та чуло; та все наших пісень, тільки таких, що я й не знаю... слухала б і не наслухалась!

П а ш к а. Бач, для тебе й співав!

К а т р я. Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше і слово промовити з паничем, а він - нічого, зовсім простий, ласкавий: розказує таке все цікаве, а часом смішне, і так звичайно, з великою шаною... Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.

П а ш к а. Чого? Ото дурна! (Засміялась).

К а т р я. Е, тобі смішки, нічого, бо змалку до панів призвичаєна, - у дворі була.

П а ш к а. Такі ж люде. Ну, ходім же, ходім! Чого ми будемо тини підпирати, коло хвіртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок).

К а т р я (озираючись). Як тут славно! Квітки які хороші, дух такий...

П а ш к а. Хіба ти ніколи не була?

К а т р я. Ні, вперше. А то куди оті широкі стежечки?

П а ш к а. До горниць, до ставка. Хочеш - я тебе кругом обведу?

К а т р я. Ні, ні, не хочу. На мене й без того якийсь ляк напав... неначе порвалося що, як переступила порога: так серце щось здавило, мов руками, аж защеміло всередині... Ходім звідси мерщі, бо мене чогось і сум, і страх огорта... краще другим разом.

П а ш к а. Вигадай ще!



В И Х І Д XI



Михайло, Катря і Пашка.



М и х а й л о (виходить з рушницею на гонок). Тібора!! Тібора!! Ісі! І де вона забігла? Зіпсують чисто собаку! (Зуздрівши дівчат). А!! Здоровенькі! (Підходить, подає руки). Спасибі, що прийшли.

П а ш к а. Та насилу затягла; так боїться вас, що й глянути не хоче.

К а т р я. Ви не слухайте її, то вона жартує.

П а ш к а. Далебі! А хочеш, розкажу зараз, що ти тут казала і про кого?

К а т р я (сіпа Пашку). Що ти? Борони боже! (До Михайла). Ви не слухайте її... вона такого...

М и х а й л о. Та чи я ж повірю? Хіба я не знаю Пашкиних пустот!

К а т р я. Не вірте, будь ласка...

П а ш к а. Ні, ні! Не бійся! То ми сюди на гулянках зайшли з вами чи з Павлом Платоновичем порадитись: у неї матір слабує.

М й х а й л о. О? Давно? Що ж такого?

К а т р я. Та вони слабують давно, ще з того часу, як батька деревом прибито. То все якось перше ходили, а це, не знаю й чого, гірше сталося: сказать би, натрудились, - так я вже ж і до хазяйства нікуди не допускаю. Так боюся за маму, одведи мати божа! Нас двойко тільки й на світі: ото вся моя й родина!

М и х а й л о. Не тривожся, голубко; я з Павлом навідаюсь. Де ваша хата?

К а т р я. На Горбанівці; зараз за цвинтарем, коло тополі.

П а ш к а. Та от ми підемо з Катрею до Росі нарвати квіток та зілля; то, назад вертаючись, і вас проведемо.

М и х а й л о. Або краще - я Павлові скажу та сам до вас на Рось вийду, а звідти укупі й підемо.

К а т р я. Спасибі вам. Коли б помогли мамі!

М и х а й л о. Не бійся, серце: Павло добрий лікар. Нічого не пожалієм, вирятуємо.

П а ш к а. А я не казала? (До Михайла). А на вулицю сьогодні вийдете?

М и х а й л о. А ви будете обидві?

П а ш к а. Авжеж!

К а т р я (до Пашки). А мати як?

П а ш к а. Ет! Будемо, будемо! Ви ж, дивіться, й гармонію принесіть.

М и х а й л о. Гаразд. Приходь же й ти, Катре; ми до матері оце зайдемо, дамо лікарства, - то чого ж?

П а ш к а. Нема чого й говорити: мати ж не така слаба, щоб не здужала й встати. А тобі треба і розважити себе, провітритись.

К а т р я. То й прийду уже.

П а ш к а. Ну, ходім же до Росі. Ми там коло млина будемо.

М и х а й л о. Добре, добре.

К а т р я. Прощавайте, спасибі вам.

П а ш к а (за хвірткою). Так прийдете?



Тихо пішли.



М и х а й л о. Я зараз! (Любує здалеку на Катрю).



В И Х І Д ХІІ



Михайло сам.



М и х а й л о. Яка хороша, хоч малюй! А погляд, погляд... такий уже лагідний, чисто янголиний! Сердешне голуб'ятко! Сирота ще: сама-сімісінька. Хоч би матері її пособити! Так просила, аж слізки бриніли на оченятах... Ех, Павло, Павло!! Плетеш ти дурницю: життя має свої права, і проти них воювати годі! Та на біса б і колотивсь цілий вік чоловік, якби не загорював якої втіхи? Навіщо б поневірятись і лити кривавий піт над працею, коли б не мати таких одрадісних хвилин у житті? Чого тікати від краси? Який там гріх - одволожити поезією душу? Буду, конечне буду!



Завіса



ДІЯ ДРУГА



Глухе місце на березі Росі. Праворуч млин і місток до його з кручі. Ліворуч - якась пустка, руїна; за нею - темний ліс. Просто - крутий берег і кручі Росі, кущами уквітчані. Чудовий краєвид. Місячна ніч.



В И Х І Д І



Пашка, Параска, Пріська, 1-а, 2-а дівчина й інші.



Д і в ч а т а (сидять картинно на березі, на мостику, коло млина).



Ох і зійди, зійди, зіронько та вечірняя,

Ох і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!



Неподоба зірці до місяця та зіходити,

Неподоба дівці до козака та виходити.



Рада б зірка зійти, - чорна хмара заступає,

Рада б дівка вийти, - так матінка не пускає!



Ой і зійшла зірка, усе поле освітила,

Ох і вийшла дівка, козаченька звеселила.



П а р а с к а. Коли б сьогодні панич Михайло прийшов, та з гармонією: от би весело було! Як він гра славно!

2-а д і в ч и н а. Е, діждешся! Уже його, може, тижнів зо два і в вічі ніхто тут не бачив.

