МАДОННО МОЯ...
І.
Мадонно моя, Пренепорочна Маріє,
прославлена в віках!
На наших самотніх вівтарях
лиш вітер віє...
Пройди над нами з омофором,
заридай над селом. —
Уже ми Тобі ані піснь, ні псалом
не воспоєм диким хором.
- Жона відважна, діва гріховна
гряде до нас.
Нагая - без одежі, без прикрас -
чарує, мов та рожа повна.
Схились, Мадонно, на причілок
останньої хати в селі.
Усміхнись - і пійди собі геть по ріллі,
одганяючись од куль, як од пчілок...
ІІ.
Вже славлять, співають
нове ім'я.
(Ave, Маrіа,
Калино моя!)
Іде і сміється:
життя! квіток!
Сонце на скрипку,
хмарки у танок.
На бедрах, як струнах,
лежить рука.
Здрастуй, дівчино, -
чия ж ти така?
Скажу - не скажу я:
усіх, твоя...
(Аvе, Маrіа,
Калино моя!)
III.
Мадонно моя, Мати Пречиста,
мій Цвіте Голубий!
Вступає в вік новий
душа чиста.
Замість лелії рожу
цілують уста.
А все ж, як Петро від Христа,
відректися від Тебе не можу.
Із ким тепер, в яку годину
молодий відмолодюсь?
Невже ж ні раз не помолюсь
за моє кохання, за людину?
Дзвенить залізо. Мовчать бетони.
За літами літа.
Брини ж у серці, Мріє Золота,
на різні тони...
IV.
Не з каменю, не з мармору -
з простого заліза.
- Ніжна, відважна,
о де ж твій хітон?
Де риза злототканная,
скорбні твої очі? -
Струнна осанна,
волошковий тон.
До ночі працюватимем
в полі, як у храмі.
Спій - наливайся
житам в унісон!
З піснями, з поцілунками
стрінуть нас мадонни.
Пізній... залізний...
над персами сон...
1920
|