Борвій
Чорне хмарище встає повагом,
Заступає свiт, стеле темряву;
Розпанахалось, завихрилося,
Мов страховище з пекла зрушене,
Сгорта навкруг землю крилами,
Оперезане скрiзь гадюками
Сизо-бiлими, волохатими,
Що сплiтаються, розплiтаються
I звисають вниз грiзним кетягом...
Душно, млосяно, i задуха та
Мов гнiтить усе важким каменем:
Анi способу вiльно дихати,
В головi гуде, думи скованi,
В серцi млявому - рабськi острахи...
Притаїлось все пополохане
Перед з'явиськом тучi грiзної:
Вiтерець ущух - анi подиху,
Змовк веселий гай - анi шелесту,
Знишкли пташечки-щебетушечки,
Поховалися й кiнцi, шуляки,
Ластiвки лише не злякалися -
У повiтрi, знай, смiло плавають,
Нижуть стрiлами проти хмарища...
Люди теж з страхом незмiркованим
Тучi ждуть тiї лиховiсної.
Багатирщики зачиняються
По своїх дворах, по хороминах,
Затуляючи вiкна коцями,
Щоб не чути їм грому-грюкоту;
Позасвiчують ще й лампадочки,
Щоб не бачити спалу блискавки -
Так жахаються смертi наглої!
Жаль їм злинути з свiту ласого,
Вiд утiх-розкош в мертву темряву,
Що на той-бо свiт, на суд праведний...
А сiромi пак на тi заходи
Нема вiльної i хвилиноньки:
Лиш про те вона побивається,
Щоб не знiс потоп їй хатиноньки,
Не забрав добра її вбогого,
Iз худобою, а то й з дiтками,
Чи недужими - батьком, ненькою...
Що їй думати про грiхи свої?
Гвалт безжалiсний, скрута, горенько
Та темнота - ось вiдповiдники!
Що лякатись їй смертi наглої?
Не дало життя втiх i радощiв,
А дало дише муку, нуждоньку,
То хоч смерть ота угамує їх,
В ямi темнiй дасть їм вiдлежатись...
А вже хмарище, туча грiзная
Геть насунулась, низом стелеться,
Досягаючи лiсу крилами,
Нiччю криючи небо збурене...
Ось розшарпалась свiтлом-пломенем,
Заслiпила всiм очi зляканi
Обiзвалася грiзним гомоном,
I занишкла знов, притаїлася...
Та зненацька враз як не сказиться:
Заревла, мов звiр, диким вигуком,
Покотилася вихром-бурею,
Геть ламаючи, що не трапиться;
Заяскрилася блискавицями,
Iз страшних гармат разом вдарила,
Аж земля кругом iздригнулася,
В хлющi пiнявiй потопаючи...
Не журiться ж, гей, бiдарi мої, -
Горобина нiч - вам не мачуха!
Смiло глянемо в вiчi борвiю
Та змiркуємо усе розумом:
Може, зiрвемо ще й порадоньку
Вiд бунтовника навiженого?..
Пiсля борвiю гляне сонечко
I огрiє всiх рiвним променем,
Вороги життя згинуть пропадом,
А повiтря скрiзь оздоровшає:
Пiсля борвiю легше дихати, -
Iз залiз думки вириваються,
Серце в груди б'є якось смiливо,
I скриляється знов надiянка,
Що й окривдженим правда станеться!.
1902
|