1-а д і в ч и н а. Чого він справді перестав ходити? То було що божого дня, а то - як одрізав.

П р і с ь к а. Чого? Хіба не знаєш? У Дзвонарівни застряв, - і днює й ночує.

П а р а с к а. Чого ж панич до неї ходить?

П р і с ь к а. Чи тебе мама не п'яною привела? Дивіться, люде добрі, яка маненька, наче з капусти вискочила.



Усі сміються.



Не дивно, якби парубок ходив, ну - сватати дума; а паничеві - звісно чого...

П а р а с к а. Чого ж?

П р і с ь к а. Тю на тебе! Та вона - навіки дурна!



Сміх.



П а ш к а (сиділа трохи подаль, за остатніми фразами зверта увагу). Чого плещеш? Чого славу пускаєш? Від кого ти чула? Що ти знаєш?

П р і с ь к а. Аннушка казала.

П а ш к а. Така ж, певно, мерзенна плетуха, як і ти?

П р і с ь к а. Та ти не дуже-то!

П а ш к а. Та й ти дивись, щоб тобі Дмитро не повернув потилиці наперед. Совісті не маєш, оббріхувати дарма бідну дівчину, та ще сироту!

П а р а с к а. Та то вона з заздрості: досадно, що за нею такий гарний панич не впада.

П р і с ь к а. Подавись ти ним тричі! (Відходить далі).

Д е я к і. Та годі вам сваритись!

1-а д і в ч и н а. Про кого се річ? Про яку дівчину?

П а ш к а. Про Катрю Дзвонарівну. В неї, сердешної, мати слаба, так панич з лікарем Павлом навідують її і керують, а вона, з доброго дива, он як паскудить!

2-а д і в ч и н а. Гріха не мають!

П а ш к а. Довго ославити! У дівки, може, тільки й посагу того, що честь.

1-а д і в ч и н а. Та Катря ж, здається, заручена з Дмитром Ковбанем?

П а ш к а. Ні, вона, певно, за його не піде.

П а р а с к а. Чому? Він такий славний!

П а ш к а. Мало хто не хороший? Може, іноді чоловік би себе надвоє розірвав, щоб того щастя-кохання добутись, а як нема долі, не судилося - то й ковтай тільки нишком сльози!



В И Х І Д II



Ті ж, Євстрат, Панас і інші парубки. Парубки виходять до дівчат, здоровкаються гуртом і попарно.



П а р у б к и. Здорові!

Д і в ч а т а. Здорові! Чого пізно?

Д р у г і д і в ч а т а. Де вас чорти носили? Уже по других вулицях тини підпираєте?

П а р у б к и. Атож!

Д е я к і п а р у б к и. Думаєте, що кращих не знайдемо?

Д і в ч а т а. Куди вам, гиряві!

Є в с т р а т. Куриного товару кільки хоч!

П а н а с. Дешевий!

Д і в ч а т а. Ех, ви, голодранці!



Сміх.



Деякі паруються і одходять далі, а то на одшибі сідають на кручі; деякі на переднім кону, коло млина. Картинні грона. Ближче всіх на кону Пашка, 1-а дівчина, Панас і Євстрат.

Категория: 54 | Просмотров: 336 | Добавил: admin | Дата: 28.12.2011



В И Х І Д ІІІ



Дмитро, Панас, Євстрат, парубки і дівчата.



Д м и т р о (виходить тихо і озира дівчат, шукаючи когось). Нема. І сьогодні не вийшла, а обіцялась: все коло матері. Сам то з хурою, то коло буряків, мов у каторзі; прийдеш додому, ждеш тії хвилини, як сонця божого, щоб перекинутись тихим, люб'язним словом, а тут у хаті чужі - лікар, а надто панич той... Така досада! Чорзна-які думки у голову лізуть!.. Дати їм волю - то й... Краще зараз оцю голову розбити! (Зуздрівши Пашку). Здрастуй, Параско!

П а ш к а (вітається). Здрастуй!

Д м и т р о. Не приходив сюди ще лікар?

П а ш к а. Ні, не було. А що?

Д м и т р о. Та то він обіцявся до людей вийти, порадити, як боронитись од пана, бо поїдем їсть... та щось і нема.

П а ш к а. Може, хто задержав; коли обіцяв, то вийде.

Д м и т р о. А не бачила ти оце увечері Катрі?

П а ш к а. Бачила.

Д м и т р о. Не казала вона, чи вийде, чи ні?

П а ш к а. Казала, може, й вийде.

Д м й т р о. А не було ще?

П а ш к а. Ні.

Д м и т р о. Чого б же вона зосталася, не знаєш ти?

П а ш к а. Може, коло матері...

Д м и т р о. Хіба погіршало?

П а ш к а. Боронь боже!

Д м и т р о. Так чого ж? Мати ж і встають уже, та й Степанида коло їх ночує; Катрі б слід і розважитись чим-небудь: аж змарніла...

П а ш к а. А тобі дуже шкода Катрі?

Д м и т р о. Атож!

П а ш к а. Так що, якби, крий боже, вона вмерла...

Д м и т р о. Господи! Хіба Катря слаба? Може, лікар казав? Не затаюй, Христа ради!

П а ш к а. Як ти її любиш!

Д м и т р о. Довго ти будеш з мене жили тягти? Кажи все! Вкинула вогню, так печи разом!

П а ш к а. Заспокойся! Катря нічим не слаба, - здорова; то я так хотіла тільки спитати, чи ти б її ніколи не забув?

Д м и т р о. Бога ти не боїшся жартувать таким словом; та ти все їдно, що ножа мені у серце встромила та й повернула ще тричі!

1-а д і в ч и н а (до Євстрата). Як побивається за Катрею!

Є в с т р а т. А Катрі про його, може, й думки нема.

1-а д і в ч и н а. Тут оце розказували... (Щось шепоче).

Є в с т р а т (засміявся). Унадився, значить, журавель...

Д м и т р о (прислухався, завважив). Хто ще там шипить? Хто згадує Катрю?

Є в с т р а т. А хоч би й я! Хіба вона преподобилась уже, що не можна?

