ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ХХ СТОЛІТТЯ
Іван Багряний (1906—1963)
Звернення
двадцятирічного автора поеми «Аве Марія» до /читача можна було б
вважати бравадою початківця, який нарочито демонструє незалежність
мислення і своєї позиції і тим самим привертає до себе увагу. Можна було
б, якби це не був 1929 p., коли розпочалися арешти української
інтелігенції і готувався показовий процес над членами так званої Спілки
визволення України. У такі небезпечні часи [І. Багряний видає власним
коштом (видавництво «САМ») у Богом забутій Охтирці поему, у вступі до
якої він розгортає причини своєї відмови од високого ймення поета: «Не
іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців,
до якої не належав і не хочу належати. Не іменуй же мене поетом, бо
слово поет скорочено стале визначати: — (хамелеон, проститутка,
спекулянт, авантурник, ледар)
Такі звинувачення на адресу «хижих і пролазливих» земляків своїх, які,
Родившись з крилами, не вчилися літати,
Родившись гордими — навчились плазувати..,
не могли залишитися безкарними. Цензура ухвалює конфіскувати цю книжечку (обсягом 106 сторінок, тиражем
1200 прим.), але вона майже вся встигла розійтися. І хай ця лірична
поема, «виконана» у пісенному ключі, не відзначалася мистецькою
довершеністю форми, за своїм змістом І емоційною напругою не могла не
схвилювати.
Саме
про земляків своїх, з якими він, дев'ятнадцятилітній студент Київського
художнього інституту, знайомиться, особливо після першої публікації в
журналі «Глобус» поезії «В місто» (1926), так різко висловився емоційно
чутливий і безкомпромісний І. Багряний. А кого саме він мав на увазі,
годі сьогодні докопуватися. Та, безперечно, не тих літераторів, про яких
пізніше згадає в своїй біографії: «Організаційно належав до
літературної організації МАРС, що. була організацією так званих
«попутників», куди входили найвидатніші письменники-«попутники» того
часу В. Під-могильний, Д. Фальківський, Б. Тенета, Б.
Антоненко-Давидович, Г. Косинка, Є. Плужник, Т. Осьмачка.
Також
був приятелем найбільш опозиційно настроєних письменників і політичних
діячів в Україні кінця 20-х років, таких як Хвильовий, Остап Вишня, М.
Куліш, М. Яловий, Христовий, Досвітній тощо» '.
Про
себе І. Багряний писав: «Як письменник і поет, належав до так званих
«попутників», тобто письменників «непролетарських» щодо ідеології».
Безперечно,
світоглядні позиції Багряного-поета мають свою, так би мовити,
біографічну генеалогію. Народився Іван Лозов'яга (справжнє прізвище) 2
жовтня 1906 р. в селі Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у
родині муляра Павла Лозов'яги, якому згодом і присвятив збірку поезій «В
поті чола». Навчався у церковнопарафіяльній школі в Охтирці, у вищій
початковій школі, а з 1926 р.— у технічній школі слюсарного ремесла, яку
полишив задля навчання в Краснопільській художньо-керамічній школі. І
хоча потяг до малярства був у нього органічним, все ж таки по закінченні
цієї школи вирушає працювати на Донбас. Та робітнича біографія
письменника була короткочасною — кликала поезія, мистецтво, пережите,
побачене, переосмислене «вимагало» нового — мистецького — вираження. А
побачити довелося багато. Бачив, як у 1920 р. чекісти познущалися над
його дядьком і92-річним дідом на пасіці — кололи багнетами, стріляли з
револьверів. їхня безневинна смерть вразила хлопця. Іншого дядька
вислали на Соловки, звідки він і не повернувся. А розкуркулення, голод,
примусова колективізація, свавілля місцевої влади?.. Бунтарство
визрівало в душі, і поет шукав підтримки як серед інтелігенції, так і
серед селян, до яких він тягнувся співчутливим серцем і помислом. У
присвяті до поеми «Аве Марія» з'являється таке звернення: «Вічним
бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним,
всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця
присвячує автор».
