Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.
Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч з жовтим лист ком вони побачили на гілці велике рожеве яблуко.
Оля й Ніна аж скрикнули від радості.
— Як воно тут збереглося? — з подивом запитала Оля.
— Зараз ми його зірвемо, — сказала Ніна і зірвала яблуко. Кожній хотілося потримати його в руках.
Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, але вона соромилась висловити це бажання, а тому сказала сестрі:
— Хай тобі буде яблуко, Ніно...
Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися в цьому. Ніна сказала:
— Хай тобі буде яблуко, Олю...
Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна і та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.
Віддали їй яблуко.
В маминих очах сяяла радість.
Мама розрізала яблуко й дала дівчаткам по половинці.