М
и х а й л о (кидається, обійма). Голубчику!.. Як же ти мене потішив
несподівано! То несподівано кинув було утеком, а то... (Знов обніма).
Спасибі, серце! Я такий радий тебе бачити; далебі, занудився. Ну, ходімо
ж мерщі до нас...
П а в л о (перебива). Ні, до вас я не маю часу. Сідаймо тут та побалакаємо...
М и х а й л о. Невже до нас і не зайдеш?
П
а в л о. Кажу ж - і хвилини нема... До вельми тяжкого слабого
хапаюсь... (Кладе руку Михайлові на плече). Ну, як же ти ся маєш? Що
наробив? Розцвівся, пишаєш красою, як майський крин душистий,
прекрасний?
М и х а й л о. Бачу, що й ти скучив за пасиком, на якому язика гостриш. (Цілує Павла).
П
а в л о. Ні, без жартів; на тебе глянути, то й всяк постереже, що у
твоїх очіх і ласощі, й радощі аж грають, - певно, їх повно на серці?
М и х а й л о (трохи соромлячись). Журби не маю... тобі зрадів.
П а в л о. Справді? Чи не занадто уже буде для мене одного, признайся?
М и х а й л о. Чому? (Потупив очі і почав крутити цигарку).
П
а в л о (б'є його ласкаво по коліні). Ну, ну, нехай і так! Гаразд
поки!.. Кланявся тобі дуже дядько твій, пан Олександер; ремствує, що ти
не хочеш до його і в хату плюнути!
М и х а й л о. Я сам би радніший; та, знаєш, рід у сварці, то й мені вихоплюватись раз по раз якось ніяково...
П а в л о. Так і у такій пустій справі рід твій стоїть на перепоні?
М
и х а й л о. Не то, що мені можуть заборонити з дядьком бачитися, - та я
й не послухаюсь; а то, що якби наші бували, то малося б більше
оказії...
П а в л о. Славний він, брате, чолов'яга; поневірявся
на віку, бився з родом, з панами, а таки переміг, не дав чужої душі на
поталу і спорудив своє чесне гніздо!
М и х а й л о. Я дуже люблю і поважаю дядька.
П
а в л о. І він тебе любить, та жалкує, що ти з твоїм чесним напрямком і
таланом по багнищах валасаєшся... * (*Валасатися - блукати,
волочитися.) (Дивиться пильно йому у вічі). Слухай, я до тебе забіг по
важному ділу, - скажеш правду? Не збрешеш?
М и х а й л о (змішавшись). Що це за допит? Я - не брехун.
П а в л о. Не те... можна іноді в таке влізти... Скажи мені щиро, чи ти уже зайшов за край з Катрею?
М и х а й л о (спалахнув). Відкіля ти взяв?
П а в л о. Чутка пройшла; та іначе й бути не могло: певні скутки!* (*Скутки - наслідки (з польськ.).)
М и х а й л о. Якісь падлюки плетуть, а ти за ними!
П а в л о. Ну, глянь у вічі, скажи щиро!
М и х а й л о. Є такі речі, до котрих з голими руками не доторкуються...
П а в л о. Щоб не вразити дворянської совісті?
М
и х а й л о. Павло, лайся за все, за що хочеш; корени мене за
ледарство, за панські звички; але не чіпай моєї честі, бо я за неї сам
себе перерву, а глузувати не дам!
П а в л о. Я не чіпаю твоєї честі, а волаю до неї.
М и х а й л о. У кожного є у серці своя святиня, у якій він не дасть другому полоскатись!
П
а в л о. Бач, як ти бережеш свою святиню власну, а про чужу - байдуже? У
Катрі хіба, по-твоєму, нема своєї святині? А в їй уже полощеться ціле
село!
М и х а й л о. Не може бути, щоб хто смів! Це вигадки!
П а в л о. Та бачиш же, що аж до мене дійшло.
М и х а й л о. Я заціплю їм писка усім, уріжу кожному язика!
П а в л о. Єсть на те один тільки спосіб.
М и х а й л о. Знаю і повінчаюсь. А ти про мене думав як? Щоб я мою Катрусю дав жироїдам на посміх? Не буде цього!
