П
а в л о. Тьху!! Мерзота яка! В матері мені годиться: син одноліток зо
мною, товариш, друг... а вона поквапилась! Просто опам'ятатись не можу
од такого паскудства! Тікати з цього багна, щоб і самому не вбратись в
тванюку! Михайла жалко; але й слова про це сказати йому язик не
повернеться... Поїду мерщі до пана Олександра, а Михайлові одпишу,
придумаю яку-небудь наглу причину...
В И Х І Д VIII
Павло, Дмитро, 1-й і 2-й хазяїни.
Д м и т р о (тихо підкрадається). Павло Платонович! То ви?
П а в л о. Я.
Д м и т р о. Тут давно прийшло кілько хазяїв, хочуть побалакати з вами.
П а в л о. Добре. Клич їх сюди!
Д м и т р о (одійшовши, маха). Ідіть!
П а в л о (підходить до руїни). Сюди, панове, тут безпешно.
Люде скидають шапки.
Здрастуйте, здрастуйте! (Подає руки). Та надівайте шапки: я не пан і не батюшка.
Люде надівають.
Ну, в чім же, панове, річ?
Д
м и т р о. Та тут біда, Павло Платонович: пан позаорював прогони та щє
силує - або кучугури на наші добрі землі зміняти, або щоб ми їх купили.
1-й х а з я ї н. Та ще й ціну править, як за рідного батька.
2-й х а з я ї н. Нема кому нас і обстоювати!
П
а в л о. Якби ви більше дбали про громадські діла та дітей учили, то,
може, і з вас би народилися люде, що стояли б лавою за громаду; а то ви
шкіл не заводите, а де вони суть, - дітей не посилаєте!
1-й х а з я ї н. Бо й дома рук треба.
2-й
х а з я ї н. Та й школи ті... вивчиться штокати, то вже на сім'ю та на
господарство й не дивиться: пан, значиться; не те вже в голові! З них
більше п'яниць і виходить.
1-й х а з я ї н. Та з чого нам ті школи заводити? Які наші достатки? Убожество.
2-й х а з я ї н. У нас - сьогодні Луки, ані хліба, ні муки!
П а в л о. Тото-бо й горе! Темність та убожество держать вас в своїх пазурах. Приніс хто з волості "Положеніє"?* (*)
2-й х а з я ї н (вийма з-під поли). Приніс. Писаря напоїв та й викрав.
П а в л о. Давайте ж, я прочитаю і розтлумачу усі вам закони.
1-й х а з я ї н. Велике спасибі, якщо ласка.
П
а в л о (розгорта "Положеніє"). Так, кажете, силує кучугури на ваші
добрі землі поміняти? А ось, слухайте. (Чита). "Местное положение для
губерний малороссийских". - "В состав надела, причитающегося крестьянам,
включаются одни только удобные земли". Ст. 20. "Пески, болота,
каменистые овраги и тому подобные пространства не полагаются в счет
крестьянского надела". Зрозуміли?
В с і. Зрозуміли, зрозуміли.
П
а в л о. Отже, не сміє пан міняти ваші добрі землі на кучугури. Закон
те забороняє. І за такі його намірення ви мусите на нього жалобу
мировому посреднику подати.
1-й і 2-й х а з я ї н и. А Шльома ще й
улещує: купуйте, купуйте, добрі люде, бо пропадете, як руді миші: ні
вам до водопою, ні вам до вигону - як у мішку.
Д м и т р о. А я не казав вам, бреше, сучий син!
2-й х а з я ї н. Та й ми теє... так уже там такий галас у шинку підняли...
П
а в л о. Навмисне намовля і підмогоричує за панські гроші. Так ось же і
купувати вам тих кучугурів не треба, бо по закону (говорить з
притиском) пан мусить дати вам прогони і до водопою і до вигону. Ось ст.
24 про це й гласить, та ще в примічанії додано (чита): "Пространства,
оставляемые на оснований сей статьи для прогона скота, не подлежат
выкупу, но должны оставаться свободными для прогона". Зрозуміли?
Д м и т р о. Зрозуміли, зрозуміли.
1-й
і 2-й х а з я ї н и. Та й ми... воно ніби так, а писар усе одно товче:
тут про водопої сказано, а про вигони ні, а вам, каже, до водопою шлях
не заказаний.
