К
у л і ш е в и ч. Куди розігналась, дзиго? Постривай! (Лучицькій). Уже
тут? Ну, хвалити бога, а то всіх налякала... (Обніма). Змарніла,
змарніла... Ну і чого б ото, Марусе?
Л у ч и ц ь к а. Так чогось... простудилась, певно.
К у л і ш е в и ч. Чого доброго! А у нас брешуть, що ніби посварилась...
Л у ч и ц ь к а. З ким?
К у л і ш е в и ч. Та, не тобі кажучи, чи з Жалівницьким, чи з Квіткою...
К в я т к о в с ь к а. З Квіткою, з Квіткою.
Л
у ч и ц ь к а. З якої речі? Це мене просто іритує: нема чого, так хоч
брехати з нудьги і другого вплутувати... (Скида шаль і віялом почина
махать у лице).
К у л і ш е в и ч. Та ти плюнь! Бачиш, він, нещасний, ника усюди, як тінь сновига... ну, так вони і постерегли...
К в я т к о в с ь к а. Та й Жалівницький волосся собі рве...
Л
у ч и ц ь к а (ніяково). І не нещасний, і не сновига... а тільки у
кожного очі великі: всякому до мене діло, всяк хоче покопирсать у чужому
серці...
К у л і ш е в и ч. Та цур йому, годі! Не варт і гніватись! (Обніма). От приходь на сцену, так всім і роти заціпиш!
Л у ч и ц ь к а. Ще не знаю... сили нема.
К в я т к о в с ь к а. Краще поберегтись.
К
у л і ш е в и ч. Чого там? Удар лихом об землю, та скоком, та боком!
(Сіпа її). Ох, ніколи, треба бігти... (Цілує). Тривай, і забула! Ще мені
отой гладкий нав'язав до тебе листа... Чи не згубила?..
К в я т к о в с ь к а (постерігши, мімікою). Ну, мені пора! Бувайте! (Хутко виходить).
К у л і ш е в и ч (пошукавши). Ось він, ось!
Л
у ч и ц ь к а (чита). Що-о? Що? "Без вас зовсім свободно обійтись
можна. З Квятковською піде увесь репертуар... щоб тільки ви заявили..." Я
кручу та деру носа?
К у л і ш е в и ч. Що він, белени об'ївся, чи що?
Л
у ч и ц ь к а (чита). "Ви за чужою спиною тільки й турбуєтесь своїми
сердечними справами" (Рве листа). Та як він сміє таке писати? Яке право
має мене ображати? Я ще мало труджусь, я ще мало дбаю? Шкуру з м'ясом
здер! (Нервово плаче).
К у л і ш е в и ч. Голубонько! Заспокойся,
плюнь на його! Хіба ти у його служиш, хіба йому чим повинна? От
проклятий! Ще мені такого листа нав'язав! Коли б знала, кинула б йому в
вічі! Це його Катря підстроїла.
Л у ч и ц ь к а. Не може бути... Вона тут жаловалась...
К у л і ш е в и ч. Вір отій пройді!
Л
у ч и ц ь к а. А, все їдно! Скажи йому, - я не можу писати, - що я
кидаю сцену: хай роздає ролі кому хоче... а хай до мене своїми брудними
руками не касається...
К у л і ш е в и ч. Марусю, бога ради, що ти? Ти ж обездолшіх Безродного, безневинного чоловіка.
Л у ч и ц ь к а. Є всьому міра: не можу ж я таких образ зносити.
К у л і ш е в и ч. Цього не буде, швидше полетить Котенко...
Л у ч и ц ь к а. Боже мій! Життя своє оддаєш, кров точиш по краплі - і така вдяка!
К
у л і ш е в и ч (обніма). Голубонько, ріднесенька! Та я сама йому за
тебе очі видеру... ось побачиш! Я зараз до Безродного. (Виходить).
Л у ч и ц ь к а (по виході). Няню! Дайте мені краплі... там на столику...