П
а в л о. Як я про тебе думаю? Поки не зовсім іще погано, бо прийшов
перебалакати; але все ж... ти закінчив... по-панськи... а як змагався й
бундючився! Ет! Одним ви миром мазані: обтешетесь зверху тієї культурою,
приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь; а дмухни тільки на
вас, продряпай трішки, - то такі ж жироїди у грунті!
М и х а й л
о. Павло! Ти не маєш жодного права так ображать мене: я тобі не дав на
те приводу. Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, і кохаю на
ціле життя, чесно! Я не побоюся перед цілим світом сказати про кохання,
назвати її моїм подружжям, - і назову, і повінчаюсь!
П а в л о. Гаразд. А коли це буде?
М
и х а й л о. Коли? Та незабаром... Треба уладнати діла, я з тобою хотів
порадитись... Тільки ти був завжди проти шлюбів формальних?
П а в
л о. Гай-гай! Куди стріляєш! Якраз до ладу приміряти сюди теорію
рівноправних станів! А які ж тут права у цієї бідарки-рабині? Приймати
од кожного, хто не схоче, - і регіт, і глум, і зневагу, і бійку навіть, -
так, бійку, бо по закону і в волості можуть одпарити! Дочекатись, щоб
на смітнику косу обрізали та дьогтем голову вимазали! Піти попідтинню на
знущання за куском хліба? Втопити з одчаю свою власну дитину та й
зогнити в тюрязі? Ні, паничу, тут не до теорії, бо тут ставиться на
пробу цілком людина, все життя її: тут виходить - "котові смішки, а
мишці слізки", та ще які? - не елегічні, а мужичі, криваві, після яких
одна дорога - в ополонку!
М и х а й л о. Правда, конечне тра повінчатись; та у мене і в думці другого не було!
П
а в л о. Іначе - було б шельмовство! І без того у нашої селянської
дівчини не густо тих прав, а зачепи її, то й остатні однімеш! Тоді її
вся ота темна сила просто-таки задавить, - я вже й не кажу про власні
муки розбитого серця! А може, ти думаєш, що у їх отого серця чортмає?
М
и х а й л о. За що ти печеш мене? За віщо картаєш? Я до тебе за
порадою, а ти що не слово, то й наміряєш шпигнути. Стидно, брате!
П
а в л о. Вибачай! Ти знаєш, як гірко у мене на душі, то й на язиці
перга!* (*Перга - квітковий гіркий пил, що його бджоли переносять разом з
медом.) Ну, поговоримо ж любенько: треба повінчатись і найхутче, - це
раз...
М и х а й л о. Та як же його зразу укоськати моїх батьків? Трудна річ, тут треба поволі.
П а в л о. Що? Ти сподіваєшся ще на згоду з своїми?
М и х а й л о. Атож!
П а в л о. Ха-ха-ха! От ушкварив! Та швидче в мене на долоні волосся виросте, ніж це станеться; і в думку собі не клади!
М и х а й л о. Чого ти так думаєш? Тепер не ті часи, щоб вони мою волю захотіли в'язати, та й люблять, - не чужий же я?
П а в л о. Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для них "бесчестие званню".
Ми х а й л о. А як я не схочу їхнього рятунку?
П а в л о. Проклянуть. Тут уже так і клади: прийдеться з родом поламати навіки!
М и х а й л о. А далі що?
П а в л о. Жити своїми руками і завойовувати невпинною працею собі щастя.
М и х а й л о. Трудне щастя...
П а в л о. Звісно, шлях терновий; треба з певними силами рушати в дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вір!
М и х а й л о. Знаєш, і піп не повінча без согласія батьків...
П а в л о. Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком твоїм; він домовить і попа!
М и х а й л о. Правда, правда; тут єдиний дядько поможе. Тільки почекай!
П а в л о. Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош і придоб?* (*Придоба - зручність.)
М
и х а й л о. Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду, кидатись у
воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю їх
і випрошу згоду? Батько мій чоловік простий і не надто уже лихий; мати
драматургію нехай і зробить, але...
П а в л о. Тож-то, що але:
одкриєш таїну та гвалту наробиш! Слухай мене: кинь оті проби, їдьмо
мерщі з Катрею: адже над нею висить тяжкий меч!
