| » Статистика |
Онлайн всего: 1 Гостей: 1 Пользователей: 0 |
|
В разделе материалов: 25
Показано материалов: 1-10 |
Страницы: 1 2 3 » |
Веснівка
Цвітка дрібная
Молила неньку,
Весну раненьку:
«Нене рідная!
Вволи ми волю —
Дай мені долю,
Щоб я зацвіла,
Весь луг скрасила.
Щоби я була,
Як сонце, ясна,
Як зоря, красна,
Щоби-м згорнула
Весь світ до себе!»
«Доню, голубко!
Жаль мені тебе.
Гарная любко;
Бо вихор свисне,
Мороз потисне.
Буря загуде —
Краса змарніє.
Личко зчорніє,
Головоньку склониш,
Листоньки зрониш, —
Жаль серцю буде».
Коментар
Веснівка
— це веснянка, весняна пісня. М. Шашкевич створює поетичну картину, яку
можна розуміти й алегорично. Квітка (цвітка) просить матусю-весну, щоб
та допомогла їй швидше розквітнути, привернути до себе увесь світ своєю
красою. А ненька остерігає необережну квіточку, яка не розуміє, що ще
можуть бути мороз, вітер, які знищать її красу.
Так і матері застерігають своїх доньок, які прагнуть швидше
подорослішати. Вірш нагадує народну пісню, містить ознаки національного
гуцульського колориту, зокрема діалектизми.
|
РУСЬКА МАТИ НАС РОДИЛА
Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Руська мати нас любила:
Чому ж мова єй не мила?
Чом ся нев встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?..
|
ПОБРАТИМОВІ
Отак, Николаю 1, вкраїнські вірлята
І веселять душу й серце загрівають;
Отак, Николаю, руські соколята
То вголос, то стиха матері співають.
Аж мило згадати, як то серце б'ється,
Коли з України руськая пісенька
Так мило-солодко вколо серця в'ється,
Як коло милого дівка русявенька.
Так го обнімає, так до себе тисне,
Пригортає, і любує,
І голубить, і цілує,
І плеще, і тішить,
І медочком дишеть,
Що трохи не скажеш: пусти мене, пісне!
Аж тут і небавком буйний вітер повине,
Гостинець вже інший, от вже думку несе 2.
Несе й каже: «Сю ніч степами гуляв я,
Нагулявшись доволі, по могилах лягав я,
Буцімто спочити, а то підслухати,
Як то стара бувальщина буде розмовляти,
Про давні літа,
Про давні часи,
Як слава гула
Світом вокруги
Про руських батьків,
Боярів, князів,
Про гетьманів, козаків.
І стане повідати зразу так мило,
Стихаї і величаво, мов над морем цвіла
Цвіт-доля любенько; потім голоснійше
Застогне, заплаче, щораз то сумнійше,
Сумнійше, страшнійше гукне, засковиче,
З-під могил, казав би-сь, старих людей кличе,
Щоби поспитати
Про спис, про шаблюку,
Щоби розвідати
Про орду-канюку:
Як руським тілом згодувалася,
Як руськов крівлев напувалася,
Як руська шаблюка все її вітала,
Як кривим зубом серце добувала,
В пущі вигідненько на нічліг стелила,
В воду під могилу спати кладовила».
І знов згомонить ти нишком, мило-немно,
Як в сумерк вечерній, півсонно, півтемно,
І луну розпустить ген-ген долинами,
І гомоном шибне ген-ген дубровами,
Ні то комусь-то десь там повідає,
Як-то колись-то красою засяє,
Як при Чорнім морі
Себе заквітчає,
В степах на просторі
Весело заграє,
Як в водах-Дніпрі
Змиєсь, прибереся,
Легеньким крильцем
На Дністр занесеся,
В тихенькім Дністрі
Собі прилягнеся,
Крилоньками сплесне,
Стрясе, злопотить,
Під небо, до сонця
Ген-ген полетить,
Під небом, край сонця
Сонічком повисне:
І буде літати,
І буде співати,
І о руській славі
Скрізь світу казати!
|
БАНДУРИСТ
ПІСЕНЬКА 1
Бувало, весною, як ліс розів'ється
І чистими птичок гукне голосами,
Дуброва, як дівка, в цвітя прибереться,
Пчілка задзвонить лугами, полями,
Стадами весело заграє долина,
А в ріці рибонька аж носить водою,
З пісеньков із поля вертає дівчина,
Плугатар за плугом з довгою думою;
Бувало, весною, як голуб сивенький,
Із оком ясненьким, як око святого,
Під полов бандурка, в устах пісень много,
Щороку приходить Соловій старенький.