В И Х І Д Х
Лучицька і Палажка.
П а л а ж к а (подає). Знов не гаразд?
Л у ч и ц ь к а. Тут дадуть і оправитись?
П а л а ж к а. Та плюнь ти на них, давно кажу... Ось, я й забула, тобі, квіточко, лист... (Шукає довго).
Л
у ч и ц ь к а. Од кого ще? (Одставля краплі, не пивши). Од Антона
Павловича? Ой, що він? (Розрива трясущими руками). Од його! (Чита). Які
палкі слова... вогнем писані... займають серце... зневажене,
розшарпане... яке всяк ображати може!.. Няню, яка я безталанна! (Принада
до неї, рида).
П а л а ж к а (тривожно). Що з тобою, зозулечко? Чого плачеш? Ох, господи! Образив, чи що?
Л
у ч и ц ь к а (нервово, рида). Ні, не образив... а серце порвав, душу
збентежив!.. У моє тихе життя, у мій ясний розцвіт талану вкинув
заразу...
П а л а ж к а (злякано). Заразу?! Що ти, донечко! Та він тебе без пам'яті коха, він тебе свата тепер.
Л
у ч и ц ь к а. Хіба ж то не зараза?! Я чую, що стаю якоюсь мізерією, що
моя воля рветься на клоччя... Я не можу перемогти себе...
П а л а ж к а.Та в чім перемагати? Що ти торочиш, дитино? Не розберу... Виходь заміж, квіточко, - в тім і порада!
Л у ч и ц ь к а. Ні, няню: в тім не порада, а зрада!
П а л а ж к а. Свят, свят! Що ти?
Л у ч н ц ь к а. Зрада, зрада!
П а л а ж к а. Яка? Кому?
Л у ч и ц ь к а. Богові! Він мене наділив таланом, а нечистий мене спокуша солодкою втіхою... і я хитаюсь, хитаюсь уже...
П
а л а ж к а (хрестить її). Що ти? Христос з тобою! Який нечистий? Шлюб -
то світова річ; святе вінчання - од бога... То ж оті твої кіятри - од
диявола, то так! Глянь на себе, що з тобою через них сталося? Де та
краса, де те здоров'я поділося? Все у цім пеклі згоріло!
Л у ч и ц ь к а. Няню! Се діло велике і чисте: воно наставля на розум людей, проводить високі думки...
П
а л а ж к а. І не кажи! І не второпаю, і слухать не хочу! Дворянська,
панська дитина - і таке... чисто безсоромний сором і гріх! І щастя тут
тобі не буде ніколи! Що тобі з того, що заляскають, - утіха велика? Ну,
гостинці ще, як дорогі, то нічого собі, нехай; а то більше віниччя
кидають... Тпху на їх, та й годі! (Підходить, ласкає, цілує). Послухайся
мене, зірочко, - я ж тебе так люблю, - залиши оте все і виходь заміж за
чоловіка поштивого, закоханого; і його ж тобі богом послано... і твоя
матінка на тім світі порадується. Заживете собі ладком; буде у вас, як у
віночку, в господі; розквітнеш ти знову в розкошах та в божій любові;
діточками-янголятками втішатимешся; я їх доглядатиму... Та якого ж ще
тобі раю?
Л у ч и ц ь к а (лама руки). Няню, не спокушайте мене...
П а л а ж к а. Та що там на твої примхи вважати! Приведу його... він тут... змагайся сама з ним.
Л
у ч и ц ь к а (вслід). Няню! Стійте! Після... Я тепер знервована...
(Підбіга до дверей). Не чує... аж побігла! (Вертається і пада в знемозі
на крісло). Що ж мені робити? Душа пошарпана... розум в боротьбі
слабне... а тут... (на серце) ричить щось: "Щастя, щастя!" (П'є краплі).
Та де ж воно? Де воно справді? Чи в широкій славі, чи в схованці
власній? Одне тільки ясно, що двом богам служити не можна! Цить же,
серце!.. Набік втіхи! (Підводиться).