М и х а й л о. Як
же його так зразу? Та от візьми, щоб поїхати повінчатись, упорядитись
як-небудь треба грошей; то як же я обійдусь без батька?
П а в л
о. Так-так, правда... дарма! У мене оце умерла тітка і по духовній
одписала тисячу карбованців; вони там мені й прислані опекою. Візьми їх,
серце!
М и х а й л о. Спасибі, друже! Але остатніх твоїх грошей не візьму: коли я і чим їх віддам?
П
а в л о. Не плети абичого, тут діло іде про чоловічу жизнь, а ти будеш у
якісь гонори грати! Хіба лишень для того, аби крутить!
М и х а й
л о (чуло). Друже мій, Павле! Невже ти мене важиш за паршиве ледащо?
Невже я буду здатен усе, що придбав найкращого у своїй душі, закинути
ласощі ради? Невже ти мені більше не ймеш віри? Чи ж я упав так низько,
чи безповоротну підлость вчинив? Чого ти мене кривдиш - що я один раз
хочу побалакати з батьком за неї?.. Таж я серце своє готовий оддати за
Катрю...
П а в л о. Угамуйся, друже! Вибач мені: може, справді у
мою голову одне погане лізе? (Пригорта його). Тільки слухай, коли уже
наважився з старими побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже,
дійде чутка до двору, то сяк чи так, - а замордують твою милу.
М и х а й л о. Я сьогодні конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я мерщі - до вас.
П
а в л о. Ну, як знаєш; тільки поводься, як твоє серце прокаже, та не
бари діла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька. У його й гроші
твої лежатимуть.
М и х а й л о. Не вимагай мене, серце, за гроші: вони тобі знадобляться на чорний день.
П
а в л о (устає). Ти знов своє? Твоє діло та Катрине і є той чорний
день: мені ваше діло дороге; то не смій мені й писнути, бо, їй-богу, ще
поб'ю!
Михайло, усміхаючись, обніма Павла.
А
мені на чорта вони, оті гроші! Поки оці мозольні руки не одсохли, -
працюватимуть; та чи багато мені й треба!.. На діло - друга річ, а для
мене самого...
М и х а й л о. Поки самого, а - усміхнеться доля, то й власного щастя заманеться...
П
а в л о. Кому, нам? Гай-гай! Не на те пішли! Нам, лихом битим боякам,
не про своє щастя дбати! Наша доля, Михайло, може, десь у тумані
гойдається на гілці... Ну, прощай! Не дбай же тільки про себе самого, а
пам'ятай, що в твоїх руках чужа жизнь! (Хутко обніма і виходить).
Михайло проводжа.
В И Х І Д ІІІ
Михайло сам; вертається з рушницею.
М
и х а й л о. От тобі і щастя! Швидко минув чарівний сон: розбуркав
Павло грубо, жорстоко, - і сувора доля, з турботами, з нуждою та
скрутою, грізно стала перед очима... (Бере рушницю, опирається на неї).
Але Павло правду казав: страшно за мою зірочку! Треба рішатись батьку
сказати. Тільки як його підійти? Язик не повернеться. Коли б як
наздогад; або призвичаїти потроху до цієї думки... А може, матері перше
сказати, попросити? Просто голова туманіє... А треба, треба!
(Замислившись, іде).
Декорація хутко міняється.
Картина 2
Дворище
Дзвонарихи. Направо хата, збоку сінешні двері; за хатою садок. Ліворуч -
тин і причілок другої хати, Дмитра Ковбаня. Просто - повітка й ворота;
за ними йде вулиця. По той бік мріють городи, а над заленочком садків
здаля сяє хрест і баня церковна. Вечір. Спочатку ясно, а під кінець
сонце заходить і сутеніє потроху.
В И Х І Д І
Дзвонариха стара і Катря.
Д
з в о н а р и х а (виходить, обпершись на Катрю, і сіда на призьбі).
Ху-ху! (Оддихує). Хвалити милосердного бога, і не гадала, і не
сподівалася уже більше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь і
привів.
К а т р я. Я така рада, така рада!
Д з в о н а р и
х а.І я рада, доню: раз за тебе, а друге, що мені дано ще пільги
спокутувати гріхи мої. (Позирає кругом). Як же славно тут дихати свіжим
повітрям; дух який іде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне... Дихала
б і не надихалась!..