А всі го за батька рідненького мали:
Старії і діти, молодці й дівчата,
Як батька з дороги, всі єго вітали,
У селі му кожда своя була хата.
Бо й годен був того! Бувало, з'явиться,
Мов сонце на небі, заспіва, заграє,
То всякий веселий, о журбі й не сниться,
Бо ж то й нема пісні, як сей заспіває.
Заведе довгими думку голосами,
З-під могил, казав би-сь, холодочком віє,
Стиха поговорить з батьками-князями,
Старі молодніють, бо й сам молодніє.
Або ж і дівчатам коли заспіває,
Тьохкають серденька, бо він відгадає,
Що із миленькими говорять дівчата.
Дівча спаленіє, спустить оченята,
Зиркне по миленькім, очами питає:
«Де він придивився?.. Як він добре знає!..»
За тоє всякому припав до серденька,
Як до голубонька голубка сивенька,
За тоє го всюди звали Соловієм.
Пісні ж бо то, пісні! Таких ми не вмієм!..
ПІСЕНЬКА 2
Як гомін по лісі, звістка несесь мила:
«Іде Соловій наш! Нові несе пісні,
Пісні нечувані і думки незвісні!»
Радість у серденьку всякому зацвіла.
І вийшли назустріч, і ждали на мості.
Підходить, склонились, згомоніли: «Гості!»
До села проводять; всякого вітає,
О щастю, здоров'ю, родині питає.
* * *
Чого ж то у лузі головку склонила,
Відав, тучу чує березочка біла?
Чого ж то півець наш, чого він сумує?..
Видко, що з тяжкою журбою несеться,
Бо око стемніло, тяжко серце б'ється,
А на личку смуток — чи нещастя чує?
Йде селом, бувало, весело і сміло,
З хаткою, з деревцем кождим розмовляє,
Вдарить у бандурку, здрібненька заграє
Козачка чи шумку, аж згадати мило!..
А нині, як не той: клонить волос сивий
На грудь піснословну, журиться, сумує,
Мовчки поступає, пісеньку не дзвонить,
З дітьми ся не бавить — чи лихо віщує?
Чи жаль тисне серце за другом миленьким,
Може, за сестрою, за братом рідненьким?
Чи, може, ідучи з далекой дороги,
Ходом утомився і примучив ноги?
Не змучив він ноги, ходом не втомився,
Вчуєте, пташечки, чого зажурився.
ПІСЕНЬКА 3
Присів на царинці; молодь обступила,
Як цвіточку пчоли, а старшина сіла.
І вийняв бандурку, і обтер полою,
І став ї строїти, і повів рукою
По струнах злегенька; струни згаморили.
Півець розуміє, бо з ним говорили;
Вже літ сорок і два їх бесіду знає.
І вдарив сильнійше і скорше тручає.
І стали гриміти та бескидським громом,
І стали шуміти та степовим шумом;
То знов заскипіли, як води старого
Отця Славутиці, бо о нім думає
Півець і мислію честь єму співає.
То знов злебеділи, як би галич много,
Стадами злетівши, чисте поле вкрили.
То знова злегенька, стиха гомоніли,
Мов згадка літ давніх і минувшой долі,
Щораз то тихше і тихше бриніли,
Розлетілись за півця думкою по полі,
А накінець зглохли — зовсім заніміли.
[1840 — 1842]
|
НАД БУГОМ
Гей, річенько бистренькая,
Гей, стань подивися,
Як я плачу, як горюю,
Зо мнов пожурися!
Твої води веселенькі,
В них рибонька грає;
Моє серце розпукаєсь,
Від журби ся крає.
Трава к тобі з любощами
З берегів ся хилить,
Вовня єї поцілує
І наперед стрілить.
Моє серце бідненькеє
Радощів не має,
Лиш розлуку із долею,
Лиш сльозоньки знає.
Рано встану та й заплачу,
І вечором плачу;
Доле ж моя веселійша,
Коли ж тя обачу?
Журбо, тяжка розлучнице,
Чом не пропадаєш!
Доле ж моя, зоре моя,
Коли ж засвітаєш!?
Ой річенько бистренькая,
Ой стань подивися,
Як я плачу, як горюю,
Зо мнов пожурися!
13 Вересня 1838
|
ДО МИЛОЇ
Повій, вітре-вітросеньку,
Там, де тужить мила,
Нехай несуть там пісеньку
Твої легкі крила.
Повій, вітре, в єй городець,
Де вінці сплітає,
Неси вісті, що молодець
Щире ю кохає.