П а в л о. Ах, вони лиходії, мошенники! Та це ж все
одно, чи до водопою, чи до вигонів. Та гляньте сюди, ще й ширина
прогону оприділяється. Пишіть посредникові, то пан у вас, як карась на
сковороді, закрутиться.
Д м и т р о. А так. Збирати сход.
1-й х а з я ї н. Щоб, бува, гірше не вийшло... Всі не підуть, побояться... і
П а в л о. Чого?
1-й х а з я ї н. Та щоб пан, як розгнівається, ще більше не прикрутив...
П а в л о. Не прикрутить. Годі! Урвалася панам нитка.
Д м и т р о т а і н ш і. Урвалася.
П а в л о. Урветься вона ще й більше. Стійте тільки горою за свої права, та гуртом, всією громадою, то ваше й буде зверху.
1-й
х а з я ї н. Хто каже, Павло Платонович, громада - великий чоловік, та
коли ж пан... Ось у цьому ж таки наказі, отутечки спочатку писар читав,
що всяка, мов, душа должна повинуватися властям і воздавати поміщикові
урок і дань... Як відберуть знову землю й волю...
П а в л о. Ех,
ви, люде, люде темні! Як будете вівцями - одберуть, а не будете - самі
відберете. Та хіба все те, що пишеться в царському указі, - то вже й
правда? Хіба у вас власного розуму нема? А слухайте-но сюди, чуєте, що
тут пишеться з самого початку? (Читає). "Было бы противно всякой
справедливости пользоваться от помещиков, - чуєте, от помещиков, -
землею й не нести за сие соответственной повинности". А я вас питаю: чия
земля споконвіку була - поміщицька чи людська? Що вони, ті поміщики, з
іншого тіста зліплені, чи що? Якщо їхні діди, даймо, на війні билися і
за те землі одержали, то ваші хіба на печі лежали, а не вмирали на тому ж
кривавому полі? За що ж тепер йому, нетрудженому, тисяча десятин, а вам
по чотири?
Х а з я ї н и. Правда, правда...
Д м и т р о. Ех, Павло Платонович, слухати б вас!
П а в л о. І слухайте, й самі міркуйте. Отже, не пішли за десятий сніп, мусив пристати на ваше.
В с і. Та спасибі ж вам, спасибі, ви й напутили!
П
а в л о. Слухайте ж далі... Скликайте сход... Та пам'ятайте, - для того
щоб жалоба мала законність, треба мати дві третини голосів.
В с і. Так, так...
П а в л о. Тож дивіться! Щоб не підмогоричили в корчмі з панської намови...
В с і. Атож, атож!..
П
а в л о. Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскурає!* (*Вскурати -
зважитись.) Відділить прогони. Глядіть ще й того, щоб шляхів не
врізував, не заорював. Десять сажнів завширшки битий шлях...
В с і. Знаємо, знаємо.
Д м и т р о. Тільки ось що, Павло Платонович, напишіть ви вже нам самі жалобу. Ходімо до моєї хати.
В с і. Та вичитаєте нам усі закони.
П
а в л о. Гаразд, ходім, поміркуємо. Пам'ятайте тільки добре мої слова:
може, не ми, а діти наші чи внуки, а таки землю всю по правді поділять.
В с і. Дай боже, дай боже!
П а в л о. Ох, люде, люде! Все сподіваєтесь, - як бог дасть, то й у вікно подасть. Шкода! Самі дбайте та добрий розум майте...
Г о л о с и. Та хіба ми що... аби хто почав...
П а в л о. Не такий страшний чорт, як його малюють. Є воля, буде й доля! Гуртом, кажуть люде, і батька бити добре...
Д м и т р о. Авжеж, віддячити батькові треба і за хліб, і за сіль, і за добру ласку...
В с і. Правда, правда...
1-й х а з я ї н. Тихо; щось наче йде... чи не панський підглядач?
Д м и т р о. Ходім, Павло Платонович, ходім, люде добрі, до моєї хати.
В с і. Ходім! (Пішли).
В И Х І Д IX
Михайло сам.