Емоційно
розкута, експресивна, напоєна народним мелосом, «заправлена» їдкою
іронією і сарказмом поезія І. Багряного різко дисонансувала з темами і
ритмами офіційної поезії. Критики легко відшукували в його поезіях, які
друкувалися в журналах «Життя й революція», «Червоний шлях», «Глобус»,
«Всесвіт», «Гарт», «Плужанин», «Кіно», в збірці «До меж заказаних», у
поемі «Аве Марія», і «порнографічний натуралізм», і «слинявий
сентименталізм», і «містичне самозабуття»... Б. Коваленко 1 липня 1929
р. на сторінках «Літературної газети» (під псевдонімом К. Потапиук)
виніс ідеологічний присуд тенденції відступу від магістрального шляху до
політизації літератури і мистецтва: «На нашу думку, це шлях не новий,
шлях активно-реакційних куркульсько-буржуазних синків, озвірілих на все
людство зо всіма його перспективами, співців містичного самозабуття і
паразитичного індивідуалізму».
/Та*
молодий поет не злякався подібних інсинуацій офіційної критики.
Можливо, тому такі «оцінки» не мали нічого спільного з мистецькою
критикою, можливо, не надавав цьому великого значення, бо такий стиль і
категоріальний апарат тогочасної цензури домінував на сторінках газет і
журналів..: Безсумнівне одне: І. Багряний обрав свою позицію в складних
умовах розгортання репресій проти української інтелігенції і не
замірявся її змінювати або приховувати. Написаний 1928 р. роман у віршах
«Скелька» друкує в 1930 р. харківське видавництво «Книгоспілка».
Село
Скелька по сусідству з його рідним Куземиним. І. Багряний не раз бував у
ньому, бачив гору, на якій колись гордо височів чоловічий монастир
Куземинська Покрова, чув про те, що в околицях Скельки існувало
давньоукраїнське поселення ОСИ ст., а головне — наслухався переказів та
легенд про монастир — цей таємничий прихисток душі, який після
захоплення самодержавною Росією Лівобережної України і поразки під
Полтавою окупували московські ченці та учинили жорстокий визиск
місцевого населення. Нащадки запорозьких козаків, селяни-повстанці
спалили чоловічий монастир, вибухнувши справедливим гнівом супроти
національного поневолення України.
Написаний
у батьківській хаті в Охтирці, прочитаний своїм друзям та студентам
Охтирського педтехнікуму, заземлений в історичні та побутові реалії
доби, твір став помітним явищем в українській літературі початку 30-х
років. Це тривало недовго. Якщо одеський часопис «Металеві дні» (1931. №
5) захоплювався «бездоганною єдністю, витонченою врівноваженістю форми і
змісту, емоційною насиченістю образів, динамічним, всебічним, не
спрощено одноманітним відображенням психіки героїв», «високою культурою
мови й віршованих розмірів, багатством свіжих, далеких від трафарету
образів, цікавою композицією», то в культпропі ЦК КП(б)У ґрунтовно
готувався ідеологічний вирок і поетові, і його творчості. «Куркульським
шляхом» — вже сама назва статті О. Правдюка (Критика. 1931. № 10)
свідчила про наміри влади щодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного
автора. «Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і
до сьогодні залишається таким»,— отже, не «перебудувався», не осудив ні
власних націоналістичних тенденцій в освітленні минулого, ні буржуазної
романтики в своїх творах... А якими закликами, яким пафосом наповнив
роман «Скелька»? Взяти хоча б останні рядки твору:
Десь там —
В чаду і гаморі —
я чую скрип і рев,
Я чую стогін ранньою зорею...
То, гей, з потугами, руйнуючи старе,
Наш корабель крутий зворот бере
І мерехтять під сонцем реї.
Під сонцем реї!...
Галас... Грім і бій...
Гримлять нам молоти — фанфари перемоги.
Нам не просить,
нам не молить ні в кого —
Тримайсь. Тягни!
До сонця! Д'горі! Д'горі, краю мій!