В И Х І Д XI
Лучицька і Квітка.
Л у ч и ц ь к а (держачись за крісло, хитається). Ви? Ви тут?
К в і т к а. Я.
Л у ч и ц ь к а (важко дише). А як я просила, благала...
К в і т к а. Над силу...
Л у ч и ц ь к а. А мені б то за жарт??
К в і т к а. За що ж? Нащо ж?
Л у ч и ц ь к а. Щоб не піти за вітром... (Силкується перемогти себе). Нема у нас мови... все мертве...
К в і т к а. Стійте, не женіть мене...
Л у ч и ц ь к а (опускається в крісло). Сідайте, Антон Павлович!
К в і т к а (по паузі). Які ви стали супокійні, самовладні...
Л у ч и ц ь к а. Пора; багато пережилося, багато перемучилось, багато перетліло на попіл...
К в і т к а (зложив обидві руки). Єдиная, єдиная!
Л у ч и ц ь к а. Ви знову...
К
в і т к а. Я... я... зараз... (Закрива руками очі). Даруйте...
несила... (П'є воду і з сльозами в голосі). Тепер тільки... я зрозумів,
що ви для мене і світло, і радість, і щастя! Без вас - темрява... Я не
здолаю більше... У мене горить все... Майте жалість! Ох, для чого доля
звела мене з вами?
Л у ч и ц ь к а (нарочито дражливо). Для чого
ви одіпхнули ту долю? Я тоді була дитиною, ймовірною, щирою, і, світе,
як я вас любила, кохала! Ви для мене богом були, якому я молилась, перед
яким падала ниць... Скажіть ви мені тоді одне тепле слово, і я б за
вами на край світу побігла, рабою б вашою стала. А тепер я не та: я
втратила ясність і віру, я напилася отруйних сліз... Я, нарешті, пізнала
нове життя, повне і обов'язків високих, і широкої втіхи...
К в і
т к а. Даруйте, простіть, забудьте! Чи я розумів тоді що? Ну, був
обурений гордощами, сліпий був, божевільний, безглуздий; думками за
хмари літав, шукав якогось дурману, ганявсь за примарами... і постерегти
не зміг, що в польовій квіточці - всі пахощі життя, вся краса миру, вся
божа правда!
Л у ч и ц ь к а. Не те... а не постерегли ви серця,
яке б за вас і в вогонь, і в воду пішло... А! Що там згадувати? Боляче
тільки, що ви одсахнулись від мене так згорда!.. А! Як боляче!
К в і т к а. Або простіть, або убийте одразу! Не карайте тільки ганебою.
Л
у ч и ц ь к а. Я не караю вас, я не серджусь... я навіть вам вдячна,
сердечно вдячна: вам тоді легко було мене і згубити... Я себе не тямила,
дитиною була.
К в і т к а. Маріє Іванівно! Марусе! Зоре моя! Не катуйте мене своїм холодом! Не топчіть ногами!..
Л у ч и ц ь к а (ламає руки). Боже мій! Ідіть, ідіть! Я молю вас... У мені щось надломилось...
К
в і т к а. Не женіть мене! Я готовий зараз порвати своє зайве життя!
Скажіть мені: "Умри!" - і умру, без вагання умру! Чи вірите - ні спокою,
ні сну... І день і ніч - все про вас... про тебе: очі заплющу - ти,
розплющу - ти... Одна думка, одна гадка... Рибонько моя! (Падає на
коліна, цілує їй руки, коліна). Радість моя, щастя моє!
Л у ч и ц ь к а (боронячись, встає). Бога ради! Не то я піду... Це зневага!
К в і т к а (рве собі волосся). А! Згибло все... Згинуло! Туди дорога й мені!
Л у ч и ц ь к а (за ним). Антоне Павловичу, на бога...
