Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла. Щоб жить — ні в кого права не питаюсь. Щоб жить — я всі кайдани розірву. Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу. Тевтоніє! Мене ти пожирала, як вішала моїх дочок, синів і як залізо, хліб та вугіль крала... О, як твій дух осатанів! Ти думала — тобою весь з'їдаюсь? — та, подавившись, падаєш в тріву... Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу. Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла. Сини мої, червоні українці, я буду вас за подвиг прославлять,— ідіть батькам на допомогу й жінці, дітей спішіте визволять! Па українських нивах, на російських, па білоруських — я прошу, молю! — вбивайте ворогів, злодюг злодійських, вбивайте без жалю! Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь, гляджу їх, мов пшеницю ярову. Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу. Із ран — нове життя заколоситься, що з нього світ весь буде подивлять, яка земля! яко зерно! росиця! — Ну як же не сіять? І я сіяю, крильми розгортаюсь, своїх орлів скликаю, кличу, зву... Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу. Ще буде: неба чистої блакиті, добробут в нас підніметься, як ртуть, заблискотять косарки в житі, заводи загудуть... І я життям багатим розсвітаюсь, пущу над сонцем хмарку, як брову... Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу. Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла. Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь! Тобі ж кладу я дошку гробову. Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу. 1943 р. 16 вересня. Кремлівська лікарня.