К
а т р я (ламаючи руки). Ну, дівко! Надівувалася? Наступає вже кара
людська, невпросима, невмолима... От і заховалась! Не приспало, моє
кохання, ти лиха: підкралося воно, та аж серце, мов на ножі, кипить!
Михайло! Голубе мій! Скруто моя! За тебе мені і страждати не тяжко...
все оддала, то що мені люде? От матір тільки... Ох, і не знаю, що з
мамою буде, як дійде... а неминуче дійде: вже коли Степанида на губу
взяла, - все село знатиме! (Зложивши руки, стоїть замислена).
В И Х І Д VI
Катря і Дмитро.
Д м и т р о (підходить тихо; Катря не чує). Катре!
К а т р я (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав.
Д м и т р о. Коли ж сватів присилати до матері?
К а т р я (сплеснула руками). Уже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене?
Д м и т р о. Як на тебе? Хіба ж ти не подала мені слова?
К
а т р я. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то
пошануй: бачиш, яка я? Мені не шлюб у голові... заміж я не піду.
Д м и т р о. Що з тобою? Скажи мені щиро!
К а т р я. Не знаю... Ти б посватав краще Пашку; вона тобі такою вірною дружиною буде, так тебе любить!
Д
м и т р о. Чужого віку заїдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти
тепер мене, - от що! То було стрінеш, аж у очіх сонечко; щебечеш не
нащебечешся, воркочеш не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся,
ухиляєшся зо мною і словом одним на самоті перекинутись... Запропастила
ти мою голову!
К а т р я. Дмитре! Пожальсь наді мною! Я тебе, як брата, люблю; мені так тебе шкода... Тільки я не знаю, що зі мною сталось?
Д м и т р о. А я знаю! Кажи прямо, бий одразу - легше буде!
К а т р я. Не муч мене!
Д м и т р о. Знаю я, хто розлучник мій, хто наступив мені ногою на горло! Ти в панича закохалась; він тебе звів!
К а т р я. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!
Д м и т р о. Він, він - і не кажи! Не обманюй мене!!
К а т р я. У мене сили нема тебе обманювати... Що ж? Я люблю Михайла... тільки не він... сама винна...
Д м и т р о (ухопившись за серце), 0-о! Спасибі хоч за правду... і хотілось її, і надія якась ще тліла... а тепер уже край!
К а т р я. Дмитре, прости мене! Не моя сила... так судилося!
Д
м и т р о. Не твоя, нещасна, - так! Але на кого ти мене проміняла? Чи
буде ж він тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед
тобою стежку промітати? Навіщо ти йому, отому паничеві, здалася? На
ласощі, на жарт, а потім на покидьку!
К а т р я. Цить! Цього не буде: не звір же він?!
Д
м и т р о. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такі! Увесь світ би
зажерли, - та й то не вдовольнять своїх тельбухів! Мало їм, розбещеним,
тієї втіхи на світі, ще зазіхають і на нас, старців, однімають остатню
радість, остатнє щастя!
К а т р я (з криком). Не добивай мене! Я й
так уже підбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на
світі, щоб завдав такі муки! Адже краще задавити власними руками!! За
віщо ж би так насміятись?
Д м и т р о (обніма Катрю). Дитино моя,
надіє моя! Рад би я тебе розважити, та... язик не повертається! Чи тебе
чарами приворожено, чи тобі пиття дадено? Задля чого, задля кого ти
мене сиротою кидаєш? Тільки ж і жив тобою змалку, тільки ж і бився з
злиднями, аби загорювати того щастя, і от тепер, допливши берега, мушу
топитись...
К а т р я (ридаючи, обніма Дмитра). Що ж мені робити? Збожеволіла я!
Д м и т р о (боязко). Катре!.. Може б, забула ти... перемогла себе... може б, вернулося...
К а т р я. Ні, Дмитре! Несила моя...
Д
м и т р о. Значить, годі! Ну, що ж - радощів не зазнали, з лихом -
приятелі... горювати - не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була
щасливою!
К а т р я. Де вже? Кругом таке лихо... Хоч би ти зненавидів мене - легше було б!
Д м й т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!
К а т р я. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!