К
в і т к а (бере за руку і шепотом). Тікаймо звідсіль... Я готовий на
все... яку хочеш покуту... Тікаймо з цього чарівного, але й чадного
кутка, де на виду гримовані ухмілки та підведені очі, де усюди і почуття
фальшиве, і мова облеслива та зрадлива...
Л у ч и ц ь к а. Ні, я вірю в сцену! Я вірю в її високу вагу: вона мене ласкою відігріла, і я мушу їй послужити!
К
в і т к а. Марусе! Тікаймо звідсіль! Я тобі дам другий рай: жоною моєю,
дружиною вірною зі мною тікай. Я тебе оточу розкошами, я тебе обів'ю
коханням, я тебе сп'яню ласками...
Л у ч и ц ь к а. Не знаджуйте,
не спокушайте! Ах, яке плохе і бездольне в нас серце: і образи дарує, і
все нудиться за минулим... Ой, що мені з цим катом (на серце) чинити?!
К в і т к а. Марусе! (Притягаючи її стан).
Л у ч и ц ь к а. Бога ради! (Слабко борониться). Та коли б мені хто поміг вас з пам'яті викинути, я б щаслива була!
К в і т к а (обійма її), Марусе! Квіточко!
В И Х І Д ХІІ
Ті ж і Антипов.
А н т и п о в (за дверима). Можно войти?
Л у ч и ц ь к а (виривається, зрадівши). Можно, можно.
К в і т к а. Марусе! Що ж се! Знущаєшся?
Л у ч и ц ь к а. Тихо!.. Дай дух перевести, обмислитись дай...
К в і т к а. А, так кінець!
Лучицька скрикнула, а він зупинився як вкопаний.
А
н т и п о в (весело). А, мы уже встали? Ручку, ручку за это,
божественная, сердцекрушительная дива! (Целует). Нет, не шутя, что с
вами было? Все в трауре... я голову потерял. (Не заметил Квитки, садясь
спиною к нему).
Л у ч и ц ь к а (з зусиллям, намагаючись погамувати хвилювання). Просто... неможется... простудилась... у нас сквозняки...
А н т и п о в. Да, да, и это возможно. Я уже громлю нашу думу за театр... Да! Но ничего особенного?
Л у ч и ц ь к а. А вы уже готовы были предполагать... нечто ужасное? (Поглядає з тривогою на Квітку).
А
н т и п о в. Нет, honni solt, qui mal y pense! Но ведь на сцене
возможна всякая несправедливость, особенно на провинциальной. Я потому
вас и прошу: бросьте зту сцену, переходите на столичную; там ваш талант
развернется и засверкает чудным огнем, а здесь, в провинции, да еще при
однообразии ролей, он заглохнет... Верьте моей искренности, дорогая
Марья Ивановна, - я вас глубоко уважаю и люблю, и мне было бы жаль
увидеть ваш ранний закат... А он неизбежен, - зто сила вещей.
Квітка поривається вийти; але під час репліки пішов непомітно в спальню.
Л
у ч и ц ь к а. Может бьгть, не знаю... Но здесь меня любят, а всякая
любовь есть эгоизм... да еще какой! (Побачила, що Квітки нема). Где это
Квитка делся, вы не заметили?.. Хотела вас познакомить... Странно...
Какая я, право, рассеянная хозяйка, и не простилась... Да, так любовь -
эгоизм...
А н т и п о в. Вы правы, но от этого вам не легче...
Л
у ч и ц ь к а (все більш хвилюючись). Какое легче? Этот эгоизм -
неотразимая сила: он пытка, ужас!.. (Вбік). Куди б він дівся?..
(Антипову). Он ломает всего человека, разбивает в один момент все идеалы
и делает его забавою чужой воли...
А н т и п о в. Вы очень
зкзальтированны... У вас, вероятно, жар... Да, да! Знаєте что?
Отправляйтесь прямо в Москву и дебютируйте в Малом: я и протекцию, и
письма, и, наконец, сам с вами поеду...
Л у ч и ц ь к а (тисне
йому руку). Спасибі! Щире наше спасибі за ваше участие...
