П а ш к а (ввіходить хутко). Що там, Катре, таке скоїлось? У дворі гвалт якийсь стоїть... Чого то?
К а т р я. Весілля справили...
П а ш к а. Яке весілля? Що ти кажеш?
К
а т р я. Так-таки: весілля... бучне, панське... Пан і пані
поблагословили мене; Михайло привселюдно признав мене своєю... коханою
молодою... Ну, й пані теж була дуже рада, так вітала щиро... Вся дворня
на радощі збіглася... бенкет такий був!.. Мене напоїли... бач, аж голови
не зведу з хмелю!
П а ш к а. Боже мій! Певно, лихо збилось? Ти мов з хреста знята!
К
а т р я. Що ж? Так і треба... На таку стежку ступила, йшла на муки, ну й
треба вже йти до кінця, спокутовать... Ох, тільки які ж муки! Кісточки
на мені живої нема... Господи, хоч би душу мою швидче прийняв!..
П а ш к а. Схаменися, Катре! Не рви себе!
К
а т р я. Ох, Парасю! Де вже мені себе рвати? Порвали вже, пошарпали
мене другі!.. Як мені тяжко!.. Дай свою руку, притули до чола мені: там
мов свинцю налито, мов топлять його!
Пашка піддержує їй голову.
П а ш к а. Бога ради, заспокойся! Ти вся тремтиш!
К а т р я. Холодно... у-ух!! Нівечили мене, Парасю... Мати моя били... А Михайло... ох-ох! (Ламаючи руки, принада до Пашки).
П а ш к а. Невже Михайло?
К а т р я. Ні... він... зас-ту-пав-ся... (Давиться словами і усміхається).
П а ш к а. Не побивайся-бо, голубко моя! Та коли він - звірюка такий, то я б йому очі видерла з лоба!
К
а т р я. Та він і невинуватий... іначе, певно, не можна... Тільки
навіщо було мене, дурну, дурманити? Віщувало серце мені, що не може того
статися ніколи... і хотілося вірити, і не тулилося це у моїй голові...
Виплакала вже я давно свої очі; уже давно по своїй надії і по собі
справляю похорон... Тільки не сподівалася, щоб так немилосердно.
П
а ш к а (обніма Катрю). Сестричко моя, лебедочко! Як мені тебе жалко!
Бідна ти, безталанниця моя!.. Як я тебе просила востаннє - забути
панича! Не здолала подужати серця! (Плаче).
К а т р я (дивиться на Пашку гостро). Тобі шкода мене? Плачеш? Правда, шкода?
П а ш к а. Душу б я свою вийняла за тебе!
К а т р я. Ну, а там не пожалували, ніхто!.. Дай мені, серце, водиці! Пече мене всередині, в роті пересохло.
П а ш к а (подає воду і піддержує голову Котрі). Гаряча, як вогонь, - аж пашить!
К а т р я. Спасибі! Ти, кажеш, була коло двору... Що там чути?
П а ш к а. Пакуються всі; вибираються звідціль кудись далеко: либонь, удосвіта й вирушать.
К а т р я. Удосвіта? А Михайло теж їде?
П а ш к а. Та їде ж: його ж то, либонь, і везуть...
К а т р я. Ох! (Хапається за серце).
П а ш к а. Та забудь його, проклятого!
К
а т р я (хапа за руки Пашку). Парасю, голубочко! Коли ти мене хоч
крапелиночку жалієш, побіжи у двір, запроси до мене Михайла, хоч на
хвилиночку, - попрощатись тільки... попрощатись тільки... попрощатись!..
П а ш к а. Для чого він? Плюнь на його! І так слаба! Та до двору й доступитись трудно...
К
а т р я (несамовито). Лебедочко, не одмовляй! Зглянься наді мною! Не
муч хоч ти мене! Пожалій! Поклич його, на одну хвилиночку... подивитись
хоч... глянуть, та й попрощатись навіки! Скажи йому, що я на його не
серджусь... Бог з ним!.. Нехай живе, щасливий... я йому стежки не
переступлю! Побіжи-бо, голубочко! (Цілує руки їй).