Д
м и т р о. І, вже! Дай боже... щоб хоч тобі щастя, то хай уже тішиться
ворог мій... а мені (махнув рукою) - утоплю десь своє горе!.. Але ж як
він насміеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу,
на горе, - то не сховається він від мене ніде: на краю світа знайду
його, зо дна моря винесу, з-під землі викопаю... І тоді вже з паничем
побалакаю!
К а т р я (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!
Д
м й т р о. Не бійся... поки не кине... Ну, прощай! Напився вже я
радощів! (Обніма Катрю). Прощай! А!! Не мені, злиденному, - щастя!
(Утира сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Іде).
К а т р я. Дмитре! Не побивайся!!
Д м и т р о. Пропадай усе!! (Іде хутко).
Катря, ламаючи руки, біжить до воріт і схиляється до них, від несили.
В И Х І Д VII
Катря і Михайло.
М и х а й л о (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре!
К а т р я (уздрівши його, несамовито кинулась на груди). Ай!!
М и х а й л о (обніма). Не кричи, серце, так, бо почують!
К а т р я. Зраділа!.. Боже як! Третій вечір не бачила.
М и х а й л о. Ну, все ж обачніше треба.
К а т р я. Не буду, не буду, любий мій, хороший; тільки не сердься!
М и х а й л о. На тебе трудно й сердитись. (Цілує).
К а т р я (обніма). Господи, як я рада! Нічого й не тямлю... Чого ти вчора й позавчора не був?
М
и х а й л о. Не можна ж мені щодня ходити, щоб не завважили... Я все,
знаєш, вибираю годину, щоб з моїми батьками про тебе побалакати...
К а т р я. Господи, що то буде?
М и х а й л о. Й сам не знаю... трудно то, трудно; якось усе це випада...
К а т р я (зітха). Ох! Не випада... і не випаде!
М
и х а й л о. Не сумуй, зірко: ми таки свого діждемось... Зразу,
звичайно, ніяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути... Я, може,
через маму...
К а т р я. Ой ні, ні! Пані такі страшні, сердиті... вони з'їдять мене!
М и х а й л о. От, вигадай! Чого ти всього боїшся?
К а т р я. Боюсь, голубе, і душі у мене нема!
М
и х а й л о (пригорта і лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж
своїх брівочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обійми
палко, та пригорнися шпарко!
Катря через силу усміхнулась і поцілувала.
М и х а й л о. Не так, не так, а отак! (Обніма). Ходім звідси, щоб хто не здибав.
К а р т я (журно), І-і, вже! Нема чого й критись..,
М и х а й л о (звонтпивши). Як нема чого?
К
а т р я. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть... Степанида
оце була, каже - Аннушка похваляється... плеще на мене...
М и х а й л о. От каторжна! Я їй утну язика!
К а т р я. Не втнеш, ще більше здратуєш! Де вже там те шило в мішку утаїти! Пізно.
М и х а й л о. Ти жалкуєш?
К
а т р я. Борони боже! Своєю волею покохала, - аж згоріла у тім коханні!
Все без жалю віддала тобі; за тебе і муки прийму... Не зраджуй тільки
мене, соколе мій, доле моя! (Припада до Михайла).
М и х а й л о (цілує). Що тобі завжди в голову лізе, моя дурнесенька ?
К а т р я. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тільки лякав Дмитро? Правда? (При-пада до Михайла).
М и х а й л о. Як Дмитро! І він сюди лізе?
К а т р я. Він нещасний, бідний... я його скривдила... сватався... так його шкода: занапастила!..
М
и х а й л о. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я більше не чув про
Дмитра! Не поминай мені про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати
душею, упитись коханням, - а ти мені вкинеш приску за пазуху.
К а т р я. Що ж я зробила, що сказала? У самої пекло... Тільки що був... трохи на себе рук не зняв... похвалявся на тебе...
М и х а й л о. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна буде...
К а т р я. Ні, ні, то він з одчаю! Він не зачепить...
М и х а й л о. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати!
К а т р я. Він і без того більше не прийде: я йому призналась.
М и х а й л о. Розумна! Сама пускаєш славу?
