Крик XX віку
У небі тішились хмари, У небі сонце пливло, Під небом кривавіли чвари І лютувало зло.
Земля, вагітна скорботою (Відчай їй груди тне), Над кривдою і підлотою Народила в муках мене.
Народила, немов надію, Колисала ночами без сну: - Може, від тебе помолодію, Може, побачу весну...
Може, твій струм і атом Вгамують нестерпний біль,- Голосила над віком двадцятим Найгеніальніша з породіль.
Голосила велика мати, Благала, кричала мені, Щоб став я жорстоким катом Недоумства, підлоти й брехні.
І стою у злобі по коліна З серцем, повним ганьби й проклять. Божевільні каліки й руїни У зіницях моїх миготять.
Що залишу майбутньому дневі, Чим ділитися буду з ним?!- Вибухають бомби водневі На обпеченім лобі моїм!
А люди забавляються, мов діти, Катам співають гімни холуї, І генерали мріють посадити На всій планеті атомні гаї.
Ридаю і кричу, гилю себе у груди, Волосся патраю з сідої голови: Що можу я, коли дрімають люди? Що можу я, коли заснули ви?
|