Д м и т р о. Дивись, часом, щоб я твого паршивого язика з пельки не витяг!

Є в с т р а т. Чого ти сікаєшся, чого лаєшся?

П а н а с. Що ж це, не можна про Катрю й пожартувати? Хіба вона заручена з тобою?

Д м и т р о. Хоч і не заручена - дарма! Вона - сестра мені, і рідніша за всіх вас укупі! Мене як хоч вилай, а за неї я перерву горлянку кожному! Гріха не побоюсь! (Пішов).

Є в с т р а т. Чи він не сказився?

П а н а с. Цур йому! Не чіпай! (Зирнувши на гай), Гля! Чи то не пані у білому маячить? Ходімо далі!



Ідуть назад.



П а ш к а (стояла замислена). Як він її любить! (Теж, зітхнувши, пішла).



В И Х І Д ІV



Ті ж та Аннушка й пані.



А н н а П е т р і в н а. Какая тут глушь! Я ни разу, кажется, еще не была в этой части парка? Что это за развалина? (Сіда на колоді).

А н н у ш к а. Не знаю, што воно білб. Там под низом льох, такой довгой, просто вужасть! Я раз туда хотела полєзти, да так спужалась..,

А н н а П е т р і в н а. Тут и девки гуляют?

А н н у ш к а. Да, девушки з кавалерами, з вечора натірально.

А н н а П е т р і в н а. Ты говорила, что сюда и Павел Платонович ходит?

А н н у ш к а. Да, я їх видєла здєсьдечки нєсколько разов.

А н н а П е т р і в н а. А взгляни, не идет ли? Смотри не пропусти; да посторожи там...

А н н у ш к а (обходячи, набік). Сторожи! Вона тут рандєвою заніматиметься, а ти на часах стой... Ех, життьо! (Іде далі).

А н н а П е т р і в н а. Как эта таинственность, неразгаданность отношений обновляет силы! Ах, сколькс их прожито! Какая вереница воспоминаний! И вот закопаться в зтой глуши, где ни души не отыщешь?.. Павел меня очень волнует: такая нетронутая, сильная натура.

П а р у б к и і д і в ч а т а (стиха співають).



Ой місяцю, місяченьку, зайди за комору:

Нехай з своїм милесеньким трошки поговорю!



Ой місяцю, місяченьку, і ти, зоре ясна.

Та світи там по подвір'ю, де дівчина красна!



А н н а П е т р і в н а. Поют? Где зто? (Встає і прислухає).

Д і в ч а т а. Гляньте, чи не пані йде?

П а р у б к и. Мабуть. Рушаймо!



Розходяться парами, обнявшись, співаючи.



Ой зацвіла маківочка, зачала бриніти;

Іде козак від дівчини, - починає дніти!



А н н а П е т р і в н а. Песни, объятия, свобода наслаждений... Ах, как зто вновь меня наркотизирует! Дрожу, как девчонка; так жарко в груди, - кровь даже бросилась в лицо... До сих пор я не могу привыкнуть к минуте ожидания, быть хладнокровной... Что ато? Жизненность сил или жгучесть темперамента, порода?

А н н у ш к а (вернувшись). Как будьто што-то пройшло, та завернуло направо - может, і воні.

А н н а П е т р і в н а. Пойдем навстречу.



Ідуть направо.



В И Х І Д V



Катря і Пашка.



П а ш к а. Тут Дмитро за тебе було таку бучу збив, що трохи нещастя не було!

К а т р я. Ох мені лихо, чого?

П а ш к а. Та так абичого... більш розсердився, що тебе не було.

К а т р я. Що мені в світі робити? І Дмитра шкода, і не знаю, що йому й казати!

П а ш к а. Хіба з Дмитром у тебе що вийшло?

К а т р я. Боронь боже! Тільки він за мною душі не чує, а мене... в черниці тягне.

П а ш к а. Та що це з тобою сталося?

К а т р я. Хто його зна: чи мені наврочено, чи у мій слід хто вступив? Все одно та одно на думці... не дає мені ні робити, ні спати!

П а ш к а. Що ж то, Катрусю?

К а т р я. Так... нічого... нудьга тільки... Тут нема нікого на вулиці, не приходив ніхто?

П а ш к а. Про кого ти питаєш? (Дивиться їй пильно у вічі).

К а т р я (похнюпилась). Так собі... про всіх, що були.

П а ш к а. Брешеш! Про панича Михайла. Ой дивись, чи ти не закохалась?

К а т р я. Що ти? Що ти? І не говори мені про це!

П а ш к а. Чому ні? Хіба гріх? Нам, сестро, не заказано ще любити, кого серце схоче: не запродані ще нікому! Та й, правду кажучи, хіба Михайло не красень? А як стане коло тебе, то хто його зна, де й знайти таку другу пару!

К а т р я. Цить!.. Бога ради!.. Занапастила ти мене!

П а ш к а. Я? Чим?

К а т р я. Як я просилася в тебе, як молилася, щоб не йти на вулицю дивитись на паничів: прочувало серце погибель мою... А ти таки пристала та й пристала.

П а ш к а. Ну?

К а т р я. Я ж і послухалась, пішла... та од тієї ночі сама себе не спочуваю: мов отрути напилася! То була я собі пташкою вільною, - співала, щебетала, сміялася; на всіх мені весело було дивитися, світом божим радіти; а теперечки потемрів світ мені, якась гадина вп'ялась в моє серце, сушить його, п'є кров мою! Навіть матері в очі важко глянути: вони так люблять мене, так побиваються, - а у мене в серці - тільки ворог мій, а у мене в думках - одно та одно: тільки б його побачити, тільки б його послухати... Як же ти не загубила мене, як не загубила?

П а ш к а. Чого ж ти побиваєшся? Чого гризеш себе? Коли б ти закохалася, та твоє кохання зневажили, - то було б горе... Таке горе!.. Ох, і не вимовиш!.. Глянь на мене, яка я стала? А ти щаслива: тебе панич коха, душі не чує. Може, ні, скажеш?

