МИШКА (Казка для дітей; для малих і великих)
Була собі мишка. Така, як і
другі: сіренька, маленька, кінчасті вушка, довгий, гладкий хвостик.
В самім кутку хати, де нога
від ліжка щільно притикає до стіни, мала свою нору. Мешкання не розкішне, але
безпечне. Ніхто з людей не заглядав туди. О, люди, — це дуже цікаві сотворіння!
Мишка боялася людей.
Коли на хаті не видно було
ані одного чобота, ні одної висувала
головку, зиркала направо
й наліво, і скоренько, ренько, як шнурочок,
пересувалася попід стіну і двері. Шу-усть! — і вже на подвір'ї.
Там не боялася нікого. Ні
пишно вбраного когута, що ходив, мов жандар, ні круторогого вола, що лежав біля
стайні, мов гора, і румигав, ні господині, що на ціле село тарахкотіла
терлицею, а язиком ще голосніше, ніж терлицею,— нікого! Бігла на поле.
Там стрічалася з своїми
сестрами, із міста. Ці були дуже бідні: худі, голодні, миршаві. Ледве хвостики | волокли за собою.
Розказували, що тепер у них в городі страх погані часи. Люди не мають що їсти,
а про миші, то вже і не згадуй.
Їм, просто, пропадай! Ніде ні
крушннки хліба, ні одної крупинки, нічого. Господиня, як крає хліб, то над
тарілкою, а крає так тонко, що руку крізь краянку видно. Як пряче із стола, то
кришки на долоню згортає і дитині до рота несе, щоб з голоду не вмерло...
кажуть, війна. Люди людей мордують, не мають часу працювати на хліб...»
А наша мишка на те до них:
«У моїх господарів не те.
Єсть чим поживитися. Коли я й вибігаю в поле, то це не з голоду, а так із
привички, щоб подивитися на світ, бо у норі скучно. Все з тими дітьми, та й з
тими дітьми. Такі вам неслухняні, пищать, а на мені шкура терпне, щоб господар
не вчув. О, мій господар дуже страшний. Його всі бояться. Колись, ту двох
кабанів забив. Такі здорові кабани, а він їх порізав. Сало повісив у димарі,
коптить. А м'ясо їдять. Добре їдять. Вночі приходять якісь чужі люди, і він їм
продає. За гарні гроші. Гроші ховає у ящик під ліжком, недалеко від моєї нори.
Іноді, як ціле село спить, перед хату заїжджає візок. Злазить двоє людей і з
хати виносять м'ясо, масло, яйця, крупу і сало. Таке чутке сало, що аж в носі
вертить...»
«Не говори, сестричко! —
перебивають городські мишки.— Не говори, бо нам млісно стає. Ми вже й забули,
як сало виглядає».
Мишці жаль голодних
городянок, вона важко зітхає і говорить дальше.
«А коли вже добре навантажить
візок, то господар випроваджає його полевою доріжкою під ліс, а сам вертає в
хату. Тиче жінці гроші під ніс і каже: «Що, гарно пахнуть? Х-ха-ха! От бачиш, і
війна на щось придасться. Перше ми за рік не заробили стільки, що тепер за
місяць. Розбагатіємо».
І ховає гроші у ящик під
ліжко. В цьому ящику стояли колись гранати, а тепер гроші. Ще трохи і ящик цей
тяжко буде замкнути, так їх багато».
«А господиня? — питають
цікаві мишки.
«Господиня ходить тепер, як
паня. Які у неї сорочки, які кружева — пфу! Пахучим милом вимивається;
Городські миші вірити не
хочуть. «Пахучим милом вимивається, а наша вмивається слізьми...»
Наговорившися доволі, мишка
вертає домів.
Перетиснеться крізь двері, як
тінь майне попід стіну і шу-сть! до нори. Тільки хвостик іноді визирає. Але й
хвостика ніхто не бачить, бо де там тепер людям заглядати під ліжко.
Їм не до того.
***
Раз якось вертає наша мишка і
чує — в хаті чужим духом пахне.
Знялася на задні лапки —
заглядає.
Перше побачила великі
черевики на деревляних підошвах, а там обшарпана спідниця, а вище полатана
сорочка, а ще вище обличчя, худе, худе, лиш шкура та кості, лиш ці червоні,
заплакані очі.
«Це одна з тих із міста,—
погадала собі мишка.— Вони приходять без нічого і відходять з нічим. Побачимо».
А жінка говорила, мовби за
трумною ішла:
«Змилосердіться, господине,
дивіть! Ніг собі в цих проклятих колодках не чую. У мене хора дитина, як мені
без молока вертати? Най би хоч перед смертю напилося. Совісті нема на тую муку
дивитися. Я ж — мати. Я вам цього, спасителько моя, во віки не забуду. Я вам гроші
в суботу принесу, так мені боже дай спокійно сконати, що принесу...»
А господиня:
«Мої корови тільки молока
дають, що кіт наплакав. От, дою, щоб не запустити. Прийдіть, як отеляться.
Тепер ми самі не маємо що пити. Спитайте в наших сусідів. Може продадуть; вони
на гроші ласі і рідного батька продали б, а в нас нема що продавати, хоч і
хотіли б».
Як мишка тую розмову почула,
то так їй соромно зробилося, не за себе, а за господиню, що чим скорше побігла
до нори.
«Добре, що діти сплять, а то
ще б навчилися брехати, як люди. І як цим людям язик на таку брехню
повергається? Погані люди. Одні з голоду гинуть, а другі папір у ящик ховають.
Хіба ж папір важніший від життя. Але я їм!»
І в маленькій мишачій голові
зродилася велика ідея. Знищити, поторощити цей папір, що його кривдою людською
чути, поганий папір.
Вона припала до деревляного
ящика і гризла, і гризла, і гризла. Зразу ящик, а там і гроші. Працювала цілу
ніч. В днину відпочивала, а на ніч дальше до роботи. Так кілька діб, аж не було
що гризти.
Одної днини каже господар до
своєї жінки: «Я чоловік праці. У мене ніхто не сміє дармувати. Гроші також. Їх
треба пустити в рух. Купимо за них кілька свинок, двоє-троє телят, підгодуємо,
продамо і купимо нових, і знов продамо, поки не будемо мати тільки грошей, що в
банку. Бог знає, коли буде друга війна».
Кахикаючи і постогнуючи, бо
був товстий, як годований кабан, поліз під ліжко. Добув ящик, відчинив і... очі
йому пішли а стовп, брови підлізли вгору, волосся дубом стало.
«Погризли, погризли,
погризли!»
«Що? Де? Коли? — питалася
жінка.
«О, дивися! О!»
І вона теж встромила ніс у
ящик: <<А-а-а»!
«Це ти тому винна, це ти!»
«Всьому я винна, всьому
я...»— плакала жінка.
А господар кричав: «Я нераз
говорив, що треба нам кота, великого, здорового кота, а ти ложки молока
жалувала для його: ти! ти! ти!»
І кинувся на неї з кулаками.
Але мишка не чекала, що
дальше буде; моргнула на дітей, і вони шнурочком вибігли крізь відчинені двері
на поле. Краще там, ніж у такій хаті.
|