К
а т р я. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що мені до слави, аби ти при
мені... От тільки за матір боюсь, як дійде - не переживуть вони!
М и х а й л о. Правда, за матір - погано.
К а т р я. Що мені робити, порадь, мій соболю?
М и х а й л о. Хіба, може б, тебе одвезти до дядька на хутір?
К а т р я. Як, щоб я маму кинула?
М и х а й л о. Ну, то вдвох?
К а т р я. Ні, ні! Як таке їй і сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, ніж пішла б на публіку!* (*Публіка - сором, ганьба.)
М
и х а й л о. Слухай, серце! Я поговорю з твоєю матір'ю, присягнусь їй
за тебе, - то вона й заспокоїться; лучче ж од нас правду почути, ніж од
других...
К а т р я (сумне і чуло). І не знаю вже й як... аж
серце окипа крів'ю, як подумаю! Любила ж мене, цілий вік поневірялась за
мене...
М и х а й л о. Та угамуйся, не забігай лиха! От, може, і
в мене з старими швидко владнається справа, то тоді безпешно! Прийде
день - потурбуємось, а нічка - наша!
К а т р я (ламаючи руки). Коли б мені мами не вбити! Царице небесна, зглянься хоч ти!
М и х а й л о. Годі-бо, Катре! Ходім у садок: час гине...
Катря безнадійно сплеснула руками.
Завіса тихо спада
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Широкий
рундук з ганком у панськім будинку. Навкруг квітки, клумби, луговина;
далі - розкішний садок. Вікна деякі одчинені на рундук; на рундуці -
стіл, самовар з причандалами, кріселка. Вечір.
В И Х І Д І
Харлампій, а далі Аннушка.
Х
а р л а м п і й (ставить на стіл чайні причандали; потім підміта). Ач,
знов накидали цигарок! Що я їх ненавиджу! Нема, хвалити бога, отого
кудлая, - так жиди; а ти за ними прибирай! Тьху! Чистоє наказаніє! Хіба
це моя обов'язаность підмітати, примірно сказать, всяку погань? Це
козачків діло, чи там служок яких, а не моє; моє діло за ними доглядать
та давать запотилишників... А от, Харлампіє Григоровичу, довелося і вам
щітку до рук узяти та підмітати собственно підлоги! Ох-ох-ох!
(Спирається на щітку). Не ті теперечки часи, доложу вам, - сумнительні!
Гай-гай! Де те вельможне панство дівалося? І знаку нема, мов корова
язиком злизала! Тепер, приміром кажучи, мужику волю дали, ну й посіда,
або ще - жидова та! Ну, які вони пани? Харкнув та ногою розтер, та й
уже. Сказано - одно боже попущеніє, скусительство! Наші теж, дивись,
незабаром у пазурах того Шльоми опиняться... А через кого все прахом
іде? Через нашу паню: як прибилася сюди, зараз завела нові моди, -
покойовок, лакеїв... Ми вже, значить, стали невгодні, неодуковані! А
сама повіялась по Києвах та по Варшавах; понавозила губарнорів отих - по
дві пари держала... їй-богу! Ну і додержалась! (Підходить до столу,
поправля масло, сметану, сухарі й цукерки). Такі завели заведенія за
приводом отого кудлая, що, на моє мнительство, - кінець світа: з ким
тільки кумпанію водять? Тьпху! - та й годі! Тепер, приміром кажучи, наш
панич, дворянин, з мужвою воловодиться, на вулицю ходить... Страмовище
одно! Не зна того, як в старовину... От хоч би, значить, нащот женського
полу - як було благородно, прекрасно! Звеліли кого привели... та й
кінець... І делікатно, і поштительно! А тепер?.. Ех, гріхи наші, гріхи!
Отаким шелихвісткам, як ота Аннушка, припоручають тепер до рук панське
добро! Господиня, значиться! Так би й зацідив! (Дивиться у кухлик). А
сметанка яка? Хіба така при покойному панові була? Хоч ножа стромляй! А
то! (Нахильцем п'є).
А н н у ш к а (зазира в одчинене вікно). Чаго ви до сьох пор самовара не даєтьо? Бариня сердяться!
Х а р л а м п і й. Ти ще мені, смердюча, приказувати будеш? Геть, поки ціла!
