До мого фортеп'яно
Мій давній друже! мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки, веселі і сумні.//
То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!//
Картина постає: зібравсь гурточок,
Провадить речі, і співа, й гука,
На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок
Чиясь весела виграва рука.//
Та хто се плаче там, в другій хатині?
Чиє ридання стримане, тяжке?...
Несила тугу крить такій малій дитині,
Здавило серце почуття гірке.//
Чого я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було…
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізна, йшло!//
Тепер ота осіння хмара сива
Мене дедалі більше покрива…
Знов смуток? – що ж почну я, нещаслива?
Хто ж восени весняночки співа?...//
Та серед того тяжкого туману
Світив для мене ясний промінь мій,
Я мала днину не одну кохану,
Я забувала жаль і смуток свій.//
Коли я смуток свій на струни клала,
З'являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легкий рій.//
Мій друже! Ті хвилиноньки яснії,
Я при тобі найбільше мала їх,
Твої кохані струни голоснії
Будили зграї красних мрій моїх.//
Хоч я не завжди щиро говорила
З людьми, хоч тяжкий розпач свій
Від рідних, милих, найлюбіших крила,
Та не від тебе, любий друже мій!//
А ти, мій друже? Ти не крив нічого.
Свої всі гуки ти мені віддав,
На тяжкеє страждання серця мого
Мені лагідную потіху слав.//
Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою…
Прощай же, давній, любий друже мій!
15. 03. 1890 р.
|