Коли потяг у даль загуркоче
Коли потяг у даль загуркоче, пригадаються знову мені дзвін гітари у місячні ночі, поцілунки й жоржини сумні...
Шум акацій... Посьолок і гони... Ми на гору йдемо через гать... А внизу пролітають вагони, і колеса у тьмі цокотять...
Той садок, і закохані зори, і огні з-під опущених вій... Од проміння і тіней узори на дорозі й на шалі твоїй...
Твої губи — розтулена рана... Ми хотіли й не знали — чого... Од кохання безвольна і п'яна, ти тулилась до серця мого...
Ой ви, ночі Донеччини сині, і розлука, і сльози вночі... Як у небі ключі журавлині, одинокі й печальні ключі...
Пам'ятаю: тривожні оселі, темні вежі на фоні заграв... Там з тобою у сірій шинелі біля верб я востаннє стояв.
Я казав, що вернусь безумовно, хоч і ворог — на нашій путі... Патронташ мій патронами повний, тихі очі твої золоті...
Дні пройшли... Одлетіла тривога... Лиш любов, як у серці багнет— Ти давно вже дружина другого, я ж — відомий вкраїнський поет.
Наче сон... Я прийшов із туману і промінням своїм засіяв... Та на тебе, чужу і кохану, я і славу б ,свою проміняв.
Я б забув і образу, і сльози... Тільки б знову іти через гать, тільки б слухать твій голос — і коси, твої коси сумні цілувать...
Ночі ті, та гітара й жоржини, може, сняться тепер і тобі... Сині очі в моєї дружини, а у тебе були голубі.
|