К а т р я. Дасть бог, мамо, швидко одужаєте
тепер: я вже так молилась, на часточку подавала. Сьогодні і паніматка в
церкві питались про вас і проскурку ото дали.
Д з в о н а р и х
а. Спасибі їй, що згадала; як одужаю, то й я одслужу їй чим-небудь. А
от, доню, чим оддячимо лікареві та паничеві, отим спасенним душам?!
К а т р я. Молитвою хіба однією.
Д
з в о н а р и х а. Без їхньої добрості пропала б я... А що з тобою,
сиротою, було б, - то й подумати страшно! Що вже лікар добрий, а що
панич Михайло, - то такого й не бачила: щодня навідував. Тебе от читати
довчив. Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хіба в дядька?
К а т р я. У якого, мамо?
Д
з в о н а р и х а. У пана Олександра, брата нашого пана. Наші пани з
ним у сварці з того часу ще, як він оженився з простою дівчиною,
кріпачкою.
К а т р я. Як? З простою?
Д з в о н а р и х а. Еге, з Мотрею Пальоною.
К а т р я. Хіба бува, що пани беруть селянок?
Д з в о на р и х а. Рідко, але трапляється.
К а т р я. Ну, а покійні старі пани? Дозволили?
Д
з в о н а р и х а. Прокляли були. Стара пані трохи не вмерла; по
лікарів аж до Києва посилали... Уже перед смертію тільки помирилися, та й
то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на
брата, приску* (*Приск - жар.) підсипав, і до сього часу зашморгом
дивиться, а надто наша пані: не дозволю, каже, мужичці переступити
порога свого!
К а т р я. Так наші пани такі немилосердні? Господи!
Д з в о н а р и х а. А ти ж думала?
К а т р я. Лихо тяжке!
Д з в о н а р и х а. А тобі що?
К а т р я. Так... (Зітхає). А як же пан Олександер живе?
Д з в о н а р и х а. Нічого... Чула, - гаразд! Тільки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись...
К
а т р я. Так-так, - одцураються... всі одцураються... що мужичку ввів
до панського роду!.. Бідний він! (Зітха і сидить мовчкщ перебираючи
кісниками).
Д з в о н а р и х а (оглядає дворище кругом). А в
тебе порядок у дворі, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цілує її). От
якби покійний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не
привів господь, а любив він тебе страх як! Ти пам'ятаєш батька?
К
а т р я. Пам'ятаю: вуса були сиві, довгі; співали в церкві, мене з
собою брали. Навіть на одчитування до мерців ходила була з татом.
Спочатку боялася покійників, а далі привикла... Я й тепера їх не боюсь!
Д
з в о н а р и х а. Живі, доню, страшніші! Тепер у мене тільки й думки,
тільки й молитви, щоб тебе оддати до рук щирої, чесної людини, одружити!
Привів би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на неї, то
тоді й очі закрити безпешно.
К а т р я. Мамо, годі про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!
Д з в о н а р и х а. То вже божа воля.
К а т р я. Ні, я не про смерть кажу, одведи господи...
Д з в о н а р й х а. А про що ж?
К а тр я. Так, про всякі пригоди.
Д
з в о н а р и х а (цілує її). Сумна ти чогось: все зі мною та зі мною,
то й занудилась; не знать що в голову лізе. Ти б пішла до подружок
абощо... а то подивись, як ти змарніла, мов зів'яла...
К а т р я (з сльозами прилада до матері). Зів'яла, мамо!
Д з в о н а р и х а. Дитино моя люба! Що з тобою?
К а т р я (утира хутко сльози). Нічого, мамо... вас шкода!
Д з в о н а р и х а. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побиваєшся? Час і про себе думати...
К а т р я. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде!
Д з в о н а р и х а. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду і до нас, сиріт, лине, бо й сам сирота...
В И Х І Д ІІ
Ті ж і Дмитро.
Д м и т р о. Здорові були, мамо, з неділею! Уже й з хати вийшли? Здрастуй, Катре!
К а т р я. Здрастуй!
Д з в о н а р и х а. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час і за діло братися.
Катря одходить і почина дещо прибирати; здійма глечики з тину і зносить до хати тощо.
