На порозі вічності
Художнику і поету, побратимові моєму
Анатолію Луценку.
Давній звичай в серці молодому, Ідучи на зустріч, я беріг: – Чуєш, друже, мир твоєму дому! – Знову я ступив на твій поріг.
Щоб з довір'ям батька і дитини Розділити радість чи журбу. Щоб усі ми – діти України, Наче хрест, несли свою судьбу.
А хрестів, як долі, не забути, І під серцем ще ятриться біль… Ти ж хотів людиною побути, – Розділити з друзями хліб-сіль.
Наче бджоли, на твоїм порозі Помислів розбурхані рої. Та чекають, брате, нас і досі Кам'янка і Саверці твої.
Де живуча мудрість родоводу Знов тебе приводить до людей, Де узяв ти слово у народу – І, мов птаху, випустив з грудей.
Щоб летіло на вуста на волю, На стежки, де в'яжеться спориш, – І сказало про твою недолю – Про Сибір, Освенцім чи Париж.
Та найбільш – про глиняну домівку В три віконця, наче з-під землі, Що звелася на скорботах віку, Приютивши мамині жалі.
Все життя до отчого порога Серцем припадав ти кожну мить. Та – святая із святих – дорога, Мов Чумацький шлях, тобі зорить.
Щоб на світ досхочу надивиться, Цвіт і колір в серці зберегти, Де Землі родинної живиця Світиться сльозами доброти.
Спогади… Плачі і сльози житні. Вже за плечі вічність обійма… Ти ж хотів людиною пожити, А часу і досі ще нема.
|