| » Статистика |
Онлайн всего: 1 Гостей: 1 Пользователей: 0 |
|
В разделе материалов: 15
Показано материалов: 1-10 |
Страницы: 1 2 » |
ВАСИЛЬ БАРКА
ВРАНІШНЯ СВІТЛОТА
На звітрений пісок, на стежку пташу,
до сивих смутків: де покрилять! —
де й камінь, жду тебе; не перестануть
відсвічення в прозорих ріллях.
На берег бігши, вал одягся в дощик,
а блиск — як жито колоситься.
Край неба коло рук твоїх хороших,
мов скойка, в розсвіти розкрита.
Та —в вічності туман блакитний тоне,
та —в ніжки чайці чудо плеще.
Де ти прийшла, сіяння ллють коштовне
сто скринь: і від ромашки легше.
Та зближуються пламенні пір'їнки
від них,— сувора віє радість:
і сутінок розлуки перемінить
мій цвіте! до човна збиратись.
|
ВАСИЛЬ БАРКА
ПРИ САМОТІ
При самоті моїй: галуззя скине печаль огненну, й неживе... Хоч, мов стіною, світло —все блакитне, де димна глибина пливе.
Тріпочеться листок, до крови кожний,
та зілля доцвіта останнє.
Уже тебе побачити не можна,
хоч море гаснути не стане.
А листя: світлене, веселе-зорне,
прогляне, спалахнувши в щирість.
Така ж печаль мене тоді огорне,
як берег шелестіння ширить.
Жалі, мов дощ, листками пролилися, коли до каменя наспів. Шукає серце щастя: це — як в лісі дитятко ловить голубів. |
ВАСИЛЬ БАРКА
САД
ІНа чорній ніженьці, мов срібна хмарка, вишня
світиться: і синьогруда птиця, важка, розкішну гілку колихає,
і меншенька: крізь листя пурхнула; майнула тінькрилата
по сірій грядці,по квітниках... І джміль у жовто-чорній ризоньці, шукач гудучий,
віється й мерщій тікаєпонад травою. Світло. Звідкись — хмара. Тінь. І от тоді
тюльпани так таємно в тій зеленій тіні садуаж загорілись,
аж спалахнули, як огненна кров; і гостролистими рядками, в скорбних іскрах,
замерехтіли квітники. Бабуся сива вийшла думати-ридати в милий сад:
їй сина вбито на війні.Під вишнею присіла тихо,
від світу білого рукою очі затулила бабуся сива.
IIПрошу: черешні в червоному намисті, ждіть отут
— за дверцятами залізними! І вони стоять, коралові разки перебирають...
Прошу: берези в мережаних мантіях, отам — підфарфоровими хмарами — ждіть!
І вони стоять, зелені сповіді шепчуть... Прошу: безгрішні трави, музики в кольористих
діядемах, почніть запашний концерт коло вікна! Земля посилає пахощі, як кадильниця...
Прошу: сонечко в золотій сорочці, постій за дубами— на далекій дорозі!
— Одну часиночку! — одказує. Звертаюся: мій світечку, на недовгий вік судився
ти, а таки весь той вік шукатиму щастя! День одцвітає, хмарніє червоноокий вечір.
III...тополі горді шепчуться — їх дві! — показують
на щось у хмарах.
...берези побиваються; зелені коси їх, нечісані,
обличчя закривають.
...а груша, симетрична та струнка, як свічка,
зневажає свіжі віяння.
...самі дуби в громаді, надо мною, мають право
вголос думати аж коло сонця.
...колишеться живий огонь темно-зеленого моря,
рветься запалити срібний мармур хмар та блискучу блакить.
...злетівши з голубого рукава Господня, голуб
чистий в ясності і вітрі поспіша, і світиться, і за вершинами зникає.
Шум! Блиск! Земля схвильована відкрита небу,
так відкрита, що радісно і страшно. А небеса високі. Чути і знати безсмертя в світі. Тільки сумно відати,
що ми на цій землі — минучі гості; що наші діяння і серця цвіт — дочасні. А жити б
та радіти ж без кінця!
САД |
Просмотров: 464 |
Добавил: drakor |
Дата: 09.04.2011
|
ВАСИЛЬ БАРКА
Ріка
Біліє голос, вищий від планет.