К а т р я. По чому ти знаєш, по чому?

П а ш к а. Шила в мішку не втаїш. Хіба ти сама не бачиш? Та й по очіх пізнати можна зараз: як гляне на тебе, то аж на виду міниться!

К а т р я. Ні, як йому любити мене, коли я нерівня? Він добрий, шанує нас, помагає... а мені тим ще гірше завдає жалю. То було поки не ходив він до матері, то я ще сяк-так з своїм серцем вагалася; а як став ходжати до нас, став зі мною балакати, учити мене, то своїм тихим голосом та словом ласкавим витяг усю мою душу, вийняв цілком моє серце...

П а ш к а. Чудна ти якась: другі ждуть того кохання, як щастя, а вона руки лама.

К а т р я. Що ж з того кохання? Мука одна!

П а ш к а. Вільному воля: і собі пригадувати муки, і коханому серце в'ялити.

К а т р я. Що ж би ти зробила? Що?

П а ш к а. Я? Кохала б, жила, землі під собою не чула! Пригортала б миленького свого, милувала б, цілувала б його - до загину, до пропаду...

К а т р я. Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик повернувся на такі речі? Подумай тільки, де сумління твоє!

П а ш к а. Ет!

К а т р я. А мати? А батько? А люде?

П а ш к а. Що мені до батька, до матері, як оддала я своє серце дружині, а вони стоять на дорозі! А люде?.. Ні, не така я! Не двічі жити, а раз!.. Ух, натішилася б вільною волею, а там... а там, хоч і поневірятися вік цілий, - принаймні знала б хоч за що?!

К а т р я. На людей би махнула? Слави не побоялася б?! Може... не знаю... А як же б ти наплювала на матір, що й душі у тобі не чує? Як би ти приспала в своїм сумлінні її сльози? Ох, і подумати страшно!

П а ш к а. Не ронив ніхто по мені сліз, не зазнала я ласки, то й не зумію сказати, чи тяжко йти проти них, чи ні? А от як картають та волю над тобою показують, - то я добре знаю!

К а т р я. Та ти слухай, яка мені скрута: мати ледве одужали, слабі, безпомошні; тільки й думки у них, щоб мене швидче заміж оддати за Дмитра. Я було йому й слово дала... а тепер мені його тільки жалко... я мов кам'яна чи глуха яка зробилася: мати говорять, Дмитро закида, а мені немов хто за муром гомонить і не про мене. Я й ходжу, і роблю, та мов не своїми руками: усе мені здається, що я уже - не я, що я і не дома, а десь в іншому хорошому місці; тепло там, гарко, люб'язно - тільки от через річку перебрести... хтось кличе мене таким чулим голосом, ласкаві речі шепоче, - і такий на мене страх нападе, що оце зараз мене хтось дома прив'яже, каменем надавить, що аж затремчу... Я, певно, швидко умру!

П а ш к а. Крий боже, що вигадала!

К а т р я. Хоч би довідатись, дознатись, чи він... Господи, яка я дурна, божевільна! Чи впада ж нещасній синиці думати про ясного сокола? Що я йому?.. Та й на який кінець оце мені лихо? Нудьга тільки точить моє серце, мов...

П а ш к а. Господь з тобою! Слухай, Катре: коли ти така, то тобі треба залишити це діло. Ти переможи себе, здави серце; не бачся з паничем, забудь його...

К а т р я. Як же його забути, коли несила моя! От третій день не бачила і не знаю, що заподію з собою!

П а ш к а. Ти не зоставайся сама собі на самоті з такими думками; більше в гурті бувай! От ходім зараз за млин, на Деркачівку, - там тепер вулиця: може, хоч трохи розважиш своє серце.

К а т р я. В гурті ще гірше.

П а ш к а. Та ходім, ходім! Вдармо лихом об землю!



Виходять.



В И Х І Д VI



Павло, пані, а далі Аннушка. Павло виходить з панією з гущавини.



П а н і. Невже ви думаєте, що я не понімаю нових ідей? Не... не... сочувствую им? Ужасно трудно.

П а в л о. Та ви не трудіться, пані, кажіть по-своєму: гражданку ми вчили.

П а н і. Не кепкуйте! Я хочу пересилити себе, хочу вивчитись... своїй мові...

П а в л о. Навіщо вона вам? Адже з мужиками знакомства водить не будете?

П а н і. А ви б уже хотіли, щоб я з простим, грубим мужиком рассуждала, одкривала ему душу свою? Не доставало! Та... що він і пойме!

П а в л о. Нічогісінько. Куди йому? Нечувственний, правда-таки: з голоду пухне, та й то не чувствує!

П а н і. Ну, це вже брехня, наговори: швкдче нас ограбили.

П а в л о (набік). От тобі й зачепив! (До неї). Та цур йому! Ще набалакаємось вдруге: тепер спати пора.

П а н і. Ні, тривайте! То вам оддалеки здається - і село, і мужики... ідеальними, а сядьте на... собственнім хозяйстві, - не те заспіваєте!

П а в л о. Хранив господь: батько крав, та хоч дітям не лишив краденого.

П а н і. Ви дуже... упрямі: я це по ваших чорних очах бачу... і ще... озлоблені; я понімаю вас... я вас довго із... із... ах!.. наблюдала. І знаєте, чому ви такі чорстві?

П а в л о. Цікаво?

П а н і. От сядьмо тут на траві.

П а в л о. Та я й постою. (Набік). От, не здихаюсь!

П а н і. Ні, сідайте тут та пильно слухайте; я вам, як си... як другу казатиму.

П а в л о (набік). Ну, нав'язалась потороча! (Сіда й запалює цигарку).

П а н і. Ви тим так, так... мрачно на все дивитесь, що ваше серце не гріли, певно, ласкою, любовію?

П а в л о. Байдуже паски, аби порося!

П а н і. Признайтесь, вас ніхто ще не кохав гаряче.. страстно? Щоб аж дух захвативало?

П а в л о (набік). Куди це вона гне? (До неї). А вам навіщо?