Ой погладь ю, вітросеньку,
По єй личку білім,
Нехай знає єй серденько,
Що я є ї милим.
Най не плаче, най не тужить,
Вже час ся зближає:
Прийде милий, приголубить
І з нев ся звінчає.
[1836 — 1838]
|
ЛИХА ДОЛЯ
Ой ти, доле, моя доле,
Гадино їдлива,
Переїла-сь моє щастє,
Гіренька годино!
Запустила-сь в мою душу
Журбу і розпуку,
Учинила-сь мому серцю
З гараздом розлуку.
Ой місяцю-місяченьку,
Тихенько думаєш,
Моєй тяжкой недоленьки,
Відав, ти не знаєш.
Ой не знаєш, ой не знаєш
І не будеш знати,
Як то тяжко сиротоньці
В світі загибати!
Сам не знаєш, ні сестричка
Звізда ти не скаже,
Як то гірко, сли недоля
Світ милий зав'яже.
Тобі тілько хіба смутку,
Що хмара насуне;
А радощів з зірочками
З-межи вас не труне.
А мені ось на сім світі
Своє серце їсти,
Бо з недолев ся бороти —
Як під воду плисти.
Десь за морем, за горами
Мій гаразд здрімався,
Десь з безвістей, з лісів темних
Мій смуток пригнався.
Ой пригнався та й вороном
Надо мнов літає,
Б'є ми серце тяжким крилом,
Радость розбиває.
Вчора ввечір чорна хмара
Мені говорила:
«Чудуєшся, побратиме,
Де ся доля діла?
Твоя доля — то я була,
Я тя не минаю:
Вкривала-м тя чорнов мраков
І тепер вкриваю.
І над гробом мої мраки
Ще твоїм повиснуть!»
Ой, надія!.. таку долю
Най-то громи тріснуть!
[1836]
|
СУМРАК ВЕЧЕРНІЙ
Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла,
Вшир і вздовж доокола сум ся розлягає,
Чагарами густими тьма вовків завила,
Над тином опустілим галок гамор грає.
Там, нещасен, думаю тяжко, мов могила
Серед степу опівніч сумненько думає.
Згадка в душі печальній тужно згомотіла,
Бо сплинули радощі, як Дністер спливає!
Нависло ясне небо чорними хмарами,
Тяжкими густі бори склонились тугами,
Зойкнули дуброви, і ліси застогнали.
Весело ми з тов гудьбов та й з тими лісами,
Мило ми з буйним вітром, з блудними марами,
Студена тая доля к серденьку припала.
[До 1837]
|
ТУГА ЗА МИЛОЮ
Із-за гори, із-за ліса
Вітрець повіває;
Скажи, скажи, тихий вітре,
Як ся мила має?!
Чи здорова, чи весела,
Личко рум'яненьке,
Чи сумує, чи горює,
Чи личко блідненьке?
Бо я тужу, бо я плачу,
Сльозами вмиваюсь,
Веселої годиноньки
Вже не надіваюсь!
Коби мені крильця мати,
Соколом злетіти,
Тяжку тугу із серденька
При милій розбити!
Ой літав би-м, ой літав би-м
Щодень і щоночі,
Щоб ся милій у сивенькі
Надивити очі.
Ой літав би-м, ой літав би-м
Зорями ясними,
Щоб мені ся натішити
Ручками білими.
Ой літав би-м, ой літав би-м
Світом білесеньким,
Щоб мені ся натішити
Личком рум'яненьким.
Ой літав би-м, ой літав би-м
Вечором тихеньким,
Щоб мені ся натішити
Ходочком дрібненьким.
Ой літав би-м, ой літав би-м
Лісами, горами,
Щоб мені ся натішити
Милими словами.
Ах, я бідний, нещасливий,
Да й крилець не маю,
Сохну, чахну в далечині,
Всяк день умираю!
[До 1837]
|
ВЕСНІВКА
Цвітка дрібная
Молила неньку,
Весну раненьку:
«Нене рідная!
Вволи ми волю,
Дай мені долю;
Щоб я зацвіла,
Весь луг скрасила,
Щоби я була,
Як сонце, ясна,
Як зоря, красна,
Щоби-м згорнула
Весь світ до себе!»
«Доню, голубко!
Жаль мені тебе,
Гарная любко,
Бо вихор свисне,
Мороз потисне,
Буря загуде, —
Краса змарніє,
Личко зчорніє,
Головоньку склониш,
Листоньки зрониш,
Жаль серцю буде».
[До 1837]
|
|
|
|