(Прислухається). Но я туда не гожусь... (Вбік). Ні, се щось так...
(Антипову). Все то, чем вы здесь восхищаетесь и називаете художественным
воспроизведением жизни, будет там чуждым, фальшивым!
Чути стук.
Ай! БожеЕ!
А н т и п о в. Что с вами?
Л у ч и ц ь к а. Выстрел?
А н т и п о в. Что вы? То хлопнула дверь.
Л у ч и ц ь к а. Правда?
А н т и п о в. Верьте!
Л
у ч и ц ь к а. Видите ли, как у меня расстроены нервы! (Вгамувавшись).
Да, для той сцены нужно будет все моє родное забыть и переродиться...
Здесь я - оригинал, а там буду копией, и плохой: там нужна школа...
А
н т и п о в. Нет, нет и нет! Вы не простой, заурядный талант, который
на помочах водят, вы гений. Это я говорю вам без лести! А для гения
школа не нужна...
Л у ч и ц ь к а (з хвилюванням і навіть
сльозами в голосі), Полноте, какой я гений? Гений єсть сила, могучая,
властная, гений верит в себя и в себе удовлетворение жизни находит; для
него все прочие терзания страсти ничтожны, он выше их всех! А я...
Андрей Витальевич, я, должно быть, и не талант даже...
А н т и п о в. Что вы? Что вы? Откуда такая мрач-ность и недоверие к себе?
Л у ч и ц ь к а. Не знаю... А я только не дорожу своим призванием... И брошу, кажется, сцену...
А н т и п о в. Вы с ума сошли? Это было бы преступлением, ужасающим... У вас инфлюэнца, решительно инфлюэнца.
В И Х І Д ХІІІ
Ті ж і Палажка.
Л у ч и ц ь к а (няні, що ввійшла). Не бачили Антона Павловича?
П а л а ж к а. Ні, не виходив.
Л у ч и ц ь к а. А поглядіть.
Палажка виходить.
А н т и п о в. Вы встревожены?
Л у ч и ц ь к а. Нет, просто интересно... Сльшите, какая беготня?
А н т и п о в. Поезд пришел... Пассажиры...
Л у ч и ц ь к а. Видите ли, куда я гожусь? (Встає). Нужно лечь...
А н т и п о в. Отдохните, отдохните... Вы расстроены, потрясены... Оправляйтесь; без вас торичеллиева пустота...
Л у ч и ц ь к а. Вы преувеличиваете... А Квятковская?
А н т и п о в. Что вы? Смеетесь? Она в сравнении с вами ничтожество... просто жалка...
Л у ч и ц ь к а. Я искренне ее считаю талантом... Да и вы ж сами что писали о ней... Даже во вчерашнем номере?
А н т и п о в. Мало ли что мы не пишем? Нашим пером водят всякне осложнения... Нас между строк читайте...
Л у ч и ц ь к а (прислухається). Нет, шум...
А н т и п о в. У вас, дорогая, галлюцинация слуха... (Цілує руку). Я пришлю доктора. (Виходить).
Л
у ч и ц ь к а. Ух, насилу!.. Мало не зомліла. (Па-дає в крісло). Як
тяжко перемагати себе... Я мов отерпла... (Тре собі лоба). Треба...
нагло чогось... (Схоплюється). Як божевільний вискочив... а я сиджу!
Побігти, розпитать, розшукать... (Бере шляпу, платок, але все падає з
рук). Несила... впаду... (Хапається за крісло і повернулась). Ай!
(Побачивши, в дверях Квітку). Ви?! Живі?! Як я вимучилась! (Нервово
ридає).
К в і т к а (бере її за руку). Марусе! Сльози? Тобі жаль мене?
Л у ч и ц ь к а. Ах, як жаль!..
К в і т к а (обнімає). Моя! Моя! Я захлинусь від щастя!
