Василь Чумак
Три перші вірші поета "До
праці”, "Не вам”, "Далі” були опубліковані в листопаді в 1917p.,
a 1918p. пролунав свіжий, бадьорий
голос поета:
Більше надії, брати!
Місця сумніву нема —
сміло і прямо іти,
ширше ступать до мети
з міццю, що скелі лама.
Ці рядки, згодом покладені
на музику, стали однією з улюблених пісень повстанців, що бачили в революції
визволення від соціального й національного гніту. Проте самого поета серед них
уже не було. Разом з Г. Михайличенком і К. Ковальовою в ніч з 20 на 21
листопада 1919р. Василь Чумак був розстріляний денікінцями в Києві. На той
час поетові не сповнилося й дев'ятнадцяти років.
Народився В. Чумак 7 січня
1901р. в
містечку Ічня на Чернігівщині. "Батьки — небагаті селяни-хлібороби”, як
зазначав сам поет, відповідаючи на запитання анкети товариства "Час”. Навчався
після початкової школи в Ічнянському чотирикласному училищі (1910 — 1914) та
Городнянській гімназії (1914 — 1918), щороку приносячи батькам похвальні листи.
Дуже рано відчув нахил до поетичної творчості. Перший вірш у прозі "написав у
1910 році на місцевому жаргоні”.
Рано сформулювалася й
національна свідомість поета, про що свідчать уже перші відомі нам вірші
("Пісні минулих часів”, 1913):
Пробудіться, орли сизі,
Славні козаченьки,
Заверніть колишню славу
України-неньки.
Швидко проминає пора учнівства, і за
три роки (1917 — 1919) В. Чумак стає першорядним поетом, громадським й
культурним діячем. Перша і єдина книжка віршів "Заспів” була підготовлена ще
самим автором, але побачила світ уже після його трагічної загибелі від рук
денікінців. Книжка справила великий вплив на розвиток революційно-романтичного
напряму в українській поезії, а ім'я її автора ставили поряд з П. Тичиною, В.
Елланом, М. Семенком. Засвоївши уроки модерністів, він зумів уже після М.
Вороного, О. Олеся та Г. Чупринки створити щось принципово нове. Це був поет, у
творчості якого вже чітко окреслився демократичний ідеал:
...Хай летять мої
думи-пісні-метеори —
Не в палаци гучні, не в
безмежні блакитні простори,
А в хатину людську, де в
кутках оселилися злидні.
Мої співи прості і робочому серцеві
рідні.
Книжка починається циклом "З ранкових
настроїв”, потім поет ніби повертається до своїх модерністських настроїв,
вплітаючи у цикли "Мрійновтома” й "Осіннє” мінорні мотиви суму, вмирання,
навіть певні релігійні асоціації. Однак тут є і натяк на лютнево-березневі
події, й заперечення декадентських мотивів:
В перебіжнім шумовинні
ланки-бризки марсельез:
хай загине, хай загине
мрійновтома сонних плес.
("Березневий каламут”)
Рвучкий ритм, мелодійність інтонації,
оригінальні метафори, благозвучні рими та асонанси, характерні
епітети-прикладки, лаконізм виразу — все це виказує природний поетичний талант,
який спирається на національні художні традиції і збагачений усіма здобутками
поетичної, художньої культури, У своїх творчих пошуках поет часом досягав
віртуозності, як у вірші "Ой, там у полі — на обніжку”:
Ой та й погасли... — ті
жарини —
змерзли волошки в межі...
...Білий метелик лине та
лине,
білий метелик сніжин.
Не менш довершений і вірш
"Обніжок”, де в одній строфі передано цілу гаму настроїв:
Вранці — роси. Марити.
Мовчати.
Колос. Шум. Волошки. Знов
волошки.
Материнка. Конюшина. Смутку
трошки.
Вранці — роси. Марити. Мовчати.
У поезіях "Облетіли пелюстки моїх
казок”, "Айстри”, "Гірлянди тьмяного намиста”, "Несли твою труну” виразно
помітні впливи естетики модернізму і, ясна річ, враження від перебування у
в'язниці та підпіллі.
І, нарешті, "Цикл соціального”.
Триптих "Червоний заспів” згодом посяде своє місце в усіх хрестоматіях та
антологіях цього періоду:
Риємо-риємо-риємо
землю неначе кроти;
з кутів плазуємо зміями,
сіємо-сіємо-сіємо
буйні червоні цвіти...
У 1918 — 1920
pp. Київ
дванадцять разів переходив із рук в руки найрізноманітніших політичних і військових
сил. Ось чому "десь поза гратами-мурами... ранки конають ясні”, ось чому треба
було кидати в лице можновладців: "Владарі світу з коронами, вже непотрібні ви
нам”. Таким же закликом до боротьби є і другий вірш триптиха, а третій
закінчується лівацьким рефреном "ми гімни тобі заплели, червоний тероре!”.
Подібна лірика заохочувалася більшовицькими ідеологами.
Цикл "Революція”, що вміщує
п'ять восьмирядкових віршів-мініатюр, — це своєрідний ліро-епос доби, що
однозначно вітається поетом. Знайдемо тут широко цитовані рядки: "на кремінь —
крицю: буде світ! Ми непохитні, мов граніт”, бо "творим блиск, і творим дні!”.
Це і був маніфест нового революційного мистецтва. Цікаво, що в четвертому вірші
(він, до речі, має два варіанти), як і перший, змінюється символіка кольорів;
якщо в першому: "Вище їх! До блакиті! Ми птиці!”, то в другому — "Туди — в
червоні береги — з низин. Туди! Ми — крила! Птиці!”. Якщо у поетичних циклах "З
ранкових настроїв”, "Мрійновтома”, "Осіннє” переважають "білі-білі душі
нарцисів”, "блакитна далечінь”, "злотні тополі”, то у "Циклі соціального”
домінує червоний колір. Дуже характерний передостанній твір циклу ("Офіра”),
провідна думка якого — виправдання самопожертви (і жертв?) в ім'я революції,
революційного мистецтва:
На плакатах не атрамент. І
не фарби. Кров.
Пензлі-пучки умочайте в
колектив-цебро.
А ось як це обіграно в
програмній статті В. Чумака "Революція як джерело”: "Тремтять незримі струни
поєднання, і молекула-мистецтво горить, ятриться, бризкає кров'ю і погасає, і
знов горить — сипле іскрами слів, фарб, згуку, черпаючи творчий матеріал з
джерел революційної дії...”
Талановитий поет, юнак, по
суті, був захоплений магією перетворень, і його візії майбутнього оповиті
серпанком утопії. А проте, — слід визнати тепер, — вони ховають у собі й
"вишкір розбудженого звіра”. Чи не тому його поезія, хоч мала і свій
національний, народотворчий смисл бодай завдяки потенції живого художнього
слова, була так високо піднесена в наступні страшні часи?
В. Чумак був не лише поетом,
а й здібним прозаїком. Три оповідання — "Товарищ” (російською мовою), "Що було” і
"Пожовклі сторінки” — присвячені старій школі, середовище якої автор добре
знав. Етюд "Бризки пролісок” відбиває настрої учнів гімназії після Лютневої
революції. Шкіц "Братові — руку” містить полеміку з пролеткультівськими
поетами, які стверджували, що "только в городе возможны и движенье, и борьба”. Як своєрідну мемуарну прозу
слід розглядати й тюремний щоденник В. Чумака "За гратами”.