А н н у ш к а. Што ви себе воображеніє взяли! Скажите, пожалуйста! А зливки для чого випили?
Х а р л а м п їй. Хто випив?
А н н у ш к а. Нехто!
Х а р л а м п і й. Хто випив? (Наступає).
А н н у ш к а. Хтокало!
Х а р л а м п і й (яро). Бачила?
А н н у ш к а. От тілько троньте, я такого шкандаля зделаю!
Х а р л а м п і й. Так ти бачила?
А н н у ш к а. Аж вуси все у зливках; гляньте! (Одступає до дверей).
Х а р л а м п і й (змішавшись, утира рукавом). У-у! Смалена! Киш мені звідціля! (Іде в двері).
А
н н у ш к а (тіка на рундук). Ругателі!! Будете знать! Постойте, я вас
всєх на чистую воду! - І ви, паничу Михайло Іванович, почешетесь! У мене
письмо од дядиньки: я його викрала... Будет і бариня знати! Проміняли
меня на ту шльондру, - і я ж потешусь! Попануєш! Попануєш! Ух, печуть
меня всі, та й я ж попеку!! (Побачивши паню з Михайлом, іде далі).
В И Х І Д ІІ
Анна Петрівна і Михайло.
Анна Петрівна виходить разом з Михайлом з парку, у неї в руках картонка.
А
н н а П е т р і в н а. И не думай отнекиваться. В сенате серьезное
дело; все наше состояние на волоске. Коли батько говорит, что нужно
ехатіь, ,то уж верно нужно.
М и х а й л о. Та я в ділах не знаюся!
А
н н а П е т р і в н а. Ну, ну, не рисуйся! Сам дядя приглашает, -
научит!.. А кузину разве можно упустить: красавица, chic supreme, bon
genre!* (*Найвищий шик, гарний тон (франц.).) Потом дядя: шансы-то
какие! Ведь зто черт знает где можно очутиться! Я бы тогда переехала к
вам в Петербург, освежилась бы хоть немного...
М и х а й л о (з
досадою). Що вам за охота, мамо, зараз мене сватать? Та ще й вибираєте
таких, що тільки плечима здвигнеш! Я з вами хотів би побалакати...
А н н а П е т р і в н а. Оставь, во-первых, свою хохлащину! Надоела...
М и х а й л о. Дуже швидко.
А н н а П е т р і в н а. Зто уж мое дело... Ты пойми, что дядя сам намекает в письме...
М и х а й л о. Та яке ж мені діло до його превосходительства...
А н н а П е т р і в н а. Что?.. От такой блестящей карьеры отказываешься? Да ты в уме ли?
М и х а й л о. Мамо, я хотів би побалакати...
А
н н а П е т р і в н а. Отстань с твоим балаканням! Вы меня уморить
хотите? Воспитывала, нежила, холила, чтоб хоть иметь утешение, видеть
сина в блеске, гордиться им... и вот благодарность родителям - за их
любовь, за то, что не жалели для вас ни здоровья, ни средств,
потворствовали даже всяким прихотям хохлацким! Вот и утешение!
М и х а й л о. Мама! Да выслушайте же меня!
А
н н а П е т р і в н а. Оставь!! Твои вечные противоречия положат меня в
могилу... Я женщина слабонервная, чувствительная; у меня уже начинается
тик... Я знаю, откуда вся порча: ты заразился идеями зтого пария!*
(*Парія - безправний, зневажений.)
М и х а й л о. Не браните же мне хоть в глаза человека, который мне дорог!
А
н н а П е т р і в н а. Дорог? Для вас всякая дрянь дороже матери!! Вы
свою мать родную готовы променять на всякую сволочь! Молчите!.. Уж скоро
добьете! (Іде хутко на рундук).
В И Х І Д ІІІ
Михайло сам.
М
и х а й л о. Ну й добалакався! Два місяці чекав случаю, годив, думав
натрапити на щасливу хвилину, коли матір весела, - от тобі й натрапив! З
нею, значить, - годі: цей проклятий дядьків лист усе попсував... Хіба
до батька удатись? Просто і думок не зберу... у такі нетрі та болота
зайшов, що з кожним кроком тільки грузнеш більше та глибше.