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
Кінець
панського парку. Направо гарненькі офіцини з верандою, що заросла
виноградом. Ближче до передкону справа ж садова мебіль. Посередині
квітник. Наліво далі ідуть дві доріжки. Просто вглибині баркан з
хвірткою; з-за неї видно село. Надвечір. З половини дії насувається
хмара.
В И Х І Д І
Лучицька, Палажка і Гаша.
Л
у ч и ц ь к а (вибирає квітки по клумбах для букета), Нема чого й
вибрати. Що то за знак?" Посохли чи пропали?.. Яка досада: Антось так
любить на столі квітки... Троянди ж були, гвоздички... і нема! Я так
жалувала їх! Хто то?
Г а ш а (підгляда здалеку). Гвоздички пожовкли, а розу всю старая бариня приказала зірвать і посушить.
Л у ч и ц ь к а. Хоч би було трошечки мені зоставити.
П а л а ж к а (на рундуці в'яже панчоху в окулярах). Така й вона! Зоставить?! На злість все повирива.
Г а ш а. Чого ж то так?
П а л а ж к а. А на пакість! Сказано: "Не так пани, як підпанки!"
Г а ш а. Обізвалися теж пани! Тільки ззаду латки, аж сором!
П а л а ж к а. Я - сором? Ах ти панська покидька! Тут тільки й стремить, аби б що переносити...
Г а ш а. То ви краще на баштани найміться постреміти! (Пішла).
П а л а ж к а (вслід їй). Ось до чого дожила я, що яка-небудь повія нехтує... (втира сльозу) банітує!..
Л
у ч и ц ь к а (підбіга і цілує її). Голубочко сивесенька! Хіба ж я тому
винна? Та я ж вас як маму рідну... Це мені образа. (Гірко). Ех, няню,
няню! У мене і в самої щемить, та ще як щемить! Але я Антосю не показую:
це його стурбує... Він мене коха, то решта пусте!
П а л а ж к а. Пусте? Аж глянути страшно: і очі позападали, і бліда, мов памороззю припала...
Л у ч и ц ь к а. Ви ж проклинали все сцену та тягли мене сюди.
П а л а ж к а (махнула рукою). Ет!
Л
у ч и ц ь к а. Ну, годі, годі! Чого нам лихими гадками труїти себе, -
ще час погожий: сонечко он в хмару сіда та таким рожевим променем огорта
все, мов мати на прощання дитину, аж парк цей темрявий усміхається...
Тільки шкода, що на веранді виноград і кручені паничі пожовкли...
П а л а ж к а. Не диво, бо вже осінь: годі їм і крутитися; он як ще морозом приб'є, то тільки бадилля тирчатиме.
Л
у ч и ц ь к а. А ми, поки нас не прибило морозом, не будемо
хмуритись!.. Моя дорога, моя люба! (Обнімає). Поможіть мені трохи; ось
подержте ці (дає квітки), а я ще нарву. (Зриває георгини). О, оцих - то
ніхто не приб'є, ці не бояться морозу; але зате й бездушні, духу не
мають... А от запашні резеда та левкої, дак ті зараз здалися... Так-то і
ми, няню! А ось у затишку молодесенькі стокротки й нагідки, тільки що
розцвіли: цих рвати шкода; нехай хоч і пізно, а полишають собі. Дайте,
голубочко, он там, на рундуці, лійка, я поллю їх...
Няня пішла.
Мої
милесенькі! Одні ви тільки й тішите очі, а то все пожовкло, пов'яло. А
як тут було гарно весною - все яскріло, пишало, всміхалося... Який це
рай був! Здавалось, що йому кінця й краю нема, а от і краса одійшла, і
лиховісними плямами проступа вже смерть!.. Ох, так і моє життя, а то й
щастя! (Задумалась). Чого це його досі нема?.. Щодня частіше та
частіше... Все на полювання... Ох, нудьга яка!
П а л а ж к а (подаючи лійку). І не чує, і не бачить! На мене наріка, а сама, горличка, одно журиться...