- і я спішу, ріка,ні райдуга не наріка - через грозу біжу,
первоцвіт променів, грому межу.Ні срібний мак не наріка:
крізь смерть-ріка.Біліє голос, дужчий від скорбот...
-птахи в вікні веселок
пісні з огнів прядуть...
Ріка |
Просмотров: 486 |
Добавил: drakor |
Дата: 09.04.2011
|
ВАСИЛЬ БАРКА
ПОРЯТУНОК
Від узгір'я тонкорукий кущик
обізвався білотою.
Ні негода впівночі не скрушить;
чи - як він, до дня достою?
Здіймуться вали пожеж небесних,
плотик місяця женучи.
Враз: галузками душі простертись,
та - до сонця в тихі учні...
та від нього брати на обриві
приступець найнедорожчий -
тільки й місця: молитвам! добрівши
з вихору - в старій сорочці.
Часом душу втишити зболілу
просфоркою сяйва в морі,
та щодня читати з небосхилу
вголос тропарі соборні.
|
ВАСИЛЬ БАРКА
ЗНАЧЕННЯ ВРАЗИ
Я нікому не суддя! і знаю
тінь свою в тропі щоденній.
Коло башти присудив до зламу
грім - ялину, кору здерши.
Кору - збризнувши навкруг, як згубу
царської парчі на трави:
звідти з літер прочитай пробудну
звістку про пишноти втратні.
При дощі, з краплистою вагою,
в розтріски корона зверглась:
звідти з ноток вимовляй терпкою
згадку про шумке мізер'я.
З кожною грозою судьби дужчі -
думку вчать: про вічні звіти.
Осінь дожида! квиток доручить
огняний - на вихід звідси. |
ВАСИЛЬ БАРКА
НАДБЕРЕЖНИЙ ДОСВІТ
І
Марева від озера відходять,
а туман: як потойсвітній.
Ми - самокрадіжні; сонця одяг
скинули, бо мало втіхи.
Зодягаємся в півтіні мерхлі,
без надій, що - й луг палає,
несучи ікони в мідній церкві
осени! крізь горе спрагле.
Все - в блаженний жеврій, все з листками,
погляди предвіччя близить:
кличучи! вам квіти відмикати
з вікон царства незалізних.
Там, світливши берег проти нетрів,
з воску - мучениці повість.
Білокора! в пламенності терпить
ради дня сестер високих.
II
Чуємо: курличуть в ірій вірний
білі журавлі: - ключами.
їм, як свідок, місяць перемірить -
в айстрі синій шлях змічати.
Тут незлобні; тут ікон явлених
учні: в листковій подобі.
Жертву клен, безкнижно - євангелик,
розпалив! послушник добрий.
Вкруг помножено костри блаженних;
в озеро галуззя схилять.
Небо кров'ю на трихресній стежі -
побагрілося й крізь листя.
Ми незрячістю сердець - мов сонні:
не збагнем свічок осінніх.
Риби під дзеркальністю при мості
проминуть веселок відблиск.
Ми - чи простимо, громада братня:
всю! в непам'ять, кожну кривду?
Рідні духом полум'я з розп'яття,
ангели позвати прийдуть.
Ми - чи в звіт готові? крильня сіра, -
до спокути, до палання.
Вкруг хреста небесного іскриться,
в цвіт, галузка сонць ласкава.
III
Невеличні! кожен братчик вибрав
смолоскип від неба мовчки.
І повторює з огню глибизна -
звіщення: в досвітню поміч.
Мов пожежа в небозвід: чудесність! -
без темнот, ні в спад пелюстки.
Ключик сонця зо стежок щоденних
світить крізь терни колючі.
Світоч, розсипаючи вкруг церкви
скарби з-над сузір'їв кріпких...
мій порадник! псальмик мій сердечний,
став при дверях неба мріти.
Царство, при хатках межею поряд,
побудовано: від чаші.
Зором серця зглянем, як негорда
нива стала причащатись.
IV
Сиплються листки - в три чверті зірки:
ніби розгорівши з воску.
Кучугурами жарин закрили
згадку каменів жорстоку.
В синьогір'я напливають хмари,
з тайности: мов гілка близить.