П а н і. Навіщо? Ах, коли б ви знали! (Схиляється потроху до його на плече). Моя душа теж одинока; так прожила вік, щастя не знаючи. Оддали мене заміж молоденькою за этого старого... Що я понімала? Я так боялась перед вінчанням, а прийшлось... разочаруватись! Ви не можете повірить, яка у мене палка натура; а тут літа свої трать... в томлении...

П а в л о (набік). Розманіжилась баба! (До неї). Так ви, значить, томитесь через гарячу натуру: яка ж тут рада?

П а н і (зляга більш на Павла). Яка? (Бере злегка за чуба). Плут этакой!!.

П а в л о. Ох! Не злягайте так: бо ви, нівроку, аж плеча не чую.

П а н і. Який ви грубий з женщинами! Як відром холодної води обіллє! (Дивиться у вічі).. Впрочем, мені й самій обридли лебезіння та делікатності: навіщо китайські церемонії? Нащо розвитим людям іти проти природи?

П а в л о. Правда... Тільки, далебі, рука отерпла, (Випручує).

П а н і (розпаляючись). Я давно шукала случая... щиро, откровенно поговорить... розкрить душу... Ви, віроятно, догадались, що я...

П а в л о. Ні, не догадався.

П а н і (набік). Какой медведь! Что, впрочем, с ним церемониться? (До його). Ви заставляєте мене красніть... (Закривається рукавом). Ну, на чистоту, так на чистоту! Павло, разве ты не видишь - я люблю тебя!

П а в л о. Що-о?

П а н і. Люблю страстно, безумно!

П а в л о (піднімається). Анна Петрівна, чи ви не здуріли?

П а н і (обніма його). Я вся твоя!

П а в л о (одхиля її і встає). Годі! Пора закінчити цю гидку сцену! Мені не пристало Іосифом бути, та й вам до Пентехріїхи далеко: не всі зуби в роті!

П а н і (скочивши). Ах, невежа! Мужик! Ха-ха-ха!! Вообразил, дурак, что на него обратили внимание! Только потешилась! Ха-ха-ха!! Нашла халуя! Ха-ха-ха-ха!!

П а в л о. Не регочіться дуже, бо щикотурка з лиця обсиплеться.

П а н і. Аннушка! Аннушка!! Аннушка!!!



Аннушка вбіга.



Проводи меня! Грубиян!! (До Павла). Надеюсь, что вы избавите меня от удовольствия и минуту вас видеть в своем доме!

П а в л о. Дуже радий.

А н н у ш к а (проводить паню; набік). Ну й репрьоманд!
Категория: 54 | Просмотров: 293 | Добавил: admin | Дата: 28.12.2011




В И Х І Д VII



Павло сам.



П а в л о. Тьху!! Мерзота яка! В матері мені годиться: син одноліток зо мною, товариш, друг... а вона поквапилась! Просто опам'ятатись не можу од такого паскудства! Тікати з цього багна, щоб і самому не вбратись в тванюку! Михайла жалко; але й слова про це сказати йому язик не повернеться... Поїду мерщі до пана Олександра, а Михайлові одпишу, придумаю яку-небудь наглу причину...



В И Х І Д VIII



Павло, Дмитро, 1-й і 2-й хазяїни.



Д м и т р о (тихо підкрадається). Павло Платонович! То ви?

П а в л о. Я.

Д м и т р о. Тут давно прийшло кілько хазяїв, хочуть побалакати з вами.

П а в л о. Добре. Клич їх сюди!

Д м и т р о (одійшовши, маха). Ідіть!

П а в л о (підходить до руїни). Сюди, панове, тут безпешно.



Люде скидають шапки.



Здрастуйте, здрастуйте! (Подає руки). Та надівайте шапки: я не пан і не батюшка.



Люде надівають.



Ну, в чім же, панове, річ?

Д м и т р о. Та тут біда, Павло Платонович: пан позаорював прогони та щє силує - або кучугури на наші добрі землі зміняти, або щоб ми їх купили.

1-й х а з я ї н. Та ще й ціну править, як за рідного батька.

2-й х а з я ї н. Нема кому нас і обстоювати!

П а в л о. Якби ви більше дбали про громадські діла та дітей учили, то, може, і з вас би народилися люде, що стояли б лавою за громаду; а то ви шкіл не заводите, а де вони суть, - дітей не посилаєте!

1-й х а з я ї н. Бо й дома рук треба.

2-й х а з я ї н. Та й школи ті... вивчиться штокати, то вже на сім'ю та на господарство й не дивиться: пан, значиться; не те вже в голові! З них більше п'яниць і виходить.

1-й х а з я ї н. Та з чого нам ті школи заводити? Які наші достатки? Убожество.

2-й х а з я ї н. У нас - сьогодні Луки, ані хліба, ні муки!

П а в л о. Тото-бо й горе! Темність та убожество держать вас в своїх пазурах. Приніс хто з волості "Положеніє"?* (*)

2-й х а з я ї н (вийма з-під поли). Приніс. Писаря напоїв та й викрав.

П а в л о. Давайте ж, я прочитаю і розтлумачу усі вам закони.

1-й х а з я ї н. Велике спасибі, якщо ласка.

П а в л о (розгорта "Положеніє"). Так, кажете, силує кучугури на ваші добрі землі поміняти? А ось, слухайте. (Чита). "Местное положение для губерний малороссийских". - "В состав надела, причитающегося крестьянам, включаются одни только удобные земли". Ст. 20. "Пески, болота, каменистые овраги и тому подобные пространства не полагаются в счет крестьянского надела". Зрозуміли?

В с і. Зрозуміли, зрозуміли.

П а в л о. Отже, не сміє пан міняти ваші добрі землі на кучугури. Закон те забороняє. І за такі його намірення ви мусите на нього жалобу мировому посреднику подати.

1-й і 2-й х а з я ї н и. А Шльома ще й улещує: купуйте, купуйте, добрі люде, бо пропадете, як руді миші: ні вам до водопою, ні вам до вигону - як у мішку.

Д м и т р о. А я не казав вам, бреше, сучий син!

2-й х а з я ї н. Та й ми теє... так уже там такий галас у шинку підняли...