До
сонця, до свободи, до музичного злиття у величну симфонію космосу
дивовижної «колиски людства» — Землі, на якій маленькою цяткою постає
перед зором українського хлопчика його Україна, до гармонійної єдності
усіх п'ятьох материків — таким настроєм-пориванням пройнята й
поема-симфонія І. Багряного «Золотий бумеранг».
Та
цей оптимістичний гімн людині й усій планеті написаний уже у
харківській тюрмі під час слідства у 1932 р. Після статті «Куркульським
шляхом» його твори вилучають із бібліотек і книжкових крамниць, а через вісім місяців у
Харкові на вулиці заарештовують у присутності його колег Валер'яна
Поліщука і Олекси Слісаренка. Звісно, вилучають всі рукописи. Г. Костюк,
який дружив з І. Багряним, у статтях про життя і творчість поета згадує
про такі його твори: «Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного»:
поема «Гутенберг», яку не дозволили до друку, сатирична епопея
«Комета», частини поеми «Ульріх фон Гутен», поезії, які не дозволила
цензура видати в підготовленій до друку збірці «В поті чола», поема
«Вандея», уривки з поеми «Меченосці», поезії «Собачий бенкет», «Тінь»,
сатирична поема «Батіг»... Усі ці твори були написані протягом 1927—
1931 pp., частина з них з'являлася в періодиці.
Багато
«білих плям» залишилося ще відкрити в життєвій і творчій біографії
поета, прозаїка, драматурга, публіциста, громадського і політичного
діяча. Допомогти в цьому, очевидно, міг би той же невтомний Г. Костюк,
якому письменник передав на збереження частину своїх рукописів ще у
Львові 1944 р. Наче передчував, що його другові з ренесансних двадцятих
доведеться вголос жалкувати за ним і писати, що українська література
втратила «в розквіті творчих сил насамперед оригінального, вникливого,
перманентно неспокійного письменника, поета великої уяви, схвильованої
суспільної і душевної напруги, поета самобутнього образно-мистецького
бачення світу».
Критик
визначає чотири, хоч і нерівномірних, етапи творчого шляху І.
Багряного: 1926—1932— початок літературного шляху до першого арешту;
1932—1940— період ув'язнень і концтаборів; 1941 —1945— період другої
світової війни й окупації України; 1945—1963— повоєнна доба і еміграція.
Про період арештів, ув'язнень, концтаборів, утеч згадує сам письменник,
бо і навколо цих драматичних подій нагромадилися легенди: «У 1932 році
був заарештований за політичний самостійницький український ухил в
літературі й політиці й ув'язнений в Харківській «внутрішній тюрмі» ГПУ,
де пробув 11 місяців в камері самотнього ув'язнення, а потім був
засуджений на 5 років концтаборів. Присуд відбував в таборах так званого
БАМЛАГУ. Терміну не добув, бо в 1937 році втік. Був повторно
заарештований на початку 1938 року й сидів у Харківській в'язниці УГБ —
НКВД на Холодній горі. Сидів 2 роки й 7 місяців. Був звільнений в 1940
році восени під нагляд в зв'язку з тяжкою хворобою легенів, а головне,
згідно формуляру тимчасового звільнення «за недостатністю матеріалів для
повторного засудження». Умовне звільнення було обмежене місцем
перебування, з якого не мав права виїхати,— це м. Охтирка, де й застала
мене війна. До війни кілька місяців працював у Охтирському театрі
декоратором. Після початку війни перебував на фронті як «народний
ополченець» і залишився в німецькому підпіллі. За німців працював
редактором української газети «Голос Охтирщини». У 1942 р. мав бути
розстріляний, згідно німецького курсу щодо української національної
інтелігенції, але випадково врятувався...».
За
кожним цим фактом — невимовні переживання, які органічно «вжилися» в
драматичні долі героїв його творів. Перший розділ роману «Тигролови»
(1944) закінчується лаконічним реченням: «Тим часом по всій
транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах летіла
телеграма-блискавка про втечу і розшук страшного державного злочинця, з
підкресленням важливих прикмет: «Юнак —25 літ, русявий, атлет, авіятор
тчк... Суджений на 25 років тчк... На ймення — Григорій Многогрішний».