П а цї к а. Що ти, Катре? Опам'ятайся!!
К а т р я. Ноги цілуватиму, тільки попроси! (Хоче нагнутись до ніг).
Пашка не допускає.
П а ш к а. Чи ти при собі? Приляж краще, голубко, отут на лаві! Я піду, побіжу, попрошу пана Павла, - може, він викличе.
К а т р я. Хіба Павло тут?
П а ш к а. А тут, приїхав оце... я його бачила.
К
а т р я (сплеснула руками). Воже мій! Може, ти його мені посилаєш ца
поміч, на пораду! Попроси і його, попроси, попроси! Розкажи йому...
може, він моєму горю...
П а ш к а. Та заспокойся ж, я його покличу...
К а тр я. І Михайла, і Михайла!..
П а ш к а. Та й Михайла ж! Приляж же, заспокойся: я - зараз!
В И Х І Д ІІІ
Катря сама.
К
а т р я. І чого те серце ще тріпочеться? Живуче якесь! Краяли його
тупицею, давили кліщами, та ще не роздавили, - ворушиться... допевнитись
хоче, чи зникла надія, чи ще за хмарами мріє? Дурне, дурне! Мало тебе
вчора нівечили, в багні топтали? А ти знов-таки щемиш і допитуєшся
чогось? Годі вже, - над силу муки!.. Треба тебе заспокоїти... Матері
шкода, та їм легше буде, як я умру, о, легше! Сира земля і гріх, і сором
покриє; а так щодня - публіка, глум, зневага... краще, краще умерти...
Осьде мій рятунок! (Бере пузирьок). Тут якісь краплі. Лікар давав матері
закроплювать у вічі, то казав, що страшенна трутизна, - зразу може
покласти... І нічого не болітиме, жалю не буде; душа пташкою полине...
Полечу я зозулею до його, до мого милого, край віконечка сяду:
закую-застогну, тугою обійму його серце, нехай згадає воно, як колись
любилися, як з кохання того захмелилися... Побачити б тільки ще раз його
на прощання та й випити... (Дума). А гріх? Свою душу самій загубити?
Проклята я, проклята! Наїдуть станові, потрошитимуть мене привселюдно...
Як собаку в землю закинуть... Без хреста, без панахиди... Могили навіть
не насиплять... Ох, як мені тяжко!.. Несила ж мені і мук таких терпіти,
несила!! Ой!! (Встає і, хитаючись, знову пада). Гуде як! Чи буря
надворі? Чи у мене в голові? Хтось іде... іде!.. (Прислухається). Він,
певно, він! Я зараз. (Знов устає, пада на лаву, ухопившись за голову).
Нічого не пам'ятаю! Га? Хто мене кличе?
В И Х І Д IV
Катря і Харлампій.
Х а р л а м п і й (увіходить і стоїть у шапці коло дверей, оглядаючи хату). А що? Хто тут живий?
К а т р я (підвівшись трохи). Хто це? Гука щось...
Х а р л а м п і й (увійшовши). А! Це ти, тут преподобнице? Чого ж мовчиш? Позакладало?
К а т р я (труситься, спершись обома руками на стіл). Дядьку...
Х а р л а м п і й. Дядьку, та вже ж, розуміється, не батьку... Де стара?
К а т р я (не розбираючи добре). Не знаю...
Х а р л а м п і й. Не знаю! А з паничем... знаєш?
К а т р я (якось не при собі). Панич! А!!
Х
а р л а м п і й. Свята та божа! Ну, скоїла гріх там, прогрішилась,
значить, то й крилася б уже, сиділа б, слідственно, собі, в рот води
набравши: з паничем невелика й біда; пани б пошти не зобідили, дали б
там що; знайшовся б, може, й попихач, приміром, за яким би голову собі
окрила, - а то ще й приндиться! Куди маха? Що собі в думку забрала?
Тьху!
Катря широко дивиться йому в вічі, мов божевільна.
Чого ти на мене вирячилась? Чим ви панича обкурювали та обпоювали? Признавайсь!
К а т р я. Добре...
