ВАЛЕНТИНА ТКАЧЕНКО
(1920-1970)
Народилася Валентина Данилівна Ткаченко в містечку Корюківка на
Чернігівщині в родині робітника. Після Харківського технікуму
культполітпросвіти, відчувши потяг до літератури, вступила до Київського
університету на філологічний факультет. Добра, привітна,
комунікабельна, вона одразу знайшла собі друзів, особливо серед
поетів-початківців, які шанобливо ставилися до її літературних
обдарувань.
Але і в її життя увірвалася війна. Разом із біженцями пробиралася
на схід. Знайшла притулок у Саратові, де працювала на радіостанції ім.
Т. Г. Шевченка: редагувала передачі, виступала перед мікрофоном. За
невтомну роботу в роки Другої світової Валентина Ткаченко нагороджена
медалями «Партизану Вітчизняної війни 2-го ступеня», «За доблесну працю у
Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».
Після війни поетеса працювала редактором у республіканському радіокомітеті, пізніше — у видавництві «Молодь».
А ще багато подорожувала. Білорусія, Причорномор'я, Прибалтика,
Болгарія, Німеччина, Франція... Усе бачене і пережите лягало віршами на
папір. Та де б не була поетеса — у Карпатах серед гуцулів, в болгарських
другарів чи в білоруських сябрів — їй усюди вчувався плескіт
Дніпровської хвилі й шепіт Чернігівських лісів.
Валентину Ткаченко вважають поетесою краси природи, краси кохання
(хоч її любовну лірику пронизує і гострий біль, особливо після того, як
розпалася власна сім'я), людського добра, жіночості. Де б вона не
виступала — у гуртожитках, у бібліотеках, у червоних кутках, — допізна
тривали задушевні та щирі розмови.
Декілька збірок Валентина Данилівна присвятила дітям. Найкращу
серед них — «Маму дуже я люблю» (1949) — було відзначено на Всесоюзному
конкурсі.
Останню збірку «Обриси» після смерті поетеси оформив її син Роман.
|