М
и х а й л о (виходить по стежці з гущавини, засмучений). Страшна
нудьга: ні спати, ні читати не можу; серце щемить. Хочу робити що - руки
опадають, хочу думати - думки розбігаються; тільки одна про Катрю й
панує: куди я не піду, її образ слідкує за мною, лагідно сяє тихими
очима, манить дитячою ухмілкою, тягне, порива мою душу, і я, як
безнадійно слабий, борюся, а чую, що й змагатися годі! Чи давно пак я
почував себе велетнем, готовим і гори на плечі підняти? Давно здавалось
мені, що нема такої сили на світі, котра б залякала мене, зупинила на
моєму шляху? Що я хоч на які муки піду, а того світла народного не
випущу з рук і ціле життя своє зложу на боротьбу за його? І що ж? Досить
було дівочого погляду, шовкових брівок - і я вже розкис... Чи у нас,
справді, за гріхи батьків наших, якісь ледачі, непотрібні нерви - чулі,
м'які, а до загарту нездатні? (Сіда на колоду й замислюється). А проте
чому кохання вадить? Павло каже: "Кохання, власне, тільки щастя; але
сила його така, що поглине інчі поривання". Чи не справдовується це й на
мені? Не може бути: кохання мусить ще окрилити чоловіка. Мене не
кохання гризе, а непевність, розрада. Коли я звірюсь, то чому з тим
коханням не піти мені поруч? Тільки нерівня... по розуму, по розвитку;
чи порозуміємось душею? А рід мій... прийшлося б навіки порвати... Та
ще, чи й любить вона мене? Часом, правда, назустріч вона спалахне
вогнем, потупить очі, і голосок тремтить... Та це, може, й од незвички з
паничем розмовляти? Хто її зна. Чому не вияснити всього - раз, та
гаразд? Чого не зважусь я перерубати вузла сокирою? Або допитайсь, або
тікай!
Чути з-за млина пісню; Михайло схоплюється.
К а т р я (за коном).
Тяжко, важко, а хто кого любить,
А ще тяжче, хто з ким розстається!
М
и х а й л о. Боже мій! Пісня ця рве серце! Це її голос, - вона тут!
Куди вже мені тікати? Та я ж люблю її, кохаю цілим життям моїм; вона
мені наймиліща, найлюбіща!.. Та я оддав би всі розкоші, всі утіхи на
світі, аби з нею бачитись, аби дивитись на її зіроньки-оченята!
В И Х І Д Х
Михайло й Катря.
К а т р я (йде з того боку по мосту і зупиняється коло млина).
А ще тяжче, хто з ким розстається,
Ох, і муки-горя набереться!
М
и х а й л о (хутко йде через міст до млина). Ні, треба це покінчити:
пан або пропав! (До Катрі). Катрусю, здорова була! (Подає руку).
К а т р я (аж затремтіла). Здрастуйте!
М и х а й л о. Яку смутну пісню співала ти, аж за серце бере!
К а т р я. Так собі... Чого ви довго не були?
М и х а й л о. Нездужалось. А що? Матері хіба гірше?
К а т р я. Ні, хвалити бога, матері краще... а так...
М и х а й л о. Так ти і без матері згадала мене? Спасибі! (Бере її за руку).
К а т р я. Кого ж і згадувати? Я, може, і вдень і вночі молюсь за вашу ласку, за добрість.
М и х а й л о. Спасибі; ти щира душа. Тільки не величай мене: всякий те зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий.
К а т р я. Ні, не всякий.
М и х а й л о. Далебі, всякий; більше для себе і робиш! (Придивляється). А чого ти так зблідла? Може, слаба?
К а т р я. Ні, нічого.
Сідають під млином.
А ви швидко звідсіль поїдете?
М и х а й л о. Через місяць.
К а т р я. Так швидко уже!.. А там довго будете?
М и х а й л о. Цілу зиму, аж до весни.
К а т р я. Господи, як довго! (Зітха).
М и х а й л о. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув, що ти, либонь, заміж виходиш?
К а т р я. Хто вам казав?
М и х а й л о. Мати казала про Ковбаня, і Аннушка.
К а т р я (палко). Не вірте їм! Я заміж нжоли не піду.
М и х а й л о. Чом?
К а т р я. За нелюба - зроду!
М и х а й л о (радо). Хіба ти не любиш Дмитра?
Катря мовчить.
Ти мені вибач, Катрусю, що я про такі речі питаюсь; це з приязні тільки - вір мені!
К а т р я. Або що? Чого мені перед вами таїтись? Якби правда була, сказала б.
М и х а й л о. Так ти ще нікого не кохала і не кохаєш?
К а т р я. Хто його зна...
М и х а й л о (гладить обидві руки у Катрі). Слухай, Катре! Ти віриш усьому тому, що я говорю тобі? Не вважаєш мене за брехуна?