В И Х І Д IV
Михайло і Пашка.
П а шк а (тихо підкрадаючись). То ви, Михайло Івановичу?
М и х а й л о. Пашка! Чого ти?
П а ш к а. Вийдіть зараз до млина: там Катря дожидається.
М и х а й л о. А що там?
П
а ш к а. Як що? Цілий тиждень не бачили її, та й жалощів нема? Ви ж би
подивились, що там у неї дома коїться. Мати знов занедужала; та то ще й
слава богу: хоч не чує, що по селу дзвонять! І без того догадується вже,
картає...
М и х а й л о. А мені хіба легче? Он зараз з матір'ю мав яку бучу!
П а ш к а. Хіба довідались?
М
и х а й л о. Та ще ні... я ж оце збирався поговорити з мамою,
попрохати... а тут до Петербурга притьмом кажуть їхати: пильне діло.
П а ш к а. Нещасна Катря! Невже ви її так кинете?
М и х а й л о. Хто ж тобі каже, що кину? Я ж за неї і розпинаюсь тут!
П
а ш к а. Хоч би ж навідували її, а то все рідче та рідче почали ходити,
мов цураєтесь! Вона ж такі за вас муки прийма - господи! Мов з хреста
знята!
М и х а й л о. А ти думаєш, мені легко? Тут і дома не
знаєш на яку й ступить, - і так і сяк підходиш, щоб прихилити своїх... і
такі й сякі думки не дають спокою; а там прибіжиш до неї, щоб одвести
хоч трохи душу, а вона зітхає, часом плаче... Така нудьга візьме, що й
на світ би не дивився!
П а ш к а. Диво, що плаче! Вона більше й побивається, помічаючи, що ви не такі вже стали...
М и х а й л о. Я такий самий, а радощі-то не такі, яких чекалось.
П а ш к а. Чим же Катря винна? Хіба ж не бачите, що вона божеволіє, гине за вами?
М и х а й л о. А в мене, Парасю, хіба не плаче все у нутрі? Тим-то і тяжко йти на ті сльози...
П
а ш к а. І як-таки вам рівняти себе до неї? У вас - і достатки, і
розкоші, а у неї, бідної, часу нема і на своє горе: роби і на себе, і на
свою матір слабу... А тут ще Дмитро скаженіє, всякі похвалки чинить! А
ви хочете, щоб вона була весела.
М и х а й л о. Мало ще скрути -
Дмитра на! Стережись, щоб з-за кутка не торохнув! Просто хоч пропадай!
Адже я її хотів поки що одвезти до дядька чи саму, чи з матір'ю, - не
хоче; хотів і її матір заспокоїти - боїться; що ж я маю чинити?
П а ш к а. Ну, а що ж і їй робить? Ідіть, голубчику, зараз, прошу вас, бо дівка просто не при собі...
М
и х а й л о. Та ходім! (Подумавши). Треба конешне написати до дядька,
послати мерщі... Так затяглеся вузлом, що й не розв'яжеш. (До Пашки).
Почекай мене за хвірткою у садку, я тільки листа напишу та зараз і
вийду! (Іде направо).
П а ш к а (проводжаючи його очима). Паничу! Здається, ти дбаєш тільки про свою шкуру! (Пішла).
В И Х І Д V
Зізі і Харлампій.
З і з і (вбіга і бере до кишені цукор; потім дзвонить). Харлампий! Харлампий! И где зта скотина шляется?
Харлампій показується в саду.
Харлампий! Давай самовар да подмети балкон, - мама велела, тут мы играть будем... Да иди же скорей;
только даром кормят!
Х ар л а м п і й. Ще в вас, панно, молоко на губах не обсохло, щоб на мене лаять.
З і з і. Поговори! Вот я маме скажу, так й выгонят вон! (Іде).
Х
а р л а м п і й (прибира). Тьпхуі Прости господи! Од такого блазня
терпіти! Що ще, звиняйте, блоха, а й та кашля! Взяв би я тебе, та задрав
би плахіття, та випарив би лозою по місцю, звідкіля ноги ростуть, щоб
ані сіла, ані почесала!