Д м и т р о. Де ж вам трудити себе? Спочивайте!
Д
з в о н а р и х а. І то вже належалася; заїла багато чужої праці. От і
ти, - не знаю, чим уже й одслужу, - оплів, охаїв наш дворик і всім нам,
сиротам, допомагаєш.
Д м и т р о. Яка там поміч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час, а руки не куповані.
Д з в о н а р и х а. Хоч і не куповані, так здалися б на своє діло, а не на чуже.
Д
м и т р о. Не яке воно й чуже! Мені, може, ваша сорочка ближче до тіла,
ніж своя. Що я? Один собі, як палець, - бурлака, та й годі! Багато мені
треба? Заробив що чи де заробив - не велика журба. А от вам - друге
діло: ви слабі, а Катря молода; і коло вас, і коло господарства сама
побивається... Як же не пособити? Такій молодій дівчині і надірватися
можна! Я ж не скотина яка нечувственна!
Д з в о н а р и х а. Нехай уже тобі за твою добрість господь оддячить!
Д
м и т р о. Мені, може, - коли ви оце слабі були, - серце шарпалось, як
гляну було на Катрю, що вона як тінь яка ходить! Я б, може, радніший був
свої руки підложити, а не те що зробити яку мализну...
Д з в о н ар й х а. Та бачу, бачу, козаче, що тобі дочки жалкіше, ніж старої...
Д
м и т р о. Ні, крий боже! І вас я вважаю за матір: рідних пак не згадаю
ні батька, ні матері. Чоловік ваш покійний, царство йому небесне,
виховав мене, зберіг сироті і батьківщину, і хату, наставив мене самого
добрим хазяїном, до пуття довів, - так як же мені не любити вас? З
Катрею зросли ми укупі...
К а т р я (надходить). Я, мамо, розпалю у комині, кулешика вам зварю на вечерю.
Д з в о н а р и х а. Не треба, доню. (Гладить по голові її). Славна у мене, Дмитре, дочка: і хороша, і моторна, і упадлива.
Д м и т р о. Що й казати? Нема, може, в світі за Катрю!
К а т р я (гірко). Не хваліть, мамо!
Д з в о н а р и х а. Запишаєшся? А тебе таки справді, кралечко, гедзь з одного боку напав.
К
а т р я (перебиваючи). Он дивіться, як сонце сідає червоно; певно,
вітер буде на завтра. Треба буде однести до млина мірочки зо дві
пшениці, бо в нас уже борошна обмаль.
Д м и т р о. Я завтра зайду й однесу.
Д з в о н а р и х а. Та то борошно борошном, а ти таки...
К а т р я (хутко). Мамо, цитьте! (Прислухається). Хтось іде до нас; може, лікар? (Біжить з тривогою; дивиться за ворота).
Д з в о н а р и х а. Може, справді. Він того тижня заїздив, то обіцявся, що ще заверне.
Д м и т р о. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б і ходити йому чи паничеві?
Д з в о н а р и х а. Та лікаря уже більш місяця і в селі нема.
Д м и т р о. А паничеві б чого? Хіба й він лікар?
Д з в о н а р и х а. Не знаю; тільки така вже добряча душа, що й господи! Що божого дня трудився!
Д м и т р о. Себто вас жалував так?
Д з в о н а р и х а. Господь його святий зна, - чи у його вже таке серце, чи ми заслужили ласки у бога?
Д м и т р о (зітхнувши). Може.
К а т р я (вертаючись). Ні, то не він; хтось у хустці. Позношу лишень я на ніч полотна в комору.
Д м и т р о (ідучи за Катрею). Я тобі поможу.
К а т р я. Та я й сама зберу - не важкі. (Іде до тину і збира полотно, що на йому розвішане).
Д м и т р о (підходячи до тину). Катрусю! Я хотів би з тобою побалакати...
К а т р я. Об чім? (Потупилась).
Д м и т р о (мне шапку). Сама знаєш, об чім... тільки й думки, тільки й гадки!
Д
з в о н а р и х а. Піду вже я: і пізно, та й молодята нехай собі
поговорять! (Вголос). Дмитре, синку! Проведи вже мене до хати:
нагулялася.
Д м и т р о. Зараз, мамо!
Пішли.
В И Х І Д ІІІ
Катря сама.