Х
а р л а м п і й. Бач? Добре! Еге-да! Взяв би я вас, приміром, обох з
матір'ю-чаклункою, та провчив би в волості поштительно, щоб знали, як
господ, панів, значиться, чарувати та зводити.
Г о р п и н а (з-за ванькира). 0-ох! 0-ох!!
Х а р л а м п і й. Стогне! Постогнала б ти у мене не так! І не знаю, чого ще пани такі добрі, піклуються?
К а т р я (шепоче). Добре...
Х
а р л а м п і й. Добре... (Набік). Тут якось ніяково й стояти, доложу
вам... (До Котрі). Не дивись, кажу, на мене! Пан оце послав мене тобі
сказати, що як ти схаменешся, значить, і зараз, слідственно, без всякого
бешкету, вийдеш заміж...
К а т р я (шепоче). Добре...
Х а
р л а м п і й. Не перебивай! Як вийдеш заміж зараз же за кого-небудь
там, приміром, то вони простять тобі, ще й придане добре дадуть, - пару
волів, корову, овечат там і грошей на весілля, щоб, значиться, гріх твій
покрити; тільки щоб після шлюбу і не смерділи тут, щоб і духу вашого не
було!
К а т р я. Щоб духу...
Х а р л а м п і й. Еге-да! А
якщо ти згедзкаєшся, то буде тобі і матері таке сумнительство, що і
згинете у тюрязі або й у Сиберію улучите! Ну? Чого ж мовчиш?
К а т р я. Га!
Х а р л а м п і й. Що га?
К а т р я. Добре...
Х а р л а м п і й. Значить, слідственно, безпремінно вийдеш?
К а т р я. Добре...
Х
а р л а м п і й. Ну, гляди ж! (Набік). А ловко я обділав цю справу!
Триста карбованців, що пан дав, значиться, благодареніє богу, у кишені
зостануться. Ловко, Харлампію Григоровичу, спроворили: що значить,
приміром, як голова не порожня, натоптана! Я знав, що вона согласиться, а
тільки все думав, що побрикається, приміром, а воно вийшло - дешево;
зараз і доложу. (Зиркнув на Катрю, що вона, хитаючись, почала
наближатись до його, пильно дивлячись). Свят! Свят! Чистая відьма! Тут,
не при хаті згадуючи, страшно й зоставатися з ними! (Іде хутко до дверей
і, зачиняючи, гука). Дивися ж мені! Цур тобі й пек!
В И Х І Д V
Катря сама.
К
а т р я (хитаючись і обпираючись рукою то об стіну, то об лаву, іде до
дверей). Стійте!.. Чогось приходили... лають, що не йду... кличуть
кудись... мене і матір... Не можу ж я йти! Хата крутиться... червона
така! Дайте-бо руку, голову мені піддержте... то я й піду... Добре...
піду!
В И Х І Д VI
Катря, Аннушка, Дзвонариха і дехто з дворні.
А
н н у ш к а (скажено вбіга). А де тут та бариня, судариня? Осьдечки
вони прогулюються! Що! Думала помєщицею бути? В чепчику ходить? А не
діждеш! На смітнику повінчають!
К а т р я (трохи опам'ятавшись). Хто прийшов по мою душу? Аннушка! Ай!! Одступись!
А н н у ш к а. Думала - любить? Йому тільки одного треба було... А він сміється, зі мною сміється над тобою, потаскухою!
К а т р я (спалахнувши, кидається). Брешеш! Брешеш!.. Ти кров мою прийшла пить!.. Одступись!
А н н у ш к а. Не одступлюсь! Натішуся над ворогом! Ей, хлопці, сюди! Давайте мазницю, - двері і вікна дьогтем вимазати!
Х л о п ц і (з реготом вриваються в хату; у одного мазниця і квач). Давай, давай! Та разом їй і голову квачем.
К
а т р я (несамовито кидається то до одного, то до другого). Ой!..
Змилуйтесь!.. Хто в бога вірує! Не наді мною, над матір'ю: вона
неповинна... умре... Ой простіть мене!
А н н у ш к а (хапа Катрю за руки; та пручається несамовито). Не слухайте її! Мажте зараз дьогтем!