Х а р л а м п і й. О, вже пустила лотоки! Реве, аки лев рикающий! (Іде).
В И Х І Д VI
Анна Петрівна і Аннушка, потім Іван Андрійович.
А н н а П е т р і в н а. (бліда, плаче; Аннушка піддержує). Ах! Ах!! Они меня дорежут! Воды! Дай скорее: душит! (Дзвонить).
А н н у ш к а. Не беспокойтесь, бариня. (Подає воду).
А
н н а П е т р і в н а. Ах! Зту мерзавку чтоб сейчас... раскатать!..
Чтоб духу ее не было! Где пан? (Дзвонить). Дурно, ах! Капель скорей!
Виски три!
Аннушка біжить до дверей, стикається з Харлампієм, що несе свічку; вирива у його свічку.
А н н у ш к а. Бариня казала, чтоб барина звали, бо у барині до барина очинно... у барині голова...
Х а р л а м п і й. Тьпху! (Пішов).
А н н а П е т р і в н а. Спирту! Спирту! Виски три! Дурно!..
А н н у ш к а. Ах, боже мой! Хоч би барин!
І в а н А н д р і й о в и ч (підтюпцем). Що там таке?
А н н а П е т р і в н а (зуздрівши). Ах! Умираю! (Зомліла).
І в а н А н д р і й о в и ч. Анюточко! Анюточко! Що з нею?
А н н у ш к а. Потрьовожились од сюприманду.
І
в а н А н д р і й о в й ч. Анюточко! Зомліла? Ох, господи! (Біга, хапа
крило, що з столу підмітати, смалить на свічці й тика під носа пани).
А н н а П е т р і в н а. Ай! Что зто? (Схоплюється). фу!! Мужик!
І в а н А н д р і й о в и ч. Нічого, нічого! Смалятиною найлучче! Постой, ще! (Смалить крило і хоче знов під носа).
А н н а П е т р і в н а. Ай!.. Оставьте!.. Изверг!
І в а н А н д р і й о в и ч. Що з вами?
А н н а П е т р і в н а. Ах, виски... тик, тик! Полюбуйтесь вашим сынком!
І в а н А н д р і й о в и ч. Що там? Не натягуйте-бо тетиви!
А н н а П е т р і в н а. Зарезал... Женится на простой девке, на твари женится, ваш братец - подлец - устраивает свадьбу!
І в а н А н д р і й о в и ч. Чи ви в умі, що ви мелете?
А
н н а П е т р і в н а (кида зім'ятого листа). Прочитайте, что братец
пишет! У них уже все улажено... Ох, уморят, уморят; я слабонервная,
чувствительная! Вот й разгадка, почему в Петербург не хочется ехать!
Выкормили сокровище... утешайтесь! Ох, виски! виски! виски!
Аннушка тре виски, Іван Андрійович пробіга листа.
З і з і (вбіга і кидається до матері). Маman, неужели Місhel с простой дрянью повенчался?
А н н а П е т р і в н а. Отстань! Убирайся! Уведите ее!!
Аннушка бере за руку; Зізі б'в її по руці.
З і з і. Не тронь, сволочь!!
Виходять.
А н н а П е т р і в н а. Ах! Он погибнет, погибнет?!
І
в а н А н д р і й о в и ч. Господи! От горе! Може, ще пособити можна?
Та не лементуйтесь, не ділайте бешкету! Це не іграшки! Начхав я на все
інче, а за сина - ні! Не перебивайте... слухайте: прикажіть, щоб там ні
Аннушка і ніхто - ані писнули, що ми знаємо, бо я кишки випущу!
А н н а П е т р і в н а. Ах, боже мой! За что я страдаю, за что?
І
в а н А н д р і й о в и ч. Анно Петрівно! Не натягуйте, кажу, тетиви,
даби не лопнула! Треба спасать сина, а не телесуваться* (*Телесуватися -
кидатися в усі боки.).
А н н а П е т р і в н а. Кто ж спасет? Он погибнет, погибнет; зто все братец!
І в а н А н д р і й о в и ч. Конешно, подлець; но не ділайте публіки, прошу вас.
А н н а П е т р і в н а. Хоть зтой шлюхе задам! 0-ох!