П а в л о. Навмисне намовля і підмогоричує за панські гроші. Так ось же і купувати вам тих кучугурів не треба, бо по закону (говорить з притиском) пан мусить дати вам прогони і до водопою і до вигону. Ось ст. 24 про це й гласить, та ще в примічанії додано (чита): "Пространства, оставляемые на оснований сей статьи для прогона скота, не подлежат выкупу, но должны оставаться свободными для прогона". Зрозуміли?

Д м и т р о. Зрозуміли, зрозуміли.

1-й і 2-й х а з я ї н и. Та й ми... воно ніби так, а писар усе одно товче: тут про водопої сказано, а про вигони ні, а вам, каже, до водопою шлях не заказаний.

П а в л о. Ах, вони лиходії, мошенники! Та це ж все одно, чи до водопою, чи до вигонів. Та гляньте сюди, ще й ширина прогону оприділяється. Пишіть посредникові, то пан у вас, як карась на сковороді, закрутиться.

Д м и т р о. А так. Збирати сход.

1-й х а з я ї н. Щоб, бува, гірше не вийшло... Всі не підуть, побояться... і

П а в л о. Чого?

1-й х а з я ї н. Та щоб пан, як розгнівається, ще більше не прикрутив...

П а в л о. Не прикрутить. Годі! Урвалася панам нитка.

Д м и т р о т а і н ш і. Урвалася.

П а в л о. Урветься вона ще й більше. Стійте тільки горою за свої права, та гуртом, всією громадою, то ваше й буде зверху.

1-й х а з я ї н. Хто каже, Павло Платонович, громада - великий чоловік, та коли ж пан... Ось у цьому ж таки наказі, отутечки спочатку писар читав, що всяка, мов, душа должна повинуватися властям і воздавати поміщикові урок і дань... Як відберуть знову землю й волю...

П а в л о. Ех, ви, люде, люде темні! Як будете вівцями - одберуть, а не будете - самі відберете. Та хіба все те, що пишеться в царському указі, - то вже й правда? Хіба у вас власного розуму нема? А слухайте-но сюди, чуєте, що тут пишеться з самого початку? (Читає). "Было бы противно всякой справедливости пользоваться от помещиков, - чуєте, от помещиков, - землею й не нести за сие соответственной повинности". А я вас питаю: чия земля споконвіку була - поміщицька чи людська? Що вони, ті поміщики, з іншого тіста зліплені, чи що? Якщо їхні діди, даймо, на війні билися і за те землі одержали, то ваші хіба на печі лежали, а не вмирали на тому ж кривавому полі? За що ж тепер йому, нетрудженому, тисяча десятин, а вам по чотири?

Х а з я ї н и. Правда, правда...

Д м и т р о. Ех, Павло Платонович, слухати б вас!

П а в л о. І слухайте, й самі міркуйте. Отже, не пішли за десятий сніп, мусив пристати на ваше.

В с і. Та спасибі ж вам, спасибі, ви й напутили!

П а в л о. Слухайте ж далі... Скликайте сход... Та пам'ятайте, - для того щоб жалоба мала законність, треба мати дві третини голосів.

В с і. Так, так...

П а в л о. Тож дивіться! Щоб не підмогоричили в корчмі з панської намови...

В с і. Атож, атож!..

П а в л о. Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскурає!* (*Вскурати - зважитись.) Відділить прогони. Глядіть ще й того, щоб шляхів не врізував, не заорював. Десять сажнів завширшки битий шлях...

В с і. Знаємо, знаємо.

Д м и т р о. Тільки ось що, Павло Платонович, напишіть ви вже нам самі жалобу. Ходімо до моєї хати.

В с і. Та вичитаєте нам усі закони.

П а в л о. Гаразд, ходім, поміркуємо. Пам'ятайте тільки добре мої слова: може, не ми, а діти наші чи внуки, а таки землю всю по правді поділять.

В с і. Дай боже, дай боже!

П а в л о. Ох, люде, люде! Все сподіваєтесь, - як бог дасть, то й у вікно подасть. Шкода! Самі дбайте та добрий розум майте...

Г о л о с и. Та хіба ми що... аби хто почав...

П а в л о. Не такий страшний чорт, як його малюють. Є воля, буде й доля! Гуртом, кажуть люде, і батька бити добре...

Д м и т р о. Авжеж, віддячити батькові треба і за хліб, і за сіль, і за добру ласку...

В с і. Правда, правда...

1-й х а з я ї н. Тихо; щось наче йде... чи не панський підглядач?

Д м и т р о. Ходім, Павло Платонович, ходім, люде добрі, до моєї хати.

В с і. Ходім! (Пішли).



В И Х І Д IX



Михайло сам.



М и х а й л о (виходить по стежці з гущавини, засмучений). Страшна нудьга: ні спати, ні читати не можу; серце щемить. Хочу робити що - руки опадають, хочу думати - думки розбігаються; тільки одна про Катрю й панує: куди я не піду, її образ слідкує за мною, лагідно сяє тихими очима, манить дитячою ухмілкою, тягне, порива мою душу, і я, як безнадійно слабий, борюся, а чую, що й змагатися годі! Чи давно пак я почував себе велетнем, готовим і гори на плечі підняти? Давно здавалось мені, що нема такої сили на світі, котра б залякала мене, зупинила на моєму шляху? Що я хоч на які муки піду, а того світла народного не випущу з рук і ціле життя своє зложу на боротьбу за його? І що ж? Досить було дівочого погляду, шовкових брівок - і я вже розкис... Чи у нас, справді, за гріхи батьків наших, якісь ледачі, непотрібні нерви - чулі, м'які, а до загарту нездатні? (Сіда на колоду й замислюється). А проте чому кохання вадить? Павло каже: "Кохання, власне, тільки щастя; але сила його така, що поглине інчі поривання". Чи не справдовується це й на мені? Не може бути: кохання мусить ще окрилити чоловіка. Мене не кохання гризе, а непевність, розрада. Коли я звірюсь, то чому з тим коханням не піти мені поруч? Тільки нерівня... по розуму, по розвитку; чи порозуміємось душею? А рід мій... прийшлося б навіки порвати... Та ще, чи й любить вона мене? Часом, правда, назустріч вона спалахне вогнем, потупить очі, і голосок тремтить... Та це, може, й од незвички з паничем розмовляти? Хто її зна. Чому не вияснити всього - раз, та гаразд? Чого не зважусь я перерубати вузла сокирою? Або допитайсь, або тікай!