К а т р я. Що ви? Борони боже!
М
и х а й л о. Так і вір же, що я, поки на світі живу, не обманю тебе, що
що б я не казав тобі - то від щирого серця, з душі! Знаєш... я люблю
тебе... з кожним днем ти мені дорожча становишся...
К а т р я (спалахнула). Ви смієтесь...
М и х а й л о. Нехай наді мною посміється так лихо! Серце моє, рибонько, зіронько ясна вечірня, чи любий я тобі хоч капелиночку?
Катря потупилась з сорому.
Скажи мені щиру правду: чи кохаєш ти мене, як парубка? Чи журишся так за мною, як я за тобою?
Катря схиляється на груди до Михайла і почина ридати.
М и х а й л о. Катрусю, голуб'ятко моє, чого ти плачеш? Невже моє кохання тебе образило?
К а т р я (схлипуючи). Ви такі... мені... я б не знаю що...
М и х а й л о (цілує їй руки). Так ти любиш мене? Господи, яке щастя! Раю мій!
К а т р я (вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цілувати?!
М
й х а й л о. Ти - цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на світі
віддам! Не плач же, усміхнися? Он бринять на оченьках сльози. (Голубить
її і цілує то в одно око, то в друге).
Катря обійма його, хутко цілує, а далі, засоромившись, закрива вид рукавом.
М
и х а й л о (гладить по голівці і цілує Катрю). Коли б ти знала, моя
доле, яка обійма мене радість, яке огорта мене щастя! Такого раювання і
на тім світі немає, вір мені! Глянь, он місяць задивився на нас, зорі
миготять радісно нашому щастю; а ніч аж притихла, притаїлася;
прислухається заздрісно, як наші серденька б'ються укупі... б'ються і
будуть битись, і ніхто, ніяка сила не розлучить їх!
Катря крадькома цілує руку у Михайла; Михайло вириває і обніма її палко.
К а т р я (боязко). А ви ж казали, що поїдете швидко?
М и х а й л о. Так що ж? Тепер я сам не поїду без тебе: ти молода моя, заручена. Підеш за мене?
К а т р я (з жахом). Що ви? Цього зроду не буде!
М и х а й л о. Як так?
К а т р я. Не буде, не буде! Що ви тільки кажете? Я й подумати не посмію: хто я? І мізинця вашого не стою!
М и х а й л о (цілує її). Стоїш, перлино моя дорога! Більше мене варт!
К
а т р я. Ні, ні! Не мені судилося таке щастя! Куди мені, бідній
мужичці, бути дружиною вашою? Ні ступити, ні заговорити не вмію; ви
взяли б собі камінь за плечі. І люде осміють, і бог скарає: паруються
тільки рівні. Не за нас це сталося, не за нас і перестане!
М и х а
й л о. Не плещи, моя лебідочко, абичого; не плутай сюди бога! Перед ним
усі рівні; він кожному дав серце, і у кожного воно одинаково б'ється.
Ми з тобою підемо поруч чесно по новому шляху, і ти мені станеш не
каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму; переложу в
тебе знаття своє, свою душу, свої мрії - і засвітиться твій розум новим
променем, і осяє мою душу тихим, радісним світом!
К а т р я. У
мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах темріє! Не можу я,
бідна, і зрозуміти такого щастя,.. тільки аж мороз поза спиною йде, так
страшно. Що оце ви задумали?
М и х а й л о. Та як же інако я й
думати міг? За кого ти мене маєш? Хіба, ти думаєш, я здатний би був
занапастити твій вік молодий та й кинути на посміх?
К а т р я.
Ні, я такого зроду і в думку не клала. Ви як батько рідний до мене
були... я не знаю, як і шаную вас, і люблю... Господи, сказати не вмію!
(Припада).
М и х а й л о. А коли любиш, моє голуб'ятко, моє
серденько, щастя моє, - то звірся на мене: дай мені свою рученьку, і
нехай бог благословить нашу долю!
К а т р я. Я як п'яна: все в
мене в голові коломутиться... Страшно тільки... не за себе: я б за вас
душу свою оддала. А як через мене вам лихо, не доведи господи! Батько,
матір, пани всі... Як мені і стати поруч з вами, сорому завдати? Лучче
зараз умерти...
М и х а й л о. Ти знову за своє. Та розумієш ти,
дитино моя, що я без тебе жити не можу, дихати не можу... що мені без
тебе один шлях - отуди, під лотоки!