І
в а н А н д р і й о в и ч. Не про неї річ. Коли буде тихо і Михайло
нічого не провіда, то я одведу йому очі і мерщі виряджу до Петербурга;
хоч і ви його проводіть... А там уже ту спровадимо: окручу з першим
парубком, дам придане та й витурю...
А н н а П е т р і в н а. Да денег же нет?
І в а н А н д р і й о в и ч. Дістану у Шльоми: ми тут гешефта зробили.
А н н а П е т р і в н а. Неужели? Ах, матерь божия, сжалься!
І
в а н А н д р і й о в и ч. Коли кажу, то вірно. Тільки ж слухайте, щоб
ніхто мені нічичирк, та й ви знаку не покажіть Михайлові!
А н н а П е т р і в н а (веселіше). Хорошо, хорошо! Зто ты отлично придумал: именно только Петербург нас спасет!
В И Х І Д VII
Ті ж і Харлампій.
Х а р л а м п і й. Миколай Степанович Бєлохвостов зволили приїхать.
І в а н А н д р і й о в и ч. Слава богу: от хто нам поможе укоськати Михайла.
А
н н а П е т р і в н а. Как я рада! Соusin такой умница; он наверно
подействует... даже голова отошла. (До Харлампія). Ступай, проси барина в
мою гостиную.
Харлампій пішов.
І в а н А н д р і й о в и ч. Тільки ж я вас прошу, пожалуста, не лопотіть язиком багато, бо спортите діло.
А
н н а П е т р і в н а. Ах, мой создатель, да говори сам; лишь бы только
поскорее выехать из этого болота! Я пойду гардеробом распорядиться.,.
Х а р л а м п і й (знову ввіходить). Зволили піти.
Анна Петрівна і Іван Андрійович виходять.
В И Х І Д VIII
Харлампій і Пашка.
П а ш к а (ввіходить хутко, збентежена). Харлампіє Григоровичу!
Х а р л а м п і й. Га? А тобі що?
П а ш к а. Не бачили панича Михайла Йвановича? Може, в горницях?
Х а р л а м п і й. А тобі нащо?
П а ш к а. Пильно треба.
Х а р л а м п і й. Нащо, кажу? Глуха!
П а ш к а. Щоб зараз ішли! Нагло треба!
Х а р л а м п і й. Куди?
П а ш к а. Вони знають!
Х а р л а м п і й. Що це ви, шелихвістки, собі в моду взяли? Так і преться, каторжна! Я тобі дам панича!!
П а ш к а. Чого ж ви лаєтесь?
Х а р л а м п і й. Брись мені зараз!
Пашка тіка.
Розпустились, бач, до чого? Так прямо і кличе, - без сорому казка! Тьпху! (Іде).
В И Х І Д IX
Михайло сам.
М
и х а й л о (виходить з садка, замислений, читаючи свій лист). Треба,
треба уже це покінчити! Пишу до дядька, щоб приїхав сюди мені раду
дати... або я до його; тільки спробую ще раз перебалакати з батьком та й
поїду. Так оце й Катрі скажу. Далі тягти - уже несила! Не знаю вже, чи й
є з цього провалля стежка? Батьків кинути, розплюватись - безчоловічно:
вигодували ж, випестили! Та й куди без них удатись! Легко сказать
тільки - порви! Але й Катрю кинути на поталу, на горе - теж
безчоловічно, подло! Що ж його чинити?(Шарпа руками волосся). Та
виміркуй же, хоч що-небудь, мозку безсилий, ледачий!! О, будь ти
проклята та година, що завела мене у кохання! Як здавалось, що тому
раєві кінця не буде, а от тобі й кінець, та ще який гидкий, пекучий!..
Павло правий був, ох правий; болізно щемить у моєму серці його гірке
слово: "Не вистачить у тебе сили на боротьбу, а на гірше що -
вистачить!" Так, вистачило! Павло уже два місяці й не пише,
розплювався... і всі плюнуть... чесне товариство одвернеться... навіть
святі думки і заміри, що освітили мою душу новою вірою, стануть передо
мною грізними суддями... і я сам розплююсь з собою! {Безсило опуска
голову й руки).