Чути з-за млина пісню; Михайло схоплюється.



К а т р я (за коном).



Тяжко, важко, а хто кого любить,

А ще тяжче, хто з ким розстається!



М и х а й л о. Боже мій! Пісня ця рве серце! Це її голос, - вона тут! Куди вже мені тікати? Та я ж люблю її, кохаю цілим життям моїм; вона мені наймиліща, найлюбіща!.. Та я оддав би всі розкоші, всі утіхи на світі, аби з нею бачитись, аби дивитись на її зіроньки-оченята!



В И Х І Д Х



Михайло й Катря.



К а т р я (йде з того боку по мосту і зупиняється коло млина).



А ще тяжче, хто з ким розстається,

Ох, і муки-горя набереться!



М и х а й л о (хутко йде через міст до млина). Ні, треба це покінчити: пан або пропав! (До Катрі). Катрусю, здорова була! (Подає руку).

К а т р я (аж затремтіла). Здрастуйте!

М и х а й л о. Яку смутну пісню співала ти, аж за серце бере!

К а т р я. Так собі... Чого ви довго не були?

М и х а й л о. Нездужалось. А що? Матері хіба гірше?

К а т р я. Ні, хвалити бога, матері краще... а так...

М и х а й л о. Так ти і без матері згадала мене? Спасибі! (Бере її за руку).

К а т р я. Кого ж і згадувати? Я, може, і вдень і вночі молюсь за вашу ласку, за добрість.

М и х а й л о. Спасибі; ти щира душа. Тільки не величай мене: всякий те зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий.

К а т р я. Ні, не всякий.

М и х а й л о. Далебі, всякий; більше для себе і робиш! (Придивляється). А чого ти так зблідла? Може, слаба?

К а т р я. Ні, нічого.



Сідають під млином.



А ви швидко звідсіль поїдете?

М и х а й л о. Через місяць.

К а т р я. Так швидко уже!.. А там довго будете?

М и х а й л о. Цілу зиму, аж до весни.

К а т р я. Господи, як довго! (Зітха).

М и х а й л о. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув, що ти, либонь, заміж виходиш?

К а т р я. Хто вам казав?

М и х а й л о. Мати казала про Ковбаня, і Аннушка.

К а т р я (палко). Не вірте їм! Я заміж нжоли не піду.

М и х а й л о. Чом?

К а т р я. За нелюба - зроду!

М и х а й л о (радо). Хіба ти не любиш Дмитра?



Катря мовчить.



Ти мені вибач, Катрусю, що я про такі речі питаюсь; це з приязні тільки - вір мені!

К а т р я. Або що? Чого мені перед вами таїтись? Якби правда була, сказала б.

М и х а й л о. Так ти ще нікого не кохала і не кохаєш?

К а т р я. Хто його зна...

М и х а й л о (гладить обидві руки у Катрі). Слухай, Катре! Ти віриш усьому тому, що я говорю тобі? Не вважаєш мене за брехуна?

К а т р я. Що ви? Борони боже!

М и х а й л о. Так і вір же, що я, поки на світі живу, не обманю тебе, що що б я не казав тобі - то від щирого серця, з душі! Знаєш... я люблю тебе... з кожним днем ти мені дорожча становишся...

К а т р я (спалахнула). Ви смієтесь...

М и х а й л о. Нехай наді мною посміється так лихо! Серце моє, рибонько, зіронько ясна вечірня, чи любий я тобі хоч капелиночку?



Катря потупилась з сорому.



Скажи мені щиру правду: чи кохаєш ти мене, як парубка? Чи журишся так за мною, як я за тобою?



Катря схиляється на груди до Михайла і почина ридати.



М и х а й л о. Катрусю, голуб'ятко моє, чого ти плачеш? Невже моє кохання тебе образило?

К а т р я (схлипуючи). Ви такі... мені... я б не знаю що...

М и х а й л о (цілує їй руки). Так ти любиш мене? Господи, яке щастя! Раю мій!

К а т р я (вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цілувати?!

М й х а й л о. Ти - цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на світі віддам! Не плач же, усміхнися? Он бринять на оченьках сльози. (Голубить її і цілує то в одно око, то в друге).



Катря обійма його, хутко цілує, а далі, засоромившись, закрива вид рукавом.



М и х а й л о (гладить по голівці і цілує Катрю). Коли б ти знала, моя доле, яка обійма мене радість, яке огорта мене щастя! Такого раювання і на тім світі немає, вір мені! Глянь, он місяць задивився на нас, зорі миготять радісно нашому щастю; а ніч аж притихла, притаїлася; прислухається заздрісно, як наші серденька б'ються укупі... б'ються і будуть битись, і ніхто, ніяка сила не розлучить їх!



Катря крадькома цілує руку у Михайла; Михайло вириває і обніма її палко.



К а т р я (боязко). А ви ж казали, що поїдете швидко?

М и х а й л о. Так що ж? Тепер я сам не поїду без тебе: ти молода моя, заручена. Підеш за мене?

К а т р я (з жахом). Що ви? Цього зроду не буде!

М и х а й л о. Як так?

К а т р я. Не буде, не буде! Що ви тільки кажете? Я й подумати не посмію: хто я? І мізинця вашого не стою!

М и х а й л о (цілує її). Стоїш, перлино моя дорога! Більше мене варт!

К а т р я. Ні, ні! Не мені судилося таке щастя! Куди мені, бідній мужичці, бути дружиною вашою? Ні ступити, ні заговорити не вмію; ви взяли б собі камінь за плечі. І люде осміють, і бог скарає: паруються тільки рівні. Не за нас це сталося, не за нас і перестане!