К а т р я. А мені хіба ні?
М и х а й л о. Так і не мучся ж, і не думай: так судилося, так йому й бути! Моя ти? Правда?
К а т р я (хова свій вид у Михайла на грудях). Аби ви тільки були щасливі!
М и х а й л о (пригорта палко). Моя, моя! Перед оцим небом клянуся!
В И Х І Д XI
Пашка, Катря, Михайло, Павло, Дмитро і другі.
П а ш к а (гука з-за млина). Катре! Катре, - гу!! Де ти заховалася?
М
и х а й л о (сполохнувшись). Хтось кличе тебе; іде сюди... Прощай, моє
сонце, до завтрього! Звірся на мене! (Обійма з притиском). Приходь! У
садку краще: ніхто не мішатиме. Не знаю, як і доживу до завтрішнього
вечора... Прийдеш?
К а т р я (палко). Прийду, прийду, мій соколе, моя доле!
Михайло
хутко іде в гай, а з руїни вийшов Павло, з ним два хазяїни, останнім
Дмитро. Катря, як кам'яна, стоїть, не зводячи очей з того місця, куди
зник Михайло.
П а в л о. Так так же і робіть.
1-й і 2-й х а з я ї н и. Будемо, будемо, спасибі вам.
П а в л о. Прощавайте!
1-й і 2-й х а з я ї н и. Щасти вам, боже!
Павло іде в один бік, люде - у другий.
П а ш к а (підбігає). Катре! Ти осьде?
К а т р я (кидається до неї на шию). Парасю! Яка я щаслива!!
Дмитро, завваживши це слово, скам'янів на місці.
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
Картина 1
Глухе місце в лісі коло криниці; ранок.
В И Х І Д І
Михайло сам.
М
и х а й л о (при рушниці; сидить на поваленому дереві). Не видко
нікого, а переказував, щоб я конешне сюди, до криниці, вийшов. Що за
таїна? Місяць тому назад Павло утік несподівано, навіть не попрощався ні
з батьками, ні зі мною, - аж збентежило всіх. Одного листа тільки й
одібрав; пише, щоб я не дивувався і не допитувався, бо так треба; де
діло, мовляв, кличе, там і я! У дядька Олександра сидить тепер. (Виймає
листа і пробігає). "Тут не таке болото; гаразд би було й отаборитись.
Суть людські душі, яким бракує тільки живущої води... Ми з паном
Олександром балакаємо багато, радимось, міркуємо - може, до чогось і
доміркуємось. Умовились з ним завести і спільну позичкову касу, і
училище, а не забавку-школу, і больницю. Можна буде ще декого перетягти
до цього куреня, щоб розтаборитись звідци. Приїзди сюди швидче; годі
тобі там одгодовуватись да ласувати поезією: тут здоровіще". Золоте
серце: сам нічого не має, а все про других дба! Скучив я за тобою дуже:
давно не балакали, давно не було з ким одволожити своєї душі... Тільки,
брате мій, друже мій, у мене тепер на самому споді душі завівся такий
куточок раю, куди я тебе не пущу, про який і не признаюсь й не шепітну
навіть... (Запалює цигарку і ляга, потягається). Мене аж одурманило
щастя! Куди не гляну, все мені усміхається; на серці якась дивна музика;
кожна жилка тремтить залассям* (*Заласся -насолода, захоплення.) і
втіхою... Отак би, не дбаючи про буденні справи, не ламаючи нічого, вік
пити повну чашу поезії... Катрусю, моя зірко! Коли я упився твоєю
красою, - ти ще миліща моєму серцеві! (Згодом). Яка тільки вона дитина
душею; вся мов потонула в коханні, а соромиться його проявити, ховає
первоцвіт жаги... Іноді таке простувате сплете щось, що знехотя
засмієшся і поцілунком затушиш досаду; а то -- дивує на мене мовчки, мов
на бога. Треба б її вчити, освітити... так не до книжок тепер... після
уже краще! От коли б тільки вона не мастила голови оливою чи смальцем; а
то з щирості так наялозить для мене, що аж одгонить. Треба буде їй
купити помади, та ще й гольдкрему до рук, бо порепані, жорсткі... І
кільки раз просив її, щоб не вешталась по сонцю, бо засмалиться, - так
ні! Правда, їй поки працювати треба... От оці каторжні, невладовані
питання отруюють тільки щастя і встають якимись страшидлами!