Л
у ч и ц ь к а. Ой няню! То я так... (Жваво), Ну, давайте сюди воду; ось
ми підживимо і цих, і он тих. Нам теж крапельку ласки, то й життя
загра.
В И Х І Д II
Ті ж і Квітка.
Л у ч и ц ь к а (побачивши, кинула лійку - і до його на шию). Голубчику!! (Цілує).
К в і т к а (обнімає). Зозулько моя! Ну як?
Л у ч и ц ь к а. Скучила, так скучила!..
К в і т к а. Хіба ж я далеко ходжу, хіба надовго? Все дома та дома, аж заснядів.
Л у ч и ц ь к а. То перше було, а тепер усе на полюванні...
К в і т к а. Бо перше пори не було, а тепер настала.
Л
у ч и ц ь к а. Може, може!.. Та я така ревнива, що до зайців і до
куріп'ят тебе ревную... (Сміється, цілує), Я, може, й обридаю тобі
своїми ласками? А? Обридаю?
К в і т к а. Ні!.. А папірос зробила, що я просив? У мене всі вийшли.
Л у ч и ц ь к а. Зробила, зробила... Дай папіросницю - зараз наложу. (Побігла до покоїв).
П а л а ж к а. Ви б, пане, доглядали більше свою жіночку, хіба не бачите, яка...
К в і т к а. Боже мій! Слаба вона, чи що?
П
а л а ж к а. Як що? Та чи вона тут господиня, чи наймичка? Ніхто не
шанує, ніхто і за жінку вашу не вважа... І мати ваша не признає...
К в і т к а. Но-но! Ви мені тихше! Чим пані недобра? Пересердилась за нерівню - і простила, і приласкала, як мати.
П
а л а ж к а. Добре приласкала, що і в двір не пуска, насила шпигів...
Он клюшницю... Все забива баки, що мов панич їй був не чужий...
К в і т к а (змішавсь). Не може бути!.. Це вже ти, стара...
П а л а ж к а. А грім мене вбий, коли брешу...
К
в і т к а. Ви з нею там посварились, полаялись, так уже й верзете не
знать що... А я того не люблю і не повірю, щоб Гаша насмілилась що моїй
жінці... Вам слід би для спокою Марусі, коли любите її, все крити од
неї, а ви все на очі, все на очі. та ще вчетверо. Це може і мені
набриднути, осточортіти, чуєте, осто-чор-ті-ти!
П а л а ж к а. Та чую і бачу, що ти вже підбив моїй горличці крила і з шуляками її заклюєш! (Пішла)..
В И Х І Д III
Лучицька і Квітка.
Л у ч и ц ь к а (прибіга весело). Ось, ось і папіроси, і запалки! Ач, як рівнесенько положила.
К
в і т к а. Слухай, твоя няня просто всяку міру переступа своїми
привередами та претензіями. Хоч ти їй скажи, що терплять, терплять та й
перестануть...
Л у ч и ц ь к а. Вибач їй, голубе: вона стара, звикла бурчати, а тут ще дратують її, ображають...
К в і т к а. Вона з усіма свариться і брехні точить...
Л
у ч и ц ь к а (лагідно). Брехень вона не любить, а... їй боляче
стане... Їй можна пробачити... Ну, ну!.. я й сама скажу, тільки не суп
брівок; не будемо темрити ясного вечора. Нехай бурі і негоди там далі, а
ми від них ухилимось в нашім захистку... (Лащиться).
К в і т к а (цілує). Ти все якась екзальтована, тривожна... нудишся...
Л
у ч и ц ь к а. Я не за себе тривожусь, ні! Мені тільки й потрібне твоє
кохання та віра, що я тобі щастя даю, а решта... Колишнє... все мертве!
Тут, коло твоїх ніг, лежить моя доля, все моє щастя!
К в і т к а. Спасибі, голубко, тільки ти брехень не слухай...
Л у ч и ц ь к а. Ні, ні! Я тобі вірю, одному тобі!.. Я певна, що ти маєш і доказ...