На
Далекий Схід, дике Приамур'я, таємничий, мов Ельдорадо, Зелений Клин,
куди так манило безземельних, спраглих волі українців, туди, до понурої,
невідомої Колими мчав у своїх шістдесятьох рудих домовинах тисячі
обірваних, брудних, зарослих, безправних, приречених киян, полтавчан,
кубанців, херсонців — «дітей іншої, сонячної землі і іншого, сонячного
моря» — велетенський двоокий циклоп.
Уява
художника витворює символічну картину паралельного, майже незалежного
існування в одній державі двох світів — світу пітьми, пекла і світу
ілюзорного раю, ілюзорного вільного життя. І ці два світи уособлені в
символічних образах двох експресів, котрі шалено летять крізь величезні
простори — «у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу».
Герой
роману «Тигролови» Григорій Многогрішний не скорився, не змирився із
своїм насильницьки нав'язаним йому статусом в'язня жахливої системи і
залишився Людиною. Для Івана Багряного — людини і художника — це
головне: переконати читача, упевнити його в тому, що за будь-яких
обставин особистість може і повинна бути Людиною. Сюжетна канва роману й
вибудована на «полюванні» майора НКВС Медвина — цього новітнього
тигролова — за гордим, не прирученим тоталітарною системою молодим
хлопцем із України, який у тайзі знайшов земляків, друзів, кохання...
Григорій Многогрішний перемагає. Передусім тому, що не визнає себе нулем
в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей,
зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати і
вірити, що людина може і повинна кинути виклик страшній системі й
вистояти.
Згодом
у романі «Сад Гетсиманський» (1950) письменник наголосить: «Людина — це
найвеличніша з усіх істот. Людина — найнещасніша з усіх істот. Людина —
найпідліша з усіх істот.
Як тяжко з цих трьох рубрик вибирати першу для доведення прикладом».
І.
Багряний на доказ правомірності «першої тези» знову кидає людину у
вогненну пащу диявола, «обираючи» для цього нелюдського іспиту на
людяність молодого хлопця Андрія Чумака, розповідає про чотирьох синів
старого, вже померлого Якова Чумака, який ніби «супроводжує» і духовно
підтримує свого наймолодшого Андрія лабіринтами внутрішньої тюрми НКВД, у
якій він з чиєїсь підлої намови мусить пройти всі «Дантові кола»
тортур, нічних допитів, образ, знущань, провокацій...
Дух
мемуарності, документальної вірогідності описаних подій, напевне,
відіграв значну роль у тому, що роман «Сад Гетсиманський», як і
«Тигролови», як і публіцистичний лист-пояснення І. Багряного «Чому я не
хочу вертатись до СССР?», були перекладені на англійську, німецьку,
французьку, італійську мови. Бо це був, по суті, перший у світовій
літературі художній твір про дійсний стан речей у «шостій частині світу»
— країні тюрем НКВС, концтаборів, етапів, допитів, провокацій...
Європейська критика, зокрема член французької Академії Гонкурів Андре
Біллі та В. Вольмен, на сторінках «Ле Фігаро літтерер» (1961. 13 трав.) і
тижневика «Ле нувель літтерер» (1961. 8 черв.) відзначали емоційно
пружний, експресивний, поетичний стиль Багряного-гуманіста.
На
порозі свого передчасного згасання від хвороби вимореного серця і
розшматованих туберкульозом легень письменник намагатиметься завершити
роман «Людина, яка біжить над прірвою» (1948—1949). У вступному слові
«Невгасна віра в людину» до редагованого ним видання цього твору Василь
Гришко обґрунтує домінуючу тему-ідею доробку І. Багряного — «тріумфу
людської гідності на іспиті людини в межовій ситуації боротьби й
страждань серед нелюдськості підневільної дійсності», а всі його романи —
«це твори про позитивного героя в негативній дійсності, про героя в справжньому розумінні героїчного, як велично-людського протиставлення силам пануючого зла».