М и х а й л о. Не плещи, моя лебідочко, абичого; не плутай сюди бога! Перед ним усі рівні; він кожному дав серце, і у кожного воно одинаково б'ється. Ми з тобою підемо поруч чесно по новому шляху, і ти мені станеш не каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму; переложу в тебе знаття своє, свою душу, свої мрії - і засвітиться твій розум новим променем, і осяє мою душу тихим, радісним світом!

К а т р я. У мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах темріє! Не можу я, бідна, і зрозуміти такого щастя,.. тільки аж мороз поза спиною йде, так страшно. Що оце ви задумали?

М и х а й л о. Та як же інако я й думати міг? За кого ти мене маєш? Хіба, ти думаєш, я здатний би був занапастити твій вік молодий та й кинути на посміх?

К а т р я. Ні, я такого зроду і в думку не клала. Ви як батько рідний до мене були... я не знаю, як і шаную вас, і люблю... Господи, сказати не вмію! (Припада).

М и х а й л о. А коли любиш, моє голуб'ятко, моє серденько, щастя моє, - то звірся на мене: дай мені свою рученьку, і нехай бог благословить нашу долю!

К а т р я. Я як п'яна: все в мене в голові коломутиться... Страшно тільки... не за себе: я б за вас душу свою оддала. А як через мене вам лихо, не доведи господи! Батько, матір, пани всі... Як мені і стати поруч з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти...

М и х а й л о. Ти знову за своє. Та розумієш ти, дитино моя, що я без тебе жити не можу, дихати не можу... що мені без тебе один шлях - отуди, під лотоки!

К а т р я. А мені хіба ні?

М и х а й л о. Так і не мучся ж, і не думай: так судилося, так йому й бути! Моя ти? Правда?

К а т р я (хова свій вид у Михайла на грудях). Аби ви тільки були щасливі!

М и х а й л о (пригорта палко). Моя, моя! Перед оцим небом клянуся!



В И Х І Д XI



Пашка, Катря, Михайло, Павло, Дмитро і другі.



П а ш к а (гука з-за млина). Катре! Катре, - гу!! Де ти заховалася?

М и х а й л о (сполохнувшись). Хтось кличе тебе; іде сюди... Прощай, моє сонце, до завтрього! Звірся на мене! (Обійма з притиском). Приходь! У садку краще: ніхто не мішатиме. Не знаю, як і доживу до завтрішнього вечора... Прийдеш?

К а т р я (палко). Прийду, прийду, мій соколе, моя доле!



Михайло хутко іде в гай, а з руїни вийшов Павло, з ним два хазяїни, останнім Дмитро. Катря, як кам'яна, стоїть, не зводячи очей з того місця, куди зник Михайло.



П а в л о. Так так же і робіть.

1-й і 2-й х а з я ї н и. Будемо, будемо, спасибі вам.

П а в л о. Прощавайте!

1-й і 2-й х а з я ї н и. Щасти вам, боже!



Павло іде в один бік, люде - у другий.



П а ш к а (підбігає). Катре! Ти осьде?

К а т р я (кидається до неї на шию). Парасю! Яка я щаслива!!



Дмитро, завваживши це слово, скам'янів на місці.



Завіса



ДІЯ ТРЕТЯ



Картина 1



Глухе місце в лісі коло криниці; ранок.



В И Х І Д І



Михайло сам.



М и х а й л о (при рушниці; сидить на поваленому дереві). Не видко нікого, а переказував, щоб я конешне сюди, до криниці, вийшов. Що за таїна? Місяць тому назад Павло утік несподівано, навіть не попрощався ні з батьками, ні зі мною, - аж збентежило всіх. Одного листа тільки й одібрав; пише, щоб я не дивувався і не допитувався, бо так треба; де діло, мовляв, кличе, там і я! У дядька Олександра сидить тепер. (Виймає листа і пробігає). "Тут не таке болото; гаразд би було й отаборитись. Суть людські душі, яким бракує тільки живущої води... Ми з паном Олександром балакаємо багато, радимось, міркуємо - може, до чогось і доміркуємось. Умовились з ним завести і спільну позичкову касу, і училище, а не забавку-школу, і больницю. Можна буде ще декого перетягти до цього куреня, щоб розтаборитись звідци. Приїзди сюди швидче; годі тобі там одгодовуватись да ласувати поезією: тут здоровіще". Золоте серце: сам нічого не має, а все про других дба! Скучив я за тобою дуже: давно не балакали, давно не було з ким одволожити своєї душі... Тільки, брате мій, друже мій, у мене тепер на самому споді душі завівся такий куточок раю, куди я тебе не пущу, про який і не признаюсь й не шепітну навіть... (Запалює цигарку і ляга, потягається). Мене аж одурманило щастя! Куди не гляну, все мені усміхається; на серці якась дивна музика; кожна жилка тремтить залассям* (*Заласся -насолода, захоплення.) і втіхою... Отак би, не дбаючи про буденні справи, не ламаючи нічого, вік пити повну чашу поезії... Катрусю, моя зірко! Коли я упився твоєю красою, - ти ще миліща моєму серцеві! (Згодом). Яка тільки вона дитина душею; вся мов потонула в коханні, а соромиться його проявити, ховає первоцвіт жаги... Іноді таке простувате сплете щось, що знехотя засмієшся і поцілунком затушиш досаду; а то -- дивує на мене мовчки, мов на бога. Треба б її вчити, освітити... так не до книжок тепер... після уже краще! От коли б тільки вона не мастила голови оливою чи смальцем; а то з щирості так наялозить для мене, що аж одгонить. Треба буде їй купити помади, та ще й гольдкрему до рук, бо порепані, жорсткі... І кільки раз просив її, щоб не вешталась по сонцю, бо засмалиться, - так ні! Правда, їй поки працювати треба... От оці каторжні, невладовані питання отруюють тільки щастя і встають якимись страшидлами!
Категория: 54 | Просмотров: 320 | Добавил: admin | Дата: 28.12.2011

1 2 3 ... 19 20 »
» Поиск

» Календарь
«  Декабрь 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2017
    Сделать бесплатный сайт с uCoz