К
а т р я. Боже мій! У які тенета я вплуталась - і думок не зберу. Чого
ти раділо, дурне серце? Не бути сьому, не допустять пани! І Михайла уже
третій день немає; то було й вечора не пропустить, а на цім тижні тільки
раз ускочив на час, та й на досі... Може, не вільно... Тільки як же
мені нудно без тебе, як нудно! А тут ще Дмитро! Пристає з словом, що я
йому перше дала... любить... а я... Ну, що йому казати? Водити парубка,
та ще такого, - гріх! Правду сказати? Та чи язик же у мене повернеться?
До матері ще дійде... хоч би од цього хранив господь!
С т е п а н и д а (за ворітьми). На! З'їж!
К а т р я (здригнувшись). Хто це? Степанида?
В И Х І Д IV
Степанида і Катря.
С
т е п а н и д а (ввіходить п'яненька). Що ж, що я була панською
полюбовницею? Не по своїй волі, дрантя, чуєш? Не по своїй волі!.. А ти -
по своїй, повіє!.. Дівуєш? І я навчуся по сьомій дитині так дівувати!
Чия б казала, а твоя б мовчала! Яка я п'яниця? Випила, ну - випила на
свої, а не на крадені, злодюго, чуєш?
К а т р я. Тітко, кого це ви так лаєте?
С
т е п а н и д а. А ту шелихвістку бісову, покоївку панину, Аннушку.
Вродила мама, що не прийме й яма! Розпустить плахіття, бендерська чума,
та й зачіпа! Я тебе зачеплю! Я тебе як візьму на зуби, то ти й носа до
нашого кутка не покажеш!
К а т р я. Охота вам, тітко.
С т е
п а н и д а. Така, серце, охота, що як нема з ким полаятись, то й їсти
не буду. Оце я її, шльондру, аж до самісінького двору проводжала;
шпетила вже, шпетила на всю губу! Почухаються і батько її, і дядько, і
тітка, і дядина! Е! Мене не чіпай: я й сама зачеплю! Уже так налаялась,
так налаялась всмак, що аж на серці полегшало; зайшла до шинку та й
випила...
К а т р я. Та бачу, бачу.
С т е п а н и д а. Що ж, Катре? На свої, на зароблені...
К а т р я. Та й на свої не гаразд пити.
С т е п а н и д а. Розкажи своєму батькові, голубко моя... Тільки тепер і мого! (Співа й пританцьовує).
Коли б мені, господи,
Неділі діждати!
Сюди, туди, он куди -
Неділі діждати!
То й пішла б я
До роду гуляти!
Сюди, туди он куди -
До роду гуляти!
Там мене будуть
Часто частувати!
Сюди, туди, он куди -
Часто частувати!
К а т р я. Та вже ж, хвалити бога, неділі діждались, начастувалися..
С т е п а н и д а. О?! Уже?! Моя перепілочко! (Приспівує).
А в перепілки та головка болить;
Тут була, тут, перепілочка,
Тут була, тут, сизопірочкаї!
Я тебе дуже, Катрусю, люблю... така ти в мене хороша... дай поцілую... от шкода тільки, що горілки не п'єш!
К а т р я. Недоставало!
С т е п а н и д а. Дай поцілую... а та, панська помийниця, каже, що я Катрю з паничем звела... похваляється покрити...
К а т р я. Що ви кажете?
С
т е п а н и д а. Похваляйся, похваляйся, повіє! Думаєш, що так на твоїх
панів і поласились?.. А, нехай вони тобі виздихають!.. Та в нас і кращі
є!!
К а т р я. Господи! За що вона обносить мене?
С т е п
а н и д а (недочува). Та у нас така парочка! Ось ми спаруємо... і мати
казала, що весілля швидко... Ух, коли б швидче! От уджигну вже та брязну
підківками!.. (Пританцьовує).
Унадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель:
Таки, таки дибле,
Конопельки щипле!
А я ж тому журавлю, журавлю...
Ходім-бо, Катрусю, до шинку!
К а т р я (недочува, стоїть мов кам'яна). Обносять... наступає вже...
С
т е п а н и д а (весело). Коли не хочеш, то я й сама піду.
Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!! (Іде за ворота, хитається;
трохи не впала).