Людиною,
яка біжить над прірвою, йде «по лінії найбільшого опору», в цьому
романі виступає молодий українець Максим Колай, який у воєнний 1943 р.
опиняється між життям і смертю, тобто між двома смертями, між двома
воюючими арміями. |1Ді фронти — фашистський і радянський — мовби сталеві
лещата захоплюють у своє немилосердно стискуюче коло піщинку на полі
жорстокої історії, намагаючись її стерти з лиця життя, а вона
підхоплюється, зривається силою своєї віри в незнищенність свого
маленького, але власного «Я» і перемагає, бо вірить у витворений нею
кодекс людського життя на землі: «Я буду вмирати, та поки маю дихання..,
я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в
людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому загадувати, шукаючи в
тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя...»
У
письменника-в'язня сталінських концтаборів по війні єдиний шлях —
еміграція. Ще котилися Європою хвиля за хвилею тисячі і тисячі
полонених, вигнанців, різного роду переміщених осіб, а І. Багряний разом
зі своїми колегами створює восени 1945 р. літературно-мистецьке
об'єднання українських еміграційних письменників — Мистецький
Український Рух (МУР), яке згодом у США перетвориться в об'єднання
українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку.
Розпочинається
активна публіцистична діяльність Багряного — політичного діяча. У
повоєнні місяці він пише памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?», з
яким звертається до європейської громадськості: «Я не хочу вертатись до
своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни,
до свойого народу, цебто національний патріотизм в СРСР, є найтяжчим
злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на
більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — «місцевим
націоналізмом».
У
1948 р. письменник засновує Українську Революційну Демократичну партію
(УРДП), газету «Українські вісті», багаторічним редактором якої він був;
обирається головою Української Національної ради, пізніше —
віце-президентом Української Народної Республіки у вигнанні, друкує
багато статей політичного змісту, спрямованих на розробку стратегії і тактики боротьби з комуністичним режимом за «демократичну, незалежну українську державу».
Та
найбільшу цінність становлять у творчому доробку І. Багряного його
художні твори — повість «Маруся Богуславка» (перша частина задуманої
трилогії «Буйний вітер»); повість-вертеп «Морітурі» (1947); повість
«Розгром» (1948), присвячена пам'яті поета Михайла Пронченка,
розстріляного фашистами в Кривому Розі 1943 p.; комедія «Генерал»
(1948), повість «Огненне коло» (1953); віршований памфлет «Антон Біда —
герой труда» (1956) тощо. Це далеко не повний перелік того, що встиг
написати І. Багряний в умовах повсякчасних блукань, поневірянь,
лікарень. Особливо часто хворів по війні, переніс кілька операцій.
Самотньо помер у санаторії Блазієн у Шварцвальді (Західна Німеччина) 25
серпня 1963 р. Було йому 56 років.
І
там, в еміграції, письменник не знав спокою: його переслідували «свої»,
провокували, погрожували, викликали на якісь суди, виносили смертні
вироки йому і дітям його, бо не сприймали програмних цілей очолюваної
ним Української Революційної Демократичної партії. Не мав спокою,
душевного ладу для творчості ні тут, у Радянській Україні, ні там, у
веремії української еміграції серед таких же вигнанців, як і сам. Бо мав
чутливу, романтично окрилену душу митця, душу поранену і тіло виморене,
фізично не здатне виносити важкі перевтоми, мав силу-силенну задумів,
плекав великі надії на творче усамітнення і душевний спокій, але не
судилося. У вересні 1961 р. він писав Григорієві Костюку: «Стільки
задумів лежить нездійснених, вже виношених, вже розпрацьованих, але не
доведених до завершення речей! І чи зможу я їх завершити з угробленим
серцем! —з дірявими легенями! І з такою несамовитою втомою, що хочеться
просто стати каменем і не рухатися вічність...»
|