К в і т к а (спалахнув). А! Ти за шлюб... Ти мені очі колеш цею певністю?
Л у ч и ц ь к а. Що ти? Ані в думці... Я сама не захотіла...
К в і т к а. То-то ж! При чім же я? Тобі захотілось ції комедії... не знаю для чого?
Л
у ч и ц ь к а. Любий мій, невже не знаєш? Та тим же, що мені твоя воля,
твоє щастя ближче до серця, ніж моє; я заклялась, що тоді зв'яжу тебе,
коли впевнюсь, розумієш, упевнюсь, що не буду тобі каменем...
К в
і т к а. Така жертва для мене тяжка, а надто докори. Я думаю, що ти в
мені певна, а про матір... її не переробиш... Та, нарешті, пізно і
питання ставити: я мушу... і ми перевінчаємось хоч завтра.
Л у ч и
ц ь к а. Ні, ні! Це б зняло неславу... Бога ради, про це більше ні
слова. Я боюсь, щоб і няня не підслухала, не довідалась, що ми ошукали,
це б її вразило смертельно. Схоронім поки нашу таїну, а прийде час... ми
поправимо.
К в і т к а. Як знаєш, твоя воля... А тільки мені не
натякай: се образа моїй честі. (Глянувши, на дзагарі). Ой-ой, одначе
пізно... (Встає).
Л у ч и ц ь к а. Куди ж ти знову? Цілий день не був...
К в і т к а. Хочу збігати з собакою в одне місце... Куріп'ята...
Л
у ч и ц ь к а (гірко). Бачиш, як тобі зі мною скучно!.. Стій, стій, це
не дорікання... а тільки, що ти собі діла не маєш, а без діла нудно жити
на світі...
К в і т к а. Ет, не в тім річ: ти в мені зачепила
болючу струну... Правда, нема більшої муки, як почувати в своїх персах
ціле море і сили, і жадоби мирові послужити і знати, що тії сили нема
куди кинути, нема до чого приладити; упевнятись щодня, що всі шляхи тобі
переорані і що сам деякі переорав...
Л у ч и ц ь к а (полохливо). Невже не зміг би служити? І од матері б так не залежав...
К в і т к а. Де? Де? Не дратуй хоч мене! На казенну службу я не піду - нездатен.
Л у ч и ц ь к а (тривожно, з сльозами). Та й я на дорозі...
К
в і т к а. Та перестань, з тобою і балакати дружньо не можна: у всьому
тільки себе бачиш, тільки себе гризеш і другого дратуєш... Що ж тут
такого? (Пауза). У мене ще є надія... Я подавсь до земства і от-от жду
одповіді.
Л у ч и ц ь к а. Так ти будеш по земству служити? Як я
рада, як рада! Слухай, ти од мене ховався з цим... Розкажи ж, як, що і
до чого? Мені хочеться знати всі твої думки, всі твої бажання і мрії,
щоб разом жити, одним подихом дихати...
К в і т к а (бере рушницю і встає). Після, після... Тепер ніколи... побіжу.
Л у ч и ц ь к а. Таки йдеш?
К в і т к а. Таки йду. (Пішов).
Л
у ч и ц ь к а (довго стоїть нерухомо, заломивши руки). Обридла!.. Йому
нудно зі мною... Я йому чужою стаю, а може, й поміхою... Ох, як швидко
скінчився мій рай! Одцвіли квітки, і листя опало... (Здригнувшись,
провела рукою по чолу). Невже кінець всьому?! У! Яким морозом мене
обсипало! (Тремтить). Справді, чи не слаба я, - і того мені вбачається
все хмурим! Він же чесна, хороша, правдива натура... Е! Поки голови не
стяли, будемо думать про друге... (Пройшлась коло клумб, зірвала
стокротку і сіла на сходах рундука). Няню! Ви там, у покої?
П а л а ж к а. Тут, моя дитино!
Л у ч и ц ь к а. Принесіть мені, будь ласка, мою шкатулку.