Огній кленик - смолоскипник, марить;
розсвіт в озері любити.
Нам би, наче гшамінь, завінчалась
осінь при гробниці сніжній.
Звідки? від руїни та дичання
груди розростили в хижість.
Без святого невидим'я! тоскні,
кліплять каганечно душі...
Чад і тління суєти крізь осінь
розтягнули: сніг додушить.
Збудимося? крізь туман присмертннй.
вірячи з свічками свідків.
Спомин церкви, в десять рук. берези
піднесли на празник східній. |
ВАСИЛЬ БАРКА
ДОЧАСНА ДОЛЯ
І
Враз веселка з усміхів бровою
склала в тучі семицвітник...
Так: само кохання молодою
вірністю з недолі втішить.
В серці гроз - веселка погасала,
як з вікна вино розлите.
В серці: осінь згадка! хоч і красна,
а безсмертником не сквітне.
Вслід само кохання відголосить
все крилатістю з безумства.
І довіку звіть, як свідків - сосни,
де труна його замкнулась.
А любов родинна, літній медвик,
званий з ниви, ждати буде.
В шлюбі - криник між дими щоденні
сходить: на життя подружнє.
Чара! нам одна дочасна, чиста,
суджена при брамі в юність...
І до неї на незнаних стрічах -
в схід живих очей звернутись.
П
З висоти даровано в прощення -
хліб, нескришений з громами.
Жінчина душа, з довір'я щедра,
вернеться: все примиряти.
Примиряти в доброту бджолину;
яблуневі дні для неї...
в згоді - в білій радості, сніжіють
з медом чистоти своєї.
Виднота олтарна в лілій стала,
від грудей розп'яття лившись:
приріднити кров'ю! враз - до щастя
в зірку викупля незлісних.
Люди, братні, нам обмиє очі
при дорозі сніжна хустка -
бачити! крізь смерть: світила Отчі,
в церкві небесами звуться.
|
ВАСИЛЬ БАРКА
СУДНА ДОРОГА
І
Дві неділі, дві вінечні долі,
над гризню гармат рідніли.
Хоч від гілки віолет медовий
близько брався до одвірків.
Грішник, де з навал незваних танків
близять розблиски в розбої, -
став: стріляйте! а не згоден знати
тьми з неправди гробової.
І калікою з обжинків крови,
дотерпівши смерть, як прірву,
звівся - кривду ночі відбороти:
в знаках дикістю звірину.
Вибийся з тенет: мов олень рани,
огняної - в плечі хворі.
По крижинах моря, в вибух браних,
вийди крізь метіль безкормиць...
Тінню непривітною, а встати -
з праху, з пастки навернувшись:
тінню Савла - на поріг останній,
де досвітлюються душі.
Нивами обнов, де й горе кожне,
множиться на грізний сполох:
до джерел, як птах з пожеж, чи зможе
перейти душа поволі?
Дві неділі - дві любові: в крузі
сонця й місяця взоріли,
обіходячи, аж море скрушить
гріх і посклада зернини.
II
Дві неділі, - де не змовкне в ярмах
океан! (і гори чули);
що одна світанний вінчик брала,
друга з полудня палючий.
Подаровано не мідну скриню,
а сердечну правду в денність.
Знов галузками садів наринуть,
ганячись, вали квітневі.
Все, що зріднене від серця - вічне;
понад океанний розпач:
буде все біліти! в зірці скличе -
жити, де зійшла, дівоча.
На безмежності по димній смузі,
переходячи, вітрильце -
свідчить, свічкове! хоч вітер змучив:
півпелюстки з бурі бризне.
Нам розділено стежки пропащі -
з вибухів, при злих руїнах...
скрізь війна: світопожежний ящер
пекла! - до країв куріла.
Морок стінами біди з безодні
від зірок стежки відрізав -
хоч трояндні відсвіти назовні
в хмарі, що пашить, залізна.
Вже ізгой - на другім боці ночі -
до пророцтва зміг припасти...
мирний океан! стокрилля множить:
з горами, біліш від айстри.
Друга на порозі перестріла,
від його човнів і серпня,
витканого з блискавки - неділя
друга: криник! милосердна.
|
|
|
|